Lazūnų tarmės tekstai

LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI, II LIETUVOS TSR MOKSLŲ AKADEMIJA ЛАЗУНИ1 ТЕКСТИ ГОВІРКИ J. SENKUS Про основні особливості говірки див. статтю «Деякі особливості Лазунської говірки» (Праці Академії наук Литовської РСР, серія A, 1, 183–194, 1958). Додаткові й ширші відомості або окремі пояснення планується подати пізніше. Крім того, сподіваємося згодом підготувати до друку й інші тексти, записані 1958 р. Тексти, наведені тут, записано в 1952–1955 рр. від таких носіїв говірки (Юротишський район, БРСР): Вікторії Аудзевічюте, нар. 1892 р., с. Дерваги (Діверги, Герваги), Юзепи Буїки, нар. 1872 р., с. Лазуни, Антаніни Ярмалавічене, нар. 1856 р., с. Лазуни, Йонаса Кемейшіса, нар. 1912 р., с. Уосіагири, Марії Мацейкене, нар. 1870 р., с. Йоскуни (Яскуни, Яскевичі), Юзика Лабочюса, нар. 1884 р., с. Валдзіки, Марії Варнелене, нар. 1889 р., с. Пасалі (Пасаліо), Йонаса Варнеліса (Варнеле, Варанюка), нар. 1902 р., с. Пасалі. Тексти записали А. Лайгонайте, Й. Паулаускас і автор цих рядків. Останньому довелося підготувати їх до друку, усунувши деякі розбіжності, неясності... Частину розбіжностей, особливо тих, що притаманні самій говірці, довелося залишити. Додано також словничок рідкісніших слів і слов’янських запозичень. У текстах, наведених тут, у фонетичній транскрипції використано лише деякі найнеобхідніші знаки, відмінні від літер літературної мови, наприклад: b̥, t̥, l̥, ȧ; ė (довгі, не змінені). Тексти призначені насамперед для зображення морфології, синтаксису та лексики говірки. У певному відношенні вони важливі й для фонетики говірки. Крім того, ці тексти мають значення і в деяких інших аспектах, наприклад фольклорному, історичному та етнографічному. Як видно з цих текстів і згаданої статті, говірка Лазунів та сусідніх сіл належить до дзукійської пунінінкської говірки. Обидві ці фонетичні особливості досить виразні, хоча, звісно, трапляються закономірні й незакономірні винятки. Фонетика мовлення одних носіїв говірки більше спотворена й зіпсована, інших — менше, однак у мовленні всіх уже дуже помітний вплив білоруської та польської мов. Вона 1 Місцеві жителі вимовляють Lazūnai, Lazūnus (Lazūnān, Lazūnus). Дехто вважає, що литовською слід писати Lazūnai (пор. вимову laza замість литовського lazda), однак, поки етимологію цього топоніма остаточно не з’ясовано, тут пишеться Lazūnai. Пор. згадану вище статтю та P. Arumaa, Litauische mundartliche Texte aus der Wilnaer Gegend, Dorpat, 1930. 215 Це виразно видно й у словнику. Найцінніший матеріал для історії литовської мови та діалектології дає морфологія говірки — особливо слід наголосити на збережених формах чотирьох місцевих відмінків і наказового способу. Деякі з них важливі й для порівняльного мовознавства. Із текстів, наведених тут, мабуть, найцінніші ті, що записані від носіїв говірки сіл Пасалі та Дерваги: адже ці села з-поміж усіх згаданих вище, певно, найбільш литовські, хоча й тут краще знають або говорять литовською лише старі люди. «Лазунською говіркою» та «текстами Лазунської говірки» тут називаємо їх за традицією. У згаданих селах, від жителів яких записано наведені тут тексти, повсякденною, офіційною мовою людей є білоруська. Крім того, багато мешканців цих сіл знають також польську або російську мови, проте значна частина з них вважає себе литовцями, а дехто — поляками. Майже всі вони місцеві. Варто зауважити, що деякі місцеві жителі, які не знають литовської мови, називають її жагунською та жагунською мовою, ніби висміюючи й принижуючи її. Як уже зазначалося, у текстах, наведених тут, трапляється чимало розбіжностей, особливо фонетичних. Вони виникли переважно через те, що: 1) мовлення самих носіїв говірки та інформантів характеризується цим (нерідко навіть та сама людина вимовляє те саме по-різному); 2) тексти записував не один чоловік (записувач), а відомо, що в такому разі завжди виникають відмінності. Частково те саме можна сказати й про тексти, записані на магнітофон. Готуючи тексти до друку, намагалися усунути лише найбільші й найочевидніші розбіжності, наприклад пом’якшення деяких приголосних, однак і це робилося обережно, найчастіше лише після консультацій із носіями говірки, які походять із тих околиць і нині живуть у Вільнюсі, наприклад із Й. Мацейкою — із с. Лазуни та Й. Петраускасом — із с. Даунори (Даурони). * * * Було три брати: двоє розумні, третій дурний. Той дурень узяв лопату й пішов; копав по полях, докопався — і знайшов цілий віз грошей. І прийшов додому, похвалився розумним братам. «Ось, знайшов цілий віз грошей». Брати кажуть: «Як стемніє, то поїдемо». Запрягли коня й їдуть до батюшки, поставили його біля воріт повного, а самі поїхали в поле. А йому сказали: «Як батюшка піде, тоді свиснеш». Батюшка ходить, як завжди, біля воріт. Як батюшка біля воріт, так він тут батюшку по голові — батюшка й заснув. Прийшов він до розумних братів у поле й уже каже: «Я батюшці свиснув». А ті тоді питають: «Що ти наробив?» З грішми привезли додому. Викопали яму в хліві й поклали туди батюшку. Матушка шукала його один день, потім другий. Батюшки нема. Тоді матушка зібрала своїх сусідів і запросила їх на поминки по батюшці — їсти й пити. А ті розумники сидять за столом, п’ють і їдять. А дурень, сидячи на печі, каже: «Коли є що пити й їсти, то є кому, а як свиснути, то не було кому». Матушка прислухається, що бурмоче дурень. Дурня питають: «А де батюшка?» Дурень каже: «У хліві закопаний». Тоді ті розумники відразу зі столу, швидко відкопали батюшку, зарізали козу й там же закопали її. Тоді дурня схопили й ведуть його до того хліву- 216 Там, де викопано барильце. Тоді дурень узяв решето й почав вичерпувати барильце. Копає — докопує. Докопався до рогів. Питає: «Чи ви, барильце, з рогами?» Ті кажуть: «Копай, докопуй». Докопався до копит. Тоді питає: «Чи ви, барильце, з копитами?» Ті кажуть: «Копай!» Копає. Докопався до бороди. «То наше барильце з бородою?» Тоді він витягнув козла з ями за роги й кинув йому під ноги. Тоді ті кажуть: «Яким був дурнем, таким і залишишся». * * * Був старий чоловік, і померла його дружина. Він узяв собі молоду дружину. Але та молода пішла не за діда, а за його багатство. Ну, то тоді все біда. Той дід питає: «Що з тобою, чого ти лежиш?» А та йому каже: «Я зовсім не можу. А сусідка була й сказала мені, щоб ти пройшов дванадцять кілометрів і купив меду горнятко. Але треба обмотатися кожухами, закрити рот і загорнутися в пелюшки, і з палицею пройти дванадцять кілометрів». А надворі була спека. Ну, той дід зібрався й пішов. Приніс дулі з медом. Питає: «Чого ти плачеш?» Вона взяла й скуштувала. Тоді каже: «То нічого не допоможе — трави не можна куштувати». Вона з’їла ті дулі з медом. І все ніяк не минало. Тоді той дід каже: «То в тебе все болить». А та каже: «Сусідка була й сказала, щоб ти загорнувся в пелюшки, одягнув кожухи, закрив рот і пішов до сусіда прогнати собаку, щоб він розтягнувся». Тоді він ганяв ту собаку по полях, собака втомився і побіг додому. Він як загнав його, як кинув на воза, як почав бити, собака й розтягнувся. Він приніс його й питає, чого йому бракує. А та каже: «Циганам ще треба приготувати». Тоді він поставив і почав готувати. Готується — уже готове. Тоді він каже: «Скуштуй!» Вона сказала: «Не можна куштувати лежачим хворим, ти ж сказав». Тоді він розстелив великі ряднини, розгорнув ковдри й пояс, що вилежався, — так і досі здоровий. Записав із розповіді Й. Лабочіуса 1952 р. Й. Сенкус. Була баба, і було троє онучок. Дід не хотів, щоб ті діти виросли. Взяв санчата, посадив тих дітей. Надворі великий мороз, багато снігу. Вітер. І везе тих дітей. Уже він їх заморозить і поморозить. Іде вовк. «Стій, діду! Куди ти везеш дітей?» — «Моя баба не хоче, щоб я їх годував». Цей вовк як ударить того діда лапою, дід і перекинувся. І вбив діда вовк. Тих дітей підхопив лапою й каже: «Поїдемо. Де ваш дім?» Діти сказали, що там і там їхній дім. Вовк тягне санчата; ті діти сидять. Привіз їх додому. Питає бабу: «Чиї діти?» — «Наші». — «А де ваша мама?» — «Мама померла: сироти — немає ні мами, ні тата». Цей вовк сказав бабі: «Як ти годуватимеш дітей, то прийду й тебе з’їм». Вона сказала: «Вигодую». Тоді вовк сів. Баба принесла йому сала, горілки. Цей вовк лапою взяв і дав пити. Випив горілки, з’їв сало й тоді сказав бабі: «Ось, вигодовуй, а я тебе з’їм». Ну й пішов вовк від баби. Діти залишилися. Минуло два дні, і вовк прийшов поглянути. Баба дівчаток вигодувала й віддала заміж за парубків. І я була на весіллі, пила вино, мед, але музики не було. 15. Kalbotyros klausimai II. 217 Був у баби один син. Він бабусям унадився. Не хотіла, щоб він був на світі. Прийшов єврей під вікно й питає: «Що ти мені продаси?» Він каже: «У мене є подушки». Єврей приходить купувати й питає: «Де твої подушки?» Син каже: «На печі». Єврей каже: «Що тобі дати за подушки?» А син каже: «Що даси, те й добре; даси сотню — віддам». Жадібний єврей вийняв дві сотні й дав, а баба лежить на печі. Той єврей покликав свого кучера й каже дідові: «Злазь із печі!» Баба злізла. Єврей її обшукав, обкрутив і повів до воза, посадив і відвіз додому. Той дід каже євреєві: «Поїдемо в Южу». Приїхали в Южу, пішли й переписали на єврея все його поле й хутір — і все, що записали. Той єврей приїхав додому й поїхав до сина — вижене його з хутора. Той син дивиться — ось, її виганяють із хутора! Почав питати: «Що ти зробив?» — «Я так зробив, бо ти мене продав». Почав бабі руки цілувати, щоб вона хоч трохи залишила. Єврей сказав, що не треба, і не повернув бабу. Були кіт і заєць. І пішли обоє на весілля. Музики попросили зайця, щоб він грав, а кіт стоїть і лише «вур-вур-вур». І бурчить. Заєць підбіг до кота: «Що ми танцюватимемо?» Кіт каже: «Що хочеш». — «Танцюватимемо англійський». Заєць пішов танцювати з котом. Заєць жвавий, а кіт не такий. Кіт як ударить зайця лапою. Заєць упав і розтягнувся на землі. Ну, і той заєць уже помирає. Кіт почав тікати. Заєць устав і побіг. — «Коли ти мене б’єш, — каже, — то сам танцюй». Була дівчина й мала дитину. І вони були розпусні. Він почав їй казати: «Я тебе візьму». А потім узяв якихось трав і ту дівчину підкупив. Почав наполягати на ній перед бабою. — «Бабусю, відкопай мене, бо мене поховали без потреби». Відкопали, а вона жива. І почала казати, що світ буде дуже великий, але багато дурнів. «У тому світі не буде добра, бо цей світ дурний, а той, де мене поклали, сам ляже». Він прийшов додому й ліг спати. І більше не прокинувся. Вона сказала своєму дідові: «Ось, він не прокинеться, бо він був негідний, а я порядна, справедлива дівчина». Він пролежав три роки, а на четвертий рік прокинувся й пішов. Та дівчина пішла світом. А того, хто прокинувся, поховали недобре, і багато людей поховали. Була баба стара. Посадила курей і висиділа курчат. Сіла вона на камінчик і міркує: «Що ж ми тепер робитимемо, як я вас вирощуватиму: не маю ні зерна, ні соломи, ні хліба, лише одну воду». А курчата їй відповідають: «Стій, матусю, не журися: я всіх вигодую й усіх вирощу, у мене всього є — і хліба, і зерна, а води не маю». А інші курчата відказали: «Стій, ми не питимемо води, ми питимемо молочка, у нас є корівка, ми її доїтимемо, і я всіх вас вигодую». Підросли, підросли ті курчата, і коли почали нести яйця, то несли яйця, додавали, примножували й розмножувалися. Така багата баба стала, аж 218 курчаток — не знала, куди подіти свої статки. Грошей набере повні кишені, а як настане ніч, то ті гроші всі зникають. Як баба почала журитися, взялася до голови й збожеволіла. Та божевільна була два роки, а на третій рік баба померла. Ці курчатка пішли світом мандрувати. Що знайшли, то моє, а чого не знайшли, того не мали. Якби чув, то був би здогадався. Сусідки сварилися одна з одною. Одна каже: «Нехай Бог дасть тобі двох дітей». І дав Бог. Тоді вона сказала: «Поки буду жива, ніколи не пробачу». Було весілля, і посадили за стіл молодих. А там був такий чарівник. Не дають йому горілки. Він каже: «Коли ви сидите, так ви живими полетите». Він вийшов за двері й став. І перетворив усіх — і дівчат, і хлопців. І всі перетворилися на дерева, а молода сховалася в печері, з квіткою, з вінком. Батько й мати почали плакати — як же це буде? Вони посадили цього чарівника, почали лікувати. Інші дівчата й хлопці не повернулися, а він каже: «Вилазь із печери!» Вона вилізла, а весілля зникло. Один чоловік дев’ять років був вовком. На дев’ятий рік прийшов додому й поліз через паркан. І в нього порвався такий пояс, і він став людиною. Уся шерсть злізла, лишився тільки один хвіст. Він був малим ще кілька років і помер із хвостом. Мелю, мелю пшоно; мама варить кашу — у маленькому горщику смачну кашу. Цьому дала, цьому дала, цьому не дала. Тут пагорбок, тут скарбик, холодненька водичка. Записали зі слів А. Ярмалавічене 1952 року А. Лайгонайте та Й. Сенкус. Травневий пташку, пташечко, не сиди на дубі — злетить на тебе2 сокіл, обскубе твоє пір’я, розлякає малих діток. Піду погуляю, піду попрацюю в полі: тепер моя пора, тепер моя воля — біля своєї матусі, біля свого татка. Тітоньки, сусідоньки, не визирайте у віконце — визирайте у шпаринку: яка моя подруга гарна, як мак у городі, як трояндочка в саду. 2 твій < твій < твій 219 * * * — Цикав, писав, як місяць сходить. Чого ти, дівчино, так високо стрибаєш? — Поки мені не стрибати, поки мені не співати — надумала старому за нареченого віддати. Записали зі слів М. Мацейкене 1952 року А. Лайгонайте та Й. Сенкус. Ідуть та йдуть із села до села, ідучи, все Асілкас бурмоче: «Самі люди собі пани. Дивися, усе життя дає людям і хліб». А в нього була така приказка: «Їж хліб і давай людям; їж хліб, але людей не обманюй». Асілкас почав навчати, що людям треба жити дружно, щоб усім було добре. І пішов він цією дорогою по всьому світу. Пани злякалися й звеліли схопити того Асілкаса. Довго вони його шукали, та ніяк не могли знайти. От ті семеро братів захотіли стати панами. Домовилися, як видати його, і пани раділи тим розбійникам та називали їх братами. Кланяються й дають маєтки, багато грошей і всякого добра. Розбійники пообіцяли людям, що видадуть того Асілкаса. Пани найняли москалів і напали на Асілкаса. Асілкас нічого не знав і спав. Тут москалі напали на нього. Зв’язали його мотузками й дротом за руки та повели до пана. Зібралося багато людей, їм було шкода Асілкаса, та нічого вони не могли вдіяти. Москалі ведуть Асілкаса до маєтку, а люди тягнуться слідом за ними. Опустили голови, а баби голосили, сварилися й билися камінням та палицями. Невдовзі там зібралося стільки панів, що ходили, похнюпивши голови, мов вовки. Дивися, схопили Асілкаса, сміються, галасують, потирають руки й міркують, якої кари завдати. Один каже: «Здерти шкіру живцем», а другий каже: «Повісити за язик, щоб увесь світ знав». Поки вони радилися й вигадували кару, Асілкас злякався, смикнув повіддя й сказав людям, щоб вони вхопили панських чортів, тоді людям не буде біди. Так сказав Асілкас і втік — лише від того руху скочив м’ячик на землю. Пани злякалися й розбіглися, а Асілкас, кажуть, гуляв світом. Записали зі слів Й. Буїки3 1952 року Й. Сенкус. У лісі пиляє, додому несе, за пояс заткнув (загадка: у лісі пиляє, додому несе, за пояс заткнув). Підмітає, замітає, біля кута стоїть (мітла). Посеред двору кишки колом (шприц). Повен двір овечок, один баран бекає (у церкві людей багато, а один священник співає). Куті одежинки, як роги, не кажи (під куркою). Посеред двору зірочки колом (сніжинки кружляють, коли мороз). 3 Текст важливий для порівняння: той самий, але повніший текст із її оповіді записав П. Арумаа, див. P. Arumaa, Litauische mundartliche Texte aus der Wilnaer Gegend, 38-40, Dorpat, 1930. 220 У комірчині, а коси червоні (морква). Панночка кучерява, гарненька, червоненька: як на неї глянеш — сльози котяться, плакати хочеться (цибуля). Панич двадцять каптанів одягає (капуста). Я можу присягнути, що тут тисяча (мак). Чотири штрики, два патички, сто самохідних самохідок (корова). За парканом — траляля (язик). Один каже: «Світай, Боже», другий каже: «Не світи, Боже», третій каже: «Як день і ніч — витріщ очі». «Кучерява, маскована — весь світ накриває» (голка). Усі біля ями з картоплею (з ложками біля миски). Узимку й улітку одна цвіте (ялина). Кривеньке тріщить (піч). Записали 1952 року від М. Варнелієне А. Лайгонайте та Й. Паулаускас. Іду, життя моє, іду, люба моя, важко бути, важко жити на світі; мабуть, далі вже не дочекаємося, мабуть, уже й не буде. Немає ні братика, немає ні сестрички: немає до кого прихилитися, немає з ким поговорити, крім своїх рідних. Якби були родичі, то я з ними порадилася б, я з ними поговорила б: розповіла б я про свої біди. Минали мої дні, минали мої молоді літечка. Не мала я здоров'я, ніколи я не була здоровою, мабуть, уже не дочекаюся. Так я не хочу молодих днів, але коли прийде моя матінка й забере до себе, бо мені сумно. Ой ти, мій синочку, мій маленький, я хотіла тебе виростити, щоб ти мені корів пас, коли підростеш, ти мені заробляв на хліб, годував мене стареньку, слухався мене, і я мала б на тебе радість. Донечко моя, як ти виростеш, прядимеш, стоятимеш за ткацьким верстатом, намотуватимеш сувої, і я тебе підготую до нареченого. Посадимо картоплю, а тоді викопуватимемо, а тоді варитимемо, поїдемо на ярмарок, а тоді їстимемо. Коноплі м'ятимемо, а тоді тріпатимемо, а тоді прястимемо, а тоді ткати, а тоді вибілюватимемо, тоді шитимемо сорочки, а хлопцям штанці, а дівчатам сукенки й сорочечки та причепуримо їх до весілля. Корів пастимемо, молочко даватимемо, і буде що віддати господарям і мамі. Отаке наше життя, отаке наше буття. Я сама крихітка, мій синок — малюк. І в кошику сиділа, пирогів багато поклала. Я ті пироги тітоньці, тітонька мені — булочку. А ту булочку в річку, 221 мені дала річка рибок. Я ті рибки смажитиму, смажар смажив і напився, і побачив трьох королів — обмочених, обісцяних. * * * Щойно за юнаком іду, свою матір кличу. Чужих матерів матір’ю називати не схоче, а батьків називає. На нових ногах стою і на нових стежках. Чужі мене обізвали, а мені, молодій, треба слухатися. * * * Ой, хлопці такі хитрі: дівчат рано зачаровують, а тоді беруть і забувають. Поспішають молоді дні, ніде я тоді не чесна, ніде не пригортаюся: не приймайте ні хлопчиків, ні дівчат, і немає товариства. Руки закидає, руки опускає, житло спорожнює. * * * — Доу, доу, доу — куди підеш? — Серп кувати, сіно косити. — А чим ти те сіно коситимеш? — Корову годуватиму, діток вигодую й вирощу, щоб вони виросли і щоб мене стару доглядали. * * * Житечко росте, а тоді колоситься, а тоді підростає, а тоді й достигає. Тоді жнемо, тоді возимо снопи, а тоді молотимо, мішечки наповнюємо, а тоді мелемо й печемо хліб. Від V. Audzevičiūtė 1952 року записали A. Laigonaitė і J. Paulauskas. Він навесні лагодить плуги й борони, ремонтує вози, везе до коваля, там лагодять. Тоді працює — стягує й вивозить туди, де складено. Тоді виїжджає в поле, розкидає попіл, хреститься (перехрещується) спершу, оглядає коней і просить Бога, щоб Бог дав добре працювати, щоб Бог дав урожай. Тоді приходить уже та пора, коли возять гній, завантажують на вози й потрібне з биками вивозять у поле. Тоді садять картоплю, ячмінь, пшеницю. Приходить уже сінокіс, потрібні коси. Немає коси — їдуть до Ju(v)jōn, купують косу. Вирубують деревину, насаджують цю косу на держак, лагодять руків’я і відбивають косу, беруть торбинку до бабиної торби й ідуть на луг косити. Тоді вже, як постоїть день-два-три, потрібні граблі, на віз запрягають коня й їдуть на луг, там лагодять, гострять, гребуть, складають у копи, збирають копи. Тоді вже настає свята Оана. Потрібні серпи для жнив, везуть до коваля, той відбиває або бере й робить нові серпи. Тоді ті серпи добре гострять, щоб не було жодних зупинок. Коли жали, було так: за день жали приблизно три, два й два з половиною десятини — як вийде. Тоді ставлять у копиці і, як висохне жито, звозять у клуню. Тоді, коли вже приходить осінь, потрібні ціпи; готують ці ціпки, що для ціпів, висушують 222 і молотять. Albo, буває, куди на млин їдуть, Юон привозить, жене коней на млин і мелють на млині. Але більшість не мелють на млині, а б’ють ціпами. Люди дуже, сказати б, уже в нас жили бідно, землі мало було в них, то більшість молотила руками. Бо вже багато років відтоді минуло, коли були шведи, а я добре не пам’ятаю, як вони і звідки. Чула це з розповідей старих людей. Були такі шведи. Ходили по селах, і люди від них тікали. Не від чого вони тікали, а ще й бабам груди відрізали. Тоді батько на них розгнівався. Дав їм таких дурниць, ну і від того вони почали дуріти. Тоді вони стали ночувати в стайні з кіньми. Голів до коней не повертали, а поверталися до кінських хвостів, було по дві, по три людини на одного коня. Почали вони вже пропадати й усі пропали. А потім десь за Слобідськими пагорбами вони були, де їх уже поховали, і там був скарб злота. Такі люди пішли й почали розкопувати. І сказали: «Не чіпайте ви тих могил — не можна: де ти не клав, там не чіпай». І ніхто нічого не чіпав. Уже багато років минуло, як старі люди колись усе це розповідали. Як уже наближається Різдво, на Святвечір збирається вся родина, уже й на кутю. Приносять із клуні жмут сіна, кладуть на стіл і розстеляють те сіно на столі, накривають скатертиною, тоді кладуть облатки на стіл, і мама чи бабуся ламає ці облатки та всім ділить усій своїй родині, скільки є в хаті, і вони вже кажуть, щоб Бог дав дочекати всім наступного Різдва, щоб усі були здорові й живі, щоб одружувалися, щоб усе було добре. Тоді вже приносять і кладуть на стіл хліб, там пшеничний, гриби, оселедець. Буває, що оселедця немає, то й без оселедця обходяться. Куліш, зварений із ячмінної крупи, називається панцокас. Тоді все це ставлять на стіл, і вже їдять. Усе з’їдають чисто. Уже мак поставили ввечері. Усі читають молитви й просять Бога, щоб Господь дав усім здоров’я та всякого добра і собі, і худобі. Тоді беруть те сіно. Не всі, а більшість бере те сіно. Одне роблять коротшим, а всі роблять однаковими, і тоді кому трапиться такий короткий, той уже каже, що ця людина чи з жінок помре. Ось таке було зі мною. Був у Лазунах ксьондз, Петкевич, прізвище, от добре не можу сказати, прізвище — Петкевич. Йому було тридцять шість років, і він помер. Тоді, коли всі взяли сіно, він витягнув той коротший кінець. Він сказав усім: «Я тепер скоро помру — ось згадаєте мої слова». Він пожив півтора місяця й помер. Повезли його у Вальдзики — відвезли до лікарні. Він там побув і приїхав додому, ліг спати. А казав, як його оглядали в тій лікарні (лікарня дуже була, не знаю), і вилізла йому з постелі звідти, де він сидів, воша й вкусила його, і він дуже злякався. І тоді від того переляку в нього стався параліч, і він помер. Отак. 223 Дівчата, коли вже вечоріє, то вони йдуть одна, а інша стоїть і прислухається вбік, із палицею в руці, скільки ще не пораховано. Коли беруть чотки (?), то вона піде за хлопця, а коли беруть ліщинову палицю, то піде за вдівця. Отак. Ну й сідають уже на цю саму кочергу й їдуть — тягнуть кочергу між ногами. І їдуть туди, де палили свиню, ставлять кочергу на землю й прислухаються, у який бік собаки гавкають — туди, кажуть, ми й підемо за нареченим. Була в однієї мами дівчина. Ну, пішла вона на вечорниці, і хлопці почали її запрошувати танцювати. Та вона не дуже добре танцювала. Ну, ті хлопці питають її: «Чому ти так погано танцюєш?» Вона каже: «Бо я нездорова — мені дуже погано». «А що з тобою?» — питає Пакаускас. «І сама не знаю. Якось, — каже, — нездужаю». «Ну то чому не йдеш до лікаря?» «Ні, — каже, — треба було б піти до лікаря». Пішла до лікаря й розповіла лікареві: «Я, — каже, — хвора». «А що з тобою?» Каже: «І сама не знаю». Каже: «Я була тоді на вечорницях, і, — каже, — хлопці мене там так побили нагайками, що тепер, — каже, — кістки болять, я нездорова, не маю здоров’я». Мій дід колись був сватом і поїхав на весілля. Коли на весіллі вже збиралися їхати, молоду привезли з іншого села, уже вдягли на неї фату, а на голову поклали вінок. До вінка прикріпили стрічки на голові, і її повели. Вели її два хлопці, один узяв під пахву з одного боку, а інший — з другого, повели її до хати. А музики йшли позаду й грали, а вона заплакала. Її провели через стіл, і вона почала плакати. А молодий стоїть у хаті й дивиться збоку. Тоді дід каже: «А чого ти не став навколішки? І ти схились на одне коліно та й допоможи їй плакати». Вона, нічого не знаючи, стала навколішки. А він каже: «Ти нічого не робиш, а вона, — каже, — плаче. Вона плаче від радості». Колись старі люди розповідали, що не було плугів, а були рала, ними орали. Йшли до лісу, зрубували березу чи там вільху, вибирали криве дерево. Тоді його обтесували, висушували — це називалося рагачюс. Потім прибивали до нього залізом два ріжки й робили ярмо для теляти, надягали на шию. А тепер, як орють кіньми, то ними керували віжками, а для теляти їх не було. Брали ярмо й лише підвішували. Коли вони йшли з кінця, то поверталися коло борозни, самі поверталися. Коло борозни доходили до кінця. Тоді був один теля рябий, а другий чорний з білими плямами. І казали: «Заверни!» — тому ліворуч чи праворуч. Те теля вже знало. Бувало, одному кажуть «праворуч», а другому — «ліворуч», ті оберталися й ішли, нічого не треба було. Вони вже так були привчені до ярма. Ну, і за день, коли виїжджали в поле, то багато землі виорювали. Тоді, кажуть старі люди, орали телятами майже стільки ж, як кіньми. Отак. 224 Льон виривають, оббивають із нього насіння, провіюють, коробочки беруть і сушать на бочці, а стебла — такі великі жердини були споруджені, метрів із три заввишки, — на тих жердинах розкладають, і вони сохнуть. Буває, як дощить, то й під клунем це влаштовують. Тоді льон оббивають, вимочують, щоб було краще для гребеня, менше треба було вибілювати. Льон мнуть у м’ялиці. Тоді вже протоплюють м’ялицю, встановлюють, буває, п’ять, чотири, буває, де м’ялиця більша, і шість. За день, буває, наминають п’ятнадцять кіп; іноді двадцять кіп наминають, коли м’ялиця більша. Прядуть льон біля Різдва. Від Різдва до Нового року ніякої роботи не роблять. Колись так розповідали. Тчуть нитки. Беруть і ставлять у хаті станки; тоді вони сушаться, щоб, коли замісиш і витчеш, до Великодня, поки вийдеш надвір, ці станки були виткані. А полотно беруть навесні, уже в травні, коли теплішає, день довгий, уже є роса, тоді беруть ці полотна, складають, мочать, потім усе полотно, а полотно з попелом беруть і заливають лугом, посипають попелом, і тоді воно стоїть два чи три дні. Потім ці полотна перуть, тоді їх розвішують, коли навесні роса, уже тепло, дні довгі й сонячні, тоді викладають під росу. Лежить два-три дні, приносять у хату, замочують і знову. Так от і вибілюють цілий тиждень — два тижні. Ну, якщо вибілюють два тижні, а точніше два з половиною, то добре вибілюють, як папір, а якщо тонше, то вже треба тижні три возитися, може й більше. Бували ярмарки, і найбільші були на всі свята. Тоді був Мартинів день, тоді був Новий рік, тоді були рабнучоси, а після рабнучосів — Шаштінес, Девінцінес і Петра. Дешевші коні були на Мартинів день та на ці свята. Старі люди розповідали: їдуть у Юйон, кажуть — купив кобилку, привів за горщик груш. Як вона перезимує, то вже називається перезимком. Мій батько їздив у Юйон. Возив продавати льон уночі. Ну, і настала дуже велика темрява, і почала гриміти гроза. Гримів грім і блискавка світила. Ну, і під’їжджають люди до знайомих. Під’їжджає він до нього й питає, стукає у вікно. «Алісе, Алісе, відчини двері, впусти!» «А хто це — ти, Сташко?» «Я». «То ти знаєш, — каже, — Сташко, я тепер уже нічого не знаходжу». «А чого ти, — каже, — так злякався, що ти — малий чи хто?» Каже: «Я не малий — нічого, але, — каже, — дуже боюся, баби, — каже, — вдома немає, я один, то, — каже, — весь тремчу, як осика, і ніде не знайду сірників. Треба було б, — каже, — запалити вогонь, і, — каже, — боюся, та й сірників ніде не знайду». Він каже: «Хто ж ти такий за 225 боязкий чоловік». Ну, так він каже: «Стоїть, — каже, — плуг біля возів і підвод, бо це, — каже, — я дуже спокусився». Колись були дідусь Антосій і Двідорій. Вони дуже добре знали такі казки. Як зберуться, починають розповідати ці казки, то цілу ніч сидять і не хочуть нічого іншого. Вони все дуже гарно вміли. Був дядько. Так само й литовською розмовляли. Між собою всі ми говорили тільки литовською. От, буває, куди хтось піде, або якась робота, чи куди піти, або до кузні, або, буває, до млина, чи до клуні, то завжди, як зберуться всі, то говорили тільки литовською, буває. У Лазунах був млин. Мололи борошно, все робили. Думаю, вже, мабуть, минуло років п’ятнадцять чи більше, як його немає, дядько помер. Ну, тоді, сказав би, вже й не думали, бо теперішня людина вже нічого й не пам’ятає, а тоді ми знали всілякі пісні, вміли розповідати казки. Ну, а тепер минає час. Тепер добре говорять, брати ті добре говорили, вона говорила литовською дуже добре, а ці молоді нічого не говорять. Старі ще гарно розмовляють. Тепер, як поїдемо у Вальджикаї, то там усі старі говорять литовською. У Титкунах є, у Лазунах є, в Удгудянах є тепер, в Ітренах — у всіх тих селах. А в Бокшті вже литовської немає, усі розмовляють по-нашому, російською. Там зберуться всі старі, поговорять і литовською по-старому. Коли настає осінь, готують дрова. Коли після Різдва випаде сніг, то вже й коней ладнаєш, збрую, сідла — все. Ну, заготовляють побільше дров, нарубають дров, розколюють, запасають на цілий рік. Поля в нас погані. Каміння — землі зовсім мало, води немає. Кажуть, коли земля не родюча, краще ростуть пшениця, овес, а жито не родить. Жито, буває, виростає з дуже довгою соломою, а колосків зовсім немає; починають молотити — майже нічого не намолочують. А коли роки вологі, то нічого немає. Люди їдуть до Вільнюса дев’ятого числа, певно, і шостого їдуть до Вільнюса. Буває, ті, хто їздить до Кальварії по крам. Як у них ноги втомляться, то, буває, трохи доплатять — і на возі, і підвезуть, кладуть речі, їдуть і везуть. На три дні їдуть, а повертаються додому за три, чотири, буває, п’ять. 226 *** Батько був дуже хворий, а землі було мало. Ну, а дітей у нас було шестеро, то з хлібом, скажімо, було неситно й погано, але й не дуже добре. Тато був хворий, а його віддали навчатися на шевця до Вільнюса. Записано 1954 р. на магнітофон від J. Kemešis. З магнітофонного запису, дещо скорочуючи та пропускаючи незрозумілі місця, виписали 1958 р. J. Senkus і A. Vidugiris. Багатий купець приїхав ночувати до бідної людини. Він у нього переночував. У того вночі народилася дитина. Він лежав на лаві під вікном. Він прислухався. Під вікном двоє розмовляли, яку долю дати цій дитині. Один каже: «Щастя цього пана». Пан слухає: «Такий бідний чоловік — і таке щастя». Він устав уранці. «Покажи мені цю дитину». Він побачив дитину. «Продай мені її, куплю дитину». Вони були такі бідні. Пан дав йому багато грошей, і вони продали ту дитину. Він узяв дитину й повіз із собою. Відвіз до лісу й повісив під березою в колисці, а взимку, у великий мороз, вона мала замерзнути. Їхав священник із корчми. Чує — дитина плаче. Каже кучерові: «Зупинися, подивися, що там діється». Кучер подивився: дитина гойдається в колисці, а березові гілки над нею схилилися, їй тепло, вона гойдається. Священник сказав: «Візьмемо у віз». Вони взяли дитину із собою. Священник вивчив її на органіста. Було йому років шістнадцять-сімнадцять. Цей пан приїхав до того священника, який прийняв дитину, а той органіст гарно співав. Пан питає: «Де ти взяв такого органіста?» Священник каже: «Я знайшов його в лісі». Тоді панові аж серце заболіла — це ж його доля. Пан пішов до священника, і вони домовилися. «Продай, віддай мені цього органіста; у мене є дочка, одружу їх, поберуться». Тоді священник каже тому органістові: «Іди до цього пана». Пан написав йому таку записку, щоб дорогою нікому не показував, що написав. Він написав, що коли той увійде до хати, то йому треба відтяти голову й повісити. Він ішов, ішов дорогою і зустрів старого чоловіка. «Куди йдеш?» «Іду до пана». «Покажи мені записку». «Дідусю, не можна». «Я лише потримаю її в руці». Старий подивився на записку й підмінив її. І коли старий подивився, то змінив: щоб, коли той увійде до хати, одразу їх одружили. Коли він пішов, віддав записку пановій дружині. Дружина прочитала записку й одружила його з собою, з пановою дочкою. Пан приїхав: «Покажи мені ту записку». Йому принесли записку. Він узяв її в руки й прочитав. Так багатий панів зять і залишився. У того пана було дві яблуні. Цвіли взимку й улітку. Одна цвіла білим, друга — червоним. Пан подумав собі: «Іди подорожувати, іди до такого чаклуна, щоб сказав, що зробити з тими яблунями, щоб вони цвіли». Його слуга зібрався в дорогу й пішов. Ішов, ішов. На шляху стоїть чоловік. Питає: «Куди йдеш?» «Іду до чаклуна». Той, хто стояв на шляху, каже: «Спитай за мене, чи довго я тут стоятиму». Ішов далі. Прийшов до маєтку. «Куди йдеш?» — питають його. «Іду до чаклуна». «Спитай про наших дівчат». 227 Дівчина зникла — вийшла на ґанок і зникла з ґанку. Розпитай про них. Іде та й іде. Знову прийшов до маєтку. У тому маєтку немає води. «Куди ти йдеш?» Той відповідає: «Іду до чаклуна». «Розпитай про нас: у нашому маєтку немає води». Той знову йде далі. Стоїть між деревами чоловік на пні на одній нозі й гукає. «Куди йдеш, братику?» «Іду до чаклунів». «Розпитай про мене, чи довго я гука́тиму, стоячи на цьому пні». Той іде туди, куди йому треба. Він приходить до хати: нікого немає, лише одна дівчина, а тих немає — розбіглися. А та дівчина, що зникла на ґанку, каже йому: «Де ти тут ходив? Тут тебе вб’ють». Він почав розповідати їй, що з ним трапилося в дорозі. Він розповів усе чистісінько, як із ним було в дорозі. Вона поклала його під ліжком, перевернула під рядном і чекає, доки прийде чаклун. Уночі прийшов чаклун, а та дівчина лягла. «Ох, багато я снів наснилася». «А що ти, — каже, — снила?» А той слухає з-під рядна. Вона розповідає сон: «Іду та й іду. Стоїть на мосту чоловік день і ніч, бо дурний він. Своє вбрання скидає з себе на іншого й іде, а інший має стати на його місце. Дівчина зникла, щоб зібрати всі ключі від маєтку й тричі оббігти навколо маєтку, і тоді та дівчина стане на ґанку». Тоді дівчина питає його: «У маєтку немає води». «Дурні ви: у тому маєтку є біла кобила; якщо сісти верхи, об’їхати на ній навколо, то й буде вода. А чоловік на одній нозі гукає на пні. Скажи: “Здрастуй, друже”, — і все». І слухати далі. «Одна яблуня цвіте білим, а друга — червоним». А чаклун сказав: «Під тією, що біла, — срібло, а під червоною — золото. Треба відкопати й забрати». Рано встали й рушили додому. Та дівчина розмовляє з ним і просить не забувати про них. Він іде до того, хто стоїть на пні. «Здрастуй, друже!» Пішли обоє. Прийшли до того маєтку, де немає води. «Об’їдь тричі навколо маєтку, і буде вода». Той узяв кобилу, тричі об’їхав, і вода знайшлася. Тоді йому дали віз і коня, щоб їхати до того маєтку. Вони обоє сіли й поїхали. Приїхали до того маєтку, де зникла дівчина. «Зберіть усі ключі від маєтку й тричі оббігайте навколо нього — і дівчина з’явиться». Вони зібрали ключі, оббігли навколо, і дівчина з’явилася на ґанку, де й була. Записав із розповіді Ю. Варнеліса 1955 року Ю. Паулаускас. ПОЯСНЕННЯ РІДШИХ СЛІВ І СЛОВ’ЯНСЬКИХ ЗАПОЗИЧЕНЬ angliežas — такий танець apkånčioti — закінчити, завершити apsisėgti — одягнутися astanovka — розлад; зупинка; нестача bačiuška — православний священнослужитель (батюшка) bášlikas — головний убір, зазвичай пришитий до бурноса be parõs — невчасно, передчасно blūdas — запаморочення bostva⟨bagov⟩a — майно būlava — булава bufklėti (vufklėti) — бурчати, гарчати, муркотіти burnõsas — гімнастерка, довге суконне пальто būtuvė — стан, життя cvietas — колір cickà — сосок, груди cata — пара čeraunykas — чарівник, чаклун čėrtas — чорт čītoti — читати černoknežnikas — чарівник, чаклун dábaros — тепер dasdairýti — дивитися, доглядати daspėdinėti — дозрівати, достигати 228 degù — спекотно drabežà — дрібниця dūkas — дух, туман džà, da — ой gyventuvė — життя gòðnas, -à — добрий, невинний išlazduoti puselės — побити, надавати išdantýti — зробити зуби išliečyti — вилікувати ištaisyti — випустити iš žà (<žà) stalo — з-за столу išživyti — прогодувати (пор. пол. wyżywić) Iujà, Jujà, Juvjà, Ivjà — назва містечка kapitas — копито kaptōnas — сермяга, пальто karuliuoti — звисати kavàkas <kavalkas — шматок (ступнів) kāzlas — козел kleñčyti — ставати навколішки; присягатися kmorà — хмара korà — штраф, покарання krosuoti — починати цвісти; колоситися (про зернові); фарбувати krūlickas,-à (krūlickas,-à) — округленький (круглий) krūgū — навколо, по колу kuliẽšė — суп із ячної крупи (з картоплею) kvãras, -à — хворий, недужий laidýti — доїти lañ (земля) — лиж laš ka — ліжко liš, lyš — лише, тільки liška, lyška — непарний lobas — ямка lòðnas, -à — родючий, добрий lopà — лапа, нога mačiula — яма (з білоруської) maladìežius — молодь malankà — блискавка malatornìa — молотарка mandliùs — горб mātiuška — дружина православного священнослужителя (батюшки), матуся maskeláitis, -ė — малесенький, крихітний màškickas, -à — малесенький mėdžias — ліс м'ясоїд — період від Різдва до Великого посту моториня — дружина дуже не дуже, не зовсім обманювати прикопати, закопати, поховати млинці — див. кулиеша мотузки біля плуга чи борони замість голобель; вереси не довга палиця справа, потреба той, хто пережив зиму у, біля охороняти, вартувати непотрібна річ, погана людина призначити прислів'я prikležėtyti — накопичити; поклястися, пообіцяти priskilyti — притулити; прирости; прикрутити prisileidinėti — зерно починає з’являтися в колосі, колос стає повним pristūlyti (-inti) — притулитися radnàšis, -ōji — свій, родич rabnỳčios — свічки на Стрітення rasivítóti — попрощатися raspūsnas, -à — пустотливий, легковажний, розпусний, розпещений rėda(s) — черга rìezvas, -à — швидкий ridlius — лопата rōdyti — порадити rodzi — задовольнити (пор. сл. radzi) rukavėtis — держак коси sčėstis — щастя sėdnāvytis — сіятися sekšmė — оповідь, казка sėničkas, -à — старенька serčikas — сірник sialà — село skariai — швидко skatyña — свійські тварини skāže — каже skōra — швидко skōterė — скатертина на стіл, скатертина šl ančius — тканина, виткана з невимоченого, але вилежаного на сонці волокна льону smōrina — частина стебельця біля льняної головки smuškà — шкурка, хутро stonāvytis — стояти, стати 229 strielītis — мисливець sumarnavóti — знищити sumiklyti — занурити (втопити) у воду ščėlėlis — дірочка (пор. білор. щылина «отвір») šėtōtis — метушитися što — що ж, що ж šusponis — піджак, жупан švirkšnis — важіль švýrkštelti (-erti) — вдарити, ударити, рубонути tūsti — розстелити виткане полотно для відбілювання tūnas — палиця, кіл ūdaučas (ūdaučis) — удівець ūkrapu apmukinti — облити гарячою (киплячою) водою ūkoti — гукати ūokolo (ōkolo) — навколо uražėjus — урожай говорити — розмовляти їхати — везти мандрувати — тинятися, подорожувати вечорниці — вечірка з танцями покривало — серпанок із легкої (прозорої) тканини вестися весло<палиця — ціпок, жердина швидко, негайно насміхатися не любити, ненавидіти, скупитися, гидувати мир віщун, чаклун грати от, щоб швидко ТЕКСТИ ЛАЗУНАЙСЬКОЇ ГОВІРКИ Ю. Ю. СЕНКУС Резюме У збірнику подано діалектологічні тексти (оповідання, казки тощо), зібрані в литовських селах, розташованих в околицях села Лазунай Юротишського району Білоруської РСР. Тексти збиралися у 1952—1955 рр. У передмові наведено короткі відомості про місцевих жителів, від яких було записано тексти, та про місцеву говірку, що належить до східних дзуків. Докладніший опис особливостей говірки подано у статті «Деякі особливості Лазунайської говірки» (Праці Академії наук Литовської РСР, серія А, I, 1958). На завершення подано пояснення рідкісніших і слов’янських запозичень (словник).