Socialinių faktorių įtaka tarminei leksikai

SOCIALINĖS LINGVISTIKOS PROBLEMOS LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI, XIX (1979) Vytautas VITKAUSKAS ВПЛИВ СОЦІАЛЬНИХ ФАКТОРІВ НА ДІАЛЕКТНУ ЛЕКСИКУ Традиційні литовські діалекти й говірки сформувалися та існували в сільських громадах, для яких вони були чи не єдиним засобом спілкування як із зовнішнім світом, так і всередині громади. Під впливом певних закономірностей наші діалекти й говірки змінювалися, відшліфовували свою фонетичну та морфологічну структуру, постійно змінюючи й поповнюючи сформований словниковий фонд відповідно до власних потреб. Питання змін у лексиці докорінно відрізняються від питань змін у морфології та фонетиці. Словник будь-якої мови чи діалекту тісно пов’язаний із життям, різноманітними реаліями, і це життя значно змінює лексику — так званий найрухоміший елемент мови. Литовські діалекти й усі говірки нині переживають один із найважливіших етапів своєї історії. Небаченими досі темпами розвиваються економіка й культура Литви, а становище нашого села дуже змінилося. Міграція населення, зростання міст (молодь переїжджає до міст), загальна доступність освіти витісняють діалекти з життя, і вони зберігаються як традиція серед старих сільських мешканців, де б ті не жили. Середовище змінює і їхні говірки, стираючи важливі діалектні риси. Нині склалася така економічна й культурна ситуація, що фактично вже немає соціального прошарку, який переймав би говірки й діалекти як цілісні системи та повсюдно твердо ними говорив. Онуки трохи засвоюють риси говірки від бабусь і дідусів, але школа з усім бурхливим життям впливає на молодь і досить успішно прищеплює їй норми літературної мови. Молодші мешканці сіл і містечок починають говорити новим, сказав би я, діалектом, якому властиве певне поєднання норм літературної мови й місцевої говірки1. Стан лексики діалектів і говірок ще складніший. Словниковий фонд тут складається зі слів, спільних для всього народу, і діалектизмів — слів, властивих лише певному діалекту, говірці чи частині діалекту [Филин Ф. П., 1965, 5]. Загалом, у міру утвердження літературної мови в суспільному житті, коли говірка стає лише домашньою мовою, спеціальні діалектні слова починають уживати пасивно. Ці діалектизми, що характеризують лексику діалекту [Филин Ф. П., 1961, 15], із перетворенням складу сільського населення на неоднорідний (подекуди місцеві, давні мешканці того чи іншого села становлять уже навіть меншість2), втрачають комунікативне значення, бо їх не розуміють люди, які приїхали здалеку. Наприклад, у с. Уркувенаю Шяуляйського району стався такий випадок: агрономка пояснює колгоспниці, що клуні (тобто сараї) треба зберігати віз сіна, а співрозмовниця відверто каже: a mùn gaivuo nèbgerà’ | šīna aš sáuguoju | ne un klùna laikâu — для неї kluonas означає галявину біля хліва, у дворі. Таких непорозумінь багато, авторитет говірки явно «похитнувся»: ті, хто говорить діалектом, хочуть того чи ні, мусять пристосовуватися до носіїв літературної мови — керівників колгоспу, фахівців, механізаторів. Змішування населення, поширення літературної мови через різноманітні засоби комунікації, школи й культурні установи — це чинники, через які говірки, навіть ті, що добре зберегли фонетичну й морфологічну системи, у лексичному плані існують ніби осторонь 1 Pirmą kartą lietuvių dialektologijoje tai yra iškelta Grinaveckio V. (1974, 129—139). Kuršėnų m. kaip tik buvo vienas iš V. Grinaveckio tyrinėjimo objektų. 2 Наприклад, у с. Акмінайчяй Шяуляйського району 1975 року з 12 садиб лише в 5 жили місцеві мешканці, а в решті оселилися люди, які купили їх, приїхавши з інших місць. Тепер кількість хуторів іще зменшилася. 111 bendrinės kalbos leksikos [Филин Ф. П., 1965, 5]. Ypač tai matyti klausinėjant šnektų atstovus konkrečių žodžių — daiktų pavadinimų, būdvardžių. Pasakę tarmišką žodį, šnektų atstovai tuoj pat imasi jį aiškinti, manydami jo nesuprasiant. Tokių atvejų, šių eilučių autoriui tiriant žemaičių šnektas, teko patirti ypač daug. Štai, nykstant Kuršėnų apylinkėse būdvardžiui smagūs зі значенням «важкий», почуте у вислові: diel parduosa liną sunkesnį | smagesnį Krš (DūnŽ 336). Отже, у свідомості мовця старе слово ще не стерлося; ним хочуть висловити певну думку, але не сподіваються, що співрозмовник зрозуміє вжитий семантичний діалектизм, тому додають і слово літературної мови. Пор. також tas prė:kọs | pale:stə̂us kẽik mē.rgū: îr abđė:rbęs Jdr (с. Lėlenų); primel̃a va | privepẽzuoje višā p Krš (DūnŽ 436); ravėjom nuvīn | be sustojima | nuplėšiem šava Krš (DūnŽ 226); pašōndzas tūokęs | blā:kas ā:udeklę Pvn (DūnŽ 247); pėlėšėja: onćē.ded Vieks̆naliai (Dūn Ž 252); pū'rū | kvī-cū: nabsie pi'mūsa Šv; pi'les niuor ōndē.ns | sāusā: ō:ntes nala:kki:si Jdr; tieva tariejē pi'leva | ešimtēne ešerāše'n Pvn; lī'n e lī'n | išpis upika: ištyinc nepārēisma Krš та багато інших. Такий паралелізм у мовленні здебільшого незручний, тому носії говірок, переконавшись, що співрозмовник може чогось не зрозуміти, починають уникати в присутності чужих людей характерних слів, властивих лише певній говірці чи діалекту. Ще зовсім недавно в околицях Pāvandėnė, Vieks̆naliai, Upyna (Тельшяйський р-н), Vidsodis часто вживався діалектизм perėnė «лазня», який як культурний термін витіснило слово pirtis. Лише різні прислів’я та дотепні вислови зберегли слово perenė: kā:rštā kā: perēnė (Upyna), lūp sakīs | vė'rūn a perēnė sū'dege | a patē mē.re Pvn (DūnŽ 254), яке вживалося раніше. Те саме й зі словом lielė «горло», яке тепер іноді трапляється у фразеологізмі lėlė palēisti «кричати»: žēnā buobas | biškieli kas | palēid lī:le Pvn (пор. DūnŽ 175) тощо. З такими явищами стикається кожен литовський діалектолог³ [Jonaitvtė A., 1967, 183—184], а це і є основна умова та перебіг зникнення діалектизмів: почавши уникати певного слова в розмовах із незнайомими, люди перестають уживати виразні діалектизми або вживають їх дедалі рідше й у спілкуванні зі своїми односельцями. Зрештою, коли літературна мова дедалі більше входить у побут значної частини сільських жителів, молоде покоління вже не переймає діалектизму, і той фактично виходить із ужитку. Так, наприклад, у Куршенайській окрузі сталося зі словами mėdė «ліс», ašvienis «робочий кінь», rejā «клуня», varstas «ярі культури» та ін., які активніше вживалися (і то лише в деяких селах) до двадцятих років цього століття. Пізніше як культурні терміни — через школи, урядовців волостей і повітів, промисловців, мандрівних ремісників, наймитів — утвердилися слова miškas | girė, jāuja, vasarōjus; можливо, раніше вони в цій околицьовій жемайтській говірці були синонімами (arklys, імовірно, вживалося здавна), але, оскільки існували й у літературній мові, почали вживатися повсюдно. Такий процес може охоплювати й більший ареал говірок: наприклад, mėdė лише пасивно пам’ятають в околицях Užventis, Pāvandėnė, Vieks̆naliai, навіть поблизу Tryškiai, хоча, як знаємо з творів Žemaitė та Lazdynų Pelėda, на початку цього століття його там уживали досить активно; існувала навіть назва посади (вживана, звісно, в розмовній мові) mēdininks «лісник» // mē'dēni.nks, яку невдовзі після 1920 р. забули, бо норма літературної мови міцно закріпила форму giriniṅkas⁴. Іноді починають уникати семантичних діалектизмів, коли ті самі слова в літературній мові часто вживаються і мають майже протилежне значення: gerbti «чистити, прибирати»: gerb vaikā Krš — уже й старші кажуть: nėger vi'rešnū ju jaunī'je Krš; kamštis «солодке, загорнуте в полотно, яке дають дитині смоктати» — тепер часто кажуть būtele kamštis Krš, причому молодь уже не знає діалектного значення. Після 1920 р. почало швидко зникати значення слова viršininkas «пастух», оскільки в літературній мові viršininkas означало інше — «особа, що керує установою». 3 Подібно в литовських говірках БРСР утверджуються білоруські слова як найчастіше чуті, офіційні назви предметів і явищ (див. Vidugiris A., 1974, 123—124). 4 Medės arealą žr. Lietuvių kalbos atlasas. 1977, t. 1. 113 žem. (Komentarai, p. 191—192) (žr. dar Vitkauskas V., 1977, p. 58). 112 Коли так «упорядковують» лексику суспільного життя, зазвичай важко пов’язати закономірності, за якими змінюється словниковий фонд говірок і через які певні слова зникають, забуваються або переходять до пасивного вжитку. Життя склалося так, що значна частина діалектної лексики існує ніби лише у спогадах; час від часу, коли треба щось точніше описати, бажаючи яскравіше й несподіваніше висловитися, люди старшого покоління ніби з далеких потоків підсвідомості дістають рідко вживані слова та похідні — свідомо засвоєні від батьків і предків, успадковані з давнини. Іноді в литовській лексикографії те чи інше слово позначене лише пунктиром, наведене з якоїсь однієї окремої говірки; однак, якщо розпитувати далі, можна почути цілком тотожну форму й за межами відомого ареалу цього слова. Наприклад, за LKŽ слово goštauta, досліджене A. Nepokupniui (1976, 185), належить лише західноаукштайтським (уздовж Нямунаса), східним і дзукійським говіркам, і на цій підставі робляться певні висновки. Але влітку 1976—1977 рр., цілком випадково запитавши жінок із Куршеная, як називається одна квітка, почули таке: guoštauta· rauduoņa· ži·d | dau.k smułkų· ži·dėlių; daržūkuo guoštautas įsti· pusės. Коли й інші діалектологи (наприклад, A. Jonait ytei) записали це слово в інших місцевостях, картина докорінно змінюється: goštauta(s) уживається в багатьох місцях Литви, лише дещо пасивніше, тому рідше фіксується в розмовному мовленні. Щороку, щоразу торкаючись будь-якої говірки чи говірочки, чуємо такі та подібні несподіванки — нові форми й наголоси. Це серйозна проблема нашого мовознавства, адже активізувати пасивний словниковий запас наших говірок і діалектів можна лише після тривалих спостережень. Раніше й на думку не спало б, що поблизу Куршеная існують слова: švinė [Būga K., 1908, 174]: ta švinė «донощиця», tig žmonės įied, šāryti «їсти худобу», šėkštė «довга жердина»: tūokes šė·kštės iškė·ltas, šilūenti «вирощувати, відгодовувати»: prašulė·nusi jau, paršūka, šlaptrydą «людина, що любить рідкий послід»: tūoks šlaptrī·dā biėdū į biėdū, šliōparnis «нечепура»: šluōparnis | apsilė·idusi, šnarva «той, хто всюди пхає носа»: tūoks šnarva | kad biėda, tapnoti «кривити, погойдувати»: ū·dega nulė·idis (птах) | tik tapnūo tapnūo snapėli, taškūs, -i «марнотратний»: taškė briūolieni | nieka netūr, tratūs, -i: uoį traũ bioba | pipirų melni·če, tūlas «юрба»: tū·la tuokį žmuonių, žiu-bulys «блискучий предмет»: tuokų žubulūku prisakstīta į suknikį, žiurkšlynas «місце, засмічене сміттям»: tuokį žurkšlinā· un skardže pri kuršėnų, žlábena «плакса»: žlā·bena mā·uk sā·u | neįešk mūn niervų, isibā·isėti: isibā·isiejį ana·m tī· darbā тощо. Значна частина діалектної лексики під впливом літературної мови та змінених життєвих умов зникає, зовсім виходить із ужитку; її час від часу вживають літні люди, але молоде покоління вже зовсім не переймає6. Тут дуже важко встановити якісь закономірності, як, наприклад, у фонетиці й морфології. Лексика, найкраще відображаючи життя своїми змінами, ставить навіть загадки. Скажімо, нині нелегко пояснити, чому в східноварнійських говірках, як і в багатьох місцевостях Жемайтії, виходять із ужитку такі слова, як apėnt «знову», atmatā «занедбана земля», atskalā «запас», aukštkaupais «у великій кількості», blākštas «удар», dēinauti «залицятися до дівчини», diginiūoti «лагодитися, збиратися», drežti «ледарювати», dūlbis «ледар», dumblūoties «хмаритися», kārdyti «заважати», krēistis «пишатися», maigūs «хочеться спати», mazīyti «мучити, виснажувати», preikšas «коханець» [Vitkauskas V., 1972a, 438; 1972b, 82, 13 išn.] тощо. Чи йдеться тут про внутрішні процеси розвитку лексики говірок, чи про певний вплив літературної мови — сьогодні майже неможливо сказати. Оскільки лексику говірок лише тепер починають досліджувати, а географію слів — показувати, ми не маємо й ґрунтовнішої історії вивчення діалектної лексики, 5 Вона записала це слово в околицях Akmenė та Šakyna. У фондах матеріалів діалектологів знайдено запис goštauto також поблизу Kelmė (с. Kuslėkiai). 6 Про те, що діалектизми зникають і в інших говірках, уже згадується в нашій мовознавчій літературі (див. Grinaveckienė E., 1967, 165—170; Vidugiris A., 1970, 255 та ін.). 8. Užs. Nr. 1554 113 Не маємо засвідчених спостережень про те, як і коли почали зникати певні діалектизми. Зрештою, надзвичайно прискорений нині розпад систем говірок уже істотно ускладнює відстеження закономірностей зникнення слів, визначення того, які саме слова забуваються і чому. Багато що тут допомогли б з’ясувати спеціальні системні тематичні словники. Вони дають змогу заглибитися в систему говірок і краще зрозуміти диференціацію лексики. Такий детальний аналіз лексики показує склад словника говірок, стилістичне вживання слів та особливості їхнього функціонування в конкретному середовищі. Гарним прикладом такого словника для нас був би ґрунтовний тематичний словник, укладений польським діалектологом М. Куцалою (1957), зі спеціальними лексичними групами (на основі праць німецьких, шведських та інших мовознавців). Подібні словники, укладені за принципами М. Куцали, допомогли б докладно й ґрунтовно дослідити литовську діалектну лексику та встановити, які саме діалектизми виходять з ужитку. Групування діалектної лексики М. Куцали на дрібні підгрупи (przyroda — praca — życie fizyczne człowieka — życie umysłowe i psychiczne — życie społeczne) [Kucała M., 1957, 340] має чимало спільних рис зі схемою універсального ідеографічного словника Р. Галліга та В. фон Вартбурга (цитується за Принципы, 1976, 340) і, отже, без жодних сумнівів може допомогти зрозуміти особливості й сутність словника будь-якої говірки різних мов, зокрема й наших діалектів, а можливо, навіть виявити закономірності зникнення діалектизмів. Для цього потрібна значна підготовча робота, принаймні ідеографічний словник літературної мови, за яким можна було б розподіляти діалектну лексику на певні групи. Алфавітні словники лише подають увесь лексичний матеріал або його частину. Діалектизми (лексичні, робочі, акцентуаційні) зазвичай витісняють з ужитку два такі чинники: 1) терміни, що приходять із літературної мови, мають великий авторитет і вже вживаються всім народом; 2) зникнення реалій, різноманітних життєвих явищ. Це аксіоми, відомі всім мовознавцям усіх народів, у справедливості яких легко переконатися, досліджуючи будь-яку говірку чи діалект. Залежність діалектної лексики від літературної мови надзвичайно велика, тому діалектизми краще зберігаються в тих говірках, уся мовна система яких дуже відрізняється від літературної мови і загалом зберігається традиційною (північні жемайти-кретингці, західні варнішкяй, говірки паневежців східноаукштайтського діалекту). Це засвідчує й матеріал I тому «Атласу литовської мови», де чітко видно, що різноманітні лексичні діалектизми kūlis, pūrā, pvlē, črulis та ін. (пор. Vitkauskas V., 1966, 155—168) добре збереглися в західних жемайтів. Загалом непогано зберігаються назви явищ, предметів і станів, яких у літературній мові немає або які властиві традиційному побуту, — різноманітних страв: patarmāsas «підлива», putrā «каша», kastinys, spirgutis «підсмачене конопляне насіння», šližikai «така різдвяна страва» (хоча šautas «листяний суп» — уже майже зовсім забуте слово DūnŽ 366; виходять з ужитку meisa «м’ясо», kiaūšis «яйце» — це останнє слово зникає й з інших причин: коли старенька, що їхала машиною на базар, переплутала nespā’usketes | trā’uketes | kaūšus su-trā’iški-ste, здійнявся гучний сміх — така старенька наступного разу побоїться так сказати й мимоволі вдасться до слова літературної мови, хоча ще багато хто вживає форми kiaušynė «яєчня», kiaušpir kis «скупник яєць», kiaušininkas «також», kiauš-geris, -ė «той, хто п’є яйця», пор. DūnŽ 134). Досі живі назви хвороб: blusinės | blusiniai «кір», krūopas «дифтерія», diegliai «така кінська хвороба», gerstėklis «хрипи в грудях», landuonīs | landuonė «панарицій (Panaritium)», liepėlė «такий нарив біля нігтя», pārauga «фурункул», sintis «астма», pūtminys «набряк», slōgos «нежить», slūogtis «нежить», vilkis «катаракта» (але є й ті, що занепадають або навіть зникли: žibinkščiai «така дитяча хвороба, свинка», kādugas «судоми», kaškis «короста») та ін. Назви літературної мови часто незрозумілі носіям говірок; медицина й кулінарія називають ці речі зовсім інакше, тому вплив є слабшим, хоча зміни також трапляються. Звичайно, у таких випадках іноді вирішальним стає те слово з низки синонімів, наявних у говірці, яке по суті збігається з літературною мовою. Наприклад, здавна в тих говірках казали kaškis, šū.skis ir ni’žas, žibinkštė | žib’iŋkštė· ir kaulkes | kaulė.kes. Тепер повсюдно утвердилися форми з цього синонімічного ряду, підтримані словами літературної мови niežas і kiaulytės, а інші вживають лише представники старшого покоління або частіше трапляютьс- 114 я в порівняннях: prisikabina kap kažkis Krš, nanų sekretà’u kãp nu šọ.skę Pvn тощо. Розглядаючи лексику східноварнішкяйських (північно-східножемайтських дунінінківських) говірок за універсальною лексичною схемою Р. Галліга та В. фон Вартбурга, тут хочемо звернутися лише до кількох таких підрозділів: частини «Всесвіт» — «Небо і небесні тіла» з підрозділами «Небо і небесні тіла» та «Повітря і вітри», а також підрозділів «Людини» — «Частини тіла» і «Загальна характеристика людини (життя)» (з розділу «Людина як жива істота»). Хоча діалектизми на тему «неба й небесних тіл» не дуже різноманітні, у традиційній говірці вони збереглися доволі добре: sietnis «сузір’я Плеяди», grigo ratai «Великий Віз», aušros žvaizdė «ранкова зоря», žvaizdės «зорі». Молодше покоління їх уже не переймає і вживає здебільшого форми літературної мови, хоча назви фаз місяця pilnijà «повня», tárpijos «час між старим і молодим місяцем», dėlčius «остання чверть» уживають майже всі. Назви атмосферних явищ-діалектизми побутують досить нерівномірно. Одні вживає більшість (áudra, brėkšma, brėkšti, drabna, graustinis, pėtvėjis, pašvīstė, vėšulas, žáibas / žėibas), інші починають варіювати (gydrė ir pagadà, orarykštė ir vaiorykštė / vaiorykštė), ще інші поступово забувають (dujà «мжичка», dujòti «мрячити», gaidryties «прояснюватися», apyžlėja, žlėja «сутеніє»). Досить добре зберігаються різноманітні діалектизми, які за цією лексичною класифікацією належать до підрозділу «Частини тіла людини». Хоча тут медичні працівники, з огляду на розвинену нині систему медичної допомоги, можуть особливо впливати на говірку, своєрідні назви частин людського тіла не виходять з ужитку. Наприклад, медики вже часто вживають назви žarnù, skraũdis, smilkinys, однак місцеві слова gròbas, pilvūkas, plónimas / plónyma міцно зберігаються; іноді лише кажуть skrañdis, smilkýs (?), а також називають новий для сільських жителів орган aklōji žarna (змінено наголос). Міцно зберігаються й уживаються навіть молодшими такі слова: bùlė «одна сідниця», čiùrnis «зап’ястя», dugnõlis «товста кишка», mómūnė «тім’я», nugárkaulis «хребет», smágenės / smágenys «мозок», kulkštinas «кісточка ноги», kráuklas «ребро», stáibulas «кістка руки», uõstai «вуса»; зберігається інший наголос: gerklė, gerklę, subinė; змінена основа: dėlna «долоня», nósė «ніс», kùlšė «стегно». Особливо популярні, їх уживають навіть представники інтердіалекту в містечках і містах, образні й гумористичні назви голови, рота, очей, горла, кісток і губ: krámė, mùržė, putrálakė, rùkė, veizolai, gamarinė, vėpšlos, žábtai, žióplos, piñkaulis, pyškaulis, stibýnas, stibýnkaulis «кістки гомілки». Деякі фонетичні особливості дещо «вирівнюються»: giñsla замінюється на gysla, niñkštis (у районі Pãvandenė) — на nykščiu (1), skingsrōbis — на skygrobiù; обирається основа літературної мови: ausė — ausis та ін. Добре зберігається більшість діалектизмів, що характеризують людину, особливо образних. Багато їх і досі вживають навіть носії інтердіалекту (Куршенай, Ужвентис): badvìšà «бідняк», bėbis, -ė «дурень», blérbynė «базіка», cỹpynė «той, хто пищить і хихоче», érgla «жартівник», gàgris «товстун», gargãras «той, хто всюди пхає носа», girmakšlỹs, -ė «хвалько», gribìšas, -ė, krùčas, -ė «злодій», išpėpa, ištìža «невдаха», knėpšė «нікчемна жінка», lėderga, lėrva «безсоромник, нечупара», mautùvas «ненажера», lùtis, -ė «коротконогий», miegrágtis, -ė «сонько», mùgulis, šùtulis «той, хто поводиться легковажно», paližókas, -ė «підлабузник», smùrglažė, snarglėda «шмаркач», snópa «телепень», stýpla «дуже високий чоловік», stumtùvas, šliaužtùkas / šliaužtùvas «той, хто виконує будь-яку роботу», šatrijà «навіжена жінка», šaválka «волоцюга», škrãbalas «висохлий старий», tepėrna «той, хто повільно говорить», terliūzas «товстун», užmiršoklis, -ė «той, хто все забуває», vėbra «телепень», žlebérna «той, хто їсть без апетиту», та багато інших. Бажання говорити- 7 Svyruavęs šio žodžio kamienas jau K. Donelaičio laikais (žr. Donelaitis K., 1977, 174; plg. Kabelka J., 1964, 120). Apie i-kam. perėjimą į ē-kamieną žr. Zinkevičius Z., 1966, 224—225. 8* 115 говорити образно, в’їдливо, мабуть, не дають забути ці лексичні діалектизми, хоча деякі з них уже рідко вживаються, наприклад, lūbis, -ė «роззява», pludungis, -ė «розпусник, гульвіса»; фонетика змінюється: malāgis, -ė – melāgis. Подібне становище спостерігається в багатьох інших семантичних групах. Хоча деякі давні діалектизми ще тримаються, вплив літературної мови значний: чимало синонімів виходить з ужитку, словотвірні й ненормативні фонетичні форми замінюються відповідниками літературної мови. Особливо швидко зникають слова давніх вірувань (gabija «священний вогонь», indėvė «злий дух» тощо), назви колишніх ремесел, різних знарядь і предметів, які нині знають лише найстарші або вже й зовсім не вживають. Отже, існування діалектизмів залежить від багатьох чинників: піднесення культури, утвердження літературної мови в різних сферах життя, внутрішніх процесів і потреб говірки чи діалекту. Особливо важливою є пасивна діалектна лексика, яку необхідно зареєструвати для науки; вона, швидко зникаючи разом із вимираючим старшим поколінням нашого села, ще зберігається в експресивному, переносному вживанні. Ось, наприклад, у цих описуваних говірках зникло жмудське дієслово kaitėti «турбувати», але одну його форму почали вживати як іменник у застиглому вислові kas ne kaitė «легко сказати» (kas ne kāiti vi'nā buoba: gi'vėnti Krš DūnŽ 118⁸). Коли зв’язок із колишнім дієсловом перервався, виникають зовсім незрозумілі форми: kas ne kāitra | ka miotin'na vai.kùs prīvė'iz DūnŽ 118. Слово dóbstė «подертий, розтріпаний одяг» тепер зникає, натомість з’являється частіший образний вислів diopštį senį «цілковитий немічний». Навіть церква відмовилася від обряду та терміна введин, однак жінка, яка прийшла туди вперше, легко каже: pė'rma kārta | če mõ.na į'vedi'bas Pvn, če mūna į'vedi'bas | vešk par u.t.ra pūsi Krš. Здається, brūžo вже ніхто не грає, фактично такої гри й фразеологізму більше немає, але коли заходить мова про розпусту, часто кажуть mūša brūža su blėdi'nums į negražė' susi'ga Krš (с. Уркувенай), dār vė'plšas pi'ni'utas | puo krū'mus brūža mūš Krš (с. Акминайчяй). У ripkos також уже ніхто не грає, але порівняння nūosi kā'p ripkas keini's «задихана» ще можна почути. Деякі слова зберігаються лише в порівняннях і прислів’ях: nelīka nieka ne spā'ga «ані крихти» (а для Л. Івінскаса це був загальний іменник зі значенням «крапля»), dọ kā'p vī'ne | kā'p saulā' brūolė' Pvn (DūnŽ 315) та ін. Давніше казали литовські слова mergvaikis «позашлюбна дитина», kalinys «в’язниця», skārda, mišlius | mišīnys «такий різновид зернових», dvilinikės «підковдра», а тепер найчастіше — beikartas, turmā (часто замінюється словом kalėjimas), blēka, miešānas, cikōlas. Тут і літературна мова нічого не може вдіяти. Функціонування й зникнення діалектизмів у сучасних говірках не підпорядковуються виразним закономірностям. Тут багато що визначають суспільне й культурне життя народу, сама система говірки (у говірках, що контактують із ближчими до літературної мови, менш виразні відмінності зникають ще швидше) і, зрештою, потреби тих, хто говорить діалектом (експресивна лексика зберігається довше). Одне лише ясно: нині всі ми, мовознавці, маємо звернути увагу на діалектну лексику, її потрібно швидкими темпами записувати. Literatūra Būga K. Aistiški studijai. Peterburgas, 1908. Donelaitis K. Raštai. V., 1977. Grinaveckienė E. Lietuvių literatūrinės kalbos ir tarmių sąveika. — Kn.: Lietuvių kalba tarybiniais metais. V., 1967. Grinaveckis V. Žemaičių miestų interdialektų fonetinės ypatybės. — Lietuvos TSR Mokslų Akademijos darbai. Serija A, 1974, t. 1 (46). Jonaitienė A. Tarmių sąveikos ir niveliacijos reiškiniai šiaurės vakarų aukštaičių šnektose. — Kn.: Lietuvių kalba tarybiniais metais. V., 1967. Kabelka J. Kristijono Donelaičio raštų leksika. V., 1964. Kučala M. Porównawczy słownik trzech wsi Małopolskich. Wrocław, 1957. ⁹ Paulausko J. (1977, 117) padaryta veiksmažodžio forma: kas ne kaitėja, bet tai jau išvertimas į bendrinę kalbą, o ne transponavimas: kaitėja šnektoje skambėtų *kā.atie. 116 Paulauskas J. Lietuvių kalbos frazeologijos žodynas. K., 1977. Vidugiris A. Dainavos šalies žmonių tarmė. — Kn.: Merkinė. V., 1970. Vidugiris A. Gervėčių tarmės leksiniai dialektizmai. — Lietuvos TSR Mokslų Akademijos darbai. Serija A, 1974, t. 1(41). Vitkauskas V. Apie kai kurių žemaitiškių žodžių vartojimą. — Lietuvių kalbotyros klausimai. V., 1966, t. 7. Vitkauskas V. Pastabos dėl Žemaitės raštų kalbos. — Kn.: Žemaitė. V., 1972. Vitkauskas V. Šnektų grupės žodyno sudarymo principai. — Lietuvių kalbotyros klausimai. V., 1972, t. 13. Vitkauskas V. Žodyno turtai žemėlapiuose (rec.) — Kultūros barai. V., 1977, Nr. 12. Zinkevičius Z. Lietuvių dialektologija. V., 1966. Непокупный А. П. Балто-славянские языковые связи. — Киев, 1976. Принципы описания языков мира. М., 1976. Филин Ф. П. Проект „Словаря русских народных говоров“. — М.—Л., 1961. Филин Ф. П. Словарь русских народных говоров. Л., 1965, ч. 1. Lietuvos TSR Mokslų Akademijos Lietuvių kalbos ir literatūros institutas ВЛИЯНИЕ СОЦИАЛЬНЫХ ФАКТОРОВ НА ДИАЛЕКТНУЮ ЛЕКСИКУ Резюме В настоящее время литовские народные говоры быстро нивелируются. Ускоренными темпами из употребления выходят лексические, семантические и другие диалектизмы. Основные причины этого процесса: а) наплыв в говоры слов литературного языка; б) отмирание реалий, явлений. Как показывает лексический материал жемайтских говоров (окрестности Куршенай, Ужвянтис, Павандяне, Видсодис), относительно хорошо сохраняются в этих говорах названия специфических предметов, явлений, экспрессивная лексика, часто употребляемая даже представителями интердиалекта (г. Куршенай, г. Ужвянтис).