Acta Linguistica Lithuanica

LVIII (2008), 17 – 51

Жертва й жертовник. Походження слів і семантична мотивація

Dainius Rაზauskas

Lietuvių literatūros ir tautosakos institutas

У статті розглядаються литовські терміни на позначення жертви й жертовника — auka та aukuras. Після постановки проблеми й огляду досліджень автор обґрунтовує зв’язок між auka та aukuoti «піднімати, гойдати», спираючись на історичні дані про давню литовську релігію та типологічні свідчення (практику піднесення жертовних дарів). Друге слово, aukuras «жертовник», справжність якого також засвідчена історичними джерелами, можна пояснити (з огляду на його паралельну форму aukaras) як таке, що містить той самий корінь auk-, а -ura- та -ara- є паралельними суфіксами, що утворюють nomina instrumenti.

1. ЖЕРТВА

Мабуть, першим литовське слово auka спробував етимологізувати 1909 року видатний латвійський мовознавець Яніс Ендзелін. Він пояснював його походження від дієслова aukauti «жертвувати», яке, на його думку, утворене з префікса au- «з-» (= рос. у-) і дієслова kauti «бити», тобто aukauti спочатку мало означати «вбити» (як рос. у-бить) (Endzelīns 1974: 70–71).

Казімерас Буґа категорично не погодився з Ендзеліном і з цієї нагоди 1912 року виклав своє пояснення, яке стало класичним: «Слова aukauti ‘жертвовать’, auka ‘жертва’ і aukuras ‘алтарь’ увійшли до литовської мови завдяки письменникові С. Даукантасу. Наведу кілька цитат із Даукантаса: Його називали Aukopirmas від слів auka і pirmas, тобто того, кого слід передусім aukauti або вшановувати; …молилися на високих горах, які називали auko kalnais, тобто горами, від слова aukauti, називали…; Мали також за священні aukurus, або вівтарі на горах, які називали auko kalnais або alko kalnais, а також городищами й великими каменями, на

17

Dainius Razauskas

яких молилися й богам aukavo, або частували їх, як нині кажуть через білоруський вплив, робили їм ап’єри…; Біля отвору стояв aukūras, на якому приносили в жертву тварин aukavę, і вічний вогонь, що його підтримували дубовими полінами, палав день і ніч» (Būga 1958: 355–356)¹ тощо. Наведемо ще один промовистий приклад, пропущений Буґою: Тут перед тією каплицею стояв aukūras, або вівтар, на якому, до речі, спалювали auką kūrino або тварин, присвячених Перкунасу (Daukantas 1976 1: 514). Буґа продовжує: «Я. Ендзелін дієслово aukauti […] вважає складеним із префікса au- =слов’янського y- та первинного дієслова kāuti ‘бить’. З таким тлумаченням слова важко погодитися. Мені видається вірогіднішим, що всі три слова — aukauti, auka ir aukuras — вигадка Даукантаса. Пагорби у формі курганів, із гаями чи без них, литовці називають ālko kalnas arba ālkos kalnas. […] У деяких діалектах, наприклад поблизу Скуодаса, ālka arba ālkas kalns (діал.) вимовляється як aūka arba aūkas kalns, причому l епізодично переходить в u; пор. східнолитовське aukūnė замість alkūnė ‘локоть’. У діалекті Даукантаса ālka kalns також вимовлялося як aūka kalns. […] У народі розповідають про ālko(s) arba aūko(s) kalnus, нібито на них предки литовців у поганські часи приносили жертви богам. Під впливом оповідей про жертвопринесення на пагорбах, що звалися aūka kalns, Даукантас вирішив, що назва aūka kalns означає те саме, що й apieras kalns, звідси й висновок: auka yra apiera ‘жертва’. Від слова auka, відновленого таким чином і наділеного в уяві Даукантаса значенням ‘жертва’, згодом штучно утворили похідні aukauti ‘жертвовать’ і aukūras ‘жертвенник’ (за зразком ugniā-kuro). Слово auka у живому розмовному мовленні відоме лише у сполученні aukos kalns (у північно-західному куті Тельшяйського повіту), яке спочатку означало ‘пагорб зі священним гаєм нагорі’; пор. ālkas ‘гай’» (Būga 1958: 356–357).

1943 року цю думку підтримав інший видатний литовський мовознавець Пранас Скарджюс. За його словами, «сучасне auka ‘ап’єра’ могло виникнути цілком випадково. До Даукантаса його взагалі не трапляємо; немає його й у перших його творах. Із пізніших творів видно, що згодом він цілком свідомо, з самих лише національних міркувань, почав уникати як apieros, так і altoriaus ir apieravoti. Тому, наприклад, у «Буді» він пише: Мали також за священні aukurus, або вівтарі, на горах, які називали auko kalnais, або ālko kalnais, а також городищами й великими каменями, на яких молилися й богам aukavo, або частували їх, як нині кажуть через білоруський вплив, робили їм ап’єри.»

¹ Цитати з Даукантаса наведено за сучасним виданням: Daukantas (1976 1: відповідно 490, 511, 522 і 513). Усі виділення тут і далі, якщо не зазначено інше, мої.

18

Auka ir aukuras. Žodžių kilmė bei semantinė motyvacija

Оскільки алка(s), як свідчать інші джерела, поряд зі своїм, імовірно давнішим значенням «гай, лісок, гайок, діброва, Hain» ще раніше могла бути пов’язана з поклонінням богам (наприклад: той, хто… шанує вогонь, землю, гадюк, вужів, Перуна, дерева, алкаси, лісових духів, каукусів та інших бісів Даўкша) і з жертвопринесенням (наприклад: священна гора «гора, де приносили жертви» Юшка, алкас [= жертви, приношення] везли до Рокитів для покровителя худоби, святого Рока Альседжяй; пор. також лат. elka kalns «гора божків, священна гора для язичницьких молінь», гот. alhs «святилище» та ін.), то якимось чином (можливо, за аналогією до таких груп, як áudra || áldra та ін.) її могли перетворити на жертву і почати вживати у значенні жертвоприношення. Пізніше її запозичив у Даўкантаса Валанчюс, діячі «Аушри» та інші, і так вона закріпилася в сучасній літературній мові» (Skardžius 1943: 586–587, див. також 592, 596; курсив Скаржджюса)².

Зрештою таке тлумачення в «Етимологічному словнику литовської мови», перший том якого вийшов 1962 року, узаконив³ Ернест Френкель: «жертва ‘Opfer’, приносити жертву ‘freiwillige Beiträge ensammlen [добровільно щось віддавати]’, жертвувати ‘opfern’. До літературної мови це слово ввів Даукантас замість apierà, apieravóti, відповідно afiera, afieravoti, із польського ofiera, ofierować», а також, «від жертвоприношення утворено жертовник = вівтар за зразком вогнища». Однак Френкель додає ще дещо — він припускає, що приживанню цих слів у мові посприяли інші, майже так само звучні й давно відомі в мові слова, а саме: «Цьому сприяли вже наявні слова, такі як підносити ‘hebopfern [приносити в жертву, підносячи]’, жертвоприношення піднесенням ‘Hebopfer [жертвоприношення піднесенням]’, піднімати й опускати ‘ein Kind auf- und niederheben [піднімати й опускати дитину]’ (Бреткунас) = лат. aũklēt ‘доглядати дитину, носити її на руках і гойдати’, aũkla ‘няня’, лит. áuklė ‘те саме’,

² Цитату з Даукантаса подано за сучасним виданням: Daukantas (1976 1: 522). Слова auka, aukauti Даукантас широко вживав і в інших своїх працях. Ось промовистіші приклади з «Оповіді про діяння литовського народу в давнину»: Під тим дубом, що завжди зеленів, була святиня, де приносили жертви, або апієри, тим божкам, і горів вічний вогонь, підтримуваний дубовими дровами; Треті називалися кирвайчями, які забивали тварин у жертву, або апієру…; Брутеніс дозволив йому приносити богам жертви, або апієри…; …давні жителі Жемайтії щовесни приносили жертви своїм богам… тощо (Daukantas 1976 2: 33, 34, 41, 49, див. також 29, 38, 40–43, 47, 50 та ін.). Щодо згаданих в інших працях Даукантаса aukos та aukavimo див. Klimavičius (2003: 178–179) (за вказівку на цю працю Клімавічюса, а також на статтю А. Гірденіса, яку ще згадаємо далі, щиро дякую д-рові Вікінту Вайткеавічюсу!).

³ Див. уже Buck (1949: 1468) та ін.

19

DAINIUS RAZAUSKAS

ūkauti «auf Armen tragen, warten, pflegen, zärtlich behandeln [носити на руках, доглядати, піклуватися, ніжно поводитися]», ukūotis «sich schaukeln, schwanken, watscheln [гойдатись, хитатися, перевалюватися]», латис. u(i)cināt, ucīt «(Kinder) auf den Händen und Füßen dämmen [заспокоювати (дитину), погойдуючи на руках або ногах]», ucītis «Wiege [колиска]». Ці слова споріднені з гот. auhūma «вищий, вище», валлійським uchel «високий», прусською підсилювальною часткою, що виражає найвищий ступінь, ucka-» (Fraenkel 1962–1965: 24–25)⁴. Отже, на думку Френкеля, слова auka, aukoti, з одного боку, введені до літературної мови Даукантасом, а з другого — прижилися тут завдяки згаданим давнім словам, відомим раніше. Утім, деякі з них одразу спонукають запитати, чи auka взагалі є новотвором, але не будемо забігати наперед.

1967 року І. Ерманіте̇ опублікувала статтю, присвячену слову aukà. Вона також ніби погоджується з поясненням Бюги й Скарджюса, але, зважаючи на думку Френкеля, висловлюється значно обережніше: заслугою Даукантаса вважає вже не походження слова, а лише його поширення в мові: «Слово aukà та його похідні aukáuti ir aūkur as поширилися у нашій мові завдяки книжці С. Даукантаса „Būdas senovės lietuvių kalnėnų ir žemaičių“ (1845). Раніше замість цих слів уживали запозичення afierà ir apierà (з польс. ofiara), afieravóti ir apieravóti (з польс. ofiarować) та altõrius (з польс. ołtarz або білор. алтарь). Походження слова aukà — питання, що викликало багато міркувань і дискусій. У своїх працях до нього не раз зверталися К. Бюга, П. Скарджюс та Е. Френкель. Одні більше пов’язували це слово зі словами álkas, alkà, інші — зі словами, що містять корінь auk-» (Ermanytė 1967: 38). Далі І. Ерманіте̇ також нагадує про сумніви мовознавців щодо чергування звуків (твердого) l та u, яке й дало змогу Бюзі та Скарджюсу висунути згадані гіпотези. Цікаво, що в можливості такого чергування звуків у відповідних говорах насамперед сумнівалися самі Бюга й Скарджюс. За словами Ерманіте̇, «чергування звуків, результатом якого стало слово С. Даукантаса auka, викликало серйозні дискусії серед деяких відомих нам мовознавців. У листі до Я. Ендзелінса від 17 квітня 1910 року К. Бюга писав, що “áldra… у говорах Кведарни й Ріетава не можна пояснити з áudra […], бо в цих говорах перехід u у t і t у u зовсім невідомий”. Подібної думки К. Бюга дотримувався і в праці «Про литовські особові імена». П. Скарджюс, спираючись на ці дослідження К. Бюги, також стверджував, що в Жемайтії навряд чи можна знайти справжні й достовірні приклади спорадичного чергування звуків u і l, оскільки жемайтійсь-

⁴Окрім слів, згаданих Френкелем, можна навести також uknoti, ukóti, ūk(u)oti, ūkuoti «гойнути, колисати (зазвичай дитину на руках), гойдати, розгойдуватися, auk(u)oti», вигук ūko для позначення гойдання немовляти на руках тощо; див. LKŽ_XVII 412, 442.

20

Auka ir aukuras. Žodžių kilmė bei semantinė motyvacija

маїчський велярний l не такий твердий, як у східних аукштайтів. І все ж К. Бюга в першому зошиті Словника дійшов висновку, що âldra навряд чи можна відокремити від áudros, а приголосний l мало бути запозичено з іншого слова близького значення, наприклад âldu, aldėti «кричати», лат. âldaris «галасун, дурень тощо» (Ermanytė 1967: 39–40; див. Būga 1958: 208; Būga 1961: 818).

Отже, звук l тут виникає не безпосередньо з u, а ніби переймається зі слів подібного значення й подібного звучання, завдяки чому фактично переймається сам корінь цих слів; так само й слово auka, отримавши звук u від згаданих давніх слів із коренем auk-, по суті також переймає сам цей корінь auk- і, отже, насправді є словом із коренем auk-.

Тому варто уважніше прислухатися до згаданих Ерманіте сумнівів Скардіюса щодо чергування звуків л та у і прямих висновків, що з цього випливають, про походження слова aukà. Відповідаючи на пояснення Бюги, Скардіюс пише: «Дещо інакше доводиться пояснювати Būde Даукантаса запроваджені у вжиток слова auką та aukurą. […] Тут auka так недвозначно зіставлено з alka(s), що багатьом легко може спасти на думку, ніби auka походить від alka(s), особливо з огляду на те, що велярний л у деяких наших говірках переходить у у […]. І саме таку думку вже висловив К. Бюга. Згодом із ним погодився Е. Френкель. Але тут відразу постає одна фонетична перешкода: жмудський велярний л не такий твердий, як у східноаукштайтських говірках, тому в жмудських говірках зовсім не трапляються цілком переконливі приклади переходу al в au […]. Співвідношення дифтонгів al і au у жмудських âldroje та áudroje можна пояснити й нефонетично. Так само mãukna «ялинова кора» = латиське maũkna «те саме» насамперед слід пов’язувати з maũkti, латиським màukt, а не з вабальнінкенським málkna, яке неможливо відрізнити від málka […]. Мені й досі здається, що, створюючи auką, Даукантас міг мати на увазі не лише alką, а й якісь інші близькозвучні слова, наприклад, aukuoti «heben [(під)німати]» та ін.» (Skardžius 1998: 408–409; у цитаті пропущено деякі посилання)⁵. Простіше кажучи, auka цілком може бути словом із коренем auk-, утвореним Даукантасом (або лише вжитим ним, див. далі) під впливом alko(s), а не навпаки.

Далі І. Ерманіте також звертається до слів із коренем auk- і докладніше їх розглядає: «Слова з коренем auk- були відомі й уживалися в наших писемних пам’ятках значно раніше за Būdą С. Даукантаса. Слово aukuoti трапляється у Postilėje М. Даукши, у Metuose К. Донелайтіса, у Žodyne К. Ґ. Мількуса, а aukavimas зафіксовано-

⁵ Цікаво, що цю статтю Скарджюса вперше опубліковано 1937 року (Archivum Philologicum 4, с. 192–199), тобто за 6 років до наведеного вище пояснення, у якому він пристає на думку Бюги. Це свідчить, що твердої думки в нього справді не було.

21

Dainius Razauskas

у словнику П. Руигиса Словнику. Aukuoti у працях цих авторів означало «носити, гойдати, колисати, підкидати немовля (вгору-вниз)». У перекладі Біблії Й. Бреткунас також уживає це слово, наприклад: І поклади все це на руки Аарона та його синів, і піднось (зверху: aukūk) це Господу (2 Моз 29, 24). І візьми грудину барана з посвячення Аарона та піднось (зверху: aukūk) її перед Господом (2 Моз 29, 26). Тут aukūoti означає «піднімати (вгору), підкидати». До речі, Донелайтіс уживає дієслово aukuoti не лише у звичайному значенні «носити, гойдати, підкидати немовля (вгору-вниз)», а й поряд із garbinti — «шанувати», або навіть як синонім останнього; пор. Радощі весни, рядки 305–307, де дівчата, зробивши ляльок із ганчірок, гойдаючи на ліктях, шанували опудало [дитятко] (Donelaitis 1994: 23). Та все ж авторитет Френкеля не дозволяє І. Ерманіте зробити жодних подальших висновків, тож замість цього вона лише повторює Френкеля, з «обережності» навіть дещо звужуючи й спрощуючи його власне розуміння: «На думку Е. Френкеля, усі ці слова спричинили появу слова aukà через неправильно зрозумілі слова ãl̄kas, alkà» (Ermanytė 1967: 40). Нарешті, нібито «слово aūcuras також створив С. Даукантас», і на підтвердження цього ще раз цитують Бюгу (Ermanytė 1967: 42).

Ерманіте спиралася на це, однак, не уникаючи й далеких асоціацій, Александрас Ванагас у своєму виданому 1981 року Етимологічному словнику литовських гідронімів, пояснюючи такі литовські назви водойм, як Auk-ūpė, Aūk-upis та інші, писав: «Корінь auk- намагалися пов’язати з лит. aukà (Б. Савукінас)⁶. У такому разі це були б порівняно нові гідроніми з первісним значенням, пов’язаним із віруваннями та забобонами. Вважають, що слово aukà створив С. Даукантас (Е. Френкель). Дієслівний корінь auk- відомий набагато раніше — з «Постили» М. Дауґші, «Пір року» К. Донелайтіса, «Словника» К. Ґ. Мількуса та інших джерел (І. Ерманіте). Це дієслово aukuoti означає «носити, похитувати, колисати, піднімати й опускати дитину» (там само). У творах Й. Бреткунаса це слово вже означає «піднімати (вгору), підносити», тобто є майже синонімом слова aukóti, пор.: піднімай (угорі — aukūk) це для пана (там само). Отже, назви місцевостей із auk- можна пов’язати з цим чи подібним дієсловом. Тоді вони походили б із набагато давніших часів, ніж твори С. Даукантаса зі словом aukà»; зрештою, «здається, що литовським гідронімам із auk- етимологічно можуть бути ще ближчими латиські Aūce річка, Auciņš річка, Autzil озеро тощо», і всі ці «литовські та латиські назви місцевостей варто порівняти з лит. aukūoti «колисати, похитувати, гойдати».

⁶ Savukynas (1960: 298); pats žodis aukà čia išvis niekaip neaiškinamas

22

Auka ir aukuras Žodžių kilmė bei semantinė motyvacija

(LKŽ I, 63), лат. aukāt «бігти» (Latviešu valodas vārdnīca Мюленбаха й Ендзелінса, т. 1, с. 221), а далі, можливо, і з лат. aūka «буря, вихори» (там само)» (Vanagas 1981: 52–53).

Тут зіставлення aukóti з aukúoti «піднімати (вгору), підіймати» вже прямо натякає на іншу, ніж запропонована Бюгою, етимологію слова aukà, хоча натяк цей дуже несміливий і недостатньо чіткий.

Зиґмас Зінкявічюс у IV томі своєї праці Історія литовської мови, виданому 1990 року під назвою Литовська мова XVIII–XIX ст., цілком виразно висловлює сумнів щодо поширеної думки про походження слів aukà, aukuras, але, на жаль, ніяк його не обґрунтовує: «Поширена думка, що новотворами Даукантаса є слова aukà, aukuras, однак це сумнівно» (Zinkevičius 1990: 152).

Невідомо, чи підставою для сумнівів професора стали вже згадані праці мовознавців, чи він усе-таки встиг ознайомитися перед підготовкою цього тому до друку з короткою, але нарешті рішучою статтею Йонаса Пальоніса «Про походження слів aukà ir aukóti», опублікованою в другій половині 1989 року, — на жаль, німецькою мовою в тодішній Східній Німеччині, тож у Литві вона була мало відома.

Й. Пальоніс нагадав і повторив сумніви Скаржджюса щодо чергування жмудських веляриних l та u (Palionis 1989: 212) і звернув увагу ще на кілька джерел, у яких дієслово aukúoti вживається у значенні «колисати, піднімати й опускати дитину» (наприклад, у Книзі молитв Яуґеліса-Телеґи 1653 року та ін.), а також на вживання цього дієслова у значенні «піднімати, підносити», дуже близькому до сучасного значення aukoti, у перекладах Біблії, виданих у Східній Пруссії 1735 та 1755 років (наприклад: Так само як він це підносить від бичка, подяки, замість жертви [у сучасному перекладі: «так само, як було взято із спільної жертви жертовного бичка» Лев 4.10]) (Palionis 1989: 210–211). Пальоніс також звернув увагу на те, що дієслово aukúoti у значенні «піднімати, підносити» ще до Даукантаса вживалося принаймні в трьох джерелах у нині звичній формі aukóti, а саме: у тих самих біблійних виданнях 1753 та 1755 років (Коли хто візьме жменю колосків зі своєю рукою= нім. Хтось має піднести повну жменю булки [«Кожна хлібна приношення священика» Лев 6.16]) і, у формі дієприкметника, на береговій позначці рукопису перекладу Біблії Й. Бреткунаса (aukojmanghi, підкреслено aukauẇamo, Kruti [«Освятиш груди, принесені як приношення піднесення» Вих 29.27]) (Palionis 1989: 211; пор. вже Būga 1959: 642). Нарешті — і це вирішальний та остаточний аргумент — Пальоніс указує на джерело, у якому ще до Даукантаса вжито сам іменник aukà у його сучасному значенні: «К. Буґа та його послідовники, мовознавці, які працювали пізніше, П. Скаржджюс, Е. Френкель».

23

Dainius Razauskas

та інші, були схильні вважати слово auka у значенні ‘Opfer’ новотвором С. Даукантаса. […] Однак є факти, що це слово в згаданому значенні в писемних пам’ятках уживалося й раніше, ще до Даукантаса. Його зафіксовано у збірці проповідей, виголошених 1720 р. у Шяуляї невідомою особою, яку Й. Біржишка назвав Contiones litvanicae і яка нині зберігається у Вільнюському університеті (фонд I, D 23). У двадцять другій проповіді (Concio Litvanica pro Dominica 22 post Pentecosten) знаходимо таке речення: Praszau jusu waykialay mana, tegul miayte Wieszpaties dieva szvyrdij jusu kaip didžiausia auka, batay tasay cysnius nuog musu bus jam wdzieczna… Хоч саме речення не цілком зрозуміле (бракує граматичного зв’язку), з нього очевидно, що слово aukà ужито або безпосередньо в значенні старолитовського apiera ‘Opfer’, або в близькому до нього значенні литовського dovana ‘Gabe’» (Palionis 1989: 210). Й. Палоніс доходить висновку, що «давнє слово aukà, первісним значенням якого могло бути ‘піднесення’ (речей, призначених відповідному божеству), після прийняття християнства витіснило польське afiera / apiera (старопольське ofiera). Це запозичення було введене авторами давніх литовських писемних пам’яток (М. Мажвідасом, М. Дауґшею, М. Петкявічюсом та іншими) як певний канонізований релігійний термін. […]. Отже, немає жодних скільки-небудь переконливих підстав вважати ні слово auka, ні aukoti (або aukauti, aukoti) «винаходом Даукантаса», як казав К. Бюґа. С. Даукантас міг запозичити ці слова з розмовної мови свого часу, передусім із мови давнього жмудського походження, де їх уживали в значенні ‘піднесення’, а, можливо, і у вужчому значенні ‘піднесення певної речі божеству, жертва’» (Palionis 1989: 211–212). Ба більше, «про давність auką, слова, яке найдавніше побутувало в народній мові, — на думку Й. Палоніса, — свідчать також його дієслівні похідні aukuóti, aukóti, aukáuti» (Palionis 1989: 210), які він, отже, виводить від первісного іменника aukà, а не навпаки.

2003 р. статтю з розглядуваного питання «Auka, apiera, atnaša: історичні та узусні особливості» опублікував Йонас Клімавічюс (Klimavičius 2003: 170–193). Щоправда, вирішальне відкриття Палоніса — що слово auka у сучасному значенні вживалося ще до Даукантаса — Клімавічюс, здається, не помітив, однак і без цього, ще раз докладно переглянувши весь наявний матеріал і висловлювання багатьох згаданих авторів, починаючи з Бюґи, він доходить по суті такого самого висновку: «С. Даукантас міг чути auką у рідному діалекті», тож «невідомо, як С. Даукантас утворив це слово, але ясно, що auka не взяте зі стелі, а має цілком справжню литовську основу aukuoti. Хай там як, але С. Даукантас урятував для загальної мови слово, що зникало з ужитку»; тому «думка К. Бюґи, що auka є напівновотвором С. Даукантаса (від словосполучення aukos / alkos kalnas

24

Auka ir aukuras. Žodžių kilmė bei semantinė motyvacija

ji perprasm inant), koreguotina“ (Klimavičius 2003: 179, 190). Beje, autorius primena, kad jau 1961 m., taigi dar prieš pasirodant Fraenkelio žodyno pirmajam tomui, žodžių auka, aukauju, aukavimas Daukanto neologizmams neskyrė Jonas Kruopas (Klimavičius 2003: 178). Tik kaip ir I. Erm anytė (bei kai kurie kiti kalbininkai, šiaip jau pasisakę už aukos autentiškumą), J. Klimavičius, atrodo, yra linkęs dėl visa ko paaukoti aukurą – laikyti jį Daukanto išradimu (Klimavičius 2003: 177–178).

Після всього сказаного можна хіба додати, що давня слов’янська назва жертви *žьrtva у багатьох слов’янських мовах також була витіснена запозиченнями (наприклад, на Балканах — тюркізмом курбан, у польській — латинізмом ofiara тощо) і в усній народній традиції XIX–XX ст. уживалася вже рідко (Buškevič 1999: 209). Отже, поширення apieros у литовській мові аж ніяк не дає підстав сумніватися в давності aukos. На це звернув увагу і Й. Клімавічюс, навівши влучний приклад, який пояснює це явище і який він записав із живого мовлення (у Мєляґенай, Іґналінський р-н): Kokia viera, tokia apiera (Klimavičius 2003: 181–182)⁷.

Жодних підстав сумніватися в автентичності слова пожертва, до речі, не дає й те, що Даукантас постійно супроводжує його поясненням: …пожертва, або приношення… (див. вище). Так само він чинить і з іншими питомими словами, витісненими запозиченнями, які хоче повернути до вжитку, наприклад: …дощі й хвороби сплюндрували все його військо, або рать…; …які стерегли б від нападів околиці, або окраїни…; …данам данину, або дар, сплачувати; Тоді литовські горяни знову випробували, або спробували, щастя в південних білоруських землях; Причину тієї ненависті до християнської віри, або релігії, кожен може собі уявити (Daukantas 1976 2: 45, 50, 52, 84, 98) тощо.

2006 р. Алексас Ґірденіс також опублікував статтю, присвячену етимології aukos (Girdenis 2006: 375–378). Він цілком підтримує Й. Палоніса, який «беззаперечно довів, що aukà не може бути винаходом Сімонаса Даукантаса, як вважали раніше», а речення з іменником auka з виявлених Палонісом Contiones lityanicae початку XVIII ст. називає «абсолютно беззаперечним аргументом» (і наводить ще кілька власних додаткових аргументів) на підтвердження того, що слово aukà не є новотвором; нарешті, «дуже сумнівною є й сама можливість утворення такого новотвору від слова ãlkas чи alkà: у північно-жмудському діалекті зміна t → ų дуже важко уявляється» (Girdenis 2006: 375; виділено Ґірденісом). Отже, литовське aukà не є

⁷ Приклад із LKŽ, 205; див. Grigas (1987: 532, Nr. 565), де наведено дві паралелі — білоруську й польську (перші литовські фіксації відомі з середини XIX ст.).

25

Dainius Razauskas

«новотвором Сімонаса Даукантаса — це ще 1989 р. довів Йонас Палоніс» (Girdenis 2006: 377). Від іменника aukà А. Ґірденіс виводить дієслово aukóti і (як спрощене складне слово від aukakuras) складний іменник auku-ras, однак, за його словами, дієслова зі старих писемних пам’яток aukauti та aukuoti ‘піднімати, гойдати, колисати’ «навряд чи споріднені з aukai» (Girdenis 2006: 375–376). Адже слово aukà А. Ґірденіс схильний пояснювати зовсім інакше — а саме виводити його з *avikà < *aùiká ‘вівця’ (= давньоіндійське aviká, слов’янське ovьca) (Girdenis 2006: 376, 377). «Зважаючи на випадіння голосного [i] у слові *ažikã, яке перетворило його на сучасне õžka, ми можемо легко уявити подібну зміну слова *aùiká або його пізнішого варіанта *avikà» (Girdenis 2006: 377). Ґірденіс приділив найбільше уваги формальній, фонетичній можливості такої зміни, а її семантичну можливість окреслив трьома реченнями: «Знаючи, що для багатьох народів вівця є головною жертовною твариною, ми можемо досить упевнено вважати, що так було і в давній литовській культурі. Хіба що в особливо урочистих чи надзвичайно важливих і священних випадках у жертву приносили більших тварин — волів тощо. Тому давнє *aùiká цілком могло набути й абстрактнішого сакрального значення ‘жертва’» (Girdenis 2006: 376). Однак насправді все не так просто. Варто було б перевірити, по-перше, чи справді через те, що «для багатьох народів вівця є головною жертовною твариною», від назви вівці може утворитися слово зі значенням жертви (і взагалі чи виникають слова зі значенням жертви від назв того, що приносять у жертву); і, по-друге, чи справді «так було і в давній литовській культурі». Отже, по-перше: у «Індоєвропейському тезаурусі синонімів» К. Д. Бака серед усіх наведених слів, якими в різних індоєвропейських мовах виражається поняття ‘жертва’, жодне не походить від назви жертовного предмета, а отже, і від назви вівці; єдине ж слово, яке все-таки пов’язане з назвою вівці (готське saups), засвідчує зворотний семантичний розвиток (від нього, оскільки для жертви зазвичай запікали або варили баранину, утворилося давньоскандинавське sauðr ‘вівця’); основними семантичними джерелами поняття ‘жертва’ в індоєвропейських мовах є значення ‘те, що приносять, дають, дарують’, ‘те, що освячене, священне’, ‘те, чим прославляють, звеличують божество’ та ‘те, що спалюють (печуть, варять) у вогні (диму)’ (Buck 1949: 1467–1469, Nr. 22.15, див. 157, Nr. 3.25)⁸. І

⁸ Taip pat žr. de Vries (1962: 464, 478); pastarojo autoriaus žodžiais, „avis šitaip tapo pavadinta todėl, kad ji paprastai būdavo aukojama“ (abiejų žodžių, gotų saups ‘auka’ ir sen. skand. sauðr ‘avis’, gilesnis semantinis pamatas yra reikšmė ‘kas kepta, virta’, plg. sen. skand. sjōða, sen. anglų sēoðan ‘virti’ ir kt.). Tokią pačią semantinę raidą, beje, liudija ir rusų žodis жертва ‘auka’, kuriuo Viatkos gubernijoje vadi

26

Auka ir aukuras. Žodžių kilme bei semantine motyvacija

по-друге: у зібраних Норбертом Велюсом основних Джерелах балтійської релігії та міфології до кінця XV ст. з-поміж численних згадок про жертвування худоби та іншого про жертвування вівці згадується лише один раз, і то разом із телям: Ян Длугош пише, що давні литовці, необачно порушивши священний гай і через це захворівши, відкуплялися тільки arietum et vitulorum holocaustis «жертвами з баранів і телят» (BRMŠ₁ 555, пор. 576; про інші жертви див. покажчик, 659–660); у джерелах XVI ст. жертвування вівці або барана згадується щонайменше 5 разів, але це вдвічі менше, ніж жертвування півня, курки та свині, і приблизно вчетверо менше, ніж жертвування козла (BRMŠ₂, див. покажчик, 722–724). Звичайно, збірку, укладену Н. Велюсом, можна було б доповнити одним-двома маловідомими джерелами, але навряд чи це істотно змінило б загальну картину. Отже, якби литовці вже й утворили слово «aukai» від назви тварини, яку приносили в жертву, то імовірніше, що це був би козел або коза, а не вівця. З іншого боку, якщо пов’язувати походження іменника auka із дієсловами aukauti, aukoti і aukoti (!) у первісному значенні «підняти, піднести», тобто семантично обґрунтовувати його значенням «те, що піднято, піднесено», як найчіткіше сформулював Й. Пальоніс і як припускала більшість згаданих мовознавців, починаючи почасти вже з Е. Френкеля, то були б задоволені і формальні, фонетичні вимоги, і семантичні — як типологічно («піднесене» = «освячене, священне» + «віддаване, дароване божеству»), так і історично, адже литовці, як ми невдовзі побачимо, свої жертви часто саме піднімали⁹. Однак до цього зручно підійти, трохи відступивши на початку, не протореним мовознавцями, а міфологами шляхом, хоч він не менш заплутаний.

Та перед цим ще потрібно згадати коротку статтю Ґедрюса Субачюса про aukai, опубліковану 2007 року, у якій він погоджується з етимологією А. Ґірденіса і наголошує, що С. Даукантас не створив це слово, а поширив його, адже загалом «йому було дуже властиво шукати й збирати забуті слова. Найімовірніше

домашній баран, якого забивають з нагоди церковного свята (Словарь русских народных говоров 9: 144; за наведений мені останній приклад дякую докторові Сергію Темчину!).

⁹ Якщо пов’язувати походження auką з aukauti, цікаво було б звернути увагу на латиське ucītis «ягня», яке А. Сабаляускас загалом схильний вважати похідним від відповідного звуконаслідувального слова (Sabaliauskas 1968: 119). Але якщо порівняти це слово з раніше згаданими латиськими ucināt, ucit «гойдать, колисати (дитину)», а також ucitīs «колиска», спорідненими з литовським aukuoti, то тут можна було б припустити частково подібний семантичний розвиток: від готського saups «жертва» до давньоскандинавського sauðr «вівця», а також від російського жертва «жертва» до діалектного жертва «баран», а саме: («те, що гойдають, піднімають, підносять» >) «жертва» > «вівця, ягня».

27

Dainius Razauskas

десь у давніх писемних джерелах Даукантас (як пізніше Пальоніс) знайшов і забуте в діалектах auką. А забутим воно могло стати тому, що традиційно пов’язувалося лише з язичницьким, а не з християнським способом жертвування. Поки auka ще жило в діалектах (можна припустити, що до якогось XVIII століття або, можливо, і протягом XVIII століття), воно мало викликати в сучасників-християн неприйнятні язичницькі асоціації. Слово auka могло втратити свою давню язичницьку конотацію лише після того, як було забуте: відроджене вже без негативної конотації, воно могло бути тільки тоді, коли Даукантас знайшов його в давніх писемних джерелах» (Subačius 2007: 133–134; виділення Субачюса).

Так чи інакше, мовознавці останнім часом одностайно погоджуються, що auka — давнє литовське слово, а не якийсь новотвір.

Треба сказати, що думку про те, що auka — давнє литовське слово, ще в міжвоєнний період висловив зовсім не мовознавець Пранас Довидайтіс. Хоча він і визнавав, що слово поширилося в літературній мові завдяки Даукантасу, він перевернув співвідношення слів auka і alka, вважаючи останнє похідним від першого. У другому томі Lietuviškosios enciklopedijos за 1934 рік, у статті, присвяченій aukai, згадавши старописемні apierą / afierą, він пише, що «від 1845 року, після виходу Даукантаса Būdo і 1848 року праці Валанчюса Žemaičių vyskupystės, слово auka входить у писемну мову, тоді як у живому мовленні збереглася ще форма alkos, особливо в назвах гір». Ба більше, він пропонує власну етимологію слова auka, причому досить категорично: «У певному сенсі жертва доповнює молитву: молитва є радше пасивним і рецептивним елементом кожної істинної та живої релігії, тоді як жертва задовольняє активну й дарувальну схильність людини. На внутрішню спорідненість жертви з молитвою вказує і назва жертви литовською мовою, безсумнівно, походить від того самого кореня, що й грецьке слово euchē (дієсл. eúchomai), що означає: молитва, прохання, обітниця» (Dovydaitis 1934: 150). Одразу слід зазначити, що грецьке слово εὐχή «молитва, моління, обітниця тощо» (< індоєвроп. *euegʰ-h-: Frisk 1960: 596; Pokorny 1959: 348; Benveniste 1995: 374–380 та ін.) не можна пов’язати з литовським auka уже з формальних причин (законів звукових відповідностей), тому мовознавці взагалі не звернули уваги на таку етимологію Пранаса Довидайтіса. Натомість на неї звернули увагу етнологи-історики, які, зі свого боку, не надто зважають на мовознавців. Так, Пране Дундуляне, не поступаючись Пранасу Довидайтісу категоричністю, пише: «Литовське слово auka, безперечно, походить від того самого кореня, що й грецьке слово euchē, яке означає молитву, прохання, обітницю» (Dundulienė 1990: 175).

За Довидайтісом пішов і Ґінтарас Бересневічюс, який у своїй Religijotyros įvade зазна-

28

Auka ir aukuras Žodžių kilmė bei semantinė motyvacija

зазначивши, що «жертва — це явище, близьке до молитви», і далі сміливо стверджуючи (чи не цитуючи Дундулиєне), що «литовська жертва походить від того самого кореня, що й грецьке слово euchē, яке означає ‘молитву’, ‘прохання’, ‘обітницю’» (Beresnevičius 1997: 180). Бересневічюс залишився вірним ініціативі Довидайтіса й у своїй останній книжці Lietuvių religija ir mitologija: «Жертвоприношення, жертву як релігійний термін слід пов’язувати з гр. euchē, що означає ‘прохання’, ‘моління’, ‘обітницю’» (Beresnevičius 2004: 39). Щоправда, цього разу він уже згадує і висловлене Бугою припущення, що це слово є новотвором Даукантаса, однак інтуїтивно не спромігшись із ним погодитися й не бачачи іншої альтернативи, стає на бік Довидайтіса. За його словами, «все ж у цій суперечці переконливішим, мабуть, є перше пояснення, яке можуть підтвердити й литовські способи жертвоприношення» (Beresnevičius 2004: 39–40). Згадка про «литовські способи жертвоприношення» свідчить, що інтуїція Гінтараса Бересневічюса, хоча й тягнула за собою цілком непотрібний тягар зв’язку з εὐχή, загалом вела його правильним шляхом. Адже він зауважив, що «в описах литовських жертвоприношень наголошується також на елементі підняття жертовної тварини вгору, а aukuoti литовською означає також ‘гойдать’, ‘колихати’, ‘піднімати вгору (немовля)’ — так само, як під час свят сівби й урожаю вгору піднімають жертовну тварину» (Beresnevičius 2004: 40)¹⁰. Те, що насправді зробив тут Гінтарас Бересневічюс, — висунув додатковий і дуже вагомий семантичний аргумент на користь пов’язування слова auka із aukuoti, не помічений мовознавцями: він звернув увагу на характерне для литовців жертвоприношення через підняття, винесення жертви вгору й тим самим показав дуже переконливу

¹⁰ Власне, значення aukuoti ‘підкидати немовля вгору-вниз’ не таке вже й далеке від жертвоприношення, принесення дарів. Досить згадати Авраама, який поклав свого єдиного сина Ісаака на жертовник як найдорожчу жертву (Бут 22.1–12). За словами М. Еліаде, «навіть огидне принесення дітей у жертву Молохові мало глибокий релігійний сенс. Такою жертвою людина повертала божеству те, що йому належало, адже первістка часто вважали дитям Бога» (Eliade 1996: 163). Окрім євреїв, фінікійців і семітів загалом, дітей приносили в жертву багато первісних і стародавніх народів: греки, германці, полінезійці, народи Східної Африки, яги Анголи, мбая Південної Америки, ленгуа Гран-Чако та інші (Frazer 1995: 286–287, 289–290; Tylor 1989: 478, 480–481). За словами Даукантаса, і литовці «спалювали на апієру богам дітей-калік, сліпих, народжених такими» (Daukantas 1976 1: 80). Про принесення дитини в жертву нагадують деякі мотиви литовських казок, наприклад, історія про батька, який несе втопити доньку, бо нібито не може придумати їй імені, але дорогою зустрічає лауме й віддає їй доньку, яку ніс топити (BsLP, 222–223); нарешті, у Литві дуже поширена міжнародна казка, умовно названа «вірний слуга» (ATU 516), у багатьох варіантах якої слугу, що перетворився на камінь, оживляють кров’ю дитини (див. Balys 2002: 65: Nr. 516). І саме литовське слово vaikas, схоже, споріднене з латинським victima ‘(жива) жертва’: пор. також, з одного боку, Fraenkel (1962–1965: 1180–1181, 1213–1214); Walde, Hofmann (1938: 782), а з іншого — Toporov (1987: 219); Toporov (1988: 32); Toporov (1989: 47).

29

Dainius R az auskas

підґрунтя для виникнення значення ‘жертва’ (відповідно, ‘приносити в жертву’) зі значення ‘підняття’ (відповідно, ‘підняти, піднести’).

Приклади, що засвідчують таке розуміння жертвоприношення, варто розташувати послідовно (пор. Beresnevičius 2004: 183–186).

У Sūduvių knygelėje (близько 1520–1530 рр.) знаходимо опис підняття чарочки з пивом під час жертвоприношення: Це свято вони називають освяченням Паргрубія. З усіх сіл вони сходяться в один дім. Там запасають бочку чи дві пива, а ворушкайтіс піднімає рукою повну пива чашу й молить: о великий і могутній боже Паргрубій... «Це свято вони називають жертвоприношенням Пергрубію. З усіх сіл вони сходяться в один дім. Тут запасають величезну бочку або дві пива. Старійшина піднімає рукою плоску чашу, повну пива, і просить: О великий і могутній боже Пергрубія...» (BRMŠ_II 130, 145; переклад Вітаутаса Балаїшіса та Сігитаса Плаушінайтіса).

Далі в тому самому джерелі описано принесення козла в жертву через підняття: Також, коли вони хочуть освятити козла, сходяться чотири або шість сіл. Якщо людей багато, купують бика й усі сходяться в один дім. Там розкладають велике багаття; жінки приносять пшеничне борошно й замішують тісто. Козла або бика приводять до ворушкайтіса, той кладе на нього обидві руки й звертається з молитвою до всіх богів... Потім вони ведуть його до клуні, де піднімають козла, і всі обходять навколо нього. Ворушкайтіс ще раз закликає всіх богів... «Отже, коли вони хочуть принести козла в жертву, сходяться чотири або шість сіл. Якщо їх багато, то купують бика й усі сходяться в одну хату. Тут добре розпалюють вогонь, жінки приносять пшеничне борошно й замішують тісто. Козла або бика приводять до Віршайтіса, той кладе на нього обидві руки й промовляє, закликаючи всіх богів... Потім вони ведуть козла до клуні, піднімають його, і всі стають довкола. Віршайтіс ще раз звертається, закликаючи всіх богів...» (BRMŠ_II 132, 147; переклад Вітаутаса Балаїшіса та Сігитаса Плаушінайтіса).

Подібний опис дає Йонас Малецкіс-Сандецкіс у творі «Про релігію та жертвоприношення давніх пруссів, ліфляндців та інших сусідніх племен» (1551 р.): Обряд жертвоприношення такий: коли народ збирається в клуні, приводять козла, якого їхній жрець, ворушкайтіс, має заколоти; він кладе обидві руки на жертву й по черзі закликає демонів, яких вони вважають богами... Після закликання цих демонів усі присутні в клуні разом підносять козла, і тримають його піднятим, доки співають гімн; коли він закінчується, знову опускають козла й ставлять його на землю. Тоді жрець нагадує народові, що це урочисте жертвоприношення, побожно встановлене предками, слід здійснювати з найвищою пошаною та релігійно зберігати пам’ять про нього до по

30

Auka ir aukuras. Žodžių kilmė bei semantinė motyvacija

teros conseruent «А звичай жертвоприношення такий. Коли в клуні збирається натовп людей, приводять козла, якого найстарший серед них жрець Віршайтіс збирається принести в жертву. Він кладе обидві руки на жертву й по черзі закликає демонів, яких вважає богами… Закликавши цих демонів, усі присутні в клуні разом піднімають козла й піднятим тримають його, поки співають гімн. Закінчивши, козла знову опускають і ставлять на землю. Тоді найстарший жрець закликає людей із якнайбільшою пошаною звершити це започатковане предками, угодне богам жертвоприношення та свято зберігати його пам’ять для нащадків» (BRMŠ_II 203, 204, 208; переклала Eugenija Ulčinaitė).

Мотієй Стрийковський у «Хроніці Польщі, Литви, Жемайтії та всієї Русі» (1582 р.) описує підняття і козла, і «казана» з пивом: …tam Wurschajt ich, to jest ofiarnik, albo raczej czarownik, weźmie garniec piwa, a podniow-szy go wzgórę, prosi boga Pergrubiusa… «цей їхній Віршайтіс, тобто жрець, чи, радше, чаклун, бере казан пива, піднімає його вгору і так молить бога Пергрубіуса…» (BRMŠ_II 515, 549; переклав Dominykas Urbas).

Potym Wurschajtos, ich pop, według pogańskiego obyczaju, wieniec na głowę wdziawszy, położy rękę na kozła albo na byka, i prosi wszystkich bogów, każdego z osobna, którem wyższej wyliczył, aby raczyli od nich miłościwie przyjąć obchód i ofiarę onego święta, a ująwszy byka albo kozła za rogi, wiodą go do gumna i podnoszą go wszyscy chłopi wzgórę, a xiądz, Eurschajt, opasawszy się ręcznikiem, wzywa powtórę wszystkich bogów, mówiąc: To jest chwalebna ofiara i pamiątka ojców naszych, abyśmy złagodzili gniew bogów swoich… «Тоді Віршайтіс, їхній жрець, за язичницьким звичаєм, поклавши на голову вінок, кладе руку на козла або на бика й благає всіх богів, кожного окремо, яких я перелічив вище, щоб вони зволили ласкаво прийняти від них обряд і жертву цього свята. Взявши бика чи козла за роги, веде його до клуні, там чоловіки, вхопивши його, піднімають угору, а священник, той Віршайтіс, підперезавшись рушником, знову закликає всіх богів і промовляє: Ось славна жертва й пам’ять наших батьків, щоб умилостивити гнів наших богів» (BRMŠ_II 516, 550; переклав Dominykas Urbas).

Йонаса Малецкіса-Сандецкіса дослівно цитує Йонас Ласіцкіс у праці «Про богів жемайтів, інших сарматів і неправдивих християн» (близько 1582 р.): His inuocatis, quotquot adsunt in horreo, omnes simul extollunt caprum, sublimemque tenent, donec canatur hymnus… «Закликавши їх [богів], усі присутні в клуні разом піднімають козла й піднятим тримають його, поки співають гімн» (BRMŠ_II 587; Lasicius 1969: 47; мій переклад, пор. вище).

31

Dainius Razauskas

Матас Преторіус у «Прусській розвідці» (друга половина XVII ст.), у 7-му розділі 5-ї книги (§13), згадує хлібину, яку підносять під час жертвоприношення: …drauff greiffet er zu seinem Brodtchen, hebet das in die Höhe mit beyden Händen, siehet gen Himmel und spricht: „O Gott, dir sey Danck vor diese deine Gabe, gieb uns künfftigs Jahre grössere u bessere“, und so machen alle, die da niedergekniet haben, wenn sie ihr Brodt annehmen «після цього він бере свою хлібину, обома руками підносить її вгору, дивиться на небо й промовляє: “О Боже, дякую Тобі за цей Твій дар, дай нам наступного року більший і кращий”, і так роблять усі, хто став навколішки, коли беруть свій хліб» (Praetorius 2006: 516, 518; пор. BRMŠ_III 189; за перекладами Jono Kiliaus [Praetorius 2006: 517, 519] і Dominyko Urbo [BRMŠ_III 294]).

У 10-му розділі (§3–4) знову згадується жертвопринесення козла: …trägt er Gott vor sein Opfer, etwa also: „Nun Gott, vor deine grosse Güte, daß wir haben können gesund unsern Mist aufführen und den Acker betüngen, schenken wir Dir diesen Bock, denn wir dir zu Ehren schlachten und an dich gedenc kende verzehren wollen. Sey uns freundlich, Herr“ etc. etc. In dem er dieses bethet, pflegen etliche den Bock in die Höhe zu halten«він звертається до Бога зі своєю жертвою приблизно так: “Нині, Боже, за Твою велику доброту — за те, що ми змогли здоровими вивезти гній і удобрити поле, — даруємо Тобі цього козла, якого збираємося зарізати на Твою честь і з’їсти, пам’ятаючи про Тебе. Будь милостивий до нас, Господи” тощо, тощо. Коли він так молиться, дехто тримає козла піднятим угору» (Praetorius 2006: 530; пор. BRMŠ_III 194; за перекладами Jono Kiliaus [Praetorius 2006: 531] і Dominyko Urbo [BRMŠ_III 298]).

У 1-му розділі 6-ї книги (§7) — знову жертвоприношення хліба: Drauff hebt er das Brodt in die Höhe gen Himmel sehend und sprechend: „Diewe, passotink mus“, „Gott, sättige uns“«Тоді він підносить хліб угору, дивлячись на небо й промовляючи: “Боже, насити нас”» (Praetorius 2006: 550; пор. BRMŠ_III 199). За перекладами Jono Kiliaus [Praetorius 2006: 551] і Dominyko Urbo [BRMŠ_III 302]. Тут також очевидне пояснення такого розуміння жертвоприношення: підносити вгору означає возносити до неба, до Бога.

Варте уваги в цьому зв’язку й «підняття столів», згадане в «Повідомленнях про стан Жемайтійського єпископату», зокрема у звіті місіонера Юргіса Шавінскіса за 1639 рік: Et communiores omnibus fere rusticani et oppidani feria, chielt uve stalu ab oblatione mensarum nuncupatur; quae oblatio sive agape in cibandis pauperibus, pia reciprocatione nunc tenetur «І свята, які справляють майже всі селяни й міщани, називаються chielt uve stalu — від приношення столів;

32

Auka ir aukuras. Žodžių kilmė bei semantinė motyvacija

це приношення, або агапе, щоб нагодувати бідних завдяки щирому спільному споживанню їжі, святкують і досі» (BRMŠ_III 493; переклад мій). Тут уже сам текст вимагає додати, що лат. oblatio ‘подача, приношення’ означає також саме релігійне ‘жертвопринесення’ — це суплетивна форма добре знайомого нам дієслова, від якого походить apiera, — offere ‘подавати, приносити, жертвувати’. Отже, литовський вислів keltuvė(s) stalų пояснюється латиною як oblatio mensarum — «приношення столів» або просто «жертвопринесення столів». Отже, піднесення (= жертвування!) тут означає саме жертвопринесення. Загальновідомо, що стіл був «домашнім вівтарем», тож жертвопринесення, пов’язане зі столом, зовсім не має різати слух.

Подібні свідчення маємо також із «Щоденника душпастирської діяльності Віленської академічної колегії єзуїтів», а саме зі звіту Ігнаса Островського за 1718 рік: …додатково докладено зусиль, щоб викорінити застаріле забобонне звичаєвість, названу Kielimey Statu, тобто урочистості столів, яка походить із давнього язичництва; вона й досі незмінно зберігається серед християнського люду в деяких місцевостях: у певну пору року, коли вони щедріше насичують черево, водночас годують їжею демона й поживою, що споживається, живлять душі померлих «…працювали над тим, щоб викорінити застарілий забобон, названий Kėlimai stalų, тобто урочистості столів, що перейшов із язичництва; досі він зберігся в деяких місцевостях серед християн: коли в певну пору року вони смачніше частують своє черево, то водночас їжею годують демона; так само вони годують і душі померлих» (BRMŠ_IV 115, 120; переклав Marcelinas Ročka, переглянула й виправила Eugenija Ulčinaitė; пор. Lebedys 1976: 208–209; Vėlius 1986: 29). Варто зазначити, що латинському solemnia у литовській мові відповідає саме слово урочистості — однокореневе зі словами підіймати, піднесення, до того ж уживане у множині, як і згадані піднесення. А «частування демонів» і «годування душ» знову очевидно нагадують, що йшлося про релігійне жертвопринесення.

Пор. відповідні вислови від найдавніших литовських писемних пам’яток і аж до живої мови недавнього часу (поступово набуваючи побутового характеру): Tada pakėlė jis jiemus stalą, bei anys valgė ir gėrė Й. Бреткунас (1590 р.); Žmogus koksai stalą pakloj, alba pakel, svečius kokius pakvietens; Stalas jo visada buvo pakeliams pečenkomis ir visu geriausiu gėrimu Й. Бреткунас (1591 р.); Pakelia mumus pašventinimą М. Дауґша (1599 р.); Ieškodavo keliautojų, kuriemus stalą pakeltų ir papenėtų juos К. Сірвідас (1644 р.); Svodbą pakeliu словник П. Руґіса (1747 р.); Gaspadorius linksmindamos pakėlęs namiškiams puotą, arba gėrynę С. Даукантас; Teip vieną kartą užmislijo jos pietus pakelt словник А. Барановського (1920 р.); Pakėliau karališkus pietus Нотенай, Салантайський р-н; Kad nenori brolis,

33

Dainius Razauskas

tegu nekelia man veselės, aš pats pasikelsiu Векшняй, Акменеський р-н; Jie tą mėsą greit suvalgys – balių pasikels Почюняляй, Шедувський р-н (LKŽ 545).

Ще на початку XIX ст. саме так розуміли божественне благословення, якого прагнули через жертвоприношення, про що свідчить «Словник литовської-німецької та німецько-литовської мов» Крістіонаса Готліба Мількуса 1800-х років: литовський вигук під час приношення Землі земленько, квітко!піднеси нашу ручну працю німецькою перекладається так: du bluethbringende Erde, segne das Werk unserer Haende. War ehemals der Wunsch oder das Gebet der heidnischen Littauer, wenn sie Bier tranken, auch davon etwas auf die Erde goßen «земле, що несеш квіти, благослови працю наших рук. [Таким] колись було побажання або молитва язичницьких литовців, коли вони пили пиво й трохи його проливали на землю» (BRMŠ_IV 82; переклад мій; пор. LFCh 33).

Крім того, жертовний напій нерідко не просто виливали, а саме вихлюпували вгору. Наприклад, за свідченням А. Юшки, на весіллі «після обіду наречена виходить з-за столу на середину підлоги. Вийшовши в коло, вона п’є мед або вино й лиє у височінь, до стелі, а потім іде танцювати з нареченим» (Juška 1955: 343 [= LFCh 143], див. 587). Подібно й під час хрестин, як записано 1888 року в с. Сербентай, Шимкайчяйська волость, зі слів Домінікаса Мачюліса, кожен, випиваючи свою порцію, має залишити краплю горілки й, підстрибнувши, вилити її на стелю, зрештою, за додаванням оповідача, так роблять і на ярмарках, випиваючи могорич (DvPSO 210, 389)¹¹. Крім того, як записав наприкінці XIX ст. Вінцас Сінкявічюс, на Святвечір, сівши за стіл вечеряти, спершу треба набрати жменю гороху й, кажуть, кинути його у стелю і сказати так: «Як ці горошини, падаючи, підстрибують, так нехай і вся моя худоба стрибає цілий рік» (BsJK 332, № 2). Ще 1953 року в с. Юсегірай, околиці Папіліса, Біржайський р-н, записано такий звичай на Святвечір: Господар, наш вітчим, бере квасолю, з’їдає кілька зернин, а кілька кидає вгору. Ті, вдарившись об стелю, падають на стіл. Кидаючи квасолю чи пшеницю, він казав: «Куц Каледа!» Казав, що так треба робити, аби збіжжя добре родило (LFCh 33–34).

Так само ще на початку XX ст. під час традиційних обрядів ініціації молоді, за словами Жилвітіса Б. Шакніса, «за діями, що символізували виокремлення зі старої соціальної структури, часто йшло піднімання. Особливо урочисто [піднімання] відбувалося на символі зміни соціального статусу — лаві, прикрашеному вінком стільці, часто колоді, а жартома — на кошику. Піднятого неофіта бачать і ті, хто стоїть далі, розмовляючи між собою або навіть добряче напідпитку […] учасники».

¹¹ Plačiau apie šį paprotį žr.: Greimas (1990: 274–276); Vaitkevičienė (2003: 11) ir kt.

34

Auka ir aukuras. Žodžių kilmė bei semantinė motyvacija

Так привертається увага максимальної кількості свідків. Найчастіше самі респонденти сприймають цю дію як знак особливої пошани. Піднімання — вертикальне переміщення, так само як стрибки й гойдання, що виражають горизонтальне переміщення, тісно пов’язані з критичними моментами в житті людини й громади. Піднімаючи господаря, часто відзначали завершення якоїсь важливої роботи, іменини чи день народження; таким підніманням могли надати статус парубка, дівчини, господаря дому і навіть позбавити його. Отже, піднімання є досить універсальним символом зміни статусу» (Šaknys 1996: 96)¹², інакше кажучи, означає посвячення.

До цього часу пор. значення слова піднесений, близьке до «благословенний», «освячений»; також піднесений у значенні «урочистий». Нарешті, варті уваги в цьому відношенні й уже згадані урочистості. Первісне значення — саме піднесення, можливо, як згадане підняття столів, а можливо, піднесення загалом, піднімання як освячення, як жертвоприношення (= жертвування) та супровідна ритуальна спільна учта, свято. Отже, і урочистий первісно означало саме пов’язаний із жертвоприношенням, обрядами жертвоприношення, зі святом у прямому значенні цього слова. Зі свого боку, урочистості як ритуальна спільна учта, святкування як бенкет, серед іншого, пов’язані зі звичаєм перед питтям піднімати келих (пор. LKŽ_V, 546; раніше, мабуть, піднявши його, також відливали частину напою), що й досі зберігає пам’ять про уявлення щодо жертвоприношення через піднесення. Однак це, звісно, звичай не лише литовців. Адже жертвоприношення через піднесення аж ніяк не властиве лише литовцям. По суті, це загальнолюдське явище, універсалія.

Таке уявлення про жертвоприношення було й у латишів. У щорічних звітах ризьких єзуїтів, а саме у звіті отця Яніса Стрібіня за 1606 рік, ідеться про бочку пива, яку під час жертвоприношень підіймали вгору: Popus senex cum aliis senibus, conceptis verbis murmurantes dona praesentant et offerunt, postmodum aliquot accurrunt et Tonnam Cereuisiae eleuant in altum. Popus, antequam incipiant bibere, ex Tilia colligit aspergillum et circumstantes aspergit. Postea parantur ignes in multis locis, et partem oblatarum (pinguedinem scilicet) in rogum coniiciunt. Putant etiam nunquam deos exaudituros illos sine Cereuisia «Старий жрець з іншими старими, промовляючи певні слова й бурмочучи, приносять та складають дари, а згодом, трохи пробігшись, підіймають угору бочку пива. Перш ніж почати пити, жрець збирає з липи гілочки, робить з них кропило й окроплює тих, хто стоїть навколо. Потім у багатьох місцях розпалюють багаття і кидають у вогонь частину дарів (а саме жир). Вони також вважають, що без пива боги ніколи їх не почують» (BRMŠ_III 550–

¹² Plg. jaunavedžių „pakėlimą“ į šeimininkus (Juška 1955: 585).

35

Dainius R az auskas

551, 555; переклад Євгенії Ульчінайте). Варто хіба що додати, що лат. offerunt формально також можна перекласти як «підносять у жертву» (не «складають»), а лат. oblatorum — як «жертв» (не «дарів»). Хоча дар і жертва — і без того дуже близькі поняття (пор. хоча б значення лит. dovana ‘жертва’ з промовистими прикладами в LKŽ_II 616). Отже, і тут маємо жертвопринесення через піднесення.

Те саме — у повідомленні отця Ердмана Толгсдорффа 1606 року: Sacrificulos habent Lothauorum aliquos senes; quorum primas oblaturas praefatas hostias, adiunctis sibi duobus ex senioribus, conceptis uerbis altiori uoce murmurando sub aliqua sanctarum arborum, oblationis offert, quo facto, occurrunt aliquot, qui cum praefatis, arreptam caereusiae tonnam, in altum eleuant, in quam demum fronde tiliae intincta populum aspergit: tum uarijs ignibus accensis, adipeque iniecto, crematoque (sine quae caeremonia nullam hostiam faciunt) circa arbores sanctas choreas ducentes… «За жертовників у латишів правлять кілька старих, найстарший з яких, приносячи в жертву згадані жертви, разом із двома іншими старими тихо бурмоче під якимось священним деревом певні слова; коли жертвопринесення завершено, збігається кілька людей і, взявши бочку пива, підносять її вгору, а потім, умочивши в неї липову гілку, кроплять людей. Тоді, розпаливши в багатьох місцях вогнища, кидають у них жир і спалюють його (без цих обрядів не приносять жодної жертви), водять хороводи навколо священних дерев…» (BRMŠ_II 552–553, 557; переклад Євгенії Ульчінайте).

Нарешті, слово святий — а саме латиське слово sweh̄ts (у сучасному написанні svēts), за свідченням «Словника латиської мови» Готгарда Фрідріха Стендера 1789 року Latvių kalbos žodyno, для латишів також означало theuer und hoch «дорогий і високий, величний» (BRMŠ_IV 238; переклад Лілії Кудіркене й Альфонсаса Текорюса), отже, піднесений, здійнятий.

На Василів день (14 січня) росіяни різали порося, і «перед їжею глава сім’ї підносив угору миску зі щойно приготованим поросям, примовляючи: “Щоб свинки поросилися, овечки ягнилися, корівки телилися”» (Кринична 2001: 263–234). Загалом слов’яни «під час деяких обрядів за спільним столом, перш ніж поділити жертву, підносили над головою: росіяни — миску з новорічним поросям; південні слов’яни — хліб під час родинних співів і богослужінь; українці — стіл [!] на поминках» (Бушкевич 1999: 213). Ритуальне піднесення хліба з різних нагод практикували також росіяни (Сумцов 1996: 110, 242). Серед слов’ян був поширений також ритуал розбризкування напою та підкидання вгору харчів (наприклад, на Волині на Святвечір кашу кидали в стелю) (Сумцов 1996: 186). На думку дослідників, «підкидання вгору могло осмислюватися як магія, що сприяє інтенсивному росту рослин, —

36

Auka ir aukuras. Žodžių kilmė bei semantinė motyvacija

— зростанню їхньої інтенсивності. До таких дій (разом із піднесенням предметів і стрибками) вдавалися під час сівби льону, конопель і зернових. Наприклад, сіяч у полі підкидав угору першу або останню жменю зерна, спеціально принесене яйце, торбинку для зерна», проте цілком «інші смислові акценти пов’язані з діями, коли щось закидають угору, — мабуть, так прагнули послати предмет у “верхній світ”» (Виноградова 1995: 264; див. Агапкіна 1996: 220–221; пор. згаданий хліб, який литовці підносять Богові). Також слов’яни під час ушанування піднімали людей (Агапкіна 1996: 230).

Серед подальших прикладів тут варто згадати, слідом за Едвардом Б. Тайлором, «звичай таленів Бірми під час обіду, перед початком їжі, піднімати страву, підносячи її нату (духові), а також індійський звичай перед їжею піднімати над головою дрібку рису й подумки приносити в жертву її Шиві чи Вішну» (Тайлор 1989: 475–476).

Отже, звичаї жертвопринесення литовців, а опосередковано й інших народів, цілковито підтверджують етимологічний зв’язок слів auką, aukóti з aukúoti ‘підняти, піднести (вгору)’. Водночас вони розкривають основу й осердя поняття жертви та жертвопринесення в литовській традиції — це піднесення, піднімання вгору, до неба (Богові), возвеличення.

Загалом така семантична мотивація жертви цілком органічно вписується в загальну типологію. Наприклад, латинське altāre (або altāria, altārium) утворене від прикметника altus ‘високий’ (Кузавініс 1996: 49; Вальде, Гофман 1938: 32), отже, так чи інакше, римлянам доводилося піднімати, підносити жертву на жертовнику. Латинське mactatio ‘жертвопринесення’ первісно означає саме ‘звеличення, піднесення’, а macto, -āre ‘зарізати жертву, принести в жертву’ первісно означало ‘звеличити, піднести, зробити великим’; воно споріднене з лат. magnus ‘великий, високий’ (Вальде, Гофман 1954: 5; Бенвеніст 1995: 369)¹³. Цікаво, що лит. gérti ir gìrti, передусім як ритуальні дії, здається, ґрунтуються на тому самому первісному значенні ‘піднімати’ (відповідно келих і голос), тобто на корені праіндоєвроп. *gʰer- / *gʰr- ‘піднімати’ (Мажюліс 1984: 13). Саме цей корінь лежить в основі слов’янської назви жертви *žьrtva (Черних 1999 1: 300; Фасмер 1996 2: 50). Із жертвопринесенням і жертвою безпосередньо пов’язане поняття святості (пор. лат. sacrificāre < sacr um facere, лит. švęsti у значенні ‘приносити в жертву’ LKŽ_xv 520 та ін.), а індоєвропейське слово *ḱu̯ento-, яке позначало її (> лит. šventas, слов’ян. *svętъ, авестійське іранське

¹³ Можливо — «звеличити жертвами, виростити, зробити великим бога»; пор. у цьому зв’язку Даукантаса: «…своїм богам приносили жертви…» (див. вище).

37

DAINIUS RAZAUSKAS

spanta-, вед. śvānta- тощо) первісне значення, очевидно, було «той, що виріс, збільшився, піднявся», і саме слово за походженням пов’язане з коренем іє. *ḱeu- «рости, збільшуватися» (> вед. śū- [śvayati «росте, збільшується»], авест. sū- «рости, збільшуватися» тощо): отже, епітет ведійського ритуального вогню śvānta- означав, що той буквально «виріс»: підріс, підскочив, піднявся вгору від покладених у нього дров або влитої горючої жертви¹⁴ (пор. юдейську цілопалення ‘ōla(h), яка, за визначенням Й. Сквірецкаса, «означає те, що підіймається вгору», див. Klimavičius 2003: 184). Тому слово spanta-, яке в авестійських іранців означало святість, водночас і далі означало також зростання, збільшення, достаток (Zaehner 2003: 42, 45, 77).

І розглянутий балтійський корінь *auk- «(з)більшуватися, множитися» К. Каруліс пов’язав саме зі зростанням, висотою, назвавши його просто «паралельною формою» кореня *aug- (Karulis 1992 1: 87). Загалом між обома коренями є певна фонетична «дифузія», пор. прус. *auktas «високий» = лит. дієприкметник мин. часу пасивного стану augtas, лат. augts, лат. auctus «збільшений, підвищений» (Mažiulis 1988: 114; Toporov 1975: 151–153); пор. уже у Бюги виведення слова auklė як < *aug-klė безпосередньо від augti (Būga 1959: 153, 409; Būga 1961: 711)¹⁵. На думку Скірмантаса Валентаса, можливо, це «злиття значень auka і augti в одній морфемі?» (Valentas 1997: 70). Цікава в цьому плані пісня Б. Тамулевичюса про принесення в жертву козла, записана близько 1865 р. (про поширеність цього звичаю в Литві див. вище), що починається словами: Ти, козлику чорнобородий, / Рости, рости, рости... (BsLP 266, № IX.15, див. 421; LTs, 181, № 193; Sruoga 2003: 373 тощо), — виникає питання, чи не була тричі повторена лексема auk, у якій ми нині чуємо лише наказовий спосіб дієслова augti, насправді пов’язана (принаймні асоціативно, а можливо, навіть за походженням) із коренем слів auka, aukauti, aukoti та auk(u)oti?

Якщо литовські слова auka та aukoti — не новотвори XIX ст., а давні слова, які, як зазначав Е. Френкель, мають споріднені відповідники в інших індоєвропейських мовах (гот. auhūma «вищий, вище», валлійське uchel «високий», пруський префікс найвищого ступеня ucka-), то, отже, їхнє походження сягає індо-

¹⁴ Mayrhofer (1976: 404, žr. 399–400); Benveniste (1995: 344–346); Toporov (1987: 192–194, 202); Toporov (1988: 17, 27, 35); Toporov (1989: 9–13t); Toporov (1992: 25); žr. Pokorny (1959: 630, plg. 592–594).

¹⁵ Būgai pritarė P. Skardžius (Skardžius 1943: 199), A. Salys (žr. Klimavičius 2003: 174).

38

Auka ir aukuras. Žodžių kilmė bei semantinė motyvacija

часи праіндоєвропейської спільноти¹⁶, то відкривається можливість інтерпретувати цілком інакше, ніж прийнято, цілу низку відповідних мовних фактів у всіх балтійських мовах. Крім згаданого Френкелем прусського префікса найвищого ступеня ucka- (*uka-, про нього див. Mažiulis 1997: 209), передусім треба згадати цей префікс в імені бога *Ukapirmo (див. там само), чиє поняття (за загальноприйнятим тлумаченням, це бог «Найперший серед усіх») набуває тоді нового відтінку — і згадана на початку думка Даукантаса, ніби його називалиАукопірмасом, від слів «жертва» і «перший», як того, кого треба передусім приносити в жертву або вшановувати, уже не видається зовсім беззмістовною. Далі, прусська назва хижого птаха гриф aukis, яку виводили зі спеціально реконструйованого прусського кореня *auk- ‘видавати певний голос, звук’, відповідного лит. áukterti ‘гукати, ухкати’, úkti ‘кричати (про сову)’, ūkas ‘сова’, лат. aūka ‘буря, вихор’, рос. укать ‘ухкати, ухати’ та ін. (Mažiulis 1988: 111–112; Топоров 1975: 148; Karaliūnas 1987: 134), тепер можна пов’язати також із лит. жертва (припустивши, що прусський відповідник мав вторинне значення ‘здобич’, типологічно прусське aukis можна було б зіставити з англійською загальною назвою хижого птаха хижий птах, тим паче що англ. здобич ‘здобич’ своєю чергою може бути синонімом жертви; пор. стати жертвою ‘стати чиєюсь жертвою’ [Piesarskas, Svečevicius 1991: 67]). І хоча прийнята етимологія прусської назви птаха грифа загалом залишається досить переконливою, відповідне тлумачення топонімів звучить вельми сумнівно й натягнуто. А таких топонімів (не кажучи про Aukakalnius) у балтійських краях було справді багато. У Пруссії: місцевість біля Велауви, над річкою Прегол, Auka або Aukai (Auco 1353 m., Aucken 1419 m.), озеро Aukulis (Aucul 1353 m.) або Aukelis (Aukel 1417 m., пізніше німецькою Okull-See), річка Auklapė (Auclappen 1419 m.; ‘річка’ прусською ape, отже, в корені той самий формант -l-, що й у лит. слові auklė); у Латвії: Àukas, Àuca-purvs, Aūce, Aūces-ezars, Auces-pļava, Aūcene, Auciņš, Aūči та ін.; у Литві: Aukena (записана поляками як Awkena, місце не ідентифіковано), Aukūpė (і село Aukupėnai) біля Кедайняя, Aūkupis біля Дотнуви, Aukupỹs біля Крекенави та Aukupỹs біля Вешінтоса, можливо, Aukspirta біля Сінтаутів (і її притока Aukspirta, і болото з такою самою назвою; за словами

¹⁶ Тут можна згадати окремий індоєвропейський корінь *ok- «високий, угору», реконструйований С. Фейстом саме для цієї мети; а також зв’язки, запропоновані М.-М. Редулеску, з румунським (дакський субстрат) вигуком (h)ut’a на позначення гойдання (дитини) на руках або колінах і давньоіндійським прикметником ucca- «високий», прислівниками uccā-, uccāih «угору», хоча в останньому випадку первісною формою основи слід було б вважати *udka- (> балтійське *utka- > *uka-): Rādulescu (1994: 84–90).

39

Dainius Razauskas

А. Ванагаса, «походження зовсім незрозуміле»), озеро Aūkrakštis біля Даугай (можливо, і річки Aūkšupis, Aukšninė, болото Aūksabalė)¹⁷. Заслуговують на увагу також дві річки у верхів’ях басейну Дніпра з балтійською за походженням назвою Уча, можливо, відповідною згаданому латв. Aūce, і принаймні три річки балтійського походження, але з «неясною» назвою Овчеса (Toporov, Trubačev 1962: 199, 211), яка, як тепер можна припустити, раніше мала форму *Aukesa (пор. Очеса < *Аkеса: Toporov, Trubačev 1962: 200). Варто відзначити поселення Aukaimis, уперше згадане в Литві Петром із Дусбурга (1285 р.) (Otekaym: Prūsijos žemės kronika III. 226; Ōukaym: III. 247, 280, 290), пов’язане з городищем біля злиття Анчі та Ūkio поблизу Батакяй¹⁸ (щодо Ūkio¹⁹ пор. згадані вище ūkauti, ūkuoti, ūkuoti та подібні форми поряд з aukūoti). У такому разі мають підстави й слова В. Вайткеявічюса про те, що «про давні обряди, пов’язані з болотами, можливо, свідчать також такі назви сіл, як Auksūdys (Кретингський, Мажейкський р-ни), утворені від слова auka або aukoti та компонента sūd- (sūduva ‘трясовина на болоті; око’)» (Vaitkevičius 2003: 153)²⁰. Нарешті, слід зважати й на особові імена, зокрема литовські прізвища Aukėnas і Aukūnas (LPŽ₁ 138, 139). Усі ці мовні факти досі пояснювали мовознавці

¹⁷ LAŽ₁₁ 18; LUEŽ 9–10; Palionis (1989: 212) (у цих топонімах убачає додатковий аргумент на користь автентичності слова auka: «Наведені факти, на мою думку, чітко свідчать про народне походження слова auka»); Pėteraitis (1997: 58–59, 69) (за поясненням В. Петерайтіса, «auk- із формантом -k- утворено від іє. *au- ‘джерело, течія’», але водночас він пропонує порівняти «лат. aukāt ‘бігти’, āuka ‘вихор’, лит. aukūoti ‘гойдатись, коливатися’. Можливо, далекий родич і пр. auks ‘хижий птах, гриф’»); Vanagas (1981: 52–53); Toporov (1975: 148); частково див. Būga (1961: 256); Klimavičius (2003: 173).

¹⁸ Dusburgietis (1985: 215, 227, 243–244, 250, žr. 414), BRMŠ₁ 339, 342, 350, 352, žr. 355; istoriko R. Batūros Aukaimis pavadintas „šventu kaimu“ (BRMŠ₁ 329); toliau Aukaimį, N. Vėliaus irgi priskirtą „mitinę prasmę turintiems vietovardžiams“ (taigi, matyt, sietą su žodžiu auka), dar mini, pavyzdžiui, „Kryžiuočių karo kelių į Lietuvą aprašymai“ (BRMŠ₁ 428, 430, 431, 433, 434, 438, 439, 441, 442). Trumpai dar žr.: LE₁₁ 155. Gal iš naujo vertas dėmesio ir jotvingių bendrinis daiktavardis aucuma ‘kaimas’ (Zinkevičius 1984: 9–10; Zinkevičius 1885: 69–70). Plg. Daukanto atitinkamai aiškinamą Ukmergę: „Dausprungas paupy Šventosios upės įkūręs pilį, vardu Vilkmergę, arba Aukamerį“ (Daukantas 1976 ²: 51).

¹⁹ A. Vanago siejama su ūkas ‘migla, ūkana’ (Vanagas 1981: 352).

²⁰ Однак ось: «Слід зазначити, що боліт, які називали Alkomis, могло бути більше, проте через чергування alka / auka їхня назва Alkai перетворилася на Aukai. Такі болота відомі в Кедайняйському та Паневежиському р-нах» (Vaitkevičius 2003: 155). Тепер таке вимушене, штучне пояснення, сумнівне вже хоча б через «чергування alka / auka» (див. вище), більше не потрібне.

40

Auka ir aukuras. Žodžių kilmė bei semantinė motyvacija

найрізноманітнішим чином. Звісно, частина цих тлумачень може бути правильною й залишатися чинною, однак тепер, після реабілітації auka, усі їх потрібно ґрунтовно переглянути.

2. ЖЕРТОВНИК

До мовних фактів, що потребують перегляду, належить і одне слово, безпосередньо пов’язане з литовською міфологією, — ім’я божества Bieaukuri. У єзуїтських щорічних звітах за 1611 рік (Annuae litterae Societatis Jesu) про литовських селян, вірних язичницьким звичаям, написано: Varios hi Deastros antiquae vanitatis monstra redolentes colebant; Žemopati, terrestrem diceres, Plutonem, si te ad antiquos referas; Andeui, Neptunum, Bieaukuri frugum custodem, Pagirni Cererem, Vsspeleni lares Vestamve, aliosque similes «[Вони] поклонялися різним божествам, що нагадували марні вигадки античності: Жемопаті, якого можна було б назвати земним [богом], або Плутоном, якщо звернутися до античних вірувань; Анде[н]і — Нептунові; охоронцеві врожаю Bieaukuri; Пагірні — Церері; Усспелені — домашньому вогнищу, Весті; та іншим подібним» (BRMŠ_II 625; переклад мій; пор. 633; також пор. Lebedys 1976: 208).

Усі згадані тут божества тією чи іншою мірою відомі в литовській міфології, їхні імена більшою чи меншою мірою прозорі, і джерело згадує їх майже зовсім без спотворень: Žemopati — Жемопаті, Жемес паті («пан землі»); Andeui, Ande[n]į — саме Ванденіса (пор. лит. діал. andenis, anduo «вода»)²¹; Pagirni — Пагірні, той, що під жорнами; нарешті, Vsspel eni — Усспелені, той, що «за попелом», тобто за вогнищем (пор. загальну назву лит. užpelenis «місце за попелом, вогнищем»: LKŽ-Ž_XVII 677). Єдине ім’я в цьому переліку, невідоме з інших джерел, — Bieaukuri. Оскільки навряд чи можна запідозрити місіонерів-єзуїтів у захопленні національним романтизмом і створенні нових литовських язичницьких божеств, а імена всіх інших відомих божеств, яких вони згадують, передано досить точно, то литовське вухо так само невимушено чує в Bieaukuri форму Beaukuri, що буквально означає того, хто без жертовника (тобто не має присвяченого йому жертовника). Саме таке тлумачення цього імені божества без жодних сумнівів чи бодай пояснень запропонував Юргіс Лебедіс, перекладаючи наведений уривок джерела (Lebedys 1976: 208), Норбертас Велюс, пишучи про литовську міфологію XVII століття (Vėlius 1986: 31), та Альгірдас Юліус Ґреймас, припускаючи, що тут так охарактеризовано бога вітру Веёпаті

²¹ LKŽ, 134, 135; Greimas (1990: 388). Існують і заперечення щодо таких зв’язків цього імені божества, але тут не місце заглиблюватися в це.

41

Dainius Razauskas

ar tiesiog Vėjas (Greimas 1990: 434, 489)²². Tačiau tokia šio dievavardžio interpretacija, šiaip ar taip, reikalauja pripažinti lietuvių kalboje jau XVII a. buvus žodį au karas

Загалом дослідники уникали Bieaukuri’o, тим паче що його згадано лише раз і, до того ж, без виразніших коментарів — за винятком того, що він нібито frugum custos, буквально «охоронець плодів» (або «охоронець»: Vėlius 1986: 31). А іноді заднім числом позначався і усталений мовознавчий присуд щодо aukuriu. Так, Йонас Баліс пише 1985 року: «Зазвичай ми можемо вважати справжніми лише такі імена богів, які згадано принаймні у двох незалежних одне від одного джерелах. Тому відпадають і чимало давньопрусських богів. Якимось непорозумінням є й такі імена богів або демонів, як Носолас (Довгоносий?), згадані єзуїтськими місіонерами XVII століття лише одного разу²³, а також Беаукуріс. Можливо, запитаний чоловік відповів: будь-який, ну, й виникло нове ім’я бога. Може, якийсь семантик вигадає, що це означає «бог без жертовника», не знаючи, що слово aukaras є новотвором» (Balys 2000: 348). Попри властиву шановному фольклористові нетерплячу категоричність, особливо промовисто те, що він — очевидно, несвідомо піддавшись мовному чуттю рідної мови — сам прочитує письмову форму імені Bieaukuri і вимовляє її як Beaukuri.

Якщо ж перевернути аргументацію з ніг на голову, поставивши її на ноги, і спробувати підкріплювати теоретичні міркування фактами, хай і незначними, а не навпаки, то згаданий «семантик», неминучої появи якого передчував Баліс, виявився б цілком правим, — адже вже саме це Bieaukuri, як Beaukuris, змусило б значно обережніше поставитися до висунутого Бюгою припущення, що слова auka та aukaras є новотворами Даукантаса. Тим паче, що й сам Бюга висловив свою гіпотезу лише з огляду на штучну етимологію Ендзелінса і дуже обережно: «Мені здається правдоподібнішим, що всі три слова — aukauti, auka та aukaras — вигадка Даукантаса». А тепер цю гіпотезу, поспішно прийняту як остаточне слово в цьому питанні, узагалі, як ми бачили з огляду праць мовознавців, доводиться принести в жертву на вівтар істини.

Зі свого боку, ім’я бога Beaukuris, згадане 1611 року, можна вважати додатковим доказом давності слова auka і вирішальним аргументом щодо такого

²² Пов’язуючи Беаукурі, тобто бога, якому не приносять жертв (або принаймні не приносять їх на жертовнику), з богом грози й вітрів, цікаво відзначити, що латиською мовою «бурю, вихор» позначає слово auka.

²³ Мається на увазі Nosolum з того самого джерела, записаний 1601 року (BRMŠ_II 624, 631).

42

Auka ir aukuras. Žodžių kilmė bei semantinė motyvacija

наявне слово auկuras, яке, отже, також немає жодних підстав зараховувати до «неологізмів Даукантаса».

Крім того, варто по-новому поглянути й на литовське божество на ім’я Габ’яукур, згадане у вірші Вільгельма Мартінія 1666 року: Нехай зникнуть Перкунас, Литуан, Вавилонський Габартай / І такожГаб’яукурБаубе та Жемепаті» (BRMŠ_III 61, 62; переклад мій). Можна припустити, що слово *габ’яукур означає не божество, а жертовник божества клуні Габ’яуйо або божества вогню Габії.жертовник

Pagaliau aukurą aptinkame ir ankstyvuosiuose tautosakos užrašymuose. Antai 1902 m. paskelbtame J. Basanavičiaus „Lietuviškų pasakų“ II tome iš Jono Valinčiaus Vaitkabalių k., Vilkaviškio aps., užrašytoje pasakoje ran- dame sakinį: – Bažnyčią statysu, – ir, statydamas sūrį į vidurį, sako: – Ot bus aukaras (altorius), ir netrukus bus pastatyta (BsLP_II 127, žr. 5, 483). Žinoma, XIX a. pabaigos užrašymas, atskirai imant, negali būti argumentas prieš Dau- kanto autorystę, tačiau įdomu, kad žodis čia paminėtas kita nei Daukanto lytimi: ne aukur as, o aukaras. Lytis aukaras paliudyta ir 1884 m. „Aušroje“, ir 1894 m. M. Miežinio Lietuviškai–latviškai–lenkiškai–rusiškame žodyne (LKŽ_I 474). J. Basanavičius dar vartojo moteriškosios g. lytį auk ara, pavyz- džiui, 1906 m. gruodžio 27 d. kalboje, pasakytoje atidarant pirmąją lietuvių dailės parodą Vilniuje: „...po didžiąja Vilniaus Katedros aukara...“ (Basana- vičius 1970: 722)²⁴. P. Skardžius žodį laiko vienu iš aušrininkų naujadarų, argumentu nurodydamas akivaizdžiai antrinę „liaudies etimologiją“: „taria- mai iš auka + la. āra ‘laisvuma, laisvas, plynas laukas’“ (Skardžius 1943: 594). O K. Būga šios žodžio lyties „kaltininku“ – iš chronologijos akivaizdu, nepagrįstai – laikė „Lietuvio“ redakciją, žodžio darybą aiškinusią jau visai kitaip: „Lig šiolai raštų kalboje vartojamąjį žodį au kuras ‘altorius’ ‘Lietuvio’ (1907 m. Nr. 5 p. 76) redakcija užsigeidė perdirbti ing auk-arą, samprotau- dama, jog šisai žodis yra kilęs iš auka ‘apiera’ ir ara ‘altorius’. Šisai ‘Lietuvio’ redakcijos aiškinimas yra visai nenuvykęs, nesą jam prieštarauja kalbos fak- tai“: aukaras „negali turėti žodžio *ara ‘altorius’, dėlto kad to žodžio nėra lietuvių kalboje“, o lotyniškojo āra, „Lietuvio“ redakcijos turėto omeny, ati- tikmuo, jei lietuvių kalboje ir būtų, dėl kalbos garsų dėsnių skambėtų visai

²⁴ Дякую д-ру Вітаутасу Туменасу, який указав мені на цей приклад!

43

Dainius Razauskas

kitaip (Būga 1958: 114). Šis Būgos sukritikuotas aiškinimas irgi tėra jau esamo žodžio „liaudies etimologija“, juoba kad pats žodis, kaip matėme, vartotas ne tik raštų kalboje, bet ir tautosakoje, ir dargi gerokai prieš minėtą „Lietuvio“ numerį. Kaip pradžioje buvo užsiminta, Būga manė žodį aukuras Daukantą sukūrus „pagal ugniā-kuro pavyzdį“. Kritikuodamas aukarą jis šį savo aiškinimą išplėtoja: „Žodį aukuras reikėtų, etymologiškos rašybos prisilaikant, rašyti su dviem k, t. y. auk-kuras. Auk-kuras yra sutrumpintas iš *auka-kurá-, nom. pl. auk(a)-kurãi. Auk-kuras yra padarytas analogiškai su ugniā-kuras ‘очаг, der Feuerherd = pelenas’ (Kvėdarna): aũkkuras – ‘auku kūrinimo (= deginimo) vieta’“ (Būga 1958: 114).

Однак і саме це пояснення Бюги можна вважати своєрідною «науковою народною етимологією», породженою «народною етимологією» Даукантаса, якою той лише намагався пояснити слово, а не створив його (згадаймо: Тут перед тією каплицею стояв aukuras, або вівтар, де, до речі, спалювали жертву або спалювали худобу, присвячену Перуну).

Можна вважати, що слова aukuras і aukaras справді утворені з кореня auk- і суфіксів -ura- та -ara-.

Слів із цими суфіксами в литовській мові багато, а найважливіше — досить численні й парні форми того самого слова з тим та іншим суфіксом: наприклад, čiūkaras ‘верх даху, гребінь, коник’ і ‘горищне віконце, отвір для диму’: čiūkuras ‘те саме’; daũbaras ‘заглибина’: dauburà ‘западина’; gaĩmaras ‘людина, що мало їсть, виснажена, змарніла’: gaĩmuras ‘те саме’; gaĩgaras ‘вершина гори, гірський хребет, пагорб’: gaĩguras ‘підвищення на поверхні землі, горбок’; kaukarà, kaũkaras ‘горбок, пагорб, узвишшя’ і ‘вершина гори’: kauku-ra, kaũkuras ‘те саме’; kaũparas ‘пагорб’: kaũpuras ‘підвищення, купа, пагорб’; kėmaras ‘шматок’: kėmuras ‘гроно, купа, безліч’; kùkštaras ‘ноша, яку несуть на спині’: kùkšturas ‘те саме’; pumparas ‘брунька’: puñpuras; пор. stãbaras ‘стебло рослини без листя, суха безлиста гілка, хмиз’ і ‘той, хто задерев’янів, неповороткий’, stabãris ‘засохла, несоковита рослина’: stabùris ‘важка, неповоротка людина’, staburys ‘сухе стебло’; stùbaras ‘хребет’: stùburas; žãbaras ‘дрібна безлиста гілка, хмиз’: множ. žãburai (наприклад, із Жеймеліса, Пакруойського району: Принеси дрібного хмизу, скоро розпалимо вогонь); žiežara ‘буркотун’: žiežura ‘те саме’; žiežmara ‘відьма’: žiežmurà ‘похмура людина’ та багато інших²⁵. Пор.

²⁵ Див. Skardžius (1943: 302–303, 307–308); LKŽ_II 140, 145, 310; LKŽ_III 31, 32, 167, 168; LKŽ_V 420, 429, 437, 441, 553, 565; LKŽ_VI 804, 807; LKŽ_X 907, 910; LKŽ_XIII 602–603, 614, 1005, 1006–1007; LKŽ_XX 11, 25, 561, 564; пор. Būga (1958: 133).

44

Auka ir aukuras. Žodžių kilmė bei semantinė motyvacija

особові імена Bādaras: Badura; Daubaras: Dauburas тощо (LPŽ_I 151, 152, 465, 466).

Отже, можна висунути припущення, що au kuru та aukaras — це іменники, утворені від дієслівного кореня auk- (aukáuti, aukóti, aukúoti) за допомогою суфіксів -ura- та -ara- (формально — назви знарядь дії), що позначають відповідний предмет чи пристрій для жертвопринесення, на який жертву піднімають, підіймають (після підняття її, можливо, спалюють, таким чином із димом знову підіймаючи вгору, до неба). Литовські aukuras, aukaras у такому разі за своєю семантичною мотивацією близькі до згаданих латинських altāre, altāria, altārium, утворених від прикметника altus «високий».

Так чи інакше, з усього сказаного зрозуміло, що aukuras, або aukaras, очевидно, теж аж ніяк не новотвір Даукантаса, а давнє литовське слово, можливо, таке ж давнє, як і auka.

3. ВИСНОВОК

Отже, принаймні більше не потрібно сушити собі голову над тим, як же стародавні литовці називали жертви, які приносили з найдавніших часів, і жертовники, на яких їх приносили, засвідчені в письмових джерелах від кінця XIV ст. — у написаній у XV ст. «Історії Польщі» Яна Длугоша, в описі прийняття християнства в Литві 1387 року: …templum et aram, in quibus hostiarum fiebat immolatio, disrumpli… «храм і жертовник, де приносили жертви, зруйнувати» (BRMŠ_I 552, 572; переклад Даїви Мажюліте; див. Jurginis 1976: 51, 62)²⁶.

Свої жертви та жертовники стародавні литовці, очевидно, так і називали — aukomis та aukurais або aukarais, навіть не замислюючись, що їхні нащадки спробують відібрати в них ці слова.

ŠALTINIAI

ATU: The Types of International Folktales: A Classification and Bibliography, based on the system of Antti Aarne and Stith Thompson by Hans-Jörg Uther, Helsinki, 2004 (nurodomas teksto numeris).

²⁶ Lie. atnašauti, atnaša rasi jau tikrai bus naujadarai, ne visai tiksliai nusižiūrėti, tarpininkaujant lenkiškai apieri, nuo lotynų offero, -re pirmine reikšme ‘nešti priešais’ (Klimavičius 2003: 182–191)

45

DAINIUS RAZAUSKAS

BRMŠ₁: Baltų religijos ir mitologijos šaltiniai, sudarė Norbertas Vėlius, 1: Nuo seniausių laikų iki XV amžiaus pabaigos, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla, 1996.

BRMŠ₂: Baltų religijos ir mitologijos šaltiniai, sudarė Norbertas Vėlius, 2: XVI amžius, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas, 2001.

BRMŠ₃: Baltų religijos ir mitologijos šaltiniai, sudarė Norbertas Vėlius, 3: XVII amžius, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas, 2003.

BRMŠ₄: Baltų religijos ir mitologijos šaltiniai, sudarė Norbertas Vėlius, 4: XVIII amžius, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas, 2005.

BsJK: Juodoji knyga, surinko Jonas Basanavičius, Vilnius: Lietuvių literatūros ir tautosakos institutas, 2004.

BsLP₁₋ᵢᵢ: Lietuviškos pasakos, surinko Jonas Basanavičius, 1–2, Vilnius: Vaga, 2001–2003.

DvPSO: Pasakos, sakmės, oracijos, surinko Mečislovas Davainis-Silvestraitis, Vilnius, 1973.

LFCh: Lietuvių folkloro chrestomatija, parengė Bronislava Kelbertė, Bronė Stundžienė, Vilnius: Regnum fondas, 1996.

L.AŽᵢᵢ: Lietuvos TSR administracinio-teritorinio suskirstymo žinynas 2, Vilnius: Mintis, 1976.

LEᵢᵢ: Lietuviškoji enciklopedija 2, Kaunas: Sp ausdos fondas.

LKŽᵢ₋ₓₓ: Lietuvių kalbos žodynas 1–20, Vilnius, 1956–2002.

LPŽᵢ: Lietuvių pavardžių žodynas, ats. red. A. Vanagas, 1, Vilnius: Mokslas, 1985.

LTsᵢ: Lietuvių tautosaka 1: Dainos, Vilnius, 1962.

LUEŽ: Lietuvos TSR upių ir ežerų vardynas, Vilnius, 1963.

LITERATŪRA

AGAPKINA, T. A. [Т. А. Агапкина,] 1996: Концепт движения в обрядовой мифологии славян (на материале весеннего календарного цикла). In:

46

Auka ir aukuras. Žodžių kilmė bei semantinė motyvacija

T. A. Агапкина, ред., Концепт движения в языке и культуре. Москва: Индрик, 213–254.

Balys, J. 2000, 2002: Raštai 2, 3. Vilnius: Lietuvių literatūros ir tautosakos institutas.

Basanavičius, J. 1970: Rinktiniai raštai. Vilnius: Vaga.

Benveniste, E. [Э. Бенвенист] 1995: Словарь индоевропейских социальных терминов. Москва: Прогресс.

Beresnevičius, G. 1997: Religijotyros įvadas. Vilnius: Aidai.

Beresnevičius, G. 2004: Lietuvių religija ir mitologija: Sisteminė studija. Vilnius: Tyto Alba.

Buck, C. D. 1949: A Dictionary of Selected Synonyms in the Principal Indo-European Languages. A Contribution to the History of Ideas. Chicago: University of Chicago Press.

Būga, K. 1958, 1959, 1961: Rinktiniai raštai 1, 2, 3. Vilnius: Valstybinė politinės ir mokslinės literatūros leidykla.

Buškevič, S. P. [С. П. Бушкевич] 1999: Жертва. Славянские древности: Этнолингвистический словарь в пяти томах, под редакцией Н. И. Толстого, 2. Москва: Международные отношения, 208–215.

Černych, P. Ja. [П. Я. Черных] 1999: Историко-этимологический словарь современного русского языка 1–2. Москва: Русский язык.

Daukantas, S. 1976: Raštai 1–2. Vilnius: Vaga.

Donelaitis, K. 1994: Metai ir pasakėčios. Vilnius: Baltos lankos.

Dovydaitis, Pr. 1934: „Auka“. In: Lietuviškoji enciklopedija 2. Kaunas: Spaudos fondas.

Dunduliene, P. 1990: Senovės lietuvių mitologija ir religija. Vilnius: Mokslas.

Dusburgietis, P. 1985: Prūsijos žemės kronika. Vilnius: Vaga.

Eliade, M. [М. Элиаде] 1996: Мифы, сновидения, мистерии. Москва: Рефл-бук.

Endzelīns, J. 1974: Darbu izlase 2. Rīgā: Zinātne.

47

Dainius Razauskas

Ermanyte, I. 1967: S. Daukanto aukà ir kiti bendrašakniai žodžiai. Kalbos kultūra 12, 38–42.

Fraenkel, E. 1962–1965: Litauisches etymologisches Wörterbuch. Heidelberg: Winter, Göttingen: Vandenhoeck u. Ruprecht.

Frazer, J. G., 1995: The Golden Bough: A study in Magic and Religion. London: Papermac.

Frisk, H. 1960: Griechisches etymologisches Wörterbuch 1. Heidelberg: Winter.

Girdenis, A. 2006: Lie. aukà – iš *aũkā ‘avis’. Baltistica 41 (3), 375–378.

Greimas, A. J. 1990: Tautos atminties beieškant. Apie dievus ir žmones. Vilnius–Chicago: Mokslas–Algimanto Mackaus knygų leidimo fondas.

Grigas, K. 1987: Patarlų paralelės: Lietuvių patarlės su latvių, baltarusių, rusų, lenkų, vokiečių, anglų, lotynų, prancūzų, ispanų atitikmenimis. Vilnius: Vaga.

Jurginis, J. 1976: Pagonybės ir krikščionybės santykiai Lietuvoje. Vilnius: Mintis.

Juška, A. 1955: Svotbinė rėda veliuონiečių lietuvių. In: Lietuviškos svotbinės dainos, užrašytos Antano Juškos ir išleistos Jono Juškos 2. Vilnius: Valstybinė grožinės literatūros leidykla.

Karaliūnas, S. 1987: Baltų kalbų struktūrų bendrybės ir jų kilmė. Vilnius: Mokslas.

Karulis, K. 1992: Latviešu etimoloģijas vārdnīca I–II. Rīga: Avots.

Klimavičius, J. 2003: Auka, apiera, atnaša: istorijos ir vartosenos bruožai. In: Leksikografijos ir leksikologijos problemos. Vilnius: Lietuvių kalbos institutas, 170–194.

Kriničnaja, N. A. [Н. А. Криничная] 2001: Русская народная мифологическая проза: истоки и полисемантизм образов 1: Бывлички, бывалщины, легенды, поверья о духах-«хозяевах». Санкт-Петербург: Наука.

Kuzavinis, K. 1996: Lotynų–lietuvių kalbų žodynas. Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla.

Lasicus, J. 1969: De diis samagitarum caeterorumque sarmatarum et falsorum christianorum. Vilnius: Vaga.

48

Auka ir aukuras. Žodžių kilmė bei semantinė motyvacija

Lebedys, J. 1976: Lietuvių kalba XVII–XVIII a. viešajame gyvenime. Vilnius: Mokslas.

Mayrhofer, M. 1976: Kurzgefaßtes etymologisches Wörterbuch des Altindischen 3. Heidelberg: Winter.

Mažiulis, V. 1984: Ide. *g'er- ‘kelti’. Baltistica 20 (1), 11–14.

Mažiulis, V. 1988: Prūsų kalbos etimologijos žodynas 1. Vilnius: Mokslas.

Mažiulis, V. 1997: Prūsų kalbos etimologijos žodynas 4. Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas.

Palionis, J. 1989: Zur Entstehung der Wörter aukà ‘Opfer’ und aukóti ‘opfern’. Zeitschrift für Slavistik 34 (2), 210.

Peteraitis, V. 1997: Mažosios Lietuvos ir Tvankstos vietovardžiai: Jų kilmė ir reikšmė. Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas.

Piesarskas, B., Sveč evičius, B. 1991: Lietuvių–anglų kalbų žodynas, Vilnius: Mokslas.

Pokorny, J. 1959: Indogermanisches etymologisches Wörterbuch 1. Bern–München: Franke.

Praetorius, M. 2006: Deliciae Prussicae, oder Preussische Schaubühne 3. Vilnius: Lietuvos istorijos institutas.

Rădulescu, M.-M. 1994: Latvian u(i)cā!, ucāt, ucītis: Dacian (h)uţa!, a(h)uţa, uţuţ. Baltistica 28 (1), 84–90.

Sabaliauskas, A. 1968: Baltų kalbų naminių gyvulių pavadinimai. Lietuvių kalbotyros klausimai 10, 101–190.

Savukynas, B. 1960: Ežerų vardai. Lietuvių kalbotyros klausimai 3, 289–300.

Skardžius, P. 1943: Lietuvių kalbos žodžių daryba, Vilnius: Lietuvių kalbos institutas. (= Rinktiniai raštai 1, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla, 1996.)

Skardžius, P. 1998: Rinktiniai raštai 4. Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas.

49

Dainius Razauskas

Sruoga, B. 2003: Raštai 9: Tautosakos studijos 1921–1947. Vilnius: Lietuvių literatūros ir tautosakos institutas.

Subačius, G. 2007: Kelios istorinės pastabos apie žodį auka. Baltistica 42 (1), 133–134.

Sumcov, N. F. [Н. Ф. Сумцов] 1996: Символика славянских обрядов: Избранные труды. Москва: Восточная литература.

Šaknys, Ž. B. 1996: Jaunimo brandos apeigos Lietuvoje XIX a. pabaigoje–XX a. pirmojoje pusėje. Vilnius: Pradai.

Tylor, E. B. [Э. Б. Тайлор] 1989: Первобытная культура. Москва: Государственное издательство политической литературы.

Toporov, V. N [В. Н. Топоров] 1975: Прусский язык: Словарь A–D. Москва: Наука.

Toporov, V. N [В. Н. Топоров] 1987: Об одном архаичном индоевропейском элементе в древнерусской духовной культуре: *svęt-. Языки культуры и проблемы переводимости. Москва: Наука, 184–252.

Toporov, V. N [В. Н. Топоров] 1988: Язык и культура: об одном слове-символе (к 1000-летию христианства на Руси и 600-летию его в Литве). Балто-славянские исследования 1986. Москва: Наука, 3–44.

Toporov, V. N [В. Н. Топоров] 1989: Из славянской языческой терминологии: индоевропейские истоки и тенденции развития. Этимология 1986–1987, 3–50.

Toporov, V. N [В. Н. Топоров] 1992: Еще раз о фракийском всаднике в балканской и индоевропейской перспективе. Балканские чтения 1: Образ мира в слове и ритуале, Москва: Институт славяноведения и балканистики РАН, 3–32.

Toporov, V. N & O. N. Trubačev [В. Н. Топоров, О. Н. Трубачев] 1962: Лингвистический анализ гидронимов Верхнего Поднепровья. Москва: Наука.

Vaitkevičienė, D. 2003: Apeiginis palabinimas. Liaudies kultūra 2003, Nr. 2, 8–14.

50

Auka ir aukuras. Žodžių kilmė bei semantinė motyvacija

Vaitkevičius, V. 2003: Alkai: Baltų šventviečių studija. Vilnius: Diemedis.

Valentas, S. 1997: Lingvistinis pasaulis poezijoje. Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas.

Vanagas, A. 1981: Lietuvių hidronimų etimologinis žodynas. Vilnius: Mokslas.

Vasmer, M. [М. Фасмер] 1996: Этимологический словарь русского языка 1–4. Перевод с немецкого и дополнения О. Н. Трубачева. Санкт-Петербург: Азбука.

Velius, N. 1986: Senovės lietuvių religija ir mitologija. Krikščionybė ir jos socialinis vaidmuo Lietuvoje. Vilnius: Mintis.

Vinogradova, A. N. [А. Н. Виноградова] 1995: Бросать. Славянские древности: Этнолингвистический словарь в пяти томах, под редакцией Н. И. Толстого, 1. Москва: Международные отношения, 264–266.

Vries, Jan de 1962: Altnordisches etymologisches Wörterbuch. Leiden: E. J. Brill.

Walde, A., Hofmann, J. B. 1938, 1954: Lateinisches etymologisches Wörterbuch von A. Walde. 3., neubearbeitete Auflage von J. B. Hofmann, 1, 2. Heidelberg: Winter.

Zaehner, R. C. 2003: The Dawn and Twilight of Zoroastrianism. London: Phoenix.

Zinkevičius, Z. [З. Зинкевичюс] 1984: Польско-ятвяжский словарик? Балто-славянские исследования 1983, 3–29.

Zinkevičius, Z. 1985: Lenkų-jotvingių žodynėlis? Baltistica 21 (1), 61–82.

Zinkevičius, Z. 1990: Lietuvių kalbos istorija 4: Lietuvių kalba XVIII–XIX a. Vilnius: Mokslas.

Dainius Razauskas Lietuvių literatūros ir tautosakos institutas Antakalnio 6, LT-10308 Vilnius [email protected]

51