ГІЄДРІУС АЛКАУСКАС

УРОЧИСТОСТІ

Кілька десятиліть тому, чекаючи в гімназійній залі на урочистості — свято, якому не буде кінця, — один письменник-золотар ніби між іншим: – Хто, на твою думку, тут найбільший? – Мачерніс, – кажемо обоє. – Мачерніс, – і замовкаємо.

ВЯУТАУТАС СТУЛПІНАС – ПОЕТ СТАТИЧНОГО ПОТОКУ

Коли взимку в Тельшяї я звертав із вулиці Луокес на Віленську, на четвертому поверсі одного багатоквартирного будинку завжди світилася лампадка. Я знав — для Вяутаутаса Тельшяйського настав час натхнення. Саме в таких просторах і народжуються найвільніші тексти. У клітці Юстінішкеса, у хатинці Сапєгішкіса, у панельній квартирі.

Поет, який щоразу вириває нове й нове продовження в боротьбі з виснажливою хворобою. Але у віршах цієї втоми не видно. Той, для кого мир — лише розріджений архіпелаг боротьби з можновладцями у великому морі. Але в його віршах немає океанів. Воїн, який у битві розрізняє лише погони двох кольорів. Однак яке ж мерехтливе різнобарв’я у віршах! Серед поетів я не бачив більшого ерудита. Лише в його текстах мало абстракцій.

Лісівник, тесля, бібліотекар. Якби не травознавство, іншої розмови від нього годі було б чекати. А він стільки розповість історій про літературу минулого, що цей перелік прізвищ на мить притисне до землі чутливішого пишучого. І любить інтенсивне світло, щоб освітити всі закутки. Не лише алегорично. Ще 1971 року на конкурсі молодих філологів його помітив і написав йому листа, адресата якого той береже як реліквію, сам Марцелій Мартінайтіс:

Вяутаутасе, я, як жмудин, у Ваших образах «відчуваю запах» жмудської землі, душу якої трохи більше в поезії розкрив В. Мачерніс.

У віршах ученого Вяутаутаса великий поет зберіг і, відбивши їх для здивованого автора, подарував через 30 років. На мою думку, саме в цій цитаті й міститься зерно творчості Вяутаутаса

326

Acta Linguistica Lithuanica LXXXV

Вяутаутас Стулпінас – поет статичного потоку

. Поезія має залишатися поезією, навіть якщо перекласти її з діалекту літературною мовою. Тож Вяутаутас, як колись Мачерніс, пише литовською, а мислить жмудською. Адже те, що вирізняє кожного, не роз’єднує. А згаданий у листі Мачерніс... Що тут іще скажеш. Цього року, ювілейного, ми багато почули від Вяутаутаса про цей унікальний скарб землі жмудинів.

Видушуючи з життя ще один і ще один дарунок — час, — першу книжку «Велика кімната» він надрукував лише 1998 року. Згодом вийшли «Загроза ноктюрну» (2002), «Тихі утопії» (2003). Ці дві книжки редагував аукштайт Йонас Стрєлькунас. Потім — трилогія «Тіні» (2007), «Далі» (2013), «Вечори» (2016). Лауреат премій Діоніса Пошки та Саломеї Неріс. У його поезії немає морів, невизначених просторів, всесвітів, вогняних куль. Якщо й з’являються — то лише як хвилька Таусаласа, краєвид із альтанки в саду, маяк Колки в Курляндії. Стани у віршах фіксуються за конкретними днями, позначеними в календарі, тож зрозуміти й повністю розшифрувати вірші нелегко. Кодуються конкретні події, люди, спалахи. Очевидно, що за багатьма текстами стоять історії, ключі до розшифрування яких є лише в пам’яті автора. Коли пишеться про Цедрон, що біжить до Вардуви, ми усвідомлюємо, що перебуваємо в Жемайтійській Кальварії. Але якщо згадується ялинник, точнішого місця ми не дізнаємося. Та чи потрібно це? Як каже Вяутаутас, уся езотерика для нього — це синюваті пагорби по той бік Таусаласа на заході сонця. Ось і все. Коли всі зовнішні й внутрішні явища заспокоюються, досягається межа, де закони динаміки вже не діють. Запановує статика. Але який тут потік! Щоправда, Вяутаутас не любить суфікса –yb. Не любить і слова «серце». Тож — жодних величностей і вічностей. Лише безмежність, лише просторовість. Нехай буде так: коли все заспокоюється, вмикається те, що найважливіше: сутність життя.

Поет уже спокійного й справжнього, статичного потоку.

Гієдріус Алкаускас

Інсайти / Insights

327