LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI XL (1998)

Огляди. Рецензії. Примітки. Opinions. Reviews. Observations Überblicke. Rezensionen. Anmerkungen

Пол’яков Олег, Проблема балто-слов’янської мовної спільноти [Heidelberger Publikationen zur Slavistik, A. Linguistische Reihe, Band 8. Hrsg.: Baldur Panzer], Frankfurt am Main: Peter Lang, Europäischer Verlag der Wissenschaften, 1995, XXX 336 p.

Книга Олега Полякова, рецензованого доцента кафедри слов’янської філології Вільнюського університету, є, мабуть, найґрунтовнішим дослідженням після «Славобалтійських етюдів» Яніса Ендзелина¹, присвяченим одній із, можна сказати, вічних проблем історичного мовознавства — проблемі найдавніших взаємин балтійських і слов’янських мов. Книга складається з «Передмови» (с. XIII–XIX), трьох частин (с. 1–302), «Загальних висновків» (с. 303–305) і списку літератури (с. 307–334). У «Передмові», спираючись на теоретичні принципи, автор характеризує основні методи, застосовані для розв’язання проблеми найдавніших взаємин балтійських і слов’янських мов, визначає свій метод дослідження як "Systemanalyse, systematische Behandlung", наголошуючи, що цю проблему нібито можна розв’язати не шляхом переліку окремих спільних явищ цих мов, а аналізуючи ізоглоси всіх мовних рівнів і таким чином уникаючи свавілля взаємно протилежних і суперечливих гіпотез (с. XVII), а також окреслює досить скромну мету, яка полягає «не в тому, щоб пропонувати остаточні розв’язання багатьох проблем, а в тому, щоб започаткувати нову дискусію про проблему балто-слов’янської мовної спільноти та мовної спорідненості загалом, яка відповідала б сучасному розвитку мовознавства» (с. XIX). Як згодом стає зрозуміло під час читання книги, О. Поляков ставив перед цим дослідженням значно масштабніші цілі. У першій частині «Вступ. Історія проблеми балто-слов’янської мовної спільності та питання методології» (с. 1–58) детально характеризуються методи дослідження найдавніших взаємин балтійських і слов’янських мов, виокремлюються метод Брюгмана і метод Мейє, а також порушується загалом питання походження балтійських і слов’янських мов; крім того, з оглядом новітньої лінгвістичної літератури розглядається стан дослідження найдавніших взаємин балтійських і слов’янських мов на окремих мовних рівнях — лексичному (слідуючи за В. Маньчаком, автор вважає словник важливим чинником визначення ступеня спорідненості мов; згадує спільні для цих мов словотвірні суфікси), фонетико-фонологічному (розглядає лише питання просодії та наголосу), морфологічному (торкається лише системи дієслова), синтаксичному і навіть «екстралінгвістичному» рівні (після огляду переважно з методологічного боку досліджень індоєвропейської прабатьківщини

¹ Эндзелин И. М. Славяно–балтийские этюды, Харьков, 1911.

243

робить висновок, що дані інших наук, наприклад археології, не можуть ані підтвердити, ані спростувати балто-слов’янську мовну спільність). Впадає в око, що, розглядаючи стан проблеми найдавніших взаємин балтійських і слов’янських мов на різних мовних рівнях, автор згадує, коментує та критикує лише ті аргументи, які спрямовані проти балто-слов’янської спільності, а аргументів її прихильників не торкається, обмежуючись загальним зауваженням, що їхні аргументи також є дискусійними (с. 58).

З методологічного погляду заслуговує на увагу зауваження О. Полякова про те, що проблему найдавніших взаємин балтійських і слов’янських мов можна розв’язати, підсумовуючи й перелічуючи не окремі явища цих мов або їхні групи, а аналізуючи ізоглоси всіх мовних рівнів, — і, найважливіше, що ці спільні явища та елементи не можна проєктувати на один і той самий хронологічний рівень (с. 8).

Друга частина «Фонетико-фонологічні проблеми балто-слов’янської мовної спільності» (с. 59–192) присвячена досить різноманітним фонетико-фонологічним явищам балтійських і слов’янських мов, що виникли в різний час, зокрема: долі складотворчих сонантів індоєвропейської прамови l, m, n, r, злиттю велярних і лабіовелярних задньоязикових приголосних індоєвропейської прамови, подовженню голосних кореня в балтійських і слов’янських мовах (так званий закон Вінтера), злиттю придихових і непридихових проривних приголосних індоєвропейської прамови, палаталізації палатальних задньоязикових приголосних індоєвропейської прамови, змінам груп приголосних, зміні *s індоєвропейської прамови після i, u, r, k, рефлексам носових приголосних індоєвропейської прамови наприкінці слова та законам кінцевих складів у слов’янських мовах. Значне місце тут також відведено питанням балтійської та слов’янської акцентології. Докладно розглянувши інтонаційні системи латиської та прусської мов, а також литовські жмудські говірки, автор доходить цікавого висновку, що первісний характер балто-слов’янських інтонацій (акут — спадна, циркумфлекс — висхідна інтонація) зберегли літературна литовська мова та верхньолитовські говірки.

Найбільш суперечливими питаннями цього розділу, безперечно, є закон Вінтера та дія закону де Соссюра—Фортунатова у слов’янських мовах.

Третя частина «Відмінювання балтійських і слов’янських мов та їхні взаємини» (с. 193–302) присвячена системам відмінювання балтійських і слов’янських мов, які, на думку О. Полякова, під час розв’язання питання про найдавніші взаємини балтійських і слов’янських мов важливіші за системи дієвідмінювання, оскільки відмінювання є «статичним», менш мінливим і менш зміненим. За основу аналізу автор бере систему з восьми відмінків (зокрема й кличного), характерну для пізнішого етапу розвитку індоєвропейської прамови.

Висновок, якого О. Поляков доходить на підставі аналізу взаємин систем відмінювання балтійських і слов’янських мов щодо їхніх найдавніших взаємин, є несподіваним: уже після розпаду індоєвропейської прамови існувало спільне джерело балтійського та слов’янського відмінювання, яке нібито можна назвати «прамовою» («Ursprache») або «мовною спільнотою» («Sprachgemeinschaft») (с. 302). Але коли О. Поляков додає, що це спільне джерело було такого самого типу, як індоіранське, усе стає зрозумілим: після дезінтеграції індоєвропейської прамови існувала спільна балто-слов’янська мова, з якої згодом розвинулися

244

балтійські та слов’янські мови. Адже існування індоіранської прамови є в індоєвропеїстиці визнаним фактом.

Безсумнівно, що поява праці О. Полякова є новим важливим етапом у дослідженні найдавніших зв’язків балтійських і слов’янських мов, не кажучи вже про те, що видана за кордоном і написана німецькою мовою книга є важливим фактом біографії самого О. Полякова як науковця. У зв’язку з цим необхідно підкреслити, що, написавши й видавши цю книгу німецькою мовою — класичною мовою індоєвропеїстики, — О. Поляков послужив і литовському мовознавству. Завдяки книзі О. Полякова в поле зору західних учених потрапили праці, інтерпретації, гіпотези та ідеї литовських мовознавців. Литовським і латвійським мовознавцям дуже корисно, навіть необхідно уважно вивчити книгу О. Полякова. Одразу видно, що її писали не лише в Литві, а й у західних наукових і культурних центрах. У ній оглянуто й процитовано найновішу індоєвропеїстичну літературу, використано результати найновіших досліджень, гіпотези та висновки. Кожне розглянуте питання докладно висвітлюється в літературі, викладаються тлумачення й гіпотези, нічого не замовчується. Але О. Поляков має і власну позицію — обґрунтовує її, наводить аргументи, полемізує з поглядами інших дослідників. Отже, книга О. Полякова є науковим дослідженням. Як позитивну рису наукового методу О. Полякова слід відзначити те, що факти й явища балтійських і слов’янських мов він розглядає в широкому контексті даних індоєвропейських мов: факти й явища балтійських і слов’янських мов постають у новому світлі — або як архаїзми, або як інновації. Можливість ознайомитися з найновішими дослідженнями індоєвропейських мов та їхніми результатами, а також системний підхід автора книги дали змогу докорінно переглянути багато положень балтійського історичного порівняльного мовознавства, наприклад, історію іменників середнього роду в балтійських мовах (с. 197–209).

Як уже згадувалося, у книзі О. Полякова є й контроверсійні моменти, щодо яких справді варто подискутувати, але, звичайно, не в такому тоні й стилі, як у В. Хока.²

О. Поляков розрізняє два основні методи дослідження найдавніших зв’язків балтійських і слов’янських мов та їхнього характеру — метод Бругмана і метод Мейє. (с. XIV). На думку О. Полякова, їхня сутність така: на підставі переліку спільних ексклюзивних явищ і фактів балтійських та слов’янських мов (так звані «вісім пунктів Бругмана») стверджують існування «eine balto-slavische Sprachgemeinschaft» (після розпаду індоєвропейської прамови); зазначення тотожних або подібних відповідників і паралелей в історії інших індоєвропейських мов дає підстави визнавати паралельний, незалежний розвиток балтійських і слов’янських мов (метод Мейє). Саме ці два методи, ці два погляди й стали причиною найвідомішої дискусії в мовознавстві, у якій узяли участь багато вчених. Одні дослідники, продовжує О. Поляков, визнають існування «balto-slavische Sprachgemeinschaft», інші заперечують її, «ausgehend paradoxerweise von den methodologischen Vorstellungen K. Brugmanns (pro) oder A. Meillets (con-

² Див. Linguistica Baltica 5–6, 1996–97, 227–233.

245

tra)» (с. XIV). Звідси постають дві категорії дослідників — «Anhänger dieser Theorie und Gegner dieser Theorie (d. h. der balto-slavischen Sprachgemeinschaft)». Такий поділ принципових поглядів на проблему найдавніших зв’язків балтійських і слов’янських мов є схематизованим, надто грубим і тому не відповідає дійсності. Згадаймо, що О. Поляков вважає метод Мейє «im großen und ganzen ein großer methodologischer Fehler» (с. 14); нам відомо, на чиєму боці симпатії О. Полякова: він палкий прихильник єдності балтійських і слов’янських мов. Наперед сформоване апріорне переконання в існуванні цієї єдності послабило переконливість і доказову силу хорошої та цікавої книги.

Реальність така, що немає ні противників, ні прихильників балто-слов’янської мовної спільності, а є проблема і н т е р п р е т а ц і ї, яка й становить сутність дослідження найдавніших зв’язків балтійських і слов’янських мов. Балтійські та слов’янські мови мають низку ізоглос, які об’єднують ці мови між собою і відрізняють їх від інших індоєвропейських мов. Як виникли ці ізоглоси? Чи необхідно визнавати існування окремої балто-слов’янської мови після розпаду індоєвропейської прамови, тобто спиратися на поняття прамови, яке насправді сягає «Stammbaumtheorie» А. Шлейхера середини XIX ст.? А може, цю низку можна пояснити інакше — паралельним розвитком балтійських і слов’янських мов, як припускав А. Мейє, або конвергентним розвитком цих мов, вторинним зближенням, як вважав Я. Ендзелінас і багато інших дослідників? Видатний французький компаративіст А. Мейє спробував знайти інше розв’язання проблеми: у розвитку балтійських і слов’янських мов він побачив момент паралелізму — методологічно саме це було найважливішим у розв’язанні проблеми найдавніших зв’язків балтійських і слов’янських мов. Подібність структур балтійських і слов’янських мов, на думку А. Мейє, зумовили такі чинники: 1) балтійські та слов’янські мови походять від тотожних діалектів індоєвропейської мовної спільності (l’unité indo-européenne) (de parlers indo-européens sensiblement identiques), які не розділяла жодна важлива ізоглоса; 2) балтійські та слов’янські мови у своєму розвитку не зазнали радикальних зламів системи ((aucune fracture brusque du système), отже, вони консервативні й архаїчні, а тому зберегли багато давніх особливостей; 3) балти і слов’яни весь час жили в сусідніх географічних регіонах у подібних цивілізаційних умовах, що відбилося в їхніх мовах. Крім того, подібність балтійських і слов’янських мов посилили запозичення — особливо запозичення балтійських мов зі слов’янських.³

Можливості конвергентного розвитку балтійських і слов’янських мов не відкидав і Н. Трубецькой, зазначаючи, що послідовний дивергентний розвиток, імовірно, призвів би до появи перехідних, проміжних мов, відповідно діалектів.⁴

Ще до Другої світової війни було укладено атласи основних національних мов Європи — італійської, французької, німецької та інших. Для дослідження явищ історії мов і мовних контактів особливо важливими виявилися атласи, що охоплювали кілька мов, як, наприклад, восьмитомний атлас К. Яберга та Я. Юда «Італії та

³ M e i l l e t A. Les dialectes indo-européens, Nouveau tirage, Paris, 1922, 40–41.

⁴ Т р у б е ц ь к о й Н. С. Вибрані праці з філології, Москва, 1987, 48.

246

Pietų Šveicarijos kalbų atlasas“ ((I tomas, 1928). Kartografiniu kalbinių duomenų pavaizdavimu – pirmiausia klasikiniu izoglosų bei jų pluostų pavidalu – buvo padėti arealinio geografinio indoeuropiečių kalbų tyrimo pagrindai. Šie atlasai iškėlė įdomių faktų, rodančių, kad kalbiniai reiškiniai peržengia dialektų ir kalbų arealų ribas, įsiterpia į kitos kalbos plotą. Indoeuropiečių kalbotyroje atrasta komparatyvinį metodą ėmus taikyti ir genetiškai negiminingoms kalboms, paaiškėjo, kad bendrų, tipologinių fonetinės ir gramatinės sistemų ypatybių gali turėti ir skirtingų struktūrinių tipų kalbos⁵. Visa tai tyrinėtojams kėlė mintį, kad dėl kitų kalbų poveikio ir didelės svetimų elementų akumuliacijos kalbos gali iš esmės pasikeisti – iš vieno struktūrinio genetinio tipo pereiti į kitą, pavyzdžiui, iš fleksyvinio į agliutinatyvinį⁶. Todėl Prahos funkcinės lingvistikos atstovai skyrė genealoginę kalbų giminystę (parentė, Verwandschaft) ir antrinę tipologinę kalbų giminystę (affinité, Affinität). Genealoginės giminystės sąvoka, išreiškianti ryšį tarp kalbų, išaugusių iš vieno kelmo, vadinamo čia prokalbe (Ursprache), čia kalba-baze, buvo būdinga visos XIX a. istorinės lyginamosios kalbotyros mąstymo aparatui. Antrinė tipologinė kalbų giminystė atsiranda tarp genetiškai nesusijusių kalbų ir apima bendrus jų bruožus, atsiradusius dėl konvergentinės raidos ir interferencijos (Prahos lingvistų terminas). Balkanų kalbų struktūrų panašumas leido tyrinėtojams imti kalbėti apie kalbines sąjungas (alliance linguistique, Sprachbund): kaimyninės, kad ir negiminingos kalbos, ilgą laiką palaikiusios pastovius intensyvaus bendravimo ryšius, viena kitą „užkrečia“ ir įgyja panašių tarimo įgūdžių, bendrų garsų bei fonotaktikos elementų, taip pat panašių gramatinės struktūros ypatybių⁷.

Очевидно, під впливом цих ареальних конвергентних чинників виникла також подібність між балтійськими мовами та балтійсько-фінськими мовами. Балтійсько-фінські мови не лише мають численний шар слів, запозичених із балтійських мов, а й зблизилися з балтійськими мовами фонетичною системою⁸, виявляють дивовижні подібності з ними й у граматичних структурах; порівняймо, наприклад, парадигми теперішнього часу литовського miegoti і естонського magama «спати»:„

литовська естонська я сплю mina magan «я сплю» ти спиш sina magad «ти спиш» він, вона спить tema magab «він спить» ми спимо meie magame «ми спимо» ви спите teie magate «ви спите» вони сплять nemad magavad «вони сплять»

⁵ Я кобсон Р. Характеристике евразийского языкового союза, Париж, 1931.

⁶ Трубецкой Н. С. Op. cit., 29–30, 53–58.

⁷ Jakobson R. Selected Writings. – I. Phonological Studies, The Hague – Paris, 1962, 137–201.

⁸ Anttila R. An Introduction to Historical and Comparative Linguistics, New York–London, 1972, 174.

247

Як видно, перед нами не поодинокі, окремі й тому, цілком можливо, випадково подібні факти, а фрагмент морфологічної системи, структурна й функціональна подібність якого охоплює навіть матеріальну тотожність елементів (закінчення множини -me, -te і корені самих дієслів mieg-, mag-). В естонській парадигмі третя особа представлена чистою основою — як і в балтійських мовах, — оскільки -b-/-va- є показниками теперішнього часу, а -d- — формантом множини. Структурна подібність парадигм стає ще очевиднішою, якщо врахувати, що закінчення однини першої особи історично було *-m, а приголосний m на кінці слова закономірно перейшов у n — так само, як і в балтійських мовах. Матеріально тотожний елемент у балтійських мовах знаходимо у флексії атематичних дієслів, пор. ei-m-i «іду». Різниця між парадигмами лише в тому, що елемент -t-/-d- в естонській мові функціонує в другій особі однини, тоді як литовська має його в третій особі, пор. es-t-i. Інші індоєвропейські мови, наприклад хеттська, мають його і в третій, і в другій особі, пор. хет. e-eš-ta «ти був; він був».

Якщо конвергентний розвиток зміг спричинити такий дивовижний збіг у мовах принципово різних генетичних структурних типів, то що вже казати про балтійські й слов’янські мови, які постали з однієї мови — нехай і діалектно розчленованої праіндоєвропейської мови, — і тисячоліттями існували по сусідству в подібних географічних та цивілізаційних умовах, а носії яких підтримували тісні й інтенсивні контакти.

О. Поляков великого значення надає спільній лексиці балтійських і слов’янських мов, явищам просодії та аблаута: усе це свідчить про генетичне, а не паралельне, незалежне походження спільних фактів балтійських і слов’янських мов. Цілком можливо, що деякі морфологічні інновації, наприклад закінчення родового відмінка однини основ на -о *-ā (vilko, лат. vilka), -a (старослов. vlъka), закінчення орудного відмінка однини основ на -а -ān (лит. ranka, старослов. rǫkǫ), виникли тоді, коли формувалася спільна лексика балтійських і слов’янських мов (наприклад, назви частин тіла: galva, старослов. glava, ranka, старослов. rǫka, delnas, серб.-хорв. dlan, ragas, старослов. rogъ, pentis, старослов. pěta). Але чи означає це, що існувала одна мова? Закінчення родового відмінка однини основ на -о — справді дивовижна балтійсько-слов’янська ізоглоса, що відрізняє ці мови від інших індоєвропейських мов, адже воно є новоутворенням парадигми, яке виникло внаслідок заміни давньої форми родового відмінка формою аблатива (с. 216). Проте прусська мова зберегла давню флексію (deiwas «бога» з -as від індоєвропейського -oso). Логічним висновком було б те, що в час заміни родового відмінка аблативом — цілком можливо, також у період формування спільної лексики балтійських і слов’янських мов — балтійські та слов’янські мови були двома самостійними діалектними континуумами. Інакше родовий відмінок було б замінено аблативом і в прусській мові. Про те саме, мабуть, свідчать і деякі фонетичні явища, наприклад доля індоєвропейського *s після i, u, r, k: якби після розпаду праіндоєвропейської мови існувала балтійсько-слов’янська мова, такі слова зі збереженим незмінним s, як teisūs, viešulas, blusà, mūsas, mūsė, ausis, daūsos, klausýti, saūsas, tausýtis (пор. старослов. tichъ, давньорус. vichъrъ, blъcha, tъchъ, mъšica, старослов. ucho, duchъ, slušati, suchъ, po-tuchnoti), навряд чи збереглися б.

За даними найновіших досліджень, які О. Поляков докладно оглядає (с. 202–205), іменники середнього роду в прусській мові з закінченням називного-вінительного відмінка однини

248

-an < праіндоєвроп. *-om (наприклад, assaran, creslan: лит. ežeras, krėslas) є супер архаїзмом. Отже, поява в литовській мові форм середнього роду, що виконують предикативну функцію (наприклад, Kaip man gera!), і поява у слов’янських мовах іменників середнього роду на -o (ozero, krėslo) замість архаїчних форм середнього роду на *-om є інновацією східнобалтійських і слов’янських мов. Пояснення О. Полякова, що давню форму середнього роду *geran (пор. прус. labban) було замінено на gera за аналогією з прикметниками u-основи, у яких середній рід ніколи не мав -n < *-m (пор. gražu і хет. idalu «погане»), цілком можливе. Результатом аналогічного вирівнювання, можливо, є також слов’янські форми середнього роду на -o. Після закономірної фонетичної зміни nom. acc. sing. *-om на *-b виникла серйозна загроза зникнення категорії середнього роду. Щоб цього не сталося, закінчення -o могло бути перенесене до іменних форм середнього роду з займенникової відміни (пор. to «цей») або, можливо, і з s-основи (пор. slovo < *slovos). До такого трактування цього явища в класичній індоєвропеїстиці (А. Лескін, К. Бругман, Ф. Фортунатов) приєднується й О. Поляков. Отже, категорію середнього роду праіндоєвропейської мови з *-om було усунуто незалежно в балтійських і слов’янських мовах, але це явище не було пізнім — балтійські запозичення в балтійсько-фінських мовах уже не мають -an (пор. фін. silta «міст», heinä «сіно»).

Більше випадків паралельного й незалежного розвитку можна знайти й у системі відмінювання іменних частин мови. Закінчення nom. plur. i-основи *-ies > лит. -ys (пор. ugn-ys) і слов. -bje < *-i̯ies (пор. давньоцерк.-слов. gostbje) замінило праіндоєвропейську флексію цього відмінка *-eies (пор. санскр. agnayas «вогні») незалежно в кожній із мовних груп, — про це свідчить те, що давню праіндоєвропейську флексію зберегла діалектна (аукштайтська) литовська форма ugnies із -ies < *-eis < *-eies. Такий розвиток визнає і О. Поляков (с. 274).

Не цілком зрозуміло, чи закінчення acc. plur. i-основи -is (лит. akis, лат. acis) і слов. -i (давньоцерк.-слов. ogni) є «eine gemeinsame ostbaltish-slavische Neuerung» (с. 276), оскільки *-ins > -i — єдиний випадок такої фонетичної зміни, а тому він надто проблематичний. Радше тут слід було б очікувати такого самого результату, як і у формі acc. plur. основи на -o, де *-i̯ins дало рефлекс носового голосного; пор. займенники давньоцерк.-слов. je «їх», ježe «яких», а також gen. plur. i-основи давньоцерк.-слов. gostbji із -bji від *-i̯ōm. Флексія цього відмінка в балтійських і слов’янських мовах, імовірно, також є наслідком паралельного, незалежного розвитку. Ясним випадком паралельного розвитку у системі вокалізму є зміна дифтонга *eu на лит. iau і слов. ju, оскільки за часів контактів балтійських і балтійсько-фінських мов у балтійській мові eu ще зберігся, пор. фін. leuka «Unterkiefer, Kinn» < балтійське, пор. лит. liaukà «Drüse» (щодо семантичного зв’язку пор. лит. geležūnys «Drüse»: лат. dzēdzs «Kinnlade, kiefer»; лат. žuokli «Kinladen; Mandeln»). Також не зовсім зрозуміло, чому форма gen. sing. i-основи із закінченням *-eis (ugnies, давньоцерк.-слов. ogni) становить інновацію балтійських і слов’янських мов (с. 270). Адже таке закінчення є в германських мовах (gen. sing. давньоверхньонім. ensti, давньосакс. ensti, давньоангл. ēste «прихильність, милість» із герм. *-eiz < праіндоєвроп. *-eis), в оскській мові (aeteis) і, ймовірно, у давньоіндійській (gátes «ходіння»)⁹.

⁹ B a m m e s b e r g e r A. Die Morphologie des urgermanischen Nomens, Heidelberger, 1990, 124–125.

249

Поряд із формами dat. plur. із герм. *-miz, які, ймовірно, походять від instr. plur. (пор. Saitchamimis у найдавніших германських джерелах), нині схиляються до визнання існування також форм dat. plur. із закінченням *-maz <праіндоєвроп. *-mos, наприклад, dat. plur. гот. dagam «дням» виводять із *dagamaz із синкопою третього складу та подальшою асиміляцією *dagamz >dagam(m)¹⁰. Закінчення dat. plur. у слов’янських мовах -ть може продовжувати як *-mus, так і *-mos, а в балтійських мовах трапляються випадки, коли голосний a переходить у голосний u, особливо поряд із губними приголосними (пор. лит. mazgas: muzgas, paskui: puskui, kaponė: kuponė, sambarė: samburė, лат. jūrmala: jūrmule). Отже, флексія dat. plur. *-mos та instr. plur. *-mis resp. *-mis є діалектною рисою, успадкованою з праіндоєвропейської мови, яка утворювала опозицію до флексії інших індоєвропейських мов (арійських, грецької, італійських, кельтських) *-bhi(i)os.

Два наведені нижче приклади демонструють метод О. Полякова, за допомогою якого він прагне довести існування балто-слов’янської мови після розпаду індоєвропейської мовної спільноти. Nom. plur. іменників o-основи o *-oi (vilkai, давньоцерк.-слов. vьlci), на його думку, є «eine gemeinsame genetische Isoglosse im Baltischen und Slavischen» (с. 236), тоді як те саме закінчення в грецькій мові (λύκοι) є результатом паралельного незалежного розвитку грецької мови. Пояснюючи походження флексії dat. sing. іменників o-основи (o vilkui, давньоцерк.-слов. vьlku), О. Поляков спирається на теорію В. Мажюліса, що тут балтійські мови й слов’янська мова мали спільне закінчення *-ō, яке згодом у слов’янських мовах було замінене на u-основу, звідки походить *-u<-*-ou¹¹, але відкидає твердження В. Мажюліса, що це закінчення було спільноіндоєвропейським, оскільки його з доданим *-i мали хетти, арії, греки та інші. Адже це послаблює враження балто-слов’янської єдності (с. 223–224).

Неточним є твердження, що рефлекс довгого дифтонга *ōi ui «im Inlaut nie vorkommt» (с. 217), і тому відкидається розвиток *ōi > *uoi > ui, оскільки, мовляв, його не можна підтвердити фактами (с. 219). Однак є слова, у яких ui може походити від дифтонга *ōi¹². Можливість кореневого *-ōi показує також лит. kuomija «оселя, місце (про вовка)», що має той самий корінь, що й kaimas. Лише тут рефлекс *ōi був іншим — перед m зникло i¹³. З огляду на це й на те, що dat. sing. o-основи o *-ōi (із *-o +-ei) добре засвідчене в індоєвропейських мовах, традиційне пояснення зовсім не неможливе: *-ōi змінилося 1) на *-ō (унаслідок випадіння -i у сандгі) >лит. -uo і 2) через проміжну стадію *-uoi >лит. -ui >-u (із пізнішим випадінням -i). Неточним є й твердження, що балтійські та слов’янські мови не зберегли кореневих слів із дифтонгічним коренем і що це є ще однією спільною рисою цих мов ((с. 290)¹⁴. Твердження, що закінчення dat. sing. u-основи u -ui (sūnui) < *-uoi < *-ōi походить від *-ou-ei (с. 282), фонетично неможливе. Але заслуговує на увагу думка О. Полякова, що закінчення dat. sing. u-основи u

¹⁰ B a m m e s b e r g e r A. Op. cit., 45–46.

¹¹ M a ž i u l i s V. Baltų ir kitų indoeuropiečių kalbų santykiai, Vilnius, 117 ir tolesni.

¹² K a z l a u s k a s J. Lietuvių kalbos istorinė gramatika, Vilnius, 1968, 120 (su literatūra).

¹³ K a r a l i ū n a s S. Baltų kalbų struktūrų bendrybės ir jų kilmė, Vilnius, 1987, 183.

¹⁴ K a r a l i ū n a s S. Op. cit., 188.

250

-uo (у жмудській говірці та в Ґервечяй šūnuo) могло походити з loc. sing. *-ōu (пор. жмуд. turguo <’-uo-ēn та <’-ōu і давньоіндійське śūnaú <’-ōu).

Історія приголосних основ балтійських і слов’янських мов та розвиток їхньої флексії аж ніяк не є особливим доказом балто-слов’янської мовної спільності (с. 299), оскільки тип відмінювання з приголосними основами в цих мовах є виразно збереженою індоєвропейською давниною, яка засвідчує, що балтійські та слов’янські мови походять з індоєвропейської прамови. Деякі спільні зміни парадигм цього відмінювання в балтійських і слов’янських мовах (наприклад, основокінцеві елементи нормального ступеня чергування голосних -en-, -er-) зумовлені загальною тенденцією мовного розвитку — тенденцією до спрощення й вирівнювання парадигм, а тому є пізніми та незалежно виникли в кожній мовній групі. І загалом історія системи відмінювання балтійських і слов’янських мов не підтверджує висновку, що після розпаду індоєвропейської мовної спільноти існувало спільне джерело відмінювання балтійських і слов’янських мов такого типу, як індоіранське (с. 302). Те, що є спільним для балтійських і слов’янських мов у відмінюванні іменників, — це, по-перше, у багатьох випадках збережений індоєвропейський архаїчний стан; по-друге, відбиті діалектні особливості північно-західного ареалу індоєвропейської прамови, звідки розвинулися балтійські, слов’янські та германські (а також тохарські) мови; і, по-третє, інновації балтійських і слов’янських мов, що виникли внаслідок конвергенції, як на рівні морфології, так і на рівнях фонології, просодії та лексичної семантики — через сусідство балтійських і слов’янських народів, їхні тривалі інтенсивні контакти, а також подібні умови цивілізації та географічного середовища.

Сумнівні реконструкції чи зіставлення трапляються й далі, так само як і окремі помилки. Можливо, давньосл. azъ і справді можна реконструювати як праформу *eg’hom (с. 180), пор. давньоіндійське ahám «я», але лит. aš (пор. діалектне й давньописемне ėš) і латиське es <балт. ēz могли походити лише від індоєвропейського *Hēg’h₃ з нульовим ступенем вокалізму, що існував поряд із *Heg’ēh₃ з нормальним ступенем чергування голосних у латинській і грецькій формах ego та ἐγώ. Хоч походження дифтонга ui не з’ясоване, як слушно зауважує O. Poliakovas (с. 217–218), достеменно відомо, що лит. lūisas «кульгавий», kuīnas «безрогий, без рогів» і tuikti «п’яніти, бентежитися» етимологічно не мають нічого спільного відповідно з lūsis «євразійська рись», kūnas «тіло» та tūkti «гладшати» (с. 218). Крім того, Chr. Stang також не пов’язує їх між собою¹⁵. Lūisas, здається, пов’язане з lūsas «кульгавий», lūšinti «робити кульгавим», lušónas «кульгавець», ap-lūšti «покалічити» і далі — з lūžas «кульгавий»; kuīnas може етимологічно бути пов’язане з kuīnas «кий, калатало», kuīnis «палиця, дрючок», а далі, через проміжну форму *kain-, — з keinis, keinys «палиця, якою б’ють „ріпки“» (щодо зв’язку значень пор. лит. baužas «безрогий, без рогів»: лат. bauzis «безрогий бик», bauze «палиця, дрючок; вал ткацького верстата…»), а tuikti безсумнівно належить до кореня, наявного у tvaikti «…п’яніти, дуріти». Прус. naryti s «бути зухвалим» (с. 155) насправді відповідає лит. narytis (-ijasi) «виявляти впертість» LKŽ VII 564, яке в писемних пам’ятках прусських литовців уживається замість слов’янізму, поширеного в інших говірках, narãvytis «те саме», отже, не має нічого спільного з nóras. Через відмінну структуру коренів лит.

¹⁵ S t a n g Chr. S. Vergleichende Grammatik der Baltischen Sprachen, Oslo–Bergen–Tromsö, 1966, 72.

251

mokėti, laukas, toli, sotus, з одного боку, і давньосл. mogą, logą, рос. dalb, давньосл. sytb — з другого (с. 108–110), належать до різних коренів. Через відмінність вокалізму кореня також не можна етимологічно пов’язувати лит. glodùs і лат. gluds (с. 109), лит. brėžti і braũkti (с. 114). Етимологічний зв’язок між лит. nãmas і dimstis «двір, садиба» (с. 109), щоправда, неясний¹⁶, проте не можна виключати можливості, що namas, лат. nams мають самостійний корінь 'nem-. Давньосл. trepetati і рос. pryskatb також краще не пов’язувати з лит. drebėti і рос. bryzgatb (с. 104–105), а вважати окремими коренями¹⁷.

Лит. strãzdas, лат. str azds і слов. 'drozdъ різницю приголосних на початку слова (с. 104) слід пояснювати законом Зібса. У лит. geĩsti немає сполучення -ds- (с. 100), але слово утворене з кореня geid- і форманта інфінітива *-t(e)i, тому на межі морфем маємо *-dt- (> *-tt- >-st-). На с. 94 стверджується, що pirštas, давньосл. prъstъ мають лит. š і слов. s з ‘k’, тоді як на с. 115 їх віднесено до слів, у яких литовське š походить від індоєвропейського *s після r. На с. 293 зазначено, що закінчення род. відм. одн. основ на o *-ā (vilko, давньосл. vlъka) походить від індоєвропейського *-ās; на с. 210 і далі слушно доводиться, що це давнє закінчення аблатива (*-ōd). На с. 178–179 наведено фінське paimen «пастух», тоді як на с. 208 уже правильно вказано piemen. На с. 179 знаходимо прус. menschon «риби», на с. 263 правильно — «м’яса». Прус. guntwei не є формою 1-ї особи множини (с. 69). Замість лит. taišyti (с. 96), прус. sachis (с. 101), давньоіндійського ugnis (с. 110), лит. taisytis (с. 116), лат. bārti (с. 141), лит. sù vienà šviesà (с. 226), оруд. відм. одн. bãdu (с. 227, прим. 269), род. відм. двоїни Dviijų karvių (с. 260, прим. 330) слід відповідно читати як tašyti, sackis, ágnis, taušytis, bārt, sù viena šviesà, badù, dvijų karvių.

Simas Karaliūnas

ПОВЕРНЕННЯ МОВОЗНАВИЦІ

Tamara Buch. Opuscula Lithuanica. Wydal Wojciech Smoczyński, Warszawa, 1998: Katedra Językoznawsta Ogólnego i Bałtystyki Uniwersytetu Warszawskiego, 381 p.

Відома наша германістка Іна Мейкшинайтє в нещодавно опублікованих спогадах про свою сестру Тамару Бухієне процитувала уривок з її листа монсеньйорові Вінцентасу Мінчявічюсу, який жив у Римі: «І що ж робить зі мною це життя! Адже я завжди лише хотіла жити в Каунасі, гуляти берегами Нямунаса; мені були потрібні соснові ліси, озера, тиша — чому ж мені довелося жити в різних краях, серед різних людей, говорити різними мовами й — тепер — втратити

¹⁶ F r e a n k e l E. Litauisches etymologisches Wörterbuch, I, Heidelberg–Göttingen, 1962, 483.

¹⁷ Ф а с м е р М. ЭСРЯ III (1987) 391, IV (1987) 99.

252