„Балто-славянский сборник“

Серед розбіжностей окремих форм у російській і литовській мовах слід згадати складені форми литовських дієслів, яких нині російська мова не має. Тому ці форми як самостійну категорію литовського дієслова в книзі окремо не розглянуто. Щоправда, про них дещо згадується у зв’язку з видом, дієприкметниками та способами. Однак усі особливості цих форм (їхнє значення, творення й уживання) залишилися нерозкритими. З іншого боку, виникає сумнів, чи правильно форми skaityčiau і būčiau skaitęs перекладати однаково — хотел бы. На нашу думку, останній переклад підходить лише для форми skaityčiau, тоді як для розкриття специфіки форми būčiau skaitęs, можливо, краще годився б дослівний переклад я был бы читавший. Адже литовські skaityčiau і būčiau skaitęs — це зовсім не одне й те саме. Серед складених форм умовного способу литовська мова має також форми būčiau beskaitęs, būčiau buvęs beskaitęs, būčiau buvęs skaitęs, проте жодну з них не згадано навіть у розділі про способи. У книзі литовський būdinys віднесено до прислівника, не пояснюючи його докладніше (с. 239—240). Поряд із його прикладами в книзі наведено також кілька залишків російського būdinys, наприклад: стоямя стоям (с. 239), пор. stovėte stovi, однак їх між собою не зіставлено. На с. 129, 134 стверджується, що литовське дієслово pranešti має значення сообщить, але це не зовсім точно, оскільки воно може також означати пронести (мимо). На с. 189 написано, що дієслово būti може мати лише синтетичну форму permis yvo teesie, однак у литовській літературній мові насправді широко вживається й аналітична форма tegul būna. У деяких випадках автор спирається на приклади лише з однієї мови. У такому разі порівняльний характер книги ніби зникає. Це стосується форм пасивних дієприкметників від неперехідних дієслів (с. 174), російського творительного агентивного дополнения (с. 175), форм наказового способу російської мови мерзни, получай (с. 188) тощо. Хоча книга має чимало недоліків, вона все ж дає досить вдале, хоч і неповне, уявлення про порівняльну морфологію російської та литовської мов. Читаючи й вивчаючи її, не можна не помітити й не оцінити результатів праці автора, важливих для порівняльного мовознавства слов’янських і балтійських мов. Насправді це досить добрий початок великої й важливої праці, яка закладе підвалини для подальших досліджень у цій галузі. За цю книгу К. Мустейкію, безперечно, будуть вдячні студенти, перекладачі, працівники преси та всі, кого цікавлять питання порівняння морфології російської й литовської мов та її вживання. E. Grinaveckienė Балто-славянский сборник, Москва, 1972, 424 р. (отв. ред. В. Н. Топоров). Інститут славістики та балканістики Академії наук СРСР видав ґрунтовну працю «Балто-славянский сборник». У ній опубліковано п’ятнадцять статей і три рецензії. У більшості статей переважає балтистична проблематика, а значна їх частина безпосередньо присвячена литуаністиці. Інтерлінгвістичний характер збірника зумовлює більша половина статей (вісім із п’ятнадцяти), присвячених зв’язкам і контактам балтійських та слов’янських мов. Книга починається статтею З. Зінкявічюса «Про розвиток балтійського вокалізму» (с. 5—14). У цій статті автор шукає нові аргументи на підтвердження того, що в балтійській «прамові» були короткий і довгий голосні a (*a, ā). Так, стверджувалося, що балтійський короткий голосний *o найкраще зберігся у змішаних дифтонгах 320 ŏn, ōm, з яких лише пізніше в одних говірках розвинулися an, am, в інших — un, um тощо. З. Зінкявічюс наводить аргументи, що суперечать цій гіпотезі. Наприклад, про те, що східноаукштайтські un, um походять не від ŏn, ōm, свідчать такі факти, як лит. Antānas і Ańdrius, запозичені зі слов. Antón, Andrzej, або східноаукштайтське luntà, що походить від *lanta < lentà, а не від *lonta. Наступні чотири статті, надруковані одна за одною, присвячені фонології балто-слов’янських мов. Це: T. Sudnik, «Фонологічні системи Lazūnai, литовської, білоруської та польської мов» (с. 15–155); M. Lekomceva, «Про взаємодію фонологічних систем балто-слов’янського пограниччя» (с. 116–134); S. Tolstaja, «Фонологія кінця слова в одній жмудській говірці» [розглядаються явища редукції кінцевих голосних у говірках сіл Elkiškiai, Sablauskiai, Menčiai та Kanteikiai Акмянського району] (с. 135–139); I. Toporova, «Дистрибуція фонем литовської мови» (с. 140–173). У перших двох статтях розглядаються контакти балто-слов’янських мов. Зв’язки балто-слов’янських мов розглядаються ще в кількох статтях, але вже не з фонологічного, а з інших поглядів. У статті M. Lekomceva «Система значень дієслівних граматем у пограничних балто-слов’янських говірках» (с. 174–185) обговорюється вплив, який литовське дієслово справило на місцеві слов’янські мови в селах Dainava, Dainiškės, Stasylos і Pūšyniškės (Sosenkiškės) Шальчинінкського району, а також те, як останні вплинули на систему литовського дієслова. Праця E. Grinaveckienė, I. Kovalčiuk, J. Mackevič та E. Romanovič «Північно-західні білоруські діалекти на кордоні Литви» (с. 377–393) присвячена контактам у фонетиці, лексиці та словотворі між мовами Тракайського, Вільнюського й Шальчинінкського районів Литовської РСР і прикордонними білоруськими (частково також польськими) мовами. Взаємний вплив литовської та слов’янських мов у деяких місцевостях тих самих районів розглядається у статті E. Grinaveckienė «Деякі явища контактування литовської та слов’янських мов (на матеріалі мовних контактів південно-східної Литви)» (с. 394–408). У статті J. Otrembskio «Із словотвору слов’янських і балтійських мов (ст.-слов. mėsec і лит. mėnuo)» (с. 186–192) доводиться, що лит. mėnuo і ст.-слов. mėsec є різновидами того самого балтійсько-слов’янського слова, словотвірними варіантами. Це, мовляв, ще один аргумент на користь єдності балто-слов’янських мов. Цікавих висновків доходить R. Ekertas у статті «Про деякі відмінності іменних основ на i в балтійських і слов’янських мовах» (с. 206–216). Передусім автор стверджує, що розглянутий матеріал підтверджує його попередню думку про архаїчніший характер балтійських мов порівняно з праслов’янськими, незалежно від того, як тлумачити цю архаїчність. Давньоруська мова нібито посідає проміжне становище між праслов’янською та східнобалтійськими мовами. Отже, висновок R. Ekertas не збігається з висновком J. Otrembskio. У статті S. Karaliūnas «Про балтійський відповідник слов’янського *pasti» (с. 281–288) показано, що слов’янському *pasti «пасти, годувати; проганяти, охороняти» відповідають лит. póšėti «шанувати (ідолів)», póšelėti, pūoselėti «дбайливо годувати, добре доглядати, плекати», лат. pašēt «плекати, дбати, жаліти, захищати», pàst «дбати, доглядати». Особливе місце в цій збірці посідає велика (шістдесят сторінок) праця L. Nevska-jos «Словник балтійських географічних апелятивів», у якій подано близько 1180 географічних термінів литовської та латиської мов. Терміни наведено в алфавітному порядку, зазначено їхні значення та джерело. Етимологічних та інших пояснень немає. Словник географічних термінів такого характеру й обсягу вперше публікується в балтійській лінгвістичній літературі. Його значення багатогранне. Насамперед він стане підґрунтям для 321 порівняльних студій географічної термінології, яких слов’янські краї останнім часом удостоїлися досить докладних1. Балтійський матеріал із цієї галузі був важкодоступним. По-друге, цей словник стане вельми корисним дослідникам топонімів. Зрозуміло, що в першій праці такого характеру трапляються неточності й недоліки, найважливішим з яких, на нашу думку, є її неповнота. Оскільки авторка не подала жодних вступних зауваг чи висновків, критерії добору термінів залишаються читачеві незрозумілими або лише вгадуються. Із самого списку скорочень можна встановити, що авторка користувалася, мабуть, трьома найважливішими джерелами: друкованими працями, картотекою «Словника литовської мови» та «Атласу литовської мови», а також власними даними, зібраними з литовських говірок. Отже, можна було б сподіватися, що словник буде досить повним. Однак бракує чималої кількості термінів. Найважливіше — до словника не потрапили навіть деякі географічні терміни, надруковані у «Словнику литовської мови» (LKŽ) або наявні в картотеці «Словника литовської мови» (LKŽK). Наприклад, важко зрозуміти, чому в словнику немає хоча б таких термінів: aptaką, apteką «розлив річки» (LKŽ I 272, 273), bėdrė «яма; дорожня яма, калюжа, трясовина, низина» (LKŽ I 711), galvis, gálvis «природний ставок на місці старого русла річки або в затоці; крутий берег викопаного ставка» (LKŽ III 85), gerklė «морська (річкова) затока» (LKŽ III 258), įgerklis «вузьке місце; вузька смуга землі, що врізається в ліс або лежить між водоймами, півострів» (LKŽ IV 21), intapas «глибоке місце у воді» (LKŽ IV 122); išplėša «проміжок, розширений водою, яр» (LKŽ IV 226) kliurkė «рідка багнюка, болотиста місцина» (LKŽ VI 128), krūšis «груша, підгрушшя» (LKŽ VI 726), pólymas «болото, трясовина; велика ділянка лісу чи поля; невеликі ліски» (LKŽK), smėltė «пісок, піщане місце» (LKŽK) (хоча smėlis, smėlynas є), šilia «болото, торф’яниста земля; сосновий ліс, пуща» (LKŽK), šimša «мокрий луг, болото» (LKŽK), šlapókšnis «мокрий луг» (LKŽK) тощо. Друга обставина, що знижує наукову цінність цієї статті, — різні дрібні неточності, які в ній трапляються, наприклад: ákis «око», akmenynė «кам’янистий ґрунт», apačia «низ», burliūngė «бурлинге̇», dūmbrės «dūmbrės», galūkalnė «galūkalnė», gelminė «глибина», įplėša «вимоїна», kalnūgubris «kalnūgubris», kalniūkštis «пагорбок», kriaukšlynė «мушляник», muõla «muõlas», perejá «péréja», saušbalė «суха западина», užūžilė «užūžilė», vagá «vagà», vidūgiriai «vidūgiriai», vodėlė «vodėlė» тощо. Терміни наведено з позначенням наголосу. Однак частину з них подано без наголосів, хоча в джерелах, звідки ці терміни взято, зазначено місце наголосу й інтонацію: bliūdas «bliūdas», duobija «duobija», ežeras «ežeras», kem(s)as «kėmsas», kemzras «kėmzras», kiešynas «kiešynas», liūgnas «liūgnas», pabalė «pabalė» тощо. Ці неточності, недогляди та помилки свідчать, що згадану статтю готували й друкували без належної уважності. У збірці опубліковано дві статті з балтійської міфології. Відомий фахівець у цій галузі Več. Ivanovas у статті «Відображення індоєвропейської термінології культу близнюків у балтійських мовах» (с. 193–205), продовжуючи дослідження американського вченого D. Ward² та інших, показує, що 1 Н. И. Толстой, Славянская географическая терминология, Москва, 1969; Я. Яш- кія, Беларускія геаграфічныя назвы, Мінск, 1971; M. Jurkowski, Ukraińska terminologia hydrograficzna, Wrocław-Warszawa-Kraków-Gdańsk, 1971; P. Nitsche, Geographische Terminologie des Polnischen, Köln, 1964. 2 D. Ward, «Божественні близнюки. Індоєвропейський міф у германській традиції», Berkeley and Los Angeles, 1968. 322 Відображення культу божественних близнюків є і в балтійських мовах, особливо в латиських народних піснях. Лит. Dievo sūneliai, лат. Dieva dēli (пор. лат. Ābelkoka laivu daru / Abi gali pazelīti / Dieva dēli jūrējin̄ / Saules meitu vizina), на думку Вяч. Іванова, є відповідниками індоєвропейської термінології культу близнюків (пор. вед. Divó nāpātā «сини бога або Дьяуса — неба», гр. Dioskūrai — Διόσκουροι «сини Зевса»). Дослідження Д. Ворда дають змогу реконструювати індоєвропейський міф про божественних близнюків — синів бога Сонця, — які залицяються до своєї сестри, чиє ім’я означає сонце: вед. Sūryā «Сонце» або Duhitā Sūryasya «дочка Сонця». Вяч. Іванов вважає, що в балтійських мовах відповідниками цієї частини міфу про божественних близнюків є лит. Saulės duktė, лат. Saules meita. Вяч. Іванов знову повертається до питання, що означає латиське фольклорне слово jumis. Походження цього слова пояснювали дуже по-різному (пор., наприклад, фін. jumala, лів. jumal «бог»). Спираючись на реконструйований індоєвропейський міф про божественних близнюків, сюжет якого ґрунтується на інцесті, та на безсумнівний факт, що в давній індоєвропейській традиції божественних близнюків могли позначати одним словом — вед. Yama, авест. Yima, — автор доходить висновку, що латиське слово jumis належить до індоєвропейської термінології божественних близнюків, хоча на його пізніше вживання певний вплив могла справити балтійсько-фінська мовна група. Дослідження цієї галузі, розпочаті раніше3, продовжує В. Топоров у статті «Нотатки про балтійську міфологію» (с. 289—314). Мета цієї статті, як пише автор, — «реконструювати деякі риси ієрархічної структури балтійського пантеону (точніше, пантеонів), спираючись на розподіл теонімів у збережених списках богів» (с. 289—290). Перша (і більша) частина статті присвячена прусським богам. На початку автор подає дуже ретельно укладений за різними джерелами список імен прусських язичницьких богів. Пояснення походження імен богів, наведені у статті, будуть цікавими фахівцям багатьох галузей. Спираючись на зафіксовані в історичних джерелах зауваги щодо розподілу або безпосередньо на списки богів, В. Топоров подає дві архетипні схеми ієрархії прусських богів. На думку автора, одна з таких схем могла б мати такий вигляд: Подальша еволюція цієї схеми була такою: 1) Deivs отримав епітет Okopirms, який згодом став основою імені; 2) Trimps розділився на Potrimps і Autrimps (у деяких варіантах також Natrimpe); 3) епітет імені Patols, Bardoits, відокремився ³ В. Н. Топоров, Про давньоіндійську Упас (Usas) та її балтійську відповідність (Оѕінѕ), кн.: Індія в давнину, Москва, 1964, с. 66—84; Про одну «ятвязьку» міфологему у зв’язку зі слов’янською паралеллю, «Acta Baltico-Slavica», III, 1966, с. 143—149; До балто-скандинавських міфологічних зв’язків, Donum Balticum, Стокгольм, 1970, p. 534—543. 323 від цього імені й став самостійним; 4) Patols отримав ім’я Pekols; 5) Pekols розділився на Pekols і Pokols; 6) до пантеону було включено Svaitix. У другій частині статті В. Топоров узагальнює відомості історичних джерел про литовський пантеон XIII ст. Джерел, щоправда, небагато (Волинський літопис і вставка 1261 р. до «Хроніки» Іоанна Малали), проте й ці порівняно скупі відомості дали змогу В. Топорову дійти цікавих висновків. Зокрема, В. Топоров знову повертається⁴ до думки, що згадане у Волинському літописі ім’я бога Diviriksa (Диверикъзу, Дивирика) слід тлумачити не як «Божий князь», а як «Божа різка». Особливе місце в рецензованій збірці посідає студія В. Топорова «Baltica» Подмосковья» (с. 217—280). У цій праці В. Топоров послідовно продовжує низку робіт багатьох попередніх дослідників (А. Кочубинського, А. Погодіна, К. Буги, А. Шахматова, А. Соболевського, М. Фасмера, Б. Серебренникова та ін.), а також авторів останнього десятиліття, насамперед В. Топорова й О. Трубачова,⁵ присвячених поширенню балтійської топонімії на схід від сучасних балтійських територій. У попередніх працях було визначено південно-східну межу ареалу балтійських топонімів. Східна межа залишалася нез’ясованою. Мета студії «Baltica» Подмосковья» — саме визначити східну межу балтійської топонімії. Слід сказати, що поняття «балтійський» тут уживається дещо в іншому значенні, ніж раніше. Як відомо, В. Топоров — один із найважливіших представників теорії, згідно з якою слов’янські мови сформувалися з периферійних балтійських діалектів. Цей погляд цілком чітко викладено у статті В. Топорова «До питання про топонімічні відповідності на балтійських територіях і на захід від Вісли»⁶, де сказано, що «балто-слов’янський» період територіально пов’язаний з областями, які межували з історичними балтійськими землями на заході, півдні та південному сході, і що хронологічно він тривав від часу існування давніх балтійських діалектів до відокремлення від них тих периферійних груп, з яких згодом розвинулися слов’янські мови»⁷. Очевидно, одна з найважливіших цілей студії «Baltica» Подмосковья» — утвердити це припущення, спираючись уже не на західну, а на східну «периферію»⁸. Тому поняттю «балтійський» надається дуже своєрідний, сказали б, особливий зміст. Тут поняття «балтійський» протиставляється поняттю «слов’янський» не в етнічному і навіть не в мовному, а радше в історичному й типологічному сенсі. Так само, як у статті йдеться про «Baltica» Подмосковья», можна, мовляв, говорити і про 4 Див. В. Н. Топоров, До балто-слов’янських міфологічних зв’язків, Donum Baltic um, с. 535. 5 В. Н. Топоров і О. Н. Трубачев, Лінгвістичний аналіз гідронімів Верхнього Подніпров’я, Москва, 1962; О. Н. Трубачов, Назви річок Правобережної України, Москва, 1968 та ін. 6 В. Н. Топоров, До питання про топонімічні відповідності на балтійських територіях і на захід від Вісли, «Baltistica» I(1), 1966, p. 103—111. Пор. також: В. Н. Топоров, Про балтійські елементи в гідронімії та топонімії на захід від Вісли «Slavica Pragensia», VIII, 1966, с. 255—263. 7 Там само, с. 104. 8 Останнім часом з’явилася нова праця В. Топорова, у якій цю гіпотезу обґрунтовано апелятивною лексикою: В. Н. Топоров, Балтизмы в русских говорах, кн.: Балтийские языки и их взаимосвязи со славянскими, финно-угорскими и германскими языками. Тезисы докладов научной конференции, посвященной 100-летию со дня рождения акад. Я. Эндзелина, Рига, 1973, стр. 43—46; В. Н. Топоров, К вопросу о балтизмах в славянских языках (теоретический взгляд), „Известия Академии Наук Латвийской ССР“, 1973, № 2, стр. 90—96. 324 «Slavica Pribaltiki», маючи на увазі форми безсумнівно балтійського походження, у своїй еволюції просунулися значно далі за більшість інших9. Такі території, назви місцевостей яких можна інтерпретувати у двох цілком різних напрямах (як слов’янські та як балтійські), утворювали ареали, де відбувалася (а подекуди відбувається й тепер) диференціація балтійських і слов’янських елементів, точніше — перетворення перших на другі. Такий зміст поняття «балтійський» надає дослідникові дуже багато свободи, тому дискутувати щодо «балтійського» чи «слов’янського» характеру топонімів, згаданих у статті, зазвичай дуже важко: для цього довелося б поставити під сумнів саму концепцію, яка, на наш погляд, є і цікавою, і оригінальною. Хоч би як розуміти зміст поняття «балтійський», автор наводить у статті чимало гідронімів Підмосков’я, які вважає безсумнівними балтизмами. Наявність у Підмосков’ї топонімів балтійського походження не є несподіваною. Передусім відомо чимало історичних фактів, які свідчать, що колись у Підмосков’ї жили балти. Мабуть, найважливіше з них — свідчення руських літописів про те, що біля річки Протви ще на початку другого тисячоліття жило балтійське плем’я — голядь10. У статті знаходимо й інші історичні відомості, що підтверджують припущення, ніби на територіях Підмосков’я справді жили балти. Тут доречно згадати й дивовижні результати дослідження поселення Троїцького в Підмосков’ї (Можайський район). За матеріалами цих досліджень видано дві книжки11, висновок яких цілком збігається з історичними свідченнями: у Троїцькому тривалий час жили балти12. До речі, у другій із цих книжок надруковано статтю відомого археолога В. Сєдова «Балтійська гідронімія Волго-Окського межиріччя», у якій автор наводить 180 гідронімів цього регіону, що вважає балтійськими13. Отже, маємо дві праці, у яких розглядаються гідроніми, по суті, тих самих місцевостей і багато з них визнаються балтійськими. Важко повірити, що це могло бути випадковістю. Однак ці дві статті породжують і інші міркування. Обравши об’єктом дослідження, по суті, ту саму територію, обидва автори вважають балтійськими далеко не ті самі назви водойм: гідронімів, які в обох статтях визнано балтійськими, лише близько 70. Отже, понад половину гідронімів, які В. Сєдов вважає балтійськими, В. Топоров такими не вважає. І навпаки — лише менш як третина «балтизмів» В. Топорова дістала подібну інтерпретацію у статті В. Сєдова. Уже сам цей факт свідчить про певну суб’єктивність у тлумаченні балтизмів і про те, що остаточних висновків щодо походження багатьох гідронімів Волго-Окського межиріччя ще не зроблено. В. Топоров визначає також досить чітку східну межу поширення балтійських топонімів, яка, на його думку, проходить приблизно від Калініна вздовж Москви-ріки до її впадіння в Оку. Цікаво, що думка В. Топорова щодо східної межі балтійських топонімів майже повністю збігається з думкою В. Сєдова14. Розглядаючи понад 300 топонімів Підмосков’я, В. Топоров дуже широко використовує балтійський ономастикон. Це цілком зрозуміло, адже балтійські 9 В. Н. Топоров, „Балтика“ Подмосковья, стр. 263. 10 Теп рат, 270. 11 Давнє поселення в Підмосков’ї, Москва, 1970; Давнє поселення в Підмосков’ї, Москва, 1971. 12 Древнее поселение в Подмосковье, 1970, стр. 94 ir t.t. 13 Древнее поселение в Подмосковье, 1971, стр. 99–119. 14 В. Седов, min. veik., p. 108. 325 Відповідності визначають етимологію багатьох топонімів; без них була б неможливою й сама концепція балтизмів. Балтійська ономастика, як відомо, ще порівняно мало досліджена й опублікована, тому автори, особливо іноземці, завжди стикаються з труднощами, які іноді бувають настільки значними, що позначаються на науковому рівні їхніх праць. Певною мірою це стосується й розглядуваної статті, найважливішим недоліком якої, мабуть, є недостатньо диференційований підхід до балтійської ономастики. Йдеться ось про що: у балтійській ономастиці, поряд із її архаїчними — балтійськими та індоєвропейськими — елементами, є значно більше новотворів, що виникли порівняно недавно. Розв’язуючи подальші проблеми балтійського минулого, важливо відсіяти нове й оперувати лише її давніми елементами. Маємо констатувати, що в розглядуваній статті це не завжди вдавалося зробити, тому в ній чимало зіставлень та етимологій, які після згаданого добору балтійської ономастики виявляються неточними або неповними. Найважливіше те, що автор часто зіставляє гідроніми Підмосков’я з балтійськими ойконімами, значна частина яких походить від особових імен. Наприклад, назву річки Ворча не можна пов’язувати з литовськими селами Varkalių та Varkališkių тощо, оскільки обидві ці назви сіл походять від особового імені Varkalys, а особове ім’я, своєю чергою, походить від назви професії varkalys «мідник». Житойка не може зіставлятися з литовськими селами Getaučių та Getautiškių, оскільки ці ойконіми походять від складного литовського особового імені Gė-tautas, Ge-taūtis. Те саме можна сказати й, наприклад, про зіставлення назви річки Мошонка з литовським селом Mastautų, назва якого походить від складного особового імені Mãs-tautas. Цю назву річки не можна пов’язувати й із литовськими селами Masių та Masionių, оскільки ці назви сіл походять від прізвищ Masys, Masionis, а ці прізвища — від хрестильного імені Motiejus. Є й інші випадки, коли балтійськість гідронімів Підмосков’я обґрунтовують балтійськими топонімами, утвореними від хрестильних імен або прізвищ, похідних від хрестильних імен. Скажімо, «балтійське» походження назви річки Юшинка доводять, пов’язуючи її з литовськими селами Jusėnų, Jusiškio, Jusių, латиськими назвами Jusi, Juši тощо. Насправді всі ці топоніми походять від особових імен — литовського Jusys, латиського Jusis тощо, які, своєю чергою, є переробленими формами хрестильного імені Justinas. Пов’язування назви річки Микажель із литовськими селами Mikėnų та Mikašiūnų, латиськими назвами Mikis, Mikīši тощо також є помилковим, адже ці назви місцевостей походять від особових імен — литовських Mikėnas, Mikašius, латиського Mikis тощо. Ці особові імена походять від хрестильного імені Mýkolas, латиського Mikēlis. Особливо небажані випадки, коли якийсь гідронім Підмосков’я зіставляють із багатьма балтійськими топонімами, що самі мають різне походження. Скажімо, який сенс перелічувати при назві річки Улупинка литовські топоніми: річку Ūla, село Uličėlės (має бути Ūlyčėlės) і село Ulitėlės (має бути Ūlytėlės), село Uliūnų тощо, коли назви сіл Ūlyčėlė та Ūlytėlė походять від полонізму ulýčia «село, селище», назва села Ūliūnai — від прізвища Uliūnas, а назва річки Ūla, можливо, є давнім балтійським гідронімом, який можна пов’язувати з назвою розглядуваної річки. Підозрілих і сумнівних зіставлень та етимологій чимало. Проте більшість усе ж видається достатньо переконливою, тож критичні зауваження не руйнують загальної концепції статті. Наприкінці збірника надруковано три рецензії: E. Grinaveckienė, J. Senkus: Z. Zinkevičius, Lietuvių dialektologija, Vilnius, 1966; S. Karaliū- 326 нас: А. П. Непокупный, Ареальные аспекты балто-славянских языковых отношений, Киев, 1964; Б. Л. Огибенин: A. Dundes, The Binary Structure of „Unsuccessful Repetition“ in Lithuanian Folk Tales, „Western Folklore“, 1962, V, XXI, N 3. Перед нами — важлива праця з балтистики, які в небалтійських країнах видають дуже рідко. Широта тематики та належний науковий рівень, без сумніву, зроблять цей збірник настільною книгою для фахівців багатьох галузей. A. Vanagas