Kirtis, priegaidė ir jų poveikis vokalizmui Biržų tarmėje

LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI LIETUVOS TSR MOKSLŲ AKADEMIJA НАГОЛОС, ІНТОНАЦІЯ ТА ЇХНІЙ ВПЛИВ НА ВОКАЛІЗМ БІРЖАЙСЬКОЇ ГОВІРКИ I. JASINSKAITĖ Біржайською говіркою тут називаємо говірку, якою послуговуються місцеві жителі міста Біржай і території в радіусі 5—10 км навколо нього. Ця говірка належить до східноаукштайтських пунктинінків. Специфіку вокалізму біржайської говірки зумовлюють деякі процеси, тісно пов’язані з наголосом та інтонацією. Перш ніж розглянути ці процеси та їхні результати, слід хоча б коротко торкнутися відтягування наголосу та інтонації в говірці. За традиційною думкою вважається, що Біржай належать до зони загального відтягування наголосу. Однак насправді це не так. У біржайській говірці наголос відтягується умовно, але не так, як це відбувається в інших говірках зони умовного відтягування наголосу. Зазвичай умовним відтягуванням наголосу називають явище, за якого наголос відтягується з циркумфлексного й короткого закінчення на довгу основу (або передзакінчений склад). Однак у біржайській говірці все визначає кількість не основи, а закінчення. Закон відтягування наголосу в говірці такий: з короткого закінчення наголос відтягується¹, з довгого закінчення (акутового чи циркумфлексного) — не відтягується, наприклад: šak < šaka, neš² < nešu, bał̃t̃ < balti, rū̃nks < rankas, vaĩks < vaikus, але šakõs < šakõs, vaĩkẽ < vaikai, sakõ < sakau, vaĩkām < vaikām, katrāi < katrāi. У говірці є п’ять інтонацій: 1. Акутова (´) — чується на дифтонгах ai, au, ei та на першому компоненті відповідників мішаних дифтонгів у говірці, наприклад: káims < káimas, káuls < káulas, véids < véidas, máł̃t̃ < málti, pírm̃s < pìrmas, stúm̃t̃ < stùmti, ším̃t̃ < šèmtì, lúŋgs < láŋgas. 2. Циркумфлексна (˜) — чується на дифтонгах ai, au, ei, ui та на другому компоненті відповідників мішаних дифтонгів у говірці, наприклад: vaĩks < vaĩkas, láũks < láũkas, kreĩp̃t̃ < kreĩpti, pùĩks < puĩkus, bał̃ns < bałnas, kìr̃vìs < kìr̃vys (kirvis) rū̃nk < rankà, gùł̃t̃ < gùlti; на акутовій основі, коли наголос щойно відтягнуто на неї 1 Виняток становлять займенники katrās, anàs, viskàs, kaškàs, які наголошуються як односкладові займенники kàs, tàs. 2 М’якість приголосних перед голосними переднього ряду не позначається, оскільки в цьому разі в говірці вони завжди м’які (крім l). 189 наголос; наприклад: kałñ < kalnė, bałt < baltà, lūng < langè, laĩb < laibà (це підтверджує, що всі довгі склади перед наголосом мають циркумфлексну інтонацію). 3. Коротка (˘) — чується: на коротких голосних в односкладових словах, наприклад: màt, bèt, tìk, sù; на коротких голосних, що дістали наголос після його відтягнення, наприклад: višt < viš t a, gèr < gerà, vĩs < visi, sùk < sukù; у деяких дієсловах III особи майбутнього часу, де в говірці є скорочені голосні з висхідною інтонацією, а в літературній мові — форми з метатонією, наприклад: sakìs < sakýs (sakýs), kùs < káns (kãs), або де в говірці є короткі голосні замість давніх голосних із циркумфлексною інтонацією, наприклад: tìs (tẽs), skìs (skẽs) (ці короткі голосні могли виникнути за аналогією з першим випадком або просто скоротитися з голосних із циркумфлексною інтонацією); у займенниках anàs, katràs, viskàs, kaškàs, у яких наголос із закінчень у говірці не відтягується за аналогією з односкладовими займенниками tàs, kàs. 4. Середня (˘) — чується: на подовжених після наголосу i, u, наприклад: ši.ts < šitas, ri.s < riša, rū.ds < rūdas, tū.r < turi; на довгих голосних і дифтонгах ie, uo, які дістали наголос після його відтягнення, наприклад: šùns < sūnùs, žmòn < žmonà, dien < dienà, juod < juodà; на наголошених довгих голосних і дифтонгах ie, uo, наприклад: vìrs < vyras, pìkt < pýkti, šòns < šónas, Jõns < Jõnas, piẽns < pienas, šiẽns < šienas, duòn < dúona, juòks < juõkas. 5. Перерізна (˟) — чується на скорочених у кінці слова дифтонгах із циркумфлексною інтонацією ė, o, ai, au, ei та ie, uo, наприклад: katẽs < katės, šakõs < šakõs, gerẽ < gerai, sakõ < sakau, sakẽ < sakei, anẽ < anie, katrõ < katruõ (ę—e з відтінком e, o—o з відтінком a, ę—ę з відтінком a). Можна помітити, що голосні та дифтонги літературної мови в кінці слова відповідають одним звукам говірки, а на початку й усередині слова — іншим. Отже, закономірності кінця слова в говірці відрізняються від закономірностей некінцевих складів. На закінчення слів у говірці впливає сильне скорочення, що охоплює як наголошені, так і ненаголошені склади. Тут воно переплітається з іншим, не менш характерним для говірки явищем — скороченням ненаголошених складів. Особливо скорочуються в говірці ненаголошені закінчення, оскільки в них відбуваються обидва ці процеси. На дифтонгові закінчення впливає ще й третій чинник — асиміляція компонентів дифтонгів, яка прискорює їх скорочення. Усі ці три процеси, перебігаючи в тісному взаємозв’язку, сформували сучасні закінчення слів у говірці. Розглянемо вокалізм закінчень слів у говірці, щоб з’ясувати перебіг цих процесів та їхні наслідки. 1. Короткі кінцеві голосні a, e, i, u у говірці здавна були ненаголошеними або стали такими внаслідок відтягнення наголосу. У цій позиції вони випадали або відпадали, наприклад: šåk < šakà, vaĩks < vaikas, (su) kàt < katė, kàtẽs < katės, kìt < kiti, ùnt’s < antìs, dìrb < dirbu, vaĩks < vaikus. Випадіння цих голосних цілком зрозуміле — скоротившись, вони вже не можуть скорочуватися далі, тож випадають під впливом скорочення закінчень і ненаголошених складів. У наголошеній позиції вони, мабуть, не випали б, як свідчать займенники anàs, katràs, viskàs, kaškàs. 190 2. Довгі голосні ą, ę, į, y, ų, ū у наголошеному закінченні зберігають свою кількість (якість зберігають не всі), наприклад: nešùs < nešąns (nešąs), anù < anañ (aną), manì < manẽn (mane), gaidìs < gaidỹs, vaikù < vaikų. Як видно, у цій позиції скорочення закінчень на них не впливає. У ненаголошеному закінченні ці голосні скорочуються до напівдовгих, наприклад: dirbùs < dirbans (dirbąs), vaikù. < vaikan (vaika), rašì:s < rašens (rašęs), kátì. < káten (katę), ãvì:s < ávys, ãki. < ãkį, sūnùs < sūnūs, sōdu. < sōdų. 3. Рефлекси довгих голосних ė, o у говірці не залежать від наявності чи відсутності наголосу, наприклад: katė < katē (katė), bùlbė < bùlbė (bulvė), šakõs < šakós, gẽldos < gėldos. Рефлекси абсолютних і не абсолютних закінчень відрізняються; в інших довгих голосних цього не помічено. В абсолютному закінченні литовські ė, o мають у говірці відповідники e, a, наприклад: ù:pe (upė), gẽsmẽ (giesmė), varlà (varlė), rašà (rašo), šāvā (savo). Мабуть, у цьому випадку абсолютне закінчення скоротилося ще тоді, коли замість литовських ė, o були ē, ā. У говірці ці ē, ā скоротилися до e, a, і, коли відбувався перехід ē, ā > e, o, вже не могли змінитися. У не абсолютному закінченні литовські ė, o дають у говірці e (після l — ę), o, наприклад: gẽsmẽs < giesmės, giẽsmẽs < giésmės, varlẽs < varlės, varlės < varlės, šakõs < šakós, šākos < šakos. Не абсолютне закінчення в говірці скоротилося пізніше, коли ē, ā вже змінилися на ė, o. Під час скорочення закінчення ці ė, o також скоротилися, а тому розширилися, утворивши короткі e, ę, o. 4. Кінцеві дифтонги ai, au, ei монофтонгізуються, якщо вони здавна мали циркумфлексну інтонацію (без наголосу або з наголосом), наприклад: vaikẽ < vaikai, lãukẽs < laukais, sodē < sõdai, matõ < mataũ, sunõs < sūnaũs, válgo < válgau, matē < matẽi, válge < válgei, kátē < káte i. Якщо ці дифтонги мають висхідний наголос, вони не змінюються, наприклад: anáí < anái, tinái < tenái, táu < táu, sáu < sáu (прикладів із дифтонгом ei у цьому випадку не знайдено). Якщо ці дифтонги здавна мали висхідну інтонацію, але були ненаголошеними, вони, схоже, редукуються, як свідчить єдиний приклад ši.tai < šitai (одн. ужив.). Отже, кінцеві ai, au, ei у говірці мають різні відповідники: іноді залишаються незмінними, іноді редукуються, а іноді монофтонгізуються. Як видно, найбільше скорочуються дифтонги ai, au, ei з циркумфлексною інтонацією — вони навіть монофтонгізуються. Це зумовлено їхньою фонетико-артикуляційною структурою. Дифтонги ai, au, ei — сполучення широкого й вузького звуків — стають особливо незручними, коли наголошені з циркумфлексною інтонацією. Тоді перший компонент, який у цьому разі вимовляється слабше, редукується й асимілюється з другим, щоб полегшити вимову. Скорочення закінчень ще більше прискорює цей процес. Можливо, певною мірою асимілюється й другий компонент. Коли обидва компоненти зрівнялися й злилися (або, можливо, коли другий був відтятий), із двох звуків утворився один, який спочатку, мабуть, був довгим, а згодом скоротився. Отже, дифтонги ai, au, ei з циркумфлексною інтонацією могли монофтонгізуватися. Дифтонги ai, au, ei з висхідною інтонацією мають зовсім іншу природу: їхній перший компонент вимовляється виразно, а тому не схильний слабшати, тоді як другий не виявляє схильності до редукції й асиміляції, оскільки, будучи вузьким, природно готує вимову наступного приголосного або змикання рота. З цих причин наголошені кінцеві ai, au, ei з висхідною інтонацією зовсім не змінюються, як видно з наведених вище прикладів, а ненаголошені втрачають голосовий акцент на першому компоненті, утрачають свою стійкість і дещо редукуються. 191 Отже, рефлекси кінцевих дифтонгів ai, au, ei у говірці є результатом асиміляції компонентів і скорочення закінчень. 5. Дифтонги ie, uo як у наголошеному, так і в ненаголошеному закінченні монофтонгуються до коротких голосних ė, o, наприклад: anė < aniė, naktės < nakties, šitie < šitie, ano < anuo, dainos < dainuos, šito < šituo. Це також наслідок асиміляції компонентів дифтонгів і скорочення закінчень. 6. Дифтонг ui наприкінці слова рідкісний; у твердому варіанті його взагалі не виявлено. Під наголосом із твердою циркумфлексною інтонацією він редукується до ū, у якому помітна асиміляція компонентів, наприклад: apsukbūi < apsukūi (навколо). У ненаголошеному закінченні ui, здається, випадає, на відміну від будь-якого іншого дифтонга, наприклад: šūn < šūnui, stāl < stālui. Судячи лише із закінчення однини давального відмінка, можна подумати, що тут випало -u, яке в говірках часто буває закінченням цього відмінка. Однак випадання вторинного ui у говірці, наприклад: tūrg³ < tūrgui < tūrg uje, Vil̃n < Vilniuj < Vilniuje, дає змогу припустити, що й у давальному відмінку однини випало ui. 7. Кінцеві змішані дифтонги зазвичай вторинні, тому в говірці вони вже більше не скорочуються. Здавна в кінці слова іноді трапляється дифтонг ar — тоді він втрачає другий компонент, наприклад: dā < dār, dabā < dabar. Як видно, закономірності кінця слова найбільше впливають на короткі голосні — вони навіть випадають. Довгі голосні наприкінці слова скорочуються, але неоднаково: на одні сильніше впливає скорочення ненаголошених складів (a, e, i, y, u, ū), а на інші — скорочення закінчень (ė, o). Дифтонги також скорочуються неоднаково: на дифтонги ai, au, ei впливає інтонація, тоді як ie, uo монофтонгуються в кожному закінченні. Якими б різноманітними не були зміни наприкінці слова в говірці, вони завжди закономірні. У нескінцевих складах голосні, дифтонги та змішані дифтонги літературної мови мають дещо інші відповідники серед звуків говірки. Їх розгляд показує, що й тут діють власні фонетичні закономірності. Як і в кінці слова, тут діє закономірність скорочення ненаголошених складів, яка на деякі голосні впливає навіть сильніше, ніж на відповідні кінцеві голосні. Поряд із нею діє закономірність подовження коротких наголошених складів, за якою короткі наголошені голосні подовжуються. Ця закономірність не може діяти наприкінці слова, оскільки короткі кінцеві голосні збереглися лише в односкладових словах і складах, що з’явилися в закінченнях пізніше, а їх ця закономірність не зачіпає. У нескінцевих складах відбувається також асиміляція компонентів дифтонгів (і змішаних дифтонгів), відома й на кінці слова. Узгоджена дія всіх цих закономірностей сформувала сучасну систему нескінцевих голосних, дифтонгів і змішаних дифтонгів Біржайської говірки. Тут ми розглянемо її: 1. Ненаголошені короткі голосні нескінцевих складів a, e під наголосом подовжуються, очевидно, до довгих, o, i, u — до напівдовгих, наприклад: tāks < takas, kāšti < kašti, rēts < rėtas, mẽstī < mesti, lā̃k < lėkia, šĩts < šitas, ti.kras < tikras, mū.št < mušti, dū.jė < dūjai (du). У ненаголошеній позиції ці голосні короткі, наприклад: sakīk < sakyk, pāmėte < pametė (pamėtė), sudėt < sudėti, tikrę < tikrai. 3 Те, що ця форма не належить до основ на -a-, як можна було б подумати, засвідчує твердий кінцевий g. 192 2. Нефінальні довгі голосні ė, o, a, e, i, y, u, ū у наголошеній позиції зберігають свою довготу, наприклад: rėkɪ < rėkti, lėkɪ < lėkti, ųžols < ąžuolas (ąžuolas), skɪsɪ < skęsti (skęsti), lɪsɪ < lįsti (lįsti), vīrs < vyras, skūstɪ < skųsti (skųsti), būti < būti. У ненаголошеній позиції ці голосні скорочуються до коротких: ė, o у цьому випадку дещо розширюється і набуває відтінку e, a. ė після l у цьому випадку дає ę (розширене ė). Наприклад: rekɪms < rėkimas, lėki.ms < lėkimas, žmōnū < žmonių, kušnīs < kasnys (kasnis), tisi.ms < tesimas, inėšɪ < įnešti, ritė < rytai, skuz-dām < skusdama, rukīt < rūkyti, rāšims < rašymas, vālgīt < valgyti. 3. Нефінальні дифтонги ai, au, ei з твердопочатковим наголосом зберігають свою кількість і якість (за винятком ei після l), наприклад: kāims < kaimas, dāiktɪs < daiktas, sāuj < sauja, lāuktɪ < laukti, vēids < veidas, lāistɪ < leisti. У дифтонгах із твердокінцевим наголосом перший компонент дещо редукований та асимільований другим, наприклад: žāistɪ < žaisti, lāiks < laikas, drāugs < draugas, dāug < daug, kreīpɪ < kreipti, āitɪ < eiti. Тут маємо ту саму асиміляцію компонентів, яку спостерігали наприкінці слова. Це ще раз доводить, що фонетичні особливості дифтонгів із твердокінцевим наголосом створюють сприятливіші умови для асиміляції їхніх компонентів, ніж дифтонги з твердопочатковим наголосом. У нефінальних складах із твердокінцевим наголосом асиміляція компонентів дифтонгів відбувається самостійно, без підтримки скорочення закінчень, як наприкінці слова, тому її результати слабші — до монофтонгізації тут не дійшло. У ненаголошеній позиції дифтонги ai, au, ei скорочуються так само, як і дифтонги з твердокінцевим наголосом, лише тут не виділяється другий компонент, наприклад: vaikē < vaikai, laimētɪ < laimėti, lāuki.ms < laukimas, drāugē < draugai, veīdeli.s < veidelys (veidelis), laidɪ.ms < leidimas. 4. Нефінальні дифтонги ie, uo у наголошеній позиції зберігають свою кількість і якість, наприклад: vīens < vienas, šiēns < šienas, pūods < puodas, juōks < juokas. У ненаголошеному складі вони скорочуються до коротких e, o, наприклад: šenāutɪ < šienauti, vęnū < vienų, odē < uodai, kolē < kuolai, joduoj < juoduoja, obolīs < obuolys. Така монофтонгізація також є результатом асиміляції компонентів. Як видно, тут ця асиміляція просунулася далі, аж до монофтонгізації, тоді як дифтонги ai, au, ei у ненаголошеному складі лише редукуються. Це, найімовірніше, тому, що компоненти дифтонгів ie, uo, маючи близьшу природу та утворюючи тісніше сполучення, легше асимілюються і тому швидше монофтонгізуються. 5. Дифтонга ui з твердопочатковим наголосом у нефінальному складі не виявлено. З твердокінцевим наголосом він редукується до bi, наприклад: pŏbīks < puikūs (пихатий), mbīls < mulas. У ненаголошеному складі ui також дає bi, наприклад: mbilē < muilai. 6. У Біржайському діалекті, як і в інших діалектах pun-tininkai, змішані дифтонги am, em, an, en змінилися на um, im, un, in, наприклад: sūmtɪs < sąntys, sīmtɪ < semti, lūnks < lankas, dīnktɪ < dengti. Причиною цієї зміни могла бути асиміляція компонентів. Було незручно вимовляти низькі голосні й одразу після них носові приголосні у змішаних дифтонгах із твердокінцевим наголосом, де наголос падає на другий компонент, а перший вимовляється слабко. Отже, спочатку a, e в них могли звузитися до u, i, щоб наблизитися до носових m, n, а згодом це явище за аналогією могло поширитися й на інші змішані дифтонги — а саме, з твердопочатковим 193 і ненаголошені am, em, an, en. Така асиміляція відома й в інших мовах, де вона тим чи іншим способом призводить до тієї чи іншої зміни цих дифтонгів (наприклад, у латиській, російській мовах). У змішаних дифтонгах ar, er, al, el із твердокінцевим наголосом і в ненаголошеній позиції також помітні редукція й асиміляція першого компонента, наприклад: var̃ds < vardas, var̃dė < vardai, vė̃rkti < verkti, gerklà < gerklė, kal̃b < kalba, vald̃yti < valdyti, pẽlns < pelnas, kelmė̃ < kelmai. Тут перший компонент дещо звужується і втрачає своє забарвлення. Голосні i, u вже не можуть звужуватися, тому зберігаються незміненими у змішаних дифтонгах, навіть не маючи наголосу. Наприклад: šim̃ts < šimtas, šimtė̃ < šimtai, gũlt < gulti, sunkùms < sunkumas. 7. Сила акцентуального наголосу в діалекті подовжує той компонент дифтонга або змішаного дифтонга, на який вона падає. Наскільки подовжує, важко визначити без відповідних приладів, але здається, що голосний компонент подовжується до напівдовгого або дещо подовжується приголосний. Оскільки це подовження досліджене не до кінця, на письмі його не позначають. Тому пишуть, наприклад: káims < káimas, laĩks < laĩkas, píl̇ns < píl̇nas, šílts < šíl̇tas. Як видно, основними процесами, що визначили характер вокалізму Біржайського діалекту, є: а) скорочення закінчень, б) скорочення ненаголошених складів, в) подовження коротких наголошених складів, г) асиміляція компонентів дифтонгів і змішаних дифтонгів. Усі ці процеси тісно пов’язані між собою й переплетені так, що іноді важко визначити, де закінчується один і починається інший. Ці процеси відбуваються неоднаково наприкінці слова та в нефінальних складах. Оскільки різні звуки діалекту мають неоднакові фонетико-артикуляційні особливості й різне положення в слові, у одних звуках сильніше відбувається один процес, а в інших — інший. Система вокалізму Біржайського діалекту за своєю суттю є результатом цих процесів. НАГОЛОС, ІНТОНАЦІЯ ТА ЇХНІЙ ВПЛИВ НА ВОКАЛІЗМ БІРЖАЙСЬКОЇ ГОВІРКИ И. П. ЯШИНСКАЙТЕ Резюме Біржайська говірка належить до тієї частини східноаукштайтського діалекту, у якій дифтонги am, an, em, en змінилися на um, un, im, in. Цією говіркою послуговуються місцеві жителі міста Біржай та околиць у радіусі 5—10 км. У говірці діє закон переміщення наголосу з короткого закінчення на попередній склад. Із довгого закінчення (незалежно від інтонації) наголос не переміщується. Говірці властиві п’ять інтонацій: низхідна (ˈ), висхідна (~), коротка (˘), середня (ˑ) і середня-переривчаста (˟). 194 Основними процесами, пов’язаними з наголосом та інтонацією і такими, що визначили характер вокалізму біржайської говірки, є: 1) скорочення закінчень, 2) скорочення ненаголошених складів, 3) подовження коротких наголошених складів, 4) асиміляція санді дифтонгів. Усі ці процеси взаємопов’язані так, що іноді важко визначити, де закінчується один процес і починається інший. Вони по-різному відбуваються на початку, у середині та в кінці слова. Різні звуки мають різні фонетико-артикуляційні властивості й займають різні позиції у слові, тому один процес сильніше відбувається з одними звуками, а інший — з іншими. Система вокалізму біржайської говірки є результатом усіх цих змін.