Dėl „*-ān“ atitikmenų liet. „*ā“ kam. vardažodžių ir įvardžių galūnėse kilmės

GRAMATINĖS KATEGORIJOS IR JŲ RAIDA LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI XVIII (1978) Дискусії V. GRINAVECKIS ПРО ПОХОДЖЕННЯ ВІДПОВІДНИКІВ *-ān У ЗАКІНЧЕННЯХ ІМЕННИХ СЛІВ І ЗАЙМЕННИКІВ *ā-ОСНОВИ В ЛИТОВСЬКІЙ МОВІ 1. ВІДПОВІДНИК -a, -ā (У СХІДНИХ ГОВІРКАХ -u, -ū) Майже на всій території литовської мови давній акутований кінцевий *-án слова перейшов у короткий -a (: лит. одн. орудн. tā riba višta, мн. знах. tās rības vištās), який у різних говірках відповідно змінювався залежно від їхньої фонетичної системи². Подекуди в північних і південно-західних говірках західних аукштайтів закінчення -a < *-ān як реліквія трапляється довгим (хоча поряд із ним під впливом літературної мови тепер уже звичним і вимовляється також нормативний відповідник — коротке a). У говірці Мітувасу-Упині, на відміну від літературної мови, таке -a вимовляється довгим у закінченнях займенників anà, jì, jìjė ’joji’, katrà, ši, šità, šiojė ’šioji’, tà, tojė ’toji’, а також однини орудного відмінка й множини родового відмінка займенникових прикметників, числівників і дієприкметників, наприклад: su anà, jà, jàje, katrà, šìę, šìeje, šità, tà, tojė; anàs, jàs, jàsias, katràs, šiàs, šiàsias, šìtas, tà, tàsias; baltàja, pirmàja, audžiančiàja; baltàsias, pirmàsias, audžiančiàsias (Grinaveckienė 1957: 152—153; Zinkevičius 1966: 278, 310). Довге a < *-ān у тих самих випадках траплялося й раніше в говірці околиць Смалінінкай—Вієшвіле (Юрбаркський район) (: su geràja, geràsias, tàs, kitàsias ’kitas’). Довго вимовляється -a цього походження також у другому компоненті займенникової форми jòji поблизу Вішакіо-Руда (: su jèje) та ін. У капсайських і занавикських говірках форми однини орудного відмінка й множини родового відмінка займенників jì, tà вимовляються з довгим -a (: su tà, jà, tàs, jàs || jàs, Senkus 1962: 213), у західноаукштайтській говірці поблизу Латвії — форми множини знахідного відмінка anà, jì, katrà, ši, tà (: anà’s, jà’s, š’à’s, katrà’s, tà’s, Jonai tyte 1969: 201, 203, 204; LKT: 156.) За твердженням А. Йонайтите, у Шакінській говірці довгим є -a також у формі множини знахідного відмінка займенника šita: šita’s ’šitas’. Довго вимовляється a цих займенникових форм і в деяких говірках центральних аукштайтів, наприклад: tà’s ’tas’ (LKT: 226). Фр. Куршайтісу відомі форми su tà, šià; tàs, šiàs, Й. Яблонськісу — su jà, šią; jàs, šiàs, tàs (Kuršaitis 1876: 236—237; Kriaušaitis 1901: 23, 25; Jablonskis 1957: 227). З. Зінкявічюс (1966: 310—311) зазначає форми tą ’ta’, tàs ’tas’ на території південних говірок західних аукштайтів, tū, tū. ~ tà (< *tān) — у східноаукштайтських говірках (пор. також Valeckienė 1965: 1Що акутований *-ān був лише одним, спільним для всієї території литовської мови закінченням множини знахідного відмінка іменників *ā-основи (і займенників), переконливо й обґрунтовано довів Й. Казлаускас (1968: 162, 163, 189). Це цілком підтверджують і дані інших дослідників (Šukys 1959: 159; Jasińskaitė 1959: 191; Vidugiris 1969: 167). 2Коротке -a цього походження у відкритому кінці слова в ареалі жмудських говірок на північний захід від Кліколи, Акмене, Алседжяй, Гаргждай (Grinaveckis 1973: 214) відповідає редукованому -ǝ (: mažò ~ mažà, kójo ~ kója, gerójo ~ geràja), а у східноаукштайтських і дзукських говірках — короткому (подекуди редукованому) -u (: mažù, mažù, maž ~ mažà, kóju, kóji, kój ~ kója). У закритому кінці слова цих говірок, як і кожне -a цього походження в закритому й відкритому кінці слова на решті території литовських діалектів, воно вимовляється коротко, а після j ще й переднішає. 125 : 655). У говірці Зієтели зафіксовано один випадок, коли довге -a має закінчення однини інструментального відмінка іменника *ā-основи daikta-, наприклад: xmoraˈ ~ chmoràˈ ’debesim’ (Arumaa 1931: 51)³. Акутований *-án першого компонента займенникових форм у літературній мові та південних і північно-західних говірках західних аукштайтів перейшов у довге -a (позначуване з огляду на походження як -ą); ненаголошений *-ān другого компонента, що перейшов у -ā, тут також скоротився (: baltāja, baltāsias, gerāusia, gerāusias). На території східноаукштайтських говірок поблизу Медейкяй, Ужжялінай, Біржай, Віршкупенай, Гейджюнай, Папіле, Антазаве, Вабалнінкаса, Панемуне, Лукштас, Свобішкіса, Анташави, Субачюса, Зарасая, Рукішке, Шейматіса акутований *-ān першого компонента займенникових закінчень закономірно відповідає діалектному -ū (: baltūjų⁴ ~ baltāja, baltūs’as ~ baltāsias, пор. jų kūsnis ~ kāsnis)⁵. Між Сувайнішкісом, Рокішкісом, Купішкісом, Свядасай, Рубікяй, Лялюнай, Балнінкай, Молетаєм, Біютишкісом, Неменчинє, Куктишкісом, Даугайляй, Дегучяй, Сувієкасом діалектне -ū є лише в закінченні першого компонента однини інструментального відмінка займенникових форм (gerūju ~ gerąja). Однак на межах говірок і дрібніших говорів через тісні взаємні контакти поряд із цими формами нерідко паралельно вживаються й форми з іншими рефлексами давнього акутованого *-ān. Так, поряд із baltūj ~ baltāja, baltūs’s ~ baltāsias у Паровеї вимовляють і baltuoj ~ baltāja, baltūos’s ~ baltāsias, поблизу Імбрада — також baltōs’as ~ baltāsias, поблизу Каршакишкіса⁶ — також baltōju ~ baltāja, baltōs’as ~ baltāsias, поблизу Рагувеле й Біржая⁷ — також baltuos’s ~ baltāsias, поблизу Казитишкіса — також gerūju ~ gerąja, gerōs’as ~ gerāsias, поблизу Спітреная — також gerō ~ gerāja. Мабуть, з цієї причини З. Зінкявічюс (1957: 75) вважає форми східних аукштайтів baltūjū ~ baltāja, baltūsbs ~ baltāsias такими, що зникають. Яким чином давній акутований *-ān у північних і південних говірках західних аукштайтів, а також у закінченнях першого компонента займенникових форм літературної мови (як і в корені слова) дав довге -a, а на зазначеній території східноаукштайтських говірок у згаданих випадках — довге -ū, а в усіх решті випадків — короткі a, u? З огляду на те, що довге й коротке -a з *-ān у північних і південних західноаукштайтських говірках та літературній мові є широкими й не мають жодної назалізації, є вагомі підстави вважати, що -n в акутованих закінченнях (як і в корені) тут зник, не залишивши назалізації голосного, і тому носового голосного не утворив. Отже, процес зникнення -n тут був таким коротким, що перший компонент цього дифтонга, голосний -ā, успадкував від -n лише довготу. Тому споконвічно довге кінцеве -a іменників *ā-основи тут просто подовжилося ще більше. Й. Казлаускас (1972: 83–84) обґрунтовано стверджує, що до зміни акутованих закінчень у литовській мові «в кінці слова і всередині слова перед фрикативними приголосними з дифтонгів, другим компонентом яких був носовий приголосний, сформувалися носові голосні». На нашу думку, таке твердження обґрунтоване, оскільки в пізніші часи зникнення n в акутованих дифтонгах у тих самих литовських діалектах більше не повторюється. Отже, цілком можливо, що саме тоді в цих говірках міг зникнути й приголосний -n акутованого *-ān. Його рефлекс, довге -a, у кінці слова скоротилося (: gerà < *gerān, geràs < *gerāns, pirmāją < *pirmān, pirmāsias < *pirmāns- jāns), а в першому компоненті займенникових форм (як і в корені) збереглося довгим (: gerāja < *gerājan, gerāsias < *gerānsjāns). Однак, як ми бачили, подекуди в західноаукштайтських говірках -a цього походження збереглося довгим і в закінченні. У закінченнях займенників довге -a тут, найімовірніше, могло зберегтися через наголос на закінченні (пор. aną, anų, katrą, katrų..., ją, jų, tą, tų... і aną ’ana’, anās ’anas’, tą ’ta’, tęs ’tas’, katrą ’katrą’, katrās ’katras’ 3 Abejotina, mums rodosi, E. Fraenkelio (1936: 47) nuomonė, jog Žietelos xmoraˈ ilgasis -a galūnėje galėtų būti kilęs iš -ai (< -aija) dėl apokopės, kadangi apokopė paprastai vyksta tik nekirčiuotuose skiemenyse ir jai būdingas vien mechaniskas garso numetimas. Greičiau, kad ilgasis -a, šiuo atveju būdamas vienišas, traktuotinas kaip reliktinis, esantis šnektoje iš seno ir, galima sakyti, yra atsiradęs tiesiog iš *-ān (> -ā). 4У зоні найсильнішої редукції закінчень (басейну річки Муша та суміжних говірок) закінчення другого компонента займенникових форм редуковані або й зовсім випали. У наведених прикладах тут (і в інших місцях), якщо точного місця не зазначено, відповідні фонетичні зміни не позначаються. 5 Dar plg. rytų aukštaičių senėji ~ sendžio (Drotvinas — Grinaveckis 1970: 97; dar žr. Zinkevičius 1957: 95; Jasińskaitė 1959: 191; Zinkevičius 1966: 291). 6 Vns. in. formą baltōja iš Kāršakiškio pateikia ir Z. Zinkevičius (1966: 290). 7 Z. Zinkevičius (1957: 95) iš Biržų pateikia tik formas baltūjų ir baltūsos. 126 тощо), у закінченнях II компонента займенникових форм — імовірно, під впливом аналогії форм, зумовлених кінцевим наголосом займенників (за тим, tās, ją, jās тощо — також jąją, jąsias, tąją, tąsias, а також gerąją, gerąsias… тощо). У згаданих східноаукштайтських говірках кінцевий -n дифтонга з акутовою інтонацією *-án також, мабуть, зник у час, указаний J. Kazlauskas, проте тут цей процес відбувався інакше. З огляду на те, що тут рефлекс *-án у I компоненті займенникових форм — це вузький довгий -ū (у II компоненті вимовляється -u), є підстави вважати, що в тих говірках -n зникав повільно. Тому разом із довготою голосному -ā передалася також назалізація -n. А під впливом останньої ā швидко звужувався, був звужений найбільше (Kazlauskas 1972: 84; Zinkevičius 1972: 227–228) і, перетворившись на вузький довгий -ū (у II компоненті — на короткий -u), зберігся до наших часів. Аргументів, що суперечили б такому розвитку *-án у цих говірках, принаймні наразі не видно, оскільки він безпосередньо випливає з фонетичної системи цих говірок, яка, по суті, і допомогла виявити та з’ясувати цей розвиток. 2. ВІДПОВІДНИК -ai У говірках південних західноаукштайтів і середньоаукштайтів між Kudirkos Naumiestis, Griškabūdis, Garliava, Jieznas, Nemajūnai та Navininkai на місці наголошеного давнього акутового *-án (поряд із новішими нормативними формами, що виникли під впливом літературної мови) тепер маємо рефлекс -ai. Тут він трапляється в корені (основі) слова, у закінченнях займенників і прикметників, а також у закінченнях I компонента займенникових форм, напр.: kãisnis, sáispāra, pagelaišk; su tái gerãi mergà; anáis móteris; su gerãja, gerãsiais тощо; див. також Senkus 1955: 64, 126–127; 1960: 146–147; 1962: 213, Zinkevičius 1966: 137; LKT: 193–213, 232, 234–235). Випадки наголошеного -ai < *-án поруч із, безперечно, новішим -a < *-án наводить також Fr. Kuršaitis, 1883: báino Bai, 419, Sãņobai, 366, Sãņabos, 365; laibis, 218, lėbūkas, 228; а також LKŽ, I: ážuolas ~ ąžuolas, 48; LKŽ, III: graižas ’grįžtė, ryšys’, 504, gražtis ’t. p.’, 544, graižyti (rankas) ’laužyti, sukioti’, 504, gražinti (rankas) ’t. p.’, 541 тощо. У Girdžiskė поряд із жмудськими формами на -an ~ -a, імовірно через вплив сусідніх західноаукштайтських говірок, зрідка трапляються також форми на -ai (: gerānsias || gerãsias ~ gerãsias). Випадки відбиття давнього *-án як -ai наводили J. Gerulis і Chr. Stang (1933: 11, 41, 42, 44), напр.: geresnė:ises ~ geresniās, saldžė:ises ~ saldžiāsias; ážiuols ~ ąžuolas, kã’isti ~ kãsti тощо. У Зієтельській говірці замість давнього *-án дифтонг із твердим приступом ai трапляється в корені та у відкритому закінченні іменних частин мови (особливо іменників), напр.: kãisnis ~ kãśnis; sa savái pã’č’ai ’su sava pačia’ тощо (Arumaa 1931: 42, 43, 44, 45, 47, 50, 51, 70; Stang 1958: 184–190; Vidugiris 1959: 198, 201, 204, 206, 207, 209; 1960: 119, 121, 122, 125, 130; 1969: 166; 1974: 283, 286). У Зієтельській говірці відповідний дифтонг ei замість *-ēn трапляється у відкритому кінці слова іменників *ē-основи, напр.: kultuvėi ’su kultuve’, bitėi ’su bite’. Дифтонг ai замість *-án у Palomenė та Žasliai відомий лише у відкритому наголошеному закінченні прикметників і займенників, напр.: su tái, gražiai, šitokiai baltai, tokiai jaunai тощо (Valeckienė 1965: 483, 655); su tái, su jãi кажуть також у Gegużinė, Vandžiogala тощо (LKT: 222). У відкритому закінченні займенників дифтонг ai трапляється також поблизу Šaki̇̀nė та Aukščiai, напр.: anái || añai ’su ana’, šė’i ’šia’, tá’i ’ta’, katrā’i ’katra’ (Jonaitvtė 1964: 169; 1969: 201, 203, 204; LKT: 155),⁸ а також поблизу Šaukėnai, напр.: tái ’su ta’ (Grinaveckis 1973: 215; Rosinas 1975: 77). Поблизу Pabaiskas, Vepriai, Žeimiai та Bagaslaviškis у *ā-основ іменних частин мови в однині орудного відмінка закріпилося редуковане закінчення -ąi (наголошене — з циркумфлексною інтонацією), напр.: su lazdąi, bobąi, savąi, gerąi, runkąi ’su lazda, boba, sava, gera, ranka’. Ці форми, імовірно, походять не безпосередньо від давніх *lazdān, *gerān…, а, очевидно, є пізнішими утвореннями, що виникли ⁸ Форма ãnai ’su ana’ (пізніше засвідчена A. Jonaitvtė), яка в системі цієї говірки, можна сказати, ще не цілком звична (поряд із katrāi, anái ’su katra, su ana’), найімовірніше, є новим варіантом anái, спричиненим відтягуванням наголосу; пор. також аналогічні приклади із сусідніх говірок: ãną ~ añą, añie ~ añīe (LKT: 151, 152, 155). 127 уже з діалектних lazdų ~ lazdą, gerų ~ gerą..., можливо, додавши епентетичне -i. Подібно до цього, у відкритому кінці слова (найчастіше довгого) говірки дзуків та їхніх найближчих сусідів додають -i(-i), найімовірніше тому, що в парадигмі форм із відкритим закінченням (як і в системі відмінювання загалом) їх менше, і тому вони «наближаються» до форм більшості відмінків із закритим закінченням. Скажімо, імовірно, саме з цієї причини в південних західнодзукських говірках -i(-j) додається до закінчення називного відмінка однини іменників із голосною основою (: piemuoji ~ piemuo, akmuoji ~ akmuo, sesuoj — sesuō, пор. Fraenkel 1936: 47; Zinkevičius 1965: 256, карта № 60), а в східнодзукських говірках — до закінчення місцевого відмінка множини, напр.: šakōsui ’šakose’ Tvr, miškuosui ’miškuose’ Ign, kūnuosui ’kuriuose’, vartuosui ’vart uose’ Lz (див. також Fraenkel 1936: 37, 47; Morkūnas 1964: 149—150). Пор. також цілком аналогічне додаткове -i, яке переважно трапляється у формах однини орудного та множини називного відмінків займенників у дзукських і сусідніх із ними говірках, напр.: kuoji ’kuo’ (LKT: 380), šituoji ’šituo’ (LKT: 386), šita (LKT: 390); kuriei ’kurie’, katŗiei ’katrie’ (LKT: 378), aniei ’anie’ (LKT: 382), šičiei ’šitie’ (LKT: 381, 402) тощо. Те, що форми lazdai... -(a)i, імовірно, є безпосереднім відповідником попереднього діалектного -u (< *-ān), зміненого закономірностями сучасної фонетичної системи цих говірок, та доданого -i, тобто новоутвореного дифтонга -ui (не ai!), який у вимові повністю збігся зі старішим діалектним -aį (< -ui, а не з -ai!), засвідчує його порівняння з іншими наявними тут рефлексами: -aį з -ui і -aį з -ai. Насправді він цілком збігається лише з наголошеним і ненаголошеним -aį < -ui, напр.: bōbči ’su boba’, lazdai ’su lazda’ та vaikui ~ vaiki, vidai ~ viduj ’viduje’. Оскільки від наголошеного -aį < -ai воно відрізняється (: vaikai, а не vaikąi ~ vaikai) і збігається тільки з ненаголошеним -aį < -ai (: vyrai ~ vyrai), його безпосереднє виведення з -ai слід відкинути. Менш редукованим цей новоутворений дифтонг -ui є в сусідній говірці Čiobiškis, напр.: su lazdų ’su lazda’. Отже, тут він особливо чітко відрізняється від діалектного -aį < -ai, повністю збігаючись із ui цієї говірки (Morkūnas 1959: 199; 1960: 32—35; Zinkevičius 1966: 93, 208). Отже, форми говірок Pabaiskas, Vėpriai та сусідніх із ними lazdai, gerai..., як і форми говірки Čiobiškis lazdų, gerų ’su lazda, su gera’, є новими. Їхнє закінчення -aį (-ui) не має безпосереднього зв’язку зі старим акутовим *-ān (лише через діалектне -u < *-ān). А -i в них, як слушно зазначає K. Morkūnas (1959: 201), було додано вже після того, як у цих говірках відбувся перехід наголосу. На нашу думку, цілком аналогічно слід трактувати й форми жіночого роду однини орудного відмінка говірок Azi ėrkai та Pãditvis, які O. Broch (1960: 28—29) безпідставно вважав займенниковими формами: šitų || šitų ’šita’, tūj || tuj ’ta’ тощо. Наголошене закінчення -ai з циркумфлексною інтонацією зафіксовано нами також у жіночому роді однини орудного відмінка числівників і займенників Лазунської говірки, напр.: Raikia gerc triskart pa vienai; kartų pa vienai; ānas po jat skučāu ’він за нею сумував’. Мабуть, найбільше суперечливих думок викликав цей місцевий відмінок на *-ān. Яке ж насправді походження рефлексу -ai? Що було його попередником? P. Arumaa (1931: 70) припускав, що закінчення -ai в однині орудного відмінка іменних частин мови *ā-основи Зієтельської говірки походить від займенникових форм унаслідок їхнього скорочення: jāja > jā’i. Не розглядаючи це питання докладніше, думку P. Arumaa узагальнено повторюють і інші мовознавці (Fraenkel 1936: 49; Zinkevičius 1957: 100; Vidugiris 1959: 201; 1960: 125; 1969: 167; 1974: 283), зокрема й ті, хто досліджував рефлекс -ai замість *-ān не в Зієтельській говірці (Senkus 1962: 213; Zinkevičius 1966: 312—313; Rosinas 1968: 249). Однак така думка малопереконлива, оскільки в говірках, де трапляється цей рефлекс, закінчення цього відмінка акутового походження фактично не зникають. Це, зокрема, добре демонструє наведений Z. Zinkevičius (1966: 137) приклад tā’je ’taja’ поряд із žemā’ises ’žemąsias’. Отже, насправді важко повірити (Zinkevičius 1966: 310), що поблизу Liubavas, Vilkaviškis, Garliava, Punia, Zietela, Šakyna, навіть Kuršėnai tai могло виникнути з tāj (там форму tāj ніхто не засвідчив; фонетично вона в тих говірках і неможлива). Тому деякі мовознавці, зіткнувшись із формами однини орудного відмінка іменних частин мови й займенників *ā-основ різних говірок із закінченням -ai та не будучи певними щодо такої думки P. Arumaa, іноді починають висувати можливі альтернативні пояснення походження рефлексу -ai (а також -aį). Наприклад, A. Vidugiris (1969: 167) припускає, що закінчення однини орудного відмінка -ai у Зієтельській говірці 128 (та й деінде) міг виникнути «через непідтрату назалізації» з -ą, однак же самі ці форми на -ai фактично не мають жодного відтінку назалізації. Z. Zinkevičius (1966: 137) сумнівно припускає, що форми kaisti’ ‘kasti’, ‘tais’ ‘tas’, gerais ‘gerasis’ частини західних аукштайтських говірок і говірки Жієтела з -ai замість літ. -ą походять з -ain. Але тут Z. Zinkevičius ніби суперечить самому собі. Якщо акутове -ą було б перетворене на -ai, то водночас це -ai вже не могло б походити з -ain (яке, крім того, ніхто не засвідчив). Отже, *-ain може бути лише наслідком розглядуваного процесу, а не його причиною. K. Morkūnas, засумнівавшись у впливі займенниково-іменних форм на форми орудного відмінка однини іменників та займенників *-ā-основ із закінченням -ai у південній східноаукштайтській говірці, якою розмовляють у Пабайскасі, Гельвонах та прилеглих околицях, через різні інтонації (в займенниково-іменних формах цього відмінка інтонація циркумфлексна, у наголошених розглядуваних формах — акутова, з циркумфлексу), припускає, що це закінчення виникло морфологічно під впливом займенниково-іменних займенників (Morkūnas 1959: 199–201; 1969: 111, 130). Однак і таке походження цього закінчення, по суті майже не відрізняючись від попереднього, начебто не змінює ситуації: адже форма орудного відмінка однини займенниково-іменного займенника, яка, як припускають, могла вплинути на форму простого займенника цього відмінка, у закінченні першого компонента також має циркумфлексну інтонацію. J. Kazlauskas (1958: 57), remdamasis tuo, kad lietuvių kalboje nėra P. Arumos nuomonei paremti paralelių reiškinių, stačiai pripažįsta ją nepatikima ir iškelia naują hipotezę. Atmetęs morfologinę mot. g. vns. įn. galūnės -ai kilmę, J. Kazlauskas čia spėja ją esant fonetiniu keliu atsiradusią iš senesnės to linksnio galūnės *-ajan (plg. *rankajan, slavų rąkoją), galėjusios lietuvių kalbos senovėje egzistuoti šalia įprastinės galūnės *-ān (plg. *rankān, slavų rąką). Tačiau savo gramatikoje (Kazlauskas 1968: 188) mot. g. vns. įn. galūnę *-ān jis pripažįsta esant bendrą lietuvių-latvių ir slavų kalboms, o slavų galūnę -oją (rąkoją) laiko vėlyvesne. У литовській діалектологічній літературі здавна утвердилася думка, вперше, мабуть, опублікована J. Senkus (Сенкус 1955: 10; Senkus 1960: 147), що розглядуваний рефлекс -ai у південних західноаукштайтських говірках міг фонетично виникнути з *-ān. Ця думка фактично не суперечить ні фонетичним закономірностям південних західноаукштайтських говірок, ні закономірностям інших литовських говірок, суміжних із ними, і видається цілком надійною. Тому небезпідставно з нею пов’язують також рідкісне закінчення -ai в орудному відмінку однини займенників у говірках Шаукенай та Куршенай (Grinaveckis 1973: 215). A. Girdenis і A. Rosinas, приписуючи цю думку нам, без доказів кваліфікують її як спробу фонетично інтерпретувати явища, що виникли внаслідок морфологічних чинників (Girdenis – Rosinas 1974: 202). Вони стверджують (Girdenis – Rosinas 1974: 203), що «Орудний відмінок… міг виникнути лише морфологічно — або з займенниково-іменних форм (це не надто ймовірне припущення), або бути новоутвореним під впливом давального відмінка однини (див. Baltistica, XI(1)». Однак наведені тут два взаємно руйнівні припущення про морфологічне походження рефлексів -ai не видаються переконливими. Крім того, друге припущення ґрунтується на неточних і неповних фонетичних даних про цей відмінок у говірці Шаукенай. Ось дослідження говірки Шаукенай, проведені нами 1976 року, показують, що давальний відмінок однини займенника жіночого роду tą тут має дві форми. Старшим представникам говірки властивіша й звичніша фонетично змінена форма tá- ~ tái, наприклад: sakáu táː búobą ~ sakáu (= sakau) tái bóbaì; reik dùːti gérti táː mùno kárveː ~ reikia duoti gerti tái mùno (= mano) kárvei; dùːk mẽːžų táː vĩšta ~ duok miežių tái vištai (Vincas Kasparas, 89 років, народився, виріс і живе в Шаукенай); kas irà táː mùna gáːlvà / skàust ~ kąs vẽːta tái mùno (= mano) gá lvai – skaišta (Stanislovas Jurgilas, 86 років, народився, виріс і живе в Шаукенай); bluõg gi véːntį táː mergẽle ~ blõga gyvẽnti tái mergelèi; nulūːža gáːls táː làza ~ nulūžo galas tái lazai (= lazdai) (Julius Raila, 88 років, живе в Шаукенай, народився й до 16 років жив у с. Пашиленай, за 5 км на захід від Шаукеная); reik dùːti lẽsti táː vĩšta ~ reikia duoti lesti tái vištai; táː mùotriška bùva viežːrs ~ tái mótriškai (= moteriškai) buvo vėžys (Konstancija Kvietkienė, 70 років, народилася, виросла й живе в с. Лайшкяй, за 4 км на південь від Шаукеная). У мовленні молодшого й середнього поколінь частіша форма, що збігається з літ. 9. Gramatinės kategorijos ir jų raida 129 форма, що збігається, tái. Подвійні форми відомі й у давальному відмінку однини жіночого роду інших займенників цієї говірки: aná | anā’i, pacė’ | pacė’i «самій». Подібна картина і в суміжних говірках Відсодіса та Куршеная (див. LKT, 97; пор. Vitkauskas 1960: 65). Однак А. Росінас (1975: 78), зовсім не згадуючи коротшої (з монофтонгізованим дифтонгом) форми давального відмінка однини займенника tā, стверджує: «У говірці Шаукеная за загальним законом слід було б очікувати форму давального відмінка однини жіночого роду *tā, пор. būobā, однак у займенниках інших родів тут збереглася форма давального відмінка однини жіночого роду із закінченням -ái, тобто tái (відповідно aná’i, katrā’i тощо)». Аналогічно А. Росінас (1975: 79) поводиться і з формами давального відмінка однини жіночого роду інших займенників Куршенайського діалекту, наводячи тут лише зручні для нього довші форми. Сумнівним є і теоретичне обґрунтування цього припущення. Пояснюючи, чому в говірці Шаукеная закінчення давального відмінка однини -ai, яке мало б перейти в довге -a, залишилося не монофтонгізованим, А. Росінас (1975: 78) каже: «…основна функція займенника tā у говірці — функція артикля (цю думку А. Росіна аргументовано розкритиковано, див. Valeckienė 1974: 37; наша примітка — V. G.). Тому форма займенника, часто опиняючись у ненаголошеній позиції, могла зберегти незмінним дифтонг -ái…». Але в литовській мові та її говорах (зокрема й у Шаукенайському) все якраз навпаки: слова, що опиняються в ненаголошеній позиції, зазвичай скорочуються, редукуються. Це добре видно й на прикладах із Шаукеная, записаних самим А. Росінасом, наприклад: p’rįeim p’ri (= pry) stūla (LKT: 100); nūmiri ti (= tai) nūmiri; du kartū gimīs, ne (= nė, nei) kartā ne-krikšt’ic; isigėlbieti nu (= nuo) mirt’i-s; tarnāju pri (= pry) pūonu та ін. (Rosinas 1960: Reg. Nr. 590 / 194). Отже, твердження, що ненаголошена позиція допомогла дифтонгу -ai у займенниковій формі tái говірки Шаукеная зберегтися без монофтонгізації, безсумнівно, хибне. Водночас слід зауважити, що в говірках Шаукеная (а також Куршеная) подвійні форми давального відмінка однини жіночого роду — із монофтонгізованим a (за свідченнями носіїв говірки, воно давніше й звичніше) та зі збереженим повним дифтонгом -ai — мають також двоскладові займенники katrā, visā, а також прикметники *ā-основи: katrā || katrā’i, visā || visā’i, baltā || baltā’i, nudjē || nudjā’i. А це, можливо, свідчило б про те, що поширенню форми із -ai (у говірці вона новіша; що ця форма недавня, визнає й А. Росінас 1975: 78) сприяв вплив літературної мови та суміжних західноавкштайтських говірок; пор. також такі форми, вживані під впливом літературної мови представниками молодшого покоління говірки Шаукеная: žieda (ne žī’da), artī’n (ne artī’), jis (ne uñs), jī (ne ānā), jā’i (ne anā’i), mū’n (ne mū’n) тощо. Мабуть, найменш обґрунтованою частиною припущення A. Rosino є та, згідно з якою закінчення -ai у давальному відмінку однини займенників жіночого роду інших осіб шаукенайської говірки через структурний тиск перебрало функції давньої форми орудного відмінка однини (t)ā. Ось вона: «Після скорочення орудного відмінка множини жіночого роду (tum̄s) та орудного відмінка однини чоловічого роду (tum̄) співвідношення форм давального й орудного відмінків стало ще виразнішим; його можна записати такими пропорціями: tūms: tāi = tūm̄s: x і tām: tāi = tūm̄: x. Отже, обидві пропорції показують, що x = tāi… Отже, згідно з цим співвідношенням давнє закінчення -ā форми орудного відмінка однини займенника (t)-a буде замінене на -ái (таке саме, як і в давальному відмінку однини)» (Rosinas 1975: 79). Однак навряд чи це припущення можна довести на підставі даних литовської мови. Адже дані литовської мови та її говорів його зовсім не підтверджують. Наприклад, дуже подібне співвідношення форм давального й орудного відмінків не лише займенників, а й іменників (і таке саме виразне, як у шаукенайській говірці!) наявне й в інших наших говорах. Для опису цього співвідношення цілком придатна запропонована A. Rosinas модель пропорцій. Однак у них давальний відмінок однини tái займенників жіночого роду інших осіб не справив (і не справляє!) ані найменшого впливу на форму орудного відмінка однини tā і не перебирає її функції. Крім того, у статті зовсім не пояснено, чому і з якої потреби структурний тиск тут дав поштовх впливу лише давального відмінка однини жіночого роду на орудний відмінок однини. До цього не має стосунку ані фонетичне скорочення форм орудного відмінка множини жіночого роду і навіть орудного відмінка однини чоловічого роду, на яке вказує A. Rosinas і яке відбулося, до того ж, порівняно давно не лише в досліджуваній говірці, а й у багатьох інших литовських говорах. Адже форми давального й орудного відмінків множини жіночого роду навіть у тій самій шаукенайській говірці значно ближчі одна до одної, однак наслідків структурного тиску однієї на одну немає в жодної з них. Крім того, якщо пропорція визначається як «рівність двох відношень» (TŽŽ: 623), то в наведених пропорціях значення невідомого можна очікувати лише 130 рефлексу циркумфлекса (скажімо, хай навіть *tai, але аж ніяк не tái, який отримав A. Rosinas. Усе це свідчить, що пояснення морфологічного походження закінчення -ai в орудному відмінку однини займенників жіночого роду, опубліковане A. Girdenis і A. Rosinas у «Baltistica», принаймні поки що не сприяло розв’язанню питання. Але як фонетичним шляхом із *-án могло виникнути -ai? Варто зазначити, що рефлекс -ai, який представляє давнє *-án, не має жодної назалізації. З огляду на це є підстави вважати, що другий компонент акутового *-án у зазначеній частині південнолитовських говірок, як і випадок *-án > ā в інших західноавкштайтських говірках, зник дуже давно, також не залишивши назалізації голосного ā. Після її втрати у складі складу, що утворював давнє *-án, мав сформуватися незвичний акутовий голосний, за тривалістю рівний сумі тривалостей двох голосних (: тривалість акутового ā + тривалість, набута внаслідок зникнення n). Через надмірну тривалість цей акутовий голосний мав різко вирізнятися (і, безперечно, вирізнявся) у системі інших довгих голосних. Будучи дуже довгим і маючи акутову інтонацію, він не міг довго зберігатися в цій системі. Склалися фонетичні умови (пор. Зиндер 1960: 217 – 222; Vaitkevičiūtė 1960: 213; 1961: 39), за яких він міг перетворитися на дифтонг. Тому, найімовірніше, він і дифтонгізувався, пристосувавшись до дифтонга ai (щодо перетворення довгого ā на ai, а не на якийсь інший дифтонг, пор. зворотний процес перетворення ai на a˙, що відбувається в жемайтських діалектах: matā˙ || matā˙ < matái, vā˙kā˙ < vaikai). Ставши дифтонгом, цей рефлекс *-án у корені слова вже не міг зазнавати подальших змін і зберігся таким донині (ká˙isnis, gerá˙ija, gerá˙isias). Однак у закінченнях окситонних займенників через наголос його не торкнулося скорочення акутових закінчень, і він зберігся повністю (su tái, anái, katrái; táis, anáis, katráis). У закінченнях звичайних прикметників повний рефлекс -ái з *-án, імовірно, зберігся завдяки аналогії з означеними формами (gerái, ’добра’, geráis ’добрий’). З огляду на все це є підстави припускати, що рефлекс -ai — це найдавніший і найперший наслідок зникнення другого компонента давнього акутового *-án, сформований у глибокій давнині найраніше за всі інші й за кількістю та вузькістю найближчий до свого попередника *-án. Однак -ai (-a̜i, -u̜i) у позиції давнього *-án у різних діалектах не обов’язково має однакове походження. Як виразно засвідчують уже згадані дані говірок Гельвони та Чобішкіс, у закінченні орудного відмінка однини іменників ā-основи це -ai може бути пізнішим: воно виникло після того, як *-án перетворилося на монофтонг, а кінцеве j було додано згодом. Найкращим свідченням того, що -ai могло виникнути тут пізніше внаслідок наближення окремих форм ā-основи до системи більшості відмінків із закритим закінченням, була б форма знахідного відмінка множини, у якій воно відсутнє. Імовірно, подібним шляхом -ai виникло також у закінченні орудного відмінка однини прикметників ā-основи (а також тих, що перейшли до неї) у говірках Паломе́не та Жаслі́с. У говірці Зієтелос рефлекс -ai замість *-án, будучи регулярнішим, найімовірніше, є давнім, як і в інших південних західноавкштайтських говірках. Однак його відсутність у закінченні знахідного відмінка множини ā-основи дає підстави припускати, що у формах орудного відмінка однини цієї основи він, як і в говірках Гельвони—Жасліс, може бути й новішим. Інакше кажучи, у говірці Зієтелос поряд із рефлексом -ai, що безпосередньо походить від *-án, може бути також -ai новішого походження. Крім того, на виникнення тут новішого -ai могла вплинути слов’янська мова, як слушно стверджує A. Vidugiris (1959: 201). На нашу думку, найкращим свідченням цілковитої реальності такої можливості є приклад говірки Лазуни — pa vienai, слов’янське походження якого (навіть із синтаксичного погляду) безсумнівне. 3. ВІДПОВІДНИК -an (an, on, o˙, un, ou) У говірках дунінінків поблизу Куршеная, Ужвентіса, Кельме, Титувеная, Ліолая, Кражяя, Упини, Жемайчю-Науместиса, Вайнутаса, Жвінгяя, Паграмантіса, Скаудвіле, Немакшчяя, Відукле, Таураге, Гауре, Ержвілка I компонент закінчень *-án акутових означених форм зберігся цілком, наприклад: geránje ~ gerája, geránses ~ gerásias, laimínganje ~ laimíngaja, laimínganses ~ laimíngasias тощо (див. також Jonikas 1939: 53; Zinkevičius 1957: 30, 78; 1965: 136; Drotvinas – Grinaveckis 1970: 96). 9* 131 пор. також їхнє закономірне вимовляння kánsnis ~ kąsnis⁹. Це -an- зберігається цілком і в закінченні II компонента означених форм деяких авкштайтських говірок, суміжних із цією територією, наприклад: su tájan ~ su tája (Пакалпе), su jájen ~ su jája (Кайряй, Шяуляйський р-н). Воно збереглося і в закінченні I компонента означених форм у деяких давніх писемних пам’ятках (: pirmanes, schaukenzans, BP I: 170₁₃; II: 5₁₂). Поблизу Рієтаваса, Кведарни, Шилале, Лауксуви, Тришкяя, Відсодіса, Варняй давнє *-ān у I компоненті закономірно перетворилося на -on- (: gerónję ~ geróją, gerónęs ~ gerósias тощо: Zinkevičius 1957: 78, 92, 96; 1966: 136; Drotvinas – Grinaveckis 1970: 96, 148 – 149; пор. їхнє закономірне вимовляння kónsnes ~ kąsnis), хоча поблизу Рауденая (so baltúoje – LKT: 74), Пожере, а часом і Лауксуви відома також форма gerúoje ~ gerója ‘доброю’ (про її походження див. нижче). Поблизу Паюриса, Ґірдішке, Каркленая закінчення I компонента означених форм -*-ān перетворилося на un (: gerúnję ~ gerója, gerúnses ~ gerósias, ju-kíngunses ~ juokíngąsias; пор. їхнє вимовляння kúnsnis ~ kąsnis). В інших литовських говірках другий компонент (n) акутового *-ān у закінченнях I компонента означених форм зник, по-різному модифікувавши перший компонент (голосний a). Поблизу Швекшни, Прекуле, Довілуса акутовому *-ān відповідає вузький монофтонг -o° (: baltóję ~ baltúją, baltósęs ~ baltúosias, raštóję ~ raštýąją, хоча поблизу Будвечяя вимовляють і baltúoje ~ baltúja; пор. також у Швекшни й Довілах kósnis ~ kąsnis), поблизу Паланги, Дарбеная, Ленкімая — дифтонг -ou (: baltóuję ~ baltúoja, baltóuses ~ baltósias; пор. також їхнє kóusnes ~ kąsnis). У говірках дунінінків поблизу Скуодаса, Жидикая, Ілакяя, Лайжуви, Седи, Моседіса, Шалантяя, Кретинги, Картени, Гаргждая, Вежайчяя *-ān у I компоненті орудного відмінка однини також закономірно перетворилося на -o° (: geróję ~ gerója; пор. kósnes). 4. ВІДПОВІДНИК -o У східноаукштайтських говірках поблизу Лигумів, Криуків, Дагленів, Шедуви, Палонів, Пушалота, Йонішкіса, Лінкуви, Пашвітиниса, Лауксодіса, Вашків, Пасваліса, Гуостагаліса, Паневежиса давнє *-ān має відповідник -o° (: geróji || geróji ~ gerája, gerósis || gerós’s ~ ~ gerósias¹⁰, пор. ще їхнє kósnis || kósn’s ~ kąsnis), однак закінчення першого компонента тут подекуди через вплив сусідніх говірок іноді варіює. Між Йонішкісом, Лінкувею, Пашвітинісом, Лауксодісом, Вашками, Пасвалісом у формах множини знахідного відмінка починає поширюватися і рефлекс -uo, наприклад: storóji || storói ~ storája, але storúos’s || storúosias (Grinaveckienė 1962: 164 – 165. Форму baltója з Вашків наводить також Z. Zinkevičius 1957: 78), а в Шедуві вживаються й форми gerúoji ~ gerája, gerúosis ~ gerósias. Рефлекс -o° (жмуд. -uo) на місці акутованого *-ān вживається також у дуже вузькій смузі жмудських говірок поблизу Пікеліса, Лекави, Жемале, Папіле, Вайдуви, Алседжяй, Гадунави, Шатейкяй, Лауко-Соди, Сталгеная, Тверів, Медінінкая (jaunúoje ~ jaunúja, jaunúosės ~ jaunósias), а лише в закінченнях першого компонента займенникових форм множини знахідного відмінка — також у східноаукштайтських говірках поблизу Сувайнскіса, Онускіса, Юодупе, Панделіса, Купрелішкіса, Казлішкіса, Скемая, Саламієстіса, Алізави, Южінтая, Рокішкіса, Обеляй, Крешчіоніса, Александравеле, Шувейкаса, Тільжеса, Купішкіса, Скапішкіса, Палевене, Аукштупеная, Пуожа, Камая, Камайєляй, Сідабрави, Сведасая, Шимоніса, Ужпаляя, Анталепте, Дегучяй, Дусетоса, Андріонішкіса, Дебейкяя, Вижуонаса, Судейкяя, Даугайляя, Рубікяя, Таурагнаса, Казітішкіса, Кірдейкяя, Ігналіни, Качергішке, Лабанораса, Паліуше, Тверечюса, Рімше, Мелагеная, Анталієде, Швенчонеляй, Швенчоніса, Скіемоніса, Леляная, Аланти, Скудутішкіса, Сугінчяя, Куктішкес, Балнінкая, Шешуоляй, Молетая, Пастовеліс, Кретуоніса, Біютишкіса, Пажеймене, Немянчине (: gerós’as ~ gerósias; див. також Zinkevičius 1957: 27 – 28, 78; 1966: 291). Тут, зокрема, зазначається, що -o° першого компонента займенникових форм множини знахідного відмінка вживається також у давніх… ⁹ Варто також згадати деякі суто фонетичні коливання форм. Скажімо, у Паграманті, крім baltá·n’je || bá·ltan’je, унаслідок метатези n:j маємо також baltá·ine || bá·ltaine, а в Лауксуві та Лауко-Соді через ту саму зміну n:j поряд із baltónje вимовляють і baltáoję (< baltó·nje). ¹⁰ Форму didžiausias поряд із didžiausias уживають також у західноаукштайтських говірках поблизу латвійського кордону, унаслідок контактів із сусідньою східноаукштайтською говіркою Криуків (Jonaitytė 1969:191). 132 …ніх писемних пам’ятках), у жмудських говірках — між Лайжувою, Мажейкяєм, Салантай, Картеною, Гаргждай, Кретінгою, Скуодасом (: mažūosės ~ mažūosias; див. також Явниц 1908–1916: 32, 115; LKT ⁷⁰; Zinkevičius 1957: 28), у деяких говірках західних дзуків (:gerósias ~ geręsias Vs; dzidziósės ~ didžiasias Vng, LKT: 374; див. також Zinkevičius 1957: 79, 94, 99). Однак і тут нерідко трапляється варіювання форм (також, найімовірніше, через вплив сусідніх говірок). Поряд із формою gerós’as ~ gerę́as поблизу Шалакіса та Люкменіса (Kardelytė 1961: 14–15) можна почути й gerūju та gerūoju ~ gerąja, а в Палевенеле, Скапішкісі, Утені, Вішінтосі — також gerūju та saldójū¹¹ ~ gerąja, saldója ‘saldžiaja’; а замість *-ān у формі однини орудного відмінка відома також форма UL: 15 (: mažoja ’mažaja’). Говорячи про рефлекс -o замість *-ān у першому компоненті займенникових закінчень, Z. Zinkevičius (1957: 27) каже: «Зникнення складового n почалося ще в глибоку давнину й у різний час торкнулося різних форм, отже, і займенникових. Дуже давно n зникло також у знахідному відмінку множини чоловічого роду baltūosius... Так само давно n втратила форма знахідного відмінка множини жіночого роду baltósias ‘білі’». Отже, цитата говорить про безсумнівне фонетичне походження рефлексу -o. Пізніше Z. Zinkevičius (1966: 291), підтримуючи K. Būgą, ще раз підтверджує, що gerósias — давня форма. A. Valeckienė (1965: 498) і J. Kazlauskas (1968: 163), вважаючи gerósias формою, що виникла фонетичним шляхом за аналогією до простих прикметників *gerās, мають цілковиту рацію. Справді, форма *gerós (< *gerāns, після зникнення n перед s і послаблення a), крім усього іншого, також могла сприяти зникненню -n і в першому компоненті займенникових форм. Отже, фонетичне походження цієї форми та визнання рефлексу -o давнім, найімовірніше, можуть бути правильними. У литовських говірках, як слушно стверджують J. Kazlauskas і Z. Zinkevičius, складове n справді почало зникати дуже давно. Однак зникнення цього n, значною мірою залежачи, як ми бачили раніше, від фонетичних умов і тенденцій розвитку різних говірок, відбувалося не скрізь і не в один час з однаковою інтенсивністю, а довгий голосний a відповідно звужувався неоднаково. Там, де нині кажуть gerója, gerósias, n зникло швидко, і втративши його, a спершу не звужувалося самостійно. Тому тут -a- з *-ān і -a- з індоєвропейського *-ā мали злитися, а коли настав час переходу a˙ в o, разом із -a- з *-ā в o перейшло й -a- з *-ān. Те, що так справді могло статися, добре засвідчувало б збіг рефлексів -a- з *-ā та -a- з *-ān у всіх позиціях у деяких пантінінкських і понтінінкських говірках¹²; пор. пантінінкське й понтінінкське ōžals ~ ęžuolas і gerōji || gerōj ~ gerąja, gerósias ~ geręsias. Саме ця паралель дає змогу A. Jonaitis (1969: 191) підтвердити фонетичне походження запозичення з говірки Криуків didžiójas, уживаного в говірці Скайстгіріса. З огляду на все це, на нашу думку, важко погодитися із Z. Zinkevičius, що форми baltóju ~ baltąja і baltós’as ~ baltęsias не мають нічого спільного. А припущення, що форма «baltója з o, найімовірніше, походить з інших відмінків» (Zinkevičius 1966: 290), досить сумнівне. І справді, який із відмінків міг би бути джерелом кальки для східноаукштайтського baltóju ~ baltąja? Ані родовий із місцевим, бо відрізняються інтонації (пор. одн. орудн. baltóju, одн. род. baltósia.s, одн. місц. baltója.), ані властивий східноаукштайтським говіркам одн. дав. balta, з якого мало б утворитися ‘baltajai’, та одн. знах. balta.ju ‘baltąją’, оскільки відрізняється місце наголосу і їхнє o, як вважає Z. Zinkevičius (1966: 286, 290), знову ж таки «найімовірніше, з інших відмінків», і зрештою не називний відмінок, бо закінчення відрізняється (пор. baltóju ‘baltąja’ і baltója ‘baltoji’). Розв’язанню питання не допомагає й твердження, що нібито спостерігається «тенденція пристосовувати форми інших відмінків до частіше вживаної форми nom. sing., змінюючи флексію першого компонента на голосний o закінчення називного відмінка, який разом із йотом схильний утворювати своєрідний суфікс oj» (Zinkevičius 1966: 282). Але якби -oj тут справді було суфіксом, такий суфікс у всіх відмінках мав би зазвичай закономірно зберігати однакове місце наголосу й ту саму інтонацію. Однак, як бачимо, це не так. Ситуацію ускладнює й -oj, кваліфікований як суфікс, у формі чоловічого роду однини знахідного відмінка baltóji. Важко повірити, що й -oj у цій формі також могло б відображати ¹¹ Formą saldójū ~ saldája ‘saldžiąja’ iš Skapiškio pateikia ir Z. Zinkevičius (1966: 278, 310). Čia lk. u, į ką meni­nius būdvardžius atliepia *o, ką kam.: saldā. ¹² Z. Zinkevičius (1966: 291) tokį refleksų -a < *-ān ir -o < *-ā sutapimą (abiem atvejais tariamą o) vadina suplakimu. 133 тенденцію до пристосування, про яку йшлося. Суті питання не змінює і наявність паралельних родових форм baltojų та baltųjų ~ baltąja у говорах Скапішкіса й Каршакішкіса. Час і причини їхньої появи, а також їхні носії здебільшого різні, хоча іноді трапляється, що в тому самому говорі, навіть у мовленні того самого носія, можливі паралельні фонетичні варіанти. Наприклад, поблизу Укмерге поряд із формами vãikas, vàrpas тощо іноді вживають і vìkas, vỹrpas¹³. Крім того, наявність паралельних форм у говорах цілком зрозуміла, особливо в наш час, коли контакти між ними та взаємний вплив такі інтенсивні. Отже, визнання того, що -o першого компонента у формах geróju ~ gerąja і gerósias ~ gerąsias є спільним для них явищем, яке виникло з тих самих фонетичних причин, можливо, принаймні поки що могло б дати відповідь щодо їхнього походження, а водночас допомогло б з’ясувати походження тих займенникових закінчень цих відмінків, яке досі остаточно не пояснено¹⁴. 5. -uo ВІДПОВІДНИК Дифтонг -uo замість акутованого *-ãn у закінченнях першого компонента займенникових форм у всіх випадках вимовляється поблизу Немунеліо Радвілішкіса, Суостаса, Смільгюса (Біржайський район), Пабірже, Пуоджюса, Крінчинаса, Пампе̇нанса, Дауєнанса, Гайжюнаса (Пакруойський район), Кловайняй, Мєжішкіса, наприклад: gerójo, geróju ~ gerąja, gerós'as ~ gerąsias (див. також Zinkevičius 1966: 290–292; Grinaveckienė 1972: 56,62). Діалектне -uo у закінченні першого компонента однини займенникових форм також вимовляється поблизу Панделіса, Турмантаса, Тільже, Таурангнаса, Казітішкіса, Кірдейкяя, Ігналіни, Качергишке, Лабанораса, Палуше, Тверечюса, Рімше, Мєлагенаса, Анталіеде, Швенчьонеляй, Швенчьоніса, наприклад: geróju ~ gerąja (див. також Otrębski 1934: 252–253; Zinkevičius 1957: 24,79), а також подекуди в говорах західних дзуків, наприклад: su geróju «з хорошою» Vs, margúoju ~ margąja (LKT: 397, також Lipskienė — Vidugiris 1967: 198). Форми жіночого роду baltóju «білою», baltúos'as «білі» мовознавці вважають формами чоловічого роду, появу яких спричинив збіг форм простих прикметників (Zinkevičius 1957: 75,79; Kardelytė 1961: 14–15; ¹³ Приклади взято з опису говірки Юодашяй (Укмергський район; уклав Z. Zinkevičius, його рідний діалект) у картотеці старого «Атласу литовської мови», що зберігається в Інституті литовської мови та літератури (див. запитання програми № 259, відповідь № 447). ¹⁴ Досі чимало сумнівів викликає походження діалектних форм чоловічого й жіночого роду однини давального та знахідного відмінків báltójam «білому», báltoji, báltąja «білій»; báltoji, báltąją «білу». Однак, якщо придивитися до них уважніше, у всіх добре відображено їхній безсумнівний і закономірний фонетичний розвиток. Я. Ендзелінс (1951: 469) цілком слушно вважає -o першого компонента форм східноаукштайтських і частини жмудських говорів gérojai «хорошій» рефлексом *-ākam (пор. *gērái + jai). І справді: -i першого компонента цих форм, злившись із -i в цих говорах ще в давнину (Zinkevičius 1957: 43), утворило форму *baltāi, у якій -ā першого компонента за кількістю й якістю, очевидно, дорівнювало -ā < індоєвропейському *-ā. Під час переходу -ā (< індоєвропейського *-ā) в -o мала водночас перейти в -o і -ā (< *-ā-i + j). Так утворилася форма báltoji (*baltā-i + -iai, пор. Endzelynas 1957: 140; Valeckienė 1965: 497; Otrębski 1956: 116). -ā не займенникових закінчень і другого компонента займенникових закінчень, перебуваючи в дифтонгу, скоротилося й збереглося як -ai. В інших аукштайтських говорах (Вілкавішкіс, Юрбаркас, Шакіна та ін.) у формі bálta jai -ā першого компонента залишилося довгим, найімовірніше, тому, що дифтонг -āi > -ā (báltai — jai > baltąja) виник уже після переходу *ā > в o. Можливо, фонетичним шляхом могла виникнути й форма чоловічого роду однини давального відмінка в жмудських говорах báltoju «білому». Визнаючи дуже мотивованою й переконливою можливість походження кінцевого -uo з індоєвропейського *-o (Mažiulis 1970: 106–118) і дотримуючись погляду, згідно з яким ненаголошене індоєвропейське *ō дало в литовській мові ō, а в латиській ā (Kazlauskas 1968: 115–116; Mažiulis 1970: 21), є вагомі підстави вважати, що форма báltoju походить від *baltójō; пор. також аналогічний випадок у латиських говорах — mazajam (Endzelīns 1951:467). báltoju із говірки Шакіни (Jonaitė 1969: 190), LŽTPr: 40 baltójame (< найімовірніше, з baltójam унаслідок дифтонгізації o), а також форми давніх писемних пам’яток із o першого компонента (artimoiui, mehdnoiam...), хоча їх можна було б вважати цілком самостійними, найімовірніше, слід пояснювати впливом сусідніх жмудів. Можливо, фонетичне походження слід визнати також для форм знахідного відмінка однини báltoji (< *baltānjąn), уживаних у говорах дзуків-дунінінків, а також частини понтінінків і пунтінінків. У цих говорах -n першого компонента цих форм, очевидно, зникло дуже давно — ще до переходу *-an- > в -ōn, відповідно -un, і *-ān > в -ā > в -ū. Зникаючи, -n, як це зазвичай буває в аналогічних випадках, подовжило -ā, яке, ймовірно, уподібнилося до ā (< індоєвропейського *ā) і разом із ним перейшло в o. З огляду на все це, гіпотезу про узагальнення цих форм за аналогією до інших відмінків можна обґрунтовано відкинути. 134 Valeckienė 1965: 498; Zinkevicius 1966: 292; 1970: 596—597). Tačiau, mūsų nuomone, vargu ar yra pagrindo jas tokiomis laikyti. Tas tiesa, kad šių šnektų paprastųjų vyr. ir mot. g. būdvardžių (kaip ir *o ir *a kam. daiktavardžių!) vns. įn. formos sutampa, bet tas sutapimas yra grynai fonetinis, ir mot. g. forma į lk. dėsningai atstatoma tik su -a (: su baltu skardžiu, su balt skār ~ su balta skara). Visai tas pats ir su įvardžiuotine šio linksnio forma. Čia irgi mot. g. forma, laikantis šių šnektų fonetinių dėsnių, visai teisėtai į lk. atstatytina baltuoja, ne *baltuoju (plg. dar Linkmenyse greta baltuoju vartojamą žal’ūju, kurios atitikmenį lk. ir pati J. Kardelytė (1961: 15) pripažįsta tik žalįja, o ne *žalįju. Taigi ją laikyti vyr. g. lytimi nėra pamato. O kalbėti apie formą geruôs’as’ kaip apie vyr. g. lytį, iš viso neįmanoma, nes ne tik paprastųjų, bet ir įvardžiuotinių būdvardžių vyr. ir mot. g. dgs. gĭn. galūnė šiose šnektose niekada nesutampa (plg. gerùs, gerùos’us ir geràs, gerùos’as; dar plg. baltūs’as ir baltōs’as)¹⁵. Iš viso to matyti, kad kalbamųjų mot. g. formų kilmės šaknys tikrai ne čia. Esame linkę manyti, kad jos, būdamos paplitusios gana nemažame areale, negalėtų būti koks atsitiktinis, naujas ar nedėsningas reiškinys, nesiderinantis prie visos tų šnektų fonetinės sistemos ar iš jos iškrintantis. Padėti gerokai praskaidrina aukščiau nurodytoje tam tikroje paribinėje tų šnektų ploto dalyje šalia geruoju ~ gerąja vartojama sena fonetinės kilmės forma gerōs’as ~ ~ gerąsias. Turėdami tai prieš akis, drįstame manyti, kad ir formos geruoju ~ gerąja, geruôs’as ~ gerąsias gali būti tokios pat senos, kaip ir gerōs’as, gerùs’as ar geroju, gerūju, tik vartojamos kitoje (gretimoje) šnektoje. Jų fonetika visai nesunkiai leidžia jas kildinti iš tų pačių senųjų lyčių *gerānjān, *gerānsjāns, tik tautosilabinio n ir priklausomai nuo jo ā raidą bei jų abiejų tarpusavio santykis čia bus buvęs kiek kitoks. Taigi ten, kur dabar tariama geruoja, geruôsias, n bus nykęs ne taip sparčiai, ir prieš jį ėjęs ā siaurėjęs taip pat silpniau ir dėl to bus išvirtęs į *ō, kuris bus sutapęs su senuoju *ō. Atėjus senojo *ō virtimo laikui į uo, kartu į uo bus išvirtęs ir *-ō < *-ān. Fonetinės -uo iš *-ān kilmės galimybę akivaizdžiai patvirtina latvių kalba (Endzelīns 1951: 170, 171, plg. dar liet. lăngas, lat. luogs ir kt.). Kad ir liet. kalbos šiaurėje fonetiškai tikrai galimas -uo vietoj *-ān, -ą (be geruoju ~ gerąja, geruôsias ~ gerąsias, gerai rodo vietomis tarmėse vartojami ąžuolas formų ir jų vedinių variantai su uo vietoj ą, pvz.: vuožuolas (Senkus 1959: 219; Grinaveckienė 1960: 200), vuožuolinis Lz. Taigi senesnės (arba pirminės) jų formos turbūt bus buvusios *ąnžuolas, *anžuolinis, t. y. tokios pat, kaip ir tų žodžių formos, davusios kitose liet. k. tarmėse ir lk. ąžuolą. Найімовірніше, унаслідок переходу *-ān в -uo, що відбувся у східноаукштайтських говорах, фонетично збіглися також споріднені займенники чоловічого й жіночого роду в однині орудного та множині родового відмінків: tuoj «тим, тією», juoj «ним, нею»; tūos «тих», jūs «їх, їхні». Якщо визнати фонетичне походження -uo з *-ān, стає зрозумілим співіснування форм geruoja, але gerōsias; gerūja, але gerōsias тощо в раніше зазначених ареалах східноаукштайтських говорів. Збіг рефлексів (gerōja: gerōsias; gerūja: gerōsias, geruoja: geruōsias) свідчить, що зникнення n тут відбувалося однаково і перед s, і там, де s не було; незбіг же вказує, що n перед s (*gerānsjāns) зникало швидше, ніж там, де впливу цього s не було (*gerānjān). Додаткові скорочення джерел LKT — Діалекти литовської мови (Хрестоматія). За ред. E. Grinaveckienė, K. Morkūnas. В., 1970. LKŽ — Словник литовської мови. Т. I—IX. В., 1941—73. TŽŽ — Tarptautinių žodžių žodynas. V., 1969. UL — Universitas linguarum Lithuaniae… Вільна, 1737. Vng — Вингренай, Лаздійський район. 15 Ryšium su tuo vargu ar teisingai daro Z. Zinkevicius (1970: 597) pontininkų šnektos mot. g. dgs. gĭn. forma baltuōs’as atstatydamas į baltuosius ir pagal tai darydamas apibendrinančias išvadas. 135 LITERATŪRA Arumaa P. Litauische Mundartliche Texte aus der Wilnaer Gegend mit grammatischen Anmerkungen. Dorpat, 1931. Broch O. Zum Litauischen südlich von Vilna. — „Norsk. Tidsskrift for Sprogvidenskap“, 1960, Bd. XIX. Drotvinas V., Grinaveckis V. Kalbininkas Kazimieras Jaunius. V., 1970. Endzelīns J. Latviešu valodas gramatika. Rīgā, 1951. Endzelynas J. Baltų kalbų garsai ir formos. V., 1957. Fraenkel E. Der Stand der Erforschung des im Wilnagebiete gesprochenen Litauischen. — „Balticoslavica“, 1936, t. II. Girdenis A., Rosinas A. [Rec.:] V. Grinaveckis. Žemaičių tarmių istorija (Fonetika). V., 1973, 370 p. — „Baltistica“, 1974, t. X(2). Grammatik der litauischen Sprache von Friedrich Kurschat. Halle, 1876. Grinaveckienė E. Mituvos upyno tarmės fonetika. — „Lietuvių kalbotyros klausimai“, 1957, t. I. Grinaveckienė E. Tarmių medžiagos rinkimas lietuvių kalbos atlasui. — „Lietuvių kalbotyros klausimai“, 1960, t. III. Grinaveckienė E. Kai kurios lietuvių kalbos tarmių ypatybės (Iš 1961 metų dialektologinių ekspedicijų). — „Lietuvių kalbotyros klausimai“, 1962, t. V. Grinaveckienė E. Mūšos upyno tarmių leksika. — Kn.: Leksikos tyrinėjimai. V., 1972. Grinaveckis V. Žemaičių tarmių istorija (Fonetika). V., 1973. Jablonskis J. Rinktiniai raštai. T. I. V., 1957. Jašinskaitė I. Biržų tarmės įvardis. — „Lietuvių kalbotyros klausimai“, 1959, t. II. Jonaitytė A. Žemaitiškos morfologinės ypatybės Šakynos tarmėje. — Kn.: Lietuvių kalbos morfologinė sandara ir jos raida. V., 1964. Jonaitytė A. Palatvės vakarų aukštaičių šnektų būdvardis, skaitvardis, įvardis. — Kn.: Lietuvių kalbos gramatikos tyrinėjimai. V., 1969. Kardelytė J. Linkmenų tarmės būdvardis ir įvardis. — „Kalbotyra“, 1961, t. III. Kazlauskas J. Lietuvių kalbos vienaskaitos įnagininko ir vietininko formų kilmės klausimu. — „Kalbotyra“, 1958, t. I. Kazlauskas J. Lietuvių kalbos istorinė gramatika. V., 1968. Kazlauskas J. Baltų kalbų pakitimų santykinės chronologijos nustatymo galimybės ir ribos. — „Baltistica“, I priedas, 1972. Kriauzaitis P. Lietuviškos kalbos grammatika. Tilžėje, 1901. Litauisch-deutsches Wörterbuch von Friedrich Kurschat. Halle, 1883. Lipskienė J., Vidugiris A. Dieveniškių tarmė. — Kn.: Lietuvių kalbos gramatinė sandara. V., 1967. Mažiulis V. Baltų ir kitų indoeuropiečių kalbų santykiai. V., 1970. Morkūnas K. Įvardžiuotinių būdvardžių liekanos rytų aukštaičių pietinėje tarmėje. — „Lietuvos TSR Mokslų akademijos darbai. Serija A“, 1959, t. 2(7). Morkūnas K. Rytų aukštaičių pietinės tarmės fonetika. — „Lietuvių kalbotyros klausimai“, 1960, t. III. Morkūnas K. Iš rytų aukštaičių tarmių daugiskaitos inesyvo formų istorijos. — Kn.: Lietuvių kalbos morfologinė sandara ir jos raida. 1964. Morkūnas K. Rytų aukštaičių pietinės tarmės morfologija (Daiktavardis, būdvardis, skaitvardis, įvardis, veiksmažodis). — Kn.: Lietuvių kalbos gramatikos tyrinėjimai. V., 1969. Otrębski J. Wschodniosłowiańskie narzecze twereckie. T. I. Kraków, 1934. Otrębski J. Gramatyka języka litewskiego. T. III. Warszawa, 1956. Rosinas A. Šaukėnų šnektos aprašas. 1960. — Lietuvos TSR MA Lietuvių kalbos ir literatūros instituto Kalbos istorijos ir dialektologijos sektorius, lietuvių kalbos atlaso rankrašt ynas. Rosinas A. Lietuvių ir kitų baltų kalbų gimininiai įvardžiai. Filol. kand. dis. Vilniaus valstybinio V. Kapsuko universiteto Mokslinės bibliotekos Rankraščių skyrius. Nr. F-76 / DS-1019. Rosinas A. Vienaskaitos įnagininko su (t)ái kilmė. — „Baltistica“, 1975, t. XI(1). Senkus J. Pazanavykio kapsų tarmė. Filol. kand. dis. Vilniaus valstybinio V. Kapsuko universiteto Mokslinės bibliotekos Rankraščių skyrius. Nr. F-76 / DS-100. Senkus J. Lazūnų tarmės tekstai. — „Lietuvių kalbotyros klausimai“, 1959, t. II. Senkus J. Kapsų-zanavykų tarmių būdvardžio ir skaitvardžio kait ybos bruožai. — „Lietuvių kalbotyros klausimai“, 1960, t. III. Senkus J. Kapsų-zanavykų tarmių įvardžio bruožai. — „Lietuvos TSR Mokslų akademijos darbai. Serija A“, 1962, t. 2(13). Stang Chr. S. Die litauische Mundart von Zasečiai im Gebiet von Wilna — „Norsk Tidsskrift for Sprogvidenskap“, 1958, Bd. XVIII. Šukys J. Miežiškių tarmės vokalizmo bruožai — „Lietuvių kalbotyros klausimai“, 1959, t. II. Vaitkevičiūtė V. Lietuvių kalbos balsių ir dvibalsių ilgumas, arba kiekybė. — „Lietuvių kalbotyros klausimai“, 1960, t. III. Vaitkevičiūtė V. Lietuvių literatūrinės kalbos balsinės ir dvibalsinės fonemos. — „Lietuvių kalbotyros klausimai“, 1961, t. IV. 136 Valeckienė A. Būdvardis. Įvardis. – Kn.: Lietuvių kalbos gramatika. T. I. V., 1965, p. 474–603, 637–721. Valeckienė A. Bevārdes giminės formos ir jų santykiai su kitomis įvardžių formomis. – Kn.: Žodžių formos ir jų vartosena. V., 1974. Vidugiris A. Kai kurios Zietelos tarmės ypatybės. – „Lietuvių kalbotyros klausimai“, 1959, t. II. Vidugiris A. Zietelos tarmės įvardis. – „Lietuvių kalbotyros klausimai“, 1960, t. III. Vidugiris A. Zietelos tarmės daiktavardis. – Kn.: Lietuvių kalbos gramatikos rinkiniai. V., 1969. Vidugiris A. Zietelos tarmės būdvardis. – Kn.: Žodžių formos ir jų vartosena. V., 1974. Vitkauskas V. Kuršėnų tarmės kirtis ir priegaidė. – „Lietuvių kalbotyros klausimai“, V., 1960, t. III. Zinkevičius Z. Lietuvių kalbos įvardžiuotinių būdvardžių istorijos bruožai. V., 1957. Zinkevičius Z. Lietuvių dialektologija. V., 1966. Zinkevičius Z. Dėl vienos rytų aukštaičių diskaitos galūnės. – Kn.: Donum Balticum, to Professor Christian S. Stang on the Occasion of His Seventieth Birthday 15 March 1970, Edited by Velta Rūķe-Draviņa. Stockholm, 1970. Zinkevičius Z. Dėl lietuvių kalbos tautosilabinių an tipo junginių pirmojo dėmens siaurėjimo. – „Baltistica“, I priedas, 1972. Зиндер Л. Р. Общая фонетика. Л., 1960. Сенкус Ю. Говор северо-западных капсов. Автор. канд. дис. Вильнюс, 1955. Явнис К. Грамматика литовского языка. Литовский оригинал и русский перевод. Петроград, 1908–1916. В. ГРИНАВЕЦКИС ОТНОСИТЕЛЬНО ПРОИСХОЖДЕНИЯ СООТВЕТСТВИЙ *-ān В ОКОНЧАНИЯХ ЛИТ. ИМЕН И МЕСТОИМЕНИЙ С ОСНОВОЙ НА *ā Резюме В окончаниях имен и местоимений с основой на *-ā в литовском языке и его говорах вместо древнего акутового *-án (твор. пад. ед. ч. и вин. пад. мн. ч.) выступает 5 соответствий (с вариантами): 1) a (в местоименных формах ā, в диал. u, ū ~ a, a); 2) ai; 3) an (варианты: on, o°, un, ū); 4) o; 5) uo. В статье дается география каждого из указанных соответствий и анализ прежних исследований по данному вопросу, выдвигается и защищается мнение о возможности происхождения всех соответствий древнего *-ān фонетическим путем. В свете новых данных подробно исследуются также и причины возникновения этих соответствий, делается предположение, что есть основание считать их результатом множества различных условий, создавшихся в фонетических системах отдельных говоров с течением времени. Отпадение второго компонента зависит от хронологии и способа его исчезновения, и с этим связаны соответствующие изменения первого компонента, его приобщение к различным долгим гласным (в некоторых случаях и взаимодействие местоименных и простых форм имен). По мнению автора статьи, данные изменения и могли быть решающими факторами, обусловившими образование указанных выше соответствий древнего *-ān. V. GRINAVECKIS ÜBER DIE ENTSTEHUNG DER *-ān ÄQUIVALENTE IN DEN ENDUNGEN DER LIT. *ā-STÄMMIGEN NOMEN UND PRONOMEN Zusammenfassung Im Litauischen und seinen Dialekten werden anstatt des alten akuten *-ān in bestimmten und gelegentlich auch in unbestimmten Endungen der ā-stämmigen Nomen und Pronomen (Sg. Instr., Pl. Akk.) 5 verschiedene Äquivalente gebraucht: 1. a (in den bestimmten Formen ā, a, dialektisch u, ū ~ a, a); 2. ai; 3. an (Varianten: on, o°, un, ū); 4. o; 5. uo. In dem Artikel wird die Analyse der früheren Forschungen darüber dargelegt, die Geographie jedes *-ān Äquivalentes angewiesen. Auf Grund des an den Dialekten gesammelten Materials werden hier die Ursachen der Entstehung dieser Äquivalente untersucht. Es ist als Resultat vieler phonetischen Änderungen zu betrachten, die in verschiedener Zeit in den sprachlichen Systemen einzelner Dialekte vorgegangen sind. Der Autor ist der Meinung, daß unterschiedliche Zeit des Verschwindens des tautosyllabischen -n, die davon abhängige Anschließung des Vokals a(<ān) an verschiedene lange Vokale, verschiedene *-ān Entwicklung unter Wirkung von phonetischen Gesetzen der Dialekte und gelegentlich auch von den Wechselbeziehungen zwischen den bestimmten und unbestimmten Formen, konnten die Hauptbedingungen der Entstehung von untersuchten Äquivalenten sein. 137