Respublikos lingvosocialinės situacijos charakteristika

KALBŲ KONTAKTAI LIETUVOS TSR LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI XXIII (1983) SIMAS KARALIŪNAS ХАРАКТЕРИСТИКА ЛІНГВОСОЦІАЛЬНОЇ СИТУАЦІЇ РЕСПУБЛІКИ Вступні зауваги Литовська мова є засобом спілкування соціалістичної литовської нації, і на сучасному етапі розвитку суспільства вона задовольняє всі потреби взаємного спілкування людей литовської національності. За роки радянського ладу, зі розквітом культури литовського народу, зросла й роль литовської мови, інтенсифікувалося її суспільне використання та розширилися сфери її вживання. Ще однією важливою рисою лінгвосоціальної ситуації республіки є те, що на її території, поряд із національною мовою, функціонує мова міжнаціонального спілкування радянських народів — російська мова. Литовська та російська мови розподіляються за сферами вживання; у суспільному й господарському житті республіки вони доповнюють одна одну. Вплив російської мови на систему литовської мови незначний і виявляється переважно через непряму інтерференцію. Гармонійне співіснування та функціонування національної й російської мов, характер і напрям розвитку національно-російського білінгвізму визначаються втіленням у життя принципів ленінської національної політики, політики мовного будівництва. Піднесення литовської культури, вживання литовської мови та його інтенсифікація За роки радянської влади в братній сім'ї народів СРСР розквітли економіка й культура Радянської Литви. Провідною галуззю народного господарства республіки стала промисловість. У повоєнні роки в республіці створено нові галузі: хімічну промисловість, виробництво верстатів, суднобудування, електротехнічну та радіоелектронну промисловість, виробництво збірних залізобетонних і бетонних конструкцій та деталей. Зростання промислового виробництва забезпечує підвищення продуктивності праці, зумовлене швидким упровадженням нової техніки й передової технології, комплексною механізацією та автоматизацією виробничих процесів, а також підвищенням кваліфікації робітників і вдосконаленням організації праці. За роки радянської влади створено велике соціалістичне механізоване сільськогосподарське виробництво. Основними виробниками сільськогосподарської продукції є колгоспи та радянські господарства. За роки радянської влади досягнуто значних успіхів у розвитку культури. Ліквідовано неписьменність населення, молоді стала доступною освіта. На розвиток народної освіти, науки й культури держава щороку виділяє значні кошти. 1940 року в Литві було 69 гімназій і 27 прогімназій, де навчалося близько 26 тис. учнів. У 1976/77 навчальному році школи республіки закінчили навчання 4 — 64 тис. школярів (Griškevičius P., 1978, 87–88). У 1940–1941 рр. у Литві було 7 вищих і 24 спеціальні середні навчальні заклади. Нині в республіці є 13 вищих навчальних закладів і 74 технікуми та інші спеціальні середні навчальні заклади, у яких на початку 1978/79 навчального року навчалося 138 тисяч осіб, з них 68,7 тисячі — у вищих навчальних закладах. За двадцять років буржуазного панування вищу освіту здобули понад 4 тисячі фахівців. А за роки Радянської влади вищі навчальні заклади підготували 149 тисяч фахівців (Griškevičius P., 1978, 25). Лише у 1978 році вищі навчальні заклади закінчили 9,9 тисячі, спеціальні середні — 18,2 тисячі осіб (Lietuvos TSR liaudies ūkis 1978 metais, 8). Порівняно з 1940 роком кількість студентів і школярів зросла в 11 разів. На 10 тисяч жителів республіки припадає у 1,5 раза більше студентів, ніж у Франції, Італії та Японії, і в 2,2 раза більше, ніж у Федеративній Республіці Німеччина та Англії (Griškevičius P., 1980, 150). На початку 1978/79 навчального року в різних формах навчання перебувало 1168 тисяч осіб: 611,9 тисячі — у загальноосвітніх школах, 69,7 тисячі — у технікумах та інших спеціальних середніх навчальних закладах, 68,7 тисячі — у вищих навчальних закладах. У школах велика увага приділяється навчанню рідної мови, щоб молодь, яка закінчила навчання, добре володіла літературною мовою — засобом спілкування, порозуміння та обміну інформацією всього литовського народу. Усього цього литовський народ не мав у Російській імперії за царизму, яку, за висловом В. Леніна, цілком справедливо називали «тюрмою народів». У Російській імперії за царизму, де народи зазнавали національного й культурного гноблення, їхнє письменство рідною мовою обмежували або забороняли, лише двадцять народів могли користуватися національними літературними мовами. У Литві царська адміністрація не дозволяла засновувати школи з рідною мовою навчання, усіляко обмежувала вживання литовської мови в суспільному житті, провадила примусову політику денаціоналізації і протягом сорока років (1864–1904) забороняла друкувати книжки литовською мовою латинськими літерами. Указом віленського генерал-губернатора Віленському цензурному комітету 5 червня 1864 р. було заборонено друкувати підручники латинським шрифтом. Цю дату вважають початком заборони друку. 6 вересня 1865 р. заборону литовського друку було оформлено таємним циркуляром губернаторам Віленської, Гродненської, Ковенської, Мінської, Вітебської та Могильовської губерній. «Те, що литовську мову усунули зі шкіл Литви і заборонили друкувати литовські книжки та інші видання латинсько-литовськими літерами, — зазначається в „Історії Литовської РСР“ (II, 204), — разом із загальним соціально-економічним гнобленням усією своєю тяжкістю пригнітило широкі маси народу Литви; позбавлення книжок рідною мовою та заборона навчати рідної мови в школах перешкоджали будь-якій народній освіті, збільшували неписьменність людей, створювали умови для утримання народу в цілковитій темряві. Тому, незважаючи на тяжку реакцію царизму, вже в найближчі після повстання роки, у міру розвитку руху литовських селян проти поміщицької та куркульської експлуатації, з цим рухом пов’язувалася й посилювалася боротьба народних мас проти національного гноблення, їхні вимоги скасувати заборону литовського друку, дозволити друкувати й поширювати литовські книжки, дозволити навчати дітей у школах рідною мовою». 5 Литовський народ відкинув урядові книжки, надруковані російськими літерами, — їх не купували й не читали. Спроби царських адміністраторів силоміць нав’язати литовському народові чужий алфавіт і таким чином денаціоналізувати його зазнали краху. Захисту прав литовської мови в суспільному житті значною мірою сприяли передова російська інтелігенція та соціал-демократичний рух. Російська Академія наук, очевидно, не була ознайомлена з вищезгаданим таємним циркуляром, тому, продовжуючи традицію дослідження литовської мови й литовських писемних пам’яток загалом, 1865 р. видала латинськими літерами підготовлені А. Шляйхером твори К. Донелайтіса. 22 квітня 1880 р. Російська Академія наук домоглася права видавати литовські книжки для наукових потреб латинськими літерами, щоб ці видання були доступні й закордонним філологам. Казанський університет, як і всі університети, маючи право видавати книжки без цензури, у 1880–1882 рр. надрукував три томи „Литовських пісень“ А. Юшки, а Академія наук 1883 р. опублікувала його „Литовські весільні пісні“ і 1884 р. почала видавати литовсько-російсько-польський словник (I том вийшов 1897 р.). Академія наук також видала катехізис і постилу М. Даукші. Російські вчені Ф. Фортунатов, Г. Ульянов, А. Шахматов та ін. зробили значний внесок у дослідження литовської мови та боротьбу литовського народу за свободу друку. У ліберальній російській пресі неодноразово порушувалося питання про скасування заборони литовського друку (Merkys V., 1978, 114–130). Про заборону литовського друку, національні переслідування та прояви національного руху не раз писала ленінська „Искра“. 1 лютого 1903 р. у ній було надруковано листа із засудженням заборони литовського друку; його автор, імовірно, був не литовцем. У ньому йдеться: «Усі прикордонні в’язниці (литовського району) переповнені селянами — „політичними“ злочинцями, звинуваченими й засудженими за ввезення, поширення і навіть за саме лише користування литовськими молитовниками, надрукованими латинським шрифтом. Переслідують сам шрифт, бо в цих молитовниках нічого „підозрілого“ не знаходять навіть установи, які переслідують їх» (Lietuvos TSR istorija, II, 296). „Искра“ писала також про репресії проти книгонош та інших учасників литовського національного руху. 5 жовтня 1905 р. вона опублікувала список політичних злочинців, розшукуваних жандармами; першим у списку було зазначено розповсюджувача нелегального литовського друку Юозаса Акелайтіса (Merkys V., 1978, 134–136). Однією з причин литовського національного відродження в другій половині XIX ст. могли бути жорстокі репресії царизму та заборона литовського друку. «Сила в таких випадках зазвичай викликає опір, — пише норвезький лінгвіст А. Зоммерфельт (1974, 69). — Справді, найкращий спосіб пробудити мову, що вмирає, — це спроба її придушити». Після відновлення Радянської влади в Литві 1940 р. та вступу литовського народу до родини братніх радянських народів розпочався новий етап розвитку литовського народу і його культури. Стрімке піднесення господарства й культури литовського народу в радянські роки зумовили соціалістичні перетворення, братня допомога радянських народів, особливо великого російського народу, та втілення принципів ленінської національної політики. 6 Стрімкий розвиток господарства, освіти й культури республіки загалом значно інтенсифікував суспільне використання самої литовської мови та розширив сфери її вживання. «Суспільні функції литовської мови, як і латиської, максимально зросли, нечувано розширилися її лексико-семантична, стилістична й синтаксична системи. За багатовікову історію Литви литовська мова не знала такого всебічного функціонального й структурного розвитку», — влучно зазначає фахівець із функціонування національних мов у радянські роки Ю. Дешерієв (1976(b), 230). Така характеристика, звісно, стосується насамперед литовської літературної — писемної та усної — мови. Ліквідація неписьменності й запровадження обов’язкової восьмирічної, а протягом останніх кількох років і середньої освіти, безплатна вища освіта, видання величезними накладами політичної, художньої, наукової та іншої літератури, поширення художньої самодіяльності, театрів, радіо й телебачення, різноманітні зібрання та інші форми колективного спілкування відкрили літературній литовській мові шлях до широких мас трудящих, до мовної практики всього народу. Численна учнівська молодь, кваліфіковані фахівці з різних галузей науки й техніки, чимало діячів науки та мистецтва істотно поповнили лави користувачів літературної литовської мови. Створені національні литовський кінематограф і телебачення використовують усну літературну литовську мову. Сферою писемної літературної мови є література та преса. Štai kaip tarybinio periodo lietuvių kalbos funkcionavimą apibūdina J. Kruopas (1967, 19–20): „Nuvertus kapitalistinę santvarką, įvykdžius socialinę ir kultūrinę revoliuciją, plačiai ir intensyviai ėmė plisti lietuvių literatūrinė kalba, turtėdama nauja leksika ir frazeologija, apsivalydama nuo seną buitį ir ideologiją reiškiančių žodžių ir posakių. Nors tarybiniais metais iš esmės nepasikeitė nei literatūrinės kalbos žodyninė sudėtis, nei gramatinė sandara, tačiau literatūrinė kalba žymiai išplėtė savo funkcijas bei vartojimo sferą, praturtėjo daugybe naujų žodžių, reikšmių, posakių ir kitokių išraiškos priemonių. Kartu su naujais politiniais, socialiniais, ekonominiais, kultūriniais ir kitokiais reiškiniais atsirado daug nauja ir kalbos gyvenime, ypač jos leksikoje. Lietuvių literatūrinės kalbos vartojimo sferos išsiplėtimas, leksikos, frazeologijos ir gramatinės sandaros praturtėjimas aiškiai rodo, kad tarybinis laikotarpis lietuvių literatūrinės kalbos raidoje yra ypač svarbus ir reikšmingas“. Отже, у радянський період суспільне використання литовської мови змінювалося двома способами: по-перше, литовську мову почали використовувати в нових сферах (національний кінематограф і телебачення), а по-друге, розширилися традиційні сфери її вживання (освіта, книговидання, засоби масової інформації тощо). Вживання литовської та російської мов Литовська мова — національна мова з давньою та багатою писемною традицією. Нині литовська мова виконує основні соціальні функції та задовольняє всі потреби у взаємному спілкуванні між членами литовської соціалістичної нації. Вона є мовою викладання в наших початкових, середніх і вищих навчальних закладах. Литовська мова є мовою респ- 7 убліканської преси, театру, радіо, кіно й телебачення. Нею видають численну художню, суспільно-політичну та наукову літературу. Вона є мовою республіканських з’їздів і конференцій. У Литві вживаються й інші мови — російська, польська тощо, але в житті республіки провідну роль відіграє литовська мова. Так, із 532 тис. учнів денних загальноосвітніх шкіл на початку 1978/79 навчального року литовською мовою навчалися 451 тис., російською — 66 тис., польською — 15 тис., тобто відповідно 85, 12 і 3% (Lietuvos TSR liaudies ūkis 1978 metais, 236). У 1980 р. було видано 1672 книжки й брошури накладом 16 млн 716 тис. примірників; із них 1270 видань накладом 14 млн 485 тис. примірників литовською мовою та 282 книжки й брошури накладом 1 млн 558 тис. примірників російською мовою. Того року в республіці вийшло 126 журналів і бюлетенів разовим накладом 2 млн 762 тис. примірників, серед них 94 найменування разовим накладом 2 млн 622 тис. примірників литовською мовою та 27 журналів і бюлетенів разовим накладом 74 тис. примірників російською мовою (Lietuvos TSR spaudos statistika, 22, 87). Провідна роль литовської мови засвідчується й даними, зібраними за допомогою соціолінгвістичних анкет під час опитування студентів старших курсів Каунаського політехнічного інституту імені Антанаса Снєчкуса (близько двох тисяч осіб) (Korsakas J., 1979). На запитання «Якими мовами ви користуєтеся під час навчання?» відповіли так: 92,8% випускників спілкуються литовською мовою, 6,2% — російською і 1% — іноземними мовами; 69,2% випускників читають літературу литовською мовою, 28,6% — російською і 2,2% — іноземними мовами; 90,5% випускників пишуть литовською мовою, 8,5% — російською і 1% — іноземними мовами. Студенти першого й другого курсів, які ще вивчають практичні курси російської та іноземних мов, на згадане запитання відповіли так: спілкуємося литовською мовою (88%), російською (10,5%), іноземними мовами (1,5%); читаємо литовською мовою (81,4%), російською (11,5%), іноземними мовами (7,1%); пишемо литовською мовою (89,9%), російською (7,9%), іноземними мовами (3,2%). Отже, основною мовою побуту, повсякденного спілкування та навчання студентів є рідна литовська мова. Поряд із нею певну роль відіграє й російська мова — насамперед як засіб читання літератури (підручники здебільшого російськомовні), а частково і як засіб спілкування. Як національна мова з давньою та багатою писемною традицією, литовська мова помітно впливає на представників різних національностей, які живуть на території республіки. Під час всесоюзного перепису населення 1979 р. литовську мову записали як другу мову народів СРСР, якою вільно володіють, 106 954 росіяни, 27 506 поляків, 7341 білорус, 4865 українців, 4579 євреїв та ін. (Вестник статистики, 71). Частина людей, які розмовляють іншими мовами та живуть і працюють на території Литовської РСР, переходить до постійного вживання литовської мови, і для них литовська стає рідною. За даними останнього всесоюзного перепису населення (Вестник статистики, 71), вважають литовську мову рідною 9536 осіб польської національності, 6641 особа російської національності, 790 осіб білоруської національності, 654 особи української національності, 619 осіб єврейської національності та ін. Отже, литовська мова є основним компонентом соціально-комунікативної системи (щодо терміна див. Швейцер А. Д., 1977, 75), який є необхідною умовою республіки 8 умова господарського, соціального, суспільно-політичного й культурного життя. Це пов’язано з тим, що абсолютну більшість населення республіки (80%) становлять литовці. Їхня чисельність за 9 років збільшилася на 205,5 тисячі осіб, або на 8,2 відсотка. З цієї нагоди варто згадати, що в інших союзних республіках проживає 138,7 тисячі литовців, з них: у Російській Федерації — 66,8 тисячі, у Калінінградській області — 19,6 тисячі, у Латвії — 37,8 тисячі, у Казахстані — 11 тисяч, в Україні — 9,7 тисячі, у Білорусі — 7 тисяч, в Естонії — 2,4 тисячі, в Узбекистані — 1 тисяча, в інших республіках — 3 тисячі (Lietuvos TSR gyventojai, 17). Само собою зрозуміло, що литовці, які проживають в інших союзних республіках, є білінгвами або полілінгвами: крім рідної литовської, вони знають і вживають російську мову і, мабуть, мови тих радянських народів, на території яких проживають. Тому під час останнього перепису населення в союзному масштабі понад половину литовців (52%) заявили, що вільно володіють російською мовою (у республіканському масштабі — 48%). З іншого боку, ще одним важливим чинником, що визначає специфіку лінгвосоціальної ситуації республіки, є функціонування російської мови. Володіння російською мовою та її вживання є соціальною необхідністю, зумовленою інтересами побудови комунізму в нашій країні. Економіка союзних республік і науково-технічний потенціал розвиваються та зростають, будучи інтегрованими в єдиний економічний і науково-технічний комплекс Радянського Союзу. Це створює необхідну соціальну передумову для наявності спільного засобу комунікації, функцію якого виконує російська мова. Ця соціальна необхідність загалом залежить від усього економічного, соціально-суспільного й культурного життя республіки. «Партійна організація Литви, усі трудящі республіки, інтелігенція добре це розуміють і роблять усе, щоб наша молодь поряд із литовською мовою досконало володіла російською мовою, яка є основним засобом спілкування радянських народів, створює сприятливі умови для ознайомлення з духовними цінностями великого російського народу, усіх радянських народів, зі світовою культурою. Своєю чергою, завдяки російській мові литовська культура стає надбанням братніх народів нашої країни, виходить за власні межі», — говорив на союзній науково-теоретичній конференції «Російська мова — мова дружби й співробітництва народів СРСР», що відбулася 22—24 травня 1979 р. у Ташкенті, секретар ЦК Комуністичної партії Литви L. Šepetys (1981, 153). Ось як характеризує роль російської мови в литовському літературному житті видатний громадський діяч, учений і поет, академік K. Korsakas (1962, 77—78): «Тільки завдяки російській мові багато книжок наших письменників і найцінніші твори їхньої літературної спадщини вже вийшли за межі республіки й за порівняно короткий час стали широко відомими не лише в Радянському Союзі, а й далеко за його межами. Російська мова є дієвим засобом ознайомлення з цінностями литовської літератури не лише тих, хто читає російською, а й допомагає слову наших письменників звучати багатьма іншими мовами. Завдяки російській мові твори наших письменників, їхні статті та висловлювання з найактуальніших питань дедалі частіше перекладають мовами інших народів, вони набувають міжнародного звучання». На мовне життя республіки не може не впливати й те, що на її території проживають і працюють представники 54 національностей, чисельність яких перевищує 20 (Lietuvos TSR gyventojai, 16). За даними останнього союзного перепису населення (Tiesa, 1980 m. vasa- 9 ря 22 д.; Lietuvos TSR gyventojai, 16), на початку 1979 року в республіці проживало 2 млн 712 тисяч (80%) литовців, 303 тисячі (8,9%) росіян, 247 тисяч (7,3%) поляків, 58 тисяч (1,7%) білорусів, 32 тисячі (0,9%) українців, 15 тисяч (0,4%) євреїв, 25 тисяч (0,8%) представників інших національностей. Для соціолінгвістичної характеристики мовного життя республіки важливо те, що абсолютна більшість її населення (96,9%) вважає рідною мову своєї національності, а 3,1 відсотка — мови інших народів СРСР. Факт проживання представників різних національностей і спілкування кожної з них своєю мовою також зумовлює соціальну необхідність мати одну мову спілкування — засіб взаємного спілкування радянських народів. Отже, крім основного компонента — литовської мови, ще одним важливим компонентом соціально-комунікативної системи є російська мова. Паралельне функціонування литовської мови — національного засобу спілкування — і російської мови — засобу взаємного спілкування радянських народів — і становить специфіку лінгвосоціальної ситуації республіки. Литовська й російська мови розподіляються за сферами вживання; у господарському, соціальному, суспільно-політичному й культурному житті республіки вони доповнюють одна одну та гармонійно співіснують. Функції литовської та російської мов у житті Литовської РСР досить широко досліджував і порівнював J. Dešerijevas (1976). Він виокремив двадцять дві сфери вживання мови. На його думку, литовську й російську мови паралельно вживають у таких сферах: республіканське радіо й телебачення, вища освіта, наука й техніка, державні установи, діловодство й офіційне листування, заклади культури й освіти, наукове життя, суспільно-політичне життя, культурне життя, спілкування у сфері промислового виробництва й технічна документація, місцевий транспорт і установи зв’язку, побутове обслуговування населення, торгівля, громадське харчування. Основними засобами спілкування в цих сферах господарської, соціальної, суспільно-політичної й культурної діяльності вважаються литовська та російська мови. У трьох сферах вживається виключно російська мова — це спілкування між самими представниками російської національності, спілкування литовців із представниками інших народів і листування з центральними установами та іншими республіками. Литовська й російська мови рівною мірою вживаються в одній сфері, а саме — у промисловому виробництві й технічній документації, де співвідношення вживання литовської та російської мов залежить від національного складу робітників, службовців та інженерно-технічних працівників. В інших сферах господарської, соціальної, суспільно-політичної й культурної діяльності республіки вживається литовська мова. Це початкова, загальна середня й середня спеціальна освіта для дітей литовської національності, судочинство та періодична преса. Доповнюючи й деталізуючи цю загальну картину співвідношення вживання литовської та російської мов, слід наголосити, що в республіці створено належні умови для вживання й функціонування російської мови. Так, у такій важливій сфері культури, як засоби масової інформації, російська мова посідає важливе місце. У 1980 р. російською мовою в республіці вийшли 22 газети, 27 журналів і бюлетенів (Lietuvos TSR spaudos statistika, 85, 87). Російською мовою видається газета «Пабалтійський залізничник», республіканські газети «Вечірні новини» та її додаток «Реклама», «Радянська Литва», «Екран тижня», міська газета «Радянська Клайпеда», газети Вільнюса, Тракая, 10 Газети Зарасайського, Шальчинінкського та Швенчёнського районів, а також кілька журналів і періодичних видань, таких як «Вісті Верховної Ради та уряду Литовської РСР» із додатком «Алфавітно-предметний покажчик чинних нормативів законодавчих актів Литовської РСР», «Кіно», «Комуніст», «Літературна Литва» (з 1978 р.), «Збірник математики Литви», «Збірник фізики Литви», «Російська мова в школі» (з 1977 р.), «Час і події», «Праці Академії наук Литовської РСР» (серії Б і В), «Мовознавство (славістика)» та ін. У Вільнюсі діє Російський драматичний театр. Литовське радіо й телебачення надають можливість слухати передачі російською мовою. Вільнюське радіо щодня транслює свої передачі російською мовою протягом 1 год. 10 хв. (з 15 год. до 16 год. і з 18 год. до 18 год. 10 хв.). Упродовж навчального року двічі на тиждень по 20 хв. передаються уроки російської мови. 2 год. 20 хв. на добу російською мовою транслюються спортивні заходи, концерти, урочистості. Тривалість передач Вільнюського радіо російською мовою значно збільшує ретрансляція з Москви — 3,5 год. на добу. Значну частину ефірного часу російською мовою працює і Литовське телебачення. Наприклад, у п’ятницю, 10 жовтня 1980 р., із 9 год. 43 хв. телевізійних передач російській мові було відведено 2 год. 37 хв. У суботу, 11 жовтня 1980 р., республіканське телебачення загалом працювало 15 год. 56 хв. — із них 4 год. 33 хв. російською мовою (9 год. 34 хв. литовською). У неділю, 12 жовтня 1980 р., передачі Литовського телебачення тривали 15 год. Без програми «Час» і ретрансляцій передачам російською мовою було відведено 4 год. 35 хв. (литовською мовою — 8 год. 23 хв.). За весь вересень того року з 201 години роботи Литовського телебачення передачі російською мовою тривали 85 годин, або 35% усього часу. Ще однією широкою сферою, де інтенсивно використовується російська мова, є народна освіта. У Радянській Литві є чимало восьмирічних і середніх шкіл, у яких викладання ведеться російською мовою. За даними Статистичного управління Литовської РСР, у республіці діють 3 248 восьмирічних і середніх шкіл, з яких 97 — школи з двома мовами викладання, зокрема 43 — з литовською та російською, 42 — з російською та польською, а в 18 школах мов навчання три — литовська, російська і польська; вони розташовані переважно в національно змішаних районах південно-східної Литви. Ще однією широкою сферою, де інтенсивно використовується російська мова, є система вищої освіти. Використання російської мови тут виявляється не лише в тому, що студенти читають російською значну частину підручників та іншої спеціальної літератури (бракує підручників із різних спеціальностей рідною мовою), а передусім у тому, що в системі вищої освіти Литовської РСР російська мова функціонує поряд із литовською як мова викладання. Про це промовисто свідчать такі цифри. У 1980/81 навчальному році у вищих навчальних закладах Литовської РСР, яких налічується тринадцять, із 400 академічних груп денного відділення, 140 груп вечірнього відділення і 150 груп заочного відділення у відповідних відділеннях діяли 40, 14 і 15 груп (у середньому група налічує 22—25 студентів), де лекції з усіх предметів читають російською мовою. Про важливу роль російської мови в системі вищої освіти Литовської РСР свідчить і контингент студентів. У 1980 р. до вищих навчальних закладів Литовської РСР було прийнято 9100 студентів. Із цієї кількості в згаданих групах із російською мовою викладання навчалися 1587 студентів (або 17,4%): у середньому 920 студентів на денному відділенні, або 57,9%, близько 1322 студентів на вечірньому відділенні, або 20,3%, і близько 345 студентів на заочному відділенні, або 21,7%: vi- 11 дповідно 920 студентів на денному відділенні, або 57,9%, близько 1322 студентів на вечірньому відділенні, або 20,3%, і близько 345 студентів на заочному відділенні, або 21,7%1. З цього випливає висновок, що Комуністична партія Литви зважає на мовні, культурні та побутові потреби громадян нерідних національностей, які працюють і живуть у республіці, та вивчає їх. Отже, російська мова в Литовській РСР, як і в інших союзних республіках, посідає важливе місце за обсягом виконуваних суспільних функцій. Як уже зазначалося, російська мова є основним засобом спілкування литовців із представниками інших національностей, які живуть у республіці й не володіють литовською мовою. Поряд із литовською її використовують на республіканських конференціях і нарадах. У багатьох підприємствах та установах Вільнюса, Клайпеди, Снечкуса, де більшість працівників і службовців становлять люди нелитовської національності, діловодство, технічну документацію та листування ведуть російською мовою. Загалом російська мова на території Литовської РСР виконує, по-перше, функцію мови міжнаціонального спілкування радянських народів: нею спілкуються люди литовської національності з представниками інших радянських народів. Для взаємного спілкування її частіше, ніж литовську, використовують різнонаціональні мешканці республіки (поляки, білоруси, українці, євреї та ін.). Окремо слід зазначити, що поляки, які живуть у Вільнюському краї, нерідко спілкуються з литовцями саме російською мовою. По-друге, російська мова на території Литовської РСР виконує функцію взаємного спілкування людей російської національності, які постійно живуть у республіці. По-третє, однією з функцій російської мови є взаємне спілкування росіян-старожилів. Цю функцію виконує діалектний різновид російської мови. Питання взаємодії литовської та російської мов Почергове вживання двох мов — у цьому випадку литовської та російської — природно веде до того, що мови починають впливати одна на одну. Спостерігаючи конкретні ситуації вживання литовської та російської мов, легко переконатися, що російська мова справляє певний вплив на литовську, а литовська мова дещо впливає на російську, вживану в Литовській РСР. Вплив російської мови на литовську виявляється в мовленні, тобто у продукуванні звуків і речень, у використанні мовних засобів, простіше кажучи — у говорінні, частково переходячи й до писемної мови. Але російська мова не справляє значного впливу на систему литовської мови — її структурні одиниці та взаємозв’язки між ними. Більш організовані, структуровані рівні мови, такі як фонологічна й граматична системи, деякі частини синтаксичної системи, тривалий час залишаються неушкодженими й недоторканими. Це добре видно з долі острівців литовської мови в Білоруській РСР (Зітела, Родуні, Гервечяй та ін.): їхня лексика, загалом досить бідна, буквально кишить слов’янськими словами, речення будуються за моделями слов’янських мов, та сама фонема може вимовлятися по-різному, але фонологічні опозиції залишаються литовськими, а система відмінювання іменників та 1 Дані зібрала соціолінгвістка Л. Грумадене. 12 дієслівна флексія, система займенників і числівників збереглися цілком неушкодженими. Помітніший вплив російська мова справляє на фонетику литовської мови, ще більший — на лексику, яка має відкриту систему й загалом схильна чутливіше реагувати на зміни суспільного життя та культури, а потім — на синтаксис. Можна навести такі випадки фонетичної інтерференції у сфері мовлення: вимова ненаголошеного короткого o як a у деяких словах (наприклад, komunizmas, kampotas); вимова твердого l перед i у деяких словах (наприклад, šalibakas); вимова м’яких l і č у деяких словах (наприклад, kul’tūra, bač’ką, Sniec’kus, Radčkauskas). Причини таких фонетичних явищ, як ствердіння i, y та e, ė після š, ž або подовження наголошених коротких голосних у мовленні деяких віленців, недостатньо ясні. Тут можуть впливати як навколишні литовські діалекти, так і російська чи польська мови, вживані поруч, яким ці особливості властиві. Слід наголосити, що згадані особливості спостерігаються лише в мовленні окремих індивідів. У мовленні окремих індивідів або навіть окремих соціальних груп лексична інтерференція досить помітна: він погано веде себе (замість поводиться) — он плохо ведет себя; до чого тут я? (замість до чого тут я причетний?) — при чем тут я?; знятися з роботи, уроків (замість піти, вислизнути, втекти) — сняться с работы, уроков; погане відношення (замість ставлення, погляд) — плохое отношение; холодно ставиться до своєї роботи (замість байдуже дивиться) — холодно относится к своей работе; як не дивно (замість хоч як це дивно, як би там не було дивно) — как ни странно та багато інших. Такі та подібні неправильні вислови іноді переходять із розмовної мови до літературної — писемної й усної, — але практика культури мови рішуче бореться з ними. Вплив російської мови на литовську, мабуть, доцільніше було б охарактеризувати як непряму інтерференцію. Вона виявляється, по-перше, у калькуванні російських слів і фразеологічних сполучень, а по-друге — у стимулюванні вживання литовських слів і сполучень, а також певних словотворчих засобів. Більшість неологізмів, що виникли в радянські роки в писемній мові, було створено за словотвірними моделями литовської мови, які мають відповідники в російській мові; наприклад, кількість прикметників із суфіксом -inis збільшилася під впливом російських прикметників із -енный: tėvyninis — отечественный, plėšininis — целинный, gamybinis — производственный тощо. У радянські роки калькування російських слів і фразеологічних сполучень стало панівним способом утворення нових слів, передусім наукових і суспільно-політичних термінів. Воно дуже збагачує лексику литовської мови. Литовські відповідники російським словотвірним елементам знайти нескладно, оскільки граматичні структури литовської та російської мов досить близькі. Кальки, що виникли таким чином, мають характерні для литовської мови словотвірні ознаки. Окрім певних словотвірних формантів, російська мова стимулює вживання литовських слів: наприклад, уживання таких слів, як kovoti (kovą), vystytis (vystymas, -asis) або aukštas активізувалося під впливом російських відповідників бороться (борьба), развивать (развитие) і высокий. Російська мова також стимулює, зокрема 13 уживання яких синтаксичних конструкцій, наприклад: Якщо... то Если... то: Якщо торік було надоєно стільки-то тисяч тонн молока, то цього року його вироблено вдвічі більше. Термінологічна система литовської мови усталилася, і під час її формування джерелом багатьох термінів були західні мови (німецька, англійська, французька, польська), але не російська, як іноді безпідставно вважають. Це чітко видно з відмінного граматичного оформлення термінів у литовській і російській мовах; порівняймо, наприклад, molekulė, dozė (з німецької мови die Molekül, die Dose, Dosis) і рос. молекула, доза. Останнім часом, щоправда, посередником у проникненні до литовської мови багатьох інтернаціональних термінів, що відображають нові технічні відкриття й наукові досягнення, вже є російська мова. Калькування нових, особливо радянських, слів і фраз російської мови, інтенсифікація вживання в національних мовах еквівалентів слів, висловів і фразеологічних сполук цієї мови, поширення радянізмів і збільшення фонду інтернаціональної лексики завдяки посередництву російської мови — характерні риси мов усіх радянських народів. Унаслідок цих процесів у мовах радянських народів виникають певні подібності, відбувається семантична конвергенція цих мов. До російської літературної мови потрапляють і окремі литовські слова, тісніше пов’язані зі специфікою національної культури й побуту. Через переклади литовської поезії та народних пісень у російській мові поступово поширюється daina. У перекладах творів К. Донелайтіса російською мовою вживаються литовські слова būpче, шюпинис, шальтишюс. У перекладах творів Жемайте знаходимо литовські слова auksin, бичюлис, клумпы, милас, путра. У російській фольклористичній літературі широко вживаються литовські слова канклес, сугатине та ін. (Sabaliauskas A., 1967, 100). Швидкому впливові російської мови на литовську на різних її рівнях, безумовно, сприяє значна близькість структур литовської та російської мов, належність цих мов до одного генетичного типу. Поширюється думка, що литовська й російська мови мають близько двох тисяч спільних слів. Так, V. Michalčenko (1976, 128) пише: «У литовській мові налічується близько двох тисяч слів зі спільними коренями в балтійських, слов’янських і частково інших індоєвропейських мовах». Підставою для виникнення цієї не цілком обґрунтованої думки, ймовірно, стали праці самих литовських мовознавців. Очевидну подібність лексики литовської та російської мов A. Lyberis і K. Ulvydas (1958, 35) характеризують так: «Близькість литовської й російської мов засвідчує безліч слів зі спільним коренем. У надрукованих етимологічних словниках наведено близько двох тисяч коренів, спільних для балтійських і слов’янських мов. Кількість слів зі спільним коренем у балтійських і слов’янських мовах, звісно, значно більша, бо від кожного кореня можна утворити зазвичай не одне чи два, а кілька й більше похідних». Подібну думку висловлює і J. Kruopas (1967, 28): «Балтійські та слов’янські мови з глибокої давнини мають багато спільного в лексиці, граматиці та фонетиці. Наприклад, мовознавець Trautman у „Балтійсько-слов’янському словнику“ навів близько двох тисяч слів зі спільними коренями в балтійських, слов’янських і частково інших індоєвропейських мовах, наприклад, ranka, karvė, varna, geležis, ledas, liepa тощо». Уточнюючи цю думку, насамперед слід сказати: якщо вже йдеться про дві тисячі спільних слів, то говорити треба не про литовську й російську, а загалом про 14 балтійські та слов’янські мови — про таку кількість спільних слів. Це зовсім інша річ, адже до загальної лексики балтійських і слов’янських мов входять і ті слова, які знаходимо, наприклад, у латиській та слов’янських мовах, у прусській та слов’янських мовах або в литовській і південнослов’янських мовах тощо. Звідси нескладно зрозуміти, що спільних слів у литовській і слов’янських мовах, а тим паче в литовській та російській мовах, значно менше, ніж загалом у балтійських і слов’янських мовах. У словнику Reinholdo Trautmano „Baltisch-Slavisches Wörterbuch“ (Göttingen, 1923) справді наведено близько двох тисяч слів балтійських і слов’янських мов, але особливо важливо знати, що тут зібрано чимало й таких слів балтійських мов (наприклад, upė, augti, gimti тощо), які не мають жодних споріднених відповідників у слов’янських мовах, а також таких слов’янських слів, відповідників яким у балтійських мовах не знаходимо. Отже, спільні слова балтійських і слов’янських мов становлять у словнику R. Trautmano значно меншу частку. Уявлення про приблизний розподіл слів у розглядуваному аспекті можуть дати такі цифри (Slawski, 1970, 502): із 888 іменників, наявних у словнику R. Trautmano, спільних новотворів балтійських і слов’янських мов лише 289 (195 непохідних слів і 94 похідні), тобто 32,5% усіх іменників словника. Натомість іменників, які не мають відповідників в іншій мовній групі, — 334: із них 181 слово відоме лише в балтійських мовах, а 153 слова трапляються лише у слов’янських. Щоправда, архаїзми, успадковані з індоєвропейської прамови, значно збільшують спільну лексику балтійських і слов’янських мов; серед іменників таких слів у балтійських і слов’янських мовах 265. До цього слід додати ще чимало слов’янських запозичень і взагалі різних культурних слів, що прийшли через слов’ян (наприклад, bažnyčia, botagas, čerpė, kaminas, muilas, plyta, seklyčia тощо). Литовсько-російський і російсько-литовський білінгвізм Білінгвізм не є мовним явищем. Це особливість уживання мови, її функціонування. Білінгвізм є фактом повідомлення, а не коду. Він належить не до сфери мови (langue), а до сфери мовлення, мовленнєвої практики (parole). Мова є надбанням соціальної групи, суспільства, нації, а білінгвізм — власністю індивіда. Якщо індивід уживає дві мови, це означає, що існують дві різні мовні спільноти, але це не означає, що існує білінгвальна спільнота. Білінгвальною спільнотою можна вважати групу індивідів, яким потрібно розмовляти двома мовами. Окрема білінгвальна спільнота не може зберегтися як білінгвальна, оскільки замкнена спільнота, кожен член якої добре володіє обома мовами, може чудово обходитися й однією мовою. Таким чином, легко зрозуміти, що передумовою існування білінгвізму є наявність двох спільнот, які розмовляють різними мовами. Щойно дві різні монолінгвальні спільноти опиняються поруч, у них з’являється можливість вступити в контакт. Саме цей контакт і спричиняє білінгвізм (Mackey W., 1968). Загальноприйнятого визначення білінгвізму немає, адже лише в останні десятиліття лінгвісти почали більше цікавитися явищем білінгвізму. Тому не дивно, що різні дослідники розуміють його по-своєму. Одні вважають білінгвізмом однаково добре володіння двома мовами та їх уживання, інші застосовують поняття білінгвізму до будь-якого можливого контакту з другою мовою та здатності бодай трохи скористатися нею в середовищі рідної мови. Таке розширення поняття слід пояснити тим, що межа, де індивід, який уживає поруч із рідною ще й другу 15 мову, стає білінгвом, або проводиться довільно, або її взагалі неможливо визначити. У найширшому розумінні білінгвізмом вважають альтернативне вживання двох мов тими самими індивідами. Водночас беруть до уваги й такі характеристики білінгвізму, як ступінь володіння мовами, виконувані ними функції (З якою метою індивід уживає ці мови? Яку роль ці мови відіграють у його житті?), чергування (Як часто індивід змінює ці мови? Як і за яких умов він переходить з однієї мови на іншу?) та інтерференція (Чи добре індивід розмежовує ці мови? Наскільки він їх змішує? Як одна з уживаних ним мов впливає на іншу?). Отже, тут білінгвізм розглядається переважно із соціолінгвістичного погляду: «у соціолінгвістичному (соціально-лінгвістичному) аспекті білінгвізм досліджують, виявляючи такий обсяг володіння обома мовами, який дає змогу їхнім користувачам здійснювати акт спілкування між собою, висловлювати власні думки й розуміти думки інших, тобто реалізовувати мінімальну чи максимальну кількість соціальних функцій. Відповідно, із соціологічного погляду вимагається визначити обсяг соціальних функцій і сфер уживання кожної мови, якою користується білінгвальне населення» (Дешериев Ю. Д., 1976(a), 7). Про формування литовсько-російського білінгвізму як соціального явища можна говорити лише стосовно дітей мешканців великих міст республіки. Діти в сільській місцевості Литви до 5—7 років ростуть і дорослішають в умовах монолінгвізму, тобто в середовищі рідної, литовської мови. З російською мовою сільські діти нині вперше знайомляться в першому класі, адже в школі викладання російської мови починається саме з цього класу. Як показують спостереження, ті, хто закінчив восьмирічну школу, можуть за допомогою словника прочитати російський текст і написати щось під диктовку, але розмовляти й вільно користуватися російською мовою вони ще не можуть. Отже, знання російської мови в сільської молоді, яка закінчила восьмирічну школу, дуже обмежене й пасивне. У середній школі знання російської мови значно розширюються та поглиблюються. Другим важливим каналом опанування російської мови, пов’язаним, однак, лише з юнаками, є служба в Радянській армії. За два роки, постійно перебуваючи в російськомовному середовищі, вони так опановують російську мову, що, повернувшись додому, можуть вільно нею користуватися, розмовляючи на різні теми й у різних ситуаціях. Отже, сучасні мешканці литовського села неоднаково володіють російською мовою. Чоловіки, які відслужили в Радянській армії, вільно знають російську. Найгірше знають російську жінки, оскільки нетривкі знання, здобуті в середній школі, з роками згасають. Серед усіх, хто вільно розмовляє російською, читає та пише нею, чоловіків — 61,7%, а жінок — 38,3%. Серед тих, хто не знає російської мови, чоловіків близько 24%, а жінок — близько 76%. Наведену тут загальну характеристику володіння російською мовою мешканцями сільської місцевості підтверджують дані соціологічного опитування (Šimkus S., 1967, 92—106). Із 1443 опитаних мешканців Алітуського, Капсуцького та Кедайняйського районів 6,5% осіб заявили, що вільно розмовляють, читають і пишуть російською; крім того, 12,7% опитаних розмовляють і пишуть, а 38,3% розмовляють нею слабо. 42,5% сільських мешканців зовсім не знають російської мови. Постає питання: хто ж ці 6,5%, які вільно розмовляють, читають і пишуть російською? Це переважно молоді сільські мешканці віком 16—35 років, які закінчили радянську 16 чоловіки, які навчалися в школі або здобували там освіту, служили в Радянській Армії, найактивніші у виробництві та громадській діяльності, багато їздять. Тому природно, що найбільше тих, хто володіє російською мовою, припадає на вікові групи 21–25, 26–31 і 31–35 років. Молоді люди віком 16–20 років майже всі заявили, що знають російську мову, щоправда, значна частина (42,4%) володіє нею слабо, а зовсім не знайшлося тих, хто її не знає, лише двоє. У віковій групі 21–25 років вільно говорять, читають і пишуть 26%, говорять і читають 35,6% людей. Натомість у віковій групі 41–45 років російської мови не знають 50%, а у віковій групі 51–60 років — 62,2%. Отже, легко помітити таку закономірність: зі збільшенням віку населення зростає і кількість тих, хто не знає російської мови. Адже в буржуазній Литві люди старшого покоління не вивчали російської мови в школі, до того ж вони вже не активні в трудовій і громадській діяльності. З іншого боку, з плином часу, коли нинішнє молоде покоління старіє, а в життя вступає нове молоде покоління, знання російської мови постійно поширюється, охоплюючи дедалі ширше коло людей. На ступінь і поширеність володіння російською мовою певний вплив справляє також професія. За рівнем володіння російською мовою перше місце посідають механізатори (15,9%), друге — працівники адміністрації колгоспів (10,6%), далі йдуть робітники (8,5%), тваринники (5,3%), службовці (2,1%) та ін. Ті, хто не володіє російською мовою, за спеціальностями розподіляються так: тваринники — 57,6%, рільники — 49,9%, робітники — 1,9%, механізатори — 1,8%, службовці — 0,6%, працівники адміністрації колгоспів — 0,2%. Отже, найбільше тих, хто володіє російською мовою, серед механізаторів. Разом із сільською інтелігенцією вони є найосвіченішим прошарком сільського населення. Найменше знають російську мову тваринники й рільники. Отже, на них позначаються характер праці, осілість, брак контактів. Такий рівень володіння російською мовою серед сільських жителів — колгоспників і працівників радгоспів. Мовна ситуація стає ще різноманітнішою і складнішою, якщо взяти до уваги й інші соціальні групи села — службовців та працівників адміністрації колгоспів і радгоспів. У цих групах є люди іншого соціального походження й іншого рівня освіти. Нерідко агроном, інженер, ветеринар або зоотехнік має вищу освіту. Отже, і володіння російською мовою в нього зовсім інше, ніж у звичайного колгоспника — працівника поля чи ферми. Згадане соціолінгвістичне опитування показало, що майже всі працівники адміністрації колгоспів володіють російською мовою, а тих, хто добре її знає, тут аж 76,9%. Зрештою, їхня робота сама вимагає знання мов. Загальну характеристику освіченості сільського населення можна уточнити за даними соціологічного опитування (Šimkus S., 1967, 98–106). Із 1443 опитаних 0,1% людей закінчили вищий навчальний заклад; 0,4% мали незакінчену вищу освіту; 1% закінчили середню школу; 2,1% мали спеціальну середню освіту; 11,7% закінчили восьмирічну школу; ті, хто закінчив початкову школу, становили 42,6%; 20,9% населення мали незакінчену початкову освіту, і стільки ж ніколи ніде не навчалися. Це люди старшого покоління. Слід наголосити, що ті, хто закінчив вищу або середню школу, як і можна було сподіватися, заявили, що одні знають російську мову краще, інші — гірше. Частина людей із початковою освітою 2. 949 17 хоч і слабо, але також знає російську мову; більшість із них — люди старшого покоління, які не навчалися в радянській школі. Серед людей цієї категорії зовсім не знають російської мови 37,9%. Серед тих, хто ніде не навчався, цей відсоток різко зростає. Ці дані узгоджуються із соціолінгвістичними даними, отриманими для з’ясування ролі школи у вивченні російської мови. Для цього опитали 440 працівників господарства й культури (зі стажем роботи не менше трьох років) із п’яти районів республіки та двох міст, 285 демобілізованих із Радянської Армії (представників усіх районів і міст республіки), а також 304 студентів II—IV курсів різних спеціальностей (Šernas V., 1979, 12—13). Дані опитування показали, що більшість опитаних більшою чи меншою мірою задоволені навичками читання (90,9% опитаних), письма (81,3%) і говоріння (76,6%), здобутими в середній школі. Частково незадоволених навичками читання було 6,5%, письма — 16,2%, а навичками говоріння — 20,8%; цілком незадоволених було лише 2,6%. Ці дані також свідчать, наскільки важливим чинником вивчення й уживання російської мови є школа. Ступінь і поширеність володіння мовою міжнаціонального спілкування радянських народів (російською) обернено пропорційні етнічній однорідності регіону. Там, де місцеві жителі компактно розселені (наприклад, в Алітуському районі литовці становлять 95,1%, у Капсуцькому районі — 97,6%, у Кедайняйському районі — 92,4%, у Шяуляйському районі — 96%), лише 6,5% населення добре говорять, читають і пишуть російською мовою, 12,7% говорять і читають, 38,3% говорять російською слабо, а 42,5% зовсім не знають російської мови. Там, де склад населення багатонаціональний і, відповідно, маса місцевих жителів не така компактна, володіння російською мовою краще й охоплює більше людей, іноді сягаючи 50% населення; тих, хто не знає російської мови, тут найчастіше становлять пенсіонери й домогосподарки. Так, у Зарасайському районі живуть 68% литовців, і російською мовою тут добре володіють 39,1% населення. В Ігналінському районі литовців 79,3%, і російською тут вільно говорять 44,6% населення. У Тракайському районі литовці становлять до 51,7% населення, а російською володіють 49% жителів. У Вільнюському районі живуть 16,8% литовців, і добрий рівень володіння російською мовою тут мають 48,8% населення. Найбільше національне розмаїття населення спостерігається в містах республіки, особливо у великих (Вільнюсі, Клайпеді, Каунасі, Шяуляї), де зосереджена велика промисловість усієї республіки. На ній працюють великі багатонаціональні робітничі колективи. Наприклад, на суднобудівному заводі «Балтія» в Клайпеді, серед інших, працюють 4 тисячі литовців. За таких обставин, коли основним засобом міжнаціонального спілкування є російська мова, литовцям та представникам інших національностей завдяки щоденному спілкуванню нескладно досить швидко й добре вивчити російську. Тому цілком зрозуміло, що 62% жителів міст республіки вільно володіють російською мовою, а майже дві третини жителів Вільнюса є двомовними. Діти жителів великих міст республіки (Вільнюса, Клайпеди, Каунаса, Шяуляя) мають значно кращі умови, щоб опановувати мови, насамперед російську. Уже саме середовище — діти сусідів, які говорять іншими мовами, телебачення й кіно — дає дітям змогу досить 18 швидко опанувати російську мову. Тому, приходячи до школи, міські діти вже приносять із собою кілька чи кільканадцять вивчених російських слів і висловів, які, звісно, дуже короткі, наприклад: Где Альгис? Здравствуй! Пусти! Дай мне! З першого класу початкової школи — останнім часом російську мову вже викладають у старших групах дитячих садків — діти починають систематично вивчати російську мову. А загалом діти живуть і граються, послуговуючись рідною мовою, щоправда, час від часу вставляючи те чи інше поширеніше російське слово або вислів (давай, привет, здоров (вітаючись), закон (погоджуючись), на ходу, шайбу! Ну, заяц, погоди!). Цікавими є випадки мовного контакту в дитячому мовленні. У рідному мовленні учнів початкової школи, мабуть, під впливом батьків із нижчим рівнем освіти можна почути російські слова (gruzovikas, šaiba, chokėjaus, davaj, zakonas ir kt.). А іноді литовські школярі, розмовляючи російською, навпаки, вживають литовські слова, перетворені відповідно до особливостей російської мови (наприклад, скирптум, титнар, копы, конвалия, пунд та ін. замість правильних російських слів разница, кремень, дюны, ландыш, сверток). У сім’ї, школі та з друзями діти спілкуються рідною литовською мовою, але кінофільми чи телевізійні передачі дивляться російською, художню літературу дехто читає не лише литовською, а й російською. Тож школярі, особливо старших класів, відчувають потребу вивчати російську мову, і тому учні середніх шкіл у найбільших містах республіки після закінчення школи володіють нею порівняно добре. Отже, основними каналами, через які литовські діти вивчають російську мову, є школа, телебачення, кіно та ігри з ровесниками. Російська мова, вивчена в середній школі, надалі розвивається у вищому навчальному закладі. Цікаво розглянути, яке значення мають литовська та російська мови для повсякденного спілкування і навчання студентів, беручи до уваги ширший лінгвосоціальний контекст. З цією метою було проведено соціологічне дослідження та соціолінгвістично опитано групу студентів (близько двох тисяч), які 1975 року вступили до Каунаського політехнічного інституту (Korsakas J., 1979). Литовське лінгвосоціальне середовище опитаних студентів характеризують такі параметри: діти робітників становили 49,8% цієї групи, діти колгоспників — 18,2%, а діти службовців — 32%. Того року до Інституту було прийнято 36,5% дівчат і 63,5% юнаків. Близько 40% їхніх батьків мали початкову освіту, 29% — неповну середню, 15% — середню, 4% — неповну вищу і 12% — вищу. Рідною мовою батьків було вказано литовську (98%). Виявилося, що з інших мов батьки (близько 90%) найкраще знають російську. 5% батьків і 12% матерів зовсім не знали російської. Натомість 33% батьків і 20% матерів знали російську не лише усно, а й письмово. 15% батьків знали польську мову. Серед відомих іноземних мов переважає німецька, за нею йдуть французька та англійська. Таке було литовське лінгвосоціальне середовище згаданих студентів, у якому формувалася їхня мовна освіта. Володіння мовами та їх використання самими студентами характеризують такі дані соціолінгвістичного опитування: на запитання «Як ви знаєте рідну мову?» 29% студентів відповіли: «Добре розмовляю й читаю, пишу задовільно»; 71% студентів зазначили: «Добре розмовляю, читаю й пишу». На запитання «Як ви знаєте російську мову?» студенти відповіли так: «розмовляю вільно» (28% опитаних), «задовільно» (56%), «слабо» 19 (16%); «пишу добре» (6%), «задовільно» (60%), «погано» (34%). Іноземними мовами 6% студентів читають вільно, 94% — погано; 5% студентів читають без словника, а 95% — зі словником. Отже, основними каналами вивчення російської мови, а отже, і формування литовсько-російського білінгвізму є: по-перше, вивчення мови міжнаціонального спілкування радянських народів у школі, по-друге, безпосередні контакти з людьми, які розмовляють іншими мовами, у багатонаціональних трудових колективах і, по-третє, служба в Радянській Армії. З даних, зібраних за допомогою соціолінгвістичних анкет, і перепису населення видно, що російською мовою володіють широкі маси литовського населення. Під час всесоюзного перепису населення 1979 року 48% жителів республіки вказали російську як другу мову, якою вільно розмовляють (Tiesa, 1980 m. vasario 22 d.). У 1970 році цей показник становив лише 33,8%. Отже, володіння російською мовою постійно й швидко поширюється, охоплюючи дедалі ширші верстви населення. Ці вагомі показники досягнуто завдяки невтомній діяльності Комуністичної партії Литви та уряду республіки з інтернаціонального виховання трудящих. У цьому сенсі промовистим є й той факт, що для певної частини литовців та представників інших національностей, які проживають у республіці, російська мова стала рідною. Під час всесоюзного перепису населення 1979 року російську мову вказали як рідну 25 720 білорусів, 17 447 поляків, 14 330 українців, 7 990 євреїв, 5 745 литовців (Вестник статистики, 71). Досі докладніше характеризувався кількісний бік володіння російською мовою та її використання. Через брак ґрунтовніших досліджень важко сказати щось конкретне про якісний бік цього володіння й використання. Характер і якість російського мовлення, яким послуговуються литовці, досить докладно описала В. Міхальченко в колективній монографії «Розвиток національно-російського білінгвізму» (М., 1976). Вона спирається на прийнятий у радянській соціальній лінгвістиці поділ білінгвізму радянських народів — російського білінгвізму — на чотири рівні: білінгвізм I рівня охоплює мовну практику учнів I—IV класів, білінгвізм II рівня — учнів V—VIII класів, III рівень литовсько-російського білінгвізму становлять вимоги програм із викладання російської мови в IX—XI класах, а IV рівню білінгвізму відповідають знання російської мови студентами вищих навчальних закладів. Та й без спеціальних досліджень зрозуміло, що рівень володіння російською мовою в різних соціальних групах литовського суспільства неоднаковий: одна соціальна група володіє нею краще, інша — гірше. У російському мовленні литовців легко помітити явища інтерференції — перенесення норм литовської мови на російську вимову, узгодження слів (наприклад, литовцям особливо важко навчитися вживати форми дієслова третьої особи множини в російській мові) та побудову речень. З іншого боку, ця інтерференція не настільки значна, щоб зробити спілкування цілком неможливим. Про це свідчить більшість випускників середніх шкіл: вони задоволені набутими там навичками російської мови. Явища інтерференції, що ускладнюють спілкування (наприклад, нерозрізнення быть «бити» і быть «бути», тобто невміння вимовляти фонему ы), є тимчасовим явищем. Загалом литовсько-російський білінгвізм, мабуть, слід вважати білатеральним: під час останнього перепису населення майже половина литовців заявила, що вільно володіє російською мовою. Але й більшість росіян, які здавна проживають на території республіки, так чи інакше розуміють литовську мову, а нерідко й розмовляють нею. Литовсько-російський білінгвізм є контактним: він виникає внаслідок повсякденного спілкування двох народів. 20 На відміну від локального білінгвізму, поширеного в частині території республіки (прикладом може бути польсько-литовський білінгвізм у Віленському краї), литовсько-російський білінгвізм є глобальним: це випадок прояву національно-російського білінгвізму — основного типу білінгвізму в Радянському Союзі, що має державне та суспільно-політичне значення. Основною причиною перемикання коду, у цьому разі переходу з литовської на російську мову, є присутність учасника комунікативного акту, який розмовляє іншою мовою, тобто не володіє литовською. Литовці використовують російську мову не лише для спілкування з представниками інших національностей, а й для читання художньої та спеціальної літератури, прослуховування московського радіо й перегляду передач центрального телебачення, ознайомлення з багатою культурою російського народу. Литовська інтелігенція цінує і завжди дуже цінувала велику російську мову, її культурне значення. У роки правління буржуазії, яка відгородилася від Росії, прогресивна частина литовського суспільства, особливо молодь, дедалі більше цікавилася життям СРСР, радянською та класичною російською літературою, вивчала російську мову, не зважаючи на несприятливу, а то й відверто ворожу позицію офіційних кіл. Петрас Cvirka, ще письменник-початківець, мешкаючи в бідному гуртожитку «Жибуреліс», вивчав російську мову вночі, коли всі спали. Костас Корсак навчався російської мови й читав Пушкіна у Шяуляйській в’язниці. «Дуже добре пам’ятаю, — пише А. Венцлова (1958, 474), — з яким піднесенням прогресивні учні, без підручників і словників, присвячували вільний час вивченню російської мови [...]. І я сам без сторонньої допомоги настільки опанував російську, що, закінчивши гімназію, вільно читав книжки російських класиків і радянських авторів [...]». Ось який вплив на формування особистості А. Венцлови справили російська мова та знайомство з російською літературою і культурою: «Роки мого навчання, починаючи з осені 1925 року, були періодом, коли переді мною на всю широчінь відкрилися незмірні скарбниці російської літератури; ці роки прищепили мені глибоку любов до прогресивної російської культури, сформували мій світогляд; саме тоді я остаточно знайшов свій письменницький шлях, відмежувався від буржуазного ладу й став на бік Радянського Союзу» (Venclova, 1958, 475). * * * Унаслідок докорінних соціалістичних перетворень Радянської Литви литовсько-російський білінгвізм має тенденцію зміцнюватися й поширюватися. За роки радянської влади, можна сказати, докорінно змінилися демографічні параметри суспільства, що безпосередньо позначилося на складі мовців. Кількість селян значно зменшилася, а робітників — зросла. У 1940 році в Литві було 179 тис. робітників, а в 1975 році їх уже було 1 млн 325 тис., тобто у 7,4 раза більше, ніж у 1940 році. Така зміна складу мовців має подвійне значення для використання мови. По-перше, робітничий клас здебільшого є користувачем нормативної форми литовської мови. По-друге, робітничий клас — найдинамічніша й соціально найактивніша група суспільства — схильний швидше вивчати інші мови та користуватися ними. За роки радянської влади швидко зростає кількість міського населення. У 1897 році з загальної кількості 2 млн 536 тис. жителів міське населення становило 14%, тобто 355 тис., 21 а сільське населення налічувало 2 млн 181 тис., або 86%. У 1939 році населення становило 2 млн 880 тис., із них 658 тис. міських і 2 млн 221 тис. сільських жителів, або 22,9% і 77,1%. У 1979 році із загальної кількості 3 млн 398,8 тис. жителів міське населення становило 2 млн 61,7 тис., або 60,7%, а сільське — 1 млн 337,1 тис., або 39,3%. Із соціолінгвістичного погляду це означає, що майже дві третини всіх жителів республіки нині більшою чи меншою мірою контактують з іншими мовами і, отже, є потенційними білінгвами. * * * Характеристика лінгвосоціальної ситуації в республіці та литовсько-російського білінгвізму була б неповною, якби ми не зважили на другий бік цього явища, такий само важливий, як і перший, а саме — на володіння литовською мовою та її використання людьми російської національності, які проживають у республіці. Російсько-литовський білінгвізм є іншим боком литовсько-російського білінгвізму. Розвиток двостороннього білінгвізму в сучасних умовах сприяє подальшому зміцненню дружби народів, їхньої взаємної довіри та порозуміння. «Звичайно, належну увагу треба приділяти також російсько-литовському та іншим типам білінгвізму. Наприклад, важливо допомагати росіянам і представникам інших народів, які постійно проживають у Литві, вивчати литовську мову, опановувати литовсько-російський білінгвізм», — зазначає Ю. Дешерієв (1979, 10). Росіяни та представники інших радянських народів, які постійно проживають у республіці, мають добрі умови для вивчення литовської мови. Окрім безпосереднього спілкування литовською мовою на вулиці, на ринку, у крамниці чи школі, на роботі, литовську викладають у середніх школах, де навчаються діти росіян, поляків та інших національностей, а також у групах університету й інститутів. Товариство «Жінія» щороку організовує курси литовської мови. Про володіння литовською мовою людьми російської та інших національностей, які проживають у нашій республіці, та його рівень можна судити лише в найзагальніших рисах, оскільки в цій галузі немає жодних описів і досліджень. Характеризуючи російсько-литовський білінгвізм, слід зважати на два моменти, а саме: по-перше, частина людей російської національності, які проживають у республіці, використовує для спілкування між собою літературну російську мову й приїхала на постійну роботу після Великої Вітчизняної війни. По-друге, частина людей російської національності спілкується між собою розмовною російською мовою, одним із її діалектів, і є давніми мешканцями. За даними перепису від 17 вересня 1923 року, на території Литви проживало 50 460 людей російської національності, або 2,5% усього населення буржуазної Литви. За даними всесоюзного перепису населення 1979 року, у республіці було 303 тис. людей російської національності, або 8,9% усього населення республіки. Та частина представників першої категорії, яка певною мірою опанувала литовську мову, користується нормативною литовською мовою, тоді як представники другої категорії — давні мешканці російської національності — усі є білінгвами й користуються литовськими діалектами. Виокремлюють три періоди переселення росіян-старожилів до Литви: перший період — від появи перших російських жителів в етнографічній Литві до церковної реформи 1667 року; другий період — від 1667 року до приєднання Литви до Росії у 1795 році; третій період починається 1795 року й закінчується Першою світовою війною. 22 Люди російської національності тікали до Литви переважно через переслідування за віру. Так, відомо, що 1490 року новгородський архієпископ Геннадій, за наказом великого князя й за благословення митрополита Зосими, єретиків «одних велел жечи на Духовском поле, иных торговые казни предали, а иных в заточение посла, а иные в Литву сбежали» (Немченко В., 1963, 64). Про те, що в Литві, яка вирізнялася толерантним ставленням до дисидентів, здавна жили люди російської національності, свідчить наявність православних церков. У Вільнюсі до наших днів збереглися церкви, збудовані ще в XIV столітті, за часів князя Альгерда (П’ятницька церква, збудована 1345 року, Успенський собор, збудований 1346 року). Православна церква була і в Каунасі; її зруйнував король Сигізмунд Ваза лише 1620 року. Автор «Нарису про виникнення російських поселень у Литві» А. Станкявічюс (1909, I) зазначає, що до кінця XVI століття осередками росіян у Каунаській губернії були вже згадана каунаська православна церква та Сурдегський монастир — «ця неприступна твердиня православ’я XVIII століття», — а також деякі російські анклави в Браславському старостві, що виникли на території колишнього Полоцького князівства. Більшість росіян-старожилів — нащадки старообрядців (старообрядцы), які втекли до Литви, коли після церковної реформи 1667 року почалися їхні переслідування. Від самого початку XVII століття, а можливо, і дещо раніше, старообрядці, більшість яких були послідовниками секти Феодосія Васильєва, поступово почали переселятися з Вітебської губернії до сусідніх земель Лівонії та Литви, шукаючи не лише свободи віросповідання, а й вільної праці. Найдавнішими їхніми поселеннями були Римкай у Йонавському районі (Римки Ковенского уезда), Дегучяй у Зарасайському районі (Дегуцы Новоалександровского уезда), Гіреле в Анікщяйському районі, біля Каварскаса (Пущель Вилкомирского уезда) та Відзи в Білоруській РСР (Видзы Новоалександровского уезда). Сприятливі умови для переселення росіян до Литви склалися 1795 року, після приєднання її до Російської імперії. Але лише після повстання 1831 року визрів план урядової колонізації. Було вжито заходів для підтримки старожилів і переселення нових селян на вільні державні землі. Тоді переселили 158 сімей і заснували майорати в Юрбаркасі та Таураге. Колонізація особливо активізувалася після 1861 року, коли її справами почав опікуватися генерал-губернатор М. Муравйов, якого за жорстокість люди прозвали «вішателем». 1862 року, тобто через рік після того, як М. Муравйов обійняв свою посаду, у Литві вже проживало 13 000 людей російської національності, розпорошених по 730 селах Каунаського, Укмергського, Зарасайського та Паневежиського повітів. У Тельшяйському, Расейняйському та Шяуляйському повітах тоді ще не було жодного старообрядця. Уже 1864 року на конфісковані землі учасників повстання — поміщиків і селян — було переселено до 653 сімей. Надаючи різноманітні пільги та грошову допомогу, 1867 року переселили 1016 сімей. У період 1863–1900 років до колишньої Каунаської губернії переселили 2129 сімей колоністів. Демографічні дослідження 1907–1908 років засвідчили, що в Каунаському повіті проживало 6073 людини російської національності (1079 дворів), у Расейняйському — 1343 людини (239 дворів), у Тельшяйському — 934 людини (126 дворів), в Укмергському — 5654 людини (955 дворів), у Паневежиському — 1545 людей (277 дворів), у Шяуляйському — 4327 людей (650 дворів), у Зарасайському — 21 454 людини (3449 дворів). Отже, загалом у колишній Каунаській губернії російського населення налічувалося 41 330 осіб. 23 Росіяни — жителі Каунаського району — стверджують, що їхні предки жили у Вітебській губернії; жителі Зарасайського району вважають, що їхні предки переселилися з Тверської губернії тощо. Старообрядці, які належать до секти Феодосія, прибули до Литви з Псковської та Новгородської областей, де ця секта була поширена. Аналіз особливостей говірок росіян-старожилів Литви показує, що ці говірки найближчі до псковських діалектів. 1959 року в сільській місцевості проживало 53 тис. людей російської національності — переважно в Зарасайському та Йонавському районах (відповідно 19 і 12% усього населення). Лише частина росіян-старожилів живе в окремих селах, загалом же вони переважно змішані з литовцями, а в так званому Віленському краї — також із поляками та білорусами. Більша частина дітей росіян-старожилів відвідує литовські школи разом із литовськими дітьми. Але частина навчається й у школах із російською мовою викладання, відкритих за радянської влади. Росіяни-старожили Литви двомовні — користуються російською та литовською мовами. Характерно, що росіяни-старожили Литви до наших днів зберегли свій спосіб життя, національні традиції, звичаї, віру та мову. Мова міжнаціонального спілкування радянських народів та її роль Для сучасного етапу мовного розвитку радянського народу, крім тенденції до безперешкодного функціонування й розвитку національних мов, характерна тенденція до поширення мови міжнаціонального спілкування радянських народів (язык межнационального общения). Радянський народ є багатонаціональною спільнотою людей. На території Країни Рад поширено близько ста тридцяти мов. Тож цілком зрозуміло, що в економічному, соціально-політичному та культурному житті радянського суспільства природно виникла соціальна потреба в одній мові міжнаціонального спілкування всіх націй і народностей Союзу РСР. Цю роль відійшла російській мові. «Зростання ролі російської мови в житті радянського суспільства, з виникненням і розвитком радянського народу, нової історичної спільноти людей, з інтенсифікацією процесів зближення націй, народностей та їхніх культур, зумовлене соціальними чинниками, об’єктивними закономірностями будівництва соціалізму й комунізму», — наголошує Ю. Дешерієв (1976, 420), один із найвидатніших дослідників проблеми російської мови як засобу міжнаціонального спілкування радянських народів. Російська мова є тим засобом комунікації, за допомогою якого представники різних народів Союзу РСР спілкуються між собою. Усвідомлюючи велике значення російської мови у своєму житті й праці, радянські люди — представники всіх радянських націй, народностей, народів та етнографічних груп — самостійно вивчають її та користуються нею. Отже, російська мова виконує функцію мови міжнаціонального спілкування радянських народів. Крім цієї дуже важливої функції, російська мова виконує й інші функції, а саме: функцію національної мови російського народу, одну з мов міжнародного спілкування (поряд з англійською та французькою). Російську мову почали використовувати як засіб міжнаціонального спілкування радянських народів з таких причин: 24 1. Російська нація є найбільшою серед усіх націй і народностей Союзу РСР. За даними перепису населення 1979 р., із загальної кількості населення Радянського Союзу — 262 млн — людей російської національності налічується 137,3 млн (близько 53% усього населення країни). Отже, люди російської національності становлять понад половину населення Радянського Союзу. Крім того, під час перепису 16,3 млн людей неросійської національності назвали російську мову рідною. Таким чином, для 153,5 млн людей (близько 60% усього населення країни) російська мова є рідною. 2. Під час перепису 61,3 млн людей неросійської національності вказали російську мову як другу мову, якою вони вільно користуються (1970 р. — 41,9 млн людей). 3. Люди російської національності широко розселені по всій території країни. За даними перепису населення 1979 р., 23,8 млн людей російської національності проживали за межами РРФСР: в Українській РСР — 10,4 млн (або 21,1% усього населення республіки), Білоруській РСР — 1,1 млн (або 11,9%), Узбецькій РСР — 1,6 млн (або 10,8%), Казахській РСР — 5,9 млн (або 40,8%), Грузинській РСР — 372 тис. (або 7,4%), Азербайджанській РСР — 475 тис. (або 7,9%), Литовській РСР — 303 тис. (або 8,9%), Молдавській РСР — 506 тис. (або 12,8%), Латвійській РСР — 821 тис. (або 32,8%), Киргизькій РСР — 912 тис. (або 25,9%), Таджицькій РСР — 395 тис. (або 10,4%), Вірменській РСР — 70 тис. (або 2,3%), Туркменській РСР — 349 тис. (або 12,6%) та Естонській РСР — 409 тис. (або 27,9%). 4. Російська мова генетично дуже близька до мов двох інших великих радянських націй — українців (42,3 млн) і білорусів (9,4 млн). Тому представники цих націй, які разом становлять 33% усього населення країни, легко вивчають і добре знають російську мову. На цю особливість звернув увагу й наголосив В. Ленін (Твори, 19, 221): «... понад сім десятих населення Росії належать до споріднених слов’янських племен, які за наявності вільної школи у вільній державі легко досягли б, з огляду на вимоги економічного обігу, можливості порозуміватися без жодних „державних“ привілеїв для однієї з мов». 5. Російська мова, найбільший скарб духовної культури російського народу, обґрунтовано вважається однією з найбагатших мов світу. Ф. Енгельс, який знав російську мову, (1961, 18, 526) наголошував, що російська мова «в усіх відношеннях варта того, щоб її вивчати як одну з наймогутніших і найбагатших живих мов». У листі до В. Засулич 1884 р. Ф. Енгельс із захопленням писав: «Яка прекрасна російська мова! Усі переваги німецької мови без її жахливої грубості» (Маркс и Энгельс, Сочинения, 36, 106). Kiti tyrinėtojai, pavyzdžiui, J. Dešerijevas (1977, 34), nurodo dar kitokius socialinius veiksnius, lėmusius rusų kalbos iškilimą į tarybinių tautų tarpusavio bendravimo kalbą, būtent: pirma, negalima iš kiekvieno tarybinio žmogaus reikalauti, kad jis, bendraudamas ar bendradarbiaudamas su gausių TSR Sąjungos tautų atstovais, mokėtų visas 130 kalbų. Antra, nerealu tvarkyti raštvedybą centrinėse įstaigose visomis mūsų šalies nacijų, tautų, tautelių ir etninių grupių kalbomis. Trečia, būtų tikrai sunku, neturint tautų tarpusavio bendravimo kalbos, palaikyti efektyvius ryšius tarp nacionalinių respublikų, kraštų, sričių ir apygardų, kurios įeina į tokią savarankišką nacijų sandraugą, kokia yra Tarybų Sąjunga. Ketvirta, nacijų tarpusavio bendravimo kalbos nebuvimas trukdytų sėkmingai daugiatautės šalies ekonominei, politinei ir kultūrinei raidai. 25 В умовах зрілого соціалізму та в подальшому процесі побудови комунізму об’єктивно зростає і зростатиме роль російської мови як засобу взаємного спілкування радянських народів. Поширення російської мови та інтенсифікація її використання частково пов’язані й із тим, що, як зазначено в передмові до книжки «Російська мова як засіб взаємного спілкування націй» (1977), «російська мова — це мова великого Леніна, мова передової культури й науки, нею видається література, що відображає всі здобутки людської думки. Саме життя показує, що знання російської мови стало необхідним для кожного громадянина СРСР (зрозуміло, за цілковитого дотримання принципу добровільного її вивчення)». Ф. Філін у тій самій книжці (с. 8) додає з цього приводу: «Не знати тепер у нашій країні російської мови — означає позбавити себе найбагатшого джерела знань, духовно збідніти, обмежити своє життя місцевими умовами. Саме життя стверджує, що всім громадянам СРСР необхідно знати російську мову». Хоча загалом радянські люди, представники різних радянських націй, народів і народностей, порівняно добре знають російську мову, усе ж нерідко трапляється, що юнаки, які приходять служити до Радянської Армії, слабо розмовляють російською. Замість того щоб негайно розпочати програму військової підготовки, таких юнаків доводиться навчати російської мови, а це потребує багато часу й коштів. Без достатнього знання російської мови неможлива продуктивна праця в народному господарстві. Економіка союзних республік і їхній науково-технічний потенціал розвиваються та зростають у межах єдиного економічного й науково-технічного комплексу Радянського Союзу. Добре знання російської мови є соціальною необхідністю, що випливає з інтересів побудови комунізму. Тому цілком зрозуміле занепокоєння партійних і радянських органів, усього радянського суспільства вивченням і викладанням російської мови, а також поява пов’язаних із цим важливих документів. 13 жовтня 1978 р. Рада Міністрів СРСР ухвалила постанову «Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення та викладання російської мови в союзних республіках», у якій пропонується в I–III класах усіх шкіл і IV–X класах міських шкіл, де навчається понад 25 учнів, розподіляти навпіл уроки російської мови, а міністерствам освіти союзних республік дозволяється перерозподіляти години в навчальних планах і відповідно збільшувати кількість годин, відведених на вивчення російської мови. Рекомендується підготувати нові підручники з російської мови, деякі предмети у вищих і частково середніх навчальних закладах викладати російською мовою. Передбачається також підготувати й запровадити з 1980 р. у педагогічних інститутах новий навчальний план спеціальності «Російська мова і література в національній школі», покликаний забезпечити ґрунтовнішу підготовку вчителів цього профілю тощо. Важливу роль в активізації вивчення та викладання російської мови в союзних республіках і загалом у розв’язанні проблем мовного будівництва, що постали в період зрілого соціалізму, відіграла науково-теоретична конференція «Російська мова — мова дружби й співробітництва народів СРСР», що відбулася в травні 1979 р. у Ташкенті. Конференція рекомендувала поліпшити викладання російської мови у старших групах дитячих садків (від 5 років), створити в середніх загальноосвітніх школах умови для активної практики російської мови, у професійно-технічних училищах краще навчати майбутніх робітників усного й писемного мовлення російською мовою та її термінології, у закладах середньої спеціальної та вищої освіти застосовувати досвід вищих навчальних закладів Киргизії, Узбекистану, 26 Молдавії та інших союзних республік, а саме — викладати російською мовою деякі загальноосвітні й спеціальні дисципліни, починаючи з II—III курсів, тощо. Науково-теоретична конференція «Російська мова — мова дружби й співробітництва народів СРСР» показала, що необхідно органічно поєднувати, з одного боку, розвиток і використання рідних мов радянських народів та виконання ними суспільних функцій, а з другого — розширення мови міжнаціонального спілкування — російської мови. У привітанні учасникам конференції Л. Брежнєв ґрунтовно обґрунтував національну політику Комуністичної партії та охарактеризував сучасну роль національних мов і мови міжнаціонального спілкування: «В умовах зрілого соціалізму, коли економіка нашої країни стала єдиним народногосподарським комплексом, виникла нова історична спільнота — радянський народ, об’єктивно зростає роль російської мови як мови міжнаціонального спілкування у побудові комунізму, вихованні нової людини. Вільне володіння російською мовою поряд із рідною мовою, яку всі радянські народи добровільно прийняли як спільну історичну спадщину, сприяє подальшому зміцненню політичної, економічної й духовної єдності радянського народу» (Брежнев Л. И. Ленинским курсом, т. 8, с. 44). Отже, національні мови та російська мова як мова міжнаціонального спілкування в умовах зрілого соціалізму доповнюють одна одну в житті й діяльності радянських людей. Як уже зазначали П. Федосєєв, Ф. Філін та інші, поширення російської мови як засобу взаємного спілкування радянських народів не шкодить національним мовам. Навпаки, російська мова сприяє розквіту всіх національних мов і, будучи посередником у їхніх взаєминах, залежно від творчого використання може збагачувати національні мови. «Те, що всім громадянам СРСР необхідно знати російську мову, — пише Ф. Філін (1977, 8—9), — не суперечить інтересам неросійських народів і народностей. Принцип добровільності вивчення мов народів СРСР і надалі залишається найважливішим. Національні мови розвиваються й процвітають і надалі розвиватимуться й процвітатимуть; жодного обмеження національних інтересів бути не повинно. Йдеться про інше, а саме — про загальне двомов’я громадян неросійської національності, за якого російська мова як засіб взаємного спілкування народів і національні мови й надалі існували б гармонійно, без будь-якого антагонізму». Важливою умовою функціонування та поширення російської мови в союзних і автономних республіках вважається двомовність. Як відомо, двомовність поширена не лише в Країні Рад, а й у багатьох інших країнах. Однак тільки в соціалістичному суспільстві основа двомовності, як зазначає П. Федосєєв (1980, 68), принципово інша: двомовність створює мовне середовище, у якому розвиваються й функціонують національні мови, але водночас зростає й потреба знати російську мову — мову взаємного спілкування радянських народів. П. Федосєєв пише: «Важливо й надалі цілеспрямовано та послідовно роз’яснювати, що в умовах двомовності, національно-російського білінгвізму національні інтереси жодним чином не обмежуються, а, навпаки, створюється мовна ситуація, що дає змогу гармонійно поєднувати в культурі народів інтернаціональне й національне начала. Тому рівноправна двомовність як один із найважливіших принципів мовного будівництва в Радянському Союзі потребує подальшого розвитку й широкого застосування на різних рівнях освіти, особливо в національних середніх і вищих навчальних закладах» 27 «Характерною рисою білінгвізму (і полілінгвізму) нашої країни, — як зазначають редактори видання „Російська мова як засіб міжнаціонального спілкування“ (1977, 3), — є те, що в нашій країні мови мирно співіснують поруч і національно-мовного антагонізму немає, — усе це зумовлено тим, що в Радянській країні втілено ленінську національну політику, засновану на дружбі народів соціалістичного суспільства, об’єднаних великою метою світового значення — побудовою комунізму. Найважливіше завдання нашої мовної політики — всіляко сприяти розквіту національних літературних мов і водночас прагнути, щоб усі громадяни СРСР володіли російською мовою». Ці принципові положення підтверджує науковий аналіз реальної лінгвосоціальної ситуації в СРСР. У 1969—1976 рр. за ініціативою Наукової ради з комплексної проблеми «Закономірності розвитку національних мов у зв’язку з розвитком соціалістичних націй» було видано підготовлену багатотомну працю «Закономірності розвитку літературних мов народів СРСР у радянські роки». Праця складається з окремих книжок — колективних монографій, які, своєю чергою, містять описи окремих мов. Перша монографія «Основні процеси розвитку внутрішньої структури іранських та іберійсько-кавказьких мов» (1969) присвячена таджицькій, осетинській, курдській, адигейській, лакській та абхазькій мовам. У другій монографії «Основні процеси структурного розвитку тюркських, фіно-угорських і монгольських мов» (1969) схарактеризовано казахську, башкирську, тувинську, гагаузьку, естонську, комі-зирянську, бурятську та самодійські мови, а також мови інших малих народів Півночі. Зміни у вірменській, литовській, молдавській, азербайджанській, узбецькій і грузинській літературних мовах у радянські роки аналізуються в монографії «Структурний розвиток мов із давньою писемністю» (1973). Завершальною книжкою цієї праці є монографія Ю. Дешерієва «Розвиток суспільних функцій літературних мов» (1976). «Закономірності розвитку літературних мов народів СРСР у радянські роки» — це ґрунтовне дослідження, засноване на комплексних методах, якого не було ні в радянському, ні в зарубіжному мовознавстві. З одного боку, у розділах, написаних фахівцями з окремих мов, розглянуто зміни мовних структур, лексичне, фразеологічне та стилістичне збагачення мов народів СРСР у радянські роки; з іншого — у монографії Ю. Дешерієва до досліджуваних мов підходять із соціологічного погляду: вивчають функціонування мови в суспільстві, визначають сфери суспільного використання мови та їхні зміни залежно від розвитку культури, економіки й суспільства. Результати ґрунтовного дослідження структури та функціонування багатьох національних мов Радянської країни Ю. Дешерієв (1976, 425) підсумував так: «Поява будь-яких спільних рис у мовах народів СРСР (у фонетиці, граматиці) — досить тривалий процес. Тому, розглядаючи проблему прогнозування мовного розвитку в СРСР, ми не можемо керуватися концепцією зближення мов, їх злиття, формування мовного союзу як процесу великого соціального значення та результативності». Вихід цієї багатотомної праці підтвердив, що рідні, національні мови радянських народів, вільно функціонуючи, виявляючи внутрішній потенціал розвитку й швидко розвиваючись, посідають міцні позиції в житті цих народів, оскільки складники мови по суті є сталими, нелегко піддаються впливу іншої мови чи мов і не змінюються за короткий час. Так само дає підстави вважати й фактичний стан функціонування мов малих народів Півночі 28 і Сибіру. Так, В. Аврорін (1975, 210–211), фахівець із дослідження функціонування мов малих народів Півночі та Сибіру, пише: «Неупередженого спостерігача дивує зовсім інше — стрімкий розвиток мов абсолютної більшості народів СРСР, малих і великих, яких ленінська національна політика після багатовікового безправ’я піднесла до самовизначення. Надзвичайно цікаво й те, що мови найменших народів завдяки беззастережному визнанню їхньої рівноправності та суспільної цінності виявляють надзвичайну стійкість. Не можна не дивуватися, що односхилі кавказькі мови й навіть мова кереків Чукотського півострова, носіїв якої лише кілька десятків, існують і досі. Типовим для наших умов можна вважати вільне існування й розвиток усіх мов... Тому, на мою думку, недоречно однаково говорити про швидкий розвиток мов великих народів і зникнення мов малих народів, про перспективність одних і безперспективність інших». Опитування населення показало, що люди навіть найменших народів виступають не лише за вживання рідних мов у побуті, а й за їх викладання в початковій школі. З іншого боку, помітна досить виразна схильність представників малих народів уживати російську мову, особливо на роботі та в школі, де є люди, які розмовляють іншими мовами. Рідна та російська мови розподіляють між собою сфери вживання і таким чином доповнюють одна одну. Російську мову використовують переважно в тих сферах, які раніше не були потрібні цим народам і які розвинулися за радянського ладу (Аврорин В., 1975, 241, 237). Радянські люди усвідомлюють суспільну необхідність добре володіти російською мовою, яка є засобом взаємного спілкування людей усіх народів нашої країни, і цінують велику роль російської мови у своєму житті. Схильність радянських людей до російської мови виявляється двома способами: по-перше, у повсякденній роботі та суспільній діяльності вони поряд із рідною мовою користуються російською, інакше кажучи, стають білінгвами; по-друге, певна частина радянських людей переходить до постійного вживання російської мови, і російська стає їхньою рідною мовою. Щоправда, рівень володіння російською мовою та її поширеність в окремих регіонах Радянського Союзу й окремих радянських республіках досить різняться залежно від специфічних історико-культурних умов, як і слід очікувати. Але основна тенденція до поширення та інтенсифікації вживання російської мови в національних республіках виразна й стійка. Під час всесоюзного перепису населення 1979 р. 61,3 млн осіб інших (неросійських) національностей зазначили російську мову як другу мову, якою вони вільно володіють. Найменше російська мова поширена в Закавказзі та Середній Азії. За даними перепису населення 1979 р. (Население СССР, 23–24), російською мовою володіють: вірмени — 38,6% (у 1970 р. — 30,1%), азербайджанці — 29,5% (у 1970 р. — 16,6%) та грузини — 26,7% (у 1970 р. — 21,3%). Серед казахів російською мовою володіють 52,3% (у 1970 р. — 41,8%), узбеків — 49,3% (у 1970 р. — 14,5%), таджиків — 29,6% (у 1970 р. — 15,4%), киргизів — 29,4% (у 1970 р. — 19,1%), туркменів — 25,4% (у 1970 р. — 15,4%). Серед народів Прибалтики найменше таких, хто володіє російською мовою, серед естонців (24,2%, у 1970 р. — 29,0%), а найбільше — серед латишів (56,7%, у 1970 р. — 45,2%). Проміжне місце посідають литовці — 52,1% (у 1970 р. — 35,9%). Серед національностей СРСР, які живуть у союзних республіках і за їхніми межами, найбільше тих, хто володіє російською мовою, серед білорусів (57,0%), латишів (56,7%), казахів (52,3%) та литовців (52,1%). Отже, понад половина представників цих народів зазначили, що володіють російською мовою. До цього показника наближаються українці (49,8%), узбе- 29 казахи (49,3%) і молдавани (47,4%). Темпи зростання вивчення російської мови такі: порівняно з 1970 р. кількість узбеків, які володіють російською мовою, зросла на 35%, литовців — на 17%, таджиків — на 14%, українців і азербайджанців — на 13%, латишів, молдаван і казахів — на 11%, туркменів і киргизів — на 10%, білорусів і вірмен — на 8%, грузинів — на 5%. Естонці належать до 14 малих національностей СРСР, серед яких кількість тих, хто володіє російською мовою, зменшилася (на 5%). Кількість людей інших (неросійських) національностей, які вважають російську мову рідною, постійно зростає: у 1926 р. їх було 6,5 млн, у 1959 р. — 10 млн, у 1970 р. — 13 млн, а в 1979 р. їх уже налічувалося 16,3 млн. Цю кількість, звичайно, становлять передусім білоруси (25,8%) та українці (17,2%), які живуть за межами республіки, а далі — так звані національні меншини: рідною російську мову вважають 85,8% євреїв, 72% греків, 70,9% поляків, 69,3% персів, 58,9% румунів, 45,1% ассирійців, 43% німців, 32% болгар та ін. Бувають випадки, коли більшість невеликого народу змінює свою мову, переходячи на іншу (найчастіше російську), але таких випадків небагато. За даними перепису населення 1979 р., з 500 алеутів лише 17,7% (у 1970 р. — 21,8%) вважають рідною алеутську мову. З 1400 ітельменів лише 24,4% (у 1970 р. — 35,7%) записали ітельменську мову як рідну. Лише 31% удегейців (усього їх 1600 осіб) і лише 30,6% нівхів, які живуть на острові Сахалін (усього 4400 осіб), іще вважають рідною мовою мову своєї національності (Население СССР, 25–26). З іншого боку, трапляються випадки, коли зростає кількість тих, хто вважає рідною мову своєї національності. Такими є нганасани (збільшення з 75,4 до 90,2%), селькупи (з 51,1 до 56,6%), долгани (з 89,8 до 90,0%) та ін. Отже, мови народів СРСР, навіть невеликих, досить стійкі; зрушення в мовному житті відбуваються повільно й складно, і аж ніяк не можна сказати, що вони мають один напрям. Тенденція до вживання російської мови очевидна й уже дала чималі результати, але рідні мови також не втратили свого суспільного значення. В. Аушрорін (1975, 211) наголошує, що поступова втрата малими народами належних їм позицій є нетиповим явищем. Те, що частина малих народів Півночі й Сибіру втрачає свої мови, спричинене не радянськими умовами; це явище почалося задовго до Жовтневої революції. Išanalizavęs įvairias lingvosocialines situacijas ir jų dinamiką, H. Paulis (1960, 460), vienas žymiausių XIX a. pabaigos ir XX a. pradžios kalbotyros teoretikų, priėjo prie tokių išvadų: „Ten, kur tautos maišosi ir jungiasi, bilingvizmas yra įprastas reiškinys, kartu su juo prasideda ir kalbų tarpusavio sąveika. Jei, be to, kuri nors tauta kuo nors pralenkia kitą – gyventojų skaičiumi, politine ar ekonomine galia arba dvasiniu atžvilgiu – jos kalba imama vis plačiau vartoti ir išstumia kitą kalbą; galų gale bilingvizma vėl pakeičia vienos kalbos dominavimas. Priklausomai nuo nugalimosios kalbos rodomo pasipriešinimo šis procesas gali vykti sparčiau ar lėčiau, o jos paliekami kalboje nugalėtojoje pėdsakai gali būti daugiau ar mažiau ryškūs“. Bet bilingvizmas yra pereinamoji stadija iš vienos monolingvinės situacijos į kitą tik tautų ir kalbų nelygiateisiškumo sąlygomis. Tai būdinga kapitalistinio pasaulio tikrovei, kur kalbų išplitimas (pavyzdžiui, anglų po Šiaurės Ameriką, Australiją ir Indiją) „yra šalutinis produktas karinės, politinės, religinės, kultūrinės, eko- 30 номічної або просто демографічної експансії того народу, для якого ця мова є засобом спілкування» (Martine A., 1972, 81–82). За таких умов перемога однієї мови над іншою цілком не залежить від її структури. «Мова перемагає своїх суперниць не завдяки якимось внутрішнім властивостям, а тому, що її носії войовничіші, фанатичніші, культурніші, енергійніші, — зазначає французький лінгвіст А. Мартіне (1972, 81–82). — Структура латинської, арабської, іспанської та англійської мов ніяк не зумовила поширення цих мов далеко за межі їхніх первісних ареалів. Те, що в їхній структурі бодай якоюсь мірою сприяло цьому процесові, відображало ті риси характеру й культури народу, які так чи інакше визначили подальший перебіг подій». У капіталістичному світі, де більші й могутніші народи економічно й культурно домінують та прагнуть підпорядкувати менші й слабші, за певних історичних і соціальних обставин (унаслідок завоювання, окупації чи примусового включення) може виникнути загроза існуванню народу: його культуру й мову можуть витіснити. Тоді свідомо докладають зусиль, щоб захиститися й вижити. Мова, будучи етнічним символом народу, посідає високе місце в системі національних цінностей, і тому за виникнення загрози насамперед захищають мову. Захищаючи мову, народ водночас захищає свою національність, своє існування. Втрата мови вважається першим етапом утрати національності. Ленінська національна політика і розквіт радянських народів та мов У звітній доповіді ЦК КПРС XXVI з’їзду Комуністичної партії Радянського Союзу Генеральний секретар ЦК КПРС Л. Брежнєв (1981, 62) говорив: «Життя переконує, що інтенсивний економічний і соціальний розвиток кожної з наших республік прискорює процес їхнього всебічного зближення. Розквітають і взаємно збагачуються національні культури, формується культура єдиного радянського народу — нової соціальної та інтернаціональної спільноти. Цей процес у нашій країні відбувається так, як і має відбуватися за умов соціалізму: на основі рівності, братерської співпраці й добровільності. Партія суворо стежить за дотриманням цих принципів ленінської національної політики. Ми ніколи від них не відмовимося!» У цих словах виражено глибоке теоретичне осмислення соціально-культурного розвитку нашої країни — розквіту соціалістичних національних культур, їхнього взаємного збагачення та формування культури єдиного радянського народу — нової соціальної та інтернаціональної спільноти. Функціонування мов радянських народів у період зрілого соціалізму в Радянській країні залежить, з одного боку, від загальних закономірностей розвитку радянського суспільства, а з другого — від конкретних етнолінгвістичних умов, у яких ці закономірності реалізуються. Одним із найважливіших чинників, що визначають тенденції мовного розвитку Радянської країни, є утворення нової соціальної та інтернаціональної спільноти — радянського народу, який створив спільну культуру соціалістичного змісту, що охоплює найцінніші елементи й традиції культур усіх радянських народів. Паралельно зберігаються, розвиваються й підносяться самобутні соціалістичні національні культури. 31 Паралельно з цими процесами співіснують і дві тенденції розвитку мов радянських народів: по-перше, реалізація потенційних можливостей мов радянських народів і, по-друге, розширення функціонування російської мови — засобу взаємного спілкування радянських народів. Радянський народ є історично сформованою новою соціальною та інтернаціональною спільнотою. Її основу становить міцний союз робітничого класу, селянства та інтелігенції, яким керує робітничий клас, юридична й фактична рівність усіх націй і народів Країни Рад, їхня дружба та співробітництво (Федосеев П., 1980, 60). Радянський народ — це не якась нова нація, а співдружність вільних і рівноправних соціалістичних націй. Соціалістична нація — це нова соціальна спільнота, що виросла з нації та народності капіталістичного суспільства внаслідок ліквідації капіталізму й перемоги соціалізму; у ній збереглися, хоча й на якісно іншій основі, певні її первісні етнічні риси, але на соціалістичних інтернаціональних засадах перебудувався уклад її політичного, соціально-економічного й духовного життя (Ленинизм и национальный вопрос, 222). Радянський народ є тією органічною та ефективною формою, у якій кожна нація й народність розвиває та примножує матеріальні й духовні сили. Радянські соціалістичні нації та народи мають усі умови для економічного й культурного розвитку та зростання. Передумовами національного розвитку є зростання економіки й науково-технічного потенціалу в загальному економічному та науково-технічному комплексі Радянського Союзу, розвиток національної соціалістичної державності й національної культури, а також розвиток рідної мови. Однією з найважливіших умов економічного й культурного зростання радянських народів є широке використання рідної мови в усіх сферах суспільно-політичного, соціального та культурного життя. Ось як радянський філософ П. Федосеєв (1980, 68) характеризує значення національних мов у період зрілого соціалізму: «Водночас потрібно більше уваги приділяти розв’язанню теоретичних питань, пов’язаних із викладанням і вивченням мови місцевого населення в школах союзних та автономних республік. Розвиток національних мов — це не лише свідчення їхньої рівноправності. Найважливіше те, що рідною мовою знання й культурні цінності засвоюються легше та швидше. Успішний розвиток культури й народної освіти, підготовка національних кадрів у союзних та автономних республіках, автономних областях і округах країни значною мірою залежать від мов усіх націй і народностей СРСР». У нашій країні мови гармонійно співіснують поруч одна з одною. Це тому, що в нашій країні втілено ленінську національну політику, засновану на принципах рівноправності та дружби соціалістичних націй. Основні принципи національної політики соціалістичного суспільства та мовної творчості В. Ленін сформулював задовго до Жовтневої революції. У 1914 р. В. Ленін (Твори, 19, 71—72), говорячи про робітничу демократію, обґрунтував принцип рівноправності всіх націй та їхніх мов: «Щоб різні нації вільно й мирно співіснували разом або розділилися (коли їм це зручніше), утворивши окремі держави, необхідна повна демократія, яку відстоює робітничий клас. Жодних привілеїв жодній нації, жодній мові! Жоднісінького гноблення, жоднісінької несправедливості щодо національної меншини! — ось принципи робітничої демократії». 32 Аналізуючи основи пролетарської держави, В. Ленін (Твори, 20, 203) зазначив: «Демократична держава неодмінно повинна визнавати повну свободу різних мов і відкидати будь-які привілеї однієї з мов. Демократична держава не допустить, щоб якась національність пригнічувала, брала гору над іншою національністю в будь-якій сфері, у будь-якій галузі суспільних справ». Утілення принципу рівноправності всіх націй та їхніх мов — це «відсутність обов’язкової державної мови, забезпечення населення школами з навчанням усіма місцевими мовами та внесення до конституції основного закону, який оголошує недійсними будь-які привілеї однієї нації та будь-які порушення прав національної меншини…» (В. Ленін. Твори, 20, 53). Відповідаючи на критику лібералів, у статті «Чи потрібна обов’язкова державна мова?» В. Ленін (Твори, 20, 55) писав: «Ми краще за вас знаємо, що мова Тургенєва, Толстого, Добролюбова, Чернишевського — велика й могутня. Ми більше за вас хочемо, щоб між пригнобленими класами всіх без винятку націй, які живуть у Росії, склалося якомога тісніше спілкування та братерська єдність. І ми, зрозуміло, за те, щоб кожен житель Росії міг вивчити велику російську мову». Тільки одного ми не хочемо: елемента примусу. Ми не хочемо силоміць заганяти до раю. Бо […] обов’язкова державна мова пов’язана з примусом, ув’язненням. Ми вважаємо, що великій і могутній російській мові не потрібно, щоб будь-хто вивчав її під примусом. Ми переконані, що розвиток капіталізму в Росії, взагалі весь перебіг суспільного життя веде до зближення всіх націй між собою. Сотні тисяч людей переміщують з одного краю Росії в інший, національний склад населення змішується, відособленість і національне закостеніння мають зникнути. Ті, кому через умови їхнього життя й праці потрібно знати російську мову, вивчать її й без палиці». На цих принципах В. Леніна ґрунтуються національна політика й мовна творчість Комуністичної партії та Радянського уряду. Ще в постановах X з’їзду Комуністичної партії 1921 р., безпосередньо під керівництвом В. Леніна, було визначено основне завдання розвитку культур і мов народів Країни Рад. У постановах з’їзду сказано, що «завдання партії — допомогти трудящим масам найменших народів наздогнати центральну Росію, яка пішла вперед, допомогти їм: а) розвинути й зміцнити в себе радянську державність у формах, що відповідають національно-побутовим умовам цих народів; б) розвинути й зміцнити в себе органи суду, адміністрації, господарства та влади, що діють рідною мовою і сформовані з місцевих людей, обізнаних із побутом та психологією місцевого населення; в) створити в себе пресу, школи, театр, клуби й узагалі культурно-освітні заклади рідною мовою; г) організувати й розвинути широку мережу як загальноосвітніх, так і професійно-технічних курсів та шкіл рідною мовою (насамперед для киргизів, башкирів, туркменів, узбеків, таджиків, азербайджанців, татар, дагестанців), щоб швидше підготувати місцеві кадри кваліфікованих робітників і радянсько-партійних працівників у всіх галузях управління, і насамперед у галузі освіти» (У резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК КПРС, I, 543). 3. 949 33 Керуючись принципами ленінської національної політики, у перші роки Радянської влади по всій країні розгорнулася широка мовна творчість: укладалися абетки для мов народів, які не мали писемності, визначалися основи новостворюваних літературних мов, готувалися словники, граматики та інші підручники, створювалася термінологія, організовувалися школи рідною мовою, готувалися національні кадри тощо. Понад 50 народів, які не мали писемності (наприклад, башкири, абхази, аварці та багато інших), створили літературні мови, що дали їм змогу подолати економічну й культурну відсталість. Мови всіх народів нашої країни дістали рівні права й вільно використовуються в різних сферах діяльності радянських народів (в адміністрації, школі, літературі, пресі, театрі, художній самодіяльності тощо). Розквіт національних культур і мов у Радянській країні — це справжній тріумф ленінської національної політики. Мови, які нещодавно отримали писемність, розширили сфери свого вживання: а) ними створено художню літературу; б) видаються періодичні видання (газети, журнали, альманахи); в) ними викладають у початкових, а іноді й у середніх школах; г) діють національні театри й театральні трупи; д) готуються радіо- й телепередачі; е) рідні мови використовуються в господарській, державній і суспільно-політичній діяльності; є) ці мови нерідко використовуються у діловодстві та особистому листуванні (Дешевьев Ю. Д., 1976, 391). Народи царської Російської імперії сповідували різні релігії та мали різні культурні традиції, тому користувалися й різними абетками. Оригінальну писемність, пов’язану з багатовіковими літературними традиціями, мали росіяни, українці, білоруси, грузини й вірмени. Слов’янською абеткою більшою чи меншою мірою користувалися також шість інших народів (мордва, чуваші, удмурти, комі, якуты й осетини), які прийняли православне християнство. Естонці, латиші (поряд із готичною) та литовці писали латинською графікою. Буряти й калмики, які сповідували ламаїзм, писали однією з форм давньоуйгурсько-монгольської писемності. Євреї та караїми, представники юдаїзму, писали давньоєврейським письмом. Шістнадцять народів Середньої Азії та Кавказу, які сповідували іслам, застосовували для своїх мов арабське письмо. Це були узбеки, таджики, казахи, азербайджанці, татари, чеченці, інгуші, кабардинці, балкарці, карачаївці, адигейці, кумики, аварці, лакці, табасарани й лезгини. Уйгурсько-монгольська, давньоєврейська й арабська писемність, якою користувалися згадані народи, мала багато недоліків, неадекватно передавала особливості фонетичної системи цих мов, мала вузьку, переважно релігійну, сферу вживання й тому була недоступною простому народові. З цих причин у третьому десятилітті нашого століття замість уйгурсько-монгольської, давньоєврейської й арабської писемності було запроваджено латинські літери. Це був правильний крок національної політики, бо перехід одразу до російської абетки внутрішні та зовнішні вороги витлумачили б як рецидив русифікаторської політики царизму. Зрештою, і самі народні маси національних окраїн ще не були спроможні зрозуміти процеси зближення народів і їхніх культур. Перший період мовної творчості, коли латинізували наявні абетки й створювали нові, відіграв позитивну роль у розвитку літературних мов, національних культур і національної державності. У другий період мовної творчості, у 1937—1940 рр., абсолютна більшість народів Середньої Азії, Поволжя, Північного Кавказу й Азербайджану перейшла на російську абетку (стару писемність зберегли лише грузини й вірмени). Це було зумовлено практикою побудови соціалізму 34 : зі зростанням економіки й культури радянських народів розквітли літературні мови, а з посиленням соціальної інтеграції суспільства важливу роль почали відігравати процеси взаємодії та збагачення мов. Сучасний етап розвитку багатонаціонального радянського суспільства характеризується кількома рисами: єдиним народногосподарським комплексом, заснованим на високому рівні техніки; соціальною однорідністю всього соціалістичного суспільства; соціалістичною демократією; багатонаціональною культурою соціалістичного змісту; утвердженням марксистсько-ленінської ідеології та принципів соціалістичного інтернаціоналізму. Тому цілком зрозуміло, що в суспільстві зрілого соціалізму ці явища породжують і посилюють процеси інтернаціоналізації, тобто процеси зближення й усебічного співробітництва всіх радянських народів, зміцнення їхньої братньої дружби. Найважливішими чинниками, що зумовлюють процеси інтернаціоналізації, є спільна матеріально-технічна база соціалізму, єдина союзна держава, радянська культура соціалістичного змісту, національної форми та інтернаціональної сутності, широке поширення мови міжнаціонального спілкування радянських народів (Федосеев П., 1980, 61). Добровільне зближення націй за умов соціалізму передбачив В. Ленін. «Мета соціалізму, — писав він (Raštai, 22, 135), — полягає не тільки в усуненні поділу людства на дрібні держави й будь-якої відокремленості націй, не тільки у зближенні націй, а й у їхньому злитті». Нація, з одного боку, є сталою історичною спільнотою, а з іншого — формою суспільного розвитку, що склалася на основі спільності економічного життя. Отже, у марксистському визначенні нації на перше місце висувається спільність економічного життя; важливими ознаками нації є також спільність мови й території, культура, національна свідомість і психологія (Ленинизм и национальный вопрос, 23). Національні особливості, або відмінності, — це насамперед мова й культура, національна свідомість і психологія. Яскраво вони виявляються в побуті, традиціях і звичаях народу чи етнічної групи. Почуття національної належності й потреба в національному спілкуванні, національні інтереси, почуття, ідеї, національна гордість, національні традиції та особливості етнографічного побуту, усвідомлення й осмислення відносин своєї нації, народу з іншими націями, народами, національностями й етнічними групами, здатність творити й робити свій внесок у людську цивілізацію — усе це належить до національної свідомості. Національна психологія охоплює національний характер, національні почуття, національний темперамент, особливості настроїв і звичок, психологічний бік національних традицій і звичаїв. Було б неправильно вважати, що внаслідок зближення націй зникнуть усі ці національні, народні особливості, а надто мова. Передумову зближення й злиття націй у соціалістичному суспільстві В. Ленін підкреслив трьома основними моментами. Обґрунтовуючи програмні положення партії з національного питання, В. Ленін (Твори, 24, 54) писав: «Пролетарська партія прагне створити якомога більшу державу, бо це корисно для трудящих, вона прагне зближення націй сближення і подальшого злиття, але цієї своєї мети вона хоче досягти не примусом, а виключно вільним, братнім союзом робітників і трудящих усіх націй». В. Ленін (Твори, 31, 68—69) також зазначав, що національні відмінності «зберігатимуться ще дуже і дуже довго навіть після того, як буде здійснено диктатуру пролетаріату в світовому масштабі». Отже, говорячи про зближення й злиття націй 3* 35 в умовах соціалізму В. Ленін мав на увазі те, що, по-перше, процес зближення і злиття націй є вільним, добровільним; по-друге, він є формуванням тісної єдності соціалістичних націй, їхнього братнього союзу, а не ліквідацією національних відмінностей; і, по-третє, існування національних відмінностей і особливостей є стійким і тривалим. Виходячи з цього, у Програмі Комуністичної партії Радянського Союзу зазначається, що після перемоги комунізму в Радянському Союзі нації ще більше зблизяться, зросте їхня економічна та ідейна спільність, розвинуться спільні комуністичні риси їхнього духовного обличчя. «Але стирання національних відмінностей, особливо мовних відмінностей, — набагато триваліший процес, ніж стирання класових меж», — наголошується у Програмі. У доповіді про проєкт Конституції СРСР Л. Брежнєв зазначив: «Соціально-політична єдність радянського народу зовсім не означає зникнення національних відмінностей». І справді, нова історична спільність людей — радянський народ — не ліквідує наявних націй і не створює якихось надбудов над народами, а є прикладом об’єднання людей різних національностей, у якому зберігаються і самі нації та народи, їхня самобутність, мова й культура. Ніколи раніше не було таких широких можливостей для розвитку національних атрибутів і чинників, їхнього оновлення та збагачення, як тепер (Федосеев П., 1980, 63). Комуністична партія Радянського Союзу здійснює ленінську національну політику. У її Програмі (1961, 93) сказано: «… і надалі забезпечувати вільний розвиток мов народів СРСР, повну свободу кожному громадянинові СРСР розмовляти, виховувати й навчати своїх дітей будь-якою мовою, не надаючи жодних привілеїв і не встановлюючи жодних обмежень та не змушуючи користуватися тією чи іншою мовою. В умовах братньої дружби народів і взаємної довіри національні мови розвиваються на засадах рівноправності та взаємного збагачення». У Конституції Союзу Радянських Соціалістичних Республік (1977, 18, 21) гарантовано право користуватися рідною мовою і навчатися в школі рідною мовою: здійснення «… прав, що надаються громадянам СРСР, забезпечується політикою всебічного розвитку та зближення всіх націй і народностей СРСР, вихованням громадян у дусі радянського патріотизму і соціалістичного інтернаціоналізму, можливістю користуватися рідною мовою та іншими мовами народів СРСР». Право громадян СРСР на освіту, поряд із багатьма іншими чинниками, забезпечується «можливістю навчатися в школі рідною мовою». * * * У цій праці в деяких аспектах розглянуто лінгвосоціальну ситуацію республіки. З огляду видно, що в соціальному й культурному житті республіки провідну роль відіграє литовська мова. Розвиток і функціонування рідної мови, забезпечені реалізацією принципів ленінської національної політики в Радянській державі, є необхідною умовою виховання нової людини, її успішної соціалізації та швидкого засвоєння духовних цінностей, створених її народом та іншими націями, а також формування її духовного потенціалу. Про це дуже дбає Комуністична партія. Поряд із цим дедалі більшого соціального значення набуває російська мова, яка є основним засобом спілкування між радянськими народами. Знання російської мови доповнює соціальні функції литовської мови й сприяє формуванню нової людини. Гармонійне функціонування литовської та російської мов поруч є виразною рисою лінгвосоціальної ситуації республіки. 36 LITERATŪRA I Маркс К., Энгельс Ф. Соч. 2-е изд., т. 36. Энгельс Ф. Эмигрантская литература. — В кн.: Маркс К., Энгельс Ф. Соч. 2-е изд., т. 18. Leninas V. Darbininkų klasė ir nacionalinis klausimas. — Raštai. V., 1953, t. 19, p. 71–72. Leninas V. Tezės nacionaliniu klausimu. — Raštai. V., 1953, t. 19, p. 219–227. Leninas V. Kritinės pastabos nacionaliniu klausimu. — Raštai. V., 1953, t. 20, p. 3–34. Leninas V. Ar reikalinga privaloma valstybinė kalba? — Raštai. V., 1953, t. 20, p. 54–56. Leninas V. Nacionalinės politikos klausimu. — Raštai. V., 1953, t. 20, p. 196–203. Leninas V. Apie nacijų apsisprendimo teisę. — Raštai. V., 1953, t. 20, p. 369–425. Leninas V. Socialistinė revoliucija ir nacijų apsisprendimo teisė. — Raštai. V., 1953, t. 22, p. 132—145. Leninas V. Proletariato uždaviniai mūsų revoliucijoje. — Raštai. V., 1954, t. 24, p. 39–68. Брежнев Л. И. Участникам Всесоюзной научно-теоретической конференции „Русский язык — язык дружбы и сотрудничества народов СССР“. — В кн.: Брежнев Л. И. Ленинским курсом. М., 1981, т. 8, с. 44–45. Brežnevas L. TSKP Centro Komiteto ataskaitinis pranešimas Tarybų Sąjungos Komunistų partijos XXVI suvažiavimui ir eiliniai Partijos uždaviniai vidaus ir užsienio politikos srityje 1981 m. vasario 23 d. — V., 1981. TSKP XXVI suvažiavimo medžiaga. — V., 1981. Tarybų Sąjungos Komunistų partijos programa. — V., 1961. Tarybų Socialistinių Respublikų Sąjungos Konstitucija. — V., 1977. TSKP suvažiavimų, konferencijų ir CK Plenumų rezoliucijose ir nutarimuose. — V., 1955, t. 1. II Balčikonis J. Rusų mokslininkų įnašas į lietuvių kalbos mokslą. — Lietuvos TSR Mokslų Akademijos žinynas, 1952, t. 9. Baskakovas A., Trifonovas J. [Rec.:] Kalbos vaidmuo dabartinėje visuomenėje. — Komunistas, 1980, Nr. 9. Griškevičius P. Kovų ir darbo pergalių kelias. — Komunistas, 1979, Nr. 6. Karaliūnas S., Vidugiris A. Bilingvizmo tipų Lietuvos TSR klausimu. — Lietuvos TSR paminklų apsaugos ir kraštotyros draugijos respublikinės kalbos komisijos sąsiuvinis: Mūsų vardų kultūra. V., 1970, sąs. 19. Karaliūnas S. Sociolingvistiniai lietuvių kalbos tyrinėjimai. — Kn.: Socialinės lingvistikos problemos. V., 1979. Kruopas J. Lietuvių literatūrinės kalbos vystymasis praeityje ir tarybiniais metais. — Kn.: Lietuvių kalba tarybiniais metais. V., 1967. Lyberis A. ir Ulvydas K. Lietuvių literatūrinės kalbos leksikos praturtėjimas tarybinės santvarkos metais. — Kn.: Literatūra ir kalba. V., 1958, t. 3. Lietuvos TSR ekonomika ir kultūra. — V., 1977. Lietuvos TSR ekonomika ir kultūra 1977 metais. Statistikos metraštis. — V., 1978. Lietuvos TSR gyventojai. 1979 metų sąjunginio gyventojų surašymo duomenimis. — V., 1980. Lietuvos TSR laikraščių ir žurnalų kainoraštis. 1978. — V., 1977. Lietuvos TSR liaudies ūkis 1978 metais. — V., 1979. Lietuvos TSR spaudos statistika 1977—1978—1979—1980. — V., 1981. Michalčenko V. Kelių kalbų vartojimas ir kalbos kultūra. — Kalbos kultūra. V., 1974, sąs. 27. Mironas R. Lietuvių ir rusų kalbų lyginamoji istorinė fonetika. — Tarybinė mokykla. 1952, Nr. 6. Mironas R. Lyginamoji-istorinė lietuvių ir rusų kalbų morfologija. — Tarybinė mokykla, 1954, Nr. 5, 6, 8. 37 Palionis J. Lietuvių literatūrinės kalbos istorija. — V., 1979 (Skyrius „Lietuvių literatūrinė kalba tarybiniu laikotarpiu“). Rutkevičius M. Draugystės ir bendradarbiavimo kalba. — Komunistas, 1981, Nr. 12. Sabaliauskas A. Lietuvių kalbos leksikos raida ir jos turtėjimas tarybinės santvarkos metais. — Kn.: Lietuvių kalba tarybiniais metais. V., 1967. Stanaitis A., Adlys P. Lietuvos TSR gyventojai. — V., 1973. Vaitkevičius B. Tarybų Lietuva: praeities ir dabarties bruožai. — V., 1980. Аврорин В. А. Опыт изучения функционального взаимодействия языков у народов Сибири. — ВЯ, 1970, № 1. Аврорин В. А. Ленинские принципы национальной политики. — ВЯ, 1970, № 2. Аврорин В. А. Двуязычие и школа. — В кн.: Проблемы двуязычия и многоязычия. М., 1972. Аврорин В. А. Проблемы изучения функциональной стороны языка. — Л., 1975. Базиев А. Т., Исаев М. И. Язык и нация. — М., 1973. Баскаков Н. А. Развитие языков и письменности народов СССР. — ВЯ, 1952, № 3. Белодед И. К. Русский язык — язык международного общения народов СССР. — Киев, 1962. Белодед И. К. Развитие языков социалистических наций СССР. — Киев, 1969. Белодед И. К. Ленинская теория национально-языкового строительства в социалистическом обществе. — М., 1972. Белодед И. К., Язык и идеологическая борьба. — Киев, 1974. Белодед И. К., Ижакевич Г. П., Черторижская Т. К. Русский язык как источник обогащения языков народов СССР. — Киев, 1978. Бернштейн В. Некоторые источники и формы проявления интерференции в процессе изучения иноязычной лексики. — В кн.: Взаимодействие языков в процессе обучения / Под ред. В. Шярнаса. Вильнюс, 1971. Взаимоотношение развития национальных языков и национальных культур / Отв. ред. Ю. Д. Дешериев, Э. Г. Туманян. — М., 1980. Взаимоотношение языков и культур народов СССР в условиях развитого социализма: Реферативный сборник. — М., 1980. Вестник статистики. — М., 1980, № 10. Видугирас А., Каралюнас С. К вопросу о типах двуязычия в Литовской ССР. — В кн.: Проблемы двуязычия и многоязычия. М., 1972. Виноградов В. В. Великий русский язык. — М., 1945. Виноградов В. В. Русский язык в современном мире. — Русская речь, 1970, № 1. Внутриструктурное развитие старописьменных языков / Отв. ред. д-р филол. н. Ю. Д. Дешериев. — М., 1973. Гаршва К. К. Развитие двуязычия в Литовской ССР. — Тр. АН ЛитССР. Серия А, 1982, т. 3(79). Граудина Л. К., Семенова М. Ф. Русский язык в Латвийской ССР. — В кн.: Русский язык как средство межнационального общения. М., 1977. Гришкявичус П. П. Советская Литва. — М., 1978. Гришкявичус П. В едином строю народов СССР. — Вильнюс, 1980. Гроссе Р. О соотношении языка и нации. — Иностранные языки в школе, 1970, № 3. Дешериев Ю. Д. Развитие младописьменных языков народов СССР. — М., 1958. Дешериев Ю. Д. О развитии языков народов СССР. — В кн.: Вопросы строительства коммунизма в СССР. М., 1959. Дешериев Ю. Д. Закономерности развития и взаимодействия языков в советском обществе. — М., 1966. Дешериев Ю. Д. К методологии теории билингвизма и методике билингвистических исследований. — В кн.: Методы билингвистических исследований. — М., 1976 (в ссылках: а). 38 Дешериев Ю. Д. Закономерности развития литературных языков народов СССР в советскую эпоху. Развитие общественных функций литературных языков. – М., 1976 (в ссылках: б). Дешериев Ю. Д. Развитие общественных функций литовского и других литературных языков в Литовской ССР. – В кн.: Дешериев Ю. Д. Развитие общественных функций литературных языков. М., 1976 (в ссылках: в). Дешериев Ю. Д. Развитие социальных функций русского языка как общего языка межнационального общения народов СССР. – В кн.: Русский язык как средство межнационального общения. М., 1977. Дешериев Ю. Д. Языковые проблемы взаимодействия культур. – В кн.: Межнациональные связи и взаимодействие культур народов СССР. Таллин, 1978. Дешериев Ю. Д. Современное состояние социолингвистики в СССР и актуальные проблемы развития языковой жизни советского общества. – В кн.: Socialinės lingvistikos problemos. V., 1979. Дешериев Ю. Д., Протченко И. Ф. Национальные отношения в зрелом социалистическом обществе и развитие двуязычия в национальных школах. – В кн.: Пути развития национально-русского двуязычия в нерусских школах РСФСР. М., 1979. Джусусов М. О некоторых актуальных теоретических вопросах национальной политики КПСС. – В кн.: Интернациональное воспитание трудящихся. Рига, 1967. Жукаускас К. К. Совершенствуем обучение русскому языку. – Tagybinė mokykla, 1976, Nr. 4. Закарьян М. Лексико-семантическая интерференция при изучении второго языка. – В кн.: За развитие методики обучения русскому языку и литературе в литовской школе / Под ред. В. Шярнаса. Каунас, 1969. Зиманас Г. О. О сущности процесса сближения социалистических наций. – Вопросы философии, 1966, № 7. Исаев М. И. Решение национально-языковых проблем в советскую эпоху. – ВЯ, 1977 (в ссылках: а), № 6. Исаев М. И. Панорама языковой жизни народов СССР. – В кн.: Русский язык как средство межнационального общения. М., 1977 (в ссылках: б). Исаев М. И. О языках народов СССР. – М., 1978. Исаев М. И. Языковое строительство в СССР. – М., 1979. Итоги Всесоюзной переписи населения 1970 г. – М., 1973, т. 4. Каралюнас С. Литовский язык. Развитие двуязычия. – В кн.: Внутриструктурное развитие старописьменных языков. М., 1973. Корсакаѕ Ю. Функционирование родного и русского языков в школах Советской Литвы. – В кн.: Socialinės lingvistikos problemos. V., 1979. Крупас Й. Р., Гайвянис К. Б. Терминологическая работа и подготовка терминологических словарей в Литовской ССР. – В кн.: Вопросы разработки научно-технической терминологии. Рига, 1973. Крупас Й., Сабаляускас А., Валяцкене А. и др. Литовский язык. – В кн.: Закономерности развития литературных языков народов СССР в советскую эпоху. Внутриструктурное развитие старописьменных языков / Отв. ред. Ю. Д. Дешериев. М., 1973. Крупас Й. Р. О современном состоянии и путях дальнейшего развития литовского языка. – В кн.: Вопросы развития литературных языков народов СССР в советскую эпоху. Алма-Ата, 1964. Ленинизм и национальный вопрос в современных условиях. 2-е изд. – М., 1974. Марченко Е. Нарушение синтаксических норм русского литературного языка. – Mūsų kalba, 1974, Nr. 9. Михальченко В. Ю. Особенности речи учащихся в условиях литовско-русского двуязычия. – В кн.: Взаимодействие языков в процессе обучения. Вильнюс, 1971. 39 Михальченко В. Ю. О функционировании языков в Литовской ССР. – В кн.: Социолингвистические проблемы развивающихся стран. М., 1975. Михальченко В. Ю. О взаимодействии литовского и русского языков в условиях двуязычия. – В кн.: Социолингвистические проблемы развивающихся стран. Михальченко В. Ю. Условия развития литовско-русского двуязычия. – В кн.: Развитие национально-русского двуязычия. М., 1976. Михальченко В. Ю. Типологические особенности литовского и русского языков. – В кн.: Развитие национально-русского двуязычия. Михальченко В. Ю. Первая ступень литовско-русского двуязычия. – В кн.: Развитие национально-русского двуязычия. Михальченко В. Ю. Вторая ступень литовско-русского двуязычия. – В кн.: Развитие национально-русского двуязычия. Михальченко В. Ю. Третья ступень литовско-русского двуязычия. – В кн.: Развитие национально-русского двуязычия. Михальченко В. Ю. Четвертая ступень литовско-русского двуязычия. – В кн.: Развитие национально-русского двуязычия. Михальченко В. Ю. Функционирование русского языка в Литовской ССР и его взаимодействие с литовским языком. – В кн.: Русский язык как средство межнационального общения. М., 1977. Михальченко В. Ю. Актуальные социолингвистические проблемы языковой жизни Литовской ССР. – Socialinės lingvistikos problemos. V., 1979. Михальченко В. Ю. Развитие литовского литературного языка в связи с развитием культуры литовского народа. – В кн.: Взаимоотношение развития национальных языков и национальных культур. М., 1980. Михальченко В. Ю. Развитие литовского литературного языка в связи с его функционированием в сфере высшего образования (в печати). Мустейкис К. В. Некоторые аспекты сопоставительного исследования морфологии русского и родного языков. – В кн.: Русский язык – язык межнационального общения народов СССР. М., 1976. Мустейкис К. В. Ориентация на перспективу. – В кн.: Русский язык – язык дружбы и сотрудничества народов СССР. М., 1981. Мяркене Н. Функционирование и преподавание русского языка в сфере высшего образования Литовской ССР. – В кн.: Socialinės lingvistikos problemos. V., 1979. Мяркене Н. А. Проблема функционирования русского языка в сфере высшего образования (на материале Литовской ССР): Канд. дис. – М., 1981. – Машинопись. Население СССР. – М., 1980. Национальное и международное в современном мире. – Кишинев, 1981. Национальные отношения в СССР на современном этапе. – М., 1979. Никольский Л. Б. Языковая политика как форма сознательного воздействия общества на языковое развитие. – В кн.: Язык и общество. М., 1968. Основные процессы внутристуктурного развития иранских и иберийско-кавказских языков / Отв. ред. д-р филол. н. Н. А. Баскаков. – М., 1969. Основные процессы внутристуктурного развития тюркских, финно-угорских и монгольских языков / Отв. ред. д-р филол. н. Н. А. Баскаков. – М., 1969. Плакунова Т. Лингвистическое обоснование обучения русскому произношению (Из опыта работы с литовцами). – Pedagogika ir psichologija. V., 1963, т. 4. Плакунова Т. Некоторые черты русского произношения в г. Вильнюсе. – Mūsų kalba, 1974, Nr. 9. Пошкус К. Русский язык – язык межнационального общения. – Русский язык в национальной школе. М., 1970, № 6. Пути развития национально-русского двуязычия в нерусских школах. М., 1979. Пялль Э. О некоторых вопросах развития наций и национальных языков Советского Союза. – Изв. АН ЭстССР. Общественные науки, 1968, т. 17, № 4. 40 Пялль Э. Н. О развитии национальных языков и типах двуязычия. — В кн.: Проблемы двуязычия и многоязычия. М., 1972. Пялль Э. Межнациональный язык и двуязычие. — Изв. АН ЭстССР. Общественные науки, 1979, т. 28, № 4. Рапшдов Ш. Р. Язык нашего единства и сотрудничества. — М., 1979. Рекомендации Всесоюз. науч.-теорет. конф. „Русский язык — язык дружбы и сотрудничества народов СССР“. — Русский язык в национальной школе. М., 1979, № 5. Римкус А. С. Преподавание русского языка в школах Литвы. — В кн.: Русский язык — язык межнационального общения народов СССР. М., 1976. Русский язык в национальных республиках Советского Союза. — М., 1980. Русский язык как средство межнационального общения. — М., 1977. Русский язык — язык дружбы и сотрудничества народов СССР: Материалы Всесоюз. науч.-теорет. конф. „Русский язык — язык дружбы и сотрудничества народов СССР“, 22–24 мая 1979 г. Ташкент. — М., 1981. Русский язык — язык межнационального общения народов СССР: Материалы Всесоюз. науч.-практ. конф. по совершенствованию преподавания русского языка в национальных школах, средних специальных и высших учебных заведениях, 21–23 октября 1976 г. Ташкент. — М., 1976. Семенова М. Ф. Русско-латышские языковые связи. — Рига, 1973. Сивицене М. О билингвизме и интерференции в области синтаксиса. — Mūsų kalba, 1976, Nr. 2. Совершенствовать изучение и преподавание русского языка. — Русский язык в национальной школе. М., 1979, № 1. Суник О. П., Дешериев Ю. Д., Мусаев К. М., Туманян Э. Г. Проблема двуязычия народов СССР. Тез. докл. конф., посвящ. вопросам взаимодействия и взаимообогащения языков народов СССР. Казань, 1964. Теоретические проблемы социальной лингвистики / Отв. ред. Ю. Д. Дешериев. — М., 1981. Толмачева З. А., Якубайтис Т. А. О структурно-типологическом изучении латышско-русских языковых контактов. — Изв. АН СССР, 1967, № 5. Трифоновас Я. С. Функционирование и взаимодействие русского и литовского языков в Литовской ССР: Канд. дис. — М., 1978. — Машинопись. Федосеев П. Н. О социальных и идейных основах сближения наций и народностей. — В кн.: Наука Союза ССР. М., 1972. Федосеев П. Теоретические проблемы развития и сближения наций. — Коммунист, 1980, № 1. Филин Ф. П. Ленинское учение о нации и некоторые проблемы национального языка. — Изв. АН СССР. Отделение лит-ры и яз. М., 1970, № 2. Филин Ф. П. История общества и развитие двуязычия. — Изв. АН СССР. Сер. лит-ры и яз., 1970, т. 29, вып. 3. Филин Ф. П. Современное общественное развитие и проблема двуязычия. — В кн.: Проблемы двуязычия и многоязычия. М., 1972. Филин Ф. П. Русский язык в советских национальных республиках. — В кн.: Русский язык как средство межнационального общения. М., 1977. Филин Ф. П. О дальнейшем развитии исследований по проблемам функционирования и изучения русского языка, преподавания русской литературы в союзных и автономных республиках, автономных областях и округах СССР. — Вестн. АН СССР, 1979, № 5. Ханазаров К. Х. Историческая необходимость и прогрессивность межнационального языка в многонациональном социалистическом государстве. — Обществ. науки в Узбекистане. Ташкент, 1962, № 8. Ханазаров К. Х. Строительство коммунизма и развитие национальных языков (На примере словарного фонда). — Обществ. науки в Узбекистане. Ташкент, 1963, № 3. Ханазаров К. Х. Сближение наций и национальные языки в СССР. — Ташкент, 1963. 41 Ханазаров К. А. Критерии двуязычия и его причины. — В кн.: Проблемы двуязычия и многоязычия. М., 1972. Ханазаров К. К. Решение национально-языковой проблемы в СССР. — М., 1977. Холмогоров А. И. Интернациональные черты советских наций. — М., 1970. Холмогоров А. И. Конкретно-социологические исследования двуязычия. — В кн.: Проблемы двуязычия и многоязычия. М., 1972. Швейцер А. Д. Современная социолингвистика. — М., 1977. Шепетис Л. К. Забота Партии о духовном потенциале советского народа. — В кн.: Русский язык — язык дружбы и сотрудничества народов СССР. М., 1981. Шимкус С. Интернациональное воспитание трудящихся села. — В кн.: Интернациональное воспитание трудящихся. Рига, 1967. Чепелите Д. Основные типы нарушения лексических норм в русской речи литовцев. — Mūsų kalba, 1978, Nr. 2. Чепелите Д. К вопросу о некоторых лексических трудностях в речи учащихся литовцев. — В кн.: Вопросы преподавания русского языка в школе с литовским языком обучения / Сост. Л. Судавичене. Каунас, 1980. III Korsakas K. Literatūrų draugystė. — V., 1962. Lietuvos gyventojai (1923 m. rugsėjo 17 d. surašymo duomenys). — K., b. m. Lietuvos TSR istorija. — V., 1963, t. 2. Mackey W. F. The Description of Bilingualism. — In: Readings in the Sociology of Language/ Ed. by J. Fishman. The Hague, 1968. Merkys V. Nelegalioji lietuvių spauda kapitalizmo laikotarpiu (ligi 1904 m.). — V., 1978. Slawski F. Lexikalische Neuerungen im Baltisch-Slavischen. — In: Donum Balticum. Stockholm, 1970. Sommerfelt A. Diachronic and Synchronic Aspects of Language. — The Hague, 1971. Venclova A. A. Puškinas ir Lietuva. — Kn.: Laikas ir rašytojai. V., 1958. Корецкий П. И. О раскольниках в Ковенской губернии. — В кн.: Памятная книжка Ковенской губернии на 1863 год. Отдел II. Мартине А. Распространение языка и структурная лингвистика. — В кн.: Новое в лингвистике. М., 1972, вып. 6. Немченко В. Русские старожилы Литвы и их говоры. — Kalbotyra. V., 1963, t. 7. Пауль Г. Принципы истории языка. — М., 1960. Пшеничников П. Г. Русские в Прибалтийском крае. — Рига, 1910. Станкевич А. Очерк возникновения русских поселений на Литве. — Виленский временник. Кн. 4: Русские поселения Ковенской губернии. Вильна, 1909. С. КАРАЛЮОНАС К ХАРАКТЕРИСТИКЕ ЛИНГВОСОЦИАЛЬНОЙ СИТУАЦИИ РЕСПУБЛИКИ Резюме Главный компонент лингвосоциальной ситуации Литовской ССР составляет то, что литовский язык, являясь национальным языком с древней и богатой письменной традицией, выполняет основные социальные функции и удовлетворяет нужды взаимного общения представителей литовской социалистической нации. Он является языком республиканской печати, радио и телевидения, национального театра и кинематографии, на нем издается обширная художественная, общественно-политическая и научная литература, ведется обучение в школах, в высших учебных заведениях, им пользуются на республиканских съездах и конференциях. 42 Ведущая роль национального языка в такой важной сфере, как высшее образование, подтверждается данными, собранными путем социолингвистического анкетного опроса студентов старших курсов Каунасского политехнического института им. Антанаса Снечкуса: 92,8% студентов выпускного курса общаются на литовском языке, 6,2 — на русском и 1% — на иностранном; 69,2% студентов читают литературу своей специальности на литовском языке, 28,6 — на русском и 2,2 — на иностранном; 90,5% студентов пишут на литовском языке, 8,5 — на русском и 1% — на иностранном. Следовательно, в общеобразовательных средних школах и вузах республики основным средством общения является литовский язык, однако наряду с ним все большее значение приобретает русский язык как средство общения, расширенного познания. Будучи основным компонентом социально-коммуникативной системы, литовский язык оказывает заметное влияние на лингвосоциальную ситуацию республики. Оно проявляется, в частности, в том, что во время последней всесоюзной переписи населения литовский язык назвали вторым языком, которым они свободно владеют, 106 954 русских, 27 506 поляков, 7341 белорус, 4865 украинцев, 4579 евреев и др. Для некоторых из них он даже стал родным. По данным переписи 1979 г., литовский язык родным назвали 9536 представителей польской национальности, 6641 — русской, 790 — белорусской, 654 — украинской, 619 — еврейской национальности и др. Другим важным компонентом лингвосоциальной ситуации республики является функционирование русского языка как языка межнационального общения советских народов — социальная необходимость, обусловленная интересами построения коммунизма в нашей стране. Применение русского языка обусловливается также всей экономической, общественной и культурной жизнью республики. Литовский язык как средство общения литовской социалистической нации и русский язык как язык межнационального общения советских народов в хозяйственной, общественной и культурной жизни республики дополняют друг друга и гармонически сосуществуют. Соотношение социальных функций, выполняемых литовским и русским языками в жизни республики, весьма обширно изучил Ю. Д. Дешериев (1976). Из 22 выделенных им сфер применения языка литовский и русский параллельно функционируют в радиовещании и телевидении республики, в высшем образовании, в науке и технике, в государственных учреждениях, в делопроизводстве и официальной переписке, в культурно-просветительских учреждениях, в научной, общественно-политической и культурной жизни, в местном транспорте и учреждениях связи, в сфере обслуживания и др. В трех сферах, а именно: в общении между собою самих русских, в общении литовцев с представителями других народов, в переписке с центральными учреждениями, а также с другими республиками, — ведущая роль принадлежит русскому языку. В промышленном производстве и технической документации, где соотношение применения одного из данных языков зависит от национального состава рабочих, служащих и инженерно-технических работников, литовский и русский языки употребляются наравне. В остальных областях хозяйственной, социальной, общественно-политической и культурной жизни республики преобладает литовский язык. Это начальное, среднее общее и среднее специальное образование для детей литовской национальности, судопроизводство и периодическая печать. Возможность слушать и смотреть программы на русском языке дают Литовское радио и телевидение. Вильнюсское радио ежедневно 1 ч 10 мин транслирует свои передачи на русском языке. В учебном году два раза в неделю по 20 мин передаются уроки русского языка; 2 ч 20 мин в сутки на русском языке транслируются спортивные программы, концерты, различные торжества. Время передач на русском языке Вильнюсского радио значительно увеличивает ретрансляция из Москвы — 3,5 ч в сутки. Литовское телевидение также значительную часть своих передач ведет на русском языке. Напр., в субботу, 11 октября 1980 г., республиканское телевидение работало всего 15 ч 56 мин, в том числе 9 ч 34 мин — на литовском языке и 4 ч 33 мин — на русском. В сентябре 1981 г. из 201 ч работы Литовского телевидения программы на русском языке занимали 85 ч, или 35% всего рабочего времени. 43 Другая обширная сфера интенсивного применения русского языка — это система народного образования. В Советской Литве действуют немало восьмилетних и средних школ с русским языком обучения. Функционирование русского языка в сфере высшего образования проявляется не только в том, что учебниками и другой специальной литературой в значительной мере студенты пользуются на русском языке, но, самое главное, в том, что в системе высшего образования Литовской ССР русский язык наряду с литовским применяется в качестве языка преподавания. Об этом красноречиво говорят следующие данные. В 1980—1981 уч. г. в 13 вузах Литовской ССР из общего числа 400 академических групп дневного отделения, 140 групп вечернего отделения и 150 групп заочного отделения соответственно в 40, 14 и 15 академических группах занятия по всем предметам велись на русском языке. В 1980 г. в вузы Литовской ССР поступило 9100 студентов, в том числе в группах с русским языком преподавания насчитывалось 1587, или 17,4%, — в среднем 920 студентов на дневном отделении (58%), 322 — на вечернем (20%) и около 345 студентов (22%) — на заочном. Все сказанное позволяет делать вывод, что Коммунистическая партия Литвы с большим вниманием относится к запросам в области языка, культуры и быта граждан некоренных национальностей, работающих и проживающих в республике. Чтобы выяснить, насколько достаточны навыки в русском языке, полученные в средней школе, были опрошены 440 работников культуры и народного хозяйства (со стажем работы не менее 3 лет) пяти районов и двух городов республики, 285 демобилизованных (представителей всех районов и городов), а также 304 студента различных специальностей 2—4-го курсов. Данные обследования показывают, что большинство опрошенных более или менее удовлетворены навыками чтения (90,9% опрошенных), письма (81,3) и речи (76,6), полученными в средней школе. Частично недовольных навыками чтения было 6,5%, навыками письма — 16,2 и навыками речи — 20,8, а полностью недовольных было лишь 2,6%. Результаты опроса подтверждают и тот факт, что очень важным фактором в освоении литовским народом языка межнационального общения является школа. Возьмем, напр., данные, полученные социолингвистическим анкетным опросом выпускников Каунасского политехнического института им. Антанаса Снечкуса. На вопрос: „Каков уровень владения русским языком?” получены следующие ответы: говорю свободно — 28%, удовлетворительно — 56, слабо — 16, пишу хорошо — 6, удовлетворительно — 60, плохо — 34. При этом следует иметь в виду, что в качестве родного языка родителей в основном указывался литовский язык (98%). Другим важным фактором развития литовско-русского двуязычия является непосредственный контакт с иноязычным населением в многонациональных трудовых коллективах. Третьим фактором овладения русским языком, касающимся, однако, только мужчин, следует назвать службу в Советской Армии. Это обстоятельство значительно углубляет знание русского языка, полученное в средней школе, и поэтому у представителей мужского населения оно чаще лучше, чем у женщин. Среди свободно владеющих всеми формами русского языка мужчины составляют 61,7%, а женщины — 38,3, среди не знающих русского языка мужчин около 24%, а женщин примерно 76. Можно полагать, что знание и активное пользование русским языком в сельской местности в значительной мере зависят от этнической компактности региона и обратно пропорциональны ей. Так, в местностях с высокой компактностью населения коренной национальности (напр., в Алитусском районе — 95,1% литовцев, Капсуком — 97,6, Кедайняйском — 92,4, Шяуляйском — 96) 6,5% жителей села свободно говорят, читают и пишут на русском языке, 12,7 — говорят и пишут, 38,3 — говорят слабо, а 42,5 — не знают его. В районах с преобладанием различного по национальному составу населения процент населения, владеющего русским языком, выше. Так, в Зарасайском районе, где проживают русские старожилы, а коренное население составляет всего 68%, свободно владеющих русским языком 39,1%. 44 Следовательно, согласно данным социолингвистических анкет, знание литовским населением русского языка, несмотря на определенное варьирование по регионам, в общем является хорошим. С этим согласуются и материалы Всесоюзной переписи населения 1979 г.: 48% жителей республики назвали русский язык вторым языком народов СССР, которым они свободно владеют. В 1970 г. эта цифра достигала только 33,8%. Следовательно, знание русского языка постоянно улучшается, а активное пользование им расширяется. Это свидетельство плодотворной деятельности Коммунистической партии Литвы и правительства Литовской ССР, направленной на интернациональное воспитание трудящихся. Литовский народ добровольно изучает русский язык и пользуется им не только для того, чтобы общаться с представителями других национальностей, но и для того, чтобы читать художественную и специальную литературу, слушать московское радио и смотреть программы Центрального телевидения, знакомиться с богатой культурой русского народа. Литовско-русский билингвизм, как нам представляется, следует считать билатеральным. Как указывалось выше, почти половина населения Литовской ССР свободно владеет русским языком, большинство представителей других национальностей, постоянно проживающих в республике, говорят или более-менее понимают литовский язык. Типичными билингвами следует назвать русских старожилов Литвы. Литовско-русский билингвизм является контактным: его появление обусловливается ежедневным общением представителей двух народов, их совместным участием в трудовых процессах. В отличие от локального билингвизма, наблюдаемого на части территории республики (напр., польско-литовский билингвизм в окрестностях г. Вильнюса), литовско-русский билингвизм глобален: это проявление национально-русского билингвизма, основного типа билингвизма в Советском Союзе, имеющего государственное, общественно-политическое значение. S. KARALIŪNAS CHARACTERIZATION OF THE LINGUOSOCIAL SITUATION OF THE REPUBLIC Summary The paper consists of the following chapters: ”Progress of Lithuanian Culture, Use of the Lithuanian Language and Its Intensification“, ”Use of the Lithuanian and the Russian Languages“, ”On the Subject of Contacts of Lithuanian and Russian“, ”Lithuanian — Russian and Russian — Lithuanian Bilingualism“, ”The Language of Communication of the Soviet Peoples and Its Role“ and ”Leninist National Politics and Prosperity of the Soviet Peoples and Their Languages“. The Lithuanian language is a means of communication of the Lithuanian socialist nation and it meets all needs of intercommunication of the Lithuanian people at the present stage of development of our society. In the years of Soviet power Lithuanian culture has flourished, the role of the Lithuanian language has risen, its social usage has intensified and spheres of its functioning have widened. At the same time in the economic, social and cultural life of the republic the Russian language functions, which is the main means of the international communication of the Soviet peoples. During the general census of the population of 1979 48% of the Lithuanians have pointed out that they speak Russian fluently. In 1970 there were only 33.8% of them. The main channels of the formation of the Lithuanian — Russian bilingualism are a school, work in multinational industrial collectives and service in the Soviet Army.