Mūsų miestų vardai

LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI, XXXII (1993) BALTŲ ONOMASTIKOS TYRINĖJIMAI ALEKSANDRAS VANAGAS НАЗВИ НАШИХ МІСТ У Литві нині можна нарахувати близько 300 міст, міських поселень і містечок. Доля цих поселень була неоднаковою. Вік одних — кілька сотень років, інших — лише кілька десятків. Одні з них були важливішими в минулому, інші — тепер. Назви одних старі, надзвичайно цікаві, часто дуже складні для пояснення, інших — прості, з безсумнівною, очевидною етимологією. Тут розглянуто близько 60 ойконімів. Зрозуміло, що шукати чіткіші критерії їхнього добору було б безглуздо. По-перше, розглянуто надто малу частину назв міст, а по-друге — ця стаття є лише частиною більшої праці, тому про принципи добору йтиметься іншого разу. Можна хіба що наголосити, що для розгляду відібрано назви місцевостей не лише з прозорою, а й із проблематичнішою, складнішою етимологією та словотвірною структурою. Alytus (4). Одне з найдавніших міст Литви. Уже в документі 1387 р. його названо містечком (3; 1)*, а в 1466 р. — волостю «У Олитской волости» — (8: 83). У 1581 р. воно отримало магдебурзьке право. Щодо походження назви міста існували різні думки. Наприклад, J.Otrębskis вважав, що Alytus утворено з голосного a- та кореня lyt-. Однак це очевидна помилка. Безсумнівно, що корінь — al-, а -yt- — звичний для литовської мови суфікс. Незрозуміло лише, яким чином утворилася назва міста — безпосередньо від відповідного загального слова чи від гідроніма. Назви річки чи озера *Alylus нині немає. Однак повз Alytus до Німану тече струмок на ім’я Alytupis. Найімовірніше, це пізніше утворена назва з родової конструкції *Alytaus upė («річка Alytaus») чи подібної. А первісний, давніший варіант назви струмка, очевидно, був *Alytus. Отже, назва міста Alytus, найімовірніше, походить від назви річки *Alytus. Інакше кажучи, назва річки, не зазнавши жодних змін, стала назвою міста. Такий спосіб творення назв населених пунктів особливо характерний для литовської мови: Dysnà річка: Dysnà село, Dūkštas озеро: Dūkštas містечко, Jiesià річка: Jiesià село, Júodupė річка: Júodupė село, Nóva річка: Nóva село, Obelijà озеро: Obelijà село, Raudónė річка: Raudónė містечко, Rùsnė річка: Rùsnė місто, Rìmietis озеро: Rìmietis село, Šventėžeris озеро: Šventėžeris містечко, Upýna річка: Upýna містечко, Ventà річка — Ventà містечко, Vištytis озеро: Vištytis містечко та ін. * Думка про те, що давнішою формою назви річки й міста була не Alytus, а *Alyta (10: 181), наразі не може бути цілком підтверджена. Щоправда, історичні * Цитовані джерела й автори вказуються в такому порядку: у дужках перша арабська цифра позначає порядковий номер автора чи джерела у списку літератури, римська цифра — номер тому, друга арабська цифра — сторінку. 176 у джерелах Alytùs записується як Olita, Ošuma тощо, тому не виключено, що * Alyta згодом перетворилося на Alytàs (подібно до того, як назва міста Vílnia змінилася на Vílnius). Але, з іншого боку, могло бути (звісно, у цьому випадку) й навпаки, тим більше що топоніми з наголошеним закінченням -ùs особливо поширені в Південній Литві: Guostùs оз. Aukštdvarýs, Kriùšiùs річка Alovė, Aukštdvarýs, Butrimonys, Ūdrija, Niedùs оз. Kapčiamiestis, Skirziùs оз. Leipalingis, Skroblùs річка Merkinė, Svetùs річка Daugai, Švenčionys оз. Aukštdvarýs, Onuškis, Teirùs оз. Veisiejai, Vardžiùs річка Ūdrija, Vikšrùs річка Seirijai та ін. Antálipe (1). В одному інвентарі XVI ст., копію якого зроблено між 1580 і 1620 рр., згадується місцевість Заантоленцы (57: 1, 10). K. Jablonskis (там само, 1), а пізніше й інші автори (6: I 601), «переклали» її як Užantalieptėnai. Поселення містечкового типу згадується з 1675 р. (6: I 601; 4: I). Назву утворено з характерного для північно-східних говірок префікса anta- і кореня liept-. Відомі й інші такі префіксальні топоніми, але найчастіше це похідні з префіксом anta- від гідронімів: Antá-gavė с. Ігналінського р-ну: Gavys оз., Anta-ìlgis с. Молетського р-ну: Ilgis оз., Antá-kriaunis с. Рокишкіського р-ну: Kriaunà річка, Antá-lamėstė с. Утенського р-ну: Lamėstas оз., Antá-liedė с. Швенчонського р-ну: Liedis оз., Antá-zavė с. Зарасайського р-ну — від *Anta-zalvė: Zálvė оз., Zalvys оз. тощо (9: 243). Похідних від загальних слів менше, але вони трапляються. Один із них — назва села Antá-tilčiai в околиці Жемайткієміса Укмергського р-ну: префікс anta- і загальне слово tiltas («міст»). Очевидно, поселення Antá-tilčiai виникло біля мосту. Повною аналогією до Antá-tilčiai була б назва Antá-lieptė: anta- і lieptas («кладка»). І в цьому випадку село, очевидно, виникло біля кладки. Це цілком вірогідно, адже Antaliep-tė розташована біля Швянтої, на березі річки, де колись, імовірно, могла бути кладка. Тим більше що, за словами старожилів, раніше Antaliepte мала іншу назву — Lieptinė (6: I 601). Це також цілком вірогідно, оскільки реальність такої назви підтверджують інші подібні топоніми, пор. Lieptinė лука у волості Дегучяй, с. Трінкушкяй; лука в Алітуській волості, с. Лікішкяй; Lieptinis лука в Алітуській волості, с. Кабеляй. Ariógala (1). Одне з найдавніших поселень у Литві, відоме, ймовірно, ще з 1253 р. — Fregalle. У джерелах спочатку згадується Аріогальська земля, а за часів Вітаутаса був Аріогальський маєток. У 1781 р. містечко отримало магдебурзьке право (6: II 412–413; 55: 43). Це складений топонім, утворений за допомогою сполучного голосного o з ar- і -gala. Відомі й інші назви населених пунктів такого типу: Baisógala, Daukšiògala, Dievògala, Eiriògala, Gerdžiògala, Gimbògala, Saudògala, Tendžiògala, Vytògala. Другий компонент -gala виводять із лит. «galas» — «кінець, область, край». Цікаво, що подібне пояснення наведено вже в «Алфавітному покажчику» до виданої 1873 р. книги актів G. Volovičiaus «Revizija pušč...» та інших книг актів: «Ойрагала без всякого сомнения, происходит отъ следующих Литовско—Латышских словъ: орас, ара, ape, что значитъ — внешнее, открытое место (поляна, поле), дача, фальварокъ; и отъ галаса, галсъ — конецъ, оконечность, край, угола. Отсюда ближайшее значение Ойраго-лы может быть — буквально: дачный конецъ, а въ более широкомъ значении — конецъ какого либо имения, новый приселокъ и т. под. (93: 71). Отже, первісне значення Ariógá-la могло бути «чийсь край», 177 кінець, окраїна тощо. Тільки незрозуміло чого, оскільки походження першого компонента викликає різні сумніви. Зрозуміло, що ar- не можна пов’язувати з лит. óras, бо такому пов’язуванню суперечить фонетика (ar-: or-; лат. ars, ara відповідають лит. óras). Крім того, записи в джерелах неоднакові — замість ar- трапляється ar-. Щоправда, західна традиція, здається, від перших записів не знає дифтонга: Eregalle 1253 р., Ergal­le 1257 р. (55: 43), Erogel 1294 р. (28: I 158), Erogel 1306 р. (там само, 173), Erogelin 1322 р. (там само, 186), Arogel 1322 р. (там само, 287), Erogin 1336?р. (там само, 537), Eroglən (там само, 600), Eragelen 1367 р. (28: II 89), Eragelen 1370 р. (там само, 97), Eragelen 1370 р. (там само, 98), Aragel 1377 р. (там само, 167), Eroglen 1348 р. (там само, 513), Eroglen 1352 р. (там само, 516), Eroglen 1355 р. (там само, 521), Eroglen 1364 р. (там само, 541), Eroglen 1364 р. (там само, 549), Eroglen 1366 р. (там само, 557), Eroglen 1367 р. (там само, 559), Eroglen 1370 р. (там само, 569), Eroglen 1372 р. (там само, 571), Eroglense 1375 р. (там само, 579), Eroglen 1378 р. (там само, 588), Eroglen 1395 р. (там само, 676), Erogel 1394 р. (там само, 680), Erogelin 1384 р. (там само, 685), Grogil, Erogel 1377 р. (28: III 106), Erogin 1405 р. (там само, 276) тощо. Однак східні джерела, також, мабуть, від перших записів, найчастіше вживають форми з дифтонгом на початку слова: Ойракапе, Ойрахале (хоча зовсім поруч записано й Орякале) 1466 р. (8: 75), Волость Ойрахогола 1528 р. (87: 6), в Ойрахоголе 1572 р. (65: I 16), от тивунства оирахголского 1572 р. (57: 208), волости оирахголской 1589 р. (там само, 289), wloszci eyragolskiej 1590 р. (там само, 300), оирахголской 1593 р. (там само, 345), оирахголской 1599 р. (там само, 507), в Ойрахольской волости, Ойрахольский дворец, зѣ Ойрахолы, Ойрахольский костелъ, у Воряхголе, Ойрахольского, Ойрахольская, Ойрахолы, тиенцъ Ейрахольский, до Ойрахоглы, зѣ Ойрахоглы, ку Ойрахоглому, Ейрахогольская, wloszi Eyragolska (35: 208–210). Як бачимо, у документах, писаних слов’янськими мовами, протягом усього XVI ст. уживаються форми з початковим дифтонгом ai- (ei-). Подібна ситуація й у «Литовській метриці»: Айрахгола, Айрахголу 1580 р. (94: 209), Raygola 1550 р. (там само, 436), Аиряжгола, Аиряжголу кінець XVII ст. (там само, 256), Аиряжголы, Аиряжголу кінець XVII ст. (там само, 371). Пор. також: «ciwunowei.... eiragolskiej» 1610 р. (70: 58), Эйрагола 1685 р., 1738 р., 1767 р., 1795 р. (21), Ejrogolas parakvijes 1848 р. (89: I 280). У польській мові пізніше закріпилася лише форма Eiragola (13: II 498; 54: I 65), у російській — Ойрагола (93: 71). Коли форма Ariógala остаточно утвердилася в литовській мові, важко сказати: 1848 р. М. Валанчус, як ми бачили, ще пише Eirogalas. Офіційний список назв населених пунктів 1925 р. уже подає форму Ariogalos mst. (33: 86). Відтоді вона стає загальноприйнятою. З історії написання назви Ariógala в джерелах видно подвійне варіювання: початкового e: a та a: ai, e: ei. Щодо коливань e: a можна погодитися з К. Бюгою (2: I 134), що первіснішою, найімовірніше, була форма з e. На це вказує рання західна традиція письма, польське Ejragola, а також тенденція змінювати початкове e слова на a. Написання кирилицею з oi, можливо, відображає пізнішу вимову, у якій на початку було a. Подібних випадків можна знайти й більше, пор. Оўмармуни (35: 210) — найімовірніше, з *Eitar-tišk-: похідне з суфіксом -išk- від складного особового імені *Ei-tartas. Або ще: 178 Oūogedanys поруч із Eūogedani (95: 260) — очевидно, з *Eigudonys чи подібної форми. Це було б утворення із суфіксом -onys від складного особового імені *Ei-gaudas. Сучасну назву села Eiriogala (Кайшядорський р-н, Жасляйська вол.) у 1567 р. записано як з Oūpagkoiiu (87: 649). Значно важче пояснити співвідношення дифтонгів ėi-, ai- з монофтонгами e-, a-. Як ми бачили, західні записи без винятку від середини XIII ст. подають форми лише з e- або a-, а східні (переважно писані кирилицею) — майже без винятку лише дифтонг ai-, рідше ei-: *Eriogala, Ariógala: *Eiriogala, Airiógala (форми живої мови — див. 2: II 333). Варіант *Eiriogala збігається з уже згаданою назвою села в Кайшядорському районі, безсумнівно автентичною — Eiriógala. Тому теоретично ранніша форма назви Ariógala — *Eriogala — цілком можлива. То все ж таки, які форми — з er-, ar- чи з eir-, air- — є давнішими, справжніми? К. Бюга з цього приводу категорично стверджує: «Аирижгола — витвір російського писаря з давньолитовської форми Arjāgala. Назву Arjāgala росіянинові було дуже важко вимовити через збіг j після r; вимову полегшив е п е н т е з и с, тобто перероблення форми arjā- на air’a»... (2: I 134). На думку цього автора, «Якщо деякі литовці нині вимовляють замість Ariógala Airiógala, то в цьому винна наша волосна канцелярія (Эйрагола) та плебанія, яка лише нещодавно перестала говорити там польською» (2: III 333). Здається, з таким поясненням можна погодитися. Тим паче, що відомо: німці досить точно передавали балтійський дифтонг ei (і ai), наприклад Zeumen 1385 р. (28: II 693) — нині Žeimlis, Eychschissken 1384 р. (там само, 698) — нині Eišiškės, Weyze 1253 р. (там само, 136) — нині Veisieji. Особливо чітко це видно з німецьких написань прусських топонімів: річка Eister-fis < *Eistr-, річка Degme — Deimė, річка Neyden < *Neid-, пор. лит. Niedùs (озеро) тощо (96: 128—129). Так само малоймовірно, що німецькі хроністи могли отримати відомості про Аріогалу з такого литовського діалекту, у якому дифтонг ei-, ai- переходить у монофтонг, тим паче, що в назві Аріогала ei-, ai- зберігаються незмінними. Тому сучасну форму живої мови Ariógala можна вважати автентичною, лише пізніше закономірно зміненою з *Eriogala. Що являє собою корінь *er- (тепер ar-), невідомо. Можна лише припускати, що він міг походити від якогось особового імені; пор. сучасне прізвище Ārius і особливо Ary̆s. Отже, Ariógala або *Eriogala означало б «кінець, окраїна Ārio, *Ėrio». Цікаво, що про назву села Eiriógala в Кайшядорському районі записано оповідь, за якою колись жив князь Eirys, а нинішня Eiriogala була кінцем його поля. Інакше кажучи, і назву Eiriogala можна вважати особового походження. Особове походження компонентів ar- (er-) та eir- у назвах Ariógala й Eiriógala підтверджують також інші подібно утворені складні топоніми з -gal-, наприклад Daukšiògala — від Daukša, Daukšas, Daukšys; Gerdžiògala — від Gerdžius; Vytògala — від Vytas та ін. (докладніше див. Ramýgala). Baisógala (1). Місцевість відома з XVI ст., коли Сигізмунд Август 1539 р. наділив землями парафію Байсогала (6: II 432). Історичні записи, хоч і трохи різняться, загалом підтверджують форму живої мови Baisógala: Бойсогола 1561—65 рр. (2: I 251), Бойсаголы, Бейсаголы, Бойсагольского, Бойсагольская волость, Бойсагольский костел (35: 26), w Boisagole, w Beysagole 1572—1573 рр. (57: 179 205—206), Bojsagola 1618 р. (21) тощо. Щоправда, у Я. Спрогіса наведено назву місцевості Больсагола, имение 1582 р. (35: 27). Можливо, це та сама Baisógala. Але вживання в живому мовленні й більшість написань в історичних документах не дають підстав вважати, що сучасна Baisógala може походити від *Balagola чи подібної форми. Написання Больсагола, якщо це справді назва того самого містечка, імовірно, є оказіоналізмом. Baisógala — складений топонім, утворений за допомогою сполучного голосного o з bais- і -gala. Походження другої частини зрозуміліше — її пов’язують із литовським gãlas «кінець, край» (докладніше див. Ramýgala). Перша частина bais- викликає сумніви в тому сенсі, що деякі інші складені топоніми подібної будови частіше мають у першій частині особове ім’я: Daukšiógala: Daukšà, Daukšas, Daukšys; Gerdžiógala: Ger̃džius; Vylógala: Výtas тощо (докладніше див. Ramýgala). Однак прізвища з коренем bais- невідомі, принаймні серед сучасних прізвищ, тому корінь bais- можна виводити від прикметника baisùs «страшний». Отже, первісне значення Baisógálos могло бути «страшне місце, край, околиця». Таке припущення підтверджує й аналогія з Ramýgalos — ця назва місцевості спочатку, мабуть, означала «спокійний край, спокійне місце» тощо. Взагалі випадків, коли перша частина складених топонімів із -gala походить від загальних назв, є чимало; наприклад, Lėknagala: lėknas, Žgõžgala: žąsis («кінець гусей»), Žvejótagala: žvejoti та ін. Batakiai (3ᵇ). Назву вперше згадано досить пізно — лише в середині XV ст., проте місцевість, імовірно, була заселена здавна. Вважають, що Batakiai постали на місці колишнього Aukaimis. Не раз атакований і спустошений Орденом, Aukaimis 1305 р. був цілковито знищений. На його місці могли оселитися мешканці сучасного Batakiai. У 1528 р. Batakiai вже були центром волості й містечком (1: IV 5—7). У джерелах форма назви різниться: Botokÿ (карта Жемайтії 1526 р.), Betoki (карта ВКЛ 1613 р.), Pottagon (карта Пруссії К. Ланге 1669 р.), план Ботока (1855 р. — план містечка Batakiai), Ботоку (план Batakiai 1865 р.) тощо (1: IV 7—24). Однак, попри певні коливання в написанні, форма назви Batakiai, найімовірніше, є первісною, автентичною, справжньою. Походження назви зрозуміле — вона утворилася від множини особового імені, сучасного прізвища Bátakis. Таке творення назв населених пунктів дуже характерне для литовської мови — пор. Butrimai k.: Butrimas прізвище, Algirdai k.: Algirdas особове ім’я, Bagdõnai k.: Bagdõnas прізвище. Це пояснення походження підтверджує й те, що, найімовірніше, власником місцевості (можливо, вже й маєтку) був чоловік із прізвищем Botockis. Це прізвище Botockis є полонізованою формою литовського Bátakis чи подібного (1: IV). Čekiškė (1). Назву Čekiškė вперше згадано порівняно дуже пізно — у 1600 р. Однак поселення, імовірно, виникло значно раніше. Спираючись на запис в інвентарі Вілкійського староства за 1687 р., де порожнє село на 6 волоках назване Piktakiemiu arba Čekiške, дослідники припускають, що Čekiškė виникла на місці колишнього села Piktakiemis. Це село згадується у 1542 р. Čekiške його почали називати за назвою маєтку, що був тут (попередня його назва, можливо, була Čekakampiai чи подібною). Цей маєток розташувався на південний схід від Pik- 180 takiemio, за струмком (1: IV 29). Цікаво, що в Литві досі є інше село Piktakiemis — у Кетавішкській сільській громаді Кайшядорського району.Piktakiemis Kaišiadorių r. Kietaviškių ap. В Литві є чимало топонімів із коренем ček-: Čekiškės k. Вільнюський район, Čekiškis k. Пасвальський район, Čekai k. Акмянський район, Čekaičiai k. Кельмський район, Čekeliai k. Тракайський район, Čekonys... Анікщяйський район, Čekiškė pieva Дебейкяйська околиця, Čekiškės miškas Ейшишська околиця тощо. Усі вони, найімовірніше, походять від особових імен Čekas, Čekis, Čekys, Čekaitis, Čekelis, Čekonis. І назва містечка Čekiškė також, мабуть, має антропонімне походження — від Čekas, Čekis або Čekys. Отже, було б неточно виводити цю назву безпосередньо від етноніма «чех». Іншими словами, мовний аналіз топоніма Čekiškė не свідчить про те, що поселення Čekiškė отримало свою назву від чехів, які нібито його заснували. Інша річ — походження особових імен Čekas, Čekys, Čekaitis тощо. Можна припустити, що в окремих випадках особові імена з коренем ček- можуть походити від етноніма «чех». У Литві є й інші прізвища, утворені від небалтійських етнонімів, наприклад: lėnkas ir Lėnkas, totorius ir Totorius, vokietis, vokietỹs ir Vókietis, Vokietỹs тощо. Слід наголосити, що в Литві є сотні назв населених пунктів, утворених від особових імен (прізвищ) за допомогою суфікса -iškė: Antaniškė k. Ігналінський район: Antanas, Arvydiškė k. Мажейкяйський район: Arvydas, Beinoriškė k. Шяуляйський район: Beinoris, Buivydiškė k. Шилальський район: Buivydas, Daūbariškė k. Ігналінський район: Daūbaras тощо. Darsiūniškis (1). Це містечко Кайшядорського району — одне з найдавніших поселень Литви, згадується з кінця XIV ст. (6: I 487). Написання в історичних джерелах відрізняються від сучасного: Dirsunen 1372 р. (28: II 572), Dirsungen 1375 р. (там само, 574), Dirsungen 1375 р. (там само, 576), Dyrsungen 1377 р. (там само, 589), Dirsunen 1381 р. (там само, 600), Dirsingen 1379 р. (там само, 601), Dirsūne 1384 р. (там само, 688), Dirsune 1374 р. (28: III 95), Dirsunenhusen, Dirsunenhus 1381 р. (там само, 115). Це традиція Тевтонського ордену. Інакше назву записували слов’янськими мовами (або іншою мовою, передаючи назву містечка за слов’янським зразком): in Dorsunyski 1473 р. (67: 326), къ Дорсуншикамъ, до Дорсуншинок 1542 р. (57: 23), дорсуншиково 1582 р. (там само, 225), дорсуншиково 1582 р. (там само, 227), Дорсуншицки, Местечко Дорсуншицкое, Волост. Дорсуншицкая 1586 р. (там само, 275—276), дорсуншицкое, дорсуншицкое, дорсуншицкое 1586 р. (там само, 277—278), Дорсуншицки 1582 р., 1791 р., Дорсуншицкая держава 1585 р., 1775 р., 1738 р., Дорсуншицкое староство 1786 р. (98: 253), Darsuniscensis 1794 р., Dorsuniszki 1760 р.; Дорсуншики 1873 р., 1874 р. (21) тощо. Помітні відмінності двох типів: а) у західних джерелах уживається форма без суфікса -išk-, а у східних — із цим суфіксом; б) у західних джерелах найчастіше *dirsūn-, а у східних — *darsūn-. Як виникли ці відмінності? Написання із суфіксом -išk- і без нього, мабуть, відображає розвиток цього топоніма. У хроніках Тевтонського ордену спочатку з’являється ім’я не містечка, а людини — шляхтича з-під Вільнюса: Dirzsune 1365 р. (28: II 551), Dirsūnen 1366 р. (там само, 557), filius Dirsūnen 1371 р. (там само, 570). І лише 1372 р. з’являється «terram Dirsūnen» — «земля Дирсуна» (там само, 572): це, безсумнівно, сучасний Darsiūniškis. Коли виникло поселення 181 У назві * Dirsūnai чи подібній ім’я людини вже не згадується. Отже, схоже, справді існувала людина на ім’я * Dirsūnas. Трохи згодом його ім’ям починають називати й місцевість: ”terram Dirsunen” і особливо Dirsunenhusen, Dirsunenhus < * Dirsūnen-haus (нім. Haus, нижньонім. Hus «будинок, домівка, палац») — «двір, дім Дирсуна». Отже, особове ім’я * Dirsūnas перетворилося на назву місцевості * Dirsūnai чи подібну. Форми з суфіксом -išk- у хроніках Тевтонського ордену, можливо, не з’явилися тому, що на той час, як ми бачили, власник * Dirsūnas був ще живий, тож суфікс із присвійним або локативним значенням не встиг закріпитися в назві місцевості. Він з’являється трохи згодом, коли ситуація змінилася: Dorsuniski 1473 р. Але разом із суфіксом -išk- з’являється й інша основа: замість dirs- — dars-. Це співвідношення дуже важко якось пояснити, адже закономірно dirs- не могло перетворитися на dars-. Тож виникає питання, яка з цих основ первісна, справжня, а яка пізніша, змінена. Точно відповісти неможливо. Можна лише навести кілька аргументів на користь основи dirs-. По-перше, хроніки Тевтонського ордену, написані в часи формування назви місцевості, можливо, точніше відображають тодішню вимову, тим більше що і ім’я шляхтича, і утворена від нього назва місцевості мають ту саму основу dirs-. По-друге, сучасні дані литовської ономастики більше підтверджують основу dirs-. Як зазначалося, назва місцевості * Dirsūnai явно походить від особового імені: відомі лише сучасні прізвища з основою dirs-: Dirsė, Dirsa, Dirsaitis. Назв місцевостей (особового або апелятивного походження) з основою dirs- особливо багато: Dirsāpievės луг, Утена; Dirsbalė луг, болото, Пакруоїс; Dirsėlė ліс, Камаяй; Dirsės поле, Сережюс; Dirsūnė болото, Людвінавас та ін. Є також назви населених пунктів з основою dirs-: Dirsiai село, Шакяйський р-н; Dirsiai частина села Вайнатракіс, Пакуоніська волость; Dirsiai село, Пашвітиниська волость; Dirsiai село — колишня Східна Пруссія, Ісрутиська волость. Назв місцевостей з основою dars- не відомо. Dieveniškės (1). Припускають, що на початку XIV ст. у нинішніх Дієвенішкес або поблизу них був маєток видатного литовського феодала Гедгауда. Можливо, поселення Дієвенішкес уперше згадується 1385 р. під назвою «село Мінгайли». Вважають, що Міхал Мінгайла, син Гедгауда, походив із Дієвенішкес (1: VI 5). В актах 1561—1565 рр. Дієвенішкес називають королівською волостю. Містечком його вперше названо 1582 р. (там само, 6—7). В історичних джерелах назва записується досить подібно: Dzevyenyszky 1471 р., Dziewieniški 1613 р. (мапа ВКЛ), Дзевенишки 1864—1865 рр., 1873 р., 1874 р. та ін. (21). Тому форму Dieveniškės, якою нині користуються місцеві жителі й офіційно затверджено, можна вважати цілком автентичною. Назва, найімовірніше, походить від особового імені — утворена за допомогою суфікса -iškės від особового імені (прізвища) * Dievenis. Щоправда, такого прізвища нині не збереглося, однак теоретично воно цілком можливе. Тим більше що в околицях Шальчинінкая у четвертому десятилітті цього століття зафіксовано прізвище Dzievēnis. Це, безперечно, діалектна форма (дзукійська говірка) від * Dievenis. Отже, існування відповідного особового імені не викликає сумнівів. Крім того, відомо й більше прізвищ і назв місцевостей з основою diev-: прізвища — Dievaitis, Dievūnas, Dievulis; назви місцевостей — Dievaičiai село, Шакяйський р-н, Dievonai село, Кельмеський р-н, Dievoniškės село, Вільнюський р-н. Назви населених пунктів, утворені від особових імен за допомогою суфікса -iškės, лит- 182 У Литві особливо популярні: Abrōmiškės село: Abrōmas, Adōmiškės — 3 села: Adōmas, Aleksandriškės — 4 села: Aleksandras, Antāniškės — 5 сіл: Antānas, Bagdōniškės — 5 сіл: Bagdōnas, Būivy diškės село: Būivydas, Daūbariškės — 2 села: Daūbaras, Jokūbiškės — 3 села: Jokūbas тощо. Garliavà (4). Село почало виникати на початку XIX ст. на землях поміщика Й. Годлевського біля щойно прокладеного шосе. Деякий час називалося Godlevu (5: 1): Godlewo 1918 р., Годлево 1902 р. (21). Але досить рано з’являється і варіант Garliavà: Годлево—Новое, dep. — Gorliava «нова» 1901 р. (102: 186), Godlewo (Garleva) 1912 р. (21), Garlevà 1904 р. (32: II 27). Після того як у виданні «Населені місця Литви» 1925 р. (33: 65) було подано форму Garliava, вона згодом загальновизнано утвердилася. Попередня форма Garliavōs Godlewo має таку саму словотвірну будову, як польське Godlewo — назви кількох десятків сіл і хуторів у різних місцевостях Польщі (61: 299). Це топоніми польського походження — пор. польське godło «герб, емблема», польські прізвища Godło, Godła. Форма Godlevo (у литовській вимові, очевидно, *Godleva) перетворилася на Garliavà з фонетичних причин — останню форму литовцеві просто легше вимовити. Gelgaudiškis (1). На місці сучасного Гелгаудішкіса наприкінці XV ст. був маєток Скірснемуне, до кінця XVI ст. названий Gedigaudiškiu. Назва Gelgaudiškis вперше згадується, ймовірно, 1599 р. (60: 618). Це похідне утворення з суфіксом -iškis від складного особового імені. Але невідомо, від якого саме, тобто невідомо, яким чином Gedigaudiškis перетворилося на Gelgaudiškiu. Можливі два тлумачення. Перше: попередня форма Gedigaudiškis, очевидно, записана слов’янською як *Gedigoldiški чи подібна, була просто перероблена на Gelgaudiškis: *Gedigoldiški > *Gedgoldiški > сучасне польське Gielgudyszki — литовське Gelgaudiškis. Такому розвитку могло сприяти й те, що приблизно в середині XVIII ст., після Озембловських, Гелгаудішкісом володів Гелгудас (60: 619). Особове ім’я Gelgudas, найімовірніше, є слов’янізованою формою від *Gelgaudas. Це дає підстави зробити висновок, що особове ім’я Gelgaudas могло бути відоме в цих краях і раніше. Пор. запис в інвентарі 1595 р., написаному, мабуть, у маєтку Мільжавенай у волості Відукле: Яновои Кгелкгудови (57: 386) — «Janovoi Gelgudovoi». А слов’янські форми Gielgudyszki, Гелгудишки слід пов’язувати зі слов’янізованим особовим ім’ям Gelgudas. Однак, попри певні аргументи на користь можливого перетворення Gedigaudiškio на Gelgaudiškis, сумніви залишаються. Найважливіше, мабуть, те, що в Литві є й інші назви населених пунктів, утворені від особового імені Gėdgaudas чи подібного: Gėdgaudiškė село у волості Скаудвіле Тауразького району, Gedgaudiškė село у волості Пагожукаї Расейняйського району, Gedgaudžiai село у волості Імбаре Кретингського району. Як бачимо, вони так і збереглися, їхня основа gedgaud- не змінилася на gelgaud-. Можна припустити, чи не є Gedigaudiškis і Gelgaudiškis двома різними топонімами, що походять від різних особових імен: перший — від Gedigaudas, другий — від Gelgaudas або Gelgauda. Складне особове ім’я Gedigaudas (зі сполучним голосним i) не збереглося в живому мовленні. Але відоме прізвище Gėdgaudas, яке носять понад сто родин (34: I 639). Дані історичних документів свідчать, що особове ім’я Gėdgaudas справді існувало: Giedigold 1434 р., Gėdigoldi 1433 р., Gėdigoldouncz 1434 р., Kzeduk- 183 зоабдоавча 1450 р. (2: I 226). Отже, спочатку від особового імені Gedigaudas міг утворитися топонім *Gedigaudiškis. Пізніше, коли поселення переходило з рук у руки (60: 617–622), особливо тоді, коли з цією місцевістю так чи інакше пов’язувалися Гелгаудаї (Gelgaudai), утворився новий топонім Gelgaudiškis — похідне з тим самим суфіксом -iškis від Gelgaudas, Gelgauda. Яке з цих припущень правдоподібніше, важко вирішити — бракує давніших записів. Пізніші ж досить одноманітні. Наприклад, в інвентарі маєтку Гелгаудішкіс за 1665 р.: Giełgudiskiey, w... Giełgudyszkach (57: 234), do Giełgudyszek (там само, 235), w Giełgudyszkach (там само, 240); в інвентарі маєтку Гелгаудішкіс за 1666 р.: Giełgudyskiey (там само, 253), w Giełgudyszkach (там само, 255); в інвентарі маєтку Гелгаудішкіс за 1668 р.: Giełgudyski (там само, 269), w Giełgudyszkach (там само, 271); Гелгаудишки 1666 р., 1667 р., 1682 р., 1699 р. (98: 189) тощо. Єзнас (2). У 1492 р. згадуються маєток і волость Єзнаса, у 1581 р. — містечко (4: II). Ранніші записи досить подібні: Езна ≈1516 р. (99: 374), Эзна 1567 р. (87: 470), Езно 1748 р., Езненская волость 1873 р., Езно 1874 р. (21). Містечко розташоване на північному березі озера Єзнас, біля струмка Єзнеле. Крім того, там були болото й луки, що мали назву Jiežnis або Jiežne. Отже, відомі назви аж чотирьох об’єктів: назва озера у родовому відмінку Jiezno ežeras, назва струмка Jieznėlė, назва болота й лук Jiežnis або Jiežne та назва містечка Jiežnas. Щоправда, навколо є й інші топоніми з jiežn-, але всі вони вторинні — походять від назви річки, озера або міста. Отже, треба було б з’ясувати співвідношення між згаданими чотирма назвами. Оскільки гідроніми зазвичай давніші за назви населених пунктів, можна припустити, що назва містечка Jiežnas походить від назви річки або озера, а не навпаки. Перший компонент назви озера у родовому відмінку Jiezno ežeras — Jiezno — і назва містечка Jiežnas (точніше, їхні форми називного відмінка) однакові. Тому, найімовірніше, назва містечка походить від назви озера, але не від її сучасної форми родового відмінка, а від давнішої форми називного відмінка *Jieznas. Іншими словами, від незміненої назви озера *Jieznas утворилася назва поселення Jiežnas. Це звичайний спосіб творення ойконімів у литовській мові. Пізніше, коли поселення розрослося, назва озера набула форми родового відмінка — Jiezno ežeras. Назва річки Jieznėlė та назви болота й трясовини Jiežnis, Jiežne, імовірно, утворилися дещо пізніше, але також, очевидно, від назви озера *Jieznas. На те, що гідронім *Jieznas давніший за ойконім Jiežnas, указує також етимологія назви. На думку К. Бюги, назва Jiežnas, імовірно, є ятвязькою (2: III 610). Її корінь jiez- < *iez-: приголосний z може відповідати литовському ž: *iez-. Такий корінь має назва річки Iėžesta (Йонішкеліс). Отже, корінь назви Jiežnas має радше гідронімічний характер (49: 135). Тому цілком можливе й походження назви містечка Jiežnas від назви озера *Jieznas. Кайшядоріс (3). Місто почало розбудовуватися у другій половині XIX ст., коли в 1862 р. розпочали прокладати залізницю Вільнюс — Каунас. Неподалік від маєтку Ріомерів, біля села Юодконіс, для робітників побудували тимчасові будинки. Залізнична станція виросла на землях села Юодконіс. Росіяни називали Юодконіс Ейтконісами та подібним чином. Ця назва плуталася з назвою залізничної станції Ейткюнай 184 …назви, тому назву станції Juodkoniai незабаром було змінено — станцію назвали Kaišiadorys (6: I 493; 3: II). Походження назви цілком незрозуміле. Безсумнівно, що форма Kaišiadorys (зафіксована 1935, 1936 рр. та ін.) вживалася й уживається місцевими литовцями. Дані історичних документів пізні — Кошедары (1895 р., Karta Kovenskoi gubernii), Каушедары (р.=?), Кошедары (1905 р.) тощо. Утім, є підстави стверджувати, що топонім є складним: Kaiš-ia-dorys. Але неможливо встановити, який корінь — розмовної мови kaiš- чи писемних джерел koš- (від лит. *kaš-) — давніший, первинний. Z. Zinkevičius вважає, що форма з o (koš-) виникла шляхом монофтонгізації з kaiš- (12: 98). Під впливом слов’янських мов така монофтонгізація справді можлива. Однак, як уже зазначалося, назва Kaišiadorys є пізньою, виникнувши, мабуть, лише в другій половині XIX ст., тому перетворення дифтонга ai на голосний o сумнівне, адже інші топоніми в документах цього періоду записані зі збереженим ai або іншим дифтонгом. Наприклад, Koveučku 1874 р. — нині Kašeikiai, с. Molėtų r.; Kayszalaki 1784 р., Kaušalakau 1874 р. — нині Kaišalakiai, с. Vilniaus r., парафія Vaidotų; Kaiszaneli 1854 р. — нині Kaišenėliai, с. Raseinių r. Крім того, трапляються й зворотні випадки, коли з литовського монофтонга виникає дифтонг, наприклад, записи Kedėiniai — Kejdany, Górainiai — Goirani, Kadāičiai — Koidoti (13: II 161) тощо. Тому не виключено, що давнішою формою могла бути й *Kašiadorys або подібна. Для зручності вимови в литовських устах вона могла змінитися на Kaišiadorys. Як би там не було, більш-менш ясно, що це складна назва, другий компонент якої dor-, імовірно, походить від dar- і пов’язаний із лит. daryti «працювати, виробляти». А перший компонент, якщо це було kaš-, походить від слов’янізму литовської мови kašė «кошик, плетений кошик». У такому разі Kaišiadorys походило б від назви людей за професією — *kašadarai — тобто «виробники, майстри кошів, тобто кошиків, плетених кошиків тощо». На те, що людей могли так називати, вказують прізвища Každaila, Každailys, Každailis, Každailius — від *Každailis, *Každailys тощо. Ці прізвища виразно походять від назви ремесла: *kašdailis, *kašdailys — це «той, хто розподіляє коші, майстер кошів». У такому разі, якби вдалося довести, що справжньою формою є kaiš-, цей корінь міг би походити від лит. kaistis «клин, затичка; кілок чи палиця, щоб чимось підперти (наприклад, колесо, аби не зіскочило); дверний засув, засувка». Отже, і в цьому випадку назва міста походила б від назви ремесла *kaišiadarys «виробник, майстер кілків-затичок» або відповідного прізвиськового особового імені (прізвиська). Kamajai (3ᵇ). Маєток Kamajai відомий з 1541 р. З 1594 р. належав Тізенгаузам. У 1635 р. збудовано церкву. Містечко виросло пізніше, особливо в XIX ст. (3: II; 4: II; 1: VI 90–91). Походження назви цілком незрозуміле. Як відомо, у Білорусі, трохи на схід від містечка Adutiškis (район Švenčionys), неподалік від литовсько-білоруського кордону, є інше містечко зі схожою назвою Kamójys. Ще донедавна в ньому та околицях густо жили литовці (подекуди живуть і тепер). Немає жодного сумніву, що Kamójys — литовський топонім, утворений від множинної форми назви річки Kamojà, біля якої розташоване містечко. До речі, ця річка протікає і через Литву (права притока Birveta). Отже, назва білоруського містечка має гідронімне походження. Цей факт давав би підстави вважати, що й литовські Kamajai можуть походити від назви річки 185 чи озера. Однак J. Balčikonis без коментарів чи застережень виводить назву містечка Kamajai від назви річки Kamają (9: 242). Але це, найімовірніше, непорозуміння, оскільки жодне інше джерело — ні живе мовлення (122), ні історичні документи (21) — не засвідчує такої назви річки. Щоправда, в Литві є річка на ім’я Kamaja, але вона протікає повз Gelvonai (права притока Neris), тож від її назви не могло утворитися урбанонім Kamajai. Намагатися якось інакше пояснити походження Kamajai, тобто не пов’язувати їх із гідронімом, було б нереально. Тому доводиться обмежитися двома припущеннями: 1) колись могла існувати назва струмка чи озера *Kamoją, *Kamajus або подібна, що дала початок назві містечка Kamajai. Але поки не буде доведено існування такого гідроніма, ця версія походження назви містечка залишатиметься лише припущенням; 2) назва містечка Kamajai — перенесений топонім, який колись (скажімо, у XVI ст.) перенесли до Литви власники Kamojis, що тепер розташовані в Білорусі. Повторюваних топонімів, які можна вважати перенесеними, небагато, але вони трапляються. Це припущення хоча б частково підтверджували б також досить заплутані дані історичних документів про Kamojis або Kamajus на початку XVI ст. (1: VI 90). Kazlų Rūdą (4). У 1737 р. згадується винокурня Kazla (2 родини). У 1744 р. тут почали виплавляти руду, почало розростатися село Kazlų Rūda. Нинішнє містечко виросло після прокладання залізниці Kaunas—Karaliaučius і спорудження залізничної станції (4: II). Це складний топонім, перший компонент якого Kazlų — особове ім’я, що походить від прізвища Kazla. Як згадувалося, спочатку тут оселилася родина Kazla, до речі, доволі численна — 5 чи 6 братів (6: III 247). Прізвище Kazla відоме в Сувалкії і в наш час (34: I 959). Походження та історія другого компонента Rūdą дещо складніші. Найважливіше — він пов’язаний із місцями видобування й обробки руди, які в Литві називають хоч і подібними, але неоднаковими словами — rūda і rudnia. Тому топоніми, що походять від цих слів, варто розглядати разом. Певна схожість обох топонімів — Rūdą і Rudnią — помітна вже з першого погляду, адже їхні корені подібні: rūd- (Rūda) і rud- (Rudnia). Але вони не цілком тотожні: по-перше, голосний ū у першому корені довгий, а в другому — короткий (u). По-друге, корінь rud- подовжений приголосним n: rudn-. Ця відмінність, як побачимо, досить важлива. Перш ніж розглядати походження цих двох груп топонімів, слід зазначити, що в Литві є досить багато місць із назвами Rūdos або Rūdnios. Rūda: крім Kazlų Rūda, ще два села в районі Vilkaviškis (в околицях Gižai та Šeimena), село в районі Prienai, село в районі Lazdijai, лука в районі Plungė, болото в районі Rokiškis тощо. Rudnia: три села в районі Šalčininkai (в околицях Gerviškės, Milkūnai та Rudninkai), чотири села в районі Varėna (в околицях Kaniava, Marcinkonys, Merkinė та Pavarėnis), хутір у районі Trakai, лука в районі Varėna тощо. Крім того, неподалік Kazlų Rūda є поле та лука на ім’я Rudnė, а місце для купання біля Seirijai (район Lazdijai) називається Rudnė. 186 З поширення топонімів Руда і Рудня, наведеного вище, видно, що топонім Руда трапляється дуже широко — і в Жемайтії, і у Східній, і в Південній Литві. А топонім Рудня — лише в Південній Литві, майже тільки в Шальчинінкському та Варенському районах. Якщо поглянути на південь від кордонів нашої республіки, то побачимо, що в Північній Польщі та Західній Білорусі є десятки місцевостей, названих Руднями. Звідси робимо висновок, що литовські Рудні — це лише частина великої території, де відомий цей топонім. Цей факт стане цілком зрозумілим, коли дізнаємося, що білоруси й поляки мають загальне слово рудня, яке означає: «підприємство з обробки болотної руди, місце виплавлення залізної руди» тощо. Саме від цього загального слова й утворилися польські та білоруські топоніми Рудня. Немає сумніву, що й ойконіми Rudnià Південної Литви походять від польського або білоруського слова rudnia «місце переробки болотної руди». Отже, у тих місцях, які тепер мають назву Rudnià, колись мали бути підприємства, невеликі заводи з виплавляння заліза з болотної руди. Ойконіми Rūdà походять від загального слова rūdà «матеріал, з якого виготовляють залізо». У Литві слово rūdà могло означати лише болотну руду. Слово rūdà є спільним (не запозиченим) із польським ruda, білоруським, російським ruda тощо. Отже, стає зрозумілим зв’язок між Rūdnios і Rūdos. Rūdà — це місця, де була болотна руда, а Rudnià — це місця, де болотну руду переробляли. Лише ойконім Rudnià походить від польського або білоруського слова rudnia, а Rūdà — від литовського слова rūdà. Отже, у тому місці, де оселилася родина Казлів, була болотна руда. Від загального слова rūdà і походить другий компонент ойконіма Rūdà. Кедайняй (1). Одне з найдавніших міст Литви. Вважають, що назву міста вперше згадано 1372 року в хроніці Г. Вартберге — записано Gay dine (28: II 102; 55: 37; 106: 17). У XV ст. Я. Длугош згадує місто Кедайняй — «oppidum Kieidany» (55: 37). В інших історичних документах написання назви варіюється: Кейданы 1482 р. (67: 382), (къ) Кѣйдонамъ 1449 р. (8: 118), Кѣйдану 1563 р. (62: 666), мещанина мѣщного Кѣйдонского близько 1510 р. (99: 23), Кѣйдони 1578 р., Кѣйдони, Кѣйдоны, Кѣйдойны, до Кѣйдоны 1581 р., Кѣйдоны, съ Кѣйданъ 1582 р. Кѣйдани, Кѣйдоны, Кѣйдони, Кѣйдайны, Кѣйдойны 1583 р., до Кѣйдана 1584 р., Кѣйдони, Кѣйдойны, до Кѣйдонъ 1585 р., зь Кѣйданъ, зь Кѣйдонъ, до Кѣйдонъ 1589 р., съ Кѣйдана, съ Кѣйдонъ 1590 р., съ Кѣйданъ 1591 р., Кѣйдани, съ Кѣйданъ 1592 р., до места Кѣйдонского или Кѣйдона 1594 р., зь места Кѣйдонъ 1595—1653 рр. (35: 129), kiejdanskich 1562 р. (57: 149), kiejdanskiego 1585 р., Юр’u Кеданиншкис 1592 р. (там само, 322), до Кеданикъ 1596 р. (там само, 423), imienia Kiejdanskiego 1604 р. (70: 18), Kiejdany 1604 р. (там само, 20) do Kiejdan 1604 р. (там само, 33), w Kiejdanach 1653 р. (там само, 193), do... Kiejdan 1669 р. (там само, 277), Kiejdany 1752 р. (112), Kiejdajnius 1848 р. (89: II 121—123). Походження назви не цілком зрозуміле. Вважають, що сучасна форма Kėdainiai є пізнішою, розвинувшись із Kėdainys (2: I 427; III 148; 13: II 160), пор. запис 1653 року Kiedaynise (2: III 148; 13: II 160). Це був би ойконім аналогічної словотвірної структури, як Bene kainys, Geranainys, Smurgainys (Білорусі 187. назви містечок). Найґрунтовніше дослідив назву Кедайняй А. Саліс, який вважає, що це топонім, утворений від особового імені, нині прізвища, Kėdainis, Kėdainis, у множині (13: II 160). Пор. також прізвище Kėdainis (34: I 965). Цей автор без вагань стверджує, що написання XVI ст. з дифтонгом у корені не свідчать про те, що тоді Kėdainiai могли вимовлятися як *Keidainys або *Keidonys, «оскільки й Аріогала в тих самих джерелах зазвичай пишеться Oriagola, лише зрідка Oriagola» (13: II 161). А. Саліс наводить й інші приклади дифтонгізації: село Górainiai Кражяйської волості пишеться не лише Garaini, Goraini, Garoini, а й Garoni, Goiraini, Kraidžiaič; село Крайджяй Платяляйської волості — Koidoiti. А форму Gaidine зі згаданої хроніки Г. Вартберге (неточно написану Gaidie) А. Саліс коментує так: «хроніст, який, можливо, трохи знав прусську мову, переробив литовський топонім за прусським gaydis “пшениця”» (там само). Не заперечуючи викладеної тут думки А. Саліса щодо походження назви Kėdainiai, усе ж слід додати, що певний сумнів залишається стосовно кореневого голосного ė. Щоправда, у написаних слов’янськими мовами історичних документах трапляються випадки дифтонгізації (дуже виразний приклад — Arióg[a]los). Але правда й те, що назва Arióg[a]los в документах ордену та хроніках послідовно пишеться з голосним a або e на початку слова. А перший згаданий варіант Kėdainiai у тих самих хроніках має ay < *ai в корені: Gaydine. Не можна цілком ігнорувати й латинське написання 1482 р. Keydany або «oppidum Kieidany» у Я. Длугоша (XV ст.). Тексти польською мовою, зокрема й інвентар маєтку та міста Кедайняй за 1604 р. (70: 18), послідовно вживають форми з дифтонгом у корені, до того ж, здається, спеціально його підкреслюючи (пишуть kieid-, kieyd- тощо). Так само чинив і М. Валанчюс: Kiejdąjnusi. Отже, праформа *Keidainys цілком можлива. Тим паче, що відомо й більше ойконімів із чітким походженням від особових імен із keid-: Keidãi — село в Акменському районі, Keidžiai — село в Шальчинінкському районі та село в Расейняйському районі. Сучасних прізвищ із keid- також чимало: Keidaitis, Keidónas, Keidūnas. Раніше існували й непохідні форми, пор. Lawrin Keyda 1561 р. (57: 567, 572), Mącziei Kieida (там само, 657, 658). Як бачимо, і тут кореневий дифтонг у польській мові пишеться ei. Непрямі факти також підтверджують, що дифтонг у корені може бути первісним. Наприклад, у тій самій хроніці Г. Вартберге поруч із Gaydine записано Newese nike — Nevežiniukai, село в Нова-Містській апілінці Паневежиського району: голосний e не дифтонгізовано. Подібно записують і село Pėdžiai у Кедайняйському районі — Pedins (28: II 102). До речі, початковий приголосний g у формі Gaydine міг з’явитися не лише тому, що хроніст знав прусську мову, а й унаслідок характерного для документів такого типу змішування g і k. Приголосний g замість k з’являвся найчастіше перед r, m, n та голосними, пор. Grasyen, Grasien, Graschyn — Kražiai; Golanten, Galanten, Gallanten — *Kalantai (сучасна Kulautuva); Gedehinen — Gėdiškiai; Lenghemen — Liūkmenys тощо (106: 97–98). Отже, є різні аргументи на користь того, що давніша форма назви Kėdainiai мала дифтонг ei в корені (*Keidainys чи подібну форму). Ця давніша форма *Keidainys могла змінитися на Kėdainiai через незручність вимови, тобто через важке для вимовляння сусідство двох майже суміжних дифтонгів ei та ai. Якщо це припущення підтвердиться, то й тоді назву *Keidainys можна буде вивести з особового імені — пор. згадані сучасні прізвища Keidaitis, Keidónas, Keidūnas, XVI ст. *Keida. Кибартай (1). Село, згадане 1561 р., виникло під час колонізації Сувалькії 188 за часів королеви Бони. Населений пункт почав швидко зростати 1861 р., після прокладання залізниці Каунас—Вірбаліс і спорудження залізничної станції (4: II). Назва безсумнівно походить від особового імені — формально її можна вважати утвореною від імені, згодом прізвища Kybártas, у множині. Таке прізвище відоме в Литві й нині. Щоправда, значно поширеніший його варіант — Kybartas (34: I 985). Прізвище Kybártas відоме з околиць Немакщяй і Відукле. То чи не були першими мешканцями Кибартаїв вихідці із Жемайтії? Те, що назва міста справді походить від особового імені, підтверджують і історичні факти. Зберігся докладний інвентар Юрбаркаса та Вірбаліса за 1561 р. (57: 563–679), у якому згадано не лише назву міста, а й прізвища мешканців цієї місцевості середини XVI ст. У 1561 р. у селі Кибартай (записаному як «Siolo Kiborty»), що мало 26 волок, мешкали, мабуть, 24 селяни, серед них: Paweł Kibortowicz, Ian Kibortaitis, Ivrgi Kibortaitis, Baltruszys Kibortaitis, Maczys Kibortaitis, Hanvs Kibortaitis (57: 658). Отже, чверть мешканців села були Kybartaičiai (Kibortowicz, найімовірніше, полонізоване від *Kybartaitis). Тому постає питання, чому назва села — не *Kybartaičiai, а Kybártai. На це запитання нелегко відповісти (бракує давніших записів), однак дещо прояснюється. Схоже, спочатку село могло називатися саме так — *Kybartaičiai. Це видно і зі згаданого інвентарю: «...bokiem wedlie wlók śiola Kibartaycz­iow» (там само, 660) — «поруч із волоками села Кибартайчяй». Щоправда, в усіх інших випадках назву села записано без суфікса: śiola Kibarthow (там само, 652), Kiborty (там само, 658), śiola Kibortow (там само, 661), w Kibortach (там само, 664) тощо. Ситуація тут, очевидно, була подібною до тієї, що склалася в Шакяї: спочатку існувало село Шакайчяй, утворене від особового імені Шакайтіс. Згодом, коли наші патроніми перетворювалися на прізвища, патронімічні суфікси (найчастіше -aitis) нерідко відкидалися. Отже, поки прізвище було Шакайтіс, село називалося Шакайчяй; коли ж Шакайтіс стало Шакіс, назва поселення Шакайчяй змінилася на Шакяй. Ситуація з Кибартаями могла бути подібною: від прізвища *Kybartaitis утворилася назва села *Kybartaičiai; коли прізвище *Kybartaitis перетворилося на Kybártas (до речі, суфіксальне прізвище *Kybartaitis нині взагалі не зафіксовано), змінилася й назва села — на Kybártai. Обидві назви — Kybartaičiai і Kybártai — могли певний час уживатися паралельно. У середині XVI ст., як ми бачили, чітко переважає варіант Kybártai (див. також Шакяй). Клайпеда (1). Одне з найдавніших поселень у Литві. Тут хрестоносці 1252 р. збудували замок, який назвали Memelburg. І саме місто, як відомо, німці й досі називають Memel. Ця назва Memel — германізований варіант назви Нямунаса. Як назву річки Nėmunas перенесли на місто, розташоване досить далеко від річки? Це сталося тому, що тоді вважали: протока Куршської затоки біля Клайпеди є гирлом Нямунаса. У ті часи назву річки в німецьких джерелах записували по-різному (Memela, Memele, Memole, Mimela). І раніше вважали, що ці німецькі варіанти назви Нямунаса походять від Nėmunas, однак механізм цього процесу до кінця не був зрозумілий. Доцент Вільнюського університету В. Балайшис нещодавно це з’ясував. Виявляється, подібний фонетичний розвиток був властивий німецькій мові того часу. Наприклад, назва германської річки Nemaningus, Nemaninga у німецькій мові перетворилася на Miniminga, а згодом — на Mümling; або 189 знову прусське Nemmersdorf перетворилося на Lemmersdorf тощо. Отже, адаптація й інших власних назв у німецькій мові підтверджує, що Memel — це фонетичний варіант назви Nėmunas, що сформувався в німецькій мові (139). Литовці, на відміну від німців, називають місто Klaipėda. Наскільки відомо, назву Klaipėdos уперше згадано 1420 року в резюме переговорів Тевтонського ордену з Вітовтом: ”castrum Memel alias Klawppeda” (13: II 162). Після цього в німецьких писемних джерелах тривалий час панувала назва Memel. Але в німецьких джерелах XVI–XVII ст. трапляються також написання Cleupeda, Kleupeda тощо (там само, 163), Cleypeda (на карті Гартноха, I). У польській мові закріпилася форма Kłajpeda. Походження топоніма неясне, хоча висловлено різні думки. Їх можна поділити на дві групи. Одні вважають, що це складений топонім. Мабуть, першим таку думку висловив німецький мовознавець, відомий балтист Ф. Нессельман у своєму словнику 1851 року. Компонент klaip- він пов’язував із латиським klāips, литовським kliepas «буханець». Цю досить сумнівну етимологію підтримував К. Буга: klaip- він пов’язав із латиським klāips, а -ėda — з литовським ėsti. Отже, за К. Бугою, Klaipėda була б *Duonėda — «пожирачка хліба» (мовляв, фортеця, яка з’їдає багато хліба) (2: I 551; II 231; III 209, 855). Зрозуміло, що це радше народна етимологія. Цікаво, що ще задовго до К. Буги, у праці «Litauen» («Литовці»), виданій у Штутгарті 1898 року, А. Цвек пояснював назву Klaipėdos набагато переконливіше: компонент klai- він пов’язував із латиським klājs «відкритий, порожній, рівний, голий», а pėda — зі словом «слід» і pada — «підошва, бруківка, настил, мощення». Значенням усього складного слова було «низьке, рівне, відкрите місце» (140: 253). Це одне з найсерйозніших пояснень походження назви Klaipėdos. Подібної думки дотримувався і Я. Ендзелін, який у «Словнику латиської мови» цитує також рядок народної пісні: «Liepa auga liepājā, uozuoliņš klaipēdā» («липа росте в липняку, дубочок — у Клайпеді»). Крім того, відома й популярна етимологія Зембрицького: klaja pėda — «відкритий мис», яку згадує і Я. Ендзелін (141: II 209). Отже, топонім Klaipėda, найімовірніше, куршського походження, утворений від куршського складного слова *klaipėda, первісне значення якого могло бути «рівне, низьке місце». Інші з цією етимологією не погоджуються. Ще 1930 року Я. Геруліс і П. Скаржюс висловили думку, що топонім Klaipėda може мати антропонімічне походження. Вони згадують прізвища Klaipėdžius, Klaipėdaitis, Kleipėdžius. Цю гіпотезу беззастережно підтримує і А. Саліс. Він вважає, що існувало особове ім’я *Klaipėda, від якого й походить назва міста Klaipėda (13: 162). Отже, Klaipėda була б подібного походження, як Kaunas, Kovárskas, Sudárgas тощо. Цю гіпотезу підтверджувала б і назва колишнього хутора в волості Панделіс — Klaipėdava, утворена від особового імені *Klaipėda за допомогою слов’янського суфікса -ava (як Jonava — від Jónas, Aleksandravà — від Aleksándras тощо). Яка з цих гіпотез правильніша, достовірних даних не маємо — потрібні додаткові дослідження. Теоретично можливі обидва пояснення, але правильне, звісно, лише одне. Krekenavà (34b). Першою згадкою про поселення зазвичай вважають 1409 рік: Cretkynowc (55: 52; 1: IX 5). Наприкінці XV ст. Кракенаве — центр повіту; 1561 року згадується містечко Кракенаве (4: II; 3: II). Походження назви неясне. Давні написання дещо відрізняються від сучасної форми: у Кракшиноне 1548 року (55: 52), Крокиново 1561 року (30: 76), до 190 miestelčka Krokinovskomo 1585 року, ė miestely Krokinovskomo 1585 року (21), Krokinow 1613 року (на карті ВКЛ), Krakūnava 1854 року, Krakūnava 1892 року, Krakūnovė 1895 року, Krakūnova 1915 року (21). Здається, була й пестлива форма із суфіксом -ėl-: ė polno Krokinovelskome 1585 року, ė polno Krokinovelas 1586 року (там само): *krakinav-ėl-, *krokinav-ėl- чи подібна. Який із цих варіантів — із *krak- чи *krokin- — давніший, первісний, історичні документи не дають змоги з’ясувати, оскільки, як ми бачили, написання назви містечка різняться. Проте є певні підстави вважати, що первісною була форма з *krak-, а форма з *krok- в історичних документах є закономірною передачею литовського короткого голосного a голосним o у слов’янських мовах (російській, польській). Написання з a (переважно пізніші) — це, мабуть, графічне відображення литовської вимови. Написання в історичних документах не залишають жодного сумніву, що давнішою була форма не kreken-, а *krakin-. Отже, можна стверджувати, що первісною формою назви містечка була *Krakinava. Як ми бачили, у писемних джерелах вона вживалася навіть на початку XX ст. Однак безсумнівно, що на початку XX ст. місцевим жителям уже була відома форма Krekenava, -os — саме її 1904 року наводить Вайжгантас (32: XI 12). «Населені місця Литви» 1925 року також подає форму krekenava (33: 157). Отже, як слід тлумачити первісний варіант *Krakinava? Безсумнівно, що основа — *krakin-, а -ava — суфікс. Найімовірніше, це суфікс слов’янського походження, за допомогою якого в Литві утворено безліч назв населених пунктів. Найчастіше це похідні від особових імен із суфіксом -ava (або -avas): Adomavà: Adõmas, Antanavà: Antãnas, Algirdavà: Algirdas, Mantydavà: Mañtydas тощо. Тому цілком можливо, що назва містечка *Krakinava теж утворена суфіксом -ava від особового імені *Krakinis чи подібного — пор. сучасні литовські прізвища Krãkė, Krãkis, Krakỹs, похідні від литовського krãkė «чорний дятел, білоспинний дятел; карась» (34: I 1063). Давніша форма назви містечка *Krakinava змінилася на сучасну *Krekenava, найімовірніше, під впливом дуже поширених у минулому загальних слів krėkenas, krėkenys, krėkenos «молоко корови, яка щойно отелилася або ось-ось має отелитися». Kruonis (1). Вважають, що за часів ВКЛ Круоніс уже був маєтком, у якому король Казимир 1472 року збудував каплицю. Місцевість позначено на карті Литви 1613 року — отже, на той час вона вже була широко відома. Містечко виросло в XIX ст. (3: II; 4: II). Історик М. Балінський вважав Круоніс особливо давнім поселенням, оскільки, на його думку, інша назва Німану, згадана в стародавніх джерелах, — Chronus — нібито була тією самою назвою Круоніса (6: I 484). Насправді немає жодних підстав ототожнювати згаданий у джерелах Chronus із назвою містечка. Якщо між ними й можливий якийсь зв’язок, то лише непрямий. Як відомо, містечко розташоване біля річки, що називається Krūonė. Немає найменшого сумніву, що містечко назване на честь річки. Отже, спочатку була річка, а містечко, звісно, виникло пізніше. Щодо ототожнення Krūonės із Chronus, то тут багато чого неясно. По-перше, Круоне̇ — надто мала річка, щоб античні автори могли сплутати її з Німаном. Крім того, є дані, які свідчать, що Chronus міг бути й іншою 191. річка. Напр., у хроніці Тевтонського ордену «De Borussiae antiquitatibus» написано: «Est autem Chronus fluvius, qui hodie Pergulus dicitur» (28: IV 287) — «Далі є річка Chronus, яку тепер називають Прегелем» (Прегель — це річка у Східній Пруссії, впадає в Балтійське море). Отже, наразі немає чітких підстав ототожнювати Chronus з Krūone. Утворення назв населених пунктів від гідронімів дуже властиве литовській мові. У цьому конкретному випадку бачимо певну невідповідність — назва річки Krūonė жіночого роду, а назва містечка Krūonis — чоловічого. Однак це не повинно викликати сумнівів щодо гідронімного походження назви містечка, адже трапляється й чимало інших випадків, коли назва населеного пункту відрізняється від відповідного гідроніма, зокрема й формою: Alėja річка: Alėjai село, р-н Расейняй, Juodupė річка: Juodupiai село, р-н Вілкавішкіс, Vašaknas озеро: Vašaknos село, р-н Зарасай та ін. Lazdijai (2). У 1532 р. Lazdijai — вже маєток і староство володаря (6: III 476). Містечко заснував Жигімантас Августас у 1560 р., а Жигімантас Ваза надав йому магдебурзьке право у 1597 р. (3: III). Походження назви не цілком ясне, але найімовірніше, вона походить від назви річки, що протікає повз Lazdijai. Щодо назви річки також виникають різні сумніви. Офіційна, автентична, відома й у живому мовленні назва річки — Raiš-upis (впадає в оз. Rimietis). Зрозуміло, що безпосередньо від неї назва міста утворитися не могла. Але тут можливий такий варіант історії, хоч і з певними сумнівами. Назва річки Raiš-upis може походити від давнішої форми * Reis-upis, оскільки в цьому діалекті rei- через ствердіння приголосного r переходить у rai- (напр., reiškia — вимовляється raiškia). Корінь * reis- також може бути пізнішим, дещо литуанізованим утворенням від * reis-. Є підстави вважати цей корінь * reis- ятвязьким і пов’язувати його з прусським словом * reisīs або * raisos «горіх» (17: I 261). Щоправда, у прусській мові «чисте» загальне слово * reisis або * reisas не збереглося, але ми знаходимо його у складному іменнику bucca-reisīs (* buka-reisis) «буковий горішок, горіх бука» (18: II 262). Як відомо, у Південній Литві є й інші ятвязькі топоніми, ключ до походження яких міститься у прусській мові: оз. Gáilieka біля Seirijai — пор. прус. gaylis «білий»; річка Kirsnà біля Kalvarija — пор. прус. kirsnan «чорний»; річка Lindė біля Lazdijai — пор. прус. lindan «долина, низина»; оз. Stabingis біля Seinai — пор. прус. stabis «камінь» та ін. Отже, є досить вагомі підстави саме так пояснювати походження кореня raiš-. Спочатку назва річки могла бути складеною — * Reisio upė, * Reiso upė тощо. З часом, як це часто буває, складена назва зрослася в одне слово: * Reisupis, згодом змінене на * Raisupis, яке, дещо литуанізувавшись, набуло сучасної назви Raišupis. Прус. * reisis або * reisus має той самий корінь, що й лит. rėš-utas, яке походить від праформи * reiš-utas. А горіхи, як відомо, ростуть на ліщині. Так і наближаємося до розв’язки, тобто можемо пов’язати корінь * reis- (* rais-, raiš-) зі співзвуччям назви міста Lazdijai і lazd-. Найважливіше тут те, що назва річки Raiš-upis має варіанти Lazda і Lazdija. Щоправда, ці варіанти відомі лише з писемних джерел, але їхню достовірність підтверджує назва міста Lazdijai. Отже, колись ятвязьке слово * reisīs або * reisas було перекладене литовцями — так поряд із * Reisupis з’явилися Lazda і Lazdija. А з множини варіанта Lazdija та 192 утворилася назва міста Lazdijai. Назви населених пунктів від множини назв річок та озер у литовській мові утворюються досить часто: річка Anykšta: містечко Anykščiai, річка Šalantas: містечко Šalantai, озеро Veisiežis: містечко Veisiejai тощо. Якщо все справді було саме так, то перед нами один із найцікавіших і найунікальніших випадків інтерференції ятвязької та литовської мов, точніше — калька з ятвязької мови литовською. Такий переклад можливий лише в ситуації двомовності. Отже, асиміляція ятвягів відбувалася мирно, спокійно, за інтенсивного спілкування, часто за умови володіння обома мовами — литовською та ятвязькою. За інших обставин семантичний переклад був би неможливим. Lentvaris (1). У 1596 р. згадується маєток Lentvaris (Lentvariškiai). Поселення почало зростати після прокладення залізниці Петербург—Варшава у 1861—1862 рр. (4: II). Сучасна назва Lentvaris, схоже, є пізнішою, розвинувшись із довшої форми без суфікса. Спочатку топонім, найімовірніше, був похідним із суфіксом -išk-, пор. Лимоварышки, Litowaryszki 1639 р. (110: 268—269), od folwarku Lentworyszeh 1758 р. (21). Дослідник топонімів Вільнюса Й. Юркштас наголошує, що в документах XVII—XVIII ст. переважає форма із суфіксом -išk-: Лентваришки, Лантваришки, Лимоваришки, Литowaryszki, Littowaryszki, Littawaryszki (107: 30), Lantwaryszki 1744 р. (111: 86). З іншого боку, ясно також, що у XVIII ст. вже траплялася інша форма — зі слов’янським суфіксом -owo: Lantworowo 1784 р. (108). Пізніше ця форма утвердилася: Ландварово 1874 р., Ландверово 1895 р., Ландверово 1905 р., Lentwarowa 1908 р. (21). Офіційною польською формою була Landwarów. Отже, деякий час варіанти назви із суфіксами -išk- та -ow-, очевидно, конкурували. Безсумнівно, сучасна литовська форма Lentvaris є пізньою переробкою польської Landwarów ar pan. Установивши, що давніша форма назви мала суфікс -išk-, слід з’ясувати, яка основа є найімовірнішою, адже, як ми бачили, трапляються і *lentvor-, і *litovar-. Здається, давнішою є форма з *litovar- або подібною основою (107: 30). Це була б антропонімна основа, пов’язана з антропонімом роду Хребтовичів, відомим із XV ст.: владька луцкий Никифор... подскарбий наш Иванко Литавор Богданович Хребтовича 1487 m.; наместник Утенский, панъ Литаворъ Хребтовичъ 1487 m.; інші написання: Литавор, Литаворъ, Литаворъ, Литавору, Литаварова — усі з кінця XV ст. (109: I 549), Литовъръ 1507 р. (99: 555), пане Литаворове 1507 р. (99: 565), пану Литаворовю близько 1514 р. (99: 843), пану Литаворовую 1516 р. (99: 868), пану Литавору 1516 р. (99: 869), пана Литаворове, панъ Литаворъ 1516 р. (99: 820), панъ Литаворъ близько 1516 р. (99: 874). Отже, це могло бути ім’я людини *Litovaras або подібне. Як бачимо, основи топоніма *Litovariškės та антропоніма *Litovaras цілком однакові: *litovar-. Тому можна впевнено стверджувати, що топонім *Litovariškės є похідним з суфіксом -iškės від антропоніма *Litovaras. Форми Лентваришки, Лантваришки тощо, найімовірніше, є контамінаційними утвореннями від Landwarów або подібної форми та *Litovariškės. Linkuva (3ᵇ). На початку XVI ст. Linkuva — вже маєток, а у 1584 р. — містечко (4: II). Назва вперше згадується, мабуть, у 1371 р. У Вартберзькій «Лівонській хро- 193 ніці” – Linkowe (28: 99). Ця хроніка ще кілька разів згадує Линкуву: Linkowe 1372 року (там само, 101), Linkowe 1377 року (там само, 115). Пізніше трапляються подібні форми назви містечка: ку Линкову, двора Линковского 1565 року (57: 160), Подъ Линковомъ 1594 року (там само, 361), Линковскій фольваркъ XVI ст. (35: 169), Linkawa, Linkawos 1848 року (89: I 119), Linkava 1904 року (32: XI 13). Ці написання (особливо у Валанчюса) свідчать, що давніша форма назви була дещо іншою, а саме Linkavà. Вона відома не лише з писемних джерел, а й збереглася в живій мові до наших днів. Коли форма Linkuvà утвердилася, сказати поки що важко. Як ми бачили, 1904 року Вайжґантас ще писав Liñkavą. Довоєнний офіційний список топонімів «Населені місця Литви» вже подає форму Linkuva (33: 306). Відтоді вона повсюдно утвердилася в літературній мові. Окрім назви містечка Linkuvà, відома також назва села Linkuvà (Каунаський р-н, волость Узлідже). Її давніша форма також була Linkuvà — у «Населених місцях Литви» ще писали: Linkavos маєток, Linkavos село (там само, 71). Крім того, до війни в Круонській волості Тракайського повіту було невелике село Linkuvà. Частина села Смалькішкяй Біржайського району має назву Linkavai (або Linkavai). Основа linkav- трапляється також у гідронімах: Linkavà річка, Krekenava, ліва притока Невежиса; Linkava річка, Расейняй, село Ленкеляй. Топонім Linkuva (і подібні) утворено за допомогою суфікса -ava від лит. lénkis, liñkis «улоговина, долина; невелике вдавання водного простору в сушу, затока; вигин, звивина», lénkti або под. Людвінавас (2). Місце в Пунській пущі, де мисливці зупинялися й ночували; його називали Trobomis. Згодом тут почало формуватися село, яке в містечко перетворив шляхтич Людвік Константин Пац (помер 1730 року). Магдебурзьке право містечку надано 1719 року (60: 564–565). Дослідники сходяться на думці, що містечко назване на честь шляхтича Людвіка Паца (60: 564; 6: III 202). Це було б похідне від особового імені Liùdvikas утворення із суфіксом слов’янського походження -avas (як Aleksandrãvas, Endriejãvas, Jokūbãvas тощо). Однак незрозуміло, чому маємо форму Liudvinãvas, а не *Liudvikavas. Щоправда, Б. Кві́клис вважає, що первісним варіантом назви був саме *Liudvikavas, з якого згодом розвинувся Liudvinãvas. Але це твердження досить важко обґрунтувати, адже, наприклад, назва села в Тельшяйському районі Liudvikãvas залишалася такою й донині. Або ще: Е. Вольтеріс та інші джерела згадують назву села в Балбєришкіській волості Маріямпольського повіту — Людвиково у 1901 році, а також назву містечка Людвитовъ (21). Але ці дві назви місцевостей не стали однаковими. Тому немає переконливих підстав вважати, ніби *Liudvikavas якимось чином перетворилося на Liudvinavù. Тим паче, що, за наявними в нас даними, написань із k (*Liudvikavas чи под.) не відомо. Залишається припустити, що, створюючи назву містечка, Людвік Пац учинив по-своєму — просто утворив таку назву, якої хотів, яка йому подобалася, тобто «творчо» скористався моделлю: особове ім’я плюс суфікс -avas. А, наприклад, у списку парафій Алвітського деканату за 1744 рік знаходимо: Ludwinow (111: 185). Майшягала (1). Дуже давнє поселення, згадується у XIII ст. Оскільки місцевість іздавна мала значення в різних аспектах, її назва досить часто трапляється в історичних джерелах, пор.: Mitzegale 1254 року (28: II 137), Nitzegale 1254 року (початкове n тут стоїть замість m — див. 106: 36), Meyszegele 1364 року (28: III 595), Meisegale 1365 року (там само, II 86), Masgallen 1366 194 року (там само, 553), Maisegal 1385 року (там само, 693), Meysegaln 1385 року (там само, 694), Meyegallen 1385 року (там само), Meisegal 1385 року (там само, 696), оф Mayzegayl 1385 року (там само, 694), Meisegaln 1385 року (там само, 695), Meyschegallen 1387 року (там само, 633), Meisegalle 1390 року (там само, 639), Misegallen 1390 року (там само, 642), Maysigal 1390 року (там само, III 162), Meisschengallen 1390 року (там само, II 641), у Мойшокголе 1442 року (8: 120), у Мойшокголе 1442 року (там само, 121), у Мойшокголе XV ст. (там само, 186), із Мойшакголе 1486 року (там само, 240), із Мойшокголе 1487–1489 років (там само, 266), із Мойшокголе 1490 року (там само, 314), у Мойшакголской волости 1475 року (там само, 57), у Мойшокголе 1442 року (там само, 120), біля корчми Мойшокголскихъ XV ст. (там само, 184), біля корчми Мойшокголскихъ 1487–1489 років (там само, 251), до Мойшокголы близько 1514 року (99: 183), із Мойшакголы близько середини XVI ст. (62: 674), до Мойшакголы 1564 року (там само, 762), до Мойшакголы 1564 року (там само, 766), із Мойшакголы близько 1564 року (там само, 783), dąmbrowy moyszagolskie 1554 року (57: 80), od ziem moyszagolskich 1554 року (там само, 63) тощо. У польській мові остаточно утвердилася форма Mejszagota, у російській — Мейшагола. Записи в історичних документах, хоч і дещо різняться, загалом досить точно відображають сучасну офіційну форму Mášiagala (особливо Meisegale, Maisegal та подібні форми в хроніках Ордену). Тому щодо сучасної офіційної назви Mášiagala сумнівів немає. Тим паче, що жива мова зберігає її й у наш час (поблизу Муснінкая, Ґелвонів та в інших місцях). Назва Mášiagala є складною, утвореною від коренів maiš- і -gal- із сполучним голосним a: пор. також Eiriñgala, Lėkėnagála, Nõciagala, Tãrñagala, Zvãnagala (про подібні топоніми та компонент -gal- докладніше див. Ramýgala). Походження першого компонента maiš- незрозуміле. Можна припустити, що він має антропонімічне походження. Щоправда, особове ім’я (сучасне прізвище) *Maišys чи под. невідоме. Однак у Східній Литві (волость Шешуоляй) у наш час зафіксовано прізвище Maišėlis (34: II 134). Воно може бути утворенням від *Maišys чи под. за допомогою зменшувального суфікса -elis. У такому разі первісне значення топоніма Mášiagala було б «край, околиця *Майшіса» чи под. Є чимало аналогій: Daukšiõgala — «край Даукшіса», Nõciagala — «край Ноціса або Ноціуса», Stavarỹgala — «край Ставара» тощо. Маріямполе (1). Це порівняно недавнє місто. Вважають, що до XVI ст. на місці сучасного міста були ліси, куди колоністи почали переселятися лише у XVI ст. Колонізацію могла пришвидшити російська навала на Литву 1655 року. Біженці від росіян шукали притулку в судувських пущах. Біля річки Шешупе ці біженці заснували село Пашешупіс (або Пашешупяй), уперше згадане 1667 року в податковому списку Каунаського повіту. 1717 року неподалік від села було засновано маєток Квієтішкіс, біля якого невдовзі почало розростатися містечко. Пашешупіс належав маєтку Квієтішкіс, власник якого й був ініціатором заснування містечка. Площа Й. Басановичюса в місті Маріямполе розташована майже на тому місці, де було село Пашешупіс, що належало Пренській старостині. Старості Пренів не сподобалася назва Пашешупіс, і він назвав містечко Стараполе. Цю назву вперше згадано 1736 року. Відтоді назва Пашешупіс зникає з документів. У міру розбудови Стараполеї неподалік почало виникати інше містечко. 1750 року графиня Батлерене, старостина Пренів, домоглася від маріянського монастиря Ста- 195 … раполе князю, а між річками Шешупе та Євоніс збудував монастир і церкву. Тут почали оселятися ченці-маріяни, і місто назвали на їхню честь Маріямполем (уперше під цією назвою місто згадується 1756 р.). 1792 р. Станіслав Август надав Маріямполю міські права й дозволив мати печатку з гербом. Так поступово утверджується місто Маріямполе, цілком витіснивши назву Стараполе. Отже, Маріямполе — це поєднання двох поселень — Стараполе та Маріямполе (6: III 149–151; 3: II). З історії виникнення та розвитку міста з’ясовується і походження його назви — це радше штучна, книжна назва, утворена від назви чернечого ордену marijōnas та -polė. * Marijampolė литовською важко вимовити, тому назва перетворилася на Marijámpolė. В Литві відомо кілька десятків населених пунктів, у назвах яких другим компонентом є -polė або -polis. Їхнє походження неоднорідне. Але безсумнівно, що другий компонент частини з них — -polė, -polis — можна виводити з грецького іменника polis «місто, фортеця». Це назви місцевостей, штучно утворені власниками маєтків, фільварків та інших володінь, наслідуючи давнину. У Європі тривалий час було модно створювати топоніми за античними взірцями. Відлунням цієї традиції, можливо, є й назва міста Marijámpolė — буквально це означало б «поліс маріян», тобто «місто маріян». Пов’язувати другий компонент -polė із закінченням polis грецького слова та -ė не заважає відсутність очевиднішого зв’язку між топонімами із закінченнями -polė, -polis та -ė, -is і походженням цих компонентів. Наприклад, другий компонент топонімів Bagnápolis, Koncepolis, Krasnópolis, Pūstápolis — -polis — найімовірніше, походить не від грец. polis «місто», а зі слов’янських мов — польськ. pole, рос., біл. pole «поле». Про те, що було саме так, свідчить семантика таких топонімів: їхні перші компоненти bagn-, konc-, krasn-, pūst- походять від загальних слів — запозичень із слов’янських мов у литовській, наприклад, bagnà «болото», pūstas «порожній», або безпосередньо від відповідних слов’янських слів (польськ. bagno, рос., біл. болото; польськ. koniec, рос. конец; біл. красны, рос. красный; біл. пусты, рос. пустой). Отже, скажімо, Bagnápolis — це «в’язке, мокре поле», Pūstápolis — «порожнє поле» тощо. Загалом можна сказати, що в тих випадках, коли перший компонент топонімів із -polė, -polis можна вважати похідним від загального слова, другі компоненти -polė, -polis майже без винятків слід вважати слов’янізмами (польськ. pole, біл., рос. pole). І навпаки, коли перший компонент таких топонімів походить від власної назви (найчастіше особового імені), їхній другий компонент -polė, -polis зазвичай можна пов’язати з грец. polis. І в цьому випадку очевидного зв’язку між закінченнями -ė, -is та походженням не простежується. Наприклад, Anápolė ir Anápolis: їхні закінчення різняться, але перший компонент, найімовірніше, походить від особового імені Ana. Або ще: Janápolė ir Janápolis — від Jónas. З огляду на це другий компонент назви Marijámpolės переконливіше виводити з грец. polis: «місто маріян». Однак тут є одне «але». Як уже згадувалося, назву села Пашешупіс волюнтаристськи (за примхою старости Пренайського повіту) змінили на Starapolę. Майже безсумнівно, що обидва компоненти цього топоніма є слов’янізмами: «staroje pole» — «старе поле». Отже, коли назву Starapolė змінили на Marijámpolė, другий компонент старішої назви -polė могли механічно перенести до нової назви Marijámpolė. І все ж імовірніше, що самі маріяни або їхні меценати свідомо воліли трактувати нову назву як «місто маріян» 196 радше, ніж як «поле маріян». Merkinė (2). Одне з найдавніших поселень у Литві. Уперше згадується 1377 р., коли хрестоносці спустошили Меркінський замок (6: I 430). Меркіне знаходимо у списку литовських містечок за 1551 р. 1556 р. Жигімантас Август повторно надав Меркіне магдебурзьке право. Від XVI ст. згадуються маєток і староство Меркіне (3: II). Давні згадки назви в історичних документах досить подібні: Merken 1377 р. (28: II 584), Merkenpil 1377 р. (там само, 587; цей запис виразно свідчить, що наприкінці XIV ст. у Меркіне вже був замок), Merken 1393 р. (там само, 653), Merkin 1384 р. (там само, 689), Merken 1384 р. (там само, 690), Merkin 1384 р. (там само, 691), Merken 1385 р. (там само, 696, 697, 698), Merke 1387 р. (там само, 699), Merkinpille 1391 р. (28: III 176), Merkin 1393 р. (там само, 191, 264), Merkyn 1394 р. (там само, 627). Походження назви зрозуміле — це утворення від назви річки Merkys за допомогою суфікса -inė. У литовській мові відомі й інші назви населених пунктів такого типу: річка Nemenčà: містечко Nemenčìnė, річка Dàbrupis: село Dabrupìnė у Таурагському районі, річка Kiemsrūtas: село Kiemsrūtìnė у Паневезькому районі (41: 202). Molėtai (1). Назву Молетай уперше згадано 1387 р. у грамоті Ягайла Віленському єпископу з нагоди хрещення Аукштайтії та заснування Віленської єпархії: «…даруємо вічним і безвідкличним даром тій церкві та її єпископу, який буде призначений, наш замок Таурангай з прилеглою до нього територією, а також села Лабанорас і Молетай». Отже, наприкінці XIV ст. Молетай ще були селом. 1492 р. князь Олександр підтвердив це дарування. Молетай належали Віленським єпископам до XVIII ст. (6: II 42). До війни це був центр волості. Походження назви не цілком зрозуміле. Теоретично вона могла утворитися від множини особового імені, проте виразніше особове ім’я * Molėtas чи подібне невідоме. Сучасне прізвище Moletà (відоме з околиць Душетоса та Обеляй) найімовірніше є діалектним варіантом Meletà. Отже, походження Molėtų від особових імен було б важко довести. Мабуть, переконливіше пов’язувати назву Molėtai із загальним словом molétas, moléta «глинистий, глиниста», тобто «глинисте поле, глиниста земля» тощо. Крім того, загальне слово molétas може також означати «кольору глини, бурий». Отже, первісне значення назв місцевостей, утворених від слова molétas, -a, могло бути не лише «глинистий», а й «кольору глини». Топоніми Molét-kalnis — поле в Лелюнаях, Molétai — поле й болото в Йонішкісі (Молетайський район) — підтверджують це припущення: Molét-kalnis означало б «глинистий або кольору глини пагорб», а Molėtai — просто «глинисті поля» тощо. Nemenčinė (2). Давнє поселення, відоме, мабуть, від 1338 р. (4: II). Насамперед — щодо самого роду. Раніше траплялися записи з -inc, наприклад у С. Гімжаускаса: «Який же дивний Неменчінас, що боронить рідну мову» (6: I 182), Nemenčinas у «Вільтіс» за 1908 р. (21). Тому варто звернутися до даних історичних документів: Нумененскуна 1486 р. (67: 407), Немуненскуна 1501 р. (там само, 617), Неменчинское волости, у Неменчине, у Неменчине, у Не- 197. менччинской волости (там само, 23), Неменчинское волости 1495 р. (там само, 611), двора Неменчинского 1514 р. (99: 117), Неменчинское волости 1516 р. (там само, 407). Назву багато разів згадує інвентар Неменчинської та Лінкменської волостей 1554 р.: do Niemęczyną (57: 37), do Niemenczyną (там само, 38), z Niemenczyna (там само, 40), od Niemęczyny (там само, 52), do Niemenczyny (там само, 54), od Niemęczyny (там само, 79), od Niemenczyna, od Niemęczyma (там само, 80), od Niemęczyna (там само, 83). Інші записи: Въ Неменьчьне 1523 р. (82: 150), з Неменчина 1567 р. (87: 449, 547), з Неменчины 1567 р. (там само, 561), Неменчинска 1566 р. (62: 882), Неменчинь 1567 р. (87: 503), Неменчинь 1678 р. (98: 491), imienia Niemęczynskiego 1629 р. (70: 110), podania dworu Jencmieniszek, alias Niemienczyna 1629 р. (там само, 329), Niemenczynensis 1744 р. (111: 40), Niemeczyn 1744 р. (там само, 174), рез м-ко Неменчина 1822 р. (65: III 59), в Неменчине 1829 р. (там само, 359), Неменчина 1874 р. (113: 4), Неменчинь 1874 р. (там само, 49), Неменчинь 1892 р. (83: 92), Неменчинь 1904 р., Неменчинь 1905 р. (21) тощо. Як бачимо, здавна конкурують дві форми — з м’яким закінченням (-іне̇) та з твердим (-inas). Навіть у тому самому документі — інвентарі Немянчинської волості за 1554 р. — назву записано по-різному: z Niemenczyna — od Niemęczyny, do Niemęczyna — do Niemenczyny. У польській мові утвердилася форма Niemenczyn (13: II 534), у російській — Неменчинь. Норма литовської мови чітка — Nemenčinė. Підстав сумніватися в її правильності немає. Як ми бачили, її здавна шанують історичні документи; такою її знала й знає жива мова. Цю форму, хай і опосередковано, підтверджують також походження та словотвірна будова назви: Nemenčinė — похідне з суфіксом -inė від назви річки Nemenčia (докладніше про таку словотвірну модель у топонімах див. Merk inė). Nida (2). Центральне поселення міста Неринги, що на нинішньому місці виникло порівняно пізно. Стара Ніда була приблизно за 2 км на південь від сучасної, ближче до Балтійського моря. У 1529 р. містечко отримало магдебурзьке право. Після того як 1675 р. Стару Ніду засипало піском, її мешканці почали переселятися на північ, а 1732 р. оселилися в нинішній Ніді (4: III). Неподалік уже існували села Скрддине та Пурвине. Отже, Ніда утворилася з трьох невеликих сіл — Ніди, Скрддине та Пурвине (6: IV 680). Щодо перших згадок назви виникають різні сумніви. В описах зимових шляхів Тевтонського ордену двічі згадується місцевість Noyken у 1386 р. (28: II 668, 670). Укладачі видання вважають, що ця місцевість мала бути на Куршській косі, поблизу Расите: ”Der Ort... kann Wohl nur in der Gegend von Rossiten auf der Kurischen Nehrung gelegen haben” (там само, 668). Імовірно, це Ніда. Приголосний k у назві Noyken міг стояти замість d у формі *Noyden. Р. Пітш стверджує, що в описах шляхів Тевтонського ордену Ніда 1437 р. названа noyden (50: 26), Noyden (там само, 27). Подібно міркує і Б. Квіклис (6: IV 680). Однак жоден із них точно не вказує джерела, тому перевірити це твердження не вдалося — у покажчику ”Scriptores Rerum Prussicarum” форми Noyden чи подібної немає. Не знаходимо її й у працях інших дослідників, наприклад у словнику І. Степонавічене (106). Отже, форма Noyden залишається гіпотетичною. Назва Nida не раз привертала увагу дослідників. Мабуть, першим, хто докладніше пояснив цей топонім, був К. Бюга. Він пов’язував його з гідронімом у Прусській землі, 198 1343 р. записано як Nyda, 1420 р. — Neyde (нім. Neide-Fluss, Kr. Neideburg). Поляки вимовляли назву цієї річки як Nida. На думку К. Бюги, польське Nida походить від прусського *Neidā. На користь такого припущення свідчить не лише запис 1420 р. Neyde і нім. Neide-Fluss, а й назва сембської річки Neyden 1439 р., назва села Neydowe 1332 р. (нім. Needau), Niedin-See < оз. *Niedinis (нині лат. Niediņu-ežers). Ці назви місцевостей К. Бюга також зіставляв із кельтськими Nida (нім. Nidda, притока Майну), Nida (притока нім. Nied-Saar) і вважав можливим виводити їх із санскр. nédati “тече, струмує” (2: III 241). Я. Отрембський пов’язав польську назву Nida з литовськими гідронімами Niedus, Niedulis, Niedà і, як і К. Бюга, виводив їх від nédati (43: 148). Найширше й найдетальніше європейські гідроніми Nida та ін. нещодавно дослідив Й. Удольф. Він навів цілу низку назв річок із основами nid-, neid-, згадавши серед них і литовський топонім Nidà (нім. Nidden). Походження цих назв автор пояснював подібно — пов’язував їх із давньоіндійським nédati < *neideti «тече, струменить» (44: 181–186). Й. Удольф наніс на карту європейські назви річок та інші топоніми з основами nid-, neid-. Карта демонструє чітку закономірність: назви з *neid- поширені у східній частині Європи, а з nid- — у західній. Єдиний виняток — лит. Nidà (там само). Уже сам цей факт змушує сумніватися, чи сучасна форма Nidà є первинною, найдавнішою. Як ми бачили (хоча деякі автори, зокрема В. Шмідт, у цьому сумніваються — (69: 29), в описах шляхів Тевтонського ордену наприкінці XIV ст. у корені є дифтонг: Noyken, Noyden. Тому можна припустити, що голосний į з’явився пізніше замість дифтонга (-ai- чи -ei-). Щоправда, довести це нелегко, але все ж історичні записи виявляють тенденцію до появи монофтонга замість дифтонга. Наприклад, та сама назва річки у Прусській землі, яку поляки вимовляють як Nida (у документах ордену 1344 р. записана як Nyda), безсумнівно мала дифтонг у корені — Neyde. У записі 1420 р. голосний į у польській формі є закономірним монофтонгом замість прусського ei (лит. ie) (2: III 241). Або прусський топонім Nedem, Neydem 1389 р., Neydams Neyderes 1430 р. (нім. Neydims), що походить від прусського особового імені Neydım тощо, у 1374 р. записаний як Nydem (47: 108). Отже, можна припустити, що корінь сучасної назви Nidà nid- є пізнішим, утвореним від дифтонга -ai- або -ei-. Факти з говору куршських куршів Неринги підтверджують цю думку. Prėila вимовляють як Pelė (50: 40–41), Peleikis — як Pelekis (там само, 35). Така монофтонгізація властива й загальновживаним словам: veide вимовляють як vėde, greite — як grėte, režė — як rėže (51: 259). Сумнів викликає й закінчення назви -a. Ранніші записи дають підстави припускати, що -a є пізнішим і походить від -e. Наприкінці XIX ст. В. Калвайтіс у реєстрі топонімів, зібраних із живої мови, писав: Nide, kilmin. Nidės (нім. Nidden) (45: 47). Місцеві жителі (курші) і тепер уживають форму Nide (46: 157). Найімовірніше, Nide походить від *Nidē, тобто від *Nidžiai. Таке припущення добре підтверджує аналогія з Prėlos. Сучасна форма Prėila є новою — ще 1960 р. від місцевих жителів довелося записати форму Prėilė, тобто Preilē. Пор. також: «Йде до Прейлі»; «Прейльський ріг». Відомий і латиський варіант цієї назви: Preiļu bukte — на Куршській косі — Maģâ un Dižâ Preiļu bukte (68: 52). За даними Ф. Гінце, нині курші вживають форму Prele (46: 157), яка може походити від *Preile (тобто від *Preiligi). Схоже, існували й інші варіанти цієї назви — Preili, Preiļi (69: 30). Отже, закінчення -a та наголос (Prėila) є новими, неавтентич- 199. ка. Немає сумніву, що повним відповідником Прейлі є назва латвійського міста Preili (у литовській мові це було б * Preiliai). Лит. Preila (від Preilai) і лат. Preili — найімовірніше, топоніми особового походження; у Латвії й досі зафіксоване прізвище Preilis (52: 485). Воно, безперечно, латиське й пов’язане з лат. preilis «непроханий гість» або preilis «певним способом перехрещувати два прути, щоб зміцнити тканину». Отже, доходимо висновку, що давнішою діалектною формою Nidos була * Naidė або * Neidė, тобто * Naidžiai або * Neidžiai. До речі, форму множини, принаймні частково, підтверджує також, наприклад, написання 1854 року у «Вільтіс» — Nidų parapiją (21). * Naidžiai чи подібний варіант був би топонімом особового походження, пов’язаним насамперед із прусським особовим ім’ям Noyde, а далі — з прусським топонімом Nayde-lauken 1305 року (47: 104), лат. Naidiņa с., Naidiņi с. (40: III 467), лит. Naidai с. у Ширвінтському р-ні, Naidynė с. у Шакяйському р-ні, Naidinai с. у Шальчинінкському р-ні, Naidinė ліс у Грузджяйській волості тощо. Походження кореня naid- не цілком ясне, але й у цьому випадку, як і у випадку Preilos (Preilių), найімовірніший зв’язок із лат. naids, naidu «розбрат, ворожість, ненависть», naidugties «гніватися, сваритися, жити в розбраті». Пор. також лит. naidė «негідниця, шахрайка». Отже, виявилося б, що констатований Й. Удольфом виняток у Східній Європі з nid- (Nida) насправді лише уявний, адже топонім Nida — не гідронім і має не гідронімічне, а особове походження. Ūnuškis (1). Давнє поселення. 1505 року в ньому збудовано церкву, 1511 року згадується маєток Онускіс, 1554 року було дозволено заснувати містечко (4: III). Назва, безперечно, має особове походження. Припускають, що згаданий в описах шляхів хрестоносців топонім Ywanendorf — це той самий Ūnuškis (6: I 473–474). Однак тут є певна неясність, оскільки поруч згадується й інша місцевість — Hannusdorf: «von Wirska bis czu Ywanendorfe ist iij mile... von Ywanendorfe bis czu Mantegirdendorfe ist ij mile, do vluest dy Salse... von Mantigirdendorffe bis czu Hannosdorfe ij mile; von Hannusdorfe bis czu Mynegelia dorfe ist ij mile» («від Версеки до Ywanendorfe — одна миля... від Ywanendorfe до Mantegirdendorfe — одна миля, там тече Шальча... від села Mantigird до Hannusdorfe — одна миля, від Hannusdorfe до села Mynegelia — одна миля»). Описаний шлях веде від Мяркіне через Перлою, згадані села до Шальчинінкая («do nympt Salseniken eyn ende»). Інакше кажучи, подорожують уздовж берегів річок у північно-східному напрямку. Тож незрозуміло, чому, прямуючи до Шальчинінкая, робили чималий гак на північ. Якщо це так, то на відстані милі на шляху мали згадуватися ще деякі інші місцевості, наприклад Дусмяни, Лейпуни, і лише за ними — Онускіс. Тому й виникає сумнів, чи ці «села Івана й Гануса» справді є нинішнім Онускісом. Це могли бути просто більші садиби, які згодом зникли або дістали інші назви. Подібне сталося, ймовірно, із «селами Мантігірда й Мінігайли» — нині таких у Литві немає. Однак якщо виявиться, що Онускіс усе ж можна пов’язати з одним із згаданих сіл, то не з Ywanendorf, а радше з Hannusdorf, оскільки 200 Ywanendorf згадується тут раніше; після нього мали б іти Mantegirdendorf, і лише тоді — Hannusdorf, гаданий Onuškis. Як би там не було, назви згаданих сіл Ywanendorf і особливо Hannusdorf (Hannosdorf) свідчать, що наприкінці XIV століття в цих краях уже жили Івани («Йони») та Гануси («Ону́ші»), чиї імена могли ставати основою для утворення топонімів. У цьому конкретному випадку назва поселення пов’язана з особовим ім’ям Hanusas, литовським відповідником якого було б *Onusas. Це припущення видається досить правдоподібним і тому, що є дані: королівський маєток Onuškis було засновано наприкінці XV або на початку XVI століття на землях колишнього королівського села Skundoniai. Кажуть, що будівлі маєтку звели на землі кріпака Ануса (Гануса) (6: I 473—474). Отже, хоча конкретна історична особа, на честь якої названо містечко, не цілком ясна, безсумнівно, що назва містечка походить від певного фонетичного варіанта імені Jónas. Варто зазначити, що в Литві є два поселення з назвою Onuškis: окрім містечка в Тракайському районі, ще й село в Рокишському районі. Це топоніми, утворені за допомогою суфікса -uškis від імені або прізвища *Onu-(as). Щоправда, таке прізвище чи ім’я, здається, не збереглося в сучасній живій мові, але, як ми бачили, раніше воно могло існувати. Про це свідчить сучасне прізвище Onusaitis — похідне із суфіксом -aitis від *Onus(as) чи подібної форми. Своєю чергою, прізвище *Onus(as) є запозиченим, найімовірніше з польської Hanus, Hanuš < Jan. Топоніми із суфіксом -uškis нечасті, трапляються переважно у Східній Литві. Їх утворюють лише від особових імен із закінченням -us: Bartkuškis (Ширвінтський район): Vaitkuškis (Укмергський район): Vaitkus, Milkuškos (Швенчонський район): Milkus. Отже, так само як Bartkuškis, Vaitkuškis походять від Bartkus, Vaitkus, так і Onuškis походить від *Onus(as). Palanga (3ᵇ). Одне з найдавніших поселень нашого краю. Вважають, що 1161 року тут висадився данський король Вальдемар I зі своїм військом. У договорі Лівонського ордену з Курляндією Паланга згадується 1253 року: Palange (2: III 169). У XII—XIII століттях Паланга була важливим торговельним центром, найважливішим портом Литви; у XVI—XVIII століттях — центром староства; 1547 року згадується містечко Паланга. Її внесли до списку непривілейованих міст Великого князівства Литовського за 1529—1562 роки (4: III; 3: II; 6: IV 267). Серед інших згадок пор. також Palange 1372 року (28: III 597), zu Palangen 1425 року, Palangen XV століття (55: 18), Polonga 1748 року (48: I 328), Polonga 1755 року (там само, 380). Топонім Palangà повторюється: струмок Palangà в Ендреяваській околиці, лука Palangà в Алседжяйській околиці, болото Palangà у Варняйській околиці, ставок Palangà у Кражяйській околиці. Крім того, ще одна Palangà відома з латвійської частини Курляндії, поблизу Казданги, німецькою писали Polangen (2: 169). Географія цього місця показує, що, як вважав К. Буга, це куршський топонім. Особливо промовистий суфікс -ng-, особливо характерний для куршів (2: III 109, 789): Gandingà, Abìngà, Veringà, Būtinogė, Alangà, Čyžanga. Отже, Palangų — це похідне із суфіксом -anga від слів із коренем pal-. Найімовірніше, це фізіографічний термін зі значенням «землі, болота тощо». 201. nai — лит. pālios «великі болота, пустки на місці замулених озер», лат. palas, palas «заболочений берег озера», paleja «низина, долина», pali «повінь, розлив, розтікання». Ці слова дуже давні, вони мають відповідники в інших індоєвропейських мовах — дакійське pala «калюжа, болото, драговина», латинське palus «болото» тощо (49: 241). Первісне значення Palangos, очевидно, було пов’язане з поняттями вологих низин, боліт, заливних лук тощо. Панделіс (3ᵃ). Уже 1591 року згадується містечко Панделіс (4: II). Ранніші записи досить одноманітні: Ponedеле 1744 р. (111: 180), Ponedel 1784 р., Ponedel 1854 р., Понедель 1881 р., Понедель 1892 р., Понедель 1845 р., Понеделе 1915 р. (21), Pān(e)dėlio 1904 р. (32: X 40), парафія Pān(e)dėlio, Pan(e)dėlys (там само, XI 26). Отже, ранньою формою назви, очевидно, було *Pannedelus. Пізніше вона скоротилася до Pandėlys. Відомі й інші випадки подібного скорочення, наприклад, Panevėžys місцеві жителі часто вимовляють як Panvėžys. Походження назви міста Pandėlys нез’ясоване. Водночас доводиться погодитися з думкою Я. Отрембського, що в Литві відомі поселення, назви яких походять від назв днів торгів. Такими, як вважають, є Serėdžius — від слов’янізму sereda «середа»; Subãčius — від слов’янізму subata «субота». До них можна було б зарахувати й *Panedėlys, Pandėlys — від литовського слов’янізму pãnedėlis «понеділок» (114: 56–57). Пілвішкяй (1). Село засновано на початку XVI ст.; 1536 року воно отримало магдебурзьке право (4: III). Ранніші записи подібні: Пилавашки 1589 р. (35: 231), Pilwiszki 1738 р. (21), Pilwiszki 1744 р. (111: 186), Pilwiszki 1880 р., Pillwischken 1816 р. (21) тощо. Щодо походження назви висловлювалися різні думки. 1938 року Й. Тоторайтіс писав: «Пілвішкяй розташований там, де Пілве впадає в Шешупе, і, безперечно, отримав назву від назви цієї річки» (60: 554). Б. Квікліс сумнівається в такій етимології, оскільки: «У Східній Литві (в околицях Неменчине, Вабалнинка, Каварскаса, Анікщяй) є ще шість сіл і хуторів із такою самою назвою, хоча річки Пілве там немає... Для точнішого з’ясування назви Пілвішкяй іще потрібні дослідження мовознавців» (6: III 422). Пізніше Я. Балчиконіс (9: 250) та М. Размукайте (41: 203) виводили назву Pilviškius від назви річки Pilvė. Схоже, немає вагомих підстав сумніватися в походженні назви Pilviškių від гідроніма. Тим паче, що для Сувалкії така модель творення назв населених пунктів особливо характерна: Aistiškiai с. Вілкавішкіського р-ну: річка Aista, Amalūškiai с. Маріямпольського р-ну: озеро Ãmalvos, річка Amalvė, Gulbiniškiai с. Вілкавішкіського р-ну: річка Gulbinas, Paikiškiai с. Маріямпольського р-ну: річка Paikis, Pentiškiai с. Шакяйського р-ну: річка Pentã, Šilūpiškiai с. Шакяйського р-ну: річка Šilūpis, Vãiguviškiai с. Шакяйського р-ну: річка Vãiguva (41: 203). Щодо сумніву Б. Квікліса, як тоді розглядати інші подібні топоніми, де немає річки з назвою Pilvė чи подібної, можна сказати, що вони просто утворилися інакше й мають інше походження. Нині справді відомо шість таких офіційних ойконімів: Pilviškės с. Вільнюського р-ну, Pilviškiai с. Куркляйської сянюнії Анікщяйського р-ну та с. Дебейкяйської сянюнії Анікщяйського р-ну, Pilviškiai с. Купішкського р-ну та с. Молетайського р-ну. Ці 202 Шість ойконімів, найімовірніше, мають антропонімне походження — це утворення з посесивними суфіксами -iškės або -iškiai від особового імені (імені, прізвища чи прізвиська) * Pilvius, * Pilvys тощо. Щоправда, таких прізвищ до наших днів не збереглося, але раніше вони, безперечно, існували — пор., наприклад, Jan Stanisławowicz Pilwo (57: 496). Крім того, і в наш час відомо чимало похідних та інакше утворених прізвищ із pilv-: Pilvaitis, Pilvėlis, Pilvinis, Pilvinskas. Вони існували й раніше, наприклад, Wojciecha Wojciechowicza Pilwielia (57: 258). Пуніа̀ (4). Місцевість згадується в хроніках Тевтонського ордену 1382 р.; 1387 р. її названо містечком, укріпленим замком. На початку XVI ст. вона отримала магдебурзьке право (4: III). Давні написання різняться: Ponau, terra Punnow 1382 р. (28: II 612), czu Pünnowe 1384 р. (там само, 689), czu Ponne, Von Ponne, czu Ponnaw, von Ponnaw 1384 р. (там само, 698), во Пуну 1487—1489 рр. (8: 247), во Пуну 1490 р. (8: 315), Пуньскому (наместнику) 1519 р. (99: 1025), Vlicza Puniška 1561 р. (57: 638), s Pūniškiej vilicze 1561 р. (там само, 640), jego mci pūńskiej 1561 р. (там само, 661), Пуну 1588 р., 1589 р. (35: 264), Пуну 1597 р. (8: 2), съ корчомъ Пуньскихъ XVI ст. (8: 187), Punie 1744 р. (111: 182), Пунская пуща 1867 р. (93: 78). Однак, незважаючи на певну неоднорідність написань (насамперед o замість u у хроніках Ордену), з огляду на традицію живої мови та більшість давніших написань із u можна стверджувати, що стара форма була саме з голосним u в корені — Punià. Топонімів із коренем pun- у Литві є й більше: Punià — ґрунт, хутір у волості Жеймеля; Punèlė — болото у волості Онішкіса; Puniaĩ — село в повіті Укмерге, волость Тауєни; Puniškiai — село в повіті Шакяй. Їхнє походження, найімовірніше, неоднакове. Назва хутора й поля Punià у діалекті вимовляється Pùn’, тому це може бути * Punia. Тоді її довелося б виводити з лит. pūnė, pūnė, pūnià «загорода в клуні для складання полови, половище; хлів; загін, кошара; халупа, намет, печера, лігво, нора» (115: X 916–917). Щодо походження цих слів існували різні думки — А. Брюкнер, П. Скардіус (118: III 402), а пізніше й Е. Френкель (120: I 667) вважали їх слов’янізмами. Інші, зокрема пізніші дослідники, не сумнівалися в їхньому балтійському походженні — К. Буга (2: II 524—525), М. Фасмер (118: III 407), Й. Лауціуте (119: 20). Ці автори також наголошують, що відповідні слова слов’янських мов є балтизмами. Назви населених пунктів Puniaĩ і Puniškiai є антропонімними — вони утворилися від прізвищ Pūnė, Punià, Pūnis, Pūnys тощо. Отже, назва містечка Punià залишається дуже самотньою і важко пояснюваною. Її можна було б пов’язати зі згаданими загальними словами pūnė, pūnė, pūnià, але такому зв’язку суперечить фонетика — довгий голосний ū і короткий u. Можна припустити, чи не є короткий голосний u в топонімі Punià вторинним, пізнішим, нерегулярно розвиненим із довгого ū: * Pūnia. Щоправда, деякі автори згадують загальне слово punė (118: III 407), але інші джерела, зокрема й великий «Словник литовської мови», такої форми не підтверджують. У семантичному плані виведення Puniõs з лит. pūnė, pūnė, pūnià дуже спокусливе, особливо з огляду на значення «загін, кошара, халупа» тощо. Адже колись по обидва боки Німану простягалися величезні пунські ліси, від яких залишився лише Пунський ліс (6: III 580—581). Під час колонізації лісів назви певних житлових споруд — загону, кошари, халупи тощо — часто ставали назвами населених пунктів. 203 Можливе й ще одне, справді, мабуть, найпереконливіше пояснення назви Pūnios. Пунія розташована біля струмка, сучасна назва якого — Punėlė (прав. прит. Німану). Цілком можливо, що давнішою формою цієї гідронімної назви була *Punia, від якої й постала назва поселення Punià. Це звичайний спосіб творення ойконімів. Пізніше, коли поселення розрослося, назва струмка *Punia дістала зменшувальний суфікс -ėlė. Це також звичайне явище розвитку литовських гідронімів (докладніше див. Ukmergė). Про те, що така форма назви струмка справді можлива, свідчить назва озера Пунь (вз Мерецкой пуще) 1873 р. (93: 79). Ramýgala (1). В історичних джерелах згадується від XIII ст. До 1492 р. збудовано церкву. 1503 р. згадується містечко Рамігала, 1525 р. — волость, 1540 р. — маєток (4: III). Записи в давніх документах досить подібні: Remgallen 1370 р. (28: II 95), Remigalle 1372 р. (там само, 101), Remigeln 1385 р. (там само, 707) тощо. Отже, сучасна форма Ramýgala, очевидно, автентична й не викликає жодних сумнівів. Ramýgala — складений топонім, що належить до досить численної групи утворень із другим компонентом -gal-. Що це за назви місцевостей і як вони утворилися? В Литві є близько 130 назв населених пунктів, другий компонент яких містить корінь -gal-. Більшість із них (близько 40) закінчуються на -is, наприклад: Davondgalis, Kièvagalis, Mazgàgalis, Plinkàgalis, Vaidògalis, Žùdgalis. Близько 30 із них мають форму множини, наприклад: Aščiagaliai, Geliògaliai, Gùdgalai, Laibagaliai, Ramòngaliai, Tiltagaliai; близько 20 мають закінчення -ys, наприклад: Gudgalys, Nibragalys, Piktagalys, Trakagalys, Žudžgalys. Крім того, відомо ще кілька назв місцевостей із закінченням -ė (Daržgalė, Gaidžgalė, Grincagalė та ін.) і одна — із закінченням -as: Žąsūgalas. Майже в чверті розглядуваних назв населених пунктів другим компонентом є -gala. Ці назви місцевостей цікавили не одного дослідника, серед них і К. Бюгу. Найдокладніше їх розглянув французький топоніміст Р. Шміттляйн у книжці «Литовська топонімія» (53: 196—199). На жаль, цей автор дійшов хибного висновку й вважав, що назви місцевостей із -gal- можуть мати навіть не індоєвропейське, а фіно-угорське походження. Насправді це не так — утворення з -gala, як ми бачили, становлять лише малу частину численної родини складених топонімів із другим компонентом -gal-. Ці назви місцевостей утворені вельми різноманітно. Більшість із них між першим і другим компонентами мають якийсь сполучний голосний, найчастіше -o-: Ariógala, Baisógala, Daukšiògala, Dievògala, Eiriògala, Gerdžiògala, Gimbògala, Saudògala, Tendžiògala, Vytògala. Утворення з іншими сполучними голосними дещо рідші, але досить різноманітні. З голосним -y- (Betýgala, Latvýgala, Ramýgala, Stavarygala, Vetýgala, Žemýgala), з голосним -a- (Birjàgala, Lieknagala, Màšiogala, Nòciagala, Tàrnagala, Zvànagala), з голосним -ė- (Batėgala, Juodėgala, Vaikšnėgala), з голосним -i- (Brazdigala), з голосним -u- (Kieliųgala). Трапляються й утворення без сполучного голосного (Brūžgala, Puòdžgala, Žaìbgala, Žvejóggala). Різні способи творення цих назв місцевостей не випадкові — вони залежать від форми слова, що стоїть у першому компоненті. Скажімо, назва місцевості Kieliųgala утворена зі словосполучення Kielių gala(s), так само як Žąsūgalas — зі Žąsų gala(s). Перший компонент більшості цих назв місцевостей може походити від особового імені. Такий виразно антропонімний перший компонент мають топоніми Daukšiōga- 204 la — пор. прізвища Daukša, Daukšis, Daukšys; Geržiógala — пор. Geržius; Vytógala — пор. Vytas; Brūžgala — пор. Brūžas; Vaikšnégala — пор. Vaikšnys; Stavarīgala — пор. Stāvaras; Nōciagala — пор. Nocys, Nōcius та ін. Але перший компонент може бути й загальним словом — крім уже згаданих Kielīgala і Žąsūgalas, пор. також Žemýgala (žemas «низький»), Lieknagala (lieknas «стрункий»), Žvejōtgala (žvejoti «ловити рибу») тощо. З чого міг походити перший компонент назви містечка Ramýgala — ram-, не зовсім зрозуміло. Сполучний голосний -y- ніби вказував би на те, що кінцівка основи першого компонента мала бути -i- або -y. У такому разі цей компонент доцільніше було б виводити з особового імені *Ramys чи подібного («*кінець Раміса»). Проте таке особове ім’я (принаймні як сучасне прізвище) невідоме. По-друге, як установив П. Скарджюс, сполучні голосні складних слів -i- або -y- узагалі дуже важко пояснити, оскільки є різні непослідовності — пор. darbymetė: darbas, saldýmedis: saldùs, šaltýmetis: šáltas тощо (22: 420–421). По-третє, виявляється, що назва містечка має ще й тезку — так називається лука Ramýgala (Купішкіс, с. Грицюнай). Крім того, є й інші топоніми з rami-. Це назва гори Ramìkalnis (Радвілішкіс) і назва болота Ramìraistis (Вієвіс). Назви гір і боліт можуть походити від особових імен; утім, частіше їх утворюють від загальних слів. Тому перший компонент назв містечка Ramýgala, а водночас і луки Ramýgala, гори Ramìkalnis і болота Ramìraistis, мабуть, переконливіше виводити з прикметника ram-y-, ram-i- ramùs «без шуму, тихий, затишний». Це було б слово подібного творення, як saldýmedis: saldùs, viršūkelė: viršùs тощо. Щоправда, можуть виникнути сумніви, чи корінь ram- тут давній, адже поляки вимовляють назву містечка як Remigola. Та й записи в історичних документах із rem- досить давні: Remgallen 1370 р., Remigalle 1372 р., Remigola 1503 р., Remigota 1854 р., 1895 р. тощо (21). Однак, здається, написання з rem- не є автентичними. По-перше, з давніх часів відомі також форми з ram-: в Ромикзоле 1569 р., з Ромикзолы 1567 р. (там само), Ромигола XVI ст. (35: 276). По-друге, жива мова виразно засвідчує форму з ram-. Пор. також запис Ваіжганта Ramýgalė (32: XI 10). К. Бюга особливо наполягав на формі Ramýgala (2: III 58). Другий компонент складених топонімів -gal-, очевидно, пов’язаний із литовським іменником galas. Це слово означає не лише кінець, а й місцевість, край. Подібне значення може мати й латиське gals. Отже, скажімо, Daukšiógala — це «край Даукшіса», Žvejōtgala — «край, де ловлять рибу», Kielīgala — це «край Кіеліу» тощо. Але все ж таки чому закінчення слова — -gala, а не -galys, -galis чи -galiai? Порівняймо загальні слова rankógális, kojógalis, šiaudagalýs. То, може, -gala походить від -galė? Іноді таке можливо, адже більшість назв місцевостей із -gala походять із тих говірок, де приголосний l є твердим, тому кінцеве -lė переходить у -la (sáula, kiáula). Однак це далеко не завжди так, оскільки чимало назв місцевостей із -gala лежать поза ареалом ствердіння приголосного l: Arñógala, Dzievógala (Вейверяй), Geržiógala (Вайгува), Vytógala (Скаудвіле), Latvógala (Папіле) та ін. Для них слід шукати інші тлумачення. Найпереконливішим, мабуть, було б таке: назви місцевостей із -gala дуже давні й утворилися в часи, коли під час поєднання двох слів кінцівка основи другого компонента могла й не змінюватися (скажімо, особове ім’я Gin-tauta — пор. tautà). Але тоді чому -gala, а не 205 кінець? Найімовірніше, тому, що слово gãlas у давнину могло мати й форму середнього роду * gala. Саме від неї й могла бути утворена більшість складених топонімів із -gala. Щодо Ramygalos та інших топонімів із -gala з тих говірок, у яких -lė переходить у -la, то цілком можливо, що в деяких із них кінцеве -la виникло внаслідок ствердіння приголосного l у формі -lė-, пор. згадане написання у Вайжгантаса Ramygalė. Як би там не було, Ramygala — це складений топонім, утворений від прикметника ramùs «спокійний» і іменника gãlas «кінець». Його первісне значення було «спокійний край, спокійне місце» або подібним. Raséiniai (1). Місто розташоване біля струмка Расейка. Це одне з найдавніших міст Литви. Назва вперше згадується в актах Міндаугаса 1253 р., коли він, віддякуючи Ордену за військову допомогу, передав йому частину Жемайтії з половиною Расейнського повіту. У 1254 р. Міндаугас знову згадує Расейняй, коли подарував єпископові Християнові, першому єпископові Литви, другу половину Расейнського повіту. У документах назва пишеться по-різному: Rasseyene 1253 р., Rassione 1253 р., Rassegene 1254 р., territorium Russigenam 1322 р., Rosgeyn 1352 р., Rogeyne 1357 р., in Rossyn 1370 р., terre Rossiene 1370 р., Rosgeynenses 1375 р., Russenia 1377 р., Rossieyn 1385 р., czu Rossieen 1390 р., Rossieyn 1395 р., czu Rosseyn 1405 р., Rossein 1409 р., czu Rosseijne 1418 р., Rosienny 1419 р. тощо (55: 63—64; 6: IV 488). У живому мовленні відомий також інший варіант назви — Resėinjus. Голосний e у корені, очевидно, новіший, вторинний — на це насамперед указують написання в історичних документах (голосні a або e). Крім того, і в наш час трохи південніше від Расейняя (наприклад, поблизу Велюони) початкове ra- у слові іноді переходить у re- (ràvas — rèvas). Раніше це явище могло бути поширене й дещо ширше. Інша річ — закінчення -einys. Цілком можливо, що воно первісне, давніше. Подібних змін зазнала, скажімо, і назва міста Kėdėnai — її давнішою формою була Kėdáinys. Відповідник назви міста Rasėiniai відомий у Латвії — це назва села Rasaņi. Загалом топоніми з коренем ras- трапляються і в литовській, і в латиській мовах. Пор. лит. Rasėlė — поле в Рамігалі, Rãsos — передмістя Вільнюса, Rasýtė — місто на Куршській косі; лат. Rasa — поле, Rasa — село, Rasene — луг, Ras-upi — село. Отже, автентичність кореня ras- у топонімах балтійських мов не викликає сумнівів. З іншого боку, можливий і корінь ras-, пор. прус. Ressow — озеро, Resen, Resia. Топоніми з коренем ras- зазвичай виводять із лит. rasà «роса», rasóti «падати, вкриватися, утворюватися росою», rasénti «мрячити, накрапати, дрібно дощити», лат. rasa «роса». Ці слова мають відповідники й в інших індоєвропейських мовах: давньоіндійське rasáh «назва міфологічної річки, що протікає десь на краю світу», rásah «сік, рідина, плинна речовина» та ін. Щодо назви Rasėiniai сумніви виникають у тому сенсі, що не зовсім зрозуміло, чи утворилася вона безпосередньо від згаданих загальних слів, чи могла виникнути інакше. Серед інших способів утворення на увагу заслуговують два: 1) можна припустити, що Rasėiniai, Raséinys мають антропонімне походження, адже, наприклад, Kėdėiniai, Kėdáinys утворилися від прізвища Kėdáinis або подібного. Однак принаймні нині прізвище *Rasėinis чи подібне невідоме, тож довести антропонімне походження Расейняя було б дуже важко. Тим більше, що, як ми бачили, назва міста згадується з середини XIII ст., 206 тобто з тих часів, коли литовці ще не мали прізвищ. Отже, вважаючи Paseinius особового походження, ми мали б погодитися, що в ті часи вже існувало литовське ім’я *Raseinis. Це припущення також дуже сумнівне; 2) імовірніше вважати, що Raseinius походить від назви річки. Щоправда, назва річки тепер не *Raseinis чи подібна, а Raseika, Raseikà, Reseikà, Rūs-upis. Отже, корінь у назвах міста й річки збігається, а суфікс (другий компонент) — відрізняється. Тому було б важко цілком упевнено виводити назву міста від згаданої назви річки, від будь-якого її варіанта. Але це не неможливо. У такому разі довелося б погодитися, що існував ще один варіант назви річки — *Raseinis, *Raseinė чи подібний. Поки немає ясніших доказів існування такого варіанта, походження Raseinių від гідроніма залишатиметься лише припущенням, гіпотезою. Але серед усіх версій походження цього топоніма ця, мабуть, найімовірніша. Семелішкес (2). Давнє поселення в Литві. Вважають, що близько 1276—1283 рр. великий князь Трайденіс поселив у Семелішкес пруссів і західних литовців, які втекли від хрестоносців. У 1375 р. згадується село Семелішкес. Місцевість позначена у списку непривілейованих міст Великого князівства Литовського за 1529—1567 рр. (4: III). Назва із суфіксом -iškės утворена від особового імені. Однак не цілком зрозуміло, від якого саме, оскільки сучасна форма Семелішкес відрізняється від історичних написань. Основа назви містечка, що згадується в документах, має значні варіації. Найважливіші варіанти такі: * samil-: Samilisken 1385 р. (28: II 700); * simel-, *simol-, *simil- чи под.: Symliken 1375 р. (28: II 579); Symelischen 1385 р. (28: II 707); Symyliskin 1384 р. (28: II 697); Symolischen 1377 р. (28: II 589), Symoliskin 1385 р. (28: II 696); * sumil-³ сумилшков 1577 m., сумилшского 1577 m., сумилшскую 1577 m. (55: 219—220), Sumily 1784 m., Sumilišchy 1784 m., 1798 m., Сумилшки 1873 m.(21); * sumel-: Сумелишки 1839 р., 1861—1865 рр., 1874 р., Sumeliškės 1908 р., Sumeliškio 1938 р. (21). Отже, відмінності основ очевидні. Усе ж є підстави припускати, що найдавнішою основою була samil-. На це вказує насамперед один із найдавніших записів (1385 р.) Samilisken. По-друге, відома історична особа Samilis чи подібне ім’я — пор. Samile, Pomesanus («помезанин Саміліс») (28: I 121, 464). Як уже зазначалося, наприкінці XIII ст. в околицях Семелішкес були поселені прусси та західні литовці, які тікали від хрестоносців. По-третє, і, мабуть, найважливіше, — це дані історичних джерел про околиці Семелішкес. Особливо важливі серед них список земельних ділянок Паплешкішкес за 1577 р. (57: 219—222) та інвентар маєтку Самілішкес (Семелішкес) за 1597 р. (там само, 479—490). Назву містечка в них записано понад десяток разів — тут наведено всі знайдені написання: 1582 р.: самилшисково (с. 225), самилшиские, самилшиского, при Самилшиках, самилшиския, Самилшиком, Самилишок (с. 227), Самилишок (с. 229); 1597 р.: samiliskiey (с. 479), somiliszkych (с. 484), samiliszskych (с. 485), Somiliszskiego (с. 486), Somiliszskiego (с. 487), somiliszskiey (с. 488), somiliszskich (с. 489), w Somiliszkach (с. 490). З них чітко видно, що первісним варіантом основи була samil- (варіювання голосних a та o можна пояснити впливом слов’янських мов). 207 Оскільки ці документи безпосередньо стосуються Семелішкес та їхніх околиць, можна припустити, що згадана в них назва містечка відображає її вживання в живому мовленні. Зрозуміло, що в той час і в устах місцевих жителів вона могла варіювати, однак переважною формою, найімовірніше, була *Samiliškės. Отже, назва містечка є похідною з суфіксом -iškės від особового імені західних балтів Samulis або подібного. Такий спосіб творення назв населених пунктів особливо характерний для литовської мови. Форма *Samiliškės здавна зазнавала різноманітних спотворень — через провину писарів, вплив інших мов тощо. Коли остаточно утвердилася форма Semeliškės, тепер сказати нелегко, адже, як ми бачили, у перші десятиліття XX ст. ще траплялися варіанти. В офіційному списку назв населених пунктів Литви 1925 р. вже подано форму Semeliškės («Семелішкеська волость»). Після війни варіювання не помічено. Отже, *Samiliškės — одна з найдавніших похідних із посесивним суфіксом -iškės (назв населених пунктів) у Литві. Скаудвіле (2). Історичні відомості пізні — містечко згадується лише від 1766 р. (4: IV), хоча безсумнівно, що поселення існувало й раніше (1: II 5–6). Назва, найімовірніше, походить від особового імені — на це чітко вказує основа skaudvil-. Особові імена з такою основою збереглися в живій мові до наших днів — сучасні прізвища Skaudvilas і Skaudvilė (34: II 733). Безсумнівно, що від цих прізвищ утворилися назви населених пунктів. Передусім це назва села Skaudvilai у волості Кражяй Кельмеського району. Подібним способом утворено й назву села Skaudviliai у волості Куртувенай Шяуляйського району. Вона свідчить про існування (поряд із Skaudvilas) варіантної форми особового імені *Skaudvilis. Інакше кажучи, назва села Skaudviliai утворилася від множини складного особового імені *Skaudvilis. Що таке особове ім’я справді можливе, можна принаймні частково виснувати й із документа волості Батакяй 1645 р. (зберігається в Державному архіві Литви — F. 1671. Ap. 4. B. 321). У ньому близько 19 разів згадується особове ім’я, яке записане досить по-різному, але найважливіше — іноді з твердим польським приголосним l, іноді — з м’яким: Pana Mikołaja Skowdowila (1. 43), Pana Mikołaja Skowdwita (1. 43), Pana Uwojnia j Pana Skowdwila (1. 43), Pan Mikołaj Skowdwil (1. 44), Pana Skowdwila j Pana Uwojnia (1. 44), Skowdwila (1. 45), Pan Mikołaj Bartoszewicz Skowdwil (1. 45), Pan Mikołaj Skowdwil (1. 45), Pan Skowdwil (1. 47); Panu Mikołaju... Bartoszewiczu Skowdwilu (1. 45), Panie Skowdwilu (1. 46), Panu Skowdwilu (1. 47), Pana Skowdwila (1. 47), Pana Mikołaja Skowdwila (1. 48). М’який приголосний l тут, імовірно, не випадковий, адже в усьому документі (написаному тією самою рукою) твердість приголосного l позначається дуже послідовно — це, зокрема, чітко видно з позначення твердого l у всіх випадках в імені Mikołaj. Тому можна припустити, що м’який приголосний l відображає вимову місцевих жителів — не Skaudvilas чи подібну, а *Skaudvilis. Це припущення підтверджує й та обставина, що орудний відмінок особового імені у двох із трьох випадків записано так: Panom Mikołajem Skowdwilem (1. 43), Panom... Skowdwilem (1. 47). Один раз — z Panom Mikołajem...Skowdwilem (1. 44). Написання Skowdwilem підтверджує, що форма *Skaudvilis справді могла існувати— 208 ти. Особливо виразно це показує найменування дружини *Skaudvilio:...i matronie two-jej... Mikołajowej... Bartaszewiczowej Skowdwilewoj... (1. 45). Якби закінчення чоловічого особового імені було твердим, його жіноча форма була б *Skowdwilowoj. Отже, у XVII ст. у Скаудвілесі або прилеглих околицях особове ім’я *Skaudvilis ще могло бути відоме. Чергування кінцевих компонентів основи -as та -is у давніх складних особових іменах є звичним явищем у литовській мові. Точніше кажучи, особові імена з кінцевим компонентом основи -is — це ніби похідні (прикметникові) форми варіантів на -as: Beinoras: Beinoris, Būivydas: Būivydis, Daukantas: Daukantis, Gintautas: Gintautis, Jotautas: Jotautis та ін. Назва містечка Skaudvilė закінчується на -ė. Отже, вона не могла утворитися від Skaudvilo (у такому разі її множина була б *Skaudvilai, як у згаданої назви села Skaudvilai в Кельмеському районі Skaudvilai). Залишається припустити, що назва Skaudvilė може походити від множини варіанта *Skaudvilis. У діалекті множина мала б форму *Skaudvilė. Довге закінчення -ė діалектної форми в тогочасних письмових пам’ятках передавалося простим (коротким) -e: Skaudvile 1850 р., Skaudville 1854 р., Skaudvile 1862 р., Skaudville 1862 р., Скаедвиле 1881 р. (21) та ін. Передусім під впливом офіційної письмової форми *Skaudvile з часом і в живому мовленні утвердилася форма із закінченням -ė: Skaudvilė. Те, що раніше ця назва могла мати форму множини, принаймні частково підтверджують записи Скаедвилам 1892 р., 1895 р., 1915 р. (21) та ін. Стаклішкес (1). Місцевість згадується від кінця XIV ст., а 1513 р. — як містечко (4: IV). Давні написання: in Staghelisken 1375 р. (28: II 106), Stakelisken 1385 р. (там само, 696), въ Стоклишкохъ XV ст. (8: 194), у Стоклишкахъ 1486 р. (8: 242), въ Стоклишкахъ 1487–1489 рр. (8: 267), въ Стоклишкахъ 1488р. (8: 294), в Стоклишкахъ 1490 р. (8: 313), Стоклишскому 1519 р. (99: 1026), Parocho Stakliscensi 1593 р. (21), poddanych stokiškich 1597 р. (57: 481), Stokliski 1665 р., Stokliski 1816 р. (21) тощо. Походження назви неясне. Вважають, що вона походить від загального слова staklės (6: I 394). Однак ця версія походження назви викликає сумніви — насамперед тому, що від загальних слів такої семантики, як staklės, здається, не утворюють похідних із суфіксом -iškės (124: 94–96). Отже, апелятивне походження назви Stakliškių важко обґрунтувати. Тому довелося б припустити, що цей топонім утворений із суфіксом -iškės від особового імені. Таке особове ім’я (прізвище) зафіксоване й у наш час — Staklevičius (з Алове). Однак його основа stakl- та зв’язок цієї основи з лит. staklės знову ж таки викликали б сумніви. Найімовірніше, Staklevičius — скорочена форма від *Stakelevičius, а це прізвище з’явилося б із суфіксом слов’янського походження -evičius від прізвища Stakelė, Stakelis або подібного (34: II 794). Отже, зв’язок назви Stakliškių із сучасним прізвищем Staklevičius (дуже рідкісним — одна родина) також сумнівний. Який же тоді вихід? Відповідь підказують найперші згадки назви в хроніках Тевтонського ордену: Staghelisken 1375 р., Stakelisken 1385 р. З них видно, що давніша основа топоніма, найімовірніше, була не stakl-, а *stakek-. У такому разі первісну форму топоніма *Stakeleškės можна було б вважати похідною із суфіксом 209 -iškės похідні від особового імені, нині прізвища, Stakėlė, Stakėlis тощо. Це припущення видавалося б цілком переконливим, якби ми не знали, що прізвища Stakėlė, Stakėlis є похідними від Stakė, Stakas, Stakys тощо, утвореними за допомогою зменшувального суфікса -el-. Своєю чергою, ці прізвища походять від лит. Stachas, пол. Stacl, біл. Смач, рос. Сташ тощо. А ці, своєю чергою, походять від імен Станіслав або Євстахій (там само, 790). Отже, виводячи назву міста від особових імен Stakėlė, Stakėlis тощо, ми припускаємо, що наприкінці XIV ст. у Литві вже існували не лише хрестильні імена Stanislovas або Eustachijus, а й скорочені форми від них — Stachas, Stakas тощо. Чи могло так бути? Могло, адже відомо й більше подібних випадків. Наприклад, у тих самих описах шляхів хрестоносців згадуються назви сіл Hannusdorf і Ywanendorf (кінець XIV ст.). Hannus і Ywan тут є варіантами хрестильного імені Jónas: Hannus — більше польським, Ywan — східнослов’янським. І ці особові імена вже стали назвами сіл (докладніше див. Onuškis). Тож цілком можливо, що наприкінці XIV ст. у Литві існували імена Stanislovas та Eustachijus, а також їхні варіанти, скорочені форми тощо. Отже, особове походження назви Stakliškių видається доволі вірогідним. Sudárgas (1). На початку XIV ст. існував замок Сударгас, спалений хрестоносцями 1317 р. На початку XVI ст. було засновано село. Магдебурзьке право отримало 1792 р. (4: IV). Місцеві жителі тепер часто вимовляють назву Sudérgas (6: III 305). Здається, ця вимова не нова. Щоправда, хроніки Тевтонського ордену за 1317 р. пишуть Sudargen hof (28: I 590), але, наприклад, в інвентарі Юрбаркського повіту та Нової Валі (Вірбаліса) за 1561 р. назва згадується багато разів і записується лише з suderg-: šiola Svdergow (57: 575), Siolo Sudergi (там само, 576), siolv Svdergom (там само, 577), przy śiele Svdergi (там само, 583, 586, 591, 592, 594, 595, 597, 598, 604, 605, 606, 607, 608, 609, 610, 611, 612, 614, 615, 617, 619). Звісно, з цього не слід робити висновок, що давніша форма назви також мала вигляд із suderg-. Такому припущенню суперечать і пізніші записи (наприклад, Cydargu 1901 р., Cydarpu 1902 р., Sudargi 1912 р. — 21), і форма особового імені, від якого виводять назву містечка, із sudarg-. Дослідники погоджуються, що назва містечка Sudárgas походить від складного особового імені *Sudargas. У цьому випадку маємо єдиний приклад, коли відома також історична особа, на честь якої названо місцевість, — це жемайтський вельможа Sudargas, якого згадують хроніки Тевтонського ордену: ”Mansto et Sudargus et alii nobiles de Samethia” 1308 р. (28: I 174), Sudargus 1311 р. (там само, 177), viri dicti Sudargi 1317 р. (там само, 183), der was ein sun Sudargen (Римована хроніка прусської землі Н. Єрохіна — там само, 560), Manste mit Sudargen (там само, 572), Masie mit Sudargen (там само, 579), Sudargen (там само, 589, 590). Отже, назва містечка походить від однини особового імені *Sudargas. Відомо й більше топонімів такого типу (85). Šakiai (4). Вважають, що на місці теперішніх Шакяя колись було село Шакайчяй, уперше згадане в акті поділу братів О. Тембовських 1599 р. Тут зафіксовано й прізвище Шакайтіс. 1703 р. село Шакайчяй згадується в акті візитації жемайтського єпископа Йонаса Єронімаса Кришпіна. 1719 р. уже згадується і назва Шакяй. 1776 р. Шакяй отримали Магдебурзьке право (6: III 297; 3: III). Історія місцевості показує також, як виникла назва Шакяй. Очевидно, насправді давн- 210 давнішою формою назви міста була Šakaičiai (у живій мові не збереглася). З часом суфікс -aičiai відпав, і залишилося лише Šakiai. Попри те, що така еволюція назви видається цілком правдоподібною, у творенні назв населених пунктів це все ж дуже рідкісне явище. Тому доводиться з’ясовувати механізм цієї своєрідної зміни. Справа в тому, що Дослідниця історії формування литовських прізвищ В. Мацейускене зауважила цікаве, досі майже не досліджене явище: у період стабілізації прізвищ (XVIII—XIX ст.), коли патроніми ставали прізвищами, колишні патронімічні суфікси іноді відкидалися. Це явище особливо характерне для Сувалкії. Один із таких патронімічних суфіксів — -aitis. Наприклад, прізвище із занавицького краю 1715 року записане як Urbantaitis, а 1775 року — вже як Urbantos. Або: прізвище в селі Рамонішкяй нинішнього Шакяйського району 1731 року записане як Stelmokaitis, а 1821 року — вже як Stelmok. Таких прикладів лише з нинішнього Шакяйського району багато (19: 115—116). Отже, колись на місці нинішніх Шакяй, імовірно, жив чоловік із прізвищем патронімічного походження Šakaitis. Те, що таке прізвище справді існувало, засвідчує згаданий документ 1599 року, а також те, що й у наш час у околицях Шакяй траплялося прізвище Šakaitis. Поки прізвище Šakaitis мало суфікс, так і село називали Šakaičiai. Коли мешканці цього села відкинули в прізвищі Šakaitis патронімічний суфікс -aitis, і воно перетворилося на Šakys чи щось подібне, село також почали називати Šakiais. Інакше кажучи, обидві назви місцевості — Šakaičiai і Šakiai — походять від різних варіантів того самого прізвища. Перша — від Šakaičio, друга — від Šakio. Останнє прізвище популярне й нині — його мають близько 60 родин. Отже, Šakiai — це ойконім антропонімічного походження, утворений від множини прізвища Šakys. Такий спосіб творення назв населених пунктів особливо характерний для литовської мови. Šeduva (3b). Згадується з XVI ст., коли 1529 року в Шедуві було засновано церкву. У 1542 році Шедуву вже названо містом, а 1554 року вона отримала магдебурзьке право (4: IV). Порівняно пізня перша згадка свідчить про те, що й поселення з цією назвою не дуже давнє. Походження назви не цілком ясне. Записи в історичних документах дають підстави вважати, що форма Šeduva є пізнішою, утвореною від *Šedava чи подібної. Пор.: Szedów 1542 р., do granicy szadowkiej 1572 р., оць местечка Шадовскаго 1585 р. (21), Шадовский 1590 р. (35: 328), Шадово 1591 р. (там само), Szadowiensis 1646 р. (48: I 284), pod Szadowem 1713 р. (84: 270), Шадово (21), Szadow 1755 р. (48: I 382), Шадовскаго 1764 р. (21), szadowska 1775 р. (54: II 118), Szadowa 1803 р. (65: III 114—116), Szadow 1803 р. (там само, 117—122), Szadow 1816 р., Szadow 1843 р., 1849 р., 1855 р., Шадово 1881 р., Шадовъ 1895 р., Шадово 1915 р. (21). Отже, попереднім варіантом назви, очевидно, було *Šedava або навіть *Šadava. Її можна вважати похідною з суфіксом -ava від особового імені, нині прізвища, Šėdas, Šėdis, Šedys (близько 70 родин), Šadas, Šadis, Šadys чи подібного. Це була б назва місцевості аналогічного творення, як Jonavà: Jōnas, Aleksandravà: Aleksandras, Alizavà: Alýzas (Aloýzas) тощо. Ця словотвірна модель виникла під впливом слов’янських мов, а суфікс -ava тут має слов’янське походження. 211 Яким чином *Šedava (*Šadava) змінилося на Šeduva? Так сталося тому, що подібно змінювалася чимала кількість назв місцевостей Литви із суфіксом -ava. Але це вже топоніми іншої природи — давні утворення литовського (балтійського) походження, у яких і корінь, і суфікс -ava литовські: Linkuva — Linkuvė, Dotnuva — Dotnuvė, Bartuva — Bartuvė, Vėrduva — Vėrduvė тощо. Тож цілком можливо, що до цієї хвилі змін долучився й топонім *Šedava (*Šadava), утворений дещо інакше, гібридним способом: разом з іншими назвами його суфікс -ava змінився на -uva. Šešuoliai (2). Місцевість відома з 1334 року, коли Шешуоляй обложили мечоносці. У 1398—1420 роках згадується село Шешуоляй, у 1478 році — маєток, у 1539 році — волость; 1567 року засновано церкву й містечко (4: IV). Походження назви ясне — вона утворилася від множини назви річки Šešuolė (ліва притока Сесартис). Це звичайний спосіб творення назв населених пунктів, пор. Dūklą річка: Dūklos містечко, Anykštą річка: Anykščiai місто, Viešintą річка: Viešintos містечко, Kamaną річка: Kamanai містечко, Žiežmarą річка: Žiežmariai містечко. Сумніви може викликати лише сама форма Šešuoliai, адже з сучасних вимов відомі вимова Šašuoliai — містечко — і Šašuolė — річка. Ця форма потрапила й до офіційного словника гідронімів Литви (58: 102). В іншому офіційному переліку топонімів назву містечка вже подано як Šešuoliai (66). То яка ж форма давніша, первинна? На це запитання передусім допомагають відповісти численні дані історичних джерел: Sicculen 1334 р. (28: II 67), Ѕессолен 1375 р. (там само, 105), Schechuli 1425 р. (67: 121), Schescholi 1449 р. (там само, 217), Scheszule 1478 р. (там само, 364), Scheschuhy 1495 р. (там само, 499), Szeszole 1539 р., в Шевосолъ 1567 р., Szeszole 1572 р., Шешово 1567 р., Шешовское 1567 р., Шешовское 1618 р., Szeszuli 1652—1672 рр., Szeszepri 1726 р., Szeszole 1784 р., Szeszolki 1784 р., Szeszolli 1830 р., Шешоли 1864—1865 рр., Шешоли 1873 р., Шешольки 1874 р., Шешоли 1895 р., Шешоли 1905 р. (21) та багато інших. Особливо важливі місцеві документи — інвентарі XVI—XVII ст., у яких наведено назву Шешуоляй, адже вони краще за інші можуть відображати вимову мешканців цього краю. Серед них — дані інвентарю 1554 року (57): ziem szyszolskich, ziem szeszolskich, ziem szeszolskich, y szeszolskiey (с. 72), Szeszolskiego, y szeszolskich (с. 74), szeszolskiey, Szeszolskiego (с. 101), y szeszolskich (с. 105). Подібно назву записано й у документах XVII ст. (70): Szeszol 1696 р. (с. 410), w Szeszolach 1696 р. (с. 410), Szeszolskiego 1698 р. (с. 424), w Szeszolach 1698 р. (с. 424). Записи назви на планах містечка свідчать майже про те саме: Шешолъ 1850 р. (1: VII 43), Шешоль 1850 р. (там само, 44), Шешолы 1869 р. (там само, 45), Шешоли 1869 р. (там само, 46). Ці дані історичних документів дають змогу зробити безсумнівний висновок, що давнішою, первинною формою назви містечка (і річки) була форма із šeš-: Šešuolą, Šešuoliai. Установивши це, слід з’ясувати, коли й чому в сучасному мовленні мешканців цієї місцевості та деяких околишніх сіл з’явилася форма із šaš-: Šašuolą, Šašuoliai (71: 167). Важко встановити, коли форми із šaš- уперше з’явилися в історичних джерелах. Найдавніший відомий мені запис датується 1507 роком: в Шаволе 212 (2: I 229). А загалом, як ми бачили, традиція писемних джерел чітка — вживати форму із Šeš-. Принаймні назва містечка, офіційно, здається, інакше й не вживалася — «Заселені місцевості Литви» подає форму Šešuoliai (33: 504), інші офіційні списки — також Šešuoliai (72: 168; 73: 508), Šešuoliai (66: 302). Для літературної мови, мабуть, уперше форму із Ša- (Šašuola, Šašuokiai, Šašuoliai) рекомендував «Словник литовського правопису» 1948 року (74: 422). Пізніше її підтримав А. Саліс (13: II 253—254; 555), а також деякі інші видання. Однак офіційною залишилася форма Šešuoliai (66: 302; 73: I 369; II: 418). Діалектна форма Šašuoliai, очевидно, не закріпилася, бо навіть місцеві мешканці не вживали її повсюдно ще 1957 року. Дослідники діалекту Šešuoliai записали таке речення: «Važiavom Šešuolykų dvaran» (76). Крім того, у цих місцях трапляються, хоч і доволі спорадично, випадки переходу початкового še- у ša-: šašius «šešius», šaši «šeši», šapetys «šešetys» (77: II 104), šašiolika «šešiolika» — це слово 1957 року записала Е. Грінавецькене в сусідньому селі Ulyčeliai (76). Усе це свідчить, що форма Šašuoliai може бути порівняно пізньою: вона виникла внаслідок можливого переходу še- у ša-, народної етимології (пор. лит. šašas, šašuoliai «той, хто вкрився струпами» тощо) і, зрештою, особливо форми із ša- у писемних джерелах — під впливом слов’янських мов, адже помічено, що в документах, написаних слов’янськими мовами, початкове še- у цьому та інших топонімах часто передається як ša-: Шапужы (Šešupė) 1559 року, Шапуня (Šešupė) 1873 року (21), Шадово (Šeduva) XVI ст., Шапужуца (Šešūvis) XVI ст. (35: 328—330), Szaszawa (Šešuva) 1784 року, Шапужны (Šeškūnai) 1905 року, Szaszkinnie (Šeškynė) 1939 року (21) та ін. Шяуляй (4). Вважають, що місто почало формуватися наприкінці XI століття. У хроніках хрестоносців і мечоносців Шяуляй згадується після знаменитої битви при Сауле 1236 року — назва записана як Saule, Saulia, Saulen. Безсумнівно, йдеться саме про назву Šiauliai, а битва дістала назву битви при Сауле пізніше, вже в наш час. Це варіант назви Šiauliai, згаданий у хроніках і прочитаний буквально, лише трохи адаптований до литовської мови. Щоправда, вважали, що битва при Сауле відбулася не біля Шяуляя, а в Латвії, біля Vecsaulė. Але К. Буґа довів, що битва при Сауле відбулася в Литві (2: III 263). Те, що згадувані в хроніках назви Saulia, Saulen і сучасна назва Šiauliai — це одна й та сама назва, підтверджують дані джерел: у німецькому документі, написаному латиною 1254 року, про поділ Земгалії між ризьким архієпископом і орденом згадано місцевості Opiten і Saulen. Зрозуміло, що це Upytė і Šiauliai. У хроніці Вартберґе зазначено, що 1358 року орден зруйнував замок Dobitzen in Saulia. Безсумнівно, Saulia — це Šiauliai, а Dobitzen — можливо, Padubysys (6: III 9—11; 4: IV). У 1522 році Šiauliai згадується як центр волості, у 1524 році — як містечко, а в 1636 році — як місто (4: IV). Походження назви не цілком зрозуміле. Однак найімовірніше, це назва за місцем походження, утворена від множини особового імені — нині поширеного (понад 160 родин) прізвища Šiaulys. Таке творення назв населених пунктів особливо характерне для литовської мови. Швекшна (1). Згадується від XVI століття (3: III). У 1509 році Švekšna — маєток і містечко жмудського старости Кенсґайли (4: IV). Безсумнівно, назва містечка має гідронімне походження. Вона, очевидно, виникла від давнішої назви нинішнього струмка Švėkšnalė (права притока Ašva) — *Švėkšna. 213 Таку форму цілком можна припустити, про що свідчить назва річки Švėkšna в околицях Vaiguva (притока Knituja). Крім того, в історичних документах спочатку згадується не назва містечка, а назва річки: Swejsna, flys 1384 року (1: II 26; 55: 68). Пор. також запис 1880 року: «przyjmuje...Szweksznie, Wilkupis» (21). Отже, назва містечка Švėkšna походить від назви річки *Švėkšna. Хоча походження назви зрозуміле, сумніви викликає її форма. Через кілька років після першої згадки назви річки в тих самих описах шляхів Тевтонського ордену до Литви знаходимо іншу форму назви: von der Sweten 1387 року (55: 68); можливо, *Švekšla чи подібну. А. Саліс припускає, що Švėkšna мала паралельну форму, зафіксовану й у пізніших джерелах, наприклад на мапі Жемайтії 1526 року: Swyeesny і Schwegsten (1: II 29), у словнику топонімів Жмудської землі XVI століття Я. Спрогіса: Швекшины і Швекшмы, Швекшине і Швекшмы (35: 330). Паралельна форма, очевидно, зберігалася досить довго — пор. do Schwerkstenau 1790 року (21), однак у XVIII–XIX століттях виразно переважає сучасний варіант: Szweksznianskey 1695 року, do Szwekszni 1784 року, Szweksznianska 1784 року, Szwelksznis 1843 року, in Szweksznie 1843 року, Szweksznie 1854 року, Szweksznie 1855 року, Швекшане 1895 року, Швекшины 1892 року, Швекшмы 1915 року (21) та ін. Швенчоніс (3). Вважають, що вже у XIII столітті Švenčionys був центром волості. На початку XVI століття це був маєток Вітовта Великого, де 1414 року Вітовт збудував церкву. У 1486 році Švenčionys уже називається містечком (3: IV; 4: IV). Походження назви неясне. Можливі два способи її утворення. Перший — назва є похідною з суфіксом -onys від назви озера Šventas. Крім того, у системі озер Šventas — Ilgys — Miškinis — Juodynas та інших, здається, була річечка на ім’я Šventė. Водночас не вдалося встановити, яка саме це річечка і як вона називається нині. Назви населених пунктів такого творення досить поширені у Східній Литві: річка Merà: село Meriõnys у волості Pabradė, районі Švenčionys; річка Svylà: село Svyliónys у волості Adutiškis, районі Švenčionys; річка й озеро Mylė: село Myliónys у волості та районі Švenčionys; річки Mėžia, Mėžė: село Mėžiónys у волості Adutiškis, районі Švenčionys, та ін. Отже, щодо способу творення сумнівів немає. Однак перелічені села розташовані біля річок або неподалік від них, чиїми назвами їх названо. А озеро Šventas (річка Šventė) лежить за кільканадцять кілометрів на північ від Švenčionys, тому зв’язок між назвою озера (річки) і міста викликає певні сумніви. Але він не виключений, якщо припустити, що перші мешканці Švenčionys прибули з околиць озера Šventas (або річки Šventė). Отже, аргументи на користь гідронімного походження назви міста досить вагомі. З іншого боку, аж ніяк не можна відкидати припущення, що назва міста Švenčionys має антропонімне походження — вона могла утворитися від множини особового імені, нині прізвища Švenčionis. Це один із найпоширеніших способів творення назв населених пунктів у литовській мові (село Butrimai: Butrimas, село Antėnai: Antėnas, село Morkūnai: Morkūnas тощо). Однак прізвище Švenčionis, принаймні в наш час, в околицях Švenčionys не зафіксоване. Воно загалом рідкісне — лише п’ять родин: три з околиць Kaišiadorys, по одній — з околиць Jieznas і Joniškis. Тож можна припустити, що місце походження прізвища Švenčionis — десь поблизу Kaišia- 214 дорис — Jiezna. У цих місцях є кілька озер із назвою Švenčius: в околицях Аукштадваріса, Онускіса, Вієвіса. Крім того, неподалік від Семелішкіса є озеро, яке має назву Švenčius. Природно напрошується думка, що саме прізвище Švenčionis може бути топонімічним — похідним від назви озера Švenčius або Švenčius за допомогою суфікса -onis. У такому разі гідронімічне походження назви міста Švenčionys видавалося б переконливішим. Таураге (3b). В історичних джерелах уперше згадується 1507 року, коли було збудовано церкву. Таураге вже позначене на морській мапі, складеній О. Магнусом 1539 року (3: IV). Відтоді значення міста постійно зростало. Місто виросло біля закруту річки Юри. Східною околицею Таураге протікає інший струмок — Берже̇. Слід наголосити, що, крім міста Таураге, у Литві є ще чотири місця з назвою Таураге: лука біля Жареная (Тельшяйський район), лука біля Гелвонів (Ширвінтський район), городище біля Тришкяя (Тельшяйський район), хутір в околицях Курклів (Анікщяйський район). Назва всіх п’яти місць Tauragė є складною, утвореною зі слів tauras і ragas: *Taur-ragė. Як відомо, у давнину в лісах Литви водилися великі рогаті звірі — зубри. Значення цих тварин для литовців, мабуть, було надзвичайно великим, адже лише топонімів, що походять від слова taūras, у Литві є кілька десятків: Taurakalnis, Taurakalnis (гори), Taurija, Taurė (річки), Taurinė, Tauriškė, Taurūtė (луки), Tauresnė, Taurėlis (озера), Taurai, Taurėlaukis, Taurinė, Tauriščiai (села) та багато інших. Друге слово назви місцевості *Taur-ragė, rãgas, означало не ріг тварини, а кут, вигин, дугу. Отже, первісне значення топоніма Taur-ragė було «ріг зубра» або «кут зубра» — очевидно, так називали місця, де зубри водилися, жили, паслися тощо. Отже, усі п’ять литовських Tauragės — це місця, кути, роги, де водилися зубри. Що ж до назви міста Tauragė, то вона могла походити від закруту річки Юри (рогу), який колись міг називатися «Ріг зубра» або «Ріг зубрів». Із цього словосполучення згодом, певно, й розвинувся складний топонім Tauragė. Тельшяй (3). У хроніці Тевтонського ордену за 1317 рік згадується долина Тельшяя (Talsa) (6: IV 28—29; 3: IV). Поселення згадується 1398 року. У XV столітті згадується маєток Тельшяя, 1527 року — волость (4: IV). Гідронімічне походження назви міста безсумнівне — найімовірніше, вона утворилася від множини назви річки, що протікає повз місто, Tėlšė або Telšė (у 1597 році назву річки записано як Telszua). Хоча можливо, що колись існувало озеро з назвою *Telšys чи подібною — 1584 року його записано як Teaswa (згадане Я. Спрогісом). Можливість існування назви *Telšys підтверджує і те, що назву річки «Slownik geograficzny...» (кінець XIX століття) подає саме в такому вигляді — Telszys (2: III 242). Хай там як — чи від назви річки, чи від назви озера утворилася назва міста Telšiai — у будь-якому разі це топонім гідронімічного походження. У Литві маємо безліч назв населених пунктів, утворених від множини назви річки чи озера: озеро Jūžintas: Jūžintai, Kriaunà річка: Kriaunos, Širvinta річка: Širvintos, Kamajà річка: Kamajai. 215 Утена (3b). Перша звістка про Утену походить із часів Міндовга — 1261 р. згадується Утена (Utten). У 1416 р. збудовано церкву, а з XIV ст. Утена стала староством (6: II 8—9; 4: 4). Назва міста, безперечно, має гідронімічне походження. Вона є однією з численної родини топонімів із основою uten-: оз. Utenėlis Утена, с. Utenaitė або р. Utenėlė у місті Утена, що витікає з оз. Утенайтіс, оз. Utenos в околиці Таурагная — від нього за допомогою зменшувального суфікса -ykštis утворено назву розташованого там же меншого озера Utenykštis. Від назви річки Utenėlė утворилася назва села Utenėlė. Початок назві міста Utenà, найімовірніше, дав давніший варіант назви річки Utenaitė або Utenėlė — *Utena. Отже, існувала назва річки *Utena. Не змінюючись, вона перетворилася на назву міста Utenà. Це поширений спосіб творення назв населених пунктів: р. Rūsnė: м. Rūsnė, р. Vilnia: Vilnia (давніша форма назви Vilnicus), р. Dysna: с. Dysna тощо. Коли назва річки *Utena перетворилася на назву міста Utenà, назва річки трансформувалася — отримала зменшувальні суфікси -aitė, -ėlė: Utenaitė, Utenėlė. Це також звичне явище в литовській мові (докладніше див. Utenergė). Валькінінкай (2). Поселення відоме з XIV ст. У 1418 р. згадується маєток і містечко Валькінінкай, у 1503 р. — волость, у 1516 р. — місто. У 1571 р. отримало магдебурзьке право (4: IV). Походження назви неясне. Насамперед можуть виникнути сумніви щодо початку слова valk-, оскільки в польській мові нині утвердилася форма без приголосного u: Olkieniki. Однак, очевидно, ця форма вторинна, пізніша. Як вона виникла, досить переконливо довів Я. Отрембський. На його думку, польське Olkieniki, як і деякі інші топоніми подібної структури (наприклад, Varėna — польське Orany), унаслідок хибної декомпозиції виникло зі словосполучення «w- Wolkienikach», «w- Wo- ran-ch». Композит «w Wo-» можна було вимовляти лише як «Wo-». Коли приголосний w сприйняли як префікс, форми *W-olkienikach, *W-oranach розклали на два компоненти W Olkienikach, W Oranach, другі компоненти яких (Olkienikach, Oranach) згодом утвердилися як самостійні назви (80: 118). Ранніші записи також свідчать, що корінь valk- справжній. Вважається, що поселення вперше згадується в листі Ягайла до Скиргайла 1387 р.: «на елнука тая волость». Я. Якубовський, очевидно, небезпідставно вважає, що такий запис є помилкою редакторів, які готували текст до друку, — в оригіналі мало бути волкинницкая волость(81: 25). Пізніше впродовж тривалого часу переважає форма з valk-: у Волкинниках 1450 р. (8: 58), у Волкинках 1466 р. (там само, 74), ў Волкиноках 1475 р. (там само, 33), и Волкиноках 1495 р. (там само, 628), Wolkininki 1503 р. (1: II 57), Волкинники 1516 р. (83: XXV; додаток 27), Волкинники 1541 р. (65: I 36), з Волкинник 1557 р. (62: 563), до Волкинниц 1563 р. (там само, 710), з Волкинник 1564 р. (там само, 762), з Волкинник 1566 р. (там само, 826), у Волкинниках 1597 р. (8: 6) тощо. Коли починає з’являтися форма з olk-, точно встановити важко, але очевидно, що досить пізно. Безсумнівно, у XVIII ст. її вже вживали, пор. Olkieniki 1784 р. (21), Олькеникского 1835 р. (1: II 71), Олькенники 1861–1865 рр. (21) тощо. Про назву можна сказати, що вона має суфікс -inink- і корінь valk-. У говірці відомі й інші варіанти — Valkininkai, Valkinýkas. Як свідчить згаданий запис Wolkininki 1503 р., суфікс -inink-, очевидно, досить давній. 216 Однак важко сказати, що спочатку означав цей похідний утвір із суфіксом -inink- (-inyk-). Можна лише припустити, що, найімовірніше, його утворено від якогось іншого топоніма з коренем valk-. Для Південної Литви особливо характерні утворення із суфіксом -inink- від гідронімів: с. Angininkei, Алітуський р-н; оз. Angų, с. Dėlgininkai, Лаздійський р-н; оз. Dūlgas, с. Dūgininkai, Варенський р-н; оз. Ignis, с. Spenglininkai, Тракайський р-н; оз. Spengla, с. Strevininkai, Кайшядорський р-н; р. Širėva та ін. Однак річки чи озера на ім’я *Valka, *Valkys тощо, принаймні нині, поблизу Валькінінкая невідомі. Тож залишається припустити, що назва Валькінінкай утворена за допомогою суфікса -inink- від назви якогось іншого місця — болота, лісу, луки тощо. Таких назв у Південній Литві безліч: пасовище Valką в околиці Рудні, лука у Варенській околиці, ліс у Кайшядорській околиці, болото в околиці Аукштадваріса, струмок в околиці Камене, лука в околиці Марцинконіса, лука в околиці Шальчинінкая, лука Valkos в околиці Даугая, ліс в околиці Дівенішкес, поле в околиці Виденяя тощо. Зрозуміло, встановити, від назви якого саме з цих (чи інших) місць утворилася назва Валькінінкай, неможливо. Велюона (3). Одне з найдавніших і найважливіших поселень Литви. Вважається, що на місці нинішньої Велюони до 1315 р. існував замок Юнігеда, з початку XV ст. — повіт Велюона, а з 1421 р. — місто (4: IV; 6: II 328—340; 3: III). «З 1315 р. вже згадується замок Велюона: Wilhun 1315 р., Welun 1336 р., Welow 1337 р., Welum 1339 р., castrum Wilawense 1343 р., castrum Welun 1348 р., Welun 1357 р., 1360 р., 1362 р., 1363 р., 1364 р., 1367 р., ort Welunenfell 1394 р., der Welone 1416 р., Weluna 1416 р., 1417 р., Welona 1418 р., Wolona 1418 р., Weluna 1419 р., Willun 1430 р., oma Велионы 1493 р., Безионское волости 1528 р. тощо (55: 71);» Назва міста походить від назви річки Велюона (права притока Німану). Вільнюс. Нині переважає думка, що назву Вільнюса вперше згадано 1323 р. у листах Гедиміна до німецьких міст і монастирів. В одному з них написано: ”in civitate nostra regia Vilna” (”у нашому королівському місті Вільнюсі”). Отже, на той час Вільнюс був уже не лише великим містом, а й столицею. Зрозуміло, що від початку заснування міста до перетворення його на столицю мало минути чимало часу, але скільки саме — наразі невідомо, тому датою заснування Вільнюса поки що вважають 1323 р. Щоправда, іноді припускають, чи не згадується Вільнюс в одному англосаксонському документі, початок укладання якого сягає X ст. У пізніше вставленому до цього документа «списку народів» читаємо: ”Violena and Vilna and Vala rices” (”rices” тут означає «королівство, область»). Існують думки, що, можливо, Violena і Vilna — це наші «Велюона і Вільнюс», але через брак доказів поки що це лише припущення (13: II 173). Після 1323 р. назва Вільнюса дуже часто згадується в історичних документах, наприклад, у хроніках ордену: ante Vilnam 1365 р. (28: III 84), Vilnee 1365 р. (там само, 86), vor die Wilne 1367 р. (там само, II 560), Vilne 1377 р. (там само, III 112), in Vilna 1377 р. (там само, 104), in Vilna 1381 р. (там само, 117), de Vilna 1382 р. (там само, 122), Vilne 1390 р. (там само, 165), Wilne 1414 р. (там само, 447, 448); в інших документах: to de Vilne 1323 р. (13: 173), Wilne 1397 р. (67: 50), Wilne 1398 р. (там само, 64), Vilna 1387 р. (там само, 6, 10), Vilna 1469 р. (там само, 304), Vilna 1486 р. (там само, 404), 217 Vilna 1493 р. (там само, 464), Vilna 1503 р. (там само, 649), ę Busne 1421 р. (136: 33), na Busne 1430 р. (там само, 34), y Buksen 1421 р. (там само, 56), na Busne 1430 р. (там само, 57), во Вильне, к Вильну, нар. Вилни 1446 р. (там само, 61), во Вилно, к Вилну, из Вилки 1446 р. (там само, 62), в Вильне, к Вильну, у Вильни, Вильно, з Вильны, кінець XV — початок XVI ст. (там само, 85–86), у Вильны 1510 р. (99: 3–6), у Вильны 1511 р. (там само, 68), у Вильны 1513 р. (там само, 34), у Вильны 1533 р. (62: 44), у Вильны 1529 р. (там само, 76), у Вильны 1542 р. (57: 21) do Wilnia 1554 р. (там само, 131), (w) Wilnie 1560 р. (там само, 139), y Вильне 1592 р. (там само, 330), (w) Wilnie 1597 р. (там само, 479), w Wilnie 1550–1552 рр. (там само, 558) тощо. Отже, переважною формою в давніх історичних документах є Vilnia. Це не випадковість і не помилка. Виявляється, що й у живому мовленні мешканців Східної Литви раніше широко вживалася форма Vilnia (наголос на голосному i першого складу). Така форма вживається подекуди й у наш час (поблизу Рамігали, Гелвонів, Шедуви, Гервечі та деінде). Немає сумнівів, що форма Vilnia — справжній факт живого мовлення. Латиське Vilya лише підтверджує це. Щодо походження назви нині вже не виникає значних сумнівів — вона походить від назви річки Vilnia. Так із найдавніших часів називали ліву притоку Няріс, яку тепер часто називають Vilnelė. Але ця Vilnelė — нова назва, утворена від польської форми Wilenka. Пояснити, як і коли це сталося, а також яким є зв’язок Vilnia з другою назвою Няріс — Vėlija, нелегко. Докладніше про це див. статтю «Назви річок Neris і Vilija» (у цій книзі, с. 230). Утворення назв населених пунктів (міст, містечок, сіл тощо) від назв річок і озер дуже характерне для литовської мови. Непоодинокі й такі випадки, коли назва річки чи озера стає назвою населеного пункту без жодних словотвірних засобів: Rūsnė — від назви річки Rūsnė, Dysna — від назви річки Dysna, Dūkštas — від назви озера Dūkštas, Alovė — від назви річки Alovė тощо. Отже, від назви річки Vilnia постала назва міста Vilnia. Але, як відомо, у літературній мові вона не закріпилася — її місце посів інший варіант цієї назви, Vilnius. Він також не новий — його вже вживали М. Дауґша («Постилла», 1600 р.), Д. Клейн («Граматика», 1653 р.) та інші зачинателі нашої писемності. Отже, залишається з’ясувати, яким чином поряд із давнішою формою Vilnia виникла форма Vilnius. Хоча тут не все зрозуміло, можна припустити, що причин було кілька. Насамперед, мабуть, слід наголосити, що закінчення -ius у топонімах досить характерне для литовської мови: назви річок Skródžius, Várus, Vỹčius, Slánkius, Skričiùs, Vingrius тощо; назви озер: Tvanùs, Gilius, Švenčius, Stìklius тощо. Поряд із формами на -(i)us та сама назва іноді може мати варіант з іншим типом основи: Rìngus — Ringą, Gilius — Gìlis, Božius — Božą, Niedùs — Niedis. Однак, мабуть, найважливішою причиною, що активізувала характерну для литовської мови зміну основи (Vilnia — Vilnius), було написання назви Vilnius із закінченням -o. Такі форми дуже давні, наприклад, Wilno 1324 р. (13: 173), Vilno 1381 р. (28: II 718), Wylno 1397 р. (67: 8), Wylno 1449 р. (там само, 216) тощо. Причини їх виникнення не цілком зрозумілі. Найімовірніше, вони 218 утворилися в польській мові як закономірний відповідник білоруських слів із ненаголошеним закінченням a: біл. Смецка — пол. Stećko, біл. Адамка — пол. Adamko, біл. Бенька — пол. Bienko тощо. Форми назви Vilnius із закінченням -a відомі здавна й численні: Vylna 138⁰ р. (67: 6, 10), 1469 р. (там само, 304), 1486 р. (там само, 404), 1493 р. (там само, 464), 1503 р. (там само, 649) тощо. Отже, форма із закінченням -a в польській мові перетворилася на форму із закінченням -o. Власні назви, які в польській мові пишуться із закінченням -o, закономірно отримують у литовській мові закінчення -(i)us: пол. Stańko — лит. Stańkius, Stańkus, Stónkus; пол. Staszko — лит. Stāškus, Stoškus; пол. Paszko — лит. Poškus тощо. Очевидно, ця модель пристосування в литовській мові власних назв зі слов’янських мов, насамперед польської, сприяла й перетворенню Vilnios на Vilniumi. В історичних документах зафіксовано й інші варіанти назви Vilnius. Особливо часто орденські хроніки вживають форму без приголосного n після l: Wille 1365 р. (28: III 84, 550, 552), die Wille 1377 р. (там само, II 223, 590; III 105), contra Willam 1377 р. (там само, III 589), in Wyllam, Willen 1379 р. (там само, II 605), die Wille, czur Wille, der Wille 1379 р. (там само, 712), vor die wille 1381 р. (там само, 607), Willam castrum 1382 р. (там само, 611), burg. Wille 1382 р. (там само, 602) тощо. Загалом слід сказати, що в орденських хроніках форми без приголосного n після l трапляються частіше, ніж усі інші (106: 65—67). А. Саліс зазначає, що Віганда Марбурзького назву Vilnius згадує близько 20 разів: пише Wille, Wylle, Willa, Wylle, і лише один раз Wilna (13: 174). В одному місці цей хроніст пояснює: «Post hec transeunt in Wyllam, Willen vulgariter» 1379 р. (28: II 605). У німецькомовних документах Лівонського ордену також трапляються форми без n (Villen 1422 р., Vyllen 1427 р.). Спираючись на цей факт, А. Саліс припускає, що слово «vulgariter» у хроніці могло бути вжите у значенні «німецькою» (а не «народною мовою», «звичайно» тощо) (13: 174). Очевидно, це суто німецьке явище, яке потрапило до документів, написаних іншими мовами (наприклад, латиною), з німецької мови. Як воно сформувалося в німецькій мові, невідомо. Можливо, як вважає А. Саліс, це наслідок слабкої відміни в німецькій мові (там само). Давні писемні джерела знають іще один варіант назви Vilnius, із приголосним d після l: für die Wilde, die statt Wilde (28: II 588), für die Wilde (там само, 576), vnd zur Wilde, zur Wilde (там само, 621). Усі ці написання належать хроністові початку XVI ст., який широко використовував утрачений рукопис хроніки Віганда Марбурзького, — вони містяться в коментарях або додатках К. Шютца. Тому, найімовірніше, це переробка цим істориком форм Wille, Willa чи подібних (13: 174). Форма Wilde із хроніки Віганда Марбурзького згодом потрапила й до деяких інших писемних джерел. Virbālis (2). Virbalis почав розбудовуватися на початку XVI ст. — після того, як договором у Мельно 1422 р. було встановлено західний кордон Литви. Тоді вздовж усього кордону почали засновувати поселення, передусім застави. До XVIII ст. Virbalis офіційно називали Nova Volia, хоча паралельно вживалася й назва Virbālio. Населений пункт згадується у списку непривілейованих міст ВКЛ за 1529—1567 рр. У 1593 р. отримав магдебурзьке право й герб (3: III; 6: III 379). Вважають, що назву Virbālis уперше згадано 1559 р. (там само). У 1558—1560 рр. містечко було виміряне. У 1560 р. Сигізмунд Август розпочав 219 У повідомленні про результати вимірювань записано: Вирбилово (1: VIII 76). Пізніше утвердилася основа virbal-: do Вирбалова 1565 р. (62: 804), Wirbaliske 1595 р. (1: VIII 84), Wierzbołow 1613 р. (там само, 85), Wirbaliski 1679 р. (там само, 88), Wierzbołow 1738 р., Верболова 1753 р., 1779 р., Wierzbałowen 1760 р.; Wirballen 1798 р., 1816 р. (21). У польській мові утвердилася форма Wierzbołowo або Wierzbołów, нім. Wirballen, лит. Virbalis (13: II 564). К. Буга наводить форму Virbalius (2: II 19). Отже, основа назви містечка, без сумніву, — virbal-. В Литві є й інші назви місцевостей із virbal-. Virbalai с. Йонавського р-ну, с. Лаздійського р-ну, с. Пасвальського р-ну, с. Укмергського р-ну, с. Скуодаського р-ну; Virbališkiai с. Каунаського р-ну, с. Купішкіського р-ну; Virbaliūnai с. Батнявської волості Каунаського р-ну, с. Раудондварської волості Каунаського р-ну. Усі вони, найімовірніше, походять від особових імен — нинішніх прізвищ — Virbalas, Virbalis. Щодо назви містечка Virbalis, то вона утворилася від однини особового імені Virbalis. Такий спосіб творення назв населених пунктів досить звичний для литовської мови (85): пор. Sudargas с. Шакяйського р-ну: Sudargas, Skuodas м.: Skuodas, Kavárskas м. Анікщяйського р-ну: Kavárskas тощо. Походження Virbálio від особового імені підтверджують також форми із суфіксом -išk-: Wirbaliske 1595 р., Wirbaliski 1679 р. Це похідні із суфіксом -išk- від особового імені Virbalis. Польські форми Wierzbołowo, Wierzbołów свідчать про те саме — пор. польські Adamowo: Adam, Aleksandrowo, Aleksandrów: Aleksandr, Augustowo, Augustów: August тощо. Крім того, відомо й інші випадки, коли замість давніших литовських форм із -išk- у польській мові утвердилися похідні з -owo: Adamiški с. 1784 р. — Adamowo 1939 р., Alexandryszki с. 1784 р. — Aleksandrowo 1939 р., Janiszki с. 1784 р. — Janowo 1939 р. (86: 385). Zarasai (3ᵇ). Від XIII до XVIII ст. ця місцевість належала Віленському єпископу. Наприкінці XIV ст. згадується маєток Зарасай, 1522 р. — містечко (4: IV). Назва міста Zarasai офіційно вживалася до 1836 р., коли за наказом царя місто охрестили російською назвою Novoaleksandrovsk. Так його офіційно називали до 1918 р. Після здобуття Литвою незалежності 1919 р. місто отримало ще одну офіційну назву — Ežerėnai; вона зберігалася до 1929 р., коли після тривалих суперечок і протестів фахівців місту повернули стару назву Zarasai. Хоча варіант Ežerėnai офіційно почали вживати з 1919 р., подібні спроби були й раніше. Наприклад, близько 1902 р. К. Яунюс пропонував називати Зарасай Ežerūnai. Такі пропозиції виникли через цілковите непорозуміння. Адже польською мовою Зарасай здавна (перший відомий запис датується 1522 р.) писали Jeziorosy. Ця назва Jeziorosy звучить досить подібно до Zarasai — насправді це певне семантичне й фонетичне переосмислення литовської назви Zarasai або навіть *Azarasai. Тому, коли задумали повернути колишню назву Новоалександровську Novoaleksandrovskiui, підозрілими здалися не лише Jeziorosy, а й Zarasai. Не розібравшись, разом із Jeziorosy відмовилися й від Zarasų, натомість обравши штучну назву Ežerėnai, якої місцеві жителі ніколи не вживали. Що означає Zarasai, добре пояснили К. Буга (2: II 19–21) та пізніші дослідники. З їхніх праць видно, що Zarasai — це назва місцевості, що походить із селонської мови. У селонській мові приголосний ž вимовляли як z. Отже, слово ežeras «озеро» селони вимовляли як *ezeras, *ezaras або подібно. Від цього слова за допомогою суфікса -asas утворилася назва озера, 220 яка селонською звучала як *Ezerasas чи *Ezarasas. Творення назв озер за допомогою суфіксів -asas, -esas було властиве селонам, наприклад: Čėdasas < *Ked-asas (Панемунис), Svėdasas (Свядасай), Būdasas (Вижуонос), Brādasas (Утена), Laūkesas (Шмалвос). Від множини назви озера *Ezerasas або *Ezarasas утворилася назва поселення (пізніше — міста) *Ezerasai або *Ezarasai. Такий спосіб творення назв населених пунктів цілком природний і для північно-східної Литви: Svėdasas оз.: Svėdasai м-ко, Čėdasas оз.: Čėdasai с., Jūžintas оз.: Jūžintai м-ко тощо. Назва поселення *Ezerasai чи *Ezarasai після зникнення селонів у місцевій литовській вимові перетворилася на *Azarasai. Так розірвався етимологічний зв’язок між колишнім селонським загальним словом *ezeras, *ezaras і *Azarasai. Через це назва місцевості скоротилася, утративши початковий голосний a: *Azarasai перетворилося на Zarasai. Такі випадки скорочення трапляються й деінде: назва озера Asavilas (Пабраде) перетворилася на Savūlas, слово ašūklės «смородина» — на šūklės, слово elementorius — на lementorius, особове ім’я Erāzmas — на Razmą, Razmų, Rāzmus тощо. Отже, назва міста Zarasai — давній балтійський топонім, один із найвиразніших пам’ятників мови селонів — зниклого балтійського племені. Žagarė (2). В історичних джерелах згадується 1253 або 1254 р. (записано Sagera). Сучасна Жагаре утворилася з двох окремих містечок — Старої Жагаре та Нової Жагаре, які існували до кінця XIX ст. У 1496 р. згадується маєток Старої Жагаре. У першій половині XVI ст. на правому березі річки Швете виросла Нова Жагаре, яка вже 1547 р. називалася містечком (4: IV). У джерелах 1592–1595 рр. Жагаре називається містом (3: III). Žagarė — повторювана назва місцевості в Литві: Žagarė — село Расейняйського р-ну, село Вільнюського р-ну, частина містечка Тіркшляй. Крім того, відомо кілька незаселених місцевостей із цією назвою: ліс Жагаре у волості Судейкяй, болото в волості Моцкенай Утенського р-ну, лука у волості Пабайскас, місцевість у лісі волості Куршенай (лісництво Пажижме). Ці назви місцевостей, очевидно, є похідними від загального слова žagaras із закінченням -ė, що означає «сухий прут, хмизина, хмиз». Первісне значення могло бути «місце, багате на хмиз, місце, де багато хмизу» тощо. Крім Жагаре, відомо багато інших назв місцевостей, зокрема й населених пунктів, із основою žagar-: Žagarai с. Клайпедського р-ну, с. Молетського р-ну; Žagariai с. Алітуського р-ну, с. Лаздійського р-ну, с. Пренайського р-ну, с. Варенського р-ну; Žagariškė с. Шяуляйського р-ну; Žagariškė с. Маріямпольського р-ну; Žagariškės с. Вільнюського р-ну. Їхнє походження може бути й іншим, найчастіше, мабуть, вони походять не безпосередньо від загального слова žagaras, а від утворених від нього особових імен, нині прізвищ Žagaras, Žagarys, Žagarius тощо. Žeimelis (2). У 1500 р. згадується маєток Жеймеліса, у 1542 р. — містечко, а в 1586 р. Жеймеліс був центром волості (3: III; 4: IV; I 121–123). Сучасна форма назви містечка Žeimėlis, здається, дещо пізніша, вторинна. За даними А. Саліса, місцеві жителі вживали лише Žeimys, а форма Žeimėlis нібито «взята зі старої канцелярії» (13: II 682). А. Саліс захищав варіант Žeimys і згодом — його вжито в «Карті Литви», виданій 1956 р. у Бостоні, топоніми якої перевіряв А. Саліс. Проте пізніше, у «Вибраних працях», поряд із Žeimys він уже подає в дужках і форму Žeimėlis (13: II 568). 221 Після війни остаточно утвердилася форма Жеймеліс — у 1948 р. її рекомендував «Словник литовського правопису» (форма Жейміс у ньому подана в дужках), як і інші нормативні видання. Здається, немає підстав вважати форму Жеймеліс цілком новою — ще до війни існувала волость Жеймеліса; ця форма є в офіційному списку населених пунктів Литви за 1925 р. (33: 59–60). Коли її вперше вжито, важко сказати, але від XVI ст. вона точно відома: Жеймель 1567 р. (87: 443), Земел 1580 р. в атласі Меркатора (88: 51), Жеймел 1585 р. (57: 268). Пор. також «zyda žeimelskiego» 1698 р. (64: 161), Жеімеліс 1904 р. (32: XI 9). Короткий варіант назви вперше записано 1500 р.: Жеймю (89: I 298). Отже, коротка й довга форми конкурують уже кілька сотень років, тому немає жодних підстав тепер замінювати усталену форму Жеймеліс на Жейміс чи подібну. Тим паче, що обидві мають відповідники в литовському реєстрі географічних назв: Жеймеляй с. Йонавського р-ну, с. Кедайнського р-ну, с. Молетського р-ну; Жеймаляй с. Кельмського р-ну; Жейміс с. Шакяйського р-ну, Жеймяй с. Ігналінського р-ну, містечко Йонавського р-ну, с. Йонішкського р-ну, с. Купишкіського р-ну, с. Молетського р-ну, с. Рокишкіського р-ну, с. Укмергського р-ну, с. Варенського р-ну, Жеймяй с. Кретингського р-ну, с. Радвілішкіського р-ну, с. Шяуляйського р-ну. Чому, очевидно, попередня форма Жейміс усе ж перетворилася на Жеймеліс, відповісти нелегко. На це могли вплинути, наприклад, латиські загальні слова (Жеймеліс розташований біля латвійського кордону) ziemel «північ», ziemelis «північний вітер, норд, зимовий вітер». Крім того, суфікс -ek- загалом характерний для топонімів Земгалії — Дуобеле, Берстеле тощо (88: 51). Походження назви містечка Жейміс (Жеймеліс) незрозуміле. Й. Шявас висловлював припущення про можливе походження її від особового імені (там само). Здається, більшість згаданих топонімів, передусім у множині (Жеймяй, Жеймяй, Жеймеляй), могли утворитися від особових імен, нині прізвищ Жейміс, Жейміс, Жеймеліс, у множині (34: II 1319–1320). Певні сумніви можуть виникнути лише щодо двох назв в однині — Жейміс і Жейміс с. Шакяйського р-ну. Якщо вважати, що Жейміс і Жейміс також мають особове походження, доведеться погодитися, що вони утворилися від особових імен Жейміс, Жейміс в однині. В Литві є й інші назви населених пунктів такого творення — Судагас, Мустейка, Каварскас, Скуодас та ін. Однак цілком можливо, що назви місцевостей Жейміс і Жейміс могли утворитися безпосередньо і від відповідних загальних слів. Це були б топоніми подібного творення, як Жейміс — долина у волості Рамігали, болото у волості Паневежиса; Жейме — мілина в озері Плателяй, лука у волості Луоке, вир у волості Немунеліо Радвілішкіс тощо. Так чи інакше — чи то від особового імені, чи від загального слова виникла назва місцевості Жейміс (Жеймеліс) — її корінь žeim-, очевидно, пов’язаний із загальним словом ž.emà. Первісне значення було пов’язане з поняттями холоду, прохолоди тощо (49: 399). Отже, прізвища Жейміс, Жейміс, здається, спочатку означали не «північний, житель півночі», як гадав К. Буґа (2: II 676), а «той, хто змерз», чи щось подібне; пор. прізвище Шальчюс: від лит. šiltas «теплий» (41: II 880). Близьке первісне значення могли мати й топоніми Жейміс, Жейміс. Так, назва виру Жейме могла спочатку означати «холодне місце». Подібну семантику могли мати й Жейміс, Жейміс. Жемайчю Калварія (2). Це дуже давнє поселення, яке вперше згадується... 222 у 1253 р. Тоді воно мало іншу назву; можливо, Гарде або Гардай — у документі 1253 р. записано Garde (2: I 440; III 232). Великий князь литовський Вітаутас на початку XV ст. подарував Гарду разом із волостю Алседжяй Жемайтійському єпископові. У XV–XVI ст. у Гардах був і єпископський маєток. Після спорудження в Гардах церкви її 1637 р. передали домініканцям, які через п’ять років, тобто 1642 р., заснували тут монастир (що діяв аж до 1889 р.) і збудували (1639 р.) 19 каплиць, які символізували Хресну дорогу, тобто кальварії (1: II 90–91). Слово кальварія походить від назви пагорба в Єрусалимі — Кальварія. Тут були католицькі святині, Хресна дорога з культовими спорудами й каплицями. Згодом такі кальварії з’явилися по всій Європі, зокрема й у Литві. Відтоді поряд із назвою Гардай почали з’являтися й інші: спочатку Гарду стали називати Новим Єрусалимом, згодом — Жемайчю Калварією. Іноді Жемайчю Калварія навіть в офіційних списках топонімів записувалася просто як Калварія; наприклад, у списку назв населених пунктів Литви, виданому німцями в 1917–1918 рр. (91). Немає сумніву, що після того, як домініканці в середині XVII ст. почали називати Гарду Новим Єрусалимом та Жемайчю Калварією, назва Гардай ще довго жила в пам’яті місцевих жителів. Це видно і з документів XVII ст. та пізніших, де згадується назва містечка. Наприклад, 1655 р. місцевість називається Калварією, а 1662 р. — ще Гардами (1: II 91). М. Валанчюс у своїй праці «Жемайтійське єпископство» (виданій 1848 р.) називає розділ про поселення домініканців у Жемайчю Калварії «Dominikonis Kalwarijo», але в тексті вже вживає Гардус. «Коли єзуїти й бернардинці вже були в Жемайтії, домініканців іще не було: єпископ Юргіс Тишкевич, бажаючи, щоб і цих слуг Божих не бракувало, 1637 р. запросив їх до Гарду. Гардай був селом, що належало єпископам...» (89: II 111). Отже, в середині XIX ст. назва Гардай іще була живою. В. Віткаускас стверджує: «Є дані, що навіть тепер старі мешканці пам’ятають цю назву» (90: 56). Але назва Жемайчю Калварія зрештою витіснила попередні, адже містечко дедалі більше прославлялося як культовий центр. Близько 1650 р. сюди з Рима привезли чудотворну ікону, а від 1742 р. тут почали проводити загальні відпусти, на які з’їжджалося багато людей. Треба гадати, що це сприяло закріпленню нової назви — Калварія або Жемайчю Калварія. Ця назва зберігалася до 1964 р., коли містечко, очевидно, переважно з антирелігійних міркувань, перейменували на Вардуву, тобто дали йому назву річки, що протікає через містечко. Однак назва Вардува не встигла утвердитися — нещодавно містечку повернули колишню (хоч і не найдавнішу) назву — Жемайчю Калварія. Це двослівна назва. Про друге слово вже йшлося, а перше (Жемайчю) додали пізніше, щоб Жемайчю Калварію не плутали з містечком Калварія в Маріямпольському районі. Щодо Гарду можна сказати, що це повторюваний топонім у Литві: Гардай — ліс у волості Біржай, лука у волості Аланта, лука у волості Скапішкіс, лука у волості Панделіс тощо. Пор. також Гардас — болото у волості Пасваліс, лука у волості Любавас, чагарники у волості Запишкіс, гайок у волості Вабальнінкас тощо. Безсумнівно, що ці 223 ці назви походять від загального слова gardas «обгороджене місце в хліві чи в полі для утримання худоби; стадо, отара». Щодо походження назви містечка Gardai виникають сумніви в тому сенсі, що є серйозні підстави вважати, що вона утворилася від назви річки. Нині струмок, який навпроти містечка впадає у Вардуву, офіційно записують як Pąvardenis (пізніше його перейменували на Cėdronas). Можливо, раніше існувала форма Pągardenio — *Gardas або подібна. Крім того, трохи північніше, за А. Салісом, за 3 км (55: 12), нібито був інший струмок на ім’я Gardė, записаний німецькою 1523 р. як Gardesche Beke (там само). Від цієї назви річки утворилася назва поселення Gardė. Нині такого поселення вже немає, однак воно зникло порівняно недавно: маєток Gardės згадує 1925 р. видання «Населені місця Литви» (33: 148), а село Gardės — видання «Адміністративно-територіальний поділ Литви» за 1959 р. (73: 694). А. Саліс вважає, що від назви струмка утворилася й назва села Pągardė, яке нині існує (Седська волость Мажейкяйського району). Крім того, ще трохи північніше, у колишній Грустеській волості (нині Grūstė — село), Й. Спрогіс згадує річку Города, що протікала через маєток Ґардаї (нім. Горды) і через Седу (35: 82). Отже, назва струмка *Gardas, *Gardė чи подібна цілком можлива в цих місцях, тому гідронімічне походження назви Gardų видається досить переконливим. Žemalė (2). У письмових джерелах місцевість згадується з 1554 р. Привілей містечка вона отримала 1713 р. (1: XI 110; 4: IV). Топонім Žemalė повторюється: річка Žemalė — права притока Рауденаї, притоки Упини (від назви цієї річки за допомогою суфікса -ėnai утворено назву села Žemalėnai); лука Žemalė у волості Луоке, лука у волості Тришкяй, лука у волості Ендрєявас, пасовище Žemalės у волості Скуодас. Через містечко Жемале нині протікає струмок під назвою Žemalupis (ліва притока Шеркшне). Б. Квікліс вважає, що поселення названо на честь цього струмка (6: IV 374). Так справді могло бути, оскільки село Жемале засновували «на зеленому корені», тобто «вирубавши ліс біля струмка Жемале (Жемалупіс), на схід від садиби маєтку» (1: XI 110). Отже, первісною формою назви струмка, найімовірніше, була *Žemalė, а згодом, коли цією назвою почали називати поселення, назва струмка змінилася на Žemalupis. Відомо чимало таких або подібних випадків. На думку К. Бюги, Žemalė — куршський топонім, пов’язаний із латиським *Zemale (німецькою пишеться Semallen), а також з іншими назвами місцевостей, що містять корінь лит. žem-, лат. zem- (2: III 244). Імовірно, воно утворилося від загального слова žemė із суфіксом -alė, характерним для жемайтів. Суфікс -ale був також властивий латиській частині Курляндії: Nūogale, Valgale, Vērgale (там само). Židikai (2). У першій половині XVI ст. згадується маєток Жидікай, наприкінці XVI та на початку XVII ст. — містечко. Під час волочної реформи було засновано село Жидікай, яке швидко зростало (у 1595—1596 рр. у ньому було 19 родин, а 1614 р. — уже 46). Наприкінці XVII ст. село стало містечком. Після його виникнення перші Жидікай занепали (4: IV). Походження назви викликає різні сумніви. Це досить ізольований, рідкісний топонім. Крім нього, відома ще назва луки Židikė (волость Вегеряй). Офіційний список топонімів царської Росії за 1892 р. згадує хутір Жидовцу у волості Утена (92: 344). Мабуть, це все. На підставі цього важко зробити певні висновки. Утім, найпереконливішим видається припущення, що ці топоніми мають антропонімне походження — 224 . Однак антропонім (сучасне прізвище) *Židikas чи подібний не зафіксований, хоча існують прізвища з žid-, утворені іншими способами: Židūnas, Židūlis, Židžiūnas. Отже, поряд із ними прізвище *Židikas було б цілком можливим. Для інших припущень серйозніших підстав немає. Щоправда, видання «Населені місця Литви» за 1925 р. подає назву містечка (і маєтку) як Žydikiai (33: 154), однак ця форма, найімовірніше, неавтентична: жива мова знає лише Židikai. Крім того, форму Židikai з живої мови наводить і Вайжґантас (32: X 53). Записи іншими мовами нічого нового не додають, пор. Жудукы XVI ст. (35: 115), Жудукское местечко 1789 р., Žydyki 1820 р., Жидухи 1843 р., Židikai 1854 р., Žydiki 1855 р., Жидежки 1881 р., 1892 р., 1915 р. тощо (21). ЛІТЕРАТУРА 1. Пам’ятки містобудування Литви. В., 1978—1988. Т. 1—11. 2. Б у г а К. Вибрані твори. В., 1958—1961. Т. 1—3. 3. Мала литовська радянська енциклопедія. В., 1966—1971. Т. 1—3. 4. Енциклопедія Радянської Литви. В., 1985—1988. Т. 1—4. 5. Литовська енциклопедія. Бостон, 1953—1966. Т. 1—35. 6. К в і к л і с Б. Наша Литва. Бостон, 1963—1968. Т. 1—4. 7. Литовська радянська енциклопедія. В., 1976—1984. Т. 1—12. 8. Литовская Метрика. Ч. I: Книга записей. СПб., 1910. Т. 1. 9. Б а л ь ч и к о н и с І. Назви литовських населених пунктів, утворені від назв річок і озер // Lingua Posnaniensis. Познань, 1958. Т. 7. С. 240—252. 10. К у ж а в і н і с К. Етимологіка // Baltistica. В., 1966. Т. 1(2). С. 177—184. 11. Р а з м у к а й т е М. Характерніші словотворчі суфікси литовських ойконімів // Праці Академії наук Литовської РСР. Серія А. В., 1989. Т. 3 (108). С. 138—147. 12. З і н к я в і ч ю с З. Литовська антропоніміка: особові імена литовців Вільнюса на початку XVII ст. В., 1977. 13. С а л і с А. Вибрані твори. Рим, 1983. Т. 2. 14. С т а н е в і ч ю с С. Твори. В., 1967. 15. В а н а г а с А. Про словотворення та походження топоніма Лабгува // Baltistica. В., 1966. Т. 1 (2). С. 185—189. 16. V a n a g a s A. Dėl upės vardo Danė (Danija, Dangė) // Lietuvių k. yros klausimai. V., 1960. T. 3. P. 317—319. 17. Т о п о р о в В. Н. Прусский язык. М., 1975—1984. Т. 1—4. 18. M a ž i u l i s V. Prūsų kalbos paminklai. V., 1966—1981. T. 1—2. 19. M a c i e j a u s k i e n ė V. Lietuvių pavardžių stabilizavimosi ypatumai XVIII—XIX a. // Lietuvos TSR mokslų akademijos darbai. A serija. V., 1987. T. 4 (101). P. 113—122. 20. N i k ž e n t a i t i s A. Kas žuvo prie Bajerburgo 1337 m.? // Gimtasis kraštas. 1987 04 16. 21. Lietuvos mokslų akademijos Lietuvių kalbos instituto abėcėlinė istorinių vietovardžių kartoteka. 22. S k a r d ž i u s P. Lietuvių kalbos žodžių daryba. V., 1941. 23. M ü h l e n b a c h s K., E n d z e l ī n s J. Latviešu valodas vārdnīca. Rīga, 1923—1932. T. 1—4. 24. P o k o r n y J. Indogermanisches etymologisches Wörterbuch. Bern, 1949 t.t. 25. V a n a g a s A. Lietuvos TSR hidronimų daryba. V., 1970. 26. J o n i k a s P. Zu den litauischen Ortsnamen // Beiträge zur Namenforschung. 1950/51. Bd. 2. S.1—32. 225 27. Steponavičienė I. Щодо прусизації литовських топонімів у документах Тевтонського ордену // Baltistica. V., 1974. T. 10(2). P. 163—168. 28. Scriptores rerum Prussicarum. Leipzig, 1861—1874. T. 1—5. 29. Skardžius P. Литовські гідроніми на -nt-. Їхнє творення, походження та значення // Lituanistikos darbai. Brooklinas, 1973. T. 3(1). P. 9—69. 30. Alexandrowicz S. Містечка Білорусі та Литви // Acta Baltico-Slavica. Białystok, 1970. T. 7. P. 47—108. 31. Liv-, Esth- und Curländisches Urkundenbuch nebst Regesten / Herausgegeben von Dr. Friedrich Georg von Bunge. Reval, 1853. Bd. 1. 32. Vaiszgantas. Список географічних назв Литви // Dirva. Žinynas. 1904, Nr. 10. P. 35—61; Nr. 11. P. 3—29. 33. Населені місця Литви. K., 1925. 34. Словник литовських прізвищ. V., 1985. T. 1; 1989. T. 2. 35. Спрогіс І. Географічний словник стародавньої Жомойтської землі XVI століття. Вільня, 1888. 36. Grinaveckis V. Корінні форми кількох жемайтських топонімів // Kalbos kultūra. V., 1970. Nr. 17. P. 55—56. 37. Balčiūnas K. Кведарна // Mūsų kalba. V., 1977. P. 17—18. 38. Smigielskis B. Нотатки священника-вікарія // Draugija. 1908. Nr. 24. P. 342—350. 39. Петро Дусбурзький. Хроніка Прусської землі / Підготував, написав вступ і пояснення, склав карту Ромас Батура. V., 1985. 40. Endzelīns J. Топоніми Латвійської РСР. Rīga, 1956. D. 1, s. 1; 1961. D. 1, s. 2. 41. Razmukaitė M. Назви населених місць Литви, утворені за допомогою суфіксів від гідронімів // Lietuvių kalbotyros klausimai. T. 21: Lietuvių onomastikos tyrinėjimai. V., 1981. P. 199—206. 42. Mažiulis V. Щодо назви Нерінги // Lietuvių kalbotyros klausimai. V., 1960. T. 3. P. 301—315. 43. Otrębski J. Les mots d’origine commune dans les langues slaves et baltiques // Lingua Posnaniensis. Poznań, 1949. T. 1. P. 121—151. 44. Udolph J. Die Stellung der Gewässernamen Polens innerhalb der alteuropäischen Hydronymie. Heidelberg, 1990. 45. Kalwaitis W. Lietuwiszky Wardy Kletele su 15 000 vardų. Tilžė, 1910. 46. Hinze F. Zum problem der Mehrsprachigkeit bei der Fischerbevölkerung auf der Kurischen Nehrung, vor allem zu Beginn des 20. Jahrhunderts // Jahrbuch für Volkskunde und Kulturgeschichte. Jahrgang 1989. Berlin, 1989. S. 156—162. 47. Gerullis G. Die altpreußischen Ortsnamen. Berlin und Leipzig, 1922. 48. Relationes status dioecesium in Mango Ducatu Lituaniae. Roma, 1917. T. 1; 1978. T. 2. 49. Vanagas A. Lietuvių hidronimų etimologinis žodynas. V., 1981. 50. Pietsch R. Fischerleben auf der Kurischen Nehrung. Berlin, 1982. 51. Schmidt W. P. Zum baltischen Dialekt auf der Kurischen Nehrung // Indogermanische Forschungen. 1983. Bd. 88. S. 257—268. 52. Lauksaimnieku un citu zemes īpašnieku adresu grāmata. Rīga, 1931. 53. Schmittlein R. Toponimie Lituanienne. Bade, 1948. 54. Łowmiański H. Studja nad początkami społeczeństwa i państwa Litewskiego. Wilno, 1931—1932. T. 1—2. 55. Salys A. Die žemaitischen Mundarten. Teil I. Geschichte des žemaitischen Sprachgebiets. K., 1930. 56. Latvijas PSR ūdensteču nosaukumi. Rīga, 1986. Sās. 1—4. 57. Istorijos archyvas. T. 1: XVI a. Lietuvos inventoriai / Surinko K. Jablonskis. K., 1934. 58. Lietuvos TSR upių ir ežerų vardynas. V., 1963. 59. Gidžiūnas V. З історії Сімнаса. // Щорічник Литовської католицької академії наук. Рим, 1965. Т. 1. 60. Totoraitis J. Історія Судуви—Сувалкії. К., 1938. Ч. 1. 61. Перелік населених пунктів Польської Народної Республіки. Варшава, 1967. 226 1. 62. Литовская метрика. Ч. III: Книги Публичных Дел. Юрьев, 1914. Т. 1. 63. Рапповіч Я. Слоўнік назваў населеных пунктаў віцебская вобласці. Мінск, 1977. 64. Судові книги маєтку Біржай. 1620–1745 / Підготували R a u d e l i ū n a s V. і F i r k o v i č i u s R. В., 1982. 65. Суперечки литовських селян і міщан із управителями маєтків. В., 1959. Т. 1; 1961. Т. 2; 1968. Т. 3. 66. Довідник адміністративно-територіального поділу Литовської РСР. В., 1976. 67. Codex diplomaticus ecclesiae cathedralis necnon dioeceseos Vilnensis /Kodeks dyplomatyczny katedry i diecezji Wileńskiej/. 1387–1507. Kraków, 1948. 68. L a u m a n e B. Назви рибалок на узбережжі Латвійської РСР. Рига, 1987. 69. S c h m i d W.P. Nehrungskirch. Stuttgart, 1989. 70. Інвентарі Литви. XVII ст. / Уклали K. J a b l o n s k i s і M. J u č a s В., 1962. 71. Z i n k e v i č i u s Z. Литовська діалектологія. В., 1966. 72. Адміністративно-територіальний поділ Литовської РСР. В., 1949. 73. Адміністративно-територіальний поділ Литовської РСР. В., 1959. 74. Словник правопису литовської мови. К., 1948. 75. Практичні поради щодо мови. В., 1976 (1-ше вид.); 1985 (2-ге вид.). 76. Тексти з діалектологічних фондів Інституту литовської мови Литовської академії наук. 77. Атлас литовської мови. В., 1977. Т. 1: Лексика; 1982. Т. 2: Фонетика. 78. D u r i d a n o v I. Thrakisch-dakische Studien. Teil I: Die Thrakisch und dakisch-baltischen Sprachbeziehungen. Sofia, 1969. 79. U r b u t i s V. [Рец.:] “Acta Baltico-Slavica. // Białystok, 1964. Т. 1.” // Baltistica. В., 1966. Т. 1 (2). С. 191–194. 80. O t r ę b s k i J. Bałtisch-Slawische Miszellen // Lingua Posnaniensis. Poznań, 1963. T. 9. P. 115–121. 81. J a k u b o w s k i J. Opis Księnstwa Trockiego z r. 1387 // Przegląd historyczny. 1907. T. 5. P. 22–49. 82. J a b l o n s k i s K. Литовські слова в мові писемних канцелярій давньої Литви. Каунас, 1941. 83. Любавський М. Обласний поділ і місцеве управління Литовсько-Руської держави до часу видання Першого Литовського Статуту. М., 1892. 84. F e n z l a u W. Німецькі форми литовських географічних та особових назв Мемельського краю. Галле/Заале, 1936. 85. V a n a g a s A. Назви населених місць Литви, що походять від однини особових імен // Baltistica. В., 1967. Т. 3 (1). С. 111–116. 86. Ванагас А. Ойконимы Литвы с суффиксами славянского происхождения -ava, -avas // Balto-slovańskie związki językowe. Вроцлав, 1990. С. 381–388. 87. Литовська метрика. Ч. III: Книги публічних справ: Переписи литовського війська. Петроград, 1915. 88. Š l i a v a s J. Деякі зауваження щодо питання земгалів // Kraštotyra. В., 1967. С. 50–58. 89. W o l o n c z e w s k i e M. Жемайтське єпископство. Вільно, 1848. Ч. 1–2. 90. Віткаускас В. Щодо деяких суфіксальних назв місцевостей Жемайтії // Kalbos kultūra. В., 1963. № 4. С. 65–57. 91. Алфавітний покажчик населених пунктів адміністративного округу Литва—Північ. 1917/918. 92. Список населених пунктів Ковенської губернії. К., 1892. 93. Алфавітний покажчик до актової книги, виданої Віленською археографічною комісією у 1867 році: Ревізія пущ і переходів, закріплених у колишньому Великому князівстві Литовському Григорієм Богдановичем Воловичем. Вільно, 1873. 227 94. Повне зібрання руських літописів. Т. 17: Західноруські літописи. СПб., 1907. 95. Докладний алфавітний покажчик до I—XII томів археографічного збірника, що видається при Віленському навчальному окрузі /Уклав І. Я. Спрогіс. Вільно, 1905. 96. Гаубарас Ф. Прусська гідронімія (машинопис дисертації на здобуття ступеня кандидата філологічних наук). В., 1990. 97. Гошкевич І. Віленська губернія. Повний список населених пунктів... Вільно, 1905. 98. Географічний покажчик виборчих документів з актових книг Віленського центрального архіву. 99. Литовська метрика. СПб., 1903. Т. 1. 100. Ванагас А. Литва і литовець // Gimtasis žodis. 1990. № 10. С. 23—25. 101. Балчіконіс Й. Вибрані твори. В., 1978. Т. 1; 1982. Т. 2. 102. Волитер Е. Списки населених пунктів Сувалкської губернії. СПб., 1901. 103. Алфавітний покажчик населених пунктів колишнього Великого князівства Литовського. Вільно, 1929. Ч. 1. 104. Єгерс Б. Недооцінені семантичні спорідненості балтійських слів // Zeitschrift für vergleichende Sprachforschung. Геттінген, 1966. Т. 80. 105. Головінський Й. Рукописний список топонімів Тельшяйської та Жемайтійської єпархії, що зберігається в Інституті литовської мови. 106. Steponavičienė I. Литовські топоніми в документах Тевтонського та Лівонського орденів (машинопис). 107. Jurkštas J. Топоніми Вільнюса. В., 1985. 108. Списки топонімів деканатів Віленської єпархії. 1784 р. // Центральний державний історичний архів Литви, F SA—18580, 19246, 19247, 19248, 19249, 19251, 19252, 19253, 19254, 19295. 109. Словник староукраїнської мови XIV—XV ст. Київ, 1977. Т. 1—2. 110. Археографическій сборникъ документовъ относящихся къ исторіи Северно-западной Руси. Вильна. Т. 1—13. 111. Synodus Dioecesana Vilnensis. Ab... Domino D. Michaele Joanne Zienkowicz. Vilnae, MDCCXLIV (1744). 112. Synodus Diaecesana Mednicensis, seu Samogitiae... Domini... Tyszkiewicz. Vilnae, MDCCLII (1752). 113. Список волостей і сільських громад за мировими дільницями Віленської губернії 1874 року. Вільна, 1874. 114. Otrębski J. Про дослідження водних і місцевих назв на території Литви. I Міжнародна слов’янська ономастична конференція. Вроцлав—Варшава—Краків, 1961. С. 49—58. 115. Словник литовської мови. В., 1956—1992. Т. 1—15. 116. Endzelīns J. Нотатки про «Latvijas vietu vārdiem» // Filologu biedrības raksti. Рига, 1926. Т. 6. С. 7—10. 117. Сталтмане В.Э. Латышская антропонимия. Фамилии. М., 1981. 118. Фасмер М. Этимологический словарь русского языка. М., 1964—1973. Т. 1—4. 119. Лаучюте Ю. Словарь балтизмов в славянских языках. Л., 1982. 120. Fraenkel E. Литовський етимологічний словник. Гайдельберг, 1962. Т. 1—2. 121. Grinaveckis V. Про походження назви Ретавас // Kalbos kultūra. В., 1991. № 61. С. 70—73. 122. Алфавітна картотека топонімів, записаних з живої мови, Інституту литовської мови Литовської академії наук. 123. Vitkauskas V. Šiaurės rytų dünininkų šnektų žodynas. V., 1976. 124. Razmukaitė M. Apeliatyviniai priesaginės darybos Lietuvos oikonimai // Lietuvos TSR mokslų akademijos darbai. A serija. V., 1988. T. 3 (104). P. 99—104. 228 125. Оркенас Ю.К. Попытка построения изосемантических рядов на базе древней антропонимии // Baltų ir slavų antroponimikos klausimai. Šiauliai, 1970. P. 12—18. 126. Staszewski J. Słownik geograficzny. Warszawa, 1959. 127. Рапанович Я.Н. Слоўнік назваў населеных пунктаў Гродзенскай вобласці. Мінск, 1982. 128. Суперанская А.В. Структура имени собственного. М., 1969. 129. Непокупный А.П. Литва и другие литуанизмы в украинских (восточнославянских) грамматиках и словарях XVI—XVII вв. // Baltistica. V., 1971. T. 7 (1). P. 53—62. 130. Užpürvis J. Trys kalbinės studijos (Drei sprachwissenschaftliche Studien). Chicago, 1990. 131. Słownik geograficzny królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. Warszawa, 1880—1895. T. 1—14. 132. Ревизия пущь и переходов звериныхъ въ бывшемъ Великомъ Княжестве Литовскомъ, составленная Старостою Мстибовскимъ Григориемъ Богдановичемъ Воловичемъ въ 1559 г. Вильна, 1867. 133. Leyding G. Słownik nazw miejscowych okręgu mazurskiego. Cz. 2: Nazwy fizjograficzne. Poznań, 1959. 134. Reitelaitis J. Veisiejai // Tauta ir žodis. K., 1928. T. 5. P. 248—307. 135. Savukynas B. Vietovardžio Ukmergė/Vilk(a)mergė kilmė // Mūsų kalba. V., 1978. Nr. 4. P. 20—24. 136. Полное собрание русских летописей. Т. 35: Летописи белорусско-литовские. М., 1980. 137. Sadauskas R. Ar imintas Druskininkų vardas? // Gimtasis kraštas. 1991 08 08. 138. Naktinienė G., Paulauskienė A., Vitkauskas V. Druskininkų tarmės žodynas. V., 1988. 139. Balaišis V. Der lit. Flussname Nemunas und das lit. namas // "Haus" (Einige Bemerkungen zur Etymologie) // Kalbotyra. V. 1987. T. 37 (3). P. 18—23. 140. Zweck A. Litauen. Stuttgart, 1898. 141. Mülenbachs K. Latviešu valodas vārdnīca. Rediģējis, papildinājis, turpinājis J. Endzelīns. Rīga, 1923—1932. T. 1—4. НАЗВИ НАШИХ МІСТ Резюме Нині в Литві налічується близько 300 міст, міських поселень і містечок. Населені пункти мають різні долі. Вони різного віку: деяким сотні років, іншим — лише кілька десятиліть. Одні були важливими в минулому, інші — нині. Деякі назви давні, особливо цікаві, їх часто важко етимологізувати; інші прості, безсумнівні, з етимологією, що не викликає сумнівів. Тут аналізується близько 60 назв міст. Зрозуміло, що шукати критерії відбору було б безглуздо. З одного боку, тут аналізується лише кілька назв, з іншого — ця стаття є лише частиною більшої праці, тому про критерії поговоримо іншим разом. Можна лише підкреслити, що для аналізу було залучено не тільки назви з чіткою етимологією, а й ті, етимологія та словотворення яких складні. 229