Rytų aukštaičių pietinės tarmės fonetika

LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI, III LIETUVOS TSR MOKSLŲ AKADEMIJA ФОНЕТИКА ПІВДЕННОЇ ГОВІРКИ СХІДНОАУКШТАЙТСЬКОГО ДІАЛЕКТУ1 K. MORKŪNAS Транскрипція У праці вжито транскрипцію, зазначену в програмі збирання матеріалів для Атласу литовської мови2. Лише в окремих випадках її дещо змінено, точніше кажучи, спрощено (див. нижче). 1. Наголос, інтонація. Місце наголосу позначається знаком інтонації. Інтонація ненаголошених складів не позначається. Знаки інтонації: а) коротка інтонація — гравіс (ˋ), б) висхідна інтонація — акут (ˊ), в) спадна інтонація — циркумфлекс (˜), г) середня інтонація — мала літера s (ˀ) (знак середньої інтонації пишеться над подовженими короткими голосними, а також над довгими голосними й дифтонгами ie, uo, у яких висхідна та спадна інтонації в говірці настільки уподібнилися, що зовсім не розрізняються), д) переривчаста інтонація — мала літера z (ˁ). 2. Довгота. Оскільки в говірці всі ненаголошені голосні короткі, а наголошені (крім тих, що мають коротку інтонацію) — довгі, довготу голосних окремим знаком не позначають: довготу голосних показує знак інтонації (односкладових — знаки середньої та переривчастої інтонацій), напр.: vìras ~ vyras, vaikų ~ vaikų. Наголошені короткі голосні позначаються знаком короткої інтонації, яким тут водночас указано й короткість голосного, напр., bùs. Знак висхідної інтонації дифтонгів і змішаних дифтонгічних сполук (над дифтонгічними сполуками носового походження — також знак середньої інтонації) позначає довготу першого компонента, знак спадної інтонації — довготу другого компонента, а знак переривчастої інтонації вказує на напівдовготу другого компонента. В окремих випадках, за потреби, для позначення довгого голосного вживається риска над знаком голосного (напр.: ī, ū). 3. М’якість. М’якість приголосних позначається дужкою над знаком приголосного. Так завжди позначаються м’які й пом’якшені приголосні, що стоять перед голосними заднього ряду, зсунутими вперед, у кінці слова та в збігах приголосних, напр.: galù ~ gulù, šžė́rt. Оскільки приголосні, стоячи безпосередньо перед голосними переднього ряду, 1 Ця праця є скороченою першою частиною монографії про південну говірку східноаукштайтського діалекту, яку пише автор (без розділу «Наголос та інтонація»). 2 Див. Програму збирання матеріалів для Атласу литовської мови, 2-ге вид., 105—118, Академія наук Литовської РСР, Інститут литовської мови та літератури, Вільнюс, 1956. 5 ellės голосні, які завжди вимовляються м’яко, з міркувань простоти транскрипції в цьому випадку їхню м’якість у праці не позначають, за винятком тих місць праці, де безпосередньо йдеться про м’якість приголосних (§§ 14,79). 4. Твердість. Затверділий перед e, ė приголосний l окремим знаком не позначається. Про твердість цього l свідчать задні голосні, що з’являються після нього (і перед e, ė у діалекті l завжди вимовляється твердо). З тієї самої причини не позначається твердість й інших приголосних, які спорадично затверділи. 5. Аспірація. Аспірований кінцевий приголосний слова k окремим знаком не позначається, за винятком того місця розділу «Консонантизм», де про нього йдеться (§ 83). 6. Передній зсув голосних. Передній зсув голосних заднього ряду під впливом j не позначається. Їхню передність указує попередній j або пом’якшені приголосні. 7. Інші знаки. Знаком транспонування діалектної форми до літературної мови є тильда (~). Транспонування здійснюється за відповідностями звуків діалекту й літературної мови, наприклад, grįžtė-la ~ grįžtelė. Якщо звуки діалектної форми не відрізняються від відповідної форми літературної мови або відрізняються лише інтонацією чи закономірним відтягненням наголосу, її не транспонують до літературної мови. З міркувань економії місця транспонування не здійснюють і в тому разі, якщо діалектна форма відрізняється від форми літературної мови лише наявністю α, якому відповідає короткий a (< ã) у літературній мові, наприклад, káulas. За потреби значення діалектних слів додатково пояснюють словами літературної мови, зазвичай узятими в лапки. Для позначення співвідносної форми використовують дві вертикальні риски, наприклад: skabinõ-tis ‖ kabinėtis. Окремі питання транскрипції додатково пояснюються в самій праці. Вступ 1. Територія діалекту, його найхарактерніші особливості, назва, населення, джерела § 1. Територія досліджуваного діалекту нагадує не зовсім правильну грушу, вістря якої на півночі сягає Укмерге, а товстий кінець на півдні закінчується околицями Мішнінкай і Чіобішкіс (див. карту — рис. 1). Крім згаданих, важливішими населеними пунктами цієї території є також: Пашіле, Пабайскас, Крікште̇най (давніша назва села була vilaikiai ~ Vileikiai), Багаславішкіс, Гелвонай, Віндейкяй. За нинішнім адміністративним поділом згадана територія своїм загостреним кінцем заходить у південну частину Укмерзького району, а ширша частина охоплює майже всю західну частину Ширвінтського району. Крім того, до цього діалекту належить і східний куточок Йонавського району (Буда, Кейжоніс та інші села)*. У середині території діалекту, можна сказати, немає значних природних перешкод, які могли б серйозно заважати спілкуванню людей. Проте на околицях є порівняно великі ліси й річки. Ці природні межі й становлять більшу частину меж діалекту. § 2. Найважливіші фонетичні особливості діалекту, на які переважно спиралися під час визначення його меж, такі: 1. Давні змішані дифтонги am, an, em, en > um, u(n), im, i(n), наприклад: samtis ~ sąmtis, gálvu (< *galvan) ~ gálva, miñkas ~ meñkas. Після l — em > un: lúnta ~ lenta. * Примітка. Коли статтю готували до друку, було ліквідовано Манчюше̇нську волость Ширвінтського району. Одночасно незначно змінилися також межі Ширвінтського, Укмерзького та Йонавського районів, пор. Lietuvos Tarybų Socialistinės Respublikos Aukščiausiosios Tarybos ir Vyriausybės Žinios, 23, 434 (1959). 6 2. Ненаголошені давні ā, ē (> 1k o, ē) та дифтонги uo, ie перейшли в a, e: stovėt ~ stovėti, vaiką ~ vaiko; sėdėt ~ sėdėti, darė ~ darė; padėlis ~ puodėlis, penėlis ~ pienėlis. 3. Замість давнього короткого кінцевого a слова вимовляється редукований голосний (позначений знаком α): dirba ~ dirba, vaikas. 4. Наголос переноситься з короткого закінчення на передостанній склад, утворений довгим голосним або дифтонгом ie, uo, наприклад: tvorą, dieną (але: pirmą, sveiką). § 3. Доля дифтонгів am, an, em, en свідчить, що досліджуваний діалект належить до східних аукштайтів. Територія східноаукштайтських діалектів, як відомо, займає приблизно трикутник, вершинами якого є Крюкай, Муснінкай і Зарасай. Оскільки описуваний діалект охоплює самий південний кут цього трикутника, то з огляду на географічне положення його й названо південним східноаукштайтським діалектом3. Однак не виявлено фонетичних особливостей, властивих лише досліджуваному діалекту й таких, що могли б дати йому прізвиськову назву. У такому разі йому найкраще пасувала б назва південний діалект лунтинінків (про термін див. § 85). § 4. У досліджуваному діалекті, що простягнувся з півночі на південь приблизно на 40 км, трапляються й певні відмінності. Однак більше їх лише на окраїнах, де часто ще не є чужими й особливості сусідніх діалектів. Деякі дрібніші своєрідності трапляються і в мовленні представників діалекту, які живуть далі від меж. Наприклад, у деяких місцевостях — Лапішкяй, Лешчюунай (околиці Юкноняй), Невероніс, Ставаригала (околиці Багаславішкіса) та ін. — замість давнього короткого кінцевого a слова часто (але не завжди!) чути редукований голосний із огубленим відтінком u: stālus ~ stālas, vaikūs ~ vaikas (після пом’якшеного приголосного та j — як і на всій території діалекту: svėčis ~ svėčias, vėjis ~ vėjas). § 5. На території діалекту чимало людей уживають жаргонізовану польську мову (за національністю вони зазвичай литовці). Найбільше таких мовців в околицях Ширвінтоса й Муснінкая, менше їх трапляється і в інших місцях (біля Пабайскаса, Крікште̇ная…). Ця мова, раніше поширена через спольщені маєтки й церкви, не справила якогось значного впливу на фонетику та граматику досліджуваного діалекту. Помітнішого її впливу зазнала лише лексика місцевого діалекту. У деяких селах (Сукінай, околиці Кульнішкіса, Пакертуше, околиці Крікште̇ная та ін.) трапляються російські родини, які переселилися на територію діалекту ще за царської влади (переважно наприкінці XVII і на початку XVIII ст.). Однак їх небагато; зрозуміло, що їхня мова не могла вплинути й на загальний характер діалекту. У соціальному відношенні найбільшу частку населення становлять колгоспники, значно менше — робітників і службовців. § 6. Матеріал переважно записано в околицях рідного для автора села Кульнішкіс (kulniški̇̀ ~ Kūlniškiai), але чимало й в інших місцевостях. Варто згадати: Граужечяй, Вайкалес, Мажейкішкяй, Жукляй (старші люди здебільшого кажуть: žūkliji̇̀ ~ Žūklijai), Гайлюнай, Крикште́най, Кельмай, Мікалайюнай, Невероніс, Манчюше́най, Віндейкяй, Пігашяй, Юкно́ніс, Чябішкіс та ін. Визначення меж вимагало також з’ясувати найважливіші особливості суміжних говірок. Цим 3 Досліджувану говірку, що займає лише дуже невелику частину східноаукштайтського діалекту, доречніше було б називати підговіркою. Називаючи її діалектом, зважаємо на те, що: 1) поняття діалекту дуже відносне; 2) замість термінів вужчого значення (піддіалект, підговірка...) у литовській лінгвістичній літературі в подібних випадках здебільшого вживають термін «діалект». 7 З цією метою довелося відвідати чимало місцевостей за межами досліджуваного діалекту: Медіну, Кунігішкяй, Упнінкай, Вепряй, Лабаношяй, Калвеляй, Довидішкяй, Йонушка́й, Йогвілай, Рімешяй, Лімо́ніс та ін. Використано також матеріали Литовського мовного атласу, зібрані (на території досліджуваного діалекту та в інших діалектах) і збережені в Інституті литовської мови й літератури АН Литовської РСР. Під час збирання матеріалу та його узагальнення найбільшу увагу приділено мовленню людей старшого покоління; вони найменше зазнали впливу літературної мови. 2. Межі діалекту § 7. Південно-західна межа. Починаючись трохи на південний схід від Чябішкіса, ця межа діалекту пролягає вниз за течією річки Няріс приблизно до села Кейжоніс. Вона відділяє досліджуваний діалект від середньоаукштайтського. Отже, на лівому березі Няріс збереглися незмінними мішані дифтонги am, an, em, en: šamtis, rankà, penkì. Тут також не змінився давній короткий a в кінці слова: nėša, vaĩkas. Від досліджуваного діалекту ці середньоаукштайтські говірки, можна сказати, відрізняються лише вимовою ненаголошених давніх ā, ē та дифтонгів uo, ie (тільки поряд із padelìs тут іноді кажуть і podėlis ~ puo-dėlis)4. Жителі узбережжя Няріс у досліджуваному діалекті називають kapūkais своїх сусідів, які мешкають за Няріс, через вимову слова kaip як kàp. § 8. Західна межа. Цю межу також переважно утворюють природні рубежі. Починаючись від Няріс (біля Кейжоніса), спочатку вона прямує на північ лісами (найбільший — ліс Беркелів), біля Манчюшенай досягає Ширвінти, а далі йде вниз за течією цієї річки до Швянтойї. Оскільки й за західною межею живуть середньоаукштайти, у яких мішані дифтонги am, an, em, en збереглися5, то ця межа, можна сказати, є продовженням південно-західної межі. Однак дехто розрізняє й самі середньоаукштайтські говірки. За західною межею діалекту давні ненаголошені ā, ē зберігаються без якісних змін лише в кінці слова: gálvas ~ gálvos, dirba ~ dirbo, kárves ~ kárvės, máte ~ mátė, тоді як у середині слова замість згаданих давніх голосних тепер вимовляють u, i: dubilai ~ dobilai, mukinì ~ mokinti, mišūs ~ mėšūs, sidì ~ sėdėti. Голосні u, i могли виникнути таким шляхом: ā, ē > o, ē > u, i. Ненаголошений дифтонг літературної литовської мови uo тут переважно переходить в u: pudėlis ~ puo dėlis, dunėla ~ duonėlė, rātusi ~ rātuose, лише у відкритому кінці слова — в a: rėma ~ rėmuo. Замість ненаголошеного дифтонга літературної литовської мови ie вимовляють e: žėmos ~ žiemòs, šite ~ šitie. Давній короткий a в кінці слова за західною межею, як і в досліджуваному діалекті, переходить в a: dĩrba, vaĩkas. 4 На раніше укладених діалектологічних картах (пор.: APh, 4 (1933); LKRŽ, 118) південно-західну межу «жалінинків» позначено вкрай неправильно. Насправді в корені слова ненаголошений балтійський ā вимовляють як у «жалінинків» навіть в околицях Жасляй, Паломене та інших середньоаукштайтських місцевостей, а в кінці слова він зберігається ще далі на південний захід і захід. Див. також: J. Senkus, Nauja medžiaga apie lietuvių kalbos tarmes, MADA, 1, 149 (1955); Č. Grenda, Palomenės tarmė, dipl. d. (rankr.), 15, 19, Vilniaus Valstybinio V. Kapsuko v. universiteto IFF Lietuvių kalbos katedra, 1957; B. Švenčionytė, Žaslių tarmė, dipl. d. (rankr.), 17, Vilniaus Valstybinio V. Kapsuko v. universiteto IFF Lietuvių kalbos katedra, 1956. 5 Ближче до межі (Кунігішкяй, Медіну...) давні кінцеві an, en у цих середньоаукштайтських говірках ще часто вимовляють так, як у досліджуваному діалекті: šáku ~ šaką, kàti ~ kątę, miški ~ miškę. 8 Особливості середніх аукштайтів (samtis, šventą, blugai² ~ blogai, dubėlė ~ duobėlė, milinė ~ mėlynė) досить часто можна почути й на околиці досліджуваного говору, біля його західної межі (Sližiai, Samantónys, Gavińonys…). § 9. Північно-західна межа. Від місця впадіння Ширвінти у Швентую вона пролягає вгору за течією останньої річки до Укмерге. Цю природну межу говору додатково «підсилює» смуга лісу, що проходить майже вздовж усього лівого берега річки. З північно-західного боку досліджуваний говір має двох сусідів. Майже до села Калвеляй іще простягається середньоаукштайтський говір, а далі вже починається східноаукштайтський говір пунктинінків⁶. Перші, можна сказати, не відрізняються від середньоаукштайтів, які живуть за західною межею говору (§ 8). Лише за Швентой редукований голосний (тут він найчастіше вимовляється з відтінком огубленого u) чути не тільки замість давнього короткого кінцевого a в слові, а найчастіше й замість давнього циркумфлексного -ā, наприклад: vārnu, šakų, senų. Так вимовляють це -ā і східноаукштайти, які живуть на правому березі Швенти. Останні також збігаються із середньоаукштайтами у вимові давніх ненаголошених ā, ē та дифтонга uo (nurė̃t ~ norėti, dėjimas ~ dėjimas; ruñkas ~ rankos, dāvė ~ davė; kulālis ~ kūolėlis). Інші фонетичні особливості східноаукштайтів, що живуть за північно-західною межею, майже не відрізняються від особливостей досліджуваного говору. Лише наголос із короткого закінчення вони переносять на всі довгі склади: tōli, vė́tu, jaĩnu, rū́nku, pī́rmi (хоча іноді ще кажуть: valdžì ~ valdžia, pìrmi). Серед морфологічних розбіжностей можна згадати, що за згаданою межею східноаукштайти вживають форми однини давального відмінка іменників чоловічого роду із закінченням -m, наприклад: vaĩkum, paršum, brōlum (|| brōlim) ~ brōlium, piršlum (|| piršlim) ~ piršlium, sūnum, piemenum (|| piemenim) ~ piemeniu. Це -m тут, найімовірніше, виникло за аналогією до займенникового закінчення давального відмінка однини (пор.: anām pirmām kārum, šitām senām žmōgum, а також латиське tam labam tēvam «тому доброму батькові»). Такі форми (з -m) уздовж берега Швенти вживають у Калвеляй, Бараучизно, Довидишках, а далі на північний захід — у Дайнаві, Якутишках, Бєлязаришках та інших місцях. Жителі прибережжя досліджуваного говору іноді називають східноаукштайтів, які живуть по той бік Швенти, urėkai (як кажуть, через уживання слова aurė). § 10. Східна межа. Від Укмерге ця межа проходить між селами Гражечяй — Йогвілай, Папренішкяй — Інкляй, східною околицею Петрашіунай, Даугелішкяй, лісом Шашуоляй (мешканці Пабайска зазвичай називають його: Шашуоляйський ліс), повз Ширвінтос у напрямку Каймянай. На схід за згаданою межею спершу живуть ротінінки, які, як відомо, подовжений наголошений нескінцевий a вимовляють як ненапружений, мало огублений o зі слабким відтінком a (ɔ): rĭtas ~ rātas, sŭka ~ sāko, māna (< * māna < * māna) ~ māno, lības ~ lāibas, kŭlnas ~ kālnas, kŭrve ~ kārvė. Тут звужується також e, що стоїть у такій самій позиції (> ė): gėras ~ gēras, namėlis ~ namēlis, praštėsnė ~ praštēs-nė, pė́rnii ~ pė́rnai, žėlva ~ Žėlva. Ізоглоса ротінінків, що починається від Швенти, протягом усього шляху дуже виразна. Лише дещо важче встановити, де вона закінчується на півдні, оскільки місцевий говір там майже зник під впливом польської мови (§ 5). Останні села з виразним ротінінкським говором 8 У наявних діалектологічних атласах (APh, 4 (1933); LKRŽ, 118) межу між середньо- та східноаукштайтами, проведену далі приблизно від цього місця (с. Калвеляй) через проміжок між Пабайском і Гелвонами в напрямку Муснінкая, позначено неточно; пор. §§ 7,8. 9 це Бейвидай, Судокяй, Лімоніс. За свідченнями старих людей, кілька десятиліть тому так говорили ще й у околицях Зибалів (Карашлішкяй, Матюкай, Друбльоніс...). Насправді в мовленні представників старшого покоління цих околиць (хоча воно також здебільшого не є чистим старим місцевим діалектом) і тепер нерідко можна почути особливості ротинінків: pùkase ~ pàkase, tinži «там», gėras, didèsnis ~ didesnis, gėri ~ gerti. За рештою східної частини межі (Ширвінтос — Каймінай) помітних фонетичних відмінностей від досліджуваного діалекту не виявлено. Лише замість слова šaknis давній дифтонг en, що стояв після l, переважно має вигляд in: lintà ~ lentà, lîngvas ~ lengvas. § 11. Південна межа. Починаючись біля Каймінів, вона проходить південним боком Муснінкая до Нярісу, а далі — вздовж Нярісу до південно-західної межі (§ 7). Ця межа збігається з ізоглосою дзукавання, зазначеною на діалектологічних картах7. Однак насправді Рис. 1. Територія та межі південного східноаукштайтського діалекту. 1 — межа південного східноаукштайтського діалекту, 2 — межа середньоаукштайтського діалекту, 3 — межа ротинінків, 4 — межа дзуків, 5 — межі адміністративних районів, 6 — межі лісів. 7 Пор.: APh, 4 (1933); LKRŽ, 118. 10 Особливості дзукавання тепер рідко трапляються навіть далеко на південь за цією межею; наприклад, біля Кярнаве, Мєжоніс, Папарчяй здебільшого кажуть: dienà, tik, gaidžāi, švečāi. За твердженнями старих місцевих жителів, 50—60 років тому тут дзукали більше. Крім того, старі люди й тепер іноді замість gaidžāi, svečiai кажуть gaidėi, švetėi. Можна сказати, що представники старшого покоління закономірно вживають такі форми 1-ї особи однини простого минулого часу дієслів: āudau «ткала/ткав», vedāu «вела/вів», matau «бачила/бачив», statāu «ставила/ставив». Такі форми трапляються і в ближчих до центру територіях (Янюнай, Юкноніс…). За південною межею наголос не відтягується (за винятком окремих слів). Звукова система 1. Голосні § 12. У говірці є такі голосні: a — як у lk; буває коротким: šakà і довгим: lãpe ~ lãpė. æ — дифтонгізований (редукований за кількістю та якістю) æ; буває лише коротким: auga ~ aūga, stãlas ~ stēlas. e — як у lk; буває коротким: vedì, senì і довгим: vėde ~ vėdė. æ — відкритий, широкий (з відтінком a) æ буває коротким: nešù ~ nešu і довгим: nẽša ~ nẽša. ē — як у lk ė; буває лише довгим: tēvas, katē. ę — відсунений назад ė; буває лише довгим: lękti ~ lėkti, varlę ~ varlė. i — як у lk; буває коротким: visi і довгим (дещо менш напруженим, ніж lk y, i): vìras ~ vyras, žìsi ~ žįsti. u — як російське u або польське y; буває коротким: prapūlobs ~ prapūlęs і довгим: strìkti ~ strykt. o — дещо відкритіший за lk o; буває лише довгим: žmónes ~ žmonės. u — як у lk; буває коротким: gulì і довгим (дещо менш напруженим, ніж lk ū, ų): rūkas ~ rūkās. Після пом’якшених приголосних і j голосні a, o, u стають більш передніми, іноді навіть переходять в інші голосні (пор. §§ 75, 76). 2. Нескладові голосні § 13. У говірці є такі нескладові голосні: i — проміжний між i та j: įimtì ~ imti, rõdį ~ rodėi. ų — проміжний між u та v: šõkau ~ šokau, turėjų ~ turėjau. 3. Приголосні § 14. У говірці є такі приголосні: b, d, g, j, k, l, m, n, p, r, s, š, t, v, z, ž. Вимовляються вони переважно так само, як і в літературній мові⁹, наприклад: bãsas, dárbas, gãras, kùrmis, 8 Однак розширення e не завжди однаково помітне. З цієї причини, а також заради простоти транскрипції, розширений звук e надалі не позначається окремим знаком, тобто замість нього всюди пишеться звичайне e (за винятком того місця в праці, де йдеться про розширення e, § 77). 9 Спираючись на експериментальні дослідження, вимову приголосних у литовській літературній мові описує В. Вайтке́вічюте у своїй дисертаційній праці «Склад приголосних фонем литовської літературної мови», див. LKK, 1, 5—66 (1957). 11 mãžas, nãgas, pãdas, rãtas, saũsas, šaũkšas, tãkas, vãras, žùras, žãda. У діалекті l дещо твердіший, ніж у літературній мові. Приголосний n перед задньоязиковими k, g у діалекті, як і в літературній мові, переходить у задньоязиковий, напр.: iñka ~ tiñka, žiñge ~ žengė (n — твердий задньоязиковий n, ŋ — пом’якшений задньоязиковий n; в інших місцях роботи цей n окремими знаками не позначається, тобто всюди пишеться n). Рідко, переважно в словах нелитовського походження, трапляються також приголосні f, ch, h, напр.: fãbrikas, cha-rãkteris, ahã Перед передньорядними та передньорядними за походженням голосними приголосні вимовляються м’яко, напр.: bė́ržas, dir̃ba, lĩba. Приголосний j завжди м’який, напр.: jẽ, jōji ~ jōji, jōja. Докладніше про пом’якшення приголосних див. § 89. 4. Африкати § 15. У діалекті є такі африкати: c, č, dz, dž. Вони вимовляються так само, як і в літературній мові; можуть бути твердими й м’якими, напр.: cũkras ~ cūkrus, cỹpti ~ čỹpti, čáiža ~ čáižo, če-pšai, ažãki, džiimbinėt, adžabōt ~ atžabōti, džirkšt. 5. Дифтонги § 16. Дифтонги бувають двох видів: 1. Дифтонги: ai, au, ai, au, ei, ei, ei, ie, ii, iu, oi, ui, uo, напр.: laĩbas, maišas, káulas, lãukas, gálvoj ~ gálvai, dirbau ~ dirbau, vė́das, reĩki ~ reĩkia, žẽvi ~ žievėi, žãlė ~ žolėi, siẽna, kãtei ~ kãtei, žinōjū ~ žinōjau, galvōj ~ galvōj, zũkis, dũona. 2. Змішані дифтонги: al, am, an, ar, am, an, el, em, en, er, ėl, ėm, ėn, ėr, em, en, il, im, in, ir, ol, om, on, or, ul, um, un, ur, напр.: šáltas, anám, kitán, várna, pẽžam, rùnkan ~ raĩnkon, délmas, kẽmš, sė́nt, vẽrki, vė́l, katám, gerẽsnėn, nẽr < nẽrą, didelėm ~ didelėm, žãlėn ~ žolėn, pĩlnas, šĩmtas, pĩnti, pĩrmas, kòl „kodėl“, laz̃dōm, galvōn, kūlį, stūmą, šūnčia, pùrvas. Звуки, що утворюють окремі складники дифтонгів і змішаних дифтонгів, вимовляються так само, як ті самі звуки, що не входять до складу дифтонгів. Лише окремих складників дифтонгів ie, uo у вимові не чути. Перший складник дифтонга au (зазвичай висхідного наголосу) іноді (але не завжди!) вимовляється зі слабким відтінком o, напр.: pãukštė ~ paukštė «птах», saũsas ~ saũsas. 6. Триголосні § 17. У говірці є такі триголосні: iel, iem, ien, ier, uol, uom, uon, uor, uoj (uọj), наприклад: abĩem, každien ~ kasdien, tuõm, duõnkepė ~ dúonkepė, pùolka ~ pùlka, šlorkas ~ šorkos „шори“, trūoj. Триголосні утворилися недавно; деякі з них, рідкісні, трапляються лише в словах нелитовського походження. 12 Вокалізм I. Кількість голосних § 18. У говірці розрізняють два різновиди довготи голосних: є короткі й довгі голосні (про довготу окремих компонентів дифтонгів див. § 20). Однак довгі голосні в говірці не такі довгі, як, наприклад, у південній говірці західних аукштайтів. У Крапті вони трохи коротші. § 19. Кількість голосних у говірці переважно залежить від наголосу: a) Усі ненаголошені голосні в говірці короткі, наприклад: (переднаголошені голосні) grūdai ~ grūdai, grįštela ~ grįžtėlė, kušnėlis ~ kašnėlis, lapinis ~ lopinys, makėti ~ mokėti, šakinėti ~ šokinėti, užaliūkas ~ ažuoliukas, vejelis ~ vėjėlis, vitėla ~ vytėlė, žveris ~ žvėrys «звір»; (післянаголошені голосні) aki ~ akį, akis ~ akys, galvu ~ galvą, gava ~ gavo, kati ~ katę, mokitu ~ mokytų, runkas ~ rankos, rōgesi ~ rōgėse, žēme ~ žemė. b) Наголошені голосні в говірці довгі, наприклад: bōga, ōbali ~ ōbuolį, narēs ~ norēs, gīdij ~ gydyti, sūlai ~ siūlai, visū ~ visų, žēvē ~ žievē, žveri ~ žvėrį! Голосні з циркумфлексним наголосом вимовляються трохи коротше за голосні з акутовим наголосом. Однак і ті, й інші є довгими. Давні короткі голосні в говірці під наголосом подовжуються і стають такими ж довгими, як і споконвічно довгі, наприклад: kasti ~ kasti, męsti, rīša, tūri. Випадки, коли наголошені голосні в говірці короткі, див. §§ 21a, 27a, 35a, 52, 53, 56, 57, 60, 62—65. § 20. a) Кожен дифтонг, наголошений чи ненаголошений, утворює довгий склад. Окремі компоненти ненаголошеного дифтонга короткі, наприклад: vaikīti ~ vaikytį, laukų, peiliu ~ peilių, puikybē ~ puikybė, kalbā, kartū, delnū ~ delnų, verki, mirkīti ~ mirkyti, stulpēlis, plumpsēl, pūrvīnas ~ purvynas. b) Довгота окремих компонентів наголошених дифтонгів залежить від інтонації. 1) У дифтонгах із висхідною інтонацією перший компонент вимовляється довго, а другий — коротко, наприклад: dālinti, kāulas, svēikinti, bāltas, sārka, gēl, bēri. Голосні i, u, виступаючи першими компонентами наголошених дифтонгів із висхідною інтонацією, подовжуються і, здається, вимовляються так само довго, як a, e у такому самому положенні (пор. також § 19b), наприклад: kilpa, dirba ~ dirba, skinti, stumda ~ stumdo, kūlt. 2) Довго вимовляються також перші компоненти дифтонгів із рівною інтонацією. Другі компоненти цих дифтонгів вимовляються коротко, наприклад: vėl, gerōj < gerojē, šakōn. 3) У дифтонгах із циркумфлексною інтонацією другий компонент вимовляється довго, а перший — коротко, наприклад: baigk ~ baigti, nāujis ~ nāujas, šveič ~ šveičia, šalnu ~ šalna, daržas, pērka, vilkas, dūmblas. 4) У дифтонгах, вимовлених із переривчастою інтонацією, другий компонент напівдовгий, а перший — короткий, наприклад: mažai, matau, sukei, visur, kitam, visam < visamē. c) У діалекті не чути окремої тривалості компонентів дифтонгів ie, uo. Імовірно, через нівеляцію гострої та циркумфлексної інтонацій у ie, uo окремі компоненти цих дифтонгів вимовляються однаково довго, наприклад: vienas, šienas, juodas, juokas. Те саме можна сказати і про тривалість першого та другого компонентів трифтонгів, оскільки ці компоненти в діалекті завжди утворюють дифтонги ie, uo. Третій компонент трифтонгів вимовляється коротко, наприклад: viengubas, dviem, tuom „tuo“. 13 II. Вокалізм основи слова 1. Голосні a10 § 21. Голосний a у діалекті має кілька джерел походження. Походження діалектного a, що відповідає літературному a, таке саме, як і в літературній мові. Це a може бути коротким і довгим. a) Голосний a цього походження завжди короткий у ненаголошеній позиції, наприклад: akis, katė, maži, sakì ~ sakyti, varì ~ varyti. Короткий наголошений a мають лише: 1. Односкладові слова: àš, kàs, tàs, pàc ~ pats, kàt ~ kad, và. 2. Умовний спосіб первинних дієслів і третя особа майбутнього часу: kàščė ~ kaščia «я б кащив», kàstum, kàstu ~ kàstų, kàstumem ~ kàstumėme, kàstumėt ~ kàstumėte, ràstu ~ ràstų; plàks, supràs, ràš. 3. Звуконаслідувальні слова й утворені від них дієслова із суфіксами -ėti, -elėti, -erėti: bàkši, bràkši, kràpši, stàpši ~ stàbt; bàksi, bàksim, bàksit, bràkši, kràpsi; bàkštelai ~ bàkštelėti, bàkštelaje ~ bàkštelėjo, bàkštelak ~ bàkštelėk, stàptererė ~ stàbterėti. 4. Іноді однина кличного відмінка, наприклад: kàti «кицю», màri «Маріє». b) В усіх інших випадках давній короткий a в діалекті під наголосом є довгим. Він відповідає в літературній мові: 1) довгому наголошеному a з циркумфлексною інтонацією, наприклад: àšis ~ àšys, dãra ~ dãro, mãžas; àtlapas, pàbiras ~ pàbiros, pràdalgi ~ pràdalgi; 2) короткому наголошеному a (за винятком випадків, зазначених у підрозділі a) цього параграфа), наприклад: kàst, kàzdava ~ kàsdavo, kàsk, kàzdamas ~ kàsd amas; màna ~ màno, tàva ~ tàvo; àbdeda ~ àpdeda, àtveda, pàkelu ~ pàkeliu, pràdeda. У першому й другому випадках причиною подовження голосного a, безперечно, був наголос. Вважають, що в літературній мові (lk) у другому випадку наголос на a з’явився вже після того, як унаслідок давнього наголосу подовження a в середині слова відбулося (тому в другому випадку a в lk і залишилося коротким)¹¹. У говірці могло статися так: або в другому випадку a (де воно в lk також коротке й наголошене) отримало наголос ще до подовження давнього наголошеного a, або a говірки в першому й другому випадках подовжилося не водночас. Про долю давнього короткого a наприкінці слова див. § 53. § 22. a говірки, що відповідає ненаголошеному o літературної мови (lk), може мати подвійне походження: a) походить від давнього балтійського ā, скороченого в ненаголошеному складі, наприклад: dovanų ~ dovanų, lavīs ~ lovỹs, lapinīs ~ lopinỹs, pàmate ~ pàmotė, starai ~ storai, stàvėi ~ stovėti, žmànų ~ žmonių; b) виникло з o у словах іншомовного походження, наприклад, advakàtas ~ advokàtas. В обох випадках це a говірки завжди коротке й зазвичай ненаголошене. Наголошеним воно трапляється лише у формах кличного відмінка однини, наприклад: vàverì «білочко», žmànì «людонько», žmànel «людино». ¹⁰ За основу в праці взято факти фонетики говірки, а саме: спочатку з’ясовується, яким звукам літературної мови відповідає звук говірки, а не навпаки. Щоб читачеві за потреби було легше знайти, який звук говірки відповідає тому чи тому звукові літературної мови (lk), наприкінці праці додано покажчики відповідників голосних і дифтонгів літературної мови в говірці (див. с. 56). Для приголосних такий покажчик не потрібен — приголосні літературної мови в досліджуваній говірці, за незначними винятками, мають ті самі відповідники. ¹¹ Пор. Būga, LKŽ, 1, XXIII. 14 Про a наприкінці слова, що відповідає o літературної мови (lk), див. § 52. § 23. a говірки, що відповідає ненаголошеному uo літературної мови (lk), походить від скороченого дифтонга uo. Це a завжди коротке, наприклад: aštanũ ~ aštuonių, danėla ~ duonėlė, kadėlis ~ kuodėlis, padėlis ~ puodėlis, šlatėla ~ šluotėlė. Наголошене a такого походження іноді має лише кличний відмінок однини, наприклад, vãgį «ягідко». Це a < uo, найімовірніше, виникло водночас із e < ie (пор. § 29). Про a говірки, що відповідає uo літературної мови (lk), наприкінці слова див. § 52₄. § 24. a говірки, що відповідає e літературної мови (lk), трапляється в таких випадках: a) На початку слова. Це a говірки буває коротким (ненаголошеним) і довгим (наголошеним), наприклад: aglīnas ~ eglýnas, ašerīs ~ ešerỹs, ažiūkas ~ ežiukas; ãšti ~ ésti, ãšeri ~ ešeri, ãžeras ~ ežeras. Так само й у дифтонгах e- > a-, наприклад: ainù ~ einù, ait̃ ~ eiti, aižėt ~ iėžėti; alvira ~ Elvyrà, arškėtīs ~ erškėtỹs «ожина», aržinĩ ~ erzinti. Таке a- < e- є в говірці також після префіксів, які зазвичай закінчуються на голосний, наприклад: póažere ~ póežere, paaglīnis ~ paeglinỹs; paaĩti ~ paeiti, praaĩti ~ praeiti, priaĩti ~ prieiti, suažė̃t ~ sueižėti; paãržiñti ~ paerzinti. Але кажуть: išéit ~ išeiti, pėreĩt, apeĩ, ateĩ, užeĩ, neĩ (< neiti), aceĩt (< atsieiti), prisiẽt (< prisieiti); nuveĩt, suveĩt. Приклади показують, що корінь e- залишається незмінним, якщо перед ним стоїть приголосний. Цей приголосний або споконвіку був закінченням префікса, або виник унаслідок випадіння голосного префікса (чи зворотної частки) (відбулася елізія), або вставлений (зазвичай v, пор. § 99) між голосними префікса й кореня. Саме ці приголосні й затримали перетворення e- на голосний a-, оскільки, увійшовши до першого складу кореня, e- опинилося вже не на абсолютному початку цього складу; пор. наведені вище приклади, поділені на склади так, як їх вимовляють у говірці: i-šeĩt, pė-reĩt, a-paĩt, a-teĩt, u-žeĩt, neĩ, a-ceĩt, pri-seĩt, nu-veĩt, su-veĩt. Однак у деяких інших (особливо новіших) словах і в цьому разі e- > a-, наприклад: išsaikvōt (поруч із iš-sėikvōt) ~ išsikevoti. Це свідчить, що згадане вище дієслово eiti з окремими префіксами в говірці тісно зрослося ще до перетворення початкового e > a. Початкове e > a властиве також деяким іншим (східним, а також середнім і західним) аукштайтським говіркам; воно трапляється й у давніх пам’ятках литовської мови, пор. у K. Sirvydas: areli «орла» PS I 298₉, Arelo «орла» PS II 123₂, поряд із essus¹² «є» PS I 65₇, ežeran PS I 371₁₈, Ežeran PS II 42₁₉, ežeru PS II 52₁₃. 12 Деякі літери старих писемних пам’яток замінено: замість ſ, β пишуть s, š; замість кількох знаків, що позначають приголосний ž, пишуть один — ž. 13 Неповний перехід початкового e слова в голосний a у писемних пам’ятках К. Сирвіда можна було б частково пояснити тим, що в деяких східноаукштайтських говірках він переходить в a не в усіх випадках. Наприклад, душетяни перетворюють це e- > a- лише тоді, коли воно ніколи не отримує наголосу, а в інших випадках вимовляють його як lk (пор. Būga, RR, 2, 20). Але у писемних пам’ятках Сирвіда трапляється, що навіть на початку того самого слова в одному місці стоїть e, а в іншому — a, пор.: erszkiečiēs PS I 385₅, erszkiečius PS I 225₁₀₂₈, Erszkiečey PS I 225₈₁₀, erszkiediey PS II 163₁₉ та arškiečiu PS II 166₆. У початкових дифтонгах здебільшого пишуть e, наприклад: eykšite PS I 6₂₄, eykite PS I 6₂₃, eylos PS II 42₁₀, eylas PS II 77₅, elgieta PS I 184₄. В анонімному катехізисі 1605 року на початку слова є лише e, наприклад: ésus KA 11₁₄, Esmi KA 12₂₁, eydami KA 19₂₁. Крім того, у згаданих пам’ятках знаходимо також ergu PS I 32₅, Er «ar» PS II 109₁₀, KA 25₉, Ess «aš» KA 25₆. Тому можна вважати, що в першій половині XVII ст. у деяких східноаукштайтських говірках e- 15 Rapt і в словах іншомовного походження, що нещодавно потрапили до говірки, згадане e- > a-, наприклад, agzama < егзема. У деяких місцевостях Rapt, розташованих біля західної межі (Sližiai, Samantónys, Gaviñonys…), як і в середньоаукштайтців, що живуть за цією межею (Mėdinos, Kunigiškiai, Ūpninkai…), замість e- найчастіше вимовляють ie-, наприклад: iešerìs ~ ešerys, iežùkas ~ ežiukas, iežeras. b) Після затверділого в говірці приголосного l (пор. § 84). § 25. Про походження говіркового a, що відповідає lk e після l, див. § 28. § 26. a різного походження. У говірці досить часто трапляється a замість lk e. Це a могло виникнути з кількох причин: 1. Унаслідок спорадичного затвердіння приголосного в деяких словах; пор. § 90. 2. У східноаукштайтських говірках e, що ніколи не отримує наголосу, якщо стоїть після g, k, š, ž, у багатьох місцевостях переходить у голосний a¹⁴. Таким чином, a могло виникнути й у словах Rapt: mėnasìs «mėnesis», menasìnis «mėnesinis». e § 27. Голосний e у говірці має кілька джерел походження. Говірковий e, що відповідає литовському літературному e, має те саме походження (<з балтійського ė). Цей e може бути коротким і довгим. a) Завжди коротким є ненаголошений e, наприклад: genìs ~ genỹs, medaũs, nešù, senì, tekė́t. Короткий наголошений e буває лише: 1. В односкладових частках: bè, hè, nè, tè, але nèt «нєт». 2. У способі умовному первинних дієслів і в III особі майбутнього часу: tèpče ~ tèpčia «я б мазав», tèptum, tèptu ~ tèptu, tèptumem ~ tèptumėme, tèptumet ~ tèptumėte, nèštu ~ nèštu, vèštu ~ vèštu; dègys ~ dègęs, mès, tèps, vès. 3. Звуконаслідувальні слова та утворені від них дієслова із суфіксами -ėti, -elėti, -erėti: kèpši, krèži, šlèpti, trèpti, žnèk; kèpši, kèpšim, kèpšit, trèpsi, trèpsim, trèpsit; kèpštelai ~ kèpštelėti, kèpštelaje ~ kèpštelėjo, kèpšteladava ~ kèpštelėdavo, kèpštelasu ~ kèpštelėsiu, kèpštelatu ~ kèpštelėtu, kèpštelak ~ kèpštelėk; šlèpteret, šlèpteraje ~ šlèpterėjo… 4. Короткий склад, що отримав відтяжний наголос, наприклад kèturi, а іноді й однина кличного відмінка: sesù «сестричко». 5. Деякі слова нелитовського походження, наприклад: mètras, manė́vorai ~ manė-v­rai (див. також § 41b). b) В усіх інших випадках давній короткий e у говірці під наголосом є довгим. Він відповідає в літературній мові: 1) наголошеному довгому циркумфлексному e, наприклад: nė́še ~ nėšė, pė́šė ~ pėšė, sė́ne ~ sėnė, žė́me ~ žėmė; ще не закономірно перетворився на a-. Крім того, див. також K. Eigminas, Anoniminės 1737 m. lietuvių kalbos gramatikos „Universitas lingvarum Litvaniae“ tarmės klausimu, MADA, 1 (8), 169 (1960). a- в окремих словах, що в говірках стоїть замість літературного e-, може бути успадкованим і з набагато давніших часів (пор. Otrębski, Gr JL, 1, §§ 293—296). 14Пор.: Būga, RR, 2, 21; Būga, LKŽ, 1, CXLVIII. 16 2) наголошене коротке ė (за винятком випадків, зазначених у розділі a) цього параграфа), наприклад: mėšti, mėzdava ~ mėsdavo, mėsim, mėšit, mėškit, mėzdamas ~ mėsdamas; neneše ~ nenešė, nėgeri ~ nėgeri, nėgeria; mažesnis, maželešnis ~ maželėšnis. Подовження діалектного ę, що походить із балтійського ę, безперечно, відбулося під наголосом одночасно з аналогічним подовженням a (пор. § 21b). Про діалектне ę, що відповідає литовському e в кінці слова, див. § 54. § 28. Діалектне ę, що відповідає литовському ненаголошеному ė, походить із балтійського ē, скороченого в ненаголошеному складі, наприклад: mėšļnas ~ mėšlynas, rekšnis ~ rėkšnys, sedėti ~ sėdėti, tevaĩ ~ tėvai. Цей e справді короткий і зазвичай ненаголошений. Під наголосом він трапляється лише у формах однини кличного відмінка, наприклад, tėvuk «татку!» Після затверділого l (§ 84) це діалектне e >a, наприклад: lakimas ~ lėkimas, pla-nė ~ plėnė «плівка». Про e цього походження в кінці слова див. § 54. § 29. Діалектне ę, що відповідає литовському ненаголошеному ie, походить зі скороченого дифтонга ie. Це e завжди коротке, наприклад: dienõs ~ dienos, megàlis ~ miegalius, me-žieńis ~ miežėnis, pevėla ~ pievėlė, šenauĩ ~ šienauti, venãi ~ vienai. У формах однини кличного відмінка e цього походження іноді трапляється також під наголосом, наприклад, pėmenūk «пастушку». Монофтонгізація ненаголошеного ie у діалекті відбулася вже після ствердіння приголосного l (§§ 84, 85); пор. вимову слів leptėlis ~ lieptėlis, ležūvis ~ liežūvis. Про кінцеве e у діалекті, що відповідає литовському ie, див. § 54. § 30. Про e, що відповідає передньому діалектному a (< ā, ā, uo) >, див. § 75. § 31. Про діалектне e, що виникло внаслідок контракції або елізії (і відповідає литовським e та a у сусідніх складах), див. § 78. ė, ę, o § 32. Походження діалектних ė, o, що відповідають літературним ė, o, таке саме, як і літературних — від балтійських ē, ā. Голосні ė, o в говірці завжди вимовляються довго і зазвичай наголошені: 1) із давнім наголосом, наприклад: bėras, degėsi̇̀ ~ degėsiai, pėdas, rėkį, sėstį, tėvas; mõ-tina, nórį, ōras, sōdas, stōvį, žinōt; 2) з відтягнутим наголосом, наприклад: mėsas ~ mėsas, rėčiu ~ rėčiu, rėkšniu ~ rėkšnių; ōžka ~ ožka, plōna, stōra, tvōra. Після затверділого в говірці приголосного l (§ 84) ė > e, який також є справді довгим і наголошеним, наприклад: (із давнім наголосом) palėpe ~ palėpė, pėlėda ~ pelėda, plėšti ~ plėšyti; (із відтягнутим наголосом) glėbu ~ glėbiu, glėbis ~ glėbius. У раптській говірці давнє ė, здається, звузилося ще до затвердіння l (§ 85), бо інакше тепер після l ми мали б не e, а інший голосний (найімовірніше, o)¹⁵. Про ė, ę, o в кінці слова див. § 55. § 33. У говірці трапляються ė, o, що виникли внаслідок стягнення або елізії голосних. Про ці ė, o див. § 78. ¹⁵ Пор. у све̇дасиській говірці: lėkt ~ lėkti, klėtis ~ klėtis, palėpe ~ palėpė (поряд: brōlis ~ brolis, mātėra ~ motera, nāri ~ nori); пор. V. Valunta, Svėdasų tarmė, dipl. d. (rankr.), 29, 31, Vilniaus valstybinio V. Kapsuko v. universiteto IFF Lietuvių kalbos katedra, 1955. 2. Kalbotyros klausimai, III 17 § 34. У говірці називний відмінок множини особового займенника aš «я» має форму mės. У цій формі довгий голосний ė замість давнього короткого e, найімовірніше (як і в lk), виник за аналогією до jūs16. i, u, ī, ū § 35. Короткі голосні i, u у говірці мають кілька джерел походження. a) Походження говіркових i, u, що відповідають lk i, u, таке саме, як і в lk. Найчастіше ці i, u ненаголошені, наприклад: kitų ~ kitų, libáit ~ lipdyti, plìkì, visái; buvaũ, guli ~ gulìu, rudùs, šuvà, turė́ti. Наголошені короткі i, u трапляються лише: 1. В односкладових словах: gi, tik, vis; du, tu. 2. В інфінітиві первинних дієслів, у минулому багаторазовому часі цих дієслів, умовному способі, у третій особі майбутнього часу та в другій особі однини наказового способу, наприклад: kišti, likti, lipti; ligdavau ~ likdavau, ligdavai ~ likdavai, ligdava ~ likdavo, ligdavam ~ likdavome, ligdavaĩ ~ likdavote; lipčė ~ lipčia «lipčiau», lip tum, liptu ~ liptų, liptumem ~ liptumėme, liptumet ~ liptumėte; liks, lips; lik, lipk; lūpti, mūšti, skūsti; muž̌davau ~ mūšdavau, muž̌davai ~ mūšdavai, muž̌dava ~ mūšdavo, muž̌davam ~ mūšdavome, muž̌davaĩ ~ mūšdavote; miščė ~ mūščia, mištum, mištu ~ mūštų, mištumem ~ mūštumėme, mištumet ~ mūštumėte; lūps, sūks; mišk, skirsk. Див. також § 36b. 3. Звуконаслідувальні слова, що позначають дуже коротку, слабку дію, та утворені від них дієслова із суфіксами -ėti, -elėti, -erėti, наприклад: cikì, blikšti, gripšt ~ gribšt, širìkti; ciksi, širìksi, širìksim, širìksit; širìktelat ~ різко смикнути, širìktelaje ~ різко смикнуло, širìkteladava ~ різко смикало, širìktelas ~ різко смикне, širìktelak ~ різко смикни; blikšterėi ~ блимати, blikšterėje ~ блимнуло... brūkšt, čūpt ~ čiūpt, krušt, stukt; stūksi, stūksim, stūksit; brūkštelat ~ brūkš-нути, brūkštelaje ~ різко стукнуло, brūkšteladava ~ різко стукало, brūkštelas ~ різко стукне, brūkštelak ~ стукни; čūpterėi ~ плюскотіти, čūpterėje ~ плюскотіло... 4. Іноді — кличний відмінок однини, наприклад: ignul «Ігнулі», pūpì «пупочко». Про i, u у кінці слова цього походження див. §§ 56, 65. b) У говірці (коротким) i, u, що походять із балтійських ī, ū, у lk відповідають: 1. Ненаголошені y, ū, наприклад: gyváte ~ gyvátė, gyvulìs ~ gyvulỹs, pavidė́t ~ pavydėti, virāusis ~ vyriausias; krūtine ~ krūtinė, iššrugos ~ išrūgos, pūsle ~ pūslė, rupė́t ~ rūpėti. У говірці ці i, u іноді мають наголос у кличному відмінку однини, наприклад: virel «чоловіче», sūneluk «синочку». 2. У формах 3-ї особи майбутнього часу під наголосом i або y (< ī), u (< ū), наприклад: diks (< *digs) ~ digs, gis, lis, pļīs, ris; daris (< *darís) ~ daryš, sakīs ~ sakyš, rašis ~ rašyš, varis ~ varyš; буде (< *буде), džūs ~ džiūs, grūs ~ griūs, lūs. Слід вважати, що в діалекті форми 3-ї особи майбутнього часу ī, ū скоротилися ще до зміни циркумфлексної інтонації цих форм на акутову. Останню інтона- 16 Пор. Endzelynas, GF, § 305. 18 цію згадані форми, які мали, переважно зберегли довготу į, ū, наприклад: išžiṙ̇ps ~ ištṙ̇yps, šṅ̇iṗs ~ šṅ̇yps, pūs ~ pūs (хоча іноді кажуть і nìks поруч із nìks ~ nỳks17. Apie žodžio galo i, u < į, ū žr. §§ 57, 58, 65₂. c) Діалектні i, u, що відповідають ненаголошеним į, ū литовської літературної мови, виникли з мішаних дифтонгів in, un. Після зникнення в цих дифтонгах tautosilabinio n (§ 86) залишилися подовжені перші компоненти дифтонгів — голосні į, ū. Однак, будучи ненаголошеними, ці į, ū не зберегли довготи й тепер вимовляються коротко, наприклад: grįštėla ~ grįžtėlė, pažįstamū ~ pažįstamų, tišoti ~ tišoti; apksuštām ~ apskūstām, pasūstais ~ pasūstais. Про i, u в кінці слова цього походження див. §§ 59, 65₃. d) Діалектні i, u, що відповідають ненаголошеним ę, ǫ літовської літературної мови, виникли з мішаних дифтонгів en, an. Спочатку в діалекті дифтонги en, an >перейшли в in, un18, а з останніх į, u виникли так само, як і зі старих in, un (див. розділ c) цього параграфа). Приклади: grįžimas ~ gręžimas; drusūmas ~ dražūmas, kušnėlis ~ kažnėlis, užalūkas ~ ąžuolūkas. У формах кличного відмінка однини ці i, u можуть траплятися й під наголосом, наприклад, žūsinuk «гусачок». Про i, u в кінці слова цього походження див. §§ 61, 65₄. e) У діалекті трапляються також короткі i, u іншого походження. 1. Односкладові слова čia, kai, tai, nei (nė), prie, nuo, переважно виступаючи як проклітики, перейшли в: či, ki, ti, ni, pri, nu. 2. Про i, що виникло внаслідок переднього зсуву голосних заднього ряду, див. § 76. 3. У діалекті слова літовської літературної мови greičiau, (ne)rėkėjo, (ne)reikės часто вимовляються: gričāu, (ne)rikėję, (ne)rikės. § 36. Діалектні ī, ū, як і į, u, мають різне походження. a) Голосні ī, ū, що відповідають прабалтійським y, ū, походять від балтійських ī, ū. У діалекті вони бувають лише під наголосом. Наголос тут: 1) давній, наприклад: gyvas ~ gyvas, rytas ~ rytas, sakīt ~ sakyti, vīt ~ vyti; dūmai ~ dūmai, grūdas ~ grūdas, lūpas ~ lūpos, rūkas ~ rūkas, ūsai ~ ūsai. 2) відтягнутий, наприклад: skrinė ~ skrynia, skrīnis ~ skrynias, šlīva ~ slyva, slīvas ~ slyvas; krīvas ~ krūvas, sūnas ~ sūnus, sūras ~ sūrius. b) У діалекті є ī, ū, що походять від давніх коротких i, u. Ці діалектні ī, ū відповідають коротким наголошеним пралитовським i, u (за винятком випадків, зазначених у § 35a), наприклад: kītas, līka ~ liko, žīna ~ žino, išneše ~ išnešė, prīvežė ~ privežė; būva ~ buvo, mūša, rūdas, tūri, nūvedė ~ nuvedė, sūdave ~ sūdavo. Подовження давніх коротких i, u (щодо довготи пор. § 19b), яке відбулося в діалекті під наголосом, є не дуже давнім. На це вказує також той факт, що певні форми, у яких у діалекті збереглися давні короткі наголошені i, u (пор. § 35a), уже часто вимовляються і з довгими ī, ū, наприклад: līgdava ~ likdavo, līgdavam ~ likdavome; līktu ~ liktų, līktumem ~ liktumėme; štrīkši ~ striksi; 17У південному діалекті західних аукштайтів (який узято за основу пралитовської мови) перед настанням метатонії, найімовірніше, скоротилися лише į, ū у формах 3-ї особи майбутнього часу первинних дієслів, тоді як у вторинних дієсловах довгота į тут збереглася. 18У зв’язку з пом’якшенням приголосного l (§ 85) також порушується питання давності дифтонгів am, an, em, en > um, un, im, in. Тому в розділі «Вокалізм» про це окремо ніде не йдеться. 19 муждавау ~ муждавау, муждава ~ муждаво; мужтум, мужтумей ~ мужту- мете̇; сукесі, сукшит. Отже, у певних випадках подовження коротких наголошених į, u у говірці відбувається й тепер. c) Говіркові į, ū, що відповідають наголошеним į, ū літературної мови, походять від in, un тим самим шляхом, що й говіркові i, u, які відповідають ненаголошеним i, u літературної мови (§ 35c), а походження говіркових ī, ū, що відповідають наголошеним ę, ą літературної мови, таке саме, як і говіркових i, u, що відповідають ненаголошеним ę, ą літературної мови (§ 35d). Лише ці ī, ū, будучи наголошеними, у говірці не скоротилися, тобто зберегли свою довготу, наприклад: grįšti ~ grįžti, lįsti ~ liesti, tįsti ~ tęsti, žįsti ~ žįsti, skūsti ~ skųsti, siūsti ~ siųsti; grįšti ~ gręžti, skēsti ~ skęsti, ąžuolas ~ ąžuolas, kūsti ~ kęsti, grūštas ~ grįžtas, šūla ~ šąla. § 37. У корені слова bl трапляється (переважно в звуконаслідувальних словах) замість lk i, y після спорадично ствердлих приголосних, пор. § 90. Про bl, що трапляється в кінці слова замість давнього en, яке йшло після l, див. § 85. 2. Дифтонги Дифтонги ai (ai) § 38. Діалектний дифтонг ai має кілька джерел походження. a) Діалектний ai, що відповідає літературному ai, має те саме походження, що й у літературній мові. У діалекті цей дифтонг буває ненаголошеним і наголошеним, напр.: daiktù ~ daiktų, laikīt ~ laikyti; daiktas, raitas, kraĩpa ~ kraĩpo. b) У діалекті трапляється також дифтонг ai вторинного походження: 1. Про діалектний ai, що відповідає початковому ei у слові літературної мови, див. § 24a. 2. Замість літературного ei: 1) після ствердіння l (§ 84), 2) після спорадично стверділих приголосних (§ 90). 3. У деяких словах замість літературного дифтонга ui (§ 42). 4. Унаслідок контракції або елізії голосних (§ 78). Замість першого елемента ненаголошеного дифтонга ai у діалекті іноді вимовляється придиховий a (другий елемент i > į), напр.: baišáuse ~ baisiausia, gaĩdžiukai ~ gaidžiukai, kaĩlinė ~ kailiniai, vaĩkam ~ vaikám. Однак таке перетворення дифтонга ai на ąi не є закономірним. Частіше воно трапляється в мовленні представників старшого покоління діалекту, тоді як молодші майже завжди вимовляють ненаголошений ai у корені слова так, як у літературній мові. Про кінцеві в слові ai, ąi див. §§ 66, 67. au (aų) § 39. a) Діалектний au, що відповідає літературному au, має таке саме походження, як і в літературній мові. У діалекті він буває ненаголошеним і наголошеним, напр.: aus̃ti ~ aus̃ti, augiĩt, klausīt ~ klausyti; auga, kaũlas, laũkas. 20 b) У власних назвах нелитовського походження діалектне au відповідає рідко вживаному в литовській літературній мові початковому eu слова, наприклад: auriopa ∼ Europa, augienije ∼ Eugenija. Замість першого компонента ненаголошеного дифтонга au, a, у діалекті іноді чути фрикативний a (другий компонент — u > ų), наприклад: daugiau ∼ daugiau, daugiause ∼ daugiausia, sudaužau ∼ sudaužiau. Однак така вимова характерніша (але не закономірна!) лише для представників старшого покоління, тоді як молодші майже завжди вимовляють ненаголошене au у корені слова як у літературній мові (пор. також § 16). Про кінцеве в слові au, aų див. §§ 66, 67. ei (ii) § 40. a) Діалектне ei здебільшого має те саме походження, що й у літературній мові. Це ei відповідає літературному ei (пор. також § 38b). У діалекті ei буває ненаголошеним і наголошеним, наприклад: šveikatà, šeimìna ∼ šeimýna, meiženai ∼ Meižėnai «село в околиці Кулнішкіса»; veidas, sėila ∼ sėlė, kreivas. b) Рідше в діалекті трапляється дифтонг ei іншого походження. 1. Про діалектне ei, що виникло шляхом контракції (у літературній мові йому відповідають e та i у суміжних складах), див. § 78. 2. Прислівник taip у діалекті вимовляється tėp. Ненаголошене ei у діалекті іноді переходить у įi, наприклад: (не)riikėję ∼ nereikėjo, gričią ∼ greičiau, kri̇̄varunkis ∼ kreivaraṅkis, kri̇̄vuliōt ∼ kreivuliuoti. Однак таке ei > įi частіше трапляється лише в мовленні представників старшого покоління, тоді як молодші вимовляють цей дифтонг у корені слова як у літературній мові. Про кінцеве в слові ei, įi див. §§ 66, 67. ie, uo § 41. a) Діалектні ie, uo, що відповідають літературним ie, uo, мають те саме походження, що й у літературній мові¹⁹. У діалекті ці дифтонги бувають лише під наголосом: 1) з давнім наголосом, наприклад: pienas, vienas, niekas, šienas; duona, juoktis, kuodas, púodas; 2) з відтягненим наголосом, наприклад: diena, šviesa, vieni; agūona, aštuoni, krūopa. b) Дифтонги ie, uo у діалекті трапляються в словах нелитовського походження замість коротких наголошених (або тих, що набули наголосу в діалекті) літературних e, o, наприклад: kieviškas «хімічний», faniera «фанера», agranūmas, armūnikas, bikūnas «бекон», kilūometras, papirbėsas. Перехід згаданого ė у дифтонг ie трапляється рідше, тоді як подовжений у діалекті літературний ò, можна сказати, закономірно переходить у uo. c) Дифтонги ie, uo: іншого походження 1. Дифтонг uo у діалекті вимовляється замість літературного o у таких прислівниках: kuožai «доки», lik šuolai «досі», tuolai «до того часу». 2. Про діалектний ie, що виник унаслідок контракції (відповідає літературним i та a у суміжних складах), див. § 78. У діалекті ненаголошені ie, uo монофтонгізувалися (> e, a), див. §§ 23, 29. Про ie, uo у кінці слова див. § 68. 19 Пор. Endzelynas, GF, §§ 14, 15. 21 ui § 42. Діалектне ui відповідає літературному ui й має те саме походження20. Цей дифтонг у корені слова трапляється рідко. Він зустрічається лише в окремих литовських словах, наприклад: išgūnīt ~ išgūnyti «вигнати», mūistītis ~ muistytis, zūit, (майб. час, 3-тя особа) zuīs (поруч: žūjīt ~ žūjyti, žūjis ~ žūjys), а також іноді в давніх запозиченнях зі слов’янських мов (замість слов’янського y), наприклад: bužlis (пор. рос. боль), smūike ~ smuikė «скрипка» (пор. білорус. смыкъ), tūnas (пор. рос. тын, польськ. tyn). У запозиченні muilas (пор. рос. мыло) та його похідних дифтонг ui у діалекті найчастіше перейшов в ai або ai, наприклад: maīlas | maīlas, išsimaīlinti || išsimažlinti < «намилитися», mailūotas || mailūoras. Про дифтонг ui наприкінці слова див. § 69. Змішані дифтонги Давні змішані дифтонги § 43. У діалекті, як і в літературній мові, є 16 давніх змішаних дифтонгів. Однак деякі з них (am, an, em, en через перехід в інші дифтонги) нині трапляються дуже рідко. al, ar § 44. Діалектні al, ar походять: 1. Від давніх al, ar. У літературній мові їм відповідають ті самі дифтонги, наприклад: galvà, kâlt; kárvė ~ karvė, márti. 2. Від початкових у слові el, er, пор. § 24a. el, er § 45. Діалектні el, er відповідають тим самим дифтонгам літературної мови й мають однакове походження, наприклад: delnâi, kélmas, velkù; šérdàs, béržas. il, ul; ir, ur § 46. Діалектні il, ul, ir, ur, що мають відповідники в літературній мові, мають те саме походження, що й у літературній мові, наприклад: vilkai, pilnas, pilvas; pulkas, pūlti; kelžvirtas, mirtis, žirnis; gurklys ~ gurklys, pūrti ~ purtyti. Про il, ul, ir, ur теперішнього часу дієслів, що виникли внаслідок метатези, див. § 94a. im, um; in, un § 47. Діалектні дифтонги im, um, in, un мають різне походження. 1. Діалектні im, in, um, un, що мають відповідники в літературній мові, мають те саме походження, що й у літературній мові, наприклад: įimti ~ imti, kīmštas, gimdīti ~ gimdyti; gumbas, dūmt; atminītis, minkštas, plīnka; ungurys ~ ungurys, sūnkiai ~ sunkiai, smunka. 2. Діалектні um, im, un, in, що відповідають літературним am, em, an, en, походять від давніх змішаних дифтонгів am, em, an, en, наприклад: kumpėlis ~ kampėlis, sūntis ~ sámtis, kùmpas ~ kampas; kimpinė ~ kempinė, pímpe ~ pémpė, tīnpīt ~ tenpti; lun- 20 Пор.: Endzelynas, GF, § 18; Otrębski, GrJL, 1, § 244. 22 kai ~ lankai, pūntis ~ pāntis, ruṅkas ~ rankos; ki̇ntėi ~ kentėti, žintas ~ žentas, pi̇nktas ~ penktas. Щодо віку am, em, an, en > um, im, un, in див. § 85. 3. Про діалектне un, що відповідає літературному en після l, див. § 85. am, an, em, en § 48. Оскільки давні am, an, em, en перетворилися на інші дифтонги (§ 47₂), то тепер у говірці ці дифтонги рідкісні. Вони трапляються лише в таких випадках: 1. em, en є в інфінітиві та його похідних у тих дієсловах, у теперішньому й одноразовому минулому часах яких, або лише в одноразовому минулому часі, ці дифтонги розпадаються, тобто перший компонент входить до складу одного складу, а другий компонент — іншого. Напр.: sė́mti, sėmdava ~ sėmdavo, sems, semk, semtu ~ semtų поруч із: semu ~ semiù, sėmi ~ sėmia, sėme ~ sėmė; vė́mti, vėmdava ~ vėmdavo, vems, vemk, vėmtu ~ vėmtų поруч із: vemu ~ vemiu, vėmi ~ vėmia, vėme ~ vėmė; tė́mti, tėmsta, tėms, (su)tėmtu ~ (su)tėmtų поруч із: tēma ~ tēmo; gyvė́nti ~ gyventi, gyvė́ndava ~ gyvėndavo, gyvė́ns ~ gyvėns, gyvė́nk ~ gyvė́nk, gyvė́ntu ~ gyventų поруч із: gyvenu ~ gyvenù, gyvenai ~ gyvenau; kutė́ni, kutė́ndava ~ kutėndavo, kutė́nsu ~ kutė́nsu, kutė́ns, kutė́nk, kutė́ntu ~ kutėntų поруч із: kutė́no, kutė́na ~ kutė́no; sė́nti, sėnsta, (pa)sėns, (ne)sėnk, (pa)sėntu ~ (pa)sėntų поруч із: (pa)sėna ~ (pa)sėno. Аналогічних am, an немає. 2. em, en є в дієсловах, у корені яких вони чергуються з im, in (ī), напр.: kimšti, kemša, kimša ~ kimšo; krimšti, kremčia, krimta ~ krimto; lįsti ~ lįsti, lenda, linda ~ lindo; rinkti, renka, rinka ~ rinko; šli̇nkti, šlenka, šlinka ~ šlinko. У дієсловах, де внаслідок чергування голосних кореня виникли am, an, у говірці перейшли в um, un, наприклад: kumšči̇t ~ kamšyti, krumti̇ ~ kramtyti, lūndžei ~ lāndžioti, rūnkėt ~ ránkioti, slūnkėt ~ slánkioti. 3. an, en (перед b, p > am, em) трапляються в основі теперішнього часу, у якій вони утворилися внаслідок появи вставного n, наприклад: užā́kti, užā́ka, užā́ka ~ užā́ko; nukā́pti ~ nukābti, nukāmba (< nukānba), nukā́ba ~ nukā́bo; šlā́pti, šlaṁpa (< šlaṅpa), (pa)šlā́pa ~ (pa)šlā́po; sutā́pti, sutaṁpa (< sutaṅpa), sutā́pa ~ sutā́po; gė́sti, gėnda, gė́da ~ gė́do; (nu)sė́kti, (nu)sė́nka, (nu)sė́ka ~ (nu)sė́ko; (pra)smė́kti ~ (pra)smė́gti, (pra)smė́nga, (pra)smė́ga ~ (pra)smė́go; (su)glė́pti ~ (su) glėbti, (su)gleṁba (< (su)gleṅba), (su)glė́ba ~ (su)glė́bo; apšė́pti, apšėṁpa (< apšėṅpa), apšė́pa ~ apšė́po; 23 žlėp̃ ~ žlebti, žlemba (< žleñba), žleba ~ žlebo; brišti, brenda, brida ~ brido; krišti, krenčia, krita ~ krito; skrišti, skrenda²¹, skrida ~ skrido; šni̇̀kti ~ snigti, šneñga, šni̇̀ga ~ snigo. У корені слова через появу інфікса утворене en (em) завжди зберігається без змін, а an (am) у деяких словах переходить у un (um), наприклад: acruñda < atsirañda, nesuprañta < nesuprañta. Однак це un (um) трапляється переважно лише в мовленні представників старшого покоління; представники середнього покоління (не кажучи вже про молодших) тут зазвичай вимовляють an (am): acrañda, nesuprañta (пор. також § 94a). 4. В окремих звуконаслідувальних словах, наприклад: ãm, am̃ «про голос собаки», amsẽt, amsi; krañki-krañki «про голос ворони, крука», grem̃ž-grem̃ž, gremši-grem̃šti ~ gremžt-gremžt «звук шкребіння, дряпання». 5. В окремих словах, здебільшого нещодавно запозичених до говірки, наприклад: ãmžis ~ amžius, am̃žinas, kambaris ~ kambarys, bañgą, bañdimai ~ bañdymai, krañtas, mañkyt ~ manyti, sañdelis ~ sandėlys, vañgeriškė ~ vangiarỹkštė «звивиста стежка», ańtkapis, ańtpečiai ~ antpečiai, beñgi < beñtgi. 6. У деяких власних назвах, наприклад: patámsis ~ Patámsis (прізвище, імовірно, потрапило до говірки з іншого місця), samantónis ~ Samantónys (село), mančiū̃nai ~ Mančiūšėnai (село). 7. У словах нелитовського походження, наприклад: ambulatorijoje «амбулаторія», anglas, bankas, dakūmentas «документ», fundámentas. У словах цього походження діалектним am, an також відповідають і ненаголошені om, on літературної мови, наприклад: kambáinas ~ kombáinas, kampúotas ~ kompótas, kantúora ~ kontorà. Про змішані дифтонги вторинного походження am, an, em, en у основі слова див. § 49, наприкінці слова — §§ 72, 73. Змішані дифтонги вторинного походження § 49. Коли кількість складів у слові зменшується, а звуки двох суміжних складів зливаються в один склад, виникають нові змішані дифтонги. Першими компонентами цих дифтонгів у говірці можуть бути: a, e (відповідники літературних a, e та ненаголошених o, uo; ė, ie), i, u (відповідники ненаголошених i, y; u, ū літературної мови), ī, ū (відповідники наголошених i, y; u, ū літературної мови), ė, o (відповідники наголошених ė, o літературної мови), а другими компонентами — приголосні l, m, n, r (відповідники тих самих звуків у літературній мові). Змішані дифтонги вторинного походження в основі слова трапляються рідко. Частіше вони зустрічаються лише в таких випадках: 1. У першому компоненті складних слів без сполучного голосного, наприклад: žalmaŕge ~ žalmar̃gė, dvárpanis ~ dvárponis, plongalỹs ~ plongalỹs, stargalỹs ~ storgalỹs, dañkepė ~ duonkepė, žemdi̇̀rbis ~ žemdirbys, žémuogė || žėnuogė «суниця», šėmpjėvės ~ šienpjovys, vem̃plaũkis ~ vienplaukis, venmaŕškinis ~ vienmarškinis, ventuŕtis ~ vienturtis, tópermaikės ~ pópermaikės, dektindaris, žvirdabės ~ žvyrduobės, šūnmazgis, šūnkelis, vidūrnakis, sūŕmaišelis ~ sūrmaišelis, raudónligė ~ raudonligė. 21 Із форм східноаукштайтських говірок brenda, krenta, skrenda перейшли й до літературної мови. Пор. J. Jablonskis, Rinktiniai raštai, 1, 264, Vilnius, 1957. 24 2. Після випадіння чи втрати кінцевих голосних або дифтонгів у словах, наприклад: áns < ánas «він», adgal || adgãl ~ atgal, ìr < yra, vidur, dėl ~ dėl (у проклізі), vėl, kòl, lìk šòl ~ lig šiol, šiñden < šiandieną, ūñtan «Антане», stàsiul «Стасюлі». 3. Після випадіння голосного (переважно i) із середини слова, наприклад: kėlnes < kėlinės, šulnìs < šulinys, dvìlika < dvylika, keturiòlika < keturiolika (більше прикладів див. § 79). У корені слова змішані дифтонги вторинного походження, незалежно від того, який акцент мали склади, що утворили ці дифтонги, найчастіше вимовляються з циркумфлексним акцентом. Лише акцент у тих наголошених дифтонгах, першими компонентами яких є ė, o, виразно не чути (у цьому разі всюди ставиться знак середнього акценту). Тривалість перших компонентів i, u, що відповідають як į, ū, так і ỹ, ū̃, однакова, наприклад: šùngrìbis ~ šungrybis, sùrmaišelis ~ sūrmaišelis (про тривалість компонентів дифтонгів див. також § 20). Про змішані дифтонги вторинного походження в кінці слова див. §§ 71—73. 3. Трифтонги § 50. У корені слова трифтонги рідкісні й трапляються лише в таких випадках: 1. Унаслідок складання слів, усічення закінчення або випадіння голосного, коли дифтонги ie, uo та приголосні l, m, n, r, j сусідніх складів зливаються в один склад, наприклад: pet’žiem ~ peržiem, pieṁburnis ~ pienburnis, šieṁpjovė ~ šienpjovė, kaž-dien ~ kasdien, šuolpalaikis, venuòlka < vienuòlika, venuòlktas < vienuòl iktas, duònkepė ~ duonkepė, tuòj < tuojau. 2. Трифтонг ien трапляється у формах теперішнього часу дієслів likti, migti, що мають вставний n, наприклад: liẽnku «залишаюся», liẽnki «залишаєшся», liẽnka «залишається»; užmiẽnga «засинає», už-miẽga, užmiẽngam «засинаємо». 3. У словах нелитовського походження трифтонги uol, uom, uon, uor виникли з дифтонгів ol, om, on, or, оскільки короткий o в говірці перейшов у uo (пор. § 41b), наприклад: può lka ~ pòlka, pòmpa ~ pòmpa, frùontas ~ fròntas, nuòrma ~ nòrma. Подібним чином трифтонги виникли й у литовських словах: (ìki) kùol < (iki) kòl, (ìiki) tùol < (iki) tòl. У говірці трифтонги бувають лише наголошеними; ненаголошені трифтонги переходять у дифтонги, наприклад, papergalìs ~ popiergalys (пор. також § 49). Про тривалість окремих компонентів трифтонгів див. § 20c. Про трифтонги в кінці слова див. § 74. 4. Чергування голосних кореня § 51. У говірці є ті самі ряди чергувань голосних того самого кореня, що й у Ik. Кілька прикладів: 1. ряд e (e-ė-i-ī-a-o): «бер̃», «бер̃алас», «бір̃де» ~ «сипатися», «бар̃стити» ~ «розсипати»; brendì, brìšti, bridė ~ brydė, brastù; «дре̇бі̀» ~ «розкидає», «дре̇бе̇» ~ «розкидати», «дріпі̀» ~ «розсипатися», «драбсті̀» ~ «розкидати», «дро̀бліс» ~ dròblius; gėna ~ gėna, gìnti «(корів) гнати», ganì ~ ganyti, naktigònė ~ naktigonė; «мена», «узмі̀нті», «мані̀» ~ «думати», «ішмане̇» ~ «думка»; 25 měšti, měti ~ mėtyti, sůmatas ~ sąmatas; nėšti, nėščiai ~ nėščiai || nãščiai ~ nėščiai; tverti, tveriu ~ tveriu, tverė ~ tvėrė, tvārstyti ~ tvārstyti, tvorà ~ tvorą; vėšti ~ vėžti, pravėžda, važinė́ti. 2. i ряд (i-ī-ie-ei-ai): dīkti ~ dygti, diẽgas, daigìn­ti; gyvas ~ gyvas, atsigeivėlai ~ atsigeivėlėti, gaĩs, gaivdìti; knìšti, knìšlįs ~ knyslys, knáisė ~ knąsioti; likė, lienku „лишаюся“, laikì ~ laikyti, palaikis; miti̇̀ni, mintà, metelìs ~ metėlys «метелик», maitìnti; sijė ~ sijà, atãsėję || atãseje «сата́сая», pásaitas; šnìkti ~ snigti, šniẽgas, šnegelóti ~ sniegelióti, snaigelóti ~ snaigelioti «сіяти дрібним снігом». 3. u ряд (u-ū-uo-au-o): blūvōti ~ bliúvoti, blãut ~ bliáuti, blovóti ~ bliovoti; gniužt, gniũšte, gniãužti ~ gniužti, gniūžte, gniaužti; klūpì, klūpėt ~ klūpčioti, klãuptis; lūkterė́t, lūkterė́ti, lū́kuruot ~ lūkterėti, lūkuriuoti, laũki; lūpì, lū́obas, laupì ~ laupyti; usnū́sti ~ užsnūsti, snūda ~ snūdą, snaũsė; stū́buras ~ stūburas «пень, залишок зрубаного дерева», stabrìs ~ stuobrys || stuobris «пень; незграбна людина». III. Вокалізм кінця слова 1. Голосні a § 52. У говірці давній короткий кінцевий звук слова a перейшов в інші звуки (див. § 53). Він зберігся лише в займенниках anàs, katràs, viskàs. Наявний тепер у говірці кінцевий звук слова a (він завжди короткий) має таке походження: 1. Від давнього довгого гостроакутованого (наголошеного й ненаголошеного) a. У говірці йому відповідає коротке a, напр.: lazdà, galvà, šakà, gerà, visà; dúona, píeva, šlóta, stórą. 2. Від давнього довгого ненаголошеного циркумфлексного a. Це діалектне a у говірці відповідає ненаголошеному o, напр.: laũka ~ laũko, stãla ~ stãlo, mãža ~ mãžo; lãzdas ~ lãzdo, siẽnas ~ sienos, stóras ~ stóras; áuga ~ áugo, áugdava ~ áugdavo, būva ~ būvo, dára ~ dáro. Скорочення давніх гостроакутованого та циркумфлексного ā у кінці слова відбулося не одночасно. Перехід давнього ā у голосний o (§§ 32, 55) свідчить, що на час цього переходу довготу в говірці зберігали лише наголошений (гостроакутований і циркумфлексний) ā основи слова та наголошений циркумфлексний ā. Усі інші давні ā (ненаголошені в основі слова й у кінці слова, а також наголошені гостроакутовані в кінці слова) вже скоротилися, і через це згаданий перехід (у голосний o) їх не торкнувся. 26 Наявне нині в усіх литовських говорах коротке a в кінці слова замість давнього ненаголошеного та наголошеного циркумфлексного ā також свідчить, що його скорочення давніше за скорочення ненаголошеного циркумфлексного ā, спільне лише для жемайтських і північних верхньолитовських говорів. Крім того, у деяких північних східно-верхньолитовських говорах ненаголошене циркумфлексне ā і тепер скоротилося не повністю, вимовляється як напівдовге, наприклад: (род. одн.) atóla ~ atólo, várga ~ várgo, (род. одн., наз. мн.) ãdatos ~ ãdatos, rūnka.s ~ rankos (Debeikiai, Kamajai, Karsakiškis...). 3. З давнього ē, що стояв після l, пор. § 54. 4. З ненаголошеного uo в кінці основи слова. Це a lk відповідає uo, наприклад: rėma ~ rėmuo, rátasi ~ rátuose, šódasi ~ šóduose. α § 53. a) У говорі α, що відповідає короткому a або e lk, є: 1. Замість давнього короткого a, що стояв після твердого приголосного, наприклад: (у відкритому закінченні) áuga, ãuna, būna ~ būna, dirba, dúoda, kìla, nẽša; (не)gẽra, kãršta, šálta; (у закритому закінченні) áidamas ~ eidamas, ártas, báltas, dárbas, kárštas, laũkas, pìrmas, vìenas. 2. У закінченні знахідного відмінка множини замість: 1) a < ā, що стояв після твердих приголосних, наприклад: (ненаголошене) báltas, gálvas, geltónas, póras, várnas; (наголошене) geràs, kasàs, kitàs, runkàs ~ rankas, šakàs, visàs. 2) e < ē, що стояв після l, наприклад: (ненаголошене) didelàs ~ didelės, žólas ~ žolės; (наголошене) kalès ~ kalės, kaulès ~ kiaulės, varlàs ~ varlės. Поява редукованого (кількісно й якісно) a (α), безперечно, є наслідком скорочення закінчення слова²². Rapt α з короткого a мало виникнути досить давно — ще до скорочення циркумфлексного (ненаголошеного) та акутового (ненаголошеного й наголошеного) ā в кінці слова, тобто до їхнього переходу в говорі в коротке a (§ 52). Інакше й це останнє a, що походить від згаданих давніх ā, перетворилося б на α²³. α у формах знахідного відмінка множини, найімовірніше, виникло водночас із α, що походить від давнього короткого a. Дуже давно, після випадіння з закінчень згаданих форм таутосилабічного n²⁴, ã — перший компонент колишнього дифтонга, що залишився, — очевидно, також скоротилося досить рано (ще до скорочення давнього -ā). Таким самим давнім мало бути й кінцеве ē у закінченні знахідного відмінка множини > ē, яке після затвердіння l у говорі також перетворилося на α (пор. також § 64). b) У говорі редукований голосний α трапляється також замість ненаголошеного (давнього або такого, що виник унаслідок відтягнення наголосу) кінцевого u після твердого приголосного. Однак u > α чергується не так закономірно, як короткий a. Найчастіше α вимовляється в закритому закінченні ²² Про скорочення закінчень в інших верхньолитовських говорах див.: Vl. Grinaveckis, Galūnių trumpėjimas lietuvių kalbos tarmėse, PIMD, 8, 100 tt. (1959). ²³ Форма третьої особи теперішнього часу дієслова būti у говорі найчастіше вимовляється без кінцевого a: ãir (заперечна форма nẽr), але вживається й нескорочена форма: ẽira ~ yra (nẽra ~ nėra). Тут a не перейшло в α, можливо, тому, що форму слід вважати давнім іменником, який також мав кінцеве ã (пор. Endzelynas, GF, § 334). ²⁴ Пор.: у K. Širvydas знах. мн. wisas PS I 4₉, weislingas PS I 48₅ та оруд. одн. plunksnu PS I 106₃, nasztu PS I 52₁₁; знах. мн. runkas ~ rankas і оруд. одн. runku ~ rankų у говорах Debeikiai, Obeliai та ін. Крім того, пор.: Endzelynas, GF, § 212; Endzelīns, Gr, § 256. 27 замість діалектного u < ū, наприклад: lietas ~ lietus, rūkštas ~ rūgštus, sūras ~ sūrus, sūnas ~ sūnūs, tuṙgas ~ turgus, žmogas ~ žmogus (|| lietus, sūrus, пор. § 65); рідше воно трапляється також замість діалектного u іншого походження (< ū, ūo тощо), наприклад: saldas ~ saldūs, gražūs ~ gražūs, (род. мн.) pūodas ~ pūodis, sūnas ~ sūnus. Про долю діалектного a після пом’якшених приголосних і j див. § 63. e § 54. У діалекті є лише коротке e в кінці слова. Однак немає надійних прикладів, у яких збереглося б давнє коротке e (про форму кличного відмінка однини на -e див. § 64). Сучасне e в кінці слова походить: 1. Від давнього ненаголошеного ē. Це діалектне e трапляється у відкритому й закритому кінці слова та відповідає ненаголошеному ė літературної мови, наприклад: kārve ~ kārvė, lāpe ~ lāpė, medine ~ medinė; āre ~ ārė, kāse ~ kāsė, māte ~ mātė, sāke ~ sākė; (род. одн., наз. мн.) kārves ~ kārvės, lāpes ~ lāpės, žēmes ~ žēmės, medines ~ medinės. Після ствердлого l (§ 84) це діалектне e > a, наприклад: sāula ~ sāulė, kēla ~ kēlė; sāulas ~ sāulės. Скорочення ненаголошеного ē (характерне й для інших північних верхньолитовських діалектів), безперечно, відбулося одночасно зі скороченням ненаголошеного циркумфлектованого ā в кінці слова (§ 52). У цій говірці, як і в багатьох інших литовських діалектах, -e < -ē випало у формах 1-ї та 2-ї особи множини дієслів (усіх способів і часів), наприклад: tūrim, turėjom ~ turėjome, turėdavom ~ turėdavome, turėsim, turėkim, turėtumen ~ turėtumėme; tūvit, turėjēt ~ turėjote, turėdavāt ~ turėdavote, turėsi̇t, turėkit, turėtumet ~ turėtumėte. М’який кінцевий t у формах 2-ї особи множини²⁵ свідчить, що e, яке стояло після нього, випало в діалекті порівняно недавно. Те саме засвідчують і давні писемні пам’ятки. Наприклад, в анонімному катехізисі 1605 року та в «Пунктах повчань» К. Сирвіда переважають форми 1-ї та 2-ї особи множини із кінцевим e: tūrime KA 27₁₂,₁₄, pramineme KA 11₇, bīsi̇me KA 53₂₈, daritume PS I 6₁₁, dirbome PS I 17₅, pirksime PS II 78₃, klausikime PS I 83₁₇, daritumi̇me PS II 182₃; žinote PS I 1₁₅, Sedesite PS I 5₅, Astrokite PS I 6₂₈, ne imtumite PS II 6₂₇. Однак у тих самих пам’ятках уже трапляються згадані форми дієслів і без цього -e, наприклад: norim PS I 85₂₉, nesimokiem PS I 17₁₀; pasiputet PS I 279₂₉, nepažinot PS II 109₁₇. 2. Від ненаголошеного дифтонга ie. Це діалектне e відповідає ie літературної мови в ненаголошеній позиції, наприклад: diṙpses ~ dirbsies, kārstises ~ karstysies, mōkises ~ mokysies. 3. Про e, що виникло з переднього діалектного a (< á, давнього ненаголошеного циркумфлектованого ā, ненаголошеного uo), див. § 75. ē, ė, o § 55. Кінцеві ē, o слова походять від давніх наголошених висхідно-спадних ē, ā. У літературній литовській мові їм відповідають наголошені ė, o того самого походження, наприклад: gẹsmē ~ пісня, katē, žēvē ~ щока; dabēs ~ дупла, katēs, žēvēs ~ щоки; 25 У дієслівних формах 1-ї особи множини закінчення -m у діалекті вимовляється твердо. 28 anõ, kakõ ~ kokiõ, takõ ~ tokiõ; barzdõs, galvõs, lazdõs, mažõs, naujõs. Після ствердіння l (§ 84) ė переходить у > e, наприклад: kalė ~ kalė, žalė ~ žolė; kalės ~ kalės, žalės ~ žolės. Кінцеве ė, як і ė у складі основи (§ 32), у давнину під наголосом мало звузитися ще до ствердіння l; інакше після l тут тепер вимовлявся б не e, а інший звук26. i, ī § 56. Діалектне i (коротке), що походить від давнього короткого i, трапляється в кінці слова у відкритому й закритому складах і відповідає літературному i того самого походження, наприклад: aštì ~ ešti, nieštì ~ niežtì gālì, stōvì, tūri; (наз. одн.) akìs, ausìs, naktìs, vagìs. Із кінця відкритого складу слова давнє коротке i іноді випадало, наприклад: šiom < шюомі, tuom < туомі, manim < манімі, medum < медумі. (Пор.: savim PS I 93₂₅, sunum PS I 24₁₂, 74₂, žmogum PS I 10₂₉, 19₁, 54₁₁ поряд із sunumi PS I 150₁₂,₁₅, žmogumi PS I 156₃.) § 57. Діалектне i (коротке), що походить від ī, відповідає літературному i того самого походження, наприклад: martì, patì, gražì, platì (пор. у тверечанському gražì, plačì, brungìja «дорога»); (род. мн.) akìs, ausìs, pìrìs27. Скорочення висхідно-акцентованого -ī, слід гадати, відбулося одночасно зі скороченням -ā (§ 52). § 58. Діалектні i, ī, що походять від висхідно-спадного ī. Літературному i відповідає діалектне i (коротке) цього походження або ненаголошене y, а наголошеному y відповідає ī (довге). Ці i, ī мають: 1. Називний відмінок однини іменників īa-основ, наприклад: brėdis, miežis, žodis; arklys ~ arkys, dagys ~ dagys, gaidės ~ gaidys28. 2. Називний відмінок множини іменників ī-основ, наприклад: akìs ~ ākys, širdìs ~ širdys, pìrtìs ~ pìrtys29. § 59. Діалектні i, ī, що відповідають літературному i, походять від висхідно-спадного дифтонга in після зникнення tautosilabinio n (§ 86). i (коротке) цього походження є ненаголошеним, а ī (довге; трапляється рідко) — лише наголошеним, наприклад: ākì ~ ākì, dūntì ~ dantì, pìrtì ~ pìrtì, vãgì ~ vãgì; kakõ ~ kokį «який», takõ ~ tokį «такий». § 60. i, що виникло з місцевих форм із висхідно-акцентованим -ēn. Цьому діалектному -i у літературній литовській мові відповідає -e, що походить від того самого -ēn, наприклад: laukì ~ laukė, miškì ~ miškė, sōdì ~ sodė, šieni ~ šiene, šieni ~ šienė. У діалекті перед tautosilabiniu n, що випав із кінця слова, 26 Пор.: шведасишські kalõ ~ kalė, pelõ ~ pelė, pelõs ~ pelės, pamylõs ~ pamylės; рагувішські pelõ ~ pelė, žulõ ~ žolė; žulõs ~ žolės (поряд із наголошеним e у середині слова: lėkti ~ lėkti); пор.: V. Valunta, зазначена праця, 37; E. Žvirblytė, Raguvos tarmė, дипломна робота (рукопис), 18, кафедра литовської мови IFF Вільнюського державного університету імені В. Капсука, 1954. 27 Щодо походження закінчення -is родового відмінка множини іменників i-основи в литовській мові пор. Endzelīnas, GF, § 236. 28 Детальніше про походження закінчень -is, -ys називного відмінка однини іменників īa-основи в литовській мові див.: Endzelīnas, GF, § 194 (із зазначеною літературою); J. Kazlauskas, Перехід іменників i-відміни до io-відміни, UMD, 26, 41 і далі (1958). 29 Про походження закінчення -ys (rapt > -is) називного відмінка множини іменників i-основи в литовській мові див. також: Endzelīnas, GF, § 223; Endzelīns, Gr, § 281; J. Kazlauskas, зазначена праця, 42. 29 …ення (§ 86) перший компонент -ė > -ī (-ėn > -in)30. Це ненаголошене й наголошене -ī скоротилося значно раніше, ніж -ī, що походить із ненаголошеного циркумфлексного -in (скорочення першого компонента дифтонга -ėn є спільним для всіх литовських говірок). Див. пор. § 85 щодо долі цього давнього -ėn після l. Голосний -i < -ėn випав з усіх форм місцевого відмінка однини займенникового типу іменних частин мови, наприклад: baltam, geram, mažam, devintam, pinktam ~ penktame, kal’em ~ kokiame, pačėm ~ pačiame, šitam, artam, stovinčėm ~ stovinčiame. (Пор.: kuriami PS I 4₂₆, 13₆, 18₃, 51₁₅, kokiamy PS I 42₁₇, szawyntami PS I 43₁₈, tami PS I 57₁₆,₁₉, táni KA 48₂₄.) § 61. i, що виникло з циркумфлексного en, перший компонент якого перед зникненням n перетворився на i (-en > -in). Це i литовської книжної мови відповідає ненаголошеному ę того самого походження, наприклад: kàrvi ~ kárvę, ląpi ~ ląpę, medìni ~ medinę, žėmi ~ žemę; būzi ~ būvę, dávi ~ dāvę, dirbi ~ dirbę; mátis ~ mátęs, sákis ~ sákęs, turėjis ~ turėjęs. Про долю циркумфлексного en у кінці слова після l див. § 85. § 62. i, що виникло з гострого дифтонга ie. Це i в говірці, якому в литовській книжній мові відповідає i того самого походження, вживається: 1. У відкритому кінці слова: займенникове закінчення називного відмінка множини іменних частин мови, наприклад: balti, jauni, geri, kiti, matiti ~ matyti, parvešti ~ parvežti, žalgami ~ valgomi; форми 2-ї особи однини теперішнього й майбутнього часів, наприклад: neši, peši, šnekėsi, suksi, turėsi, veši. Про випадки, коли ie у відкритому кінці слова не перейшло в i, див. § 68. 2. У закритому кінці слова — зворотні форми дієслів: інфінітив, наприклад: dairìtis ~ dairytis, dirbtis ~ dirbtis, glaustis, praustis; 2-га особа однини наказового способу, напр.: gulki s, kėlkis, pilkis, sėskis. У закінченні інфінітива з відкритою основою (тобто без зворотної частки) та в закінченні 2-ї особи однини наказового способу після приголосного голосний зник, напр.: ari, bauši, derėi, gėri, kàli, mìši, žadėi; aik ~ eik, baik, dirbk ~ dirbk, turėk, vešk, žinok. Який саме голосний із згаданих закінчень випав, важко точно сказати. Представники старшого покоління поряд із частішими формами інфінітива без кінцевого голосного ще іноді вимовляють: būti ~ būti, dirbti ~ dirbti і gàute (діалектне -e тут походить із ненаголошеного -ie), aite ~ eiti, gyvenite ~ gyventie (пор. у писемних пам’ятках Ширвида поряд із найчастішими формами інфінітива turėt PS I 5₁₀, but PS I 8₂, imkult PS II 17₅ трапляються також rasti PS I 34₁₁, II 94₂₂, buti PS I 37₂₅, turėti PS I 47₂₀, pasipustie PS II 184₁₇). 30 Не такою очевидною є постпозиція форм місцевого відмінка множини, оскільки в діалекті після -s- буває не лише голосний -i, а й -e, напр.: miškiuos, šakosė (у більшій частині діалектної території) та miškiuose, šakosė (поблизу Муснінкая, Чябішкіса). У писемних пам’ятках Ширвида закономірно вживані форми місцевого відмінка однини такі: dzewiaty PS I 43₁₇, giwenimy PS I 43₁₈, mokimy PS I 34₂₂, sudy «у суді» PS I 7₃ (лише, здається, випадково: augime PS I 195₁₉). Однак там-таки найчастіше вживані форми місцевого відмінка множини такі: linksmbėse, а не žsakose PS I 7₁₁, runkose PS I 27₂₆, úiose PS I 28₂₃, namuose PS I 32₁₄, purwuose PS I 36₁₃, karčiuose ir szaluose vandensė PS I 187₃, tumšibėse PS II 96₃₀, iose PS II 97₁, kuriose PS II 99₂₉, а рідше: kuriosa PS II 94₂₆, dienuosa «у днях» PS II 95₂₇, žadži osa «у словах» PS II 149₁₆, piktibėsa PS II 168₃, kitosa wietosa PS II 202₁; kuriosy PS II 94₂₂, laukuosa PS II 94₁₉, reykałuosy (після: wisokitos) PS II 96₂₇. Див. також: Endzelynas, GF, § 190; Endzelīns, Gr, § 234 (із зазначеною літературою). 30 Збереженого голосного у відкритому закінченні 2-ї особи однини наказового способу зовсім не зафіксовано на слух. § 63. a) i, що стоїть після пом’якшених приголосних або j, замість: 1) давнього короткого a, напр.: (у відкритому закінченні) gėri ~ gėria, jōji ~ jōja, kōši ~ kōšia, lieji ~ lieja, šlāpi ~ šlāpia, žāli ~ žalia; (у закритому закінченні) naujis ~ naujas, šlāpis ~ šlāpias, vējis ~ vėjas, žālis ~ žalias; 2) a знахідного відмінка множини (< ān), напр.: (ненаголошений) kōjis ~ kōjas, sāujis ~ sāujas, švīežis ~ šviežias; (наголошений) gražis ~ gražias, marčis ~ marčias, vadžis ~ vadžias, žālis ~ žalias. Виникнення цього діалектного i, найімовірніше, пов’язане з переходом короткого a в кінці слова в α (§ 53). Короткий a, перетворюючись на придиховий α, дуже подібний до коротко вимовленого голосного середнього ряду ы в російській мові, після пом’якшених приголосних і j міг перейти лише в передній i31. Вимова слів audži ~ audžia, kinči ~ kenčia, lūdži ~ lūdžia «супроводжує», žūdži ~ žydžia «цвіте», laidži ~ leidžia, medži ~ medžia, spaudži ~ spaudžia, svėči ~ svečia, trėči ~ trečia дає підстави вважати, що короткий a >α, а після пом’якшених приголосних і j перейшов у i вже після переходу сполучень *dj, *tj в африкати dž, č (про час виникнення африкат див. § 82d). b) Після пом’якшених приголосних і j ненаголошений діалектний u здебільшого перейшов в i, напр.: gōjis ~ gōjus, križis ~ kryžius, rōjis ~ rojus, sūkčis ~ sūkčius; (знах. одн.) gōji ~ gōjų, križi ~ kryžių, sūkči ~ sūkčių, marči ~ marčią, sūpi ~ sūpą, valdži ~ valdžią; (знах. мн.) kviečis ~ kviečius, pievėjis ~ pievėjus, suvėjis ~ suvejus; але: (род. мн.) križų ~ kryžių, sūkčų ~ sūkčių, kōjų ~ kōjų, sāujų ~ sāujų. Наголошений діалектний u в цьому випадку переважно зберігається незмінним, напр.: naujūs, svēčūs ~ svečius, однак іноді кажуть також medžis ~ medžius, žālis ~ žalius. Виникнення цього i в деяких випадках також можна пояснити редукцією кінця слова (пор. § 53). Однак, як видно з прикладів, у діалекті i з’являється не лише замість давнього короткого u, а й досить часто походить з u іншого походження. Причиною цього може бути також те, що голосний u після пом’якшених приголосних і j особливо схильний до просування вперед32. § 64. i, що виникло замість короткого e, трапляється у формах знахідного відмінка множини іменників основи ē (щодо давнього -ēs цих форм > -es пор. § 53a), напр.: (ненаголошений) drōbis ~ drōbes, kārvis ~ kārves, žievīs ~ žieves; (наголошений) katīs ~ katēs, medinīs ~ medinēs, senesnīs ~ senesnēs, virvīs ~ virvēs, žemīs ~ žemēs. Цілком надійних прикладів, де в діалекті i вживається також замість давнього короткого e, немає. Можна згадати лише форми кличного відмінка однини dievī, tēvī, zaikī. Якщо виникнення останніх форм не пов’язане з морфологією, то форми кличного відмінка однини vaikė, vīre ~ vyre, які трапляються поряд із ними, слід вважати такими, що знову потрапили до діалекту нещодавно. Можна додати, що й форми кличного відмінка однини іменників основи ē у діалекті бувають двох типів: kārvī || kārve (після l: vārla || vārla). 31 Російське ы після м’якого приголосного також переходить в u (=i); пор. P. И. Аванесов, Фонетика современного русского литературного языка, § 41, Москва, 1956. 32 Це явище властиве й деяким іншим східноаукштайтським діалектам (Рамігали, Рагуви, Паневежиса та ін.); пор.: Būga, RR, 2, 25—26; J. Šukys, Miežiškių tarmės vokalizmo bruožai, LKK, 2, 155, 160 (1959); E. Žvirblytė, min., veik., 22. Крім того, пор. § 76. 31 u, ū § 65. На кінці слова u буває коротким і довгим. Воно має кілька джерел: 1. Із давнього короткого u. У говірці, як і в lk, наголошене й ненаголошене u коротке, наприклад: alùs, medùs, gardùs, gražùs, rajùs, balsù, gilù; lietùs, žmogùs, sòtus, šviesù. 2. Із давнього ū. u цього походження в говірці, будучи ненаголошеним, є коротким; у lk йому відповідає ū, наприклад, pietùs ~ pietūs, baisùs ~ baisūs, rãmus ~ rãmūs, sãldus ~ sãldūs33. 3. Із циркумфлексного дифтонга im після випадіння таутосилабічного n (§ 86). Це u у говірці буває коротким (ненаголошеним) і довгим (наголошеним). У lk йому завжди відповідає довге u (= ū), наприклад: (коротке) ālu ~ ālų, mēdu ~ medų, sāldu ~ sāldų; kọ́ju ~ kojų, vīru ~ vyrų, jūsu ~ jūsų; ārtu ~ artų, nėštu ~ nėštų; (довге) galū ~ galvų, sunū ~ sunų, varlū ~ varlių, balū ~ baltų. 4. Із циркумфлексних дифтонгів: 1) an, перший компонент якого перед випадінням u перейшов у u (-an > -un). u цього походження у говірці здебільшого коротке (ненаголошене), довге (наголошене) трапляється рідко. У lk йому завжди відповідає ą, наприклад: lãzdų ~ lãzdą, mažų ~ mažą, šãku ~ šaką, gėrų ~ gėrą; kãku ~ kokią «яку», tãkū ~ tokią «таку». 2) en, що розвинулося після z, наприклад: didelù ~ didelę, žõlu ~ žolę (див. також § 85). 5. Із гостроакцентного дифтонга uo. u цього походження у говірці, як і в lk, завжди коротке. Воно трапляється: 1) у відкритому кінці слова у формах однини орудного відмінка та 1-ї особи теперішнього й майбутнього часу, наприклад: gerù, mažù, medžù ~ medžiu, pačù ~ pačiu, ratù (див. також § 68); gulù ~ guliu, nešù, sukù, vedù; nešù ~ nešiu, suksù ~ suksiu, vežù ~ vešiu. 2) у закритому кінці слова — у знахідному відмінку множини, наприклад: gerùs, kálnus, pačiùs ~ pačius, piõdus, važiuojemus ~ važiuojamus (див. також § 68). Замість говіркового u після твердих приголосних іноді вимовляється ще α (§ 53b), а після пом’якшених приголосних і j — i (§ 63b). 2. Дифтонги Двоголосні ai, au, ei § 66. Наприкінці слова дифтонги ai, au, ei збереглися незміненими лише під наголосом, напр.: (одн. род.) anái, gerái, jaunái, kitái, mažái; buvũi, gerai, laukai, senais, vaikais (див. також § 75); pušáu ~ наполовину, táu; buvaĩ, daraĩ, mataĩ, paklaũs, vidaũs; робив, бачив, купив, вів, віз. Після ствердлого l дифтонг ei переходить у > ai, див. § 84. Ненаголошені давні ai, au, ei у говірці перейшли в інші дифтонги (§ 67). 33 Про походження закінчення -ūs (rapt > -us) називного відмінка множини іменників u-основи в литовській мові див. Endzelynas, GF, § 249. 32 ai, au, ii, iu § 67. a) Ненаголошені кінцеві ai, au слова після твердих приголосних у говірці перетворилися на дифтонги ai, au, наприклад: gálvai ~ gálvai, lázdai ~ lázdai; áugai ~ áugai, dírbai ~ dirbai, dirbdavai ~ dirbdavai; rãtais ~ rãtais, vírais ~ vyrais; ródais ~ ródais; dirbau ~ dirbau, šókau ~ šókau, válgau ~ válgau; mókaus ~ mókaus, sẽdau ~ sẽdaus. Подібне перетворення давніх кінцевих дифтонгів ai, au (або навіть їх монофтонгізацію) спостерігаємо також у значній частині інших східно- та середньоаукштайтських говірок. Це перетворення, очевидно, почалося досить давно34 і, безперечно, пов’язане зі скороченням ненаголошених (а в інших говірках також наголошених циркумфлексних) закінчень та їх слабшою вимовою (редукцією). Див. також § 53. Rapt дифтонг ай переходить також у ненаголошений ай у кінці слова вторинного походження, напр.: 1) -ai < -ai, що виникло внаслідок скорочення закінчення: dírvai (< dirvai < *dirvãje) ~ dirvoje, lóvai ~ lóvoj, runkai ~ rankoj; šitai (< šitai < *šitãji) ~ šitoj; 2) -ai < -ai < -ei (< -ei або -ėi), що виникло після затверділого приголосного l (§ 84): kėlai ~ kėlei, (одн. дав.) kaulai ~ kiaulei, sáulai ~ saulei, žólai ~ žolei; (одн. місц.) ėglai ~ ėglei, mélai ~ mėlei, sáulai ~ sáulėj. Крім зазначених випадків, у кінці слова є також ai, що походить від ui (ui), наприклад: maĩšai ~ maišui, mėdai ~ medui, námąi ~ namui, sūnai ~ sūnui, vaikai ~ vaikui, vírai ~ vyrui, žmõgai ~ žmogui. Щоправда, це закінчення однини давального відмінка може виглядати ідентичним закінченню того самого відмінка в говірці Дебейкяй -ai (наприклад, tam vyrai), походження якого поки що не зовсім зрозуміле35. Однак у Rapt та в інших випадках ненаголошений і наголошений циркумфлексний -ui (ui) > переходить у -ai, пор.: paskai ~ paskui, turgai < turguį < turguje, vidai < vidui < viduje, viršai < viršui < viršuje. Це дає підстави вважати, що й закінчення однини давального відмінка -ai тут виникло (шляхом редукції) з -ui. Ненаголошене й наголошене циркумфлексне -ai, наявне у формах однини о-основних іменників в орудному відмінку (наприклад: gerai «доброю», gálvai «головою», lazdai «палицею»), також, імовірно, виникло з -ui36. б) У Rapt перші компоненти кінцевих дифтонгів ai, au, ui, перетворюючись на редуковане α, після пом’якшених приголосних і j зазнали також переднього зсуву: замість α тут з’явилося i (див. також § 63). Отже, там, де після твердих приголосних маємо -ai і -au, після пом’якшених приголосних і j у тих самих випадках маємо дифтонги -ii і -iu, наприклад: 1) -ii і -iu з ненаголошених давніх -ai і -au: (одн. дав.) kóji ~ kójai, marčii ~ marčiai, valdžii ~ valdžiai; (мн. наз.) gelãžinii ~ geležiniai, peļii ~ peļiai, žódžii ~ žódžiai; (мн. ор.) mediniñs ~ mediniais, pj evej iñs ~ piovėjais; 34 Наприклад, подвійне написання кінцевого ai у М. Дауґші (ai або ei) дає підстави вважати, що у своїй говірці він чув не чисте ai і не ei, а ai або ei. Пор. APh, 4, 18 (1933). 35 Пор. K. Būga, Tauta ir žodis, 1, 417—418, Kaunas (1923); Z. Zinkevičius, a(ō)-kamienių daiktavardžių vienaskaitos naudininkas, UMD, 5, 190—191 (1955); Otrębski, GrJ L, 3, § 17. 36 Про походження останнього дифтонга в згаданому закінченні див. K. Morkūnas, Įvardžiuotinių būdvardžių liekanos rytų aukštaičių pietinėje tarmėje, MADA, 2 (7), 198 tt. (1959). 3. Kalbotyros klausimai, III 33 (клич. відм. одн.) sūkčių ~ sūkčiau, suvėjų ~ siuvėjau; gražių ~ graužiau, įdžių ~ įdžiau; plovių ~ ploviau, ródžių ~ ródžiau, turėjų ~ turėjau; 2) -i з вторинного -ai: (місц. відм. одн.) kójių ~ kójoj, sáujių ~ sáujo; 3) -i із давнішого та новопосталого ненаголошеного й наголошеного циркумфлексного -ui: (дав. відм. одн.) árklių ~ árkliui, jáučių ~ jáučiui, krýžių ~ krýžiui, pjovėjų ~ piovėjui, sūkčių ~ sūkčiui; (місц. відм. одн.) ámžių ~ ámžiui, pěčių ~ pěčiui; pagrečių ~ pagrečiui. Дифтонгом -i у кінці слова також став ненаголошений давній і вторинного походження -ei (за винятком випадку, коли цей -ei стоїть після l; пор. підрозділ a) цього параграфа), наприклад: pjōvį ~ piovėj, ródį ~ ródei, sėmis ~ sėmeis; (дав. відм. одн.) kåtį ~ káteį, kárvį ~ kárvei, sénį ~ sėnei; (місц. відм. одн.) kóšį ~ kóšėj, purvynį ~ purvynėj, žémį ~ žémėj. Щодо -i, наявного в закінченні орудного відмінка однини іменників основ на io (ia)-, ē-, i-, див. MADA, 2 (7), 198 tt. (1959). Щодо -i ~ -yj у місцевому відмінку однини див. § 82b. ie, uo § 68. На наголошеному закінченні займенників anas (вказівний займенник), jis, katras, koks, nė joks, šioks, tas, toks у відкритому кінці слова зберігаються повні ie, uo, наприклад: (наз. відм. мн.) anie, jies, katrìes, kakìes ~ kokie, niekiẽ ~ nė jokiẽ, šėkiẽ ~ šiokie, tiẽ, takiẽ ~ tokie; (оруд. відм. одн.) anuo, juo, katruo, kokiuo ~ kokiuõ, niekuõ ~ nė jokiũ, šėkuo ~ šiokiuõ, tuo, takuo ~ tokiuõ. Крім того, дифтонг uo зберігся в наголошеному закінченні називного відмінка однини іменників із приголосною основою, наприклад: akmuo, piemuo, ruduo, sesuo. В усіх інших випадках ненаголошені й наголошені дифтонги ie, uo у відкритому кінці слова монофтонгізувалися, пор. §§ 52₄, 62, 65₅. У закритому кінці слова наголошений дифтонг ie завжди зберігається повним, наприклад: kerpìes, kitìes, nešìes, pra usìes, vedìes, vesìes; (род. відм. одн.) naktìes, pìrtìes, seserìes, ugnìes; jaunìeji. Дифтонг uo незмінним зберігається лише під наголосом: 1) у закінченні зворотних дієслів, наприклад: dedùos, nešùos, nešùos «нестимуся», vedùos, vešùos «везтимуся», і 2) у знахідному відмінку множини займенників anas, jis, katras, koks, nė joks, šioks, tas, toks, visokas, наприклад: anuõs, juõs, katruõs, kokiuõs ~ kokiuõs, niekuõs ~ nė jokiũs, šėkuõs ~ šiokiuõs, tuõs, takiuõs ~ tokiuõs, visakiuõs ~ visokiõs. В інших випадках у закритому кінці слова ie, uo також монофтонгізувалися, пор. §§ 52₄, 54₂, 62, 65₅. уй (уй̯) § 69. Žodžio gale, kaip ir kamiene, dvibalsis ui labai retas. Tarmėje jis pasitaiko tik kirčiuotas tvir tapradis, pvz.: venùì vienas „vienui vienas“, (vns. įnag.) jūì < jāj < jājā, katruì < katrāj < katrājā. Про долю ненаголошеного та наголошеного з висхідною інтонацією уй у кінці слова див. § 67. éi, ėi, oi § 70. Унаслідок скорочення в говірці закінчення однини місцевого відмінка іменників основ ē-, (i)o- з’являються нові дифтонги éi (після l ēi > ēi), oi, наприклад: varškėi ~ varškei (< varškėje), žėvėi ~ žievėi, skylėi ~ skylėi, žalėi ~ žolėi (також пор. § 82); anōi ~ anoj (< anojè), galvōi ~ galvoj, gražōi ~ gražioj, naujōi ~ naujoj. 34 Дифтонг oi трапляється також у деяких формах однини називного відмінка займенників жіночого роду, наприклад: anõj ~ anój (< anóji) «та; вказівний займенник», katrõj ~ katrój «котра». Дифтонги ėi, ęi, oi у говірці бувають лише наголошеними. Про долю цих дифтонгів вторинного походження в ненаголошеному кінці слова див. § 67. Змішані дифтонги § 71. Давні змішані дифтонги наприкінці слова здебільшого розпалися, їхні другі компоненти відпали (пор. § 86). Теперішні змішані дифтонги наприкінці слова здебільшого мають вторинне походження. Причиною їх виникнення зазвичай було випадіння голосних або дифтонгів у закінченні. Після випадіння голосного (або дифтонга) приголосний останнього складу прилучився до голосного передостаннього складу, і так виникли нові дифтонги. Отже, першими компонентами змішаних дифтонгів наприкінці слова, що є в говірці тепер, найчастіше є голосні основи a, ą, e, ė, ę, i, o, u, а другими компонентами — приголосні m і n. § 72. Змішані дифтонги з другим компонентом m мають давальний і місцевий відмінки однини іменників, давальний та орудний відмінки множини (=двоїни), а також перша особа множини дієслів. a) -am (lk atitinka -am-, nekirčiuotą -om- ir nekirčiuotą -ėm-, einantį po l; dar plg. § 75): anám, baltám; anãm ~ anamè, senãm ~ senamè; rátam, vaikám; ruñkam ~ rañkom, šienam ~ šienom; dàram ~ dàrome, dìrbam ~ dìrbome, dìrbdavom ~ dìrbdavome; didžiùlam ~ didžiùlēm, sėilam ~ sėilēm; màlam ~ màleme. b) -am (lk atitinka po kietų priebalsių esantį esamojo laiko dgs. I asmens -am-; plg. § 53): dìrbam ~ dìrbame, dùodam ~ dùodame, mòkam ~ mòkame. c) -em (lk atitinka nekirčiuotą -ėm-): kárvem ~ kárvėm, lápem ~ lápėm; dàrem ~ dàrėme, màtem ~ màtėme. d) -ėm, -em (lk atitinka kirčiuotą -ėm): giesmėm ~ giesmėm, kaũem, senesnėm; gerklėm ~ gerklėm, žõlėm ~ žolėm. e) -im (у літературній мові відповідає -im- і -am- теперішнього часу, 1-ї особи множини після пом’якшених приголосних і j; пор. § 63): gelàžim ~ geležìim, vitim ~ vytim; gūlim, dìrpsim ~ dirbsime, diõkim; áudžim ~ audžiame, baigim ~ baigiame, kėlim ~ keliame, važiuojim ~ važiuojame. f) -om (литовській літературній мові відповідає наголошене -om): lazdõm, naujõm, žãlõm ~ žaliõm. g) -um (рідкісне, литовській літературній мові відповідає -um): petūm ~ pietūm. § 73. Змішані дифтонги з другим компонентом n здебільшого трапляються лише в орудному відмінку іменників. a) -an буває лише під наголосом і відповідає літовському літературному -an, наприклад: anán, baltán, gerán, miškan (пор. також § 75). b) -an у літовській літературній мові відповідає: 1) завжди ненаголошеному, а іноді й наголошеному -an, наприклад: miẽstan ~ miẽstan, óran ~ óran, sõdan ~ sõdan, stõgan ~ stõgan; darbãñ || darbãñ, lungãñ || lungãñ ~ langãñ, stalãñ || stalãñ; 35 2) ненаголошеному -on після твердих приголосних, наприклад: lóvan ~ lóvon, runkan ~ rankon; 3) ненаголошеному -ėn після l, наприклад: didžiūlan ~ didžiūlėn, sáulan ~ sáulėn, šeilan ~ šeilėn; 4) -un після твердих приголосних, наприклад: alan ~ alun, medań ~ medun, turgan ~ turgun. Наголошене -un іноді залишається незміненим, наприклад: dungūn ~ dangūn, medūn. c) -ėn, -ēn, -on відповідають наголошеним літовським літературним -ėn, -on, наприклад: katēn, žēvīn ~ žievėn; didelēn ~ didelėn, žalēn ~ žolēn; galvōn, lazdōn, šakōn, valdžōn ~ valdžion. d) -in, -īn у літовській літературній мові відповідають: 1) -in, наприклад: lavīn ~ lovīn, pirtīn, širdīn; 2) -yn, наприклад: artīn37 ~ artyn, gerīn ~ gerýn, žemīn ~ žemýn; 3) ненаголошеному -ėn, наприклад: drōbin ~ dróbėn, ūpin ~ ūpėn, žemin ~ žēmėn; 4) ненаголошеному -on після пом’якшених приголосних або j, наприклад: nekōčin ~ niekōčion, sáujin ~ sáujon; 5) -un після пом’якшених приголосних або j, наприклад: gōjin ~ gōjun, krīžin ~ krýžiun, pėčin ~ pėčiun. Двоскладова форма -in також має форми множини ілативу всіх основ, наприклад: geruōsin, miškūosin, naujōsin, šakōsin, širdīsīn ~ širdysīn, žemēsīn. 3. Трифтонги § 74. Наприкінці слова в окремих випадках трапляються трифтонги iem, uom. Трифтонг iem має займенникове закінчення давального відмінка множини (= двоїни), наприклад: aniēm, baltīem, kitīem, mažīem. Наголошене -iem > переходить у -em, наприклад, geriausiem ~ geriausiem. Трифтонг -uom має орудний відмінок однини деяких займенників чоловічого роду, наприклад: antōm, katrōm, kokiōm ~ kokiuōm, tokiōm ~ tokiuōm. IV. Комбінаторні закони голосних 1. Передній зсув голосних § 75. Після пом’якшених приголосних і j голосні заднього ряду завжди переходять до переднього ряду, наприклад: jáunas, dž̌áuči ~ džiau­ti, pjovė ~ piovė, žóvauti ~ žióvauti, jūdini, juosta, lūnas ~ liūnas. Голосний a, що перейшов до переднього ряду, іноді навіть вимовляється як e. Виразніше e чути в таких випадках: 1) у відкритому складі замість короткого наголошеного й ненаголошеного a різного походження (пор. §§ 21—23, 52), наприклад: ievai ~ javai, sáuje ~ sáuja, pradžė ~ pradžia, žinė ~ žinia; jodinēt ~ jodinėti, žepḷinēt ~ žioplinėti, kėle ~ kelio, nauje ~ naujo, grāžes ~ gražios, sáujes ~ saujos, turėjes ~ turėjos; ještēla ~ juostėlė, āpjese ~ āpjuosė, vartēles ~ vartėliuose; 37 У говірці вторинний дифтонг -īn у цих прислівниках вимовляється з гострою інтонацією. 36 2) замість дифтонгів ai, am, an (першого компонента наголошених циркумфлексних складів і ненаголошеного am), наприклад: arklě̃ ~ arkliai, geně̃ ~ geniai, naujě̃ ~ naujai; arklės ~ arkliais, naujė̃s ~ naujais, švarẽs ~ švariais³⁸; medž’nėm ~ mediniam(e), naujě̃m ~ naujamė; dvăsem ~ dvasiom, săujem ~ saujom, sėdėjėm ~ sėdėjome; gražě̃n ~ gražian, naujě̃n ~ naujan, švarẽn ~ švarian. Палаталізований довгий діалектний a не переходить у голосний e (такий a мають відкритий наголошений циркумфлексний склад і наголошені акутові дифтонги); у цьому разі він вимовляється приблизно так само, як і в літературній мові, наприклад: jăvs, (одн. оруд.) brungĭai ~ brangiai, naujăm, takăm ~ tokiam. Так само вимовляється й палаталізований перший компонент дифтонга au, наприклад: šaudai ~ šiaudai, šăuras ~ siauras, ganiău ~ ganiau, jăura, kăuras ~ kiauras. Про давній короткий a > ė наприкінці слова див. § 63a. § 76. Замість палаталізованого ненаголошеного u в діалекті часто з’являється голосний i, наприклад: bliūd̃t ~ bliūvoti, bliūdžiukas ~ bliūdžiukas «мисочка», čipinė̃t ~ čiupinėti, čižinė̃t ~ čiūžinėti, džīvesei ~ džiuvesiai, Jir̃dnis ~ Jurdōnys «село», maņčišėnai ~ Mančiūšenai «село», siūbōt ~ siūbuoti, siūlėlis ~ siūlelis, siuntinė̃t ~ siuntinėti, siuvėjs ~ siuvėjas, šīndien < šiundien (пор. Širvydo Šiān diena PS II 99₃) < šiandiena, šniūrelis ~ šniurėlis, žiūrė̃t ~ žiūrėti. Див. також § 63b (із зазначеною літературою). 2. Розширення голосного e § 77. Діалектний e має неоднаковий ступінь відкритості. В одних випадках він вужчий, в інших вимовляється відкритіше, з відтінком голосного a, пор.: 1. metì, metei, melù ~ mielių, sėdė́i ~ sėdėti, senù ~ senių, vieniem ~ vieniem; kėli ~ kėlia, mėte ~ mėte, sėnem ~ seniam, žėme ~ žėme, žėmen ~ žėmėm, (jst.) pěšt, vėšt, vėžt ~ vežti; beržėlis, kelminas ~ kelmynas, mērki ~ merkia, pėiki ~ peikia, veidas, pėrkel, velì; 2. metù ~ metų, melēm ~ mielėm, sedòm ~ sėdòm, senù ~ senų, venām ~ vienām; mėta ~ mėta, sēnu ~ seną, žėmas ~ žemas, vėzdamas ~ vėsdamas, vėžk ~ vežk; beržai ~ beržai, kelmas ~ kelmas, pērka ~ perka, pērkraut ~ perkrauti, (su)veltas ~ (su)veltàs. Приклади показують, що e вимовляється вужче, якщо за ним іде голосний переднього ряду (або палаталізований) чи м’який приголосний (у випадках 1), і відкритіше — якщо за ним іде голосний заднього ряду або твердий приголосний (у випадках 2). Отже, на голосний e впливає наступний за ним 38 Варто зазначити, що К. Ширвідас, здебільшого керуючись фонетичним принципом правопису, після пом’якшеного приголосного та j закінчення -ai найчастіше пише як (-i)ei, наприклад: žodžiey PS I 1₉, seney PS I 3₁₈, kurtiniey PS I 32₈, numerielei PS I 32₈, plačiey PS I 42₃₀, padėiey PS I 28₂₉, kursitioiey PS I 28₃₀, siun ditioiey PS I 29₁, turėiey PS I 25₅, weiey PS I 50₅, žodžieys PS I 18₁₇, pačieys PS I 18₁₈, punčieys PS I 39₁₁, brungieys PS I 45₁₅, (одн. оруд.) kuriey PS I 14₂₃, pačiey PS I 169₂, bažničiey PS I 287₁₈, і лише значно рідше — як (-)ai, наприклад: ne priderunczay PS I 43₇, dušay PS I 247₇, pinkłays PS II 230₁₅, weias PS I 280₈, didžays PS I 301₄. В інших випадках після пом’якшеного приголосного та j у правописі Ширвідаса найчастіше пишеться (i)a, пор.: gvayskčoja PS I 32₁, persekioja PS II 140₁, Kokia PS II 140₉, (одн. місц.) kuriami PS I 4₂₆, kokiamy PS I 42₁₇, (одн. оруд.) ku nomasiam PS II 182₂₁, turinčiam PS II 141₅, і лише зрідка трапляється e, наприклад: nužengėi «того, хто сходить» PS II 70₂₅. 37 звуки, що йдуть далі (відбувається регресивна асиміляція). Однак щодо того, що впливає на e — голосний чи приголосний, — думки не всіх однакові³⁹. Rapt певні приклади дають підстави вважати, що на цей голосний може впливати і голосний, і приголосний, пор.: bė akies ~ be akies, neartas ~ neártas, ne ãžeras ~ ne ėžeras; kęps ~ kėps, pęš ~ pėš. Ширина голосного e у говірці залежить також від його тривалості. Короткий e (vejeliũkas ~ vėjeliukas, vėlniai ~ velniai), очевидно, дещо вужчий, а довгий e (vejelis ~ vėjėlis, vėlnis ~ vėlniais) — ширший; так само короткий e (kepù ~ kepù, kelmù ~ kelmù) — вужчий, довгий e (kėpą ~ kėpą, kelmù ~ kėlmą) — ширший. У східноавкштайтських говірках розширення голосного e в певних випадках є досить давнім явищем. Про це свідчить написання цього голосного в старих писемних пам’ятках; пор. у К. Ширвідаса: daug giaro PS I 222₂, wisa siara PS I 172₂₆, Mięlas PS II 14₁₂, miatu «років» PS II 70₃₁, siamu «стару» PS II 70₂₈, šiasztu «шосту» PS I 317₁₀₉, užkialdamas PS II 131₄₀. Про вплив пом’якшеного в говірці приголосного на наступний за ним голосний e див. §§ 84,90. 3. Стягнення та випадіння голосних (Контракція та елізія) § 78. a) У складних і префіксальних словах, зворотних формах або після випадіння приголосного із середини слова можуть збігатися два голосні. Ці голосні сусідніх складів у говірці іноді стягуються в один голосний або дифтонг, наприклад: (a-e > o, e-ī > ē) pȯžėre ~ požėrė (< paėžerė); nėr(a) (< ne-yra), nebėr(a) (< ne-be-yra); (a-i > ai, e-i > ei) atãima (< atà-ima), pàima (< pà-ima); nėima (< nė-ima)⁴¹; (i-a > ie) apsìeve ~ apsievė (< ap-si-avė), apsėvìmas ~ apsievimas (< ap-si-avimas) «взуття, обув»; nusìeve ~ nusievė (< nu-si-avė)⁴²; (ē-jī > ei, a-jī > ai, a-(v)i > ai) kalėjmas (< kalė-jimas); klãjmas (< klā-ji-mas > lk klojimas), ačlãjmas (< atšla-(v)imas). b) Коли збігаються два голосні сусідніх складів (або голосний і дифтонг), один із них іноді може випадати, наприклад: neparinétas ~ neaparimėtos, nep-laidži ~ neaplėidžia, nėpkìnte ~ neàpkentė, neteis ~ neateis, netlàida ~ neatlėido, ³⁹ Пор. E. Grinaveckienė, Minivos upyno tarmės fonetika, LKK, 1, 159 tt. (1957). ⁴⁰ Однак Ширвідас пише ia (іноді навіть ea, наприклад, Petras PS II 186₁₁) і e у виразно невизначених випадках та непослідовно; пор. також: žiame PS I 31₃, nužiamintas PS I 304₁₀, atmiatis PS II 67₁₉, didiasnio PS II 73₂₀, giwianimu PS II 76₄, diagina PS II 76₂₀, pianì PS II 80₁₂, žodialo PS II 158₄, miayly «любов» PS II 170₃, 183₂₆, prakìayktas PS II 76₁₀, piarpìszis PS II 188₂₂, niandri «одн. оруд.» PS II 199₂₀, lampomis PS I 227₂₉, pirenkamia PS II 172₄, ir gieląži PS I 183₁₃, žiemes PS I 65₁₆, didesno PS I 57₂₅, giwianimu PS I 65₃, degunty PS I 20₂₅, peni PS II 80₁₄, žodelo PS I 371₀, meyly PS I 52₉, 58₂₀, 349₈, kieykia PS II 142₁₀, perkalbet PS II 16₄, iż nendres PS II 99₈, semkite PS I 214₁₃, apdengęs PS II 182₂₀. У «Пунктах проповідей» написанням ia найчастіше позначається довгий (наголошений) e. Крім того, ia замість e, очевидно, частіше трапляється в другій частині «Пунктів». ⁴¹ У говірці поряд із формами минулого одноразового часу atãėmių ~ atãėmiau, atãėmėji ~ atãėmei…, pàėme ~ pàėmė, nėėme ~ nėėmė часто вживаються також atãėmių, atãėmį…, pàime, nėime. ⁴² За зразком nusìeve у говірці, імовірно, виникло також nūjėve ~ nujevė «зув». 38 nẽtvežė ~ neatvežė, nešù (< ne-ešù), neĩna (< ne-eĩna), nebẽina (< ne-be-eĩna), nė̃jo (< ne-ẽjo), neušẽjo ~ neužšẽjo «не жили в злагоді, сварилися», apsẽiti ~ apsieiti, apsiaũti ~ apsiauti (< ap-si-aũti), nusiaũti ~ nusiauti (<nu-si-aũti). c) Не завжди можна знати, чи голосні стягнуті, чи голосний пропущено; пор. також: žvairãkis (<žvaĩra-ãkis), babaũšis (<boba-aũsis), nãũ (<ne-jaũ), nãũgi (<ne-jaũgi), nepaĩna (< ne-pa-eĩna), pasił̃t (<pa-si-ılgti), pasilsẽti (< pa-si-ilsėti > lk pasilsėti), pasĩmti (< pa-si-ı̄mti). Отже, у певних випадках стягнення й випадіння голосних тісно пов’язані між собою⁴³. 4. Випадіння голосних (Синкопа) § 79. a) У говірці найчастіше трапляються випадки випадіння короткого ненаголошеного i всередині слова, наприклад: 1. Як і в lk, зі слів: kẽlnes ~ kẽlnės (< kelinės), vẽlnis ~ vẽlnìas (пор.: welinas PS I 14₃₂, welinas PS II 47₁₃, wėlino DK 13₂₁, 14₁₁ і welno KA 13₃₂, wėlno KA 14₁₂). 2. Зі слів: dešnẽ, dešnìs ~ dešnys (пор. lk: dešinė, dešinys), šil̃ma (пор. lk šil̃mą), šulnìs ~ šulnys (пор. lk šulnys), amẽrka, amẽrkõnas (пор. lk: Amerika, amerikõnas). 3. Із числівників: veniuolka ~ vienuólka, veniuólktas ~ vienuólktas, dvỹlika ~ dvýlika, dvỹliktas ~ dvýliktas… deviniólka ~ devyniólka, deviniólktas ~ devyniólktas (пор.: Dvylika PS I 104₁₇, septiniólika PS I 226₁₄ і dvỹlika KA 24₃,₁₅; lk: vienuólika, vienuóliktas…). 4. Із суфікса -inykas, -ė (=lk -ininkas, -ė), наприклад: liūdinykas ~ liūdynykas (< liūdynykas), mȧtnikas ~ mȧtnykas (< mȧtinykas), gỉrinikas ~ gỉrnykas (<giri-nykas), mėšnikas ~ mėšnykas (< mėsinikas), ležūnnikas ~ ležūvnykas (< liežūvinikas). Іноді згадані слова вимовляються і з i, наприклад liūdinykas ~ liūdynykas. У суфіксі -inykas i зберігається, якщо після його випадіння виникла б група більш як із двох приголосних, наприклад: kȧltinik as ~ kaltinykas, rȧštinik as ~ raštinykas, kampi-nykas ~ kampinykas, dȧržinik as ~ daržinykas, хоча кажуть також sekundinikas ~ sekundnykas (поряд із sekundinikas), vȧlundnikas ~ valandnykas (поряд із vȧlundinikas) «покажчик годин». У говірці також не помічено випадіння цього i після приголосних m, n і g, k; пор.: niuomnikas ~ nuominykas, dainnikas ~ daininykas (про malūnikas ~ malūnykas див. § 102), valākinikas ~ valākinykas. Про давність випадіння голосного i із суфікса -inykas свідчать деякі назви місцевостей, наприклад: mūšnikai ~ Mušnykai (< *Mūsinikai) «lk Mūsininkai», ūpnikai ~ Ūpnykai (< *Ūpinikai) «lk Ūpninkai», uličnikai ~ Ulýčnykai (< *Uličinikai) «село в околицях Пабайскаса», pasadnikai ~ Pasodnykai (< *Pasodinikai) «село в околицях Гелвонаса», а також старі писемні пам’ятки, пор.: priešzniko KA 53₃, liežuvnikay PS I 82₁₁ ⁴³ Подібно є і в інших говірках (пор. E. Grinaveckienė, зазнач. праця, 163). Тому, очевидно, не випадково ті самі приклади одні мовознавці іноді наводять як випадки стягнення голосних, а інші — як випадки їх пропуску (пор.: Endzelīnas, GF, § 34; Ot-rebski, GrJL, 1, § 360). 39 (поруч: priešininko DK 53₂₃, priešininkas PS I 5₃₁, priešininkay PS I 14₄, priešininkus PS II 222₃₀). 5. Із зворотної частки -si-, наприклад: nešdáudą < ne-si-dúoda, nušinės < nu-si-nėš, pastráuk < pa-si-tráuk. b) Випадання інших голосних у середині слова — досить рідкісне явище, трапляється лише в окремих словах, наприклад: kėtrės < keturios, kėtris < keturis, keturias, keterėdešims < keturiasdešims (але: keturi, keturių ~ keturių, keturìem…). 5. Випадання, вставлення та додавання голосних § 80. Випадання, вставлення та додавання голосних у говірці трапляються рідко, переважно в словах нелитовського походження. a) Випадання: šàikvōt ~ šeikvoti «вичерпати», kardi̇̀jōnas «акордеон», lėkštrika, lėkštrika «електрика», lementōris ~ lementorius «елементарій», ná-ližas «аналіз», raštuōt «заарештувати», raštoni̇̀as «арештант», rápnikas (|| arápnikas) «батіг», tōminė ~ tōminė «атомна», tamabìlis «автомобіль». b) Вставлення: šìretas || šìratas || šáratas «шрот», gimnāžije «гімназія», giminàštika «гімнастика», páletas «пальто». c) Додавання: uzbōnas (пор. біл. звон) «дзвін». Консонантизм I. Походження та вимова 1. Приголосні b, d, g, k, m, p, r, s, š, t, v, z, ž § 81. Походження діалектних приголосних b, d, g, k, m, p, r, s, š, t, v, z, ž таке саме (і вимова така сама, див. § 14), як і відповідних їм приголосних літературної литовської мови, наприклад: burnà, dúodu, gãlas, kótas, márgas, putà, rõges ~ rõgės, sãmanas ~ sãmanos, šáltas, tùrfas, vãkaras, žùlinì, žãgaras. j § 82. a) Походження діалектного j таке саме (і вимова така сама, див. § 14), як і в літературній литовській мові, наприклад: jáumas, jáura, júodas. b) У діалекті j зник: 1. Як і в літературній литовській мові, між приголосними та голосними переднього ряду, наприклад: (теп. ч., 1-ша ос. одн.) glaudì, kelì, sùntì ~ siunti, verki̇̀, (мин. ч., 1-ша ос. одн.) glaudėi, sùntei ~ siuntei, verkėi, (мн. наз.) šlapi̇̀, žali̇̀, (оруд.) šlapiēm, žaliēm. 2. Зі старих сполук: gj, kj, lj, mj, nj, rj, sj, šj, vj, zj, žj, що стояли перед голосними заднього ряду. Випадаючи з цих сполук, j залишив пом’якшеним приголосний, що стояв перед ним (тобто перший елемент сполуки), наприклад: rugù ~ rugių, lakù ~ lekìu, žàle ~ žalià, ramiaũ ~ ramiaũ, ganiàũ ~ ganiaũ, šunarei ~ šąnariai, šiauràs ~ šiaũras, šaũdas ~ šiaũdas, daviaũ ~ daviaũ, zurziau ~ zurziau, ōže ~ ožio. 40 3. Із наголошених закінчень місцевого відмінка однини -ėj(e), -yj(e), наприклад: dabė, žėvė, žalė (|| dabėj, žėvėj, žalėj) < duobėje, žievėje, žolėje; akỹ < akyje, ausĩ < ausyje, pirtì < pirtyje, širdì < širdyje⁴⁴. c) Як і в багатьох говорах, у стовбурі слова rapt збереглися сполучення губних приголосних b, p з j перед голосними заднього ряду, наприклад: bjaurùs ~ biaurùs, (su)bjūra ~ (su)biūro, pjáuti ~ pjauti, pjáustyti ~ pjaustyti, pjévėjis ~ piovėjas, pjudĩ ~ piudyti, rugpjūtė ~ rugpjūtė, spiáuti ~ spiauti, spjaudalìs ~ spiaudalis, spjaudė ~ spiaudė. Наприкінці слова j після b, p зник (перед тим пом’якшивши ці приголосні), наприклад: drėbù ~ drebù, drebāũ ~ drebiau, lāpù ~ lāpiu, verpù ~ verpiu, verpāũ ~ verpiau. Перед голосним переднього ряду j після b вимовляється лише у прислівнику labīn ~ labyn (імовірно, за зразком labjau ~ labiau). d) Сполучення зубних приголосних d, t з j, що стояли перед голосними заднього ряду, у говорі (як і в lk) зникли, перетворившись на африкати dž, č⁴⁵, наприклад: gaidžẽ ~ gaidžiai, gaidže ~ gaidžio, gaidžiū ~ gaidžiui, gaidžū ~ gaidžių; svečẽ ~ svečiai, sveče ~ svečio, svečiū ~ svečiui, svečū ~ svečių, verčiū ~ verčių, verčāu ~ verčiau, verčĩ ~ verčia. l § 83. l у говорі має таке саме походження, як і в lk, наприклад: láibos, lāpe ~ lāpė, lāšas, lūbas ~ lūbos, lūpa ~ lūpa, lieptas, ligā, liktì. § 84. a) У говорі твердий l (який вимовляється дещо твердіше, ніж у lk) буває не лише перед голосними заднього ряду, а й перед e (також перед e, що виступає першим компонентом дифтонга), ē. Голосні e, ē після стверділого l у говорі перейшли в a, e, наприклад: lādas ~ lēdas, lāki ~ lēkia, vėlanas ~ vėlenas, žalāla ~ žolėlė; lāisti ~ lēisti, laidīmas ~ leidimas, didelāi ~ didelēi «великій», lik šelāi ~ lig šiolēi «до цього часу»; gulēt ~ gulėti, išblēsa ~ išblēso, tilēt ~ tylėti, velēna ~ velēna, žalē ~ žolē. Приголосний l у говорі ще вимовляється твердо у словах: gēlbāt ~ gēlbėti, kalbēt ~ kalbėti, silsēt ~ silsėti «відпочивати». В інших словах у таких випадках, тобто коли l не стоїть безпосередньо перед e, ē, він через асиміляцію вимовляється м’яко, наприклад: kilpēla ~ kilpėlė, pilnēt ~ pilnėti (пор. також § 89d). b) У говорі приголосний l перед e, ē не ствердів у таких випадках: 1. У звуконаслідувальних словах (вигуках, дієсловах, утворених від них, та інших словах), наприклад: klēpt, klēpsi, klēptelēje ~ klēptelėjo, klebetiū, lēpī, lēpsi, lēpterēt ~ lēpterėti, lēpsi ~ lēpsyš «буде ляпати», plēkši, plēškēi, plēpēi, plēpīs ~ plēpys, plēpus, plērpt, plērpi ~ plērpia, slēpti, slēpsēi. ⁴⁴ Існує також припущення, що в говорах форми місцевого відмінка однини akỹ, ausỹ… могли виникнути з форм akij, ausij, у яких j асимілювався з (коротким) į у довгий į (= y). Пор. J. Kazlauskas, Lietuvių kalbos i- kamieno daiktavardžių vienaskaitos įnagininko ir vietininko formų kilmės klausimu, UMD, 26, 66–67 (1958). ⁴⁵ На підставі литовських топонімів, знайдених у давніх літописах та інших документах (написаних чужими мовами), припускають, що *dj, *tj > перетворилися на dž, č наприкінці XIV або на початку XV ст. Це перетворення, найімовірніше, відбулося не в усіх литовських говорах одночасно. Здається, дещо раніше воно почалося на південному сході Литви, а пізніше — у північній західній частині Литви. 41 2. Перед діалектним e, що виникло з ненаголошеного дифтонга ie, наприклад: lemuõ ~ liemuõ, letãis ~ lietãis, ležùvis ~ liežùvis (див. також § 29). 3. У словах, що потрапили до говірки недавно, коли процес ствердіння l уже завершився. Переважно це слова нелитовського походження, наприклад: kalãdas ~ kalė̃dos, kalėdóti ~ kalėdóti, kalendõris ~ kalendõrius, klebõnas ~ klebõnas, leñtas ~ leñtas⁴⁶ «повільний», klė̃ka «клітка», blė̃ta || blė̃ka «жерсть», sklė̃pas «підвал»; м’яке l вимовляється також у словах glė̃ža «розм’якшена земля, багнюка; рідка, липка каша», klė̃vas, lė̃nda, žal̃szi ~ žalėsiai, які, схоже, можуть бути й давніми словами говірки. § 85. Твердіння приголосного l перед e, ė, властиве й іншим аукштайтським говорам⁴⁷, є досить давнім явищем. Приблизно визначити початок твердіння l допомагає інша, не менш важлива фонетична особливість східноаукштайтських (і дзукських) говорів, а саме перехід давнього дифтонга en у in. Як відомо, давній дифтонг en у східноаукштайтських говорах перейшов у in або en (перехідний етап від en до in); пор. вимову слова šventė у цих говорах: švĩntė (Гелвонай), švũntė (Свядасай, Обеляй), švẽntė (Паневежис, Пакруоїс). Після приголосного l давній en у тих самих говорах зазнав ще різноманітніших змін. На його місці тут виникло ще більше нових дифтонгів: in, ɘn, ǝn, un⁴⁸. Така неоднакова доля дифтонга en після l залежала від того, який процес почався в цих говорах раніше — твердіння приголосного l чи перехід дифтонга en у in. Tose tarmėse, kur pirma en > in, ten l, atsidūręs prieš i, vėliau sukietėti jau negalėjo. Dėl to čia dabar ir tariama linta ~ lenta, lingvas ~ lengvas. Toks tarimas būdingas visiems rytiniams aukštaičiams, gyvenantiems į rytus maždaug nuo linijos Parovėja — Biržai — Vabalninkas — Subačius — Troškūnai — Kavarskas — Vidiškiai — Širvintos — Kaimynai⁴⁹. Vadinasi, į šį plotą įeina didžiausioji dalis puntininkų (tarp jų visi rytiniai dzūkai). Šiuos aukštaičius pagal lenta > lint(a) galėtume vadinti lintininkais. Інакше сталося там, де l затвердів раніше. Після затверділого l перший компонент дифтонга en перейшов у a (так само, як e після l переходить в a і в інших випадках, наприклад: lesa > lasa, leisti > laisti). Отже, lenta, lengvas тут перетворилися на lanta, langvas⁵⁰. Пізніше, коли почався перехід давнього дифтонга an у дифтонг un, разом із ним змінився і тотожний за вимовою an <en. Через це в деяких східноаукштайтських говорах із lanta, langvas (< lenta, lengvas) виникли lunt(a), lungvas (як і runk(a) < ranka). Так тепер вимовляють у вузькій смузі пунктинінків, розташованій на захід від згаданої західної межі лінтинінків. Найважливіші населені пункти цієї місцевості — Смільгяй (Біржайський район), Кринчинас, Вабалнінкас, Карсакішкіс, Рагува, Шейсикай, Укмерге, Пабайскас, Гелвонай, 46 Щодо походження цього слова пор. Būga, RR, 2, 105. 47 Лише західні аукштайти не затверджують приголосний l перед e, ė, тоді як усі інші аукштайтські говори (дзуки, східні й центральні аукштайти) у цьому разі вимовляють l твердо. 48 Подібне мало статися й із давнім дифтонгом em, який ішов після l; пор. у К. Ширвида: nelýmiby PS I 114₁, nelymti PS I 125₁. Однак нині не в усіх говорах збереглися приклади цього em у згаданій позиції. 49 Під час визначення меж, пов’язаних із твердінням l, переважно спиралися на зібрані матеріали атласу литовської мови. 50 Так (із дифтонгом an) ці слова тепер вимовляють центральні аукштайти, західні дзуки й Зієтелський говір, де приголосний l перед e, ė затверджується, а давні an, en не переходять у un, in. 42 Чіобішкіс, Муснінкай, Кернаве. Також lunta кажуть і південні пантининайці (околиці Трускава́са, Рамигали́, Крекена́ви). Усіх цих східних литовців, які вимовляють lunt(a), можна назвати лунтинінкай51. До їхнього ареалу, як ми вже бачили з наведених вище назв місцевостей, належить також увесь рапт. Дифтонг an, перетворюючись на un, мав ще перехідну стадію — дифтонг ɔn (перший компонент — вузький короткий o). Цю стадію до наших днів зберегла частина східно-литовських діалектів. Так із lanta (<стіл) виникла й сучасна форма цих діалектів lont(a) (як lonk(a)s< — лук). Отже, східні литовці, які вимовляють так і яких можна назвати лонтининкай, живуть на всій території понтининкайців і в північній частині пантининкайців. Як зазначалося, подекуди замість давнього en, що стояв після l, трапляється також дифтонг bɫn. Походження цього дифтонга, очевидно, не таке ясне. Він не міг виникнути безпосередньо з in (< en), оскільки перед ним приголосний i згодом не затвердів би. Про це свідчать і слова lindo, linguori, linkimas, у яких l перед in у всіх східно-литовських діалектах вимовляється м’яко. Тому твердження деяких мовознавців, що в тих діалектах, де вимовляють lɪnta, спершу en > in, а потім l затвердів, видається не цілком правильним і, до того ж, незрозумілим. Однак bɫnta не могло виникнути й з lanta або lunta, оскільки прикладів такого переходу також немає. Отже, цей bɫn замість давнього en мав виникнути іншим шляхом. Можливо, у деяких східно-литовських діалектах до початку затвердіння l перший компонент дифтонга en уже звузився, тобто en > ęn. Наприклад, слова šventė, žengti тоді тут вимовлялися šventė, žęngti. Коли сюди докотилася хвиля затвердіння l перед e, ė, lenta (< стіл), lengvas (< легкий) почали вимовляти як lenta (lęnta), lęngvas (lęngvas). Однак у цих діалектах en і далі переходило в in, тобто šventė, žengti > švinti, žingti. Перший компонент ę, що після твердого l набув заднього артикуляційного забарвлення (= ę), під час цього подальшого процесу (переходу en в in) також мав перетворитися на задній i (= bɫ). Але хоча ізоглоси вживання форм linta, lunta і lonta більш-менш чіткі, нині ми не можемо точно окреслити ареал, де кажуть lɪnta. Наявний діалектний матеріал свідчить, що нині lɪnta найчастіше трапляється лише поряд з іншими формами: поряд із linta (наприклад, поблизу Дієвенішкіса, Адутишкіса та в інших місцях), lunta (наприклад, у рапт-ареалі поблизу Муснінкая, Чіобішкіса, Пабайскаса та в інших місцях). Можливо, раніше ізоглоса вживання lɪntos була чіткішою, але згодом цю форму витіснили вже згадані linta і lunta. Наприклад, у К. Ширвіда найчастіше написано: nenusitynks PS I 10₁₇, lynktumes PS I 6₁₀, ne nusilynkiau PS I 24₂₄, aplinkis PS I 84₃, pralynkia PS I 138₁₃, nulink PS I 218₁₅, pralynktas PS I 327₁₄, nusilynkia PS II 12₂₄, nusilinimo PS II 90₁₄, pralynkt PS II 92₅, lyngwa PS I 51₂₀, lyngways PS I 52₂₈, tingwu PS I 243₉, lyngwesniu PS I 277₂₃, lyngwa PS II 36₁, lynciugas PS I 38₂₀, lyriciugays PS I 39₁₀, 127₂₉, lyničugais PS II 70₂₁. Лише зрідка трапляються: pralynkia PS I 185₃₁, lyncingu PS I 38₁₀, linciugays PS I 11₁₆, linčiugay PS II 160₅, stanksti PS II 179₁₅, prylankk PS II 171₁₉, pasilankie PS II 183₁₆, 51 Можна додати, що й лунтинінкай замість давнього en, яке стояло після l, часом вимовляють in. Наприклад, у північній частині їхнього ареалу (від латвійського кордону майже до Укмерге) найчастіше кажуть linkt ~ «гнути». Однак причиною такої вимови цього дієслова тут може бути й інше дієслово — linkti. Подібне змішування цих дієслів трапляється і в рапт, але тут за аналогією з lunkšt < «гнути» замість linkti кажуть lunkšti (пор.: «навантажив воза — аж осі прогинаються» — «навантажив воза — аж осі гнуться»). 43 luncīgays PS I 374₁₉. На останні форми з творів Ширвіда, очевидно, можна дивитися або як на друкарські помилки, або як на форми, запозичені з інших діалектів. Однак тепер, як уже зазначалося, lbnta здебільшого трапляється лише як варіантна форма і, крім того, частіше в тих місцевостях, де ареали лінтинінкайців межують із лунтинінкайцями або західними дзуками. Це дає підстави вважати, що ця форма (принаймні подекуди) може мати й інше походження, ніж указане вище. Наприклад, на окраїнах згаданих діалектів lbnta могла виникнути пізніше шляхом контамінації форм lunta або lanta і linta (затверділий l перших форм + дифтонг in останньої форми). Коротко розглянувши вимову l перед давнім дифтонгом en, повернімося до питання про давність затвердіння l. З литовських власних імен, що потрапили до давніх документів, написаних іншими мовами, видно, що змішані дифтонги am, an, em, en уже приблизно в середині XIV ст. у деяких східних діалектах перейшли в um, un, im, in. Самий початок цього переходу, найімовірніше, сягає ще давніших часів. Крім того, і перехід згаданих дифтонгів, і затвердіння приголосного l, як припускають, почалися на сході й згодом поширилися на захід. А оскільки самі східні литовські діалекти тепер замість lenta вимовляють linta, то приголосний l мали почати затверджувати дещо пізніше, ніж почався перехід дифтонгів am, an, em, en > um, un, im, in. Проте між початком цих двох явищ не міг минути великий проміжок часу, оскільки інші східно-литовські діалекти, а саме лунтинінкайці й лонтининкайці, спершу вже охопила хвиля затвердіння l, і лише пізніше в цих діалектах почався перехід згаданих змішаних дифтонгів. Однак у корені було саме так, а в кінці слова могло бути інакше. Наприклад, замість давнього знахідного відмінка однини *saulen (> лит. saulę «сонце») можна було б очікувати: в ареалі лінтинінкайців saulį (щодо випадіння n див. § 86), у лунтинінкайців — saulu, а в лонтининкайців — saulo. Але насправді так буває не завжди. Лінтинінкайці й північні лунтинінкайці, що живуть у понтининкайському ареалі від латвійського кордону приблизно до Укмерге, нині здебільшого кажуть saulb, а лонтининкайці й лунтинінкайці, що живуть у пантининкайському ареалі, — saulę. У південній частині лунтинінкайського ареалу, майже всю яку займає рапт, знахідний відмінок однини має форму saulu. Розгляньмо, як поряд із linta і lunta могла виникнути форма saulb, а поряд із lonta і lunta — saule. Фонетично ці форми могли розвинутися так. Давній знахідний відмінок *saulen у східно-литовських діалектах мав пройти стадію *saulėn. Цю стадію застала хвиля затвердіння l, і saulėn > saulėṇ. Остання форма в одній із згаданих груп східних литовців (лінтинінкайців і частини лунтинінкайців) надалі перейшла в *saulbṇ > saulb, а в іншій частині (лонтининкайців і частини лунтинінкайців) більше не змінювалася і, після пізнішого випадіння кінцевого n, тут виникла форма saule. Але таке могло статися лише: 1) якщо кінець слова довше, ніж корінь, зберіг першу стадію переходу an, en у дифтонги un, in — дифтонги om, em, або 2) якщо перехід кінцевих у слові an, en у дифтонги un, in (також через перехідну стадію on, en) почався трохи пізніше, ніж перехід тих самих дифтонгів у корені. Так чи інакше, самий початок процесу переходу кінцевих у слові an, en також мав передувати початку затвердіння l. Однак хвилі переходу кореневих і кінцевих у слові an, en зі сходу на захід мали поширюватися з неоднаковою швидкістю. Остання хвиля, або, точніше, перша стадія переходу кінцевих у слові дифтонгів an, en (> on, en), просувалася значно швидше, випередила зміну кореневого an, en і досягла лунтинінкайців та лонтининкайців 44 досягло ще до ствердіння l. Водночас кінцеві в слові, як і в корені, an, en > un, in — уже після ствердіння l (перед e). Цей взаємозв’язок між зміною дифтонгів an, en у корені й кінці слова та ствердінням l можна було б наочніше представити в таблиці (див. табл. 1). Таблиця 1 Співвідношення між зміною давнього кореневого й кінцевого (знахідного відмінка однини) en та пом’якшенням l у східноаукштайтських говорах початкова форма: корінь, закінчення; en >: корінь, закінчення; хвиля ствердіння l; an, en >: корінь, закінчення; назва говірки за вимовою слова lenta. lenta; *saulen; linta; *saulen; linta; *saulbn; saubl; lintininkai. lenta; lenta; *saulen; *saulen; lanta; *saulen; *saulan; lunta; *saulbn; saubl; lintininkai. lenta; lenta; *saulen; *saulen; lanta; *saulen; *saulen; lonta; *saulen; saulė; lontininkai. Щоправда, крім згаданих вище форм знахідного відмінка однини, у тих самих говорах часом трапляються й інші форми, наприклад, у зоні говірок lintininkai: saulė (Девенішкес, деякі околиці Молетайського району та ін.), saulu (Шашуоляй, Людуокяй, деякі околиці Анікщяйського району та ін.). Останні форми в окремих місцевостях також можуть бути давніми, безпосередньо розвинувшись із *saulen. Але не можна забувати й про те, що кінець слова значно менш сталий, ніж корінь, і що він тим чи іншим шляхом може швидше зазнавати впливу інших форм. Наприклад, у східноаукштайтських говорах закінчення багатьох відмінків слів ė-основи, які мали давнє сполучення звуків -lė, після ствердіння l повністю збіглися із закінченнями слів o-основи. Пор. відмінювання слів ranka і saulė у говірці Дебейкяй: Однина V. ranka, saula. K. rankas, saulas. N. rankai, saulai. G. ranku., saubl., saulu. Į. ranku, saulu. Vt. rankaj, saulaj (ir ža.lōj greta ža.lėsj „žolėje“). Il. rankan, saulan (ža.lōn greta ža.lēn „žolėn“). Множина ranka.s, saula.s. ranku., saulu. ranka.m, saula.m. rankas, saulas. ranka.m, saula.m (ža.lōm greta ža.lēm „žolėmis“). (ža.lōs, ža.lēs „žolėse“). (ža.lōs, ža.lēs „žolėsna“). 52 Пор. O. Sedelskytė, Debeikių tarmės daiktavardžių linksniavimas, MADA, 1 (4), 200 tt. (1958). 45 Зрозуміло, що після такого змішання закінчень згаданих груп слів ė-основи із закінченнями слів o-основи й паралельна форма знахідного відмінка однини šalù могла бути новішою, утвореною за аналогією до rùkų.53 Те саме стосується й форм інших відмінків (наприклад, орудного відмінка однини), які мали на кінці слова сполучення звуків *-len. Крім того, на форми цього типу могли певною мірою вплинути й інші форми тієї самої основи. Наприклад, замість давнього місцевого відмінка *stalẽn, *šìlẽn тепер переважно вживають stalì, šìli. Таку форму місцевого відмінка мають і багато інших східноаукштайтських говорів, пор.: atòli, kubìli, stalì (Дебейкяй, Сведасай). Можна припустити, що тут акутоване -en > перейшло в -in ще до ствердіння l. Однак маємо факти, які суперечать і цій думці. По-перше, пізніше перетворення цього -ẽn на інший дифтонг засвідчує місцевий відмінок однини у Ширвіда: dẽrkovy PS I 113₉, galỹ PS I 222₂₀, mezlỹ PS I 242₇, mokslỹ PS I 255₁₇, 287₁₂, а також сучасні форми цього відмінка в деяких говорах: galbì, katìbli, kubìli, šìlì (Обеляй), galù, šìlu (Межишкіс). У говорах, де нині найчастіше кажуть šìl, трапляється й інша форма, наприклад šìlb (Чобішкіс). Крім того, у цих говорах часто вживають форму з вирівняним наголосом galù, galbì (rapt), galì (Сведасай54), що походить від *galẽn. По-друге, доля акутованого -ẽn в орудному відмінку однини після l також не свідчить про те, що зміна почалася раніше, ніж перетворення циркумфлексного -en; пор. форми орудного відмінка однини: atvìkti PS I 82₂₉, paukšzẽly PS I 85₂₇; siùlbl, skarelbi (Лінкменис, Обеляй), pelù ~ pelė, šaulù ~ šaule (Межишкіс, Рагува)55. Це змушує вважати, що місцевий відмінок однини šalì, šìli тепер у багатьох місцевостях є новішим. Замість твердого l тут могло з’явитися м’яке l за аналогією до значно частіших форм місцевого відмінка однини тієї самої основи з м’яким кінцевим приголосним основи, наприклад: mišì ~ miške (< *miškẽn), namì ~ name, sodì ~ sode, stogì ~ stoge. Крім того, у тих говорах, де *šìlẽn > перетворилося на šìlì, виникли два закінчення місцевого відмінка однини тієї самої основи: -u та -i. Зрозуміло, що рідше вживане закінчення -u могло бути витіснене. У rapt та деяких інших східних говорах подібне походження могли мати й форми дієприкметників минулого одноразового часу acigùlęs ~ ats igùlęs, acigùlì ~ ats igùlė, pakėlìs ~ pakėlęs, pakėlì ~ pakėlė, sušėlìs ~ sušėlęs, sušėlì ~ sušėlė. Ці форми, які вживають (rapt і представники старшого покоління) поряд із acigùlbs (acigùlas), acigùlbl (acigùla), pakėlbls, pakėlbl, sušəlbls, sušėlbl, могли виникнути за аналогією до таких дієприкметників, як būvis ~ buvęs, būvì ~ buvę, mātìs ~ matęs, māti ~ matę, vėžìs ~ vėžęs, vėžì ~ vėžę. Певний вплив можуть мати й форми lk ats igùlęs, ats igùlė з м’яким l. Як бачимо, питання долі сполучення *-len у кінці слова значно складніше, ніж у корені. На жаль, і матеріалу з цього питання з різних говорів маємо поки що порівняно мало. Про час ствердіння l у rapt пор. також §§ 29, 32, 55. n § 86. Походження діалектного n таке саме, як і lk, наприклад: nãgas, naktìs, nẽrti, niẽkas, nìkti ~ nykti. 53Ще пор. J. Šukys, зазначена праця, 160. 54Ще пор. Lietuvių kalbos žodynas, 3, 72, Vilnius, 1956. 55Попередніми формами Rapt, від яких походить сучасний одниновий орудний відмінок šaulaĩ «сонцем», pelai «мишею», могли бути як šaulu, pelù, так і šaulbt, pelbt (докладніше про виникнення в Rapt форм однинового орудного відмінка жіночого роду lazdaĩ, katì… див. MADA, 2 (7), 198 і наст. (1959). 46 У давніх змішаних дифтонгах an, en, in, un складовий n зберігся, якщо ці дифтонги стояли перед приголосними t, d, k, g, p, b, наприклад: unt̃ras ~ antras, pín-tė ~ pėntė «pentis», kaũdis ~ kaũdys, sùnku, žiñgsnis ~ žingstnis, į̃mpilas ~ į̃mpilas (про m < n див. § 91). У дифтонгах an, en, in, un, що стояли перед s, š, z, ž, r, l, m, n, j, v та в абсолютному кінці слова, n зник. Зникнення складового n, яке відбувалося поступово, у багатьох випадках є відносно недавнім явищем. По-перше, Rapt, як і в інших східних діалектах, цей n мав зникнути лише після an, en > un, in (§§ 35 d, 36 c, 60, 61, 65). По-друге, зі старих писемних пам’яток бачимо, що ще в середині XVII ст. і навіть пізніше деякі східноаукштайтці замість давніх дифтонгів an, en, in, un у зазначених випадках вимовляли a, e, i, u з виразним відтінком n, назалізацією. Наприклад, Д. Клейн у своїй граматиці окремо розглядає голосні цього походження через їхню особливу вимову56. В окремих формах (наприклад, множини знахідного відмінка, § 53) у закінченнях Rapt, як і в інших діалектах, n зник дуже давно57. У дієсловах Rapt у певних випадках n зберігся і перед s, наприклад: givė̃nsu ~ gyvėnsu, givė̃ns ~ gyvens, sénstu, sė̃nsu ~ sénsiu, señs (про діалектне en див. також § 48), giñsu ~ ginsiu, giñs, žriñsu ~ trinsiu, žriñs. Тут збереженню складового n перед s посприяла аналогія з іншими формами, у яких цей n, стоячи перед іншими (проривними) приголосними, закономірно не випадав, пор.: givė̃nti ~ gyventi, givė̃ndava ~ gyvendavo, givė̃nk ~ gyvenk, žriñti, žriñdava ~ trindavo, žriñk. У префіксі in- (що трапляється поряд із частішими un- < ant-) n у діалекті зберігся перед усіма приголосними, наприклад: iñdave ~ indavė, iñkė̃la ~ inkėlė, iñgėri ~ ingėrė, iñšėda ~ insėdo, iñmetė ~ įmetė, iñvė̃rti ~ inverti. f, ch, h § 87. Приголосні f, ch, h у говірці трапляються рідко. Вони зустрічаються: 1. У звуконаслідуваннях і вигуках, напр.: fė, fá «fe», fít, fùchti (!fùkti), «позначення раптового згасання вогню»; màchti «макт», trach «позначення пострілу та інших звуків», žàch «позначення звуку падіння, пиляння»; ahã, ohõ, į̃haha ~ ýhaha. 2. У словах іншомовного походження, напр.: fanjėra «фанера», felčeris, frántas; chrõmas ~ chromas; hùonaras ~ honõras «честь, амбіція». Представники старшого покоління говірки в запозичених з інших мов словах часто вимовляють замість f, ch, h приголосні p, k, g, напр.: pabrìke ~ fabrikė «фабрика», panabėrija ~ fanabėrija, pùosfaras ~ fosforas; krizantėma ~ chrizantėma, tėchnìkas ~ tèchnikas; gusáras ~ husáras. Приголосний h іноді зовсім випускають, напр.: aktãras «гектар», iònaras «гонорар». Представники молодшого покоління у словах іншомовного походження найчастіше вимовляють приголосні f, ch, h. 2. Африкати § 88. Про говіркові č, dž < *tj, *dj див. § 82d. У говірці африкати c, č, dz, dž трапляються також у таких випадках: 1. У звуконаслідувальних словах, напр.: capsót, cikšėt; čekšėt, čiaukšt ~ čiaukšt, čùkšt ~ čiùkšt; dzìrint, dzupsėt ~ dziubseti; džerškė̃ti, džiñkti ~ džingt. 56Пор. Перша граматика литовської мови, с. 418 і далі, Вільнюс, 1957. Крім того, див. також K. Eigminas, цит. праця, с. 168–169. 57Див. також Z. Zinkevičius, Lietuvių kalbos įvardžiuotinių būdvardžių istorijos bruožai, с. 25 і далі, Вільнюс, 1957. 47 2. Виникли внаслідок асиміляції двох інших приголосних, що опинилися поруч (найчастіше c < t-s, č < t-š, dz < t-z, dž < t-ž), наприклад: ackirė < at-skirti, ackėlė < at-sikelti, acminė < at-siminti, acnešė < at-sinešti, pač < pats; ačūlė < at-šalti, ačlaimas < at-š laimas, ačlauži < at-šla užti; ādžvimbė < at-žvimbė, adzbósta < at-sibósta, adzdūoda < at-sidūoda; adžagarei < at-žagar iai, adžnupė < at-žnybti, adžvingė < at-žvengė. 3. У словах нелитовського походження, наприклад: cigònas «циган», cimantas «цемент», čolis; česnākas. 4. Африката c у говірці іноді вимовляється також замість s, переважно у суфіксах нелитовського походження перед приголосним k, наприклад: kvietkāučkas ~ Kvietkāučkas, jeblūonckas ~ Jablònskas, gelvańckas ~ gelvańskas «житель Гелвонів», brudūlckas ~ Brudūlskas, kavārckas ~ Kavárskas «прізвище і містечко», pabaickas ~ Pabaiskas. II. Комбінаторні закони приголосних 1. Пом’якшення і ствердіння приголосних Пом’якшення. § 89. а) Приголосні завжди м’які, коли безпосередньо стоять: 1) перед голосними переднього ряду (пор. також §§ 84, 90), наприклад: bìlinėtis ~ bylinėtis, dègimas, kèškas, lėptas, ši̇emėniškas, fėtas, kėksmas, sėdynė ~ sėdynė, šilkas, ievvas, vēri ~ vėria, ēilas; 2) перед голосними заднього ряду, що зазнали переднього зсуву; див. §§ 75, 82. б) Після випадіння голосних переднього ряду в кінці слова (зазвичай e, i, рідше дифтонгів ei, ie) приголосні, що стояли перед ними, здебільшого залишаються м’якими, наприклад: būt ~ būti (пор. також § 62)⁵⁸, būkit ~ būkite (пор. також § 54), kōtū «кошеня»; bādās ~ bādosi, gīris ~ giriasi, praūisis ~ praūsiasi; mān (пор. maní (пор. mánig DP 287₂₆ поруч із mań DP 1₁₁); dēl (пор. del’ KA 48₃₀, 57₁₅) < dėlei, vėl (пор.: vėl’ KA 48₁₂, vel KA 48₂₇) < vėlei, kōl ~ kólei, tōl < tõlei⁵⁹. Приголосні k, m у цьому разі вимовляються твердо, наприклад: auk (пор. також §§ 62, 93), dirbam ~ dirbame, aišim ~ eīsime, senam ~ senamė (пор. §§ 54, 60). в) Коли голосний переднього ряду випадає із середини слова, приголосний, що стояв перед ним, найчастіше залишається м’яким (пор. § 79), але зворотна частка -s- < -si- перед твердими приголосними також ствердіває, наприклад: nėsmāta ~ nesimāto, paslaūdzī ~ pasilėidžia, pasrōda ~ pasirodo, parsūara ~ parsivāro. г) У групах приголосних м’який приголосний зазвичай пом’якшує також усі інші приголосні перед собою, наприклад: baršti ~ barstyti, bēlštis, dūnīti ~ dantyti, drēške ~ drėškė, kēlvertas, skauterė ~ skiauterė, šmilkinīs ~ smilkinys, spīrti, šlaūži ~ šliaužti, trūškinti ~ triūškinti, sužlūnga ~ sužliūnga. У складних словах твердий приголосний першої частини перед м’яким приголосним другої частини іноді залишається непом’якшеним, наприклад, dańkėpė (але, очевидно, частіше dańkėpė) ~ duonkepė. ⁵⁸ У говірці завжди м’яким є також -t вигуків, що передають звуки, наприклад: kišt ~ kyšt, krūšt, šūst ~ šūst. Імовірно, це -t < -ti — закінчення давнього давального відмінка однини з -i. Пор. Otrebski, GrJL, 3, § 843. ⁵⁹ М’який l у наведених прикладах свідчить, що -ei випало ще до ствердіння цього приголосного (§§ 84, 85). 48 Не всі приголосні, що входять до сполучення, мають однаковий ступінь м’якості. Найм’якше вимовляється той приголосний, який стоїть (або стояв) безпосередньо перед голосним переднього ряду чи голосним, що став переднім; м’якість приголосних, розташованих далі, менш виразна. Не всі приголосні в сполученні однаково пом’якшуються. Задньоязикові g, k і губні b, p, m, відокремлені від голосних переднього ряду чи передніших голосних іншими приголосними, здебільшого вимовляються твердо, напр.: aũglis ~ aũglius, ugnìs, brukšnìs ~ brúkš- nìs, trùkšėt ~ trūkčioti; kablìs ~ kablys, gõbšì ~ gobši, capšėt, bumpšėt ~ bamp- šėti, kamšì ~ kamšyti. Однак згадані приголосні пом’якшуються, коли здавна або знову опиняються в тому самому складі з наступними за ними іншими м’якими (або пом’якшеними) приголосними60, напр.: glìtus, gnìaušì ~ gniaužti, kveĩs ~ kvie- tỹs, kniaũkti ~ kniaukti, arkìs (по складах вимовляється: ar-klìs) || arklys (: ар-лі̀с) ~ arklys; bliaũ ~ bliáuti, nubrizga ~ nubrizgo, kėblìnti (: kė-блі̀нті) || kėblìnti (: ке̇блі̀нті), pliaũpi ~ pliaũpti, trėpsė̃ti (: tre-pšė̃ti) || trepsė̃ti (: trep-sė̃ti), tìmpì. Приголосні, що стоять перед твердими g, k, b, p у згаданих сполученнях, здебільшого також вимовляються твердо, а перед тими самими пом’якшеними задньоязиковими та губними приголосними пом’якшуються й інші приголосні, напр.: unglìnas ~ anglinas, snarglìs ~ snarglys, karklìnas ~ karklynas; bùrptelėt ~ burbtelėti, pùrptelėt ~ purptelėti; išg̃vėris ~ išgveręs, pėrg̃rìš ~ pergręžti, sklaũtas ~ skliautas, šìnkė ~ stengti; atbrìzga ~ atbrizgo, užbliaũt ~ užbliauti, atplìšt ~ atplyšti, bùfì ~ burbti. Приголосні, що стоять перед задньоязиковим k, який затвердів наприкінці слова, завжди вимовляються твердо, напр.: dìrbk ~ dirbk, graũšk ~ graušk, krėšk, pìrk, skìnk. Приголосний l у згаданих сполученнях здебільшого вимовляється м’яко, напр.: alkšnìs, dìlki ~ dilgt, sìlpìnėt, dìlpė̃t ~ dilbčioti, gùlk, kėlk (вимовляють також gùlk, kėlk). e) Приголосні пом’якшуються, коли входять у сполучення з j, напр.: bjaũris, subjūra ~ subjūro, pjaũti, špjáuti, atjùnkti ~ atjunkti, išjudìnti ~ išjudinti, parjòd, užjòd. f) У певних випадках пом’якшення приголосних відбувається також на стику слів. М’який приголосний на початку слова пом’якшує твердий кінцевий приголосний попереднього слова, напр.: bèt kiẽk ~ bet kiek, dĩeną dĩeną ~ dien dieną „день у день, щодня“, gan gẽras ~ gan geras, kas dìrbs ~ kas dirbs, kad gẽras ~ kad geras. g) Інші випадки пом’якшення приголосних: 1. В окремих словах, напр.: ležuvis || ležùvis ~ liežuvis, šaũdiklė ~ šiaudykle «рушницею», šėmet < šiemet (< šie metai). 2. У словах нелитовського походження l часто вимовляється м’яко й тоді, коли стоїть перед твердими приголосними, напр.: bùlba «картопля», pùolka ~ polka. Насправді тут у говірці лише збережено (не затверджено) м’який l, адже в цьому разі його так само вимовляють і в тих мовах (польській, білоруській), звідки ці слова потрапили до говірки. Твердіння. § 90. Закономірно в говірці затвердів лише приголосний l, що стояв перед e, ė (§ 84). В окремих словах трапляються також затверділі r, s, t та інші приголосні, напр.: 1) у литовських словах (рідко): graĩt < greit, graĩtas < greitas, graũstis || grâuštis ~ griauštis, graũšì || grâušì ~ griaušti, graũšmas || grâũšmas ~ griaušmas, 60Однак слід сказати, що пом’якшення задньоязикових g, k є дуже незначним. Тому в інших місцях праці його й не позначено. 4. Kalbotyros klausimai, III 49 grõzdas «громіздкий безлад», grazdēt ~ grozdóti «громіздко поводитися», saptní < сім, tašlė < тісто «тісто», nãt < ні; strūbki ~ strýkt, budõlškì ~ budýkšt, žýbì ~ žýbt. 2) у словах нелитовського походження (досить часто): agzãma «екзема», cantnaris «центнер», falčeris «фельдшер», mātrikai «метрики», ramantuõj «ремонтувати», saradālė «серветка»; adālė «Аделе», faleksas «Фелікс», ragina «Регіна»; žìgma «Зігмас». Таке ствердіння приголосних трапляється переважно в мовленні представників старшого покоління61. 2. Асиміляція § 91. У говірці наявна регресивна контактна й дистантна асиміляція приголосних. а) Випадки контактної асиміляції: 1. Глухий приголосний перед дзвінким переходить у дзвінкий, а дзвінкий перед глухим — у глухий, наприклад: abgalēt ~ апгаліти, ãdbulas ~ атбулас, rēgdava ~ ре̇кдаво, kaz būsva ~ кас було, mezgalis ~ ме̇сгалис, iž dūgna ~ із дна, ižgērk ~ випий; dirpk ~ працюй, grapštūkas ~ grabštūkas, dēkt ~ горіти, užkūrt ~ розпалити, miẽspelį ~ мієжпелай «ячмінна полова». 2. Приголосний s, що стоїть перед č, переходить у š, а z, що стоїть перед dž, — у ž, наприклад: unkščiau ~ anksčiau, sugrēbščiu ~ sugrėbščiau, praščiausis ~ prasčiausias; laždžõke ~ lazdžiokė. 3. Перед губними b, p передньоязиковий n переходить у губний m, наприклад: imbērti, umbērti (< inbērti, unbērti) «всипати», iṃpilas ~ įmpilas (< įnpilas), um punēs ~ ан punės «на току». Перед задньоязиковими приголосними g, k приголосний n стає задньоязиковим n, пор. § 14. 4. У певних випадках унаслідок асиміляції один із двох приголосних може зникнути. Це відбувається тоді, коли в слові або на межі слів стикаються два однакові приголосні. Ці приголосні можуть бути однаковими споконвічно (1) або стати однаковими пізніше внаслідок асиміляції (2), наприклад: 1) (d-d > d) ka duõs ~ kad duos, (g-g > g) dau gēra ~ daug gero, (k-k > k) ti kū ~ tik ką, (l-l > l) vē lāki ~ vėl lėkia, (n-n > n) unēšti < annešti «внести», (p-p > p) tei padāre ~ teip padarė, (r-r > r) pērišt ~ perrišti, (s-s > s) pūssesere ~ pusseserė, 61Спорадичне ствердіння деяких приголосних спостерігаємо й в інших східноаукштайтських говірках, а також у старих писемних пам’ятках, пор.: Gravycianos PS I 45₁₁, (ne)greytay PS I 231₈, 315₁₃, II 61₉, grausmays PS I 83₈, grausmyngays PS II 117₃₀, traċias PS II 76₁₂, 171₁₇, але: (ne) greytay PS II 61₂₀, 62₂₆, 70₁₀, 233₂₅, reykia PS I 188₂₅, II 61₁₉, regieimi PS I 90₉, Trečias PS II 161₁₅. 50 (ш - ш > ш) вискакує ~ вискочив, убік ~ з боку, (т - т > т) але тільки ~ але тільки, (ж - ж > ж) заросла ~ заросло; 2) (д - т > т - т > т) бо того ~ що того, (т - д > д - д > д) не багато ~ але багато, (ґ - к > к - к > к) багато хто ~ багато хто, (к - ґ > ґ - ґ > ґ) іди лягай ~ іди лягай, (с - ш > ш - ш > ш) хто кликав ~ хто кликав, (ш - с > с - с > с) зварилося ~ зварилося, (ж - с > с - с > с) забувається ~ забувається, (ж - з > з - з > з) облизати ~ облизати, (ж - ш > ш - ш > ш) підпалити ~ підпалити, (ш - ж > ж - ж > ж) висипати ~ висипати. У згаданих випадках, особливо на межі слів, приголосний може й не зникнути, якщо слова або окремі їхні частини вимовляються з наголосом. 5. Випадки, коли два сусідні приголосні внаслідок асиміляції перетворюються на африкати, див. § 88. б) Дистантна асиміляція приголосних у говірці трапляється рідко. У литовських словах іноді s перед š, ž сусіднього складу переходить у š, наприклад: pašišaušė < розпатлалася, nuššveitė < начисто витер, pašišnibždė < пошепотітися, pašišnekėt < поговорити, šližė < Шліжай «село». Однак таке š замість s трапляється нерегулярно, найчастіше через швидку вимову слова. Результат асиміляції цього типу переважно зберігається лише в етимологічно незрозумілих словах, зазвичай запозиченнях чи чужомовних словах, наприклад: legulātaris < регулятор, šiečka, šiečke ~ šieckė «подрібнена для корму солома; січкарня» (пор.: рос., білор. сечка, пол. sieczka), šėkšlōt < сієчкувати «різати, рубати» (пор.: рос. сечь, пол. siec). c) Про пом’якшення приголосних унаслідок асиміляції вже йшлося в § 89. 3. Дисиміляція § 92. У говірці дисиміляція приголосних (прогресивна й регресивна) трапляється переважно лише в словах нелитовського походження, наприклад: añtilerije < артилерія, kal̃daris < коридор, malinārka || marinārka «піджак» (пор. пол. marynarka), párkelis < párkeris. 4. Аспірація § 93. Кінцевий k слова в говірці (< k, g) вимовляється з аспірацією, наприклад: baikʰ, daukʰ ~ daug, dūrʰ, škėrškʰ, skinkʰ. На межі слів, опинившись перед іншими звуками, цей k найчастіше вимовляється без аспірації, наприклад: dauk nēr ~ daug nėra, daũg aina ~ daug eina, vešk šienu ~ vežk šieną. 5. Метатеза § 94. У говірці трапляється близька й далека метатеза. a) Про давню метатезу сусідніх приголосних (ks < sk, kš < šk, gz < zg), характерну й для інших литовських говірок, див.: Буга, RR, 2, 184; Ендзелін, GF, § 73 a; Otrębski, GrJL, 1, §§ 509, 510. 51 У Rapt у дієслівному показнику теперішнього часу n + кінцеві приголосні основи l, r дають ln, mn, наприклад: dilna < di̇̀nla > lk dyla, skilna < ski̇̀nla > lk skýla, svilna < svi̇̀nla > lk svỹla, (pri)šilnù < (pri)šinli > lk (pri)šyli, atpùlna < atpùla (atpuonla) „lk atpuola“; (nu)švirna < (nu)svi̇̀ra > lk (nu)svỹra, prakūrna < prakiūra > lk prakiūra. Важко сказати, чи метатеза згаданих приголосних відбулася перед an > un, чи після нього, оскільки діалектні форми abžabalna «апжабала», nukȧ̀rna «нукара» свідчать про одне, тоді як форми bulna «bȧ̀ла», sulna «sȧ̀ла», šulna «šȧ̀ла» — про інше. Така неоднорідність могла виникнути під впливом інших форм. У корені перших форм (перед l, r) голосний a замість u міг з’явитися за аналогією до таких форм, як: abžabálì ~ apžabálti, abžabàla ~ apžabálo, nukãrì, nukãra ~ nukãro; у других формах u замість a міг з’явитися за аналогією до būla ~ bãla, sūla ~ šãla, šūla ~ šãla (ці форми також уживаються в діалекті)62. Крім того, можливо, що не в усіх дієсловах показник n виник одночасно63. Отже, метатеза в одних формах теперішнього часу могла відбутися раніше, в інших — пізніше. Рідше трапляються випадки, коли в діалекті ln > nl, наприклад, aukštžė̃nlikas < augštielnykas (поряд із найчастішою діалектною формою aukštienikas, пор. § 95). b) Віддалена метатеза трапляється в діалекті нерегулярно, лише в одному чи іншому слові, наприклад: keremėkas || (частіше) kemerėkas «криве, гіллясте дерево; неповоротка, громіздка людина», varãtliñkis || varãtinklis ~ vorãtinklis. Метатеза цього типу іноді відбувалася (або відбувається) у словах іншомовного походження та власних назвах, наприклад: čevẽrikas ~ čeverỹkos «черевики з халявками» (пор.: рос. черевик «жіночий черевик із халявками», а також у Ширвида čie-rewi̇̀kos PS I 69₁₇), raũlas ~ Raũlas, raulõkas ~ Rauliõkas (так найчастіше кажуть старші носії діалекту замість laũras ~ Laũras, laurõkas ~ Lauriõkas). 6. Зникнення приголосних § 95. Про закономірне зникнення складового n із середини та кінця слова див. § 86. Інші приголосні зникають із середини слова лише в окремих словах, наприклад: apìnis (< apvynys) ~ apynys, aukštiẽninkas (< augštielnykas) ~ augštienykas (ще пор. § 94a), dešìmis < dešimts, dešimė̃tis < dešimtmetis, dešim̃tas < dešimtnytas, kãrkvabalis < kãrkl(a)vabalis, kūrbez̃dalis < kūrm(ia)bez̃dalis «круглий гриб, стиглий і повний коричневого пилу», plūkšna < plūnksna (пор. у Ширвида: plūkšno-mis PS I 85₂₁, plūksnu «одн. оруд.» PS I 18₆), žìmpti (< zvim̃bti) ~ žim̃bti. Запозичене слово liekarstwa «ліки» (пор.: пол. lekartstwo, рос. лекарство) подекуди вимовляється як liekarsta. Про випадіння приголосних із середини слова внаслідок асиміляції див. § 91a₄. § 96. На початку слова приголосний опускається дуже рідко. Лише носії діалекту старшого покоління вимовляють без v- ùnta ~ únta «мітла», а також запозичені слова õpna || võpna «вапно» (пор. пол. wapno), õpninis || võpninis «вапняний». 62Пор. також форми, що трапляються в діалекті: sūla «танув», šūla «холов», šált «танути», šūlt «холонути», які, ймовірно, також утворилися за аналогією до sūla, šūla. 63Зумовлені вставним звуком змішані дифтонги an, en у діалекті дуже часто зберігаються без змін (пор. § 48₃), хоча в інших східноаукштайтських діалектах і давніх писемних пам’ятках дифтонги такого походження здебільшого перейшли в інші звуки, наприклад: rundà KA 13₃₀, PS II 44₂, tumpa «стає» PS I 89₂₇, ginda PS I 95₄. 52 § 97. Про зникнення голосного į наприкінці слова див. § 82b. Інші приголосні наприкінці слова випадають рідко, переважно в коротких службових словах (сполучниках, прийменниках тощо), наприклад: à < ar, bèn < bent, dà < dar, ì < ir, ùn < ant, palà < palauk. Про зникнення приголосного наприкінці слова внаслідок асиміляції див. 91a. 7. Додавання та випадіння приголосних § 98. На початку слова перед голосними переднього ряду (i, ī, e, ē) і дифтонгом ie у говірці завжди вимовляється j, наприклад: įinkštas ~ inkstas, įilė ~ ylė «шило», įėglis ~ ėglis, ieškõti ~ ieškoti, įiena ~ ėna. Цей j завжди вставляється перед тими самими голосними кореня після префіксів, що закінчуються на голосний, наприклад: ap̃įilgïs ~ apyilgïs, paĩlgas ~ pailgas, nuĩmit ~ nuimti; nujėjaũ ~ nuėjau, prãjemu ~ praėmiau; nujõde ~ nuėdė, prijiẽde ~ pridėdė, sujẽde ~ suėdė; paiẽška ~ paieško, sujẽško ~ suieško. Після префіксів, які закінчуються на приголосний, перед згаданими голосними j вимовляється лише тоді, коли приголосний префікса не входить до складу кореня, наприклад: ap̃-ĩmit, ap̃-ieškõti ~ apieškoti, ap̃-iẽška ~ apieško, але: ap̃im̃ (вимовляється: a-pim̃), apẽje (:a-pẽje) ~ apėjo; ĩš-iõde ~ išėdė, ĩš-iẽška ~ išieško, але: išẽje (:i-šẽje) ~ išėjo, išẽme (:i-šẽme) ~ išėmė; pẽr-ĩmit ~ perimti, pẽr-iẽškai ~ perieškoti, але: pẽreje (:pẽ-reje) ~ perėjo; už-ẽde ~ užėdė, але: užẽje (: u-žẽje) ~ užėjo; uñ-ĩmit ~ anim̃ti «взяти», але: unėjau (: u-nejau) ~ anėjau «йшов». § 99. Prieš žodžio pradžios uo tarmėje pridėtas v, pvz.: vuõdas ~ úodas, vuõga ~ úoga, vuõsis ~ úosis, vuõstìti ~ úostyti. Greičiausiai, čia v atsiradęs dar prieš nekirčiuoto uo > a; plg.: vadegà < vuodegà < uodegà, vagáuti < vuogáuti < uogáuti, vagenjõjas < vuogienõjas < uogienõjas, vašinė́ti < vuostinė́ti < uostinė́ti. Širvydo „Punktuose sakymų“ šio v- prieš uo nėra, plg.: uoday I 260₁₈, uoga I 321₂₀. У Rapt v перед згаданим uo, a вимовляється також після префіксів, наприклад: prìvagãva ~ priuogãvo, išivagãva ~ išuogãvo, apvùoste ~ apúostė, suvuõde ~ suúodė. У словах із uo-, які недавно увійшли до говірки, приголосний v не додається, наприклад: ùostas ~ úostas. Без цього v також вимовляються слова: ùošvis, ùošvene ~ úošvienė, ašvìje || ašvijė ~ uošvija. Перед o- v з’явилося лише у слові vòpus (vòpas), -ì < opùs, -ì. Приголосний v у говірці іноді вставляється між префіксами nu-, su- та коренем e- (< ē-), ē-, ei-, наприклад: nuvejau ~ nuėjau, nuvẽje ~ nuėjo, nuveiti ~ nueiti; suvejau ~ suėjau, suvẽde ~ suėdė, suveina ~ sueina (див. також § 24a). § 100. На початку слова іноді додається приголосний s. Цей s найчастіше трапляється перед k- і рідше перед іншими звуками, наприклад: skabinõtis || kabinõtis, škerečiótis ~ skerečiótis || kerečiótis ~ kerečiótis „skeryčiótis“, škerežõtis ~ skerežiótis || kerežõtis ~ kerežiótis, 53 škėsi, pra-škėsi || keši, pra-keši, sketóti ~ skėtóti || ketóti ~ kėtóti, skregždė ~ skrėgždė „kregždė“, škiklis || kikilis, šivėrti, nu-šivėrti, nu-si-šivėrti, sprunkšt „prunkšti“, atasprunkščioji ~ atasprunkščiuoja „ataprunkščia“. Щоправда, не завжди зрозуміло, чи в згаданих випадках приголосний s доданий, чи він випав. У дієсловах цей s- у багатьох випадках міг виникнути зі зворотної частки -s(i)- — за зворотними формами з префіксами ap-sikabinėti, nu-sitvėrti, pa-siūlsėti, які в говірці перетворилися на ap-skabinėti, nu-švėrti, pa-silsėti; за їхнім зразком почали вживати й безпрефіксні форми skabinėti, šivėrti, silsėti⁶⁴. § 101. Вставлення приголосного всередину слова — досить рідкісне явище, наприклад, api naširis «apynasris»; дещо частіше трапляється в словах нелитовського походження, наприклад: aksfáltas «asfaltas», čerėkšne ~ čerėkšne «trešnė» (пор.: рос. черешня, пол. czereśnia). 8. Випадіння складу § 102. Коли поруч опиняються два однакові або подібні склади (з однаковими приголосними), один із них іноді випадає, наприклад: aštantas (~ aštuonýtas) < aštuonianẏtas, aštantis (~ aštuonẏtis) < aštuonianẏtis, malūnikas (~ malūnykas) < malūnininkas, vargoninkas (~ vargonykas) < vargonininkas. 9. Чергування k- і g- § 103. На початку кореня k іноді чергується з g, наприклад: ap-kėpti || ab-gėpti «обійняти, захопити», nu-keipti || nu-geipti «занепасти, зів’янути, здохнути», kirkšnis ~ kirkšnys || girkšnis ~ girkšnys «пах». Скорочення⁶⁵ APh — Archivum Philologicum, Kaunas. (Цифри жирним шрифтом позначають томи, звичайним — сторінки, у дужках — роки.) brus. — білоруська мова. Būga, LKŽ — K. Būga, Lietuvių kalbos žodynas, 1, Kaunas, 1924. Būga, RR — K. Būga, Rinktiniai raštai, 2, Vilnius, 1959. dipl. d. — дипломна робота. DK, KA — Der polnische Katechismus des Ledezma und die litauischen Katechismen des Daugsa und des Anonymus vom Jahre 1605… herausgeg. von Ernst Sittig, Göttingen, 1929. DK — текст катехизису Дауґші 1595 року. KA — текст анонімного катехизису 1605 року. 64Пор. Otrębski, GrJL, 1, § 543. Про додатковий s- у литовській та інших мовах див. також Būga, RR, 2, 104. 65Тут наведено скорочення граматичних термінів. Вони такі самі, як і в «Словнику сучасної литовської мови», Vilnius, 1954. 54 DP — Postilla Catholicka. Tái est: Ižguldimas Ewangeliu... Per Kúnigą Mikalojv Davkszą... Wilniui Drukárnioi Akademios... 1599. Endzelynas, GF.— J. Endzelynas, Baltų kalbų garsai ir formos, Vilnius, 1957. Endzelīns, Gr — J. Endzelīns, Latviešu valodas gramatika, Rīga, 1951. IFF — історико-філологічний факультет. KA — див. DK. le. — польська. lk — літературна мова. LKK — Питання литовського мовознавства, Вільнюс. (Цифри жирним шрифтом позначають томи, звичайним — сторінки, у дужках — роки.) LKRŽ — Словник правопису литовської мови, Каунас, 1948. MADA — Праці Академії наук Литовської РСР, серія A, Вільнюс. (Цифри жирним шрифтом позначають томи, звичайним — сторінки, у дужках — роки.) min. veik. — згадана праця. Otrębski, GrJL — J. Otrębski, Gramatyka języka litewskiego, 1 (1958), 3 (1956), Warszawa. PIMD — Наукові праці Вільнюського державного педагогічного інституту, Вільнюс. (Цифри жирним шрифтом позначають томи, звичайним — сторінки, у дужках — роки.) PS — Širwyds Punktay sakimu (Punkty Kazań). Teil I: 1629, Teil II: 1644… herausgeg. von Dr. Franz Specht, Göttingen, 1929. raj. — район. rankr. — рукопис. rapt — південна говірка східних аукштайтів. rus. — російська. tt. — і наступні (сторінки, параграфи). UMD — Наукові праці Вільнюського державного університету імені В. Капсука, Вільнюс. (Цифри жирним шрифтом указують на томи, звичайним — на сторінки, у дужках — на роки.) Universitas — Universitas lingvarum Litvaniae...1737, Vilnae. 55 ПОКАЖЧИКИ ВІДПОВІДНИКІВ ГОЛОСНИХ І ДИФТОНГІВ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ В ГОВІРЦІ Голосні літературної мови в говірці відповідають: Покажчик 1 лм | г о в і р о к | у корені слова | у кінці слова a | a (§ 21), e (§ 75) | a (§ 52), α (§ 53a), e (§ 75), į (§ 63a)⁶⁶ ą | u (§ 35d), ū (§ 36c) | u, ū (§ 65₄) e | e (§ 27), ae (§ 77), a (§§ 24,26), ie (§ 41) | i (§§ 60, 64), a (§ 53a), bl (§ 85)⁶⁶ ė | i (§ 35d), ī (§ 36c) | i (§§ 61, 85), bl (§ 85), u (§§ 65₄, 85) ē | ē, e (§ 32), e (§ 28), ae (§ 77) | ē, e (§ 55), e, a (§ 54₁) i | i (§ 35a, b), ī (§ 36b), bl (§ 37) | i (§§ 56–58, 62) y | i (§ 35b), ī (§ 36a), bl (§ 37) | ī, i (§ 58) į | i (§ 35c), ī (§ 36c) | ī, i (§ 59) o | o (§ 32), a (§ 22), e (§ 75), uo (§ 41) | o (§ 55), a (§ 52ₐ), e (§ 75) u | u (§ 35a, b), ū (§ 36b), i (§ 76) | u (§ 65₁,₅), a (§ 53b), i (§ 63b) ū | u (§ 35b), ū (§ 36a) | u (§ 65₂) ų | u (§ 35c), ū (§ 35c) | u, ū (§ 65₃) Дифтони літературної мови в говірці відповідають: Покажчик 2 лм | г о в і р о к | у корені слова | у кінці слова ai | ai, αi (§ 38) | ai (§ 66), αi, ii (§ 67), ei (§ 75) au | au, αu (§ 39), āu (§ 16) | au (§ 66), αu, iu (§ 67) ei | ei, ii (§ 40), ai (§ 38) | ei, ai (§ 66), αi, ii (§ 67) ie | ie (§ 41), e (§ 29), ae (§ 77) | ie (§ 68), e (§ 54₂) ui | ui, ai, αi (§ 42) | ui (§ 69), αi, ii (§ 67) uo | uo (§ 41), a (§ 23), e (§ 75) | uo (§ 68), a (§ 52ₐ), e (§ 75) al, ar | al, ar (§ 44) | el, er | el, er (§ 45), al, ar (§ 44) | il, ir, ul, ur | il, ir, ul, ur (§ 46) | im, in, um, un | im, in, um, un (§ 47₁) | am, an, em | um, un, im (§ 47₂), am, an, em (§ 48) | en | in (§ 47₂), un, um (§ 85), en (§ 48) | ФОНЕТИКА ПІВДЕННОЇ ГОВІРКИ СХІДНИХ АУКШТАЙТІВ К. Ф. МОРКУНАС Резюме У праці досліджується звуковий склад, вокалізм і консонантизм говірки. Підхід до пояснення фонетичних явищ — історичний. Факти досліджуваної говірки порівнюються з відповідними фактами літера- 66Замість лит. одн. оруд. -a, -e (< -ān, -ēn) у говірці є також -αi, -ii, але виникнення цих дифтонгів, найімовірніше, є не фонетичним явищем, а морфологічним (див. § 67). 56 турної мови та інших говірок. Наводяться деякі паралелі з давніх писемних пам’яток (найчастіше з «Пунктай сакиму» К. Ширвідаса). У вступі визначено територію говірки. Найважливішими населеними пунктами цієї говірки є Пашиле, Пабайскас, Криштенай (Укмергський район), Гяльвонай, Багаславишський, Чьобішкис, Муснинкай (Ширвінтський район). Давні сполуки am, an, em, en у говірці вимовляються як um, u(n), im, i(n), наприклад: súntis ~ sámtis ‘ківш’, rùṅka (< *rankan) ~ rãṅka ‘руку’, tĩmpt ~ těmpti ‘тягнути’, pìṅki ~ peṅki ‘п’ять’. За цією ознакою досліджувана говірка належить до групи східноаукштайтських говірок. На південному заході та заході (приблизно по лінії Чьобішкис — Кейженис — Манчюшенай — Самантонес — Кальвяляй) вона межує із середньоаукштайтською говіркою, у якій згадані сполуки вимовляються як у літературній мові. Слід зазначити, що межу між східноаукштайтським і середньоаукштайтським діалектами від Кальвяляй на південний схід раніше було визначено неточно (пор. Archivum Philologicum, 4, Kaunas (1933). Деякими фонетичними особливостями досліджувана говірка відрізняється й від інших східноаукштайтських говірок. За річкою Швянтойї від Кальвяляй до Укмерге (тобто за північно-західною межею говірки) замість давнього -á вимовляється редукований голосний o (piẽvų ~ piẽva ‘луг’, galvù ~ galvà ‘голова’), ненаголошені голосні o, ė у середині слова перетворилися на u, i (sudėlis ~ sodėlis ‘садок’, sidėti ~ sėdėti ‘сидіти’). Там же голосний u вимовляється і замість ненаголошеного дифтонга uo (dunelà ~ duonėlė ‘хлібчик’). Східна межа проходить між населеними пунктами Граужечяй — Йогвилай, Папренишкиай — Інкилай, а далі лісами в напрямку до Ширвінтоса й далі на південь до Кайминай. За нею від річки Швянтойї майже до Ширвінтоса живуть так звані ротининкай (довгий наголошений a у середині слова вони вимовляють як мало лабіалізований o з незначним відтінком голосного a, наприклад: rōtài ~ rãtai ‘колеса; віз, підвода’, kólnas ~ kálnas ‘гора’). На схід від лінії Ширвінтос — Кайминай значних фонетичних відмінностей не помічено; тільки замість en після приголосного l там найчастіше вимовляється in (lintà ~ lentà ‘дошка’), тоді як в описуваній говірці вимовляється un (luntà ~ lentà). На півдні досліджувана говірка межує з дзукійським діалектом. Звуковий склад. У говірці є такі голосні: a, ą, e, æ, ė, ę, i, y, o, u. Вимова голосних a, e, ė, i, o, u загалом така сама, як у літературній мові. Решта голосних вимовляються так: ą — як кількісно й якісно редуковане a (stãlas ‘стіл’), æ — як звук, середній за артикуляцією між e та a (žẽmas ~ žēmas ‘низький’), ė — як ē заднього ряду (kalbė̃t ~ kalbėti ‘говорити’), y — як ы в російській мові (prapuolìs ~ prapúolęs ‘зниклий’). Голосні a, e, æ, i, y, u можуть бути короткими й довгими, ē, ę, o — лише довгими, а ą завжди вимовляється коротко. Крім того, трапляються так звані нескладові i (= į — вимовляється як звук, середній за артикуляцією між i та j), u (= ų — середній між u та v). 57 У говірці є 23 приголосні (з них 4 африкати): b, d, g, j, ž, l, m, n, p, r, s, š, t, v, z, ž, f, ch, h; c, č, dz, dž. Приголосні f, ch, h трапляються дуже рідко (найчастіше в словах іншомовного походження). Усі приголосні можуть бути твердими й м’якими, лише j завжди м’який. Їхня вимова майже не відрізняється від вимови відповідних приголосних у літературній мові. Лише твердий l тут вимовляється трохи твердіше, ніж у літературній мові. У говірці відомі такі дифтонги: ai, au, ai̯, au̯, ei, ēi, ēi̯, ie, ii, iu, oi, ui, uo. Крім того, у говірці є дифтонгічні (давні й вторинні) та трифтонгічні (усі вторинні) сполучення: голосний + l, m, n, r або дифтонг ie, uo + l, m, n, r, j. Вокалізм. У цьому розділі розглядаються кількість, походження та комбінаторні закономірності голосних. Найхарактернішими особливостями вокалізму говірки (крім уже згаданих вище) є: 1. Кількість голосних залежить від наголосу, оскільки всі ненаголошені голосні (у середині та наприкінці слова) у говірці короткі, а наголошені (також давні короткі, за винятком деяких випадків) — довгі. 2. У ненаголошеній позиції збереглися давні довгі a, e, які в літературній мові перейшли в o, ē: stavēt ~ stovėti ‘стояти’, gálvas ~ gálvos ‘(називний відмінок множини) голови’, sedēt ~ sedėti ‘сидіти’, sākę~sākė ‘сказав, -ла, -ли’. 3. Ненаголошені дифтонги ie, uo перетворилися на e, a: pēnelis ~ pienēlis ‘молочко’, šlatela~šluotėlė ‘віничок’. 4. Замість e на початку слова вимовляється a: ažeras~ēžeras ‘озеро’, ait̃~ēiti ‘йти’. 5. Замість давнього короткого a, а іноді й замість u, наприкінці слова вимовляються: після твердого приголосного — редукований голосний α: dirba ~ dɪrba ‘працює, -ють’, gãlas~gãlas ‘кінець’, sūnas (|sūnus)~sūnūs ‘син’; після j і м’якого приголосного — i: geri~gēria ‘п’є, п’ють’, vējis ~ vējas ‘вітер’, sūkcis ~ sūkčius ‘шахрай’. Замість давнього ā у говірці, як і в літературній мові, наприкінці слова вимовляється коротке a: galvā ‘голова’, várna ‘ворона’. 6. У ненаголошеному кінці слова після твердого приголосного дифтонги ai, ui > ai: virai~vyr ai, vỹrui ‘(називний відмінок множини, давальний відмінок однини) чоловіки, чоловікові’, au > au: dɪrbau ~ dɪrbau ‘працював’; після j і м’якого приголосного ai, ui > īi: peili̯is~peiliais ‘ножами’, sveči̯i~svečiu ‘гостю’, au > ių: žinojių ~ žinojau ‘знав’. Замість ненаголошеного дифтонга ei в закінченні також вимовляється ii: kárvii~kárvei ‘корові’. Консонантизм. За винятком незначних особливостей, походження приголосних у говірці таке саме, як у відповідних приголосних літературної мови. j зберігся перед голосними заднього ряду в основі слова після губних b, p, наприклад: bjauribe ~ bjaurỹbė ‘мерзота, гидота’, pjāut ~ pjāuti 58 «різати, пиляти». У сполученнях з іншими приголосними j зник, а *tj, *dj перед голосними заднього ряду перетворилися на č, dž. j зникає також у наголошеному закінченні деяких форм місцевого відмінка однини, наприклад: dabēz || dabēs < duobējē «у ямі», šterblē || šterblē < sterblejē «у люні». Приголосний l перед e, ē вимовляється як твердий (після депалаталізованого l голосні e, ē > a, е), наприклад: lādas ~ lēdas «лід», lāiš ~ lēisti «пустити, дозволити» lēkē ~ lēkti «летіти». Доля давнього сполучення en після приголосного l свідчить, що в одних східноаукштайтських говорах депалаталізація l відбулася після того, як сполучення am, an, em, en > um, un, im, in змінилися, а в інших говорах спочатку було депалаталізовано l і лише потім відбулася зміна згаданих сполучень. До останніх належить і досліджуваний говір, адже lunta тут могло виникнути лише з lanta < lenta «дошка». В описуваному говорі та в деяких інших говорах після l ще трапляється сполучення bln: lъnta. Воно, очевидно, могло виникнути так: 1) lenta>lenta>lęnta (відбулася депалаталізація l) > lъnta або 2) шляхом контамінації форм lunta або lanta і linta. У закінченні після l замість давнього en не завжди наявні ті самі звуки, що й у середині слова. Насамперед це пояснюється тим, що: 1) у деяких говорах зміна en у середині та наприкінці слова відбулася не одночасно; 2) у закінченні деякі зміни могли відбутися пізніше, під впливом інших форм. У цьому розділі розглядаються й інші явища консонантизму: палаталізація, асиміляція, дисиміляція, метатеза приголосних тощо.