Lietuvių kalbos bendraties konstrukcijų raida

LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI XXXIII (1995) GRAMATIKA IR LEKSIKOLOGIJA ВІТАУТАС АМБРАЗАС РОЗВИТОК ІНФІНІТИВНИХ КОНСТРУКЦІЙ ЛИТОВСЬКОЇ МОВИ 1. ПОХОДЖЕННЯ І ПЕРВІСНЕ ЗНАЧЕННЯ ІНФІНІТИВА 1.1.1. У сучасній литовській мові інфінітив є однією з трьох основних форм дієслова. У своєму вживанні він також тяжіє до дієслова: має дієслівне керування відмінками, утворює тісні синтаксичні сполуки з особовими формами дієслова, що виконують роль службових слів (я мушу поспішати, почав їхати, взявся тягти тощо). Такі форми, які називають інфінітивами, трапляються майже в усіх сучасних індоєвропейських мовах. Порівнюючи їх між собою, впадають в око виразні відмінності форм і водночас велика подібність їхнього дієслівного вживання. Історичне дослідження інфінітивів показує, що спочатку вони не належали до системи дієслова, а були включені до неї в різних індоєвропейських мовах у різний час і різною мірою. Інфінітиви всіх споріднених мов мають основи віддієслівних іменників, а деякі (особливо на давніших етапах розвитку) зберегли й характерні для іменників відмінкові закінчення. І самі основи, і відмінкові закінчення дуже різноманітні: з 14 основ, виокремлених Р. Джефферсом (1975:135), інфінітиви лише tu та ti основ засвідчені в багатьох групах індоєвропейських мов, тоді як інфінітиви інших основ — у 1–3 групах. Однак інфінітиви тієї самої основи іноді мають різні відмінкові закінчення, а отже, походять не від однієї й тієї самої первісної форми. Наприклад, такими є інфінітиви tu-основи із закінченнями: прус. -ton, -twei, давньоіндійське -tos тощо. У найдавніших засвідчених індоєвропейських мовах (хетській, давньоіндійській) інфінітиви іноді взагалі важко відрізнити від віддієслівних іменників — назв дій: ті самі форми в одних випадках уживаються як інфінітиви, а в інших зберігають функцію іменників.1 1.1.2. Литовські інфінітивні форми на -ti та -tie < *-tei також розвинулися з віддієслівних іменників-назв дій (абстрактних іменників) ti-основи, таких як mirtis, prapultis, būtis («смерть», «загибель», «буття»). Колись абстрактні іменники цієї дієслівної основи були дуже продуктивними й широко вживаними у східнобалтійських мовах. Після того як їх витіснили нині переважні назви дій із суфіксом -imas/ -ymas, форми давніх абстрактних іменників ti-основи застигли й згодом перетворилися на інфінітиви. Балтійські інфінітиви із закінченням -i (лит. nešti, nešti, nešti-s, лат. nest, nestis, прус. billīt «розповідати, говорити») та із закінченням -ie < *-ei (лит. neštie, neštie-s, лат. nestiē-s) відповідають давальному відмінку однини іменників i-основи (-i і *-ei можуть бути апофонічними варіантами тієї самої форми давального відмінка). Це 1 Pasak V. Ivanovo (1963:152–153), hetitų kalbos veiksmažodinių daiktavardžių vn. datyvo formų su -anna virtimą infinityvais galima pastebėti lyginant istorinius šaltinius. 74 дає підстави вважати, що форми mirtį/ mirtie тощо колись уживалися як давальний відмінок віддієслівних іменників (у значенні «для смерті»), і таке вживання створило передумову для розвитку з них інфінітивів. У багатьох інших споріднених мовах також спостерігається тенденція перетворювати на інфінітиви давальний відмінок назв дій. Наприклад, із 700 інфінітивів, виявлених у Рігведі, цілих 600 відповідають давальному відмінку віддієслівних іменників (Sgall 1958; Szemerényi 1970:298). 1.1.3. Формально балтійські інфінітиви на -ti/ *-tei можна виводити також із локатива ti-основи (Otrębski 1956:243; Stang 1966:447; Hamp 1985:199—202); із локативом намагаються пов’язати й слов’янський інфінітив на -ti < *-tei (Stang ib. 447; Vaillant 1966: 127).2 Погляди на давальну й локативну природу цих форм не є принципово протилежними, оскільки на найдавніших етапах розвитку індоєвропейських мов давальні форми на -i/ *-ei могли збігатися з формами, уживаними прислівниково, які згодом увійшли до відмінкової парадигми й були переосмислені в ній як окремий відмінок — локатив (Toporov 1961: 275 tt., 285; Mažiulis 1970: 80, 128—129, 248 tt.). Так можна тлумачити й погляд Ф. Травнічека (1956: 167 tt.) на походження інфінітивів від індоєвропейських прислівників. Однак цей формальний зв’язок давального й локатива, очевидно, успадкований із часів, що передували утворенню інфінітивів. У вживанні інфінітивів як литовської, так і інших балтійських мов важко помітити сліди локативного значення. 1.1.4. У прусській мові поряд з інфінітивом на -t (dat «давати», gērbt «казати») широко вживається інфінітив на -twei, наприклад: dātwei «давати», poutwei «пити», westwei «вести». Він розвинувся з давального відмінка однини назв дій на tu-основу із закінченням -ei, тобто *-tu-ei. Інфінітиви на -tave такого самого походження існували й у давньоіндійській мові (пор. dhātave «давати», attave «їсти»). Однак у східнобалтійських мовах немає інфінітивів, що походять із давального відмінка іменників tu-основи, а супін (цільова форма) на -tų < *-tum походить від іншого відмінка tu-основи — знахідного відмінка однини. Отже, балтійські мови збігаються щодо відмінкової форми назви дії, яка дала основу для інфінітива, але частково розходяться щодо основи. Це свідчить, що давальні форми віддієслівних іменників увійшли до системи дієслова й перетворилися на інфінітиви не в балтійській прамові, а в період самостійного розвитку цих мов. Саме тому балтійські мовні дані допомагають краще зрозуміти формування інфінітива, адже зв’язок із первісним уживанням віддієслівних іменників тут іще не цілком стерся. Очевидно, інші індоєвропейські мови також успадкували не спільні незмінні форми інфінітивів, а спільні передумови їхнього утворення. Ці передумови синтаксичні, їх слід шукати у вживанні інфінітивів. Тут допомагає внутрішня реконструкція. Застосовуючи її до синтаксичної системи литовської мови, ми намагаємося виокремити в ній давні типи вживання інфінітива й визначити будову тих конструкцій, з яких розвинувся інфінітив як окрема незмінна форма дієслова. 2У лінгвістичній літературі також пишуть про походження інфінітива на -ti від локатива приголосної -t-основи (Brugmann 1911: 424; Endzelins 1951: 918; Hamp 1985: 201—202; Zinkevičius 1981: 164). Цей погляд неправдоподібний уже хоча б тому, що в балтійських мовах взагалі немає назв дій із t-основою. 75 1.2.1. У сучасній литовській мові інфінітив найчастіше поєднується з особовими дієсловами, що виражають: а) початок або завершення дії (починаю / беруся працювати, пустився бігти, перестав ходити, закінчив писати), б) можливість, необхідність, бажання, уміння, зусилля (можу ходити, маємо повернутися, має намір навчатися, спробував утекти, хочу виїхати), в) надмірність або недостатність дії (забагато випив, замало посолив) тощо. Інфінітив тут визначає зміст основного дієслова, виступає його обов’язковим додатком, а суб’єкт дії, вираженої дієсловом та інфінітивом, збігається. Тісні сполуки інфінітиви утворюють також із дієсловами, що виражають наказ, спонукання, прохання; заборону, перешкоджання; дозвіл, запрошення тощо, проте тут дія інфінітива приписується іншому суб’єктові (наказав мовчати, просив не співати, забороняю спати, заважає читати, дозволив прогулятися, запросив зайти). Конструкції цих типів у литовській мові, як і в багатьох інших сучасних індоєвропейських мовах, найпоширеніші й становлять основний пласт уживання інфінітива. Тут інфінітив найбільше наближається до особових форм дієслова, і виявити сліди його давнішого вживання складно. 1.2.2. Давня — іменна — функція інфінітива виразніше виявляється в конструкціях, у яких він уживається з повнозначними дієсловами (а) або дієслівними сполуками з обов’язковим додатком (б), не зумовлюється їхньою сполучуваністю й позначає мету або призначення дії чи згаданого предмета: a) Mes neseniai atsikėlėm čia gyventi LnkV; Moteriškos susėdo verpti ŽemR I 15; Ir liko tas žmogus ponaut tam dvare BsV 300³; b) Tarnus pastatė saugot BsP II 48; Ožys rado šieno paėsti Lt III 116; Patiese lentą pereiti Pvn; Gryta, jau prisiverpus, skirsto verpalus aust DnR 125; Lazdą pjaunies pasiremti PP 206. Jau Jonas Jablonskis (1935: 30) atkreipė dėmesį į tai, kad tokia tikslą žyminti bendratis iš prigimties (“pagal kiltį”) yra veiksmažodinių daiktavardžių naudininkas. Pagal savo funkciją ji atitinka daiktavardžių naudininko formas ir gali būti vartojama su jomis pagrečiui: orei (= armiui, arti) žagrių neturime, plg. dar: sukosi lizdelį gyvenimui/ gyventi; ieškojo vietos nakvynei/ nakvoti; atnešė bulvių valgymui/ valgyti; lova bus reikalinga poilsiui/ pailsėti; sūnus gabus mokslui/ mokytis. Tikslo bendraties ir naudininko vartosenos paralelumą dažnai matome tiek tarmėse, tiek rašomojoje kalboje, plg.: Varnų ben porelę sau pietums nusisauja DnR 241 / Kad Dočys porelę varnų kept nusisauja 243. Уживання давального відмінка в цих конструкціях обґрунтоване значенням призначення (мети), яке здавна реконструюється для індоєвропейського давального, вільно сполучуваного з дієсловами (Brugmann 1911: 555 tt.). Це значення було особливо властиве віддієслівним абстрактним іменникам. Хоча литовський інфінітив уже втратив безпосередній зв’язок із відмінюванням, у згаданих випадках він зберіг первинне значення давального призначення незмінним до наших днів. 3 Джерела прикладів позначено тими самими скороченнями, що й у великому «Словнику литовської мови» та тритомній «Граматиці литовської мови» (В., 1965—1976, скор.: LKŽ I—III). 4 Daugiau pavyzdžių su tikslo reikšmės infinityvu žr. Jablonskis 1935: 30; 1957: 475—476; Fraenkel 1928: 129—132; Balkevičius 1963: 226—227; LKG III 170—171, 260. 76 2. ДАВАЛЬНИЙ ВІДМІНОК З ІНФІНІТИВОМ (DATIVUS CUM INFINITIVO) 2.0. Увійшовши до системи дієслівних форм, литовський інфінітив набув дієслівного керування відмінками. Інфінітиви перехідних дієслів керують знахідним, рідше — родовим відмінком, подібно до відповідних інших форм дієслова, пор.: повернув борг — наказав повернути борг, хотів повернути борг, надіслав наказ повернути борг; чекав на батьків — просив чекати на батьків, надіслав прохання зачекати на батьків тощо. Проте в тих випадках, коли інфінітив вільно пов’язаний із ядром речення й має вже згадане значення призначення або мети, об’єкт позначеної ним дії виражається не знахідним, а давальним відмінком, пор.: забракло грошей, щоб повернути борг. Це так звана конструкція давального з інфінітивом (dativus cum infinitivo, далі DI). За зв’язком інфінітива з давальним відмінком ця конструкція ніби вирізняється, «випадає» із системи синтаксичних зв’язків, що переважає в сучасній мові. З погляду внутрішньої реконструкції це можна вважати підставою для припущення, що перед нами синтаксичний архаїзм, заснований на давнішому стані синтаксичних зв’язків. Тому цю конструкцію доцільно розглянути докладніше. Щоб з’ясувати первинну будову DI, слід відмежуватися від зовні подібних висловів, у яких особова форма дієслова утворює з інфінітивом тісні сполуки типу, згаданого в 1.2.1, а давальний відмінок виступає додатком дієслова, наприклад: наказав хлопцеві їхати, заважає / допомагає людям працювати, порадив синові лікуватися, забороняв іншим полювати тощо. Далі DI називатимемо конструкції, у яких давальний відмінок не залежить від дієслівної сполучуваності й разом з інфінітивом виражає мету або призначення. орати (поле) під посів жита 2.1.1. За співвідношенням з іншими членами речення можна виокремити три групи конструкцій DI: a) DI siejamas su veiksmažodžiu (tariniu): Nesikalbink kitiems patarti Šim; Prašom, lenk (gerk) ponaiti, lenk kirminui numarinti Jabl; Šovė į orą pagąsdinti žmonėms Myk - Put; Jis negal daugiau užsidirbti, kaip tiktai sau išsimaitinti Šln. b) DI siejamas su veiksmažodžiu ir su jo valdomu daiktavardžiu ar įvardžiu: Atvežiau karčių tvorai tverti Vb; Aš tau duosiu šilkų skepetėlę ašarėlėms nusišluostyti tts (Jabl); Pasiėmė jauną mergelę vaikams prižiūrėti Simon. c) DI siejamas tik su daiktavardžiu, einančiu sakinio papildiniu arba veiksniu: Kamarą daiktams pasidėti visiškai atėmė Simon; Tas kuris malkoms kapoti visai atšipoSrv. Найпоширенішими й переважними є конструкції групи (б). З іншого боку, конструкції групи (в) трапляються лише зрідка. Навіть із синхронного погляду їх можна вважати похідними від групи (б), де зв’язок DI відчувається не лише з іменником, а й з основним дієсловом. Цей зв’язок зазвичай зберігається й тоді, коли присудком виступає виражена або невиражена форма дієслова būti «бути», наприклад: Який тут добрий рожен для смаження біджю BsP II 91. J. Jablonskis (1957: 598) проникливо зауважив, що тут мається на увазі іменна частина придатний, призначений або подібне: Не всім ротам (роти придатні, добрі, призначені) для сьорбання юшки. 77 Це підтверджують і запитання, які в народних казках ставлять щодо понять, виражених іменниками, пов’язаними з DI, наприклад: Приходить лелека з великим горлом. — Для чого [тобто для чого призначене, потрібне] те горло? — Щоб класти гроші. — Для чого ті гроші? — Щоб купити луки. — Для чого ті луки? — Щоб пасти корів LTRn 396 (докладніше див. Toporov 1963: 151). З прикладів групи (a) видно, що зв’язок конструкції з іменником загалом не обов’язковий: DI тут залежить безпосередньо від основного дієслова. Конструкції цієї групи також можна розуміти як відповіді на запитання Для чого? З якою метою?, пор.: Для чого тут ореш, Юозасе? — Щоб сіяти льон (JablRR I 598). Між групами (a) і (b) легко помітити чіткий зв’язок і перехідність: якщо доповнити дієслово іменником, що позначає об’єкт (пор.: Lenk s t i k l e l į, ponaiti, kirminui numarinti), або парафразувати й описати поняття дії словосполученням (пор.: P a l e i d o šuvį į orą pagąsdinti žmonėms), отримаємо конструкції групи (b); пор. також: Dvare s k a m b i n a karvėms milžti Žem ir Bokšte varpai suskambėjo mergužėlei palydėti tts (JablRR I 599). Отже, групи (a) і (b) — варіанти того самого типу: DI пов’язується з ядром речення — дієсловом або сполученням дієслова з залежним від нього відмінковим словом. 2.1.2. Хоча DI часто вживається як відповідник підрядного речення мети, він аж ніяк не може замінювати кожне підрядне речення мети, і навпаки. У живому мовленні DI особливо звичний у тих випадках, коли можливий і самостійний давальний відмінок, що позначає мету або призначення (без інфінітива). Пор. наведені Яблонським зіставлення: Приніс кілька фунтів м’яса на обід/ щоб зварити обід; Люди везуть цеглу для церкви/ щоб збудувати церкву; Хрест установлено на згадку про його працю/ щоб пам’ятати про його працю JablRR I 596 (див. також Valiulyte LKG II 34 — 35). Так само, як і давальний відмінок іменника, з ядром речення пов’язується й один інфінітив: Поклав дошку, щоб перейти Pvn; Палицю рубаєш, щоб спертися PP 206 (див. 1.2.2). Навіть у тому самому реченні призначення або мету іноді можна виразити і давальним відмінком іменника, і інфінітивом, і обома разом. Така паралельність уживання помітна в конструкціях як групи (a), так і групи (b), пор.: a) Спочатку орав лише під ячмінь/ щоб сіяти/ щоб сіяти ячмінь. b) Батько привіз дров для хати/ щоб опалювати/ щоб опалювати хату. Дворові ворота широкі для коней/ щоб увійти/ щоб коні увійшли. Усе це свідчить, що DI утворює два супровідні компоненти, які розширюють ядро речення і залежать від нього: давальний відмінок призначення (мети) та інфінітив, який також виражає призначення. Як уже згадувалося, сам інфінітив походить від давального відмінка віддієслівного іменника — назви дії. Отже, розглянуті зв’язки між компонентами конструкції дають змогу побачити таку первинну структуру DI5. 5 Скорочення: N — nomen (іменник), V — verbum (дієслово); NV — nomen verbale (віддієслівний іменник), nom — nominativus, dat — dativus. Стрілка → позначає відношення підпорядкування, ↔ — взаємозв’язку. 78 Наприклад, зв’язок між компонентами конструкції pirkau arklių laukams можна зобразити так: Отже, DI безпосередньо відображає походження інфінітива від давального відмінка віддієслівних іменників. За своєю первісною будовою DI, як виявляється, є залежним від ядра речення подвійним давальним відмінком мети (dativus duplex). 2.1.3. Таке розуміння первісної структури DI загалом узгоджується з думками, висловленими A.Potebnia (1958: 387 tt.), F.Kurschat (1876: 406), J.Jablonskis (1935), а згодом P.Trost (1958: 273), I.Marvan (1960: 10). Особливо влучно DI охарактеризував Jablonskis, зазначивши, що тут «для вираження мети ми вживаємо два давальні відмінки: один — звичайного іменника, а другий — так званого нині інфінітива. Іменник означає, для якого (30) предмета, для якого часу або з якою метою щось потрібне чи робиться, а інфінітив, доданий до такого давального відмінка, ще краще пояснює і вказує на ту мету, для якої придатний або для якої вживається якийсь предмет» (Jablonskis 1935: 30—31). До речі, F.Kurschat писав лише про зв’язок DI з іменниками, а H.Engert (1937: 109—111, 1938: 45—56), розвинувши його думку, дійшов висновку, що конструкція є суто атрибутивною, відповідає на запитання «Що це таке?» і не має жодного зв’язку з основним дієсловом. Мовознавці, які пізніше розглядали DI з погляду культури мовлення, також приділяли найбільше уваги його смисловому зв’язку з іменником у реченні (Balčikonis 1978: 267—269; 392—393; Paulauskienė 1970: 49 tt.; Piročkinas 1986: 188—190, подібно й Haudry 1968; 1977: 104 tt. з перспективи інших індоєвропейських мов). Однак історичне пов’язування DI лише з іменником у реченні унеможливлюють уже розглянуті приклади групи (a) та похідний характер атрибутивних конструкцій. Оскільки DI розширює ядро речення, а найважливішу роль у ньому відіграє дієслово, незаперечним залишається твердження E.Fraenkel, що основу конструкції становили речення, у яких DI по суті («im Grunde») залежить від основного дієслова (1925:60). 2.1.4. У самій конструкції DI, взятій окремо, давальний відмінок іменника або займенника найчастіше позначає об’єкт дії інфінітива. Деякі дослідники, які пояснювали походження DI та відповідних конструкцій споріднених мов, вважали, що спочатку тут замість давального відмінка вживався знахідний, керований віддієслівним іменником зі значенням мети (адже віддієслівні іменники в пам’ятках давньоіндійської та інших мов зазвичай зберігають властиве дієсловам керування відмінками). Знахідний відмінок тут нібито було замінено давальним через вплив основного дієслова (Brugmann 1916: 917 tt.) або давального відмінка назви дії (атракцію) в часи, коли останній іще не перетворився на незмінюваний інфінітив (Schleicher 1856: 311; Delbrück 1897: 470; Miklosich 1874: 79 844). Замінюючи поняття атракції поняттям конгруенції (узгодження), подібно пояснює співвідношення компонентів конструкції W.Boeder (1980). Проти такого погляду на походження DI свідчить не лише вже розглянутий зв’язок компонентів конструкції з ядром речення, а й різноманітність смислових відношень між ними. Давальний відмінок іменника в литовській мові тут може означати не лише об’єкт дії інфінітива, а й суб’єкт: Налив молока кошенятам напитися Ktk (пор.: щоб кошенята напилися); Ти маєш доньку, щоб змій її проковтнув LB 190 (пор.: щоб змій проковтнув); У лісі було встановлено двадцять шпаківень, щоб синиці гніздилися (пор.: щоб синиці гніздилися) LKG III 173. Такі конструкції трапляються й у давніх мовних пам’ятках від самого початку писемності, пор.: lawonus kitus ing wandeni mete szuwims walgiti Mž 427 (= щоб риби їли). Іноді давальний відмінок позначає також обставину дії інфінітива, наприклад: Взяв пряжі на ніч прясти (пор.: щоб пряла вночі). Зв’язок кожного з компонентів DI з ядром речення тут очевидний (пор.: взяв на ніч / взяв прясти). 2.1.5. Хоча компоненти конструкції, що стала основою обох DI, були залежними від ядра речення, центральне місце серед них, очевидно, від самого початку посідав іменник (а не назва дії). Е. Френкель (1925: 60; 1928: 131) вважав інфінітив (за походженням — назву дії) доповненням, доданим до давального відмінка іменника («епенгетичний додаток»). Такий синтаксичний зв’язок між одиницями, коли одна доповнює іншу, але обидві однаково залежать від третьої, називається апозиційним. Пов’язані ним одиниці кожна окремо можуть заміняти одна одну, проте одна з них зазвичай є основною за значенням, а друга — додатковою, пояснювальною і найчастіше стоїть після основної (Seiler 1960: 198; Valeckienė 1984: 111). На те, що давальний відмінок іменника в конструкції DI був семантично основним, указує його переважна препозиція як у литовській мові, так і в давніх пам’ятках інших індоєвропейських мов (пор. Sgall 1958: 202; Kurylowicz 1964: 162). ėjau lauko arti/ arty 2.2.1. Про первинний зв’язок компонентів DI з основним дієсловом свідчать також лексичні обмеження у вживанні конструкції, залежність її структури від лексичного значення дієслова. Якщо основне дієслово позначає рух, зміну стану предмета, зміну (або незмінність — як дієслово likti «залишатися»), мета виражається не давальним відмінком, а родовим у поєднанні з інфінітивом, наприклад: Я піду на пагорб жовту пшеницю жати VD I 290 (Alv); Інші повискакують коней привести Žem; Жінки сіли льон прясти Vrn; Дівчина залишилася вдома стерегти (але: Залишив собаку стерегти дім), див. LKG III 169. Як і в конструкціях із давальним відмінком, мета може виражатися лише одним компонентом (одним родовим відмінком або одним інфінітивом). Старий повернувся пообідати/ пообідати/ їсти Такі самі синтаксичні зв’язки, як інфінітив, має супін, уживаний у відповідних конструкціях і характерний для діалектів Східної Литви, пор.: Старий повернувся пообідати/ пообідати/їсти Супін, як і інфінітив, має іменникове походження: він розвинувся з акузатива назв дії застиглої основи на tu. Дії цієї основи 80 назви (абстракти) у прабалтійській мові відігравали важливу роль у системі словотвору, і лише пізніше в східнобалтійських мовах почали виразно переважати абстракти основи ti (S.Ambrazas 1987: 92 — 93). У реченнях із дієсловами руху акузатив абстрактів основи tau спочатку мав значення мети руху, засвідчене також в інших індоєвропейських мовах на ранніх етапах їхнього розвитку, пор.: давньоінд. sa gamad indro... vasūnām dātum RV V 36.1. «прийди, Індро... щоб дати дари (букв.: давання)» (Jeffers 1976: 2), лат. eunt spectatum «йшли подивитися (букв.: споглядання)» тощо. Однак абстракти основи tu дуже давно стали непродуктивними, їхній акузатив закостенів і перетворився на незмінну форму — супін. До генітива мети, який, своєю чергою, залежав від головного дієслова, супін приєднався вже, очевидно, як незмінна форма, що більше не мала відмінкового значення. Згодом у багатьох конструкціях із дієсловами руху або зміни стану інфінітив витіснив супін. J.Palionis (1967: 199 — 200; 1974) встановив, що ще в XVI і XVII ст. супін (форма мети) вживався в багатьох литовських діалектах, де пізніше його замінив інфінітив. Оскільки дієслівні іменники основи ti зайняли провідне місце серед назв дії пізніше, їхній давальний відмінок довше зберігав відмінкове значення. Як ми бачили, значення давального відмінка інфінітив зберігає й тепер у багатьох конструкціях мети. Тому в конструкціях давального відмінка з інфінітивом первісний стан синтаксичних зв’язків зберігся краще.6 Зміна синтаксичних зв’язків 2.3.1. Хоча первинний зв’язок компонентів інфінітивної конструкції з ядром речення в багатьох випадках іще відчутний, сама конструкція вже може вживатися як окрема синтаксична одиниця зі значенням призначення (мети) дії. Вона трапляється й у реченнях, де один давальний відмінок (без інфінітива) був би недоречним або мав би зовсім інше значення, наприклад: Друзів покликати в поле лише перед жнивами; Чи бачили, який тут добрий рожен, щоб смажити лося BsP II 91; Інші пообіцяли й діток пустити викопати яму Jabl. У таких випадках давальний відмінок схильні розуміти як об’єкт дії інфінітива. Однак лише зрідка це впливає і на граматичну форму конструкції: давальний відмінок замінюється звичайним відмінком прямого додатка — знахідним, наприклад: Aš ugnelę pasikūriau pusrytukus virti Sch 158; Duok, Dievuli, giedrą dieną man rūteles sėti VD I 373. Таких висловів багато в записах говірок Малої Литви та в творах Донелайтіса, наприклад: Jie sau karnų vyžas nusipint užsigeidžia DnR 201 (див. також Jablonskis 1957: 598). Проникнення знахідного відмінка на місце давального помічаємо вже в текстах XVI—XVII ст., наприклад: Pastate tieq Wiskupus waldžiot bažnyčiā Diewo SP I 226₃₁; Nesa esch persenna esmi wirą imti BrB Rut 1,12 (das ich einen man neme LB). 6 Дослідження відповідних конструкцій у Ведах також виявило, що найдавніше вживання зберегли ті форми інфінітива, які найпізніше відокремилися від дієслівних іменників (Sgall 1958: 209). 81 У літературній мові такі конструкції й досі виправляють як ненормативні (пор. KPP 78), але подекуди вже спостерігаються коливання, а норму вживання відмінка неодноразово обговорювали (Balčikonis 1978: 267—269; 392—393; Pupkis 1980: 144; Šukys 1984: 81—83; Piročkinas 1986: 188—189). 2.3.2. Унаслідок перегрупування синтаксичних зв’язків знахідний відмінок почав проникати й у конструкції, залежні від дієслів руху та зміни стану. Поряд із родовим відмінком він нерідко вживається в західноаукштайтських і жемайтських говірках; у писемних пам’ятках засвідчений від XVII ст., а у фольклорі — від найдавніших записів, наприклад: І приїхали три хлопці напоїти гнідих коней StnD 31; Послала мене матінка підмести садибу Klv (VD I 333); Іду корову/ корови перев’язати Dkš; Він, залишивши ноги, побіг сокиру принести BsP I 35; Біжить побачити, як з неба послано хлопця S1G I 53 (див. також LKG III 169; Piročkinas 1972: 133). Однак у творах Донелайтіса (на відміну від випадків, згаданих у 2.3.1) тут добре збережено родовий відмінок цільового призначення, пор.: Красти дерева в сутінках до узлісся я подався DnR 201 тощо. Jonas Jablonskis (1935: 36) yra atkreipęs dėmesį į tai, kad kilmininkas su siekiniu vartojamas tada, kai jis ir vienas galėtų reikšti veiksmo tikslą (t.y. kai tarp veiksmažodžio ir kilmininko yra tiesioginis ryšys — V.A.). Kai vienas kilmininkas dėl sakinio prasmės negalimas, siekinys valdo galininką (kaip ir bendratis ką tik cituotuose pavyzdžiuose), pvz.: Puolė visi bučiuotų rankas seneliui; Stankunas nubėgo sudėtų pinigus advokatui. Pasak Arnoldo Piročkino (1972: 132 — 133), toks skirtumas daromas ir dabar kai kuriose šnektose (apie Veliuoną, Jurbarką). 2.3.3. Наступний етап розвитку ДІ засвідчений у латиській мові. Конструкції, у яких давальний відмінок позначає суб’єкта дії інфінітива, у ній добре збереглися й за будовою відповідають литовським, пор.: Es neņēmtu lielu sievu vējinam vēcināt ME IV 548, пояснення: ”Я б не взяв високу людину, щоб вітрам гойдати” (див. також Ozols 1967: 150). Так само, як і в литовській мові, призначення тут виражається й одним давальним відмінком іменника, наприклад: celās darbam ”вставали до праці”; ko atstāšu pieminai ”що залишу на згадку” (Bergmane 1959: 379; 1962: 31) тощо. Про те, що цільовий інфінітив у латиській мові також зберіг значення давального відмінка назви дії, свідчать зіставлення К. Мюленбаха: Putras nav ne paost (= ne paošana); ”Супу немає навіть понюхати (= для нюхання); Jauka bija uzskatīt (= uzskatīšanai) ”Гарна була, щоб подивитися (= для оглядання)” тощо (Mülenbachs 1928: 193). З іншого боку, пов’язаний з інфінітивом іменник або займенник, що позначає об’єкт дії інфінітива, у латиській мові вже має не давальну, а знахідну форму, наприклад: Došu savu kumeliņu rožu dārzu noecēt ”Дам своєму коневі виорати сад троянд” (Mülenbachs 1928: 193). Знахідний відмінок тут уживається замість давального вже в писемних пам’ятках XVII ст., наприклад: Deews darrīja... Spihdekļus/ to leelaku to Deenu waldīt/ un to masaku Spihdekli to Nakti waldīt G1B I Moz 1,16, пояснення: ”Бог створив... світила: більше — щоб володіти днем, а менше світило — щоб володіти ніччю”; nehme līnu Swahrkus wiņņu peewilt Judit 16,8, пояснення: ”взяв (тобто підперезався) лляною спідницею, щоб обманути його”. Отже, перегрупування синтаксичних зв’язків у латиській мові вже змінило кон- 82 граматичну форму конструкції. 2.3.4. У латиській мові акузатив утвердився замість генітива також у конструкціях із дієсловами руху та зміни стану, наприклад: Nu es iešu sētņā kājas, rokas pūtināt BW 6936, прим.: «Тепер я піду у двір ноги й руки відпочити»; Tur teceju slotas griezt BW 1271, прим.: «туди побіг віники в’язати» (Ozols 1967: 151); Visi spiedās uz durvīm saņemt negaidītos viesus MLLVG II 20, прим.: «Усі тиснулися до дверей зустріти нежданих гостей»; Saimnieks sūtīja puiši krūmus izplaut (Mülenbachs 1928: 196), прим.: «Господар послав хлопця вирубати кущі». Акузатив утвердився тут уже в писемних пам’ятках XVII ст., пор.: tas to sutia uz sawu cematu cūkas ganīt EEV(ASpr I 6210), прим.: «той послав того на своє поле пасти свиней»; ESUS egaa namma... maize est ib I 194, прим.: «Ісус пішов у дім їсти хліб». Однак у діалектах, що зберегли супін, разом із ним зберігся і давніший генітив, наприклад: Iēsim guōvu slāuktul! Valmiera (Endzelins 1951: 562); Tēvs aizgāja bīšu kāptu ME I 301 ”Tėvas išėjo bičių koptų”. Відповідники в інших мовах 2.4.1. В інших споріднених мовах розвиток інфінітивних конструкцій просунувся значно далі. Інфінітивні конструкції в деяких із них можна виявити лише на ранніх етапах їхнього розвитку. У старослов’янській та старочеській мовах наявні залишки інфінітивних конструкцій, які дослідники вважають синтаксичними архаїзмами; за будовою та значенням вони відповідають литовським конструкціям. Давальний відмінок у них може позначати як суб’єкт дії, вираженої інфінітивом, наприклад, старослов. sětvoriť mi chizinu sěsti mi vъ neï Supr 204,2, прим.: «збудує мені хатину — сидіти мені в ній», так і об’єкт, наприклад: старочес. kúpichu pole pútnikóm hřesti Hrad. «купили поле, щоб ховати мандрівників»7 Зв’язок давального відмінка з ядром речення (відповідно, дієсловом) у старочеській мові засвідчує та обставина, що давальний відмінок тут зберігається і тоді, коли інфінітив уже замінений прийменниковою конструкцією, пор.: kúpichu pole na pohřeb pútnikóm, прим.: «купили поле для поховання мандрівників» (Trávníček 1956: 170, 174). Подібно до литовської мови, тут здавна вживається також давальний відмінок мети одного іменника. 2.4.2. Для встановлення первісного стану інфінітивних конструкцій особливо важливими є відповідні конструкції староіндійської мови. У Ведах їхня будова цілком збігається з тією, яку методом внутрішньої реконструкції можна відновити для давньої литовської мови. Інфінітив там іще має парадигматичні форми давального відмінка віддієслівних іменників (із закінченнями -tavāi/ tave, -adhyai, -áye, -e), а сама конструкція виразно зберегла характер подвійного давального відмінка. Перший давальний відмінок (іменника або займенника) також може позначати як суб’єкт дії (a), так і об’єкт (b), пор.: a) átho indrāya pātave sunú sómam RV 1,28,6, прим.: «отже, для пиття Індрою (пити) сому…» 7 Plačiau apie slavų kalbų DI žr. Miklosich 1874: 857 tt., Потебня 1958: 389; Los 1922: 172—173; Gebauer 1929: 380, 579—580; Vondrák 1928: 265, 408; Trávníček 1956: 170 tt. 83 ma”; b) pība... vṛtrāya hāntave śaviṣṭha RV 4,13,3, прим.: ”пий... для вбивства Вртри (убити), могутній”8. Подібним є, як і в балтійських та слов’янських мовах, співвідношення конструкції з давальним відмінком окремих іменників, що позначають призначення. Однак уже у Ведах подвійний давальний (відповідно DI) має реліктовий характер (Sgall ib. 209). Унаслідок перегрупування синтаксичних зв’язків між компонентами конструкції замість подвійного давального (DI) частіше вживаються конструкції з акузативом, керованим тими самими «інфінітивами». 2.4.3. Виразні відповідники балтійське DI має також у клинописних текстах хетської мови. Між давальним відмінком із інфінітивом, що виражає мету, та основним дієсловом тут бачимо зв’язки, характерні для структури балтійської конструкції, пор.: nankān ANA ERĪNMĒŠ ŠA KUR (UGUTI) (ni)—ninku̯anzi u̯eriat Hatt. 11 IV 4, прим.: «і його послав до воїнів країни (верхньої), щоб зібрати» (Ose 1944: 40, Hahn 1953: 112; 1966: 390). Хетський інфінітив на -u̯anzi (nininḳu̯anzi «зібрати») від архаїчної основи u̯ant- тут має той самий давально-«локативний» закінчення -i, що й литовський інфінітив на -ti. У хетській мові давальний відмінок часто позначає мету (ціль) дії і самостійно, без інфінітива. 2.4.4. Отже, балтійське DI відповідає згаданим конструкціям споріднених мов як своєю первісною структурою, так і значенням та подібним напрямом подальшого розвитку. Інфінітив у цій конструкції зберіг значення призначення, яке давальний відмінок іменників має з найдавніших часів. Порівняння з іншими мовами підтверджує, що синтаксичною основою DI є подвійний давальний призначення (мети), другим компонентом якого був віддієслівний іменник. Апозиційний зв’язок між обома членами цієї конструкції — це давній тип синтаксичних зв’язків, властивий індоєвропейським мовам на ранніх етапах їхнього розвитку. На таких зв’язках ґрунтуються також подвійні відмінкові конструкції. Подвійний давальний із віддієслівними іменниками — назвами дій, очевидно, задовго до виникнення інфінітивів уживався для вираження мети чи призначення і в реченні виконував ту роль, яку згодом перебрали інфінітивні конструкції та підрядні речення мети. У цьому аспекті подвійний давальний із віддієслівними іменниками близький до подвійних відмінків із віддієслівними прикметниками (пізніше — дієприкметниками). Із таких подвійних відмінків розвинулися абсолютні конструкції та знахідний і родовий відмінки з дієприкметником. Це підтверджує важливе місце віддієслівних іменників у первісній структурі речення індоєвропейських мов. 3. НАЗИВНИЙ ВІДМІНОК З ІНФІНІТИВОМ (NOMINATIVUS CUM INFINITIVO) поле залишилося близько 3.1.1. Інфінітив, що позначає призначення, здавна вживається при дієсловах стану- 8 Žr. Delbrück 1888: 413; Sgall 1958: 200 tt.; Haudry 1977: 106—122 su lit. F. Renou (1937: 28) manė esant galima ”infinityvą” hāntave ir pan. kildinti iš veiksmažodinio būvardžio datyvo, tačiau tam prieštarauja tiek kai kurių sen. indų (Haudry 1977: 122, 436), tiek baltų, slavų ir kitų kalbų infinityvų morfologinės ypatybės. 84 дієслів, наприклад: kliūti, likti, rūpėti, tekti, apsimokėti, įkurėti, pasitaikyti тощо. У таких випадках предмет, стан якого позначає дієслово, виражається називним відмінком. Суб’єкт, який переживає цей стан, може бути або невираженим (a), або вираженим давальним відмінком (b): a) Bepaliks tas sienelis sugrėbt Lpl; Darbas nelengvas teko dirbt Gg; Rūpėjo tas šienas daužyt Krp; Apsimoka linai sėt? Rd; Kitąsyk pasitaiko ir toks vyras gaut Mrj; b) Man kas belieka daryt? Ds; Man kliūn(a) visi darbai nudirbti Vvr; O čia jam rūpi pinigai skaityti BsP III 69; Nebepatiko ožkelei sodrį žolelė pešti Žem (LKŽ XIII 286). Уже 1893 року Jonas Jablonskis проникливо зауважив, що в реченнях такого типу називний відмінок виступає підметом, а «інфінітив тут лише пояснює або доповнює предикат... Візьмемо, наприклад, речення “man jau rūpi avižos”; якщо предикат “rūpi” пояснити інфінітивом “pjauti”, то отримаємо вже всю конструкцію називного відмінка з інфінітивом: “man jau rūpi avižos pjauti”» (1935: 32). Це можна сказати як про приклади групи (a), так і групи (b): називний відмінок входить до їхнього ядра, а інфінітив можна опустити, не порушуючи граматичної будови: bepaliko sienelis, teko darbas, apsimoka linai тощо. Значення призначення, властиве давальному відмінку віддієслівних іменників і похідному від нього інфінітиву, тут дещо більше стерлося, ніж у розглянутих конструкціях із DI, але його нескладно простежити, порівнюючи вислови з інфінітивом і без нього. Додаткова роль інфінітива ще виразніша в реченнях, у яких узагалі не можна вжити давальний відмінок на позначення суб’єкта, наприклад: Greit rugiai prasidės pjauti Mžk; Jau paspėjo rugiai pjauti Žrm (LKŽ XIII 387). Отже, модель конструкції можна записати так: (мені) випало/ довелося/ хотілося/ набридло... стерню (орати) Такі конструкції засвідчені від початку писемності, пор.: iam wenam pareitissi ir uszgulli garbe, schlawe a czestis dotį WP 33. 3.1.2. Зв’язки між компонентами розглянутих конструкцій нині відчуваються далеко не в усіх реченнях із зазначеними дієсловами стану. Давно втративши зв’язок із парадигмою імені, інфінітив почав приєднуватися до особової форми дієслова, утворивши тісне словосполучення, яке вживається і в реченнях без називного відмінка, пор.: Man teko važiuoti; Vaikui terūpi dūkti; Mortai nusibodo sėdėti тощо. Об’єкт інфінітива перехідних дієслів почали виражати знахідним або родовим відмінком, наприклад: Atsitiko jam pro kapines praeinant duobkasius sutikt BsV 92; Bene rūpės darbą dirbti arba vargą vargti? Žem R I 173; Meškai apkrūvėjo klausyti lakštingalos Krž (LKŽ V 834). Нині в літературній мові вже переважає перебудована модель зв’язків у конструкціях із перехідним інфінітивом: (мені) випало/ довелося/ хотілося/ набридло... орати стерню Перебудова внутрішніх зв’язків конструкції в литовській мові ще не завершилася — це живий процес. У східних і південних аукштайтських говірках із інфінітивом широко вживається називний відмінок. Однак тут його часто розуміють як відмінок об’єкта, залежний від інфінітива, наприклад: Sekas pagaut ešerys Mrk; Šitoks geras rūbas neapsimoka parduot Trgn; Teko man iškast senas šulnys Grnk. 85 Називний відмінок тут уже не можна вважати підметом речення, пор.: *sekas ešėrus, *teko šulnys. medus gardau/ gardus valgyti 3.2.1. Подібно до згаданих дієслів стану, інфінітив пов’язується також із присудком, іменною частиною якого є прикметники. Вони можуть мати змінювану форму чоловічого або жіночого роду (a). Однак найчастіше з інфінітивом пов’язується прикметник у формі середнього роду, що позначає стан особи чи предмета (b). Суб’єкт цього стану (як і в розглянутих у 3.1 реченнях) в обох випадках може виражатися давальним відмінком: a) Відстояна вода смачна пити Jnš; Мені кролика гидко різати Jnš; Гаї важкі утримувати Akm; Цей кошик легко нести Vdk; Земля була дуже важка орати Als; b) Сухий хліб мені несмачний їсти Ut; Наука дорога здобути Šr; Мені важливо коней дістати Ukm; Приємно сіно косити Ssk. Обидва типи конструкцій засвідчені в писемних пам’ятках від XVI ст., пор.: a) І ці тяготи людині дуже важкі нести BrP II 105; b) і ці болі нелегко терпіти DP 214₂₃ (Palionis 1967: 153). Первинна функція інфінітива особливо очевидна в конструкціях типу (a). У них інфінітив, що доповнює іменний присудок, має характерне для давального відмінка значення призначення (пор. 1.2.2). Таку саму семантичну будову мають і виразні відповідники цієї конструкції в споріднених мовах, пор.: лат. saulīte silta sildīties BW 32 35 «сонечко тепле, щоб грітися» (Endzelīns 1951: 989); давньоболг. eretici... blědnъ z sutu viděti Kozma 3 «єретики... бліді на вигляд» (Дьячкова 1982: 133); давньочеськ. chléb tvrd jesti «хліб твердий їсти» (Gebauer 1929: 358); давньорус. voda Jordana sladkъ pitъ «вода Йордану солодка пити» (Спринчак 1960: 179)⁹. Так само як приклади типу (a) узгоджуються з відповідними реченнями без інфінітива, у яких підмет узгоджується з іменною частиною присудка, приклади типу (b) узгоджуються з реченнями, у яких присудком є незмінювані форми середнього роду (pienas skanus gerti: pienas skanus = молоко смачне пити: молоко смачне). Такі речення, як Мені молоко/ чай смачне Kd; Чужий дах немилий Ut, є реліквами давніх іменних речень; вони успадковані з далеких періодів розвитку праіндоєвропейської мови, коли іменну частину присудка становили чисті основи імен, пов’язані з підметом (детальніше: авт. 1979: 200 — 202). Чисту основу зберегли й прикметники середнього роду литовської мови із закінченнями -a < *-o, -u: miela, skanu (авт. 1990: 201 — 202 з літ.). Інфінітив давального походження приєднався до іменного присудка з цими формами середнього роду так само, як до присудка з узгоджуваними формами чоловічого та жіночого роду; це виразно видно з прикладів із тими самими лексемами, пор.: Неспрілі ячмені косити Mlt/ Буряки незручно копати Mrj; Мед їсти смачний/ смачно Mlt. Варто зазначити, що конструкції типу (b) з інфінітивом найширше вживаються в говорах Східної та Південної Литви, де добре збереглися відповідні іменні речення з формами середнього роду. 9 Panašiai ir kitose kalbų grupėse: s.indų (Sgall 1958: 215), germanų (Behaghel 1924: 342), graikų (La Roche 1893: 65), tochary (Krause — Thomas 1960: 79). 86 Беручи до уваги походження інфінітива від віддієслівного іменника (назви дії) в давальному відмінку, первинну структуру конструкцій з називним відмінком та інфінітивом, розглянутих у 3.1 і 3.2.1, можна схематично позначити так: Напр.: мед подобається/смачно/смачний (мені) їсти (<«для їди») Ця модель синтаксичних зв’язків цілком відповідає тій, яку реконструйовано на підставі конструкцій із давальним відмінком та інфінітивом (пор. 2.1) 3.2.2. Після зникнення в литовській мові середнього роду іменників форми середнього роду прикметників перетворилися на незмінювані предикативи, узагальнені за значенням стану. Інфінітив, своєю чергою, відірвавшись від парадигми відмінювання, почав тісно примикати до цих форм середнього роду, доповнюючи їхнє значення й утворюючи з ними тісні сполуки зі значенням стану: смачно їсти, важко працювати, добре жити, сумно їхати тощо. Їхньому закріпленню сприяла та обставина, що форми середнього роду, які відповідають чистим основам, від найдавніших часів уживалися в індоєвропейських мовах зі значенням стану. Коли сполуки форм середнього роду з інфінітивом набули безособового значення й широко поширилися, конструкції типу (b) з називним відмінком почали сприйматися як безособові, а форму називного відмінка — як залежну від інфінітива. Отже, такі речення, як Гостя мило/бачити («для бачення»), унаслідок перебудови (реінтеграції) синтаксичних зв’язків набули значення Мило бачити/гостя (гостю). Називний відмінок почали вважати залежним від перехідного інфінітива й замінювати звичайним відмінком прямого додатка — знахідним. Отже, первинну модель конструкцій з інфінітивом (скорочено Inf), позначену в 3.2.1, було перебудовано так: Напр.: (мені) подобається їсти мед/мед мед потрібно їсти 3.3. Деякі прикметники середнього роду, виступаючи іменною частиною присудка, самі наблизилися до дієслів і дали основу для їхніх особових форм. Наприклад, давні форми середнього роду прикметників gaila, verta стали членами парадигми дієвідмінювання утворених від них безособових дієслів galėti, vertėti зі значенням теперішнього часу (пор. skauda: skaudėti). У тих випадках, коли вони поєднуються з перехідним інфінітивом, називний відмінок позначає об’єкт їхньої дії, напр.: тих картоплин молодих шкода копати Rdv.; Ar 10 Скороченням Pred тут позначено дієслівний або іменний присудок. Інші скорочення — як у 2.1. 87 варто коня тримати? Kp (через явно безособове значення цих форм речення *цибуля (наз.), шкода, *кінь вартий, здається, ніде не вживаються). Подібно з іменника, що виступає іменною частиною присудка, reiką/ reikė виникло безособове дієслово reikėti, -ia, ėjo (Fraenkel 1925: 37–38). Про порівняно недавнє походження цього дієслова свідчать відповідні іменні конструкції reikā yra/ buvo тощо, уживані в старих писемних пам’ятках і діалектах (пор. LKŽ XI 375; Fraenkel LEW 714 з лит.); з інфінітивом вони мали поєднуватися так само, як reikalas yra/ buvo...., пор.: Хіба йому треба було тих коней гнати? Lp (LKŽ XI 377). За Jablonskis (1935: 32), давнє вживання називного відмінка засвідчують речення: Знаю, що треба бороні; відома річ: що треба, те треба. Отже, у давнину, мабуть, існували й такі вислови, як *reikā yra/ Ø /buvo/ bus karvė pirkti (пор. metas karvė pirkti) поряд із висловами з відмінюваними прикметниками, напр.: мені потрібна (тобто треба) дитина взяти Žž. Дієслово reikā, від якого походить reikėti, тепер дуже широко вживається з інфінітивом. Називний відмінок у таких випадках розуміється як об’єкт дії інфінітива, а суб’єкт стану може виражатися давальним відмінком: Треба запалити світильник Skp; І рій треба вміти спіймати Ktk; Йому треба нести воду Mžk; Дитину треба приспати Švnč; Треба бити її по животу Rdš; Як ту дістати? Dgl; Треба все сказати Nmn. рано/ час жито жати 3.4. Подібно до безособових прикметників інфінітив поєднується також із прислівниками, що виражають стан (a), або називними відмінками іменників (b), які виникли із застиглих номінальних речень і мають значення, близьке до прислівникового: a) Там добре дітей ростити Kpr; Так приємно ті дерева рубати Pln; Уже рано жито жати Mlt; Вже не було коли й пару орати Dgl; Мені й молоко далеко нести Ob; Досить йому кров лити JnšM; b) Уже час корову доїти Dg; Час молитви читати Dbk; То був би сміх сказати Jnš; Випасати корів улітку — морока Šr. Відповідні конструкції утворюються також зі сполученнями іменників darbas, dalykas, daiktas тощо з прикметниками (займенниками): Збирати гриби — дрібна робота Brž; Палити дьоготь — проста справа Sv; Утримувати корову — недорога річ Rs; Льон виривати — не новина Grg; За зиму напрясти чотири пуди — це нічого Mlt. Форми називного відмінка конкретних іменників у таких випадках також мають об’єктне значення і зазвичай розуміються як безпосередньо залежні від інфінітива. В одному реченні можуть зіставлятися й дві інфінітивні конструкції з об’єктним називним відмінком, наприклад: Будувати дім — це не пиріг їсти Šk. Закріплення форми знахідного відмінка 3.5. Згідно з даними, зібраними для атласу діалектів литовської мови, конструкції з інфінітивом розглянутих типів, у яких ужито називний відмінок, 88 зберегли східні та південні аукштайти, а також західні аукштайти на південь від лінії Йонава — Чекішке — Шакяй — Сінтаутай. В інших діалектах замість називного відмінка вживається знахідний, який переважає і в літературній мові. Межа вживання називного та знахідного відмінків нечітка; по обидва її боки трапляються варіативність і суміжні випадки. Найбільше називний відмінок схильні замінювати знахідним у конструкціях із дієсловом reikėti (3.3.) та прислівниками (3.4.), у яких називний відмінок не можна тлумачити як підмет речення. У жемайтському діалекті називний відмінок зберігся тут у кількох «островах», оточених знахідним відмінком: поблизу Жидикай, Векшняй, Луоке, Гаргждай, Папіле, Расейняй, але й тут поряд із ним найчастіше вживається знахідний відмінок (особливо в конструкціях із reikėti).¹¹ Таке спорадичне розпорошення властиве синтаксичним архаїзмам: у міру поширення новіших конструкцій старі витісняються не відразу й зазвичай зберігаються в певних осередках. Конструкції з називним відмінком добре збереглися також на островах литовської мови, оточених білоруською мовою (у Гервечяї, Рамашконісі, Родуні, Пелесосі, Варанаві, Лазунах, Зієтели та ін.). Отже, утвердження знахідного відмінка в діалектах іще є живим процесом. Із досить рідкісних прикладів у писемних пам’ятках XVI ст. видно, що називний відмінок з інфінітивом уживали також західні аукштайти Малої Литви. Збереженню називного відмінка об’єкта в конструкціях з інфінітивом сприяла та обставина, що називний відмінок із таким значенням здавна вживався в конструкціях із формами середнього роду пасивних дієприкметників, наприклад: картопля копається / викопана, мотузка звивається, двері відчинені й залишені; часто й із родовим відмінком діяча: його жито сіється / посіяне, старих лісів люблено тощо.¹² Варто зазначити, що називний відмінок зі значенням об’єкта при інфінітиві та формах середнього роду пасивних дієприкметників уживається в тих самих східних і південних аукштайтських діалектах.¹³ Конструкції з формами середнього роду пасивних дієприкметників тепер також схильні тлумачити як безособові, тому називний відмінок, що виконував функцію підмета, іноді замінюють знахідним відмінком додатка, пор.: З бджолами з дупел мед збирають Lp (авт. 1979: 206—207). У тих самих діалектах називний відмінок об’єкта вживається також із дієприслівниками теперішнього й минулого одноразового часу, пор.: Поки працюють, вітер не турбує Mžk; Коли виривають льон, треба тепло вдягнутися Brž; Де тут тепер коня поставити Ut; От якби светр зв’язати Mžš; Добре було б найняти сильного робітника Kp. Називний відмінок об’єкта тут міг поширитися за зразком згаданих конструкцій із пасивними дієприкметниками та інфінітивом (дієприслівники, як і інфінітив, походять від форм давального відмінка основи на -i, пор. авт. 1962: 17 і далі; 1979: 133—134). Конструкції з дієсловом būti 3.6. Окрему групу становлять конструкції з називним відмінком та інфінітивом із дієсловом būti, нульова форма якого означає теперішній час. Вони бувають двох ти- 11 Remiamasi atsakymais į ”Lietuvių kalbos atlaso medžiagos rinkimo programos” (V., 1956) klausimus Nr. 115 b ir c. 12 Ці конструкції — дієприкметникові варіанти таких іменних речень, як мед солодкий; докладніше про них див. авт. 1979: 200—204; 1990: 200—214. 13 Про ареал поширення конструкцій із формами середнього роду пасивних дієприкметників див. авт. 1977: 36—38. 89 пу. У конструкціях першого типу інфінітив дієслів чуття або сприйняття (найчастіше — matyti, regėti, girdėti) поєднується з називним відмінком, що позначає можливий об’єкт відчуття або сприйняття, напр.: (man) yra / Ø / buvo / bus namai matyti. У конструкціях другого типу інфінітив різних дієслів поєднується з називним відмінком, що позначає об’єкт дії, яку необхідно виконати, напр.: (man) yra / Ø / buvo / bus namai statyti. В обох випадках інфінітив має пасивне значення. (мене) видно будинки 3.6.1. Ця конструкція нині переважно вживається в говірках Центральної та Західної Литви, проте застиглі вислови із займенником kas (kas girdėti; kas nauja girdėti тощо) трапляються і в багатьох інших місцевостях. Це свідчить про ширше поширення конструкцій цього типу в минулому. Форма теперішнього часу дієслова būti іноді вживається в жемайтському діалекті, а в інших місцевостях здебільшого є нульовою. Jau dugnas matyt Jnv; Per langą gerai matyt ežers Pln; Jau regėt ugnis Lzd; Varpai girdėti Prk; Užsnīgę griovai ir keleliā, net vieškelis menkai pažint Simon (LKŽ XIII 258). Antai baltoji obelìs y(r) matyti Skd; Jau trobos matyti yra Pgg; Tas akmuo buvo iš tolo matyt Klp; Vakar griaustinis buvo girdėtis Erž; Už to miško ir Papilė bus matyti Pp. Лише зрідка досвідчуваний суб’єкт позначається давальним відмінком, напр.: Ta troba man buvo iš tolo matyt Klp. У писемній мові конструкція засвідчена з XVI ст., напр.: du daiktu mumis neperweszlibu regėtessi WP 72. Інфінітив у цій конструкції виконує роль, подібну до ролі пасивного дієприкметника теперішнього часу, і часом уживається паралельно з ним навіть у тому самому говорі, напр.: Jau vadakstis matyties // Nuo Šimkaus kapelių karvidės matomos Pkl; пор. також: Sodnas didelis y(r) matoms Skd. У східноаукштайтському діалекті замість інфінітива часто вживається зворотна форма дієслова, напр.: Visas sklypelis matos kaip in delno Skdt. Те, що називний відмінок тут виконує функцію підмета, очевидно з узгодження з дієприкметниковою сполукою, напр.: Petruko balsas buvęs girdėti Rs (докладніше Sirtautas 1971). При інфінітиві із заперечною формою замість називного вживається родовий: žmogaus nematyti Plng; laumių neb’girdėtis BsP II 70. Однак, на відміну від випадків, розглянутих у 3.1—3.5, називний відмінок тут ніколи не замінюється знахідним. Конструкція зазвичай уживається для позначення того, що певна річ доступна для сприйняття, пор.: jau bokštas matyti — jau galima matuti bokštą. Отже, і тут інфінітивові притаманне імпліковане значення призначення, властиве давальному відмінку за своєю природою. 3.6.2. Таке саме значення інфінітив має і у відповідних конструкціях латиської мови, які найчастіше вживаються із запереченням, пор.: No tās reizes vilku ne redzēt, ne dzirdēt LP VII 878 = nebija vilku ne redzēšanai, ne dzirdēšanai (Mūlenbachs 1928: 195). «Відтоді вовків ані бачити, ані чути (= Не було вовків ні для бачення, ні для слухання)». Конструкції цілком такої самої будови й значення, як у литовській мові, засвідчені в давніх слов’янських писемних пам’ятках, пор. староцерк.-слов.: i glasa umlčě. i ne by slyšati Supr 570,18 «і зву- 90 sas nutilo, ir nebuvo girdėti” (Ходова 1980: 223)14, s.rus.: bė v to vremja vidėti... pečalb gorbkaja Mosk. Letop. 290 ”buvo tuo metu matyti sielvartas kartus” (Сабенина 1978: 404); jų yra išlikusių gudų ir pietinėse rusų kalbos tarmėse, pvz. derevnja vidatь ”kaimas matyti (Спринчак 1960: 179).15 Infinitivo pirminę paskirties reikšmę tyrinėtojai įžiūri ir atitinkamose Rigvedos konstrukcijose, pvz.: táva spārhé várna á samídṣi śríyah RV 2,1,126 ”tavo pageidaujamoje spalvoje kaip tik matyti grožis” (Sgall 1958: 221; Disterheft 1980: 46). (мені) є/ Ø / було/ буде будинки будувати 3.7.1. У конструкціях цього типу лексичне вираження перехідного інфінітива не визначене, а дієслово būti має модального відтінку необхідності. Можна виокремити дві групи конструкцій. а) Інфінітив пов’язаний лише з називним відмінком і можливою (факультативною) вказівкою на час. Форма теперішнього часу дієслова būti найчастіше нульова, а форма минулого чи майбутнього часу — виражена. Сьогодні сіно гребти, а завтра жито жати Dglš; Знову й знову обід варити Trg; Завтра коней пасти Pšl; Усе з коровами обмолочено PnmP. Тоді була наймана челядь Žd; І жито було жати Brš; Раніше були такі ґудзики — відламувати Šil; Робота така була зробити Glv. Буде сіно жати, толоки орати Slnt; Потім сіно гребти буде Kl; Коли картоплю посадить, льон полоти буде Rdn; Потім якогось дня гній возити, хліви чистити Mžk. б) Поряд із називним відмінком з інфінітивом і можливою (факультативною) вказівкою на час давальним відмінком додатково позначається суб’єкт дії інфінітива: Завтра нам телят пасти Pnd; Мамі дітей ростити Vvr; То тобі тітку лагодити, то коня годувати, то знову жито складати — не жарти Jnš; Мені самій усю роботу виконати Žd; Нащо йому мучити цих жінок? Šrv. Тобі завтра цукрові буряки полоти Rk; Мені все впорядкувати Kltn; Невже мені обох батьків чесати? Sk. Обидві групи конструкцій засвідчені від початку писемності, наприклад: а) Taip ir gierti wine krauías ia schwenntas Mažv 34,17; б) Imus bus rustus sudas pas Diewa kelti, rakundas bus doti panui Dewui WP 85 (MLLG V 238). З даних, зібраних для Атласу литовської мови, видно, що ці конструкції вживаються також у тих говорах, де з дієсловом reikėti, часто й із безособовим- 14 Однак у тій самій синтагмі об’єкт зорового чи слухового сприйняття тут уже виражається залежним від інфінітива акузативом (як і в пам’ятках більшості слов’янських мов), пор.: bystъ viděti junosǫ krasna stoješsta předъ nímъ Supr 187, 1—4 «було видно гарного юнака, що стояв перед ним» (Ходова 1980: 223). 15 Відповідну конструкцію чеської мови, наприклад: hora je viděti «гору видно» (докладніше Porák 1967: 82 і далі), яку V. Kiparskio (1969: 146) визнає спадщиною давнини, дехто вважає запозиченням із німецької мови (Reiter 1953: 175; Timberlake 1974: 124 і далі) або пізнішою інновацією (Havránek 1968: 175—176; Dunn 1982: 523—524). Однак і в німецькій мові інфінітив із zu у згаданих випадках сполучається з номінативом і зберіг давнє значення призначення (пор. Brugmann 1916: 924), тож первісне джерело конструкції, очевидно, те саме. 91 … роди прикметниками, уже виступає знахідний відмінок (Trg, Žgč, Škn, Kltn, Pln, Plng, Vvr, Dr, Drb, Lnk, Kl, Krp, Kv, Skdv, Nv тощо). Від випадків типу, розглянутого в 3.6, вони відрізняються лише значенням необхідності, яке, ймовірно, зумовлене не самим дієсловом būti, а його зв’язком з інфінітивом датівного походження, що виражав призначення («льон є/був/буде призначений для м’яття»)¹⁶. Це властиве давальному відмінку значення призначення можна простежити й у випадках, коли відтінку необхідності зовсім не відчуваємо, наприклад: Tau tik varnos gaudyt Pg; Jauniem tik alus gert Grz тощо (див. також LKG III 616–617). Усе це свідчить, що й тут називний відмінок виконував функцію підмета. Отже, для конструкцій обох типів, розглянутих у 3.6 і 3.7, можна реконструювати однакову первісну модель синтаксичних зв’язків (дієслово būti тут позначено скороченням Vₛᵤᵦₛₜ). Ця модель збігається з тією, яку встановлено на підставі конструкцій із дієсловами likti, tikti, tekti тощо та формами прикметників середнього роду (див. 3.2.1), і відрізняється лише вираженням присудка. 3.7.2. Конструкції такої будови засвідчені й у латиських діалектах, пор.: kaņgam ēst tei meizīte (Nereta) «панові їсти той хлібець» (Endzelīns 1951: 554). Називний відмінок уживається тут також із порівняно новими формами дебітива, основу для яких створив інфінітив, пор.: man jāēd sausa maize «мені (треба) їсти сухий хліб» (ibid 972 – 973). Однак найчастіше називний відмінок тут замінено залежним від інфінітива знахідним, наприклад: man bija tā šo lietu iesākt «мені було так почати цю справу» (Mülenbachs 1928: 173 – 174); Tev bij ņemt niedres meitu BW 15142 «тобі належало взяти дочку очерету»; Kā būs man purvu brist 15307 «як мені доведеться брести болотом» (Ozols 1961: 96–97; 1967: 182). Знахідний відмінок широко вживаний уже й у давніх латиських писемних пам’ятках, наприклад: Man bij grahmatu rakstīht Stender Gr §165 «Мені належало писати книгу»; No ta buhs tew to sinnahr G1B NT Praef. «З цього ти знатимеш це». Широко й неодноразово досліджували відповідні давньоруські вислови з називним відмінком, пор.: Такова правда оузети Русину ou Rizě Smol. gr. 1229 «такий закон — русинові брати в Ризі» (тобто русин має мати таке право в Ризі, див. уже Потебня 1958: 405: 407); останнім часом їхній історичний зв’язок із литовськими й латиськими конструкціями переконливо показав J.Stepanovas (1984: 132–136). Важливими є відповідники цих конструкцій у давньоіндійській мові, де модальність дієслова зі значенням «бути» зазвичай іще підкреслюється формою оптатива чи імператива, називний відмінок має виразну функцію підмета, а інфінітив — значення призначення, властиве давальному відмінку, наприклад: ápo bhavantu pitáye RV 10,9,4 16 Plg. Brugmann 1916: 925. Pasak R.Mrazeko (1963: 113 — 114), datyvo paskirties reikšmė buvusi perkelta į veiksmažodį ”būti” ir sen. bažnytinės slavų kalbos konstrukcijose: мне бѣаше страдати ”мне выпало, принадлежало страдание → страдати”. Kiek kitaip aiškina J.Stepanovas (1984: 133) laikydamas reikiamybės reikšmę viena seniausių, iš indoeuropiečių kalbų bendrijos paveldėtų veiksmažodžio ”būti” reikšmių. 92 «Нехай води будуть для пиття (питними)» (Sgall 1958: 221); подібно й у хетській мові (Disterheft 1980: 165–166). Слід зазначити, що й в інших споріднених мовах (латинській, грецькій, германських) у давні періоди їхнього розвитку конструкції з формами іменного походження вживалися з модальними значеннями можливості, необхідності тощо; пізніше їх почали замінювати новішими модальними дієсловами. У слов’янських мовах модальні дієслова й прислівники (предикативи) з цими значеннями також порівняно нові й утвердилися переважно в добу писемної традиції. Натомість розглянуті речення з інфінітивом датівного походження репрезентують дуже архаїчний спосіб вираження модальності, успадкований від індоєвропейської мовної спільноти. 3.7.3. Подальший розвиток конструкції, очевидно, відбувався в тому самому напрямі, що й в інших уже розглянутих випадках. Інфінітив, утративши зв’язок із парадигмою відмінювання й перетворившись на незмінну форму дієслова, став граматичним центром речення — присудком із модальним значенням можливості або необхідності (його основою є значення призначення давального відмінка). Конструкція набула безособового характеру, а називний відмінок пов’язався з інфінітивом як об’єкт позначеної ним дії. Так сформувалася така модель синтаксичних зв’язків безособових інфінітивних речень: Оскільки називний відмінок не є властивим об’єктові відмінком, цілком зрозуміло, що замість нього почали вживати знахідний: Rytoj man šieną grėbti, tau arklius ganyti, а з інфінітивом дієслова, що керує родовим відмінком, — родовий: Ko jau mums benodėti тощо. Знахідний замість називного засвідчено в писемних пам’ятках від XVI ст., наприклад: Tada buvo tau dūti mana pinnigus Mainininkamus BrB Mat 25,27; wis­siems krikschczonims ikki gala swieto bus wargus regeti BrP II 78,2 (див. Palionis 1972: 126). Перетворення інфінітивних конструкцій із дієсловом «бути», що виражають необхідність і можливість, на безособові та заміна називного відмінка знахідним, керованим інфінітивом, давно помічені не лише в латиській (3.7.2), а й в інших споріднених мовах: слов’янських, германських, грецькій, латинській (Brugmann 1916: 925–926; Потебня 1958: 391–398). Утім, у литовській мові називний відмінок тут зберігся значно краще, ніж у конструкціях із reikėti та іншими дієсловами, — не лише в діалектах (див. 3.7.1), а й у літературній мові (LKG III 616–617). Особливо добре називний відмінок зберігся в розглядуваних висловах із займенником kas, засвідчених від XVI ст. (пор. kas buvo daryti BrB II Moz 36,7) і досі вживаних у різних місцевостях литовського діалектного ареалу, навіть там, де в інших випадках трапляється лише знахідний відмінок, наприклад: Kas mum dabar sakut Lkm; An(t) arklio nėr kas dėt Lbv; Yra kas parduot Psv; Ar bus kas raut? Šil; Kas bus daryt? Ss; Nėr kas veikt Pg; Nėr kas kalbėt Vlkv, Ss. 93 Такий спорадичний розподіл також свідчить про реліктовий характер цих конструкцій. (мені) є / Ø / було / буде йти 3.8.1. Інфінітиви неперехідних дієслів із дієсловом būti також утворюють безособові конструкції зі значенням необхідності та іншими модальними значеннями. Нині вони здебільшого вживаються з давальним відмінком на позначення суб’єкта дії інфінітива та нульовою формою дієслова būti: Тобі, смороде, треба тухнути! BsP I 264; Живому жити, померлому спочивати! KrėvPP III 14; Йонасу сьогодні до лісу їхати Gr; Мені ні крикнути, ні поплисти Skr (див. також LKG III 36—37; 616—617). У діалектах і фольклорі трапляються також конструкції з вираженою зв’язкою (особливо в минулому й майбутньому часах). Вони вживаються з давальним відмінком суб’єкта (a) і без нього (b): a) Кому ж годувати, якщо не їхати Pvn; Мабуть, від Бога зозулі в лісі кувати NS 270; Доню моя, моя молоденька, тобі було заміж іти за орача BsO 215; Якщо йому судилося одужати, то він одужає, а якщо йому судилося померти, то він помре Tj (LKŽ, I 1216); b) А тут було багато чого згадати Ktč; Було приїхати, братики, учора ввечері LTRn 90; Як злізла з коника, не було кому зустріти, як увійшла до світлиці, не було кому посадити JV 683. Такі конструкції засвідчені від XVI ст., особливо в писемних пам’ятках Бреткуна, наприклад: a) Бо йому було залишитися у своєму місті Вальніц BrB IV Moz 35,28; тоді йому буде померти I Moz 44, 31; Нам довелося б загинути, якби Бог не допоміг BrP II 53. b) Чи ж через таких гарненьких жінок не довелося б воювати? BrB Mal 10,2 (докладніше див. Palionis 1972). 3.8.2. Відповідні конструкції з нульовою або вираженою формою дієслова būti вживаються також у латиській мові, наприклад: bāliņam karā iet Spr. 271 «братикові йти на війну»; brist bij man, vaj nebrist BW 9416 «брести було мені чи не брести» (Ozols 1961: 96 — 97); Tev nebūs zagt! ME I 359 (див. також Endzelīns 1951: 994). Вони засвідчені вже в давніх писемних пам’ятках, пор.: Woj tu sinnaji / kurzą Laikā tew bij peedzimt G1B, Hiob 38, 21 «Чи знав ти, коли тобі належало народитися»; kapehz buhs man... eet Ps 42,10 «чому мені доведеться йти».17 У слов’янських мовах особові форми дієслова «бути» з інфінітивом утворюють безособові конструкції вже від найдавніших писемних пам’яток, пор. староцерк.-слов. byti oumrěti ništumu Ostr Luk 16, 22 «бідному судилося померти»; давньорус. mi budet nyňě poěati Ip. 130 «мені тепер доведеться їхати» (Потебня 1958: 392—393); старочес. tu še nám (jest) s císařem sníti Dal 81 «тут нам (є) з королем спати» (Pořak 1967: 21). В інших індоєвропейських мовах відповідні конструкції також засвідчені зі значеннями необхідності, можливості тощо, наприклад: гр. ἀλλ’ οὐκ ἔστι Διὶ Κρονίων μάχεσθαι φ 193 «але Зевсові Кроніду не можна (= не можна, не треба) 17 Це так званий «аналітичний дебітив» (давніший за морфологізований із jā-); приклади з давніх латиських граматик див. у Ozols 1965: 92, 202, 252. 94 боротися із Зевсом Кронідом»; лат.: per nares floribus frui est Тертулліан, Coron. 40: «насолоджуватися квітами через ніздрі (= нюхаючи) — це (= потрібно)»; давньоверхньонім.: za petōnne ist Hymn. 17,1: «молитися — це (= потрібно)» (Brugmann 1916: 925–926). 3.8.3. Наведені тут і в 3.7.1 дані підтверджують висловлену раніше думку, що інфінітивні конструкції литовської та латиської мов із вираженою формою дієслова būti є спільною давньою спадщиною (Palionis 1972: 128). Немає підстав виводити їх із конструкцій без зв’язки. Хоча в деяких слов’янських мовах (наприклад, у чеській, див. Porák 1967: 18, 39 і далі, 122) на певних етапах розвитку спостерігалося зростання продуктивності зв’язки, конструкції без зв’язки також засвідчені у східнобалтійських і слов’янських мовах від початку писемності. Давніше вони, очевидно, функціонували як варіанти тих самих конструкцій із нульовою формою теперішнього часу, а пізніше (зі зникненням конструкцій із būti у минулому й майбутньому часах) узагальнилися як окремий тип інфінітивних речень (лит. Tau važiuot!; лат. Kurp mums bėgt? рос.: вам платить «вам платити» тощо). 3.8.4. Конструкції з інфінітивом неперехідних дієслів такі самі безособові (тобто не мають синтаксичної позиції підмета), як і конструкції з інфінітивом перехідних дієслів, що керує знахідним відмінком, пор.: (завтра) мені косити і (завтра) мені жати ячмінь. Останні, найімовірніше, почали утворюватися лише тоді, коли інфінітив відірвався від парадигми відмінювання іменників (пор. 3.7.3). Протиставлення перехідних і неперехідних дієслів у багатьох випадках узагалі не є ані чітким, ані первинним. Отже, конструкції мені (є, було...) косити і мені (є, було...) жати ячмінь з історичного погляду можна трактувати однаково й віднести до того періоду розвитку, коли речення з būti та інфінітивом унаслідок перегрупування синтаксичних зв’язків набули безособового значення (пор. Brugmann 1916: 925–926). Вважати конструкцію мені (є, було...) косити первинним, парадигматично самостійним іменним реченням (так Večerka 1973: 303; Степанов 1984: 132–133) заважає те, що в такому разі важко пояснити первинне відмінкове значення форми, яка стала інфінітивом, і семантично вмотивувати будову конструкції. Синтаксично безособові конструкції з інфінітивом, очевидно, могли утворитися лише після того, як сам інфінітив став окремою формою дієслова. 3.8.5. Отже, первинна модель інфінітивних речень із формою дієслова būti (вираженою або нульовою), імовірно, мала підмет у називному відмінку: будинки є (Ø / були / будуть) видимі/ будувати. Будова цієї конструкції мотивована тим самим давальним значенням дієслівного іменника, яке реконструюється в розглянутих раніше конструкціях із дієсловами likti, tikti тощо, а також із формами прикметників середнього роду (як і у випадках 1–2, розглянутих вище). У багатьох випадках згодом замість підмета в називному відмінку поширилися залежні від інфінітива форми керованих відмінків (найчастіше знахідного). Однак у балтійських і частині слов’янських мов називний відмінок частково зберігся і в безособово вживаних конструкціях, де набув об’єктного значення. Збереженню так званого «об’єктного називного» тут, імовірно, сприяли не лише внутрішні, а й певні зовнішні умови, про які варто поговорити окремо. 95 Проблема «об’єктного називного» 3.9.1. Уживання об’єктного називного в безособових реченнях засвідчене на досить великій і суцільній території діалектів, що межують між собою. Крім литовської й латиської мов та північних говірок російської мови, а також великого трикутника приблизно між Псковом, Смоленськом і Вологдою, до цієї території належать і західнофінські мови (естонська, фінська). В останніх так званий акузатив II, що збігається з називним відмінком, регулярно вживається замість звичайного акузатива I для вираження об’єкта в безособових реченнях з інфінітивами та дієприслівниками, а також у безособових наказових реченнях (пор.: фін. hänen tuli rakentaa sauna «йому треба було збудувати сауну»). Близькість цих конструкцій до «об’єктного називного» у східнобалтійських мовах і російській обговорював V.Kiparsky (1960; 1969); він висловив думку, що контакти із західнофінськими мовами могли сприяти збереженню успадкованих із давнини конструкцій називного відмінка з інфінітивом у сусідніх східнобалтійських і російській мовах.18 B.Larinas пояснював співвідношення цих конструкцій так: «об’єктний називний» нібито є залишком структури речення неакузативного типу, успадкованої від давно зниклої «приморської» мови — спільного субстрату східнобалтійських, північних слов’янських і західнофінських мов (Ларин 1963: критику цього погляду див. Jacobsson 1964: 75; Veenker 1967: 126; Kiparsky 1969: 145). Гіпотезу про безпосереднє запозичення конструкції з фінських мов виклав у спеціальному дослідженні A.Timberlake (1974). На його думку, литовська й латиська мови та північноросійські говірки запозичили із західнофінських мов синтаксичне правило, за яким об’єкт позначеної в безособових реченнях дії виражається не акузативом, а називним відмінком. Таке вираження об’єкта за фінським зразком було реалізоване в реченнях, у яких немає позиції підмета, а отже, немає й суперечності між властивою підметові формою називного відмінка та функцією об’єкта (Timberlake 1974: 2–3, 152). Конструкції давньоіндійської, германських та інших мов, у яких об’єкт інфінітива виражений називним відмінком в особових реченнях (тобто таких, що мають позицію підмета), Timberlake вважає цілком іншим типом, незрівнянним зі «східнобалтійським» і «північноросійським» об’єктним називним. Так само він рішуче відмежовує від них випадки будинки є (були) видимі та їхні індоєвропейські відповідники. Автор не помітив близькості останніх до конструкцій типу будинки є (були) збудовані (пор. 3.7.1–3.7.3), а також суміжного вживання в литовській і латиській мовах речень з узгоджуваними й неузгоджуваними формами прикметників (пор.: мед смачний / смачно їсти 3.2.1 і далі), їхнього парадигматичного зв’язку з особовими реченнями типу мед смачний / смачно (тобто такими, що мають позицію підмета). Гіпотеза запозичення спирається на переконання, що об’єктний називний у литовській і латиській мовах нібито синхронічно мотивований і регулярно вживається в безособових реченнях (133 і далі, 154). Насправді ж, як уже зазначалося, тут його витісняють синхронічно мотивовані відповідники зі знахідним відмінком, а його поширення в литовських говірках має риси, властиві синтаксичним реліктам. 3.9.2. У латиських говірках, що безпосередньо межують з естонським мовним ареалом, називний відмінок з інфінітивом уживається набагато рідше, ніж у північних, східних і південних говірках Литви. Згідно з латиською діалектологічною… 18 Саму західнофінську конструкцію деякі дослідники вважають такою, що розвинулася з конструкції з підметом у називному відмінку та інфінітивом мети; див. Hakulinen 1960: 246. 96 зібрані для атласу дані19, на стику латиських та естонських говірок називний відмінок об’єкта з інфінітивом засвідчений лише в кількох місцях: у найпівнічнішому куточку — у говірках Ідаус, Іпиків і в Циргалі. У північній частині внутрішнього діалекту akmenį grūti kustinat конструкції типу «камінь важко (тобто важко) зрушити» зафіксовано ще в околицях Бірзулів, Баунів, Яунбуртнієків, Кусценів, Катраців і Дунте — у говірках, розділених між собою, де переважає акузатив20. Конструкції згаданого типу дещо частіше трапляються в західній частині Курземе (у говірках Попе, Венти, Узави, Талсі-Едали, Салдуса, Добеле); спорадично — подібно до жмудського діалекту литовської мови — вони зустрічаються й в інших місцях Курземе (у говірках Лайдзе, Либаги, Кандави, Енгуре, Ірлави, Ранки); крім того, тут зафіксовано й вислови типу vajag / gribas malka skaldit «треба / хочеться колоти дрова». У говірках земгальського внутрішнього діалекту21 обидва типи конструкцій також засвідчені лише в поодиноких осередках (Цецере, Єкабнієки, Яунсвірлауке); більшість із них — у тих місцях, де латиський мовний ареал межує з північними литовськими говірками, у яких уживається відповідна конструкція (на південь від Резекне, а також у говірках Езере, Бене, Іслице, Каплава). На значно ширших теренах земгальських говірок внутрішнього діалекту (навколо Добеле, Єлгави, Бауски та ін.) називний відмінок уживається з формами дебітива (jāiet pļaut siens «треба йти косити сіно» тощо). З іншого боку, на великій території верхньолатиського діалекту називний відмінок з інфінітивом засвідчений лише в кількох «островах»: в околицях Грашів-Крауклів, Сярене, Дігная, Варкави, Кауна-ти-Пілди, а також у говірках Краслави й Акністе на литовсько-латиському мовному пограниччі (Ančītis 1977: 264—265); до того ж і тут називний відмінок частіше поєднується з дебітивом, ніж з інфінітивом без jā- Розпорошеність осередків цієї конструкції дає підстави вважати, що раніше вона була поширена на значній частині латиського мовного ареалу, а тепер занепала набагато більше, ніж у литовській мові. Це також підтверджує погляд, що називний відмінок у цій конструкції є спільним синтаксичним архаїзмом. Називний відмінок з інфінітивом у латиській мові відрізняється від литовського також деякими інноваційними рисами. За винятком рідкісних випадків із відмінюваними прикметниками (типу saulīte silta sildītie, див. 3.2.1.), інфінітивні конструкції тут безособові, а називний відмінок виконує функцію прямого додатка. Оскільки середній рід прикметників у латиській мові зник і в конструкціях з інфінітивом замінений прислівниками (viegli «легко», grūti «важко», vajag(a) «треба», brī̀v «можна» тощо; пор. nav viegli maisī nest «не легко (=не- легко) нести мішок»), зв’язок з особовими реченнями, який іще відчутний у литовській мові (darbas sunku тощо), тут розірвався. Отже, форма називного відмінка в латиській мові вже втратила синтаксичну мотивацію, і називний відмінок перетворився на справжній об’єктний відмінок. Очевидно, це було головною причиною, через яку в латиській мові його значною мірою замінив звичайний об’єктний відмінок 19 Вони зберігаються в Ризі, у відділі діалектології Інституту латиської мови. Автор вдячний керівництву Інституту за можливість скористатися ними. 20 Тут і далі використано відповіді на запитання 270, 272, 276, 277, 280 програми збирання матеріалів для атласу латиської мови (Latviešu valodas dialektoloģijas atlanta vāksanas programma. Rīga, 1954, lpp. 90—93). 21 Latvių kalbos tarmių pavadinimai pateikiami pagal M.Rudzīte 1964: 408—409. 97 – акузативом. Він краще зберігся лише в конструкціях із новою формою дебітива, що посідають особливе місце в системі латиської мови. 3.9.3. Чому називний відмінок з інфінітивом, давно втрачений іншими спорідненими мовами, досі зберігся у східнобалтійських мовах і суміжних говірках російської мови, найкраще пояснює вже згадана гіпотеза П. Кіпарського про консервувальний вплив західнофінських мов. Контакти із західнофінськими мовами, очевидно, допомогли зберегти цей синтаксичний архаїзм і дали взірець для його нового осмислення тим самим способом — як називного відмінка об’єкта в безособовому реченні. Особливо сприятливі умови для цього склалися після VI ст., коли східнобалтійські племена, перейшовши Даугаву, проникли далеко на землі, заселені західними фінами. Протягом кількох століть під впливом фінського субстрату діалекти сучасної Латвії віддалилися від литовської мови. Оскільки інфінітив на -ti/-tei, очевидно, вже тоді відокремився від іменної відмінкової парадигми, могло розпочатися переосмислення синтаксичних зв’язків усередині конструкції, могли з’явитися зачатки «називного відмінка об’єкта». Саме у VII–VIII ст. східнослов’янські діалекти утвердилися на великій території між Києвом і Новгородом. Інтенсивна фінська та балтійська славізація відбувалася в ареалі сучасних північноросійських говірок. Отже, контакти із західнофінськими мовами могли мати подібний вплив на успадковану з праслов’янської конструкцію російської мови, як і на балтійську. Примітно, що в найдавніших північноросійських писемних пам’ятках називний відмінок утворює такі самі конструкції з інфінітивом, як у східнобалтійських мовах. Пізніше його почали вживати й з особовими дієслівними формами (чаша питья наливают, досл.: «чашу пиття наливають»), а сама конструкція набула особливого напряму розвитку, пов’язаного з процесами, характерними для слов’янських мов: синкретизмом форм називного й акузатива та морфологізацією категорії істот і неістот (Timberlake 1974: 104–116; Журавлев 1984). У західних говірках російської мови (у трикутнику Псков—Смоленськ—Вологда) називний відмінок з інфінітивом, очевидно, підтримувався також балтійським субстратом. Про роль литовської мови свідчить те, що в XIV–XVII ст. ця конструкція засвідчена в документах з білоруськими мовними особливостями, написаних на території Великого князівства Литовського — у Полоцьку, Тракаї, Вільнюсі (Dunn 1982: 517). Її й тепер часто вживають білоруські говірки, що нещодавно поширилися на території литовської мови (у Пелесі, Воранаві та ін.; див. Судник 1982: 246–247). Натомість у південних східнослов’янських діалектах (на території сучасної південної Росії та України) конструкція з називним відмінком занепала, очевидно, ще до початку писемності, і в писемних пам’ятках цього ареалу XVII ст. лишилися тільки її сліди (деякі з них активізувалися під впливом престижу московської канцелярської мови). 3.9.4. Історія називного відмінка з інфінітивом не є винятком. Інтенсивні контакти із західнофінськими мовами після V–VI ст. допомогли зберегти в східнобалтійських мовах й інші архаїчні конструкції: називний відмінок із формами середнього роду (linai minima, durys atidaryta), а також предикативні дієприкметники, що узагальнюють модальне значення непрямого способу (авт. 1977; 1979: 213–218; 1985; 1990: 228–235). Значно давніші контакти із західними фінами допомогли зберегти в балтійських мовах давні відмінкові конструкції з постпозиціями, що перетворилися на постпозиційні місцеві відмінки (авт. 1985: 191–193). В усіх згаданих випадках ми бачимо успадковані індоєвропейські структури речення, які східні балти зберегли й заново осмислили за зразком західнофінських мов 98 характерні моделі. Деякі дослідники схильні відносити витоки конструкції називного відмінка з інфінітивом до ще давнішої доби. Вважається, що вона успадкована з тих часів, коли індоєвропейська акузативна структура речення ще не сформувалася, а об’єкт перехідних дієслів (як і пацієнс дієслів стану) виражався тією самою формою абсолютива (Palmaitis 1977: 116—119; подібно Schmalstieg 1987: 145—152).22 Це припущення можливе, але не обов’язкове, оскільки розвиток конструкції в балтійських і слов’янських мовах можна пояснити, спираючись на акузативну структуру речення та первинну функцію підмета, властиву називному відмінку. 4. НАПРЯМИ ПОДАЛЬШОГО РОЗВИТКУ 4.0. Конструкції з інфінітивом, який зберіг первинне значення призначення, репрезентують найдавніший фрагмент індоєвропейської структури речення. До того самого шару належать і згадані конструкції із супіном — другим інфінітивом литовської мови. Спираючись на місце цих конструкцій у синтаксичній системі литовської мови та порівнюючи їх зі спорідненими мовами, доходимо висновку, що підґрунтям інфінітива було вживання давального, а в окремих випадках і знахідного відмінка віддієслівних іменників для розширення й семантичного доповнення дієслівного ядра речення. Відокремившись від парадигми відмінювання віддієслівних іменників і перетворившись на незмінну форму дієслова, інфінітив у багатьох випадках утратив первинне відмінкове значення, почав тісніше поєднуватися з різними особовими формами дієслова, а його зв’язки з іншими компонентами речення змінилися. Розглядаючи сучасне розмаїття інфінітивних конструкцій із перспективи реконструйованих первинних моделей уживання, можна визначити основні напрями й етапи їхнього подальшого розвитку. можу/ починаю/ прошу працювати 4.1.1. Утвердження конструкцій з інфінітивом при дієсловах reikėti, gailėti, vertėti та ін., що розвинулися з форм іменників (reikà, gaila, verta, див. 3.3), створило підґрунтя для поєднання інфінітива й з іншими дієсловами модального значення, наприклад: маю/ мушу йти (за аналогією до reikia < reikà eiti), може працювати (за аналогією до galima, verta dirbti), хотів іти тощо. Подібно інфінітив почали вживати у сполуках із дієсловами самостійнішого значення просити, наказувати, забороняти, перешкоджати, запрошувати та ін. (див. 1.2.1). У різні періоди свого розвитку інфінітиви різних форм поєднувалися з дієсловами відповідного значення й в інших індоєвропейських мовах. Такий паралелізм уживання, очевидно, свідчить не про успадкований характер таких конструкцій, а про типологічно загальну, можливо, навіть універсальну схильність уживати незмінні назви дії, що втратили попередній зв’язок із парадигмами відмінювання. Відповідні сполуки виникають не лише в індоєвропейських, а й в інших мовних родинах, де формуються незмінні (найчастіше також іменникового походження) форми дієслова. 22 Відповідні конструкції фінських мов дехто також вважав залишком доназивної будови речення, див. Wickman 1955: 14, Schlachter 1968: 286. 99 форми дієслова. 4.1.2. У конструкціях із фазовими дієсловами (почати, взятися, закінчити, припинити, перестати тощо) інфінітив у багатьох випадках замінив активні дієприкметники, які вживалися з дієсловами на позначення завершення дії та здавна виконували функцію, близьку до предикативного означення, наприклад: перестав кричати, покинув/ перестав пити, пор.: замовк/ затих, проспівавши, зупинився, пройшовши, повернувся, назбиравши грибів (докладніше див. aut. 1978: 33—37; 1979: 112—114; 1990: 133—134). 4.1.3. У конструкціях із дієсловами, що означають бажання, прохання, прагнення, запрошення, інфінітив міг замінити супін, що розвинувся зі знахідного відмінка і з яким дієслова цих значень подекуди й досі пов’язані в діалектах, наприклад: Чого більше хочеш ти мати Tj; Просимо сісти Ds; Матінка сварить, кличе прясти BM 410 (див. також LKG II 419—420). Такі конструкції мають відповідники в латиській мові, пор.: ēstu grib, dzertu grib... vēderiņš BW 2892 (Endzelīns 1951: 996), буквально: «їсти хоче, пити хоче животик». Так само з дієсловами модальних значень «хотіти; прагнути», «могти» акузативний інфінітив (супін) поєднується у Ведах, пор.: gātúm icchanta RV I, 80, 6d «іти (він) хоче» (Disterheft 1980: 125); bhū́yo vā dātúm arhasi V, 79, 10 буквально: «більше чи дати може» (Macdonell 1977: 336; див. також Sgall 1958: 231—232; Jeffers 1976: 2—3); дослідники визнають, що давальні інфінітиви в конструкціях із дієсловами цих значень, безперечно, новіші й утвердилися за аналогією (Benveniste 1935: 99; Sgall 1958: 234). Варто зазначити, що супін засвідчений у старих писемних пам’ятках і з дієсловами likti, leisti, наприклад: Idant passilikcza Nammūsa... mattytu graszū sluszbū WIEschpaties/ ir atlankytu Basznitzia jo PsD 27,4 (Palionis 1974: 146), пор.: attako numirėlio saugotų Kp (Jablonskis 1957: 478); Leisk maną Szmones, man slusizū BrB II Moz 9,123; подібно й із дієсловом близького значення duoti: я тобі дам пити KGr (пор. лат. ēstu deva BW 2809,5 «дав їсти» Endzelīns 1951: 996), хоча тут уже від початку писемної традиції переважає давальний інфінітив: Ghis duos liti ant Nessibijancziu BrB Ps 10,6 тощо. З огляду на заміну супіна інфінітивом, помітну в писемній традиції з дієсловами руху, дуже ймовірно, що й у деяких конструкціях із дієсловами значень, згаданих у цьому розділі, інфінітив утвердився замість супіна, який уживався раніше. Незалежний інфінітив 4.2.1. Незалежне вживання інфінітива в наказових, питальних або оптативних реченнях із різними модальними відтінками ґрунтується на конструкціях із reikėti, norėti, galėti та іншими згаданими дієсловами, наприклад: Бігти! Діти, їсти! Чи розповідаєте? Куди тепер іти? Як жити? Тепер тільки радіти! тощо. Подібно до питальних речень інфінітив уживається і в підрядних частинах складнопідрядних речень із відповідними сполучними словами, наприклад: Не знаю, як прогодуватися BsP 23Значення акцезатива мети тут може підтвердити вживання відповідного віддієслівного іменника, пор.: Ей, дівчино, дівчинонько, чи пустиш переночувати? JD 761. 100 I 65; Не бачу, куди йти IV 3, у застиглих (фразеологізованих) висловах, наприклад: Що й казати Kv та ін. (докладніше див. LKG II 411—415; III 616—618). Зв’язок з інфінітивом, зумовлений модальними дієсловами, розглянутими в 4.1.1, 4.1.3, засвідчують і синтаксична синонімія, і вживання давального відмінка суб’єктного значення, пор.: Усім вставати! Чи мені повертатися? Тепер нам тільки жити й жити! Не знаю, куди мені йти тощо. Без особового дієслова наказові речення може утворювати також і сієкін, наприклад: Діти, молитви читати! Rk; Швидше лягати! (див. Jablonskis 1957: 329; LKG II 419). З конструкцій із дієсловами модального значення розвинулося й уживання інфінітива зі спонукальним значенням замість форм 1-ї особи особових дієслів, наприклад: Уже пізно, їхати (= поїдемо, їдьмо) додому Kb; Та не забути ввечері кобилу повернути Ign; Прокинувся зранку й уже йти косити Vrn (LKT 389). Відтінок спонукального й оптативного значення в багатьох випадках має також інфінітив, ужитий у конструкціях умови, наприклад: Як працювати, то працювати (LKG II 414—415). Уживання інфінітива в наказовому, спонукальному значенні властиве багатьом спорідненим мовам і засвідчене в їхніх найдавніших пам’ятках. Однак вважати його успадкованим від індоєвропейської мовної спільноти (так Disterheft 1980: 191) можна було б лише за умови припущення індоєвропейського походження самого інфінітива як окремої незмінюваної форми дієслова. Цьому перешкоджає не лише варіювання форм інфінітива, а й очевидний історичний зв’язок із уживанням відмінкових форм віддієслівних іменників, особливо давального відмінка. Імперативне й оптативне вживання інфінітива слід пояснювати не генетичною спадкоємністю, а спільністю типологічного розвитку синтаксису. У різних мовних групах, відірвавшись від парадигми віддієслівних іменників, інфінітиви стали незмінюваними формами дієслова, подібними до тих чистих дієслівних основ без флексії, якими віддавна виражали наказ або спонукання. Виникнувши в різних мовах у різний час і за різних обставин, вони потрапили у сферу дії загальної типологічної тенденції. 4.2.2. Подібно до того, як модальні конструкції поєднуються з імперативним інфінітивом, конструкції з фазовими дієсловами (особливо дієсловами початку дії) поєднуються з інфінітивом, який у мовленні або емоційному мовленні заступає особові форми дієслів, наприклад: Він того чорта — бити, дерти (пор. взявся бити, дерти), а той чорт проситися BsP IV 48; Той чоловік вискочив із саней — бігти, руками відбиватися II 321; Лисиця тікати! Пси її гнати! II 321. У литовській мові таке вживання інфінітива замість особових дієслів є стилістично маркованим, обмежене випадками вираження раптово розпочатої, інтенсивної дії та очевидно розвинулося з конструкцій із дієсловами pradėti, imti, šokti тощо. Деякі споріднені мови пішли тут далі, поширивши вживання інфінітива замість особових форм минулих часів (пор. латинський infinitivus historicus, див. Hofmann — Szantyr 1972: 367—368 з літ.). 4.2.3. Конструкції інфінітива з нульовою формою дієслова būti, включені до складу речення, заклали основу для деяких модальних уживань інфінітива 101 за значенням слів. Як вставні модальні слова найчастіше виступають інфінітиви matyti, regėti(s), girdėti, sakyti, наприклад: Видно, того не було вдома Slnt; Там, мабуть, іде знайома людина Jrb; Йонас, видно, сьогодні не повернувся Kb; Кажуть, там уже гриби ростуть Vlk; Хороша дорога, кажуть, шосе Dr (LKŽ XII 34) (див. також LKG II 417–418; LKŽ VII 917). 4.2.4. Поєднуючись із особовими формами дієслова того самого кореня, інфінітив іноді вживається для підсилення позначеної ними дії як своєрідне підсилювальне слово, наприклад: Обіцяти, здається, кожен пообіцяв ŽemR I 48. З дієсловами заперечної форми він за своєю роллю дорівнює дієприслівнику, наприклад: Ніхто... навіть спробувати не спробував прийти до коваля BsP I 84 (див. також LKG II 417). Вторинна номіналізація інфінітива 4.3.1. Втративши відмінкову форму, інфінітив перетворився на незмінну форму дієслова, але не був включений до системи дієслівних категорій часу, особи й стану. Він став загальним позначенням дії, що створило умови для його вживання в певних випадках у властивих іменникам позиціях додатка або підмета. 4.3.2. З дієсловами, що позначають перевезення, виготовлення, пошук, давання, отримання, володіння чимось або взяття, інфінітив деяких дієслів може виконувати функцію прямого додатка й замінювати знахідний або родовий відмінок спорідненого за коренем іменника, наприклад: А приніс випити? Skdv; Катре̇ занесла вмитися ŽemR I 89; Не проковтну, тільки дай покурити BsP III 51; Чи дав ти коровам їсти? Er; Пошукай удома поїсти Kp; Чи багато маєте косити? Jnšk; Візьми почитати ŽemR I 291 (див. LKG II 403; III 166–167, 468–469); подібно вже й у давніх писемних пам’ятках, пор. duot man gierti SP I 58₁₇. З іншого боку, такі випадки вживання інфінітива пов’язані зі сполуками, у яких інфінітив поєднується з відмінковою формою конкретного іменника й має звичайне значення мети, пор.: Гості... принесли тому жебракові їсти й пити BsP I 76 і Старенька відразу принесла йому млинців поїсти I 149. 4.3.3. У реченнях, присудком яких є іменна частина мови, прислівник або інший інфінітив, інфінітиви іноді виконують функцію підмета й займають позицію називного відмінка, наприклад: Жити — це великий дар rš; Повернутися назад навколо — далеко ŽemR I 45; Сіяти — не боронувати. 4.3.4. Розглянуті в цьому розділі випадки ніби завершують цикл розвитку дієслівних іменників: назви дій, утративши відмінкове значення й перетворившись на незмінні форми, знову починають уживатися в позиціях, властивих іменним частинам мови. Однак самі форми інфінітива залишаються незмінними й не набувають іменникових флексій. Загалом у литовській мові ми спостерігаємо лише початок вторинної номіналізації інфінітива, обмеженої нечисленними лексично й структурно визначеними випадками. У багатьох споріднених мовах розвиток інфінітива в цьому відношенні просунувся далі: до вторинно номіналізованих інфінітивів додаються прийменники та вказівні або відносні займенники, що перетворюються на артиклі й характерні для аналітичного типу синтаксичної будови. Наприклад, уже в давньогрецькій мові- 102 У германських мовах інфінітив з артиклем т ò перекладається назвою дії. Особливо далеко цей процес зайшов у германських мовах; достатньо згадати німецьку мову, де кожен інфінітив, отримавши артикль, стає віддієслівним іменником, включеним до системи прийменникового відмінювання. ВИСНОВКИ Внутрішня реконструкція та зіставлення з спорідненими мовами свідчать, що основу інфінітива литовської мови як окремої дієслівної форми становило вживання давального відмінка віддієслівних іменників — назв дії — у значенні призначення та мети, успадковане з часів індоєвропейської мовної спільноти. Розглянуті литовські дані дають змогу виокремити кілька етапів формування й розвитку інфінітивних конструкцій. I. Перший, найдавніший етап представлений тими типами вживання, у яких інфінітив зберіг значення призначення або в яких це значення можна відновити, спираючись на будову конструкції та її місце в мовній системі: (1) Дієслово самостійно (a, c) або з відмінковою формою об’єкта (b) поєднується з інфінітивом, що виражає призначення й має значення давального відмінка віддієслівного іменника: a) орати сіяти (»для сівби»); b) орав поле сіяти; c) поле залишилося сіяти. (2) Дієслово самостійно (a, c) або з відмінковою формою об’єкта (b) поєднується з двома формами, що позначають призначення та пов’язані між собою за значенням: давальним відмінком конкретного іменника та інфінітивом зі значенням давального відмінка віддієслівного іменника: a) орав для жита сіяти (тобто »для жита, для його сівби»); b) орав поле для жита сіяти; c) поле залишилося для жита сіяти. (3) Іменний присудок — форма прикметника середнього роду, що відповідає давньому чистому стовбуру (a), або прикметник у називному відмінку, який змінюється за родами (b), — поєднується з інфінітивом, що виражає призначення: a) мед солодкий їсти (»для їжі»); b) мед солодкий їсти. (4) Такий самий іменний присудок, як у (3), поєднується з двома формами, що позначають призначення: давальним відмінком конкретного іменника та інфінітивом зі значенням давального відмінка: a) дітям смачно їсти мед (тобто «дітям, їм їсти»); b) мед смачний дітям їсти. (5) Особова форма дієслова būti (виражена або нульова), що вживається з підметом у називному відмінку, пов’язується з інфінітивом (a) або з інфінітивом і давальним відмінком (b): a) поле є (Ø, було, буде) видно/близько; b) поле є (Ø, було, буде) вам видно/близько. II. Після того як давальний відмінок віддієслівних іменників на -ti/*-tei відокремився від парадигми відмінювання іменних слів і зблизився з дієслівною системою, син- 103 таксичні зв’язки всередині багатьох конструкцій змінилися. На основі первинних типів уживання утвердилися й поширилися такі моделі інфінітивних конструкцій: (6) Особова форма дієслова būti (виражена або нульова), пов’язана з інфінітивом і давальним відмінком, що позначає суб’єкт модального стану (a), або з обставиною часу/місця (b): a) йому судилося (Ø, було, буде) померти; b) завтра судилося (Ø, було, буде) померти. Основа — тип (5). (7) Іменник, пов’язаний з інфінітивом, що позначає призначення, і давальним відмінком: ґрунт для сівби жита. Основа — тип (2). (8) Конструкції з інфінітивом і залежним від нього відмінком об’єкта при синтаксично безособових формах прикметників середнього роду (a), безособових дієсловах (b) і прислівниках або близьких до них іменниках (c): a) (дітям) смачно їсти мед (меду); b) (дітям) потрібно їсти мед (мед); c) (дітям) рано/час їсти мед (мед). Підстава — типи (3 a), (4 a). III. До наступного етапу розвитку, очевидно, слід віднести такі конструкції: (9) Особові конструкції з інфінітивом, залежним від модальних (a), фазових (b) та деяких інших дієслів (c) і, своєю чергою, здатним керувати відмінками об’єкта: a) маю, можу, хочу їсти (мед); b) почав, закінчив, перестав їсти (мед); c) прошу, запрошую, вирішив... їсти (мед). Підстава — типи (1) і (8 b), можливо, також конструкції з супіном. IV. На подальший розвиток конструкцій з інфінітивом впливали такі синтаксичні процеси: (10) Вербалізація інфінітива (уживання в позиції особової форми дієслова) внаслідок перенесення модального (a) або фазового (b) значення конструкції на саму форму інфінітива: a) Діти, їсти! Іти додому; b) Заєць біжить, лисиця женеться. Основою є типи (8 b), (9) і конструкції із супіном (ідіть їсти тощо); (11) Вторинна номіналізація інфінітива в позиції підмета (a) або додатка (b): a) їсти — задоволення; жити — це працювати; b) приніс випити; дав покурити; Основою є типи (8 a), (9 c); (12) Номіналізація дієслова, що керує інфінітивом: бажання, прохання, запрошення їсти. Основою є тип (9 a, c). Порядок розташування етапів II–IV є умовним, оскільки деякі випадки вживання, наприклад, з імперативним інфінітивом (10) або з особовими дієсловами прохання, запрошення чи фазовими дієсловами (9), могли виникнути й у попередні періоди під впливом архаїчних конструкцій із супіном або інших конструкцій. 104 Взаємозв’язок зазначених тут типів уживання інфінітива та приблизний напрям його розвитку можна схематично позначити так: (5) ⟶ (6); (2) ⟶ (7); (3 a), (4 a) ⟶ (8); (1), (8 b) ⟶ (9 a); (8 b), (9 a, c) ⟶ (10 a); (9 b) ⟶ (10 b); (8 a), (9 c) ⟶ (11); (9 a, c) ⟶ (12). Розглянуті процеси розвитку конструкцій з інфінітивом мають виразні відповідники в інших індоєвропейських (і не лише індоєвропейських) мовах (за винятком сучасних балканських мов, де інфінітиви зникли через специфічні для цього ареалу обставини). Це свідчить про типологічно спільний напрям розвитку та схильність подібним чином уживати й наділяти значенням у синтаксичній структурі мови незмінювані форми, що розвинулися з відмінкових форм віддієслівних іменників. Характерною для литовської мови є те, що в ній поряд із новішими типами вживання інфінітива добре збереглися первісні, давні конструкції, з яких свого часу розвинулася сама форма інфінітива. У цьому відношенні литовська мова виразно відрізняється від інших сучасних мов і надає важливі дані для реконструкції індоєвропейської синтаксичної системи. СКОРОЧЕННЯ ASpr — Пам’ятки старолатиської мови у факсимільних виданнях. За ред. A.Günther. Т. 1—2. Гайдельберг, 1929. BrB — Біблія, тобто весь Святий Писаний текст, перекладений литовською мовою Яном Бреткунасом... У Кенігсберзі (1579—1590) (цит. за фотокопією рукопису). BrP — Постила, тобто коротке й просте тлумачення Євангелій... Яном Бреткунасом... У Кенігсберзі... 1591. BW — Barons Kr. un Wissendorffs H. Latvju dainas. Т. 1—6. Єлгава та Петроград, 1894—1915. DnR — K.Donelaitis. Raštai. V., 1957. EEv — Євангелія... перекладені з латини латиською мовою. Переклав R.P.Georgium Elger... У Вільні... 1671 (= ASpr I 22—242). GlB — Та свята книга, або святе слово Боже... Рига... 1685—1689 (переклад Біблії Е. Глюка). Jab1RR — J.Jablonskis. Вибрані твори. Упоряд. J.Palionis. Т. 1—2. В., 1957—1959. KGr — Grammatik der littauischen Sprache von Dr. Friedrich Kurschat. Halle a.S., 1876. KPP — Kalbos praktikos patarimai. Sud. A.Pupkis. V., 1985. LKG — Граматика литовської мови. За ред. K.Ulvydas. Т. 1—3, В., 1965—1976. LKŽ — Словник литовської мови. Т. 1—15. В., 1941—1991. ME — K.Mühlenbachs, J.Endzelīns. Словник латиської мови. Т. 1—4. Рига, 1923—1932. MLLG — Повідомлення Литовського літературного товариства. Т. 1—6. Гайдельберг, 1883—1912. MLLVG — Граматика сучасної літературної латиської мови. Т. 1—2. Рига, 1959—1962. RV — Rigveda Saṃhitā. Hrsg. F.M.Müller, 1887. SIG — Пісні для католицького благочестя. Автор Salomo- 105 ne Mozerka Słowoczyński... Wilnae... 1646 (Fotogr. leid.: S.M.Slavocinskis. Giesmės. Par. J.Lebedys. V., 1958). Supr — Супрасльская рукопись. Изд. С.Северьянов. СПб., 1904. ВД I — Литовський народний пісенник. Весільні пісні. Т. 1. В., 1983. Інші скорочення джерел такі самі, як у LKŽ і LKG. LITERATŪRA 1. Ambrazas S. Veiksmažodžių abstraktų darybos tipų istorinė kaita. — Lietuvių kalbotyros klausimai. T. 26, 1987, p. 88—95. 2. Ambrazas V. Absoliutinis naudininkas XVI—XVII a. lietuvių kalbos paminkluose. — Lietuvių kalbotyros klausimai. T. 5, 1962, p. 3—146. 3. Ambrazas V. Netiesioginės nuosakos paplitimas ir kilmės problema. — Lietuvių kalbotyros klausimai. T. 17, 1977, p. 7—54. 4. Ambrazas V. Lietuvių kalbos vardininko su dalyviu (nominativus cum participio) struktūra ir raida. — Lietuvių kalbotyros klausimai. T. 18, 1978, p. 7—67. 5. Ambrazas V. Lietuvių kalbos dalyvių istorinė sintaksė. V., 1979. 6. Ambrazas V. Die indogermanische Grundlage des Dativus und Nominativus cum infinitivo im Baltischen. — Indogermanische Forschungen. Bd. 92, 1987, S. 203—219. 7. Ambrazas V. Сравнительный синтаксис причастий балтийских языков / Vergleichende Syntax der baltischen Partizipien. V., 1990. 8. Ancītis K. Aknīstes izlokšne. Rīga, 1977. 9. Balčikonis J. Rinktiniai raštai. T.1. V., 1978. 10. Balkevičius J. Dabartinės lietuvių kalbos sintaksė. V., 1963. 11. Benveniste E. Les infinitifs avestiques. Paris, 1935. 12. Bergmane A. Nenoteiksme (Infinitīvs). — Mūsdienu latviešu literārās valodas gramatika. S.1. Rīga, 1959, lpp. 630—632. 13. Behaghel O. Deutsche Syntax. Bd 2. Heidelberg, 1924. 14. Boeder W. Zur Rekonstruktion von Infinitivkonstruktionen im Indogermanischen. — Linguistic Reconstruction and Indo-European Syntax, ed. P.Ramat e.a. Amsterdam, 1980, S.207—224. 15. Brugmann K. Grundriss der vergleichenden Grammatik der indogermanischen Sprachen. Bd.2., T.1. Strassburg, 1906; Bd. 2., T.2. Strassburg, 1911. 16. Delbrück B. Altindische Syntax. Halle, 1888. 17. Delbrück B. Vergleichende Syntax der indogermanischen Sprachen. Bd. 2. Strassburg, 1897. 18. Disterheft D. The Syntactic Development of the Infinitive in Indo-European. Columbus. Ohio, 1980. 19. Dunn J.A. The Nominative and Infinitive Construction in the Slavonic Languages. — Slavonic and East European Review. V. 60, N. 4, 1982, p. 500—527. 20. Endzelīns J. Latviešu valodas gramatika. Rīgā, 1951. 21. Engert H. Syntaktische Studien. — Archivum Philologicum. T. 6, 1937, p. 108—122. 22. Engert H. Syntaktische Studien. — Archivum Philologicum. T. 7, 1938, p. 45—56. 23. Fraenkel E. Zur baltoslavischen Grammatik. KZ, Bd. 53, 1925, Hf. 1, S. 36—65. 24. Fraenkel E. Syntax der litauischen Kasus, K. 1928. 25. Gebauer J. Historická mluvnice jazyka českého, d. 4. Skladba. Praha, 1929. 26. Hahn A. Some Hittite-Sanskrit Parallels. — Language. Vol. 29, 1953, p. 242—255. 27. Hahn A. Verbal Nouns and Adjectives in Some Ancient Languages. Language. Vol. 42, 1966, p. 378—398. 28. Hamp E.P. Baltic Infinitives and Verbal Nouns. — Lituanistikos instituto 1981 m. suvažiavimo darbai. Chicago. III, 1985.p. 199—207. 106 29. Haudry J. Les emplois doubles du datif et la fonction du datif indoeuropéen. — Bulletin de la Société du Linguistique. T. 63, 1968, 1, p. 141—159. 30. Haudry J. L’emploi des cas en védique. Lyon, 1977. 31. Havránek B. Staroruská osobní konstrukce ryba loviti a její obdoba v severoruských nářečích. — Bulletin ústavu ruského jaz. a lit., 12, s. 169—176. 32. Hofmann J.B. — Szantyr A. Lateinische Syntax und Stilistik. München, 1972. 33. Jablonskis J. Jablonskio raštai. T. 4/ Red. J.Balčikonis. Kaunas, 1935. 34. Jablonskis J. Rinktiniai raštai. T.1/ Sud. J.Palionis. V., 1957. 35. Jacobsson G. Zur Frage vom Nominativ als Kasus des direkten Objekts im Slavischen. — Lingua viget, in hon. V.Kiparsky. Helsinki, 1964, S. 71—82. 36. Jeffers R. Remarks on Indo-European Infinitives. — Language, Vol. 51, N.1, 1975, p. 133—148. 37. Jeffers R. Syntactic Change and Syntactic Reconstruction. — Current Progress in Historical Linguistics/ Ed. Christie W. Amsterdam, 1976, p. 155—157, 163—166. 38. Kiparsky V. Über das Nominativobjekt des Infinitivs. — Zeitschrift für slavische Philologie, Bd. 28, 1960, S. 333—342. 39. Kiparsky V. Das Nominativobjekt des Infinitivs im Slavischen, Baltischen und Ostseefinnischen. — Baltistica. T. 5(2), 1969, p. 141—148. 40. Krause W.-Thomas W. Tocharisches Elementarbuch. Bd.1. Grammatik. Heidelberg, 1960. 41. Kuryłowicz J. The Inflectional Categories of Indo-European. Heidelberg, 1964. 42. LaRoche J. Homerische Untersuchungen, Bd. 2, T.1. Der Infinitiv bei Homer. Leipzig, 1893. 43. Loś J. Gramatyka starosłowiańska. Lwów, Warszawa, Kraków, 1922. 44. Macdonell A.A. A Vedic Grammar for Students. London, 1955. 45. Marvan J. Verbum infinitum в балтийских языках и его отношение к славянскому союзу. — Slavia Pragensia, 1960, №2, s. 7—15. 46. Mažiulis V. Baltų ir kitų indoeuropiečių kalbų santykiai (deklinacija). V., 1970. 47. Miklosich F. Vergleichende Grammatik der slavischen Sprachen. Bd. 4. Wien, 1874. 48. Mülenbachs K. Sintakse jeb teikuma mācība. — Latviešu gramatika J. Endzelīna un K. Mülenbacha sarakstīta. Rīgā, 1928, lpp. 112—281. 49. Ose F. Supinum und Infinitiv im Hethitischen. MVAeG, Bd. 47, T.1. Leipzig, 1944. 50. Trebski J. Gramatyka języka litewskiego. T.3. Warszawa, 1956. 51. Ozols A. Latviešu tautasdziesmu valoda. Rīgā, 1961. 52. Ozols A. Veclatviešu rakstu valoda. Rīgā, 1965. 53. Ozols A. Raksti valodniecībā. Rīgā, 1967. 54. Palionis J. Lietuvių literatūrinė kalba XVI—XVII a. V., 1967. 55. Palionis J. Über einen Typ des Infinitivsatzes im Litauischen. — Baltistica, 1 priedas, 1972, p. 125—130. 56. Palionis J. Supino vartojimas XVI—XVII a. lietuvių rašto paminkluose. Baltistica. T. 10 (2), 1974, p. 143—148. 57. Palmaitis L. Dėl baltų kalbų nenominatyvinės praeities. Baltistica, 2 priedas, 1977, p. 114—123. 58. Paulauskienė A. Paskirties arba tikslo naudininkas su bendratimi. — Kalbos kultūros teorija ir praktika. Lietuvių kalbos sekcijos sąsiuvinis N 5 (18), 1970, p. 49—53. 59. Piročkinas A. J.Jablonskis apie vardininką su bendratimi. — Kalbotyra. T. 22(1), 1972, p. 61—70. 60. Piročkinas A. Jono Jablonskio kalbos taisymai. K., 1986. 61. Pořak J. Vývoj infinitivních vět v češtině. — Acta Univ. Carolinae, Philol. 16. Praha, 1967. 107 62. Pupkis A. Kalbos kultūros pagrindai. V., 1980. 63. Reiter N. Die deutschen Lehnübersetzungen im Tschechischen. Berlin, Wiesbaden, 1953. 64. Renou L. Monographies sanscrites, t. 2. Le suffixe -tu et la constitution des infinitives en -toh, -tave, -tum. Paris, 1937. 65. Rudzīte M. Latviešu dialektoloģija. Rīgā, 1964. 66. Schlachter W. Arbeiten zur strukturbezogenen Grammatik. München, 1968. 67. Schleicher A. Litauische Grammatik. Prag, 1856. 68. Schmalstieg W.R. A Lithuanian Historical Syntax. Columbus, Ohio, 1988. 69. Seiler H. Relativsatz, Attribut und Apposition. Wiesbaden, 1960. 70. Šagall P. Die Infinitive im Rygeda. — Acta Univ. Carolinae, Philol. 2, 1958, S. 137—268. 71. Sirtautas V. Konstrukcijų buvo matyti, girdėti... struktūra. — Kalbotyra. T. 22(1), 1971, p. 71—79. 72. Stang Chr.S. Vergleichende Grammatik der baltischen Sprachen. Oslo, Bergen, Tromsø, 1966. 73. Szemerényi O. Einführung in die vergleichende Sprachwissenschaft. Darmstadt, 1970. 74. Šukys J. Linksnių ir prielinksnių vartojimas. K., 1984. 75. Timberlake A. The Nominative Object in Slavic, Baltic, and West Finnic. Slavistische Beiträge, 82. München, 1974. 76. Trávníček F. Historická mluvnice česká, 3. Skladba. Praha, 1956. 77. Trost P. Infinitiv v litevštině. — Studie ze slovanské jazykovědy. Praha, 1958, p. 271—274. 78. Vaillant A. Grammaire comparée des langues slaves. T. 2. Lyon-Paris, 1966. 79. Valeckienė A. Lietuvių kalbos gramatinė sistema. Giminės kategorija. V., 1984. 80. Večerka R. K vývoji modálních konstrukcí v slovanských jazycích. Otázky slovanské syntaxe, r. 3. Brno, 1973, s. 303—306. 81. Veenker W. Die Frage des finnugrischen Substrats in der russischen Sprache. Bloomington, 1967. 82. Vondrák W. Vergleichende slavische Grammatik, Bd.2. Göttingen, 1928. 83. Wickman B. The Form of the Object in the Uralic Languages. Uppsala, 1955. 84. Zinkevičius Z. Lietuvių kalbos istorinė gramatika. T.2. V., 1981. 85. Деянова М. Функционален развой на инфинитива в сърбохърватски език. София, 1982. 86. Журавлев В.К. Nominativus cum infinitivo с точки зрения морфологической нейтрализации. — Baltistica. Т. 20(2), 1984, p.119—125. 87. Иванов Вяч.Вс. К типологии инфинитива в балканских языках. — Славянское и балканское языкознание. Москва, 1976, с. 216—230. 88. Ларин Б.А. Об одной славяно-балто-финской изоглоссе. — Lietuvių kalbotyros klausimai. Т. 6, 1963, p. 87—107. 89. Потебня А.А. Из записок по русской грамматике. Т. 1—2. Москва, 1958. 90. Сабенина А.М. Конструкция с именительным падежом прямого объекта. — Историческая грамматика русского языка. Синтаксис. Простое предложение. Ред. В.И.Борковский. Москва, 1978, с. 403—416. 91. Спринчак Я.А. Очерк русского исторического синтаксиса (простое предложение). Киев, 1960. 92. Степанов Ю.С. Оборот земля пахать и его индоевропейские параллели. — Известия АН СССР, сер.лит. и яз. Т. 62(2), 1984, с. 128—143. 93. Топоров В.Н. Из области балто-славянских фольклорных связей. — Lietuvių kalbotyros klausimai. Т. 6, 1963, p. 149—176. 94. Ходова К.И. Простое предложение в старославянском языке. Москва, 1980. 108 THE SYNTACTIC DEVELOPMENT OF THE INFINITIVE IN LITHUANIAN Summary Differences between infinitive stems in Lithuanian-Latvian and Prussian alongside with the genetic identity of dative singular flexion permit to assume that the infinitive was isolated from the paradigm of verbal abstracts and included into the verbal system after the split of Common Baltic. Because of a comparatively late differentiation of the infinitive and the conservative nature of the syntactic system, Lithuanian has preserved the ancient use of pre-infinitival forms better than the majority of other contemporary Indo-European languages. By means of internal reconstruction and comparative analysis the main stages in the syntactic development of the infinitive are distinguished and presented in the form of patterns and schemes of syntactic relations. The oldest stage is represented by patterns in which the dative of ti- stem verbal abstract with the ending -i/*ei is a predicate of an imbedded purpose clause. Its use with another (nominal) dative of purpose or destination gave rise to dative with the infinitive. In many utterances still in use in contemporary Lithuanian dialects, both members of this construction have retained the original dative meaning, relation to the main verb and possibility of separate use, e.g. ariau lauką rugiams sėti ”I ploughed the field to sow rye” (lit.: ”for rye for sow”), cf.: ariau rugiams ”I ploughed for rye” and ariau sėti ”I ploughed for sowing”. The nominative with the infinitive after verbs like tekti ”fall to”, likti ”remain, be left”, rūpėti ”concern” and predicative adjectives (especially in neutral form) is based on the same ancient use of the verbal abstract dative expressing purpose, e.g. laukas liko arti ”field remained to plough (for ploughing)”; medus gardu/gardus valgyti ”honey is tasty to eat (for eating)”. As a result of internal re-analysis, the subject nominative has been reinterpreted as object and replaced by the accusative in many clauses turned syntactically impersonal: gardu/liko/reikia valgyti medų ”it is nice/remains/necessary to eat honey”. Contacts with West Finnic languages (especially after the 5th c. AD) can be regarded as a favourable condition for preserving the object nominative with the infinitive in some Lithuanian, Latvian and North-West Russian dialects. The subject nominative in its original function is retained after the verb būti (often in zero form) in clauses denoting content of perception (namai Ø matyti ”the house is to be seen”) and necessity (namai bus statyti ”the house is (lit.: will be) to build”. The subsequent syntactic development of the infinitive already separated from the verbal noun (as an uninflected verbal form) is reflected in personal clauses with modal, phasal and other verbs: jis nori/turi/prašo/leidžia grįžti ”he wants/must/begs/allows to return”, jie pradėjo/baigė statyti ”they began/finished building (lit.: to build)”. The existence of such patterns in many relative languages (sometimes regarded as inherited from protolanguage) is considered here to be a result of typologically determined tendencies in the use of impersonal (uninflected) verbal forms. The transfer of modal and phasal meaning to the infinitive itself has determined its use as an equivalent of imperative and some other finite verb forms in emphatic speech, e.g. Keltis! ”stand up!”; Sūnus bėgt, tėvas vytis ”The son took to his heels (lit.: to run), the father after him (lit.: to pursue)”. Secondary nominalization of the infinitive in the accusative or nominative position, attested in many related languages, is still on its rudimentary stage in Lithuanian. The syntactic development of the infinitive in Lithuanian has been influenced by its interrelations with supine. The supine (originally the accusative singular of tu- stem verbal nouns) lost its case meaning earlier and was replaced by the infinitive in many clauses with verbs denoting motion and similar processes. 109