Kalbos ir teksto atmainas įvardijančių terminų problemos

T E R M I N O L O G I J A I R D A B A R T I S Rūta MARCINKEVIČIENĖ Vytauto Didžiojo universitetas ПРОБЛЕМИ ТЕРМІНІВ, ЩО ПОЗНАЧАЮТЬ РІЗНОВИДИ МОВИ Й ТЕКСТУ 1. Įvadas Останнім часом поява нових термінів і зміна змісту деяких термінів, уживаних раніше, зумовлюють потребу переглянути ті мовознавчі терміни, які безпосередньо пов’язані з різними типами, одиницями й різновидами мови. Найкраще це зробити систематично, розглядаючи їх не ізольовано, а групами й парами, щоб виявити подібності та відмінності термінологічних значень. Протиставлення утворюють і основні категорії розглядуваних мовознавчих термінів. Одна охоплює мову як систему, хоча може бути зорієнтована й на вживання мови, інша пов’язана з основною комунікативною одиницею мови — текстом. Мета цієї статті — розглянути обидві категорії термінів, що позначають різновиди мови, вказати на проблеми їх визначення та докладніше охарактеризувати менш обговорювані терміни. Цієї мети буде досягнуто на підставі трьох джерел: наявних довідкових видань — словників і енциклопедій, мовознавчих праць, а також уживання деяких термінів у корпусі сучасної литовської мови Університету Вітаутаса Великого, що охоплює пресу за 1994–2004 роки. 2. Назви різновидів мовної системи До першої категорії належать давно названі, описані й уживані без проблем (оскільки мовна практика збігається з визначеннями) типи мови: загальна, або літературна, мова, і говірка, або діалект. Діалекти, своєю чергою, поділяють на дві групи: територіальні, або географічні, та соціальні й професійні. До останніх належать професійні чи соціальні жаргони, арго, сленг (Palionis 1985: 16– 7 20). Із двох згаданих типів мови літературна мова у корпусі вживається майже в чотири рази частіше, ніж загальновживана мова (2615 і 736 разів). До речі, KTŽ 1990 визначає тип мови типологічно — «сукупність узагальнених мовних особливостей, на основі яких у типологічній класифікації розподіляють мови». Отже, поняття типу мови в підручнику Йонаса Паліоніса та в KTŽ 1990 різняться. Інше не цілком проблематичне розрізнення називають термінами усна і писемна (книжна) мова, розуміючи під цим усне й письмове спілкування. Іноді їх плутають із термінами писемна та розмовна (KTŽ 1990) мова. Уживаються також терміни жива мова й мова писемних текстів, а в межах соціурівської дихотомії, тобто системи й уживання, — мова й мовлення або мова й говоріння. Як узагальнено назвати цю групу термінів? DLKŽ 2000 мова — 3. «певний різновид системи вираження думок: Загальновживана (літературна) м. Писемна, розмовна м. Газетна м. Поетична м. Віршована м. Мажроніса, Жемайте. Жива, природна, ясна, опрацьована м.» (курсив мій — R. M.). Отже, лексикографи пропонують термін «різновид»; до речі, так само вони визначають і загальновживану (літературну) мову, яку Й. Паліоніс називав типом. З наведених словосполучень видно, що в DLKŽ поняття різновиду тлумачиться дуже широко. Мовознавчим термінологам варто було б точніше визначити тип мови, її різновид, вид та деякі інші узагальнювальні терміни. Хоча саме слово «мова» неминуче має кілька термінологічних значень: система словесного вираження думок (рідна м.), згаданий різновид цієї системи (поетична м.), синонім розмови, тобто певного жанру усного мовлення (зав’язати розмову), і назва публічного виступу (виголосив промову). За сферами (галузями) вживання мови розрізняють художню та нехудожню мову. Останню за тим самим критерієм можна поділити на побутову й ділову мову, а ділову — на наукову й адміністративну. Види мови, названі за сферами вживання, разом із мовою сфери публіцистики називають функціональними стилями (Župerka 1997: 78). Окремо слід розглянути протиставлення побутової та ділової мови. Воно охоплює види мови, розрізнювані за двома групами критеріїв: приватності й публічності, тобто особистої та офіційної комунікації, а також ознаками загальності й спеціалізованості. Побутова мова, яку також називають розмовною, протиставляється публічній мові. Публічна та побутова, або розмовна, мова разом утворюють згадану раніше усну мову (Ko- 8 ženiauskienė 1999: 42). Taigi terminas sakytinė kalba gali būti suprantamas ir kaip šnekamosios kalbos sinonimas, ir kaip platesnės reikšmės žodis, apibrėpiantis tiek viešą, tiek privačią sakytinę komunikaciją. Skirtumas tik tas, kad šnekamoji kalba gali būti ir užrašyta, o sakytinė tik pasakyta, ištarta. Net ir užrašyta šnekamoji kalba netampa rašytine, nes išlaiko savitą struktūrą ir leksiką (apie loginius ir lingvistinius sakytinės ir rašytinės raiškos skirtumus žr. Nauckūnaitė 2003). Іншим членом опозиції побутової й ділової мови є ділова мова. Потреба в цьому терміні виникає дедалі частіше. Він узагальнює мову окремих конкретних сфер науки та суспільного життя — правову, адміністративну та іншу. Крім того, він дуже добре підходить для перекладу литовською широко вживаного англійського терміна, який нині позначають лише акронімом LSP – Language for Specific Purpose (дослівно це було б мова, призначена для спеціальної мети). В англійській мові є й антонім цього терміна, який також позначається акронімом LGP – Language for General Purpose (мова, призначена для загальної, або звичайної, мети). У комп’ютерній лінгвістиці та інших галузях усталився й набув поширення синонім LSP — sublanguage (за поморфемного перекладу це було б підмова). Так називають будь-яку мову обмеженої тематики, наприклад, прогнозів погоди, навігаційних систем, телеграм; її варто відрізняти від ширшої за обсягом ділової мови й, можливо, називати спеціальною, не плутаючи з мовою спеціальності, тобто литовською мовою, яку викладають студентам у зв’язку з їхньою конкретною спеціальністю. Нещодавно в литовському мовознавстві почали вживати й термін домену, що позначає сферу вживання мови. Цей термін звичний у дослідженнях іншомовних запозичень у різних мовах, особливо коли йдеться про втрату доменів — зникнення сфер уживання мови (докладніше див. Vaicekauskienė 2004: 10). Отже, існує кілька термінів на позначення мови, що має певні особливі, специфічні ознаки. На жаль, у литовській мові немає терміна, що охоплював би всю неспеціальну, або неділову, мову. Тут не підходять ані термін побутова, ані тим паче загальновживана мова; потрібен новий термін, наприклад мова загального характеру, загальна або звичайна мова. Відповідник Language for General Purpose мова загального середовища, що з’явився в документах Комісії з литовської мови, не надто пасує до мови спеціальності. Як би її не називали, опозицію побутової й ділової мови, утворену за двома різними озна- 9 ками, краще було б розділити на дві: за ознакою публічності — на побутову, або приватну, і публічну мову, а за ознакою специфічності — на мову загального характеру, загальну, звичайну й ділову, або мову спеціальності. Найкраще узгоджувалася б пара термінів звичайна й ділова мова. Може здатися, що за наявності давно усталених назв функціональних стилів (науковий, адміністративний, публіцистичний, побутовий, художній) більше не потрібні подібні терміни, як-от адміністративна чи побутова мова. Однак мова — це не те саме, що стиль, про що свідчать і такі вислови, як стиль мови уроку (Župerka 1997: 83). Тут мову розуміють як певний різновид мови, а стиль — як її своєрідність, певні ознаки. До речі, термін стиль у філології позначає два різні явища: індивідуальний, або авторський, і функціональний стиль, який розуміють як «колективну звичку використання мови в різних сферах спілкування» (Župerka 1983: 11), тобто певний різновид мови, який не слід плутати зі стилем конкретного тексту. В англійській мові в цьому випадку вживають два терміни: style і functional style (стиль і функціональний стиль) або, частіше, style і register (стиль і регістр). Регістр, як і функціональний стиль, позначає різновиди мовного вжитку за змістом, характером або функціями мови, які так чи інакше зумовлюють і саму мовну форму (Halliday та ін. 1964: 77; Leckie-Tarry 1993: 28). В англійській мові терміном регістр можуть позначати різні поняття — широкі сфери діяльності, наприклад право, науку, релігію. У цьому разі термін регістр є синонімічним до дискурсу. В іншому разі регістрами називають усні й писемні різновиди мови, проте найчастіше терміном регістр позначають шкалу публічності—приватності та розташовані на ній різновиди мови; пор. широко відомі регістри, названі М. Джусом: frozen, formal, informal, colloquial, intimate (Joos 1961), тобто ритуальний, формальний, неформальний, побутовий. Термін регістр уже з’являвся і в перекладених литовською мовою працях із теорії літератури, звісно, у значенні англійського терміна (Hawthorn 1998; PMLS 2000). Його розглядають і мовознавці, порівнюючи з функціональним стилем (Vladarskienė 2000). Тому варто було б замислитися, чи не слід визначити термін регістр і включити його до системи власних мовознавчих термінів для позначення поділів шкали побутової, або приватної, і публічної мови. Інакше кажучи, регістр міг би стати усталеним терміном для позначення різновидів мови в аспекті їхньої приватності—публічності або офіційності—інтимності. 10 3. Назви комунікативних мовних одиниць Термін «стиль» вживається в обох категоріях термінів, що позначають різноманітність типів, видів і різновидів мови. Його можна розуміти і як стиль усієї мови, і як стиль конкретного тексту. Остання категорія, тобто терміни комунікативних мовних одиниць, пов’язана з текстом. До неї належить основний термін текст, який найкраще визначати, протиставляючи його дискурсу і мові, яку розуміють як публічне усне мовлення, або як промову (Koženiauskienė 1999: 42). Інша пара термінів — тип тексту і жанр. Пари термінів текст і дискурс, тип тексту і жанр слід охарактеризувати детальніше, оскільки ці широко вживані терміни мовознавці не розглянули, хоча їх використовують у працях із лінгвістики тексту й корпусної лінгвістики, лінгвістичного аналізу тексту та жанру, риторики, стилістики та інших галузей мовознавства. Публічні промови розглянуто в книжках із риторики (Koženiauskienė 1999; Nauckūnaitė 2000), тому цей термін тут не аналізуватиметься. Існує кілька взаємодоповнювальних способів визначити терміни. Один із них — спиратися на концепції різних авторів, які їх уживали, інший, додатковий, — також ураховувати їхнє реальне вживання в мові, особливо у фаховому мовленні. До згаданих пар термінів буде застосовано обидва способи, попередньо перевіривши, як ці терміни визначено у словниках та енциклопедіях, адже ці слова є не лише термінами мовознавства, а й словами повсякденного вжитку. 3.1. Огляд довідкових видань У загальних тлумачних словниках наведено лише деякі слова, що нас цікавлять. У DLKŽ 2000 текст визначено такими значеннями: 1. «зв’язне мовне утворення», 2. «словесна частина, на відміну від малюнків, креслень тощо», 3. «слова музичного твору»; жанр — «одиниця поділу мистецьких творів за особливостями будови». Два словники іншомовних слів описують текст подібно, додаючи кілька додаткових специфічних значень [наведені в них типографське та комп’ютерне значення слова «текст» (TŽŽ 2001a; TŽŽ 2001b) тут не мають значення]. Ці словники визначають жанр так само, як DLKŽ 2000, а дискурс описують дуже абстрактно й лише як термін двох наукових галузей 11 — [фр. discours — мовлення, тип мовлення, текст] 1. мовозн. «висловлення думки про якийсь предмет, побудоване за певною системою, зазвичай розгорнуте», 2. «у семіотиці — мовний або немовний процес, що має те чи інше значення». Як і слід було очікувати, у загальних словниках наведено не термінологічні, а лише загальні значення термінів текст, жанр, дискурс, причому лише деякі з них, і вони не відображають істотно зміненого погляду на явища, що називаються цими словами. Від спеціальних філологічних видань варто було б очікувати більшого, однак доводиться розчаровуватися, адже й тут інформація неповна. У KTŽ 1990 описано лише один із чотирьох термінів — текст. Це «мовленнєвий твір або уривок, що становить послідовність мовних звуків або знаків письма й передає певний окреслений зміст. За обсягом текст не обмежений». У LKE 1999 немає статей про жанр, дискурс, тип тексту, а текст описано лише в двох аспектах: письмової форми та зв’язності, тобто як а) «записаний уривок мовлення» і б) «сукупність пов’язаних за змістом речень». Тут же названо три типи текстів: розповідь, опис, міркування. У LLE 2001 та перекладних довідниках із теорії літератури, навпаки, визначено жанр і дискурс, але не текст чи тип тексту. Можливо, це тому, що традиційно останні терміни більше пов’язують із літературознавством, ніж із мовознавством. Жанр тут визначено традиційно й дуже вузько — лише як «дрібніший поділ основних родів літератури (курсив мій — R.M.) — лірики, епосу, драми, що об’єднує структурно близькі групи творів». У довіднику Джеремі Готорна «Теорія модерної літератури» (Hawthorn 1998) жанр, хоча й обмежений традиційним значенням жанру як літературного типу чи підрозділу, проте його поняттєві межі розширено: «жанр є водночас суспільною, літературною або мовною категорією». Тут наведено прийнятну для автора позицію дослідниці феміністичних жанрів Енн Кренні-Френсіс: «хоча запропоноване нею визначення жанру ґрунтується на текстуальних чинниках (конвенціях, формулах, обсязі), дослідження порушують також соціальні, історичні та ідеологічні питання» (там само). Таке розуміння жанру, як буде пояснено далі, наближається до міждисциплінарного визначення жанру. Дискурс, на відміну від жанру, у літературних енциклопедіях описують значно різноманітніше. У LLE 2001 наведено аж три значення дискурсу 12 мень: 1. «розмова чи дискусія на філософську, політичну, релігійну, літературну або подібну тему; наукова праця, трактат», 2. «У лінгвістиці дискурс означає будь-який мовний фрагмент, більший за речення. У цьому сенсі поняття дискурсу й тексту часто вживають як синоніми. Дискурсом вважають будь-яку мовленнєву діяльність — вірш, біблійний коментар, редакційну статтю газети чи тост», 3. «У сучасних культурних теоріях дискурсом називають також інші, невербальні форми вираження (фільм, рекламу, музичний твір, ритуал). У ще ширшому значенні дискурсом називають сукупність висловлювань, тверджень (як усних, так і виражених іншою мовою, наприклад візуальною чи мовою жестів), властивих будь-якій соціальній діяльності (медичний, юридичний, політичний дискурс тощо)». Jau minėtame J. Hawthorne Moderniosios literatūros teorijos žinyne (Hawthorn 1998) diskursas pristatomas per atskirų autorių deklaruojamus požiūrius ir iš jų darbų išryškėjusią termino diskursas vartoseną, kuri, beje, ne visada sutampa su tų pačių autorių pateikiamomis apibrėžtimis, kitaip sakant, autoriai ne visada nuosekliai vartoja savaip apibrėžtus terminus. Pastarasis terminų reikšmės suvokimo būdas, kai žiūrima ne tiek apibrėžčių, kiek realios vartosenos, yra artimas žemiau taikomam tekstynų lingvistikos metodui. J. Hawthorno žinyne pabrėžiama paini ir dviprasmiška diskurso vartosena. Lingvistikoje, ypač pragmatikoje, diskursu vadinama vartojama kalba, o ne kalba kaip abstrakti sistema. Anot Michaelo Stubbso, palyginti su tekstu, diskursas implikuoja platesnę sąvokos apimtį, be to, gali implikuoti sąveiką, nors nebūtinai. Cituojama Michaelo Foucault samprata, pagal kurią diskursai – „didelės pranešimų grupės“, taisyklių valdomos kalbos sritys, kurioms būdingos tam tikros „strateginės galimybės“. Tos taisyklės, konvencijos ir sistemos kontroliuoja, kaip, kada, kur ir kas kalbama viename ar kitame diskurse, pavyzdžiui, medicinos. Anot M. Foucault, kiekviena visuomenė tam tikru būdu kontroliuoja, atrenka, organizuoja ir paskirsto diskursų produkciją, o šių diskursus kontroliuojančių procesų tikslas yra saugoti nuo „jėgų ir pavojų“. Šiame leidinyje dar pristatoma E. Benveniste’o, R. Fowlerio ir M. Bachtino diskursui teikiamos prasmės. Dviejų pastarųjų autorių pozicijoms, šalia kitų aspektų, yra būdingas diskurso kaip ideologijos supratimas, pagal kurį diskursas įtvirtina įsitikinimus, vertybes ir kategorijas (Stubbs 2001: 165). 13 Підсумовуючи цитовані видання, можна сказати, що текст у них характеризується лише за трьома ознаками: зв’язністю, необмеженим обсягом і словесністю. DLKŽ 2000 і KTŽ 1990 трактують словесність ширше — як усне й писемне слово, а LKE 1999 — вужче, лише як писемне. Жанр визначено досить стисло, лише як розділ мистецтва або винятково його галузі — літератури, із додаванням дещо ширшого, тобто суспільного, а не суто мовного чи літературного, аспекту його аналізу. Найширше визначено дискурс, до речі, дуже подібно у LLE 2001 та перекладних довідниках. Наголошуючи на різноманітному вживанні поняття дискурсу, називають такі явища, позначені цим терміном: а) дискусія, праця, що передбачає взаємодію чи діалогічність; б) будь-який словесний текст, інакше кажучи, мова, вживана в конкретному контексті, а також невербальні твори; в) сукупність висловлювань, властивих соціальній діяльності, певні ідеологічно ангажовані сфери мови. 3.2. Огляд лінгвістичних праць Іншим способом визначити терміни, що позначають різновиди мовного вживання, був би огляд праць найвідоміших теоретиків, у яких ці терміни та позначувані ними поняття докладно характеризуються. Одразу слід зазначити, що погляди довідкових видань і різних авторів не обов’язково збігаються. Крім того, визначення значно різняться за обсягом — від словникових у довідкових виданнях до монографічних, у яких робиться спроба докладно й усебічно охарактеризувати поняття. 3.2.1. Теоретичне розуміння тексту Текст розуміють і визначають по-різному, указуючи на різні його ознаки чи умови його виникнення. Мабуть, найширше текст визначає М. Halliday — як будь-яке функціональне використання мови, будь-який зразок реальної мови, що виконує певну роль у контексті позамовної ситуації. Текст складається не стільки з видимих на поверхні слів і речень, скільки зі значень, закодованих у словах, а потім декодованих, тому текст є семантичною одиницею. Від інших семантичних мовних одиниць (морфеми, слова, словосполучення чи речення) текст відрізняє не стільки його обсяг, скільки інша структура, 14 взаємодія з контекстом, особливості його створення й сприйняття. У цьому сенсі текст є унікальним і єдиним у своєму роді мовним утворенням (Halliday, Hasan 1991: 10). На запитання, що робить текст текстом, відповідають по-різному. Насамперед — граматичні речення, але самих їх недостатньо. Між реченнями має бути зв’язок. Читач повинен відчувати його й уміти інтерпретувати. Засоби текстової зв’язності (text-forming devices), тобто слова й фрази, які ми знаходимо в реченнях, допомагають створювати й установлювати зв’язок між реченнями. Але й це ще не все: крім цих мовних чинників, зв’язності тексту сприяють позамовні чинники, тобто позамовна компетенція, пов’язана з предметом і змістом тексту. Отже, згідно з таким розумінням, текст можна визначити як цілісне мовленнєве утворення, що складається з кількох речень (Nunan 1993: 4–5). Teunas van Dijkas (1998: 39) стверджує, що текстом можна вважати лише ті послідовності речень, які мають певну макроструктуру. Тут макроструктуру розуміють як тематичний і пропозиційний каркас, що охоплює текст і поєднує мовні елементи в цілісність тексту. M. Halliday вказує на принципову невизначеність поняття тексту. Для нього текст — це будь-що, що має значення в певній ситуації; текстом він вважає безперервний семантичний вибір (1978: 136–137). Отже, контекст і ситуація — одна з гарантій створення та сприйняття тексту. З соціального погляду текст невіддільний від контексту, етимологічно зрозумілого як тексти, що йдуть разом, хоча насправді важливі не лише вони, а весь контекст мовної й позамовної ситуації. Саме контекст спонукає розглядати текст подвійно: як продукт і як процес, тобто як замкнене, автономне утворення або утворення, зумовлене контекстом. Текст як процес розуміють завдяки його інтерактивності та можливості, яку він надає, визначати значення; найвиразніше це виявляється в діалозі. Текст можна розуміти і як певний об’єкт, і як перебіг подій, зумовлений конкретною ситуацією та середовищем. І текст, і контекст є семіотичними явищами, певними способами передавання значень, тому текст можна визначити за тим, як він пов’язаний із контекстом ситуації та як люди визначають значення тексту з огляду на контекст ситуації. Вважають, що текст і мову загалом формують їхні функції та цілі (Halliday, Hasan 1991: 11–12). Подібно й Tony Bexas розглядає текст лише через контекст. За його словами, тексти не можуть бути автономними й незалежними від контекстів, вони завжди є 15 частиною мовної взаємодії. Навіть написаний текст є не лише продуктом, а й частиною процесу. Творці текстів обирають спеціальні засоби мовного вираження під впливом тих ситуацій, у яких перебувають їхні тексти, а адресати цих текстів розпізнають та інтерпретують ці мовні засоби (Bex 1996: 51). М. Стаббс наголошує на реальності, природності й автентичності тексту. Текстом він називає природно створене, зв’язне усне або письмове мовлення, ужите в реальних контекстах. Зазвичай тексти довші за одне речення й мають певну структуру. Але існують і тексти з одного речення (Įšėjimas, Dažyta, Uždar yta pietums), текстами їх робить контекст. А це означає, що реально вживана мова є частиною соціальної дії, тому необхідно досліджувати взаємодію мови й культури (Stubbs 2001: 5–6). Подібно, але дещо докладніше, текст визначають і засновники лінгвістики тексту (Beaugrande 1981: 1). Вони характеризують текст як комунікативну подію, що відповідає кільком умовам — семи критеріям тексту. Згідно з їхнім визначенням, дорожній знак, газетна стаття, суперечка чи роман є текстами, що відповідають правилам певних жанрів або типів тексту. Усі перелічені жанри мають специфічні мовні ознаки, виконують певні функції та пов’язані зі специфічною ситуацією їх створення і сприйняття. Ці автори стверджують, що існують внутрішні й зовнішні умови творення та сприйняття значення тексту. Деякі вірші неможливо сприйняти як тексти (а не як вправи з правопису) без певних обставин, попередніх уявлень, очікувань або розуміння жанру. Отже, до текстів різних жанрів ми висуваємо різні вимоги й лише з огляду на них сприймаємо тексти цих жанрів як тексти. Ці умови, або критерії ідентифікації тексту, охоплюють подвійний зв’язок тексту на поверхневому — синтаксичному (cohesion, microstructure) або глибшому — семантичному рівні (coherence, macrostructure). Зв’язність пов’язана з інтертекстуальністю, зв’язками одного тексту з іншими, які можуть пояснити конкретний текст, полегшуючи його сприйняття та інтерпретацію. Іншою умовою тексту є інтенціональність, що охоплює погляди й цілі творців тексту. За цією ознакою розмова уві сні не є текстом, а телефонний довідник уже є. Дзеркальним відображенням інтенціональності є прийнятність тексту, що дає змогу за певних умов сприймати певне мовне утворення як текст. Прийнятність пов’язана з конвенційністю тексту, оскільки незвичні тексти можуть бути неприйнятними, не сприйматися як тексти 16 через те, що вони незрозумілі читачеві, незв’язні або з інших причин недостатні. Інформативність тексту позначає обсяг нової інформації та способи її передавання, зв’язки нової і старої інформації в тексті, а його ситуативність — взаємодія із ситуацією виникнення тексту та його сприйняття — зумовлює перетворення тексту на дискурс, тобто на текст у контексті. Перший критерій, зв’язність, є внутрішнім, решта — зовнішніми. Узагальнивши ці уявлення про текст, можна стверджувати, що терміном teksto позначають семантичну, зв’язну мовну одиницю будь-якого обсягу й певної структури, тісно пов’язану з контекстом вербальної або невербальної комунікації, природну, що має певне призначення, усну, письмову чи навіть невербальну. 3.2.2. Теоретичне diskurso розуміння Коли текст сприймається широко, у контексті, його можна назвати іншим терміном — diskursu. Етимологічно термін diskursas походить від латинського дієслова discurrere (1. «розбігатися, розсіюватися») або утвореного від нього іменника discursus (3. «висловлювання, міркування»). Вважається, що Тома Аквінський першим почав уживати цей термін у філософії — для нього він означав інтелект або мислення, протиставлені безпосередній інтуїції. Дискурсивний означав такий, що мислить поняттями. Таке саме протиставлення можна знайти у працях Т. Гоббса, Г. В. Лейбніца, І. Канта. Згодом diskursu почали називати інтелектуальну дискусію, а пізніше й діалог (Titscher ir kt. 2000: 20). Сьогодні терміном diskurso можна вживати синонімічно до tekstui, однак частіше його розуміють дещо інакше, ширше — як соціально орієнтовану мову, як текст у контексті. Традиційно текст частіше сприймають як письмову одиницю мовного вжитку (хоча це не обов’язково так), а дискурс охоплює і усний, і письмовий різновиди мови. В обох випадках наголошується на зв’язності та семантичності тексту або дискурсу. Девід Нунан визначає tekstą як письмову комунікативну подію — як усну, так і письмову, а diskursą — як інтерпретацію цієї комунікативної події в контексті (Nunan 1993: 6). М. Фуко відповідно характеризує взаємозв’язок дискурсу й тексту через співвідношення системи та її конкретного вияву або прикладу, соціального й індивідуального, макроструктур і мікроструктур (див. Stubbs 2001: 230). 17 Т. Бекс розуміє дискурс дещо абстрактніше — як значення, що виходить за межі окремих текстів або їхніх груп і охоплює соціальну поведінку, адже значення дискурсу міститься поза мовою — у суспільстві, яке використовує дискурс. Отже, значення є предметом домовленості: воно закодоване не лише в мові, а й створюється та перевіряється людьми, які спілкуються в будь-який момент (Bex 1996: 51). Подібно й Т. ван Дейк визначає дискурс не лише як текст у контексті, а й як соціальну дію (2001: 17–21). Норман Ферклоу вказує на кілька концепцій дискурсу: це і усний діалог, протиставлений письмовим текстам, і мовлення, сказане чи написане, і ситуаційний контекст використання мови, і взаємодія читача або автора з текстом, і навіть стиль чи жанр, наприклад, медійний дискурс (завдяки цьому авторові термін media discourse утвердився й поширився в англійській мові). Сам він дотримується думки, що дискурс — мова, уживана письмово й усно та осмислена як форма соціальної практики, — підкреслює діалектичний зв’язок між окремою комунікативною подією та ситуацією, інституцією і соціальною структурою, які її обрамляють. Отже, дискурс є соціально зумовленим явищем, що передбачає ситуації, індивідів із соціальною ідентичністю та взаємини між ними або їхніми групами. Дискурс може не лише відображати, а й творити дійсність, мати ідеологічний вплив, узаконювати владні позиції та соціальну нерівність (Fairclough 1992: 3). Очевидно, що дискурс розуміють як дію, як складову соціального життя. Термін дискурс зазвичай уживають на позначення соціальної діяльності, у межах якої ми створюємо значення з мовних та інших семіотичних ресурсів (невербальних рухів, модуляцій голосу тощо). Цей термін, пов’язаний із його колишнім значенням «висловлювання», наголошує на взаємодії та інтерпретації. Дискурс охоплює учасників, типи ситуацій, у яких використовуються тексти, а також соціальні системи й структури, на основі яких текст створюється та сприймається. Він описує характерні способи говоріння й письма, мови й тексту, пов’язані із соціальною діяльністю (Titscher ir kt. 2000: 20). 3.2.3. Текст і дискурс Виникнувши пізніше за текст і зазнавши значної еволюції, термін дискурс найкраще визначати лише шляхом зіставлення його з текстом. Дискурс ну- 18 — визначається значно абстрактніше й ширше, з наголосом на його діалогічності, інтерактивності та зв’язках із суспільством. Обидва терміни, текст і дискурс, які раніше позначали різні речі — письмову й усну комунікацію, — тепер іноді вживаються як синоніми. На таке зміщення у вживанні термінів в англійській мові вплинула поширена думка, що текст стає текстом не тоді, коли автор його написав, а коли читач його сприйняв. Це інтерактивне розуміння значення тексту, яке спільно творять автор і читач, значно наблизило текст до дискурсу, що розуміється як певний діалог. Деякі аналітики дискурсу стверджують, що відмінності між значеннями цих термінів майже зникли (Widdowson 1995: 161). Інші вбачають нові відмінності у значеннях (Garret, Bell 1998: 3). Термін текст найчастіше почали вживати для позначення записів дискурсивних процесів, які охоплюють комунікативні події, але не обмежуються ними. Текст утілює всі нижчі рівні мови та інші ресурси значення, наприклад жанрові конвенції й жанрові очікування, а також інші очікування дискурсивної спільноти, пов’язані з формами й функціями певних типів дискурсу. Текст має певну структуру, яка дає змогу сприймати його як ціле. Розуміння того, хто, кому, що і за яких обставин говорить, дає змогу пов’язати текст із його соціальним контекстом і сприйняти його як ціле. Дискурс також уживають для позначення звичного мовлення певного типу або сфери, пор.: академічний, політичний дискурс. У такому розумінні окремі тексти є лише конкретним вираженням поширених моделей дискурсу, а отже, взаємодіють як загальне й конкретне (Stillar 1998: 147). Однак терміни текст і дискурс розуміють по-різному. На цю відмінність указують і відмінності між пов’язаними з ними дисциплінами, тобто лінгвістикою тексту й аналізом дискурсу. Традиційна лінгвістика тексту спирається на внутрішні — мовні, а аналіз дискурсу — на зовнішні, соціальні й культурні ознаки текстів. Лінгвістичний аналіз тексту охоплює синтаксичний, семантичний і прагматичний рівні, тоді як багато соціологічних методів задовольняються лише одним із цих рівнів. У найновіших працях із різних галузей науки найбільше наголошується на функціональних аспектах тексту й дискурсу; усім їм властивий спільний пошук регулярностей, закономірних повторів і моделей (докладніше про функції тексту та жанри див. Marcinkevičienė 2004). 19 Два розглянуті терміни, коли їх можна вживати синонімічно, конкурують між собою, і один термін витісняє інший. Мовознавці частіше обирають термін текст, філософи, соціологи та літературознавці — дискурс. Так, Ґленн Стіллар воліє вживати термін текст, щоб наголосити на його конкретності й матеріальності, на його значущості як конкретного вияву дискурсу. Але загалом поняття тексту й дискурсу доповнюють одне одного, адже дискурс ми осягаємо як ціле через його конкретне текстове вираження. А об’єктом дискурсивного аналізу є текст, що відображає соціальну діяльність і соціальні зв’язки, тобто певні вияви дискурсу. Підсумовуючи різні погляди на дискурс, можна сказати, що його пов’язують із контекстом, соціальною поведінкою, конкретною ситуацією використання мови та зумовленими нею особливостями мововживання. Отже, дискурс розуміють приблизно так само, як і текст у контексті його вживання, але в разі дискурсу контекст охоплює значно ширше коло явищ, включаючи суспільні явища; саме тому дискурс і є соціальним, зумовленим суспільством явищем. 3.2.4. Визначення жанру Систему значень терміна жанр та особливості його вживання докладніше розглянуто в іншій праці (див. Marcinkevičienė 2004), тому тут лише коротко підсумуємо основне. Насамперед слід сказати, що сьогодні термін жанр має значно ширше вживання: йдеться не лише про жанри мистецьких творів, а й про жанри будь-якого тексту, наприклад скарги, або будь-якого засобу масової інформації. У ще ширшому розумінні жанрами можна класифікувати будь-які соціальні дії, пор.: жанр уроку, заходу. Це абстрактніше вживання відповідає і напрямам жанрових досліджень. Теорія жанру, що виникла в літературознавстві, нині поширюється на зовсім інші галузі. Упродовж останніх кількох десятиліть ширше почали аналізувати жанри нехудожньої літератури, зокрема преси; багато писали про фільми та нові інтернет-жанри — гіпертекст, електронні листи й дискусії. Ще однією визначальною рисою поняття жанру є прагнення поєднати закономірності мови із закономірностями людської діяльності. Інакше кажучи, нове поняття жанру охоплює типи дискурсів, які аналізують соціаль- 20 nėje ir kultūrinėje kalbos vartojimo plotmėje (Freedman 1994a: 3). Štai Guntheris Kressas teigia, kad įprastinės bendravimo formos lemia konvencines tekstų formas, t. y. tam tikrus specifinius žanrus. Žanrai turi savo formą ir reikšmę, atsiradusią dėl tuo žanru koduojamų socialinių bendravimo formų tikslų, funkcijų ir reikšmių. Todėl žanrai atspindi būdingiausias bet kurios bendruomenės socialines progas ir bendravimo formas (Kress 1989: 19). Žanro analizė turi būti siejama su konvencijų tyrimais. Взаємодію суспільства з популярними в ньому жанрами можна простежити за тим, що зміни в суспільному житті зумовлюють появу нових жанрів, і навпаки — нові жанри прискорюють розвиток суспільства. Тому сучасні студії жанру спираються на нову риторику — дослідження того, як риторичних цілей комунікації досягають за допомогою різних жанрів. Значення жанру — це не лише зміст текстів цього жанру, а й його функція. Жанр зазвичай є частиною певної церемонії чи соціальної дії; ця церемонія встановлює певні обмеження, які й становлять основу специфіки жанру (Freedman 1994b: 59–60). Жанр пов’язаний із комунікацією більше, ніж текст або дискурс, і його навіть визначають як соціальну дію. Хоча жанри розпізнають і визначають за формою дискурсу та іншими подібностями (аудиторії, способу мислення, ситуацій), жанр визначає не форма чи зміст дискурсу, а риторична дія, для здійснення якої він призначений. Отже, жанр репрезентує типову риторичну дію (Miller 1994a: 23–24). Відображаючи певні закономірності й моделі мововживання, жанр є сутнісною складовою нашого культурного життя. Тому культуру можна описати за набором поширених у ній жанрів, а сам жанр вважати специфічною і вкрай важливою частиною життя суспільства, аспектом його комунікативної структури, певною структурою інституційної влади (Miller 1994b: 68–71). Що складніше й різноманітніше суспільство, то більше в ньому жанрів і то розмаїтіший його жанровий репертуар (Miller 1994a: 36). Те саме стосується й окремих людей. Поняття жанру як соціальної дії визначає його співвідношення з текстом, контекстом і дискурсом. Значення тексту, його розуміння залежать не лише від дискурсу, до якого він належить, а й від конкретного жанру. І те й інше соціально зумовлене: дискурс визначають інституції, які його створюють, наприклад, тексти публіцистики — засоби масової інформації, а жанр — усталені комуні- 21 кативні ситуації, у яких він виникає. І жанр, і дискурс мають специфічне, соціально зумовлене значення, тому тексти подвійно детерміновані: типом дискурсу та обмеженнями конкретного жанру. І дискурси, і жанри постають із конкретної структури суспільства та різних процесів, що в ньому відбуваються; жанри є конвенційними супутниками соціальних подій, через які й здійснюється суспільне життя. Дискурс визначає, що саме говорять, а жанр — як це роблять, дотримуючись форм, зумовлених контекстом. Хоча і дискурс, і жанр визначають мовне вираження тексту, це різні речі: наприклад, релігійний дискурс може втілюватися в різних жанрах залежно від ситуації й аудиторії, пор. проповідь священника та підручник релігії для п’ятикласників. Ці два джерела значення й форми тексту мають багато спільного. По-перше, обидва вони мають соціальну й культурну природу; по-друге, окремі соціальні інституції, що породжують певний дискурс, мають більш або менш сталий набір жанрів. Деякі дискурси несумісні з певними жанрами (пор. Kress 1989: 20–29). У будь-якому разі жанр — термін із вужчим семантичним обсягом, ніж текст або дискурс, адже саме їх характеризують через властиві їм жанри, а не навпаки. Отже, поняття жанру, подібно до понять тексту і дискурсу, розширилося й охоплює більше явищ соціального контексту, ніж раніше. Розуміння жанру в цьому сенсі змінилося найбільше, адже жанр почав означати не лише конвенції, що визначають різновиди мистецьких творів, а всі типи комунікації, зумовлені властивими кожному з них цілями спілкування. Жанр у широкому розумінні позначає типові соціальні дії, культурні й ідеологічні явища. 3.2.5. Жанр і тип тексту Багато дослідників дуже подібно характеризують співвідношення типу тексту та жанру. Вони стверджують, що відмінності між текстами сприймаються як ознаки різних типів текстів або дискурсів. Внутрішні відмінності самих текстів (за їхньою структурою та змістом) називають типами текстів або дискурсів, а жанри чи регістри сприймають як зовнішньо визначені класи текстів (Östman, Virtanen 1995: 246–247). Отже, відмінність між типами текстів і жанрами збігається з відмінністю між внутрішніми та зовнішніми ознаками текстів. Внутрішні ознаки є мовними (формальними або семантичними), а зовнішні — комунікативною метою 22 і темою. Однак важко послідовно дотримуватися такого розрізнення типів ознак, і часто внутрішні та зовнішні ознаки поєднуються (Pilergaard, Frandsen 1996: 2–3). За метою написання або функціями текстів традиційно розрізняють риторичні типи текстів. Їхня кількість і різноманітність залежать від узагальненості цілей. Найчастіше виділяють 3–5 чистих риторичних типів текстів: опис (description), розповідь (narration), пояснення (exposition) і переконування (argument). Інші автори додають до них також спонукання (hortatory type) і інструкцію (instruction). У працях литовських авторів закріпилася тричленна класифікація типів текстів: опис, розповідь, міркування чи роздум (Koženiauskienė 1999: 155–178; Sirtautas, Grenda 1988: 185). Типи текстів відрізняються від жанрів і тим, що загальновизнаної класифікації типів текстів досі немає, тому різні типи текстів, названі різними авторами, слід вважати проміжними, а не остаточними. Жанри, навпаки, є класифікаціями текстів, визнаними в певній мовній спільноті. Ще одна відмінність між типом тексту та жанром полягає в тому, що для типів текстів часто достатньо окремих частин тексту, його фрагментів, тоді як жанр є характеристикою цілого тексту (Pilergaard, Frandsen 1996: 3). Жанри й типи текстів взаємодіють по-різному, тобто жанри не відповідають типам текстів: тексти одного жанру можуть складатися з різних типів, а текст одного типу може використовуватися в різних жанрах, наприклад розповідь — у казках, повідомленнях, щоденниках, описах наукових експериментів. І навпаки, щоденник охоплює не лише розповідь, а й інші типи текстів (Östman, Virtanen 1995: 246–247; Lee 2001: 41; Vestergaard 2000: 151–175). 3.3. Вживання тексту, жанру й дискурсу у корпусі текстів Оглянувши визначення тексту і дискурсу, запропоновані різними авторами, можна розглянути, як ці слова вживаються в мові, і з’ясувати, як і якою мірою теоретичні постулати відображаються в реальному вживанні. Інакше кажучи, необхідно перевірити, чи терміни не визначаються одним чином, а насправді вживаються інакше. Найкраще перевірити вживання цих слів у корпусі текстів. Однак у цьому випадку виникають певні методологічні проблеми. Одна з них пов’язана з відмінностями між мовами. 23 Хоча текст і дискурс є міжнародними словами, особливості їх уживання в різних мовах можуть відрізнятися; пор. аналіз уживання міжнародного слова апатія в англійській і литовській мовах (Marcinkevičienė 2002: 81–93). Визначення цих термінів обговорено в працях англомовних авторів, а для аналізу їх уживання використовується корпус литовської мови. Інша проблема полягає в тому, що для дослідження вживання термінів потрібен спеціалізований корпус праць із лінгвістики тексту й аналізу дискурсу, у якому досліджувані слова вживалися б як терміни. Корпус литовської мови має загальний характер, тому прийнятне для окремих авторів і властиве їм уживання термінів та розуміння позначуваних ними понять не завжди можуть збігатися з поширеним уживанням. Однак укласти спеціалізований корпус литовськомовних праць із мовознавства неможливо, оскільки згадані галузі мовознавства в Литві зовсім нові. Навіть з огляду на ці проблеми варто дослідити вживання розглядуваних слів, сподіваючись, що а) зумовлені мовою відмінності в їх уживанні не надто виразні, а б) навіть у корпусі загального характеру можуть виявитися певні особливості вживання термінів. Дослідивши корпус текстів, насамперед помічаємо неоднакову частотність уживання цих слів. Текст уживається набагато частіше й у різноманітніших контекстах: в однині — 14412, а в множині — 10902 рази; дискурс — 1467 і 238 разів. Крім того, уживання дискурсу обмежується спеціальними філософськими, літературознавчими й культурологічними текстами, з яких постає литовське розуміння дискурсу. У широкому значенні дискурс розуміється як мова або мовлення з певними особливостями або манера мовлення (наприклад: дискурс, що об’єднує суспільні інституції, сьогоднішні дискурси насичені аргументами, інституції та дискурси, проявлятися в різних дискурсах, у межах нав’язаного марксистського філософського дискурсу), що охоплює тексти окремих авторів і їхню сукупність (наприклад: дискурси Гегеля про релігію, визначає риторику дискурсу Ніки, автор сплів переконливий риторичний дискурс, можемо побачити два джерела дискурсу де Бовуар). У вузькому значенні вживане слово дискурс позначає сфери окремих видів соціальної діяльності або галузей науки (соціальний, науковий, політичний, філософський, сучасний соціальний дискурс, дискурс фахівців у галузі мистецтва, мова канцелярських дискурсів, розвиток критики неоромантичного дискурсу) або усну комунікацію з певними особливостями (деконструктивний, інте 24 лектуальний, критичний, моральний, еротичний, офіційний, тоталітарний, міждисциплінарний, ідеологічний, сьогоднішній науковий дискурс, між спекулятивним і поетичним дискурсом, правила постмодерного дискурсу не дозволяють). З деяких контекстів виразно постає публічний, дискусійний дискурс (пор.: протягом восьми років не було серйозного дискурсу про нову музику, яскравий приклад цього дискурсу — дискусія, виявилася нездатною контролювати всі події дискурсу, литовський «публічний дискурс інтелектуалів», у публічному дискурсі знаходимо лише цинічний (а іноді наївний) вияв чоловічої зарозумілості), а також можливість синонімічного вживання дискурсу і тексту, тобто таких контекстів, у яких дискурс без істотної зміни значення може бути замінений текстом (цей дискурс говорить про дійсність, від фрази — до дискурсу: до поеми, філософського есе, отже, спробую дисциплінувати свій дискурс, метафоризація пронизує кожен дискурс: повсякденний, науковий, поетичний, філософський тощо). Інакше кажучи, вживання дискурсу у корпусі текстів загального характеру підтверджує зазначені значення: а) уживана мова, будь-який словесний текст, б) певна мовна сфера, в) інтерактивне, дискусійне спілкування. Дещо інша ситуація з текстом. Його вживання, якщо судити за найчастотнішими сталими словосполученнями, є одноріднішим. Найчастіші епітети вказують на словесний, особливо письмовий, вигляд тексту (словесний, написаний, читаний текст), мову, якою його написано (литовський, оригінальний текст, текст англійською, російською мовою), жанр, характер або конкретний твір (текст пісні, книги, постанови, заяви, присяги, оголошення, власного виступу; літургійні, давні, ділові, релігійні, художні, мистецькі, біблійні тексти). Інші поширені фрази: аналіз та інтерпретація тексту, структура тексту, у тексті зазначається, і далі як у тексті, у тексті замість слів. Отже, нетермінологічне вживання тексту не засвідчує деяких елементів концепції тексту, які їй приписують теоретики, наприклад, того, що текст може бути усним або навіть невербальним. У реальному литовському вжитку переважає традиційне розуміння тексту як написаного. Подібно й жанр, хоча й визначається досить широко, у корпусі текстів найчастіше вживається у звичному значенні, тобто для характеристики певних класів мистецьких творів. Найчастіші сталі словосполучення: жанр літератури, оперети, роману, поезії, прози; жанр і стиль, текст і жанр, жанровий твір, виду або жанру, теми й жанру, різноманітного 25 жанру й змісту, різних, відмінних жанрів. Інші приклади вживання свідчать, що жанр уживається на позначення а) мистецьких творів, найчастіше текстів, і б) жанрів засобів масової інформації або просто заходів: а) пропонуються коефіцієнти відповідно до жанрів книжок: книги для дітей та молоді; користуватися зразками текстів різного стилю, типу, жанру; це перше видання кальвіністських проповідей литовською мовою; це буде цілком новий жанр у Литві — опера абсурду; легкого жанру, не схильний до попси; промови певного жанру, з нагоди святкової події; вдається до жанру магічного реалізму; б) сам жанр передачі вимагає; найменш популярний жанр — публіцистика й есеїстика; це зумовлює жанр, характер цих заходів; не цурається жанру публіцистики, пише есе; випробувати й нові телевізійні жанри. Як видно з прикладів, жанр часто вживається невизначено й синонімічно до стилю (жанр публіцистики), літературної течії (жанр реалізму), а також на позначення усних творів. Часте вживання жанру разом з іншими іменниками, що позначають різновиди (типи, різновиди, стилі), без зазначення дрібніших поділів кожного різновиду, також засвідчує ширше, ніж лише жанр мистецького твору, значення. Отже, реальне вживання цього іменника найбільше з усіх чотирьох аналізованих термінів віддалене від традиційного значення, наведеного у словниках і довідниках, і наближене до широкого визначення жанру, запропонованого теоретиками. До речі, у корпусі текстів жанр уживається значно рідше, ніж текст, але частіше, ніж дискурс: в однині його вжито 2041 раз, а в множині — удвічі менше, 1027 разів. Термін «тип тексту» в корпусі текстів не виявлено. 4. Висновки 1. У праці розглянуто деякі пари термінів, що позначають мовну систему, та терміни, які їх узагальнюють: a) м о в н і т и п и: загальна, або літературна, мова і говірки, або діалекти (географічні та соціальні чи професійні); b) м о в н і р і з н о в и д и: мова і мовлення, усна й писемна, або книжна, мова, усне й писемне мовлення, жива мова та мова писемності; c) м о в н і р і з н о в и д и за сферами її вживання: художня й нехудожня 26 мова, що охоплює побутову та фахову, а остання — наукову й адміністративну мову; спеціальна (фахова, ділова мова, мовний домен, або сфера) і загальна, загального характеру мова; публічна й приватна мова; d) функціональні стилі: науковий, адміністративний, публіцистичний, побутовий, художній. 2. Порівняння визначень цих мовознавчих термінів у різних джерелах виявило низку проблем. Незрозуміло, яким узагальнювальним словом — різновидом, типом чи видом — називати слова, що позначають усе функціональне й структурне розмаїття мови. Крім того, з огляду на тенденції вживання цього терміна, слід точніше визначити поняття мовний тип, назвати поняття спеціальна, фахова, ділова мова або мовний домен, чи сфера, якому протиставляється мова загального характеру, загальна або проста мова; можливо, узаконити запозичення регістр, що позначає різні рівні публічної та приватної мови. 3. Детальніше розглянуто пари термінів, пов’язаних із найважливішою комунікативною одиницею мови — текстом: e) текст і дискурс; f) тип тексту й жанр. Їх проаналізовано на основі трьох джерел: визначень цих термінів у загальних і спеціальних філологічних довідкових виданнях — словниках, довідниках, енциклопедіях; характеристик понять, позначених цими термінами, у працях із лінгвістики тексту, аналізу дискурсу та теорії комунікації; а також уживання цих слів у загальному корпусі текстів. 4. З’ясувалося, що текст і жанр слід визначити ширше, щоб визначення цих термінів відповідали не лише теоретичному розумінню позначених ними явищ, а й зміненому реальному вживанню в мові. Дискурс і тип тексту варто визначити, спираючись на найновіші праці з лінгвістики тексту й аналізу дискурсу, та включити до мовознавчої термінології. 5. У цій статті поставлено за мету систематично розглянути проблеми деяких мовознавчих термінів, сподіваючись на дискусію та пропозиції щодо порушених питань. 27 LITERATŪRA Beaugrande de R. 1981: Introduction to text linguistics. New York–Amsterdam. Bex T. 1996: Variety of written English: texts in society: societies in text, London and New York. DLKŽ 2000: Dabartinės lietuvių kalbos žodynas, Vilnius. Fairclough N. 1992: Discourse and Social Change, Cambridge. Freedman A. 1994a: Locating Genre Studies: Antecedents and Prospects. – Genre and the New Rhetoric. Ed. by A. Freedman and P. Medway, London, 3–20. Freedman A. 1994b: Anyone for Tennis? – Genre and the New Rhetoric. Ed. by A. Freedman and P. Medway, London, 43–66. Garret P., Bell A. 1998: Media Discourse: A Critical Overview. – Approaches to Media Discourse. Ed. by A. Bell and P. Garret, Malden, USA and Oxford, UK, 2–20. Halliday M. A. K. 1978: Language as Social Semiotic, London. Halliday M. A. K., Hasan R. 1991: Language, Context, and Text Aspects of Language in a Social-semiotic Perspective, Oxford. Halliday M. A. K. ir kt. 1964: Halliday M. A. K., Macintosh A., Strevens D. D. The Linguistic Sciences and Language Teaching, London. Hawthorn J. 1998: Moderniosios literatūros teorijos žinynas, Vilnius. Joos M. 1961: The Five Clocks, Bloomington. Koženiauskienė R. 1999: Retorika: iškalbos stilistika, Vilnius. Kress G. 1989: Linguistic Processes in Sociocultural Practice, Oxford. KTŽ 1990: Gaivenis K., Keinys S. Kalbotyros terminų žodynas, Kaunas. Leckie-Tarry H. 1993: The specification of a text: register, genre and language teaching. – Register Analysis: Theory and Practice. Ed. by M. Ghadessy, London and New York, 26–42. Lee D. YW. 2001: Genres, Registers, Text Types, Domains, and Styles: Claryfying the Concepts and Navigating a Path Through the BNC Jungle. – Language Learning and Technology 5/3, 37–72. LKE 1999: Lietuvių kalbos enciklopedija, Vilnius. LLE 2001: Lietuvių literatūros enciklopedija, Vilnius. Marcinkevičienė R. 2002: Polygaminieji tekstynai – šalinis tarptautinių žodžių vartosenai tirti. – Kalbotyra 51 (3), 81–93. Marcinkevičienė R. 2004: Spaudos žanrų tipologija (Vakarietiškoji patirtis). – Darbai ir dienos 38, 191–234. Miller C. R. 1994a: Genre as a Social Action. – Genre and the New Rhetoric. Ed. by A. Freedman and P. Medway, London, 23–42. Miller C. R. 1994b: Rhetorical Community: The Cultural Basis of Genre. – Genre and the New Rhetoric. Ed. by A. Freedman and P. Medway, London, 67–78. Nauckūnaitė Z. 2000: Iškalbos mokymas, Kaunas. Nauckūnaitė Z. 2003: Loginiai ir lingvistiniai sakytinės ir rašytinės kalbos skirtumai. – Žmogus ir žodis 1/5, 78–83. Nunan D. 1993: Introducing Discourse Analysis, London. 28 Östman J.-O., Virtanen T. 1995: Discourse Analysis. – Handbook of Pragmatics (Manual). Ed. by J. Verschueren, J.-O. Östman, J. Blommaert, Ch. Bulcaen, Amsterdam/Philadelphia, 239–253. Palionis J. 1985: Kalbos mokslo pradmenys, Vilnius. Pilergaard M., Frandsen F. 1996: Text Type. – Handbook of Pragmatics (Manual). Ed. by J. Verschueren, J.-O. Östman, J. Blommaert, Ch. Bulcaen, Amsterdam/Philadelphia, 1–13. PMLS 2000: Pagrindinės moderniosios literatūrologijos sąvokos, Vilnius. Sirtautas V., Grenda Č. 1988: Lietuvių kalbos sintaksė, Vilnius. Stillar G. 1998: Analyzing Everyday Texts. Discourse, Rhetoric, and Social Perspectives, London. Stubbs M. 1993: British Traditions in Analysis. From Firth to Sinclair. – Text and technology. In Honour of John Sinclair. Ed. by M. Baker, G. Francis and E. Tognini-Bonelli, Amsterdam/Philadelphia, 1–33. Stubbs M. 2001: Words and Phrases. Corpus Studies of Lexical Semantics, Malden, USA and Oxford, UK. Titscher S. ir kt. 2000: Titscher S., Meyer M., Wodak R., Vetter E. Methods of Text and Discourse Analysis, London. Tolson A. 1996: Mediations. Text and Discourse in Media Studies, London. TŽŽ 2001a: Vaitkevičiūtė V. Tarptautinių žodžių žodynas, Vilnius. TŽŽ 2001b: Tarptautinių žodžių žodynas. Ats. red. A. Kinderys, Vilnius. Vaičekauskienė L. 2004: Naujųjų lietuvių kalbos svetimžodžių norminimo teorija ir praktika. Daktaro disertacija, Vilnius. van Dijk T. A. 1998: Opinion and Ideologies in the Press. – Approaches to Media Discourse. Ed. by A. Bell and P. Garret, Malden, USA and Oxford, UK, 23–63. van Dijk T. A. 2001: Discourse, Ideology and Context. – Folia Linguistica 35/1–2, Berlin, 11–40. Vestergaard T. 2000: From Genre to Sentence: the Leading Article and its Linguistic Realization. – English Media Texts – Past and Present. Language and textual structure. Ed. by F. Ungerer, Amsterdam / Philadelphia, 151–175. Widdowson H. 1995: Discourse Analysis. A Critical View. – Language and Literature 4.3. Vladarskienė R. 2000: Apie funkcinius stilius ir registrus. – Acta Linguistica Lithuanica 42, 132–140. Župerka K. 1983: Lietuvių kalbos stilistika, Vilnius. Župerka K. 1997: Stilistika, Šiauliai. SOME PROBLEMS OF language AND text RELATED TERMS Summary The paper deals with two groups of Lithuanian linguistic terms. One group consists of the terms referring to different types and sorts of language as a system, e.g. 29 literary, standard language, language and speech, written and spoken, public and private language, functional styles, etc. Another group comprises the names of the communicative units of language, i.e. text, discourse, text type, and genre. The first group is merely overviewed pointing out the need to have more consistent generic names, and some equivalents for widely spread linguistic terms in English, such as language for general purpose vs language for specific purpose, and register. The second group of terms is analysed using three different sources: dictionaries and encyclopedias, theoretical papers, and the Corpus of Contemporary Lithuanian Language. Analysis of different sources revealed the discrepancy between the theoretical approaches to the notions mentioned above, definitions of the terms in general and specific dictionaries, and their usage in the general corpus. It was suggested to widen the definition of the terms text and genre in order to make them compatible with the most recent theoretical approaches as well as everyday usage. The other two terms discourse and text type were suggested to be included in the list of linguistic terms and defined. Rūta MARCINKEVIČIENĖ Vytauto Didžiojo universitetas Donelaičio g. 58, LT-44248 Kaunas E. paštas [email protected] Gauta 2004-09-09 30