Acta Linguistica Lithuanica

LVIII (2008), 1 – 15

Ввічливість як відносне мовне, соціальне й культурне явище

Inga Hilbig

Vilniaus universitetas

У статті розглядається прагматичне поняття мовної ввічливості, яке охоплює більше, ніж просто мовний етикет. Ввічливість розглядається як явище, зумовлене мовленнєвою ситуацією, у якій мовець для досягнення своїх комунікативних цілей може скористатися практично будь-якими вербальними засобами, щоб висловити повагу чи доброзичливість. Лише на підставі мовного вираження ввічливості жодну культурну спільноту не можна вважати більш чи менш ввічливою за інші. Різні культурні групи можуть віддавати перевагу різним стратегіям ввічливості та способам їх реалізації. В останньому розділі статті представлено невелике якісне дослідження того, як формулюються прохання під час обслуговування у Вільнюсі. Негативна оцінка ввічливості литовців у згаданих ситуаціях зумовлена відмінними соціокультурними уявленнями про те, яким має бути спілкування в таких ситуаціях.

1. ВСТУПНЕ СЛОВО

Ввічливість як один з основних компонентів комунікації, без якого спілкування між людьми було б неможливим, цікавить науковців різних гуманітарних і соціальних галузей. Однак найбільше її досліджували саме з лінгвістичного погляду. Інтерес до мовної ввічливості (англ. linguistic politeness), сфери інтеракційної прагматики, що набула статусу окремої галузі, за останню чверть століття значно зріс. Однак, хоча стверджується, що це явище вже важко досліджувати через надзвичайно велику кількість присвячених йому праць (Sifianou, 2005: 263), прагматичні дослідження ввічливості в литовській мові лише починаються.

1

Inga Hilbig

2. МОВНИЙ ЕТИКЕТ І ВВІЧЛИВІСТЬ

Ввічливість можна розуміти як будь-які дії, зокрема й мовні, що допомагають підтримувати мінімальну гармонію людської взаємодії, «підтримувати чи зміцнювати взаємини співрозмовників, а іноді — захищатися від відчутної загрози» (Čepaitienė, 2007: 11). Вона постає як надзвичайно багатогранне явище, що пронизує весь дискурс, і не обмежується лише формулами етикету, наведеними в посібниках із добрих манер та етикету (Kerbrat-Orecchioni, 2005: 29). Утім, розглядуваний термін часто ототожнюють із близьким поняттям етикету.

У «Словнику литовської мови¹ перше з дев’яти значень слова mandagus подано як «той, хто має гарну поведінку, добрі манери». Слово etiketas у цьому словнику та у «Словнику сучасної литовської мови² визначається дуже подібно: «правила й форми поведінки в певному суспільстві; публічна поведінка, манери». Як зазначає A. Kučinskaitė, «етикет — це правила поведінки людей, що стали звичаєм і охоплюють зовнішні прояви взаємного спілкування» (Kučinskaitė, 1990: 3). Мовний етикет, зокрема, також визначається як «сукупність прийнятих у суспільстві норм мовного спілкування», «мовні формули (зазвичай усталені), уживані в діалогічному мовленні мовної спільноти, які вказують на ввічливі / неввічливі стосунки між співрозмовниками <...>» (Čepaitienė, 2007: 68, 11). Варто звернути увагу, що в цих визначеннях наголошується на правилах, нормах, формах і формулах. Оскільки стверджується, що мовний етикет часто називають мовною ввічливістю і визначають як мовне вираження ввічливості (Там само, 11, 20), можна було б зробити висновок, що явище ввічливості вкладається в рамки вимог етикету.

Однак у працях прагматиків — фахівців із мовної ввічливості з різних країн, опублікованих англійською мовою, термін «мовний етикет» узагалі не вживається (див., наприклад, Hickey, Stewart, 2005), а якщо й уживається, то в ширшому значенні (див., наприклад, Kasper, 1998). Мовна ввічливість розуміється не лише як дотримання правил і норм мовленнєвої поведінки певного суспільства та використання етикетних формул; її можна розглядати досить широко. Це явище досліджується

¹ Цитується інтернет-версія «Словника литовської мови» за 2005 рік (www.lkz.lt)

² Цитується інтернет-версія «Словника сучасної литовської мови» (http://www.autoinfa.lt)

2

Mandagumas kaip reliatyvus kalbinis, socialinis ir kultūrinis reiškinys

лише як особливість уживання конкретної мови в конкретному ситуаційному контексті. Аналізуючи матеріал, зібраний за допомогою природних (спостережних) і штучних (експериментальних) методів збирання даних, дослідники цікавляться індивідуальним вибором мовців щодо того, як користуватися мовою під час інтеракції, а також практично будь-якими лінгвістичними вираженнями, за допомогою яких співрозмовникові демонструють не лише повагу, а й доброзичливість.

Теоретичним підґрунтям або принаймні відправним пунктом більшості емпіричних досліджень ввічливості мовленнєвих актів є теорія ввічливості П. Браун і С. Левінсона (1978, 1987). Хоча вона має очевидні недоліки, зазнала значної критики, удосконалювалася й заперечувалася, її й досі вважають найґрунтовнішою та найвпливовішою. Основне поняття цієї теорії — публічний образ людини, уявлення про себе (англ. face) (Goffman, 1967), який має кожен і який, як усвідомлюється, мають інші. Згідно з цією теорією, ввічливість в інтеракції можна визначити як стратегічну поведінку, що різними способами демонструє турботу про образ співрозмовника, намагаючись пом’якшити дії, які йому загрожують (англ. face threatening acts) (наприклад, прохання, спонукання). Образ має два аспекти: не лише негативний (дистанційний), підтримуючи який прагнуть зберігати дистанцію та спілкуватися шанобливо, а й позитивний (контактний³), коли підкреслюють близькість і доброзичливість.

Як зазначають самі творці теорії образу, книги з етикету сповнені прикладів реалізації конвенційних стратегій негативної ввічливості (Brown, Levinson, 1978: 135). Натомість для вираження позитивної ввічливості можуть використовуватися, зокрема, жарти або навіть, як зауважили пізніші дослідники, лайка й образи, що виходять за межі мовленнєвого етикету (докладніше див. Holmes, 1995: 10; Christie, 2005: 1). Для вираження цього типу ввічливості практично не існує типових форм чи правил, які можна було б умістити в посібники з етикету, ані мовних формул, які вживають або рекомендують уживати; вона ніби менш визначена й неформальна.

Ввічливість може виражатися не лише «автономними актами ввічливості

³ Поняття дистанційної та контактної ввічливості замість дещо оманливих термінів негативної та позитивної ввічливості пропонує G. Čepaitienė (докладніше див. 2007: 25); у своїй докторській дисертації їх також уживає E. Gudavičienė (2007). Недоліки понять, створених P. Brown і S. Levinson, критикували й у працях зарубіжних прагматиків, проте нині вони, здається, цілком утвердилися. Тому, можливо, варто було б іще поміркувати, чи не слід і в литовському мовознавстві вживати первісні терміни американських науковців.

3

INGA HILBIG

актами, призначення й предикативна сила яких полягають у демонстрації конвенції ввічливості», а й іншими, «уживання яких надає їм ознаки ввічливості в певних ситуаціях» і які «поза конкретною ситуацією вживання взагалі не виявляють жодного ступеня ввічливості», хоча G. Čepaitienė не відносить такі висловлювання до ситуацій мовленнєвого етикету (див. Čepaitienė, 2007: 37, 38). На думку дослідниці, такі фрази не є необхідними для розмови, а загальний етикет їх також не вимагає. Проте стверджується, що, запитавши, наприклад, Як ви виспалися?, можна «показати, що співрозмовника цінують, виявити до нього увагу» (див. Там само, 38), — отже, все-таки виражається позитивна (контактна) ввічливість.

Згадана дослідниця описує невелике соціолінгвістичне опитування, яке показало, що в родинах лише двох із двадцяти студентів, які брали участь у семінарі, було звичним просити вибачення, а «інші загалом важко розуміли, чому члени сім’ї мають уживати між собою якісь форми вибачення» (Čepaitienė, 2007: 28). Науковиця припускає, що «поступово формується погляд, згідно з яким мовленнєвий етикет — це лише питання публічного мовлення». Але чи не стає мовленнєвий етикет завжди актуальнішим для мовця, коли той обирає стратегію негативної (дистанційної) ввічливості, адже йдеться саме про шанобливу «публічну поставу»? Позитивна (контактна) ввічливість дуже часто виражається і без будь-яких звичних формул етикету. Наприклад, випадково наштовхнувшись на члена сім’ї, можна перепросити, співчутливо й турботливо запитавши: Не боляче? Іллокутивна сила такого висловлювання та його функція ввічливості не експліковані в поверхневій структурі висловлювання, але очевидні в конкретній інтеракції.

3. (НЕ)ВВІЧЛИВІ ФОРМИ ТА РЕАЛЬНЕ ВЖИВАННЯ

У працях, присвячених етикету литовської мови, переважно прагнули подати й описати інвентар мовних засобів ввічливості (як литовською можна звернутися, привітатися, подякувати, побажати чогось тощо); досліджували, як формули етикету конкретної мови історично вживалися, вживаються нині або, з погляду культури мовлення, мають уживатися загалом — у найширшому соціальному й культурному контексті.

Серед інших праць вирізняється ґрунтовна й всеохопна монографія G. Čepaitienė «Мовленнєвий етикет литовської мови: семантика і прагматика» (2007). У праці наголошується, що прагматику цікавить інтерпретація висловлювання та добір мовних засобів у конкретному контексті розмови. Однак дані, які аналізуються

4

Mandagumas kaip reliatyvus kalbinis, socialinis ir kultūrinis reiškinys

характер⁴ зумовлює те, що дослідникам доступні лише висловлювання, об’єктивно ввічливі, так би мовити, за своєю зовнішньою формою та семантикою, іллокутивна сила й функція ввічливості яких насправді передбачувані й без конкретного ситуативного контексту. Наприклад, увага зосереджується на семантичній основі парадигми прохань: вираженні прохань перформативним дієсловом prašau, вигуком prašom, іншими спільнокореневими словами на позначення прохання, імперативами, натомість відкидаються акти з «неявною», «прихованою» іллокутивною метою, наприклад Taip traukia, ar neperpūs (як прохання зачинити вікно) (див. Ten pat, 154). Це цілком зрозуміло, адже останні набувають своєї функції лише в конкретній ситуації спілкування. У живому мовленні таких неконвенційних прохань безліч, однак під час збирання й аналізу, скажімо, прикладів із письмового корпусу, коли дослідникові неминуче доводиться починати з форми висловлювання і лише потім з’ясовувати її функцію, виявити їх дуже складно.

На переконання фахівців із мовленнєвої ввічливості, жодне слово чи фраза, вилучені з конкретної ситуації висловлювання, самі по собі не можуть вважатися ані об’єктивно ввічливими, ані неввічливими. Там, де на неї очікують, невжита формула мовленнєвого етикету справді може викликати невдоволення співрозмовника (Čepaitienė, 2007: 23). Однак іноді й ужита там, де її зовсім не очікують і де мовцеві вона здається недоречною, формула ввічливості може справити подібний ефект, наприклад створити враження надмірної манірності, холодності стосунків, коли дуже близька людина в побуті постійно повторює ačiū за дрібниці. Ба більше, формули етикету можуть свідомо використовуватися навіть тоді, коли мовець зовсім не має наміру бути ввічливим (наприклад, Na, sveikinu! — тренер каже перспективному футболістові, який побився із суперником під час важливого матчу й був вилучений із поля).

У висловлюванні розгніваного керівника Prašyčiau tučtuojau užbaigti šį darbą! слово prašyčiau, безперечно, не має відтінку покірності чи благання, зазначеного в працях із мовленнєвого етикету нашої мови (див. Čepaitienė 2007: 157), закріпленого в формулах ввічливості…

⁴ Принципи добору дуже різноманітного аналізованого матеріалу та статистичний опис його вибірки в монографії не подані. Однак із прикладів можна зробити висновок, що переважно використовувалися дані Корпусу сучасної литовської мови ВДУ, матеріали письмових текстів різних жанрів (художньої літератури, здебільшого класичної, листів діячів культури кінця XIX — початку XX ст. тощо), тоді як сучасне усне мовлення залучено до аналізу порівняно мало.

5

INGA HILBIG

…ості, значення, що передають вагання мовця та скромність⁵ (див. Kučinskaitė, 1990: 44). У «Етикеті телефонних розмов» наведено класифікацію литовських прохань надати інформацію на прохання найнижчого ступеня (наприклад, prašom pasakyti), вищого, або нейтрального (наприклад, norėčiau paprašyti), та високого ступеня ввічливості (наприклад, gal galėtumėte man pasakyti) також не є абсолютною, і, як зауважують самі авторки книжки, ми обираємо різні вислови не лише з огляду на те, «наскільки важлива для нас запитувана інформація» (Čepaitienė, Steigvilaitė-Urbietienė, 2003).

Ввічливість як явище на рівні ізольованого висловлювання була предметом численних ранніх праць. З’ясувалося, що, оцінюючи висловлювання, вилучені з контексту, представники однієї мовної спільноти загалом дуже добре погоджуються щодо ступеня їхньої ввічливості, і що граматично складніші, довші й офіційніші вислови стоять вище на шкалі ввічливості. Однак у реальній комунікації, де є мета мовлення, довший, офіційніший і менш прямий вислів не обов’язково сам по собі є ввічливішим. Надмірна офіційність, яку часто ототожнюють із ввічливістю, так само як і її брак, може бути неввічливою, підкреслювати дистанцію між співрозмовниками, звучати іронічно тощо.

Прагматиків не цікавлять нейтральні, абсолютні правила вживання окремих лінгвістичних форм. Дослідників мовленнєвої ввічливості цікавить, як певну форму стратегічно використовують для досягнення мети мовця, а спостерігаючи за здійснюваним мовленнєвим актом, ми бачимо, що між мовною формою та поняттям ввічливості мовленнєвого акту не обов’язково існує зв’язок (Thomas, 1995: 156). Ввічливим є те, що мовці вважають доречним у конкретній комунікативній події.

4. ВВІЧЛИВІСТЬ І КУЛЬТУРА

Ввічливість є відносною й тоді, коли йдеться про різні її прояви в різних культурах. Загалом її слід вважати явищем, спільним для людських суспільств, адже вона задовольняє їхні універсальні потреби. Однак через різну важливість цих потреб представники різних культур обирають серед можливих засобів реалізації ввічливості…

⁵ «За допомогою форм умовного способу prašyčiau дуже делікатно виражається ввічливе звернення до особи, коли хочуть показати, наскільки бажана дія чи річ потрібна прохачеві, корисна й приносить йому задоволення, але прохач зі скромності та поваги до особи, до якої звертається, ніби соромиться і намагається якомога ввічливіше висловити своє побажання» (Kučinskaitė, 1990: 44).

6

Mandagumas kaip reliatyvus kalbinis, socialinis ir kultūrinis reiškinys

обирає та закріплює різні вербальні й невербальні способи його вираження (Sifianou, 2000: 46, 93). Те, як розуміють ввічливість, як її передають, хто є ввічливим і до кого, а також подібні аспекти, надзвичайно різняться в різних культурах (Holtgraves, 2005: 73).

Теоретики-англомовці, які тривалий час домінували в прагматиці, порушували й теоретично досліджували нібито загальні, а насправді часто властиві лише англійській мові принципи ввічливості, ототожнюючи звичні англосаксонські особливості розмови із загалом людською мовленнєвою поведінкою та надаючи культурним відмінностям хіба що зовсім незначного значення. Наприклад, оскільки форми наказового способу в англійській мові зазвичай уживаються для вираження прохань і наказів, етноцентрично стверджувалося, що ввічливо просячи, загалом уникають імперативів (Clark, Schunk, 1980: 111). Однак ця мова лише відображає англосаксонську культурну традицію, яка особливо підносить і наголошує на приватності та свободі особистості. Оскільки будь-яке прохання більшою чи меншою мірою завжди зазіхає на свободу дій адресата, в англійській мові для будь-яких прохань, навіть зовсім незначних і таких, що майже не загрожують іміджу, усталилися непрямі форми вираження, характерніші для негативної (дистантної) ввічливості: вони послаблюють наполегливість прохання та пом’якшують його іллокутивну силу. За їхньою допомогою адресант ніби уникає нав’язувати свою волю адресатові, залишає йому більше можливостей відмовити у виконанні прохання. Тому британець G. Leech стверджував, що негативна ввічливість — це нібито «серйозніший» спосіб виявити увагу до іншого (Leech, 1983: 133), а американці P. Brown і S. Levinson у своїй праці приділяють цьому типу ввічливості майже втричі більше місця, ніж позитивній (Brown, Levinson, 1978).

Однак дистанція та турбота про приватність іншого є важливою цінністю не в усіх культурах і, як засвідчують численні емпіричні дослідження інших мов, деякі культурні спільноти більше схиляються до позитивного (контактного) типу ввічливості. У них потребу в приватності часто переважає почуття колективізму. Чітке розмежування представників своєї та чужої групи дає змогу спілкуватися зі своїми дуже невимушено. У таких культурах близькі стосунки та взаємна добровільна залежність важливіші за свободу особистості, тому не надто бояться обтяжувати іншого, а прохання не загрожують іміджу іншого, а навпаки, зміцнюють стосунки й об’єднують людей, тож їх можна й навіть слід висловлювати дуже прямо (див., наприклад, Sifianou, 2000; Marquez Reiter, 2005). Таке вираження цілком прийнятне й у суспільствах із більшою різницею в статусі, за асиметричних стосунків між співрозмовниками.

7

Inga Hilbig

Відмінності у сприйнятті та вираженні ввічливості є значним джерелом культурних непорозумінь у міжкультурній комунікації. Вони виникають тоді, коли висловлюванням однією мовою помилково надають такої іллокутивної сили, яку вони мають в іншій мові. Наприклад, прохання східноєвропейців, які розмовляють англійською, часто звучать для британців як образливі накази, якщо для їх вираження вжито імперативи. Саме суспільствам, орієнтованим на позитивну (контактну) ввічливість і таким, що вирізняються прямим вираженням прохань, найчастіше навішують ярлик «неввічливих» (Sifianou, 2000: 43). З іншого боку, мовлення «ввічливих» британців нерідко здається представникам інших культур надмірно химерним і нещирим.

Такі стереотипні оцінки були б об’єктивними лише за умови, що поняття ввічливості є універсальним. Але це не так, і кожна культурна спільнота може бути ввічливою по-своєму. Не існує стандарту, за яким можна було б визначити, що представники однієї культури є (не)ввічливішими за представників іншої. Лише на підставі мовних виразів і способів комунікації не можна стверджувати, що один народ ставиться до людей краще й ввічливіше за інший (Thomas, 1995: 150). Мовні відмінності в способах взаємодії зумовлені значно глибшими культурними чинниками, ніж самі лише норми ввічливості (Wierzbicka, 1985: 145), — їх визначають різні суспільні структури та системи цінностей.

5. ЛИТОВСЬКА (НЕ)ВВІЧЛИВІСТЬ

Литовців іноді називають неввічливими іноземці, і самі вони нерідко вважають одне одного неввічливими. Переважна більшість нарікань стосується нашого спілкування з незнайомцями в громадських місцях. Такі думки спонукали звернути увагу на спілкування литовців у громадських місцях, зосередившись на мовленнєвих актах прохання.

Упродовж п’яти місяців 2006–2007 рр. у Вільнюсі (на вулицях, в університеті, транспорті, кав’ярнях, продуктових магазинах, аптеках, поліклініці, на пошті тощо) випадковим чином записували почуті короткі прохання. Намагалися зафіксувати якомога більше контексту усної розмови: зазначали місце, коротко описували співрозмовників, робили нотатки про паралінгвістичні особливості їхнього мовлення та мову тіла. Загалом зібрали близько 150 прикладів мовленнєвих актів, що становили інтерес. Близько 100 із них вдалося записати в ситуаціях торгівлі та надання послуг. Оскільки ці ситуації відбуваються у відносно чітко визначених місцях, мають усталені комунікативні сценарії та соціальні ролі учасників, а прохання є основними мовленнєвими актами в них, вирішили обмежитися ними. У цьому підрозділі наведено кілька спостережень щодо найвиразніших особливостей вільнюсців

8

Mandagumas kaip reliatyvus kalbinis, socialinis ir kultūrinis reiškinys

особливості прохань у згаданих ситуаціях і можливі соціокультурні чинники, що впливають на нашу комунікацію в ситуаціях, які розглядаються.

Для індивідуалістичних культур не характерний чіткий поділ на «своїх» і «чужих», і з усіма людьми спілкуються відносно однаково — найчастіше застосовуючи конвенційні стратегії негативної (дистантної) ввічливості (Fukushima, 2000: 188). Схоже, що в литовському суспільстві, яке швидко індивідуалізується, але все ще залишається переважно колективістським, прямі прохання, коли адресата не просять про щось значне⁶, уможливлюються дуже великою або дуже малою соціальною дистанцією (англ. social distance — тут розуміється як ступінь близькості, знайомства) та значною різницею у владі (англ. power distance) між співрозмовниками, коли адресант посідає вищу позицію.

«Між східно- та західноєвропейцями є відмінності у стилі спілкування: західноєвропейці говорять, щоб підтримувати контакт. Східноєвропейці розмовляють насамперед із практичною метою і цілком комфортно почуваються в тиші» (Keevalik, 2005: 214, цит. за Giles et al. 1992: 220). Хоча правильність цього дуже широкого узагальнення щодо приватного спілкування литовців сумнівна, воно видається цілком доречним, коли йдеться про спілкування між незнайомцями. Принаймні у звичайних повсякденних ситуаціях торгівлі та обслуговування у Вільнюсі взаємодія зазвичай дуже обмежена. За чітко визначених прав та обов’язків учасників комунікації клієнт може без жодних вступних слів прямо висловити своє прохання (часто це єдині слова, які він вимовляє), працівник може мовчки подати бажаний товар або надати послугу, а якщо потрібно — так само прямо попросити про те, що необхідно для виконання прохання клієнта (наприклад, підписати чек або зачекати). Оскільки не вважається, що виникає якась загроза обличчю, часто жодна зі сторін не вдається не лише до негативної (дистантної) ввічливості, щоб його зберегти, а й не виявляє звичної для багатьох культур у таких ситуаціях вербальної та невербальної позитивної (контактної) ввічливості (наприклад, не обмінюються незначущими фразами, не підтримують тривалого зорового контакту, не усміхаються, не жартують⁷. Найвиразніше одне

⁶ На обсяг прохання (англ. size of imposition) впливають такі чинники: скільки часу та зусиль потрібно, щоб його виконати; яке фізичне чи психологічне навантаження покладається на адресата; чи має адресант право просити, а адресат — обов’язок виконати прохання; і наскільки таке прохання є звичним у конкретній ситуації (Fukushima, 2000: 188).

⁷ Про ситуації торгівлі та обслуговування тут ідеться дуже узагальнено, хоча їх можна класифікувати залежно від конкретного середовища, у якому вони відбуваються (наприклад, у торговельному центрі чи невеликій крамниці), від повсякденності й звичності ситуації (наприклад, купують

9

Inga Hilbig

ознака, яку зазвичай ототожнюють із позитивною ввічливістю, — дуже пряме формулювання прохань.

Найбільше було зафіксовано таких розмов між незнайомцями у звичайних ситуаціях обслуговування, які орієнтовані на зміст повідомлення, а не на стосунки між комунікантами. У зібраному матеріалі переважають короткі еліптичні об’єктні конструкції прохань, у яких прямо вказується, що саме хочуть отримати:

Дівчина в кав’ярні: — Мені, будь ласка, салат із смаженою куркою.

Молода жінка в соковому барі: — Морквяно-яблучного соку. — Тут питимете? — Із собою. Пляшечку.

Літній чоловік в аптеці: — «Clotrimazolum». — Мазь? — Так.

Ситуація на пошті: — Будь ласка. — Рекомендованого (молода жінка простягає конверт).

Хлопець біля касового віконця автовокзалу: — Добрий день, на неділю два студентські до Рокишкіса через Свядасай.

Зібрано також багато прохань клієнтів, виражених наказовим способом:

Дівчина біля прилавка в пекарні: — Дайте холодної газованої мінеральної води (дає гроші).

Чоловік середнього віку в продуктовій крамниці біля рибного відділу: — Добрий день. Дайте… мабуть, два оселедці.

газету чи комп’ютер) — від цього значною мірою залежить, наскільки інтерактивним є спілкування (Traverso, 2001: 423). Для цього дослідження прохання збирали в дуже різноманітних місцях торгівлі й обслуговування, але лише у звичайних повсякденних ситуаціях.

10

Mandagumas kaip reliatyvus kalbinis, socialinis ir kultūrinis reiškinys

Молодий чоловік офіціантці в кафе (здалеку): — Панночко, порахуйте, будь ласка?

Пасажирка мікроавтобуса середнього віку водієві: — Зупиніться біля перехрестя.

Зафіксовані незначні прохання продавців чи постачальників послуг найчастіше висловлювалися саме імперативами:

Продавчиня в магазині одягу: — Введіть PIN-код, будь ласка.

Реєстраторка поліклініки пацієнтові, який зателефонував: — Зачекайте трохи.

Супровідниця рейсового автобуса на кордоні пасажирам: — Підготуйте паспорти.

Працівниця банку: — Дайте документ, що посвідчує особу.

Як видно з усіх наведених прикладів, іноді перед проханням вітаються, вживають лексичні маркери ввічливості прошу, будь ласка, прислівник трохи, що пом’якшує прохання, частку може, що передає сумнів, гаразд?, яке спонукає до згоди, шанобливе звертання панночко. Однак і самі форми наказового способу другої особи множини дайте, порахуйте, зачекайте тощо у ситуаціях, що розглядаються, надають достатнього рівня ввічливості незначним проханням. Наказовий спосіб у литовській, як і в багатьох інших мовах, маючи особові форми, часто доречний для ввічливого прохання, коли воно незначне й обґрунтоване. Доречність уживання наказового способу, як і коротких конструкцій об’єктивних прохань, можна пояснити прагненням до ефективності — зважають на потреби співрозмовника, заощаджуючи його (а також власні) час та енергію (Kerbrat-Orecchioni, 2005: 36).

Однак у ситуаціях, що розглядаються, коли відступають від звичного сценарію розмови, наприклад, просячи про щось більше, що адресат не зобов’язаний однозначно виконувати, зафіксовано лише більш або менш непрямі питальні конструкції — типове вираження негативної (дистанційної) ввічливості. Тож

11

Inga Hilbig

Звернення до можливостей адресата виконати бажану мовцем дію в такому разі і є власне проханням:

Касирка чоловікові середнього віку: — У вас не знайдеться трьох центів?

Юнак продавчині в маленькій шоколадній крамниці: — Може, у вас є десять літів розміняти?

Жінка продавчині книгарні, яка не знайшла книжки, яку вона шукала: — А ви не могли б зателефонувати до книгарні «Rotas» на вулиці Пилімо? Може, там буде...

Дівчина водієві міжміського автобуса: — А можна, я передам вам конспекти, щоб ви їх відвезли?

Загалом, сильна орієнтація на повідомлення, а не на взаємодію в ситуаціях торгівлі та надання послуг свідчить про значну соціальну дистанцію між учасниками взаємодії, які не мають наміру вступати в жодне інше спілкування. Такі способи вираження позитивної (контактної) ввічливості, як привітання, усмішки, триваліший зоровий контакт, фатична комунікація, у нашій культурі, здається, призначені виключно для спілкування зі знайомими людьми.

Іншим важливим чинником, який варто обговорити, як видається, є різниця у владі. Після радикальної зміни економічної системи різниця у владі між тим, хто пропонує послугу чи товар, і клієнтом, здавалося б, мала повністю перевернутися, але стосунки та способи спілкування, що усталювалися багато років, зрозуміло, не змінюються так швидко. Можливо, на перетині двох культур обслуговування і клієнт, і надавач послуг нерідко вважають себе вищими за статусом, і це також зумовлює мінімальне використання формальних засобів вираження ввічливості.

Отже, коли просять про щось незначне й обґрунтоване, за великої соціальної дистанції та різниці у владі спілкування в ситуаціях обслуговування видається дуже прямолінійним і мовно ощадливим — це властиво позитивній (контактній) ввічливості, хоча в цьому разі такий спосіб вираження якраз використовується для позначення дистанції. Ця стратегія, яку використовують, щоб «зігріти» стосунки, охоплює значно більше. Серед зібраного матеріалу було також кілька таких прикладів, у яких і надавачі послуг, і клієнти вдавалися до інших вербальних засобів вираження позитивної ввічливості, наприклад:

12

Mandagumas kaip reliatyvus kalbinis, socialinis ir kultūrinis reiškinys

Чоловік у кондитерській продавчині (усміхаючись): — Зважте мені тих тістечок, що з «ніжками», — може, ж бо не розбіжаться, кажу.

Жінка в кондитерській продавчині: — Оці ваші печивка дуже смачні — дайте грамів двісті якихось.

Молода фармацевтка літньому чоловікові: — Покажіть мені рецептик.

Працівниця банку старшій клієнтці: — Тільки наступного разу, пані, будьте ласкаві, зателефонуйте перед тим, як прийти.

Як бачимо, тут прохання подано жартома, використано зменшувальні форми, похвалу, апеляцію до доброти співрозмовника. Попри ті самі прямі прохання, ці засоби роблять спілкування ввічливим, створюючи затишну й дружню атмосферу, у якій гармонійне спілкування підтримується і без будь-яких дякую, будь ласка чи не могли б ви, а ще більшу роль, ніж у вираженні негативної (дистанційної) ввічливості, відіграють інтонація та невербальні сигнали. Однак цей тип ввічливості, як зауважує і Г. Чепайтене (2007: 90), виразніше проявляється, є характернішим і різноманітніше виявляється у спілкуванні з близькими, знайомими людьми.

Утвердження ринкової економіки та інтенсивні контакти багатьох литовців із західними культурами змінюють усталені норми ввічливості, які раніше не ставили під сумнів (наприклад, у радянські роки, мабуть, ніхто не сумував би за подяками продавців). Отже, не лише деяким іноземцям, а й литовцям, які звикають до інших взаємин у сфері обслуговування, справді може здаватися, що нам там бракує ввічливості. Утім, жодна спільнота не може бути неввічливою, адже кожна дбає про гармонійне й ефективне спілкування. Однак представники однієї культури не обов’язково мають однакові цінності, дотримуються однакових поглядів і настанов. Думка про те, що в ситуаціях обслуговування ми поводимося неввічливо, мабуть, зумовлена відмінними соціокультурними уявленнями про те, як належить поводитися під час купівлі товарів і отримання послуг, а також у публічному просторі з незнайомцями загалом. Нашу поведінку з погляду ввічливості часто знецінюють, порівнюючи нас із нібито культурнішими, «ввічливішими» культурами, або ж ми самі порівнюємо себе з ними, хоча насправді це, мабуть, просто культури з іншим типом ввічливості.

13

Inga Hilbig

5. ЗАКЛЮЧНІ ЗАУВАЖЕННЯ

Литовською мовною ввічливістю з погляду лінгвістичної прагматики лише починають цікавитися. На підставі спостережень за нашою мовленнєвою поведінкою та результатів проведеного дослідження в ситуаціях купівлі й обслуговування висунуто гіпотезу, що литовці більш схильні до позитивного (контактного) типу ввічливості. Однак це ще потрібно буде перевірити подальшими дослідженнями живого мовлення в різних сферах міжособистісного спілкування, зосередившись на контексті вживання конкретних мовленнєвих актів. Було б цікаво проаналізувати також, як виявляється наша мовна ввічливість у більших фрагментах мовлення, більше зважати на її паралінгвістичні й невербальні аспекти, порівняти мовну ввічливість представників різних статей, носіїв і неносіїв мови, а також різних регіонів країни. Варто було б також зіставити литовську мовну ввічливість із проявами ввічливості в інших мовах і культурах, адже найкраще зрозуміти й пізнати власні способи мовлення та їхні особливості можна, порівнюючи їх з іншими.

LITERATŪRA

Brown, P. & S. Levinson, 1978, 1987: Politeness. Some universals in language usage. Cambridge: Cambridge University Press.

Christie, Ch. 2005: Editorial. Journal of Politeness Research 1, 1–7.

Clark, H. & D. Schunk, 1980: Polite responses to polite requests. Cognition 8, 111–143.

Čepaitienė, G. 2007: Lietuvių kalbos etiketas. Semantika ir pragmatika. Šiauliai: Šiaulų universiteto leidykla.

Čepaitienė, G. & D. Steigvilaitė-Urbietienė 2003: Pokalbių telefonu etiketas. Kaunas: Šviesa.

Fukushima, S. 2000: Requests and culture: politeness in British English and Japanese. Bern: Lang.

Giles, H., N. Coupland & J. Wiemann, 1992: “Talk is cheap...”, but “My word is my bond”: Beliefs about talk. In: K. Bolton & H. Kwok, eds., Sociolinguistics Today: International Perspectives. London & New York: Routledge, 218–241.

14

Mandagumas kaip reliatyvus kalbinis, socialinis ir kultūrinis reiškinys

Goffman, E. 1967: Interaction ritual: Essays on face-to-face behavior. New York: Garden City.

Gudavičienė, E. 2007: Lietuvių kalbos direktyvai. Daktaro disertacija.

Holgraves, T. 2005: Social psychology, cognitive psychology, and linguistic politeness. Journal of Politeness Research 1, 73–93.

Kasper, G. 1998: Linguistic Etiquette. In: F. Coulmas, ed., Handbook of Sociolinguistics. Blackwell Publishing, 374–385.

Keevallik, E. 2005: Politeness in Estonia: A matter of fact style. In: L. Hickey & M. Stewart, eds., Politeness in Europe. Clevedon: Multilingual Matters, 203–214.

Kučinskaitė, A. 1990: Lietuvių kalbos etiketas. Vilnius: Mokslas.

Leech, G. 1983: Principles of pragmatics. London & New York: Longman.

Márquez Reiter, R. 2000: Linguistic politeness in Britain and Uruguay. A contrastive study of requests and apologies. Amsterdam: John Benjamins.

Sifianou, M. 2000 [1992]: Politeness phenomena in England and Greece. Cross-cultural perspective. Oxford: Oxford University Press.

Sifianou, M. & E. Antonopoulou, 2005: Politeness in Greece: The politeness of involvement. In: L. Hickey & M. Stewart, eds., Politeness in Europe. Clevedon: Multilingual Matters, 263–276.

Thomas, J. 1995: Meaning in interaction. An introduction to pragmatics. London: Harlow.

Traverso, V. 2001: Syrian service encounters: a case of shifting strategies within verbal exchange. Pragmatics 11:4, 421–444.

Wierzbicka, A. 1985: Different cultures, different languages, different speech acts: Polish vs. English. Journal of Pragmatics, 9 (2–3), 145–178.

Inga Hilbig

Lituanistinių studijų katedra

Vilniaus universitetas

Universiteto g. 5, 01122 Vilnius, Lietuva

[email protected]

15