Dėl kalbų kontaktavimo pietryčių Lietuvoje

KALBŲ KONTAKTAI LIETUVOS TSR LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI XXIII (1983) АЛОЙЗАС ВІДУГІРІС ПРО МОВНІ КОНТАКТИ В ПІВДЕННО-СХІДНІЙ ЛИТВІ Вступ Під мовними контактами зазвичай розуміють зіткнення мов, що виявляється в мовному спілкуванні колективів людей, які розмовляють різними мовами, за певних географічних, історичних і соціальних умов (Ахманова О. С., 1966, 535). Особливо великим мовним розмаїттям вирізняється південно-східна Литва, де суцільними масивами або більшими й меншими островами контактують литовські, білоруські та польські говірки, їхні літературні варіанти, а також російська мова, не кажучи вже про інші мови, що трапляються тут. Південно-східна Литва, здавна безпосередньо пов’язана зі значно більшою територією, де «відбуваються найінтенсивніші й наймасштабніші контакти слов’янських і балтійських етнолінгвістичних та культурних комплексів» (Судник Т. М., Толстая С. М., Топоров В. Н., 1967, 38), має велике значення для науки з багатьох поглядів. Щоб докладніше описати мовні взаємини на цій території або принаймні в одній її частині, їхній розвиток і причини, знадобилося б окреме ґрунтовне дослідження. У цій статті з суто соціологічного погляду прагнемо дещо докладніше охарактеризувати мовні контакти в самому південно-східному кутку Литовської РСР, який загалом збігається з адміністративною територією сучасного Шальчинінкського району, та простежити їхній розвиток. Крім того, мови, уживані тут, намагаємося розглянути відповідно до характеру їхніх контактів і виконуваної функції, тобто як систему, або так звану мовну ситуацію (Никольский Л. Б., 1970, 7; Никольский Л. Б., 1976, 80). З цією метою поряд нерідко вживається й термін «мовна ситуація». До Другої світової війни територія сучасного Шальчинінкського району належала до чотирьох повітів: околиці Акменіне (або Каменка), Даучюнай, Яшюнай, Шальчинінкеляй, Шальчинінкай і Тургелай входили до Вільнюського повіту, Бутрімоніс, Дайнава, Ейшишкес, Гервішкес, Калесінінкай — до Лідського, Руднінкай — до Тракайського, а Дівенішкес і Пошконіс — до Ошмянського. Отже, Шальчинінкський район за розмаїттям етнолінгвістичних взаємин, зумовленим, серед інших соціальних чинників, також належністю до різних адміністративних одиниць, певною мірою може репрезентувати значно більшу прикордонну територію литовців і білорусів. Мовна мозаїка та контакти цього району, особливо говірки литовської мови та їхня своєрідність, уже давно привертають увагу дослідників із різних країн. Ці говірки досліджували окремо та під час експедицій, які відбувалися тут у 1952, 1955, 1963, 1964, 1966, 1974 роках. Найбільшу увагу привернула литовська говірка околиць Дівенішкес, яку досліджували й розглядали у своїх працях Е. Волтеріс (Wolter E., 1895, 173–187), К. Буга (Būga K., 1906), Й. Яблонскіс (Jablonskis J., 1906), П. Арумаа (Arumaa P., 1930, 19–30, 46 (61—65), Е. Френкель (Fraenkel E., 1936, 14—107), З. Зінкявічюс (Zinkevičius Z., 1966), Й. Ліпскене та А. Відугіріс (Lipskienė J. ir Vidugiris A., 1967, 183—222; Lipskienė J., 1968, 196—207; Vidugiris A., 1968, 190—196), І. Ерманіте та К. Ейгмінас (Ermanytė I., Eigminas K., 1968, 211—235) та ін. У цій та інших околицях Шальчинінкського району мовний матеріал збирали Й. Балчіконіс, Н. Грігас, Й. Сенкус, Й. Довидайтіс, М. Сапіянскайтє-Куосене, К. Моркунас, В. Віткаускас, М. Размукайте та ін. Останнім часом дедалі більшу увагу приділяють контактам між уживаними тут мовами. Взаємодію фонологічних і граматичних систем місцевих литовської, білоруської та польської мов в околицях Шальчинінкая досліджувала М. Лекомцева (Лекомцева М. И., 1972, 116—134, 174—185), в околицях Калесінінкая — В. Чекман (Чекман В. Н., 1973, 29—43), в околицях Дівенішкес — Т. Судник (Судник Т. М., 1975, 102—121, 202—210), у Бутрімонісі та деяких інших місцевостях південно-східної Литви — Е. Грінавецкене (Grinaveckienė E., 1969, 219—229; Грина­вецкене Е. И., 1972, 294—408). Місцевий діалект польської мови та його взаємини з литовською і білоруською мовами в усьому Вільнюському краї досліджувала Г. Турська (Turska H., 1939), польську говірку села Лопатишки (Лопатовщизни) (колишня околиця Тургелай, нині околиця Маріямполя Вільнюського району) — А. Зданюкевич (Zdaniukiewicz A. A., 1972; Zinkevičius Z., 1974, 204—214), а місцеві білоруські говірки — Е. Грінавецкене, Й. Ковальчук, Й. Мацкевич, Е. Романович (Грина­вецкене Е. И., Ковальчук И. П., Мацкевич Ю. Ф., Романович Е. М., 1972, 377—393) та ін. У міру розширення лінгвістичних досліджень балтійсько-слов’янських мовних зв’язків і контактів зростає зацікавлення й соціологічним аспектом цих контактів. По суті, жодне серйозне лінгвістичне дослідження не обходиться без розгляду соціальних чинників, які зазвичай визначають розвиток мовних фактів. За відсутності праць у цій галузі дослідники найчастіше змушені покладатися на випадкові чутки, суб’єктивні й нерідко суперечливі зауваги тощо. Литовські мовознавці досліджують ці теми під час різних мовних експедицій та інших виїздів і вже понад 20 років спостерігають за розвитком етнолінгвістичних взаємин у цьому краї. Лише за цей час (автор статті спирається переважно на дані власних досліджень 1955—1980 рр.) у мовній мозаїці цього куточка відбулися певні зрушення не лише кількісного, а й якісного характеру (а скільки таких змін відбулося ще раніше?!). Усе це, хоча б у загальних рисах, мають знати дослідники цього краю, щоб вони могли скласти правильне уявлення про подекуди досить складні мовні взаємини та встановити об’єктивні закономірності їхнього розвитку. Поширення вживаних мов та їх характеристика Будь-яка територіально-політична спільність зазвичай характеризується не лише відносно сталими економічними, політичними й культурними, а й мовними зв’язками. Мовні зв’язки, що виявляються в контактуванні мов, своєю чергою конкретизуються відповідно до складових частин або вживаних мов, кожна з яких має чимало цілком самобутніх рис. Тому від правильного опису цих самобутніх рис мов, уживаних тут, значною мірою залежить розуміння їхніх взаємних відносин і мовної ситуа- 47 ції як системи. Далі ці мови розглядаються в порядку їх поширеності та частоти вживання: білоруська, польська, литовська й російська. а. Білоруська мова. Переважною мовою південно-східного кута Литовської РСР є місцевий білоруський діалект, який по суті є продовженням західної частини центрального білоруського діалекту, значно розбавленого елементами литовських і польських діалектів цього краю. Місцеві люди найчастіше називають її (па)просту мову, прашта або тутейшас литувас, або кажуть, що нею гудена (іноді клега, калба, щаріна) проста (па-просту, по-простему, па-тутэйшаму) тощо. Для більшості жителів описуваної території ця мова є основною, хоча й не завжди рідною. Нерідною, тобто другою, вона є для багатьох жителів старшого покоління, особливо в південній частині згаданої території, і лише з різних причин з часом стала основною, оскільки рідна (зазвичай литовська) мова тут для багатьох уже не є основною. Хоча білоруська мова тут не є офіційною, сфера її вживання порівняно широка. Насамперед для багатьох вона є мовою дому чи сім’ї. Ще частіше її вживають як неофіційну публічну мову. Нею зазвичай розмовляють на різних місцевих зібраннях, іноді на офіційних зборах, під час колективних робіт тощо. Оскільки білоруською між собою спілкуються не лише місцеві литовці з місцевими поляками, а й багато місцевих жителів у спілкуванні з російськомовними людьми, цей білоруський діалект можна вважати своєрідною мовою міжособистісного спілкування, або контактів, у цьому регіоні. Інакше кажучи, місцевий білоруський діалект тут виконує певну роль регіональної мови. На місцевий білоруський діалект певний вплив має і літературна білоруська мова, оскільки чимало жителів нерідко слухають білоруське радіо, дивляться їхні телевізійні передачі. Однак вплив літературної білоруської мови тут не такий значний, як можна було б очікувати, зважаючи на поширення місцевого білоруського діалекту. Основна причина цього явища тут, можливо, полягає в тому, що люди, які говорять цим діалектом, зазвичай не вважають себе білорусами, а свою мову трактують як своєрідний діалект місцевої польської (або російської) мови. б. Польська мова. На описуваній території порівняно широко вживається й польська мова, точніше — культурний периферійний діалект польської мови («polszczyzna kresowa» або «polszczyzna litewska»), сформований на основі польської мови та місцевих литовських, а також білоруських діалектів (Веренис̌ В. Л., 1965, 193–209; Вярэніч В. Л., 1973, 5–21). Цей польський діалект, щоправда, поки що не охоплює значної суцільної території. Як рідну й основну мову його використовують багато жителів більших міст і містечок (наприклад, Ейшишок, частково Шальчинінкая, Дівенішкес, Яшюнай, Руднінкай, Тургеліай та ін.) і деякі нащадки мешканців так званих шляхетських дворів (поблизу Ейшишок, Яшюная, Пабаре, Тургеліая та ін.). Здебільшого польський діалект тут уживається поряд із місцевими білоруськими, а іноді й литовськими діалектами. Загалом для більшості жителів цього краю цей польський діалект є засобом спілкування. Водночас він нерідко є мовою місцевої адміністрації. Польською зазвичай розмовляють між собою незнайомі люди або мешканці віддаленіших околиць, сусіди, які прагнуть дотримуватися «доброго тону», і, звичайно, місцева інтелігенція. Дуже часто польську мову тут вважають ознакою ввічливості, доброго виховання та освіченості. 48 Польська мова, яка раніше була мовою місцевого поміщицтва й церкви, стала активно вживатися місцевими жителями повсюдно (або принаймні вони почали намагатися нею користуватися) переважно в роки окупації буржуазною Польщею (1920–1939). Не всі місцеві жителі володіють польською мовою однаково. Представники старшого покоління зазвичай знають лише місцевий польський діалект. Багато представників молодшого покоління, які закінчили восьмирічні (раніше семирічні) та середні школи, більшість яких тут працює з польською мовою викладання, зазвичай уже краще володіють польською літературною мовою. Польською мовою слабко володіє частина молоді, яка навчається або навчалася лише в школах із литовською чи російською мовою викладання. Вплив польської літературної мови тут виявляється не лише через школи, а й через пресу (крім польських газет, книжок і журналів, що видаються в Литовській РСР, багато хто передплачує та читає також видання, що виходять у Польській Народній Республіці), радіо, телебачення (тобто передачі польською мовою як у нашій республіці, так і в ПНР), художню самодіяльність тощо. Значний вплив польської мови й польської культури загалом зумовлений тут також тим, що більшість місцевих жителів, які у своїх сім’ях часто розмовляють білоруською або литовською, офіційно вважають себе поляками. Крім того, чимало місцевих сімей пов’язані близькими родинними узами з Польською Народною Республікою внаслідок еміграції, що відбувалася під час війни та в повоєнні роки. c. Литовська мова — по суті, продовження західнодзуцького (або південноаукштайтського) говору — тут уживається досить неоднаково. Хоча традиційний дзуцький діалект загалом зберігся в досить широкій смузі від державного кордону Литовської РСР на півдні приблизно до річки Вісінчя на півночі, тобто до Гуделів і Шальчинінкеліса, проте панівне становище до наших днів він зберіг лише в окремих місцевостях цієї території. Такі більші осередки переважного вживання литовської мови є поблизу Дівенішкеса, особливо в центральній і західній частинах Дівенішкеського виступу (Lipskienė J. ir Vidugiris A., 1967, 183—185), а також у західному куті Шальчинінкського району, переважно на межі з Варенським районом (села Міштунай, Нанішкес, Наужажваріс та ін.). Традиційним дзуцьким діалектом тут розмовляють представники різних поколінь — від найстарших до дітей. У центральній частині цієї території, приблизно від Калесінінкая до Шальчинінкая, місцеві жителі, які знають і вживають литовську, становлять лише невеликий відсоток. В околицях Бутрімоніса, Дайнави, Даучюнай, Ґервішкес і Калесінінкая литовською розмовляють або вміють розмовляти переважно люди старшого покоління та дехто з молодших. А поблизу Шальчинінкая, Шальчинінкеліса й Ейшишкес уже майже не залишилося навіть представників найстаршого покоління. Оскільки молодше покоління вже давно фактично не навчають розмовляти литовською в сім’ях, тобто вдома з ними більше не говорять литовською, сфера вживання литовської мови дедалі звужується. Насамперед від литовської відмовляються у змішаних сім’ях, коли чоловік або дружина зовсім не знає литовської чи знає її гірше, ніж, наприклад, білоруську або польську. Але іноді батьки, навіть досить добре знаючи литовську, перестають говорити нею заради дітей, щоб їм було легше в школі (більшість шкіл тут працює з польською мовою викладання), а згодом і самі загалом відвикають від цієї мови. Такі сім’ї ще трапляються по одній-дві в околицях Дайнави (села Ґілвінішкес, Вежіоніс), Бутрімоніса й Ґервішкес (Юрґоніс, Канюкай, Шяуляй, або старі Стрельчяй), а іноді й в інших селах. 4. 949 49 Значна частина жителів цієї території володіє литовською лише пасивно, тобто більш-менш розуміє її, але вже не може вільно розмовляти. Це переважно люди, які самі вже не говорили активно, але чули, як у їхніх сім’ях литовською розмовляли батьки, дідусі й бабусі тощо, або ж самі розмовляли нею змалку, але згодом забули. Під час досліджень із такими представниками старшого, а іноді й середнього покоління ще нерідко можна було зустрітися в усій південній частині Шальчинінкського району (і в самому Шальчинінкаї), від Дівенішкеського виступу до околиць Дайнави й Калесінінкая. Проте іноді литовською співають і ті, хто не вміє нею розмовляти. На північ і північний схід від згаданої річки Вісінчя — поблизу Акменіне, Яшюная, Rūdininkus, Турґелів — місцевий литовський дзуцький діалект по суті вже зник. Ним тут більше ніхто не розмовляє, лише дехто ще пам’ятає його з розповідей батьків, дідусів і бабусь або сусідів. Навіть найстарші інформатори самі вже не розмовляли цим діалектом, хоча дехто з батьків чи дідусів і бабусь ще пам’ятає окремі слова, може пояснити їх і щось перекласти. Згадують людей, які раніше ним розмовляли. Про те, що ще донедавна тут побутував литовський дзуцький діалект, свідчить також литовський субстрат у місцевих білоруських і польських говорах (Zdaniukewicz A. A., 1972, 5–6; Zinkevičius Z., 1974, 207–214). Кілька зустрінутих тут місцевих старих людей, які трохи знали литовську (напівдіалектно, напівлітературною мовою), пояснили, що вивчили її вже підлітками або дорослими, коли служили «в Литві» або просто спілкувалися з немісцевими литовськомовними людьми. Місцевих жителів, які згодом вивчили литовську, особливо серед представників молодшого покоління, тут більше. Зазвичай вони розмовляють літературною мовою. Це переважно люди, які нещодавно закінчили різні школи у Вільнюсі, Каунасі та інших місцях або певний час працювали чи працюють разом із литовськомовними людьми. Майже всі, хто закінчив восьмирічні або середні школи, більш-менш розуміють литовську, проте більшість із них не може розмовляти нею (лише на уроках литовської мови в школі мало хто спроможний добре її вивчити). Завдяки школі дещо краще зазвичай опановують литовську учні згаданої південної частини території, яким удома ще можуть трохи допомогти батьки або дідусі й бабусі, що не забули литовську, тобто місцевий дзуцький діалект. Тому, розмовляючи литовською, представники молодшого покоління цих околиць додають у мовлення також деякі елементи місцевого дзуцького діалекту. Значно краще діалектом (напівдіалектно, напівлітературною мовою) розмовляють багато представників середнього покоління з околиць Бутрімоніса, Ґервішкес і Дайнави, які навчалися литовською в місцевих школах, що діяли з 1940 до 1953 р.1 Слід зазначити, що в південній частині території багато представників найстаршого покоління також досить непогано володіють литовською літературною мовою. Більшість із них читає литовську пресу, слухає радіо, дивиться телевізійні передачі й загалом активно стежить за литовським культурним життям. Дехто вже краще володіє літературною мовою й уживає її частіше, ніж діалект. Перевагу, яку тут надають літературній мові, слід пояснювати насамперед тими самими причинами, через які ця мова нині утверджується в усіх наших діалектах. З іншого боку, чимало важить і специфіка місцевих умов: слов’янські мови цієї території ізольо- 1 Нині в Шальчинінкському районі всі предмети литовською викладалися в комплектних середніх школах Дівенішкеса, Ейшишкес і Шальчинінкая (тобто з паралельними класами, у яких навчання проводилося польською та російською мовами), у восьмирічній школі в Пошконіса, у початкових школах села Даубутішкес Дівенішкеської околиці, села Казуляй, села Мацючяй та села Міштунай Дайнавської околиці. 50 Контакти цих литовських говірок із литовською мовою можуть підтримуватися лише через літературну мову за посередництва радіо, телебачення, преси тощо. Отже, літературна мова, зі свого боку, вливає в ці говірки життєву силу, завдяки якій вони можуть і надалі існувати. Однак загалом литовська літературна мова як офіційна адміністративна мова тут уживається дуже обмежено, оскільки, як ми вже згадували, значна частина місцевих жителів уже не розмовляє литовською. г. Російська мова. Хоча до Другої світової війни російська мова майже ні для кого з місцевих жителів не була рідною, людям цього краю вона не була й цілком чужою. Багато представників старшого покоління чоловіків вивчали російську в школах ще за царської влади, опановували її під час військової служби або просто під час дальших виїздів на казенні роботи. Крім того, навіть не навчаючись російської будь-де, але знаючи білоруську, завдяки генетичній близькості цих мов російську можна досить добре розуміти, а трохи попрактикувавшись — і спілкуватися нею. Російська мова особливо поширилася за радянських часів. Багатомовні жителі цього краю досить легко й добре опановують її в школах або слухаючи радіо, дивлячись телевізійні передачі та фільми, працюючи, подорожуючи чи просто спілкуючись із людьми різних національностей. Крім того, у Шальчинінкаї та Ейшишках живе чимало переселенців з інших республік, особливо з Білорусі, молодь серед яких розмовляє переважно вже російською. Щоправда, уживана тут літературна російська мова часом має певні домішки місцевих польської чи білоруської мов. Будучи однією з найважливіших мов адміністрації та часто виконуючи роль міжнародної мови, вона досить швидко поширюється не лише як мова публічного спілкування, а й загалом як мова культури. Тому дедалі більшає шкіл із російською мовою викладання. Таким чином, російська мова тут успішно заступає литовську та польську й певною мірою обмежує їх уживання та поширення. Функціональні відносини між контактуючими мовами Кожна мова, уживана тут, має певну сферу вживання, що залежить від місцевих людських спільнот. Оскільки південно-східний кут Литовської РСР утворює спільнота не одномовних, а пов’язаних тісними господарськими й культурними контактами колективів, то тісними взаєминами пов’язані й мови, які обслуговують цю спільноту. Інакше кажучи, з погляду комунікаційного континууму мови або мовні системи, що обслуговують цю спільноту, утворюють між собою систему, або так звану архісистему (Никольский Л. Б., 1976, 80). З огляду на функції, які виконують мови, мовна ситуація може складатися з кількох компонентів, зазвичай розташованих у певній ієрархічній послідовності. Сучасну мовну ситуацію Південно-Східної Литви умовно можна назвати трикомпонентною. Роль місцевих мов тут виконують литовська, білоруська та польська мови. Так званою мовою макропосередництва є російська. Питання регіональної мови дещо складніше. У ширшому розумінні функцію регіональної мови мала б виконувати литовська літературна мова як адміністративна, а у вужчому — польська, що тут найбільше поширена як мова публічного спілкування та місцевої адміністрації. Однак наразі жодна з них окремо не спроможна обслуговувати всіх жителів описуваного регіону, які розмовляють різними мовами. 4* 51 Виконанню цієї ролі литовською мовою перешкоджає надто далеко зайшовший процес мовної зміни, а польській — те, що вона не встигла повсюдно закріпитися. Однією з найуживаніших і найзрозуміліших тут є місцева білоруська говірка, однак, не будучи ані офіційно схваленою, ані кодифікованою, вона не може виконувати всіх тих функцій, які під силу лише відповідній літературній мові. Натомість завдяки генетичній близькості її вживання створює значні можливості для засвоєння російської мови. Таким чином, російська мова досить часто вживається не лише як міжнародна, тобто макропосередницька, а й як регіональна. Отже, тут починає формуватися по суті двокомпонентна мовна ситуація. Білінгвізм і диглосія Результатом взаємодії колективів, що розмовляють різними мовами або діалектами й нерідко різняться етнічним і соціальним походженням, є не лише мовна ситуація, а й білінгвізм та диглосія. Зі свого боку, білінгвізм або диглосію зазвичай характеризують як відображення тієї самої мовної ситуації з погляду особи чи індивіда (Никольский Л. Б., 1976, 90). Контакти між уживаними в цьому краї мовами виявляються в різних типах і різновидах білінгвізму. Тут фактично немає людей, які могли б обійтися лише однією мовою, тобто одномовних, або монолінгвів, за винятком, хіба що, малих дітей. Однак небагато й таких місцевих жителів, які однаково добре володіли б двома або всіма вживаними тут мовами (представників так званого координативного типу білінгвізму). Більшість краще володіє якоюсь однією, найуживанішою або основною мовою, а іншими, уживаними рідше, або вторинними, які зазвичай засвоюються пізніше, — гірше (це представники так званого субординативного типу білінгвізму). Оскільки в мовній діяльності індивіда або групи індивідів уживані тут мови посідають неоднакове становище (еквівалентний білінгвізм трапляється рідко), доцільно говорити про функціональний білінгвізм, точніше — про складений тип білінгвізму, адже на початковій стадії білінгвізму кожна мова вживалася тими самими індивідами в різних сферах діяльності й нерідко вживається так і досі. А оскільки більшість індивідів із рідною литовською мовою зазвичай знає також інші вживані тут мови, тоді як представники інших мов значно рідше знають литовську тощо, тут переважає так званий тип однобічного білінгвізму. Конкретні різновиди білінгвізму зазвичай залежать від того, яка мова має першість у вживанні, від місцевості, де переважає та чи та мова, а нерідко й від віку її носіїв. Наприклад, для представників старшого віку, з огляду на частотність і першість уживання мов на всій території, характерні такі різновиди білінгвізму: білорусько-польський, литовсько-білоруський, литовсько-білорусько-польський, польсько-білоруський, білорусько-польсько-російський, білорусько-литовсько-польський, рідше литовсько-польський, литовсько-білорусько-польсько-російський, польсько-білорусько-російський тощо. Для представників молодшого віку характерний дещо інший порядок цих різновидів білінгвізму з огляду на те, що в багатьох місцях зменшилося вживання литовської мови (особливо місцевої дзукійської говірки) як рідної та первинної. У багатьох місцях її заступили білоруська й частково польська мови. Натомість зросла роль литовської літературної мови (для частини жителів — як засвоєної, вторинної мови). 52 Крім того, значно розширилися сфери вживання літературних польської (особливо в селах) і російської (особливо в містах) мов. Оскільки диглосія по суті є простішим явищем (вона охоплює лише підсистеми однієї певної мовної системи), ніж білінгвізм, різниця між «білінгвізмом без диглосії» та «білінгвізмом із диглосією» не є суттєвою. Тому явища диглосії (типи й різновиди) окремо більше не деталізуються. Хоча й коротко, тут розглянуто динаміку типів і різновидів як білінгвізму, так і диглосії, а також їхній розвиток, що свідчить про складний процес не лише взаємодії мов, а й їхньої зміни в південно-східній Литві. Це явище не нове. Його витоки та причини слід шукати не стільки в сучасності, скільки в минулому. Найважливіші дані про розвиток мовних контактів Įvairių tyrinėjimų duomenimis (Būga K., 1961, 550; Топоров В. Н., Трубачев О. Н., 1962, 3–16, 236; Седов В. В., 1970, 191–192; Хабургаев Г. А., 1980, 45–60), seniau baltų gyventa žymiai toliau į rytus ir pietus, negu tiesiogiai liudija rašytiniai istorijos šaltiniai. Lietuvių etninė teritorija, formuojantis lietuvių tautybei, į pietus ir rytus yra siekusi taip pat toliau negu dabar (Łowmiański H., 1931, 53–56; Jasas R., 1965, 17). Tiesa, ši lietuvių ir rytinių slavų riba niekada nėra buvusi labai aiški ir pastovi, nes „čia buvo susidūrusios ir sumišusios dvi skirtingos gyventojų dalys, kurios kitados buvo sudariusios Lietuvos valstybę – lietuviai ir gudai (t. y. baltarusiai)“ (Jakubovskis J., 1921). Kitaip sakant, mišriai buvo gyvenama tam tikra vienur platesnė, kitur siauresnė pereinamoji lietuvių ir baltarusių paribio zona. Vietomis, ypač prie svarbesniųjų kelių, ji galėjo paplatėti ir dėl tam tikros abipusės gyventojų migracijos2. Dėl įvairių istorinių politinio, ekonominio ir kultūrinio pobūdžio aplinkybių ši paribio juosta paprastai kito ne lietuvių elemento naudai (Jakubovskis J., 1921, 4). Утім, до середини XIX ст. литовська мова ще переважала в усьому колишньому Віленському повіті, у значній частині Ошмянського повіту та в північній частині Лідського повіту (Baliński M. i Lipiński T., 1846, 122, 251, 264). Цінні відомості про вживання мов у частині досліджуваної нами території — Шальчинінкайській парафії (до якої тоді належала й філія Шальчинінкеляй) — у 1827 р. подав місцевий парох П. Грінаскевичус. Зазначивши, що «всі селяни місцевої парафії розмовляють рідною литовською мовою», далі він указав, що литовською мовою на південний схід від Шальчинінкая й далі розмовляють у Каулелішкес, Дієвенішкес, Субатнінкай, Івії аж до Німану (Ведомости, 1827, 5). Отже, населені пункти Гервечяй, Лазунай та ін., нині відомі як литовські мовні острови, тоді ще безпосередньо прилягали до основного литовськомовного ареалу. Однак для значної частини місцевих жителів литовська мова вже тоді не була єдиною. Той самий П. Грінаскевичус зазначив, що литовські селяни «через близькість до віленського мі- 2Певному проникненню східнослов’янського елементу на південно-східні литовські етнічні землі могли сприяти столичні міста Великого князівства Литовського — Вільнюс і Тракай — як центри тяжіння, а також землі й садиби, що спорожніли після воєн і чуми XVII–XVIII ст. (Baliński M. i Lipiński T., 1846 122–123; Dundulienė P., 1963, 105–122). 53 ста й двох великих трактів (wielkich traktów), що перетинають цю парафію, також знають польську мову; нею, єдиною, і моляться. Шляхта як околиці, так і всіх фільварків зовсім не знає литовської мови й розмовляє лише польською». Далі, ще раз наголосивши, що «рідною мовою простолюду місцевої парафії є литовська», він одразу ж указав, що «простолюд знає і навіть між собою розмовляє русинською (тобто білоруською. — A. V.) мовою» (Ведомости, 1827, 5). З цього видно, що всі згадані мови вживалися тут більшою чи меншою мірою диференційовано. Усі селяни розмовляли литовською, а поміщики, шляхта й духовенство — польською. Оскільки місцеві поміщики, шляхта й нерідко духовенство не знали литовської, селяни, щоб порозумітися з ними, були змушені вивчати мову, зрозумілу вищим верствам. Однак польською, за винятком завчених напам’ять молитов, більшість селян ще не володіла, тому, спілкуючись із представниками вищих верств або прибульцями, які не знали литовської, вони намагалися послуговуватися місцевою білоруською говіркою, яка вже раніше виконувала тут роль мови контактів і певною мірою регіональної мови. З часом цю місцеву білоруську говірку, очевидно, почали вживати як публічну мову, а згодом вона почала витісняти литовську навіть з основної суспільної клітини — сім’ї. Однак значного занепаду литовської мови ще не спостерігалося. У найкращому разі більшість місцевих жителів була двомовною, а певна частина, можливо, і тримовною. В анкеті про вживання мов, заповненій того самого 1827 р. у Тургельській парафії, коротко й лаконічно відповіли: «Діалект литовської мови» («Dialekt mówienia litewskiego języka») (Ведомости, 1827, 7). Далі зазначено, що поміщики й шляхта парафії розмовляють польською, а містяни — російською (тобто білоруською). З цього слід розуміти, що тоді тут переважала литовська дзукійська говірка, а містяни принаймні публічно вже частіше вживали місцеву білоруську говірку. У «Хроніці» Ейшишської парафії за 1849 р. зазначено, що «парафіяни Ейшишської парафії розмовляють литовською, російською (тобто білоруською) та польською мовами» (Kronika, 1848, A — 2667). Це зауваження можна тлумачити двояко: або ці три мови вживалися в різних місцевостях різними сім’ями як окремі домашні мови, або ними послуговувалися ті самі жителі. Хоча в окремих селах чи групах сіл місцеві жителі почали слов’янізуватися дещо раніше, загалом мовна ситуація мало відрізнялася, тобто слов’янізація тут не набагато випередила подібну мовну ситуацію в околицях Шальчинінкая. Околиця Руднінкая, за даними А. Риттиха (Риттих А. Ф., 1875), у третій чверті XIX ст. ще була литовськомовною, а слов’янізувалася протягом останньої чверті цього століття. Зі спогадів найстарших місцевих жителів відомо, що до початку XX ст. навіть у тих селах, де, згідно з офіційною статистикою кінця XIX ст., литовськомовних уже не зафіксовано, ще залишалося чимало літніх людей, які розуміли литовську або й розмовляли нею (Anonim, 1898, 65 — 66; Rozwadowski J., 1904, 93. Первая всеобщая перепись, 1905). Tiek vietos žmonių pasakojimu, tiek įvairių tyrinėjimų duomenimis (Turska H., 1939, 6 — 56; Zinkevičius Z., 1966, 24 — 31; Zinkevičius Z., 1976, 22 — 23; Vidugiris A., 1971, 236 — 248), lietuvių kalbos nykimas šiame Lietuvos kampe ypač suintensyvėjęs po baudžiavos panaikinimo (1861) ir 1863 — 1864 m. sukilimo, t. y. iš esmės tas suintensyvėjimas sutapo su kapitalistinių gamybinių santykių įsigalėjimu kaime ir su kovos paaštrėjimu tarp lenkiškos orientacijos dvarininkijos bei dvasi- 54 ницького управління, з одного боку, і царських чиновників, з другого, за вплив на литовських селян. Мовна ситуація, що вже відображала виразно прогресуючу зміну мов, засвідчена описом Шальчинінкської волості 1872 р., складеним за спеціальною програмою, розісланою Російським географічним товариством. У цьому описі зазначено: «Основні жителі волості — литовці, тому вживається литовська мова. У деяких місцях говорять білоруською. Багато литовців переймають цю (тобто білоруську) мову, і дехто з них вільно нею розмовляє» (Сведения, 1872, 11139). З відповідей інших волостей у тій самій анкеті видно, що подібне становище було й деінде, наприклад у Бенекайнісі, Бутримонісі (Сведения, 1872, 11250) тощо. У той час особливо швидко слов’янізувалися околиці, розташовані ближче до Вільнюса. Наскільки швидко змінювалася етнолінгвістична ситуація цього краю в другій половині XIX ст., видно, якщо зіставити дані першої половини XIX ст. з даними кінця XIX ст., локалізованими на «Мапі литовської мови у Віленській губернії», укладеній J. Rozwadowski (на підставі статистики, зібраної A. Plater у 1890 р. та опрацьованої Anonimo у 1898 р.) (Anonim, 1898, 1—72; Rozwadowski J., 1904, 93). Попри недоліки й тенденційність цієї статистики (Rozwadowski J., 1904, 89—93; Š-klys, 1903, 36), видно, що наприкінці XIX ст. більша частина колишнього Віленського повіту, значна частина Ошмянського та чимала частина Лідського повіту вже майже повністю слов’янізувалися або завершували цей процес. У Південно-Східній Литві менш слов’янізованою залишилася лише найпівденніша частина Віленського повіту, що приблизно збігалася з тодішньою Шальчинінкською парафією і за церковним адміністративним поділом належала до Родунського деканату. До Родунського деканату3, який саме тоді почав дещо швидше слов’янізуватися, належали також парафії Бутримонів (тоді філія Бенекайнської парафії), Дівенішкес і Ейшишкес (остання тоді ще охоплювала сучасні парафії Калесінінкай і Пабаре) (Synodus, 1744, 64—69; Executorium, 1854, 10—61). До Ошмянського деканату належала сучасна Норвілішкська парафія, північно-західна частина якої нині входить до складу околиці Дівенішкес. А парафії Руднінкай і Тургелі, розташовані в північній частині описуваної території (до останньої тривалий час належали сучасні парафії Акменіне, Яшюнай і Таборішкес), входили до Віленського деканату (Synodus, 1744, 42, 53; Executorium, 1854, 10—61), де литовською вміли говорити переважно лише люди старшого покоління або окремі родини4. Отже, неоднаковий темп процесу зміни мов виразно пов’язаний із межами церковного адміністративного поділу. З іншого боку, чималу роль відіграв і Вільнюс, який тоді був одним із найважливіших осередків польської культури цього краю та істотно впливав на швидкість слов’янізації ближніх околиць. Досить швидко слов’янізувалися й південно-східні окраїни, що безпосередньо межують із білоруськомовною територією. Насправді литовська мова занепадала як на окраїнах, так і в центрі. Найважливішими осередками поширення слов’янських мов були маєтки, фільварки, шляхетські садиби, містечка та парафії 3 У багатьох парафіях, що тоді належали до Родунського деканату, донині більшою чи меншою мірою збереглися люди, які розмовляють або розуміють литовську, наприклад в Армонішкес, Асаві, Бенекайнісі, Кауледішкес, Лазунай, Ночі, Пелесі, Родуні, Варанево тощо. 4 За розповідями місцевих жителів, такі родини або старенькі ще в першій половині XX ст. зберігалися в околицях Яшюная, Парадаминаса, Тургелі тощо. 55 центри, де зосереджувалося більше установ царської адміністрації та культури й мешкали люди різних національностей. Ще E. Volteris, який у 1886 і 1893 рр. побував у Лідському й Ошмянському повітах, в околицях Бенекайніса, Дівенішкес, Ейшишкес, Канява, Родуні та інших місцевостях, звернув увагу на те, що спольщена шляхта постійно знущається з литовців, по-різному їх обзиваючи (Вольтер Э., 66). Однак, попри знущання, навіть там, де переважала шляхта, «усе ж чути литовську пісню й мову як домашню. Литовці (а може, давні ятвяги) говорять трьома мовами: з начальником — російською або простою, тобто білоруською, зі священником — польською, а між собою — литовською, і навіть голосно, коли ніхто не сміється. Навіть на публічних зібраннях можна почути литовську мову» (Вольтер Э., 66). До цього свідчення E. Volteris можна додати, що литовську мову переслідували не лише прості шляхтичі, а й спольщені вищі верстви, причому з іншою метою, — царські чиновники. На мовну й національну орієнтацію багатьох околиць у той час значно впливали особиста позиція та діяльність католицького духовенства. Користуючись майже необмеженим впливом на селян, духовенство польської орієнтації відіграло дуже негативну роль у процесі асиміляції цього краю. Воно домоглося того, що багато селян, які ще розмовляли литовською, почали вважати польську єдиною мовою, придатною для публічного вжитку, мовою вищих суспільних верств, науки, релігії, літератури й культури загалом. Наслідком такого переконання стало різке прискорення занепаду «простацької» литовської мови. Крім того, належність до католицької віри нерідко почали ототожнювати з належністю до польської нації. Такий погляд виник у роки царського гніту, коли католицизм, як «польська віра» (пор. поширений тут вислів «polska wiara»), сприймався як протилежність православ’ю, тобто державній «російській вірі». Тому більшість жителів, визначаючи себе за віросповіданням і не зважаючи ані на своє походження, ані на рідну мову, почали вважати себе поляками. І литовцям, і білорусам заважали вважати свою мову основою національної ідентичності її безправне становище та негативне ставлення до неї панівного класу й вищих верств як до мови «нижчого» стану, тобто простолюду. А до литовської мови ставилися ще гірше: полонізатори намагалися навісити на неї ярлик мови язичників, тобто мови, якої доброму католикові слід уникати. Через це справжня національна свідомість багатьох людей фактично згасла, так і не встигнувши пробудитися. Разом із цим, за словами H. Turska, відбувалося «катастрофічне зречення литовської мови» (Turska H., 1939, 46), яке тут переважно припало на кінець XIX ст. і першу половину XX ст. За твердженнями місцевих жителів, у значній частині Шальчинінкського району литовською розмовляли переважно до окупації буржуазною Польщею (1920) або до Першої світової війни (1914). Щоправда, на початку окупації багато найстійкіших селян, попри переслідування, штрафи й ув’язнення, боролися за литовські школи та читальні, але в 1931— —1936 рр. їх було повністю заборонено5. На жаль, роздирані різними національними переконаннями й капіталістичними відносинами, литовці цього краю вже не могли довго чинити опір і зрештою зреклися своєї мови та національності. Великої шкоди існуванню литовської мови 5 Таких шкіл або читалень, відкритих на їхньому місці після закриття, у 1922—1925—1931—1936 рр. в околицях Ейшишкес, Калесінінкай і Дайнави було 6, у Бутримоніса, Даучюнай і Гервішкес — 8, у Дівенішкес і Пошконіс — 11 (Martinkėnas V., 1970). 56 цьому сприяла й національна ворожнеча, розпалювана націоналістами в роки Другої світової війни. Що менше в цьому краї ставало людей, які розмовляли литовською, то важче їм було. Цю тяжку безправну ситуацію, яку доводилося переживати місцевим жителям, що розмовляли литовською, стисло описав старий житель Шальчинінкая Мацис Рімпа (75 років): «Tadū kas lietuviškai dudėno, tai ne žmogus buvo» (записано автором у 1963 р.). Лише в роки радянського ладу, коли докорінно змінилися політичні, економічні, ідеологічні та культурні умови, змінилися взаємини між жителями й утратила підґрунтя національна дискримінація литовців. Однак наслідки минулого залишилися. Через політику денаціоналізації, яку вищі верстви та панівний клас тривалий час систематично проводили, етнолінгвістичне обличчя цього краю докорінно змінилося. Нерівномірні темпи слов’янізації пояснюються посиленням литовської національної свідомості та впливом окремих діячів її культури5. Останнім часом литовська мова, тобто традиційна місцева дзукійська говірка, майже зникає в усій центральній частині досліджуваної території. Іноді через велику кількість слов’янських запозичень і обмежене застосування цю говірку вже не цінують навіть її носії — щоправда, переважно люди, зорієнтовані вже на польську мову. Більший авторитет тут має лише литовська літературна мова як одна з мов адміністрації та старших навчальних закладів; її також викладають як предмет у всіх школах цього краю. Однак сфера її практичного застосування тут теж невелика, а це, своєю чергою, обмежує її суспільну вагу та вплив. У цьому сенсі останнім часом умови тут сприятливіші для слов’янських мов: польської, білоруської та російської. Розглядаючи специфічні риси занепаду литовської мови й утвердження слов’янських мов у цьому краї, слід зазначити, що тут усе ж швидше поширювалася не польська мова, якій надавали перевагу, а білоруська, яка ніби стала на заваді польській. Утвердженню білоруської мови тут сприяла низка обставин. Оскільки литовські етнічні окраїни здавна межували з територіями, заселеними білорусами, білоруська мова виконувала своєрідну роль засобу міжособистісного спілкування, тобто була ніби регіональною мовою. Натомість місцеві литовці не мали таких контактів із польськими етнічними територіями, а рідкісних випадкових зустрічей із польськомовними землевласниками чи священнослужителями було недостатньо, щоб добре вивчити польську мову. Крім того, через спорідненість і численні польські запозичення білоруську мову сприймали як різновид або говірку польської. Її нейтрально називали місцевою (тутейшою) або простою мовою й не пов’язували з білоруською як мовою окремої національності. Білоруською тут нерідко розмовляла навіть шляхта (Turska H., 1939, 32). Хоча білоруська мова поширювалася швидше за польську, вона не встигла набути національного резонансу (національна свідомість білорусів, як і литовців, із об’єктивних причин формувалася із запізненням), не протистояла польській мові, а стала її своєрідною союзницею. Інакше кажучи, у мовній полонізації населення вона слугувала певною проміжною, або перехідною, мовою, як і в інших місцевостях, де від литовської до польської також переходили через білоруську (Turska H., 1939, 10). 6 Жителі околиць Бутримоніс і Гервішкес із пошаною згадують культурну діяльність місцевих учителів Вероніки Янкеляйтіте (1888–1965) та Адомаса Мікни (1892–1974). У Дівенішкеській окрузі позитивну роль відіграла діяльність просвітника П. Бутвида, який тривалий час (від 1885 р.) працював тут (Žiminskas J., 1944, 3), та ін. 57 Польська мова, яка раніше була мовою місцевих землевласників і церкви, поширилася серед селян як мова публічного життя переважно в роки польської окупації. Її намагалися вивчати й використовувати в різних сферах суспільного життя. До сьогодні польська мова в багатьох місцевостях залишається мовою публічного життя багатьох шкіл і місцевої адміністрації. Однак як мова побутового спілкування вона починає ширше приживатися лише останнім часом, особливо в родинах молодшого покоління. Тому, говорячи про мовну полонізацію місцевих жителів усього краю, радянські дослідники виділяють три періоди: 1) до 1920 р., 2) від 1920 р. до Другої світової війни і 3) повоєнні роки (Вярэніч В. Л., 1973, 5–21; Чекман В. Н., 1973, 42). З кожним роком авторитет російської мови зростає. Тут вона виконує не лише роль мови міжнародного спілкування, а й стає однією з найважливіших мов регіональної адміністрації, школи, науки та культури загалом. Безперечно, ця спроба оглянути розвиток мовних відносин у південно-східній Литві й подати схему контактів між мовами, якими тут користуються, є дещо спрощеною та потребує постійних доповнень і уточнень не лише через брак відповідних досліджень, а й тому, що мовні відносини цього району надзвичайно мінливі й динамічні. LITERATŪRA Anonim. Obszar języka litewskiego w gubernii Wileńskiej. – Kn.: Materiały antropologiczno archeologiczne i etnograficzne. Kraków, 1898, t. 3. Arumaa P. Litauische mundartliche Texte aus der Wilnaer Gegend mit grammatischen Anmerkungen. – Dorpat, 1930. Baliński M. i Lipiński T. Starożytna Polska pod względem historycznym, geograficznym i statystycznym. – Warszawa, 1846, t. 3. Būga K. Rinktiniai raštai. – V., 1961, t. 3. Būga K. Užrašai. 1906 (rankraštis). Vilniaus valstybinio V. Kapsuko universiteto Mokslinės bibliotekos Rankraščių skyrius. F. D–545, l. 26–27. Dundulienė P. Badas ir maras Lietuvoje, feodalizmo laikais. – Lietuvos TSR Aukštųjų mokyklų mokslo darbai. Istorija, 1963, t. 4. Ermanytė I., Eigminas K. Žemės kalba (vietovardžiai). – Kn.: Dieveniškės. V., 1968. Executorium decretum de limitibus diocesis Vilnensis. – Vilnae, 1854. Fraenkel E. Der Stand der Erforschung des im Wilnagebiete gesprochenen Litauischen. – Baltico-slavica. Wilno, 1936, t. 2. Grinaveckienė E. Lietuvių ir slavų kalbų gramatinio kontaktavimo reiškiniai pietryčių Lietuvoje. – Kn.: Lietuvių kalbos gramatikos tyrinėjimai. V., 1969. Jablonskis J. Dieveniškės. 1906 (rankraštis). Lietuvos TSR Mokslų Akademijos Centrinės bibliotekos Rankraščių skyrius. F. JJ–37. Jakubovskis J. Tautybių santykiai Lietuvoje prieš Liublino uniją. – K., 1921. Jasas R. Lietuvių kilmė. – Kn.: Lietuvos TSR istorijos bruožai. K., 1965. Kronika 1848. Vilniaus valstybinio V. Kapsuko universiteto Mokslinės bibliotekos Rankraščių skyrius. F. A.–2667. Lipskienė J., Vidugiris A. Dieveniškių tarmė. – Kn.: Lietuvių gramatinė sandara. V., 1967 Lipskienė J. Frazeologizmai. – Kn.: Dieveniškės. V., 1968. Łowmiański H. Studja nad początkami społeczeństwa i państwa Litewskiego. – Wilno, 1931, t. 1. 58 Martinkėnas V. Vilniaus krašto lietuviškos pradžios mokyklos ir skaityklos 1919–1939 metais: Medžiaga mokyklos istorijai (mašinraštis. V., 1970). – Lietuvos TSR Mokslų Akademijos Centrinės bibliotekos Rankraščių skyrius. F. 284–2. Rozwadowski J. Mapa języka litewskiego w gubernii Wileńskiej. – In: Materiały i prace komisji językowej Akademii umiejętności w Krakowie. Kraków, 1904, t. 1. Synodus diocesana Vilnensis. – Wilnae, MDCCXLIV (1744). Š-klys. Prie statistikos Vilniaus gubernijoje. – Varpas, 1903, Nr. 2. Turska H. O powstaniu polskich obszarów językowych na Wileńszczyźnie. – Wilno, 1939. Vidugiris A. Pastabos apie tarmės leksiką. – Kn.: Dieveniškės. V., 1968. Vidugiris A. Kalbų sąveikos klausimu. – Kn.: Dubingiai. V., 1971. Wölter E. Zur Kunde der Wilnaer litauischen Dialekte. – Mitteilungen der litauischen litterarischen Gesellschaft. Heidelberg, 1895, 20. Zdaniukiewicz A. A. Gwara Łopatowszczyzny. Fonetyka, fleksija, słownictwo. – Wrocław–Warszawa–Kraków–Gdańsk, 1972. Ziminskas J. Eišiškių sritis tautinio atgimimo priešaušryje. – Ateitis, 1944, Nr. 51(354). Zinkevicius Z. [Rec.:] Alojzy Adam Zdaniukiewicz, Gwara Łopatowszczyzny. – Baltistica, 1974, t. 10(2). Zinkevicius Z. Lietuvių dialektologija. – V., 1966. Zinkevicius Z. Lietuvių antroponimika. Vilniaus lietuvių asmenvardžiai XVII a. pradžioje. – V., 1977. Ахманова О. С. Словарь лингвистических терминов. – М., 1966. Ведомости о костелах и монастырях Виленской епархии. 1827. – Lietuvos TSR Centrinis-valstybinis istorinis archyvas. F 694, b. 1, Nr. 769. Верениц В. Л. Польские говоры на территории СССР и задачи их изучения. – В кн.: Пытані мовазнаўства и методыкі выкладання моў. Мінск, 1965. Вольтер Э. Рукописи. – Центральный архив АН СССР в Ленинграде. Ф. 178, оп. 1, № 66. Вярэч В. Л. Польскія периферыйныя гаворкі на ўсходзе. – В кн.: Польские говоры в СССР. Минск, 1973, ч. 1. Гринявецкене Е. И. Некоторые явления контактирования литовских и славянских говоров (на материале языковых контактов в юго-восточной Литве). – Балто-славянский сборник. М., 1972. Гринявецкене Е. И., Ковальчук И. П., Манкевич Ю. Ф., Романович Е. М. Северо-западные белорусские говоры литовского пограничья. – Балто-славянский сборник. М., 1972. Лекомцева М. И. О взаимодействии фонологических систем в районе балто-славянского пограничья. – Балто-славянский сборник. М., 1972, с. 116–134. Лекомцева М. И. Система значений глагольных граммем в пограничных литовско-славянских говорах. – Балто-славянский сборник. М., 1972, с. 174–185. Никольский Л. Б. Изучение языковой ситуации как прикладная языковая дисциплина. – В кн.: Проблемы изучения языковой ситуации и языковой вопрос в странах Азии и северной Африки. М., 1970. Никольский Л. Б. Синхронная социолингвистика. – М., 1976. Первая всеобщая перепись населения Российской империи в 1897 г. Виленская губерния. – Вильна, 1905. Риттих А. Ф. Этнографическая карта Европейской России. – СПб., 1875. Сведения о состоянии сельского хозяйства и промышленности. – Vilniaus valstybinio V. Kapsuko universiteto Mokslinės bibliotekos Rankraščių skyrius. F. A–63, A–64, b. 11139, 112507. Седов В. В. Славяне Верхнего Поднепровья и Подвинья. – М., 1970. Судник Т. М., Толстая С. М., Топоров В. Н. К характеристике южной части балтийско-славянского языкового союза. – Советское славяноведение, 1967, № 2. Судник Т. М. Диалекты литовско-славянского пограничья: Очерки фонологических систем. – М., 1975. 59 Топоров В. Н., Трубачев О. Н. Лингвистический анализ гидронимов Верхнего Поднепровья. — М., 1962. Хабургаев Г. А. Становление русского языка. — М., 1980. Чекман В. Н. Фонетические особенности говоров села Колесники Эйшишкского района Лятовской ССР. — В кн.: Польские говоры в СССР. Минск, 1973, ч. 1. А. ВИДУГИРИС О КОНТАКТИРОВАНИИ ЯЗЫКОВ В ЮГО-ВОСТОЧНОЙ ЛИТВЕ Резюме В статье в социологическом аспекте характеризуется функциональное контактирование языков, или т.н. языковая ситуация, и прослеживается его образование на территории юго-восточной Литвы, по существу совпадающей с территорией нынешнего Шальчининского района, в состав которого вошли разные местности бывших Виленского (Вильнюсского), Тракайского, Лидского и Ошмянского уездов. Здесь взаимодействуют местные диалекты литовского, белорусского и польского языков, их литературные варианты и русский язык. Результаты этого взаимодействия постоянно привлекают внимание лингвистов разных стран. По функциям, которые выполняют употребляемые на указанной территории языки, в сущности формируется двухкомпонентная ситуация: функцию местных языков выполняют литовский, белорусский и польский диалекты, а языка-макропосредника и (нередко) регионального языка — русский язык. Исполнять роль регионального языка — как третьего компонента — литовскому литературному языку мешает то обстоятельство, что на значительной части указанной территории местный литовский диалект подвергся сильной ассимиляции; польскому же языку препятствует то, что он не успел укрепиться во всех сферах общения. Во второй половине XIX в. преобладавший на данной территории литовский язык стал быстро вытесняться славянскими языками. Этот процесс объясняется ассимиляторской политикой, проводившейся правительством царской России. В конце XIX—начале XX в. в северной и северо-восточной части указанной территории произошла полонизация местного населения, распространившаяся вскоре и на остальную — южную и юго-западную часть. Характерно, что большинство местных жителей под воздействием внушения местного дворянства и реакционного духовенства стали считать себя поляками, хотя в быту продолжали употреблять литовский язык. Таких людей еще немало среди представителей старшего поколения жителей южной части исследуемой территории. В процессе полонизации населения взамен литовского языка быстрее распространялся не польский, а местный белорусский диалект, который на литовско-белорусском пограничье и ранее играл определенную роль в качестве контактного языка. Запоздалым развитием белорусского национального самосознания объясняется тот факт, что данный язык местным населением по существу не считался языком белорусов как отдельной нации, а воспринимался (из-за генетической близости и обилия полонизмов) как своеобразная разновидность или диалект польского языка. В процессе языковой полонизации местного населения он играл роль посредника или переходного языка. Поэтому местный белорусский диалект и теперь не имеет заметного общественного веса, хотя в то же время является одним из наиболее распространенных в общении языков. Польский язык, раньше бывший языком местного дворянства и духовенства, среди крестьян распространялся главным образом как официальный язык в годы т. н. польской оккупации (1920—1939). В эти годы местное население стремилось пользоваться им в разных сферах жизни, хотя языком семьи он стал только в ограниченном масштабе. В настоящее время на большой части указанной территории польский язык является языком местной администрации, многочисленных школ и культурно-просветительских учреждений. 60 A. VIDUGIRIS ÜBER DIE KONTAKTE DER SPRACHEN IM SÜDÖSTLICHEN LITAUEN Zusammenfassung Im Artikel wird im rein soziologischen Aspekt der funktionelle Kontakt der Sprachen oder die sogenannte sprachliche Situation charakterisiert und ihre Bildung auf dem Territorium des südöstlichen Litauens verfolgt, das im wesentlichen mit der administrativen Fläche des Schaltschininkai – Bezirks zusammenfällt, dessen Bestandteile verschiedene Umgebungen der ehemaligen Bezirke von Vilnius, Trakai, Lida und Aschmena sind. Auf dem oben genannten Territorium wirken örtliche Dialekte der litauischen, belorussischen und polnischen Sprachen, ihre literarischen Varianten, sowie die russische Sprache zusammen. Die Ergebnisse der Zusammenwirkung dieser Sprachen fesseln ständig Aufmerksamkeit der Sprachforscher aus verschiedenen Ländern. Gemäß den Funktionen der gebrauchten Sprachen formiert sich hier im wesentlichen aus zwei Komponenten bestehende sprachliche Situation: die Funktion der örtlichen Sprachen erfüllen die litauischen, belorussischen und polnischen Dialekte, die Funktion der Sprache – des Makrovermittlers und ziemlich oft die Funktion der regionalen Sprache erfüllt aber die russische Sprache. Der litauischen literarischen Sprache hindert die Rolle der regionalen Sprache – als der dritten Komponente – zu erfüllen der Umstand, daß hier auf dem großen Teil des Territoriums die Assimilation des litauischen Dialektes zu viel weit von sich gegangen ist, und der polnischen Sprache – weil sie nicht zurechtkam, in allen Bereichen des Verkehrs sich zu befestigen. Wegen der assimilatorischen Politik, die eine lange Zeit die herrschenden Klassen führten, wurde hier überall noch in der zweiten Hälfte des XIX. Jh. vorherrschende litauische Sprache schnell von den slawischen Sprachen verdrängt. Am Ende des XIX. Jh. und am Anfang des XX. Jh. ist die Polonisierung der örtlichen Bevölkerung auf dem nördlichen und nordöstlichen Teil des genannten Territoriums geschehen, und in schnellem Tempo umfaßte sie den übriggebliebenen südlichen und südwestlichen Teil. Es ist bezeichnend, daß die Mehrheit der örtlichen Bevölkerung unter der aktiven Suggestion des örtlichen Adels und der reaktionären Geistlichkeit sich zu den Polen zu zählen begann, obwohl sie mit einander noch litauisch sprachen. Solche Vertreter besonders der älteren Generation gibt es auch gegenwärtig viel genug im südlichen Teil des Territoriums, das erforscht wird. Während des Prozesses der Polonisierung der örtlichen Bevölkerung verbreitete sich schneller anstatt der litauischen Sprache nicht die protegierte polnische Sprache, sondern der örtliche belorussische Dialekt, der auf dem litauisch-belorussischen Grenzgebiet schon früher bestimmte Rolle der regionalen Sprache gespielt hatte. Wegen der verspäteten Entwicklung des belorussischen nationalen Selbstbewußtseins wurde diese Sprache von der örtlichen Bevölkerung nicht für die Sprache der Belorussen als der einzelnen Nation, sondern wegen der genetischen Nähe und dem Überfluß an Polonismen für eigenartige Abart oder einen Dialekt der polnischen Sprache gehalten. Für die sprachliche Polonisierung der örtlichen Bevölkerung diente sie als ein bestimmter Vermittler oder als eine Übergangssprache. Deshalb hat der örtliche belorussische Dialekt auch jetzt kein bemerkbares gesellschaftliches Gewicht, obwohl er gleichzeitig eine der am meisten im Verkehr gebrauchten Sprachen ist. Die polnische Sprache, die früher Sprache des örtlichen Adels und der Geistlichkeit war, verbreitete sich unter den Bauern hauptsächlich als gesellschaftliche Sprache in den Jahren der sogenannten polnischen Okkupation (1920–1939). In diesen Jahren strebte die örtliche Bevölkerung nach ihrer Beherrschung und nach ihrem Gebrauch in verschiedenen Bereichen des Lebens, obwohl zu der Familiensprache sie nur im beschränkten Maße wurde. Gegenwärtig ist die polnische Sprache im großen Teil des genannten Territoriums die Sprache der örtlichen Administration, vieler Schulen und der Kultur. -2-