Lietuvių literatūrinės kalbos balsinės ir dvibalsinės fonemos

LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI, IV LIETUVOS TSR MOKSLŲ AKADEMIJA ГОЛОСНІ ТА ДИФТОНГІЧНІ ФОНЕМИ ЛИТОВСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ V. VAITKEVIČIŪTĖ I. ФОНЕМА Оскільки визначення системи фонем будь-якої мови та характеристика фонем ґрунтуються на теорії фонеми, то під час розгляду складу голосних і дифтонгічних фонем литовської літературної мови насамперед, хоча й коротко, потрібно вказати загальні засади розуміння фонеми та її відтінків, якими тут керуємося. Основу кожної мови становлять її граматична будова та словниковий склад, якими ми користуємося, висловлюючи свої думки реченнями. Найчастіше речення складається з груп слів або окремих слів, але іноді його може становити й один звук, наприклад: А? Лакті захотілося. Мало тобі ще, що вчора ти попив наших сліз! Krėv ŠP 102. О! — не дав йому закінчити схвильований учитель, — і не порівняєш! Cvir R II 132. Слова складаються з морфем — кореня, префікса, суфікса, закінчення. Морфема — це найменша значуща складова частина слова. Морфеми складаються з окремих мовних звуків — фонем. Фонемами називають історично сформовані звукові типи, які розрізняють слова, їхні форми або морфеми і вимова яких не залежить від їхньої фонетичної позиції у слові. Наприклад, голосні ž: ō, i: a тощо є самостійними фонемами, оскільки розрізняють слова lýtas: lótas (пор. lótį), ritù: ratù тощо, а відмінності їхньої вимови в цих словах не залежать від впливу навколишніх звуків, адже в кожній парі слів обидва голосні стоять між тими самими приголосними. Проте, хоча фонема розрізняє слова, їхні форми й морфеми, сама вона зазвичай не має значення, за винятком випадків, коли сама становить ціле речення, слово або морфему (пор. литовські вигуки O!, A! тощо). Однак такі випадки в мові порівняно рідкісні. Та сама фонема в різних словах через вплив сусідніх звуків, займану позицію у слові, словесний наголос, інтонацію тощо вимовляється неоднаково й має кілька звукових реалізацій. Різні звукові реалізації, залежні від пристосування звука до позиційних обставин, але такі, що становлять один звуковий тип — фонему, називають відтінками фонеми. Наприклад, голосний заднього ряду ō у слові saũso тощо та дуже передній голосний заднього ряду ō у слові saũsio тощо — це два відтінки фонеми ō, а не дві самостійні фонеми, оскільки немає сло- 19 в, у яких відмінність залежала б лише від цих голосних. Отже, відтінки фонеми — це конкретні мовні звуки, які дещо відрізняються один від одного, але не розрізняють слова цієї мови, їхні форми чи морфеми. Мовний звук — це будь-який відтінок фонеми, а фонема — це всі відтінки разом і кожен відтінок окремо, адже в кожному з них ми розпізнаємо певну фонему. Отже, відтінок не є окремим елементом фонеми, що існує поза її межами, — це лише одна з форм існування фонеми, а фонема — не окремий ізольований мовний звук, а комплексне поняття, група звуків, сукупність усіх відтінків фонеми, яка не збігається з жодним окремим відтінком. Фонема та її відтінки становлять діалектичну єдність. Розбіжності між фонемами не залежать від більшої чи меншої фонетичної відмінності: фонетичний діапазон відтінків однієї фонеми може бути надзвичайно великим і, навпаки, відмінність між відтінками двох самостійних фонем — надзвичайно малою. За певних умов однакові звуки можуть бути відтінками різних фонем, а різні звуки — відтінками однієї фонеми1. Фонемний склад будь-якої мови не є сталим: він безперервно змінюється, хоча й дуже повільно. З цієї причини відтінок може перетворитися на самостійну фонему і, навпаки, самостійна фонема може втратити свої функції та зникнути. Фонемність будь-якого звука найвиразніше виявляється тоді, коли в мові є пари слів із різними значеннями, що відрізняються лише одним звуком (пор. šuo: šiuo тощо). Якщо в мові немає таких пар слів, звуки вважають самостійними фонемами лише тоді, коли їхня вимова не залежить від фонетичної позиції. Відтінки фонем бувають трьох видів: a) Відтінки, що залежать від словесного наголосу та інтонації наголошеного й ненаголошених складів слова, називаються позиційними, наприклад: a у слові višta і a у слові višta (клич. відм. одн.) — це два відтінки фонеми a; ž у слові dýgę (дієприкметник минулого часу) і ž у слові dýgę «різновид болотного моху» (знах. відм. одн.) — це два відтінки фонеми ž (докладніше див. розділ «Класифікація голосних фонем»). b) Відтінки, що залежать від впливу сусідніх фонем, називаються комбінаторними. Прикладом можуть бути два відтінки фонеми ō: заднього ряду ō після твердих приголосних p, s у словах kùmpo, saĩso тощо і заднього ряду, трохи просунуте вперед ō після м’яких приголосних p, s у словах kùmpio, saĩsio тощо. c) Відтінки, що залежать від способу мовлення, який визначається метою розмови, обставинами спілкування та емоційним змістом мовлення. Розрізняють два основні способи мовлення: виразний і розмовний. Виразним способом називається дещо сповільнена й точна вимова всіх звуків у мовленнєвому потоці з дотриманням установлених норм вимови. Розмовним способом називається вимова звуків у мовленнєвому потоці в прискореному темпі, без особливого емоційного забарвлення. За такого способу мовлення ненаголошені голосні й дифтонги литовської мови скорочуються більше, ніж за виразного способу. Визначаючи склад фонем літературної литовської мови, спираються на виразний спосіб мовлення. 1 Див. А. А. Реформатский, К проблеме фонемы и фонологии. — «Известия АН СССР, Отделение литературы и языка», 9, вып. 5, 472, 1952. 20 II ГОЛОСНІ ФОНЕМИ ТА ЇХ КЛАСИФІКАЦІЯ Сучасна літературна литовська мова має 12 голосних фонем: ī, i, ē, e, ė, ō, ū, u, ō, ɔ, a, ā, які поділяються на самостійні довгі ī, ē, ē̇, ū, ō, ā і короткі i, e, ė, u, ɔ, a. Фонеми ī: i; ē: e; ē̇: ė; ū: u; ō: ɔ; ā: a утворюють пари довгих і коротких фонем. Довгота є основною фонемною ознакою голосних литовської мови, оскільки довгі та відповідні короткі фонеми розрізняють слова, їхні форми й морфеми, наприклад: фонеми ī: i розрізняють слова līs: lis, tīko: tiko; ē: e — слова mēs: mes; ā: a — слова kās: kās, māno: māno; ū: u — слова būtas: būtas, jūs: jūs; ō: ɔ — слова jōtas (plg. jōti): jōtas (назва літери); про роль інтонації для фонеми див. нижче. Фонема ē̇ є довгою і не має короткої парної фонеми. Фонему ė, яка трапляється лише в міжнародних словах, за якісними характеристиками можна зіставити з фонемою ē литовської мови: обидві вони закриті й вимовляються з дуже напруженими органами мовлення, тільки ē̇ значно довша за ė і трохи більше просунута вперед. Кількісно ė мало відрізняється від короткої відкритої фонеми e² у литовських словах; вона є закритішою за неї й відрізняється від неї за походженням: ė у словах fakultētas: fakultetē і друга ė у словах universitētas: universitētē тощо. І під наголосом, і без нього вона коротка, тоді як ненаголошена коротка e у литовських словах часто чергується з наголошеною довгою ē, наприклад: metù: mēta, lesù: lēsa. Крім того, відкритість фонеми e у литовських словах значною мірою залежить від звуків, що утворюють інші склади цього слова (див. фонему ė), тоді як у міжнародних словах фонема e від них не залежить, а її відтінки загалом дуже нечіткі (див. фонему ė). З цих причин e у міжнародних словах вважається в литовській мові самостійною фонемою. Визначаючи склад фонем литовської мови, надзвичайно важливо встановити зв’язок наголосу й інтонації з фонемою: чи є наголос та інтонація окремими фонемами або ознакою складу, чи властивістю всього слова. У літературній литовській мові, як і в інших мовах, наголос зазвичай падає на один склад слова, а всі інші його склади є ненаголошеними. Наголошений склад слова є найінтенсивнішим (найсильнішим), тоді як усі інші його склади менш інтенсивні. Як відомо, наголос у литовській мові здебільшого не має сталого місця у слові, і лише від зміни місця наголосу (тут маються на увазі тільки випадки, коли інтонація однакова) може залежати значення слова або його форми (пор. слова svērė (3-тя особа минулого часу): svērė «такий бур’ян на полях», višta (клич. відм. одн.): vištà (наз. відм. одн.) тощо). Отже, наголос виконує чітку фонологічну функцію. Однак два слова, що різняться лише місцем наголосу, як-от višta: vištà тощо, відрізняються одне від одного за двома ознаками: не лише тим, що i у першому слові наголошене, а в другому — ні, але й тим, що a у першому слові ненаголошене, а в другому — наголошене. Отже, наголошене i протиставлене ненаголошеному i не в тій самій фонетичній позиції, а в однакових позиціях вони й не можуть перебувати, оскільки наголошене i у слові višta обов’язково пов’язане з ненаголошеним a наступного складу того самого слова, а наголошене à у слові vištà обов’язково пов’язане з ненаголошеним i попереднього складу того самого слова. Отже, наголошені й ненаголошені звуки у словах залежать від фонетичної позиції. Вважаючи фонемами звукові типи, які розрізняють слова, їхні форми або морфеми й вимова яких не залежить від займаної ними фонетичної позиції у слові, 2 Пор. V. Vaitkevičiūtė, Lietuvių kalbos balsių ir dvibalsių ilgumas, arba kiekybė. — „Lietuvių kalbotyros klausimai“, 3, 210, Vilnius, 1960. 21 Наголошений і ненаголошений звук не можна вважати самостійними фонемами; наголос же є ознакою фонеми. Про те, що наголос не є ознакою окремої фонеми, свідчить також те, що будь-який мовний звук можна вимовити ізольовано від інших звуків, зберігаючи всі його якісні й кількісні ознаки, але наголошений і ненаголошений звук окремо вимовити неможливо, оскільки наголос залежить від відносної інтенсивності всього слова. Інтенсивність окремого ізольованого голосного чи дифтонга ні з чим порівняти неможливо. Отже, наголос — це фонологічний засіб, що виходить за межі звука й пов’язаний з усім словом, об’єднуючи його окремі елементи в одне ціле. Взаємозв’язок інтонації з фонемою значно складніший за взаємозв’язок фонеми з наголосом3. У литовській літературній мові інтонацію має кожен склад слова. Найвиразніше інтонація чується в наголошеному складі слова, який вимовляється з найбільшою інтенсивністю. Інтонації ненаголошених складів, хоч і дещо нівелюються, проте в переднаголошених складах вони наближені до спадної інтонації наголошених складів, а в післянаголошених — до висхідної4. Оскільки інтонація, властива кожному складу литовського слова, охоплює весь звук, що утворює склад, від початку до кінця, її можна було б вважати ознакою складотворного звука. Наприклад, зіставивши слова apklótas (пор. klótą): apklõtas «покривало»; lópo (3-тя особа одн.): lõpo (род. відм. одн.); áukštas: aũkštas; kiẽtis «такий бур’ян»: kiẽtis «твердість» тощо, ми могли б вважати висхідну й спадну інтонації ознаками голосного ō та дифтонгів au, ie тощо, а голосні ō: õ і дифтонги áu: aũ тощо — самостійними фонемами. Однак, зважаючи на те, що в литовській мові можна протиставити лише висхідну й спадну інтонації наголошених складів, а також на те, що наголошений склад слова можна визначити лише в цілому слові, інтонацію слід розглядати як фонологічний засіб, пов’язаний зі складом і складотворним звуком, але такий, що виходить за межі фонемного складу слова й належить усьому слову. Тому голосні й дифтонги з різними інтонаціями в литовській мові, як-от: á: ã, ė: ẽ, áu: aũ тощо, не вважаються самостійними фонемами, а лише двома відтінками тієї самої фонеми. Під впливом наголосу й інтонації дещо змінюються інтенсивність складотворного звука, висота тону, а також складотворні звуки наголошених і ненаголошених складів 3 У загальній фонетиці немає єдиного погляду на роль інтонації для фонеми: одні мовознавці вважають звуки з різними інтонаціями відтінками однієї фонеми, а інші — самостійними фонемами. Звуки з різними інтонаціями вважають відтінками однієї фонеми латиші (пор. А. Г. Л а у, Фонетически-фонологическая система современного латышского литературного языка, автореферат, 9, Рига, 1954 і Mūsdienu latviešu literārās valodas gramatika, 1, 20—26, Rīgā, 1959). У радянському мовознавстві такого ж погляду дотримуються щодо взаємозв’язку інтонації у сербсько-хорватських мовах із фонемою (пор. П. С. К у з н е ц о в, О фонологической системе сербо-хорватского языка. — «Известия Академии Наук СССР, Отделение литературы и языка», VII, вып. 2, 130, 1948 і П. С. К у з н е ц о в, К вопросу о фонологии ударения. — «Доклады и сообщения филологического факультета Московского ордена Ленина государственного университета имени М. В. Ломоносова», вып. 6, 17, 1948). Протилежного погляду дотримується А. Ісаченко (див. A. I s a č e n k o, Zur phonologischen Deutung der Akzentverschiebungen in den slavischen Sprachen. — „Travaux du Cercle linguistique de Prague“, 8, 178—179) та ін. У галузі литовської мови, не наводячи жодних аргументів, J. Dambrauskaitė (див. J. D a m b r a u s k a i t ė, Lietuvių kalbos foneminės balsių sistemos nustatymas. — „Vilniaus Valst. ped. in-to Mokslo darbai (istorija ir filologija)“, 3, 221—240, Vilnius, 1957) вважає звуки з різними інтонаціями самостійними фонемами. 4 Загалом інтонації ненаголошених переднаголошених і післянаголошених складів слід було б дослідити в окремій експериментальній праці, присвяченій цій меті. 22 співвідношення висоти тону звуків, тривалість звука5, енергійність вимови, напруження мовних органів тощо. Однак ці зміни порівняно незначні (пор. į: i, ō: ō тощо). Дещо більше уваги привертають a, ā, ę, ē. Оскільки ненаголошені голосні a, e здебільшого короткі, а наголошені — довгі, як у словах kasà: kãsà, nešù: nèša тощо, може здатися, що кількість і якість голосних a, e істотно змінюються лише під впливом наголосу й інтонації, унаслідок чого виникають довгі фонеми ā, ē, що утворюють пари з короткими a, e. Однак, зважаючи на те, що є чимало прикладів, де короткі наголошені голосні фонеми a, e можна протиставити в тій самій фонетичній позиції довгим наголошеним фонемам ā, ē (пор.: kãšti: kãstas, kãšiu: kãsą, mãno: mãno, távo: távo (пор. tãvas); nèšti: nèša, nèšti: nèštas, mèsti: mèstas, mès: mẽs, rãšti: rãštas, trẽšti: trẽšti тощо), а також на те, що ненаголошені довгі фонеми ā, ē < an, en якісно відрізняються від тих самих наголошених довгих ā, ē лише настільки, наскільки будь-яка інша ненаголошена фонема відрізняється від тієї самої наголошеної (пор. ā, ē у словах žąsìs, kẽstė (прислівник) з ā, ē у словах žãstas «частина руки від ліктя до плеча», kẽstės «жердини для стіни, перенесення соломи»), вплив наголосу й інтонації на фонеми a, ā, e, ē не можна вважати винятком. Через наведені вище зміни, спричинені наголосом та інтонацією, кожна довга голосна фонема литовської мови має 4 позиційні відтінки: a) наголошений, із висхідною інтонацією, вимовляється дуже інтенсивно й енергійно, із сильним напруженням м’язів стінок ротової порожнини; b) наголошений, зі спадною інтонацією, вимовляється не так інтенсивно й енергійно, як перший, і з дещо меншим напруженням м’язів стінок ротової порожнини; c) ненаголошений переднаголошений, вимовляється зовсім неінтенсивно й без напруження м’язів стінок ротової порожнини; його інтонація близька до спадної інтонації складотворних звуків наголошених складів; d) ненаголошений післянаголошений, який відрізняється від ненаголошеного переднаголошеного лише інтонацією, близькою до висхідної інтонації складотворних звуків наголошених складів. Кожна коротка голосна фонема має 3 позиційні відтінки: a) наголошений, вимовляється дуже інтенсивно й енергійно, із сильним напруженням м’язів стінок ротової порожнини, з короткою інтонацією; b) ненаголошений переднаголошений, вимовляється не так інтенсивно й енергійно, як перший відтінок, із меншим напруженням м’язів стінок ротової порожнини, з інтонацією, близькою до спадної інтонації наголошених складів; c) ненаголошений післянаголошений, за інтенсивністю й напруженням м’язів стінок ротової порожнини подібний до ненаголошеного переднаголошеного, але його інтонація близька до висхідної інтонації наголошених складів. Енергійність та інтенсивність вимови кожної голосної фонеми, що є першим компонентом змішаного дифтонга, подібні до відтінків довгих і коротких голосних фонем, зазначених вище, але різна інтонація дає змогу розрізняти 4 позиційні відтінки кожної голосної фонеми змішаного дифтонга6: a) з гострою висхідною інтонацією, вимовляється дуже інтенсивно й енергійно, із сильним напруженням м’язів стінок ротової порожнини; 5 Див. V. Vaitkevičiūtė, Довгота, або кількісна характеристика, голосних і дифтонгів литовської мови. — «Питання литовського мовознавства», 3, 209—216, Вільнюс, 1960. 23 b) з циркумфлексною інтонацією, вимовляється не так інтенсивно й енергійно, як перший, із меншим напруженням м’язів стінок ротової порожнини; c) ненаголошений переднаголошений склад, інтонація якого близька до циркумфлексної інтонації наголошених складів; вимовляється неінтенсивно, без напруження м’язів стінок ротової порожнини; d) ненаголошений післянаголошений склад, інтонація якого близька до гострої висхідної інтонації наголошених складів; вимовляється неінтенсивно, без напруження м’язів стінок ротової порожнини. Голосні фонеми литовської мови класифікуються за діяльністю двох основних активних органів мовлення — язика та губ — під час вимови голосних. За горизонтальним рухом язика голосні фонеми поділяються на фонеми переднього та заднього ряду: a) Під час вимови фонем переднього ряду язик висувається вперед, у передній частині ротової порожнини утворюється невеликий резонатор, а за коренем язика — досить великий. Кінчик язика впирається в нижні зуби, середня частина спинки язика піднімається до твердого піднебіння, боки язика торкаються країв піднебіння. У литовській мові є такі фонеми переднього ряду: ī, i, ē, e, ę, ē̇. b) Під час вимови фонем заднього ряду язик відсувається від передніх нижніх зубів. Біля кореня язика утворюється невеликий резонатор, а в передній частині ротової порожнини — досить великий. Задня частина спинки язика трохи піднімається до м’якого піднебіння. У литовській мові є такі фонеми заднього ряду: ū, u, ō, ɔ, a, ā. Під час вимови фонем a, ā язик найбільше висувається вперед порівняно з усіма фонемами заднього ряду. Тому раніше їх називали фонемами середнього ряду. Однак a, ā слід відносити до фонем заднього ряду, оскільки під час їх вимови кінчик язика трохи відсувається від передніх нижніх зубів (про ступінь відсування див. Фонема a і Фонема ā), як і під час вимови фонем заднього ряду, а задня частина спинки язика трохи піднімається до заднього краю твердого піднебіння (пор. рис. 20 і 22 з рис. 13 і 15). Крім того, перед a, ā, як і перед іншими фонемами заднього ряду, тверді приголосні не пом’якшуються. Займаючи одне з цих двох горизонтальних положень, язик водночас вертикально піднімається до твердого піднебіння. За вертикальним рухом язика голосні фонеми поділяються на: a) Фонеми високого підняття, або закриті (вузькі). Під час їх вимови рот відкривається мало, а язик дуже високо піднімається до твердого піднебіння. У литовській мові є такі фонеми високого підняття: ī, i, ū, u. З них довгі ī, ū дещо закритіші за короткі i, u. b) Фонеми середнього підняття. Під час їх вимови рот відкривається помірно, а краї язика злегка торкаються країв твердого піднебіння. У литовській мові фонемами середнього підняття є ē, e, ę, ē̇, ō, ɔ. Із фонем переднього ряду середнього 6 Щодо позиційних відтінків сонорних приголосних l, m, n, r, які виступають другим компонентом змішаних дифтонгів, див. V. Vaitkevičiūtė, Склад приголосних фонем літературної литовської мови. — «Питання литовського мовознавства», 1, 44, 45, 46, 62, 64, Вільнюс, 1957. 24 PakilimasEilėPriešakinės eilės fonemosUžpakalinės eilės fonemosilgosiostrumposiosilgosiostrumposiosnelūpinėslūpinėsnelūpinėslūpinėsAukštutinio pakilimo fonemosiīūVidutinio pakilimo fonemoseėocŽemutinio pakilimo fonemosaā 25 Серед фонем середнього підняття найзакритішою є ė, найвідкритішою — ę, а фонеми e, ė займають проміжне положення між ними. Довга фонема заднього ряду ō є закритішою за ɔ. c) Фонеми низького підняття. Під час їх вимови рот широко відкривається, а язик зовсім не торкається твердого піднебіння. До них належать фонеми a, ā. За артикуляцією губ, від якої залежить об’єм передротового резонатора, голосні фонеми поділяються на дві групи: a) Лабіалізовані фонеми. Під час їх вимови округлені губи, висунуті вперед, збільшують передротовий резонатор. У литовській мові є такі лабіалізовані фонеми: ū, u, ō, o. b) Нелабіалізовані фонеми. Під час їх вимови губи не округлюються, не висуваються вперед і передротовий резонатор не збільшується. У литовській мові є такі нелабіалізовані фонеми: ī, i, ė, e, ę, ē, a, ā. Примітка. Нелабіалізовані голосні фонеми також вимовляються за участю губ, але ця участь пасивна: нелабіалізовані голосні фонеми високого підняття вимовляються без напруження губ, а середнього й низького підняття — з дуже незначним розтягуванням губ у довжину (пор. артикуляцію губ під час вимови ī та ā у словах tỹrė і tārė, ī та ė у словах gīrą і gērą). Класифікацію голосних фонем наведено в таблиці 1 (див. с. 25). III ПЕРЕДНЬОГО РЯДУ ГОЛОСНІ ФОНЕМИ 1. Фонеми високого підняття Фонема ī. У сучасному правописі її позначають двояко: довгу від природи — літерою y, а подовжену ī, у якій випав n, що стояв після неї, — літерою į, за винятком дієслів, які мали в корені вставний носовий приголосний n, напр.: bỹra < bīra, dỹla < dīla, gỹja < gīnja, ỹra < īra, lỹja < līnja, kỹla < kīla, rỹja < rīnja, sỹla < sūīla, šỹla < šīla тощо, які з етимологічного погляду також слід було б писати з ī. Фонема ī — найзакритіша з усіх фонем високого підняття переднього ряду. Під час її вимови кінчик язика торкається нижніх зубів, а передня і середня частини спинки язика піднімаються до твердого піднебіння. Бокові краї язика торкаються країв твердого піднебіння більше, ніж під час вимови будь-якої іншої голосної фонеми (див. рис. 1 і пор. його з рис. 3, 5). У передній частині ротової порожнини між язиком і твердим піднебінням утворюється вузький видовжений резонатор, а в задній частині, біля кореня язика, — дещо більший (див. рис. 2). Найхарактерніші комбінаторні відтінки фонеми ī такі: a) дещо відсунута назад закрита ī після задньоязикових приголосних g, k, напр.: gỹrė, kȳla, tōki тощо; b) дещо просунута вперед закрита ī після передньоязикових приголосних l, n, d, t, s, š, z, ž тощо, після j і губних m, b, p, v, напр.: tỹli, lydėti, įž, mylėti тощо; Рис. 1. ī ē 26 c) трохи огублена ī між губними приголосними m, b, p, v, напр.: pỹpke, pỹ-pė тощо. У жемайтських говорах трапляється огублена ī перед губною голосною ū, напр.: apyūš- ris ‘apyaušris’, apyūšriais ‘на світанку’ Grg, SInt тощо. Рис. 2. ī ē Фонема i. Це фонема переднього ряду високого, але дещо нижчого, ніж ī, підняття. Вимовляється подібно до ī: кінчик язика торкається нижніх зубів, бокові краї передньої та середньої частин спинки язика піднімаються до твердого піднебіння і торкаються його країв значно менше, ніж під час вимови ī (див. рис. 3), а сама спинка язика помітно прогинається вздовж. Унаслідок цього в передній і задній частинах ротової порожнини між язиком і твердим піднебінням утворюються значно ширші, ніж у фонеми ī, передній і задній резонатори, які якісно відрізняють фонему i від фонеми ī (див. рис. 4 і пор. рис. 3 з рис. 1). Рис. 3. i ima Найхарактерніші комбінаторні відтінки фонеми i такі: a) дещо відсунута назад i після задньоязикових приголосних g, k, напр.: giria, kitas, kitas тощо; b) трохи просунута вперед i після передньоязикових приголосних l, n, d, t, s, š, z, ž тощо, губних m, b, p, v і після j, напр.: lūpa, tikras, tyli, ji тощо; c) не зовсім закрита i у словах, в інших складах яких складотворчими звуками є голосні заднього ряду a, ā, o, ō, u, ū та дифтонги ai, au, ui, uo, напр.: kitą, surūko, kitą, lipu, laidū, laukį, milui, pilūosi тощо; 27 d) дуже закритий į у словах, в інших складах яких голосними звуками є голосні переднього ряду ī, į, ė тощо, а також дифтонги ei, ie, наприклад: kitį, žylį, brė, pėkti, plėkti тощо. Рис. 4. į вимовляється e) дуже огублений į перед губними голосними ō, ū, u та між губними приголосними m, b, p, v, наприклад: prašė, priurzgė, priūžė, pipiras тощо. 2. Фонеми середнього піднесення Фонема ė. Це найдовша і найзакритіша з усіх передніх голосних фонем середнього піднесення. Під час її вимови боки передньої та середньої частин спинки язика торкаються країв твердого піднебіння менше, ніж під час вимови ī, į (див. рис. 5), тому в передній і задній частинах ротової порожнини утворюються резонатори, порівняно ширші за резонатори фонем ī, į (див. рис. 6 і пор. рис. 5 з рис. 1, 3). Рис. 5. ė Найхарактерніші комбінаторні відтінки фонеми ė такі: a) дещо відсунутий назад ė після задньоязикових приголосних g, k, наприклад: gėrė, sėgė, kėlė тощо; b) трохи просунутий уперед після передньоязикових приголосних l, n, d, t, s, š, z, ž тощо, губних m, b, p, v і після j, наприклад: lėlė, nėrė, vėdė, pylė, grėbėjėlė тощо; c) дуже закритий ė у словах, в інших складах яких голосними звуками є закриті голосні фонеми високого або середнього піднесення ī, į, ū, u або ė тощо, наприклад: gėlė, mėtė, mušė тощо; 28 d) дещо відкритіша ė, ніж зазначена вище, у словах, в інших складах яких складотворчими звуками є відкриті голосні фонеми a, ā або ē, наприклад: kalė, kėlės тощо; c) незначно огублена ė між губними приголосними m, b, p, v, наприклад: vėpso, vėmė тощо. Рис. 6. ė Фонема ė. Коротка фонема переднього ряду середнього підняття, що трапляється лише в іншомовних словах. Під час її вимови кінчик язика торкається нижніх зубів, боки передньої та середньої частин язика піднімаються до твердого піднебіння й торкаються його країв дещо менше, ніж під час вимови ė у словах литовської мови (див. рис. 7 і пор. його з рис. 5). У передній частині ротової порожнини між язиком і твердим піднебінням утворюється малий, але широкий резонатор, а в задній частині, біля кореня язика, — резонатор трохи більший і дещо ширший за резонатор фонеми ė. У іншомовних словах у відкритій і закритій позиції, а іноді в префіксі та корені, ė замінюється фонемою e переднього ряду середнього підняття литовської мови, наприклад: ateljė, reziumė, idėja, helėnas, orchidėja, saracėnai, perigėjus, rėja ‘поперечина щогли судна’ тощо (її вимову див. вище). Фонема ė має два невиразні комбінаторні відтінки: Рис. 7. ė poetas a) дуже незначно відсунута назад ė перед задньоязиковими приголосними g, k, перед голосним i тощо, наприклад: egzamìnas, ekonòminis, kėksas, geodėzinis тощо; b) дещо огублена ė між губними приголосними m, b, p, v, наприклад: hemòlis, membra-nà, memuārai тощо. 29 Фонема e. Коротка фонема переднього ряду середнього підняття, дещо відкритіша, ніж ė. Під час її вимови кінчик язика лежить біля нижніх зубів, боки передньої та середньої частин язика піднімаються до твердого піднебіння і трохи торкаються його країв (див. рис. 8). У передній частині ротової порожнини між язиком і твердим піднебінням утворюється малий, але широкий резонатор, а в задній частині біля кореня язика — більший і ширший резонатор, ніж у фонеми ė (див. рис. 9 і пор. рис. 8 з рис. 5). Найхарактерніші комбінаторні відтінки фонеми e такі: Рис. 8. e ėr a) трохи відсунений назад e після задньоязикових приголосних g, k, наприклад: gęsti, kęsti тощо; b) дещо висунутий уперед e після передньоязикових приголосних l, n, d, t, s, š, z, ž тощо, губних m, b, p, v і після j, наприклад: dedį, ledai, mesti, bėt, joję тощо; c) дуже відкритий e у відкритому кінці слова, наприклад: kiemė, manė, katė (кличний відмінок однини), а також у словах, в інших складах яких голосними є голосні заднього ряду a, ā, o, ō, u, ū та дифтонги ai, au, ui, uo, наприклад: dedų, nešų, medauš, retoję, garai, meluoti тощо; Рис. 9. e ėt d) дещо закритіший e, ніж зазначений вище, у словах, в інших складах яких голосними є голосні переднього ряду i, į, e, ė тощо та дифтонги ei, ie, наприклад: neši, kepšnys, metį, pelė, mėilė, mielės тощо; e) дещо огублений e між губними приголосними m, b, p, v, наприклад: memė, vemti тощо. На відміну від литовської літературної мови, у багатьох говорах фонема e вимовляється з дуже виразним відтінком a, наприклад: mēt Krš, Lkv тощо. 30 Фонема ē. У сучасному правописі її позначають двома знаками: наголошену довгу — знаком e, а подовжену внаслідок випадіння n, що стояв після неї, — знаком ę (вимова їх не розрізняється). Серед усіх фонем переднього ряду середнього підняття ē — найнижча за підняттям, найвідкритіша фонема з незначним відтінком a, дещо закритіша за дуже відкриту капську ė, наприклад: ėžeras, neša Brt, Vilkv тощо. Під час вимови фонеми ē кінчик язика тримається біля передніх нижніх зубів, а задня частина спинки язика трохи піднімається до заднього краю твердого піднебіння, і її боки торкаються лише самих країв піднебіння (див. рис. 10). Передній і задній резонатори утворюють одне ціле (див. рис. 11). Рис. 10. ē retas На відміну від литовської літературної мови, у деяких говорах ē вимовляється з дуже виразним відтінком a, наприклад: mē̇t Škn тощо. Найхарактерніші комбінаторні відтінки фонеми ē такі: a) трохи відсунений назад ē після задньоязикових приголосних g, k, наприклад: gęsta, kękę, kėlila тощо; b) дещо висунутий уперед ē після передньоязикових приголосних d, t, n, l, s, š, z, ž тощо, губних m, b, p, v і після j, наприклад: bėria, kątę, tęsia, jóję тощо; Рис. 11. ē retas c) дуже закритий ē у словах, в інших складах яких голосними є голосні переднього ряду i, ī, e, ē, ė та дифтонги ei, ie, наприклад: kęsti, lęšę (≈ lęsti), kėli, kėpė, mėtė тощо; d) дуже відкритий ē у словах, в інших складах яких голосними є голосні заднього ряду a, ā, ɔ, ō, u, ū та дифтонги ai, au, ui, uo, наприклад: neša, mėtą, mėtų, mėtai, šėniui, mėtuos тощо; e) дещо огублений ē між губними приголосними m, b, p, v, наприклад: vėmia тощо. 31 IV UŽPAKALINĖS EILĖS BALSINĖS FONEMOS 1. Фонеми високого підняття Фонема ū. У сучасному правописі її позначають двома знаками: довгу від природи — знаком ū, а подовжену внаслідок випадіння n, що йшла після неї, — знаком u, за винятком дієслів dūžta < dunžta, griūva < griunva, kiūra < kiunra, pūva < punva, spūra < spunra, žūva < žunva та ін., які з етимологічного погляду також мали б писатися з u. Фонема ū є губною і найбільш закритою серед усіх фонем заднього ряду високого підняття. Під час її вимови кінчик язика трохи відсувається від нижніх зубів. Боки середньої частини спинки язика зовсім трохи торкаються країв задньої частини твердого піднебіння (див. рис. 12). У передній частині ротової порожнини утворюється досить великий резонатор, який зливається з передротовим резонатором, утвореним округленими й висунутими вперед губами. У задній частині ротової порожнини є малий резонатор (див. рис. 13). Рис. 12. ū Найхарактерніші комбінаторні відтінки фонеми ū такі: а) сильно пересунутий уперед ū після всіх м’яких приголосних, напр.: siūti, siūsti, niūrus, pjūtis та ін.; Рис. 13. ū б) трохи пересунутий уперед ū після передньоязикових приголосних l, n, d, t, s, š, z, ž та ін., а також губних m, b, p, v, напр.: dūmė, lūpa, šūkis, būti та ін.; в) трохи відсунений назад ū після твердих задньоязикових приголосних g, k, напр.: gūšis, kūlė та ін. 32 Фонема u. Вона є губною фонемою заднього ряду високого підняття. Під час її вимови кінчик язика відсувається від передніх нижніх зубів. Боки середньої частини спинки язика ще менше торкаються країв твердого піднебіння, ніж під час вимови ū (див. рис. 14 і пор. його з рис. 12). У передній частині ротової порожнини утворюється досить великий і широкий резонатор, який збільшують і подовжують губи, дещо менш округлені й висунуті вперед, ніж під час вимови ū, утворюючи передротовий резонатор. Фонема u трохи відкритіша за ū. У задній частині ротової порожнини утворюється малий резонатор, трохи вужчий за передній (див. рис. 15). Найхарактерніші комбінаторні відтінки фонеми u такі: а) сильно пересунутий уперед u після всіх м’яких приголосних, напр.: kiūro, valgiū, siūs, geriū, jūs та ін.; б) трохи пересунутий уперед u після передньоязикових приголосних l, n, d, t, s, š, z, ž та ін., а також губних m, b, p, v, напр.: lūpa, tū, pūšė, šūka, šūntį, mūsė, būvo, pūpā, laivū та ін.; в) трохи відсунений назад u після задньоязикових приголосних g, k, напр.: gūsti, kūpeta, kūrts та ін. Рис. 14. u ūpė Рис. 15. ū ūpė 2. Фонеми середнього піднесення Фонема ō. Це довга губна фонема заднього ряду середнього піднесення, дещо відкритіша за ū. Під час її вимови кінчик язика відсувається від нижніх передніх зубів більше, ніж під час вимови ū, а боки язика торкаються країв твердого піднебіння 3. Kalbotyros klausimai, IV 33 дуже мало (див. рис. 16). У передній частині ротової порожнини утворюється дуже великий резонатор, який ще збільшують і подовжують губи, трохи менш заокруглені, ніж під час вимови ū, і висунуті вперед, утворюючи передгубний резонатор. У задній частині ротової порожнини утворюється малий резонатор (див. рис. 17). Рис. 16. ō Найхарактерніші комбінаторні відтінки фонеми ō такі: а) дуже передній ō після всіх м’яких приголосних, наприклад: šios, grįos, kirmio, kūmpio, jója, jó тощо; Рис. 17. ō б) трохи передній ō після твердих передньоязикових приголосних l, n, d, t, s, š, z, ž тощо, а також після губних m, b, p, v, наприклад: dovana, šōris, mōka, vōkas тощо; в) трохи задній ō після твердих задньоязикових приголосних g, k, наприклад: godūs, kōks, kō тощо. 34 Фонема ɔ. Коротка губна фонема заднього ряду середнього піднесення, дещо відкритіша за ō. Під час її вимови кінчик язика відсувається від нижніх передніх зубів трохи менше, ніж під час вимови ō. Боки язика також торкаються країв твердого піднебіння менше (див. рис. 18 і пор. його з рис. 16). У передній частині ротової порожнини Рис. 18. ɔ утворений резонатор губи збільшують зовсім мало, тому він менший за передній резонатор фонеми ō. Резонатор, утворений у задній частині ротової порожнини, більший за задній резонатор фонеми ō (див. рис. 19 і пор. його з рис. 17). Рис. 19. ɔ Найхарактерніші комбінаторні відтінки фонеми ɔ такі: а) дуже передній ɔ після всіх м’яких приголосних, наприклад: liòdas ‘легкий суглинок’, regionãlinis (вимовляється regijonãlinis), jòdas, impresãrio (вимовляється impreṣãrijo) тощо; 35 b) дещо відсунений уперед ə після твердих передньоязикових приголосних l, n, d, t, s, š, z, ž тощо та губних m, b, p, v, наприклад: lótas ‘міра ваги’, móto, tonà, toponìmika, а також у звуконаслідуваннях ópa, óp; c) трохи відсунений назад ə після твердих задньоязикових приголосних g, k, наприклад: gòlas, gondolà, kėdas, kėdeksas тощо. 3. Фонеми низького піднесення Фонема a. Коротка нелабіалізована фонема заднього ряду низького піднесення; під час її вимови слабко напружений язик висувається вперед більше, ніж під час вимови будь-якого іншого голосного заднього ряду, а кінчик язика трохи відсувається від передніх нижніх зубів. Спинка язика лежить пласко й зовсім не торкається твердого піднебіння; лише її задня частина трохи піднімається до заднього краю твердого піднебіння. Передній і задній резонатори становлять одне ціле (див. рис. 20). Рис. 20. a àkti Найхарактерніші комбінаторні відтінки фонеми a такі: a) дуже висунутий уперед a після всіх м’яких приголосних, вимовлений так, що кінчик язика зовсім не відсувається від нижніх зубів, наприклад: lėmiamas, nèria, kaũkia, aukščiausias, vėjas, vėja тощо; замість цього відтінку a південно-західні аукштайти вимовляють відкрите ę, наприклад: šalè, láuke ~ šalià, láuhia Brt, Kbr, Vlkv, Všt тощо, однак нормою літературної литовської мови здавна вважається не e, а дуже висунутий уперед a, який якісно відрізняється від e (див. рис. 21 і пор. його з рис. 9), вимовляється в багатьох говорах і пишеться в літературній мові; b) трохи висунутий уперед a після твердих передньоязикових приголосних l, n, d, t, s, š, z, ž тощо, губних m, b, p, v, а також на початку слова; під час його вимови язик дуже 36 незначно відсувається від передніх нижніх зубів, наприклад: mamà, salà, tas, žalà, amà, akìs тощо; c) дещо відсунений назад a після твердих задньоязикових приголосних g, k, вимовляється, сильно відсуваючи кінчик язика від нижніх зубів, наприклад: garai, ganà, raklai, kas тощо; Рис. 21. d įlapid d) дуже відкритий a, коли звуки, що утворюють склади інших частин цього слова, є голосними заднього ряду a, ā, ɔ, o, u, ū або дифтонгами ai, au, ui, uo, наприклад: matù, pasrūn, šakòtų, šòras, pasùko, rašų (род. відм. мн.) тощо; e) дещо закритіший, ніж зазначений вище, коли звуки, що утворюють склади інших частин цього слова, є голосними переднього ряду i, ī, e, ę, ē, ė і дифтонгами ei, ie, наприклад: kalì, palýti, bėta, neatėjęs, neša, nėras тощо; ė) дуже огублений a перед губними голосними o, u, ū тощо, з якими він не утворює дифтонга, і дещо меншою мірою — між губними приголосними m, b, p, v, наприклад: paupýs, paužti, paūdrė, paõšti, mamà, pabūti тощо. Фонема ā. У сучасному правописі вона позначається двома знаками: наголошена довга — знаком a, подовжена внаслідок випадіння n, що стояв після неї, — знаком ą (у вимові вони не розрізняються). Це довга нелабіалізована задня язикова фонема найнижчого підняття, найвідкритіша серед усіх голосних литовської мови. Під час її вимови лише задня частина ненапруженої спинки язика дещо піднімається до заднього краю твердого піднебіння. Кінчик язика трохи відсувається від нижніх зубів. Передній і задній резонатори утворюють єдине ціле, як і під час вимови фонеми a (див. рис. 22). Фонема ā за якістю дуже подібна до фонеми a, лише дещо відкритіша за неї (пор. рис. 22 із рис. 20). Найхарактерніші комбінаторні відтінки фонеми ā такі: a) дуже висунутий уперед ā після всіх м’яких приголосних; під час його вимови язик 37 кінчик зовсім не відсувається від передніх нижніх зубів (див. рис. 23), напр.: kilniąsias, niūriąją, ją, sąją та ін. (південно-західні аукштайти замість цього литовського Рис. 22. ā Рис. 23. ā rupūja літературної мови, у якій переднє ā вимовляють як ē без відтінку a, напр.: važėvo ~ važ(i)avo Brt, Kbr, Vlk, Všt та ін.); 38 б) трохи переднє ā після твердих передньоязикових приголосних l, n, d, t, s, š, z, ž та ін., а також після губних m, b, p, v, вимовляється з незначним відсуванням кінчика язика від передніх нижніх зубів, напр.: dāro, sāko, māto та ін.; в) трохи заднє ā після задньоязикових твердих приголосних g, k, вимовляється зі значним відсуванням кінчика язика від передніх нижніх зубів, напр.: gāras, ālgā, kāhlas, kātė, kāsa та ін.; г) дуже відкрите ā, коли складотворними звуками інших складів цього слова є голосні заднього ряду a, ā, o, ō, u, ū або дифтонги ai, au, ui, uo, напр.: gālas, mālo, gōlę, rūdāja, lāpai, plāukę, lāpuose та ін.; д) дещо закритіше ā, ніж зазначене вище, коли складотворними звуками інших складів цього слова є голосні переднього ряду i, ī, e, ē, ė, ė і дифтонги ei, ie, напр.: gāli, kīta, tīla, pēra (одн. род.), sākė, mālė, lēisą, mėlė та ін.; е) дуже огублене ā перед губним голосним u та ін., а також дещо меншою мірою між губними приголосними m, b, p, v, напр.: pāupiu, māma (одн. кличн.), vāpa (теп. ч. 3 ос.) та ін. V ДИФТОНГІЧНІ ФОНЕМИ ТА ЇХНЯ КЛАСИФІКАЦІЯ Литовська літературна мова має 9 дифтонгів: ai, au, ei, eu, oi, oi, ui, ie, uo, які завжди стоять перед приголосними та в кінці відкритого слова. Дифтонги — це особлива категорія звуків, що характеризується складною артикуляцією: вони починаються з одного голосного елемента й закінчуються іншим, утворюючи нероздільне їхнє сполучення, яке обов’язково вимовляється в одному складі. Питання фонемного статусу дифтонгів — одна з найскладніших проблем загальної фонетики, оскільки в одних мовах вони можуть бути самостійними фонемами, а в інших — сполученням двох фонем. Дифтонги вважаються самостійними фонемами лише тоді: a) коли обидва їхні компоненти належать до тієї самої морфеми, і жоден компонент будь-якого дифтонга не є самостійною морфологічною одиницею; b) коли щодо складу він є неподільним, тобто коли між обома компонентами дифтонга не можна провести межу складу; c) коли тривалість дифтонга приблизно така сама, як довгого голосного (якщо тривалість дифтонга дорівнює сумі тривалостей двох голосних, то він є сполученням двох фонем); d) коли тривалість складових елементів дифтонга не збігається ні з тривалістю довгих, ні з тривалістю коротких голосних; e) коли під час чергування голосних увесь дифтонг, тобто обидва його компоненти, як єдине ціле, замінюється якимось голосним, а не лише один із них? Оскільки дифтонг oi трапляється лише в одному слові — вигуку ói, його не можна вважати самостійною фонемою. У дифтонгах ai, ei, eu, oi, ie, uo, які завжди стоять лише перед приголосним або в кінці відкритого слова, обидва компоненти належать до тієї самої морфеми або того самого складу, і один компонент будь-якого дифтонга ніколи не може бути самостійною морфологічною одиницею. Нею зазвичай є весь дифтонг, тобто обидва його компоненти, як-от у словах vaikas, vaikų, vaikams тощо. ai — кореневий дифтонг, у словах šukuoti, šukuosiu, šukuosis uo є перед-sagos дифтонгом, а корінь слів eilė, eiti, eiga утворює лише дифтонг ei тощо. 7 Žr. Л. Р. Зиндер, Общая фонетика, 217—222, Ленинград, 1960. 8 Пор. російські дифтонги ai, ei, oi у словах mai, dai, pei, poi тощо, де вони вважаються не самостійними фонемами, а лише сполученнями двох фонем (a та i, e та i, 39 Змішані дифтонгі al, am, an, ar, el, em, en, er, il, im, in, ir, ul, um, un, ur, як і наведені вище дифтонги, трапляються лише перед приголосними та у відкритому кінці слова. У тих випадках, коли a, e, i, u стоять поруч із l, m, n, r перед голосними або дифтонгами, між ними завжди проходить межа складу, яка відносить голосний a, e, i, u до одного складу, а приголосний l, m, n, r — до іншого, напр.: kėl-ti: kā-la; bār-ti: bā-ra; kėl-ti: kē-lia; lēm-ti: lē-mia; gyvėn-ti: gyvė-na; per-ti: pē-ria; pėl-ti: pi-la; kim-ti: ki-mo; pin-ti: pi-na; ėr-ti: i-ro; kūl-ti: kū-lia; stum-ti: stū-mia; būn-ka (а n тут з'явилося внаслідок кореневого інфікса n) bùk-ti; kùr-ti: kù-ria тощо. Між компонентами дифтонгів am, an межа складу ніколи не проходить, оскільки після них завжди зберігається приголосний, напр.: kam-šo: kam-šỹti; án-tis: án-ties, за винятком дієслів, що мають інфікс n або перед губними приголосними b, p — інфікс m, напр.: añ-ka: a-kaũ; slān-pa: šla-paũ, tam-pa: ta-paũ; та ін. Другий компонент дифтонга au перед голосними й дифтонгами через гіат перетворився на приголосний v і перейшов до наступного складу, напр.: šáu-ti: šó-ve < *šau-e, gáu-ti: gā-vo; тут дифтонг au чергується з голосними a та o. Замість дифтонга ui, що виник із ū, перед голосними й дифтонгами знаходимо голосний u, напр.: gū-ti < *gū-ti, gu-ja. Оскільки в цих випадках чергування дифтонгів au і ui із голосними виникло внаслідок законів історичного розвитку, а не простого розщеплення, як у наведених вище прикладах зі змішаними дифтонгами, і оскільки в усіх інших аспектах au, ui нічим не відрізняються від решти дифтонгів (див. нижче), їх слід віднести до останніх. Примітка. Морфологічну та складову неподільність дифтонгів не слід плутати з голосними a і i, a і u тощо, які завжди належать до різних морфем і різних складів та ніколи не утворюють дифтонгів, як-от у словах ne-išeĩh, pa-im̃k, pa-upỹs, sù-ošė тощо. Дифтонги ai, au, ei, eu, oi, ui, ie, uo мають приблизно таку саму тривалість, як довгі голосні¹⁰, тоді як тривалість складових елементів дифтонга відрізняється і від довгих, і від коротких голосних (див. нижче). Натомість середня тривалість будь-якого змішаного дифтонга дорівнює сумі тривалостей його складових — голосного й приголосного, а їхня середня тривалість дорівнює тривалості відповідних голосної та приголосної фонем, напр.: середня тривалість змішаного дифтонга uñ у слові uñkščia становить 32″ (з них 15, 5″ припадає на голосний u, а 16, 5″ — на ñ); середня тривалість змішаного дифтонга ùn становить 31, 5″ (з них 19″ припадає на голосний ù, а 12, 5″ — на n) тощо.¹¹ У коренях споріднених слів будь-який дифтонг може чергуватися з якимось одним голосним або дифтонгом, і навпаки, напр.: šuolas: šėsti; šviesti, švẽsti, švaistyti: švįsti, švystelėti тощо. Чергування дифтонга uo з au у словах duóti: daviaũ тощо та (o та ū) сполуками, оскільки в інших формах цих слів обидва компоненти згаданих дифтонгів цілком самостійні й не пов'язані між собою; кожен із них виконує власні морфологічні функції та входить до складу різних морфем: a — кореневий голосний слова mai, ū — закінчення; a, e, o — кореневі голосні слів дай, пей, пой, а ū — суфікс наказового способу. В інших формах цих слів другий компонент дифтонга переходить до наступного складу, напр.: ма-я, да-ю, по-ю тощо (докладніше див. Большая Советская Энциклопедия, 14, 496; Л. Р. Зиндер, Общая фонетика, 219, Ленинград, 1960; М. И. Матусевич, Введение в общую фонетику, 79—80, Москва, 1959). 9 Žr. J. Endzelynas, Baltų kalbų garsai ir formos, 19, Vilnius, 1957. ¹⁰ Žr. V. Vaitkevičiūtė, Lietuvių kalbos balsių ir dvibalsių ilgumas, arba kiekybė. — „Lietuvių kalbotyros klausimai“, 3, 213, Vilnius, 1960. ¹¹ Plg. V. Vaitkevičiūtė, min. veik., 211. 40 Чергування дифтонга au з ōu у словах šauti: šovė не є винятком, оскільки av<au, і ōv<ōv<au, а v в обох випадках, як зазначалося, з'явилося перед голосним або дифтонгом для уникнення гіату. Змішані дифтонги, навпаки, чергують лише один компонент — голосний, а другий не змінюється, напр.: rimti: ramūs, rāmų, remių, rėmia, rėmė, romūs; tamša: támšinti, temau, témti, tímšras ‘темно просіяний’ тощо. Отже, дифтонги літературної литовської мови ai, au, ei, eu, oi, ui, ie, uo є самостійними фонемами, які розрізняють слова, їхні форми або морфеми, а їхня вимова не залежить від фонетичної позиції у слові. Усі вони можуть протиставлятися іншим голосним і дифтонгам, напр.: kaš, kis: kais: kaūs: keš: kuis; lės, lès: leš: liės; másto: město: mòsto: máisto: máusto: miėsto: mùisto; sieks: suoks; Bōli: bāili тощо. Змішані дифтонги, навпаки, не утворюють однієї самостійної фонемної одиниці й є сполуками двох фонем. Той самий дифтонг, як і голосний, із різними наголосами вважається не самостійними фонемами, а лише позиційними відтінками однієї фонеми (докладніше див. розділ «Голосні фонеми та їхня класифікація»). Кожній дифтонговій фонемі властиві такі позиційні відтінки¹³: a) Гострий наголос, дуже інтенсивно вимовляється, з напруженими м'язами стінок ротової порожнини. Перший компонент відтінку ãi фонеми ai — дуже відкритий голосний елемент a (тривалістю приблизно 22″—23″), а другий — закритий короткий i (тривалістю приблизно 6″—7″). Перший компонент відтінку ãu фонеми au — дуже відкритий голосний елемент a (тривалістю приблизно 14″—16″), а другий — не цілком закритий голосний елемент u (тривалістю приблизно 10″—11″). Перший компонент відтінку éi фонеми ei — дуже відкритий голосний елемент e (тривалістю приблизно 16″—18″), другий — закритий i (тривалістю приблизно 13″—16″). Перший компонент відтінку ùi фонеми ui — відкритий голосний елемент u (тривалістю приблизно 18″—20″), а другий — закритий i (тривалістю приблизно 10″—12″). Перший компонент відтінку ėu фонеми eu — короткий закритий голосний елемент e (тривалістю приблизно 12″—13″), а другий — відкритий u (тривалістю приблизно 10″—11″). Перший компонент відтінку òi фонеми oi — відкритий голосний елемент o (тривалістю приблизно 20″—22″), а другий — закритий i (тривалістю приблизно 18″—20″). Перший компонент відтінку ie фонеми ie — відкритий голосний елемент i (тривалістю приблизно 13″—15″), а другий — відкритий e (тривалістю приблизно 15″—16″). Перший компонент відтінку úo фонеми uo — відкритий голосний елемент u (тривалістю приблизно 20″—21″), а другий — трохи делабіалізований відкритий ǝ (тривалістю приблизно 14″—15″). b) Циркумфлексний наголос, вимовляється не так інтенсивно, як гострий, із меншим напруженням м'язів стінок ротової порожнини. Перший компонент відтінку aĩ фонеми ai — відкритий короткий голосний елемент a (тривалістю приблизно 15″—17″), а другий — закритий i (тривалістю приблизно 19″—21″). Перший компонент відтінку aũ фонеми au — відкритий голосний елемент a (тривалістю приблизно 12″—14″), а другий — 12 Вторинний дифтонг ui, що виник унаслідок скорочення деяких форм іменних частин мови, напр.: dangųi (ск. dangui) dangu-i тощо, не є самостійною фонемою. 13 Основні компоненти дифтонгів і перехідні голосні елементи (див. нижче) було визначено за допомогою приладу, що називається сепаратором, який розкладає дифтонг на складові частини й визначає тривалість кожної з них. Дифтонги та їхні складові елементи вимірювалися в першому відкритому складі двоскладових слів. 41 це — досить закритий u (приблизно 19″—20″ тривалості). Перший компонент відтінку ėi фонеми ei — короткий закритий голосний елемент e (приблизно 10″—13″ тривалості), а другий — i (приблизно 20″—23″ тривалості). Перший компонент відтінку ūi фонеми ui — відкритий голосний елемент u (приблизно 15″—18″ тривалості), а другий — закритий i (приблизно 16″—19″ тривалості). Перший компонент відтінку iė фонеми ie — закритий голосний елемент i (приблизно 24″—26″ тривалості), а другий — відкритий e (приблизно 10″—12″ тривалості). Фонеми eu та ơi цього відтінку не мають. c) ненаголошений переднаголошений, вимовлений із ще меншою інтенсивністю, ніж циркумфлексні відтінки, з ненапруженими м’язами стінок ротової порожнини. Його інтонація близька до циркумфлексної інтонації звуків, що утворюють наголошені склади. d) ненаголошений післянаголошений, який відрізняється від ненаголошеного переднаголошеного лише інтонацією, близькою до акутової інтонації звуків, що утворюють наголошені склади. Дифтонгальні фонеми літературної литовської мови класифікують за послідовністю компонентів, їхньою якістю та за участю губ. За послідовністю компонентів їх поділяють на: a) чисті складені, обидва компоненти яких чітко вимовляються один за одним, без паузи, не зливаючись, в одному складі; чистими складеними дифтонгальними фонемами літературної литовської мови є ai, au, ei, eu, ui, oi; b) чисті злиті, обидва компоненти яких вимовляються разом в одному складі, нероздільно, злито; чистими злитими фонемами є ie та uo. За якістю компонентів дифтонгальні фонеми літературної литовської мови поділяють на фонеми, у яких: a) перший компонент є більш або менш відкритим голосним елементом, а другий — закритим; до цієї групи належать ai, au; b) перший компонент має середній ступінь відкритості, а другий — закритий; до цієї групи належать ei, eu, oi; c) обидва компоненти більш або менш закриті; до цієї групи належить ui; d) перший компонент закритий, а другий має середній ступінь відкритості; до цієї групи належать ie, uo. За участю губ їх поділяють на фонеми, у яких: a) обидва компоненти губні; до цієї групи належить uo; b) перший компонент негубний, а другий — губний; до цієї групи належать au, eu; c) перший компонент губний, а другий — негубний; до цієї групи належать oi, ui; d) обидва компоненти нелабіальні; до цієї групи належать ai, ei, ie. 1. Чисті складні дифтонгічні фонеми Фонема ai. Вона починається голосним елементом заднього ряду низького піднесення a і закінчується голосним елементом переднього ряду високого піднесення i. Між a та i є два короткі перехідні голосні елементи: відкритий e (приблизно 4″—6″ тривалістю) і дуже відкритий i (приблизно 5″—7″ тривалістю). Фонема ai трапляється на початку слова, наприклад: aikčioti, aigara ‘скіпка, соломинка’, aikštė; у середині слова після твердих приголосних, наприклад: kailis, kaista, gaidys, mergaitė, 42 aukštaitis, našlaičiauti; у відкритому й закритому кінці слова після твердих приголосних і після м’яких африкат č’, dž’14, наприклад: visai, vaikai, jaučiai, gaidžiai, vaikais, pirštais, ūsais, karčiais, gaidžiais; в односкладових словах, наприклад: gaš, kaiš, žais тощо. Найхарактерніші комбінаторні відтінки фонеми ai такі: a) сильно переднього відтінку ai після м’яких африкат č’, dž’, наприклад: jaučiai, marčiai, medžiai, valdžiai тощо; b) дещо переднього відтінку ai після твердих передньоязикових приголосних d, t, n, l, s, š, z, ž тощо, губних m, b, p, v, наприклад: namais, tais, vaikas тощо; c) трохи заднього відтінку ai після задньоязикових приголосних g, k, наприклад: gaila, vargai, kaišo, kai тощо. Фонема au. Її артикуляція починається відкритим голосним елементом заднього ряду низького піднесення a і закінчується закритим голосним елементом заднього ряду високого піднесення u. Між цими двома компонентами є три дуже короткі перехідні голосні елементи: відкритий делабіалізований ɔ (приблизно 4″—6″ тривалістю), закритий губний o (приблизно 3″—5″ тривалістю) і відкритий u (приблизно 6″—7″ тривалістю). Їх вимовляють тоді, коли язик із позиції вимови a відтягується назад і піднімається до задньої частини твердого піднебіння, доки не досягає позиції вимови закритого голосного елемента u, а губи водночас округлюються й висуваються вперед. Найхарактернішими комбінаторними відтінками фонеми au є такі: a) дуже сильно просунений уперед au після всіх м’яких приголосних, наприклад: kniaukė, liautis, šiaustis, jausmas тощо; артикуляція цього відтінку починається з дуже просуненого вперед голосного елемента a і закінчується дещо просуненим уперед u; b) дещо просунений уперед au після твердих передньоязикових приголосних d, t, n, l, s, š, z, ž тощо та губних m, b, p, v, наприклад: bausti, nauda, táu тощо; c) трохи відсунений назад au після твердих задньоязикових приголосних g, k, наприклад: gaurai, kaukė, kaulas тощо. Фонема ei. У сучасній орфографії її позначають двома знаками: після твердих приголосних фонем — знаком пом’якшеного відтінку ei, наприклад: lakė (2-га особа минулого часу), а після приголосних фонем, що виникли зі сполучення приголосного з j, і після j — знаком ai, за винятком сполучників jei, jeigu, наприклад: lakiai (пор. lakė), broliai (пор. brólė), vyžiai (пор. vyžė), jai (пор. jei) тощо. І в литовській літературній мові, і в діалектах етимологічно написане ai у цьому випадку вимовляється як ei, оскільки в ai перший компонент — голосний елемент a — під впливом попереднього м’якого приголосного або j (прогресивна асиміляція) та наступного голосного елемента переднього ряду — другого компонента дифтонга — i (регресивна асиміляція) повністю просувається вперед і перетворюється на голосний елемент середнього підняття переднього ряду e. Виняток становить ai після м’яких африкат č’, dž’ (див. Фонема ai). Між основними компонентами фонеми ei є два короткі перехідні голосні елементи: дуже закритий e (тривалістю 5″—7″) і відкритий короткий i (тривалістю 6″—8″), які вимовляються, коли язик із положення відкритого голосного елемента e піднімається до твердого піднебіння, доки не досягає положення вимови закритого i. Найхарактерніші комбінаторні відтінки фонеми ei такі: 14 Після м’яких приголосних і після j, за винятком м’яких африкат č’, dž’, у литовській літературній мові ai вимовляється як ei, а на письмі позначається знаком ai. 43 a) трохи просунений уперед ai після передньоязикових d, t, n, l, r, s, š, z, ž тощо, губних m, b, p, v і після j, наприклад: ateis, leis, mėilė, mėil iai (пор. mėilei), jeigu тощо; b) трохи відсунений назад ei після задньоязикових приголосних g, k, наприклад: geisti, valgėi, valgiai (пор. valgei), kešta, sakėi тощо. Фонема eu. Її перший компонент — дуже закритий короткий голосний елемент середнього підняття переднього ряду e (тому наголошений дифтонг позначається èu), а другий — відкритий голосний елемент високого підняття заднього ряду u. Між основними компонентами є один перехідний голосний елемент — короткий нелабіалізований відкритий ɔ (тривалістю приблизно 6″—7″); він вимовляється, коли язик із положення e піднімається до положення вимови голосного елемента u. Одночасно губи округлюються і висуваються вперед. Фонема eu трапляється на початку міжнародних слів, наприклад: Europa, eufemizmas, eukaliptas, а також у середині, наприклад: pleurà, leukocitai, pneumotoraksas, terapeutas. Наприкінці слова вона не трапляється. У південно-західних аукштайтських говірках дифтонг eu вимовляється замість просуненого вперед дифтонга au літовської літературної мови після всіх м’яких приголосних і після j, наприклад: gaudžėu, jėu, kėulė ~ gaudžiau, jau, kiaulė Brt, Ig, VIkv. Можливо, у старих писемних пам’ятках au, яке пишуть замість дифтонга літовської літературної мови після м’яких приголосних, так і вимовлялося як eu, наприклад: džeugtiš DP 211, labieus DP 89 тощо. Частина східних дзукійських говірок має дифтонг eu у 1-й особі однини минулого часу, наприклад: padėu, indėu ~ padėjau, indėjau тощо. Однак діалектний литовський дифтонг eu відрізняється від дифтонга eu у запозичених словах літовської літературної мови якістю складових голосних елементів: голосний елемент діалектного eu e є відкритим, тоді як у літовській літературній мові — дуже закритим. Фонема oi. Її перший компонент — дуже відкритий нелабіалізований голосний елемент середнього підняття заднього ряду ɔ, а другий — короткий закритий голосний елемент високого підняття переднього ряду i. Перехідних голосних елементів між обома компонентами немає. Найхарактерніші комбінаторні відтінки фонеми oi такі: a) дещо просунений уперед oi після твердих губних приголосних b, p тощо, наприклад: bōileris, poikiloterinai тощо; b) зовсім трохи відсунений назад oi після задньоязикових приголосних g, k, наприклад: koinė «койне — спільна давньогрецька мова» тощо. Фонема ui. Її перший компонент — відкритий губний голосний елемент заднього ряду високого піднесення u, а другий — закритий голосний елемент переднього ряду високого піднесення i. Між основними компонентами фонеми ui є один перехідний голосний елемент — короткий відкритий i (тривалістю приблизно 7″—8″); його вимовляють тоді, коли кінчик язика з позиції u рухається вперед, а спинка язика піднімається до твердого піднебіння, щоб зайняти позицію вимови голосного елемента i. Під час переходу від вимови u до i відтягнуті й округлені губи повертаються в нейтральне положення. Найхарактерніші комбінаторні відтінки фонеми ui такі: a) дуже передній ui після всіх м’яких приголосних, наприклад: akmeniu, vėršiu, vėžiu тощо; b) дещо передній ui після твердих передньоязикових приголосних 44 d, t, l, n, s, š, z, ž та ін., губних m, b, p, v і на початку слова перед цими приголосними, наприклад: vėltui, tėvui, ūžti тощо; c) трохи відсунуте назад ui після твердих задньоязикових приголосних g, k, наприклад: vargui, sargui, vaikui, kūtei тощо. 2. Чисті злиті дифтонгічні фонеми15 Фонема ie. Її перший компонент — відкритий голосний елемент переднього ряду високого піднесення i, а другий компонент — відкритий голосний елемент переднього ряду середнього піднесення e. Оскільки елементи i і e обидва належать до переднього ряду, язик дуже мало змінює своє положення (переходячи від вимови i до e, він дуже незначно рухається і вертикально, і горизонтально), тому обидва компоненти дифтонга ie нерозривно зливаються, і між компонентами фонеми ie немає перехідних голосних елементів. Фонема ie трапляється всередині слова, наприклад: bulvėna, kiek, kietis, bulviẽnė, bulvienójas; у відкритій і закритій кінцевій позиції слова, наприклад: ariẽ, jiẽ, kuriẽ, svĩrtie, vagĩẽs, vinĩẽs, svĩrties, juokĩes, prausies; в односкладових словах, наприклад: šie, tie, jie, ties тощо. У литовській літературній мові, як і в західноаукштайтських говірках, на початку слова фонема ie не трапляється: у писемній мові слова, що починаються дифтонгом ie, вимовляють із j, наприклад: iešlaktis (читай jiešlaktis), iena (читай jiena), ieškóti (читай jieškóti), iešmas (читай jiešmas), ietis (читай jietis), ieva (читай jieva) тощо; а префіксальні слова, корінь яких у писемній мові починається дифтонгом ie, у литовській літературній мові вимовляють із j між префіксом і коренем, наприклад: pājėškos (читай pājiėškos), pajiėškāis (читай pajiėškāis) тощо. Частина східних аукштайтів вимовляє jiẽško, jiẽva Ppl, Slm тощо, але jiẽna. Вимова зменшувальних форм цих слів також різниться: jievėlė ~ ievėlė Ppl, Slm, але ienėlė ~ ienėlė Ppl, Slm. У дунінінкській говірці жямайтів на початку слова перед ž, що відповідає ie литовської літературної мови, j також не вимовляють, наприклад: ėnas ~ ienos Lkv, ėva ~ ievā Lkv; але перед ie, що відповідає ė літературної мови, на початку слова вимовляють j, наприклад: jiẽme ~ ėme Lkv, jiẽroks ~ erūkas Lkv тощо. Найхарактерніші комбінаторні відтінки фонеми ie такі: a) дещо передній ie після передньоязикових приголосних l, n, d, t, s, š, z, ž тощо, губних m, b, p, v і після j, наприклад: dieną, šienas, pienas, miega, vienas, jie тощо; b) трохи відсунуте назад ie після задньоязикових приголосних g, k, наприклад: vagĩės, lenkies тощо. Фонема uo. Її перший компонент — закритий голосний елемент заднього ряду високого піднесення u, а другий — досить відкритий делабіалізований голосний елемент заднього ряду середнього піднесення ɔ. Оскільки під час вимови фонеми uo язик дуже мало змінює своє положення як вертикально, так і горизонтально, компоненти uo нерозривно зливаються, і між ними немає перехідних голосних елементів. 15 Литовські літературні дифтонги ie, uo раніше мовознавці називали трифтонгами, або трифонгами, iea, uoa. Експерименти із сепаратором показують, що жоден із цих дифтонгів литовської літературної мови не має голосного елемента a, а натомість має лише рекурсію дифтонгів ie, uo — короткий перехід органів мовлення від вимови цих дифтонгів до нейтрального положення, яке властиве також іншим дифтонгам. У говірках, безперечно, ie, uo можуть мати в кінці голосний елемент a. 45 Найхарактерніші комбінаторні відтінки фонеми uo такі: a) сильно пом’якшений uo після всіх м’яких приголосних, наприклад: žiliūoti, šiuose, paupiuose, jūodis тощо; b) дещо пом’якшений uo після твердих передньоязикових приголосних l, n, d, t, s, š, z, ž тощо, губних m, b, p, v, а також на початку слова перед цими приголосними, наприклад: duoti, šūo, pūodas, uostė тощо; c) злегка відсунений назад uo після задньоязикових приголосних g, k, наприклад: parguosė, kuoša, kuõlas тощо. Скорочення Brt — Бартінінкай, Вілкавішкський район. Grg — Гаргждай. Ig — Ігналіна. Kbr — Кибартай. Krš — Куршенай. Lkv — Лаукӱва. Cvir R II — P. Cvirka, Raštai, II, 1949. Ppl — Папіліс, Пандельський район. Slm — Саламієстіс. Slnt — Саланти. Škn — Шакіна. Tvr — Тверечюс. Krèv ŠP — V. Krėvė, Šiaudinėj pastogėj, 1940. Vlkv — Вілкавішкіс. Všt — Віштітіс. ГОЛОСНІ ТА ДВОГОЛОСНІ ФОНЕМИ ЛИТОВСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ В. А. ВАЙТКЯВІЧЮТЕ Резюме Керуючись стисло викладеними у статті основами теорії фонеми, у розділі «Голосні фонеми та їх класифікація» встановлено, що в литовській літературній мові є 12 голосних фонем: i, į, ē, e, ę, ē, ū, u, ō, ə, a, ā, які поділяються на довгі i, ē, ė, ū, ō, ā і короткі i, e, e, u, ə, a. Тривалість вважається основною фонематичною ознакою голосних литовської літературної мови. 46 Оскільки наголошений і ненаголошений звук окремо у слові вимовити неможливо, наголос, що відіграє фонематичну роль у литовській мові, не може бути ознакою окремої фонеми, а належить до цілого слова. Інтонацію можна було б вважати властивістю окремого звука, оскільки в литовській мові вона притаманна кожному складу і охоплює весь складотворчий звук. Однак, зважаючи на те, що протиставити можна лише інтонацію наголошених слів і що наголошений склад можна встановити лише у слові, інтонація наголошених і ненаголошених голосних та двоголосних вважається ознакою, що виходить за межі складу і належить до цілого слова. Далі, у розділі «Голосні фонеми та їх класифікація» вказано позиційні відтінки кожної голосної фонеми, залежні від наголосу та інтонації; подано класифікацію голосних за рухом язика в горизонтальному й вертикальному напрямках та за участю губ. Після цього на основі експериментальних даних (рентгенограм, палатограм тощо) і слухового аналізу охарактеризовано кожну голосну фонему та вказано її комбінаторні відтінки. У розділі «Двоголосні фонеми та їх класифікація» вказано загальні ознаки фонематичності двоголосних і встановлено, що в литовській літературній мові є 8 двоголосних фонем: ai, au, ei, eu, oi, ui, ie, uo. Там само вказано їхні позиційні відтінки, охарактеризовано кожну двоголосну фонему та виявлено її комбінаторні відтінки.