LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI XXXVIII (1997)

Гражина АКЕЛАЙТЕНЕ

ТЕНДЕНЦІЯ ДО ГАРМОНІЇ ГОЛОСНИХ У ФІНАЛЬНИХ ПОХІДНИХ

У виданні 1938 року «Archivum Philologicum» було надруковано статтю П. Скарджюса «Про асиміляцію голосних». Спираючись на такі факти зі східноаукштайтських говірок, як kumãta, bá·ga, ná·ša, він стверджує, що «голосні часто впливають один на одного в напрямку уподібнення — як прогресивно, так і регресивно» (Skardžius 1938: 40–44). Такі явища асиміляції він виявляє не лише в діалектах, а й у деяких словах літературної мови. Попередніми варіантами литовських слів vakaras, vasara, nugara, vabalas він вважає *vekeras, *vesera, *vebelas, *nuġera і припускає, що їхнє первісне e, ймовірно, під впливом сусіднього a перетворилося на a.

Згадана стаття, а також описана багатьма мовознавцями асиміляція голосних у діалектах (див.: Girdenis, 1962; Skirmantas, Girdenis 1972; Vitkauskas 1974; Babickienė 1991) спонукали звернути увагу на позицію морфонологічного чергування /e/→/a/ і відповідно інтерпретувати функціонування чергування.

Чергування /e/→/a/, безперечно, є ядром морфонологічної системи всієї литовської мови. Як відомо, воно є відображенням успадкованого з праіндоєвропейської мови чергування *e:/*o. Продуктивність чергування /e/→/a/ легко пояснити фонологічно: в усіх позиціях, крім абсолютного початку слова, фонеми /e/ і /a/ перебувають у додатковій дистрибуції (див. Pakerys 1971: 18–19; Girdenis 1981: 128; 1995: 148). Лише морфонологічне чергування /e/→/a/ відрізняється від фонологічної опозиції напрямком: тут немаркованим членом слід вважати голосний переднього ряду /e/, оскільки він належить до базової основи. Отже, у словотвірних опозиціях формується коренева морфонема <e/a>.

Морфонема <e/a> найчастіше трапляється у віддієслівних іменниках, утворених за допомогою суфіксів. Найбільш виразно ця риса проявляється у похідних із суфіксом -a: вони становлять 65% усіх суфіксальних іменників, що містять морфонему <e/a>.

Морфонема <e/a> зазвичай перебуває в оточенні сонорних приголосних (корені такої структури становлять 78%)¹. Приголосні типу R або самі утворюють фіналь цих коренів, або починають двочленну, а дуже рідко — тричленну фіналь: išneria→išnara, prakerpa→prakarpą, įteigė→įtaiga, skėlė→skalą, parėmė→paramą. Най-

¹ Умовно, спираючись на фонологічну інтерпретацію складової структури, до цієї групи відносять також корені типу keit-, leid-. Дифтонги в цих коренях розкладають, тобто центром вважають лише голосний /e/, оскільки в словотвірних опозиціях типу keitė→kaitą чергуються лише перші компоненти дифтонга. Отже, тут, як і в інших випадках, можна дослідити, у сусідстві з якими фонемами перебуває описувана морфонема <e/a>.

147

Зазвичай у фіналі поряд із нею буває сонант /ŋ/. В ініціалі поряд із морфонемою найчастіше буває /v/, а сам ініціаль, як і фіналь, зазвичай є двочленним. Отже, узагальнена структурна формула коренів із морфонемою <e/a> така: (C)RVR(C)(C). Оскільки в ініціалі поряд із морфонемою найчастіше буває /v/, а у фіналі — /n/, можна очікувати, що <e/a> часто стоїть між приголосними /v/ і /n/. На практиці ця можливість майже не реалізується: сполучення...v <e/a>n... траплялося лише в коренях {tv<e/a>nk-}, {v<e/a>ng-} (užtvanka, atvanga). Сполучення приголосних, розташованих по обидва боки від центру кореня, різноманітні, і жодне з них помітно не переважає за частотністю. Варто лише звернути увагу на те, що в багатьох коренях морфонема <e> не траплялася між однаковими приголосними типу R. Це цілком зрозуміло, адже сполучення двох однакових сонорних приголосних (гомогенні послідовності) по обидва боки від центру кореня в литовських словах загалом рідкісні (див. Karosienė 1985: 27–28).

Порівнявши голосні коренів усіх похідних із кінцевим -a, бачимо, що фонема /e/ у центрі трапляється дуже рідко. Здається, вона є лише в išgesos (←išgėso), delsą (←delsia), kerčia (←kerčiasi), išpeika (←išpeikė), nėpena (←nesipeni), seką (←sėka), apsemą (←àpsemia), sutemą (←sutėmo), nėtesa (←nėtesi). Мабуть, можна простежити певну кореляцію між формантом і вираженням центру кореня. Формант -a, приєднуючись до коренів, що мають голосний /e/ того самого піднесення, але іншого ряду, спричиняє його зміну: закінчення, виражене голосним заднього ряду, ніби «викликає» зміну ряду кореневого голосного (відсунення назад). Цей «вплив» форманта можна показати схемою:

Така імплікація ніби свідчить про тенденцію до гармонізації голосних сусідніх морфем за рядом, своєрідну асиміляцію, яку можна пояснити прагненням до гармонії голосних.

Зміну кореневого голосного можна інтерпретувати й дещо інакше. Дуже часта зміна /e/→/a/ у похідних із закінченням -a дає підстави припускати, що приголосні фіналі та ініціалі кореня прагнуть узгоджуватися за твердістю. Відбувається ніби своєрідна ланцюгова реакція регресивного впливу фонем: твердість фіналі кореня, зумовлена голосним форманта, ніби передбачає відсунення кореневого голосного назад; голосний заднього ряду, що з’явився в центрі кореня, передбачає твердість ініціалі (C←Vu←C←{-a}). Такій інтерпретації суперечить лише той чи інший похідний із м’якою фіналлю кореня перед -a: kančią, aplaidžią, užmačią¹.

¹ Звичайно, таке пояснення не означає, що палаталізація перед голосними переднього ряду є морфонологічним явищем; однак тут фонологічна позиція створює умови для морфонологічної зміни центру кореня.

148

Похідних із закінченням -as, які мають у корені морфонему <e/a>, удвічі менше, ніж похідних із закінченням -a. Однак із цього не слід робити висновок про інший вплив закінчення -as. Адже загалом похідних із закінченням -as удвічі менше, ніж похідних із закінченням -a (див. Urbutis 1961: 29, 47). Голосний твірної основи /e/ збережено лише в кількох похідних: paveldas (←paveldi), užperas (←užperi) apkėpas (←apkėpa), pėnas (←pėni), aptepas (←aptepa), atmenas (←atmena).

Морфонологічно важливо, що похідних із розглядуваним закінченням, які мають морфонему <e/a>, набагато більше, ніж похідних із закінченням -is¹. Це лише підтверджує раніше сформульоване припущення про тенденцію узгоджувати центр кореня з вираженням форманта — своєрідну регресивну асиміляцію голосних. Можна зробити висновок про виразну тенденцію формантів із голосними заднього ряду приєднуватися до коренів із голосними того самого ряду. Коли формант приєднується до коренів із голосним /e/, голосний /e/ змінюється на /a/, і утворюється гармонійна послідовність голосних центру кореня та форманта /a/.../a/. Оскільки багато розглядуваних похідних утворено від основ, які мають фонему /a/ також у префіксі, утворюється гомогенна тричленна послідовність голосних /a/... /a/.../a/, наприклад: apžvalga, pražanga, parama, pastaba; aptvaras, pašaras, apvadas, apgamas, palankas.

Беручи до уваги типовішу структурну модель коренів, яким властива морфонема <e/a> (голосний стоїть між приголосними типу R), тенденцію узгоджувати артикуляцію кореневого голосного з артикуляцією голосного форманта можна подати схемою, що відображає зв’язок сусідніх морфем:

Можна говорити й про зворотний зв’язок: вираження аломорфів розглядуваного кореня дає змогу припустити, що найімовірніше другим структурним компонентом похідних є закінчення -a або -as. Якщо так розуміти зв’язок чергування з вираженням форманта, логічно було б зробити висновок, що чергування слід вважати компонентом форманта².

Кореляція ще одного похідного закінчення -ius, що також містить голосний заднього ряду, з морфонемою <e/a> менш очевидна, оскільки дієслівних похідних із цим закінченням порівняно небагато, а морфонему <e/a> мають лише кілька коренів, наприклад lėkia→lėkius.

У прикметниках, утворених за допомогою закінчень, морфонема <e/a> частіше функціонує із закінченням -us, ніж із закінченням -as: kvapūs, laidūs, landūs, talpūs. Але це свідчить не про різний вплив закінчень на вираження кореня, а залежить від загальної кількості похідних.

¹ Закінчення -is передбачає морфонологічні чергування іншого типу — кількісні.

² V. Urbutis kaitų nelaiko formato komponentu (žr. Urbutis 1978: 231).

149

Імовірність чергування /e/→/a/ після приєднання до основи закінчень прикметникової парадигми є меншою. Прикметники з морфонемою <e/a> становлять 75% усіх похідних, у яких у основі вихідного дієслова була фонема /e/. Отже, морфонологічний вплив іменникових закінчень на корінь більший, ніж вплив прикметникових закінчень із таким самим вираженням. На це може впливати якість кінцевого звука кореня. Багато відмінкових форм прикметника, на відміну від іменників, мають закінчення після м’якого приголосного (atlaidžiam, atlaidžių, atlaidžiame), тому ймовірно, що кінцевий звук може меншою мірою зумовлювати задній ряд голосного, ніж у коренях іменників.

Спостережувана тенденція в сучасній мові, мабуть, дає змогу зробити певні діахронічні припущення. Як відомо, у литовських іменних частинах мови поширений вокалізм /a/ (див. Karosienė 1987: 45). Можливо, частотність фонеми /a/ у корені іменної частини мови свідчить про існування такої тенденції до гармонізації в діахронії також у простих словах (не похідних). Адже більшість іменників має закінчення -as або -a, отже, і в них часто утворюється гармонійне чергування голосних у сусідніх складах (і морфемах).

LITERATŪRA

Babickienė Z. 1991: Regresyvinė balsių asimiliacija kretingiškių šnektose. – Lietuvių kalbotyros klausimai 29, 15–25.

Girdenis A. 1962: Balsių asimiliacijos reiškiniai Tirkšlių tarmėje. – Kalbotyra 4, 141–151.

Girdenis A. 1981: Fonologija. Vilnius: Mokslas.

Girdenis A. 1995: Teoriniai fonologijos pagrindai. Vilnius: Petro ofsetas.

Karosienė V. 1985: Pradinių ir galinių priebalsių derinimas vienskiemenėse vardažodžio šaknyse. – Kalbotyra 36(1), 18–31.

Karosienė V. 1987: Pirminių vardažodžių šaknų statistinės charakteristikos. – Kalbotyra 38(1), 44–55.

Pakerys A. 1971: Psichoakustinis balsių panašumas. – Kalbotyra 23(1), 17–33.

Skardžius P. 1938: Dėl balsių asimiliacijos. – Archivum Philologicum 7, 40–44.

Skirmantas P., Girdenis A. 1972: Progresyvinė balsių asimiliacija pietinėse „dounininkų“ šnektose. – Kalbotyra 24(1), 91–96.

Urbutis V. 1961: Dabartinės lietuvių kalbos galūnių darybos daiktavardžiai. Kalbotyra 3, 27–60.

Urbutis V. 1978: Žodžių darybos teorija. Vilnius: Mokslas.

Vitkauskas V. 1974: Nauji regresyvinės balsių asimiliacijos veikimo faktai Kuršėnų šnektoje. Kalbotyra 26(1), 81–85.

DIE TENDENZ DER ANGLEICHUNG DER VOKALE IN DEN WORTBILDUNGSENDUNGEN

Zusammenfassung

Im vorliegenden Artikel wird aus morphologischer Sicht der Prozeß des Vokalwechsels /e/ → /a/ interpretiert. Sich auf die in den Mundarten ziemlich häufig beobachtete Assimilation der Vokale stützend, wird behauptet, daß die Ausdrucksform des Ableitungsstammes impliziert wird

150

durch die hinzugefügten Wortbildungsformanten, die Nominalendungen -a, -as, vgl.:

{seg-}+{-a} → sagà, {lek’-}+{-a} → lakà, {keit’-}+{-a} → kaità, {pašer’-}+{-as} → pāšaras, {palenk’-}+{-as} → pālankas.

Eine solche Angleichung der Vokale aufeinander folgender Morpheme (es ist eine Tendenz, keinesfalls eine Gesetzmäßigkeit) ist als morphonologische regressive Assimilation zu betrachten.

151