ACTA LINGUISTICA LITHUANICA

LIII (2005), 39–89

Відносна хронологія основних фонетичних змін в історії верхньолатиського діалекту

Ілля А. Сержант

Інститут литовської мови

У цій статті розглянуто звукові зміни, що відбулися у верхньолатиському діалекті після розпаду пралатиської мови на діалекти. Основною метою було встановити їхню відносну хронологію; її подано в таблиці наприкінці статті. Наслідком наших висновків є те, що слід відкинути погляд, якого дотримуються Lelis і Breidaks, згідно з яким верхньолатиський діалект становить окрему гілку східнобалтійських мов поряд із литовською та латиською: усі звукові зміни, характерні для верхньолатиського діалекту, найкраще пояснюються виходячи з пралатиської мови.

Деталі кількох звукових змін уточнено; наприклад, показано, що у верхньолатиському діалекті відбулося чотири незалежні процеси метафонії, перший і третій з яких досі в літературі розглядали як один процес.

Нарешті, припущення Breidak про селонський субстрат у литовських діалектах купішкенай та анікщенай де в чому переосмислено.

0. ПЕРЕДМОВА¹

0.1 Мета цієї праці — «прив’язати» фонетичні переходи один до одного, в ідеалі встановивши і terminus ante quem, і terminus post quem, тим самим точно визначивши послідовність фонетичних змін в історії верхньолатиського діалекту. На жаль, для деяких процесів досягти такої повної точності не вдалося, проте для всіх процесів вдалося визначити принаймні одну таку межу. Значення такого відносно-хронологічного ланцюга важко переоцінити. Маючи такий ланцюг, ми можемо:

1) по-перше, показати, які фонетичні процеси, безперечно, є пізніми, які сягають найдавнішого етапу розвитку, а які, можливо, є

¹Насамперед хотів би висловити величезну подяку співробітникам відділу діалектології Інституту латиської мови Анні Стафецкій (Anna Stafecka) та Едмунду Трумпе (Edmundas Trumpa), які вже не вперше дуже допомогли, надавши доступ до всіх діалектологічних матеріалів, а також цінними порадами щодо змісту та пошуку літератури. Я також дуже вдячний Ріку Дерксену (Rick Derksen) за згоду прочитати працю, за його критичні зауваження та обговорення цієї праці, а також петербурзьким колегам Анні Даугавет і Олексію Андронову.

40

Илья А. Сержант

архаїзмами, успадкованими з прамови й збереженими саме в досліджуваному діалекті;

2) по-друге, такий ланцюжок має більшу доказову силу під час пошуку мов, що вплинули на досліджуваний діалект, оскільки, якщо нам вдасться встановити в мові, з якою контактував діалект, аналогічні групи ланок цього ланцюжка, ми можемо впевнено говорити про тісний контактний вплив цих двох мов одна на одну, виключаючи можливість збігу, що відкриває значні можливості для подальших висновків;

3) по-третє, встановлення відносно-хронологічного ланцюжка дає змогу ще раз перевірити запропоновані варіанти розвитку окремих процесів, а також у деяких випадках виключити варіанти, які не вписуються в жоден відносно-хронологічний ланцюжок.

0.2. Основними працями з історії верхньолатиського діалекту є праці Антона Брейдака (найповніша його неопублікована дисертація — Breidak 1989), а також великий матеріал, що міститься в граматиці латиської мови Яніса Ендзелінса (Endzelīns 1951). Однак обидві праці, попри їхню велику цінність, мають певні недоліки/недоопрацювання. Зокрема, праці Брейдака дещо упереджені в тому сенсі, що, на його думку, верхньолатиський діалект (за його термінологією — латгальська племінна мова) розвинувся безпосередньо зі східнобалтійської прамови (Брейдак 1989: 6). Через це багато даних верхньолатиського діалекту «насильно» інтерпретуються як архаїзми, внаслідок чого відносна хронологія, що складається, часом є неправильною. Як показують результати проведеної нами роботи, це припущення залишається, принаймні, недоведеним. Попри це, праці Брейдака мають для дослідника величезну цінність, оскільки містять дуже великий діалектологічний матеріал, відібраний з описів говірок різної якості та перевірений. Багато пояснень, запропонованих Брейдаком, було запозичено й використано в цій праці.

Складність викладу Ендзелінса полягає в тому, що верхньолатиському діалекту не присвячено окремого розділу, а матеріал з верхньолатиського діалекту розміщено (відповідно до концепції книжки) разом з іншими діалектами. Через це багато що залишається для дослідника нерозглянутим, а тому й незрозумілим.

Жодна з указаних праць не обговорює відмінностей між 1-ю (давньою, праверхньолатиською) і 3-ю (селонською) переголосовками, хоча ці відмінності дуже суттєві, оскільки правила дії цих переголосовок цілком різні. Ці переголосовки постійно плутають між собою. Це нерозрізнення було перейнято також у Rudzīte (1964), Kušķis (1967: 15–16) та ін.

У дисертації Lelis (1961), присвяченій верхньолатиському діалекту, обстоюється думка, що цей діалект слід визнати окремою мовою — твердження, цілком припустиме, на наш погляд, із синхронного погляду; проблема, однак, полягає в тому, що в цій праці його швидко переносять і на

ФОНЕТИЧЕСКИЕ ИЗМЕНЕНИЯ В ВЕРХНЕЛАТ. ДИАЛЕКТЕ | 41

діахронічний розгляд питання, яке далі вже розглядається необ’єктивно. Важливо, однак, зазначити, що багато аргументів, використаних Брейдаком у його працях, з’являються вже тут, наприклад, такі топоніми з «Хроніки Генріха Латвійського», як Tholowa, Kukenoys (Lelis 1961: 142, пор. Брейдак 1989: 144), а також фін. juutas «чорт» і лит. juodas (Lelis 1961: 144, пор. Брейдак 1989: 149) для датування переходів *ō > uo > ū, *ā > o, *ā > ō. Звісно, наведені вище аргументи не мають на меті знецінити ці праці, а лише покликані показати необхідність коригування багатьох аспектів історичної фонетики верхньолатиського діалекту.

1. ВІДНОСНА ХРОНОЛОГІЯ ГОЛОСНИХ: ВСТУПНІ ЗАУВАЖЕННЯ

1.0.1. Загальні передумови

З огляду на те, що фонеми у верхньолатиській мові, зазнаючи змін, не злилися, хоча результати переходів у деяких випадках за своїми фонетичними характеристиками збігаються з вихідними фонетичними характеристиками інших фонем в інших переходах, можемо зробити висновок, що ці фонетичні зміни відбувалися не одночасно. Розвиваючи це припущення, зрештою ми приходимо до певної часової послідовності переходів, яку можна скласти тільки саме в такому порядку, оскільки інакше злиття були б неминучими. Зважаючи на поступовий характер фонетичних переходів, такою часовою послідовністю / відносно-хронологічним ланцюжком ми можемо позначити лише початки переходів, а не весь їх перебіг. Так, наприклад, зрозуміло, що дифтонгізація ī і ū почалася раніше, ніж звуження *ē і *ō, однак твердження, що процес дифтонгізації саме завершився до початку процесу звуження, було б недовідним, оскільки для того, щоб ці фонеми не злилися, мінімально необхідним є саме припущення, що перший процес почався раніше за другий. Саме так слід розуміти встановлену нами в § 3.1 відносно-хронологічну послідовність. У тих випадках, коли в матеріалі немає свідчень про протилежне, усі фонетичні переходи в зазначених межах ми (як і більшість інших дослідників) розглядаємо як цілісні й безперервні процеси.

1.0.2. Короткі / довгі голосні

У цій праці для деяких пралатиських фонем, що відрізняються лише за ознакою кількості (наприклад, *a і *ā), видається доцільним спільно розглядати їхні зміни, а також датувати їх приблизно однаково у відносно-хронологічному плані. Необхідними для цього ми вважаємо такі умови:

42

Илья А. Сержант

– у всьому діалектному матеріалі немає свідчень того, що умови для здійснення обговорюваного фонетичного переходу для короткого й довгого корелятів є різними;

– цей перехід має однаковий фонетичний характер для короткого й довгого корелятів (наприклад, лабіалізація);

– географічні райони поширення цього переходу для короткого й довгого корелятів збігаються.

Аналогічно, ми не розглядаємо окремо фонетичні переходи певної фонеми за висхідної інтонації та, окремо, за низхідної інтонації, якщо виконуються всі три зазначені вище умови.

1.0.3. Висхідна або переривчаста інтонація верхньолатиського діалекту²

Для початку слід також обговорити питання про верхньолатиську інтонацію, що походить від ненаголошеного акуту в прабалтійській мові: на її місці сьогодні в більшості селонських говірок наявна висхідна інтонація, а в решті говірок верхньолатиського діалекту — переривчаста. Тут я не хотів би обговорювати її конкретну тонічну форму, однак очевидно, що до всіх розглянутих тут переходів це була та сама інтонація на всій території верхньолатиського діалекту. Її розщеплення на висхідну в більшості (неглибоких) селонських говірок і переривчасту в решті говірок, найімовірніше, відбулося відносно пізно, і, вірогідно, після розглянутих тут переходів, фонетична умова яких передбачала інтонацію. На це опосередковано вказує такий факт: у переходах, де інтонація розглядуваного голосного чи дифтонга мала значення, матеріал показує, що голосні або дифтонги з нинішньою висхідною інтонацією поводилися цілком так само, як голосні або дифтонги з нинішньою переривчастою інтонацією. А оскільки обидві ці інтонації поводилися у фонологічному плані цілком однаково, можна припустити, що й фонетично вони були або ідентичними, або дуже подібними за своїми просодичними якостями. На користь єдиної інтонації в цій позиції в усьому верхньолатиському діалекті свідчить також дисиміляція інтонацій, яка однаково діє і для висхідної, і для переривчастої інтонації (Seržants 2003: 95–96), а також специфіка подовження голосного перед тавтосилабічним -r-.³

2 Тут і далі, дотримуючись традиції, усталеної в балтистиці, я використовую термін інтонація замість терміна тон

3 Подовження перед тавтосилабічним -r- не відбувалося за переривчастої та висхідної інтонацій; пор. Endzelins (1951: 150–151).

ФОНЕТИЧЕСКИЕ ИЗМЕНЕНИЯ В ВЕРХНЕЛАТ. ДИАЛЕКТЕ

43

2. ВІДНОСНА ХРОНОЛОГІЯ ГОЛОСНИХ: РОЗГЛЯД ПЕРЕХОДІВ ОКРЕМО

2.1. ei > ẹi > ai

У більшості говірок маємо лише ei > ẹi. Перехід ei > ẹi > ai трапляється в деяких окремих місцевостях на півдні Даугавпілського району: Aiviekste₃₄₉, Kalupe₄₄₅ і Līksna₄₅₀, у південній частині Krāslava₅₀₆ (Rūķe 1939: 150). Зважаючи на те, що ei з ī не зазнало впливу цього процесу, а лише споконвічне ei перейшло в ẹi (або ai), припускаємо, що цей процес розпочався до переходу ī > ei, наприклад, у Kalupe₄₄₅ (Reķēna 1962: 20, 28): maita (< meita), bàikt (< beigt), але vèirs (< vīrs), і, ймовірно, раніше він був поширений на більшій території.

2.2. Подовження коротких i перед j та u перед v

2.2.0. Цей незначний фонетичний процес важливий для уточнення відносної хронології, оскільки він однозначно передує дифтонгізації довгих ī та ū; пор. подальший розвиток цих сполучень: *uv > > ūv (> ouv > ov/ > yuv > yv); *ij > īj (> eij > ej). Як зазначає Ендзелін (Endzelīns 1951: 146–147), īj, ūv трапляються ще в старолатиських текстах.⁴,⁵ Також ці форми -īj- або > -ij- а також -ūц- або > -uц- трапляються в неглибоких селонських говірках, наприклад у Grostona₄₁₈, Meirāni₄₂₁ (Kušķis 1958: 143, 146, 148–150)⁶. Подовження відбувається лише під наголосом. Ендзелін (Endzelin 1910: 40) наводить також приклади veiju „winde“ BW. 6210, beiji „warst“, reija „Riege“ з Pikstere, у яких ще зберігся проміжний ступінь.

2.2.1. За припущенням Ендзелина (Endzelin 1910: 40–41), такі форми, як tyus, dryva, виникли також із *druva > drūva > *dryuva > dryva. На користь цього свідчать такі форми зі старолатиських текстів, а також зі збірки дайн (BW), як tǖu, tǖwu „nahe“, drūva, pūvis „verfault“, gūt: giva: gywa: gywa (Endzelin 1910: 14).

2.2.2. Після переходів *uv > *ūv і *ū > *īv ці два дифтонги у верхньолатиському діалекті збіглися й надалі розвивалися разом, з тією різницею, що давнє *uv до кінця розвитку перед голосним зберігає свій глайд (glide) *u, а *ū, оскільки стоїть перед приголосним, втрачає його. Факт, що *ū та *uv збіглися, а потім знову розподілилися перед голосним / приголосним, підтверджується

⁴Переклад Біблії Глюка, Євангеліє 1753 р., Катехізис 1586 р.

⁵Теоретично можна припустити й навпаки, а саме, що -uv-, -ij- є результатом скорочення *-ūv-, *-īj- в інших діалектах. На користь такого припущення може свідчити запозичення з німецької, яке показує, що -īj- > -ij-: klijas < CHH klige (Endzelīns 1951. 52). Однак для обґрунтування такого припущення потрібне докладніше дослідження проблеми.

⁶Рідше тут трапляються також -ei-, -eij-.

44 |

Илья А. Сержант

такими формами как kiula, tiul̦i Lubāna₄₁₇ (Zirnītis 1937: 122), учитывая, что первое восходит к küja, а второе к *tuvji⁷.

Для сполучень праверхньолат. *-ij-, *-uv- ми припускаємо одночасність розвитку, оскільки ці процеси аналогічні й повністю відповідають один одному за географічним поширенням результатів переходу *-uv- > -ov-, -yv-/-iv-, з тією лише різницею, що розвиток *ū (див. нижче §§ 1.3) після дифтонгізації *ū > *ou пішов далі, тоді як розвиток *ī у *-ij- > *-īj- зупинився на *-eii- > -ei.

Цей висновок дуже цікавий, оскільки історично сполучення *uv, *ij і *ū, *ī походять від того самого прототипу, тобто *ū (точніше *uH), *ī (*iH) перед голосним або приголосним. Однак деталі реконструкції слід розглянути в окремій праці та в контексті роботи Смочинського (Smoczyński 2000), тим більше що тут виникають певні суперечності.

2.3. ū > ū̯u > ou̯ > yu, iu, әu, eu; ī > ī̯ > eī̯ > ei

2.3.0. Логічно розглядати переходи ū > ou та ī > ei як фонетично аналогічні (тобто як преломлення), а отже, і як одночасні у відносно-хронологічному плані. На користь цього свідчить також однакова територія поширення цих дифтонгізацій (Breidak 1989: 176).

2.3.1. Процес дифтонгізації праверхньолат. *ū і *ī, а також *ū, *ī зі сполучень із j та v (§ 2.2) слід реконструювати саме з перехідними ступенями ū > ū̯u⁸ > ou̯ > yu, iu, әu, eu; аналогічно, ī > ī̯ > eī̯ > ei, оскільки всі ці ступені засвідчені в говорах (пор. ДА: 48) і географічно, зі сходу на захід, відображають наведену хронологію; крім того, зважаючи на те, що для деяких південних латгальських говорів, де сьогодні маємо әu, eu, yu, iu, є свідчення, що раніше тут вимовляли ou (Breidak 1989: 178–179). Цей момент типологічно цікавий із двох поглядів: по-перше, тут видно, що географічний розподіл етапів певного фонетичного процесу водночас відображає і його історичні етапи, причому саме в тій самій послідовності⁹. По-друге, ця реконструкція показує, що фонетичний перехід відбувається поетапно, проходячи всі проміжні стадії. До подібного висновку приводить і діалектологічний матеріал сучасних німецьких говорів, пор. Löffler (1980: 76–77). Щоправда, щоб довести, що поетапність

⁷ На появу глайда після -u- і в дифтонгах свідчить наведене там само sau̯la „sauja“: *sauja > *sauvla > sau̯la, якщо це не аналогічна заміна -j- на -l-, див. § 2.2.3.

⁸ Цей етап може викликати певні сумніви, однак він засвідчений у говорах (ДА: 48). Також форма kiula Lubāna₄₁₇, на нашу думку, пояснюється лише припущенням стадії ū-, пор. *kūja > *kūuja > *kyu̯u̯la > kyula > kiula, тобто *-uu- > -u- раніше, ніж *-v̦l- > v.

⁹ Аналогічна ситуація, коли географічний розподіл фонетичного процесу відображає також його хронологію, пов’язана зі збігом інтонацій у латиських говорах, див. Seržants (2003: 90).

ФОНЕТИЧЕСКИЕ ИЗМЕНЕНИЯ В ВЕРХНЕЛАТ. ДИАЛЕКТЕ | 45

фонетичного переходу в хронологічному та географічному аспектах є універсалією; цих прикладів, природно, статистично ще недостатньо.

2.3.2. Щодо першого кроку (тобто ū > yu, iu ⇒ *ō > ū / i > ei ⇒ *ē > i, див. § 2.4), можна сказати, що ця відносна хронологія справді поширюється на всю територію верхньолатиського діалекту, за винятком району навколо Даугавпілса та говірки Mazlaicene (Ābele, Lepika 1928: 24, 34; Breidak 1989: 139). На районі навколо Даугавпілса я не зупинятимуся — тут достатньо зазначити, що відчувається дуже сильний вплив літературної мови. Цікавіша ситуація у говірці Мазлайцене, де відбулися переходи *ô > oû / *ê > eî (лише з переривчастою інтонацією!) та û > oû / î > eî (а отже, збіг давніх *û і *ô, *î і *ê), а також у районі Beja₄₆₆ *ê > eî (ДА: 53., 55d). Тут маємо різні рефлекси лише давніх *ô / *ê та *ò / *è. З огляду на те, що з фонетичного погляду малоймовірно, аби *ê, *ô перейшли в eî, oû якимось іншим шляхом, а не через î, û (§ 1.3.1), можна припустити два основні хронологічні варіанти розвитку:

Варіант А:

1) ū > ou 2) ō > ū 3) û > oû

Варіант Б: Варіант Б1 1) ô > û 2) ū > ou 3) ò > ù Варіант Б2 1) û > òu 2) ō > ū 3) û > oû (ī, *ē, ei — аналогічно)

Основна відмінність цих двох варіантів полягає в тому, чи припускається (А), чи не припускається (Б) повторний перехід û > oû — уперше разом із ù > òu (пункт 1 варіанта А), а вдруге (пункт 3) — після переходу *ō > uo > ū, коли вторинне û перейшло б у oû і таким чином збіглося з давнім û.

При цьому слід зазначити, що дифтонгізація латгальських ī та ū (тобто < *in, ī та *un, ū відповідно), очевидно, відбувалася незалежно від інтонації, оскільки в жодній із говірок, яких торкнувся цей процес, інтонація не відіграє ролі. У зв’язку з цим варіант Б2 стає малоймовірним. Залишаються два потенційно можливі варіанти:

Варіант А: 1) ū > ou 2) ō > ū 3) û > oû

Варіант Б1: 1) ô > û 2) ū > ou 3) ò > ù (*ē та ī аналогічно)

Варіант Б1 не можна застосувати до всіх інших верхньолатиських говірок, де *ō > ū, *ē > ī та ū > ou, ī > ei, хоча тут жодних збігів

46 |

Илья А. Сержант

(як у Мазлайцене) не відбулося. Отже, залишається лише варіант А, який передбачає повторну дифтонгізацію, уже за участю нових î (з *ô) і ī (з *ē). Тут достатньо припустити, що останній (третій) крок, тобто повторний перехід û > ou, не діяв на всій території, а охопив лише північно-східну частину латгальських говірок.

2.3.3. Брейдак (Breidak 1989: 176) датує дифтонгізацію ī і ū на підставі написань латгальських топонімів у давніх документах, датованих періодом між 1478 і 1519 рр. Приблизно до цього ж часу належать і численні запозичення, відносно пізні, наприклад з німецької, пор. blōuž „blūze“ (Skriveri₃₄₅ Āboliņa 1928: 99) < нім. Bluse¹⁰, там само vēins „vīns“, žēids „žīds“ (Lejasciems₃₉₃ Ābele 1924: 46), (s)krōuze „krūze“ (Susēja₃₆₉ Āboliņa 1927: 139), mašēina, avēiza, paradēiza (Nereta₃₆₅, Meņģele 1939: 97), dzēipars (Alūksne₄₆₅, Brencis 1914: 123). Слів із переривчастою інтонацією серед запозичень зазвичай не трапляється. Тут можна навести лише слова із суфіксом на -nēica³, де переривчаста інтонація є вторинною¹¹ (наприклад, bāznēica, Seržants 2003: 101–102), із Kalupe₄₄₅ (Samuše 1938: 32–51), Varakļāni₄₂₆ (Latkovskis 1931: 100–123), Cibla₄₈₈ (Āboliņa 1926: 31–48), які були запозичені до цього переходу і в такий спосіб доводять, що перехід ū > ou / ī > ei відбувся дуже пізно. Terminus ante quem засвідчують запозичення з російської мови в говірці Kalupe₄₄₅: tīks < тихий, vīšņe < вишня (Reķēna 1962: 29), однак і тут давніші запозичення містять цей перехід, наприклад kīuma < кума (Reķēna 1962: 31), vēiskups < польськ. wiskup, лит. výskupas < CHH bischop, čēisc з «чистий», vēikšņe „ķiršu koks“ (Reķēna 1962: 371, 494). На те, що в цьому випадку відповідні довгі голосні не були заміщені дифтонгами, а розвинулися фонетично, вказує той факт, що в цих говірках є голосні ū і ī, які тут виникли відповідно з uo і ie (Lejasciems₃₉₃ Ābele 1924: 49, Susēja₃₄₅ Āboliņa 1927: 135–136), які могли бути використані для адекватної передачі довгих ī і ū у запозиченнях. Крім того, Брейдак (1989: 178) зазначає, що в діалекті лудзенських естонців, які переселилися до Латгалії у XVII ст., наддовгі голосні ī, ū під впливом латгальських говірок змінилися на ei, ou. Підсумовуючи, можна сказати, що процес дифтонгізації ī і ū розпочався приблизно між 1478 і 1519 роками й тривав до XVII–XVIII ст., з огляду на те, що цей процес не відбувався одночасно на всій території Латгалії, а поступово поширювався зі сходу на захід.

2.3.4. Район поширення uu, iū раніше був значно більшим, ніж сьогодні (ДА: 48). Лише так можна пояснити розбіжність у результаті роз-

¹⁰ При этом звук ū присутствует в данном говоре, ср. rūn (< runa) (Āboliņa 1928: 101), kūitlam < kumelam (Āboliņa 1928: 107).

¹¹ У всіх латгальських, а також у більшості селонських говірок у середніх складах із тоновими елементами ī, ū, ou (uo), ei етимологічні переривчаста й спадна інтонації набули нового розподілу: у морфемах із верхньолатиськими ī, ū завжди наявна спадна інтонація, а на дифтонгах ei, ou/ yu — переривчаста, незалежно від первісної інтонації (див. Seržants там само).

ФОНЕТИЧЕСКИЕ ИЗМЕНЕНИЯ В ВЕРХНЕЛАТ. ДИАЛЕКТЕ | 47

вития групп праверхнелат. *-uv- и *-ū- в Aknīste₃₆₈ (Ancītis 1977: 88): t’ūji < *tuvji но šōut’ „šūt“, poût „pūt“, причем, как отмечает автор, в речи старого поколения также и šyva, pyva а также редко употребляющееся šivèja „šuvēja“. Из этих примеров видно, что некогда и здесь *-uv- перешел в -yv-, -iv-, а следовательно и *ū должно было быть *-yu-/ -iu-, так как развитие этих групп после *-uv- > *-ūv- было совместно (ср. § 2.2.1).

2.4. *ō > uo > ū, *ē > ie > ī

2.4.0. У цьому випадку, так само як і з переходами ū > ou та ī > ei (§ 2.3.0), на підставі фонетично аналогічного процесу (монофтонгізації) та практично повного збігу територій поширення (пор. ДА: 48 і 50) ми припускаємо, що йдеться про єдиний фонетичний процес.

2.4.1.1. На те, що у праверхньолатиській східнобалтійські голосні *ō і *ē ще не перейшли в uo та ie, а зберігалися в говірках ще досить довго, указують такі факти: у частині глибоких латгальських і в досить значній частині селонських говірок (пор. ДА: 54b) суфікс -uols (наприклад, uozguols) має форму -ols, наприклад ūzols (Krāslava₅₀₆ Alksnis 1932: 30; Skaista₅₀₇ Latkovskis 1935: 36). На нашу думку, цю форму можна пояснити лише припустивши, що суфікс *-ōl- скоротився до -ol-, оскільки в цих говірках *ō перейшло в ū, а отже, інакше слід було б очікувати **-uls. Про те, що дифтонгізація східнобалтійських *ō і *ē відбувалася окремо в усіх трьох латиських діалектах, свідчить також форма цього суфікса в нижньолатиській мові — у глибоких лівонських говірках Курземе, де маємо -al-s (< *-ol-s < *-ōl-s). Ба більше, видається, що таке скорочення має бути досить пізнім, адже більшість глибоких латгальських говірок має -ul-s (< *-ūl-s), а отже, у цих говірках скорочення голосного перед -l- відбулося вже після переходу *ō > ū. Отже, *ō і *ē ще існували в говірках після відокремлення праверхньолатиської від пралатиської.

2.4.1.2. Наступне запозичення вказує на те, що *ē > ī через стадію ie (а отже, і *ō > uo > ū, § 1.4.0): Kalupe₄₄₅ ġīdrys „skaidrs“, ġīdriētš „skaidroties“ із литовських giēdras, giedrėti (Reķēna 1962: 388), оскільки, якби це були питомі форми, слід було б очікувати **dz, і немає сумнівів, що ці форми мають балтійське походження.

2.4.2.1. Для подальших міркувань тут необхідно зупинитися на питанні питомості дифтонга ei в жемайтських говірках доунінників. Брейдак (Breidak 1989: 139), спираючись на працю Казлаускаса (1969), розглядає жемайтський ei, а відтак і ēi у говірках Beja₄₆₆, Mazlaicene₃₈₆, як давній прабалтійський дифтонг, що зберігся практично незмінним (*ēi > ei). На нашу думку, однак, це малоймовірно з таких причин: закінчення 1-ї особи однини атематичного теперішнього часу в говірках доунінників spēso (< *-ō) (Zinkevičius 1966: 61) ясно свідчить про те, що до скорочення ауслаутних голосних відкритого складу східнобалтійське

48 |

Илья А. Сержант

*ō (< пізньоіндоєвр. *ō) ще не було дифтонгізовано. Аналогічно закінчення множини прикметників -e (< -ē, пор. baltī (Zinkevicius 1966: 467) у говорах доунінників має походити від *ē, а не від **ei¹².

2.4.2.2. Брейдак (1989: 139) стверджує, що в Мазлайценському говорі ei, що відповідає пралатиському *ē і прабалтійському (sic!) *ei, збереглося¹³, вважаючи цей факт спільним із жемайтськими говорами доунінників, де на місці східнобалтійського *ē ми також маємо подібне ei. При цьому Брейдак спирається на припущення деяких учених (Казлаускас 1969), які вважають, що й у говорах доунінників східнобалтійський прабалтійський дифтонг *ei зберігся. Як було показано нами вище (§ 2.4.2.1), це вкрай малоймовірно для говорів доунінників. Такі приклади, як ar lobīt zīrgīm, pì vusīm vuortīm (Mazlaicene₃₈₆, Ābele Lepika 1928: 35) з -ī(m), пор. середньолатиське -iē(m) < прабалтійське *-ei-, указують на те, що прабалтійський дифтонг *ei перейшов тут у *ē (як і всюди у східнобалтійських говорах), а потім у *ī. Це *-ī- збереглося в некореневих складах, а в кореневих через стадію ii перейшло в ēi. Нарешті, форма peiss з Mazlaicene₃₈₆ (Ābele & Lepika 1928: 41), що відповідає звичайному латгальському piētis, piēte „der Rücken einer Axt od. Sense“, прусському pentis „Ferse“, литовському pentīs (пор. ME₃, 302–303), доводить, що дифтонгізація відбувалася після переходу прабалтійського *-ei- > у *-ē-, оскільки після переходу пралатиського *en > у *ē. Крім того, прабалтійський *ei, що отримав у верхньолатиському спадну інтонацію, був монофтонгізований у Мазлайцене до ī, так само, як і в усіх інших говорах, і незрозуміло, чому саме дифтонг із переривчастою інтонацією мав би зберегти свою прабалтійську форму. Отже, тут не може бути й мови про те, що в ei мазлайценського говору на місці ie літературної мови ми маємо релікт прабалтійського *ei.

В другом месте Брейдак (1989: 147) предполагает все-таки восточнобалт. *ē, а не *ei и считает, что жемайтским говорам доунинников и мазлайщенскому говору обще развитие прабалт. *ē > *ei и *ō > *ōu, которое, по его мнению, происходило приблизительно в V веке, когда латгало-селонские говоры и жемайтские говоры составляли географическую общность. Это, по сути, совершенно другая позиция. Как показывает относительная и абсолютная хронологии, и это утверждение, по нашему убеждению, невероятно, учитывая приведенные нами аргументы в §§ 2.1, 2.3.2, 2.3.3, 2.4.3, 2.4.4, 2.4.5. Кроме того, маловероятным представляется настолько древняя и, тем не менее, разобщенная общность – латгало-селонские и доуниннинские говоры с одной стороны, и дуниннинкские и дониннинкские говоры с другой стороны. Здесь все-таки предпочтительней представляется классическое группирование.

¹² Другие аргументы приведены еще в Būga (1959: 150), Grinaveckis (1973: 150).

¹³ Интересно, что в говоре Kalupē₄₄₅ отмечается форма lēic (= lietus) (Reķēna 1962. 29, 417). Нами был просмотрен весь приведенный в Reķēna (1962) словарь данного говора и другие примеры с подобным вокализмом найдены не были. В связи с этим данная форма должна рассматриваться как архаичная восходящая к пралат. *litus / lītas, как указывает Reķēna, фонологически связанная с жем. lytus.

ФОНЕТИЧЕСКИЕ ИЗМЕНЕНИЯ В ВЕРХНЕЛАТ. ДИАЛЕКТЕ | 49

2.4.3. Отже, нами було доведено, що ē у Mazlaicene₃₈₆, Beja₄₆₆ на місці східнобалтійського *ē (ДА: 53, 55d) зовсім не є архаїзмом, а, навпаки, результатом останнього етапу дифтонгізації у верхньолатиських говорах. Ураховуючи також дані говорів Nereta₃₆₅, Sece₃₅₂¹⁴, ми можемо впевнено постулювати таку відносну хронологію дифтонгізації ī та ū і звуження *ē та *ō:

Звісно, нинішній географічний розподіл цих етапів не обов’язково є первісним; цілком імовірно, що під впливом літературної мови ця картина могла звужуватися, однак принципово не змінюючись. Для нас найважливіше те, що вона відображає відносну хронологію цих переходів. Також очевидно, що процеси звуження та дифтонгізації поширилися зі (північно-)східної частини верхньолатиського діалекту, де вони були реалізовані найповніше, — етапи 1–4.

2.4.4. Брейдак (1989: 148–150) наводить низку прибалтійсько-фінських запозичень, у яких прасхіднобалтійські *ē та *ō відображені відповідно як ī та ū; вони мають довести давність цього звуження. При цьому Брейдак спирається на кілька апріорних припущень:

a) передавання голосних північнобалтійської мови / діалекту, з якого були здійснені запозичення, до прибалтійсько-фінських мов є абсолютно точним.

Однак це припущення зовсім не обов’язкове, оскільки під час запозичення, з огляду на відмінність фонетичних систем мови-донора та мови-реципієнта, запозичене слово може дещо змінити свою фонетичну форму. У цьому випадку це тим більш імовірно, оскільки ми маємо

¹⁴ В районе говоров Nereta₃₆₅ (Meņģele 1939: 99) и Sece₃₅₂ (Breidak 1989: 139) только лишь *ō, *ē с восходящей интонацией перешли в ū, ī *ō, *ē с нисходящей интонацией остались uo, ie. Данная ситуация объясняется предположением, что данная территория является периферийной для процесса монофтонгизации и потому здесь он прошел только частично.

50

Илья А. Сержант

справу з вихідними вузькими *ё та *ō, які під час запозичення носії прибалтійсько-фінських мов просто могли сприймати як i та ū. Такий випадок узагалі дуже типовий для Брейдака, який надто буквально сприймає фонетичну форму запозичення в мові-реципієнті, а також фонетичну форму написання топонімів у давніх німецьких, польських і російських грамотах.

б) Тут можливі дві інтерпретації: 1) процес звуження в північнобалтійській мові відбувався одночасно з латгальсько-селонськими говорами; 2) процес звуження відбувався на етапі північно-східнобалтійської прамови, від якої пізніше походить латгальсько-селонська мова.¹⁵

Таким чином, в обох випадках передбачається особлива близькість північнобалтійської та латгальсько-селонської мов — генетична або контактна. На наш погляд, таке припущення абсолютно недоказове: не доведено факту колишнього сусідства північнобалтійської мови й латгальсько-селонської прамови (за термінологією Брейдака) / діалекту, так само як і особливої генетичної близькості цих двох мов.

2.4.5. Для абсолютного датування цього процесу ми маємо такі дані. На те, що процес звуження *ō > ū / *ē > ī був досить пізнім, указує запозичення skūlātajs (Lejasciems 393 Ābele 1924: 36), яке, очевидно, було запозичене до початку або під час цього процесу. Ендзелін (Endzelins 1927: 5) зазначає, що вже в праці Манцеліуса Lettus (1638 року) *ē (за Ендз. ie) перейшло в ī, а *ō (за Ендз. io) — в ū. Імовірний terminus post quem дає згадана форма з Алуксне 1464 року, що містить o на місці *ō, якщо тлумачення джерела Ендзеліном (там само) правильне. Він також указує на згадану форму з Латгалії XVI століття Ason, де -o-, можливо, позначає *ō.¹⁶ Таким чином, можна припустити, що процес звуження *ē та *ō мав розпочатися наприкінці XVII — на початку XVIII ст. Абсолютне датування підтверджує відносне: видно, що процес звуження почався тут ще до процесу дифтонгізації (пор. § 2.4.3).

2.5. *arK > ārK, *erK > ērK

2.5.1. З огляду на аналогічність подовжень a та e перед тавтосилабічним r, а також на однакове географічне поширення, ми розглядаємо ці подовження як одночасні й такі, що є частинами одного процесу (пор. Endzelins 1951: 148). Подовження відбувалося лише за спадної інтонації.

¹⁵ Подобный сценарий вроде бы предполагается в работе Брейдака (1989: 43). Однако здесь же несколькими страницами раньше (Брейдак 1989: 6) севернобалтийский в реконструкции не фигурирует. В Брейдак (1988: 32) к вопросу о *ō из *ā просто используется факт древности заимствований, из которого якобы следует, что севернобалтийский вокализм может быть использован для всего восточнобалтийского.

¹⁶ Пор. карти ДА: 54b і 55a,55e, з яких видно, що територія поширення переходу *ō > ū та *ē > ī у кореневих і суфіксальних складах приблизно однакова.

ФОНЕТИЧЕСКИЕ ИЗМЕНЕНИЯ В ВЕРХНЕЛАТ. ДИАЛЕКТЕ

51

2.5.2. Із наведених прикладів видно, що подовження a перед тавтосилабічним r завершилося до процесу 1-го перегласування (пор. § 2.6.1.1) і до переходу ā > ō > ȯ > uo, а також a > o, оскільки тут перед палатальним голосним збереглося ā < a (а не < **o), причому лише перед палатальним: у Belava₃₉₄, Litene₄₇₂, Stāmeriena₄₀₂ (Zaube 1939: 121; Брейдак 1989: 182): uorda до ārdīt, duord до dārdiet, vùortu до vārīt. Отже, можна зробити висновок, що подовження голосного перед тавтосилабічним -r- у праверхньолатиському відбувалося одночасно з аналогічними процесами в інших пралатиських говорах, хоча й меншою мірою (тобто лише за спадної інтонації), ніж у лівонських говорах.

2.6. ā > ō > ȯ > uo / a > o, 1-ша лабіалізація

2.6.1. ОПИС ПЕРЕХОДУ

Загалом усі *a > o, *ā > ō > ȯ > uo, що збереглися після дії 1-го палатального перегласування (§ 2.9.2.1); виняток становлять лише односкладові слова, у яких давнє *a збереглося (Endzelīns 1951: 118), пор. kas, tad, kam, ka, ja тощо.

2.6.1.1. Перехід *ā > uo

Важливо зазначити, що перехід ā > uo проходив через етап ā > *ō (або навіть ā > ao > ō > ȯ), що підтверджується наявністю ō у глибоких і неглибоких селонських говорах (пор. ДА 18, Kuškis 1958: 138-42) у цій позиції. Далі на схід, у латгальських говорах, цей голосний *ō перейшов в uo. Отже, епіцентр цього переходу, можливо, також містився на сході Латгалії. Kuškis (1958: 141) зазначає, що в ненаголошеній позиції в неглибоких селонських говорах Grostona₄₁₈, Meirāni₄₂₁ у мовленні найстаршого покоління іноді чується дифтонг -uo-, що свідчить про те, що колись і тут пралатиське *ā перейшло в uo.

2.6.1.2. Перехід *a > o

2.6.1.2.1. Перехід a > o (за Брейдаком o > a) досить давній; це помітно в давніх, часто неаналізованих носіями складних словах, де чітко дотримується розрізнення залежно від того, чи стоїть цей голосний у наголошеній позиції, чи в ненаголошеній, порівн.: Alūksne₄₆₅, oizgalda, але golds, povada, але voduōt, oplams (Brencis 1914: 111). Натомість у новіших складних словах із префіксом, які носії сприймають як складні слова, у наголошеній позиції маємо a: ap-lūcīt, padūmuōt, papout (там само)¹⁷.

¹⁷ Вочевидь, усі сполучення префіксів із дієсловами слід відносити до пізніх складних слів; порівн. уживання зворотної частки -sa- / -za- у верхньолатиських говорах: ap-zaraudāt „apraudāties“ Zvirgzdene₄₈₇ (Rudzīte 1964: 378).

52 |

Илья А. Сержант

2.6.1.2.2. Ендзелін вважає, що перехід *a > o у непершому складі пов’язаний із побічним наголосом (Endzelīns 1951: 111). На нашу думку, це певною мірою вимушене припущення, оскільки у словах vosora, vokors немає жодних причин, які зумовлювали б побічний наголос (пор. Endzelīns 1951: 33). Ба більше, за правилом, зазначеним Ендзеліном, побічний наголос у vosora навіть неможливий, оскільки два останні склади мають однакову структуру, тобто короткий-короткий. За такої ситуації, згідно з Ендзеліном (там само), побічного наголосу немає навіть у випадках, коли морфологічно наявні сприятливі умови для нього (наприклад, nesiti), тобто nésiti.

На нашу думку, вірогіднішим є таке пояснення: якість ненаголошеного некінцевого голосного (у непалатальному контексті) визначається якістю наголошеного голосного, тобто при наголошених o, a, y, i та відповідних довгих голосних, (ei), а також перед -l- маємо o. Порівн. soldonc, varonc, але pìeciestanc „tas, kas jāpiecieš“, striķātanc „tas, kas jāstriķē“ (Rudzīte 1964: 323); vokors, vosora, žogota, žogors (Reķēna 1962: 15), drupond, Dyrvonc (власна назва) (Reķēna 1962: 77), але mīlašč „mielasts“, šķierzlacs „ķirzaka“ (Reķēna 1962: 105–107).

2.6.1.3. Виняток, зумовлений 1-ю верхньолатиською переголосовкою

Унаслідок цього процесу незміненими залишилися давні *a і *ā, що перебували в умовах 1-ї верхньолатиської переголосовки в палатальному контексті. Під час переголосовки (§ 2.9.2.1) усі давні *a/ā перед палатальними приголосними зазнали переголосовки: *a/ā > *æ/ǣ, а потім не піддалися лабіалізації через свою фонетичну форму й згодом перейшли в a/ā. Пізніше це a/ā у латгальських говорах збіглося з новим a/ā, що походить від ę/ē. У селонських же говорах розрізнення між цими двома фонемами збереглося й донині. Отже, припущення Бецценбергера (1885: 96) про те, що під час переголосовки *a/ā збіглися з ę/ē, а потім разом перейшли в a/ā, не підтверджується (§ 2.9.2.1.3).

2.6.1.4. Позиція перед -у-

Перед v у ненаголошеному складі в деяких говорах маємо o, порівн. Dzelzava, nàfakowu (Kauliņ 1887: 221), а також, як показує приклад із Lizums, rogovos⁴⁰⁹, але gobana, vokars³⁹⁷ (Apsītis 1914: 90). Імовірно, тут ідеться про фонетичний перехід, попри заперечення Ендзелінса (Endzelīns 1951: 115). Що ж до a перед v у наголошеному складі, то тут справді, як припускає Ендзелін (там само), av у багатьох випадках походить від праверхньолатиського *ev, і верхньолатиський діалект зберіг тут давнішу форму; порівн. ševīši (праверхньолат. *sevieši) „savieši“ Aknīste³⁶⁸ (Ancītis 1977: 49).

ФОНЕТИЧЕСКИЕ ИЗМЕНЕНИЯ В ВЕРХНЕЛАТ. ДИАЛЕКТЕ | 53

2.6 2. АБСОЛЮТНА ХРОНОЛОГІЯ

Для абсолютної хронології (terminus post quem) можна навести запозичення з a, у яких не відбувся перехід a > o, пор. cars, tabaks, marka (Alūksne₄₆₅, Brencis 1914: 113). Однак запозичення зі свого боку свідчать, що в ненаголошеному складі в тих говорах, де *a > o як у наголошених, так і в ненаголошених складах, цей перехід відбувся досить пізно: Kalupe₄₄₅ čučola із «чучело» (Reķēna 1962: 374), тобто тут e > a, а потім a > o, тоді як у наголошеній позиції a: čudaks «дивак».

2.6.3. ПИТАННЯ ПРО ВИХІДНИЙ ФОНЕТИЧНИЙ ХАРАКТЕР ПРАВЕРХНЬОЛАТИСЬКИХ ФОНЕМ *а і *ā

2.6.3.1. Загальні аргументи на користь *а і *ā

Обговорюючи цей перехід, слід уточнити, який голосний потрібно реконструювати для праверхньолатиської на місці прасхіднобалт. *а і *ā. Річ у тім, що Брейдак у своїх працях¹⁸ обстоює погляд, згідно з яким *ō виникло з прабалтійського *ā, а *o — з прабалтійського *a ще на східнобалтійському ґрунті: спочатку *o/ō були лише під наголосом, а згодом закріпилися й у всіх інших позиціях (Брейдак 1980: 65). У науці цей погляд обґрунтували Казлаускас (1962: 23–24) і Мажюліс (1963: 193–194). Брейдак у своїх працях підтримав і розвинув його. Ці вчені спираються на дані прусської мови, написання латиських топонімів у давніх джерелах, запозичення в балтійсько-фінських мовах, а також на діалектологічні дані. Слід зазначити, що жодне з перших трьох джерел не може мати повної доказової сили для визначення точної фонетичної форми голосного в давнину, зважаючи хоча б на той факт, що тут питомий звук пройшов крізь призму зовсім іншої фонетичної системи. Що ж до литовського діалектологічного матеріалу, який нібито вказує на східнобалтійське *ō (з і.-є. *ā), *o (з і.-є. *a), то Зінкявічюс (1972) показав, що аргументи Казлаускаса й Мажюліса значною мірою ґрунтуються на неправильному тлумаченні цього матеріалу²⁰.

З огляду на те, що прабалтійське *ō упродовж історії балтійських мов дедалі більше звужувалося, *ō > *ō > лит., лат. uo, тобто рухалося в напрямку ū, у фонологічній системі дедалі більше «місця» вивільнялося для алофонізації *ā. Іншими словами, цілком імовірно, що зміна голосного *ō могла вплинути на *ā за принципом «розрідження й тиску» (нім. «Sog und Schub»), сформульованим Мартіне (1981: 54-57). Це пояснення можна проілюструвати схемою:

¹⁸ См Брейдак (1989: 181-91); Breidaks (1980); Breidaks (1988).

¹⁹ Тут і далі Брейдак уживає термін і.-є. *ā. Згідно з opinio communis **ā в індоєвропейській мові не було — тут і далі ми послідовно замінюємо його на прабалтійське *ā.

²⁰ Незважаючи на критику Гірдянніса (1977).

54 |

Илья А. Сержант

ī ū ↑

ē ō ↑

ē ā

Отже, з фонологічного погляду цілком імовірно, що пізньоправосхіднобалтійське *ā могло бути дещо «зсунутим» у бік *ō, тобто більшою чи меншою мірою лабіалізованим, наприклад, залежно від діалекту або позиції у слові. Однак, як було сказано вище, це мало бути пов’язане з переходом правосхіднобалт. *ō > *ȯ, тобто перехід *ō > *ȯ мав відбутися або безпосередньо перед лабіалізацією *ā (тобто створити «розрідженість» за Мартіне), або відразу ж після неї (тобто стати результатом дії «тиску» за Мартіне), а отже, незадовго до розпаду східнобалтійської мови на пралатиську та пралитовську або під час нього.

Що стосується короткого a, то, оскільки на фонематичному рівні для правосхіднобалтійської мови реконструюється лише одна фонема, виходячи тільки із системних міркувань не можна виключити можливості, що вона могла коливатися залежно від діалекту або позиції в спектрі a – o.

2.6.3.2. Дані верхньолатиського діалекту на користь праверхньолатиських *a та *ā

2.6.3.2.1. ДАНІ НА КОРИСТЬ КОРОТКОГО *a

Наприкінці слова в усіх верхньолатиських говорах маємо a. Далі розглянемо випадки, де a > o. У центрально- та південнолатгальській формі vokors (= vakars, у Barkava₄₂₅, Varakļāni₄₂₆, Višķi₄₅₁, Zvirgzdene₄₈₇, Kārsava₄₈₁, Krāslava₅₀₆, Līvāni₄₃₆, Skaista₅₀₇ (Брейдак 1989: 152) та ін. обидва o не є етимологічними, оскільки тут слід реконструювати форму *veker-, пор. слов’янське вечер; те саме стосується vosora у Zvirgzdene₄₈₇, Pilda₄₉₂ (ibidem), пор. слов’янське вес-н-а < *ves-n- та грец. ἔαρ < *ves-r. Отже, тут слід виходити з *ā > o. Щодо кореневого o, то тут важко з’ясувати, якої якості була ця голосна у праверхньолатиській мові. Так чи інакше, твердження Брейдака (1989: 155) про певне чергування голосних o > a неправильне, оскільки палатальне чергування голосної o аж ніяк не призвело б до a, що типологічно підтверджується третім верхньолатиським чергуванням голосних (приклади див. § 1.9.2.3). Крім того, наведені нижче приклади свідчать, що чергування голосних тут діяло зовсім за іншим принципом, а не o > a перед палатальними:

– наведені самим Брейдаком (ibidem) приклади loška «ліжко» з білоруського ложак, tošna з рос. «то́шно», з Alūksne₄₆₅ (Brencis 1914: 113) grošš «гріш» із o (а не a) перед палатальним š;

ФОНЕТИЧЕСКИЕ ИЗМЕНЕНИЯ В ВЕРХНЕЛАТ. ДИАЛЕКТЕ | 55

– анаптичний i не спричиняє переголосовки o > *a, наприклад, kotris (< kotrs, пор. середньолат. katrs, в Alsvika₃₉₁, Belava₃₉₄, Litene₄₇₂ (Zaube 1939: 120)), а іншого палатального голосного в слові з кореневим o не трапляється;

– аналогічно й з іншими, пізніми i, наприклад, ostini (< *ostūni, пор. середньолат. astuoni), oli (перехід u-відміни в i-відміну, знах. одн., пор. середньолат. alu).

Отже, і тут немає фактів, які вказували б на те, що у праверхньолатиській мові був голосний o. У зв’язку з цим ми, так само як і у випадку з довгим праверхньолат. *ā, припускаємо звук праверхньолат. *a.

2.6.3.2.2. ДАНІ НА КОРИСТЬ ДОВГОГО *ā

2.6.3.2.2.1. Наступні приклади з глибинних латгальських говірок, у яких ā > uo, опосередковано вказують на те, що колись і в цих говірках, як і в селонських, існував голосний ō або навіть ā: globdāis // globāise; mozgāis // nūmozgāisās, nūmozgāisīs; gùōs // gōise Lāzberģi₄₆₅, gāise Mālupe₄₆₈, gōisa Jaunroze₃₈₄ (Ābele 1935: 197). В основі розглядуваних форм лежить група -KājVK- — залежно від того, наскільки рано відбулося скорочення, маємо різний короткий голосний: -KājVK- > -KājK- > -KaiK- / -KōjVK- > -KōjK- > -KoiK-.²¹ Очевидно, що скорочення форми gùojse (напр., Zvirgzdine₄₈₇) не призвело б до gāise і, можливо, до goise. Як зазначалося вище (§ 1.6.1.1), ā перейшло в uo через *ō. У наведених вище прикладах стадія *ō або навіть ā збереглася у дво- та більш складних формах дієприкметників, де довгий голосний ō gôise/ gôisa або ā (gāise) був скорочений перед наступним складом до переходу ā > ō > uo і тому не змінив своєї якості.²²

2.6.3.2.2.2. Далі форма stovons (Zasa₃₆₃, Navenickis 1933: 96), що відповідає середньолат. slāvēns, у другому складі виразно показує, що ō виникло з ā (< ę), уже в ході історії верхньолатиського діалекту.

2.6.3.2.2.3. Далі, на *å, *ā, а не *o, *ō у давніх латгальських говірках указує також результат палатальної переголосовки. Зафіксовані Міленбахом (apud Endzelīns 1951: 126) форми з переголосовкою з глибинної латгальської говірки Litene₄₇₂, а також, наприклад, Alūksne₄₆₅ (Brencis 1914: 117) kātiņš (пор. kuots), ābels (= лит. obelīs, пор. uobuls) та ін.²³ свідчать про те, що на місці -uo- симплексів kuots, uobuls колись був *ā, який у цій позиції, пройшовши 1-шу переголосовку через стадію *ǣ (див. § 2.9.2.1), знову повернувся до вихідного

21 На місці KōjK- не може бути субституйовано -KaiK-, як це сталося б в інших латиських діалектах, де немає короткого голосного o, оскільки у фонетичній системі верхньолатиського діалекту є також короткий голосний o. Однак тут слід зважити, що не в усіх латгальських говірках є дифтонг oi.

22 Скорочення ж наддовгого дифтонга, на нашу думку, пояснюється тим, що в односкладових словоформах довгий дифтонг (-uoi- / -ōi- / -āi-) зберігається, а в двоскладових і довших — ні. Очевидно, що відмінність між gùōis // gōise, gōisa, gāise полягає в наявності/відсутності наступного складу, оскільки й у чоловічому роді в непрямих відмінках дифтонг також скорочений.

23 Belava₃₉₄, Litene₄₇₂, Stāmeriena₄₀₂ (Zaube 1939: 121), где в формах перед палатальным встречаются оба вокализма ā и uo.

56 |

Илья А. Сержант

у *ā. Так чи інакше, форми kātiņš, ābels із **kōtiņš, **ōbels не можна вивести, оскільки *ō дає переголосівку ōe, пор. mōeli (з mōals = māli – māls) (Säviena₄₂₈ (M. Poiša, LVI)).²⁴ Аналогічні приклади з *ā наводить і сам Брейдак (1980: 70) із селонських говірок: ratiņš, rateņš versus rots, інтерпретуючи їх, однак, навпаки, тобто як доказ на користь давнього *о. Як зазначалося вище, з погляду фонетики палатальна переголосівка не могла дати *ōe > **ā або *ō > **ā з *а та *ā. Далі на переголосівку, що колись діяла, вказують такі форми з Kaldabruņa₄₄₂ (Kancāns 1937: 48): vasareņa, але vosora, lakateņč, але lokots тощо.²⁵

2.6.3.2.2.4. Наступні запозичення, можливо, вказують на те, що латгальське -uo- виникло з -ā-, пор.: Lubana₄₁₇ žuodžs (Breidak 1977: 32) „zāģis“ (із СНН²⁶ sage, MEᵢᵥ, 695). Це запозичення, до речі, також дає цінну інформацію про абсолютне датування існування ā / ō у латгальських говірках²⁷, оскільки первісне о в середньонижньонімецькій було коротким — його подовження у відкритому складі відбулося в історії давньосаксонської / давньонижньонімецької мови й, імовірно, завершилося до кінця XII століття (Gallée 1993: 1 і 16).²⁸ Далі — запозичення з російської, де наголошеному á відповідає uo: Kalupe₄₄₅: rūocs (< pāд), slùops (< слаб), vùožẽit’ (< важить) (Reķēna 1962: 26). Малоймовірно, що всі запозичення такого типу (а їх досить багато) проникли в той час, коли *ę/ *ē ще не перейшли в a/ā і в латгальській фонетиці не було звука, адекватнішого за ō. Так само непереконливим видається припущення, що всі ці запозичення могли пройти через литовську мову, де на цьому місці маємо о. Принаймні щодо нашого першого прикладу žuodžs ці заперечення взагалі відпадають, оскільки в близьких селонських говірках тут маємо ā, пор. jāģis (Sausnēja₃₃₅, Vietalva₃₄₂, Kauliņ 1887: 221). Для цього прикладу ймовірніше припустити, що це слово поступово проникло в глибинні латгальські говірки через селонські.

2.6.3.2.2.5. На користь того, що саме довге *ā перейшло в ō, а потім у uo, свідчать також форми з подовженням, наприклад, із Alūksne₄₆₅ (Brencis 1914: 117): dùorgs (= dārgs < *darg-, пор. рос. дорого́й < *dorg-), аналогічно в Beļava₃₉₄, Litene₄₇₂, Stāmeriena₄₀₂ (Zaube 1939: 121; Брейдак 1989: 182): uorda (ārdit, як показує споріднена литовська форма ardýti, містить давнє коротке а, яке було подовжене перед тавтосилабічним -ark- > -ārk-), далі dìord і dārdìet, vùortu і vārīt тощо.

²⁴ Брейдак виступає проти палатальної переголосівки, однак див. § 1.8.2.

²⁵ Тут, звісно, можна було б заперечити, що в цих прикладах іще зберігся давній розподіл за наголосом: у наголошеній позиції о, ō, у ненаголошеній — ā, ā. Однак тоді постає питання, чому цей давній розподіл зберігся лише перед палатальними, а в інших позиціях зник.

²⁶ Тут і далі: середньонижньонімецька мова.

²⁷ При цьому загалом не має значення, чи було середньонижньонімецьке sage запозичене безпосередньо чи через середньолатиські говірки, оскільки довге ā і в цьому разі передавалося б без змін.

²⁸ СНН ā передається латиським ā, а СНН ō — латиським uo (Endzelīns 1951 64). Однак, доки вимову СНН у Лівонії не з’ясовано остаточно, цей факт не має повної доказової сили.

Фонетические изменения в верхнелат. диалекте | 57

2.6.3.2.2.6. Тут слід також обговорити думку Брейдака (1989: 181–2), який вказує на той факт, що в західнолатгальських і селонських говорах відбувається зворотний розвиток ō (** = прабалтійськ. *ā) > ā під впливом літературної мови. Про це нібито свідчить порівняння діалектологічних даних у хронологічному порядку, зібраних на початку та в середині минулого століття: у пізніших записах на місці ō з’являється ā, що в раніших записах мало інше відображення. Це твердження не зовсім точне²⁹. Крім того, ō або лабіалізований ā і досі спорадично трапляються в селонських говорах (ДА: 39b), наприклад, у говорах Dzelzava₄₀₉, а також у мовленні старшого покоління в Ladzona₄₁₉, Prauliena₄₂₀, Sarkaņi / Sarkanis₄₁₄, Patkule₄₁₅, Cesvaine₄₁₆ (Elksnītis 1929: 128-129). Однак, попри наведені вище аргументи Брейдака, ми вважаємо, що лабіалізація або навіть повний перехід селонськ. ā в ō³⁰ є вторинним процесом (2-ю лабіалізацією), який не має нічого спільного з гіпотетичними³¹ східнобалтійськ. **ō, **о ** < прабалтійськ. *ā, *a. На користь цього твердження свідчать такі факти:

– у деяких неглибоких селонських говорах, а саме: Odziena₃₄₁, Sāviena₄₂₈, Mētriena₄₂₉, Medņi₄₃₀, які разом утворюють спільну географічну групу, поряд із ē та ā на місці пралатиського *ē трапляється також лабіалізований голосний ā, ō, ōᵃ (пор. ДА: 20b). Зрозуміло, що такий ā, ō, ōᵃ не може бути давнім, а виник відносно недавно з ā (яке, своєю чергою, розвинулося з ē) унаслідок 2-ї лабіалізації, пор. § 2.6.4.3. Подібна ситуація спостерігається і з коротким ē (vecs), яке в цьому ж районі трапляється у вигляді o (vocs), пор. ДА: 20a, а також з a перед палатальними, наприклад, golviņa, zolš (ДА: 16c);

– далі, низка запозичень також містить на місці -a- у мові-джерелі лабіалізований звук, хоча в говорах є і «чистий» -a- (< -e-), наприклад: Dzelzava₄₀₉ Doāwids (пор. koa = kā, там само) при grākus (= grēkus) (Kauliņ 1890: 322), Joāņa (= Jāņa) (Kauliņ 1890: 326) та ін.

2.6.3.3. Висновки

Узагальнюючи сказане вище (§§ 2.6.3.1, 2.6.3.2.1, 2.6.3.2.2), для праверхньолатиської мови ми реконструюємо переважно *ā, а не *ō, водночас не виключаючи можливості, що в певних фонетичних позиціях ця фонема могла мати дещо лабіалізований алофон. Іншими словами, перехід пралатиського *ā > ō почався лише вже в ході історії верхньолатиського діалекту. Щодо короткого a таке уточнення, як було сказано вище (§ 2.6.3.1),

²⁹ Так например, в Sausnēja₃₃₅ отсутствует ō еще в описаниях Кауlinя, ср. Kauliņ (1887: 216), Kauliņš (1933: 11), а про краткое o Kauliņš (там же), что „... vecā valoda Sausnējā to nemaz nepazīst“.

³⁰ Спорадичний перехід ā, ōᵃ тощо в ō зумовлений спрощенням дифтонгоїдів. Подібна ситуація, наприклад, у Pļaviņas₃₄₈, де реалізація дифтонга oa залежить від інтонації: за висхідної інтонації oa > ā, ā, за низхідної — oa > ōᵃ, ō (Īvenu 1928: 83).

³¹ За припущенням Казлауцкаса, Мажюоліса, Брейдака та ін., див. вище § 2.6.3.1.

58

Илья А. Сержант

не має значення. Однак і тут можна припустити, що давній короткий *а, який не зазнав 1-го палатального перегласування (*а > *аᶜ), був лабіалізований, тобто *а > *å, а потім у центральній і південній Латгалії всі некінцеві *å перейшли в о (тип vokors), а в решті Латгалії прояснився в о лише той *å, який стояв у наголошеній позиції (тип vokars). Так можна, до речі, пояснити й односкладові слова, які майже всі мають а: більша їх частина — це клітики. Цей процес лабіалізації ми для стислості надалі називатимемо 1-ю лабіалізацією.

2.6.4. ВІДНОСНА ХРОНОЛОГІЯ ЗМІНИ ПРАВЕРХНЬОЛАТИСЬКОГО *ā в > ō > ō > uo, *а > å > о У ВЕРХНЬОЛАТИСЬКОМУ

2.6.4.1. Імовірно, спочатку будь-яке *а, *ā перед палатальними голосними³² зазнавало перегласовки в *аᶜ, *āᶜ. Потім голосні *аᶜ, *āᶜ перейшли в а, ā. Приблизно саме в цей час починається процес лабіалізації другого алофона а > å > о, ā > ǡ > ō (пізніше в > uo). Отже, алофони фонем *а і *ā дедалі більше віддаляються один від одного. У зв’язку з цим виникають чергування а / о та ā / uo, наприклад, у Litene₄₇₂ (Mīlenbahs apud Endzelīns 1951: 126) kātiņš (пор. kuots), ābels (= лит. obelis, пор. uobuls). Слід зазначити, що ці приклади дуже рідкісні, у більшості ж латгальських говірок не залишилося слідів перегласовки, див. Ābele 1934; Endzelīns 1951: 126). Отже, для відносної хронології можемо зробити висновок, що процес 1-ї лабіалізації розпочався після 1-ї перегласовки.

Так ми припускаємо розвиток а, ā у латгальських говірках.

Позначення алофонів *āᶜ і *āᵒ, що виникли внаслідок перегласовки, певною мірою є схематичними. Тут важливо, що обидва ці алофони

³² Перегласовка відбувається перед палатальними голосними або приголосними k, ģ, j, č, dž, š, ž, ļ, ņ. Голосний i, якому відповідає голосний в інших говірках, перегласовки не спричиняє (Endzelīns 1951: 110–111), пор. § 1.9.2.1.

ФОНЕТИЧЕСКИЕ ИЗМЕНЕНИЯ В ВЕРХНЕЛАТ. ДИАЛЕКТЕ | 59

після перегласовки фонетично досить сильно відрізнялися один від одного, внаслідок чого лише другий алофон *ă⁰ зазнав 1-ї лабіалізації.

2.6.4.2. Збіг результатів 1-ї перегласовки в селонських і суміжних західнолатгальських говірках

У селонських говірках і, очевидно, під їхнім впливом — у західнолатгальських — розвиток пішов далі. Очевидно, процес 1-ї верхньолатиської перегласовки через свою давність мав відбутися й тут. На це вказує, крім того, розподіл ă/a < *a + E і o/ă < *a + A (де E — палатальний контекст, A — непалатальний), який ще зберігся в деяких селонських говірках, наприклад, у Dzelzava (Elksnītis 1929: 126), Nereta₃₆₅, Viesīte₃₆₁ (Endzelīns 1951: 110), у глибокій селонській говірці Aknīste₃₆₈ (Ancītis 1977: 48–49). Однак у більшості селонських говірок її результати збіглися — але не за аналогією, як і в більшій частині глибоких латгальських говірок, — а фонетично. Вони збіглися ще на тій стадії, коли обидва алофони фонетично не дуже відрізнялися один від одного: *aᵉ > a > ă. Сліди лабіалізації збереглися, наприклад, ще в мовленні старшого покоління в Lazdona₄₁₉, Prauliena₄₂₀, Sarkaņi (Sarkanis)₄₁₄, Patkule₄₁₅, Cesvaine₄₁₆ (Elksnītis 1929: 128).

Нижче подано схему розвитку з урахуванням селонських говірок:

(довгий ā, (ē) аналогічно)

Отже, щоб ясніше пояснити картину розвитку в селонських і західнолатгальських говірках, зупинимося на відносно-хронологічному Стані A (зазначеному на схемі). Тут маємо 2 алофони a/ā і a⁰/ă⁰ давніх *a/ā, а також ще не змінені e/ē (з палат. *e/ē); залишки подібного стану ще можна спостерігати в Ogre₃₂₅, Ērgļi₃₂₆ (Zariņš 1931: 12–13). Саме в цей момент починається відмінність у подальшому розвитку глибоких латгальських говірок (*e/ē > a/ā, *a/ā > a/ā і *a⁰/ă⁰ > o/ō > o/uо),

60 |

Илья А. Сержант

з одного боку, та селонських говірок — з іншого, де a/ā і a⁰/ā⁰ (з *a/ā) збігаються в a⁰/ā⁰, а *e/ē стають новими a/ā, і далі всі вони за 2-ою лабіалізацією можуть спорадично переходити в o/ō. Щодо того, що неперегласовані палатальні алофони фонем *a і *ā далі розвивалися відповідно в a⁰ і ā⁰, сумнівів не виникає — саме в такій формі (тобто a⁰, ā⁰ або o, ō) вони з’являються в сучасних селонських і західнолатгальських говірках. Про те, що a, ā (< *e, *ē) у селонських говірках зазнали 2-ої лабіалізації, яскраво свідчать такі приклади: — у говірках Odziena₃₄₁, Sā viena₄₂₈, Mētriena₄₂₉, Medņi₄₃₀, tōvs (tēvs) (ō = ǭ, ō, ōᵃ, пор. ДА: 20b), Sā viena₄₂₈, bōᵃrmc, dōᵃls // dāls; tōus // tōᵘus // tāᵘus (М. Poiša, LVI), а також короткий o: vocs, пор. ДА: 20a (2-а лабіалізація, пор. § 2.6.4.3).

Після цього селонські й західнолатгальські a⁰/ā⁰ або в деяких говірках на трохи ранішій стадії, тобто a/ā, зазнали 3-го верхньолатиського перегласування (див. § 2.9.2.3), яке відбувалося значно пізніше, ніж 1-е, і за інших фонетичних умов (див. § 1.9.2.1). Перед палатальними голосними тут відбувається перегласування a⁰/ā⁰ > a/ā або після того, як a⁰/ā⁰ > o/ō, ці нові o/ō переходять у oᵉ/ōᵉ, залежно від говірки (див. § 2.9.2.3.2). Неперегласовані ж за 3-м перегласуванням a⁰/ā⁰ або й сьогодні зберігаються в говірках у цій самій формі, або перейшли в o/ō.

2.6.4.3. 2-а лабіалізація

Цей процес уже розглядався вище. Нижче наведено його докладний розгляд.

2.6.4.3.1. У селонських говірках, очевидно, відбулася повторна лабіалізація, яка не має нічого спільного з 1-ою лабіалізацією (§ 2.6.3.3). Пор. приклади: zoļs, goļa, skoņa у: Liezēre₄₀₃, Lubeja₃₂₉, Mēdzūle₃₁₈, Gulbēre₃₁₈ (Hauzenberga 1934: 176-181). Ці o перед палатальним приголосним є вторинними, оскільки стоять у позиції дії 1-го перегласування і тут мали б дати a. Можна було б заперечити, що 1-е перегласування могло взагалі не діяти в селонських говірках, однак проти цього свідчить той факт, що в деяких селонських говірках зберігся розподіл на a та o (§ 2.9.2.1.2), а також сама архаїчність 1-го перегласування. Крім того, у говірках Odziena₃₄₁, Sā viena₄₂₈, Mētriena₄₂₉, Medņi₄₃₀ на місці пралатиського *e/ē трапляється також лабіалізований голосний o, oᵃ, ā/ā, ō, ōᵃ (пор. ДА: 20a і 20b), наприклад: Sā viena₄₂₈, bōᵃrmc, dōᵃls // dāls; tōus // tōᵘus // tāᵘus (М. Poiša, LVI), а також короткий o: vocs. Підсумовуючи сказане, робимо висновок, що перехід a/ā > o/ō тут є вторинним, і надалі називатимемо його 2-ою лабіалізацією. У позиції, де 3-є палатальне перегласування не діє, маємо такий розвиток:

ФОНЕТИЧЕСКИЕ ИЗМЕНЕНИЯ В ВЕРХНЕЛАТ. ДИАЛЕКТЕ | 61

(ā — аналогічно, з неістотними відмінностями)

Так, наприклад, стан 1 ми ще маємо в говірках Dzelzava₄₀₉³³, Viesīte₃₆₁, Nereta₃₆₅ (Endzelīns 1951: 110), а меншою мірою (тобто ближче до 2) — у Cesvaine₄₁₆, Patkule₄₁₅, Sarkaņi₄₁₄, Lazdona₄₁₉ (Elksnītis 1929: 128-129); стан 2 — у говірках Liežēre₄₀₃, Lubeja₃₂₉, Mēdzūle₃₁₈, Gulbēre₃₁₈ (Hauzenberga 1934: 178-179); стан 3 — у: Odziena₃₄₁, Sāviena₄₂₈, Mētriena₄₂₉, Medņi₄₃₀ (пор. ДА: 20b).

Незважаючи на те, що район, де e/ē і a/ā збіглися в o/ō, ō, ōᵃ (за нашою термінологією a°/ō°), порівняно невеликий, ми виходимо з того, що раніше він був більшим і скоротився лише під впливом літературної мови; крім того, очевидно, спільний із литовськими говірками kupiškėnai, anykštėnai, у яких a > ā (пор. Zinkevīčius 1966: 447, карта N6), зважаючи на те, що вони межують із цими говірками.

2.6.4.3.2. Про те, що 2-а лабіалізація в селонських говірках — дуже пізній процес, свідчать такі сучасні запозичення: poše (Mēdzūle₃₁₈), mošina (Gulbēre₃₁₈) (Hauzenberga 1934: 178). Крім того, як уже зазначалося вище (§ 2.6.4.3.1), 2-а лабіалізація діяла в деяких говірках після 3-го перегласування, пор. vocs – veci, а в деяких — одночасно з ним, пор. mōli (з mōᵃls = māli – māls) (Sāviena₄₂₈ (М. Poiša, LVI)).

2.7. ē > ā, e > a

2.7.0. Досліджуючи далі історію зміни голосних *e, *ę, *ē, *ē, слід зазначити, що звуження палатальних голосних *e, *ē перед палатальними голосними відбулося ще в пралатиську епоху³⁴, і тому ця переголосовка в цій праці не розглядається, а вузькі праверхньолатиські *e, *ē та відкриті *e, *ē розглядаються як фонеми, успадковані з пралатиської.

³³ Пор. приклади 1-ої переголосовки: osaras – wakarī однак довгі збіглися: toa – koajiņām (Kauliņ 1890: 323-329)

³⁴ Несмотря на мнение Брейдака (1977: 30), для которого перегласовка *e > a, *ē > ā перед непалатальными – только верхнелатышский процесс, при этом, однако, принимая промежуточное состояние для верхнелатышского *e > *ę, *ē > *ē. Это же состояние восстанавливается и для пралатышского. Таким образом, для предположения Брейдака нет оснований. Действительным остается утверждение Эндзелина (Endzelīns 1951 108) о том, что процесс разложения *e и *ē на открытые аллофоны e и ē перед непалатальными происходил еще в пралатышском. В связи с этим и термин «позиционная перегласовка», используемый Брейдаком, не может быть здесь использован, т. к. *e > a и *ē > ā во всех своих позициях. Уже гораздо позже действовала 3-ая перегласовка в селонских говорах, вследствие которой a/ā (< *ę/ē) снова расщепился на два аллофона (см. § 2.9.2.3) и 4-ая перегласовка, где закрытые *ę/ē в некоторых латгальских говорах также расщепились (см. § 2.9.2.4).

62 |

Илья А. Сержант

Формы селонских (и латгальских) говоров, например: mads, tàvs Брейдак (1981b: 90) сопоставляет с madūs «мед», távas «отец» на территории северо-восточной Литвы, например: Anykščiai, Kūpiškis. Брейдак возводит это явление ко времени существования на этой территории Литвы селонских племен, а именно к первому – началу второго тысячелетия нашей эры. Как, однако, будет показано ниже (§ 3.3), это не совсем правильная формулировка.

2.7.1. Очевидно, що перехід відкритих праверхньолатиських *ę/ḗ в a/ā або навіть у деяких селонських говорах в å, o/ā, ō (див. нижче § 1.7.2) відбувався поетапно, і різні стадії цього переходу збереглися в різних говорах. Так, наприклад, у Sausnēja₃₃₅ архаїчніший ступінь — веляризовані ę/ḗ (Kauliņš 1933: 11).

2.7.2. У деяких неглибоких селонських говорах, наприклад: Odziena₃₄₁, Sāviena₄₂₈, Mētriena₄₂₉, Medņi₄₃₀, які разом утворюють спільну географічну групу, поряд із ā (а в Medņi₄₃₀ навіть із ē) на місці пралатиського *ę трапляється також лабіалізований голосний ǭ, ō, ōᵃ (пор. ДА: 20b). Зважаючи на те, що тут ідеться не про додаткову дистрибуцію, а ознака лабіалізованості присутня або відсутня в тій самій позиції, можна дійти висновку, що ця лабіалізованість (2-га лабіалізація, пор. § 2.6.4.3), найімовірніше, є первинною щодо ę та ā, які є результатом регресивного розвитку під впливом літературної мови, тобто ǭ, ō, ōᵃ > ā (> ę)³⁵, або узагальненням за аналогією (у випадку з ę) результатів 3-ї переголосовки. На можливий вплив сусідніх говорів указує географічне розташування цих говорів на межі ареалів із ę та ā. Особливо це стає зрозумілим при розгляді говора Medņi₄₃₀, де лабіалізований ǭ, ō, ōᵃ був зафіксований поряд з основним ę, оскільки зрозуміло, що голосний ǭ, ō, ōᵃ не міг розвинутися безпосередньо з нього, а мав пройти стадію ā, якої в цьому говорі немає, тобто відсутня необхідна ланка.

Отже, після переходу ę > ā, ę > a, нове a/ā у деяких неглибоких селонських говорах згодом лабіалізувалося (§ 2.6.4.3) разом зі старим, що залишився після 1-ої переголосовки. Обидва ці звуки в цих говорах збіглися, пор. goḷa (латг. gaḷa) і vocs (середньолатиськ. vecs).

Підсумовуючи, наведемо схему розвитку. Усі зазначені нижче стадії засвідчені в селонських говорах залежно від архаїчності/неархаїчності конкретного говора, а також його географічного розташування:

2.7.3. Для відносного датування можемо сказати, що процес переходу праверхньолатиських *ę та *ḗ у селонсько-латиські a, ā завершився після дії 1-ої

³⁵Низку інших прикладів регресивного розвитку під впливом літературної мови наведено в Breidaks (1989).

ФОНЕТИЧЕСКИЕ ИЗМЕНЕНИЯ В ВЕРХНЕЛАТ. ДИАЛЕКТЕ | 63

перегласовки, оскільки його результат (a/ā) не був охоплений 1-ю перегласовкою; крім того, це пояснюється тим, що в деяких неглибоких селонських говорах цей звук зберігся, тобто тут: e/ē або α/ā. Крім того, його результат збігся з α/ā з палатального контексту 1-ї перегласовки лише в латгальських, але не в селонських говорах; у селонських же говорах такого збігу фонем *e і *ē з алофонами a і ā, що виникли з праверхньолатиських *a і *ā у палатальному контексті 1-ї перегласовки, не відбулося (далі в § 2.9.2.1.3). З огляду на той факт, що 1-ша перегласовка відбувалася ще в загальному праверхньолатиському мовному ареалі, можна припустити, що збіг у латгальських говорах нових a і ā (з праверхньолатиських *e і *ē) з алофонами a і ā, що виникли з праверхньолатиських *a і *ā у палатальному контексті 1-ї перегласовки, є досить пізнім явищем, не пов’язаним із самою перегласовкою.

2.7.4. Щодо абсолютного датування, то тут можна навести приклади з пам’яток XIII і XIV ст. Gulbana (< Gulbene), Barsono (пор. лат. bęrzs) (Брейдак 1977: 30).

2.8. ę > (> ia) > ę / ie, e > ᵃe

2.8.1. Рефлекси довгого й короткого закритих праверхньолатиських *ę і *ē розподілилися так: на півночі Латгалії, до рівня Baltinava⁴⁷⁸ включно, маємо *ę > ie, *ę > ʹe > e в усіх позиціях; *ę/ē > e/ē на південний захід від Atasiene₄₃₂ і на крайньому півдні, навколо Даугавпілса, Višķi₄₅₁, а також у селонських говорах (наприклад, Sausnēja₃₃₅). У центральній Латгалії маємо обидва варіанти: *ę > ie, *ę > e та *ē > ę, *ę > e. Найімовірнішим поясненням цього, на нашу думку, є таке. Спочатку всі вузькі *ę/ē перейшли в палаталізувальні ʹe/ʹē або ʹa/ia, тобто відбувся процес, дуже подібний до переломлення (Brechung), наприклад, у норвезькій мові. Згодом, у міру депалаталізації приголосних на півдні, південному заході, а також на заході (у Селонії), ʹa/ia > ʹe/ie перейшли в ę/ē. Ситуація в центральній Латгалії, де одночасно трапляються і ę/ie, і ę,ia,ā/ē,ia,ā, визначається 4-ю латгальською перегласовкою (див. нижче § 2.9.2.4). У північнолатгальських говорах, очевидно, процесу переломлення не було; тут маємо лише ie, або ж тут ʹe/ie > e/ie. На користь розвитку *ę/*ē > ʹa/ia > ʹe/ie > ę/ē Брейдак³⁶ (1989: 203–4) наводить вагомі аргументи, а саме: Nautrēni, galā < gala, vaļē < vaļa, guoje < gāja, Viļāni₄₂₇, guojā, де видно, що ʹa > ʹe > e. Останній етап був пов’язаний із депалаталізацією приголосних, які збереглися лише в центрально-східній частині глибоких латгальських говорів (пор. Брейдак 1994: 156 і 163).

У деяких говорах вузьке *ē лише в певних позиціях перейшло в ē (Endzelīns 1951: 109).

2.8.2. У закінченнях практично в усіх верхньолатиських говорах відбувся перехід короткого *e/*ē > ʹe/ʹē (Endzelīns 1951: 104–105), а в деяких — у > ia (ā), де ia — це просто палаталізоване a, наприклад: žjamja, muot’a з

³⁶ Брейдак називає цей процес перегласовкою.

64

Илья А. Сержант

Cibla₄₈₈ (Ābolina 1926: 32–33). Как указывает Брейдак (1989: 205), гласные *e/*ē в севернолатгальских говорах возникли из ä/ā (’a/ia); т. к. и исконные ä/ā (’a/ia) здесь перешли в *e/*ē, ср. gal’e, kūoje Nautrēni₄₈₀, Škilbēni₄₈₄.

Більшість випадків, у яких перехід закритого короткого e > ’a (> e або > a) трапляється також у суфіксальних складах деяких окремих говорів (Endzelīns 1951: 103), пояснюються 4-ю перегласовкою (§ 2.9.2.4).

2.9. Комбінаторні фонетичні переходи. Переголосівка

2.9.0.1. Паліталтська переголосівка *e > ẹ перед палатальними приголосними та *e > e в інших випадках

У верхньолатиському діалекті переголосівка прабалтійських *e і *ē має такий вигляд:

Очевидно, що й у праверхньолатиському діалекті була проміжна стадія *ẹ, *ē / *e, *ē. Отже, ця переголосівка відбувалася так само й за тими самими принципами, що й в інших паліталтських діалектах, а отже, ще в історії паліталтської мови, коли між усіма її складовими відбувався повний обмін інноваціями.

2.9.0.2. Тут дуже важливо зазначити таке непорозуміння. Ендзелін (Endzelīns 1951: 96–97) зазначає, що в nom. pl. o-відміни, а також у dat. pl. спостерігається паліталтська переголосівка кореня, оскільки за ним іде палатальний голосний. На нашу думку, це не зовсім правильно:

– по-перше, закінчення nom. pl. o-відміни, а також dat. pl. не утворюють однакового фонетичного контексту, оскільки закінчення nom. pl. походить від палатального *-ai (пор. лит. nam-ai³⁷, тоді як закінчення dat. pl. походить від палатального дифтонга *-ie (пор. лит. vis-ie-ms). Річ у тім, що -i з першого дифтонга не спричиняє паліталтської та першої верхньолатиської переголосівок, оскільки, очевидно, не пом’якшував попереднього приголосного, пор. самого Endzelīns (1951: 111); однак *-ie мав спричиняти обидві ці переголосівки.

– по-друге, наведені самим Ендзеліном (Endzelīns 1951: 96–97) говірки Skaista₅₀₇, Daudzese₃₅₁, Krāslava₅₀₆, а також Auleja₅₀₂ мають правильний

³⁷ Endzelīns (1951: 401) неправ, утверждая, что латышское склонение существительных основывается полностью на склонении прилагательных, т. е. местоименном. Например, в loc. sg. присутствует и у прилагательных и у существительных окончание склонения существительных а не местоименное. Здесь правильней было бы говорить о дательном падеже, который и в единственном числе, и во множественном был перенят из местоименного склонения. Таким образом, нельзя утверждать (там же), что в nom. pl. лат. -i соответствует литовскому -i у прилагательных.

ФОНЕТИЧЕСКИЕ ИЗМЕНЕНИЯ В ВЕРХНЕЛАТ. ДИАЛЕКТЕ | 65

розподіл, пор. ļet’i mal’i (lēti meli), але làtu malu (проте в dat. pl. узагальнено làt’im malym) (Alksnis 1932: 28). Тобто тут іще збереглася різниця між nom. pl. -i (< *-ai) іменників та nom. pl. -i (< *-ie) прикметників, що відповідає різниці в литовській мові³⁸.

1.9.0.3. Приклади, у яких у глибоких латгальських говірках e/ē та їхні похідні чергуються з a/ā, не можна пояснити на ґрунті верхньолатиської мови; ці чергування походять від пралатиської переголосівки *e/ē > e/ē та їхні похідні + E, Š *e/ē > a/ā та їхні похідні + A, де E — будь-який палатальний голосний, Š — палаталізований приголосний, крім c, dz, а A — решта голосних. Так, наприклад, в Alūksne ezeriņš, viederiņš (vādārs), vedekliņa (vadakla), veselība (vasals) (Brencis 1914: 115).

2.9.2. ВЕРХНЬОЛАТИСЬКІ ПЕРЕГОЛОСКИ

2.9.2.0. Гармонія голосних відіграє значну роль у фонетиці верхньолатиського діалекту й пояснюється впливом прибалтійсько-фінського субстрату, де, наприклад, у південноестонському діалекті, водській, ижорській та інших мовах позиційне чергування голосних є регулярним (Брейдак 1977: 30, 318). Брейдак (1977: 31) вважає, що в історії верхньолатиського діалекту регулярного палатального чергування голосних не було, а трапляється лише спорадичне. Однак, як свідчать приклади, це чергування відбувалося в давнину (наприклад, до переходу *ā/ā > ō > uo), тобто цілком закономірно, що сьогодні ми не маємо повної регулярності, а лише залишки чергування. Саме так пояснював це Брейдак в одній зі своїх ранніх праць (Breidaks 1974: 129). Легко уявити, що в тих випадках, коли результати чергування відсутні, його було усунуто під впливом аналогії: до основ із чергуванням перед палатальними закінченнями було введено голосний без чергування з форм основ перед непалатальними закінченнями. Могли також вплинути споріднені слова з непалатальними суфіксами тощо. На користь саме такого пояснення свідчить те, що, з одного боку, під час чергування збереглися пралатиські *ā і *a, а з іншого — воно більше не має регулярного характеру, і форми з чергуванням дедалі частіше замінюються формами за аналогією; див. приклади у Brencis (1914: 117).

2.9.2.1. 1-ше верхньолатиське чергування голосних

2.9.2.1.1. Чергування відбувалося перед палатальними приголосними k, ģ, j, č, dž, š, ž, ļ, ņ, а також перед палаталізованими приголосними, тобто коли в наступному складі стояв палатальний голосний і йому на той час не передували вже депалаталізовані c, dz. Голосний i, що відповідає y

³⁸ Цікаво, що практично в тому самому районі палатальному чергуванню голосних піддаються й прислівники на *-ai (Endzelīns 1951: 97), тобто, найімовірніше, тут діяла аналогія з палаталізувальним показником прислівника *-jai > *-j’i.

66 |

Илья А. Сержант

других говоров, перегласовку не вызывает (Endzelīns 1951: 110–111). Однако, возможно, что здесь прав Брейдак (1989: 156), который указывает на то, что j сам по себе не вызывал перегласовку – к сожалению он приводит мало примеров для полного доказательства, например: vojuôt (ср. vajāt). Еще Ancītis (1977: 56) указал на этот факт в Aknīste₃₆₈: vojoat но кле̄is < *klajis, где за -j- следовал палатальный гласный.

Як уже зазначалося вище (§ 2.9.2.0), це чергування відбувалося відносно давно. Такий висновок ми робимо з таких міркувань:

– до початку цього чергування в глибоких латгальських говорах на місці сучасних o, uo ще були пралатиські *a, *ā;

– під час чергування в абсолютному кінці слова ще існував дифтонг *-ai (пор., наприклад, лит. sakai), оскільки цей дифтонг не спричиняв палаталізації; пор. soki = лит. sakāi (Endzelīns 1951: 111);

– ми не маємо справи з живим (або автоматичним) процесом; більше того, у більшості випадків результати чергування було усунуто під впливом аналогії.

Це дає нам підстави стверджувати, що в цьому випадку йдеться про залишки колишнього процесу, а не про спорадичне, нерегулярне явище.

2.9.2.1.2. Важливо зазначити, що перше чергування діяло також у селонських і західнолатгальських говорах, незважаючи на те, що тут часто трапляється «необґрунтоване» з погляду першого чергування o; пор. goļa, goļa₄₀₉ (Dzelzava₄₀₉, Elksnītis 1929: 126). Однак, з огляду на давність процесу першого чергування (аргументи наведено в § 2.9.2.1.1), а також на те, що в деяких селонських говорах зберігся зумовлений першим чергуванням розподіл a та o (ā і ō меншою мірою), наприклад у Dzelzava₃₉, Viesīte₃₆₁, Nereta₃₆₅ (Endzelīns 1951: 110), а меншою мірою в Cesvaine₄₁₆, Patkule₄₁₅, Sarkaņi₄₁₄, Lazdona₄₁₉ (Elksnītis 1929: 128-9).

Пізніше в селонських говорах результати першого чергування зазнали третього чергування (див. нижче § 2.9.2.3), тобто утворені a та ā перед палатальним голосним зазнали чергування відповідно в aᵉ, ä, ę та oᵉ, åᵉ, aᵉ (обидва звуки часто позначаються як ę; часто відбувається перехід у ę); аналогічно — їхні довгі відповідники ā та ō. Отже, давній праверхньолатиський *a (/ā) у найархаїчніших селонських говорах представлений трьома способами. У більшості неглибоких селонських говорів, однак, результати першого чергування були нівельовані, а чергування типу āᵉ + E, ā + A — це нові чергування, спричинені третім чергуванням. Тому помилковим є твердження Ендзелина (Endzelīns 1951: 126), що в Sausnēja добре збереглося перше чергування: māte₃₃₅ (контекст, що спричиняє перше й третє чергування); натомість пор. контексти лише першого чергування в таких випадках: mājina, kājina, valīgs, naži, aši (Kauliņš 1933: 14-15), а не **mājina **kājina, **veļigs, **neži, які мало б дати третє чергування.

39 Пор. приклади першого чергування: osaras – wakarį, однак довгі голосні збіглися: toa – koajiņām (Kauliņš 1890: 323-329).

ФОНЕТИЧЕСКИЕ ИЗМЕНЕНИЯ В ВЕРХНЕЛАТ. ДИАЛЕКТЕ | 67

2.9.2.1.3. Ендзелін (Endzelīns 1951: 126), спираючись на аналогічне припущення Бецценбергера (Bezzenberger 1885: 86), висловив припущення, що *a/*ā після 1-го палатального перегласування збіглося з пралатиськими *ę/*ē, а потім разом із ним знову перейшло в a/ā — уже після того, як праверхньолатиське *a/*ā в інших позиціях лабіалізувалося. Це цікаве припущення, однак перевірка матеріалу показує, що воно хибне. Наступний факт унеможливлює таку інтерпретацію матеріалу й свідчить на користь того, що a/ā (< *e/*ē) збіглося зі «старим» a/ā (з праверхньолатиського *a/*ā після палатального перегласування). Річ у тім, що в селонських говорах, де також відбувався процес 1-го перегласування (див. вище, § 2.9.2.1.2), у деяких говорах праверхньолатиські *ę/ē та *a/ā в певних позиціях не збіглися, а й досі розрізняються, наприклад: у Sausnēja₃₃₅ після 3-го перегласування *ę + E > α, *a + E > ä, довгі *ę та *ā аналогічно (Kauliņš 1933: 13); vacs (< vecs), але zoļš, goļa, skoņa (< zaļš, gaļa, skaņa) у Lieżēre₄₀₃, Lubeja₃₂₉, Mēdzūle₃₁₈, Gulbēre₃₁₈ (Hauzenberga 1934: 176–181), Ogre₃₂₅, Ērgļi₃₂₆ (Zariņš 1931: 12-13). Форми типу vakar, tagad із Prauliena₄₂₀, Dzelzava₄₀₉, згадані Ендзеліном (Endzelīns 1951: 117), є регулярними рефлексами 3-го перегласування (§ 2.9.2.3).

2.9.2.1.4. Наступні приклади показують, що на час їх запозичення 1-ше перегласування вже не діяло: Lubana₄₁₇ žuodžs (Breidak 1977: 32), Kalupe₄₄₅ vūožēit’ (<в’яжить) (Reķēna 1962: 26). В обох наведених прикладах *ā⁴⁰ стоїть перед палатальними приголосними та голосними. Очевидно, ці запозичення мали з’явитися пізніше, ніж час дії 1-го перегласування, адже інакше замість -uo- ми мали б довге *ā. Водночас ці самі запозичення мали потрапити до давніх верхньолатиських говорів до переходу тут пралатиського *ā > uo. Отже, єдине пояснення, яке дозволяє зрозуміти цю ситуацію, — припустити, що 1-ше перегласування спочатку в непалатальному оточенні давало звук, близький до ā. Кореневе ā у наших запозиченнях збіглося з цим звуком і перейшло разом із ним в uo. Таким чином, 1-ше перегласування та 1-ша лабіалізація не пов’язані між собою, а ці процеси, можливо, значно віддалені один від одного в часі. На нашу думку, це досить важливий хронологічний момент, якого в дослідженнях часто не дотримуються. Крім того, з типологічного погляду він підтверджує правильність реконструкції фонетичного характеру 1-го перегласування саме як палатального перегласування в палатальному контексті, а не лабіалізації в непалатальному контексті.

2.9.2.1.5. Під час цього перегласування всі давні *a та *ā зазнали перегласування в *aᵉ/āᵉ (перед палатальними, пор. вище § 2.9.2.1.4) і *a,ą/ā,ą (в інших позиціях) (§ 2.6.4.1):

⁴⁰ Тут важливо зазначити, що принаймні в запозиченнях із російської / білоруської мов споконвічно наголошений голосний передається в латиській мові довготою.

68 |

Илья А. Сержант

Як уже описано вище (§ 2.6.4.1), 1-ше перегласування мало передувати 1-й лабіалізації алофона *а/ā > о/ō > о/uo, 3-му перегласуванню (§ 2.9.2.3), а також 2-му перегласуванню (§ 2.9.2.2).

2.9.2.1.6 1-ШЕ ПЕРЕГЛАСУВАННЯ В НЕНАГОЛОШЕНИХ СКЛАДАХ

Під час 1-го перегласування, очевидно, перегласовувалися й середні склади основи багатоскладових слів, які, своєю чергою, також спричиняли перегласування попередніх складів, пор. gobals, але gabaliņš⁴⁶⁵ Alūksne^{385, 384, 386, 387}, Gulbene або gobols, але gabal’eņč, vosora, але vasarēna (наприклад, Kaldabruņa) (Endzelīns 1951: 117).

2.9.2.2. 2-ге верхньолатиське перегласування. Голосний *i

2.9.2.2.1. Перегласування відбувалося перед палатальними голосними або приголосними ḳ, ǵ, j, č, dž, š, ž, ļ, ņ. Голосний i, якому відповідає y у говорах із регулярним розподілом y та i, не спричиняє перегласування (Endzelīns 1951: 110–111).

2.9.2.2.2. Слід зазначити, що сам звук y поступово зникає. Так, у деяких селонських, а також західно- й північно-латгальських говорах цей звук зазнав зворотного розвитку y > ŭ > i, пор. ДА: 42; так, наприклад, у Lubāna⁴¹⁷ i майже не відрізняється від y (Zirnitis 1937: 116).

2.9.2.2.3. У деяких говорах, наприклад у Līvāni⁴³⁶, наприкінці слова в будь-якому оточенні, а в більшості інших говорів лише після k, g може бути тільки -i (Endzelīns 1951: 130).⁴¹ Однак, як показують наведені нижче приклади, де кореневим голосним є y, колись і в цих позиціях було y, наприклад: vyḷki, žyrgi.

2.9.2.2.4. ВИНИКНЕННЯ У

2.9.2.2.4.1. Давнє у

Щоб правильно зрозуміти умови й час дії 2-ї перегласовки, ми маємо спочатку розглянути умови виникнення звука у в кінці слова, де його поява не могла бути спричинена перегласовкою.

⁴¹ У сучасній російській мові після k, g також можливе лише u (Endzelīns, там само).

ФОНЕТИЧЕСКИЕ ИЗМЕНЕНИЯ В ВЕРХНЕЛАТ. ДИАЛЕКТЕ | 69

Перше питання, що постає у зв’язку з цим, — чи можна припустити, що -у виникло в кінці слова з давнього *-ai, тоді як його корелят -i — з *-ie? Або, іншими словами, чи збереглася давня відмінність у палатальності / непалатальності попереднього приголосного, яка існувала ще під час 1-ї перегласовки? Попри те, що, принаймні синхронно, такої відмінності не спостерігаємо, пор. gony (gani), rody (radi), де *-ai, руnу, syty, де *-i (пор. лит. pini) Pilda₄₉₂... (Endzelins 1951: 130), слід припустити, що все-таки спочатку така відмінність існувала. Такий висновок випливає з того факту, що деякі -i з *-ie та -i- з *-i- (у закритому складі) ніколи не замінюються на у, а саме:

– acc. sg. іменників e-відміни: mùot’i (māti) Pilda₄₉₂,

– acc. sg. займенників 1-ї та 2-ї особи: maņi, t’ēvi Pilda₄₉₂,

– -i у суфіксах -elis, -iņš (-inis), де саме -i- зник, проте збереглася палаталізація попереднього приголосного, пор. smird’el’s Pilda₄₉₂ (Alksnis 1932: 34–36), aktinç, yūdinc Baltinava₄₇₈ (Vitole 1931: 132).

За такої регулярності ми змушені припустити, що спочатку лише *-’i > -’i, а *-i > y. Проблема полягає лише в тому, що (*-’i >) -’i поширилося за аналогією за рахунок (*-i >) -у настільки, що під час 3-ї перегласовки будь-яке -i вже є палатальним і палаталізувальним, тобто спричиняє палатальну перегласовку, тоді як під час 1-ї перегласовки ще не всі *-i перейшли в -’i, пор. soki = лит. sakai (Endzelins 1951: 111). Одним із яскравих прикладів є поширення закінчення -’i в nom. pl. в o-відміні з відміни означених прикметників і з -ijo-відміни, пор. лит. -ie та -iai. Однак сліди колишньої відмінності ще збереглися в Auleja₅₀₂, пор. ļiet’i mal’i (lėti meli), але lātu malu (однак у dat. pl. узагальнено làt’im malym) (Alksnis 1932: 28). Тут уже узагальнено закінчення -’i, однак за пралатиською перегласовкою видно, що у випадку mal’i ми маємо (мали) непалатальний контекст. Така сама аналогія спостерігається серед прислівників, де конкурують закінчення -’i < *-ji < *-jai та -i з *-ai.

Отже, -у в кінці слова фонетично виникло з непалаталізувального *-i, однак унаслідок аналогії початковий розподіл було втрачено. При цьому поширення аналогічного -’i, найімовірніше, почалося вже під час дії 1-ї перегласовки.

2.9.2.2.4.2. Вторинне / нове у

Тут важливо зазначити, що у з’являється наприкінці слова, а також у сполученні -уи- всередині слова в нових для нього контекстах, а саме: після депалаталізованих š, ž, č, dž (§ 3.1), а також у nom./ acc. pl. ā-відміни, наприклад, rùkys (руки), і в деяких інших випадках. Зрозуміло, що тут у з’явилося набагато пізніше, ніж явище, яке обговорюється в цьому розділі.

70 |

Илья А. Сержант

2.9.2.2 5. ПИТАННЯ ЧАСУ ДІЇ ДРУГОГО ПЕРЕГОЛОСУВАННЯ І ПОЗИЦІЯ ЕНДЗЕЛІНА

З огляду на те, що голосний i, якому відповідає у в інших говорах, не спричиняє переголошування (Endzelins 1951: 110–111), ми змушені припустити, що переголошуванню верхньолатиської прамови *i > у і *i > i передувало перше переголошування. Аналогічну думку вже висловлено в Ancītis (1977: 65). Однак це припущення породжує певні труднощі:

1) таким чином, ми змушені визнати, що це переголошування є найдавнішим, навіть давнішим за пралатиське переголошування *e/*ē > *ę/*ē / *e/*ē. З цього випливало б, що колись альтернація i/ у існувала й в інших латиських діалектах. Однак поява звука у в латиських і литовських говорах видається нам усе ж пізнішим явищем.

2) Далі ми змушені визнати, що це переголошування діє від тих давніх часів і донині, оскільки в говорах, у фонетичній системі яких є звук у, звуки i та у розподіляються суворо закономірно і за нових умов також відповідно до правил дії цього переголошування. Наприклад: Aknīste₃₆₈: cȳlvākṣ перед -a- з *e, tynītīe (хвилина). У цих говорах цьому розподілу також підпорядковуються рефлекси довгого *ū > uu та iu, залежно від наступного голосного; пор. ДА: карти 48 і 43,44.

За такої ситуації варто ще раз перевірити наведені Ендзеліном (див. вище) випадки, коли у, що виникло внаслідок цього переголошування, не спричиняє палатального переголошування під час пралатиського переголошування та першого верхньолатиського переголошування. Давній пралатиський *i у середньому складі перед непалатальним голосним пралатиської мови трапляється лише в небагатьох суфіксах, а саме: дієслівному суфіксі -ināt та іменниковому суфіксі -ins (-ync). Водночас ситуація із суфіксом -ināt, що додається до основ із прабалтійським *a/ā, досить складна. У багатьох випадках це у викликає палатальне переголошування, пор., наприклад: baћynuot «білити, відбілювати» (і balts) замість **bolynuot; kћabynuot «стукати» Kalupe₄₄₅, Višķi₄₅₁, zadyunot «вітати» Varakļāni (Брейдак 1989: 159). Цілком протилежна ситуація в Aknīste₃₆₈ (Ancītis 1977: 65), де суфікс -yuoāt викликає велярне переголошування *e > *ę, пор. vādynoāt (вединат), але не викликає переголошування *a > *a > *ā > o, пор. baћynoāt. Можливо, у випадку з baћynoāt відіграла роль аналогія у вокалізмі кореня: -a- + -yuoāt, тоді як vādynoāt за вокалізмом кореня відповідає лит. vadinti, тобто тут діяло перше переголошування. Коливання тут можуть бути зумовлені аблаутом, як у випадку з vādynoāt, а також аналогією. Ендзелін (Endzelins 1951: 117) вказує ще на одну можливість: аналогія форм на лат. -īt, лит. -inti, які також могли вплинути на кореневий голосний, наприклад dedzit і dedzināt.

Нечисленні приклади імен із суфіксом -ync/-yns так чи інакше свідчать про те, що тут пралатиське та перше верхньолатиське переголошування спричиняють веляризацію кореневого голосного, тобто за пралатиського переголошування *e > *ę, а за першого верхньолатиського переголошування маємо *a > o *ā

ФОНЕТИЧЕСКИЕ ИЗМЕНЕНИЯ В ВЕРХНЕЛАТ. ДИАЛЕКТЕ | 71

> ō > uo: sorkins (червоний), gradzyns «перстень»⁴², k̨loâtỳn, noâtỳnc (виняток sapỳnc < sapnis, де закономірно відбувається перший палатальний переголос) (Ančītis 1977: 65).

Крім того, слід ще обговорити форми desmit з вузьким e та dasmytais з a у <верхньолатиській прамові *e. Складність цього прикладу полягає в тому, що -i- в обох формах не є етимологічним і, найімовірніше, виникло відносно пізно з тих самих причин, що й -u- у uguns < *ugns < *ugnis, тобто *desimt > (вторинно) > *desmt > desmit. Розподіл *ę та *ẹ відповідає палатальності/непалатальності відповідних литовських форм, пор. desmit і лит. dešimtis, dasmytais і лит. dešimtas. Однак лише на підставі цього прикладу ми не наважуємося припускати, що другий переголос відбувся раніше за палатвізацію та перший верхньолатиський переголос або одночасно з ними.

Отже, підсумуймо проміжний результат: віддієслівний суфікс -ināt дає неоднозначні дані, оскільки зазнає різних аналогій; саме суфікс -ync/ -yns стимулює веляризацію попереднього голосного під час першого та пралатиського переголосів. Такий висновок цілком відповідає припущенню Ендзелінса про те, що в цих формах був веляризувальний контекст.

Під час перевірки цих прикладів впадає в око одна особливість: паралельно із суфіксами верхньолатиської прамови *-ins і *-ināt у тих самих формах, з тими самими лексемами й тим самим значенням в інших діалектах трапляються форми на -ens (mārins «mērens», gradzync «gredzens» та низка ін. (Endzelins 1951: 309)) і -ēnāt (тут ситуація складніша, див. Endzelins 1951: 833). Особливо серед іменників маємо майже повну відповідність: верхньолатиському (за винятком деяких неглибоких селонських говірок) -ync/ -yns відповідає -ens (або його видозміна) в інших говірках. Ба більше, навіть для прислівникової форми k̨loâtỳn (Aknīste³⁶⁸, Ančītis 1977: 65) існує паралельна форма klāten (BW. 13268, 19, 24 apud ME₁₁, 218–219). Чи йдеться тут про фонетичний перехід середньо- й нижньолатиського -ens у верхньолатиське -ins, сказати важко: хоча перехід -ens > -ins був би цілком природним фонетично, пор. пралат. *en > *ę > ie, а також, наприклад, Preiļi⁴³⁹ akmin’š, rudin’š, але перед голосним у род. мн. akmen’ (akmenų) (Turkopulis 1928: 12). Тобто, можливо, що тут у тавтоскладовій позиції в ненаголошених складах -e- перейшло в -i-, а перед голосним -e- збереглося. На вторинність -i- у цих формах указують литовські форми, пор. род. одн. akmenės, rudens. Однак при цьому слід зважати на литовські дієслова на -inti і -enti, які навряд чи пов’язані фонетично. Так чи інакше, на наш погляд, правильніше вважати, що веляризація перед у під час першого й пралатиського переголосів принаймні не доведена, а найімовірніше, -у тут виникло з -i внаслідок другого переголосу, а -i, своєю чергою, з’явилося замість верхньолатиського прамовного *e фонетично або морфологічно.

⁴² Приклади взято лише з глибоких латгальських і глибоких селонських говірок, з Endzelins (1951. 309), оскільки в неглибоких селонських говірках ситуація ускладнена другим лабіалізуванням, третім переголосом і частковим збігом результатів першого переголосу.

72 |

Илья А. Сержант

Отже, ми стверджуємо, що будь-яке некінцеве пралатиське *-i- спричиняло пралатиські та перші верхньолатиські палатальні переголоси попереднього голосного. Поява ж на місці цього *-i- звука -у- перед голосним заднього ряду в наступному складі (другий переголос) відбулася вже пізніше. Що ж до *-i в кінці слова, то тут існували дві фонеми — одна (*-’i < східнобалт. *-i / *-iai / *-ie), що палаталізувала попередній приголосний і спричиняла палатальний переголос (пралатиський, перший верхньолатиський, другий верхньолатиський), і друга — така, що не палаталізувала (*-i < східнобалт. *-ai) і не спричиняла переголосу; згодом вони дали -i та -у, етимологічний розподіл яких у говірках пізніше в багатьох випадках було втрачено (§ 2.9.2.2.4.1).

2.9.2.2.6. Із третім переголосом ситуація ясніша. Тут очевидно, що розподіл верхньолатиського прамовного *i на i та у відбувся до третього переголосу, оскільки тут у спричиняє веляризацію попереднього голосного, а -’i — палаталізацію, пор.: Sausnēja₃₃₅: salypynāt, але sāhipinu та ін. (Kauliņš 1933: 13).

2.9.2.3. Третій верхньолатиський переголос

2.9.2.3.0. Цей переголос охоплює голосні та дифтонги: a/ā/o, ā/ā/ō, u, (ū), uo, ie:

– переголос відбувається перед палатальними голосними за умови, що перед ними не стоїть один із таких приголосних: k, g, k̕, g̕, j, č, dž, š, ž, l, n без сусіднього r, l, m, s, z, p, b або t;

– голосний у, а також голосний i, якому в інших говірках відповідає у, не спричиняє переголосу (Endzelīns 1951: 133; Kauliņ 1887: 221);

– зазвичай голосний ū не зазнає переголосу, за винятком деяких говірок, пор. tīret, atsū’īj (Plaviņas₃₄₈, Īvenu 1928: 63);

– переголос безпосередньо перед i діє лише в деяких говірках, пор. paīj’nāt «укоротити» в Sausnēja₃₃₅, Vietalva₃₄₂, але pāīj’nāt у Piebalga (Kauliņ 1887: 215);

– крім того, переголосований e (з a) не спричиняє переголосу в наступному складі: nabed̕intch, aferina (Kauliņ 1887: 220).

Переголос спостерігається майже на всій території селонських говірок, а також у деяких західнолатгальських говірках, пор. ДА: 55а, ДА: 55с, ДА: 54а, 55е, ДА: 53., 55d. Наступні приклади походять із Sausnēja₃₃₅, Vietalva₃₄₂: ftoerpints [-uoe-] (Kauliņ 1887: 215), roez̦ina «рученька», moežīt «мучити» (Kauliņ 1887: 220).

У глибоких селонських говірках третій переголос не діє, пор.: Aknīste₃₆₈ (Ancītis 1977: 48–62) mola – maliņa, Nereta₃₆₅ (Meņģele 1939: 98–99), Birži₃₆₂ (Bičolis: 1932: 64–65).

2.9.2.3.1. Уже із самої фонетичної умови 3-го переголошення видно, що воно відбулося значно пізніше за перші два:

– переголошенню піддається більша кількість голосних;

Фонетические изменения в верхнелат. диалекте | 73

– переголошення має практично регулярний характер (Endzelīns 1951: 133), а не проявляється як ремінісценція колишнього процесу;

– палатальні приголосні, що виникли внаслідок сполучення з j, самі по собі не створюють тут палатального оточення, необхідного для палатального переголошення, більше того, перешкоджають палаталізації. Отже, до початку дії 3-го переголошення ці звуки вже отверділи;

– у тих говорах, де нові a/ā (з *a/ā та *e/ē) перейшли в o/ō, палатальне переголошення відбувається саме з цими новими o/ō, а не зі старими a/ā, як це було під час 1-го переголошення, пор.: mōli (з mōls = māli – māls) (Saviņa₄₂₈ (M. Poisā, LVI));

– у всіх утвореннях (а не лише застарілих) переголошуються префікси залежно від кореневого голосного дієслова, наприклад: sāpit (Sausneja₃₃₅, Kauliņš 1933: 15);

– переголошення відбувається після переходу дифтонга -ai# > -i > -ī. Цей дифтонг не спричиняє 1-го палатального переголошення (Endzelīns 1951: 111). Лише після повного переходу -ai# > -i > -ī це закінчення може спричиняти палатальне переголошення, що й відбувається під час цього переголошення, пор. приклади: rēdi Mēdzūla₃₁₈, Liezēre₄₀₃, Lubeja₃₂₉ (Hauzenberga 1934: 180); pastāesti, gādāesi Sausneja₃₃₅ (Kauliņš 1933: 14);

– дуже пізні запозичення зазнали цього переголошення: steņcija, bēnie (= bāni < нім. Bahn), Māndžūrīja, telapūoⁿc Mēdzūla₃₁₈, Liezēre₄₀₃, Lubeja₃₂₉ (Hauzenberga 1934: 181);

– це переголошення, очевидно, пізніше за 2-ге переголошення, оскільки y, що виникло внаслідок 2-го переголошення, тут спричиняє велярний алофон, а i — палатальний. Отже, під час дії 3-го переголошення 2-ге переголошення вже відбулося (пор. § 2.9.2.2.4).

2.9.2.3.2. З огляду на кількість фонетичних змін, що відбулися, нижче пропонуємо загальну схему розвитку праверхньолат. *a/*ā до селонських говорів:

(відповідні довгі голосні аналогічно)

Отже, як видно, практично з усіх праверхньолат. *a/ā, *e/ē у селонських говорах виникли звуки всього діапазону — від a/ā до o/ō, і лише палаталізований результат 3-го переголошення відрізняється від решти.

74 |

Илья А. Сержант

2.9.2.3. Як зазначає Kauliņš (1933: 13), перегласовка не зачіпає голосних палатального ряду *e/*ē, попри те, що на перший погляд і для цих голосних є пари, наприклад: past - nesiet. Однак у цьому випадку, як зазначає автор, ми маємо справу з рефлексами палатальної перегласовки (§ 2.9). Тобто *e/*ē > e/ē > α/ā у непалатальному контексті, а *e/*ē > e/ē > e/ē у палатальному (§ 2.8.1). Пор. наприклад: sakls – sekli, calt – ceļu — фонетичні контексти, у яких 3-тя перегласовка не діє!

2.9.2.3.4. У селонських і деяких західнолатгальських говорах (ДА: 53., 55d) перегласовці піддається також дифтонг ie у ię, ieᵃ, ia перед непереднім голосним, а в ie — перед палатальним голосним, наприклад: iala, але ielina, liapa, але liepiņa, siava, але sievina (Pļaviņas₃₄₈, Īvenu 1928: 84).

2.9.2.3.5. Щодо абсолютної хронології, тут слід врахувати такі факти: пізні запозичення також зазнали перегласовки, пор. 1) a > ā: Sausnēja₃₃₅, Vietalva₃₄₂: Pārīfe, klāweeres, kānzāls та ін. (Kauliņ 1887: 225); пізні запозичення також зазнали перегласовки, пор. Dzelzava₄₀₉ Doāwids (пор. koa = kā, там само) при grākus (= grēkus) (Kauliņ 1890: 322), Joānīti (= Jānīti) (Kauliņ 1890: 326); 2) ā > ē: Sausnēja₃₃₅, Vietalva₃₄₂: glāeje (Kauliņ 1887: 225); 3) u > uː: Sausnēja₃₃₅, Vietalva₃₄₂ mūndeerintʃch (Kauliņ 1887: 225); 4) uo > uoᵉ: Sausnēja₃₃₅, Vietalva₃₄₂: boede (пор. середньолат. buōde, із СНН, МЕ₁, 360), goews (пор. середньолат. guovs) (Kauliņ 1887: 225); тут, імовірно, uoᵉ > oᵉ.

Беручи до уваги ці численні пізні запозичення, а також відносно-хронологічні дані, можемо зробити висновок, що ця перегласовка в селонських говорах (і в деяких прилеглих західнолатгальських) є дуже пізнім явищем. Однак, з іншого боку, перегласовка мала розпочатися до скорочення коротких голосних у закритому кінцевому складі, пор. muims, juims (Sausnēja₃₃₅ (Kauliņ 1887: 226-227) і лит. instr. mumīs, jumīs, а також bāl̄s (= balss), goews (< guoᵉvs = govs), kuirs «рік». Зворотна частка s < si, найімовірніше, все ж не спричинює перегласовки, як вважав Ендзелін (Endzelīns 1951: 134). Такі форми, як -veres, beres, -duᵉres, виникли з *-re-s < *-ria-s. Однак закінчення інфінітива -i було втрачено ще до початку цієї перегласовки, пор. capt, kārt, carāt, āst (Kauliņš 1933: 14).

Щодо згаданих вище запозичень із СНН, за їхньою фонетичною формою їх можна датувати проміжком між XIII і кінцем XV ст., з огляду на те, що в них уже відбувся перехід urC / ur# > orC / or#, але ще не відбувся перехід ō > ā.⁴³

2.9.2.4. 4-та латгальська перегласовка

2.9.2.4.1. У межах цієї перегласовки латгальські дифтонги ᵘe/iē, що виникли з закритих *e/*ē (§ 2.8.1), найімовірніше, пройшовши стадію ’e/’ē, зазнали перегласовки перед новим кінцевим e (< e, § 2.8.2) та a у звуки ’a, a/ ia,

⁴³ Ср. Gallée (1993: 16–17). За помощь в датировке СНН форм я очень обязан Штефану Мюллеру (Germanistisches Seminar, Universität zu Bonn).

ФОНЕТИЧЕСКИЕ ИЗМЕНЕНИЯ В ВЕРХНЕЛАТ. ДИАЛЕКТЕ | 75

ē⁴⁴ відповідно, а в інших позиціях вони перейшли в e, ‘e/ ie, тобто короткий e зберігся. Ареал дії 4-ї перегласовки охоплює приблизно південно-східні глибокі латгальські говори⁴⁵. Приклади рефлексів *e/*ē наведено в наступній таблиці, де ми зібрали основні типи розподілу результатів давніх *e та *ē.⁴⁶

Тип | Місце | перед палатальними приголосними та i, ī у будь-якій позиції | закінчення e-відміни, у корені — в e-, a-відміні, у минулому часі на -ē та їхньому інфінітиві | у корені | в абсолютному початку слова | 1 | Alūksne₄₆₅ | E: debess; IE: dviesele | E: vece; IE: dviesele | 2 | Cibla₄₈₈ | E: cēļs, ēzeren’c; IE: viezs, viejs | JA: žjamja, muot’a, jis naśja (але: tu neśi); JĀ: mjāļa, jis čāļa | A: agļa | 3 | Pilda₄₉₂ | E: cēļš | E: žeme, cēlt | A: agļa, āst | 4 | Varakļāni₄₂₆, Bērzpils₄₇₆ | IE: dzērvu, iēšu (ēdišu) | E: lēče, dzērve | E: ēst

Слід зазначити, що в цьому випадку перегласовка охопила невелику частину говорів, і тому матеріалу недостатньо, щоб реконструювати цей процес у всіх деталях. Крім того, з огляду на те, що перегласовка відбувалася дуже пізно, цілком імовірно, що в інших частинах Латгалії її ніколи й не було, тобто припущення, що її результати нівелювалися в інших говорах (як, наприклад, із 1-ю перегласовкою), малоймовірне. На схемі ми пропонуємо приблизну реконструкцію:

⁴⁴ Брейдак (1989: 195-198) предлагает такое обозначение звука, который «...произносится как гласный ’a /= я, ia/: за смягченным согласным в русском, белорусском и польском языках».

⁴⁵ Точное географическое распределение см. на карте у Брейдака (1981c: 95) или Breidaks (1996:27-28), карты 19 и 20.

⁴⁶ Alūksne₄₆₅ (Brencis 1914: 118-9); Cibla₄₈₈ (Āboliņa 1926: 32-3); Pilda₄₉₂ (Tichovskis 1933: 41-2); Bērzpils₄₇₆ (Endzelīns 1951: 109); Varakļāni₄₂₆ (Latkovskis 1931: 102).

76 |

Илья А. Сержант

Форми drēnc „slikts, nelāga“ (з рос. дряной), spriēsl’eica „sprēslīca“ (з рос. пряслица) з Kalupe₄₄₅ (Reķēna 1962: 380, 468) доводять, що в тих говорах, де сьогодні перед непалатальним є e/ē, була проміжна стадія ‘a/ia.

2.9.2.4.2. Особливий випадок, коли за r, але не перед j, стоїть ie, яке з’являється у вигляді ā. По суті, це окремий випадок цієї переголосовки, і його слід пояснювати так: ie переходить у ia, потім r втрачає свій палатальний алофон, так що група -ria- > -ra-, наприклад, у Pilda₄₉₂ палатального r немає (Tichovskis 1933: 45), і тут відбувається перехід -rē- > -ria- > -ra-. Проміжна стадія, наприклад, у Auleja₅₀₂ rādžāt’ (Endzelīns 1951: 109), де r ще зберіг свою палатальність. У тому разі, коли за -rie- стоїть j, ця група залишається без змін.

2.9.2.4.3. Звуки, що виникають унаслідок цієї переголосовки, тобто ‘a/ia (за іншою транскрипцією ä/ā), на початку слова в багатьох говорах втрачають свій перший компонент і переходять з ia- в a-, з iā- в ā-; пор. форми, наведені в таблиці.

2.9.2.4.4. У деяких говорах, наприклад, Alsviki₃₉₁, Apukalns₃₈₅,₃₈₄,₃₈₆,₃₈₇, Nereta₃₆₅, переголосовка e > ę або > a перед новим e або давнім a відбулася лише у словах із суфіксами, наприклад: zemana (< -ene), veselība (Endzelīns 1951: 102–103).

2.9.2.4.5. Поширення рефлексів пралатиського закритого *ē, тобто позиційного варіанта східнобалт. *ē (Endzelīns 1951: 94), на території верхньолатиського діалекту (особливо латгальських говорів), на нашу думку, найповніше представлено у дисертації Брейдака (1989: 192–194), де він виокремлює 6 різних варіантів:

1. у центральних говорах і деяких південно-східних говорах Латгалії: дієслово «їсти» āst „ēst“ і iežu < ēžu, āglā, наприклад, у Sakstagals₄₈₃

Це протиставлення добре пояснюється 4-ю переголосовкою: у формі iežu відсутнє нове ę, яке спричиняє переголосовку, отже, тут маємо ie (< ę). Що стосується форми інфінітива, то, як відомо, вона ґрунтується на морфологічній основі минулого часу, де діяла 4-та переголосовка. Отже, слід очікувати форму *iāst, тобто āst, аналогічно — форму āglā.

2. у південно-східних говорах Латгалії: āpādā < apēde „apēda“, āst, iežu, tā (< te), agla, наприклад, у Zvirgzdine₄₈₇, Nirza₄₉₃, Pilda₄₉₂, Cibla₄₈₈.

І це протиставлення належить до тих, що пояснюються 4-ю латгальською переголосовкою: āpādā < *apiādia < 4-та переголосовка < *apēdia < (§ 2.8.2) < apēde. Форма āst також пояснюється 4-ю переголосовкою: *iāst > (§ 2.9.2.4.3) > āst. agla — аналогічно. Форма tā — згідно з § 2.8.2.

3. в одній частині говорів західної Латгалії: ēst, ēžu, наприклад, у Stirniene₄₃₃.

Тут 4-та переголосовка не діяла: *ē > ē (§ 2.8.1).

4. в іншій частині західнолатгальських говорів: ēst, iežu, наприклад, у Rudzēti₄₃₇.

Аналогічно до № 1.

3–4. у говорах західної Латгалії: ēgle Varakļāni₄₂₆, Līvāni₄₃₆.

Тут 4-та переголосовка не діяла: *ē > ē (§ 2.8.1).

ФОНЕТИЧЕСКИЕ ИЗМЕНЕНИЯ В ВЕРХНЕЛАТ. ДИАЛЕКТЕ | 77

5. У говорах північної Латгалії та деяких говорах південної Латгалії iēšt, iēšu.

Тут ідеться про регіон, де 4-та переголосовка не діє: усі *ē тут переходять у > ie (§ 2.8.1).

6. У говорах північно-східної Відземе місцевий відмінок однини: upē, klētī < /klētē/ Galgauska₄₀₀, zemē Anna₄₆₇, і iēst, n'esu у Veclaicene₃₈₆, Ziemeris₄₆₂, Karva₃₈₇, Jaunlaicene₃₈₅, Jaunroze₃₈₄.

Тут ситуація дещо складніша. Форми upē і zemē мають у закінченні приблизно один і той самий звук ē̇ (пор. § 2.8.2). Форма klētī, на нашу думку, містить етимологічне ie — у цьому регіоні палатальне ie (*ē) збереглося і не перейшло в ī (пор. ДА: 53). Це давнє закінчення місцевого відмінка (Endzelīns 1951: 412). Отже, маємо ē/ē̇ у ненаголошених складах і *e/ie в наголошених (Endzelīns 1951: 109).

2.9.2.5. Аналогічна переголосовка

Пример, приведенный Брейдаком (1989: 136) iērklētīs «плохой конек» Vārkava₄₃₈, ср. лит. arklys, где *ārkl- > *ārkl- > *iārkl- > ierkl-, свидетельствует о переходе начального a/ ia > ie, kērklētīs ср. kārklīs «кормушка», Bērzgale₄₈₅, etsledziņa ср. atslāga, Aknīste₃₆₈, Birži₃₆₂; velēniņa, ср. valāna «дерн» < vēlēna. А также kezlenīņu (= kazlēniņu) Viļaka₄₇₁, kerzeneite „грозиньш“ Aizkalne₄₄₆, tebeciņa/ tebēceņa Bērzpils₄₇₆, Varakļāni₄₂₆, Sakstagals₄₈₃, Rūgāji₄₇₅ (Breidaks 1974: 129). Всем этим примерам общее то, что в своей изначальной форме все они должны были иметь a (а не o!) на той позиции, где состоялась перегласовка, ср. atslāga (т. к. приставки обычно сохраняют a), *kazlēns (т. к. долгий ē вызывает палатальную перегласовку, ср. Endzelīns (1951: 94)), в *karzina, *tabaks – a из заимствований. Учитывая далее, что в глубоких селонских говорах следов 3-ей перегласовки нам не удалось найти, мы можем предположить, что это явление не имеет ничего общего с 3-ей перегласовкой. Наиболее вероятным нам представляется следующее объяснение: данная перегласовка является вторичной и возникла по аналогии с уже имевшимся к тому времени в глубоких латгальских говорах чередованием a – простое слово versus e – сложное с деминутивным суффиксом, содержащим палатальный гласный. Данное чередование в латгальских говорах восходит к чередованию древних, пралатышских открытого и закрытого *e: *e versus *e – *e > латг. e, *e > латг. a, например: vacs – vecinē. По аналогии с данным чередованием возникли и обсуждаемые формы. В случае с iērklētīs ситуация аналогична, лишь только с той разницей, что закрытый e в начале слова здесь выражается через 'e, к тому же здесь, вероятно, имело место продление a- перед тавтосиллабическим -r-, *arklis > *ārklis > *iārklis > + *-ītis > ierklētīs. Аналогично объясняются пары, типа Apukalns (Ābele, Lepika 1928: 39) gars (< garš) versus gerji (там же), gerļi (gari) Alūksne₄₆₅ (Brencis 1914: 115). Здесь следует учесть, что наречие gerji с морфологической точки зрения образовано по аналогии: от основы симплекса gars с помощью суффикса -ji (как например в tujī «далеко») – gars

78 |

Илья А. Сержант

має в корені a, отже, тут під час творення застосовувалося чергування типу vacs – veciņš, яке й призвело до gerji. Голосний a симплекса, хоча й був результатом дії 1-ї переголосовки, уже не сприймався носіями як такий. Імовірно, така сама ситуація і з jeciņš (jaciņš) Alūksne₄₆₅ (Brencis 1914: 115). Тут jaks не дав **joks за 1-ї лабіалізації, очевидно, через те, що стоїть після j-. Зберігши свій первісний вокалізм і не зазнавши 1-ї лабіалізації, це слово було віднесене мовою до групи типу vacs (= veçs), у якій демінутив закономірно утворюється за типом veciņš, тобто jeciņš. Далі припускаємо, що форма nams – nemiņš (Brencis 1914: 115) належить сюди ж. Річ у тім, що nams у верхньолатиських говорах часто трапляється саме з таким вокалізмом, а не *noms, з поки що не цілком зрозумілих причин — можливо, це слово є запозиченням із літературної мови.

Очевидно, це явище дуже пізнє, що видно зі слів, яких воно стосується, а також з умови його виникнення — *e > a — процесу, що завершився досить пізно (§ 2.7.3).

Тут важливо ще раз зазначити, що в цьому випадку не може йтися про фонетичний процес. У цьому випадку маємо лише спорадичну зміну голосних за аналогією.

2 9.3. ДЕЯКІ ДОСІ НЕЗ’ЯСОВАНІ ПРОБЛЕМИ, ПОВ’ЯЗАНІ З ПЕРЕГОЛОСКОМ

2.9.3.1. Досить ясним є приклад із глибоких латгальських говірок: ēsmīņč (= літ. asmьns) у Zvirgzdene₄₈₇, Nautrēni₄₈₀, Pilda₄₉₂ — цю форму, на наш погляд, не можна пояснити з історії верхньолатиського діалекту. Її слід реконструювати для пралатиської як *esmenis, тобто тип ūdēns. Тут 4-й переголос закономірно не діє, оскільки немає необхідних умов. Початкове закрите e тут залишається незмінним, оскільки перебуває в палатальному контексті пралатиського переголосу; пор. eši (= esi).

2.9.3.2. Форми révēt «равати», але ravâc у Aknīste₃₆₈ (Ancītis 1977: 49), можливо, походять від *revēt і є закономірними.

2.9.3.3. e замість a в ненаголошених складах

У ненаголошених складах закономірним є 1-й палатальний переголос *a > *æ > a, наприклад, vakarīnš (§ 2.9.2.1.6). Однак у деяких словах спостерігається *a > e. У глибоких латгальських говірках, пор., наприклад, в Alsvika₃₉₁, Belava₃₉₄, Litene₄₇₂ (Zaube 1939: 121): pagele (pagale), pavāsers в Alūksne₄₆₅ (пор. vosara, vasarina (Brencis 1914: 115), pavesers у Kalncempi₃₉₅ (Balode 2000: 22). Сюди ж належить запозичення pašėl’e (літ. pašalys) «покрівля, навіс» у Kalupe₄₄₅ (Rekēna 1962: 439), Varakļāni (Latkovskys 1931: 108); форма: Jumelena «мати врожаю, дружина бога врожаю» у Varkava, Kapini₅₀₁: Jumola у Viļāni₄₂₇, наведена Брейдаком (1989: 136). Однак, з іншого боку, трапляються й «закономір-

ФОНЕТИЧЕСКИЕ ИЗМЕНЕНИЯ В ВЕРХНЕЛАТ. ДИАЛЕКТЕ

79

ные» формы, например, pavasars Kalupe₄₄₅ (Rekēna 1962: 19–21), pavasā́š, tagad, vakar Aknīste₃₆₈ (Ancītis 1977: 49), Alūksne₄₆₅, некоторые слова на -ars: āmers, asers, kambers, vanckers, кроме того, pavasers (при vosara, vasarina), sātmels, sīmels (< sienmalis), (Brencis 1914: 115).

Постає питання, чи відбувся тут переголос на литовському ґрунті, а потім відбулося запозичення до латгальських говірок, чи ж він мав місце на латгальському ґрунті. Очевидно, що, оскільки форми з e з’являються і в глибоких латгальських говірках, цей e не може бути результатом 3-го переголосу, як можна було б припустити для селонських говірок, де наявні подібні форми. Далі, цікаво, що e міститься в непродуктивних утвореннях типу pavesers, appekle (< apkalke), а a — у продуктивних, наприклад, vakariņš. Тут навіть не можна припустити, що, наприклад, різні палатальні голосні спричинили різний переголос, оскільки в обох випадках каталізатором палатального переголосу був -i- (pavesers і vakariņš). Така картина наводить на думку, що -e- — давніший стан, а -a- — сучасніший або виник за аналогією з відповідним симплексом vosara. За такого висновку для порівняння напрошуються литовські паралельні форми, де e збереглося перед палатальним i; пор. лит. vasēris «назва вітру й місяця», pavasēris (Kvėdarna, Salantai, Punskas, Karsakiškis, Anykščiai) (Stang 1966: 33, Zinkevičius 1966: 54). Однак, зважаючи на такі форми, як sātmels (sētmalis), sīmels (< sienmalis), pagele (pagale), appekle (apkalke), де форми з кореневим -e- більше ніде не трапляються, імовірніше припустити, що тут маємо справу з фонетичним переходом a > e у ненаголошених складах перед i, коли їх розділяють плавні. При цьому цей перехід не належить до жодного з верхньолатиських переголосів, а є давнім праверхньолатиським процесом.

Отже, e в таких формах, як pavasers, не є етимологічним, а виникло з pavasaris перед i в ненаголошеному складі, від якого його відділяв плавний. Цей процес відбувався й на території Литви; пор. peršėlis (paršelis) у Dysna (vilniškiai), puodekelÿs (< puodakelys) у Dusetos (uteniškiai) (Skardžius 1938: 42).

Можливо, це правило поширюється й на контекст перед -s-, звідки виникла форма з двома -e- pavesers, де перше -e-, імовірно, також не є етимологічним, попри грец. ἔαρ (< *vesr) і слов’ян. ves-n-a. Про те, що такий переголос діяв і перед -s-, можливо, свідчать литовські утворення на -asas із -esas, mēnasis (< mēnesis) (Skardžius 1938: 43). Скарджюс припускає тут селонський субстрат (Skardžius 1938: 44).

3. ДЕЯКІ ПРОЦЕСИ В КОНСОНАНТИЗМІ

Нижче ми розглядаємо лише деякі процеси в історії верхньолатиського консонантизму, оскільки більшість із них, як-от палаталізації *kj-, *ki- > c, *tj > š, *-cj- > č, *sti > š, за аналогією > šk (> верхньолат. šk), є пралатиськими процесами й виходять за межі теми цієї роботи. З іншого боку, деякі процеси, наприклад ствердіння -r-, зникнення інтер-

80 | Илья А. Сержант

вокального -j-, вставка -t- у суфіксах -inc, -inč тощо також було опущено, оскільки вони належать до найпізнішого етапу розвитку верхньолатиських говірок і тому дуже різняться від говірки до говірки, а з іншого боку, нічого не дають для уточнення загальної відносної хронології. Позиційне пом’якшення приголосних типове для латгальських говірок, і його важко якось хронологічно обмежити. Крім того, ці процеси вже добре описані. Найповніші описи цих та інших процесів можна знайти у Брейдакс (1989) і Endzelins (1951).

3.1. Депалаталізація палатальних приголосних

М’які приголосні š́, ž́, č́, dž́ збереглися в центральній частині глибоких латгальських говірок (пор. карту в Брейдакс (1989: 374), Брейдакс (1994: 156 і 163)), а також у мовленні старшого покоління в говірках, що межують із західною групою (поділ за Брейдаксом), наприклад, у Bērzpils₄₇₆, Gaigalava₄₇₉, Varakļāni₄₂₆, Viļāni₄₂₇, Dricēni₄₈₂ тощо. Брейдакс (1994a: 66). Далі на захід лише деякі з названих приголосних мають палаталізовані алофони (див. Брейдакс 1994a: 69–73). В інших же говірках відбулася депалаталізація цих приголосних. Так, наприклад, у Lubāna₄₁₇ розрізнення iu (після палатальних приголосних) та uи майже не дотримується (Zirnitis 1937: 116). У неглибоких селонських говірках м’якість була втрачена ще до дії 3-го перегласування, тобто між дією 1-го і 3-го перегласувань.

3.2. Сполучення губних із *j: *-pj-, *-bj-, *-vj-, *-mj-

Сьогодні в більшості верхньолатиських говірок ці сполучення спростилися відповідно до -p-, -b-, -v-, -m-. У тих же говірках, де -j- наявний, він трапляється нерегулярно, що свідчить про його появу за аналогією. Через це реконструкція процесу розвитку цих сполучень досить ускладнена.

3.2.1. Цікаво зазначити, що 3-тє перегласування діє перед *pj, *bj, *vj, *mj, пор. Kaldabruņa₄₄₂ (Kancāns 1937: 83) skapa Sausnēja₃₃₅ (Kauliņš 1933: 17). Крім того, -j- сам по собі не викликає перегласування, пор. mājina, kājina Sausnēja₃₃₅ (Kauliņš 1933: 15). Групи *-pj-, *-bj-, *-vj-, *-mj- та -pi-, -bi-, -mi-, -vi- поводяться однаково, пор., наприклад, āvs (avis), jūmi (лит. jumis), lābi із -i- та glāebu, kāēpu, rāēvu із -j-. Отже, на час дії 3-го перегласування ми можемо виключити наявність -j-; найімовірніше, до цього часу в селонських говірках на місці *-pj-, *-bj-, *-vj-, *-mj- вимовлялися палаталізовані -ḿ-, -ḿ-, -ṽ-, -ḿ-. Далі, дуже незвичною видається ситуація, коли, наприклад, š (s + j/t + j), ž (z + j) та інші палатальні приголосні до початку дії 3-го перегласування стали твердими, тоді як типологічно менш стійкі до пом’якшення *-pj-, *-bj-, *-vj-, *-mj- зберегли свою палаталізованість. Найкращим поясненням тут, здається, може бути перед-

ФОНЕТИЧЕСКИЕ ИЗМЕНЕНИЯ В ВЕРХНЕЛАТ. ДИАЛЕКТЕ | 81

положення, що *-pj-, *-bj-, *-vj-, *-mj- виникли тут вдруге. Зважаючи на те, що на периферії, тобто в північних глибоких латгальських говорах (наприклад, Jaunroze₃₈₄, Jaunlaicene₃₈₅, Veclaicene₃₈₆ (Äbele, Lepika 1928: 39)), а також на півдні, у деяких глибоких селонських говорах (Nereta, Meņģele 1939:100), у позиції після кореня ще зберігся -j-, можна припустити, що раніше й у неглибоких селонських говорах тут іще зберігався -j-. Водночас слід зазначити, що ні в північних латгальських говорах, ні в глибоких селонських -j- у цій позиції не трапляється регулярно, що, найімовірніше, свідчить на користь того, що й тут -j- фонетично зник, а з’являється лише за аналогією: nom. sg. gald-s / skapi-s gen. sg. gald-a / x, x = skapi-a, пор. lācis gen. sg. lāča < *lācia, де очевидно, що -j- з’явився за аналогією, оскільки правильною формою була б *lāca < *lākja. У прислівниках, наприклад, за таким зразком: tuvji, у якому група -vj- виникла заново, zemji замість zemi. Отже, очевидно, що форма labi < *labji (не *labi > **lobi) Nereta₃₆₅ (Meņģele 1939: 110) давніша за zemji.

3.2.2. Фонетично закономірна форма, що містить ļ, зберігається в таких формах, наприклад, у Skaista₅₀₇ (Latkovskis 1935: 48) tyùli (= tuvui), Baltinava₄₇₈ (Vitole 1931: 135) tyùļe. У цій формі ļ могло зберегтися лише тому, що тут група *-uvļ- > (§ 2.2) > *-yṽļ- (у формі tuvs > tys) > -yuļ-.

Наведена вище форма tyùli піддається поясненню лише за припущення, що дифтонгізація *ū з *-uv- > *-ūv- (§ 2.2.1) діяла ще на тій стадії розвитку латгальських говорів, коли ļ з *vj (імовірно, також із *mj, *pj, *bj) ще не було втрачено; іншими словами, ļ було втрачено в цій позиції після дифтонгізації довгого *ū.

3.2.3. Такі форми, як t’iuji Aknīste₃₆₈ (Ancītis 1977: 206) замість tyus (= tuvs), є результатом морфологічного реаналізу й аналогічного заміщення історично закономірної форми tiuļi; тут також уживається форма staļpna (n. sg. f., g. sg. m) Aknīste₃₆₈ (Ancītis 1977: 133), що виникла внаслідок дисиміляції ļ у *slapļa (Endzelīns 1951: 228; Reķēna 1962: 56; Брейдак 1989: 252). Імовірно, саме ці форми стали джерелом поширення аналогічних -ļ- і -ņ- на місці давнього *-j- у позиції після губного приголосного.

3.2.4. У своїй дисертації Брейдак виконав дуже цінну роботу, показавши на картах місця появи епентетичних ļ, ļ і ņ, ņ (Брейдак 1989: 366–368 і Брейдак 1977: 14), тобто райони, у яких обговорювані сполучення з *-j- колись дали епентетичний звук *ļ, що зберігся до наших днів завдяки морфонологічному реаналізу згаданих вище або подібних до них форм, які через свою особливу фонетичну структуру закономірно зберегли -ļ- і -ņ- (§ 3.2.2). Ці райони охоплюють майже всі глибокі латгальські говори та деякі глибокі селонські говори. Водночас важливо зазначити, що на півночі латгальських говорів відбувся зворотний розвиток під впливом літературної мови. Тут багато таких ļ, ņ, що виникли за аналогією, було знову змінено на -j-, причому ця тенденція

82

Илья А. Сержант

природно спричинила появу низки гіперкоректних форм, наприклад Alūksne₄₆₅ pierķu „pērku“ (Endzelīns 1951: 789); зрозуміло, що така група -kj- не може бути давньою. Отже, і з цього прикладу видно, що на півночі Латгалії також колись існували епентетичні приголосні.

3.2.5. Ендзелін (Endzelīns 1951: 173) припускає, що *j у всіх цих сполученнях перейшов у l, який згодом під впливом аналогії знову перейшов у j на межі кореня й закінчення. Шуканий стан зберігся в кореневих складах: spl̥aut = лит. spjáuti. Брейдак (1989: 247–248), однак, вважає, що лише у верхньолатиських говорах ці сполучення закономірно дали l і на межі кореня. У селонських і багатьох латгальських говорах j у цій позиції просто зник, і лише згодом під впливом літературної мови в ці говори було впроваджено j у цій позиції. Таке пояснення фактів видається нам переконливішим за погляд Ендзеліна, тим паче, що в середньолатиських говорах немає жодних реліктів колишнього **l у цій позиції. Отже, спираючись на думку Брейдака, ми припускаємо, що *pj, *bj, *vj, *mj у східних, латгальських говорах колись справді перейшли в pl, bl, vl, ml, але більшість цих говорів утратила l у цій позиції.

Отже, підсумовуючи сказане вище, робимо висновок, що давній *j у сполученні з губними в глибоких латгальських і, можливо, частково в глибоких селонських говорах перейшов у l. Однак, як показують укладені Брейдаком карти епентетичних l, n у неглибоких селонських говорах, цей процес, найімовірніше, не відбувався. Після закономірного фонетичного зникнення *j у неглибоких і деяких глибоких селонських говорах, а *l — у латгальських і деяких глибоких селонських говорах, поширився новий -j-, що виник під впливом аналогії, а також літературної мови (де, однак, теж можлива аналогія). У неглибоких селонських говорах аналогічний -j-, можливо, й не виникав, а залишив лише сліди палаталізації, які також спричинили третє палатальне переголосування (§ 3.2.1). Імовірне також припущення, що -j- у неглибоких селонських говорах не зник повністю, а зберігся під впливом системної аналогії, або що ознака палаталізованості зберігалася під впливом аналогії, наприклад: dēlis - dēļa: skapis - x, x = skap’a.

3.2.6. Для відносної хронології слід зазначити, що фонетичне зникнення -l- у латгальських говорах відбулося порівняно давно, оскільки знайдені нами запозичення з інших мов, що містять сполучення губного приголосного й -l-, потрапили до латгальських говорів уже після цього процесу, адже повністю зберегли ці групи, тобто є terminus ante quem: Kalupe₄₄₅: abla «вівця», лит. ablia, oblius, kap’le «крапля» (Rekēna 1962: 347, 398). Terminus post quem є дифтонгізація довгого *ū (§ 3.2.2).

ФОНЕТИЧЕСКИЕ ИЗМЕНЕНИЯ В ВЕРХНЕЛАТ. ДИАЛЕКТЕ | 83

3.3. ḳ > č, ǵ > dź, 2-га африкатизація⁴⁷

У глибоких латгальських говорах, за винятком деяких північних говорів, середньолатиському ḳ відповідає č, а середньолатиській африкаті ǵ — dź відповідно (див. ДА: 81, 82). Однак і тут колишній ареал поширення явно звузився: так, наприклад, в Aknīste₃₆₈, де регулярними є звуки ḳ, ǵ, на їхньому місці в особливих контекстах трапляються č і dź: čēve (ḳeve), čīmīni (ḳimini), а також гіперкоректні форми на зразок ḳauta (čaula) (Ancītis 1977: 119); у Kalupe₄₄₅, де ḳ, ǵ: skrāuķis (gen. sg. skrāuḳa) „drēbnieks“ — запозичення з польської, імовірно через литовську. Пор. польськ. krawiec, лит. kriaučius (приклади з Reḳēna 1962: 460). Це явище пояснюється впливом літературної мови, внаслідок якого тут відбувається зворотний розвиток. Брейдак (1989: 335-336), спираючись на гіперкоректні ḳ, ǵ, а також на дані топонімії, вважає, що процес відбувався на всьому ареалі верхньолатиських говорів.

Очевидно, що цей процес є досить пізнім у межах історії латиської мови, оскільки він охоплює нові для латиської мови групи ḳ, ǵ перед палатальними голосними (давні велярні перед палатальними голосними, як відомо, дали сьогоднішні рефлекси c, dz). Ці сполучення з’являються переважно в запозиченнях з німецької, литовської, а також у куронізмах, пор. Kärsava₄₈₁, žīodžs < (žāgis) (Šmite 1932: 52), kačč < kakis, džēimīs < gūmis (лит. gūmis). Однак в історії верхньолатиського діалекту це досить давній процес. Terminus ante quem є поява дифтонга -iu- перед велярними з праверхньолатиського *ū або i з *u перед губними (на наш погляд, процеси відбувалися одночасно, пор. §§ 2.2, 2.3.1)⁴⁸, який не спричиняє африкатизації, тобто до 2-го перегласування, наприклад: aukūne (elkonis) (Varakļāni₄₂₆ Latkovs 1931: 122), kiul’jeis (Cibla₄₈₈ Āboliņa 1926: 32), де закономірним є перехід ḳ > č (ДА: 81.,82).

4. Р Е З У Л Ь Т А Т И

4.1. Хронологічна схема фонетичних переходів

Отже, у ході цього дослідження нам вдалося «локалізувати» в часі більшість розглянутих переходів відносно інших переходів. Результати можна узагальнити в такій таблиці:

⁴⁷ По терминологии Брейдака (1989: 335). Здесь следует отметить, что 1-ая аффрикатизация происходила еще в пралатышском, т. е. *sk + E > šḳ, *stj > šḳ.

⁴⁸Насправді тут ідеться про 2 фонетичні процеси: 1. Дифтонгізація давнього *ū, а потім 2. 2-ге перегласування, uy > iu перед палатальними голосними.

84

Илья А. Сержант

4.2. Загальні висновки

Тут ми хотіли б проаналізувати висновки, отримані порівняльно-історичним методом. Для праверхньолатиського діалекту ми реконструюємо таку фонематичну систему (загалом ідентичну системі деяких найархаїчніших середньолатиських говорів нашого часу):

Фонетические изменения в верхнелат. диалекте | 85

Ця картина дещо спрощена, оскільки в північно-латгальських говорах е часто переходить в ё.

Очевидно, що система голосних північної частини латгальських говорів стає симетричнішою. Вільний задній спектр створює зону «розрідженості» Мартіне (1981: 54-57) і притягує тісно стиснені передні голосні: *a > o, *e > a, *e > e > (e).

4.3. Положення верхньолатиського діалекту з погляду порівняльно-історичної лінгвістики

Отже, після розгляду всіх основних фонетичних переходів верхньолатиського діалекту з’ясувалося, що не знайшлося жодного фонетичного переходу, для якого нам потрібно було б припустити розвиток безпосередньо зі східнобалтійської прамови. Усі розглянуті тут переходи реконструюються з проміжною стадією, що цілком відповідає пралатиському стану. Потенційним винятком може бути перехід (збереження?) прабалтійського *uv > ūv, *ij > īj (див. § 2.2, особливо § 2.2.2). Але навіть у цьому разі це, найімовірніше, не буде достатньою підставою для визнання незалежності розвитку верхньолатиського, а радше лише архаїзмом, що зберігся в цьому діалекті.

Однак питання про виводимість чи невиводимість верхньолатиського діалекту з пралатиської, на наш погляд, можна остаточно вирішити лише після дослідження морфологічної системи цього діалекту та її архаїчності. Висновки, що ґрунтуються виключно на фонетиці⁴⁹ і навіть на фонології, у вирішенні подібних питань можуть використовуватися лише як додаткові аргументи.

Відокремлення праверхньолатиського від пралатиського мовного ареалу, на наш погляд, можна співвіднести з початком першої та другої верхньолатиських переголосовок, які, згідно з установленою нами відносною хронологією, належать до найдавнішого періоду. З огляду на цілковиту відповідність фонетичних умов цих переголосовок умовам пралатиської переголосовки ми вважаємо можливим припустити, що територія праверхньолатиського прадіалекту була епіцентром поширення процесів гармонізації голосних.

⁴⁹ Зокрема, не можна вважати серйозними такі аргументи, як, наприклад: „The IE [тобто індоєвропейський — прим. автора] and East Baltic *ā was a diffuse-closed sound, less centered than the short *a and with tendencies toward rounding“ (Lelis 1961: 150) (без посилань!). Ми переконані, що конкретна фонетична реалізація фонеми, якою користувалися багато тисяч років тому, нам недоступна. І тим паче її не можна використовувати як аргумент для визначення ступеня спорідненості.

86 |

Илья А. Сержант

4.4. Контакти з купишкенськими говорами литовської мови, позиція Брейдака

У фонетичному розвитку селонських (а також латгальських) говорів багато спільних процесів зі східноаукштайтськими говорами купишкенців (kupiškėnai). На основні аспекти цього феномена вказав Брейдак (1981b), а саме: схожість у переголосовці короткого е, розподіл а та ā залежно від наголосу й африкатизація ḳ > č. Що стосується схожості в переголосовці короткого е, то тут ми хотіли б дещо переформулювати цю ізоглосу. Як ми вже зазначали, у цьому разі маємо справу з пралатиською переголосовкою *e/*ē, яка на певному етапі їхнього розвитку спричинила в селонських і латгальських говорах⁵⁰ синхронне чергування e (< *ę) – a (< *ę). Крім того, ця переголосовка спостерігається і в жемайтських говорах (Zinkevičius 1966: 54–61, 457), де доречніше бути обережними з припущенням про вплив селонського субстрату; імовірнішим видається контактний вплив південних лівонських говорів або земгальських середньолатиських говорів, де ця переголосовка також відбувалася. Отже, сам процес переголосовки є результатом давніших контактних впливів. Таким чином, спільним для селонських і латгальських говорів, з одного боку, та купишкенських — з іншого, є перехід e > a, а не сам процес переголосовки. Таке формулювання видається нам точнішим.

Наприкінці слова в купишкенських говорах також відбувся процес, спільний і для верхньолатиських говорів, а саме: у верхньолатиських: e/ē > ’ę/’ē (> ’a/’ā) (§ 2.8.2), у купишкенських ē > ’a (Zinkevičius 1966: 74).

Те, що контактні явища (за Брейдаком — «селонський субстрат») між селонськими й латгальськими говорами, з одного боку, та купишкенськими — з іншого, належать не до нашого часу, а до давнішого періоду, підтверджується також наведеною Брейдаком (там само) лабіалізацією. У купишкенських говорах а перейшло в ā під наголосом, тоді як нове a (< *ę) тут збереглося без змін (Zinkevičius 1966: 50). Очевидно, що лабіалізація давнього *a під наголосом, а не нового (з *ę), пов’язана саме з першою лабіалізацією (§ 2.6.3.3) у латгальських і селонських говорах; крім того, вона забезпечує синхронний розподіл у більшості верхньолатиських говорів: o — під наголосом, a — у ненаголошеному складі, що й утворює аналогію з купишкенським переходом.

С К О Р О Ч Е Н Н Я

BW – Kr. Barons un H. Wissendorffs, Latwju dainas. I-VI. Jelgava un Petrogada, 1894–1915.

ДА – Діалектологічний атлас, номер карти (готується до публікації)

FBR – Filologu Biedrības Raksti

50 Тут слід врахувати, що такий стан постулюється лише для певного етапу розвитку селонських і латгальських говірок, оскільки ці дані e та a частково розвинулися далі, наприклад, a > ā (2-га лабіалізація § 1.6.4.3.1), e > ia, iē, a (4-та переголосівка § 1.9.2.4.4, 1.9.2.4.2, див. також § 1.8.2) тощо.

Фонетические изменения в верхнелат. диалекте

87

LKŽ – Lietuvių kalbos žodynas 1941–2000. Vilnius.

LVI – Неопублікований матеріал за програмою: Atbildes uz jautājumiem latviešu valodas dialektu atlanta materiālu vākšanas programma. LU Latviešu valodas institūts. Zinātnes Akadēmija.

ME – Мюленбахс, Латиський словник. Редагував, доповнював і продовжував Я. Ендзелін. 2-ге незмінене видання. Післясмертний том видала Чиказька спілка балтійських філологів. Чикаго, 1954.

СНН – середньонижньонімецька (Mittelniederdeutsch)

ЛИТЕРАТУРА

ĀBELE, A. 1924: Par lejascie miešu izlok sni. Filologu biedrības raksti 4, 40–52.

ĀBELE, A. 1934: ā // uo ziemeļu-austrumu izlok snēs. Filologu biedrības raksti 14, 166–171.

ĀBELE, A. 1935: Kāds piedēkļu zilbju metatonijas gadījums ziem.-austrumu izlok snēs. Filologu biedrības raksti 15, 197–8.

ĀBELE, A., LĒPIKA, M 1928: Par Apukalna izlok snēm. Filologu biedrības raksti 8, 19–50.

ĀBOLIŅA, A. 1926: Par Ciblas pagasta Evermuižas novada izlokšni. Filologu biedrības raksti 6, 31–48.

ĀBOLIŅA, A. 1928: Skrīveru pagasta izlok sne. Filologu biedrības raksti 8, 98–108.

ĀBOLIŅA, O. 1927: Susējas pagasta izlok sne. Filologu biedrības raksti 7, 129–153.

ALKSNIS, M. 1932: Krāslavas izlok sne. Filologu biedrības raksti 12, 26–48.

ANCĪTIS, K. 1977: Aknīstes izlok sne. Izloksnes Statika un dinamika. Ievads, Fonētika, Morfoloģija. Rīga: LPSR ZA A. Upīša Valodas un Literatūras Institūts. Zinātne.

APSĪTIS, J. 1914. Par Līzumniēšu izluoksni. In: Rakstu Krājums, Rīgas Latviešu Biedribas Zinību Komisijas izdots, 17. Rīga, 88–102.

BALODE, S. 2000: Kalnciemju pagasta Kalnamuižas daļas izlok snes apraksts. Rīga: LU Latviešu valodas institūts.

BĒRZAUNIETIS [Автор неизвестен] 1927: Bērzaunes izlok sne. Filologu biedrības raksti 3, 7–35.

BEZZENBERGER, A. 1885: Lettische Dialekt-Studien. Göttingen: Vandenhoeck u. Ruprecht.

BĪCŌLIS, J. 1932. Biržiešu izlok sne. Filologu biedrības raksti 12, 59–93.

BREIDAKS, A. 1974: Latgaliešu tautas dziesmu fonētikas jautājumi. Zinātņu Akadēmijas vēstis 10 (327), 127–136

БРЕЙДАК, А. 1977: Судьба пралатышских звукосочетаний *pj, *bj, *vj, *mj в Верхнелатышском Диалекте. In: Контакты Латышского Языка. Рига: АН ЛССР, Институт Языка и Литературы, 10–18..

BREIDAKS, A. 1980 Из истории балтийского вокализма. Lingua Posnaniensis 23, 65–79.

БРЕЙДАК, А. 1981a: О влиянии прибалтийско-финских языков на латгальский и селонский идиомы. Baltistica II Priedas, 26–35.

БРЕЙДАК, А. 1981b. О селонском языковом субстрате в северо-восточной Литве. In: Проблемы этногенеза и этнической истории Балтов. Вильнюс: Академия Наук Литовской ССР. Институт Истории, 89–90.

BREIDAKS, A 1981c: The Problem of Secondary Metaphony in High-Latvian Vernaculars. Lingua Posnaniensis 24, 93–100.

BREIDAKS, A 1988: Disputable Problems in the History of Baltic Vocalism. Lingua Posnaniensis 31, 31–44.

БРЕЙДАК, А. 1989: Фонетика латгальских говоров латышского языка, Disertācija. Неопубликована.

БРЕЙДАК, А. 1994: Фонематическая подсистема согласных глубоких говоров Латгалии: Центрально-Восточный вариант. Baltistica 29 (2), 155–165.

БРЕЙДАК, А. 1994a: Фонематическая подсистема согласных глубоких говоров Латгалии: Центрально-Восточный вариант Baltistica 29 (1), 65–75.

BREIDAKS, A 1996: Augšzemnieku dialekta latgalisko izlokšņu Fonētikas Atlants. Daugavpils.

88 |

Илья А. Сержант

Brencis, E. 1914: Nuovēruojumi nuo alūksnešu izloksnes. Rakstu Krājums, Rīgas Latviešu Biedrības Zinību Komisijas izdevots, 17 Rīga, 103–145.

Būga, K. 1959: Rinktiniai raštai 2. Sudarē Z. Zinkevičius. Vilnius: Valstybinė politines ir mokslines literatūros leidykla.

Elksnītis, A. 1929: Lazdonas, Praulēnas, Sarkaņa, Patkules, Cesvaines un Dzelzavas izloksnes. Filologu biedrības raksti 9, 119–161.

Endzelin, J. 1910: Zum lettischen Präteritum. Kuhns Zeitschrift 43, 1–41.

Endzelīns, J. 1927: Sikumi. Filologu biedrības raksti 17, 5.

Endzelīns, J. 1951: Latviešu valodas gramatika. Rīga: Latvijas Valsts izdevniecība.

Gallée, J. H. 1993: Altsächsische Grammatik. Register von Johannes Lochner. 3. Aufl. mit Berichtigungen und Literaturnachtragen von Heinrich Tiefenbach Tübingen: Max Niemeyer Verlag. (Sammlung kurzer Grammatiken Germanischer Dialekte, begrundet von Wilhelm Braune, hrsg. von H. Gneuss, S. Grosse und K. Matzel. A. Hauptreihe, 6.)

Гирдянис, А. 1977: [рец.] Балто-славянский сборник, Москва 1972. Baltistica 13 (1), 300–303

Grinaveckis, V. 1973: Žemaičių tarmių istorija: Fonetika. Vilnius: Mintis.

Hauzenberga, E. 1934: Liezēriešu izloksne. Filologu biedrības raksti 14, 172–197.

Īvenu, A. 1928: Pļaviņu (stukmaniešu) izloksnes apraksts. Filologu biedrības raksti 8, 78–97

Kancāns, V.1937 Kaldabruņiešu izloksne. Filologu biedrības raksti 17, 43–75.

Kauliņ, J. 1887: Ueber die (lettische) mundart von Saussen und Fehteln (Livland). Bezzenbergers Beiträge 12, 214–239.

Kauliņ, J. 1890: Der (lettische) dialekt von Selsau (Livland). Bezzenbergers Beiträge 16, 322–338.

Kauliņš, J. 1933: Sistēmatiskās pārskats par sausnējiešu izloksnes pārskanām. Filologu biedrības raksti 13, 11–19.

Казлауцкас, И. 1962: К развитию общебалтийской системы гласных. Вопросы языкознания 4, 20–24.

Kazlauskas, J. 1969: Del baltų *ei ir *ō raidos lietuvių žemaičių tarmėse. Baltistica 5 (1), 29–35.

Kivrāne, A. 1930: Zvirgzdines pagasta izloksnes. Filologu biedrības raksti 10, 23–38.

Kušķis, J. 1958: Diftongizācija un monoftongizācija Grostonas un Meirānu izloksnē. Zinātniskie Raksti / Учёные Записки 25, 135–157.

Kušķis, J 1967: Dažas sēļu valodas vokālisma īpatnības pēc mūsdienu latviešu valodas sēlisko izlokšņu materiāliem. Zinātniskie Raksti / Учёные Записки 60, 9. A laiadiens, 9–20.

Latkovskis, L. 1931: Varakļāņu izloksne. Filologu biedrības raksti 11, 100–123.

Latkovskis, L. 1935: Skaistas izloksne Filologu biedrības raksti 15, 33–54.

Lelis, J. 1961: The place of Latgalian among the Baltic Dialects. PhD Thesis, Harvard University. Cambridge, Massachusetts. Неопубликованная диссертация

Löffler, H. 1980: Probleme der Dialektologie. Eine Einführung. Darmstadt: Wissenschaftliche Buchhandlung.

Martinet, A. 1981: Sprachökonomie und Lautwandel. Eine Abhandlung über die diachronische Phonologie. Übersetzt aus dem Französischen von Claudia Fuchs. 1. Auflage, Stuttgart: Klett-Cotta. (Originalausgabe: Économie des changements phonétiques, Bern 1955.)

Мажюлис, В.1963: Заметки по прусскому вокализму In: П. А. Дмитриев, Ю. С. Маслов, М. И. Привалова, Г. В. Степанов, А. Ф. Федоров, ред., Вопросы теории и истории языка. Ленинград, Изд-во Ленинградского университета, 119–127.

Mengele, V. 1939: Neretiešu izloksne. Filologu biedrības raksti 19, 96–116.

Navenickis, M. 1933: Zasas pagasta izloksne. Filologu biedrības raksti 13, 81–98.

Reķēna, A. 1962: Kalupes izloksne (Fonētika. Morfoloģija. Leksik.). Kandidāta disertācija Liepaja. Не опубликована.

Rudzīte, M. 1964: Latviešu dialektoloģija. Riga: Zinātne.

ФОНЕТИЧЕСКИЕ ИЗМЕНЕНИЯ В ВЕРХНЕЛАТ. ДИАЛЕКТЕ | 89

RŌKE, V. 1939 Latgales izloksņu grupējums Filologu biedrības raksti 19, 133–188.

SAMUŠE, A. 1938: Kalupes pagasta izloksnes apraksts. Filologu biedrības raksti 18, 32–51.

SERŽANTS, I. 2003: Intonationen in den suffixalen und Endsilben im Lettischen. Synchronie und Diachronie Baltu filoloģija 12 (1), 83–123

SKARDŽIUS, Pr. 1938: Dėl balsių asimiliacijos. Archivum Philologicum 7.

SMOCZYNSKI, W. 2000 Hiat laryngalny w językach bałto-słowiańskich. Kraków: Wydawnictwo Uniwersytetu Jagiellońskiego.

STANG, Chr. S. 1966: Vergleichende Grammatik der baltischen Sprachen. Oslo etc.: Universitetsforlaget.

ŠMITE, T. 1932: Kārsavas pagasta izloksne. Filologu biedrības raksti 12, 49–58.

TICHOVSKIS, H. 1933: Pildas pagasta izloksne. Filologu biedrības raksti 13, 37–62.

TURKOPULIS, J. 1924. Preiļu pagasta izloksne. Filologu biedrības raksti 4, 97–100.

TURKOPULIS, J. 1928: Latv. val. Preiļu pagasta izloksnes apraksta turpinājums. Filologu biedrības raksti 8, 10–19.

VĪTOLE, M. 1931: Baltinavas izloksne. Filologu biedrības raksti 11, 124–140.

ZARIŅŠ, J. 1931: Ērgļu un Ogres pagasta izloksne. Filologu biedrības raksti 11, 8–21.

ZAUBE, J. 1939: Alsviķa, Beļavas, Litenes un Stāmerienas izloksnes. Filologu biedrības raksti 19, 117–132.

ZINKEVIČIUS, Z. 1966. Lietuvių kalbos dialektologija, Vilnius: Mintis.

Зинкявичус, З. 1972: О развитии балтийского вокализма. In: Балто-Славянский сборник. Москва. Институт Славяноведения и Балканистики, 5–13.

Zirnitis, E. 1937: Lubāniešu izloksne. Filologu biedrības raksti 17, 114–142.

Ilja A. Seržant Lietuvių kalbos institutas P. Vileišio g. 5, 10308 Vilnius, Lietuva [email protected]