Pastabos

форму головного слова. Однак наведене у визначенні «вибір форми не за сполучуваністю головного слова» фактично не відмежовує прилягання від узгодження, оскільки цей критерій підходить для обох типів підпорядкування.

Отже, хоча визначення типів підпорядкування порівняно з попередніми DLKG виданнями істотно змінилися, загальна кількість внутрішніх суперечностей залишилася приблизно такою самою або навіть трохи зросла. І надалі уважно стежитимемо за розвитком поняття підпорядкування, застосовуваного в цій граматиці, такій важливій для університетського викладання. Цікаво, як визначатимуть типи підпорядкування в наступних виданнях Граматики сучасної литовської мови, яких у майбутньому, безперечно, буде ще чимало.

AMBRAZAS, V. 2005: [Rec.] Axel Holvoet, Artūras Judžentis, red., Sintaksinių ryšių tyrimai, Vilnius: Lietuvių kalbos institutas, 2003. Acta Linguistica Lithuanica 52, 167–170.

HOLVOET, A., JUDŽENTIS, A. 2003: Sintaksinių ryšių tipai. In: A. HOLVOET, A. JUDŽENTIS, red., Sintaksinių ryšių tyrimai, Vilnius: Lietuvių kalbos institutas, 11–35.

HOLVOET, A., JUDŽENTIS, A., 2005a: Sintaksinės priklausomybės tipai: papildymai ir patikslinimai. In: A. Holvoet, R. Mikulskas, red., Gramatinių funkcijų tyrimai, Vilnius: Lietuvių kalbos institutas, 11–38.

DLKG¹ = Vytautas Ambrazas, red., Dabartinės lietuvių kalbos gramatika. Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla, 1994.

DLKG⁴ = Vytautas Ambrazas, red., Dabartinės lietuvių kalbos gramatika. Ketvirtoji pataisyta laida. Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas, 2006.

Axel Holvoet

Інститут литовської мови

P. Vileišio g. 5

LT-10308 Вільнюс, Литва

Щодо рецензії на Lietuvių kalbos tarmių chrestomatijos¹

Очевидно, що кожна книжка живе лише тоді, коли має зв’язок із читачем. Бажання всіх авторів або упорядників — почути якомога більше відгуків про підготовлене видання. Lietuvių kalbos tarmių chrestomatijos (Vilnius: Lietuvių kalbos institutas, 2004, 328,

¹ Acta Linguistica Lithuanica 52, 170–174.

107

Pastabos

[16] с., ISBN 9986-668-56-5; далі — Chrestomatija) — упорядники також раді кожній думці про свою працю. Одним із перших видання оцінив шановний дослідник наших говорів В. Віткаускас. У ґрунтовній рецензії відзначено чимало неточностей транспонування й транскрипції, помилок, допущених під час упорядкування складного тексту. Упорядники щиро вдячні за всі зауваження.

Однак із деякими думками, висловленими шановним рецензентом, не хочеться погоджуватися; щодо деяких порушених питань автори Chrestomatijos мають дещо іншу думку. Тому кілька своїх міркувань хотіли б обговорити докладніше.

Насамперед несправедливим у рецензії є твердження, що «цілком замовчується аналогічна хрестоматія 1970 року». Упорядники розуміли, що нова Chrestomatija продовжує низку попередніх подібних праць, серед яких для діалектологів безперечно найважливішою досі є Lietuvių kalbos tarmės (Vilnius: Mintis, 1970). Не хотілося б погоджуватися й із тим, що хрестоматія 1970 року рівноцінна цьому виданню. Схожість між цими книжками полягає лише в тому, що в обох є тексти з усіх литовських говорів. У Chrestomatijoje значно більше новацій: використано іншу класифікацію говорів, створену А. Гірденісом і З. Зінкявічюсом та прийнятну для сучасної діалектологічної науки², подано описи іншого типу, ілюстративні карти, застосовано інший принцип добору записів. Видання пристосоване до сучасного користувача, дає змогу скористатися можливостями комп’ютерної техніки й відображає, як зазначає автор рецензії, погляд молодшого покоління мовознавців-дослідників говорів на діалекти. Усі ці питання, а також зв’язок із попередніми виданнями широко обговорено у вступі до Chrestomatijos (с. 13, 14). Отже, чи можна стверджувати, що попередню хрестоматію цілком замовчують?

Позиція автора рецензії щодо «зіпсуття» говорів радіо, телебаченням і, як стверджується, найрізноманітнішими школами не зовсім зрозуміла. Чи, на думку В. Віткаускаса, такі «зіпсовані» тексти взагалі не слід подавати й аналізувати у виданнях? Для діалектологів уже настав час відмовитися від вузького розуміння говору і переконання, що добрий лише той інформант, який говорить наче з підручника з діалектології. Щоб досліджувати сучасний стан говорів, ми мусимо визнати, що вони швидко змінюються (не зникають, а саме змінюються!), і що зафіксованих у 1960–1970 роках особливостей часто не знайти й зі свічкою. Слід розуміти, що через зміни говори не стають гіршими, а мінливе діалектне

² У Chrestomatijoje наведено також класифікацію К. Яунюса й А. Саліса. Для деяких підговорів, наприклад сучасних західноаукштайтських, вона навіть більше підходить. До речі, назви підговорів, уживані в сучасній класифікації, такі як rytų aukštaičiai panevėžiškiai та інші, насправді були створені за пропозицією А. Гірденіса. Це визнає і сам співавтор класифікації З. Зінкявічюс (1994: 19). Звинувачувати упорядників у замовчуванні авторства безперечно не слід.

108

Pastabos

мовлення — менш цінне³. Зміна співвідношення між діалектами та літературною мовою, взаємодія прикордонних діалектів, зміни розрізнювальних та інших особливостей діалектів також потребують ретельного спостереження й дослідження. Можливо, те, що рецензент називає «порушеннями діалектної системи», — це лише факти її безперервної зміни та розвитку? Авторові рецензії справді не варто всюди покладатися на спостереження з говірок, які він сам відвідував, або на думки мовознавців середини минулого століття. У хрестоматії подано чимало текстів, записаних наприкінці XX століття, а за такий час змінилися не лише інформанти, а й деякі особливості їхнього мовлення та традиції позначення звуків.

У виданні тексти вперше, мабуть, подаються читачеві зі спробою зафіксувати реальну вимову оповідача за допомогою фонетичної транскрипції. Щоправда, її значно спрощено через брак знаків і специфічні цілі книжки. Раніше транскрибували, дотримуючись системи, тобто фонологічною транскрипцією, яка передавала лише узагальнений образ говірки. На жаль, діалектне мовлення часто неможливо втиснути в будь-які заздалегідь визначені рамки. Звісно, транскрибувати, дотримуючись принципу «тут має вимовлятися так», незрівнянно легше. Намагатися записати так, як вимовляється, і водночас уникнути помилок нелегко, однак такий текст цінніший для дослідника. Тому у хрестоматії, як зазначає автор рецензії, справді не в одному місці трапляється, що в тому самому тексті, часом і в тому самому реченні, слово записано по-різному. Звісно, такі розбіжності можна вважати «зіпсованими», однак навряд чи допустимо їх не фіксувати. У вступі до хрестоматії чітко викладено принципи транскрибування (с. 12), тому позиція авторів із цього питання мала б бути зрозумілою.

Можна лише погодитися з рецензентом, що користь від короткої, усього 15–20 хвилинної, розмови з інформантом невелика. Сучасні технічні засоби дають змогу записувати доволі довгі тексти, часом навіть тривалістю 4–5 годин. Усі записи, що містяться у хрестоматії, — уривки з оповідей тривалістю щонайменше годину. Подати довші тексти було неможливо: їхню тривалість обмежувала місткість компакт-диска.

Хотілося б обговорити деякі аспекти транскрибування. Один із найчастіше критикованих рецензентом випадків — позначення м’якості приголосних у скупченнях, де вжито палаталізовані варіанти приголосного n — ŋ (твердий) і ŋ’ (м’який). На думку В. Віткаускаса, м’який варіант можливий лише перед м’якими k’, g’, а твердий — лише перед твердими. Ця позиція автора обстоюється не тільки в рецензії: у тому самому номері Acta Linguistica Lithuanica їй присвячено окрему замітку Mažmožis (Vitkauskas 2005:

³ Інше явище, до речі, набагато болючіше, — зниження престижу діалекту й діалектного мовлення серед молоді та в суспільстві загалом. Саме це мало б особливо турбувати діалектологів і всіх мовознавців.

109

Pastabos

161). Насправді в скупченнях приголосні литовської літературної мови майже завжди або всі м’які, або тверді — відповідно до законів регресивної асимілятивної палаталізації (пор. Girdenis 2003: 242, Pakerys 2003: 181).

У діалектах асимілятивна палаталізація має більше різновидів, однак у цьому разі варто дискутувати не про палатальні алофони n, а про ступінь пом’якшення приголосних k, g у скупченнях. Розбіжності між твердістю й м’якістю палатального сонанта⁴ чутні, якщо порівняти слова laŋkštùs: laŋ'kšti⁵, dæŋktà: deŋkti, diŋ.ktu.: diŋ'.kti тощо. Від переднього чи заднього вокалізму наступного складу залежить не лише твердість або м’якість сонанта: відрізняється також якість усього попереднього складу. З регресивного ланцюга уподібнення звуків випадають лише приголосні k, g. Фахівці з фонології не раз зауважували, що ці приголосні в скупченнях пом’якшуються дуже незначно або залишаються зовсім твердими, однак не перешкоджають пом’якшенню звуків перед ними, наприклад: al'ks'n'ùs, smul'kmẽ, vẽr'.kti — у цих словах м’якість сонантів чітко чути.

Recenzento minimas prof. A. Girdenio straipsnis (2000: 165–167) skirtas visai ne gomurinių sonantų minkštumo problemai, o priebalsių k, g minkštėjimo laipsniui. Jame teigiama, kad ankstesniais metais lietuvių kalbininkai (J. Gerulis, P. Jonikas, J. Balčikonis, E. Mikalauskaitė ir kt.) laikėsi nuomonės, jog samplaikose k, g neminkštėja (Girdenis 2000: 165). Tik prieš keliolika metų imta manyti, kad bendrinėje kalboje priebalsių samplaikos ištisai patiriančios asimiliacinį minkštinimą (Pakerys 1986: 286). Deja, šio naujesnio požiūrio neparemė nei tarmių faktai, nei eksperimentiniai tyrimai. Minimame straipsnyje prof. A. Girdenio daroma išvada, kad priebalsiai k, g samplaikose artimesni kietiesiems, net ir būdami minkštųjų apsuptyje. Taigi tokio tipo junginiai tartini al'ks'n'ùs, pravir'.gdi·s, č'ir'kšl'ìs ir kt. Laikantis šio požiūrio transkribuoti visi Chrestomatijos tekstai, tai kaip galima teigti, kad joje „einama net prieš knygos konsultantą prof. habil. dr. A. Girdenį“ (Vitkauskas 2005: 161)?

Recenzijoje tarsi su priekaištu teigiama, kad daugelio patarimų tekstuose supriešakėjęs balsis e išvirstąs „žemaitiškuoju“ ė. Žemaitiškasis ė < i tikrai skiriasi nuo ė < e, tačiau tuo pačiu ženklu žymimi kelių patarimų skirtingi garsai. Trūkstant išsamaus

⁴ Під час підготовки статті з питання пом’якшення в скупченнях довелося дискутувати з доц. д-ром Ж. Маркевичене. На її думку, палатальні носові сонанти в скупченнях пом’якшуються дуже незначно саме через те, що стоять перед непом’якшуваними k, g. Для розв’язання цієї проблеми потрібні експериментальні дослідження.

⁵ Безпосередньо перед голосними переднього ряду м’якість приголосних ніде не позначається.

110

Pastabos

У діалектологам часто виникає потреба це робити, наприклад, однаково позначене східноаукштайтське katė.s чітко відрізняється від жемайтського vė.sa. Короткий ненаголошений e перед м’яким приголосним у багатьох говорах вимовляється дуже закрито, і не позначати такого виразного якісного варіанта не можна. Рядок знаків усіх уживаних у текстах алофонів фонеми /e/ має такий вигляд:

ę — значно закритіший за e, дуже напружений дифтонгічний голосний, найчастіше вживаний у південних західноаукштайтських каунішкяй — сувалкійців; його позначення у виданнях варіюється;

ę — дещо закритіший за e голосний, який найчастіше вимовляється ненаголошеним перед м’яким приголосним або у спадному та ненаголошеному дифтонзі ei;

e — основний «нейтральний» алофон;

ė — дещо відкритіший за e голосний;

æ — дуже відкритий дифтонгічний голосний, уживаний перед твердим приголосним.

Мабуть, найбільше «прочуханки» від рецензента дісталося розділу про західноаукштайтські каунішкяй. Оскільки авторка цієї статті, родом із краю каунішкяй, найбільше долучилася до підготовки розділу, хотілося б обговорити деякі міркування. Передусім — тривалість і якість елементів дифтонгів із наголосом на першому компоненті i, u. Насправді й досі традиційно вважалося, що північна частина краю каунішкяй (говори Юрбаркаса й Шакяя) та їхні південні сусіди занавікай (околиця Грішкабудиса й Янкая) — чи не єдині на всій території литовської мови, де не подовжують елементів цих дифтонгів⁶ (Zinkevičius 1966: карта № 70, 72; LKT 1970: 180–192; LKA 1982: 38, карта № 20)⁷. Так стверджується майже в усіх працях діалектологів попередніх років, починаючи ще з часів Ф. Куршайтіса, згаданого в рецензії. На жаль, це ґрунтується лише на слуховому сприйнятті, без жодних експериментальних досліджень. На мапах у Хрестоматії, до речі, відтворено дані Литовського мовного атласу; про це зазначено у вступі (с. 14), тому в них збережено відображений у джерелі стан речей.

Останніми роками почали висувати гіпотезу, що й ці говори не можуть бути винятком на всій території литовської мови. Ознаки складів із різною просодичною будовою (коротких голосних і дифтонгів) неодмінно мають відрізнятися. Відомо, що одна з найважливіших ознак литовських дифтонгів із наголосом на першому компоненті — ди-

⁶ Варто зазначити, що LKA у краю вєлюонішкяй перші компоненти циркумфлексних (протяжних) дифтонгів i, u позначаються як напівдовгі (1982: карта № 21). За таким позначенням здається, що вони довші, ніж у дифтонгах із наголосом на першому компоненті, що навряд чи ймовірно.

⁷ У сусідньому ареалі південножемайтських расейнішкяй більше авторів позначають напівдовгі й навіть довгі компоненти дифтонгів із наголосом на першому компоненті i, u (Zinkevičius 1966: карта № 70, 72; Grinaveckis 1973: 130–132; LKT 1970: 102–128). Отже, традиції позначення аналогічних звуків у різних говорах досі відрізнялися.

111

Pastabos

desnė pirmojo dėmens trukmė (plg. Pakerys 1982: 159). Todėl imta galvoti, kad ir šiame plote aptariamųjų dvigarsių dėmenys i, u galbūt nėra trumpieji (plg. Girdenis 1996: 111). Įtvirtinti šią nuomonę kol kas sekasi sunkiai, jau vien dėlto, kad, kaip teigia recenzijos autorius, pasitvirtinus hipotezei, Lietuvoje nebeliktų vietų, kur dėmenys tariami trumpai, o bendrinės kalbos tarties normos reikalauja tarti būtent taip. Atidžiau pasiklausius daugiau šiaurinių kauniškių šnektų tekstų, be jokių eksperimentinių tyrimų pirmiausia aiškiai išgirstas ne kiekybinis, o kokybinis dvigarsių dėmenų skirtumas nuo ilgųjų ir nuo trumpųjų balsių. Dvigarsių dėmenys atrodo atviri, mažai įtempti, todėl Chrestomatijoje visur žymėti ženklais i, u (būtent pabraukimas, kurio recenzentas nepastebėjo, žymi atvirumą). Ekspresyviau kalbant ir pabrėžiant žodį, kartais šie garsai dar labiau paplatėja ir virsta balsiais ẹ, ọ, panašiais į žemaitiškus. Šiame plote pasitaiko daug bendrų su žemaičiais ypatybių, tik ne visada pasireiškiančių sistemingai. Todėl ir tvirtapradžių dvigarsių dėmenų i, u platėjimas – dažnas reiškinys. Gaila, kad recenzentas, atidžiau nepasigilinęs į transkripcijos ženklus, apkaltino Chrestomatijos rengėjus nesamais dalykais. Knygoje tikrai nebuvo teigiama, kad šiaurinės kauniškių šnektos taria taip pat, kaip kapsai apie Marijampolę, Prienus ir kitur. Užrašymai pí.rmas: pí.rmas, dú.nda: dú.nda žymi visiškai skirtingą kokybinį tarimą, pirmųjų nėra nė viename tekste iš šiaurinio kauniškių ploto, jų sistemai toks ilginimas svetimas. Beje, autorius mini, kad klausantis aptariamųjų šnektų dvigarsių, girdimas i, u plastelėjimas, taigi pripažįstama, kad iš klausos jie skiriasi nuo trumpųjų balsių.

Після проведення низки експериментальних досліджень кількісних характеристик (Bacevičiūtė 2001; Bacevičiūtė, Leskauskaitė 2004; Bacevičiūtė 2004, 88–94; Vaišnienė, Bacevičiūtė 2005, 292–303) вимірюваннями встановлено такі співвідношення тривалості звуків:

компонентів дифтонгів i, u і коротких голосних – 1: 0,63;

компонентів дифтонгів i, u і довгих голосних – 1: 1,23.

Отже, за тривалістю компоненти висхідних дифтонгів i, u відрізняються і від коротких, і від довгих голосних, але ближчі до довгих⁸. Тут варто зауважити, що під час дослідження звуків виявилася невідповідність між реальними ознаками та слуховим, аудитивним, враженням. Оскільки якісно ці подовжені компоненти дифтонгів дуже відрізняються від довгих напружених i-, u-, на слух їх досить часто сприймають як короткі. Однак після вимірювання тривалості вважати їх короткими не можна. Тому й у Chrestomatijoje їх усюди позначено як напівдовгі-

⁸ Більша тривалість зумовлює те, що в згаданих говорах трапляються випадки дифтонгізації цих компонентів дифтонгів. Часто трапляються проміжні варіанти між i, u і ẹ, ọ, дещо дифтонгізовані ʹe, ʹo.

112

Pastabos

гаві відкриті. До речі, на слух чітко чути різницю між короткими голосними та компонентами дифтонгів, наприклад: spìre: sp.r, kùras: kù.r.

Автор рецензії дивується, що в Chrestomatijoje до західноаукштайтського каунаського говору зараховано говори Юрбаркаса. Однак за сучасною класифікацією діалектів юрбаркаські говори і є найтиповішими каунаськими говорами, у яких наголос не відтягується з кінця слова. Щоправда, юрбаркаський говір дещо відрізняється від каунаських говорів на південному березі Німану: він ближчий до жмудської території й має більше жмудських особливостей; але чи через це вважатимемо його жмудським? Північно-західні аукштайти (мабуть, слід розуміти — aukštaičiai vakariečiai žiemiečiai за класифікацією А. Саліса, пор. Salys 1992: 102) у сучасній класифікації ж не виділяються. Крім того, твердження, що в юрбаркаському говорі ненаголошені o, e у відкритих закінченнях відображаються лише голосними a, e, уже не відповідає дійсності. Найновіші спостереження, проведені влітку 2003 року в Смалінинкаї та згодом у навколишніх пунктах, показують, що короткі i, u вживаються впереміш із e, a значно далі на захід від межі біля Скірснемуне, зазначеної в LKA (1982: 49, 56, карта № 32, 38).

В описах та текстах інших говірок рецензент виявив менше суттєвих помилок; більшість зауважень стосується розбіжностей у транскрипції та транспозиції. Хотілося б висловити міркування дискусійного характеру щодо кількох важливіших зауважень.

Рецензент висловлює сумнів щодо шяуляйської форми plàukai. На його думку, слід писати pláukai⁹, тобто в складах із відтягнутим наголосом нібито немає розрізнення акцентних інтонацій. Давно помічено, що акцентні інтонації відтягнутого наголосу розрізняють не лише північножмудські кретингські говори, а й інші жмудські говори та східноаукштайтські паневежські говори (Salys 1992: 124–125; Garšva 1977: 83; Kačiūskienė 2006: 56; Girdenis, Židonytė 1994: 119, прим. 4 та ін.). Нині прозодію шяуляйських говорів (щоправда, лише південних) ґрунтовно дослідила Р. Казлаускайте. Експериментальними дослідженнями вона довела, що в говорі Пашушвісу, а найімовірніше, й у всій південній частині шяуляйських говорів, акцентні інтонації відтягнутого наголосу в дифтонгових і дифтонгічних складах розрізняються. Найвиразніше їх розрізняє якість першого компонента: початковий компонент неоакутових дифтонгів менш редукований, чистіший, ніж відповідний компонент неоциркумфлексних складів (Kazlauskaitė 2005: 322). Укладачі Chrestomatijos дотримувалися саме цього погляду.

Можна дискутувати щодо тривалості першого компонента циркумфлексної акцентної інтонації в шяуляйських говорах. Автор рецензії стверджує, що акцентні інтонації в шяуляйських говорах є суто музичними, тобто залежать від руху тону. Наголошування першого компонента циркумфлексної інтонації він нібито вважає необґрунтованим, тож слід позначати išein, šauǧdava, а не išè.in, šà.ugdava. Шяу-

⁹ Позначення в цьому випадку є умовним. Можна було б написати й plàukai: làukai, однак гравіс виразніше показує різницю акцентних інтонацій.

113

Pastabos

наголо́шені голосні шяуляйських говірок докладно експериментально досліджувала А. Лайгонайте. Вона категорично стверджує, що «у двоскладових висхідних дифтонгах найбільша сила голосу зосереджена на першому компоненті, але останній приблизно такої самої тривалості, як і другий компонент дифтонга» (1958: 91). Це дослідження — одна з перших експериментальних праць. Нині, коли змінилися методика й засоби експериментів, сліпо довіряти йому не можна. Ознаки литовського наголосу довгий час характеризували, продовжуючи традиції музичного наголосу (що характеризується зміною тону) Ф. Куршайтіса та динамічного наголосу (що характеризується зміною інтенсивності) К. Яунюса. У працях 6–7-го десятиліть минулого століття ці терміни були популярними. Однак після досліджень проф. А. Пакеріса (1982) усі фахівці з фонетики одностайно визнають, що литовський наголос, як і словесний наголос, — явище змішаної природи, і його не можна описати лише однією ознакою, а тільки їх комплексом. Навряд чи північна частина шяуляйських говірок могла б відрізнятися від загальної системи. Якщо висхідний наголос зосереджений у першому компоненті, то виразнішими є всі його ознаки (чистіша якість, вищий тон, більша інтенсивність, більша тривалість), а не якась одна з них. Крім того, шяуляйські склади з висхідним наголосом навіть на слух чітко відрізняються від складів такого самого походження, що мають відтягнений наголос: пари ā.ušra «світанок»: aušra «світанок» розрізняються саме кількістю першого компонента.

Щодо подовження наголошених голосних i, u у шакіняйців і жагаришків — уже згадувалося, що в Хрестоматії звуки намагаються транскрибувати так, як їх вимовляють. Під час прослуховування текстів чути, що подовження в Жагаре несистемне: десь вимовляють так, десь інакше. Так і намагаються записувати. До речі, під час розмови з молодшими людьми, які походять із цих місцевостей¹⁰, чути, що останнім часом ці голосні ще більше схильні подовжувати. Очевидно, узагальнюється ситуація, характерна для сусідніх говірок.

Не зовсім зрозуміло, чому рецензентові з опису (с. 78) та карти (після с. 76) не зрозумілі ареали вживання голосних ę / ęː та oː / ɔː південних аукштайтів. Чітко сказано, що закриті голосні вживаються у східній частині ареалу південних аукштайтів, приблизно до Немана, а відкриті — у західній. Такої самої думки дотримується і Ж. Маркявічене, яка, прослухавши й розшифрувавши багато текстів південних аукштайтів, стверджує, що «закриті oː, ęː вимовляються в північних і східних говірках — це Тракайський, Кайшядорський райони, східна частина Варенського району. <…> В інших місцях (Алітуському, Лаздіяйському районах, у західній частині Варенського району, поблизу Друскінінкая) вимовляються відкриті ɔː, ęː, нерідко навіть відкритіші, ніж в утенців» (1999:

¹⁰ За словами колеги А. Кайкаріте, яка походить із Йонішкіса й добре знає північні шяуляйські говірки, нині жагаришки й шакіняйці схильні подовжувати згадані голосні до напівдовгих, але не завжди послідовно.

114

Pastabos

27–28). Дотримуючись цього погляду, у Хрестоматії наведено всі приклади й тексти, крім випадків ненормативної вимови.

Хотілося б відповісти на кілька зауважень щодо розділу про східних аукштайтів. Передусім — про наголос форм ілліатива й інесива. У попередніх працях позначення наголосу в цих відмінках було непослідовним. Найчастіше в обох відмінкових формах позначали висхідний наголос. Лише останніми роками почали висловлювати думку, що в тих східноаукштайтських говірках, де вживаються скорочені форми ілліатива й інесива, їх розрізняє наголос, пор.: ainù pæ.vǯs і arḱlùs gà.na.s pæ.vǯs (Rinkauskienė 1999: 5). Цікаво, що висхідний наголос у формах ілліатива ставив Ю. Яблонскіс — Šiauliuõsna, daržùõsna, daržùõsen, Salõsna, Salõsen (1957: 72). Щоправда, його позначення розкритикували, мовляв, будучи західним аукштайтом, він не міг правильно наголосити форми, яких немає в його рідному діалекті¹¹ (Zinkevičius 1966: 214). Щоб підтвердити (або спростувати) цю гіпотезу, потрібно провести експериментальні дослідження, однак на слух скорочені форми відрізняються.

На думку автора рецензії, у ширвінтішкському ареалі східних аукштайтів суфікс -ytė мав би мати висхідний наголос, наприклад: mergí·tes, sukní·te, nabagí·č’u тощо. Однак незрозуміло, на чому ґрунтується таке твердження, адже ширвінтішкські говірки належать до ареалу говірок із відтягненням наголосу, а всі форми, які можуть допомогти визначити наголос, мають наголос на основі. На слух наголос у формах цього типу видається зовсім не схожим на висхідний. До речі, голосний у таких суфіксах інші дослідники також позначають знаком середнього наголосу, наприклад: smal·te, mar·te (Markevičienė¹² 1999: 100–109).

З багатьма зауваженнями щодо жмудських говірок можна погодитися, однак деякі з них також викликають сумнів. Зовсім незрозуміле твердження, що «ареали поширення африкат č, dž описано не впорядковано». Крім опису на с. 198, ареали вживання африкат і ступінь їх поширення вказано в таблиці особливостей жмудського діалекту (після с. 200) та проілюстровано на карті кожної говірки. Читач цілком може знайти потрібну інформацію.

Слово balandis, можливо, тепер відоме всій Литві, засвоєне з книжок, особливо після стількох років інтенсивного вживання вислову голуб миру, але раніше balandžio і karvelio

¹¹ Однак, на думку багатьох діалектологів, серед усіх аукштайтів саме західні аукштайти-кауняки найкраще розрізняють наголоси.

¹² У текстах ширвінтішкських говірок авторка позначає середній наголос у всіх наголошених довгих вокалічних складах, наприклад: pasakí·s’u, víena, mó·tera, pà·sakaya, cigó·ne. Дані досліджень Ж. Маркявічене та В. Маркявічюса (1995: 69–72) свідчать, що наголошені довгі голосні в ширвінтішкських говірках значно (більш ніж удвічі!) коротші, ніж у стандартній мові, а за такої малої тривалості виразно вимовити наголоси просто неможливо.

115

Pastabos

Ізоглоса справді розділяла жмудські й аукштайтські говірки¹³ (пор. LKA 1977: 149, карта № 76).

І ще кілька міркувань щодо тих випадків, які рецензент вважає помилками транскрипції. Якщо не брати до уваги місця, де справді залишилися неточності, помилки часто вбачають там, де, на думку автора, вимова не відповідає системі говірки. Не слід забувати, що більшість слів, які пропонують виправити, були записані на слух, наприклад: mė·ds, ūkṣ (с. 18, 19), kàmul·is, sú·n°s (с. 196, 197). Якщо прислухатися уважніше, чути, що транскрибовано саме так, як вимовляють. Те саме можна сказати й про суцільні тексти: їх намагалися транскрибувати відповідно до вимови, навіть якщо вона не відповідала узагальненому образу говірки. Наприклад, у Катутичах вимова закінчень варіюється – i.sib'r'úove, pradė·i·, sukrúovi, viėž, хоч би як нам хотілося, щоб вимовляли i.sib'r'úove, pradė·ie, sukrúove, viėže. У тексті із Жагаре у фразах rė·ik bã.ndo.s ganí·t' «треба худобу пасти» і to.z__ bãndas než'u.rė·si «за тією худобою не доглянеш» очевидно вжито не ту саму форму, тому й вимова відрізняється.

У рецензії стверджується, що «у наукових працях уважність і правдивість — необхідні речі». Це розумна й слушна настанова, якої вченим варто всюди дотримуватися. Однак що складніше видання (Chrestomatija з величезною кількістю транскрибованих текстів справді була нелегкою справою і для упорядників, і для видавців), то важче уникнути в ньому неточностей. Найкраще свідчить про те, що ніхто з нас не застрахований від помилок, сам текст рецензії. Зовсім незрозуміло, як слід розуміти пропозицію рецензента виправити deŋ'.kt' «зникати» на deŋgt' (слово неправильно зрозуміли й записали частково транскрипцією, частково літерами літературної мови). Цитуючи приклади (незалежно від того, чи потребують вони виправлення) з рецензованої Chrestomatija, їх слід наводити точно так, як було записано. Однак розбіжності з текстом Chrestomatija трапляються майже в кожному слові, наведеному в рецензії, наприклад: deŋ'.kt' ~ deŋ'.kt' (с. 18), ž'un'ks'n'us ~ ž'uŋ'ks'n'us (с. 22), ír ~ í.r (с. 51), aštúntais ~ aštúntais (с. 51), devín.tais ~ devíntais (с. 51), ʊa ~ ùà (с. 54), plàukai ~ plàukai (с. 63), ǧ.lei ~ ǧ.lei (с. 69), ú.žlips' ~ ú.žlips' (с. 70), lá.kstà.s ~ lā·kstà.s (с. 70), bã.ndo.s ~ bã.ndo.s (с. 71), než'u.rė·si ~ než'u.rė·si (с. 71), mokeš'čėi ~ mokeš'čėi (с. 75), rėi.ška ~ rėi.ška (с. 75), laŋ.k'e ~ laŋ.kæ (с. 77), namõpi ~ namõpi (с. 93), dalí·kas ~ dalí·kas (с. 95), vīlkas didždã.use(s) ~ vīl.kas ziǧé.use(s) (с. 115), dur'nís'te ~ dur'nís'te (с. 141), nedóra.s ~ nedō·ra.s (с. 141), kaimī.ŋka ~ kaimī.ŋ-ka (с. 141), bú.dava ~ bú.dava. (с. 147), liktarnė.la.s ~ liktarnė.la.s (с. 147), iš-plė·ždava. ~ išplė·ždava. (с. 147), pakiŋ'kl'ū·kai ~ pakiŋ'kl'ū·kai (с. 166) тощо. Недо-

¹³ Жодного balandžio не знають і в рідній говірці авторки: усі старші люди, які здобули менше освіти, вживають лише karvelį.

116

Pastabos

…ді недоліки — то крапку не поставлено, то дефіс, то замість редукованого голосного написано звичайний, то ще щось. Однак під час транскрибування кожна крапка й кожен дефіс мають своє призначення.

Ще раз дякую авторові рецензії за надану можливість висловити деякі дискусійні зауваги з питань діалектології.

LITERATŪRA

Bacevičiūtė, R. 2001: Mišriųjų dvigarsių kiekybė šiaurinėse kauniškių šnektose. In: Paribio kalbų ir tar mių problemos: Tarptautinės mokslinės konferencijos, skirtos Europos kalbų metams, pranešimai: Šiauliai, 2001 m. balandžio 27 d. Šiauliai, 12–19.

Bacevičiūtė, R. 2004: Šakių šnektos prozodija ir vokalizmas. Vilnius: Lietuvių kalbos instituto leidykla.

Bacevičiūtė, R., Leskauskaitė, A. 2004: Akūtinių dvigarsių pirmųjų dėmenų [i], [u] trukmė aukštaičių šnektose. In: Baltų ir kitų kalbų fonetikos ir akcentologijos problemos. Vilnius: Vilniaus pedagoginio universiteto leidykla, 9–20.

Garšva, K. 1977: Akcentuacijos ir vokalizmo sąryšis šiaurės vakarų aukštaičių panevėžiškių tarmėje. Lietuvių kalbotyros klausimai 17, 76–88.

Girdenis, A. 1996: [Rec.:] A. Salys, Raštai 4: Lietuvių kalbos tarmės. Roma: Lietuvių Katalikų Mokslo Akademija, 1992. Baltistica 31 (1), 101–114.

Girdenis, A. 2000: Dėl [k], [g] minkštumo prieš kitus priebalsius. Kalbotyra 48 (1)–49 (2), 165–167.

Girdenis, A. 2003: Teoriniai lietuvių fonologijos pagrindai. Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas.

Girdenis, A., Židon yte, G. 1994: Šiaurės panevėžiškių (Rozalimo šnektos) balsių sistema. Baltistica 29 (2), 115–154.

Grinaveckis, V. 1973: Žemaičių tarmių istorija (fonetika). Vilnius: Mintis.

Jablonskis, J. 1957: Rinktiniai raštai 1. Vilnius: Valstybinė politinės ir mokslinės literatūros leidykla.

Kačiūskienė, G. 2006: Šiaurės panevėžiškių tarmės fonologijos bruožai. Vilnius: Vilniaus universiteto leidykla.

Kazlauskaitė, R. 2005: Atitrauktinio kirčio priegaidės Pašūvio šnektoje. In: Kalbos istorijos ir dialektologijos problemos 1. Vilnius: Lietuvių kalbos institutas, 313–324

117

Pastabos

LKA 1977 – Lietuvių kalbos atlasas 1: Leksika. Vilnius: Mokslas.

LKA 1982 – Lietuvių kalbos atlasas 2: Fonetika. Vilnius: Mokslas.

LKT 1970 – Lietuvių kalbos tarmės (chrestomatija). Vilnius: Mintis.

Markevičienė, Ž. 1999: Aukštaičių tarmių tekstai 1. Vilnius: Vilniaus universiteto leidykla.

Markevičienė, Ž., Markevičius, V. 1995: Kelios pastabos apie Vidiškių šnektos balsių ir dvibalsių trukmę. Kalbotyra 44 (1), 69–72.

Pakerys, A. 1982: Lietuvių bendrinės kalbos prozodija. Vilnius: Mokslas.

Pakerys, A. 1986: Lietuvių bendrinės kalbos fonetika. Vilnius: Mokslas.

Pakerys, A. 2003: Lietuvių bendrinės kalbos fonetika. Vilnius: Enciklopedija.

Rinkauskienė, R. 1999: Rytų aukštaičių uteniškių vardažodis: dabartinė padėtis ir istorinė raida. Daktaro disertacijos santrauka. Vilnius: Vilniaus pedagoginio universiteto leidykla.

Salys, A. 1992: Raštai 4: Lietuvių kalbos tarmės. Roma: Lietuvių Katalikų Mokslo Akademija.

Vaišnienė, D., Bacevičiūtė, R. 2005: Dėl pietų žemaičių raseiniškių ir šiaurinių vakarų aukštaičių kauniškių dvigarsių [i, u + l, m, n, r]. In: Kalbos istorijos ir dialektologijos problemos 1. Vilnius: Lietuvių kalbos instituto leidykla, 292–303.

Vitkauskas, V. 2005: Mažmožis 7. Acta Linguistica Lithuanica 52, 161.

Zinkevičius, Z. 1966: Lietuvių dialektologija. Vilnius: Mintis.

Zinkevičius, Z. 1994: Lietuvių kalbos dialektologija. Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla.

Rima Bacevičiūtė

Lietuvių kalbos institutas

P. Vileišio g. 5, 10308 Vilnius, Lietuva

[email protected]

118