Dėl senųjų baltų teritorijos pietryčių ribos

РЕЦЕНЗІЇ ЩОДО ПІВДЕННО-СХІДНОГО КОРДОНУ ТЕРИТОРІЇ ДАВНІХ БАЛТІВ Б. В. Сєдов, Балто-іранський контакт на лівобережжі Дніпра, «Советская археология», 1965, № 4, с. 52—62. Монографія В. Топорова й О. Трубачова «Лінгвістичний аналіз гідронімів Верхнього Подніпров’я», що вийшла 1962 року,1 дістала широкий відгук у нашій країні та за кордоном. Цей відгук не обмежується лише численними рецензіями й анотаціями, а має значно важливіше значення. Згадана монографія стала предметом ґрунтовних розглядів і дискусій та тим стимулювальним підґрунтям, яке заохочує до подальших пошуків і досліджень2. Сьогодні ще зарано гадати, чи підтвердять майбутні дослідження всі думки й гіпотези, висунуті в монографії, однак найважливіші з них (наявність балтійських гідронімів аж до басейну Сейму, відносна хронологія балтійських і слов’янських гідронімів Верхнього Подніпров’я) залишаються неспростовними. Одним із найважливіших і найновіших висновків монографії В. Топорова й О. Трубачова було визначення південно-східної межі поширення балтійських гідронімів і констатація безпосередніх мовних контактів балтів та іранців. Цей сміливий висновок істотно скоригував твердження М. Фасмера про те, що вже в останні століття I тисячоліття до н. е. балтів та іранців розділяли слов’янські племена. Матеріальна культура, що відділяла північних іранців від південних балтів, зазвичай називається археологами юхнівською культурою (за назвою поселення). До останніх років юхнівську культуру одностайно зараховували 1 В. Н. Топоров, О. Н. Трубачёв, Лингвистический анализ гидронимов Верхнего Поднепровья, Москва, 1962. 2 Pavyzdžiui, po monografijos „Aukštutinės Padneprės hidronimų lingvistinė analizė“ pasirodymo įvykusiose dviejose plataus masto toponimikos konferencijose bent kelių pranešimų autoriai, nagrinėję baltiškų vietovardžių substrato problemą, rėmėsi ir minėtąja monografija, plg. Ф. И. Гордеев, К вопросу о происхождении гидронима Москва, kn.: Всесоюзная конференция по топонимике СССР (Тезисы докладов и сообщений), Ленинград, 1965, р. 100; А. С. Стрыжак, Основные гидронимические ареалы Средне-поднепровского левобережья, ten pat, р. 131; В. А. Жучкевич, Гидронимические исследования и историко-географическая реконструкция топонимического ландшафта, kn.: III республиканська ономастична (гідронімічна) конференція (тези), Київ, 1965, р. 31; В. П. Петров, Балтика і славіка в гідронімії України, ten pat, р. 115. 239 до слов’ян. Мабуть, першим засумнівався у слов’янській належності цієї культури Г. Мора, припустивши, що вона може бути балтійською. Один із найвидатніших археологів нашої країни П. Третьяков, який вважав юхнівську культуру слов’янською, згодом (1963 року) змінив свою думку. Однак проблему етнічної належності юхнівської культури цим ще не було розв’язано. Цю проблему, спираючись на дані лінгвістики, особливо топоніміки, розглядає археолог В. Седов у своїй статті «Про балто-іранські контакти на лівому березі Дніпра»3. Не вдаючись до подробиць аргументації, можна назвати найважливіші висновки, які стануть у пригоді лінгвістам, що цікавляться балто-іранськими та балто-слов’янськими мовними зв’язками. Насамперед автор стверджує, що юхнівська культура безперечно є балтійською. Автор пише: «Детальне зіставлення археологічної та топонімічної карти раннього залізного віку свідчить про правильність висновку, що більшість іранізмів у Посейм’ї залишена іншими племенами..., і дає підстави вважати, що значна частина гідронімів балтійського походження в басейні Сейму збереглася з тих часів, коли тут жили племена юхнівської культури» (с. 57). Цей висновок, обґрунтований ретельним порівняльним аналізом решток матеріальної культури в басейні Сейму, цілком підтверджує гіпотезу В. Топорова й О. Трубачова про існування безпосередніх контактів балтійської та іранської мов у басейні Сейму. Однак, мабуть, найбільше мовознавців зацікавить датування балто-іранських контактів, встановлене у статті В. Седова. Як відомо, лише за мовними даними визначити цю дату було неможливо (лінгвістичний аналіз гідронімів у найкращому разі може показати лише відносну хронологію цих контактів). На думку В. Седова, балти принесли юхнівську культуру до Посейм’я приблизно у V—IV ст. до н. е. Рух балтів до Посейм’я, найімовірніше, відбувався з півночі, можливо, з басейну Десни. Отже, контакти балтійської та іранської мов мали розпочатися приблизно у V—IV ст. до н. е. Крім того, В. Седов намагається визначити, як довго могли тривати балто-іранські контакти. На його думку, балто-іранські контакти, що почалися приблизно у V—IV ст. до н. е., могли тривати близько чотирьох-п’яти століть, тобто до початку нашої ери. Іранські (скіфські) племена Посейм’я, коли балти прийшли до Посейм’я з півночі, найімовірніше, не відступили, а до початку нашої ери були асимільовані прибулими балтами. З того, що тут сказано (навіть якщо частину цих тверджень у майбутньому буде скориговано), видно, що басейн Сейму справді був місцем безпосередніх контактів балтійської та іранської мов. Крім того, тепер уже немає жодного сумніву, що балти Посейм’я — носії юхнівської культури — становлять периферійну групу південних балтів, яка прийшла туди з півночі пізніше і, очевидно, зникла раніше за інших дніпровських балтів. Отже, стаття В. Седова «Про балто-іранські контакти на лівому березі Дніпра», появу якої, можливо, частково підказав висновок згаданої раніше монографії В. Топорова й О. Трубачова про безпосередні мовні контакти балтів та іранців у басейні Сейму, зі свого боку не лише підтвердила цей висновок аналізом археологічних даних, а й визначила балто- 3 В. Седов написав іще низку праць, пов’язаних із минулим балтів: В. В. Седов, Следы восточнобалтийского погребального обряда в курганах древней Руси, «Советская археология», 1961, № 2, р. 103—121; В. В. Седов, Курганы летягов, там же, 1964, № 4, р. 36—51, и др. 240 приблизна дата іранських контактів. З методологічного погляду це дуже важливо, оскільки топоніміка й археологія, діючи спільно, можуть дати дуже важливі відомості про найдавніший період історії народів. У цьому випадку цікаво те, що топоніміка відіграла роль розвідника: дослідники інших галузей, ідучи її слідами, не лише не помилилися, а й підтвердили попередні висновки топоніміки. A. Vanagas НАРИСИ З ІСТОРІЇ МОРФОЛОГІЇ СЛОВ’ЯНСЬКИХ МОВ П. С. Кузнецов, Очерки по морфологии праславянского языка, Москва, 1961, 144 p. П. Кузнецов, видатний фахівець зі слов’янських мов, у своїй книзі розглядає питання формування праслов’янських систем відмінювання іменника та дієслова, торкається деяких моментів розвитку цих систем у період існування праслов’янської мови. Автор аналізує мовні явища, пов’язуючи їх одне з одним. Це дає йому змогу досить вдало простежити причини, що спричинили аналізовані явища. Формування й розвиток праслов’янської морфологічної системи неможливо зрозуміти без балтійських мов. У книзі П. Кузнецова аналіз даних балтійських мов посідає дуже важливе місце. Прабалтійська морфологічна система серед усіх індоєвропейських мов найближча до слов’янської морфологічної системи. З цієї причини П. Кузнецов, можливо, дещо перебільшуючи цю близькість, уживає термін «спільна балто-слов’янська мова» (общеславянобалтийский язык). «Спільну балто-слов’янську мову» (або прамову) не реконструйовано ні у сфері фонетики, ні у сфері морфології. Її реконструкція не вдалася навіть авторові розглядуваної книги. Морфологічні системи балтійських і слов’янських мов подібні, але не тотожні. Наприклад, у системах відмінювання іменника є чимало закінчень, які П. Кузнецов не вважає такими, що походять з одного джерела: род. в. одн. лит. rank-os (де -os походить від *-as) і ст.-сл. žen-y (де -y П. Кузнецов виводить із *-om+-s); оруд. в. одн. лит. sūnu-mi (де -mi, найімовірніше, походить від *-mī; на це вказувало б жмудське -mi) і ст.-сл. rabo-mъ (де -mъ походить від *-mi); род. в. мн. лит. vilk-ų (де -ų походить від *-ōn) і ст.-сл. rab-ъ (де -ъ походить від *-on, оскільки в слов’янській мові *-ōn мало б дати -ą), оруд. в. мн. лит. vilk-ais (де -ais походить від *-ōis) і ст.-сл. rab-y (-y фонетично не могло виникнути з *-ōis). Перелічені тут відмінності флексій можуть бути дуже давніми, успадкованими від індоєвропейської мовної спільноти. Загалом флексія іменника в балтійських і слов’янських мовах дуже подібна, але ця подібність виникла не внаслідок спільних інноваційних змін балтійських і слов’янських мов, а тому, що балтійські й слов’янські мови успадкували її від індоєвропейської мовної спільноти. З огляду на це термін «спільна балто-слов’янська мова» видається необґрунтованим. Читаючи книгу, бачимо, що автор має намір знайти спільну основу для багатьох фактів і явищ морфології балтійських і слов’янських мов, хоч вони й різні. Наприклад, П. Кузнецов стверджує (щоправда, дуже обережно), що «спільна 1 K. Būga, Rinktiniai raštai, I, Vilnius, 1958, p. 566 (išnaša). 16. Lietuvių kalbos gramatinė sandara 241