ACTA LINGUISTICA LITHUANICA

XLVII (2002), 117–130

ПРИМІТКИ

Зауваги

ЩОДО НОВИХ ПУБЛІКАЦІЙ З ПИТАНЬ ТЕОРЕТИЧНОЇ ФОНЕТИКИ Й МОРФОЛОГІЇ ЛИТОВСЬКОЇ МОВИ

Останнім часом починає вимальовуватися спеціалізація двох основних періодичних видань Інституту литовської мови: журнал Archivum Lithuanicum, заснований кілька років тому, присвячений історії литовської писемної мови та філологічному текстологічному аналізу давніших текстів, тоді як ALL (Питання литовського мовознавства), який невдовзі відзначатиме півстолітній ювілей, дедалі більше зосереджується на теоретичних і дескриптивних дослідженнях литовської мови. Серед публікацій останнього (46-го) тому ALL, присвячених переважно матеріалу сучасної литовської мови в різних аспектах, вирізняються дві статті з теоретичних питань: «Фонологічні інтерпретації звуків литовської мови» Казимераса Гаршви (с. 1–17) і «Новий погляд на категорію роду іменників литовської мови» Артураса Юджентіса (с. 39–47). Завжди корисно повертатися до розгляду невирішених питань. Якою б доброю не була академічна граматика литовської мови, її також можна вдосконалювати й розвивати, модифікувати опис мови з огляду на новий матеріал і розвиток теорії мовознавства. Цьому присвячені й семінари з обговорення концепції нової граматики литовської мови, які проводять в Інституті литовської мови. Тож прагнення авторів згаданих статей по-новому розглянути інтерпретацію деяких важливих складників мовної системи цілком заслуговує на схвалення.

Гаршва сміливо заперечує деякі майже усталені твердження (сформульовані переважно фонологічною школою Гірденіса), на які останніми роками (від 1985 р.) спирається й Академічна граматика литовської мови¹, і пропонує новий нарис значного фрагмента фонологічної системи литовської мови. Іноді автор підтримує традиційний підхід, іноді — ні. В обох випадках він наводить аргументи, щоправда, багато з них давно відомі, а згадані автором приклади здебільшого вже аналізувалися в попередніх працях фонологів. На жаль, своїх теоретичних принципів автор докладніше не викладає, зазначаючи лише, що спирається на Празьку, Московську та Литовську фонологічні школи. Тому дивують нетрадиційні інтерпретації, подані у статті без особливих коментарів. Незрозуміло, чи це важливі складники авторської концепції, через які варто дискутувати, чи лише невдалі формулювання. Наприклад, вельми дивно говорити про довжину ОЗНАК, обґрунтовуючи цим протиставлення сегментних і надсегментних одиниць (с. 1). Далі, щоправда, йдеться вже про довжину фонетичних ОДИНИЦЬ («Фонетичні одиниці, довші за фонему, називаються надсегментними..., коротші за фонему — підсегментними»), але й таке розрізнення просодичних і сегментних елементів не є звичним. Можна було б припустити, що фонема не є найменшим елементом плану вираження мови, оскільки існують коротші за неї (за Гаршвою

¹ Казимерас Гаршва був співавтором Алекса Гірденіса під час написання розділу Академічної граматики Фонологія.

118 |

PASTABOS

— це мори². Насправді істотна відмінність полягає зовсім в іншому: не в довжині, а в тому, чи є елемент лінійним або одночасним (див. Girdenis 1995: 38). На жаль, невдалих формулювань у статті загалом чимало; пор. рекомендацію після м’яких приголосних вимовляти звуки «[e], [e] як [a], [a]» (с. 3)³; незрозуміло, навіщо потрібні тавтологічні твердження, що «голосні [i], [i], [u], [u] є довгими й напівдовгими» (с. 4), — це видно вже із самої транскрипції. Деякі «дивні» моменти, можливо, пояснюються непослідовним уживанням квадратних і косих дужок, через що стирається межа між явищами фонології та фонетики. Наприклад, ідеться про «варіанти голосних [a] і [e]» (с. 2) — мабуть, точніше було б позначати фонеми /a/ та /e/, оскільки (ало)фони не співвідносяться між собою як інваріант і варіанти⁴ (пор. також: «короткі голосні [e], [e], [o], [a] можна вважати позиційними варіантами голосних [i], [e], [u], [a]...» (с. 5), «одна периферійна фонема (коротка [o])» (с. 14) тощо). Спробуймо абстрагуватися від таких сумнівних формулювань і розглянути важливіші твердження статті Гаршви.

Одним із найскладніших питань для фонологів завжди була інтерпретація дифтонгів і двозвуків як самостійних фонем або як сполучень фонем. Різні фонологічні школи встановлюють різні критерії, щоб довести біфонемність або монофонемність. Інтерпретація «підозрілих комплексів звуків» литовської мови (Girdenis 1995: 74) залежить не від вдалого пошуку нового матеріалу, а від побудови адекватної теорії. Сам Гаршва визнає, що два найчастіше застосовувані критерії для розв’язання питання моно-/біфонемності — межа складу та тест на комутацію — не є абсолютними⁵. На його думку, поділ на два склади може бути лише додатковим аргументом на користь біфонемності дифтонгів, оскільки «таке трапляється і з довгими голосними (lý-ti: lí-jo, žú-ti: žù-vo)» (с. 7)⁶. Так само він оцінює й принцип комутації: «Комутація частин складених дифтонгів (заміна іншими фонемами), на мою думку, є радше формальним, випадковим і тому не таким необхідним елементом для доведення біфонемності» (с. 8). Однак це не заважає авторові в конкретному випадку скористатися то одним, то іншим із зазначених критеріїв як вирішальним або відкинути обидва. Отже, не спираючись принципово на нові аргументи й не коригуючи теоретичних принципів Гірденіса (Girdenis 1995: 71–91), Гаршва доходить протилежного висновку щодо біфонемності литовських дифтонгів ie, uo⁷. Це свідчить, що теоретичні передумови дозволяють обрати ту інтерпретацію, яка дослідникові просто більше до вподоби.

² Цікаво, чи схильний автор вважати надсегментною також таку одиницю, як склад, що є довшим за фонему?

³ Не набагато вдаліше, щоправда, сформульовано й в Академічній граматиці: «у позиції [C⁻] /aː a/ найчастіше вимовляються як /eː e/» (Ambrazas, red., 1994: 24).

⁴ Хоч у працях литовських фонологів це й не прийнято, видається корисним розрізняти терміни, наприклад: ГОЛОС — звук чоловічого роду, (ало)фон (подається у квадратних дужках), і ГОЛОСНА — фонема жіночого роду (подається в косих дужках). Це допомогло б точніше формулювати деякі твердження, а іноді й уникати неоднозначностей.

⁵ Фонетичні передумови біфонемності (тривалість вимови, а не лише артикуляція — див. Girdenis 1995: 74) загалом неефективні: будь-яка фонетична (фізична) ознака є континуальною, тому сегментація могла б спиратися ЛИШЕ НА ДОВІЛЬНУ УГОДУ щодо значення порога.

⁶ Тим дивніше те, що автор обґрунтовує біфонемність дифтонга uo саме таким чергуванням таутосилабічних і гетеросилабічних дифтонгів. Щодо чергування duo-ti: da-vė, važiuo-ti: važiuo-vo, то при розв’язанні цього питання загалом виникають серйозні сумніви — навряд чи воно має суто фонологічний характер (адже, як зазначає і сам Гаршва, у багатьох випадках дифтонг uo (і ie) зберігається перед голосним: nuoalpis, prieangis; у вторинних дієсловах дифтонг змінюється лише перед голосним у кінці основи минулого часу, а перед голосним у кінці основи теперішнього часу, щоб уникнути гіатусу, вставляється j); крім того, сама можливість трактувати таутосилабічне uo і гетеросилабічне a-v як один і той самий сегмент потребує окремого доведення.

⁷ Щоправда, він так і не пояснює, сполученням яких двох фонем слід вважати ці сегменти (серед згаданих варіантів є i+e, i+a, u+o, u+a (с. 8) і навіть a+v та u+v (с. 9)).

PASTABOS

119

Справді, обидва згадані критерії цілком обґрунтовано критикували як нефункціональні. Здається, доречно процитувати два довші уривки з праці В. Касевича Загальні та східні проблеми фонології (1983).

Dėl komutacijos testo (plg. Girdenis 1995: 80): „... Asociatyvinė segmentacija [komutacijos testas – A. A.] fonologijoje – sąmoningai ar nesąmoningai – reprodukuoja [...] analogišką morfeminės analizės procedūrą, tačiau morfeminė analizė suponuoja sistemingą dviejų planų – išraiškos ir turinio – įtraukimą į palyginimą, ko visiškai neturi tik išoriškai analogiška fonologinė analizė. Iš tiesų, jeigu morfologijoje kalbininkas tenkintųsi tik morfemų eksponentų palyginimu, būtų korektiškos tokios proporcijos, kaip koza: kozël = oca: ocël, dėl to formą ocël tektų laikyti dvimorfiška, tai yra oc-ël. Tam trukdo oc reikšmių neatitikimas žodžiuose oca ir ocël, tiksliau – žodžio ocël segmento oc reikšmės stoka (asilas nėra vapsvos patinas, nors ožys yra ožkos patinas). Bet fonologinės segmentacijos, kuri pagrįsta asociatyvine analize, atveju kalbininkas tiria tik išraišką, neatsižvelgdamas į turinį. Todėl gali atsirasti nemotyvuotų sprendimų, kaip rodo ką tik pateikti morfeminio skaidymo pavyzdžiai neatsižvelgiant į turinį“ (Kasevič 1983: 22)¹.

Щодо межі складу (належності окремих частин сегмента не до одного складу (Girdenis 1995: 74)): «Трубецькой відніс правило I до фонетичних, вважаючи сам склад фонетичною одиницею. Однак саме межі фонетичних складів іноді можуть виявлятися «всередині» безсумнівно цілісних з фонологічного погляду сегментів. Так, у бірманській мові у випадку сильного змикання початкового приголосного, зумовленого тоном попереднього складу, цей приголосний стає двовершинним. З фонологічного погляду він залишається в межах наступного складу, але дві вершини вказують на його фонетичний розподіл між двома складами⁸.

Якщо припустити, що в правилі I поняття складу можна трактувати з фонологічних позицій, то склад у цьому випадку слід розуміти як певну модель організації фонем, де межі між складами, зрозуміло, є і межами між фонемами. Але тоді, щоб скористатися межами складів у фонемній сегментації, необхідно мати вичерпне визначення складу з погляду його фонемної організації. Навряд чи така інформація доступна на самому початку фонологічного аналізу» (Касевич 1983: 31)⁹.

* «...Асоціативна сегментація у фонології — свідомо чи несвідомо — відтворює [...] аналогічну процедуру морфемного аналізу, однак морфемний аналіз передбачає систематичне залучення до порівняння двох планів — вираження і змісту, чого цілком позбавлений лише зовні аналогічний фонологічний аналіз. Справді, якби в морфології лінгвіст задовольнявся зіставленням експонентів морфем, правильними виявилися б пропорції на кшталт коза: козёл = оса: осёл, унаслідок чого форму осёл довелося б представити як двоморфемну, тобто ос-ёл. Цьому заважає принаймні недостатність значень ос у оса і осёл, точніше, відсутність значення в останньому слові (осёл — це не самець оси, тоді як козел — самець кози). Але у фонологічній сегментації, заснованій на асоціативному аналізі, лінгвіст має справу лише з планом вираження, не спираючись на план змісту. Звідси й можливість невмотивованих рішень, яку вище показано на матеріалі морфемного членування, не підкріпленого залученням плану змісту».

⁸ Із ближчих балтистам явищ тут, мабуть, можна згадати глухі проривні приголосні латиської мови, палаталізовані між двома короткими голосними: чи змушує поділ довгого приголосного межею складу у слові lapa [lap-pa] виділяти тут дві фонеми p: /lappa/? — А. А.

⁸⁸ «Трубецькой відніс правило I до фонетичних, вважаючи сам склад фонетичною одиницею. Однак межі саме фонетичних складів іноді можуть виявлятися «всередині» безсумнівно цілісних з фонологічного погляду сегментів. Так, у бірманській мові при сильному змиканні початкового приголосного, зумовленому тоном попереднього складу, цей приголосний стає двовершинним [82]. З фонологічного погляду він залишається в межах наступного складу, але двовершинність указує на його фонетичний розподіл між двома складами.

120 |

PASTABOS

Дивно, що, розв’язуючи проблему моно-/біфонемності, литовські фонологи майже не спираються на критерій межі морфеми (його не згадує і Girdenis (1995: 90); див. Čekmonas (1983: 199); однак пор. Vaitkevičiūtė (1961: 39); відкрито схильний нехтувати ним Pupkis (1966: 117)). Критерій морфологічної межі безпосередньо випливає з традиційного визначення фонеми як найменшого ФУНКЦІОНАЛЬНОГО відрізка мовленнєвого потоку (пор. Ambrazas, red., 1994: 15). Оскільки фонеми утворюють вираження морфем, зрозуміло, що межа морфем, встановлена у фонетичному сегменті, однозначно свідчить і про межу фонем⁹. Отже, щоб довести біфонемність сумнівного сегмента, потрібно знайти приклад, у якому дифтонг розділяється межею морфем. Для цього потрібно провести спеціальне дослідження, але наразі можна висловити лише кілька попередніх зауваг.

Якщо прийняти сегментацію особових форм дієслова, запропоновану в Академічній граматиці (Ambrazas, red., 1994: 332–333), де тематичний голосний віднесено до основи, то у формах першої та другої особи з довгими голосними в кінці основи якраз утворюються дифтонги au, eu (iau), ai, ei, через які проходить межа морфем (основи й закінчення). Якщо ж дотримуватися традиційнішої сегментації цих форм, названі сегменти входять до закінчення. У такому разі важко знайти приклад із межею морфем у складному дифтонгу. Обидва варіанти сегментації дієслівних форм дають приклади для поділу змішаних дифтонгів: пор. межу основи й закінчення neša-m, myli-m, kelia-m [em]; neša-nt, myli-nt, kelia-nt [ent] або межу інфікса ta-m-pa, gle-m-ba, čiu-m-pa, li-m-pa, ra-n-da, skre-n-da, ju-n-ta, kri-n-ta¹⁰. Дифтонги з плавними r, l, мабуть, можна аналізувати за аналогією. Однак, здається, не вдається знайти прикладу, де складені дифтонги розділялися б межею морфем.

Критерій межі морфем застосовний і під час розв’язання питання фонологічного статусу африкат, щодо якого Гаршва не висловлює свого погляду остаточно. Щоправда, щодо утворення африкат на межі морфем (at-sikėlė, pať-s) немає одностайної думки; експериментальні дослідження досі не завершені, а їхні дані суперечливі (див. Pakerys 1995: 156 (із бібліографією), 163).

Окрім фонологічної інтерпретації складних сегментів, варто звернути увагу ще на кілька питань, обговорюваних у статті Гаршви.

Незвичним видається розуміння автором мори. Уже згадане трактування мори як субсегментної одиниці, коротшої за фонему (с. 1), є сумнівним. Крім того, воно суперечить і принципу теорії мор, сформульованому самим автором трохи далі: «Згідно з теорією мор довгі голосні є сполученням двох однакових коротких фонем (мор), що дорівнює одному складу» (с. 6) — отже, виходить, що мора не коротша за фонему. Але найважливіше те, що ототожнення мори з коротким голосним саме по собі не обґрунтоване. Те, що довгий голосний (точніше — склад) у морних мовах функціонально відповідає двом коротким, зовсім не означає, що він складається з двох коротких фоне-

Якщо ж припустити, що в правилі I поняття складу можна трактувати з фонологічних позицій, то склад у цій ситуації доречно розуміти як певну модель організації фонем, де межі між складами — це, природно, межі між фонемами. Але тоді для використання складоподілу у фонемній сегментації необхідно мати вичерпне визначення складу з погляду його фонемної організації. Навряд чи така інформація доступна на самому початку фонологічного аналізу».

⁹ Інакше кажучи, «фонологічна сегментація виявляється похідною від морфологічної сегментації» (Касевич 1977: 34). Це один з основних принципів фонологічної школи Л. Щерби.

¹⁰ Варто зауважити, що від варіанта сегментації дієслівних форм залежить і морфемна структура основи: суфікси основи -j-, -st-, -n-, -d- та інфікс, які традиційно виділяють, у разі вибору сегментації Академічної граматики втрачають своє значення, а отже, і статус морфем (варіювання основи описується в морфонології як чергування аломорфів) (Andronov 2000: 44).

P A S T A B O S

| 121

Мори загалом безпосередньо не пов’язані з фонемами. Мору слід вважати абстрактною умовною одиницею вимірювання довготи складу. Якщо така одиниця виявляється потрібною або просто корисною та зручною для опису мовної системи, мову вважають морною. Аргументи, висунуті Гірденісом (1995: 259–260) і повторені Гаршвою (с. 6–7) проти морної інтерпретації литовської мови, недостатні. Якщо прийняти мору як умовну одиницю (пор. Girdenis 1995: 259), відпадає потреба шукати короткі відповідники довгих фонем /oː/, /eː/ (Girdenis 1995: 260). Фонетична реалізація інтонацій не має вирішального значення у фонології. Щодо зв’язку інтонацій із наголосом, варто було б докладніше розглянути, наприклад, теорію Юрія Степанова (Stepanov 1972, 1997 a, 1997 b), яку Гаршва лише коротко згадав.

Розглядаючи кореляцію палатальності й непалатальності в литовській мові, Гаршва наслідує Гірденіса й не наводить самостійних аргументів. Не новим є й висновок — пропозиція дотримуватися традиційної інтерпретації (яка приписує цю кореляцію приголосним), оскільки інші рішення нібито ускладнили б мовну практику. Було б цілком корисно докладно показати й оцінити ці потенційні ускладнення (пор. Levin 1994).

Не можна погодитися з поясненням автора, що «приголосні латиської мови не поділяються на тверді й м’які, бо останніх мало» (с. 12). Важлива не кількість таких приголосних (скільки їх мало б бути?), а те, що вони не утворюють кореляційних пар з іншими приголосними (див. Trubeckoj 1960: 93–96, 151–153 = Trubeckoj 2000: 89–92, 145–147; Girdenis 1995: 140–151; про приголосні латиської мови — Andronov 1998: 140–141). За відсутності кореляції твердості—м’якості палатальні приголосні латиської мови з погляду фонології взагалі недоречно називати м’якими, адже це означало б нав’язувати латиській мові ознаки фонологічної системи іншої мови.

Безперечно, варте уваги питання про протиставлення фонем /a/ і /e/ після м’яких приголосних (с. 4–5)¹¹. У тритомній Академічній граматиці стверджується, що в цій позиції протиставлення фонем зазвичай зберігається (Ulvydas, ред., 1965: 55–56) (виняток — дифтонг ei, узагальнений після всіх м’яких приголосних, крім африкат č’, dž’; Ulvydas, ред., 1965: 58). Цей погляд ґрунтується на загальних експериментальних дослідженнях фонетичних характеристик голосних, проведених Вайткеавічюте (1961: 36–38, 43–44). Однак у сучасній Академічній граматиці перейшли до погляду, що після м’яких приголосних вимовляється лише фонема /e/ (Ambrazas, ред., 1994: 24). Цього погляду дотримуються і в підручнику фонетики для вищих навчальних закладів Пакериса (Pakerys 1995: 34, 35, 42, 154), і в монографії Гірденіса з теоретичної фонології (Girdenis 1995: 54, 62, 172)¹². На жаль, ці науковці не посилаються на новіші експериментальні дослідження, які підтверджували б такий погляд. Гірденіс згадує лише висловлювання Казлаускаса (Kazlauskas 1967: 238; 1968: 325 = Kazlauskas 2000: 239, 283) і власне критичне зауваження з рецензії 1965 року на Академічну граматику (Girdenis, Žulys 1973: 207 = Girdenis 2000: 376). Однак усе це радше нагадує особисті враження мовця, ніж об’єктивно доведені факти. Щоправда, на підтвердження своєї інтерпретації Гірденіс цитує ще рими з класичної поезії: «Вінцас Міколайтіс-Путінас римує не лише girią: vakarė..., rūkuosė: dvasią..., а й teisės: baisios..., stalėlio: karaliai..., dėngia: padangė..., galiai: kėlia...» (Girdenis 1995: 172). Навряд чи ця обставина щось пояснює: якщо поетові здається неважливим навіть головних

¹¹ Гаршва цілком слушно зазначає, що від розв’язання цього питання «залежить не лише вимова літературної мови, а й опис морфонологічних явищ» (с. 5). Акселіс Голвоет уже звертав на це увагу в англомовній рецензії на Академічну граматику (Holvoet 2000: 211).

¹² Keista, kodėl nei Akademinė gramatika (Ambrazas, red., 1994: 22), nei Pakerys (1995: 150) neįtraukia į bendrą lietuvių kalbos dvibalsių sąrašą dvibalsio eu, tariamo, pagal jų aprašymą, po minkštųjų priebalsių (Girdenis (1995), rodos, nepateikia bendro dvibalsių sąrašo).

122 |

PASTABOS

фонем /a(:)/ і /e(:)/, то як на підставі його віршів можна робити висновки про опозицію слабко диференційованих алофонів після м’яких приголосних?

Очевидно, щоб прояснити ситуацію, потрібні нові експериментальні дослідження (пор. зауваження Пакериса (Mikalauskaitė 1975: 6)). Щоправда, розв’язуючи питання про протиставлення фонем /a/ і /e/ після м’яких приголосних, Гаршва спирається також на результати власного дослідження. Однак методику проведеного автором опитування в цитованій статті докладно не описано (Garšva 2001), і схоже, що інформанти мали самостійно оцінити свою вимову, тож відповіді могли бути доволі суб’єктивними. Під час планування подальших експериментів варто розрізняти позиції після м’яких приголосних і після фонеми /j/, яка не входить до кореляції твердості—м’якості (наприклад: siaubia і siaube — jai і jei): після /j/ збереження протиставлення видається вірогіднішим (пор. Mikalauskaitė 1975: 58; Zinkevičius 1966: 51).

Підсумовуючи, можна сказати, що стаття Гаршви справляє незвичне враження: читати її дуже цікаво, адже сумніви автора видаються цілком обґрунтованими, але запропоновані ним рішення не переконливіші за твердження, які він критикує. Стаття цінна саме тим, що висвітлює не лише питання мовного матеріалу, які потребують обговорення, а й проблеми самої теорії. Хотілося б сподіватися, що це сприятиме активнішій дискусії між фонологами (об’єктивно така дискусія досі обмежена ще й тим, що багато праць фонологів про литовську літературну мову та діалекти публікують лише литовською).

Зовсім інші думки виникають щодо «нового погляду на категорію роду» Артура Юдженціса. Передусім тут чітко не пояснено, чим автор незадоволений у наявних описах роду іменників. Тому на перший погляд стаття нагадує витончену гру скляними намистинами (чи вийде щось, якщо описати все зовсім інакше?). Погляд автора видається цілком можливим, але головне питання таке: чи доцільний цей новий опис категорії роду, чи він простіший, універсальніший, чи допомагає виявити досі не встановлені явища або закономірності?

Головний недолік багатьох описів роду іменників полягає в тому, що КРИТЕРІЙ визначення роду (за формою узгоджуваних слів) плутають або подають поряд із переліком ОЗНАК слів кожного роду (як формальних, так і семантичних; пор. Bulygina, Stepanov 1988)¹³. Так само починається і стаття Юдженціса: «Категорія роду іменників литовської мови виражається їхніми словозмінними формами та відношенням до узгоджуваних слів» (с. 39; пор. подібне твердження у висновках статті — с. 45). Це твердження, сформульоване автором на підставі вказаних авторитетних джерел, двозначне: чи стверджується тут 1) що для визначення роду іменника потрібно враховувати одночасно і словозмінні форми, і узгодження (певний іменник належить до роду G лише тоді, коли має парадигму закінчень типу P І вимагає від узгоджуваних слів форми типу F), чи 2) що достатньо будь-якого одного з цих чинників (певний іменник належить до роду G, якщо має парадигму закінчень типу P АБО вимагає від узгоджуваних слів

¹³ Можна навести таку аналогію: класифікацію імен за акцентними парадигмами здійснюють за цілком чіткою процедурою (за так званим у школі «правилом літери M») — аналізуючи місце наголосу в давальному й знахідному відмінках множини. Але встановлено різні закономірності розподілу імен за акцентними типами (помічено, що первинні прикметники не належать до 1-го і 2-го акцентних типів, наголос похідних слів можна пов’язати з акцентуацією твірних слів або з акцентними властивостями словотвірного форманта тощо). Тому, наприклад, опис акцентуації суфіксальних іменників міг би виглядати так, як у Лайгонайте (1978: 41–46): у розділі про кожен акцентний тип зазначають суфікси, що утворюють іменники цього типу, і вказують винятки. Але це не означає, що можна стверджувати, ніби акцентні типи визначаються за суфіксами.

PASTABOS

123

вимагає форми типу F)? Здається, що правила першого типу під час визначення роду іменників литовської мови ніхто не застосовує. Отже, досвід змушує нас обрати другий варіант розуміння аналізованого твердження. Однак якщо достатньо будь-якого одного критерію, усе ще незрозуміло, чи трапляються випадки, коли один критерій суперечить іншому, і, якщо трапляються, то як у такому разі має діяти дослідник. Випадки, коли, кажучи словами формулювання Юджентіса, форми відмінювання іменника не відповідають його відношенням із узгоджуваними словами (vaidila, akiplėša ir kt.), добре відомі й описані в літературі. У всіх таких випадках рід іменника визначається за формою узгоджуваних слів — випадків, коли тут перевага надавалася б формам відмінювання, немає¹⁴. Який тоді сенс згадувати форми відмінювання як один із критеріїв визначення роду?

Розпочавши свою статтю із сумнівного твердження, Юджентіс уже в другому реченні пропонує розрізняти морфологічний і синтаксичний аспекти категорії роду. Насправді традиційне визначення роду намагається поєднати дві категорії: граматичний рід і морфологічний рід, відповідно тип відмінювання (іноді долучають і третю категорію — лексичне значення, відповідно біологічну стать).

Поняття морфологічного роду відоме в литовському мовознавстві переважно завдяки праці Булігіної (1970: 26–33), але, як зазначає Юджентіс (с. 40–41), воно «недостатньо висвітлене», принаймні не до кінця «використане» в описі мови. Юджентіс не подає визначення поняття морфологічного роду, натомість називає відміни, до яких належать іменники того чи іншого роду (с. 39–40). Групуючи парадигми у два класи, явно спираються на граматичний рід іменників, бо інакше незрозуміло, чому виділено саме два морфологічні роди, чому 12 парадигм зведено до двох класів. Морфологічний рід — це характеристика парадигми, яка показує, іменникам якого роду властивий набір закінчень цієї парадигми; логіку виникнення цього поняття викладено у Залізняка (1967: 146–147). У литовській мові морфологічний рід іменників однозначно виявляють лише закінчення давального відмінка однини (Bulygina 1970: 28), тому морфологічні роди можна було б назвати «чоловічий, або ui рід» і «жіночий, або ai/ei рід». Цю розрізнювальну ознаку й достатньо вказати, описуючи відмінність між чоловічим і жіночим типами відмінювання (пор. довгий список відмін, цитований Юджентісом (с. 40) з Академічної граматики — Ambrazas, ред., 1994: 63–64). Розв’язуючи таке практичне завдання, як класифікація відмін, варто спиратися також не на родовий відмінок однини¹⁵, а на ту саму форму давального відмінка однини. Незрозуміло, як Юджентіс визначає морфологічний рід іменників відміни pluralia tantum (с. 40) — їхні парадигми відмінювання не розрізняються¹⁶. Здається, він просто переносить сюди граматичний рід.

¹⁴ Продовжуючи аналогію, розпочату у виносці 13, можна зауважити, що нікому не спадає на думку вилучити begėdis і зарахувати його до другої акцентної парадигми, спираючись на відому закономірність, за якою похідні з префіксом be- мають наголос за другою акцентною парадигмою (Laigonaitė 1978: 46).

¹⁵ Застосування тут форми родового відмінка однини можна пояснити хіба що традицією — впливом середньовічних латинських граматик: у литовській мові вона не вказує ні на морфологічний рід, ні на основу відмінювання (Ambrazas, ред., 1994: 68), важливу для класифікації відмін (її найкраще виявляє давальний відмінок множини).

¹⁶ Тонку відмінність у парадигмі множини відміни į можна побачити лише між двома основними підтипами цієї відміни: консонантним (11-та і 12-та парадигми) та відміною į у вузькому значенні (9-та і 10-та парадигми). У першому випадку родовий відмінок множини іменників має тверду кінцеву приголосну основи, а в другому зазвичай м’яку (хоча є й винятки). Згадаймо, що традиційне віднесення іменника durys до відміни į у вузькому значенні (9-та парадигма — пор. Judžentis 2002: 40) не має підстав: через тверду кінцеву приголосну основи у формі родового відмінка durų це слово тут становить виняток, тоді як у консонантному підтипі воно цілком закономірне.

124 |

PASTABOS

Закінчення іменників не мають грамеми роду; вона є лише в закінченнях узгоджуваних слів, наприклад прикметників (пор. Bulygina 1970: 32). Окремі закінчення іменників лише більшою чи меншою мірою вказують на їхній морфологічний рід, інакше кажучи, є лише більш або менш характерними ознаками чоловічого чи жіночого типу відмінювання. Усе це зрозумілий висновок із такого розуміння категорії граматичного роду, який усе ж доводиться спеціально наголошувати, бо часто стверджують протилежне.

Як ми бачили, визначення граматичного роду іменників спирається на форму узгоджуваних слів. Підсумовуючи, можна сказати, що категорія граматичного роду є певною внутрішньою ознакою кожного іменника, яка вимагає вибору тієї чи іншої форми узгоджуваного слова і безпосередньо не пов’язана ні з формою, ні із семантикою (це й доводить, що рід є самостійною категорією, а не формальним типом відмінювання чи однозначним відображенням дійсності). Рід іменників, будучи ознакою частини мови (отже, ознакою об’єкта морфології), реалізується на синтаксичному рівні (під час узгодження слів), тож його слід вважати морфолого-синтаксичною категорією.

Визначати граматичний рід іменника за типом відмінювання або за значенням — просто безглузде заняття: тип відмінювання вказує не на граматичний, а на морфологічний рід (сюди не належать невідмінювані іменники), а значення також пов’язане не з граматичним родом, а з біологічною статтю (сюди належать лише назви осіб і частково назви тварин). Тому завдання мовознавця — описати зв’язок категорії граматичного роду іменника як із формою слова (типом відмінювання, відповідно морфологічним родом), так і із семантикою. Розглядаючи рід із морфологічного погляду, всі іменники насамперед поділяються на відмінювані й невідмінювані: перші далі класифікуються на іменники чоловічого й жіночого морфологічного роду, другі морфологічного роду не мають. З семантичного погляду іменники також поділяються на дві підгрупи: іменники першої підгрупи далі класифікуються на чоловічі й жіночі за біологічною статтю, а іменники другої підгрупи не класифікуються, оскільки позначають об’єкти, яким не властива відмінність за статтю, або ця відмінність у мові сприймається як несуттєва (пор. vaikas, briedis, varlė тощо). Поєднання граматичного, морфологічного й семантичного поділів передбачає 18 потенційних груп іменників (2×3×3). Однак у литовській мові, мабуть, не буває випадків невідповідності граматичного й семантичного роду¹⁷, а безпосереднє протиставлення граматичного й морфологічного роду, не підкріплене семантично, також є сумнівним. Отже, реалізуються лише 10 можливостей (див. таблицю 1).

Такі міркування виникають у прагненні дещо вдосконалити засади традиційного опису категорії роду іменників. Для подальшого поглибленого вивчення категорії роду надзвичайно цінними є ґрунтовні міркування Алдони Паулаускене, викладені в кількох книжках, і сама еволюція її концепції категорії роду (Paulauskienė 1983: 172–183; 1989: 170–178; 1994: 153–166).

Тепер можемо повернутися до теорії роду Юджентіса. Тут дуже важливе пояснення подвійного характеру узгодження залежних від іменника слів: у деяких випадках «узгодження відбувається за формою головного слова»¹⁸ (синтаксичне узгодження), в інших — «за статтю референтів іменників» (семантичне узгодження) (с. 42). Це нагадує твердження Валецкене, що «семантичний критерій

¹⁷ За винятком випадків уживання в переносному значенні (Jis tokia boba) і розмовних утворень (mielas Mildukas).

¹⁸ Мається на увазі саме морфологічна форма, відповідно морфологічний рід; пор. англійський резюме: «Inanimates have only morphological gender, which will also be the only factor determining the gender form of agreeing words (agreement is then purely syntactic)» (с. 256).

PASTABOS

| 125

ТАБЛИЦЯ 1. СПІВВІДНОШЕННЯ ГРАМАТИЧНОГО, СЕМАНТИЧНОГО ТА МОРФОЛОГІЧНОГО РОДУ

граматичний рід

семантичний рід

морфологічний рід

№

приклади

чоловічий

чоловічий

чоловічий

1.

батько

жіночий

2.

дядько

жодний

3.

месьє

жодний

чоловічий

4.

stalas

жодна

5.

taksi

жіночий рід

жіночий рід

чоловічий рід

6.

móteriškas ‘moteriškė’ (³DŽ 497)

жіночий рід

7.

motina

жодна

8.

ledi

жодна

жіночий рід

9.

kėdė

жодна

10.

fojė

якраз охоплює всі ті випадки, які не позначає формальний критерій (винятки щодо основ)» (Valec-kienė 1998: 242). На жаль, такого гарного співвідношення насправді немає: є іменники, до яких не можна застосувати жодного «критерію», крім синтагматичного, — це множинні іменники I відміни (переважно її консонантної підгрупи), які не мають ознаки роду й відмінюються за однаковими парадигмами (смачні соки жін. р.: небезпечні залізняки чол. р.; великі печінки жін. р.: страшні м’язи чол. р.). Мотивацію роду невідмінюваних іменників (якщо біологічної статі немає) можна шукати, зважаючи на рід назви предмета (таксі — машина / автомобіль), або за подібністю закінчення до закінчення змінюваних іменників (фойє — земля), але однозначності тут немає (с. 44). Це означає, що мотивація не обов’язково має існувати. Це природно, адже кожен критерій відповідає власній категорії. Отже, додаткового дистрибутивного співвідношення між семантичним і формальним критеріями (за Valečkienė) або семантичного й формального (синтаксичного) узгодження (за Judžentis) насправді немає. Якби таке співвідношення існувало, категорія граматичного роду не була б самостійною категорією, а лише вторинним поєднанням семантичного й морфологічного роду.

Утім, заслуговує на увагу пояснення семантичного узгодження: за Judžentis, семантично узгоджуються іменники, що позначають осіб і деяких тварин (с. 42–43, 45). Розвиваючи цю думку, можна було б стверджувати, що згадана група слів просто не має категорії граматичного роду, а залежні слова узгоджуються з ними за статтю референта. У такому разі було б усунуто такі «винятки», як іменники чоловічого роду, що належать до жіночого типу відмінювання (наприклад,

126 |

PASTABOS

дядько), і substantiva communia¹⁹ — якщо всі ці слова не мають граматичного роду, то не може бути й проблем із невідповідністю роду. Перевага такого пояснення особливо очевидна у випадку невідмінюваних особових імен інших мов (також своєрідних substantiva communia): економніше взагалі не приписувати, наприклад, прізвищу Kiuri ознаки роду²⁰, а вибір роду залежних слів пояснювати семантичним узгодженням зі статтю референта. На жаль, позицію автора з цього питання у статті не експліковано.

Так зрозумілий «новий погляд на категорію роду» має, звісно, і певні недоліки. Тепер ні клас іменників, ні категорія роду не були б цілісними; крім того, у разі його прийняття довелося б чимало змінити й в інших аспектах. Наприклад, у такому разі дуже важливим стає внутрішній поділ класу іменників, оскільки різні групи іменників мають різні набори граматичних категорій²¹; імовірно, потрібне було б і дещо інше визначення самого іменника та самої категорії роду. Та й розуміння синтаксичного зв’язку, мабуть, уже не могло б залишатися традиційним.

Не знаю, чи збирається автор перебудовувати всю граматику й узгоджувати її з новим розумінням роду. Поки що окремо взятий «новий погляд на категорію роду» більше схожий на спробу чистого теоретичного конструювання, ніж на цілеспрямоване дослідження граматичного ґрунту.

Judžentis розглядає також конкретні питання опису роду іменників, але не пропонує нових рішень.

Автор поділяє думку тих мовознавців, які схильні вважати пари іменників mokytojas: mokytoja не різними лексемами, а формами одного іменника, змінюваними за родом²². Оскільки в литовській мові назви осіб, що утворюють пари за родом, — дуже регулярне явище, є підстави віднести їх до сфери словозміни (пор. Krylov 2002: 734–736). Однак проти такого рішення свідчить, окрім згаданого не зовсім бажаного поділу класу іменників, і те, що склад групи таких іменників, змінюваних за родом, не визначається чітко (назви осіб за професією тощо, а також назви деяких тварин), а засоби утворення пар неоднакові, пор.: liūtas: liūtė, žvirblis: žvirblienė, jautis: karvė. Крім того, якщо визнати змінювання іменників за родом, зникає одна з найважливіших відмінних рис систем граматичних категорій іменника та прикметника: рід іменників — класифікаційна категорія, а прикметників — словозмінна.

Подібним чином можна обговорювати питання, чи краще трактувати substantiva communia як дві омонімічні лексеми, чи як омонімічні форми різного роду однієї лексеми, що змінюється за родом, чи — відповідно до «нового погляду» — як слово, позбавлене ознаки роду. Тут є ще один аспект, на який варто звернути увагу: граматичні описи литовської мови не дають змоги однозначно визначити слова цієї групи. Наприклад, з опису в Академічній граматиці незрозуміло, чи слід відрізняти substantiva communia (наприклад, nevala) від іменників лише одного роду (переважно зоонімів), ужитих у переносному значенні (наприклад: kiaulė, boba, mazgotė), пор.:

¹⁹ Щодо терміна цілком погоджуюся з Bonifacas Stundžia: ним слід позначати не рід, а клас іменників (Stundžia 1980: 87).

²⁰ Традиційна інтерпретація тут передбачає два омонімічні іменники (Kiuri чол. р. та Kiuri жін. р.), менш традиційна — змінювання таких іменників за родом.

²¹ З іменників, що позначають осіб і деяких тварин (для яких важлива ознака статі), окремо виділяють назви осіб за професією тощо (mokytojas: mokytoja), які пропонують вважати змінюваними за родом.

²² Автор зауважує непослідовність Академічної граматики в цьому питанні: рід іменників вважають класифікаційною категорією (Ambrazas, red., 1994: 62), але в розділі про словотвір згадано змінювання іменників за родом (Ambrazas, red., 1994: 142).

PASTABOS

127

«У литовській мові є чимало іменників, якими можна назвати осіб як жіночої, так і чоловічої статі за властивою їм негативною ознакою. Їхній рід виражається синтаксично — формами узгоджуваних слів і залежить від того, особу якої статі називаємо ними в кожному конкретному випадку. Такі іменники умовно називають іменниками спільного роду» (Ambrazas, red., 1994: 64). Однак відмінність, крім вторинного значення (пор. Ulvydas, red., 1965: 170), виявляється також у різному узгодженні: при іменниках групи substantiva communia форму означення обирають залежно від статі особи (неможливо сказати jis tikra nevala), тоді як з ужитим у переносному значенні «звичайним» іменником можливе узгодження також за «природним» родом (jis visiškas / visiška mazgotė, ji tikra / tikras paršelis). У першому випадку маємо справжні substantiva communia, у другому — лише слова чоловічого або жіночого роду, ужиті в переносному значенні.

Дуже цікавий приклад, знайдений Юджентісом у корпусі текстів литовської мови ВДУ: Geriausiai apmokamas modelis Naomi Campbell atrodė gerokai pavargusi: «У цьому випадку означення узгоджується з іменником синтаксично, а предикатив — семантично, за статтю референта» (с. 44). З одного прикладу важко щось виснувати (тим паче, що він не цілком зрозумілий: чи можливе було б подібне речення без згадки імені: geras modelis yra pavargusi?). Але загалом ситуація дуже нагадує приклад новый врач пришла, який привернув чимало уваги російських мовознавців (Bulanin 1976: 48–54). Здається, в обох мовах синтаксичний зв’язок між підметом і присудком більше пов’язаний із семантикою, ніж зв’язок узгодження між означуваним словом та означенням (можливо, це універсальне явище?). У такому разі семантичне узгодження розуміють як певне відхилення від норми, коли синтаксичний зв’язок поєднує не мовні одиниці, а безпосередньо відображає дійсність. Литовська мова, де такі вислови лише починають з’являтися, знову-таки архаїчніша за російську, у граматиках якої узгодження присудка за значенням у подібних випадках узаконене. Щоправда, якби ми подібним чином інтерпретували й згадані раніше коливання роду залежних слів при іменниках, ужитих у переносному значенні (коли маємо або граматичне, або семантичне узгодження), то виявилося б, що семантичне узгодження в литовській мові поширеніше, ніж у російській. Перспективним було б ретельніше зіставлення фактів обох мов.

Підсумовуючи, слід визнати, що потрібні ретельні дослідження окремих аспектів категорії роду: виявляється, що не весь важливий матеріал зібрано й класифіковано. Тому поки що не можна остаточно вирішити, чи обрати традиційний, чи новий опис роду іменників. Загалом слід мати на увазі, що зі зміною розуміння якогось компонента граматичної системи, імовірно, доведеться змінювати й опис інших компонентів. Варто описувати й інші категорії (не лише рід), чітко розмежовуючи морфологічний, синтаксичний і семантичний підходи. Чимало плідних ідей для подальших досліджень морфології литовської мови можна почерпнути з ґрунтовного опису відмінювання іменних частин мови в російській мові, здійсненого Zaliznjak (Zaliznjak 1967; 2002), який уважно розглядає з позицій сьогодення С. Крилов (Zaliznjak 2002). Багато питань, над якими замислюється Юджентіс і яких інші часто зовсім не помічають, мають довгу історію в російському мовознавстві, де вже дійшли цікавих висновків. Не хотілося б, щоб склалося враження, ніби я упереджено пропагую теорії російських мовознавців. На мою думку, їхню значущість для литовського мовознавства об’єктивно визначає те, що системи російської та литовської мов набагато подібніші, ніж, наприклад, литовська й германські або романські мови (для опису матеріалу яких переважно застосовувалися теорії європейського й американського мовознавства). Російську мову в багатьох аспектах описано краще, ніж литовську; критична оцінка інтерпретацій деяких її явищ допомогла б виявити тонкі відмінності між двома мовами, а отже, досягти кращого їх розуміння.

128 |

PASTABOS

Розвиток нових напрямів мовознавства не повинен затьмарювати дослідження традиційних галузей. З огляду на це хотілося б бачити більше публікацій із питань концепції граматики литовської мови.

LITERATŪRA

AMBRAZAS, V., red. 1994: Dabartinės lietuvių kalbos gramatika, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla.

ANDRONOV, A. 1998: A Short Grammar of Latvian by Terje Mathiassen, Columbus (Ohio) 1997. Res Balticae 4, 139–158.

ANDRONOV, A. 2000: Some remarks on the system of Lithuanian and Latvian conjugation. Linguistica Baltica 8, 35–47.

BULANIN, L. L. 1976: Трудные вопросы морфологии. Москва: Просвещение.

BULYGINA, T. V. 1970: Морфологическая структура слова в современном литовском литературном языке (в его письменной форме). Žirmunskij, V. M., Arutjunova, N. D., red., Морфологическая структура слова в индоевропейских языках, Москва: Наука, 7–70.

BULYGINA, T. V., STEPANOV, JU. S. 1988: Теория грамматики и теоретическая грамматика (К выходу в свет „Грамматики литовского языка“ на русском языке). Вопросы языкознания № 3, 17–33.

ČEKMONAS, V. 1983: [Rec.] A. Girdenis. Fonologija, Vilnius, 1981. Baltistica 19 (2), 197–204.

³DŽ – Dabartinės lietuvių kalbos žodynas, vyr. red. S. Keinys, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla, 1993.

GARŠVA, K. 2001: Bendrinės kalbos tarties problemos. Poljakovas, O., red., Žmogus kalbos erdvėje, Kaunas: Vilniaus universiteto Kauno humanitarinis fakultetas, 143–148.

GARŠVA, K. 2002: Lietuvių kalbos garsų fonologinės interpretacijos. Acta Linguistica Lithuanica 46, 1–17.

GIRDENIS, A. 1995: Teoriniai fonologijos pagrindai, Vilnius: Vilniaus universitetas.

GIRDENIS, A. 2000: Kalbotyros darbai 1, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas.

GIRDENIS, A., ŽULYS, V. 1973: [Rec.] Lietuvių kalbos gramatika 1, 2, Vilnius, 1965, 1971. Baltistica 9 (2), 203–214. (= Girdenis 2000: 370–386.)

HOLVOET, A. 2000: [Rec.:] V. Ambrazas, ed., Lithuanian grammar. Lietuvių kalbos gramatika, Vilnius, 1997. Linguistica Baltica 8, 210–214.

JUDŽENTIS, A. 2002: Naujas žvilgsnis į lietuvių kalbos daiktavardžių giminės kategoriją. Acta Linguistica Lithuanica 46, 39–47.

KASEVIČ, V. B. 1977: Элементы общей лингвистики, Москва: Наука.

KASEVIČ, V. B. 1983: Фонологические проблемы общего и восточного языкознания, Москва: Наука.

KAZLAUSKAS, J. 1967: [Rec.:] Acta Baltico-Slavica III, Baltica in honorem Iohannis Otręb ski, Białystok, 1966. Baltistica 3 (2), 237–243. (= Kazlauskas 2000: 236–246.)

KAZLAUSKAS, J. 1968: [Rec.:] Lietuvių kalba tarybiniais metais, Vilnius, 1967. Baltistica 4 (2), 322–327. (= Kazlauskas 2000: 279–286.)

KAZLAUSKAS, J. 2000: Rinktiniai raštai 2, sudarė A. Rosinas. Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas.

KRYLOV, S. A. 2002: «Русское именное словоизменение» А. А. Зализняка 30 лет спустя: Опыт ретроспективной рецензии с позиций неоструктуралистской морфологии. Zaliznjak 2002: 699–748.

LAIGONAITĖ, A. 1978: Lietuvių kalbos akcentologija, Vilnius: Mokslas.

LEVIN, J. 1994: Sign of Jod (The Semiotic Function of /j/ in Lithuanian). Baltistica, 4 priedas, 82–89.

MIKALAUSKAITĖ, E. 1975: Lietuvių kalbos fonetikos darbai, Vilnius: Mokslas.

PAKERYS, A. 1995: Lietuvių bendrinės kalbos fonetika, Vilnius: Žara.

PAULAUSKIENĖ, A. 1983: Lietuvių kalbos morfologijos apybraiža, Kaunas: Šviesa.

PAULAUSKIENĖ, A. 1989: Gramatinės lietuvių kalbos vardažodžių kategorijos, Vilnius: Mokslas.

PAULAUSKIENĖ, A. 1994: Lietuvių kalbos morfologija. Paskaitos lituanistams, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla.

PUPKIS, A. 1966: Lietuvių kalbos afrikatų ir atitinkamų priebalsių junginių sudėties klausimu. Kalbotyra 14, 107–117.

PASTABOS

129

Stepanov, Ju. S. 1972: Ударение и метатония в литовском глаголе. Baltistica, I priedas, 169–183.

Stepanov, Ju. S. 1997 a: Непарадигматические передвижения ударения в индоевропейском. (Исходные положения.) Вестник Московского университета. Серия 9. Филология № 5, 63–80.

Stepanov, Ju. S. 1997 b: Непарадигматические передвижения ударения в индоевропейском. (I. Вокруг законов Ваккернагеля и Лескина.) Вопросы языкознания, 1997, № 4, 5–26.

Stundžia, B. 1980: Vadinamosios bendrosios giminės vieta lietuvių kalbos morfologinėje sistemoje. Kalbotyra 31 (1), 79–87.

Trubeckoj, N. S. 1960: Основы фонологии, Москва: Издательство иностранной литературы.

Trubeckoj, N. S. 2000: Основы фонологии, Москва: Аспект Пресс.

Ulvy das, K., red. 1965: Lietuvių kalbos grammatika 1. Fonetika ir morfologija, Vilnius: Mintis.

Vaitkevičiūtė, V. 1961: Lietuvių literatūrinės kalbos balsinės ir dvibalsinės fonemos. Lietuvių kalbotyros klausimai 4, 19–47.

Valeckienė, A. 1998: Funkcinė lietuvių kalbos grammatika, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas.

Zaliznjak, A. A. 1967: Русское именное словоизменение, Москва: Наука. (= Zaliznjak 2002: 1–370.)

Zaliznjak, A. A. 2002: «Русское именное словоизменение» с приложением избранных работ по современному русскому языку и общему языкознанию, Москва: Языки славянской культуры.

Zinkevicius, Z. 1966: Lietuvių dialektologija, Vilnius: Mintis.

Aleksejus Andronovas St. Petersburg State University Department of General Linguistics Universitetskaya nab. 11, 199034 St. Petersburg, Russia [email protected]

Gauta 2002 12 05

NESUSIPRATIMAI DĖL DAŽNINIO ŽODYNO

Acta Linguistica Lithuanica XLVI tome Artūras Judžentis, apžvelgdamas Vito Labučio mokslinę veiklą (p. 230–248), atpasakoja kai kuriuos teiginius iš jo recenzijos apie mudviejų žodynus – Dažninių dabartinės rašomosios lietuvių kalbos žodyną (mažėjančio dažnio tvarka) (1997) ir kitą žodyną tuo pačiu pavadinimu, tik išdėstytą abėcėlės tvarka (1998) (tiesa, supainiojęs mūsų vardus ir pavardes, žr. p. 245).

Panūdome autoriui viešai replik(u)oti dėl dėstomų ne jo, o Labučio teiginių todėl, kad, Judžentis nepasinaudojus dalyvinės kalbos galimybėmis, telieka daryti prielaidą, jog tiek apžvalgos autoriaus, tiek Labučio nuomonės sutampa: esą dažninius žodynus galima rengti nesilaikant lingvostatistikos reikalavimų (plg. Labučio teiginį: „Remiantis statistikos principais pagrįstomis tekstų imtimis ir įsitikinus, kad pro jų tinklą nuolat išslysta koks ungurys ar žiobris, tekstų imtis turbūt reikėtų koreguoti“. (Kalbos kultūra 72, 1999, p. 113.)) Judžentis, be jokių komentarų pakartojęs ne vien Labučio, beje, kaip ir kitų, nepakankamai įsigilinusių į lingvostatistinių žodžių sąrašų ir žodynų sudarymo principus, priekaištą dėl kurių nors žodžių nebuvimo tame sąraše (… „pasigendama (…) buitinių realijų, augalų bei gyvūnų pavadinimų, kultūros srities ir su intelektine veikla susijusių žodžių…“), ir pakėlino priminti, kad dažniniai žodynai negali būti papildomi vienais ar kitais, kad ir labai pageidaujamais, žodžiais. Tiesiog tokia lingvostatistinių metodų prigimtis: nei pridėti, nei išmesti nieko negalima – statistiškai aprašytinas realiai egzistuojantis