Kalbinės situacijos raida pakraščių šnektose

Kazimieras Garšva

Go to original

Preparing document pages…

LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI, XXVIII (1989)

KALBŲ RYŠIAI IR SĄVEIKOS

КАЗИМЕРАС ГАРШВА

РОЗВИТОК МОВНОЇ СИТУАЦІЇ В ПЕРИФЕРІЙНИХ ГОВІРКАХ

Стародавній ареал литовської мови (114 000 км²) у 1572—1861 рр. скоротився на 23 000 км², а протягом наступного століття — ще приблизно на 26 000 км² (Pakštas 1968, 449). Напрям мовної асиміляції пролягав від периферії ареалу до центру, і острови литовської мови, що збереглися найдовше, тепер переважно опинилися за межами республіки. Рухаючись із заходу на схід і південь, у Латвії можна вказати 10 ізольованих ареалів автохтонної литовської мови (їхні центри — Vadaktis, Ūkrai, Skyrōnys, Nėretos, Aknysta, Garšvinė, Subāčius, південні околиці Daugpilis, Ciskodas, Uodegėnai), у Білорусі — 8 (Apsas, Kamojys, Gervėčiai, Lazūnai, Zietela, Varenavas, околиці Pelesos—Rōdūnios, Pėrvalkas), у Польщі — 2 (околиці Seinai—Punskas і Vižainys). Більшість населення Малої Литви (Східної Пруссії, 9000 км²) у 1944 р. виїхала або була переселена до нинішньої ФРН, а також НДР, але поки є носії говірок литувінінкай принаймні поблизу Smalininkai (район Jurbarkas), у Kaunas, не можна казати, що й вони зникли.

Уже століття мовознавці різних народів цікавляться периферійними говірками литовської мови. Через своє географічне розташування й активніші контакти з іншими мовами вони мають як архаїчні риси, так і новації. Крім того, периферійні говірки слід досліджувати, оскільки вони «швидко зникають, у багатьох місцях литовською володіють лише старі люди, тому перед литовськими діалектологами постало важливе завдання — встигнути записати для науки дуже потрібні дані про ці говірки» (Zinkevičius 1978, 82). Говірки Малої Литви описував ще 1843 р. F. Kuršaitis, а в 1882—1885 рр. — A. Becenbergeris (перші тексти — праці J. Bretkūnas, видані 1579 р., тощо). Литовців Білорусі досліджував E. Volteris у 1886, 1888, 1893—1896 рр. Литовців Латвії після текстів, записаних K. Būga в околицях Ciskodas 1911 р., почали досліджувати активніше лише з 1977 р.; литовців Польщі — з 1963 р. (дипломна робота A. Uždila тощо). Досі литовців Білорусі досліджували близько 50 мовознавців, Малої Литви — 15, Польщі й Латвії — по 10.

Описи діалектів приблизно до 1960 р. могли бути не цілком точними, оскільки мало використовували записи на магнітофонну стрічку, інструментальні та статистичні дослідження. Не всі рівні говірок описані докладно; є околиці, майже або зовсім не досліджені: релікти литовських діалектів у Latgala, Āina, Obōlci, Narūtis, Alšėnai, Žiuprėnai, Smurgāiniai, Vyšniava та інших околицях, у нинішній Калінінградській області, колонії литовців у Gaurai, Germanovičiai, Dimanova, Sofejsko, Litvinka та багатьох інших місцях. Носії кла́йпедського діалекту поки що ще трапляються в районі Šilutė. Було б зроблено значно більше, якби ці місцевості активніше досліджували мовознавці з Klaipėda, а литовців Латвії — мовознавці й студенти з Šiau-

liai, Rygos, Daugpilio. Поки не пізно, тексти на магнітофонну стрічку могли б записувати люди різних спеціальностей.

Про деякі периферійні говірки вже є чимало даних. Литовська преса особливо багато писала про них у 1905—1913 і 1956—1967 рр. Для узагальнення цих розпорошених дрібних даних потрібна була б окрема праця.

За поширенням литовської мови тепер можна виокремити чотири типи периферійних говірок: литовською розмовляють 1) більшість населення (Pūnskas, Gervėčiai), 2) значна частина населення (Pelesà), 3) невелика кількість літніх людей (Āpsa, околиці Daugpilio, Subāčius, Ak nysta, Nėretos, Skyrōnys, Lazūnai) і 4) ще можуть перекинутися словом кілька людей (Uodegėnai, Zietela, Ciskodas). У першій, а частково й у другій групі говірок литовською володіють також молоді люди й діти; тут рідною мовою володіють краще, ніж другою, іноді й у третій групі, а в документах зазначено литовську національність. Представники четвертого типу говірок уже кілька десятиліть переважно не розмовляють литовською навіть удома й називають себе поляками, білорусами або латишами.

У міру подальшого звуження сфер уживання рідної мови старше покоління вже не передає її молодшому. Із приблизно 7000 давніх мешканців Латвії литовського походження, які володіли рідною мовою, залишилося близько 150: понад 50 — у південних околицях Daugpilio, по 10—20 — поблизу Subāčius, Āknysta, Nėretos, по 2—5 — в околицях Ciskodo, Krāslavos, Skyrōnių, Ūkru, Vadaksties. Якщо порівняти дані карти O. Chominskis за 1928—1933 рр. із приблизними сучасними даними, видно, що за 50 років кількість місцевих мешканців Білоруської РСР, які розмовляють литовською, поблизу Āpsa скоротилася з 2000—4000 до приблизно 300 осіб, поблизу Kamojis — із 300—500 до 10, поблизу Gervėčiai — з 3000—5000 до 1500, поблизу Lazūnai — з 1500—2000 до 10, поблизу Zietela — з 390 до 2, а замість 5000—7000 поблизу Ródūnia, Pēlesa, Varenāva залишилося понад 1000¹.

I. НАЙВАЖЛИВІШІ ПРИЧИНИ СКОРОЧЕННЯ ТЕРИТОРІЇ ЛИТОВСЬКОЇ МОВИ

1. ОНІМЕЧЕННЯ МАЛОЇ ЛИТВИ

У чужих державах литовці не мали умов для збереження національної самобутності й рідної мови; адміністрація часто навіть намагалася її знищити. Влада й багатства здебільшого належали представникам інших національностей (полякам, німцям): наприклад, у 1919—1939 рр. у окупованому Польщею Вільнюському краї поляки володіли 91% маєтків (883 із 969). Литовець, який придбав фільварок, крамницю чи млин, також не хотів відрізнятися мовою від більшості панів. Литовською розмовляли найбідніші, неписьменні, найбільш пригноблені верстви; менш стійкі серед них, рятуючись від злиднів, відмовлялися від рідної мови. У церкві насамперед також розмовляли «панською мовою» — польською, німецькою.

Найбільші території поширення литовської мови скоротилися у XVII—XIX ст., особливо в 1861—1904 рр. (у Вільнюському краї — до 1939 р.), через утвердження капіталістичних відносин і занепад традиційної громади, заборону викладання литовською мовою в школах Росії 1865 р. та Німеччини 1866 і 1872 рр. тощо.

¹ Спираємося на дані А. Відуґіріса, найвидатнішого дослідника литовських говірок Білорусі.

Литовці Малої Литви протягом 300 років (від XVI до середини XIX ст.) найбільшою мірою розвинули свою культуру, яка мала вирішальний вплив на розвиток нашого народу. У Малій Литві литовською мовою вийшли перша книга (1547 р.), граматика (1653), збірка гімнів (1666), поема (1818), газета (1823), збірка пісень (1825). Після заборони в Росії литовської друкованої продукції латинськими літерами в Малій Литві було видано 1840 литовських видань загальним накладом 5,5 мільйона примірників (усе це допомогло литовцям обрати таку спільну мову, яку ми маємо нині). Прусська влада була єдиною серед чужоземних, що видавала державні документи також литовською мовою (крім німецької): лише в 1578–1831 рр. було оприлюднено щонайменше 108 таких документів. У діловодстві та судах Великого князівства Литовського з 1697 р. використовувалася тільки польська мова.

Німецька статистика вважала литовцями тих мешканців Малої Литви, які вважали литовську своєю рідною мовою (якою «найлегше користуватися» і якою мислять). Багато литовців, які закінчили німецькі школи й служили у війську, знали німецьку не гірше за литовську, тож їх було легко записати як носіїв «рідної» німецької мови. У Пруссії було зареєстровано литовців: 1858 р. — 139 780, 1861 р. — 139 428, 1864 р. — 152 000, 1867 р. — 146 000, 1890 р. — 117 637, 1900 р. — 106 230 (пор. Pakarklis 1935, 8–10). Ще 1890 р. у Клайпедському повіті більшість мешканців 237 сіл і 8 маєтків вважала рідною литовську мову (німецьку — відповідно 45 і 35), у Шилутському повіті — 124 сіл і 10 маєтків (німецьку — 60 і 13), у Тільзитському повіті — 126 сіл і 9 маєтків (німецьку — 83 і 35). Отже, у згаданих трьох повітах литовських сіл було у 2,6 раза більше, а маєтків — у 2,2 раза менше: у маєтках і містах швидше переймали німецьку (на сході — польську) мову, якою користувалися пан, адміністрація, церква та школа. На карті Тецнера 1902 р. до території поширення литовської мови зараховано Клайпедський край та околиці Лабґуви, Пакальне, Тільзита, Раґайне, Пілкалніса, Сталупенай і Інсрутіса. Ще на початку XX ст. літні мешканці Великої Литви на запитання «хто ти?» відповідали: «я католик», а в Малій Литві — «я литвин», «я охрещений литовською і ходив до литовської шуйле (школи)» (Pakarklis 1935, 6).

Відомо, що 1309 р. за наказом магістра ордену пруссам заборонили розмовляти рідною мовою, а тим, хто не знав німецької, — одружуватися. Соціальна й політична нерівність литовців була закріплена у XVII–XVIII ст.: їм забороняли селитися в містах, займатися торгівлею, навчатися ремесел; наймитам платили менше, литовські кріпаки мусили працювати на 4 дні довше, ніж німецькі колоністи, тощо. Уже 1739 р. за наказом прусського короля в литовських і польських школах мали запровадити німецьку мову. Колоністам забороняли вчитися розмовляти литовською, а вчителям за онімечення виплачували «допомогу».

Німецькі священники, учителі й урядовці, не знаючи литовської мови, яка була для них чужою й заважала належно виконувати роботу, вважали, що литовська мова гальмує «культурний поступ», а тому має вийти з ужитку. З 1873 р. литовською мовою можна було викладати лише релігію в молодшому класі початкової школи, а 1876 р. німецьку проголосили єдиною державною мовою Пруссії, яку належало використовувати на шкільних засіданнях і в листуванні, а також на зборах волостей і сіл.

Культуру литовців Малої Литви було фактично знищено за вісім десятиліть (1862–1944 рр.). Якщо через чуму 1709–1711 рр. у Малій Литві вимерло

приблизно половину (150 000) литовців, то після заборони литовських шкіл лише за 1864–1925 рр. кількість литовців, за офіційними даними, скоротилася більш ніж удвічі (78 000) (Кушнер 1951, 194–278). Судячи зі занепаду богослужінь литовською мовою, у 1719–1902 рр. значною мірою було онімечено територію завдовжки приблизно 100 км і завширшки 50 км. Прохання литовців-пруссаків не переслідувати їхню рідну мову, надіслані до 1904 р. королю та міністрові освіти (у 1869 р. підписали 27 773 особи), не послабили планів імперіалістичної Німеччини (у 1879 і 1895 рр. лише в Тільзитському повіті було зібрано більше підписів, ніж у Клайпедському та Шилутському повітах).

У 1930 р. у Малій Литві було 450 000 осіб литовського походження, або ¾ населення, і лише третина з них ще 1825 р. розмовляла литовською. У північній частині (Клайпедському, Шилутському та Тільзитському повітах, де 1736 р. литовці становили 95%) абсолютна кількість литовців почала скорочуватися з 1890 р. і в 1825–1910 рр. зменшилася з 50 до 38% (у 1,3 раза); у центральній частині (Рагайнецькому, Ланцькому, Лабіавському, Пілкальнському повітах), де скорочення почалося 1858 р., — з 42 до 10% (у 4,2 раза), а в південній частині (Гумбінненському, Даркеменському, Сталупененському, Ісрутському, Гелдапському повітах) — з 15 до 0,6% (у 25 разів) (Tarybų Lietuvos enciklopedija 1987. T. 3. P. 27; Vileišis 1935, 149–153, 165). У північній частині кількість учнів, які розмовляли литовською в родині, у 1886–1911 рр. зменшилася з 53 до 47%, у центральній частині — з 22 до 10%.

У 1736–1837 рр. (за три покоління) асимілювалося 36% усього населення. Жінки германізувалися рідше, тому 1890 р. на 1000 жителів із рідною литовською мовою жінок було приблизно на 70 більше, ніж чоловіків (Vileišis 1935, 149–153).

2. Полонізація

а. Полонізація 1387–1687 рр. Хрестити литовців приїздили польські священники, які не знали литовської мови й здебільшого не хотіли її вивчати. Від 1408 р. віленські єпископи здебільшого були поляками. Уже 1526 р. на першому Віленському синоді було вирішено, що в парафіяльних школах релігійні предмети слід викладати литовською та польською мовами.

Увесь цей час відбувався також опір полонізації (переважно для того, щоб не постраждав навчальний предмет). Четвертий віленський єпископ Матей Тракайський (1421–1453) наказав священникам вивчити мову народу. Від початку XVI ст. вельможі, будуючи церкви, нерідко вимагали, щоб у них (у Жежмаряї, Алітусі, Ейшишкес та інших місцях) уживали литовську мову. У 1593–1644 рр. так мало бути і в Стаклішкес, Пунську, Паєвонісі, Прєнаї, Руднінкаї, Лаворішкес. 1685 р. у Вільнюсі пропонували надавати церковні бенефіції лише литовцям.

До 1569 р. (фактично до 1697 р.) уряд ВКЛ суворо обмежував польських колоністів, як і інших чужоземців: дозволяв в’їзд лише духовенству, яке не створювало сімей, та невеликій кількості ремісників. До розділу IV Першого Литовського статуту (1529 р.) було внесено спеціальну статтю 9, яка забороняла родичам, що видавали шляхтянок заміж у Польщу, наділяти їх посагом у вигляді маєтків, щоб ті не перейшли у власність польської шляхти. Третій Литовський статут, ухвалений 1588 р. (розд. III, § 12), суперечив у цьому Люблінській унії (§ 14).

Серед імен шляхти околиць Вільнюса, Тракая, Ошмян, Майшаголи, що слов’янізувалася у XVI ст., справжніх польських імен ще було мало. В інвентарях XVII–XVIII ст. та актах візитацій церков 1828 р. і далі зазначалося, що в парафіях Шальчинінкая, Медінінкая, Лаворішкес, Буївіджяй, Немєнчинє, Дубінгай та інших (аж до Нямунаса) «люди розмовляють литовською, діти й жінки не знають польської» (пор. Pakarklis 1987, 384).

б. Полонізація 1687–1863 рр. З часом полонізація дедалі більше проникала до церков. У 1737–1900 рр. литовська мова зникла з віленських церков. У Віленському університеті до 1812 р. лекції читали латиною, а після того (до закриття 1832 р.) цей заклад у 1803–1812 рр. також став осередком польського націоналізму. Університет наглядав за багатьма школами краю. Селянських дітей, яким вдавалося вступити до цих шкіл, змушували «дописувати до свого прізвища польське закінчення або просто брати чуже польське прізвище іншого роду» (VVLKB, 36; 18–42). У початковій школі вчитель вішав на шию дітям, які випадково заговорили литовською, спеціальну табличку, що свідчила: дитина, яку таврували, погано розмовляє польською. Священники й шляхта вважали литовців підданими Польщі, тож селяни, які пробивалися до вищих верств, приховували своє «низьке» походження; «усі намагалися, ламаючи язики, белькотіти польською, і лише ті, хто зовсім її не знав, мовчали, стуливши губи» (VVLKB, 18–20, 28).

в. Полонізація 1863–1919 рр. Природна й примусова асиміляція на східних і південних окраїнах ареалу литовської мови ще посилилася після повстання 1863 р., коли царські чиновники активізували політику русифікації литовців і нав’язування православ’я (пор. Garšva, Gudavičius, Nikžentaitis ir kt. 1987, 5). Головним завданням церкви, якою керували поляки, стало поширення не віри, а польськості. На противагу православ’ю східних слов’ян католицьку віру почали називати polska wiara, польську мову — katolicki język, а католиків вважати поляками, хоча значна частина литовських «поляків» не знала польської або розмовляла сумішшю білоруської, польської та литовської мов (po prostu, po prostemu). Єпископ Е. Роп у грудні 1905 р. заснував так звану партію католицьких демократів, яка «дбала про те, щоб перетворювати литовців і білорусів на поляків», видавала польську щоденну газету й два тижневики (VVLKB, 56). Коли почалася боротьба за вплив між царськими чиновниками, які нав’язували російську мову та православ’я, і священнослужителями та поміщиками польської орієнтації, литовські селяни опинилися під подвійним тягарем. У такій ситуації багато литовців обирали для публічного вжитку білоруську мову, якою як мовою міжетнічного спілкування могли порозумітися і з польськими священниками, поміщиками та російськими чиновниками.

1906 р. у багатьох церквах на схід від Гельвонів, Єжно (у Клюкщонісах, Гервечяї, Лазунай, Жирмунай, Бенекайнях, між Ашужою та Парічею) вживалася польська мова. Тоді єпископ Роп наказав, щоб без його письмової згоди ніхто не змінював у церкві порядку богослужінь і мови (до того литовські священники за потреби вживали й рідну мову парафіян). Коли польські священнослужителі писали проти литовських священників статті до газет панполоністів, до колишніх литовських парафій Кайшядориса, Гельвонів, Кернаве, Майшаголи, Бутрімоніса, Варени, Клюкщоніса, Бенекайніса, Асавоса, Родуні були переведені польські священники (VVLKB, 58–126).

Після 1904 р., коли литовці почали більше дбати про права рідної мови й уживати її, поляки в Асавосі, Гервечяї, Бутрімонісі, Варенаві, Бене-

kāinyse ir kitur kėlė muštynes (1906, 1910, 1911, 1913, 1915, 1925 m.). Daugiausia jas kurstė lenkai kunigai ir dvarininkai, šlėktos. Pavyzdžiui, Videniškio klebonas lietuviams klausytojams iš sakyklos skelbė: „Jeśli wy, chamy, nie chcecie słuchać polskiej cywilizowanej mowy, to idźcie z kosciola“ (LKLB, 17, 23). Lietuvių kalba vadinta „pagoniška“, „barbarų, be kultūros“, „chamų“, kurios dievas neklausas; dėl to viešai lietuviškai kalbėti valstiečiai gėdijosi. Lenkomānai paprastus žmones daug kur kurstė rašytis lenkais, meluodami, jeigu ir toliau paliksią lietuviški pamokslai, caro valdžia sugrąžinsianti baudžiavą, bažnyčias paversianti cerkvėmis (kaip Šumske, Paberžėje, Dūkštose) ir t. t.

Селяни, змушені вибирати між своєю вірою та мовою батьків, під впливом священників більше схилялися до віри. Парафіяни Асави — 3000 тих, хто говорив литовською, і 1000 білорусизованих — присягнули більше не говорити литовською навіть у власних домівках (VVLKB, 100, 112).

Декан Родуняни Гінтаутас (Gintowt) усунув литовську мову з церков у Родуни, Ночі, Бутримонах, Варанаві, Асаві (VVLKB, 92, 110, 114; 78, 82, 98). У згаданих околицях (а також в Ейшишках, Кернаве, Новій Вільні, Вілейці та інших місцях) не допомогло й розпорядження, видане 1909 р. Віленській єпархії, про використання обох мов у змішаних парафіях. Циркуляр 1911 р. вже дозволяв використовувати не мову, якою люди послуговувалися вдома, а ту, якій вони віддавали перевагу.

У колишній Віленській губернії кількість литовців постійно зменшувалася (1861 р. — 63%, 1897 р. — 24%, 1916 р. — 10%, 1919 р. — 7%), а «поляків» — зростала (відповідно 12, 8, 30, 54%) (Makowski 1986, 17—22).

За даними перепису 1897 р., у Тракайському повіті литовців було 69%, у Швенчьонському — 43%, у Віленському — 32%, у Лідському — 14%, в Ошмянському — 7%. Поляки переважали лише в місті Вільнюсі (83%); в решті частини цього повіту жили білоруси (46%) і литовці (40%), поляків було всього 14% (пор. VVLKB, 48).

г. Полонізація 1919—1939 рр. Найважливішими засобами полонізації були церква й маєток; за часів окупації буржуазною поміщицькою Польщею до них додалися держава, обов’язкова школа, військо та преса.

Поляки на прикордонні Литви, Білорусі та Латвії з’явилися переважно в другій половині XIX ст. — на початку XX ст. з литовців, які до того часто переймали білоруську мову. Через свою новизну місцева польська мова не встигла розпастися на діалекти: це різновид польської літературної мови з елементами литовських і білоруських говірок. Місцеві поляки не мають і власного фольклору (не перекладеного з первинної мови), їхні прізвища часто мають литовське походження: Bolądz, Boyszis, Bumbul, Butrim, Czywil, Dowgiallo, Gaidel, Garnisz, Gintowt, Gražul, Norkun, Sabas, Songailo, Tarwid, Trinkun, Voiszel, Vojsznis тощо.

Завдяки зусиллям місцевих литовців і відділень товариств св. Казимира та «Ритас» після 1920 р. у теперішньому Браславському районі було засновано 12 приватних литовських початкових шкіл, у Паштовському районі — 1, в Астравському районі — 12, в Ів’євському районі — 3, у Варанавському районі — 37, у Зецельському та Гродненському районах — по 1 (усього 67). Пілсудчики в 1925—1938 рр. (переважно в 1927—1936 рр.) закрили 195 приватних литовських шкіл Віленщини. У 1936 р. замість них іще діяло близько 150 литовських читалень. Школа товариства «Ритас» у селі Заборники (Браславський район; щороку в ній навчалося по 50 учнів) діяла в 1925—1932 рр., школа в Міцюнах

2. 678

(Астравський район, до 80 дітей) — у 1912–1932 рр., у Пелегринді (до 40 дітей) — до 1933 р., у Римдзіюнах — у 1915–1932 рр., у Білюнах (Варанавський район, 20–25 учнів) — у 1926–1933 рр., у Білях (понад 25 учнів) — у 1928–1931 рр., школи в Палюнах (Сувалкське воєводство, 70 дітей) і Жагарях (35 дітей) — у 1928–1933 рр. тощо (Lietuvių mokyklos Vilniaus krašte 1934, VI–XI).

У 1934/35 навчальному році у волості Гервечяй переважно однокласні обов’язкові державні польські початкові школи діяли в Галчюнах, Гелюнах (2 класи, 105 учнів), Гервечяї (3 класи, 185 учнів), Гирях, Пелегринді, Петриках, Римдзіюнах, поблизу Родуни — у Білюнах, Старих Друскінінках, Дубинках, Пелесі (2 класи, 113 учнів), Пліках, Подитві та інших місцях; у першому класі ще дозволялося викладати й литовською мовою (пор. Makowski 1983, 237–240). У 1936 р. у Лідському повіті було 43 відділення товариства св. Казимира, у Сувалкському — 30, у Браславському — 26, у Гродненському — 19; вони ще утримували литовські читальні та невеликі бібліотеки. У 1939 р. радянська влада відкрила литовську семирічну школу в Пелесі (150 дітей, учитель V. Krečius), чотирикласні школи в Дубинках, Павалакі, Подитві, Пліках, Рамашконісі тощо.

У державних польських школах литовців переконували, що вони нібито поляки, через що навіть ті, хто не знав польської мови, поблизу Родуни, Апси та в інших місцях і досі часто записуються поляками, а отже, в офіційній статистиці зменшується кількість литовців і тих, хто говорить литовською.

Церква зуміла прищепити надзвичайно живучі традиції полонізації і в Латгалії, яка вже 200 років не належала Польщі й управлялася власною владою. Литовці на південному сході Латвії та в містах частіше не латишизувалися, білорусизувалися чи русифікувалися, а насамперед полонізувалися. Переписувачі не завжди могли відрізнити литовців від поляків; у 1925 р. лише 2,8% польського населення Латвії прибуло з Польщі та Віленщини, що належала Польщі, а 13,4% — з Литви (переважно з литовських Тельшяйського, Шяуляйського та інших повітів). У волостях Даугавпілса, Резекне та Ілуксте, які колись входили до держави Литви й Польщі, у 1935 р. було записано відповідно 11 579, 4655 і 4148 поляків (у 1860 р. в Ілукстському повіті було записано 5023 литовці й 3828 поляків, а в 1897 р. — 6986 литовців і вже 11 380 поляків).

д. Підтримка польської мови після 1939 р. Після визволення Віленщини від поміщицької Польщі деякі литовці й далі записувалися поляками й говорили цією мовою, оскільки належали до «польської віри», раніше жили в «Польщі», навчалися в польських школах, хотіли зберегти можливість емігрувати до Польщі, уникали насмішок оточення тощо. Лише тепер під впливом шкіл та оточення польська мова почала більше закріплюватися в побуті серед частини молодших литовців і білорусів; тому сучасні мовознавці виокремлюють також повоєнний період полонізації (див. Vidugiris 1983, 58).

У 1942 р. ще багато литовців було у волостях Відзи (24%), Кемелішки, Варіони, Кучіони, Граужишки, Сурвілишки, Геранани, Тракелі, Жирмуни (Pakštas 1968, 445). У 1942–1947 рр. між Гервечяєм і Пелесою литовців грабували, били й убивали польські «партизани» з Армії Крайової. За підтримку литовської мови вбили й колишнього священника Гервечяя А. Якавоніса. Чимало тероризованих литовців тоді почали говорити польською або принаймні білоруською, називатися поляками (пор. Чекмо-нае 1988, 45–52). У 1945–1958 рр. до Польщі емігрувало близько 8000 тих, хто говорив литовською

лих людей: з околиць Лазунів — приблизно половина (400–500 осіб), із села Засеця Зєтельського району — близько 50 (залишилося 48) тощо.

Віленська єпархія й досі належить до Ломжинської архідієцезії. На литовсько-білоруському прикордонні частина католиків фанатично й далі тримається польської мови (наприклад, у Радуні), хоча більшість парафіян її не розуміє.

Серед усіх республік Радянського Союзу польська національна меншина має найкращі культурні умови в Литовській РСР. Тут є польські школи, радіо- й телепередачі, преса, література, факультет польської мови та літератури ВВПІ й групи інших спеціальностей, колективи художньої самодіяльності. Це має певне значення й для частини жителів інших республік. Наприклад, 1986 року в Білорусі передплачували 289 примірників журналу „Kobieta radziecka“ і 207 примірників газети „Czerwony sztandar“, 1987 року — 304 і 265 прим.; до Латвії їх надсилали відповідно 192 і 31, 144 і 25 прим.

У 1981/82 навчальному році польською мовою навчалися 2,5% усіх учнів республіки (12 863) у 54 суто польських і частині змішаних шкіл. У Віленському районі їх було 5411, у місті Вільнюсі — 3111, у Шальчинінкському районі — 2835, у Тракайському районі — 980, у Швенчьонському районі — 406, у Ширвінтському районі — 110, у Варенському районі — 10. У повоєнні роки польські школи відкрили й у деяких литовських селах (наприклад, у с. Яцюнай та околицях Швенчьонського району, нині с. Ропішкес в околицях Струнайтіса тощо), де навіть за часів окупації буржуазною Польщею (до 1937 р.) діяли литовські школи й читальні. 1953 року на південній околиці Шальчинінкського району, між Калеснінкаями й Мілкунай, у місцевості, де говорили литовською та білоруською, замість литовських відкрили польські школи: у нинішніх околицях Дайнави — семирічна школа Дайнави та початкові школи Гілвінішкес і Вежіоняй, у нинішніх околицях Гервішкес — семирічна школа Гервішкес і початкова школа Канюкай, у нинішніх околицях Дауґшюнай — початкові школи Дауґшюнай і Діджяй-Сели та семирічна школа Бутрімоніс, в околицях Дівенішкес — семирічна школа Юргеліоняй, в околицях Пабаре — початкова школа Межіоняй, в околицях Пошконяй — початкова школа Дайліджяй, в околицях Мілкунай — семирічна школа Шаркайчяй і початкова школа Пагауєнай². Деякі учні ігнорували уроки литовської мови: частково й через це 1979 року вільно литовською володіли лише 11,1% поляків республіки.

1979 року в Радянській Литві поляками себе вважали 247 000 (7,3%) жителів, у Білорусі — 403 000 (4,2%), а в Латвії — 63 000 (2,5%). Найбільше поляків жило у Віленському, Шальчинінкському, Тракайському, Астравському, Ошмянському, Варанавському районах, а також у південних частинах Даугавпілського й Краславського районів. Польську мову як рідну вже століття вживають на прикордонні Віленського й Швенчьонського районів між Паберже, Немянчине та Пабраде. В інших місцевостях вона найчастіше є лише другою мовою білорусів, литовців і латишів — інтердіалектом (Studia nad polszczyzną kresową 1982, 19–145).

² Інформація А. Відугіріса.

II. ФУНКЦІОНУВАННЯ РІДНОЇ МОВИ

1. Латвійські литовські говірки

У них найяскравіше виявляються контакти двох живих балтійських мов — литовської та латиської. У південно-східній Латвії литовську мову можна досліджувати й за умов максимальної багатомовності: лише там наша мова функціонує одночасно серед мов усіх чотирьох сусідніх республік — латиської, білоруської, російської та польської.

Тривалий час корінних (автохтонних) литовців у Латвії майже не досліджували, вважаючи, що тут залишилися лише недавні колоністи. Адже найбільше литовців переселилося до Риги, Лієпаї, Єлгави та інших місцевостей Латвії у 1880–1914 роках: 1897 року їх нарахували 26 033, 1914 року — ~95 000, 1920 року — 25 588, 1925 року — 23 192, 1930 року — 25 885, 1935 року — 22 913, 1959 року — 32 383, 1970 року — 40 589, 1979 року — 37 818, 1989 року — 34 630. Ще 1925 року половина латвійських литовців народилася в Литві й не вважалася громадянами Латвії, а батьки багатьох інших переселилися сюди раніше (пор. Garšva 1984, 83–91; 1985a, 118–126; 1985b, 38).

A. Bylenšteinas (1892, 13–459), apie 1924 m. K. Būga (1961, 563–583) aprašė daug vietovių Latvijoje, kur lietuvių iš seno gyventa ar tebegyvenama. 1921 m. vedant respublikų sieną, Ilūkštos, Aknystos, Skyrionių, Ūkrų ir kitos apylinkės (290 km²), anksčiau priklausiusios Kauno gubernijai, buvo iškeistos į Palangą ir pajūrio ruožą (182 km²), 1819 m. caro valdžios priskirtą Kuršo gubernijai.

На заході, як видається, до XVIII ст. литовці жили в Лієпайському районі між Руцавою, Ніцею та Бартою: латиші називали жителів тих околиць leitiši, leitišnieki, тобто литовцями, що стали латишами. У XVII ст. кордон Великого князівства Литовського проходив річкою Бартою (за 50 км на північ від поселення Швентойї). Між Руцавою та Бутінге литовці жили й на початку XX ст.

Від XIII ст. до Литви офіційно належали Укри (нині Добельський район), а від 1473 року — Скіріоняй і сусідні села в Бауському районі, в околицях Брунави. На литовських картах до 1914 року на півночі позначено виступи Бреслауя та Акністи. Околиці Укрів, Скіріоняю, Акністи та інші належали до Ковенської губернії та Віленського, а згодом Жемайтійського єпископств; від серпня 1919 року до жовтня 1920 року — до Литовської республіки.

1889 року в Акністському повіті було 30 литовських господарств і близько 100 латиських господарств, заснованих після 1850 року. Етнографічний кордон проходив річкою Сусеєю. Раніше до парафії Акністи належала й частина околиць Юодупе (Рокишський район). Ще близько 1913 року в школі Акністи, де викладали російською мовою, було кілька уроків литовської мови. Литовська початкова школа діяла приблизно у 1920–1944 роках. Приблизно в той самий час відділення литовських товариств «Šviesa», «Rūta» влаштовували вечірки й вистави, мали хори й навіть невеличку газету.

Після розпорошення молодшого покоління та дедалі слабшого володіння литовською нині традиційну говірку збережено лише в кількох селах околиць Акністи: у Люобах (одноосібні господарства К. Урбонавічюса, 1903 р. н., та Я. Мачюка, 1902 р. н.; раніше тут було сім господарств), у Рюшах (П. Мікенас, П. Мікенене, 1904 р. н.), у Скардапюсі (Л. Мурелене, 1909 р. н.), у Кранчкаліяй (С. Мікенене, С. Чечіс) і поблизу Акністи (А. Урбонавічене, А. Ґасюніене, 1906 р. н., О. Шінкуніене, Е. Ненішките) (пор.

Garšva 1985, 119–123, Masytė 1987). Tai pačiai uteniškių šnektai priklauso ir toliau į rytus esančios Garšvinės, Subäčiaus apylinkės.

Найбільший латвійський діалектний ареал литовської мови розташований на південний захід від Даугавпілса, між Ка́лкуоне, Кучумом, Медумом і Гренджею. Найбільше литовців мешкало в Папушіне (за 2 км на південь від Ка́лкуоне; 1979 р. із 66 жителів 33 були литовцями: E. Barčienė, нар. 1913 р., L. Barčytė-Lapkovska, нар. 1926 р., H. Įsedienė, нар. 1910 р., M. Malinienė, Tranienė та ін.), Вассарішках (за 2 км на північ від Медума: J. і A. Smilginiai, нар. 1926 і 1932 рр., Puranai), Ванагішках (J. Bagdonavičienė, нар. 1906 р., Juneliai, Masėnai, Vanagaitė-Vasiliauskienė, нар. 1914 р., R. Vānagas, нар. 1928 р. та ін.), Медумі (V. Čiblaitė, E. і H. Jūnelienės, A. Liskinys, нар. 1911 р., A. Plūcienė, E. Švilpa, нар. 1908 р., A. Vėrdanienė, нар. 1908 р. та інші), а також у Ка́льнішках, Жвірблішках та інших селах (пор. Vaicekauskaitė 1988). Поселення Папушіне, можливо, було засноване лише близько XVIII ст.: згадують, що назва села походить від сосни, яка там росла.

Найцікавіші острівні ареали литовської мови розташовані на правому березі Даугави в південно-східній Латвії. У Сакстагальській волості Резекненського району найдальшим литовським мовним островом або давньою колонією був Цискодас: від нього до кордону Литовської РСР — 110 км. 1851 р. у селах Цискодаської волості (64 садиби) мешкало 300–400 литовців. 1977 р. литовською могли розмовляти близько 10 найстарших людей, 1986 р. — 2.

Від Уодегенів (Іжвалтська волость Крастлавського району) до кордону Литовської РСР — 60 км. 1925 р. у цій місцевості литовською розмовляли 300 давніх жителів, 1988 р. — 3 (5). У 1883–1925 рр. поряд з Уодегенами згадують ще 6–9 невеликих сіл, де також були литовськомовні мешканці. До середини XIX ст. литовською говорили й на лівому березі Даугави між Варнавичами (Крастлавський район) та Ілуксте (Даугавпілський район). Так околиці Даугавпілса й Крастлави сполучалися з основним ареалом литовської мови.

K. Būga (1961, 565–569) Latvijoje suskaičiavo beveik 800 gyvenamųjų vietų vardų su priesaga -iški³, kurie didžiuliu kyliu (iki Rėzeknės) įsiterpia į rytų Latviją. Manoma, kad iš visų baltų genčių vietovardžius su tokia priesaga turėjo tik lietuviai. Įdomu, kad -iškių pėdsakai daugiausia veda į plotą maždaug tarp Obelių ir Breslaujos: kuo arčiau Lietuva, tuo daugiau šių vietovardžių.

Більша частина сучасного Даугавпілського району, обмежена з півночі лінією Субатчюс—Бебрине—Двієтас—Ка́лупе—Маліновка—Каплава (1912 р. у ній 20–55% ойконімів мали суфікс -išk-, пор. Būga 1961, 565), іще у XVIII–XIX ст. мала бути заселена литовцями. На думку J. Safarevičius, там, де топонімів із -išk- не менш як 12%, литовська мова зникла зовсім недавно, а ареали з 4–12% засвідчують давній кордон литовської мови (пор. Zinkevičius 1987, 58). Отже, до місцевостей Латгалії, де литовці жили ще недавно, належали б пасмо Ка́лупе—Сілаяні—Маліновка, що тягнеться вздовж дороги Даугавпілс—Резекне, та околиці Асуні на північному сході Крастлавського району; до давнього литовського ареалу входило б багато місцевостей аж до Гаршвіне, Рубіне, Двієто, Цискодо, Уозуолмуйжи, Іжвалто, Асуні та Піедруї.

Близько XI–XIII ст. і на початку XVI та XVII ст. чимало литовців оселилося й поширилося внаслідок асиміляції між Даугавпілсом, Резекне та Верхньодвінськом (Крастлава-

³ У прилеглій частині сучасної Білоруської РСР, де литовці жили раніше й у більшій кількості, нараховано лише 570 (із повтореннями — 656) ойконімів із суфіксом -išk- (пор. Zinkevičius 1987, 57).

...ви, Цискодо, Акроса, Руобежнієки та інших околицях). Про це свідчать діалектні риси, що збереглися донині, та гідроніми литовського походження (Gintuvas, Subinaitė та ін.), ойконіми (Girnakaliai, Mozovajki, Švedėliai), прізвища (Grazul, Matulunas, Žwirblis), запозичення зі старого латгальського діалекту cīrulis «жайворонок», stūrys «кут» та ін., які сучасні латгальці вимовляють як c’ēirul’s, st’ūr’s. У 1259—1261 рр. литовці мали замок Науйене за 15 км на схід від Даугавпілса (латиською Naujene, а не *Jaunene). Околиці Ілуксте, нині католицькі, ще у XVI ст., тобто до церковної реформи, були євангелістськими (маєток Медум — і 1787 р.) (пор. Būga 1961, 567, 570—571).

В архівах є свідчення, що Лівонський орден у XV—XVI ст. поселяв полонених литовців у південній Латгалії (Брейдак 1987, 19—29). Еміграцію литовців сюди заохочували також у 1561—1772 рр., коли Латгалія належала Литовсько-Польській державі.

На правий берег Даугави литовці, очевидно, переселялися переважно в трьох місцях: поблизу Даугавпілса, Крастлави і, найімовірніше, Друї. Далі переселялися в напрямку Вішків, Дагди—Андрупене та Руобежнієків. За тривалістю збереження мови та наявними свідченнями давні литовці поділяються на три групи: 1) асимільовані в історично точно не засвідчений час (Акра, Руобежнієки тощо — тут існування литовців припускають лише на підставі мовних даних); 2) асимільовані у відомий час, переважно наприкінці XIX — на початку XX ст. (11 місцевостей поблизу Крастлави, 6 — в околицях Цискодо, а також околиці Яунборне, Лаукесе та ін.); 3) ті, хто зберігся донині (Даугавпілс, Уодегени, околиці Цискодо).

У 1893—1906 рр. литовці з околиць Даугеліскіса—Рімше оселилися у 5 селах поблизу Індриці (Крастлавський район, Кальнешуцька волость). 1930 р. у цій місцевості їх було 300, 1979 р. — 38 (2,3%). Нині литовськомовні й досі живуть в Індриці (M. Valinskaitė-Peciulevičienė, нар. 1923 р.), Біндарях (E. Matkevičiūtė-Narienė, нар. 1906 р., O. Matkevičiūtė, нар. 1927 р. та ін.), Кальнешу (M. і A. Peciulevičiai, нар. 1929 і 1932 рр., та їхні діти).

Після переселення до Латвії значної групи литовців у 1880—1960 рр. їхня кількість у 1930 і 1979 рр. в окремих частинах Латвії була такою:

Кількість 1930 р. 1979 р. Земгале 12627 15363 Рига 6817 6777 Курземе 4348 11489 Відземе 1140 1461 Латгале 953 2710 Усього 25885 37818 Відсоток (%) 1930 р. 1979 р. 4,4 2,6 1,8 0,8 1,5 3,3 0,3 0,5 0,2 0,6 1,4 1,5

Частка литовців у 1930—1979 рр. зросла лише в Курземе (колишньому Курляндії) та Латгалії. Порівняно з 1930 р., 1897 р. у Латгалії литовців було трохи більше (1290).

На сезонні роботи до Латвії більше литовців приїжджало у 1929—1931 рр. (16 000—19 000, або 74—87% усіх сезонних робітників), а також частково — у 1935—

1936 р. (14 000, 15 000, або 43—38%). У Земгалі литовці становили 61% сезонних робітників, у Відземе та Курземе — 19%, у Латгалії — 0,7% (Kopėč 1938, 82, 130). У 1930 р. у волості Руда було зареєстровано 27% литовців, у Нереті, Ріте, Ейкшняї — 22%, в Укрі — 19%, в Акништі, Прудє — 17%, у Смількерах, Немунелі, Вадактє — 15% тощо. У 1979 р. найбільше їх (484—182 жителі) було в околицях Вадактє (38%), Калетай (37,1%), Руби (36,2%), Грамзди (33,1%), Нерети (26,4%), Пампалі (26,1%), Нюгранди (25,4%), Езерє (23,8%), Пілскалне (23,3%), Куршичяй (21,6%), Яунауце (21,4%), Укри (21,2%).

У 1945—1960 рр. найбільше литовців оселилося між Лієпаєю та Баускою. У 1979 р. найбільше їх було в районах Риги (8769, 0,8%), Лієпаї (6630, 2,6%), Бауски (4281, 5,3%), Салдуса (3176, 2,2%), Єлгави (2587, 1,5%), Добеле (2486, 1,8%), Даугавпілса (2140, 1%). У повоєнні роки багато литовців оселилися тут через кращі умови життя та кращу роботу; особливо багато їх тікало сюди, як і до Калінінградської області, від репресій у роки культу особи.

Від початку XX ст. литовську мову в Латвії певною мірою підтримували створені литовські організації та школи. У 1934 р. діяли 16 литовських товариств (з місцевими відділеннями) та Спілка литовців Латвії, виходили 2 газети. У 1907—1948 рр. литовську мову офіційно викладали щонайменше у 21 латвійській школі: у 14 школах усі предмети викладали рідною мовою, а щонайменше у 7 були уроки литовської мови. У 1939 р. із 3500 дітей шкільного віку литовські школи відвідували приблизно 700, або 20%. У 1907—1940 рр. одна за одною з’явилося понад десяток литовських періодичних видань.

Через вплив церкви, школи та чужої держави багато литовців із прикордонних місцевостей швидко асимілювалися. У 1925 р. у Латвії литовською мовою розмовляли близько 7000 давніх мешканців, у 1980 р. — приблизно 150. За царських часів у Латвії проводилася русифікація, у 1930—1940 рр. — латвізація. Товариство литовців Латвії знову організовує литовські школи тощо.

Не враховуючи спілкування литовців між собою, нині їхня рідна мова публічно вживається лише приблизно у 10 церквах Латвії. Коли чисельність литовців зросла, бажані литовські школи та уроки рідної мови зникли. До одного ризького клубу приїздили литовські театральні та самодіяльні колективи.

Чимало литовців слухає радіо Литовської РСР. У 1987 р. було передплачено 5600 литовських газет і журналів («Tarybinė moteris» — 1985 прим., «Valstiečių laikraštis» — 1813 прим., «Mūsų sodai» — 378 прим. тощо), найбільше — у районах Лієпаї (1028 прим.), Риги (996 прим.), Салдуса (676 прим.), Бауски (668 прим.). На відміну від Білоруської РСР, у Латвії литовці нерідко обіймають відповідальні посади, а адміністрація не обмежує задоволення їхніх культурних потреб.

За даними 1979 р., литовці найкраще зберегли рідну мову в Лієпаї (88,4%), найгірше — у Тукумсі (59%). Рівень володіння латиською мовою як другою коливався від 60,1 до 18,1% (сільські жителі районів Кулдиги та Даугавпілса), російською мовою — від 56 до 13,4% (сільські жителі районів Даугавпілса та Лієпаї¹), литовською мовою — від 9,9 до 1,2% (міські жителі районів Салдуса та Єлгави).

Таблиця 1. Села Литовської РСР, у яких у 1979 р. литовці становили 100—30% усіх жителів

2. Північно-західна Білорусь

(колишнього Віленського краю) литовці

Близько VII ст. межа компактного ареалу балтів і слов’ян, імовірно, проходила біля Мінська, По́лоцька, Пскова, а в XIV–XVI ст. — біля Гродна, Щучина, Новогрудка, Воложина, Сморгоні, Поставів, Браслава, Друї (пор. Zinkevičius 1987, 54, 59). У XIV–XVII ст. вже існувало багато центрів сучасних периферійних говірок і належних до них сіл: 1473 р. згадується Радуня, 1511 р. — Герв’яти, 1553 р. — парафія Пелеса, 1569 р. — Апса.

У другій половині XIX ст. завершилася слов’янізація східних литовськомовних територій навколо Василишок, Минайтів—Беличі, Ліпнішок—Токаришок (на захід від Лазунів), Островця, Жодишок, Свирів, Іказні, Скрудель—Яунборне (пор. Fayac, Выдугирис 1983, 26–78, 38, 48). З рапорту священника С. Стакеле за 1905 р. видно, що тоді ще виявляли людей, які трохи розмовляли литовською, у парафіях Каркажишок, Судерве, Риканти, Старих і Нових Тракай, Варноняй, Жюпренів, Ошмян, Тробів, Ів’я, Дудів, Вишнева, Забрежжя, Груздова—Обірська, Жирмунів, Узбаля. Більшість розмовляла литовською в парафіях навколо Лентупіса (Швенченський повіт), Казокішок, Руднінкаю, Вевіса (Тракайський повіт), Немянчине, Дубуїв, Герв’ятів, Віденішкіса, Кернаве (Віленський повіт), навколо Каулелішок, Гераненаю, Суботників, Сурвілішок, Гражишок, Лазунів (Ошмянський повіт), Шальчинінкая, Шальчинінкеляя, Ейшишок, Бенекайніса, Варанава (Лідський повіт) (Vilniaus žinios 1905. Nr. 278; LKLB, 55–57).

У першій половині XX ст. особливо великі литовські ареали зникли в районах Браслава, Варанава, Островця. Від 1890 р. за 15 років кількість людей, які розмовляли литовською навколо Лазунів, зменшилася на тисячу (залишилося 2000), а навколо Герв’ятів за 41 рік — на дві тисячі (залишилося близько 5000). Приблизно до 1920 р. більшість розмовляла литовською в Йокінтонях, Сакалачях, Ажулаукє, Каліонії, Валейконях, Снегйонах, Гавучяях (Valeika 1988. Nr. 7). На Зєтельському острові 1886 р. виявлено 1156 литовців, 1906 р. — 500, 1916 р. — 600, 1933 р. — 390, 1957 р. — 40, 1986 р. — 2.

Вважають, що збереженню субстратних елементів у південних литовських говірках — Зєтельській і особливо Пелесько-Радунській — сприяли пруси (скальви, бартці, памедяни), які оселилися в Гродненській області після 1276 р., а також ятвяги, які могли потрапити туди в 1280–1283 рр. (пор. Судник 1980, 186–189; Lietuvių etnogenezė 1987, 225, 228). Від XV до кінця XVIII ст. біля річок Пелеси й Дитви (нині Радунський район) згадується Бартське волоство, розширене до староства, до якого 1765 р. входили Пелеська волость (села Пелеса, Памедє, Падитвє, Павалакє, Пілюни, Лелюші), Скальвська (Вігоні, Смілгіняй, Дубіняй, Скірейкяй, Варляй, Палейкішкяй, Куркє, Каргаудай), Пілякалнська (Склодоні, Вайкунай, Параістє) і віддалена Панямунська війтівщина. У 1385, 1387 рр. та в інших джерелах згадується, що між Радунню й Зобалатє було поселено 800 скальвів (литовці взяли їх у полон 1365 р. біля Рагніта). Але назва села Памедє, найімовірніше, походить не від племені памедян, а від діалектного слова medžias «ліс».

Ятвязький субстрат (перетворення приголосного ž на z) можна було б, мабуть, помітити навіть у вимові Жадішкес «Жодішкес», що трапляється в околицях Герв’ятів.

Ківоніс △ ↓ ВАРЕНАВА ↗ Вайкунай △ Ст. Казокішкес △ Склодоніс ● ↓ ВІЛЬНЮС 76 км. ← Ночя РАДУНЬ Юцюнай ○ Йотунай ○ Керкес ⊖ Пілякалніс ○ Каргаудай ○ Мажейкяй △ Вігоніс ◐ Плікяй ● Клайшяй ⊖ Ст. Смілгиняй ○ Кемешяй △ ↓ ГРОДНО Пашковичяй △ Дубіняй ● Толкунай △ Ліпкунай △ Гуделяй △ ↓ ЛІДА Лелюшяй ⊖ Пелеса ● Памедє △ Суркантай △ Балчішкіс ○ Пілюнай ◐ Павалке ● Ст. Друскінінкай ● Падитвис ○ 1 ● 5 ○ 2 ◐ 6 △ 3 ● 7 △ 4 ⊖

Схема 2. Лінгвістична ситуація в околицях Пелеси—Радуні. Села, у яких 1987 р. могли розмовляти литовською: 1 — 60–70% жителів, 2 — 40–48%, 3 — 27%, 4 — 10–18%, 5 — 1–5%. Села, де перестали розмовляти литовською: 6 — у першій половині XX ст., 7 — у XIX ст. Джерела: Povilait ytė 1970, 1–10, Vidugiris 1988, 21–34 та ін.

1890 р. в околицях Радуні було 70% литовців, у Пелесі — 82% (1421 із 1723 жителів). До 1914 р. у парафіях Варанава, Радуні, Ночі, Асави, Армонішок литовською розмовляли 3/4–2/3 жителів, у Бенекайнях, Гераненаї, Каулелішках — 1/3–1/2, у Тракелях, Жирмунах, Жобалатє — 1/4–1/3 тощо. Литовська була основною домашньою мовою приблизно до 1950 р. між Бенекайнями й Армонішками, Варанавом і Каулелішками, навколо Асави, Ночі; в окремих селах околиць Радуні — до 1975 р., а в околицях Пелеси (Павалакє, Пелесі, Дубіняй, Старих Друскінінках) — і досі. 1970 р. у Пелесі було 340 жителів (1986 р. — 253), нелито-

…вців — лише близько 35 (Povilait ytė 1970, 3). У деяких місцях литовців, зафіксованих автором статті, більше (див. схему), ніж виявив Т. Судник (пор. Vidugiris 1988, 24), очевидно, тому, що місцеві жителі відповідали тією мовою, якою до них зверталися.

У східній частині Вороновського району з 18 сіл, де на початку XX ст. розмовляли литовською (територія мала приблизно 13 км завдовжки і 7 км завширшки), ця мова краще збереглася в Станишишках, Тусамонях, Рамашконях, Наваседах, Бєлюнах; окремі люди розмовляли нею в Білюнах, Парабішкє, Цеслюкішкє, Дайнаві, Ромутах, Падварішкє. З 8000–12 000 людей, які вміли говорити литовською у 1928–1933 рр. (пор. Vidugiris 1988, 29, 27–32), у 1970 р. у Вороновському районі офіційно зареєстрували 1234 литовців, у 1979 р. — лише 939 (563 (60%) вважали рідною мовою мову своєї національності, 351 (37%) — білоруську, 24 (3%) — російську). З них 313 (33%) вільно володіли білоруською як другою мовою, 307 (32%) — російською, 78 (8%) — мовою своєї національності.

В Островецькому районі 1930 р. ще було щонайменше 6000 литовців. У 1970 р. їх зареєстрували 2120 (6% усього населення), у 1979 р. — 1655. Литовську мову рідною вважали 1448 осіб (87%), білоруську — 172 (10%), російську — 35 (2%); 1032 (62%) вільно володіли білоруською, 388 (23%) — російською, а 80 (5%) слов’янізованих литовців — литовською. У 1970 р. у Гродненському районі було 177 литовців (у 1979 р. — 138, у Поставському районі — 184), у Сморгонському районі — 73, Ошмянському — 52, Щучинському — 42, Лідському — 24, Ів’євському — 22, Зельвенському — 12, Слонімському й Новогрудському — по 10 тощо. Очевидно, переважно тут литовцями записалися переселенці.

Найкраще литовська мова досі збереглася на території СРСР за межами Литовської РСР в околицях Герветів. Очевидно, це зумовили суспільні обставини: у XIX ст. — деякі поміщики, а у XX ст. — школа, церква, литовські культурні товариства та преса.

Ще за царських часів у багатьох місцях таємно навчали мандрівні вчителі. Близько 1923 р. у Герветах почала діяти відкрита литовська школа, 1925 р. — у Міцюнах (учительки — J. Naminskaitė і J. Kardelytė), Моцках, Гелюнах, Гальчунах, Пелегринді, Гірях, Книстушках, Римдюнах, Петріках. У литовських селах заснували відділення товариства св. Казимира, які мали також невеликі бібліотеки (приблизно по 200 книжок і журналів). Тоді найбільше читали «Ūkininko patarėjas», «Kelias», «Dirva», твори Майроніса та К. Бінкіса. У Гелюнах діяло також відділення Культурного товариства (органом товариства була «Vilniaus žodis»). У Міцюнах ставили «Amerika pirtyje», «Aklą pažins, kvailą supras» тощо. У польських державних школах тоді навчалося лише по 2–6 учнів.

До 1933 р., коли закрили всі литовські школи, у 1934–1936 рр. замість них діяли читальні товариства «Ryto». Завідувачами читалень залишилися колишні литовські вчителі: у Міцюнах — A. Bubūlis, у Гірях — V. Krėčius, у Римдюнах — Selyla та інші (згадані були найактивнішими). За порадою завідувачів читалень батьки з села Гірі порадили дітям менше розмовляти польською і не співати в обов’язковій польській школі, а діти з Міцюнів у 1934/35 навчальному році домоглися, щоб у Герветській школі релігію викладали литовською (Valeika 1988. Nr. 1, 2).

Pelesoje lietuviška mokykla veikė 1908–1917, 1922–1932 m. Maždaug 1926 m. Vilniaus krašto lietuvių švietimo draugijos „Rytas“ (jos būstinė buvo dabartinėse Lietuvių kalbos ir literatūros instituto patalpose) mokyklos įsteigtos Dubiniuose, Pavalakėje, Piliūnuose, Druskininkuose, Paditvyjė, Leliūšiuose, Kargau-

Таблиця 2. Кількість литовців у більших селах околиць Герветів

Порядковий номер | Назва села | Усього жителів: 1985 р. | 1987 р. | Литовці, 1985 р.: кількість |% | кількість садиб 1. Гервети | 479 | — | 128 | 27 | — 2. Гірі | 240 | 265 | 195 | 81 | 101 3. Римдюнай | 232 | 231 | 151 | 65 | 80 4. Гальчунай | 205 | 203 | „ | 74 | 90 5. Мечкос | 173 | 201 | 148 | 85 | 100 6. Міцюнай | 180 | 195 | 126 | 70 | 60 7. Гелінай | 128 | 145 | 119 | 93 | 80 8. Книстушкес | 87 | 104 | 80 | 92 | 55 9. Гайгаляй | 73 | 86 | 37 | 51 | 40 10. Пелегринда | 60 | 65 | 43 | 72 | 35 11. Гудининкай | 64 | 57 | 28 | 42 | 25 12. Мілчеяй | 51 | 48 | 40 | 78 | 23 13. Петрікай | 40 | „ | 36 | 90 | 20 14. Керпласіна | 24 | 28 | 19 | 79 | 12 15. Гібірде | 7 | 21 | 2 | 29 | — 16. Ужупіс | 10 | 10 | 6 | 60 | 6

Duomenys imti iš: Romančiuk 1986, 241, Valeika 1988 ir apylinkės Tarybos.

дуосе, Вігонісє, Рацкунас, Плікіс, Пілякалніс, Скльодоніс, Смільгінінозі. Крім литовських шкіл, у кожному селі була й польська. У 1933 р. школи, де викладали литовською, закрили і тут; замість них до 1936 р. діяли литовські читальні «Ryto». У них дітей нелегально навчали литовською (Povilaitytė 1970, 3–7).

У період окупації буржуазною Польщею складні часи пережила з національного погляду і церква. Ще у старій дерев’яній Герветській церкві близько 1898–1903 рр. органістами були Мікас, Кіпрас Петраускас і їхній батько, який заснував хор та духовий оркестр. Після візитації єпископа J. Matulevičiaus у 1924 р. у Герветській церкві поряд із польськими запровадили богослужіння литовською мовою, яким довелося витримати чимало випробувань. Священників, які працювали в Герветській церкві, можна приблизно поділити за мовним ставленням на нейтральних, тобто тих, хто говорив і польською, і литовською (A. Dalinkevičius, Buivys, S. Chodyga, нинішній священник), полонізаторів (Alšiauskas і особливо Romeika, Malinauskas — «Edikas», J. Trochimas та ін.) і литуанізаторів (A. Jakavonis, J. Gylys).

Духовний терор полонізаторів нерідко переходив у фізичне насильство, особливо у 1927–1946 рр. Село Сакалайчяй було насильно денаціоналізоване власниками маєтку Струками: тих, хто в його межах розмовляв литовською, били різками. Ще 1928 р. за це 80-річний мешканець Міцюнів Атмінис отримав 25 ударів батогом. Тому жителі села Сакалайчяй — Дамучяй, Гудайчяй, Курмеляй, Маучяй, Скіручяй, Шауляй, Творагаляй та інші — перейшли на польську мову й, підбурювані, навіть почали бити тих, хто розмовляв литовською («гіргуни»). До цієї справи Герветський вика-

… та комендант поліції у 1927 р. заснував польську стрілецьку військову шовіністичну організацію. У жовтні 1927 р. у ніч із 4 на 5 число багатьох діячів-литовців Віленського краю (серед них священника Гервечської парафії А. Якавоніса) заарештували й ув’язнили або вислали до Литви. У 1930 р. через литовську проповідь польські стрільці в Гервечській церкві били литовців бамбуковими палицями, а багатьох із них за опір ув’язнили у Вільнюській (Лукішкській) та Варніонській в’язницях. Тоді на 3 роки запровадили інтердикт — польські й литовські проповіді та співи замінили латинськими (Valeika 1988. Nr. 1–2).

Не маючи змоги домогтися богослужінь рідною мовою, литовці колишньої Родунської парафії (особливо 7 сіл — Пелеси, Дубинів, Пілюнів, Павалоке, Падитвя, Друскінінкай, Лелюшів) у 1917–1918 рр. заснували окрему парафію, а в 1927 р. у Пелесі почали будувати окрему церкву, яка діяла з 1935 до 1950 р. і мала велике значення для збереження литовської мови (16 жовтня 1988 р. її повернули вірянам). Тепер литовці Білоруської РСР можуть офіційно отримувати богослужіння рідною мовою в республіці лише в одній церкві — у Гервечах, що розташовані приблизно за 200 км від Пелеси, та в Пелесі (з 1989 р.).

У 1939–1941 рр. у Гервечській окрузі навчали російською та білоруською мовами, а в 1942 р. почали навчати литовською. У першій половині червня 1940 р. литовцям з Апсо, Гервечів, Пелеси та інших офіційно оголосили, що охочих переселять до Литви. Коли більшість уже завантажила свої речі на вози, репатріацію скасували.

У 1942–1943 рр. у Гервечах відкрили литовську прогімназію, а також початкові школи в Гальчюнах (учитель С. Степонавічюс), Мочках (учитель Б. Степонавічюс), Гірях (учитель Й. Вайлейка-Велейка), Петріках (учитель Б. Лаурінавічюс), Гелюнах і Римдюнах. Учителів дуже бракувало, тому до роботи запросили освіченіших місцевих жителів (які закінчили ремісничу школу у Вільнюсі тощо).

У 1939–1944 рр. у Пелесі замість польської також діяла литовська школа. В інших селах шкіл тоді не було через брак учителів.

Після відходу фронту вчителі колишніх литовських шкіл Гервечської округи (С. Степонавічюс, Й. Вайлейка, студент А. Мілейшис) вирушили до голови Астравецького виконавчого комітету Паделя (литовця родом із села Римдюни, який тимчасово відав питаннями освіти). Почувши, що колишні вчителі хочуть і надалі навчати литовською, голова відповів, що таких «фашистів» треба заарештувати, а вчителями призначити білорусів і росіян. Коли делегації жителів Гервечської та Пелеської округ дев’ять разів їздили до Москви, Вільнюса й Мінська, в місцевих жителів представники Міністерства освіти БРСР та інших установ спершу запропонували голосувати не за викладання в школі рідною мовою, а лише за її уроки (Valeika 1988. Nr. 3). Так, у 1956 р. в середній школі Гервечів, восьмирічній школі Гірів і початкових школах Римдюн та Гелюнів в Астравецькому районі, а в 1957 р. у восьмирічних школах Пелеси й Падитвя та початкових школах Дубинів і Павалоке у Варанавському районі почали викладати російською мовою, а з III класу запровадили уроки рідної мови (на вибір — литовської або білоруської). У Гервечах викладали А. Широнас, А. Грикпедіс, А. Вайчулене, у Гірях — Б. Шакнис, Д. Калтінайте, О. Аугулите, А. Чюлада, Р. Греймайте, у Пелесі — Й. Ряуба, О. Бабарскіте, Р. Бугайлішкіте, у Дубинях — Л. Грабаускас, у Павалоке — О. Вилейките та інші.

Через зменшення кількості учнів, укрупнення шкіл, брак учителів рідної мови та недостатнє врахування потреб місцевих жителів школи в Гелюнах, Дубинях і Павалоке у 1972—1984 рр. закрили, а в початкових школах Падитвя (з 1981 р.) і Римдюн (з 1987 р.) уроків литовської мови більше немає. Їх також не запровадили в середніх школах Балчишкя, Родуні та Варанава, де навчаються литовські діти (і нині їх там близько 10, тоді як уроки білоруської мови в Гірях та інших місцях проводять навіть для одного учня в класі).

3 схема. Лінгвістична ситуація в околицях Гервечів. Села, у яких 1985 р. було від 195 до 19 литовців: 1 — 90—93%, 2 — 78—85%, 3 — 70—54%, 4 — 65%, 5 — 42,51%, 6 — 27%. Населені пункти й округи, де перестали розмовляти литовською: 7 — у першій половині XX ст., 8 — на початку XX ст., 9 — наприкінці XIX ст. Джерела: Romanciuk 1986, 241; Таунас, Видугирие 1983, 38, 48; Белорусская ССР 1973.

У 1978 р. у Гервечюсах уроки литовської мови та літератури відвідували 162 учні, у 1987 р. — 74 (51% учнів III–X класів); у 1970 р. у Пелесосі — 60, у 1987 р. — 25 (56%). У школі Гіріу у 1943 р. загалом було 127 учнів, у 1962 р. — 156, у 1965 р. — 130, у 1987 р. — 48 (з них 35 литовців; 30 учнів, або 88%, починаючи з III класу вивчали литовську мову). Місцева адміністрація й досі забороняє литовські класи.

Прізвища учнів, які відвідували уроки литовської мови в школі Пелесе у 1970/71 навчальному році (прізвища з однаковим коренем не повторюються)⁴: Adamonis, Balnevičiūtė, Čaplytė, Čiūka, Doda, Dudavičiūtė, Galvelė, Geležinytė, Grišeltytė, Ivaška, Kanevičiūtė, Kauzaitė, Kražytė, Kruopys, Mindziulis, Ladišiūtė, Lingė, Pakulis, Rameika, Selyla, Stanišauskas, Šimelionytė, Šimelevičius, Šiškaitė, Tunkelis, Valiukevičius, Varanauskas та ін.

Прізвища учнів школи Гервечюс у 1976/77 навчальному році: Aleksa, Atminis, Augulis, Bazytė, Čepukaitis, Gražulytė, Gudaitis, Gulbinavičiūtė, Jankevičius, Jaskaitis, Karmazaitė, Kiškel y tė, Lukša, Lukoit, Mažeika, Meškys, Mileiša, Petravičius, Petrikaitė, Pliauga, Puiša, Pukštaitė, Ravaitytė, Reketis, Remys, Sysas, Skerla, Šėmis, Trepšys, Vaičiulytė, Valeika та ін.

У навчальному плані дев’ятирічної школи було передбачено 23 щотижневі уроки рідної (литовської) мови та літератури; у Пелесосі 1987 р. їх скоротили до 18 (планували — до 10, вилучивши литовську літературу, а литовську мову назвавши «іноземною мовою»), а в Гіріу — до 22 (у III–V класах залишилося по 4 щотижневі уроки, у VI–VIII класах — по 3). У Пелесосі для викладання литовської мови вдалося знайти лише вчительку, яка походила зі змішаної родини й закінчила лише Шальчинінкську середню школу з російською мовою викладання. У Гервечюській середній школі залишилося 28 щотижневих уроків рідної мови.

Щоб здобути середню освіту рідною мовою, литовські діти з районів Астраваса, Варенаво та Бреслауї намагалися вступити до вільнюської школи-інтернату на вулиці Дзіуків (нині — інтернат імені 50-річчя ВЛКСМ із російською мовою викладання), середніх шкіл у Маріямполісі Вільнюського району, Мієлагенай і Тверечюсі Ігналінського району, Юкненай Утенського району та інших. До дому, розташованого за 100 і більше кілометрів, у найкращому разі можна було приїхати лише в неділю. Лише у 1967 р. таких учнів у Литовській РСР було близько 300: 14 прибули зі школи Гіріу тощо.

Багато литовців Білоруської РСР дивляться телебачення Литовської РСР і слухають радіо. Лише в Гродненській області у 1987 р. було передплачено 135 примірників газети «Valstiečių laikraštis» (у Гіріу — близько 30), 52 примірники «Tarybinė moteris» тощо. У 1956–1960 рр. у Гіріу діяли драматичний гурток і танцювальний гурток; досі існують етнографічні ансамблі цього села та села Павалаке.

3. Литовці Польщі (Сувальського воєводства)

На польському прикордонні (біля Лаздіяйського та Капсукаського районів) є близько 60 населених пунктів із компактним литовським населенням; із заходу та південного заходу їх приблизно обмежує лінія Будзіскас — Веселавас — Клевай — Моркішке (пор. Aleksaitė 1985, 9). Ця територія має 40 км завдовжки й, розширюючись посередині, сягає 10–15 км завширшки (входить до Сувальського воєво-

⁴ Дані надала вчителька тодішньої Пелесеської школи T. Povilait ytė, далі — вчитель Гервечюської школи A. Grikpėdis. Див. також «Atskiroji Lietuva». V., 1985. D. 1,2.

4 схема. Позначені частки литовськомовного населення в Сейненсько-Пунському краї: 1 — 90—100% литовців, 2 — 80—90%, 3 — 70—80%, 4 — 60—70%, 5 — 50—60%, 6 — 40—50%, 7 — 15—30%, 8 — 5—15%, 9 — інші населені пункти; 10 — школи з литовською мовою викладання, 11 — необов’язкові уроки литовської мови в польській школі.

3 678

...дландії Сейненський, Пунський і Шиплішкський повіти). Із приблизно 850 жителів Пунська та 4700 жителів Сейнів близько 680 і 800 (80% і 19%) — литовці. Найбільші литовські села, де є не більше ніж по 1–2 польські родини, — Агуркай, Бурбішкес, Джюляй, Кампуочяй, Навінінкай, Вайтакиєміс, Відюгіряй; 90–95% литовців живуть у Дуснічаї, Юоделішке, Крейвенай, Ожкінікай, Приставонісі, Жагаряй.

У серпні 1919 р., після відокремлення від Литви так званого Сувальського трикутника, двомовні литовці між Бержніком і Віжайнами (у південній частині Сейненського краю) полонізувалися, а одномовні — під впливом шкіл, телевізорів, що з’явилися після 1975 р., тощо — здебільшого стали двомовними. Під час гітлерівської окупації близько половини литовців Пунська та його околиць переселили до Литви (із сіл Бубелі, Бурбішкес, Бурокай, Діджюляй, Палюнай — 72–90%); після війни повернулися не всі.

У Пунському повіті викладання литовської мови як предмета відновили в 1951/1952 навчальному році в початкових школах Навінінкая, Приставоніса, Вайтакиємиса та Відюгіряя, а в 1953–1959 рр. перейшли на викладання цією мовою. Восени 1956 р. відкрили переважно литовський Пунський ліцей (паралельно польською викладали до 8-го класу, далі — лише польську мову й літературу, історію, фізичне виховання та військову підготовку). Щороку ліцей закінчують 20–30 випускників (у 1985 р. їх було 525). У 1967 р. у цьому краї ще було 9 литовських початкових шкіл, у 1978 р. — 4 восьмирічні та 2 початкові; ще у 12 школах литовцям викладали рідну мову як предмет: в Араднінкая, Клевуосе, Краснагруді, Краснаве, Пунській сільськогосподарській школі, Сейненському ліцеї та 2 восьмирічних школах, у Смальянах, Сувалках, Шимановізні, Жаборішкес (у 1967 р. її ще викладали в Юоделішке, Лумбяй, Палюнай, Радзючяй, Шлинакіємі). Після укрупнення шкіл, окрім ліцею, тепер є 4 восьмирічні школи з рідною мовою викладання (у Навінінкая, Приставонісі, Пунську, Вайтакиємі) та школа з 4 класами у Відюгіряй.

У 1957 р. засновано Товариство суспільної культури литовців Польщі, яке в 1984 р. налічувало 1800 членів і мало 48 відділень: у Сувальському воєводстві, а також у Білостоці, Гданську, Слупську, Щецині, Варшаві, Вроцлаві, куди в 1945–1958 рр. переселилася частина литовців із Литовської РСР. Товариство опікується освітою співвітчизників, від 1960 р. видає журнал «Aušra», організовує роботу бібліотек і художню самодіяльність, підтримує зв’язки з Литовською РСР тощо. У 1956 р. у Пунську засновано будинок культури; при ньому діють хор «Dzūkija», вокально-інструментальний ансамбль «Punia», сільський оркестр «Klumpė», хореографічний ансамбль «Jotva», дівочий ансамбль «Ulbuonėlės» (пор. Tarybų Lietuvos enciklopedija. 1986. T. 2. P. 512, 561; 1987. T. 3. P. 469, 644–655).

Литовська мова широко вживається в суспільному житті Пунського повіту, а також у церквах Пунська, Сейнів, Смальянів і Жагарів. У 1904 р. литовські співи короткий час лунали щонеділі через тиждень і в Бержніку, оскільки тоді литовці, що жили далі від містечка, становили ще половину тієї парафії (3000 жителів). Але тоді мазури, які зверхньо ставилися до литовської мови, подумали, що „Litwa chce zgubić polską wiarę“, і відразу «серед поранених і покалічених дзуків і дзукі́нь […] нарахували вісімнадцять, із яких чотири особи з пробитими черепами ледь залишилися живими» (LKLB, 38).

Нині поширена думка, що Сейненсько-Пунський край колонізували литовці з околиць Мяркіне—Пуні, і сталося це досить пізно — наприкінці XVI ст. та у XVII ст. На цей погляд, очевидно, значною мірою вплинули німецькі вчені 1921–1944 рр., яким було потрі-

бно довести, що й литовці Малої Литви — не автохтони сивої давнини, а колоністи, яких після 1422 р. (Мельнської угоди) поселили самі німці (пор. Pakarklis 1935, 44—68).

Можна припустити, що частина литовців на території сучасного Сувальського воєводства збереглася принаймні від X ст. Адже діалект литовців Сейненсько-Пунського краю нині розділяється на дві частини на південному сході й північному заході: південні аукштайти, або інакше — західні дзуки (близько 40 сіл), і західні аукштайти-кауняйці (9 сіл; межа проходить на південь від Рамонів і Гілушяй). У південно-східній частині діалекту від пунськівців (понад 30 сіл) також відокремлюються сейненці (8 сіл), які не пом’якшують приголосних c, dz. Якби ці литовці переселилися лише 300 років тому з околиць Мяркіне—Пуні, вони говорили б одним діалектом (і аж ніяк не «капсівським»).

Говірки між Віжайнами та Сейнами є продовженням ареалу литовської мови (приблизно між Вілкавішкісом і Друскінінкаєм). Багато згаданих сіл розташовані лише за 1—5 км від кордону, проведеного просто через них. Південні місцевості колишньої Сувальської губернії та суміжний край Ломжинської губернії литовці заселили ще до литовських воєн із поляками XI—XIII ст. (LKLB, 36). І навіть у XIII—XV ст., у пустці, якою володів Тевтонський орден, «залишалися мешканці» (Pakarklis 1935, 12). Про це може свідчити й полювання Ягайла 1418 р. поблизу Вігри: якби в лісі не жили люди (які за плату служили хрестоносцям і литовцям), навряд чи туди потрапили б хрестоносці, а литовці дізналися б про них⁵. На думку Я. Тоторайтіса та В. Вілейшіса (1935, 104—106), від середини XVI ст. до Судовії тікали жителі Малої Литви.

Численні ойконіми литовського походження між Сувалками та Балтійським морем свідчать, що цей ареал ще приблизно на 60 км на південь, аж до XVIII—XIX ст., був продовженням Малої Литви (приблизно до дороги Августув—Ольштин). Якщо рухатися зі сходу на захід, маємо Szurpiły, Klaipėda, Skaizgiry, Žytkiejmy, Mieruniszki, Motule, Dubeninki, Rogainy, Rogojny, Pluszkiejmy, Jurkiszki, Mažucie, Juchnajcie, Surminy, Straduny, Meldze, Szarejki, Kaliszki, Wydminy, Wierciejki, Grodzisko, Budry, Wajsznory, Galwany, Kiemławki, Warnikajmy, Krelikiejmy, Mołtainy, Gierkiny, Korsze, Łankiejmy, Wozławki, Głajny, Krykajny, Burdajny тощо. Уживаються й подібні назви населених пунктів (із другим компонентом -kiemis «-каїм» тощо).

Литовці рано оселилися в північній частині колишньої ятвязької землі, аж до верхів’їв річки Бебжа. Переселяючи литовських бояр і воїнів до стратегічно важливіших місцевостей, у сучасному Білостоцькому воєводстві (аж до Бугу), в околицях Райгорода, Гонёндза (від 1501 р. у церкві вживалася литовська мова), Книшина, Одельська (у 1492 р. для литовців засновано парафію), Тикочина, Супрасля, Білостока, Суража, Бранська, Бельська, Дорогичина, Кам’янця та інших місць виникли острівці литовської мови, які міцно трималися до 1520 р. (Zinkevičius 1987, 229—230). До початку XX ст. литовськомовне населення збереглося в Бержніку, Гібах, Краснополі, Віграх, Сувалках, Августуві, Єленєві, Віжайнах та інших повітах Сувальського воєводства (пор. LKLB, 36).

⁵ Дані керівника Пунського музею Ю. Вайни.

III. ПОРІВНЯННЯ ЛІНГВІСТИЧНОЇ СИТУАЦІЇ В ПЕРИФЕРІЙНИХ ГОВІРКАХ

З усіх периферійних говірок за межами Литовської РСР досі найкраще збереглися литовці Сейненсько-Пунського краю. Це, очевидно, зумовлено передусім більшою культурною автономією (школи, товариства, преса, церква тощо). Молодь цього краю значно частіше залишається в батьківських господарствах і традиційно переймає культуру; міграцію на північ і схід стримує державний кордон. За компактністю проживання литовців їм поки що майже не поступається околиця Гервят.

Найкращі умови для збереження своєї культури до 1865 року мали литовці Малої Литви, у 1921—1946 роках — литовці Латвії (у 1919—1936 і 1939—1944 роках — також литовці Білорусі), а від 1953 року — литовці Польщі. З погляду як преси й організацій, так і освіти, 9000 литовців Сейненсько-Пунського краю тепер мають умови, подібні до тих, які 1940 року мали 23 000 литовців Латвії. Тоді з приблизно 3500 дітей литовців Латвії уроки рідної мови відвідували 674 (19%): 107 дітей навчалися в Ризькій литовській гімназії, 446 — в одинадцяти литовських початкових школах; 121 дитина відвідувала уроки литовської мови у 6 латвійських прикордонних початкових школах. У Польщі необов’язкові уроки литовської мови також проводяться лише в компактнішій зоні автохтонного населення, де 1986 року уроки відвідували 725 дітей: 115 — у Пунському ліцеї, 411 — у чотирьох восьмирічних (або початкових) школах і 159 — у шести початкових школах, а також у Пунській сільськогосподарській школі та Сейненському ліцеї (пор. Paransevičius 1986, 9—12); у Латвії перед війною ще 43 дитини відвідували два литовські дитячі садки, а тепер у Польщі є один. Кваліфікованих уроків литовської мови, а в місцях компактного проживання (наприклад, у Гіріосе) — і хоча б початкового навчання рідною мовою, тепер бажають також литовці районів Астрави, Варанава, Риги, Лієпаї, Бауски, Салдуса, Совєтська, Краснознаменська (Калінінградська обл.). Ансамблі, поети й навіть преса Литовської РСР потрапляють за кордон — до Польської Народної Республіки — також частіше, ніж до деяких районів сусідніх республік тієї самої держави.

Залежність динаміки чисельності тих, хто говорить литовською, від політичних, культурних, соціальних і демографічних обставин помітна, якщо порівняти розвиток околиць Пунська, Родуні та Апсо від 1910 року. Спочатку в цих трьох місцевостях литовською говорила приблизно однакова кількість людей — по 10 000. Приблизно до 1950 року культурні умови в цих місцевостях істотно не відрізнялися: спершу всі вони належали до царської Росії, а згодом — до території, тимчасово окупованої прихильниками Пілсудського та гітлерівцями. На відміну від околиць Апсо й Родуні, Пунський край на початку століття меншою мірою вже почав слов’янізуватися (виняток становили лише околиця Кадаришків, що завершувала втрату національної самобутності, а також невеликі місцевості на захід і південний захід від Пунська — загалом близько 6500 жителів) (Кушнер 1951, 27—30). У повоєнні роки, коли діти почали відвідувати школи з білоруською або російською мовою викладання, литовці Апсо, а також околиць Родуні почали масово слов’янізуватися: там залишилося відповідно близько 1000 і 300 людей, які говорили литовською (переважно старшого віку). Тим часом у Сейненсько-Пунському краї й далі проживає близько 9000 литовців.

У колишньому Ілукстському повіті Латвії (між Даугавпілсом і Неретою) кількість тих, хто говорив литовською, за той самий час скоротилася приблизно з 6 000 до 100. Після скасування земельної

власності в Латвії, Білорусі (як і в інших місцях Радянського Союзу) багато жителів, особливо молодших, переселялися до міст, природний приріст зменшувався: наприклад, на початку століття у Вайтакамі (околиця Пунська) та Уодегянах (околиця Краслави) мешкало по 43 родини, а тепер у Вайтакамі — 110 жителів, а в Уодегянах (які 1935 року розселилися по окремих хуторах і ніколи не мали литовської школи) — 30 осіб; литовською володіють лише 5.

Периферійні говірки — продовження діалектів за межами республіки — мають велике значення для дослідження структури й історії литовської мови, мовних контактів і балтійського етногенезу. Тому цими говірками цікавилися мовознавці з різних країн: E. Volteris, O. Brochas, K. Būga, J. Gerulis, Chr. Stangas, E. Frenkelis, J. Otrembskis, J. Balčikonis та багато інших. Докладніше описано говірки Гервят, Лазунів і Зієтели, тоді як майже не досліджено говірки Вадакштієс, Укри, Нерети, Гаршвіне, Субачюса, Цішкода, Камоїв, Первалка й Вежайніса. Говірки, що швидко зникають, необхідно й надалі ретельно й докладно описувати. Литовцям, які залишилися, потрібно допомогти зберегти свою культуру.

СКОРОЧЕННЯ

LKLB — Про польську мову в церквах Литви. Литовський лист, поданий Його Святості Папі Пію X та всім кардиналам Святої Римсько-Католицької Церкви. К., 1906.

VVLKB — Становище литовських католиків Віленської єпархії та бешкет панполоністів. Меморіал литовських католицьких священників. Тільзит, 1913.

LITERATŪRA

Aleksaitė I. Punško šnektos konsonantizmas: VU dipl. (d. 1985).

Būga K. Rinktiniai raštai. V., 1961.

Garšva K. Lietuvių kalbos tarmės ir jų kontaktai Latvijoje: 1. Lietuvių kalbos tarmių Latvijoje istorija // LTSR MA darbai. A ser. V., 1984. T. 2(87). P. 83—91.

Garšva K. Lietuvių kalbos tarmės ir jų kontaktai Latvijoje: 2. Lietuvių gyvenamosios vietos ir kalbų funkcionavimas // LTSR MA darbai. A serija. V., 1985 a. T. 1(90). P. 118—126.

Garšva K. Senbuviai Latvijos lietuviai // Mokslas ir gyvenimas. 1985 b. Nr. 11. P. 38.

Garšva K., Grumadienė L. Periferinės lietuvių kalbos tarmės: istorija ir dabartis // Veidai—87. V., 1988. P. 213—221.

Garšva K., Gudavičius E., Nikžentaitis A., Valikonytė I., Vidugiris A. Lietuvos ir Baltarusijos TSR pasienio lenkų kilmė // Gimtasis kraštas. 1987. Rugsėjo 24.

Kopeć B. Wychodźstwo sezonowe z ziemi wileńskiej do Łotwy. Wilno, 1938.

Lietuvių etnogenezė. V., 1987.

Lietuvių mokyklos Vilniaus krašte. V., 1934.

Makowski B. Szkolnictwo litewskie w Polsce w latach 1920—1939 // Acta baltico-slavica. 1983. T. 15. S. 175—241.

Makowski B. Litwini w Polsce 1920—1939. Warszawa, 1986.

Masy té G. Aknystos šnektos leksika: VU dipl. d. (1987).

Pakarklis P. Mažoji Lietuva vokiečių mokslo šviesoje. K., 1935.

Pakarklis P. Raštai. V., 1987.

Pakštas K. Lietuvių tautos plotai ir gyventojai // Lietuvių enciklopedija. South Boston, Mass., 1968. T. 15. P. 430—450.

Paransevičius J. S. Punško licėjui 30 metų // Aušra. 1986. Nr. 3(74). P. 9—12.

Povilaitytė T. Pelesos šnektos fonetika ir morfologija: VU dipl. d. (1970).

Romančuk A. Lietuvių kalbos funkcionavimas Gervėčių apylinkėse // Jaunųjų filologų darbai. V., 1986. T. 2. P. 238—242.

Sakalauskas J. „Nenorėčiau, kad pasikartotų“ // Vakarinės naujienos. 1987. Kovo 24.

Studia nad polszczyzną kresową. Wrocław, etc. 1982. T. 1.

Tarybų Lietuvos enciklopedija. V., 1986. T. 2; 1987. T. 3.

Valeika J. Gervėčių apylinkės istorija, etnografija, kalba (rankraštis) 1988. Nr. 1—9.

Vaicekauskaitė D. Latgalos lietuvių šnektos ir jų kontaktai (fonetika ir leksika): VU dipl. d. (1988).

Vidugiris A. Dėl kalbų kontaktavimo pietryčių Lietuvoje // Kalbų kontaktai Lietuvos TSR (LKK. T. 23). V., 1983. P. 46—61.

Vidugiris A. Iš etnolingvistinių santykių raidos Pelesos ir gretimose apylinkėse // Lietuvių kalba ir bilingvizmas (LKK. T. 27). V., 1988. P. 21—36.

Vileišis V. Tautiniai santykiai Mažojoje Lietuvoje ligi Didžiojo karo istorijos ir statistikos šviesoje. K., 1935.

Vilniaus žinios. 1905. Nr. 278.

Viltis. 1904—1912.

Zinkevičius Z. Lietuvių kalbos dialektologija. V., 1978.

Zinkevičius Z. Lietuvių kalbos istorija (Iki pirmųjų raštų). V., 1987.

Брейдак А. Б. Фонетика латгальских говоров латышского языка: диахрония и синхрония (Машинопись). Даугавпилс, 1987.

Гаучас П., Видугирис А. Этнолингвистическая ситуация литовско-белорусского пограничья с конца XVIII по начало XX в. // География. 1983. Т. 19. С. 26—73.

Кушнер (Кнышев) П. И. Этнические территории и этнические границы. М., 1951.

Судник Т. М. К истории языковой ситуации Пелясы // Балто-славянские этноязыковые контакты. М., 1980. С. 181—191.

Чеконас В. Функционирование языков и билингвизм (на материале раманщанских говоров) // Lietuvių kalba ir bilingvizmas (LKK. T. 27). V., 1988. P. 37—53.

РАЗВИТИЕ ЯЗЫКОВОЙ СИТУАЦИИ В ПОГРАНИЧНЫХ ГОВОРАХ

Резюме

Компактная территория литовского языка уменьшалась по мере усиливавшейся германизации Малой Литвы (в восточной Пруссии) в 1864—1876 гг. и особенно по причине полонизации, проводимой католическим костелом, двором, школой, властями. Выделяются четыре периода полонизации: в 1387—1687 гг., до 1863 г., до 1919 г., 1919—1939 г. и после 1939 г. Более благоприятные условия для развития национальной культуры литовцы, проживающие в соседних государствах за пределами своей республики (края), имели до 1864 г. в Малой Литве, в 1921—1946 г. в Латвийской республике и после 1953 г. в Польской Народной Республике (в окрестностях Сейнов—Пуньска Сувалского воеводства).

В архаичных периферийных диалектах литовского языка число говорящих дома на родном языке постепенно уменьшается, особенно среди младшего поколения, посещающего школы с преподаванием на неродном языке. Определенное исключение в этом представляют лишь окрестности Сейнов—Пуньска и частично Гервят. Литовские периферийные диалекты представляют ценный материал для изучения структуры, истории, контактов литовского языка, этногенеза балтов, поэтому изучение этих говоров является актуальной и неотложной задачей.