Priegaidžių defonologizacijos tendencijos Gervėčių tarmėje

Danguolė Mikulėnienė

Go to original

Preparing document pages…

LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI, XXX (1993)

PERIFERINĖS LIETUVIŲ KALBOS TARMĖS

Дангуоле МІКУЛЕНЕНЕ

ТЕНДЕНЦІЇ ДЕФОНОЛОГІЗАЦІЇ АКЦЕНТНИХ ІНТОНАЦІЙ У ГОВІРЦІ ГЕРВЕЧЯЙ

§ 1. Говірка околиць Гервечяй привертає увагу мовознавців не лише архаїзмами, а й новаціями. Вона, як і інші острови, відокремлені від основного масиву литовської мови, за словами З. Зінкявічюса, є природною лабораторією для дослідження різних фаз мовного змішування та занепаду (Zinkevičius, 1966, p. 29).

Gervėčių tarmės bruožai aprašyti P. Arumos (Arumaa, 1930), J. Kardelytės (1975), T. Sudnik (Судник,1975), A. Vidugirio (1972, 1974, 1989), J. Lipskienės (1972, 1989), E. Grinaveckienės (1973), A. Romančiuk (Романчик,1988), A. Jonaitytės (1989) ir kitų kalbininkų. Remiantis jų darbais, nesunku nustatyti pokyčius, naujai besirandančius tos tarmės atstovų kalboje.

§ 2. З погляду наголошування говірка Гервечяй цілком близька до інших східноаукштайтських вільнюських говірок (докладніше див. Kardelytė, 1975, p. 6; Jonaitytė, 1989, p. 230). Місцеві литовці, особливо старшого покоління, добре розрізняють акцентні інтонації — висхідну й спадну (пор. Zinkevičius, 1966, p. 33; Kardelytė, 1975, p. 13)¹.

Окрім описаних випадків висхідної та спадної акцентних інтонацій, у монографії J. Kardelytė та працях інших мовознавців згадується ще середня акцентна інтонація, властива голосним i, u, які в наголошеній позиції подовжуються до напівдовгих iˑ, uˑ (visas, bū.va)². Ця середня акцентна інтонація пов’язана з подовженням короткого голосного («напівдовгістю»), тому її слід вважати кількісною характеристикою наголошеного голосного (пор. Garšva, 1977, p. 77-78).

Отже, фонологічно ця середня акцентна інтонація — зовсім не акцентна інтонація: з довгим наголошеним складом вона не утворює фонологічної протиставленості за акцентними інтонаціями (пор. Kazlauskas, 1968, p. 6; Girdenis, 1981, p. 188-189; Garšva, 1982, p. 65).

§ 3. Системним явищем цієї говірки слід вважати лише опозицію довгих наголошених складів. Саме на неї зважали, стверджуючи, що в околицях Гервечяй, а також на інших східних окраїнах литовського мовного масиву, висхідна акцентна інтонація «в усіх випадках чітко розрізняється зі спадною» (Zinkevičius, 1966, p. 33; див. також тексти говірки — Lietuvių, 1970, p. 394-395; Kardelytė, 1975, p. 120-140).

¹ Від акцентних інтонацій як явища, властивого лише литовській мові, відмовилися в монографії T. Sudnik (Судник, 1975), де типологічно зіставлено фонологічні системи всіх білоруських, литовських і польських говірок, поширених на одній території.

² Знаком середньої акцентної інтонації позначається також місце наголосу в нелитовських словах, таких як: o čitat’ lietu.viskai čito.us’u. Про позначення середньої акцентної інтонації в інших випадках див. Zinkevičius, 1974.

Фонологічна система говірки не змінилася. Однак, перебуваючи в оточенні слов’янських мов, вона зазнає впливу різних чинників, що розхитують систему.

§4. Оскільки із соціолінгвістичного погляду мова місцевих жителів околиць Гервечя не є однорідною, можна виокремити принаймні три групи мовців:

1) жителі-литовці, які не знають або майже не знають білоруської мови (відмовляються розповідати білоруською про домашній побут, випікання хліба, вирощування льону — "gadnai nemoku");

2) жителі-литовці, які вдома розмовляють литовською, але, крім рідної мови, володіють також білоруською та польською (середнє й молодше покоління — і російською);

3) жителі-нелитовці, які частково опанували литовську мову в змішаних сім’ях.

Зрозуміло, що литовська мова, якою послуговується кожна група, дуже неоднорідна, так само різниться і рівень володіння іншими мовами та користування ними. Однак при зіставленні мовних особливостей представників усіх груп виразно проступають нові зміни говірки. Їх потрібно не лише помічати, фіксувати чи моделювати, а й прогнозувати — передбачати їхній можливий вплив на систему наголошування говірки.

§5. У мовленні інформантів першої групи чітко чути як наголошені довгі голосні, так і дифтонги з розрізнюваними інтонаціями (див. текст 1). Вони виразні в усіх наголошених позиціях: наприкінці слова (žirgais / ark'l'ais / t'enais / tais / san'aa / tai / ragai / klanañ / gaiž'ai / vel'n'ai / žinat), у передостанньому складі (á.rkl'us / ei.na / ei.nam / is'imá.ud'e's) і на початку слова (p'é.reina / p'é.rn'eš'u³). Отже, в усіх випадках реалізована відмінність між висхідною та спадною інтонаціями свідчить про добре збережену систему наголошування говірки.

§6. На думку Й. Казлаускаса, у говірках південної, південно-західної та східної Литви подовження або довгота компонента наголошеного дифтонга, очевидно, пов’язані з наголосом, а короткість — із ненаголошеною позицією (Kazlauskas, 1968, p. 8-9). Отже, опозицію інтонацій можна інтерпретувати також як кількісний контраст компонентів дифтонга.

Тоді висхідну інтонацію дифтонга можна розуміти як протиставлення довгого першого й короткого другого компонентів (á:R = L̄ ˘), а спадну — як опозицію короткого першого й довгого другого компонентів (aR̄ = ˘ L̄)⁴.

§7. Литовці з околиць Гервечя, як і багато східних верхньолитовців, у кінцевій позиції слова вимовляють дифтонги зі спадною інтонацією дещо коротше, не витримуючи їхнього другого компонента. У порівнянні, наприклад, із вимовою південних західних верхньолитовців цей звук сприймається як відкритіший і такий, що втратив власну кількісну характеристику. Тоді наголошений компонент утрачає довготу, а контурна інтонація перетворюється на свій алотон, який мовознавці також називають середньою інтонацією: aR̄⁽˙⁾ ⇒ aR̄⁽˙⁾, тобто ˘L̄ ⇒ ˘L̄ (пор. Gerullis, 1930, p. 48-49).

³ Тут наведено приклади лише з наголошеними дифтонгами (змішаними дифтонгами aR, eR і складними дифтонгами), інтонації яких на слух бездоганно розрізняють представники всіх говірок.

⁴ Для позначення кількісних характеристик використовуються умовні знаки «Атласу мов Європи» («Atlas linguarum Europae») (Лингвистический, 1981, c. 24).

— наголошений (довгий) компонент дифтонга,

— ненаголошений (короткий) компонент дифтонга,

— наголошений, але такий, що втратив довготу («напівдовгий») компонент дифтонга.

Цей середній акцент — алотон циркумфлексного акценту — ні фонетично, ні фонологічно не тотожний тому середньому акценту — показнику короткого голосного, подовженого під наголосом (див. § 2)⁵.

§8. Щоправда, обидва однойменні акценти передусім позначають кількісні зміни наголошеного голосного, однак виявляються по-різному: алофон короткого наголошеного голосного пов’язаний зі збільшенням кількості (+ подовження), а алофон тривалого акценту — з її зменшенням (- подовження)⁶.

Можна сказати, що розглядуваний алотон тривалого акценту є позиційним варіантом тривалого акценту. У мовленні місцевих одномовних литовців його зазвичай чути в кінцевій позиції слова, перед паузою — за спадної інтонації фрази або речення, наприклад: p’irm’au / paskuĩ / beveik (див. текст 1). У мовленні двомовних і тримовних інформантів таких випадків ще більше (див. тексти 2, 3).

§ 9. Реалізація циркумфлексного акценту цим алотоном у кінцевій позиції слова — природне явище просодії, генетично пов’язане із загальними тенденціями нейтралізації акцентів, властивими кінцю слова (пор. Girdenis, 1981, p. 191). Отже, розглядаючи просодичну систему гервецького говору, необхідно враховувати, як опозиція акцентів реалізується в некінцевих (тобто кореневих) складах слова.

І друге. Зміни кількості компонента наголошеного дифтонга в кінці слова можуть сприяти подальшій дефонологізації акцентів, тобто зникненню їхньої опозиції в інших, некінцевих, складах слова.

§10. У мовленні двомовних і тримовних литовців зміни циркумфлексного акценту в кінці слова трапляються значно частіше й виразніші. Тут наголошений циркумфлексний дифтонг нерідко вимовляється з перенесенням голосового напруження з другого складу на перший компонент, інакше кажучи, aR₍ˌ₎ ⇒ àR₍ˌ₎, пор.: vaikái / labài / vaikài / vaistài. Нерідко перший компонент, отримавши наголос, подовжується, тобто aR₍ˌ₎ ⇒ ǎːR₍ˌ₎, наприклад: jinái / daug’ǎ.u / p’irm’ǎ.u / labǎ.i / dabǎ.r / san’ǎ.u / t’e.vǎ.i / vaikǎ.i / lungv’ǎ.u (див. тексти 2, 3).

Тоді циркумфлексний акцент дифтонга відрізняється від акутового лише неоднаковою реалізацією першого компонента, пор. ǎ₍ˌ₎R (ˌˌ) ir ǎːR (ˌˌ). Голосний під акутовим наголосом вимовляється інтенсивніше, різкіше, однак аудитивна відмінність, наприклад, між á.u і à.u не надто виразна, пор. á.uk і à.uk (‹ àd.k). Найважливіша її ознака — тривалість (докладніше див. Грумадене, Стунджа, 1987, 97-98).

§ 11. У мовленні інформантів другої групи це поширене явище просодії зафіксовано не лише в кінцевій, а й у передостанній позиції складу, наприклад: žaid’ė. / skáito. / skǎ.usmo. / pǎ.ukšč’ài / paskǎ.ito. / r’e.ik’á / rù.ṅko.m / l’î.nksma / sù.nk’ái (див. тексти 2, 3).

⁵ Šiuos abu atvejus A. Salys vadino antrine tęstine priegaide (Salys, 1992, p. 125). Antrinės terminas ypač tinkamas tvirtagalės priegaidės alotonui.

⁶ Мабуть, зважаючи на це, Z. Zinkevičius середній акцент вважає гетерогенним акцентом (Zinkevičius, 1966, p. 36), однак тоді його розрізнювальні ознаки залишаються цілком незрозумілими. Крім того, досі експериментально не доведено, що в обох випадках середнього акценту може виникати той самий звук — кількісно й якісно, як це мало б бути у випадку гетерогенного акценту.

Отже, властиве говірці фонологічне протиставлення акутових і циркумфлексних наголосів áR: aR⁽ⁱ⁾ у литовських дифтонгах і трифтонгах уже значно ослабло — á.R: ǎR (⊥ ∪: ∪ ∪).

§ 12. Особливо часто наголос переноситься на перший компонент у змішаних дифтонгах, наприклад: pi.ļβo. / sū.ŋk’ai / rū.ŋko.m / k’etvī.rtu. / deši.mts / ji.-rgī / l’i.ŋksma / v’isu.r (див. тексти 2, 3).

Це свідчить про те, що дефонологізацію наголосів значною мірою підтримує оточення слов’янських мов — білоруської та польської: за їхнім зразком ядром наголошеного складу вважається лише голосний (у цих мовах змішаних дифтонгів немає). Отже, основа наголошеного складу литовських слів — змішаний дифтонг — незалежно від його наголосу вже трактується як поєднання голосного, подовженого під наголосом, і простого приголосного, пор. píl’t’ (í·ə R = ⊥∪) і pi.rk’t’ (i·ə R = ∪́).⁷

Цю думку підтверджують і результати дослідження мовлення інформантів третьої групи. Наголошені дифтонги вони вимовляють однаково — наголос завжди зосереджений на першому компоненті (див. текст 4).

§13. Дефонологізація наголосів у дифтонгах — явище, що поширюється в говірці. Про це свідчать дані експерименту, проведеного з молодшими місцевими жителями⁸.

Інформантки, які закінчили литовську школу, на прохання прочитати текст легко розпізнають гетеротони — слова, що різняться наголосом, наприклад: šauk і šaũk, aũk і aũk, kaũšo і kaũšo, kaũkė і kaũkė. Однак, намагаючись правильно їх вимовити, вони найчастіше помиляються у випадку циркумфлексного наголосу: завжди акцентують перший компонент дифтонга.

Особливо часто — мабуть, через подібність до білоруського oỹ, — дефонологізується циркумфлексний aũ (⇒ ǎ.u): šaũk, a.ũk, kã.ušo.

§14. Отже, порівнявши мовлення інформантів усіх груп, чітко бачимо, як нині дефонологізуються наголоси в наголошених дифтонгах. У мовленні представників кожної групи виявлено просодичні зміни, які можна трактувати як певний ступінь зникнення протиставлення наголосів, пор.: ⊥ ⇒ ⊥̩ ⇒ ∪̩ ⇒ ⊥̩ ∪ ⇒ ⊥̩ (∪̩).

§15. Можна припустити, що в міру руйнування фонологічної опозиції наголосів у дифтонгах подібно змінюватимуться й наголоси довгих голосних. Однак (принаймні наразі) це не так: і одномовні, і двомовні (тримовні) місцеві литовці найчіткіше реалізують обидва наголоси — як акутовий, так і тяглий, пор. s’ú· s’ím ir s’·a s’ím, m’íŋkštó·kas ir šeštó·kas⁹.

⁷ — символ кон’юнкції, що позначає суму.

⁸ Улітку 1988 р. експеримент провела д-р Л. Грумадієне. Інформантки: Joc Valda, нар. 1950 р. у селі Petruki, литовка; Karalienė Valentina, нар. 1954 р. у селі Gudinykai, литовка. Магнітофонний запис зберігається у фонотеці відділу історії мови та діалектології Інституту литовської мови. Реєстраційний № запису 673.

⁹ Цей факт підтверджує твердження А. Пакериса про те, що наголоси довгих голосних і дифтонгів мають різну фонетичну природу (Pakerys, 1982, p. 154). Крім того, це ще раз підтверджує, що в ареалі східноаукштайтських говірок наголоси довгих голосних мали не лише вимовлятися, а й розрізнятися (докладніше див. Zinkevičius, 1974, p. 93-94; Eidukaitienė, 1977, p. 18-23).

У міру розширення процесу дефонологізації з часом, очевидно, у говірці зникла б і протиставленість акцентних інтонацій у довгих наголошених голосних, однак певний час у мовленні місцевих жителів ще існували б обидві акцентні інтонації — довгі наголошені голосні найдовше зберігають фонетичні ознаки акцентних інтонацій (пор. Labov, 1978, p. 297).

§ 16. Розпад опозиції акцентних інтонацій свідчить про те, що під впливом білоруської та польської мов акцентні інтонації говірок околиць Гервеч поступово втрачають свою найважливішу роль — розрізнювальну (дистинктивну) функцію, тож із часом можуть стати лише додатковою фонетичною характеристикою тривалості довгого наголошеного голосного (відповідно, дифтонга).

Фонологічне протиставлення наголошених і ненаголошених голосних може перетворитися на простішу кількісну опозицію довгих і коротких голосних (див. схему).

Схема

Остання характерна для сусідніх слов’янських мов. На думку Й. Казлаускаса, з огляду на невелике функціональне навантаження акцентних інтонацій, такий стан може мати вирішальне значення для подальшого розвитку наголосу (Kazlauskas, 1968, p. 9). І не лише для однієї гервецької говірки — цілком можливо, для всіх говірок на пограниччі литовської та слов’янських мов.

Тексти¹⁰

Відмінності в мовленні інформантів намагалися записати якомога точнішою фонетичною транскрипцією. Тому використовуються такі рідкісніші знаки:

α — «згаслий», короткий алофон голосного a,

æː — відкритий, довгий алофон голосного e,

ɛ — відсунутий, зсунений назад алофон голосного e,

β — огублений алофон приголосного v,

w — губно-губний алофон приголосного v.

¹⁰ Усі тексти записали Л. Грумадене й А. Романчук улітку 1988 року. Магнітофонний запис розшифрувала авторка статті.

М’якість приголосного позначається апострофом над літерою (за винятком завжди м’якого приголосного j). Перед голосним переднього ряду, якісно незміненим, приголосний може бути й твердим. Твердість приголосного окремо не позначається, наприклад, šit iei, žinau.

Інтонація фрази позначається стрілками: ↗ — висхідна, ↘ — спадна.

Lukaitienė Genė, gim. 1923 m. Galčiūnų k. Įrašo registracijos Nr. 673.

100

Petrikienė Vanda, gim. 1922. Petrikų k. Įrašo registracijos Nr. 674.

101

Марія Мажейкене, нар. 1923 р. у с. Петруки. Реєстраційний № запису 674.

Марія Петрієне, нар. 1911 р. у с. Петруки. Реєстраційний № запису 674.

Literatūra

Arumaa P. Litauische mundartliche Texte aus der Wilnae Gegend mit grammatischen Anmerkungen. Dorpat, 1930.

Kudukaitienė E. V. Kupiškėnų monoftongų priegaidės (Audicinis tyrinėjimas) // Kalbotyra. V., 1977. T. 28(1). P. 18-23.

102

Garšva K. Akcentuacijos ir vokalizmo sąryšis šiaurės vakarų panevėžiškių tarmėje // Lietuvių arealinės lingvistikos klausimai (Lietuvių kalbotyros klausimai. T. 17). V., 1977. P. 76-88.

Garšva K. Svarbesnės šiaurės vakarų panevėžiškių fonologijos ypatybės // Baltistica, V., 1982. T. 18(1). P. 65-74.

Gerullis G. Litauische Dialektstudien. Leipzig, 1930.

Girdenis A. Fonologija. V., 1981.

Grinaveckienė E. Kai kurios Gervėčių tarmės veiksmažodžio ypatybės // Baltų kalbų veiksmažodžio tyrinėjimai (Lietuvių kalbotyros klausimai. T. 14). V., 1973. P. 221-229.

Jonaitytė A. Tarmės apžvalga // Gervėčiai. V., 1989. P. 230-237.

Kardelytė J. Gervėčių tarmė. V., 1975.

Kazlauskas J. Lietuvių kalbos istorinė gramatika. Kirčiavimas, daiktavardis, veiksmažodis. V., 1968.

Labov W. On the Use of the Present to Explain the Past // Readings in Historical Phonology. Chapters in the Theory of Sound Change. The Pennsylvania University Press, 1978. P. 275-312.

Lietuvių kalbos tarmės. Chrestomatija. V., 1970.

Lipskienė J. Gervėčių tarmės frazeologizmai // Leksikos tyrinėjimai. (Lietuvių kalbotyros klausimai. T. 13). V., 1972. P. 111-141.

Lipskienė J. Gervėčių tarmės ištiktukai // Kalbų ryšiai ir sąveikos. (Lietuvių kalbotyros klausimai. T. 28). V., 1989. P. 118-122.

Pakerys A. Lietuvių bendrinės kalbos prozodija. V., 1982.

Salys A. Raštai. T. 4. Lietuvių kalbos tarmės. Roma, 1992.

Vidugiris A. Iš Gervėčių tarmės semantinių dialektizmų // Leksikos tyrinėjimai (Lietuvių kalbotyros klausimai. T. 13). V., 1972. P. 19-29.

Vidugiris A. Gervėčių tarmės leksiniai dialektizmai // Lietuvos TSR Mokslų Akademijos darbai. A Serija. V., 1974. T. 1(46). P. 117-127.

Vidugiris A. Iš kalbinių kontaktų raidos // Gervėčiai. V., 1989. P. 238-254.

Zinkevičius Z. Lietuvių dialektologija. V., 1966.

Zinkevičius Z. Dėl akūto ir cirkumflekso skyrimo rytų Lietuvos tarmėse // Baltistica, 1974. T. 10(1). P. 93-94.

Грумадене Л., Стунджа Б. Динамика оппозиции слоговых интонаций в фонологических системах диалектной и городской речи (на материале литовского языка) // Proceedings XIth International Congress of Phonetics Sciences. August 1-7 1987. Tallin. Vol. 5. P. 95-98.

Лингвистический атлас Европы. Второй вопросник. М., 1981.

Романичук А. Фамилии в условиях многоязычия (на материале говоров д. Гервят и окрестностей) // Lietuvių kalba ir bilingvizmas (Lietuvių kalbotyros klausimai. T. 27). V., 1988. P. 55-66.

Судник Т. М. Диалекты литовско-славянского пограничья. Очерки фонологических систем. М., 1975.

103

TENDENCIES OF DEPHONOLOGIZATION OF INTONATION IN THE DIALECT OF GERVĖČIAI

Summary

The present article deals with the changes of prosody that were noticed in the language of unilingual and polylingual local Lithuanians. It discusses the reasons that could determine the decline of opposition of intonation in diphtongs (ǎR: aŘ). Allotones (aŘ / ǎR) that appeared as a result of the alteration of the circumflex (aŘ(.)) differ from the acute (ǎR) only in duration.

The dephonologization of intonation in the dialect of Gervėčiai is strongly maintained by the neighbouring slavonic languages. In due course, after the loss of its most important distinctive function intonation may become only an additional phonetic characteristic of duration in a long stressed vowel (resp. diphtong).

104