Slavų kalbų lyginamosios gramatikos apybraiža

НАРИС ПОРІВНЯЛЬНОЇ ГРАМАТИКИ СЛОВ’ЯНСЬКИХ МОВ С. Б. Бернштейн, Нарис порівняльної граматики слов’янських мов. Видавництво Академії наук СРСР, Москва, 1961, 352 с. «Нарис порівняльної граматики слов’янських мов» С. Бернштейна є частиною слов’янської порівняльної граматики, що охоплює вступні питання та розділ фонетики. Це найновіше слово науки про мову щодо порівняльно-історичної фонетики слов’янських мов і загальних проблем славістики. Ця праця, на нашу думку, далеко виходить за межі свого скромного завдання «підручника для студентів» і стає поруч із класичними працями з історичної слов’янської лінгвістики А. Мейє, Н. ван Вейка, А. Селіщева, А. Ваяна. Як з методологічного погляду, так і завдяки численному матеріалу з балтистики, а зрештою й розв’язанню проблеми безпосередніх мовних зв’язків балтійських і слов’янських мов, праця С. Бернштейна має важливе значення для дослідників історії балтійських мов. Приємно відзначити, що питанням балтистики у цій праці приділено значно більше уваги, ніж у попередніх роботах такого типу. Для наших читачів, мабуть, найцікавішим буде розділ книги С. Бернштейна «Мовні зв’язки балтійських і слов’янських мов» (с. 27—37). На відміну від попередніх праць, наприклад В. Вондрака та Я. Міколи, автори яких спеціально не досліджували мовних зв’язків балтійських і слов’янських мов, а обмежувалися констатацією наявного стану, автор нової праці не лише викладає давні теорії, а й формулює власні погляди. С. Бернштейн рішуче виступає проти теорії балто-слов’янської прамови, яка, за його словами, завдала великої шкоди порівняльній граматиці слов’янських мов: ця теорія спонукає дослідників змішувати явища різних епох, створювати штучні конструкції й гіпотези, що гальмують дослідження історії праслов’янської мови (пор. с. 36). Ось чому, на думку С. Бернштейна, теорію балто-слов’янської прамови не можна визнати: a) Багато найдавніших процесів у балтійських і слов’янських мовах відбувалися по-різному. Особливо характерною в цьому відношенні є історія голосних ā, ō, ā̄, ō̄. b) Багато найважливіших процесів праслов’янської мови, що відбулися в найдавніший період її існування, у прабалтійській мові зовсім не виявилися або лише слабко відбилися в окремих її діалектах. Особливо це стосується долі s у балтійських і слов’янських мовах. c) У минулому вся система доказів прихильників теорії балто-слов’янської прамови ґрунтувалася на зіставленні фактів праслов’янської та литовської мов. Дуже часто факти литовської мови подавалися як прабалтійські. Тим часом прабалтійська 313 мова ще в сиву давнину розпалася на дві основні прамови, до однієї з яких належать литовська й латиська, а до іншої — прусська мова. Зіставлення насамперед із литовською мовою викликає заперечення ще й тому, що праслов’янські племена переважно спілкувалися з прусськими та ятвязькими племенами. Немає сумніву, що балто-слов’янська спільність (сообщность) охоплювала насамперед праслов’янську, прусську та ятвязьку мови. Історія праслов’янської мови свідчить, що в період тісних контактів балтійських і слов’янських племен єдиної балтійської прамови насправді вже не існувало. Тому невипадково найважливіші нововведення цієї епохи по-різному пов’язують праслов’янську мову з окремими балтійськими мовами. d) Прихильники теорії балто-слов’янської прамови, попри різні спроби, не можуть розв’язати проблему балто-слов’янських реконструкцій. Цю проблему дуже ускладнює й та обставина, що реконструкція прабалтійської мови значною мірою неможлива: багато балтійських мов безслідно зникли, а ті, що збереглися, не дають змоги відновити чимало явищ прабалтійської мови. e) Дані археології не підтверджують теорію балто-слов’янської прамови. Далі С. Бернштейн доходить висновку, що подібність балтійських і слов’янських мов пояснюється тривалими контактами балтійських і слов’янських племен, які й стали причиною формування балто-слов’янської спільності. Цю спільність підтверджують спільні ізоглоси. Завдання дослідників — визначити характер, територію та час формування цих балто-слов’янських ізоглос (пор. с. 36). Заперечуючи теорію балто-слов’янської прамови, С. Бернштейн водночас наголошує, що дані балтійських мов надзвичайно важливі для вивчення історії праслов’янської мови. Розглядаючи окремі питання славістики, автор праці висловлює чимало цікавих думок, які так чи інакше стосуються історії балтійських мов. Безперечно, нас цікавить питання періодизації історії праслов’янської мови. Історію праслов’янської мови С. Бернштейн поділяє на дві великі епохи: епоху до занепаду закритих складів і епоху занепаду закритих складів. Першу епоху він далі поділяє на три періоди: період безпосередньо після розпаду індоєвропейської прамови, період балто-слов’янської спільності та період від розпаду цієї спільності до епохи занепаду закритих складів. Друга епоха поділяється на два періоди: перший — період занепаду закритих складів, другий — період розпаду праслов’янської мови й формування мов слов’янських народностей. Датою останнього періоду С. Бернштейн вважає другу половину І тисячоліття н. е., зазначаючи, що точніше датування, хай навіть у межах двох століть, як це робила більшість попередніх дослідників, неможливе (пор. с. 51—52). Контакти балтійських і слов’янських племен, на думку С. Бернштейна, почалися в другій половині II тисячоліття до н. е. і могли тривати аж до середини I тисячоліття до н. е. Отже, у середині I тисячоліття до н. е. балто-слов’янська спільність розпалася (пор. с. 60—1). С. Бернштейн погоджується, що ці твердження поки що дуже гіпотетичні. Однак є матеріал, який дає змогу їх уточнити. Насамперед це ті елементи лексики балтійських і слов’янських мов, що сформувалися в період спільного балтійсько-слов’янського ген- 314 протягом життя. Найважливіше тут — відокремити спільний фонд індоєвропейської лексики від новацій балто-слов’янської спільності. Автор праці цілком слушно висуває думку, що попередні дослідники мовних зв’язків балтів і слов’ян приділяли замало уваги південнослов’янським мовам. Виявляється, що часто аналогію до явищ балтійських мов знаходимо в південнослов’янських мовах або лише в болгарській мові. Ось кілька прикладів. У східно- та західнослов’янських мовах уживається назва дерева та його плоду gruša (рос. груша, укр. груша, пол. grusza, полаб. grūsoi, чеськ. hruška). Однак уже в польських говорах, а також у кашубській і лужицьких мовах трапляється варіант цієї назви з k- (пол. krusza, кашуб. kreša, нижньолуж. krušva). Варіант із k- ця назва має також у болгарській та сербсько-хорватській мовах (болг. круша, серб.-хорв. крушка). Отже, тут маємо спільну фонетичну ізоглосу південнослов’янських, деяких західнослов’янських і балтійських мов (пор. лит. kriaušė, прус. crausy, crausios). Трапляються також спільні словотвірні варіанти. Лит. gerklė, gurklys, прус. gurcle відповідають болг. гръклян, серб.-хорв. гркљан, які серед слов’янських мов є поодинокими. Лит. āvinas, латис. auns, прус. awins утворюють спільну ізоглосу зі старослов. овьнь, болг. овен, серб.-хорв. ован, словен. óvan. Лит. milžti, melžiu відповідають старослов. млъзѫ, болг. мълзя, серб.-хорв. мўзем, словен. móžem. Особливо багато лексичних варіантів: лит. burnà — болг. бърна «губа», серб.-хорв. брњица «морда»; лит. žiaunos — болг. джуна «губа»; лит. tárpas — болг. трап «яма», серб.-хорв. тра̀п; лит. draskýti — болг. драскам; лит. dẽšinas — старослов. деснь, болг. десен, серб.-хорв. дѐсан; лит. šalnà, латис. salna — болг. слана «іній», серб.-хорв. сла́на, словен. slána. Трапляються також деякі семантичні варіанти. Наприклад, лит. drebulė (: drebeti) відповідає болг. треперлика, серб.-хорв. трепељљка, словен. trepetljika. На підставі цих фактів робиться висновок, що в далекому минулому між балтськими та сучасними південнослов’янськими мовами, передусім болгарською, тривалий час існували тісні контакти. Оскільки територія проживання балтських племен на півдні не сягала далі за Прип’ять, можна стверджувати, що племена слов’ян, які говорили південнослов’янськими мовами, жили також на півночі праслов’янської території (пор. с. 75). Щоправда, тут слід сказати, що найновіші дослідження В. Топорова й О. Трубачова з гідронімії верхів’я Дніпра1 свідчать, що традиційну межу між балтами й слов’янами по річці Прип’ять, мабуть, треба переглянути, оскільки сліди балтійської гідронімії можна знайти й на південь від Прип’яті. Тому це твердження С. Бернштейна слід дещо уточнити. Зрештою, і сам він в іншому місці (пор. с. 60), говорячи про межі між балтами й слов’янами, зазначає, що невеликі групи балтів могли проникнути на південь від Прип’яті. ¹ Пор. Б. Н. Топоров, О. Н. Трубачев, Балтийская гидронимия Верхнего Поднепровья, „Lietuvių kalbotyros klausimai, t. 4, Vilnius, 1961, p. 198; Лингвистический анализ гидронимов Верхнего Поднепровья, Москва, 1962, p. 232—233. 315 Говорячи про лексичні запозичення, С. Бернштейн зазначає, що найдавніші запозичення, які потрапили до праслов’янської мови з споріднених мов, є балтійськими. Багато спільних елементів балтійських і слов’янських мов не успадковано з індоєвропейської прамови, а запозичено одне в одного в період спільності. Однак немає надійних критеріїв, щоб відрізнити ці запозичення від успадкованих слів. Автор праці вважає, що до таких балтійських запозичень можна було б зарахувати слов’янську назву руки (рос. рука та ін.), яку неможливо етимологізувати на ґрунті слов’янських мов, тоді як у балтійських мовах вона має надійну етимологію (rankà: riñkti). У праці розглянуто також деякі цікаві питання фонетичної субституції. Щоправда, вони стосуються переважно хронології германізмів. Але фонетична субституція, звичайно, торкнулася й давніх слов’янських запозичень із балтійських мов. Явища фонетичної субституції свідчать, що, визначаючи хронологію запозичень, не завжди можна покладатися на дані про фонетичні зміни. Наприклад, ще недавно сліди першої палаталізації в германських запозиченнях заводили вчених у глухий кут (пор. šelm<xelm, kbneže<kuning-). Адже слова, запозичені з германських мов, зазвичай мають у праслов’янській мові сліди другої та третьої палаталізацій (пор. cbrky<kirk, cęta<kintus), тоді як на час контактів слов’янських і германських племен процес фонетичних змін k’>č’, g’>ž’, x’>š’ мав уже давно завершитися. Тому появу слов’янських šelm-, kbneže нині пояснюють у такий спосіб. Результат першої палаталізації тут — не живий фонетичний процес, а явище субституції. Оскільки на час запозичення в праслов’янській мові вже не було складів ke, ge, xe через першу палаталізацію, то ke, ge, xe у запозичених словах закономірно передавалися як č’e, ž’e, š’e. Ці, а не інші відповідники було обрано тому, що приголосні k, g, x у праслов’янській мові в тих самих морфемах могли чергуватися з č’, ž’, š’. Отже, у цьому випадку відповідник ž’e германського ge у слов’янських запозиченнях не є для нас надійним аргументом щодо хронології запозичень. Питання хронології перших германізмів у праслов’янській мові опосередковано стосується й питання віку германізмів, що через слов’ян потрапили до балтійських мов. Як відомо, К. Буга твердив, що «найдавніші слова слов’янського походження германської етимології не сягають глибше III століття до н. е.»2. С. Бернштейн відносить початок слов’янсько-германських контактів до II століття н. е. (пор. с. 97, 169). Основна маса германських запозичень потрапила до праслов’янської мови у II—V століттях н. е. У цей час слов’яни запозичили з германських мов також слова kotъ, šelmъ, osьlъ, від яких пізніше походять наші katilas, šalmas, asilas. Твердження С. Бернштейна щодо взаємин слов’янських і германських мов суперечать гіпотезі про прабатьківщину слов’ян біля Вісли-Одера, яку останнім часом знову висувають3. Однак аргументи прихильників цієї гіпотези поки що справді дуже гіпотетичні. С. Бернштейн зазначає, що ми не маємо жодних даних про те, що слов’яни жили біля Балтійського моря в I тисячолітті до н. е. Аргументом попередніх дослідників, які висловлювали такі думки, була наявність у слов’янських мовах ап- 2 Пор. K. Būga, Rinktiniai raštai, т. 2, Vilnius, 1959, с. 84. 3 Пор. В. В. Мартынов, К лингвистическому обоснованию гипотезы о висло-одерской прародине славян, «Вопросы языкознания», Москва, 1961, № 3, р. 51—59. 316 відповідне слово mor'e. Це слово відоме багатьом індоєвропейським мовам, пор. лат. mare, дав.-ірл. muir, гот. marei, лит. mãrės, mãrios, латис. mare, прус. mary та ін. Однак С. Бернштейн, зокрема спираючись на твердження К. Буги й А. Ісаченка, зазначає, що значення «море» у слов’янського слова mor'e є новішим. Раніше це слово означало «болото, стоячу воду». Отже, воно з’явилося у праслов’янській мові раніше, ніж слов’яни познайомилися з відкритим морем (пор. с. 63—64). Таким чином, воно зовсім не є аргументом на користь того, що люди, які розмовляли праслов’янською мовою, жили біля моря. Окремі питання балтістики автор праці розглядає досить широко, характеризуючи зміни праслов’янської мови, пов’язані з періодом балтійсько-слов’янського мовного союзу. Він зазначає, що вже за балтійсько-слов’янської спільності балтійська прамова розпалася на багато діалектів. Тому й чимало балтійсько-слов’янських ізоглос по-різному пов’язують праслов’янську мову з окремими балтійськими мовами. До найдавніших балтійсько-слов’янських ізоглос слід зарахувати втрату складотворчості голосними сонантами та їх перетворення на дифтонги ir, ur, il, ul, im, um, in, un. Щоправда, складових сонантів не зберегли й багато інших індоєвропейських мов, проте в них цей процес відбувався по-різному, тоді як у праслов’янській і прабалтійській мовах він дивовижно збігався. У період балтійсько-слов’янської спільності інтонація починає відігравати важливу роль у фонетичній і граматичній системі праслов’янської мови. Вона стає самостійним чинником мовної системи. У цій царині для прабалтійської та праслов’янської мов характерні численні спільні процеси. Окремі відмінності також пояснюються діалектним розпадом прабалтійської мови. Вважають, що щодо інтонації найближчими до праслов’янської мови були давньопрусські та ятвязькі говірки (пор. с. 159—60). До періоду балтійсько-слов’янської спільності, ймовірно, слід віднести й перехід складового кінцевого приголосного сонанта m праслов’янської мови в n (пор. с. 165). До цього періоду відносять і явища зміни приголосних перед j. Поряд зі спільними для балтійських і слов’янських мов рисами тут бачимо чимало істотних відмінностей. Тому є підстави вважати, що цей процес, який дуже довго тривав у праслов’янській мові, розпочався вже під час розпаду балтійсько-слов’янської спільності. Щодо долі приголосних перед j, найближчими до праслов’янської мови є латиські та, частково, давньопрусські говірки (пор. с. 166—167). На завершення не можна не зауважити, що приклади з балтійських мов у праці С. Бернштейна дуже вдало дібрані й ретельно перевірені. Можливо, лише замість форм žvaigždė (пор. с. 153), dėdė (пор. с. 148), наведених Ф. Куршайтісом, варто було подати форми літературної литовської мови žvaigždė, dėdė, а замість інфінітива rinkt, не засвідченого в пам’ятках прусської мови (пор. с. 92), зазначити форму цього дієслова senrinka. З приємністю прочитавши одну частину «Нарису порівняльної граматики слов’янських мов» С. Бернштейна, чекатимемо на появу наступної частини цієї праці, у якій також сподіваємося знайти чимало важливих для науки про балтійські мови фактів. Vilnius A. Sabaliauskas 317