Lietuvių nutautinimas per mokyklas iki „Aušros“

LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI, XXX (1993) PERIFERINĖS LIETUVIŲ KALBOS TARMĖS Зігмас ЗІНКЯВІЧЮС ДЕНАЦІОНАЛІЗАЦІЯ ЛИТОВЦІВ ЧЕРЕЗ ШКОЛИ ДО «АУШРИ» Пишучи «Історію литовської мови», я зібрав дуже багато даних на цю тему. Подати їх усі тут неможливо. Адже школи в Литві існували від самого запровадження християнства. Коротко висвітлити історію школи в потрібному нам аспекті до кінця XIX ст. — період майже в пів тисячоліття — у короткій статті є важкоздійсненним завданням. Тому обмежимося викладом лише головних висновків у вигляді дуже стислих тез. Насамперед слід констатувати, що про денаціоналізацію через школи можна говорити лише приблизно від кінця XVII ст. До того школа в Литві була латинською. У ній навчалася майже сама лише знать. Тоді школами здебільшого опікувалися єзуїти. Звинувачувати їх у прагненні денаціоналізувати литовців не можна, хоча турботою про литовськість вони також не вирізнялися. Ставлення до литовської мови засвідчує хоча б останній опис майна Вільнюської академії 1773 р.: з одинадцяти тисяч книг у бібліотеці лише сім були литовськими. До XVIII ст. можна констатувати переважно створення умов для асиміляції литовців, але не свідомі зусилля з їхньої денаціоналізації через школу. Тоді таких зусиль ще не було. У XVIII ст. литовська знать уже значною мірою спольщилася. Однак її спольщила не школа, а двір великих князів, які стали королями Польщі, польська церква (власної церковної провінції в Литві не було) і, найважливіше, усе державне й адміністративне життя. Адже без польської мови неможливо було зробити жодної службової кар’єри. Тому люди вищих станів і вивчали цю мову. У XVIII ст. польською мовою користувалися вже не лише магнати, а й заможна шляхта, точніше її різновидом — «polszczyzna litewska». Магнати були цілком нею перейняті, а багато шляхтичів, особливо в Жемайтії, залишалися двомовними. Проте всі представники знаті вважали себе литовцями. Отже, йшлося лише про мовну, а не політично-національну асиміляцію. Школа по суті й далі була латинською. Учителі — переважно зі спольщеної знаті. Литовська мова в цій школі була рідкісною гостею. Її використовували лише як допоміжний засіб для навчання латини, і то доки учні не опановували польську. Винятком були реформатські школи в Кедайняй і Панделісі, де литовську мову вживали значно ширше. У школах XVIII ст., принаймні першої його половини, фактів переслідування литовської мови або заборони її вживати не відомо. Найімовірніше, їх і не було. 28 Полонізація литовців через школи значно активізувалася за часів Освітньої комісії, починаючи з 1773 р. Тоді побільшало самих шкіл, особливо парафіяльних. Перед ними поставили завдання злити народи спільної Республіки (Речі Посполитої) в одну націю, яка мала бути польською. Білорусів та українців як слов’ян за замовчуванням вважали поляками, а литовців ще потрібно було спольщити. Це завдання визначило характер школи. Польську мову зробили в ній мовою викладання замість латинської. У провінції це відбувалося непросто. Діти дрібної шляхти, а тим паче селян, у багатьох місцях не знали польської. Її спершу треба було вивчити, і лише потім використовувати як мову викладання. У збережених звітах шкільних візитаторів знаходимо численні скарги вчителів на те, що учні важко вивчають польську. Висували навіть вимоги заборонити учням розмовляти між собою литовською, не дозволяти їм слухати литовські проповіді в церкві, запровадити для учнів спеціальні проповіді польською тощо. Як такі пропозиції втілювалися тоді на практиці, встановити важко. З окремих зауваг у звітах можна зробити висновок, що в деяких школах їх виконували. Отже, наприкінці XVIII ст. в окремих випадках уже мала місце примусова полонізація, яка, мабуть, ще не була поширеною. У XVIII ст. виникло ще одне нове явище: поряд з офіційними польськими школами з’явилися неофіційні литовські. Це так звані бакалорії (назва походить від спотвореного слова іншомовного походження бакалаўр — «певний нижчий науковий ступінь»), примітивні маленькі школи, де навчалося лише кілька чи десяток учнів, а викладали вчителі-самоучки, які переходили від хати до хати. Влада не підтримувала й не опікувалася цими бакалоріями. Це була самостійно створена народом форма самоосвіти. Однак саме в ній закладено зародок нашої національної школи. З усього сказаного видно, що, попри окремі випадки примусової полонізації, у XVIII ст. литовців значно більше, ніж школа, полонізували маєток, церква й саме суспільне життя. Школа стала справжнім знаряддям полонізації пізніше, вже після розпаду об’єднаної Республіки. Тоді прагнули відновити колишню державу. До цього багато готувалися. Кожен громадянин — не лише представник привілейованого стану, а й проста людина — мав вивчити мову майбутньої держави. Литовців як окремий народ ніхто не визнавав. Офіційно литовців вважали поляками, які розмовляють іншою мовою. Прагнули, щоб і вони розмовляли польською. Полонізація через школи значно посилилася. Ними керував польський Вільнюський університет, заслуги якого перед литовським народом і культурою були лише опосередкованими: діяльність прогресивних професорів університету заохочувала інтерес до минулого народу та рідної мови, однак університет і не думав активно діяти задля підтримки литовськості. Його ставлення до литовськості видно хоча б із того, що в університеті викладали давні латинську, грецьку та єврейську мови, а від першого десятиліття XIX ст. — також сучасні німецьку, французьку, італійську, англійську й навіть східні мови — арабську та перську, — але тільки не литовську, для якої в університеті місця не знайшлося. У школах під наглядом університету все виховання було спрямоване на прищеплення патріотичного польського духу. Візитатори приділяли найбільшу увагу польській мові, поліпшенню її викладання. Вона була 29 розглядалася як найважливіший засіб патріотичного виховання, ознака культурності людини. Учителям доводилося дуже багато клопотатися з учнями-початківцями, які приходили до школи, не знаючи польської мови. У звітах призначених університетом візитаторів учителям часто радили вдаватися до суворих заходів проти литовської мови. Але й тоді акти насильства були рідкісними. Після повстання 1831 р. Вільнюський університет було закрито. Розпочався новий період. Царська влада взялася русифікувати офіційні польські школи Литви, однак безуспішно. Вони й надалі залишалися переважно польськими, а подекуди стали ще більш польськими. Полонізація литовських учнів у них значно посилилася й набула примусового характеру. Фактів насильства ставало дедалі більше, особливо у Вільнюській і Ковенській губерніях. Учням було цілковито заборонено розмовляти литовською, навіть між собою. Учневі, якого ловили на розмові литовською, вішали на шию спеціальну табличку, так звану метелінгу (спотворене латинське nota linguae "позначка мови"). Цей знак ганьби учень мав носити доти, доки не ловив іншого, хто говорив литовською. Дещо інакше розвивалися події в Заніманні (нині Сувалькія). Після останнього поділу Республіки його приєднали до Пруссії. Права литовської мови тут зрівняли з тими, які вона мала в цій державі. А там литовська була мовою викладання в школі, нею користувалися в протестантських церквах, вона широко звучала в громадському житті. Германізації тоді ще не було. На жаль, у Заніманні всього цього не встигли здійснити. Край невдовзі приєднали до створюваного Наполеоном Варшавського князівства. Було відновлено польську адміністрацію. Полонізація значно посилилася. Учням заборонили розмовляти литовською навіть на перервах, а також із батьками, які приходили їх відвідати. Відомі випадки насильства. Наприклад, і тут учнів карали за розмови литовською та вішали їм на шию табличку з польським написом "osioł" (осел) тощо. Стан литовської селянської дитини того часу, яка потрапляла до школи, показує, наприклад, вступ до рукописної граматики І. Чюлди 1854 р., де написано (наведено переклад із польської мови): "Маленького хлопчика, відданого до парафіяльної школи, змушують під загрозою покарання зректися мови батьків; здобуваючи всю освіту й виховання чужою, досі невідомою мовою, з часом він стає (...) байдужим, (...) починає відкрито гидувати тією мовою, якою ніжна матуся, побожна литовка (жмудинка), навчила його перших слів (...). Так він починає соромитися своїх батьків і родини, соромитися свого стану й батьківщини. Не хоче визнавати (...), що він литовець (жмудин), а зараховує себе до чужого народу, неправдиво називаючи себе віддавна справжнім поляком". Після повстання 1863 р. становище знову змінилося. Царська влада вирішила зупинити полонізацію Литви. Вона робила це не з добрих намірів, а задля досягнення цілей русифікації. Влада вдалася до дивних заходів, що суперечили здоровому глузду. Литовцям заборонили друкуватися звичними латинськими (вважали їх польськими) літерами. Так боролися з полонізацією. Було наказано друкувати литовські книжки лише російськими літерами, але через бойкот литовців цей задум провалився. Книжки видавалися в Пруссії та таємно поширювалися в Литві. Розпочалася 30 епоха книгонош — унікальне явище в історії європейської культури. Русифікацію шкіл пов’язували з наверненням литовців до православ’я. Було засновано багато російських парафіяльних шкіл. Через школу розпочалася подвійна денаціоналізація литовців: поряд із традиційною полонізацією з’явилася офіційна русифікація. Остання була не такою небезпечною. Литовці майже не русифікувалися. Але й надалі полонізувалися. Мабуть, це значною мірою пояснюється спільністю віри з поляками (яку переслідувала російська влада). У школах литовську мову переслідували ще суворіше. Випадки насильства почастішали. У другій половині XIX ст. знову постала нова, дуже важлива обставина: розпочалося литовське національне відродження, яке збіглося з появою перших номерів "Aušra". Воно дуже ускладнило мовну ситуацію в усіх сферах: і в церкві, і в школі, і в громадському житті. Розпочалася наполеглива боротьба за визнання прав литовської мови. Це торкнулося й школи. Але все це вже виходить за хронологічні межі цієї теми. РОЛЬ ШКОЛИ В ПОЛОНІЗАЦІЇ ТА РУСИФІКАЦІЇ ЛИТОВЦІВ ДО ЕПОХИ "АУШРИ" Резюме Початок використання школи як інструменту полонізації литовців припадає на кінець XVIII ст. Роль школи в цьому відношенні посилюється за часів діяльності Едукаційної комісії (створеної у 1773 р.), коли перед школою було поставлено завдання активно сприяти злиттю народів Речі Посполитої в єдину польську націю. Однак справжнім і дієвим знаряддям полонізації школа стає лише в XIX ст., коли литовська мова стає об’єктом її переслідування. Учня, який наважився заговорити в школі литовською, карали: його змушували носити спеціальний знак ганьби (так звану метелінгу) доти, доки іншого учня не викриють у такому самому "злочині". Після повстання 1863 р. царська влада вирішила призупинити процес полонізації Литви. Це було зроблено не з добрих намірів щодо литовців, а з метою розпочати їх русифікацію. Для її досягнення почали здійснювати заходи, що суперечили простому здоровому глузду, зокрема заборону друкувати книжки литовською мовою латинським шрифтом (який визнали "польським"). Процес полонізації не було зупинено цими та іншими заходами, але відтоді він супроводжувався брутальною русифікацією. Обидва ці процеси були призупинені сплеском національно-визвольного відродження, який збігся в часі з виходом у світ перших номерів газети "Аушра" у 1883 р. 31 ENTNATIONALISIERUNG DER LITAUER DURCH DIE SCHULEN BIS "AUŠRA" Підсумок Полонізація литовців через школи розпочалася наприкінці XVIII ст. Особливо посилилася вона в період діяльності Едукаційної комісії (від 1773 р.). Однак справжнім об’єктом переслідування в школі литовська мова стала в XIX ст. Після повстання 1863 р. царський уряд гальмує полонізацію і розпочинає русифікацію, забороняючи друк литовською мовою латинським шрифтом. Обидва процеси — полонізацію та русифікацію литовців — загальмував лише національно-визвольний рух, початок якого збігся з виходом перших номерів "Aušra" у 1883 році. 32