АЛЬДОНА ПАУЛАУСКЕНЕ

Вільнюський університет

Напрями наукових досліджень: теорія граматики, історія граматичної науки, соціальна лінгвістика.

Рита Мілюнайте

ЩО ВИ ДУМАЄТЕ ПРО ЖІНОЧІ ПРІЗВИЩА БЕЗ СУФІКСІВ?

Vilnius: Lietuvių kalbos institutas, 2013, 359 p.

ISBN 978-609-411-090-0

Назва дослідження — актуальне й варте уваги питання. Чому воно таке актуальне, коли вже понад два десятиліття ми вільні й незалежні? Тому що жіночі литовські прізвища без суфіксів (відмінювані й невідмінювані) чужі нашій мові, а їх творення із закінченням -ė суперечить литовським звичаям і усталеним мовним нормам. 1979 року Юстинас Марцінкявічюс поетичним словом звертався до народу:

Малі ми, малі! Ідуть та йдуть Обіймаю твоє ім’я: крізь наші жита, де нам подітися крізь нашу мову — своє бажання жити, малі, ми малі, де сховати? о, яке велике бажання вистояти! свою надію бути? «Сльоза А́блінги»

Куди раптом зникло те велике бажання вистояти? Чому його змінило бажання не бути, зникнути у широкому світі? Чому тепер багатьом здається, що наша мова негарна й убога, що прізвища наших жінок негарні, і взагалі, чому ми не хочемо залишатися собою? Якщо ми будемо не собою, то збіднимо не лише себе. Зникнення мови й культури будь-якого народу — велика втрата для всього світу. Жіночі прізвища без суфіксів — лише мала частка того великого прагнення литовців зникнути.

Рита Мілюнайте подарувала нам чудове дослідження про те, що думали й досі думають про литовські жіночі прізвища, а також про мотиви їх зміни чи збереження. Прочитавши його, хочеться звернутися до всіх перефразованим реченням із першої литовської книжки: Візьміть її та читайте! І, читаючи, збагніть! Не лише збагніть, а й працюйте, якщо хочете вистояти. Ви тепер помилково переконані, що з литовською мовою нічого поганого не може статися, але вже сталося. І насамперед беріться до роботи, мовознавці! Учіться, досліджуйте

324

Acta Linguistica Lithuanica LXIX

Rita Miliūnaitė

Ką manote apie nepriesagines moterų pavardes?

…йте історію свого краю та його людей, звичаї, мову, впливи чужих мов і культур та тверезо оцінюйте все те, що вже відбулося і досі відбувається. Нині ви лише пасивні спостерігачі. Влада оголосила литовську мову державною, створила при Сеймі Литовської Республіки Державну комісію з литовської мови й умыла руки, не дбаючи ні про те, що має Комісія, ні про те, що вона може зробити.

Мілюнайте написала актуальну й у всіх відношеннях чудову книжку. Яка чиста жіноча краса на обкладинці! Обкладинка відображає і красу книжки, її досконалість: чудова композиція та висока культура письма зумовлюють її об’єктивність і привабливість, адже чітко окреслено об’єкт дослідження, визначено цілі й завдання, а також можливі наслідки невдалих кодифікацій. Уже самою назвою книжки поставлено запитання: «Що ви думаєте про жіночі прізвища без суфіксів?» Водночас постає й чимало інших запитань: Чи можна після офіційного дозволу жінкам мати прізвища без суфіксів іще захистити колишню систему їхніх прізвищ? Якщо можна, то як? Якщо не можна, то чому? І чому так нерозумно впорядковують рідну мову за зразком чужих мов?

Вартий уваги досвід авторки, висловлений у присвяті книжки: «[...] дівоче прізвище, збережене протягом чверті століття, у житті не спричиняло жодних дискримінаційних переживань, перешкод чи тим паче різноманітних комплексів». А наприкінці дослідження, проведеного на основі науки й народного мовознавства, зроблено невтішний висновок: «[...] феміністичний бунт проти суфіксів у жіночих прізвищах із часом перетворився на бунт, що зріє, проти всієї литовської системи прізвищ загалом як частини литовської ідентичності» (с. 319). Не біймося терміна народне мовознавство через слово народ, яке понад пів століття затягували в багнюку. Це литовське слово, вживане Сімонасом Даукантасом, записане також у Дусетському краї й таке, що мало значення «натовп, велика юрба людей» (Словник литовської мови VII 391).

Поряд із професійною медициною є й народна медицина, а поряд із професійним мовознавством — і народне мовознавство, бо людині здається, що вона вже все про себе знає: може сама себе лікувати, сама вирішувати, якою має бути її мова, а успадковане прізвище вважає своєю власністю, наче якусь річ. Кожна здорова людина має мову, але мова є власністю не її однієї, а суспільства, тож і її прізвище — власність мови. За власною волею людина може створити лише псевдонім. Влучно придуманий псевдонім відомої людини часто приховує від людей її справжнє прізвище. Тому дехто може й не знати справжніх прізвищ Майроніса, Вайжгантаса, Креве, Вєнуоліса, Жемайте.

Як народна медицина не може замінити професійну медицину, так і народне мовознавство не може замінити професійне. Мотиви народного мовознавства щодо зміни прізвищ несумісні з професійною лінгвістикою. Невже зміна прізвищ може забезпечити якусь рівність статей? Прагнучи рівності, створюють нерівність, адже природне призначення чоловіка й жінки не збігається і не може збігатися: чоловіки ніколи не народжуватимуть дітей. У багатьох країнах жінки зазнають дискримінації незалежно від свого прізвища. То навіщо потрібне таке повстання проти прізвищ литовських жінок?

Recenzijos / Reviews

325

ALDONA PAULAUSKIENĖ

Зі спостережень Зігмаса Зінкявічюса й Антанаса Саліса видно, що був час, коли й литовські жіночі прізвища відрізнялися від чоловічих лише закінченнями (Daugirdas – Daugirda, Derkintis – Derkintė), але невідомо, наскільки широко це було поширено. Ця територія межує з Латвією, де латвійські жіночі прізвища послідовно утворюються за допомогою двох закінчень (-a та -e) (Ozols – Ozola, Kalnačs – Kalnača, Rozenbergs – Rozenberga; Balodis – Balode, Rudzītis – Rudzīte, Ceplītis – Ceplīte), що не вказують на належність до сім’ї. І жоден литовський мовознавець не звернув уваги на простіші латвійські чоловічі прізвища, які дають змогу регулярно утворювати жіночі прізвища за допомогою закінчень. Суфікси й закінчення литовських чоловічих прізвищ різноманітніші, ніж латвійських. Тому від них не можна регулярно утворювати жіночі прізвища за допомогою запропонованого єдиного закінчення -ė. Цікаво, що суфікс -ienė пасує до всіх литовських чоловічих прізвищ, але чи захотіла б якась із молодих вродливих жінок мати прізвище з цим суфіксом, який уже майже невіддільно асоціюється в нашій свідомості з заміжньою жінкою. У дослідженні Мілюнайте знаходимо і пропозицію вживати його для всіх жіночих прізвищ, і аргумент, що він нагадує стару, зморщену бабу, хоча заміжня жінка ще може бути молодою й вродливою, а старіємо ми всі без винятку.

Сьогодні мовознавство таке далеке від литовськомовного суспільства (і навіть від деяких мовознавців), як зоря від зорі. Що можна сказати про мовознавця, який пов’язує жіноче прізвище без суфікса навіть із прабалтійською мовою, коли литовські прізвища загалом походять із досить пізнього часу (литовські князі прізвищ не мали), а жіночі прізвища з’явилися ще пізніше за чоловічі?

Дослідження Мілюнайте починається з визначення об’єкта, методів його дослідження та цілей, а також із розгляду науки, що пояснює формування литовських прізвищ. Використано наукові праці Зігмаса Зінкявічюса, Мейлуте Рамонієне, Віталії Маціяускене, Алми Рагаускайте та інших. У списку літератури знайдемо всіх мовознавців і немовознавців, які публічно висловлювали свою думку про жіночі прізвища.

Із розповідей записано й погляд батька нашої мови Йонаса Яблонскіса на жіночі прізвища без суфіксів. Але розповіді — не документи: з одних складається враження, що Яблонскіс прихильно ставився до них (с. 50). Разом із Юозасом Сенкусом він обговорював повненьку дівчину Deveikytę, казав, що їй більше пасувало б прізвище Deveikė і що прізвища дорослих дівчат слід уживати без зменшувальних суфіксів. Яблонскіс і Восилюте називав Восилею, та невідомо за яких обставин: чи казав це їй прямо в очі, чи лише говорив про неї з іншими. Мені довелося дуже довго й близько спілкуватися з Броне Восилюте, багато чути її розповідей про Яблонскіса, але вона ніколи не згадувала, що Яблонскіс називав її Восилею.

Сенкус переказує думку Яблонскіса: сільські люди правильно робили, що малого Senkų називали Senkiuku, але початкова школа робила неправильно, коли ще зовсім малого шибеника називала Senkum.

У сучасних дискусіях Альбінас Петруліс згадує цілком протилежне твердження Яблонскіса (с. 54): прізвиська без суфіксів дають лише розпусним жінкам.

326

Acta Linguistica Lithuanica LXIX

Rita Miliūnaitė

Ką manote apie nepriesagines moterų pavardes?

Яблонскіс міг казати і так, і так, адже він не лише писав граматики, а й прислухався до повсякденної розмовної мови людей. А люди могли назвати дорослу й уже немолоду жінку прізвищем без суфікса, могли ототожнювати суфікси прізвищ дорослих дівчат із зменшувальними та пестливими суфіксами загальних слів і відчувати, що вони не пасують немолодій жінці. Маленьких хлопчиків справді називали й досі називають Senkiukais, Vitkauskiukais, Jonaičiukais, показуючи, що вони ще не дорослі, несамостійні, усе ще залежать від родин Senkų, Vitkauskų, Jonaičių. Однак записувати в документах зменшувальні форми чоловічих прізвищ ніхто ніколи не пропонував, бо настане час, коли хлопчики виростуть, одружаться, відокремляться від батьків, стануть головами інших родин, і тоді від їхніх прізвищ утворюватимуть прізвища їхніх дружин і дочок; маленьких хлопчиків у їхніх сім’ях також називатимуть зменшувальними формами прізвищ, аж поки вони виростуть і створять власні сім’ї.

Яблонскіс, професійний мовознавець, мав підстави стверджувати, що в усталеній системі прізвищ не можна проводити жодних реформ, а жінок із прізвищами без суфікса лише обзивають. І цьому треба вірити, адже за життя Яблонскіса моральні цінності литовських родин були ще дуже міцними.

Зменшувальні суфікси литовських прізвищ не мають зменшувального значення. У жіночих прізвищах вони вказують на належність до родини, а в чоловічих — цілком позбавлені значення: Labutis, Seibutis, Urbutis, Gražulis, Balčytis, Saulytis, Antanėlis, Kunigėlis тощо. Щоб краще зрозуміти різницю між значеннями власних і загальних іменників, порівняймо два, здавалося б, цілком протилежні за значенням прізвища — Didžiulis і Mažiulis. Дуже маленька людина може мати прізвище Didžiulis, а Mažiulis може бути й рослим чоловіком. Прізвища належать до тієї самої системи власних назв, що й назви міст, річок, озер, і за своїми семантичними особливостями відрізняються від загальних іменників.

На с. 117 Мілюнайте пише, що в дискусіях початку XXI ст. не було використано весь потенціал аргументів, наведених у дискусіях XX ст. Ми вже такі, що нас найбільше цікавить не те, хто що колись сказав чи й досі каже, а те, щоб самим виступити зі своєю єдиною правдою. Це дослідження Мілюнайте — перше, у якому наведено дуже різноманітні аргументи, але чи скористається хтось потенціалом раціональних аргументів, які вона висвітлює, — ще сумнівно, адже дуже часто ми не помічаємо окремих мислителів.

У дискусії 1967 року найрозумніше писав Казис Улвідас (с. 62–63). Хто міг би сказати, як донести його думку до суспільства? Його підтримав Йонас Казлаускас, але, наприклад, Алексас Ґірденіс не бачив тут навіть лінгвістичних проблем: додавай закінчення -ė скільки завгодно. Можливо, спочатку дивно виглядатимуть Degutė, Girdenė, Vanagė, Skiauterė, Kačerauskė, але «оскільки в цих прізвищах немає нічого нелитовського, з часом вони легко прижилися б» (с. 65). Улвідас не помилявся, а Ґірденіс помилявся. Це залежало від часу, у який вони жили й формувалися, від віку та від того, наскільки глибоко вони розуміли суть питання.

Recenzijos / Reviews

327

ALDONA PAULAUSKIENĖ

Улвідас не бачив жодного впливу чи можливості втручатися чиєюсь волею в природні процеси формування й розвитку мовних явищ. Він переконаний, що те, що в мові є своїм, специфічним, прекрасним, заслуговує на пошану й захист. Не прізвища, а суспільний лад змінює ставлення до заміжніх і незаміжніх жінок. Він не ототожнює особові імена з парами назв професій (daktaras – daktarė), тим паче — з назвами тварин (vilkas – vilkė), тоді як Ґірденіс стверджує, що саме ці приклади показують: жіночі прізвища без суфікса не суперечать природі литовської мови (с. 64). На думку Ґірденіса, незручною була б лише одна мовна дрібниця: якби чоловік мав прізвище Dirsė, Lapė, Kupė, Rutė, Ružė, Tupė, Žylė, то прізвище жінки вже не відрізнялося б від чоловічого. Але зрештою й висновок Ґірденіса не віщує переворотів, адже причина зміни жіночих прізвищ не мовна, а соціальна, і тому все залишиться як було (с. 64). Отже, Улвідас ближчий до соціолінгвістики, ніж Ґірденіс.

У дослідженні Мілюнайте наведено й думку, нібито поляки нав’язали нам суфіксальні дівочі прізвища, а згодом самі від них відмовилися. Соціолінгвістика спростувала б це, адже вона вивчає не лише мову, а й історію, звичаї, традиції та фольклор суспільства, яке нею послуговується, а з них видно норми суспільного життя й родинної моралі. Литовці мають давню міфологічну казку «Еґле — королева вужів». Вона, мабуть, походить із поганських часів, коли литовці поклонялися деревам і ще не мали прізвищ, а в ній уже відображено норми створення сім’ї. Žilvinas — король вужів, а Eglė, його дружина, — королева вужів. Їхні діти — троє синів і наймолодша донька — мають імена дерев: Ąžuolas, Uosis, Beržas і Drebulė. Шлюб Жілвінаса й Еґле ґрунтується зовсім не на коханні, а на обмані й примусі. Еґле пообіцяла вийти заміж за Вужа, щоб повернути сорочку, а потім вужі лише з третьої спроби змогли силоміць забрати її з батьківського дому. Еґле була щаслива у своєму домі, але сумувала за батьками, братами й сестрами, хотіла лише навідати їх. За допомогою знахарки, подолавши важкі випробування, вона отримала дозвіл чоловіка на поїздку за умови, що не називатиме його імені. Вона й не називала, сини також не виказали його, а виказала донька. Після смерті Жілвінаса Еґле все одно не повернулася до батьківського дому, бо для заміжньої жінки дороги назад до батьківської сім’ї немає. Вона прокляла доньку, закляла синів і себе, і всі вони перетворилися на дерева.

Ось така структура сім’ї. Сини залишаються вірними батькові, а доньки йдуть із батьківського дому. Литовська мова відображає відмінність між природою чоловіків і жінок та їхнім становищем у сім’ї: чоловіки veda, а жінки teka (залишають батьківський дім), беруть прізвище чоловіка, стають власністю чоловіка. Це відповідає і десятій Божій заповіді. Навіть тепер, коли цю заповідь сформульовано дещо інакше й не наголошено, що дружина є такою самою власністю чоловіка, як осел чи річ, чоловікам усе одно не подобається, коли дівчина сама до них залицяється, вішається їм на шию, хоче керувати чоловіком. Така жінка їм нецікава, бо їхня природа вимагає здобути дружину, долаючи перешкоди. У природі самці б’ються за самиць. Бачите, як далеко соціолінгвістика може відійти від зрозумілого всім нам мовознавства.

Систему литовських жіночих прізвищ сформувало суспільне (соціумне) ставлення до сім’ї як до природного утворення і водночас священної речі. І це було правильно. Розгляньмо

328

Acta Linguistica Lithuanica LXIX

Rita Miliūnaitė

Ką manote apie nepriesagines moterų pavardes?

свої весільні звичаї. Вони свідчать, що найважливішим було не кохання, а розсудливість: дбали про те, щоб новостворена сім’я могла жити нормально, мала дах над головою та щоденний хліб. Батьки зазвичай обирали, з ким одружуватися синові й за кого виходити заміж доньці: дівчатам готували посаг, а до родини майбутнього чоловіка їздили на оглядини, щоб перевірити, чи сват не збрехав чогось. Наречена на власному весіллі завжди плакала, бо в свекрухи не буде так добре, як у матері. Рідко хто одружувався з кохання, але сім’ї були численними й міцними: За добрим чоловіком — як за муром.

Відповідальність за сім’ю та дітей ділять порівну, обов’язки розподіляють відповідно до можливостей. Чоловіки орали землю, сіяли зерно, жали жито, будували будинки, садили сади, дбали про всі важчі господарські роботи, непридатні для жінок, але з ополоником ніколи не крутилися біля горщиків. Жінки готували їжу, пряли, ткали, були ближче до дітей і дому. Ще в першій половині XX століття в Литві не було феміністок, які домагалися рівності чоловіків і жінок. Та й під час одруження кохання не було на першому місці. Мої батьки вже не обирали мені чоловіка, бо то були інші часи, але коли я, виходячи заміж, запитала маму, що буває, коли минає кохання, вона відповіла: «Не дивися на те, що минає, а дивися лише на те, що приходить». «А що ж приходить?» «Приходить відповідальність за чоловіка й дітей, приходять турботи та домашнє тепло, яке залежить від тебе».

«Потопельниця» Євгенія Олександровича з першої половини XX століття. Як глибоко й тонко талант Євгенія Олександровича проник у становище нещасної Вероніки, що читачам здається, ніби навколо Вероніки жили тільки страшні, байдужі, жорстокі й несправедливі люди (навіть батько та хлопці, які колись так її кохали). А насправді люди, що оточували Вероніку й жили в суспільстві, де позашлюбні статеві стосунки вважали розпустою, смертним гріхом, були цілком звичайними. Навіть священник не відпустив їй гріхів: на очах у всієї церкви прогнав Вероніку від сповідальні.

У радянські часи, коли ми з учителькою літератури й викладачкою Вільнюського університету Броне Катінене усно екзаменували майбутніх студентів, усі без винятку, відповідаючи про «Потопельницю» Євгенія Олександровича, засуджували буржуазний лад і темноту людей та казали, що от за радянських часів Вероніці вже не довелося б накладати на себе руки, бо влада ще й підтримує матерів-одиначок, ніхто їх не засуджує. Тоді Катінене запитувала:

– А чи добре вже за радянських часів дівчині з дитиною?

Той, кого запитували, не знав, що відповісти. Відчував, що це недобре, але знав і те, що таких жінок чимало, що на них уже дивляться інакше, а їхніх дітей ніхто особливо не відрізняє від інших.

За радянських часів багато що змінилося: людей вигнали з місць, де вони жили, землю колективізували, церкви осквернили, усталені життєві норми зруйнували, а права чоловіків і жінок зрівняли. Жінки, як і чоловіки, у комбінезонах, що приховували всі принади й підкреслювали недоліки, місили цемент, носили цеглу, штукатурили стіни будинків, прокладали й асфальтували дороги, водили тракт-

Recenzijos / Reviews

329

ALDONA PAULAUSKIENĖ

тори. На весь Союз лунало ім’я Паші Ангеліної, першої жінки-трактористки-стахановки. Чи такої рівності хочуть і наші сучасні феміністки? Чи хочуть вони залишитися самотніми з гуртом дітей?

Мілюнайте зауважила, що в усіх дискусіях і постановах щодо безсуфіксних жіночих прізвищ не було лінгвістичних мотивів. Самих лише суто лінгвістичних мотивів було б недостатньо. Потрібна була соціальна лінгвістика. Наприклад, під час дискусії 1967 року щодо жіночих прізвищ Гірденіс, один із найобдарованіших литовських мовознавців, не побачив у цьому жодної лінгвістики. Нормування мови, яке відбувалося за радянських часів, ще не могло замінити соціальну лінгвістику. Тепер вона ніби зароджується, але лише констатує факти. Вона не намагається й поки не може відповісти на запитання, чи взагалі варто відмовлятися від успадкованих суфіксів жіночих і дівочих прізвищ, якщо вони не мають ані значення старої баби, ані значення старої діви.

Не соромно бути ні заміжньою, ні незаміжньою, бо суфікс –ienė не означає, що його носійка — зів’яла баба, а суфікси дівочих прізвищ не означають, що їхні носійки — нещасні старі діви. Навпаки — дівочі прізвища традиційно зберігають відомі заміжні жінки сцени: Vos yliūtė (Dauguvietienė), Dauguviety tė, Mironaitė, Juodytė, Kymantaitė, Ožel y tė, Pleškytė, Kazragytė, Teišerskytė, Kochanskytė, Leitaitė, Rubackytė, Starošaitė, Ibelhauptaitė, Prudnik ovaitė та інші. Зберігаючи дівочі суфіксальні прізвища, не шлюб і навіть не національність чи країна, де нині живеш, є найважливішими! Вибір прізвища визначає повага до батьківщини й рідної культури, до якої належиш і яку представляєш не лише в Литві, а й у всьому світі.

Бенямінас Кондратенка, багаторічний учитель литовської мови й літератури, письменник, який подорожує Литвою слідами творців, свідомо обрав прізвище Кондратас. Причину зміни прізвища він пояснює так: «Немає нічого поганого в тому, що в шлюбі поєднуються національності чи релігії; важливо, як ти поводишся в країні, де народився, живеш і мовою якої говориш, у краї, який тепер є твоєю рідною Матір’ю» (Kondratas Benjaminas. Kūrėjų pėdsakais 6. Vilnius, 2010, p. 138).

Я вже висловлювалася, що феміністкам, які домагаються рівних чи навіть ширших прав, варто зупинитися на дівочих прізвищах і не спотворювати усталені форми жіночих прізвищ (с. 117), і тепер повторюю це. Не підтримую постанови писати чужі прізвища мовою оригіналу. Латвійці цього не зробили, зберегли традиційне написання так, як вимовляють, хоча довелося навіть до суду звертатися. Не підтримую і перебудови литовських жіночих прізвищ шляхом усунення їхніх суфіксів. Одна всесвітньо відома оперна співачка, вийшовши заміж за іноземця й увійшовши до його родини, не взяла прізвища чоловіка, а скоротила своє литовське прізвище з Urmanavičiūtės до Urmaną. Останнє утворення не суперечить мовним нормам, принаймні вказує на жіночий рід і відмінюється. Але інша примадонна, яку часто показують на литовському телебаченні, перетворила прізвище Kazlauskaitės на невідмінюване Kazlaus. Таке прізвище в контексті литовської мови й культури просто неможливе, але воно вже існує.

330

Acta Linguistica Lithuanica LXIX

Rita Miliūnaitė

Ką manote apie nepriesagines moterų pavardes?

Литовські жінки за кордоном за законами іноземних країн примусово мусили брати прізвище чоловіка. Це було зумовлено чужою мовою, яка загалом не розрізняє родів. У контексті англійської мови й культури згідно із законами дружина Drąsučio мала бути також Drąsutis. Нині й у Литві, зневажаючи власні цінності, свою мову, культуру та закони, зовсім не зважаючи на те, що жінці прізвище чоловіка не пасує, воно негарне і відокремлюється від чоловічого прізвища як незмінна форма, дехто обирає прізвище чоловіка навіть без закінчення, що вказує на жіночий рід. Кажучи це, я маю на увазі прізвище Bosas, яке належить дуже вродливій жінці. Уявімо його в мовному контексті. Литовці й сусідів частіше називали прізвищами, ніж іменами: «Шаркус сам їде на базар і всім забезпечує сім’ю, а Шаркувене живе як якась пані, нікуди з дому ноги не ступає». Тепер у цьому контексті вживімо жіноче прізвище Bosas. Що ж ми отримаємо? І які литовські закони узаконюють такі прізвища? Якщо я кажу: «Це дім Боса», люди, які ще не втратили мовного чуття литовської, зрозуміють мене лише так, ніби я говорю про дім чоловіка, а я ж хотіла сказати, що це дім його дружини.

Досить про жіночі прізвища! На завершення слід сказати, що вони — лише невелика частина величезного суспільного перевороту, свідчення того, що наша культура загалом занепадає. У всьому, що ми тепер називаємо сучасним, немає ані найменшого духу національного. На підтвердження цього є безліч прикладів: мистецтво всіх видів, офіційні й неофіційні публічні написи, оголошення, реклама, мовні манери, вигуки, емоційні та експресивні слова. Литовська мова має їх так багато (вона розрізняє вигуки й звуконаслідувальні слова, чого інші мови не роблять), а виявляється, що власних нам не вистачає: кричимо super, yes, vau! То невже нашим захисникам державної мови й національної культури вже нічим зайнятися?

Надалі таких захисників бракуватиме ще більше, бо хто тепер міг би сказати, коли литуаністика стане престижною спеціальністю, коли її обиратимуть найздібніші випускники середніх шкіл. Перебуваючи в Радянському Союзі, ми ще зберегли прагнення до свободи, пишалися своєю батьківщиною, а тепер, мабуть, лише під час баскетбольних матчів одностайно вигукуємо: ЛИТВА! Нині наша батьківщина — на батьківщині, як сказав у Великому дворі Вільнюського університету президент Європейського Союзу, вітаючи головування Литви в парламенті ЄС.

Не можу як слід завершити рецензію на книжку Рити Мілюнайте. Можу лише відповісти на її запитання, надруковане на обкладинці. Гадаю, нам не потрібні жіночі прізвища без суфіксів.

Надійшло 27 жовтня 2013 р.

АЛЬДОНА ПАУЛАУСКЕНЕ

Vilniaus universitetas

Balio Sruogos g. 8-1, LT-10220 Vilnius, Lietuva

[email protected]

Recenzijos / Reviews

331