VOLKER KOHLHEIM

Байройт

Наукові напрями досліджень: літературна ономастика, теорія імен, антропонімія, годонімія.

DOI: doi.org/10.35321/all84-10

ЕДУАРД БЕРЕНД І ПОЧАТКИ НІМЕЦЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ ОНОМАСТИКИ

Едуард Беренд і витоки німецької літературної ономастики

АНОТАЦІЯ

У 1942 році редактор творів Jean Paul, Eduard Berend, зі швейцарського вигнання опублікував статтю про іменування у Jean Paul, яку можна вважати засадничим текстом сучасної наукової літературної ономастики. У ній він не лише показує, як Jean Paul добирав свої часто дуже ексцентричні імена, а й докладно характеризує поетичне іменування Dichters. Тим самим він частково експліцитно, частково імпліцитно окреслює методологію майбутньої наукової літературної ономастики.

КЛЮЧОВІ СЛОВА: Eduard Berend, Jean Paul, літературна ономастика, методологія, компаративна літературна ономастика, фоносемантика, кількість складів, соціоономастика, промовисті імена, антитетичне/зламане ім’я.

АНОТАЦІЯ

У 1942 році редактор творів німецького поета Jean Paul (Richter), Eduard Berend, зі свого швейцарського вигнання опублікував статтю про поетичні практики іменування Jean Paul. Цю статтю можна вважати засадничим текстом наукової літературної ономастики. Berend не лише показує, як Jean Paul добирав свої імена, а й дає докладний аналіз його практики іменування. Отже, частково експліцитно, частково імпліцитно Berend розробляє методологію майбутньої наукової літературної ономастики.

КЛЮЧОВІ СЛОВА: Eduard Berend, Jean Paul, літературна ономастика, методологія, компаративна літературна ономастика, фоносемантика, кількість складів, соціоономастика, промовисті/кратилічні імена, антитетичне/зламане ім’я.

220

Acta Linguistica Lithuanica LXXXIV

Eduard Berend und die Anfänge der deutschen literarischen Onomastik

1. ЖИТТЯ ФІЛОЛОГА, ПРИСВЯЧЕНЕ JEAN PAUL

Безперечно, не зовсім помилково датувати початок наукової німецької літературної ономастики 1942 роком. Цього року в американському журналі Publications of the Modern Language Association of America німецькою мовою з’явилася ґрунтовна стаття Die Namengebung bei Jean Paul Eduard Berend. Уже тепер зазначимо, що ця стаття містить значно більше, ніж обіцяє її назва, а саме не менше ніж випереджальний начерк досі неіснуючої літературної ономастики, здійснений на матеріалі взірцевого викладу технік іменування поета Jean Paul (Richter) (1763–1825).

Але ким був Eduard Berend? Народжений 1883 року в Ганновері, він походив із заможної міщанської єврейської родини^¹. Його батько, Emil Berend (1846–1920), був адвокатом і нотаріусом та дослужився до таємного радника юстиції. Уже під час навчання молодого Eduard Berend захоплювали праці Jean Paul, тож 1907 року він завершив студії докторською дисертацією з німецької філології на тему Jean Pauls Ästhetik^². До початку Першої світової війни Berend був приватним ученим у Мюнхені, але вже тоді задумав повне видання творів Jean Paul, за підтримки літературознавця Julius Petersen. Після закінчення війни, у якій Berend брав участь добровольцем, він спочатку підготував видання листів Jean Paul; 1927 року Прусська академія наук доручила йому редагування творів Jean Paul — грандіозне завдання, яке він виконував до 1938 року, коли йому повідомили, що він має негайно залишити Німеччину. Йому вдалося виїхати до Швейцарії, проте омріяного переселення до США він не досяг. Після завершення війни Німецька академія наук запропонувала йому взяти на себе редагування томів історико-критичного видання Jean Paul, яких ще бракувало, але лише 1957 року він зміг відновити свою діяльність у Марбасі-на-Неккарі. Перед смертю 1973 року Eduard Berend отримав ще численні відзнаки; зокрема, 1957 року земля Баден-Вюртемберг надала йому звання «професор», а 1963 року він отримав звання почесного доктора Вільного університету Берліна.

Із цього біографічного нарису, мабуть, стало зрозуміло, що Eduard Berend, коли на початку 40-х років XX століття у своєму швейцарському вигнанні писав статтю про іменування у Jean Paul,

^¹ Біографічні дані за Knickmann (1994/1995).

^² Опубліковано 1909 року у видавництві Duncker, Berlin.

Straipsniai / Articles

221

VOLKER KOHLHEIM

був до цього якнайкраще підготовлений. Не лише як редактор творів Jean Paul він знав їх краще за будь-кого іншого, а й був обізнаний із великою кількістю записів і виписок, що збереглися в робочих зошитах і записниках письменника (щодо цього див. Müller 1988). Те, що тепер він зосередився саме на іменуванні у Jean Paul, імовірно, пояснювалося, з одного боку, тим, що, на відміну, наприклад, від «Гете, який уникав імен» (824), Jean Paul уживає безліч імен людей і географічних об’єктів, а з другого — тим, що Jean Paul, певною мірою, сам указав йому шлях, адже він був «одним із перших, хто теоретично висловився щодо питання поетичного вибору імен» (822)^³. Ці висловлювання містяться в §74 другого видання його Vorschule der Ästhetik 1804 року й починаються афоризмом: «Навіть дрібниця — дати ім’я — навряд чи є дрібницею» (Jean Paul 2015: 175). Але повернімося до статті Eduard Berend і запитаймо себе, що вона повідомляє про літературну ономастику.

2. НАРИС МАЙБУТНЬОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ ОНОМАСТИКИ

На початку своєї статті Berend прозорливо окреслює майбутнє літературної ономастики: бажаним, але надзвичайно важким для здійснення було б «відповісти в якнайширшому часовому й просторовому масштабі на питання, з огляду на які міркування та принципи поети хрестили вигаданих ними персонажів; відмінності епох, народів, мов чітко відбилися б у цьому дзеркалі» (820). Для самого Berend це був утопічний проєкт, особливо тому, що він іще виходив із того, що за це завдання візьметься один дослідник. Проте, ще не вживаючи цього поняття, Berend уже тут накреслив глобальну компаративну літературну ономастику — концепцію, яку завдяки сучасним комп’ютерним можливостям можна вважати близькою до реалізації. Тут варто згадати праці нідерландської мовознавиці Karina van Dalen-Oskam, яка доручила розробити комп’ютерні програми, здатні здебільшого правильно розпізнавати імена в оцифрованих текстах і класифікувати їх за певними критеріями. За допомогою так званих named entity recognition and classification tools можна досліджувати великі масиви оцифрованих текстів щодо

^³ Оселившись у Женеві, E. Berend застосовує швейцарську орфографію, яка вже тоді не знала «ß».

222

Acta Linguistica Lithuanica LXXXIV

Eduard Berend und die Anfänge der deutschen literarischen Onomastik

аналізувати й порівнювати вживання та функції імен (van Dalen-Oskam 2016).

Далі Berend висуває вимоги до інтерпретатора літературних імен. У поетономастичному дослідженні «йдеться не стільки про прямий сенс і звучання імені, скільки про різноманітні побічні тони, що супроводжують його, про ближчі чи дальші асоціації, які з ним пов’язуються» (820). Якщо Berend, з одного боку, говорить про «різноманітні побічні тони», а з другого — про «ближчі чи дальші асоціації», то, мабуть, тут уже можна побачити те саме розрізнення, яке пізніше, з позицій системної теорії, привело до розмежування «внутрішньосистемних» і «позасистемних валорів» поетичного імені: до «внутрішньосистемних валорів» належить фонологічний рівень, звукова символіка імен, усе те, що можна назвати фоносемантикою, стилістичні засоби на кшталт повторення імені та паралелізму, опозиції й алітерації, нарешті, семантика «промовистих імен» (Kohlheim V. 2019: 32–36). Натомість «позасистемними валорами» слід вважати інтертекстуальні та інтерконтекстуальні зв’язки з вигаданими або реальними людьми чи місцями (Kohlheim V. 2019: 36–40). У цьому контексті Berend також торкається перекладацьких питань, указуючи на труднощі, з якими стикається перекладач промовистих, тобто семантично прозорих імен (821; див. Kohlheim V. 2019: 291–309).

Цікаво також, що у своїй поетономастичній праці Berend уже торкається жанротеоретичних аспектів: він зазначає, що, з одного боку, «треба розрізняти серйозні й комічні, ідеалістичні та реалістичні твори», «а також, мабуть, епічні й драматичні твори; адже в обох випадках імена підпорядковуються дуже різним умовам» (821). Тоді як на сцені вирішальними є зовнішнє враження від персонажа та його поведінка, а ім’я відіграє лише підпорядковану роль, «у розповіді, навпаки, [...] ім’я дуже істотно сприяє формуванню певного уявлення про його носія» (321). Привертає увагу, що тут Berend згадує епос і драму, але не лірику. Безперечно, існують вірші, які не містять власних імен (Mörike: Im Nebel ruhet noch die Welt, / Noch träumen Wald und Wiesen...), однак, з іншого боку, імена можуть визначати всю атмосферу вірша (Mörike: Wie heißt König Ringangs Töchterlein? / Rohtraut, Schön-Rohtraut...^⁴

^⁴ Про Mörike та його Schön-Rohtraut див. Schildberg-Schroth 1995: 183-142. Про власні імена в ліриці див. Gottschalk 2009.

Straipsniai / Articles

223

VOLKER KOHLHEIM

Berend порушує навіть питання продукційної естетики, щоправда, ще не вживаючи цього терміна. Так, він критикує помилки, «яких деякі письменники припускалися, обираючи іноземні імена», наприклад Carlyle, який дав героєві свого роману Sartor Resartus (1834) «неможливе ім’я Teufelsdröck» (820). Важливіше інше: коли він зазначає, що Jean Paul «якось не без підстав сказав, що героїні та герої його романів без своїх чудових імен просто не могли б існувати» (821), то вже дуже наближається до думки, що саме ім’я конституює персонажа (Kohlheim V. 2019: 25–28).

3.

ПРОЗОРЛИВИЙ ВИБІР ІМЕН У JEAN PAUL

Щоб оцінити оригінальність вибору імен Jean Paul, він спочатку протиставляє його літературним практикам іменування своїх сучасників і тим самим сам подає перші орієнтири для написання історії літератури «від імені». За часів Jean Paul, пише Berend, «ще значною мірою панував старий звичай або лихий звичай позначати імена людей чи місць лише окремими літерами, переважно початковими, або зірочками, наприклад у “Історії шведської графині фон Г.” Gellert» (823). Інші, наприклад Goethe, часто замість імені вказували лише професію або сімейний стан: «архітектор, капітан; мати, дядько» (823). Натомість Jean Paul не любив анонімності, навіть у реальному житті: «Якщо про невідому істоту я знаю лише ім’я, — цитує Berend поета, — то вона для мене індивідуальніша й ближча моєму серцю, ніж без нього» (824). Цим Berend приписує поетові теоретичне усвідомлення імені, яке, схоже, лише поступово утверджується: головною функцією власного імені є не ідентифікаційна, а індивідуалізаційна (див. Windberger-Heidenkummer 2011: 20, прим. 1).

Jean Paul уникав і поширеної тоді практики давати якомога непомітніші, але поетично милозвучні імена на кшталт «Waldheim, Sternheim, Hohenthal» (825). Він також майже не долучався до сучасної йому моди називати персонажів романів професійними прізвиськами, що відповідали їхній діяльності: називати шевця Pech або Pfriem, а купця Pfeffer (826) — фактично теж один із різновидів анонімності. Загалом Jean Paul відчував огиду до імен, які безпосередньо «промовляють»: «Якби я звався Батьком, Дитиною чи Gutsmuths, я давно відкинув би ці імена», — цитує Berend автобіографічні нотатки Jean Paul, так звану Vitabuch (826). Тут Berend бачить у Jean Paul новатора літературного іменування, однак

224

Acta Linguistica Lithuanica LXXXIV

Eduard Berend und die Anfänge der deutschen literarischen Onomastik

XIX століття не наслідувало його у відкиданні промовистих імен: література реалізму — не лише німецька — сповнена ними. У цьому сенсі Jean Paul значно випередив своє століття; лише XX століття почало відкидати плакатно-промовисті імена. Як приклад наведімо письменника Hans Bender, який 1991 року в листі відповів на запит: «Я не люблю мальовничих, іронічних, комічних імен. [...] Вони наперед підказують читачеві, як він має уявляти собі персонажів: балакучими, товстопузими, марнославними, жалюгідними тощо» (Debus 2002: 130). Отже, до іменування у Jean Paul можна застосувати пророчі слова, які Ludwig Börne виголосив у своїй промові на вшанування Jean Paul 2 грудня 1825 року у Франкфурті-на-Майні: «А він терпляче стоїть біля брами двадцятого століття й усміхнено чекає, поки його повільний народ наздожене його» (Börne 1993: 184).

4. ДЖЕРЕЛА ІМЕН JEAN PAUL

Але як Jean Paul знаходив свої численні імена? Berend може якнайкраще відповісти на це питання, адже він добре знав робочі матеріали, залишені поетом. Так, він повідомляє про «збірний зошит» Jean Paul, імовірно розпочатий уже 1789 року, який містить «дуже великий список географічних назв та імен людей» (828). Із цієї збірки, що містить, за приблизною оцінкою, 2000 географічних назв та імен людей (832), видно, що Jean Paul «використовував кожну нагоду, яка траплялася йому, щоб поповнювати свою колекцію імен» (833). Спочатку він, мабуть, занотовував численні імена зі своєї верхньофранконської батьківщини: «Варто лише раз пройтися вулицями Hof або Bayreuth, і щомиті на дверній чи крамничній вивісці вам впаде в око знайоме з творів Jean Paul ім’я» (833). А його «подорожні оповіді» можна точно простежити на карті (Kohlheim V. 2015). Далі, за словами Berend, він виписував із календарів, французьких та англійських словників і граматик. Давньонімецькі імена, як-от Theoda, він узяв із книжки Über deutsche Vornamen und Geschlechtsnamen Tilemann Dothias Wiarda, опублікованої 1800 року; географічні назви виписував із поширених географічних довідників свого часу (833 і далі). Повністю вигадані свої, подекуди досить незвичайні, імена Jean Paul створював дуже рідко (834), зате легко змінював уже наявні топоніми. Для цього він укладав збірки топонімічних морфем, як-от «Ober-, Unter-, Mittel-, Alt-, Frei-, Kirch-, -berg, -thal, -rode, -hofen, -fingen, -weiler, -hagen, -stetten» (835). Іноді він також переносив до інших країв місцевості, названі реальними географічними назвами,

Straipsniai / Articles

225

VOLKER KOHLHEIM

так, у романі Siebenkäs (1796) саксонський Kuhschnappel — до Швабії (див. Kohlheim V. 2019: 179–181).

Berend указує на ще одну, мабуть, унікальну особливість зібраних Jean Paul імен, а саме на поділ на «добрі» та «погані», або «лихі», імена — як географічні, так і особові. Як зрозумів Berend, ідеться не лише про розмежування морально добрих і поганих персонажів, а й про соціальне розмежування високого та низького, з яким у традиційному розумінні кореспондують серйозне й комічне (830). «Показово, — пише Berend, — що серед “добрих” імен значно переважають іноземні», наприклад «Machy, Selis, Lorgna, Düchauffour, Ancillon, Almeria, le Baut, Davila [...]» (830). «Лихі» імена натомість такі: «Streichert, Meuseler, Astmann, Stechmann, Banspach, Beez, Franzen, Fokeln [...]» (831).

Глибшу причину розмаїття імен Jean Paul Berend вбачає в уявленні поета про гумор: Jean Paul, за словами Berend, «усвідомив [...], що гумор, оскільки ґрунтується на контрасті чуттєвого світу та ідеї, мусить якомога більше індивідуалізувати все, аж до найдрібніших деталей» (828). Завдяки цьому мистецтву «гумористичної індивідуалізації всіх осіб і станів» Jean Paul, як вважає Berend, підготував пізніший реалізм XIX століття й частково його випередив (828).

5. ДЕТАЛЬНИЙ АНАЛІЗ ІМЕНУВАННЯ У JEAN PAUL

Далі в праці Berend подано взірцевий детальний аналіз літературного іменування у Jean Paul. Він досліджує, зокрема, кількість складів у власних іменах і встановлює, що у Jean Paul незначні персонажі або місця отримують односкладові імена («Kob, Kolb, Lind, Knef, Lerch, Stark, Fisch [...]»), тоді як імена значущих об’єктів є багатоскладовими (837). Імовірно, тут він виявив загальнозначущий факт. Сам Berend згадує також Fontane, який діяв подібно (836 і далі); на те, що й в англомовному просторі більша кількість складів корелює з вищим соціальним статусом, указує, наприклад, висловлювання Mr Chucks у романі Frederick Marryat Peter Simple (1834): «When I was in good society, I [...] seldom bowed, Sir, to anything under three syllables» (цит. за Hengst, Sobanski 2000: 81). Berend також розглядає консонантизм власних імен Jean Paul і зазначає, що численні імена закінчуються на [s], що в поєднанні з попереднім приголосним має «сильну звукописну силу й здебільшого більшою чи меншою мірою комічний ефект» (838). Як приклади Berend наводить «Kuhpanz,»

226

Acta Linguistica Lithuanica LXXXIV

Eduard Berend und die Anfänge der deutschen literarischen Onomastik

Renovanz, Veldenz […]» (839). Jean Paul охоче додає до своїх імен демінутивні закінчення -lein або південнонімецькі скорочення -le та -el, що надає його персонажам «затишного, безневинного, негероїчного відтінку. Тому майже всі “герої” ідилій і гуморесок Jean Paul належать до цієї групи: Fixlein, Krönlein, Schmelzle, Fälbel, Freude[l], Fibel, Vierneissel» (839). Особливо важливою є фоносемантика голосних: «Неприємні персонажі часто мають довгий Ö у наголошеному складі, наприклад Oefel, Oehrmann [...]» (842). Негативну конотацію мають також довгі Ä та E: «Blaise, Flätz, [...] Egelkraut» (842). Коли Berend далі встановлює, що «довгий I має виразно дружній характер», а довгі A та O натомість позначають «шляхетні, піднесені постаті, наприклад Albano, Cesara, Liane, Beata [...]» (842), він цілком узгоджується з найновішими результатами досліджень фоносемантики, згідно з якими з голосним [i] майже універсально пов’язується уявлення про мале, а з голосними [o] та [u] — про велике (Elsen 2015: 29). Berend діагностує також соціоономастичні риси в іменуванні Jean Paul, коли зазначає: «Особи вищих станів [...] часто мають іноземні імена, навіть якщо в інших аспектах їх не характеризують як чужинців». Французькі імена, однак, «без винятку належать лихим або принаймні легковажним персонажам» (842).

На те, що Jean Paul відкидав промовисті, тобто семантично прозорі імена, уже вказувалося. Однак, як встановлює Berend, через їхнє широке поширення він не міг повністю їх уникнути, «але рідко вживає їх так, щоб вони однозначно вказували на характер або стан носія». Такий зв’язок «у шкільного радника Stiefel, [...] шультгайса Harnisch, проповідника ранкової служби Flachs» та інших «узагалі неможливо або можна виявити лише дуже штучно» (846).

Нарешті, Berend звертає увагу на особливість ономастики Jean Paul, яку охоче переймали письменники реалізму: внутрішньо суперечливе ім’я. Тут Berend називає Attila Schmelzle та Amandus Katzenberger (848). Контраст тут полягає в по-різному конотованих частинах повного імені — імені та прізвищі. Attila Schmelzle з оповідання Des Feldpredigers Schmelzle Reise nach Flätz (1809) постає як майже патологічний випадок боязкості; на це вказує його прізвище, що викликає уявлення про щось таке, що плавиться, м’яке. Однак сам він вважає себе надзвичайно хоробрим і бачить себе правильно репрезентованим своїм ім’ям Attila, яке як ім’я-втілення відсилає до гунського воєначальника, «бича Божого» (див. Kohlheim V. 2019: 67–71). Так само у випадку дивакуватого медика Amandus Katzenberger з оповідання Dr. Katzenbergers Badereise (1809) прізвище уособлює його сутність, яка видається співгромадянам надзвичайно «дряпучою» та непоступливою.

Straipsniai / Articles

227

VOLKER KOHLHEIM

Його ім’я Amandus, однак, герундива, позначає того, хто, як влучно сформулював E. T. A. Hoffmann (1995: 952), «має і мусить», а саме — любити. Чи здатен він на це, залишається невідомим, проте його ім’я викликає підтекст, який, імовірно, також сприяв тому, «щоб спокусити інтерпретаторів до найпротилежніших тлумачень» (Ueding 1993: 174). Для таких імен Peter Demetz (1964: 197–201) запровадив термін «антитетичне ім’я» й назвав як приклади Alonzo Gieshübler Theodor Fontane (Effi Briest, 1895) та Dr. Niels Wrschowitz (Der Stechlin, 1898) (див. Kohlheim R. 2019: 176). Gunter Presch, своєю чергою, назвав такі імена, у які можуть «вселитися суперечності» (Presch 2002: 100), так що вони «означають це й протилежне», «зламаними іменами» (там само, 5) і присвятив їм цілу монографію. Його літературним прикладом було Tonio Kröger Thomas Mann — також антитетичне ім’я, цілком у традиції Jean Paul.

Berend завершує свою статтю загальною оцінкою іменування у Jean Paul. Він повідомляє, що вже сучасники звертали увагу на незвичайні імена поета. Не завжди вони отримували їхнє схвалення. Charlotte von Kalb захоплювалася Jean Paul, однак судила так: «Хоч я й віддана напівбогу Jean Paul [...], його вибором імен я все ж дуже незадоволена» (849). Berend визнає за критиками, що вибір імен Jean Paul подекуди дуже «надуманий» (850), але нагадує, що Jean Paul не хотів писати реалістичних романів, а «попри весь реалізм окремих деталей, прагнув вибудувати лише романтичний фантазійний світ» (850). Насправді, слушно каже Berend, «виразні реалісти [...] інколи дозволяли собі значно більше, наприклад [...] Fontane — із Sahnepott, Thomas Mann — із Klöterjahn, Lobgott Piepsam; Sesemi Weichbrodt, а особливо Raabe — з іменами на кшталт Schlotterbeck, Ulebeule [...], Knackstert тощо» (850). І якщо Berend завершує свою новаторську статтю словами: «Великі майстри оповідного мистецтва XIX століття [...] усі були його прямими або непрямими учнями» (850), то те саме твердження можна висловити й про співвідношення між Berend та дослідниками літературних імен від середини XX століття.

6. ПІДСУМОК: СТАТТЯ BEREND ЯК ЗАСАДНИЧИЙ ТЕКСТ ЛІТЕРАТУРНОЇ ОНОМАСТИКИ

Викладене вище мало показати, що стаття, опублікована 1942 року Eduard Berend, редактором творів Jean Paul, разом із

228

Acta Linguistica Lithuanica LXXXIV

Eduard Berend und die Anfänge der deutschen literarischen Onomastik

Назва Найменування у Жана Пауля може вважатися установчим текстом сучасної наукової літературної ономастики в німецькомовному просторі. Після короткого нарису життя німецько-єврейського науковця йшлося передусім про те, щоб наголосити на тих аспектах його праці, які мали стати визначальними для майбутнього поетономастики. Так, Е. Беренд уже на початку своєї статті окреслює проєкт світової компаративної літературної ономастики — концепцію, яка лише тепер, завдяки сучасним комп’ютерним можливостям, видається досяжною. Порушено також теоретико-жанрові питання, що стосуються літературного найменування, — питання, які й досі далеко не остаточно з’ясовані. Крім того, Беренд звертається до проблем виробничої естетики літературного найменування та вписує найменування Жана Пауля в його історичний контекст. При цьому він показує, що Жан Пауль мав поетономастичні уявлення, близькі до уявлень ХХ століття. Як редактор творів Жана Пауля, Беренд був також добре обізнаний із робочими матеріалами письменника, тож міг показати, звідки поет брав свої імена. Хоча вони часто звучать вражаюче, майже без винятку їх було взято з реальності. У своєму новаторському детальному аналізі найменування у Жана Пауля Беренд розглядає кількість складів в іменах, їхню фоногсемантику, їхні соціоономастичні характеристики, а також антитетичні/зламані імена Жана Пауля. Насамкінець Беренд оцінює найменування у Жана Пауля з погляду його стилістичної доречності. З огляду на численні висловлювання, спрямовані в майбутнє, Беренда, як випливає з підсумку статті, можна вважати наставником сучасної літературної ономастики.

ЛІТЕРАТУРА

Беренд Едуард 1942: Найменування у Жана Пауля. – Publications of the Modern Language Association of America 57, 820–850.

Берне Людвіґ 1993: Дзеркальне відображення життя. Нариси про літературу. Розширене нове видання, вибране та з передмовою М. Райх-Раніцкі (= Insel Taschenbuch 1578), Франкфурт-на-Майні, Лейпциг: Insel.

Дебус Фрідгельм 2002: Імена в літературних творах. (Ви-)творення – форма – функція (= Академія наук і літератури, Майнц, Праці класу гуманітарних і соціальних наук, рік 2002, № 2), Штутґарт: Steiner.

Демец Петер 1964: Форми реалізму: Теодор Фонтане. Критичні дослідження, Мюнхен: Hanser.

Straipsniai / Articles

229

VOLKER KOHLHEIM

Ельзен Гільке 2015: Чинник звукосимволізму. – JournalLIPP 4, 27–42. Доступ: https://lipp.ub.lmu.de [переглянуто 02.03.2021].

Ґотшальк Юрн 2009: Власні назви та лірика. Дослідження використання власних назв у віршах: дисертація на здобуття ступеня доктора філософії, Ґеттінґен 2009. Доступ: https://ediss.uni-goettingen.de/bitstream/handle/11858/00-1735-0000-0006-AED5-6/gottschalk.pdf?sequence=1 [переглянуто 02.03.2021].

Генґст Карлгай-Інц, Собанскі Інес 2000: Власні назви як структурні елементи в літературному тексті. – English in the Modern World. Festschrift for Hartmut Breitkreuz on the Occasion of his Sixtieth Birthday (= Foreign Language Studies 5), за редакцією М. Даковської, Франкфурт-на-Майні та ін.: Lang, 79–101.

Гофманн Е. Т. А. 1995: Королівська наречена. Казка, створена за натурою – Гофманн Е. Т. А. – Die Serapions-Brüder. Gesammelte Erzählungen und Märchen. За текстом першого видання 1819–21 із залученням видань К. Ґ. фон Маассена та Ґ. Елліґера, з примітками В. Зеґебрехта, переглянуто й доповнено Е. Маталою де Мацца, 5-те вид., Мюнхен: Winkler, 945–995.

Жан Пауль 2015: Передшкола естетики разом із деякими лекціями про партії доби, за редакцією Ф. Бамбек (= Werke. Historisch-kritische Ausgabe, за редакцією Г. Пфотенгауера, Б. Гунфельда, т. 5, i), Берлін, Мюнхен, Бостон: de Gruyter.

Кнікманн Ганне 1994/1995: Дослідник Жана Пауля Едуард Беренд (1883–1973). Внесок до історії германістики в першій половині ХХ століття. Частина 1. – Jahrbuch der Jean-Paul-Gesellschaft 29, 7–91; частина 2. – Jahrbuch der Jean-Paul-Gesellschaft 30, 7–104.

Кольгайм Роза 2019: Міркування про nominatio у романах Теодора Фонтане, дія яких розгортається в суспільстві його доби. – il Nome nel testo. Rivista internazionale di Onomastica Letteraria 21, 169–176.

Кольгайм Фолькер 2015: Жан Пауль і світ імен Баварського Фогтланду. – Blätter für oberdeutsche Namenforschung 52, 176–191.

Кольгайм Фолькер 2019: Ім’я в літературі. За участю Рози Кольгайм (= Beiträge zur neueren Literaturgeschichte 393), Гайдельберґ: Winter.

Мюллер Ґец 1988: Виписки Жана Пауля, Вюрцбурґ: Königshausen & Neumann.

Преш Ґунтер 2002: Імена в конфліктних сферах. Як суперечності проникають у власні назви (= Tübinger Beiträge zur Linguistik 460), Тюбінґен: Narr.

Шильдберґ-Шрот Ґергард 1995: Власна назва та літературність (= Kieler Beiträge zur deutschen Sprachgeschichte 16), Ноймюнстер: Wachholtz.

Юдінґ Ґерт 1993: Жан Пауль (= Beck’sche Reihe Autoren 629), Мюнхен: Beck.

230

Acta Linguistica Lithuanica LXXXIV

Eduard Berend und die Anfänge der deutschen literarischen Onomastik

ван Дален-Оскам Каріна 2016: Корпусні підходи до імен у літературі. – The Oxford Handbook of Names and Naming, за редакцією К. Гаф, Д. Іздебської, Oxford: Oxford University Press, 344–354.

Віндберґер-Гайденкуммер Еріка 2011: Онімна моновалентність і формування класів. Ономастична проблема та її методологічні наслідки. – Методи дослідження імен. Методологія, методика та практика, за редакцією А. Циґлера, Е. Віндберґер-Гайденкуммер, Берлін: Akademie Verlag, 29–46.

Едуардас Беренда та витоки литовської літературної ономастики

РЕЗЮМЕ

Стаття «Найменування у Жана Пауля» («Die Namengebung bei Jean Paul»), опублікована 1942 року видавцем творів Жана Пауля (Йоганна Пауля Фрідріха Ріхтера) Едуардом Берендом, вважається основоположною працею сучасної наукової літературної ономастики в німецькомовному ареалі. Після короткого біографічного огляду науковця, німецького єврея, який, найімовірніше, в еміграції у Швейцарії написав свою працю про особливості найменування у поета Жана Пауля, подано далекоглядне бачення Е. Берендом літературної ономастики, сформульоване на початку його праці. Воно ґрунтується на глобальному мисленні та світовому компаративному проєкті, а сучасні можливості комп’ютерних технологій надають цьому баченню відчутної конкретності. Ця концепція охоплює як теоретичні аспекти класифікації, так і естетичні аспекти реалізації. Е. Беренд визначає місце феномена найменування у Жана Пауля в історичному контексті й показує, що Жан Пауль керувався поетоматичним уявленням, характерним для ХХ століття. Е. Беренд, як видавець творів Жана Пауля, був добре обізнаний і з матеріалами його праць, тому міг указати, звідки були взяті вживані поетом імена. У своєму ґрунтовному аналізі найменування у Жана Пауля Е. Беренд розглядає навіть кількість складів в іменах і фоногсемантику, а також соціоматичну характеристику й антитетичні / зламані імена Жана Пауля; він високо оцінює точність найменування у Жана Пауля. На підставі численних тверджень Е. Беренда, викладених у висновках статті та окреслюють перспективи подальших досліджень, його можна вважати майстром сучасної літературної ономастики.

Отримано 6 квітня 2021 р.

ФОЛЬКЕР КОЛЬГАЙМ

Schlosshof Birken 11, D-95447 Bayreuth, Deutschland [email protected]

Straipsniai / Articles

231