Lietuvos vardo kilmė

LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI XXXV (1995) LIETUVIŲ LEKSIKOLOGIJOS TYRINĖJIMAI Сімас КАРАЛЮНАС ПОХОДЖЕННЯ НАЗВИ ЛИТВИ 1. Попередні дослідження та їх оцінка Походженням назви Литви науковці цікавляться вже давно. Досліджуючи походження назви, постає питання: що ця назва означала спочатку, яким було її первісне значення? Маємо кілька гіпотез, але більшість із них, за словами J.Gerulis, — «голі здогадки» (blobe Vermutungen)1. Ще F.Kuršaitis зазначав, що для назви нашого краю принаймні в сучасній литовській мові немає жодної впізнаваної етимології (keine erkennbare Etymologie vorfindet)2. І справді, ні сучасна мова з її діалектами, ні давні писемні пам’ятки не дають нам нічого, що можна було б вважати етимоном назви Lietuvà — тим справжнім значенням, яке виникає, коли її виводять з іншого слова чи кореня. F.Kuršaitis навіть вважав, що цю назву нам дали сусіди! Але й у мовах сусідів він не знайшов нічого, що могло б допомогти пояснити назву нашого краю. Тому F. Kuršaitis припускав, що, можливо, Lietuvà радше утворено від дієприкметника liėtas. Але й із цим, мовляв, не можна пов’язати якогось характерного значення, хіба що Lietuvà означала б р і в н и н у (eine Ebene)3. Угорський лінгвіст L.v.Patrubány погоджувався з виведенням назви Литви від кореня *lei- «литися, текти, струменіти» (liēti, liētas, lytùs), але сумнівався, чи позначала Lietuvà рівнину4. На його думку, назва Lietuvà має той самий суфікс -tu-, що й lytùs. Тому Lietuvà загалом відповідає праіндоєвропейській формі *lė(i)tu-u-ā або, точніше, *lḗtu-u-ā «затоплювана, оточена водою місцевість (Stromgebiet)», де приголосний u є консонантним повторенням голосного u. Лат. leitis нібито утворене від того самого кореня *lei- «литися, текти, струменіти» й означало жителя затоплюваної місцевості (Stromgebietanwohner). Автор «Етимологічного словника польської мови» A.Brückner також вважав назву нашого краю спорідненою з дієсловом liēti, обережно запитуючи, чи не походить вона від л и в н і в5. Lietuvà з іменником liētùs пов’язують і пізніші дослідники6. 1 G e r u l l i s G. Baltische Völker. — E b e r t M. Reallexikon der Vorgeschichte, 1, Berlin, 1924, 339. 2 K u r s c h a t F. Grammatik der Littauischen Sprache, Halle, 1876, 4. 3 K u r s c h a t F. Op. cit., 5. 4 P a t r u b á n y L.v. Lituanica. 2. Lietuvà ”Littauen”. — Indogermanische Forschungen 32, 1913, 327 (toliau — IF). 5 B r ü c k n e r A. Słownik etymologiczny języka polskiego, Kraków, 1927, 301. 6 S t a s z e w s k i J. Mały słownik. Pochodzenie i znaczenie nazw geograficznych, 55 Намагалися пояснити назву Литви, зіставляючи її з подібними назвами інших країв. Зокрема, W. Stokes, мабуть, першим зіставив назву Lietuvà з кельтською назвою Letavia, додавши також лат. litūs «морський берег, узбережжя, примор’я» і таким чином визначивши первісне значення давньогальської форми Litavia як «приморський край (Uferland, Küste)»7. W. Stokes і A. Bezzenberger вважали ці литовську та кельтську назви спорідненими здавна, але A. Шахматов, спираючись на свою гіпотезу, що колись у Східній Балтії жили кельти, дійшов висновку, що назви Литви й Латвії походять від кельтської Letavia: «Гадаю, що кельти називали східне узбережжя Балтійського моря Litavia, звідки в діалектах Letavia, Letau. Коли балти — литовці на півдні, латиші на півночі — зайняли це узбережжя, вони назвали його назвою зайнятої землі»8. Запозиченням A. Шахматов пояснював також різні форми назв Литви й Латвії в історичних джерелах XIII ст.: lat-, let- (Lėtbbola, Lettī), liet-, lit- (Letthooia, Litthooia, Lithaoia, Littevini). К. Буґа9, М. Фасмер10 і Я. Ендзелін, критично дослідивши гіпотезу A. Шахматова та її аргументацію,11 встановили, що немає даних, які свідчили б про проживання кельтів у Східній Балтії. Щодо походження назви Литви М. Фасмер писав: «... лит. Lietuvà, давньорус. Litva з фонетичних причин не можна вважати запозиченням із кельтського Litavia „приморський край“. Отже, нам нічого не залишається, як вважати обидва ці слова споконвічно спорідненими (urverwandt)12». Як зазначав М. Фасмер, відмінна фонетична структура цих назв досить виразно показує, що Lietuvà не може бути кельтською спадщиною. У разі запозичення ми очікували б значно точнішої відповідності звуків. Насамперед не збігаються суфікси: у литовському слові суфікс -uva, у кельтському — -av-. Якщо взяти до уваги споріднену форму Lietavà, якої М. Фасмер не згадує, то можна припустити, що відмінність суфіксів не є істотною. Але тоді все одно залишається несумісність вокалізму кореня. Корінь Lietuvà раніше мав вигляд *Leit-. Одне з можливих пояснень гальської Litavia полягає в тому, що ця назва належить до кореня *lei-/*li- «текти», до якого належить і лит. lįeti13, а гальська Litavia має варіант цього кореня з нульовим ступенем чергування голосних, а саме *li-t-. Якби Lietuvà, Lietavà були кельтською спадщиною, то ми мали б тепер *Litavà. Warszawa, 1968, 250. 7 Stokes W. Urkeltischer Sprachschatz. Übersetzt, überarbeitet und herausgegeben von A. Bezzenberger, Göttingen, 1894, 248—249 (= Fick A. Vergleichendes Wörterbuch der indogermanischen Sprachen 4 Aufl., 2. Teil, Wortschatz der Keltischen Spracheinheit von W. Stokes und A. Bezzenberger, Göttingen, 1894). 8 Schachmatov A. Zu den ältesten slavisch-keltischen Beziehungen. — Archiv für Slavische Philologie 33, 1912, 82. 9 Buga K. Kann man Keltenspuren auf baltischem Gebiet nachweisen? — Rocznik slawistyczny 6, Kraków, 1913, 1—38 (= Būga K. Rinktiniai raštai 1, Vilnius, 1958, 496—530 (toliau — Būga K. RR)). 10 Vasmer M. Kritisches und Antikritisches zur neueren slavischen Etymologie. — Rocznik slawistyczny 6, 1913, 172—213. Plg. Фасмер М. Этимологический словарь русского языка 2, Москва, 1986, 2, 502 (toliau — ЭСРЯ). 11 Endzelins J. Darbu izlase 2, Rīga, 1974, 371—374. 12 Vasmer M. Op. cit., 204—205. 13 Stokes W. Op. cit., 248. 56 Як уже зазначалося, М. Васмер вважав цілком можливим, що назви Lietuva і галльська Litavia здавна споріднені¹⁴. Ці назви пов’язують з одним коренем (*lei- «тек-ти»), — щоправда, щодо Litavia із певними застереженнями, — також у «Етимологічному словнику латинської мови», починаючи з його першого видання 1906 р.¹⁵. Порівнювати ці назви не перестали й досі. Так, В. Мерлінген, спираючись на сучасні методологічні принципи компаративістики й беручи до уваги внутрішній — передусім семантичний — бік порівнюваних явищ, серед слів, що походять від реконструйованого індоєвропейського кореня *leit- «низина, узбережжя», згадує, крім лат. lītus «берег, морське узбережжя», також галльські Letavia і Lietuvà, лат. Lietavà¹⁶. Отже, литовську й кельтську назви й далі вважають спорідненими за коренем. Тому цю гіпотезу необхідно розглянути докладніше. Латинізованою назвою Letavia (давньогалльською Litavia) кельти Британських островів називали розташоване навпроти узбережжя континенту; цю назву засвідчено в середньовічній пам’ятці «Vita sancti Mevenni». Інша назва цього краю — Aremorica (від кельтського префікса are-, ірл. air-, галльського ar- «перед» і кельтського more, відповідника лит. діал. mãrė). У працях Цезаря й на римських монетах трапляється особове ім’я Litavicos, Litavicus, Litaviccus, утворене від Litavia за допомогою суфікса -ic- і означає «прибулець з Ареморики». Назва Letha відома також з ірландських середньовічних писемних пам’яток, де нею називають не лише Північну Францію, а й, помилково, Лацій. Глосу Latio пояснено також давньоваллійським (кімрським) Litau, що відповідає сучасному валлійському Llydaw¹⁷. Припускаючи, що ці кельтські назви мають корінь *Li-t- зі ступенем чергування голосних нульового рівня, В. Стокс, А. Беззенбергер і А. Вальде зіставляють їх із лат. lītus «берег моря, океану; узбережжя; приморська місцевість» і відносять до індоєвропейського кореня *lei- «текти, литися». Однак кельтологи ставляться до такого пояснення скептично. Так, Г. Доттен пише: «Пояснення назви Rīga кельтським Rigo-, зіставлення назви Литви з Letavia — кельтською назвою Ареморики — дуже сумнівні (sont très douteuses)»¹⁸. Така думка цілком обґрунтована. Це було б одне з пояснень походження згаданих кельтських топонімів. Проте звукові відповідники в кельтських мовах передбачають і іншу можливість походження досліджуваних назв, яка, здається, значно надійніша. Індоєвропейські складові сонанти l̥ і r̥ у кельтських мо- 14 Але в «Етимологічному словнику російської мови» зв’язок між Lietuva та ірландським Letha «Ареморика, Лацій» М. Васмер уже вважає сумнівним, див. Фасмер М. ЭСРЯ 2, 502. 15 Walde A. Lateinisches etymologisches Wörterbuch 3. neubearbeitete Auflage von J. B. Hofmann 1, Heidelberg, 1938, 815. 16 Merlingen W. Über eine Bedeutungsverzweigung im indogermanischen Lexikon. — IF 83, 1978, 61—62. 17 Stokes W. Urkeltischer Sprachschatz, 248—249; Dottin G. La langue gauloise. Grammaire, textes et glossaire, Paris, 1920, 64, 109, 266—267. 18 Доттен Г. Op. cit., 128. — Походження назви Риги, лат. Rīga, ні від кельтського Rigo-, ні від давньоскандинавського rīga «нерівність, заглибина», як останнім часом намагається довести К. Каруліс (див. Karulis K. Daugavas un Piedaugavas vietvārdi. — Daugavas raksti. No Aizkraukles līdz Rīgai, Rīgā, 1991, 148—156), не дозволяє виводити лит. жмуд. Ringà — давню балтійську форму назви Риги. Немає даних, які б свідчили, що жмуд. Ringà є переробленою вимовою первісної форми *Rīgā. Див. Buga K. Kann man Keltenspuren auf baltischem Gebiet nachweisen?, 18 (= Būga K. RR 1, 511). Пор. Būga K. RR 3, 515. 57 перед проривними приголосними перейшли в li та ri, а і.-є. p на початку слова зник без сліду. Тому для цих кельтських топонімів уже давно було відновлено і.-є. корінь *plt-, і їх зіставлено з дав.-інд. pr̥thivī fem. «земля». Підставою для цього була формальна тотожність дав.-інд. pr̥thivī та галльського родового імені (Gentilname), спочатку епітета бога Марса, Lītavis¹⁹. Відновлювана праформа обох слів — *pl̥tH-u-í(H)-, похідне від і.-є. прикметника *pl̥tH-ú- (дав.-інд. pr̥thú- «широкий, просторий, великий», гр. πλατύς «широкий, плаский, рівний»)²⁰. Первісне значення лат.-гал. Letavia, середньоірл. Letha і давньовал. Litau, вал. Llydaw вважають таким: «широка, пласка земля, суша, континент (breites Land, Festland)»²¹. З огляду на наведені обставини в пізніших працях з індоєвропеїстики та балтистики лат.-гал. Letavia вже не розглядають²²; обмежуються зіставленням Lietuvà з лат. lītus, gen. sing. lītoris «морський, океанський берег, узбережжя, примор’я» (< *leitos-) та віднесенням їх до і.-є. кореня *lei-lēi- «лити, наливати; литися, текти», до якого належать також слова нашої мови lieti (lieja, lēja), lýti (lýja), lietūs, lytùs²³. Первісний зміст назви Lietuvos пояснюють як «територія, що затоплюється (Stromgebiet)»²⁴. В останні роки близьку, як вважають, відповідність топоніму Lietuvà або словотвірну паралель виявлено також у слов’янських мовах. Це рос. діал. литва «сильний дощ, негода, злива» та серб.-хорв. lȉtva «розлив; сильний дощ, що триває багато днів» < слов’ян. *litva, яке вважають давнім утворенням із суфіксом -tva від дієслова *liti «лити»²⁵. До речі, слід додати, що згідно з цією гіпотезою латинське lītus не є етимоном назви Lietuvos, а лише спорідненим за коренем словом — його суфікс -os-. 19 Thurneysen R. Ind. pr̥thivī. — IF 4, 1894, 84—85; Pedersen H. Vergleichende Grammatik der keltischen Sprachen 1, Göttingen, 1909, 60; Dottin G. La langue gauloise, 266; Walde A., Hofmann J. B. Lateinisches etymologisches Wörterbuch 2, Heidelberg, 1954, 316; Льюис С. И. Недпецен X. Краткая сравнительная грамматика кельтских языков, Москва, 1954, 37. 20 Mayrhofer M. Kurzgefaßtes etymologisches Wörterbuch des Altnindischen 2, Heidelberg, 1963, 334. 21 Thurneysen R. Op. cit., 85. 22 До такого пояснення походження назви Lietuvos повертаються в «Історії Європи», виданій в Італії, хоча й зазначають, що ця етимологія не є загальновизнаною: тут назву Lietuvos зіставляють із вал. Llydaw та назвою грецького міста Platea; вважають, що через характерну для кельтської фонетики особливість (випадіння *p) ця назва нагадує про кельтів, які жили в Lietuvoje (rimanderebbe a un insediamento celtico in Lituania), — Bader F. Il problema indoeuropeo: lingue locali e non locali in Europa tra il 600 a.C. a il 500 d.C. — Storia d’Europa, II. Preistoria e antichità, Torino, 1994, 1014. 23 Pokorny J. Indogermanisches etymologisches Wörterbuch, Bern und München, 1959, 664—665 („galbūt čia ir Lietuva”); Fraenkel E. Litauisches etymologisches Wörterbuch 1, Heidelberg-Göttingen, 1962, 368—369 („Etimologiškai Lietuvà greičiausiai sietina su lot. lītus...”); Фасмер М. ЭСРЯ 2, 502. 24 Fraenkel E. Op. cit., 369. 25 Трубачев О. Н. Этимологический словарь славянских языков 15, Москва, 1988, 159 (toliau — ЭССЯ). 58 а назва Литви — -uva26. Існувала ще одна Літовія. За часів Аттіли, у IV ст. н. е., так називали край біля річки Лейта, що протікає через Австрію та Угорщину й впадає в Дунай27. За словами Й. Кабелки, «Останнім часом найнадійнішою вважають гіпотезу, що назва Литви має гідронімічне походження»28. Мабуть, першим висловив таку думку в друці С. Тарвідас. У своїй книжці «Топоніми Литви» він писав: «Литва могла походити від назви річки Лейте. Назва Литви могла виникнути від назви річки Лейтес так: Leit(e) + uva > Leituva > Lietuva»29 Пояснення походження назви Литви тут подано так — із уживанням непрямого способу, — ніби переказано думку інших. Таке пояснення походження назви Литви почали оприлюднювати литуаністи-мовознавці Каунаського університету Вітовта Великого, а С. Тарвідас — слухач тих лекцій — виклав його у своїй книжці. Думки А. Саліса і П. Йонікаса з цього питання збігаються. П. Йонікас вважає, що назва Литви утворилася від кореня liet- < leit- за допомогою суфікса -uva; дифтонг ei він зіставляє з латв. leitis «литовець». Далі П. Йонікас припускає, що, як і назви латиша та Латвії, а також ятвяга, leit- спочатку могло бути пов’язане з назвою річки; пор. Лейту «притока Граумени», Лейте «притока Русне» (за іншими твердженнями — Léita, яка за своєю інтонацією відповідала б назві Литви, де корінь L iet- < *l eit-). Чи не відрізняється цей корінь етимологічно від кореня lieti «лити», обережно запитує П. Йонікас30. А. Саліс вважає назву Литви суфіксальним похідним від первісного *L éita > *L ieta, яке, ймовірно, означало місцевість над річкою Лієта. Від *L éita (> *L ieta) утворено латв. leitis «литовець» — давній прикметник належності. *L éita > *L ieta А. Саліс також зіставляє з назвами річок Léita або Leité (з притокою Leitále), Лейта або Лейту̃с, Лейту́паліс31. Суфікс -uva, коли утворює топоніми, вживається для позначення місця32. С. Тарвідас також порушив питання, у якій місцевості могла виникнути назва Литви, і звернув увагу на важливу обставину. Як відомо, польський історик Г. Ловмянський установив, що ще у XIII ст. Литву називали однією із «земель» (terra, Land), розташованою між Нерисом, Німаном і Меркісом33. С. Тарвідас писав: «На цій території, здається, немає струмка Лейте, але в давнину так називали 26 Тому топонім Lietuvą не можна пояснювати як «приморський край» і спростовувати саму гіпотезу тим, що, мовляв, Литва не є і ніколи не була морським краєм, — B r u c k n e r A. Słownik etymologiczny języka polskiego, 301; O t r ę b s k i J. Gramatyka języka litewskiego 1, Warszawa, 1958, 3; Ž i n k e v i č i u s Z. Lietuvių kalbos istorija 2, Vilnius, 1987, 12. 27 O c h m a ń s k i J. Historia Litwy, wydanie drugie, Wrocław, Warszawa..., 1982, 13. 28 K a b e l k a J. Baltų filologijos įvadas, Vilnius, 1982, 110. 29 T a r v y d a s St. Lietuvos vietovardžiai, Vilnius, 1958, 21. 30 J o n i k a s P. Історія литовської мови. — Литовська енциклопедія 15, Литва, Бостон, 1968, 543. 31 S a l y s A. Походження назви Литви.—S a l y s A. Твори 2, Власні назви, Рим, 1983, 695—696. 32 T a r v y d a s St. Op. cit., 21. 33 L o w m i a ń s k i H. Studja nad początkami społeczeństwa i państwa litewskiego 2, Wilno, 1932, 110—111, 118—121. 59 струмок там міг бути, а його назву люди могли забути”34 Приблизно тоді ж, коли вийшла книжечка С. Тарвидаса, з’явилися й статті польського литуаніста Я. Отрембського, присвячені проблемі походження назви Литви. Пояснення Я. Отрембського щодо походження назви нашого краю загалом близьке до пояснень литовських мовознавців, але в деяких аспектах відрізняється. Насамперед Я. Отрембський — як і А. Саліс — вважає, що поряд із Lietuvà існував також коротший варіант *Lietā із кінцевим основи -ā. Але Lietuvà — як і назва Латвії Latuva < *Latūs — у Я. Отрембського є давньою формою з основою на ū *Lietū-s, якою спочатку називали місцевість біля річки *Leitā, а також людей, які там жили. З часом формальна назва річки та похідний від неї топонім, продовжує Я. Отрембський, уже не були належно зрозумілими — особливо чужинцям, тому назву литовця вже можна було утворювати й від назви річки *Leitā, *Lietā (звідки латв. leitis), а не лише від назви території *Lietūs. Що ж це за назва річки *Leitā, *Lietā? Я. Отрембський каже, що цілком можливо, це давня назва Німану. Німан і сьогодні має єдину назву цієї річки — його нижня притока називається Rùsnė. Тому Я. Отрембський вважає, що назва дуже старого міста біля Німану Alytùs пов’язана саме з давньою назвою цієї річки *Alyta, що збереглася в її слов’янській назві Olita, але вживається для назви міста. Я. Отрембський вважає гідроніми Lėita (=Leitā) у Клайпедському повіті та Lytis у Таурагському повіті етимологічно спорідненими з гаданою назвою Німану *Leitā. Виведення назви *Leitā не становить труднощів: із суфіксом -tā вона утворена від кореня дієслова lė́ti. Давня назва Німану, на думку Я. Отрембського, *Alyta = рос. Олума, можливо, є російською транспозицією литовської *Alyta. Початкове O- у формі О-лума могло виникнути через неправильне членування сполук, наприклад *ko-Litē, *vo-Litē, *do-Lity. Так виникла форма Олума поширилася серед литовців, які утворили від неї назву міста Alytùs35. Погляди Я. Отрембського на походження назви Литви змінювалися, але не тому, що він помітив би цілком безпідставні, навіть фантастичні твердження цієї гіпотези. У пізнішій статті Я. Отрембський виводив Lietuvà від *Leitā із суфіксом -(t)uvā. Початковим значенням цього реконструйованого слова було «течія, плин; річка (Fliessen, Fluss)» (: lieti). Словом *Leitā позначали не лише річки, а подекуди й поселення біля них. Так пояснюється походження латв. leitis «литовець» — із *Leitā через -io-. Річками, які називали цим словом, є Lėita, притока Русне, литуанізована німецька форма Leite, озеро Lėciškiai у районі Маріямполе, Гуделяй (et замість очікуваного že свідчить про те, що це назва ятвязького походження) та Lietáuka, притока Няріс біля Упнінкай. Через місце наголосу та суфікс -ka утворення назви Lietáuka радше слов’янське, ніж балтійське (литовське). Але Lietáuka приховує в собі *Lietava, що нібито є варіантом Lietuvà «Litauen», який відрізняється лише суфіксом -(t)avā. Сусідні- 34 T a r v y d a s St. Op. cit., 22. 35 O t r ę b s k i J. Gramatyka języka litewskiego 1, 3—5; t o p a t i e s, Lietuvà. — Beiträge zur Namenforschung 9, 1958, 116—118. 60 існування форми назви Литви *Lietava нібито є достовірним — на це вказує лат. Lietav-niek36. Знайшовши хай і гадану паралельну форму назви Литви, автор статті, на жаль, не знав того факту, що Lietava «Lietuva» реально існує, — J. Otrębski вже не міг виводити Lietuvą від форми з ū-основою *Lietū-s, род. відм. *Lietuv-es. Крім того, «у литовській мові немає жодних слідів реконструйованої Otrębski праформи *Lietūs»37. Також немає жодних даних, що в давнину Німан називався *Leitā. «Його теорія щодо Alytaus не має жодних підстав»38. Те, що J. Otrębski неправильно поділяє топонім Alytùs (знах. відм. Alýtų) на морфеми, довів K. Kuzavinis39. Alýtùs спочатку мав форму Alyta, і так називалася річка: Oauma 1387, Oaumi40, Olita і Olite 150341. Пізніше, щоб відрізнити його від назви річки, від неї утворили назву містечка з u-основою (пор., наприклад, Vilnia: Vilnius), а саму назву річки за дуже поширеною словотвірною моделлю з -upis було змінено на Alūt-upis. Отже, Alyta насправді має суфікс -yta; щодо нього пор., наприклад, Apytà у Дієвенішкес, притока Гауюса: прус. ape «річка»; Mikytà в Адутишкісі, притока Свілос: корінь mik- у словах лат. miklãjs «болото, трясовина», mìklene «те саме», mìkls «в'язкий, грузький», «гнучкий», лит. mìklas, mìklūs «гнучкий, пружний...» < mik-l- (пор. лат. mìkāt «... тиснути, стискати, м'яти»). Корінь Al- той самий, що й у Alỹs — оз. у Ширвінтосі, Al-ejà у Субачюсі, притока Вєшинтос; оз. у Субачюсі, Al-ėja у Йонішкісі, притока Вірчувіоса; у Расейняй — притока Упес та ін.42. Це корінь дієслова alėti (ãli) «текти, капати». Від того самого дієслова, але в іншому його значенні, а саме «бігти, мчати», із застосуванням того самого суфікса утворено прізвище Alytà. Цікаво, що основа *Al-it- засвідчена в латвійській ономастиці; пор. Altēni «окреме хутірське господарство» у Сауці, можливо, Alīši «те саме» в Одзієні43, якщо походить від *Alīt̄ai. Зі сказаного видно, що в назві Алітуса не можна шукати давню назву Німану. Саме це було дуже потрібно J. Otrębskemu: плем'я або група племен, що жили біля середньої та верхньої течії найбільшої річки Литви, природно могли назватися на честь цієї річки — це підтверджує типологія походження етнонімів. Розглядаючи гіпотезу J. Otrębskiego 1958 року, тобто ту, що з'явилася до того, як стало відомо про гідронім Lietáuka, історик J. Ochmański звернув увагу на такий факт44: документом 1255 року (який підозрюють у тому, що він є підробкою Ордену) 36 O t r ę b s k i J. Balt. *lēitā. — Baltistica 3(2), 1967, 201—203. 37 S a l y s A. Op. cit., 696. 38 S a l y s A. ibid. 39 K u z a v i n i s K. Lietuvos vardo kilmė. — Kalbotyra 10, 1964, 6. 40 B ū g a K. RR 3, 401. 41 S a v u k y n a s B. Ežerų vardai. — Lietuvių kalbotyros klausimai 3, 1960, 294(toliau — LKK). 42 S a v u k y n a s B. ibid.; K u z a v i n i s K. Op. cit., 6—7; t o p a-t i e s, Etymologica. II. Etimologinės pastabos dėl baltų el-/al- ”tekėti”. — Baltistica 1(2), 1966, 180—181. 43 E n d z e l ī n s J. Latvijas PSR vietvārdi 1(1), Rīgā, 1956, 20. 44 O c h m a ń s k i J. Noms des terres lituaniennes au XIIIᵉ siècle — Lituanie, 61 Міндовг подарував ордену мечоносців Селію і докладно окреслив кордон inter Zelones et Litvinos (Littovinos). Але для мовознавства та історії в цьому документі найважливіше те, що згадується річка на литовському боці Lettovia: кордон проходить in ripam Lettoviae que dicitur de Lettavie (Lettovie). Оскільки автор документа добре обізнаний і правильно згадує назви кількох литовських річок45, Я. Охманському неважко було ідентифікувати Lettovia (Lettavia) — це Латава, права притока Швянтої поблизу Андронішкіса (існує також варіантна форма Latavą46). Гідронім Lettovia точно збігається з латинською формою назви Литви в документах Міндовга Lettovia, Lethovia, наприклад, у 1253 р. in Lettovia in cura nostra. J. Охманський далі пише: «Якби лінгвістичний аналіз міг установити, що гідронім Latava траплявся також у формі, що відповідає латинській Lettovia, аргументація Отрембського щодо походження назви Литви могла б бути правильною. Звичайно, невеличка річка Латава-Леттовія не могла дати назву всій литовській землі хоча б тому, що вона не протікала через територію давньої Литви, але могла б підтвердити тезу, що форма Lietuva утворилася від назви цієї річки»47. Цих методологічних зауваг Я. Охманського не слід забувати, виводячи назву Литви від гідроніма, попри те, що йому також не вдалося задовільно пояснити, звідки походить назва литовського краю та держави. Назву краю сучасною мовою Lietuva, корінь якої Liet-, можливо, відображають і згадані латинські форми назви Литви, як слушно зазначив К. Кузавініс48, не можна зіставляти з гідронімом Latavą, ані виводити від нього. Адже гідронім Lettovia (Lettavia) у згаданому документі засвідчує лише те, що в середині XIII ст. Latavą (Latavą) ще вимовляли як Letava (Letuva) з e, очевидно, після веляризованого l49. Тим часом корінь Lietuvā раніше вимовляли як *Leit-. Отже, ототожнювати їх не можна вже з фонетичних причин. У «Історії Литви» Я. Охманський стверджує, що на території литовської землі одна з річок колись справді називалася Leita. У «Литовській метриці» в судових актах за 1542 р. згадується спірний сінокісний луг «біля річки Leytie» у Троцькому повіті. Оскільки неподалік від того лугу протікала Саме (Онюшкіс, ліва притока Веркіне), Я. Охманський робить несподіваний висновок, що зникла Leyta (=Leita) була давньою назвою Веркіне50. У важливому виданні «Індоєвропейські мови», що вийшло в Польщі 1988 р., походження назви Литви викладено так: «Lietuvà < балт. *Leit-uvā — збірне утворення від гідроніма *Leitā (пор. Léita і лат. leitìs)51. Nalszczany et Dziawoltwa. — Lingua Posnaniensis 9, 1963, 170—171. 45 Цей документ і його переклад наводить К. Бюга, див. Būga K. RR 2, 109—110. 46 Власне кажучи, це вже зробив К. Бюга, див. Būga K. RR 1, 132 (прим. 2); 2, 110; 3, 530. 47 Ochmański J. Op. cit., 171. 48 Kuzavinis K. Lietuvos vardo kilmė, 8. 49 Притока Швянтої Латава, здається, походить від *Letuva: ripa Lettowiae», — Būga K. RR 3, 530. 50 Ochmański J. Historia Litwy, wydanie drugie, 12—13. 51 Smoczyński W. Języki bałtyckie. — Języki indoeuropejskie, pod 62 З усіх гіпотез про гідронімне походження назви Литви найнадійнішою слід вважати ту, що враховує згадане методологічне зауваження: плем’я або група племен могли назватися ім’ям річки, якщо жили біля річки на ім’я * Lietuva, або якщо їхню територію перетинала річка з такою назвою. Тому гіпотеза К. Кузавініса викликала значний інтерес, водночас підтвердивши й припущення С. Тарвидаса, що на землі давньої Литви могла існувати річка з такою назвою. Коротко гіпотезу К. Кузавініса можна викласти його власними словами: ”... назва краю Lietuva [точніше було б сказати Lietavà — С.К.] — давнє литовське слово, що походить від гідроніма Lietava. Спочатку назвою Lietava називали річку (притоку Няріса), пізніше тією самою назвою почали називати й територію біля цієї річки (Lietavos žemė), де з часом постали відомі центри: Кернаве, Тракай, Вільнюс”52. Та річка — ”Це Letáuka, права притока Няріса, що бере початок у болоті Л і є т а у-к а, протікає повз села Кейжоню, Карвелішкіу, Перелозу, Вишнялаукю і біля Арнотишкіса впадає в Няріс”53. До відновленої самим К. Кузавінісом, а дещо пізніше й Я. Отрембським, форми назви цієї річки Lietavà причепитися не можна. По-перше, як слушно наголосив К. Кузавініс, діалектний варіант назви Le- відповідно до звукових закономірностей місцевої говірки треба передавати в літературній мові як Lie- (давнє le- тут же переходить у la-). По-друге, спираючись на аналогію Linkavà: Linkáuka, Samavà: Samáuka, у назві як болота, так і річки Lietáuka цілком можна вбачати давнішу форму Lietavà — слов’янський суфікс -ka міг додатися пізніше (як це нерідко траплялося й в інших випадках). Гідронім Lietavà, на думку К. Кузавініса, або походить від фізіографічного терміна *lietava «та, що розливається (річка)», утвореного, своєю чергою, від дієслова lieti і спорідненого з лат. litus54. Або ж назва річки Lietavà є складним словом, утвореним від дієслова lieti, дієприкметника минулого часу *lieta, і іменника *ava, який у давнину означав «річка, джерело». Сполучення слів *lieta ava зрослося у складне слово *lietava, де ava почали сприймати як суфіксоїд, а в наш час — уже як суфікс -ava55. Погляд В. Мажюліса на походження Lietuvà дещо інший, хоча він також виводить Lietuvà від назви річки та пов’язує її з lieti. Від кореня цього дієслова lié- < *lẽi- за допомогою суфікса -tu-, що вживався для творення абстрактних девербативів, було утворено *léi-tu- «лиття». Тут можна зауважити, що такий суфікс у балтійських мовах справді існував. Його, наприклад, зберегли інфінітивні форми литовської мови (eitų, nėštų), що розвинулися з форм знахідного відмінка однини застиглих дієслівних абстрактів основи tu (*ei-tu-n, *nẽs-tu-n). Суфікс -tu-, який був середнього роду, а його u було неафафонічним, перед закінченнями або голосним іншого суфікса отримав вставне v: *-tu- (neutrum) > *-tu-o(n) (neutrum) > лит. -tuv-as (наприклад, atùtùvas). Появу або відсутність вставного v зумовлювали такі обставини: 1) синтактика -K+v- (K позначає будь-який приголосний або їхню групу), 2) u редакцією Л. Беднарчука 2, Варшава, 1988, 821. 52 Kuzavinis K. Походження назви Литви, 10. 53 Kuzavinis K. Цит. праця, 8. 54 Kuzavinis K. Цит. праця, 14—15. 55 Kuzavinis K. Назви литовських річок на lie-(lei-). — Kalbotyra 17, 1967, 136. 63 вплив основи (наприклад, nom. plur. *sūnu-es > *sūnves: sūnùs) і 3) морфологічне узагальнення -Kuv- + голосний⁵⁶. Досить складно і не зовсім зрозуміло. Похідних форм у всіх типах імен за В. Мажюлісом було більше, ніж кореневих форм, тому останні, а отже й -tu- з неапофонічним u, були включені до типу з апофонічним u, інакше кажучи, до u-основи з чергуванням голосних у кінці основи -eu-/-ou- (пор. прикметник давньослов. synovъ: synъ, давньослов. vdova: прус. widdewū «вдова»). Таким чином, на думку В. Мажюліса, розвинулися дублетні форми з -t-uv- і -t-av-, як, наприклад, латв. liētuva-ains laiks «дощова погода» поряд із liētavas «дощова погода (що триває кілька днів)», отже, також Lietuvà поряд із Lietavà⁵⁷. Згідно з цією концепцією Lietuvà пройшла такий дериваційний і морфологічний розвиток: liē-ti < *lēi- → *lēi-tu- «лиття» → назва річки *Lietva/*Lietuva/*Lietava → назва краю *Lietva/Lietuvà/Lietavà. Форма Lietuvà (= давньорус. Лумъва) відображає пізніший етап розвитку й у описаний спосіб розвинулася з первісної форми *Lietva (Lei-tu-ā «лиття; місцевість біля річки»)⁵⁸. Виводячи назву нашого краю й держави від назви річки Lietava — хай навіть невеликої, завдовжки лише 11 км, — усе ж потрібно мати на увазі кілька обставин. 1. Назву річки *Lietava реконструйовано. Реально засвідчено Lietáuka (Letáuka). Насправді тут може бути суфікс -auka, утворень із яким у литовській ономастиці чимало, пор. Babr- áuka, Rud-áuka, Bar-auka⁵⁹. Інакше кажучи, назви річки *Lietava тут може взагалі не бути. 2. За словами А. Саліса, «Ця назва річки була б важливою для з’ясування розвитку назви Lietuvos, якби вдалося простежити її до XVI століття»⁶⁰. 3. Первісна Lietuvà/Lietavà — певна адміністративно-територіальна одиниця, названа землею, — лежала між Нерісом, Нямунасом і Мяркісом. Імовірніше, що плем’я або група племен, які жили в цій місцевості, назвалися б за назвою однієї з цих більших річок. Припустімо, що, як стверджують автори згаданої гіпотези, наша держава й край справді отримали свою назву від назви струмка Lietauka *Lietava. Тоді мали бути певні причини, чому так сталося. Завдання полягає в тому, щоб указати ці причини. Не знайшовши першопричин, ми не маємо надійного знання, а отже, адекватної, внутрішньо несуперечливої гіпотези. Щоправда, вказують на загальну тенденцію розвитку балтійської (відповідно індоєвропейської) етноніміки й топоніміки: гідронім — назва краю → етнонім⁶¹. З типологічного погляду тут немає чого заперечити: трапляються випадки, коли племена або їхні союзи називаються за річками, озерами й затоками (морями), біля яких живуть. Найбільшу спокусу пов’язати назву Lietuvos із якоюсь назвою річки, звісно, викликає твердження, яке стало майже аксіомою: назву Lat(v)iai дала назва річки Lat(u)va (і Lata(u)à), що протікає в Анікщяї й є правою притокою Швянтої. 56 Мажюлис В. К балтийскому и индоевропейскому дативу ед. ч. — Baltistica 3, 1967, 39, išn. 102. 57 Мажюлис В. Op. cit., 39—40. 58 Мажюлис В. Op. cit., 41, išn. 107. 59 Vanagas A. Lietuvos TRS hidronimų daryba, Vilnius, 1970, 98—99. 60 Salys A. Lietuvos vardo kilmė, 696. 61 Kuzavinis K. Lietuvos vardo kilmė, 8. 64 Розв’язуючи проблему походження назви Литви, не слід забувати і про цілком протилежну тенденцію розвитку етноніміки й топоніміки, а саме: обласно-територіальні об’єднання, так звані «землі», інакше кажучи, обласно-територіальні групи населення, формувалися з племінних груп і в багатьох випадках успадковували їхні назви; інакше кажучи, назви племен, етноніми, перетворюються на назви «земель», топоніми. Наприклад, одним із численних східнослов’янських — руських — племен були деревляне (етнонім). Але «Повесть временных лет» далі згадує деревлянин, тобто жителя області Дерева, землі Деревської (Деревская земля) (топонім)62. Історики припускають, що Л и т о в с ь к а з е м л я — це залишок племені, яке мало особливу племінну назву (Lietuva/Lietava) і організувалося в обласно-територіальне об’єднання після відокремлення Жемайтії та «земель» аукштайтів63. Відомі такі гідроніми з коренем Leit-: Leità (acc. sing. Leĩtą), притока Свекшни, Граумена. Варіантною формою цієї назви є Leitupalis64, а К. Кузавініс також виявив Leitỹs (gen. sing. Leĩčio65). Крім них, є Leitė, права притока Русне (Неману) в Шилутському районі, зі своєю правою притокою Leitàlė66. Від гідроніма Leitė утворилися назви сіл: Leitgiriai (acc. plur. Leitgir(i)us), Шилутський район, Юкнайчяй67; Leitvariai (acc. plur. Leitvarius) (там само)68, Антлейчяй, Шилутський район, Усенай, Палейчяй, Шилутський район, Юкнайчяй67. Акцентуація кореня в назвах болота й струмків Lietáuka/ Letáuka невідома — адже корінь ненаголошений. Якщо місце наголосу й акцентуацію варіантної форми Liẽtauka у «Реєстрі назв річок та озер Литовської РСР» (с. 92) зазначено правильно, то акцентуація кореня гідронімів Lietáuka/Letáuka і реконструйованої на їхній основі форми *Lietava також є циркумфлексною. Гідроніми Leità (Leitỹs, Leitupalis), Leitė, Leitálė і Lietáuka/Letáuka, по-перше, вважаються спорідненими між собою, а по-друге, їх відокремлюють від кореня дієслова lė́ti (-ja, lė́ja, -jo, lė́jo)69. Однак різницю в акцентуації їхніх коренів, пов’язану з відмінною структурою кореня, не пояснено. Корінь балтійського й слов’янського дієслова зі значенням насипання, лиття *lēi-t(e)i був ларингальним (*leh₃-i-)70, якщо вживати традиційний термін індійських граматиків, коренем set-. Натомість ці гідроніми 62 Никонов В. Н. Этнонимы. — Этнонимы, Москва, 1970, 8—9. 63 L o w m i a ń s k i H. Дослідження початків литовського суспільства й держави 2, 153—154. 64 Реєстр назв річок та озер Литовської РСР, Вільнюс, 1963, 89. 65 К u z a v i n i s K. Литовські гідроніми lie- (lei-), 135. 66 Реєстр назв річок та озер Литовської РСР, 89 — щодо творення назв Leitupalis і Leitalė див. V a n a g a s A. Цит. праця, 86, 89. 67 Довідник адміністративно-територіального поділу Литовської РСР 2, Вільнюс, 1976, 12, 157, 220. 68 K u z a v i n i s K. Литовські гідроніми lie- (lei-), 135. 69 K u z a v i n i s K. Походження назви Литви, 14—16; т о й с а м и й, Литовські гідроніми lie- (lei-), 135—137; O t r ę b s k i J. Balt. *lēitā, 201; V a n a g a s A. Етимологічний словник литовських гідронімів, Вільнюс, 1981, 185, 190; Z i n k e v i č i u s Z. Історія литовської мови 2, 12—13, 15—16. 70 K a r a l i ū n a s S. Праіндоєвропейський корінь *leh₃u- «литися, текти...» в балтійських мовах (лит. liūtis ir lietùs). — Baltistica 27(1), 1992, 41—42. 65 Циркумфлексова (твертагале) інтонація вказувала б на їхній корінь anit, тобто без ларингала. Це свідчить про різні корені. І саме дієслово зі значенням «насипати вал, лити», і його похідні в балтійських мовах мають лише акутову (литовську твертпрадине) інтонацію: lieti, лат. liēt, liētus, лит. lietūs (liētų), lýti, лат. līt, lytùs (lýtų), лат. līts «дощ». Якщо припустити, що ці гідроніми все ж належать до кореня дієслова lieti, постає питання, яким чином у них виникла циркумфлексова інтонація. Причин метатонії не видно. У Курляндії відомі власні назви Lētža — річка, Embūte, Lētžu-upe, інакше Leītža (впадає у Венту), Nigranda, Lētži «однодвірне поселення» в Briņķī⁷¹. Це назви куршського походження; цим пояснюються й особливості голосних у їхньому корені: під час переходу до латиської (латгальської) мови їхнє ei, очевидно, наблизилося до монофтонга ē⁷². Чергування ei: ē трапляється не лише в коренях і не лише в топонімах Курляндії⁷³. Цікаво, що точну відповідність цій назві річки знаходимо у басейні Верхнього Дніпра: Литиж, права притока Усожі, лівої притоки Неруси, лівої притоки Десни⁷⁴, з кореневим ei і, схоже, з тим самим суфіксом (-иж- із балт. *-īž- або *-ēj-), що й куршське Leītža (з *Lēit-īž-ā; щодо суфікса пор. лит. Gum-yža, а щодо її інтонації — лат. Lētži⁷⁵). Назви водойм зазвичай є давніми утвореннями, тож навряд чи доречно розглядати ці балтійські гідроніми ізольовано від інших назв із подібним коренем, як-от Лит (із варіантами Лить, Литка), що трапляються на південь від Прип’яті: права притока річки Горський Тікич, правої притоки Синюхи, і ліва притока Південного Бугу. Лит (Лить, Литка) зіставляють із Leitha паннонського (іллірійського?) походження — річкою на кордоні Нижньої Австрії та Угорщини, а також із давньоверхньонімецьким Līt-aha, і тому вважають індоєвропейським реліктом на слов’янській території. Припускаючи первісне значення «мулка, глиниста (річка)» (пор. угорську назву Leitha — Sárvíz, тобто «мулка річка»), ці гідроніми етимологічно пов’язують із прус. laydis «глина», алб. leth «мокра глина». До утворень цієї гідронімії давньоєвропейського, але індоєвропейського походження зараховують також лит. Leitā⁷⁶. Зрозуміло, що до неї належать не лише Leitūs, Leītupalis, Leītė, Leītālė, Leīta 1542, а й лат. Lētža, Leītža, рос. Литиж. Однак це пояснення, хоч і обґрунтоване, потребує деякого уточнення. Від прус. laydis «глина» як етимона походять прус. Layde та лит. Lai̇dė — річка. Pampėnai, права притока Істру⁷⁷. Лит. *liesas «глина» < *leisas, чергування голосних кореня пов’язане з прус. layso «глина, глинище»⁷⁸, може відображатися у Liesūkas, ⁷¹ E n d z e l ī n s J. Latvijas PSR vietvārdi 1(2), Rīgā, 1961, 304. ⁷² E n d z e l ī n s J. Примітки про «назви місць Латвії». — Праці Філологічного товариства 6, 1926, 7—8 (далі — FBR) (= E n d z e l ī n s J. Вибрані праці 3(1), Рига, 1979, 431). ⁷³ H a u z e n b e r g a E. Ko vietu vārdi dod latviešu valodas fonētikai? — FBR 12, 1932, 126. ⁷⁴ T o p o r o v B. H. и Т р у б а ч е в О. H. Лингвистический анализ гидронимов Верхнего Поднепровья, Москва, 1962, 192. ⁷⁵ H a u z e n b e r g a E. Op. cit., 126. ⁷⁶ Т р у б а ч е в О.Н. Названия рек правобережной Украины, Москва, 1968, 219, 256 (su literatūra). ⁷⁷ V a n a g a s A. Lietuvių hidronimų etimologinis žodynas, 177. ⁷⁸ T o p o r o v B.H. Друсский язык. Словарь L, Москва, 1990, 41. 66 річка, Шилале. Подібним чином щойно згадані гідроніми з коренем Liet- свідчили б про існування балт. *leita- «глина», спорідненого з лит. laitas, сучасне значення якого — «шматок глини, тіста, смоли чи чогось іншого, яким щось поливають, обмазують», а давніше було «шматок глини (яким замазують отвори в основі току й печі)» Būga RR, 2, 263, отже, таке саме, як пр. laydis «глина». Основу, від якої утворено ці назви глини, становить дієслово lėti (-ja, lėja, -jo) «ліпити чимось, мастити…». Як видно, дієслово має два типи наголосу; так само поводяться й назви річок — у литовській циркумфлекс, у латиській гострий наголос. Згадані гідроніми з коренем *Leit- відрізняються від їхнього апелятива (лит. laitas) голосними кореня. Проте це регулярне чергування голосних у коренях спільнокореневих слів, пор. наприклад daigšlus: deigšlus «той, що добре проростає», gaidas: geidas «бажання, примха», gainys «палиця для биття ріпок»: geinys «зігнута палиця для биття ріпки», klaišas «кульгавий»: kleišas «той, у кого криві ноги», šeivà: šaivà, šeimà: лат. sàime. Як уже зазначалося, К. Кузавініс згодом змінив погляд на структуру й походження *Lietava: більше не вважав, що назва походить від апелятива *lietava «та, що розливається (річка)», а припускав, що це складне слово, утворене з дієприкметника *lieta та іменника *ava, який у давнину означав «річка, джерело» (див. вище). Реконструкція К. Кузавініса *lieta ava, на жаль, недостатньо обґрунтована — не вказано роду *ava «річка, джерело». Але це навряд чи можливо встановити. У індоєвропейських мовах засвідчені слова з цим коренем і значенням: давньоінд. avāni- жіночого роду «русло річки, річка, течія», avatá- чоловічого роду «джерело» (< *au̯n-tó-s), лат. avùots «джерело» (= балт.*avántas Būga RR III 889). Про те, що відповідник існував і в литовській мові, свідчить давня назва річки та містечка у Східній Литві Avantà, рос. Ованта (тепер Aluntà з *Avuntà)⁷⁹. Але *ava «річка, джерело» не засвідчено. Тому дуже ризиковано реконструювати *Lieta ava або шукати апелятив *ava «річка, джерело» в таких назвах річок, як, наприклад, Artavà, Asavà, Bikavà⁸⁰. Це підтверджує і ця реконструкція К. Кузавініса. Що це — сполука слів середнього (neutrum) чи жіночого роду (femininum)? Те, що форма чи лексема не засвідчена, зовсім не означає, що вона не могла існувати раніше. Цілком можливо, що, як вважають⁸¹, спільнокореневою з цими словами є наша назва річки Ovà (знах. відм. Ōvą), у Лекечяї, лівої притоки Німану (< *Avā), що виникла, однак, не з *ava під впливом слов’янських мов, а як аломорф із подовженим ступенем аблауту кореня *au- (av-) (*aų-ā). Якщо таке етимологічне тлумачення Ovà правильне, дані балтійських мов радше свідчать про існування апелятива жіночого роду *avā/*āvā «річка, джерело» (але не середнього роду *avo/*āvo) (щодо роду пор. також лат. Āvas «садиба селянина» в Бабіте). У такому разі мала бути конструкція *lietā avā; зі злиттям обох компонентів вона мала перетворитися на *lietāvā, нині було б *lietova (з o 79 B ū g a K. RR 3, 511, 845, 889. 80 «Я б не думав, що назви річок — Daũgava, Ābava, Bārtava тощо — є складними і що їхнє -ava означає “річку”», — B ū g a K. RR 3, 845. 81 K r a h e H. Unsere ältesten Flußnamen, Wiesbaden, 1964, 43; V a n a g a s A. Lietuvių hidronimų etimologinis žodynas, 235. 67 з ã). Отже, виведення *Lietava (з Lietáu-ka/Letaú-ka) зі словосполучення неможливе. У межиріччі Няріса й Швянтої з болота Lietaukos витікають (за російськими картами кінця XIX ст.) два струмки з однаковою назвою. Більший, завдовжки 11 км, протікає повз села Кейжоняй, Karveliškių, Переложі та Вишнялаукіс і біля Арнотішкяй (вище гирла Швянтої) впадає праворуч у Няріс. «Кадастр річок Литви» подає його назву як Letavą82, а «Словник назв річок та озер Литви» називає його Lietáuka, додаючи варіант Liėtauką83. Менший струмок, завдовжки близько 3 км, витікає з цього болота на північ від Переложів і впадає праворуч у Lietauką. Його називають Lietāvóčka84. Для адекватного пояснення походження цього мікротопоніма — назви як болота, так і струмків — велике значення має зібрана К. Кузавінісом автентична інформація. К. Кузавініс пише: «Об’їхавши околиці тієї річки й опитавши на місці багатьох мешканців її берегів, я з’ясував, що в народному мовленні ця річка нині називається так: L e t á u k a або L e t ā v k a (уздовж усього берега) і L i t ā v k a (так її називають деякі старожили-росіяни із села Переложі)». І відразу додає: «Усі три варіанти назви річки є діалектними гібридами, які насамперед потрібно лінгвістично опрацювати»85. Треба зазначити, що ці три варіанти назви річки, які належить лінгвістично опрацювати, є гібридами не лише діалектів, а й мов, наслідком білінгвізму. Спираючись на власні спостереження та спостереження інших дослідників (наприклад, М. Васмера), Г. Ловмянський встановив, що більші річки загалом не отримують назв від етнічних груп. Великі етнічні групи не називають своїми іменами топографічні об’єкти на території свого проживання. Натомість невеликі річки нерідко отримують назви етнічного походження.86 Що мається на увазі, стає зрозуміло з цікавих прикладів, наведених Г. Ловмянським. Струмок (rivulus) Szwed із документа 1724 року поблизу Слугоцина з’явився після Північної війни й може бути так чи інакше пов’язаний зі шведською навалою. Неподалік Кузниці у Сідру (Сідерку, Сідранку), ліву притоку Бебжи, впадає струмок Litwinka, названий на честь Литви або литовця (литовки)87. Назви болоту в межиріччі Няріса й Швянтої та безіменним струмкам, що витікають із нього, очевидно, дали росіяни-переселенці, більшість яких тікала до Литви й Лівонії з Вітебської губернії від початку XVII століття, а особливо після церковної реформи 1667 року, коли почалися переслідування православних старообрядців88. 82 Lasinskas M., Macevičius J. ir Jablonskis J. Lietuvos TSR upių kadastras 1, Vilnius, 1959, 179. 83Назви річок і озер Литовської РСР, 92. 84 Кудаба Ч. Як знайти литовський струмок? — Наука і життя 8, 1978, 36; В. Ванагас А. Словник гідронімів Литовської РСР, 185. 85 Кузавініс К. Походження назви Литви, 9. 86 Lowmiański H. Początki Polski 1, Warszawa, 1963, 253, 255. 87 Lowmiański H. Op. cit., 254. Plg. Słownik Geograficzny 10, Warszawa, 1889, 482. 88 Докладніше див. Karaliūnas S. Respublikos lingvosocialinės situacijos 68 У білоруській мові литовку називають двома словами — limbinka і limoyka. Як limbinka є формою жіночого роду іменника limbin, liubin, так limoyka є формою жіночого роду етноніма limovecų89. Однак у нашому випадку більший інтерес становлять загальні слова, які дослідники вважають такими, що виникли внаслідок деетнонімізації назви литовця і литовки. Ось кілька виразніших прикладів. У західних білоруських говірках (Гродненська область) довгий стіг сіна називають limoyka. На те, що це, найімовірніше, метафоричне перенесення limoyka «литовка», вказує той факт, що в російських говірках навколо Твері й Новгорода довгу вузьку скирту вівса (на відміну від округлого копиці) називають словом лимбин (пор. рос. діал. лимбин «литовець»)90. Таке тлумачення підтверджує відоме в білоруському Поліссі слово ляшок «скирта завдовжки 10 футів», яке виводять від етноніма лях «поляк»91. Подібним способом, як вважають, виникло й укр. діал. лимовка «страва із сушеної риби, запеченої в тісті з м’ясом і цибулею»92. Їй відповідає лимовка, уживане в західній частині Брянської області, «страва з пшеничного або горохового борошна, замішаного на воді, начинена квашеною капустою, мойвою або сливами та запечена на сковороді в печі»93. Менш зрозумілими є білор. лимойка «різновид коси», рос. діал. лимовка «коса з довгим (прямим) держаком», хоча дослідники й їх підозрюють у литовському походженні94. Адже, по-перше, такі коси вживаються далеко за межами білоруського регіону — на Російській Півночі й у Сибіру; по-друге, вважається, що ці коси виготовляли з литої сталі95, пор. рос. діал. лимка//лумка «плаский шматок свинцю або литого металу...», лумаше «отвір, через який заливають розплавлений метал», ямая изба «хата, збудована з рідкої глини, яку заливають у дерев’яні форми»96. Ці дані свідчать, що в західних (і не лише там) білоруських, російських і частково українських говірках колись було живе слово лимовка, утворене від назви литовки, відповідно литовця. Цікаві факти з історії української мови в цьому аспекті наводить А. Непокупний. В історичних документах XVII ст. йому вдалося виявити кілька фіксацій прізвища Лимовка, яке одного разу навіть витіснило прізвище Лимовенко. Оскільки це чоловіче прізвище, автор обґрунтовано доходить висновку, що в українській мові XVII ст. існував загальний іменник лимовка. Його було утворено за допомогою суфікса -ка характеристика. — LKK 23, 23 (з літературою). 89 Слоўнік беларускай гаворкі паўночна-заходняй Беларусі яе пагранічча 2 (Д—Л), Мінск, 1980, 661—662 (далі — СБГ). 90 Словарь русских народных говоров 17, Ленинград, 1981, 71 (далі — СРНГ). 91 Этымалагічны слоўнік беларускай мовы 6, Мінск, 1990, 12 (далі — ЭСБМ). 92 Непокупный А. П. Балто-севернославянские языковые связи, Киев, 1976, 115. 93 СРНГ 17, 73. 94 Фасмер М. ЭСРЯ 2, 502; Непокупный А. Указ. соч., 155—6; ЭСБМ 6, 12. 95 Попова Н. В. Ареали та етимологія двох слів із прозорою внутрішньою формою. — Ареальні дослідження в мовознавстві та етнографії, Ленінград, 1975, 81. 96 СРНГ 17, 72—73. 69 від основи лито́во- (пор. лито́вец, лито́вский) так само, як, наприклад, прізвище Краковка від Краков97. Словом лито́вка і назвали болото та безіменні струмки, що витікають із нього в межиріччі Нериса й Швянтої, росіяни, які переселилися сюди в XVII ст. На те, що так, найімовірніше, і було, вказує ще одна обставина. Соціолінгвістичні дослідження встановили, що слов’янізація Вільнюського краю, наприклад уживання польської мови, відбувалася через білоруську мову, інакше кажучи, литовські селяни й мешканці містечок спершу переймали білоруську мову98. Тому правдоподібно, що назви деяким топографічним мікрооб’єктам дала також білоруська мова. Наприклад, Letówka, струмок у Вільнюському повіті, за 75 верст від Вільнюса99, міг отримати назву від литовки (литовця), яку дали йому білоруськомовні жителі. Цікаво, що, крім Litávka, Lietauka має також варіант назви Letávka. Оскільки ці назви річок та їхні варіанти, найімовірніше, є наслідком впливу слов’янських — білоруської та російської — мов, можна припустити, що в білоруських говорах поряд із назвою литовця лімвя́к, ліўя́к є також варіант леўя́к (із голосним e)100. У мовленні білінгвів — а майже всі жителі того краю білінгви — Лито́вка, Лето́вка під впливом литовської мови перетворилося на Litávka/Letávka (слов’янський голосний o в литовській мові передається коротким голосним a), а згодом — на Lietáuka із регулярним литовським дифтонгом. У мовленні литовських монолінгвів, які відчували, що тут усе ж наявна назва Литви та литовки (литовця), корінь цих назв річок міг бути узгоджений з етнонімом, — так могли виникнути форми з кореневим дифтонгом Lietáuka, Liėtauka, Lietávočka, якщо вони є фактами живого мовлення (а не відновленими до літературної мови збирачами матеріалу чи укладачами словника, як, наприклад, сталося з Letava). Про наявність литуанізації свідчить те, що Lietávočka у говорах вимовляють Letaukėlė101. Звідси також видно, що в мовленні місцевих жителів є Letavočka з кореневим голосним e (а Lietávočka вже відновлено до літературної мови). Була ще одна спроба вивести назву Литви зі слов’янських форм. Спираючись на історичні документи — привілей Сигізмунда Августа 1569 р., акт суду Укмергського замку 1597 р. та ін., — А. Дубоніс встановив, що в другій половині XVI ст. існувала війтівщина Лейчів, яка належала до Анікщяйського староства й у тих актах називалася то воитовство Летувьское, то wójtowstwo Lijietowskie. З цього він зробив хибний висновок, що ця війтівщина литовською називалася Lietuvos, або Lietuvos, війтівщиною, оскільки, мовляв, leitis/laitis — це давня назва литовця, а між термінами leitis/laitis і Lietuva немає різниці102. Акт- 97 Непокупний А. П. Балто-північнослов’янські мовні зв’язки, 158—159. Vidugiris A. Kalbų sąveikos klausimu. — Dubingiai, Vilnius, 1971, 235—253; to paties, Dėl kalbų kontaktavimo pietryčių Lietuvoje. — LKK 23, 1983, 46—58. 99 Słownik Geograficzny 4, 1883, 846. Пор. Būga K. RR 1, 457; 3, 629. 100 СБГ 2, 647, 662; ЭСБМ 6, 12. 101 Kuzavinis K. Назви литовських річок lie- (lei-), 136. 102 Dubonis A. Литовська війтівщина. — Lituanistica 2, 1990, 97—102; його ж, леїчі в маєтках великого князя литовського. — Lituanistica 1(9), 1992, 8. 70 Також засвідчені такі варіанти назви литовського воєводства: у воитовъстве Летувьском (акт 1569 р.)103, we wójtowstwie Liejtowskim (акт 1597 р.)104, у воитовстве Левътевскомъ (акт 1569 р.), въ воитовстве Лоитевскомъ (акт 1599 р.)105. Звідси видно, що, по-перше, Летувьском в акті 1569 р. написано помилково, і його слід виправити на Ле[и]тувьском. По-друге, назва мала два слов’янські суфікси; інакше кажучи, -овьское, -owskie — такий самий суфікс, як і -евское, -ewskie. Крім того, Летувьском в акті 1569 р. постає в діалектній формі, адже в білоруських говірках наголошений голосний o часто вимовляють як y (наприклад, вуз, вул, двур)106. Суфікс прикметника Ле[и]товьское -овьское такий самий, як у поширеному в багатьох судових актах вислові земли пустовьские. Неважко відповісти й на запитання, чому для слов’янської мови актів, уживаної в Литві, при утворенні прикметників від назви леців (лайців) потрібні були два суфікси: їх вибір залежав від твердості чи м’якості кінцевого приголосного слова, пор. лейтъ, лейть «чорнороб, дворовий чоловік» (початок XV ст.)107. Отже, зі слов’янських форм назви воєводства леців аж ніяк не можна відновити *Leitava, тим паче Lietuva. Попри невдалу й у багатьох випадках хибну аргументацію, слушною може бути думка молодого історика про спорідненість походження назви Литви та назви інституту селян, які доглядали за князівськими кіньми, — leitis/laitis. Завдання істориків — з’ясувати, ким були ці леці (лайці) і чим вони відрізнялися від інших категорій селян, яких акти називають конюхи (пор. назву багатьох литовських сіл Kaniūkai) і конокормцы. 2. Назва Литви та її значення у (східно)слов’янських мовах і культурі. Питання хронології Нове розуміння походження назви Литви та інші обриси її розвитку починають вимальовуватися, коли розглядаєш і намагаєшся пояснити ті на перший погляд загадкові факти, які так чи інакше пов’язані з Литвою та її назвою. Можна стверджувати, що жодна гіпотеза походження назви Литви, яка належним чином не пояснює ці факти або просто їх ігнорує, не є обґрунтованою. Ці факти належать до двох сфер — культури та історичної науки. Але найдивніше, що обидва різновиди фактів походять від наших східних сусідів — слов’ян. Серед таких загадкових фактів східнослов’янської культури, пов’язаних із назвою Литви, насамперед слід згадати, що в українських народних піснях Литва — це загін молодих чоловіків, які нападають і викрадають дівчат. Одну з таких пісень, що починається рядком Гайхала Литва «Напала Литва», записали у Володимирецькому районі Рівненської області… Дубоніс А. Литовська держава, 100 (прим. 1).103 Дубоніс А. Op. cit., 101.104 Дубоніс А. Лейчі у дворах великого князя литовського, 10, 18 (прим. 56).105 106 Блінава Э., Мяцельская Е. Беларуская дыялекталогія, Мінск, 1969, 31. 107 ЭСБМ 5, Мінск, 1989, 280. 71 У селі Стара Рафалівка Зарічненського району, одну частину якого називають Литва, 1969 року записав Анатолій Непокупний108. Пісні з таким мотивом відомі в ареалі північних українських говірок — на Українському Поліссі, а також поодинокі — на південь від Полісся, на Волині й Поділлі. Українським фольклористам ще сто років тому було відомо, що пісні, у яких фігурує Литва, є весільними. Є весільні пісні, у яких Литвою називають почет нареченого. У таких піснях, очевидно, відображено архаїчну форму шлюбу — весілля через викрадення, коли викрадення нареченої супроводжувала боротьба двох сторін, наприклад, двох родів109. У цьому контексті не випадковою є рима Литва — битва, наприклад, у згаданій пісні: Наїхала Литва/Буде між нами битва — «На нас напала Литва/Буде тут між нами битва». Отже, в українських весільних народних піснях доволі виразно відображені бойові ігри як елемент весільних звичаїв, а Литва ніби кодує дружину, почет нареченого як загін воїнів110. Значний інтерес викликає і те, що рима Литва — битва трапляється також у димках — побутових козацьких піснях, де Литва постає як країна «сотні коників»111, здавна відома своїми кіньми. Запам’ятаймо образ Литви, змальований в українських народних піснях, — до нього ще доведеться повернутися! Російські билини — історичні пісні — зберегли пам’ять про київського Володимира протягом 800 чи 900 років. Приблизно стільки ж років може мати й образ Литви в українських весільних піснях112. Чому так сталося, що назва нашого краю почала позначати елементи культури й стала терміном весільних звичаїв? За яких історичних і соціальних обставин це відбулося? Відповідь на ці запитання, мабуть, слід починати шукати у тих самих наших східних сусідів — білорусів і росіян. У сфері державної та міжнаціональної комунікації й взаємодії Литва, звісно, означає державу, країну, край. Але в живій мові наш етнонім уживається особливо. У масиві східнослов’янських говірок етнонімом литвины (литвяки, литва, литовцы) називають місцевих жителів окремих районів — білорусів, росіян, українців. Наприклад, мешканці Московської області називають литвою росіян, які живуть на захід від них. Українці, що живуть південніше, називають литвинами білорусів, а також частину північних українців. Мешканці північно-східної частини Волинської області (Україна) і сусідніх районів Берестейської області (Білорусь) вважають литвинами білорусів, які живуть на північ, — носіїв основних берестейсько-пінських білоруських говірок. А ті литвинами прозивають носіїв північних говірок Ясельди й Берестя, а також 108 Nepokupnas A. Baltai slavų giminaičiai, Vilnius, 1983, 38. 109 Про весілля через викрадення в литовській культурі див.: Baldauskas J. Pirktinės vestuvės. — Mūsų tautosaka 10, Kaunas, 1935, 3—123. 110 Непокупный А. П. — Общая лексика германских и балто-славянских языков, Киев, 1989, 67. 111 Непокупний А. Балто-слов’янські родичі, 39—41. 112 Для збереження історичної традиції в пам’яті простих (сільських) людей надзвичайно цікавим є оповідання, записане М. Давайнісом-Сільвестравічюсом 1887 року в селі Пабебирвяй (Расейняйський повіт, Гіркальніська парафія) від селянина Кіклікіса, яке, здається, відображає осіб і події XI чи XII століття; див.: Giedro iš M. The Rulers of Thirteenth Century Lithuania: the Theory of Anglo-Saxon Origins. — Lituanistica 2(18), 1994, 3—20. 72 а також носіїв гардинсько-барановицьких говірок тощо. Одним словом, ареал уживання етнонімів литвины (литвяки, литва, литовцы) простягається на північ і північний захід113, інакше кажучи, у напрямку Великого князівства Литовського, слов’янських земель, що йому належали, та етнографічної Литви. Давно відомо, що етнонімами, згаданими тут, у XVI–XVII століттях називали не лише власне литовців, мешканців етнографічної Литви, а й слов’янське населення Великого князівства Литовського. Однак етноніми литвины (литвяки, литва, литовцы) і Литва як назва краю, території все ж найбільше асоціюються з північно-західною Білоруссю114. З цієї нагоди слід згадати й такий випадок: у граматиці естонської мови Й. Гутслаффа, виданій у Тарту 1648 року, німецьке слово Pole «поляк» перекладено як Leitte. Насправді Leitte — естонська назва литовця, запозичена з латиської мови (leitis «литовець»). Адже південна Естонія у 1561—1625 роках (офіційно до 1629 року) перебувала під владою Польщі, а польські області Лівонії тоді були адміністративно й культурно тісно пов’язані з Литвою, передусім із Вільнюсом. Зрозуміло, чому естонці могли називати литовців і поляків одним і тим самим словом115. Заслуговує на увагу висновок дослідників, що, за незначними винятками, етноніми литвины (литвяки, литва, литовцы) для східнослов’янського населення не є автоетнонімами, тобто самоназвами, якими воно називало б себе116. Цей висновок підтверджують своєрідні значення слова литва, які воно має в російських говірках. У російських говірках околиць Онезького озера литва вживається в унікальному значенні «народ, національність». У говірках Томської області литва означає місцевих неросійських жителів, наприклад: Чудь называли остяками и литвой — «Чудь називали остяками й литовцями». В околицях Тули литвою також зневажливо називають селян, які приїхали жати з сусіднього села: «Зазвичай це селяни із сусіднього села Воскресенське, місцеві росіяни; село розташоване за 3 км на тому самому західному березі Упи, що й село Селіно. Жителі села Селіно гукають через річку до женців: Эй, литва́ поганая! В усіх інших випадках стосунки з мешканцями Воскресенського дружні»117. Інтерпретуючи це свідчення російських етнографів, слід мати на увазі, що гідронім Упа має литовське (балтійське) походження, а вислів литва поганая в російських літописах означав «язичницька Литва» і, поряд із литва безбожная, був поширеною лайливою характеристикою Литви. Інший лайливий вислів з околиць Тули — литовские люди118. Дані археології, лінгвістики та історії свідчать, що в басейнах Верхньої Волги й Оки могли жити балти 113 Непокупний А. П. Балто-північнослов’янські мовні зв’язки, 154; СБГ 2, 661—662; Климчук Ф. Д. Східнослов’янський етнонім «литвини». — Тези доповідей конференції з балтійської філології в Тарту, 9—12 липня 1985 р., Вільнюс, 1985, 168—169. 114 Климчук Ф.Д. Указ. соч., 169. 115 Ariste P. Wie der Este Litauen und Litauer nennt. — Baltistica 3, 1967, 205. 116 Климчук Ф.Д. Указ. соч., 169. 117 СРНГ 17, 71. 118 СРНГ 17, 73. 73 зберігати свою культуру, а подекуди, можливо, й мову до XII ст., і що, на думку В. Топорова, період балто-руського білінгвізму не можна цілком виключати119. У районі Онезького озера литва, крім того, означає поляків і козаків, які в часи смут і повстань нападали на північні райони Росії. У новгородських говірках казали литва была, коли йшлося про громадянські війни початку XVII ст. та шведську інтервенцію120. З огляду на особливості вживання литовських етнонімів у живій східнослов’янській мові та їхні значення видно, що, по-перше, ці етноніми не є автономними для східнослов’янського населення, по-друге, литва має не крайове, територіальне, а збірне значення, тобто позначає гурт, громаду людей, і, по-третє, литва є синонімом етнонімів у множині литвины, литвяки, литовцы та загальним (не власним) іменником. Чи виник апелятив литва внаслідок деетнонімізації етноніма Литва, чи тут збережено давню, доетнонімну форму, — це питання, на яке ще належить відповісти. В актах Литовської держави XV і XVI ст. литва названо селян, які переселилися з Литви до руських земель121. Образ Литви, змальований у російських літописах, мало відрізняється від того, який постає в живій східнослов’янській мові. Щоб переконатися, що в російських літописах Литва означає не лише край, країну (страна), а й людей, литовців (народ, литовцы), досить поглянути на покажчики томів «Полного русу метраў». Для певності візьмімо з «Новгородская первая летопись младшего извода» (перша половина XIII ст.) кілька літописних записів, з яких чітко видно, що йдеться про людей (а не про край, територію): 1183 р.: На ту же зиму бишася плесковици с Литвою, и много ся пакости изьдья плесковицемъ122. — «Тієї ж зими псковичі билися з литовцями, і ті завдали псковичам багато шкоди». 1204 р.: В то же лѣто побѣдиша Олговици Литву и избиша их 7 сот да тысячу123. — «Того року Ольговичі перемогли литовців і вбили їх 1700». 1213 р.: В Петрово говѣние изъиха[?] Литва безбожная... и много створиша зла и отъидоша124. — «Під час Петрового посту прийшли безбожні литовці... і завдали багато лиха та відійшли». «Новгородская первая летопись старшего извода» (XIII—XIV ст.) повідомляє, що після смерті Міндовга, під час смути, 1265 р. до Пскова втекли 300 литовців із дружинами та дітьми: Тогда же вѣтъгоша Литвы въ Плесковъ съ 300 с женами и с дѣтьми, и крестил я князь Святъслав125. 119 Топоров В.Н. Древняя Москва в балтийской перспективе. — Балто-славянские исследования, Москва, 1982, 3—27. 120 СРНГ 17, 71. 121 Леонтович Ф. Акты литовской метрики 1, вып. 2, Варшава, 1897, XIII (rodyklės). 122 Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов, Москва-Ленинград, 1950, 227. 123 Op. cit., 246. 124 Op. cit., 250. 125 Op. cit., 85, 314. 74 В одному з найпрекрасніших творів російської художньої літератури XIII ст. — «Слово о погибели Русской земли», де, щоб піднести велич і всесвітню славу київського князя Володимира Мономаха, не шкодують гіпербол, зокрема розповідається, що перед ім’ям Володимира Мономаха Половьци дети своя полошаху в колыбели, а Литва из болота на светлъе выникываху, а Угры твердяху каменьи городы железными вороты, абы на них Володимеръ великий тамо не взъехал¹²⁶ — «половці своїх дітей у колисках лякали, литовці з боліт не виходили, а угри укріплювали кам’яні міста залізними воротами, аби туди не в’їхав великий Володимир». З боліт, зрозуміло, могли не виходити лише люди! Розуміння того, що Литва — це люди, литовці як певна спільнота, настільки сильне у свідомості авторів і укладачів руських літописів, що набуває мовного вираження, пор. Литва взяли Одуевъ¹²⁷ — «Литовці взяли Одуєв». ТоежезимыЛитваволостиТфѣрьскииимали¹²⁸ — «Тієї зими литовці захопили Тверські волості». Того же лѣта Литва взяли Коршевъ¹²⁹ — «Того року литовці захопили Коршев». При підметі Литва дієслово вживається у формі множини! «Повість временних літ», так званий літопис Нестора, за словами В. Kiparsky’o, є «головним джерелом найдавнішої історії Східної Європи»¹³⁰. «Повість временних літ» збереглася в кількох списках XIV ст., але в ній розповідається про події X і IX ст. Основою всіх списків є головна редакція, або протограф, укладений ченцем Нестором (1056—1116) у Києво-Печерському монастирі. До нього включено також так званий каталог народів, складений наприкінці XI ст. (у 1093—1095 рр.). Серед різних інших народів тут уперше в руських літописах згадується і литовський народ, відповідно назва Литви: Въ Афетовѣже части съдятъ Русь, Чюдь и вси языци: Меря, Мурома, Весь, Мърдва, Заволочская Чюдь, Пърмь, Печера, Ямь, Угра, Литъва, Зимъгола, Кърсь, Лѣтъгола, Либь. Ляхове же и Пруси и Чюдь присѣдять къ морю Варяжьскому¹³¹. — «У частині Яфета живуть Русь, Чудь і всі народи: Меря, Мурома, Весь, Мордва, Заволочська Чудь, Перм, Печора, Ям, Угра, Литва, Жемгола, Курш, Летгола, Либь. Ляхи ж, пруси і чудь туляться до Варязького моря». За кілька сторінок далі літопис Нестора повторює каталог народів, але контекст дещо інший: 126 Бегунов Ю. К. Пам’ятка російської літератури XIII століття «Слово про загибель Руської землі», Москва—Ленінград, 1956, 183—184. 127 Повное собрание русских летописей 4 (Новгородская четвертая летопись), Петроградъ, 1915, кол. 405 (далі — ПСРЛ). 128 ПСРЛ 15 (Рогожский лѣтописецъ), Петроградъ, 1922, col. 72. 129 ПСРЛ 15, col. 75. 130 K i p a r s k y V. Finnougrier und Slaven zu Anfang der historischen Zeit. — Ural-Altaische Jahrbücher 42, Wiesbaden, 1970, 1. 131 Ш а х м а т о в ъ А. А. Повѣсть временныхъ лѣтъ, Петроградъ, 1916, 3—4. 75 А се суть інші народи, що данину платять Русі: Чудь, Меря, Весь, Мурома, Черемись, Мордва, Пермь, Печора, Ямь, Литва, Зимигола, Корсь, Норома, Либь; ці мають свою мову, походять від племені Афетового й живуть у північних краях¹³². — «А тут є інші народи, які платять данину Русі: чудь, меря, весь, мурома, черемись, мордва, пермь, печора, ямь, Литва, зимигола, курші, норома, либи; вони мають власні мови, походять від нащадків Яфета й живуть у північних краях». Свідчення цього основного джерела найдавнішої історії Східної Європи видаються фрагментарними й скупими, але їхнє науково-історичне значення настільки велике, що стало необхідним навести їх тут повністю. Ось хоча б питання, яке нас цікавить: у цитованому списку, філологічно опрацьованому з ювелірною ретельністю А. Шахматова, зафіксовано унікальну форму назви нашої країни Литъва, що збігається з формою, яка вживається нині Lietuva. В інших списках «Повісті минулих літ» маємо Литва¹³³, тобто форму без т, або надкороткого ь. Яке ж, однак, історичне співвідношення та хронологія цих форм? У церковнослов’янських писемних пам’ятках, що збереглися в списках із другої половини X ст., єри ъ та ь часто плутають; ще частіше в певних позиціях їх пропускають, а якщо й пишуть, то, здається, лише наслідуючи давніші тексти. Це початок занепаду надкоротких голосних — не загальнослов’янського явища, а початок єдиного процесу, властивого східним слов’янам¹³⁴. У західних і південних слов’ян цей процес розпочався століттям раніше. Уже в 828 р. в анналах Sancti Canuti знаходимо західнослов’янську форму chneze замість сл.* knędzъ «князь»¹³⁵. Наприкінці XI ст. і на початку XII ст., коли Нестор у Києво-Печерському монастирі укладав і редагував протограф «Повісті минулих літ», хвиля занепаду єрів настільки набрала сили, що позначати їх у ненаголошеній позиції вже було неможливо. Що вже казати про списки XIV ст. і пізніші! Але, наслідуючи давні тексти, Нестор записав назви народів у каталозі з єрами. Відомо, що Нестор користувався давнішим літописом, який А. Шахматов називає Початковим зводом (Начальный свод)¹³⁶, а також порічними записами, починаючи з 852 (6360) року. Не інакше як наслідуванням давніших писемних пам’яток слід, очевидно, пояснювати й той факт, що серед записів назви Литви в українських історичних документах 1352—1389 рр. трапляються також форми з єром ъ: Литва, Литвы, Литъвы, Litwy, Литву, Литвою, в Литве¹³⁷. Звідси стає зрозуміло, що форма Литва розвинулася з форми Литъва ¹³² Шахматовъ А. А. Повѣсть временныхъ лѣтъ. 10. ¹³³ ПСРЛ 1 (Лаврентьевская летопись), Москва, 1926, col. 4,11; 2 (Ипатьевская летопись), Москва, 1962, col. 4,8; 38 (Радзивиловская летопись), Ленинград, 1989, col.11, 13, 66; Pomniki dziejowe Polski 1, Warszawa, 1960, 551, 557, 702. ¹³⁴ Kiparsky V. Russische historische Grammatik 1, Heidelberg, 1963. 93; Горшкова К. В., Хабургаев Г. А. Историческая грамматика русского языка, Москва, 1981, 65—67. ¹³⁵ Kiparsky V. Loc. cit.; Бирнбаум Х. Праславянский язык. Достижения и проблемы в его реконструкции, Москва, 1987, 189. ¹³⁶ Шахматов А. А. Указ. соч., XXII. ¹³⁷ Словник староукраїнської мови XIV—XV ст. 1, Київ, 1977, 549. 76 у ненаголошеній позиції після випадіння єра. Отже, Литва в історичних джерелах Київської Русі та інших східних слов’ян аж ніяк не може відображати литовську форму * Lietuva, як іноді необдумано стверджують у нашій науковій літературі з цього питання. Перебуваючи у сильній позиції, тобто під наголосом, надкороткі ь і ъ розвинулися у звичайні голосні e та o. Тому рос. лито́вец «литовець» і лито́вский «литовський, литовський» закономірно фонетично походять від праформ *литъ-вък- і *литъ-вьск-, утворених від первісної форми Литъва. Отже, рос. лито́вец не свідчить про існування паралельної форми Lietavà, як того хотіли б деякі наші дослідники. Первісна форма Литъва підтверджується не лише укр. Литва́, лито́вский і білорус. Літва́, літов́скі, а й польськими Litwa, litewski. Фонетичний розвиток тут того самого типу, що, наприклад, рос. лоб, род. відм. лба «лоб», польс. łeb, род. відм. łba «голова» поряд із давньорус. лъбъ «череп», давньослов. лъбъ «череп» або рос. сон, род. відм. сна «сон», польс. sen, род. відм. snu поряд із давньослов. сънъ. Цікаво, що слов’янська назва Литви Litva за звуковими відповідностями поводиться так, ніби це питомо слов’янське слово, пор. давньослов. zima: лит. žiemà, давньослов. iti: лит. eiti. Насправді ж її запозичено з литовської мови. Регулярна звукова відповідність, властива спільним словам, успадкованим із давніх часів слов’янськими та балтійськими мовами, свідчить, що Lietuva потрапила до слов’янських мов давно. За даними найновіших досліджень, у IX ст. на всьому слов’янському мовному просторі, імовірно, вже існували надкороткі ь і ъ на місці праіндоєвропейських коротких i та u (= лит. i та u). Вважають, що вони перетворилися на ь і ъ приблизно у VIII ст.138 Отже, Lietuva мала потрапити до слов’янських мов до VIII ст. Вважають, що монофтонгізація дифтонгів у слов’янських мовах відбулася у V—VI ст.139. Коли це сталося у східних слов’ян, показують назви річок: російська Лучеса (у басейні Верхнього Дніпра) і білоруська Гуя (у басейні Німану). Вони походять від литовських Laukesà і Gaujà. Вважають, що слов’яни могли запозичити ці назви вже у V ст., коли, просуваючись із півдня, розселилися на балтійській території. Імовірно, невдовзі після цього дифтонг au в цих гідронімах перейшов у слов’янське ū. Але датування цього явища можна встановити за даними зовсім іншої, південної окраїни слов’янського ареалу. Дифтонги ei, ai, eu, au ще зберігалися у слов’ян, коли в III—IV ст. вони запозичили багато слів із готської мови, пор. готські kaupon, kausjan, kaisar, leihwa, gabeins і слов’янські kupiti «купити», kusiti «спокушати», cěsarъ «імператор», lichva «відсотки», gobino «багатство». Звідси видно, що у слов’янських мовах дифтонги монофтонгізувалися у V—VI ст. Логічно припустити, що Lietuva потрапила до слов’янських мов разом із назвами річок Laukesà і Gaujà. Отже, Lietuva=Литъва була запозичена слов’янами у V ст. або трохи раніше. Немає сумніву, що в той час назва Литви мала форму * Lietuva. На наявність у корені дифтонга ei вказує латв. leitīs. Етноніми, зафіксовані в «Повісті временних літ», за структурно-граматичним значенням поділяються на дві групи: збірні назви та етноніми, що виражаються звичайною формою множини. Групу збірних назв становлять: 1) назви із закінченням -а (іноді після м’якого приголосного), наприклад, зимъгола/зимигола, лѣтъгола, литъва, меря, мърдва/мордъва, 138 Stieber Z. Zarys gramatyki porównawczej języków słowiańskich, Warszawa, 1979, 28—29; Бирнбаум Х. Праславянский язык. Достижения и проблемы в его реконструкции, 84. 139 Stieber Z. Op. cit., 23—24; Бирнбаум Х. Указ соч., 49. 77 морома/норома/нерома, пещера, угра/югра та 2) назви із закінченням -ь (< *-i), наприклад, весь, корсь, либь, пермь, людь, ямь (у Новгородських літописах також водь, сумь). До цієї групи належить і головний етнонім літопису Нестора русь, уживаний лише в такій формі. Неважко помітити, що всі збірні етноніми, крім русь, — це назви фінно-угорських і балтійських племен та родів. Їм протиставляються слов’янські етноніми, що мають форму множини, як-от: деревляне, поляне, вятичи, кривичи, дулъби, хървате тощо.140 На цій підставі дослідники роблять висновок, що збірні назви є слов’янською передачею самоназв фінно-угорських і балтійських племен та родів141. Іншими словами, зі мов цих племен і родів до слов’янської було запозичено і форму етнонімів, і збірне значення, пор., наприклад, весь < vepsā, сумь < suomi, ямь < hāme, і, очевидно, русь < фінське ruotsi «шведи». Те саме можна сказати і про етноніми із закінченням -а, зокрема про Литъ- ва/Литва. Отже, і сама первісна форма *Leituvā, і її збірне значення, яскраво засвідчене в найдавнішій пам’ятці історії Східної Європи — «Повісті временних літ», а також значення «народ, люди (литовці)» в інших російських літописах, очевидно, сформувалися не в слов’янській, а в давній литовській культурі та мові. Приблизно у V ст. н. е., вступивши в контакт із литовськими родами, слов’яни, ймовірно, упродовж багатьох століть взаємодії перейняли вже готове. Таким, очевидно, було збірне значення *Leituvā, зафіксоване в літописі Нестора, де назва нашого народу постає не лише як етнонім, а і як збірний іменник: давньорус. литъва «литовці»142. Тепер закономірно постає питання, наскільки таке збірне значення *Lietuvā підтверджується даними самої литовської мови, і чи підтверджується взагалі. Пригадаймо, що, як уже не раз зазначалося під час огляду попередніх досліджень, поряд із Lietuvā існувала також паралельна форма Lietavā; на поставлене питання можна відповісти ствердно: у сучасній литовській мові та її діалектах чимало іменників із суфіксами -uva/-ava, що мають збірне колективне значення, пор.: bernavà «гурт молодих чоловіків, парубків» Ck, Dgls (LKŽ I 769); brolavà «братство, брати й сестри» Užp, Str, Ds, Dgl, пор. З’їхалося все братство (брати, діти братів, доньки братів із чоловіками...) Ds (LKŽ I 1069); broliavà «братство, брати й сестри» Dglš (LKŽ I 1069); broluvà, bról(u)va «братство, брати й сестри» Trgn, Ktk (LKŽ I 1072); kėltuva, keltuvà «гурт худоби, стадо; худоба» Mž, BB, Dsn, Ad, Tvr (LKŽ V 551); poniavà «панство, багато панів» Dglš (LKŽ X 428); sesiuvà «усі сестри» Dglš (LKŽ XII 438); sesuvà «діти сестер» Trgn, пор. Сестер у нас лише четверо, а дітей сестер уже цілий гурт Trgn (LKŽ XII 457); 140 Хабургаев Г. А. Этнонимия ”Повести временных лет”, Москва, 1979, 167—169. 141 Хабургаев Г. А. Указ. соч., 218. 142 Фасмер М. ЭСРЯ 2, 502. 78 шавава̀ «гурт малих дітей» Ml (LKŽ XIV 537); šimtavà «десята декада життя», Lb; пор. Ana nukaršus, gal jau šimtavõji Lb (LKŽ XIV 822); šišavà «гурт, зграя (дітей)», Vdš, Ml, Prng (LKŽ XIV 915); šunavà «зграя собак, собачня; юрба шибеників, негідників, мерзотників», Švnč, Dv, Tvr, Lbv, Slk, Str (LKŽ XV 354); šuniavà «зграя собак, собачня; юрба шибеників, негідників, мерзотників», Lp, Rtn, Pv, Vv (LKŽ XV 360). * Lietuvà=литъва «литовці» за своїм значенням гармонійно вписується в цей клас збірних загальних іменників. Це, своєю чергою, порушує питання про те, ким була ця спільнота, цей гурт людей, тобто та первісна соціальна група, яку називали загальним іменником * lietuvà =литъва. 3. Назва Литви, її споріднені форми та похідні Як видно з викладу, російське, білоруське й українське Литва та польське Litwa закономірно розвинулися з найдавнішої форми, засвідченої як литъва в літописі Нестора («Повісті временних літ»). За звучанням вона збігається з автентичною, нині вживаною литовською назвою Lietuvà < *Leituva і була запозичена слов’янами приблизно у V ст. н. е. Форма Litva (без єра ъ), засвідчена в літописі Нестора та інших найдавніших пам’ятках східнослов’янської писемності, також походить від литъва і не свідчить про існування нібито литовської форми *Lietva. Перші фіксації назви Литви в історичних джерелах Західної та Центральної Європи — у Кведлінбурзьких анналах за 1009 р. (in confinio Rusciae et L i t u a e)143 та в угорсько-польській хроніці XI ст. (contra L i t u u a m acies movit)144 — хочемо ми того чи ні, мають слов’янську форму назви145, отже, також не свідчать про існування литовської *Lietva. Спочатку, доки контакти з Литвою ще не розширилися, мешканці Центральної та Західної Європи отримували відомості про Литву переважно через слов’ян. Естонці тепер називають Литву Leedu або Leedumaa (maa «земля»). Хоча основа Leedu «Литва» та leedu «литовський, литовська» лексикографічно засвідчена пізно, лише у XVIII ст., в естонській мові вона існувала раніше. Про це свідчить, наприклад, той факт, що заєць (Lepus europaeus), якого балтійські німці називали Litauerhase, у середньоестонських діалектах називається lietujänes (з діалектною дифтонгізацією ē в ie). Тому основу Leedu, leedu виводять із lētu або lētu (+ голосна); вона точно відповідає Lietuvà або її проміжній формі *Lẹ̄tuvā, які естонці запозичили на початку XIII ст.146 Scriptores rerum Prussicarum 1, Leipzig, 1861, 237. Pomniki dziejowe Polski, wydal A. B i e l o w s k i, Warszawa, 1960, 495. K a b e l k a J. Вступ до балтійської філології, 111. Пор. S a l y s A. Походження назви Литви, 696. A r i s t e P. Wie der Este Litauen und den Litauer nennt. — Baltistica 3, 1967, 205—207. 79 Форма Lietuvą була добре відома нашим північним родичам — латишам. Її зафіксовано у словнику К. Мюленбаха та Я. Ендзелінса (EH I 757); вона трапляється в народних піснях, де має своєрідну, ніде більше не засвідчену форму loc. sing.: Saki, saki, sakulyte/Kuo redzēji Lietuvėj? — ”Скажи, скажи, соловейку, що ти бачив у Литві?) BW 2617.5. Від основи Lietuv- утворено деякі назви місць проживання: Lietuvietis² Krimuldą, Lietuvieši Vecgulbene. Варіант Lietuvietis²/Lietvietis² Krimuldą¹⁴⁷ свідчить, що Lietuvietis² походить від Lietuvietis² внаслідок синкопи голосного u, а Lietvieši² Вейяву — від *Lietuvieši. Отже, *Lietuva тут також немає. Крім Lietuvą, раніше вживалася також споріднена форма Lietavą. У живій литовській мові Lietavą ще вдалося зафіксувати в говірці литовців Зіетелы (Гродненська область у Білорусі). За допомогою суфікса -iškis тут утворено також назву литовця lietaviškis (як Sasnavą: sasnaviškis). Lietava із похідним lietavnieks, здається, ширше вживалася у Східній Латвії, наприклад у Друсті (ME II 506, EH I 757), і 8 разів згадується в латиських народних піснях. У кількох випадках засвідчено назви місцевостей, як-от Lietavas² Граші, Lietavietis Ранка (пор. lietavietis «литовець» у словнику Елгера), Lietavieši² Vecgulbene, Lietavnieki² (кілька хуторів у Східній Латвії)¹⁴⁸. Лат. lietavnieki «литовці» можна, можливо, зіставити з litovniki «т. с.» у новгородських і псковських літописах; отже, тут видно основу Litov- < лит. *Lietav-. Але таке пояснення ґрунтується радше на міркуваннях ареального, а не фонетичного характеру (фонетично litov- може походити також від *litúv-). Існував ще один варіант назви Литви. Пояснюючи походження назви Литви, великого значення надають — і небезпідставно — латиській назві литовця leitis, мн. leiši. Думки дослідників щодо того, як виникла ця назва, розходяться. Щоб пояснити утворення лат. leitis, Я. Отрембський припускав існування окремої форми назви Литви *Leitā. За допомогою суфікса належності -io- Я. Отрембський виводив від неї leitis, мн. leiši < *leitiai¹⁴⁹. Подібної думки дотримувався й А. Саліс: від *Leitā (> *Lietā) утворилося лат. leitis «литовець» — давній присвійний прикметник¹⁵⁰. Я. Отрембський додав, що співвідношення голосних у кореневих формах лит. leit- і лат. leit- нібито таке саме, як, наприклад, у dėvas і dēvē. Іншими словами, замість дифтонга ie дифтонг ei у leitis наявний тому, що це слово, мовляв, утворене від *Leitā¹⁵¹. Лат. leitis від *Leitā виводив і А. Беззенбергер, проте *Leitā він помилково вважав діалектною (верхньолатгальською) формою, що походить від слов’янського Litva (з діалектною дифтонгізацією i)¹⁵². К. Кузавініс припускав, що leitis розвинулося з давнішої форми *leitūs (жи- ¹⁴⁷ Būga K. RR 3, 613; Endzelīns J. Latvijas PSR vietvārdi 1(2), 340. ¹⁴⁸ Būga K. RR 3, 613; Endzelīns J. Op. cit., 340; to paties, Darbu izlase 4(2), Rīgā, 1982, 389. ¹⁴⁹ Otrębskis J. Gramatyka języka litewskiego 1, 3; to paties, Balt. *leitā, 201. ¹⁵⁰ Salys A. Lietuvos vardo kilmė, 695. ¹⁵¹ Otrębskis J. Loc. cit. ¹⁵² Bezzenberger A. Lettische Dialektstudien, Göttingen, 1885, 134 (išn). 80 які жили поруч *leituvis > lietuvis) так само, як pietūs — «з півдня»153. В. Мажюліс також виводив leitis із *leituvis, спираючись на реконструйовану форму *Lietuva і наводячи як паралель лат. Sudi, нім. Suder «судуви» < *sūdu-154. Якщо розглядати лише фонетику, неможливо сказати, чи прототипом leitis було *leitįa- чи *leituvi a- (але в жодному разі не *leituįa-, оскільки варіанта назви Литви *Lietuvā > *Lietuā ніколи не було). Адже, як показує зміна liet. pietūys на pietūs, фонетичний розвиток *leituįa- у leitis через проміжну стадію *leitųia- цілком можливий — точно такого самого розвитку зазнала латиська етнонімічна назва; пор. діал. latuvis, latuvisks ME II 425, EH I 722 > latvis, latvisks > latiskis у Ніґранді, Салдусі. Синкопі голосного u й усуненню приголосного v сприяв би наголос кореня: *léituvi a-). Отже, для розв’язання питання потрібні додаткові дані. Серед численних латиських назв і мікротопонімів із коренями Leit-, Leiš-155 немає жодної з -o- чи -u-. Так само поводяться й загальновживані слова; пор. leitis «литовець» (жін. р. leitiete) у Яунсесеве, «свиня, привезена з Литви» у Джуксте, «велике масло (коли сколотини ще не відділилися)» у Грамзді, Прієкуле, Салдусі, Leiši nom. pl. «Литва» у Ніці, leitene «литовка» (у народних піснях), leitīne «те саме» у Дуніці, Leitiēne «те саме» в Акністе, leitiēns «малий, молодий литовець; той, хто поводиться чи вдягається як литовець» в Алуксне, Плявінясі, «свиня, привезена з Литви» у Джуксте (ME II 446—447, EH I 731—732). В історичних документах про Курляндію трапляється прізвище Leitis: Merttin Leitte 1582, Jurgen Leytte156. Як видно з географічного розташування, назви литовця (литовки) з leit- зосереджені в західній Латвії, у Курляндії, але відомі й у східній Латвії, де багато топонімів із цим коренем. Тому вважають, що leitis, мн. leiši виникли в Курляндії й звідти поширилися на схід. У східній Латвії, як уже згадувалося, трапляються Lietuva, Lietava та похідні від них із очікуваним дифтонгом ie у корені. Дифтонг ei у назві leitis вважають куршським перетворенням регулярного дифтонга ie157. Латиська назва литовця та похідні від неї топоніми й мікротопоніми вирізняються своєрідним вокалізмом кореня та відсутністю -u-/-ū-. Ці особливості слід пояснювати разом. Із них можна зробити висновок, що існував ще один, окремий варіант назви Литви, властивий північно-західній частині литовського ареалу, звідки його й запозичили курші, а відповідно й латиші. За аналогією до того, як lietùvis із суфіксом -io- утворено від збірного іменника *lietuvā = литъва «литовці», можна припустити, що лат. leitis, мн. leiši < *leitiai з тим самим суфіксом належності утворено від збірного загального іменника *leitā «литовці». І *leituvi a- (> lietuvis), і *leiti a- (> leitis) спочатку позначали одного члена цієї спільноти, групи людей 153 Kuzavinис K. — Lietuvos vardo kilmė, 14. 154 Мажюлис В. К балтийскому и индоевропейскому дативу ед. ч., 41, išn. 111. 155 Būga K. RR 3, 613; Endzelīns J. Latvijas PSR vietvārdi 1(2), 291—292. 156 Kiparsky V. Die Kurenfrage, Helsinki, 1939, 302. 157 Endzelīns J. Rec.: Die Kurenfrage von V. Kiparsky. Helsinki, 1939. — FBR 20, 1940, 251 (= Endzelīns J. Darbu izlase 3(2), Rīgā, 1980, 557). 81 назви й означали «належний Литві, *лейтам». *Lėta (> lėti̇s), можливо, зберегло давній дифтонг ei незміненим завдяки тому, що він був наголошеним. У частині форм парадигми варіантів Lietuvà, Lietavà наголос падав на закінчення (Lietuvà, Lietuvõs, Lietuvojè). Тут, у ненаголошеній позиції, дифтонг ei, імовірно, зазнав монофтонгізації (> *ē), згодом перейшов у ie і був узагальнений у всій парадигмі158. Ці утворення та фонетичні процеси, найімовірніше, відбувалися на литовському мовному ґрунті. Про правильність такого пояснення виникнення латиської назви литовця свідчить одна обставина. Акти судів Великого князівства Литовського XV—XVI ст. встигли зафіксувати категорію селян, які доглядали за князівськими кіньми й називалися л е й- ч а м и — слов’янською мовою актів леити, леити, леитеве. Ми маємо автентичну назву, засвідчену в живій народній мові, — це назви дев’яти литовських сіл Laĩčiai у районах Анікщяй, Купишкіс, Молетай, Пакруоїс, Тракай, Укмерге й Варена, а також Laitėlai (два села) і хуторів Laitìškis у районах Анікщяй, Укмерге й Рокишкіс159. Laĩčiai, Laitėlai, Laitìškis мають початкове La-, що виникло з Le- внаслідок ствердіння l; крім того, у Laĩčiai наголос падає на корінь. Laĩčiai < Leiči̇ai (= леити) можуть походити лише від *leiṫai. Звідси видно, що назва селян, які доглядали за князівськими кіньми, точно збігається з латиською назвою литовців leiši < *lėti̇ai. Обидва ці слова мають спільне походження, а отже належать до одного кореня (див. нижче). Оскільки лат. leiši < *lėti̇ai вказує на колишнє *Lėita, можливо, як вважав А. Саліс, Lietuvà, Lietavà суфікси -uva/-ava були додані пізніше — насправді колективне значення має не сам суфікс, а закінчення *-ā (< індоєвроп. *-aH). Це видно на прикладах, де суфіксальне похідне й форма із закінченням *-ā функціонально рівнозначні, наприклад šyšà «загін, гурт, безліч»: šišavà «те саме». Виникнення форми множини (lietuvìs: lietùviai на зразок brólis: brólai), схоже, відіграло вирішальну роль у розвитку нашого етноніма. Форма множини, утворена за зразком основи й наголосу однини (lietùvis < *lietuvìa-: lietùviai < *lietuvìai), позначала окремих членів племені (роду) — це випливало із самої її природи. Ця обставина створила умови для звуження вживання колективної форми *lietuva = литъва «литовці»: спочатку нею називали литовців як нерозчленовану цілісність, як плем’я (рід), а згодом — лише край і державу. Етап змагання звичайної множини, утвореної від однини, з колективною множиною ще встигли зафіксувати російські літописи й діалекти східнослов’янських мов: литвины, литвяки, литовцы // литва, литъва. Потреба розрізняти окремих членів племені, народу й плем’я, народ як нерозчленовану цілісність, схоже, існувала завжди. І нині в деяких говірках розрізняють lietùviai (sing. lietùvis) та lietuviai «литовський народ» (наприклад, у Гервечяї)160. 158 Про таке розуміння походження ie див.: K a r a l i ū n a s S. Baltų kalbų struktūrų bendrybės ir jų kilmė. Vilnius, 1987, 165 і наст. 159 Яблонскіс Литовські слова в мові канцелярій Старої Литви, Каунас, 1941, 114—115. 160 S t u n d ž i a B. Багаточленні особові ойконіми та їхнє значення для реконструкції систем відмінювання й наголошування. — LKK 21, 1981, 193. 82 4. Литва — військове товариство Читаючи російські літописи, натрапляєш, як уже згадувалося, на позір незрозумілі, загадкові речі, пов’язані з Литвою та її назвою. Часом просто важко повірити, що таке може бути... Одним із таких прикладів є литовські бойові загони — точніше, не стільки самі загони, скільки те, як їх називають літописці. У російських літописах дуже часто згадуються Литовская сила або Литовская рать. Що це таке, поступово з’ясовується з ширших контекстів, докладніших оповідей. Одна з таких оповідей — опис походу 1266 р. на Литву під проводом псковського князя Довмонта, литовця! Багато воювали, грабували, захопили в полон княгиню Герденєне та двох княжичів, її синів. Новгородський перший літопис пише: Князь же Гердень совокупи около себе силу Литовскую, и погонится по нихъ. — «А князь Гердень зібрав довкола себе литовську силу й кинувся за ними навздогін». Коли псковичі побачили погоню (погоню), то міцно стояли на цьому боці Даугави (звісно, якщо дивитися з боку Пскова). Литва же начаша бродитися на сю сторону. — «Литовці почали брести на цей бік». Бог допоміг Довмонту: багато литовців загинуло в бою, інші потонули в річці....толко убьжа одинъ князь Гердень в мальдружинѣ — «... лише князь Гердень утік із малою дружиною»161. Звідси насамперед видно, що Литовская сила або в іншому місці літопису Литовская рать — це не що інше, як дружина (дружина); отже, ці три терміни є синонімами. Однак найдивніше те, що поруч із цими термінами ставиться й етнонім Литва: через річку переправлявся загін воїнів, зібраний князем, тобто його дружина. Її названо словом Литва. Невже таке можливо!? Очевидно, можливо... Адже й у раніше цитованих випадках, коли Litva явно позначає людей, литовців (але не країну), — а таких випадків у російських літописах сотні, — насправді йдеться не про литовців загалом, а про загін воїнів, що вирушив у військовий похід. Продовжмо перегляд російських літописів. Ось один із них, так звана Рогозька редакція, оповідає про події в Литві середини XIV ст., тобто є досить пізнім. У літописі написано: «... хрестив литовського князя на ім’я Євнутій і його дружину Литву162. — «... охрестив литовського князя Явнута і його дружину Литву». Далі сказано: «И пришедъ посолъ Тотуи и выдалъ Корьяда и его дружину Литву князю великому Семену Иванович[ю]163. — «І прибув посол Тотуй і видав Коріята [брата Ольгерда — S.K.] та його дружину Литву великому князеві Семену Івановичу». В іншому стовпці:...отпусти Корьяда и его дружину Литву164. — «... відпустив Коріята та його дружину Литву». Литва — дружина?! Що це таке? 161 Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов, 85, 314–315. 162 ПСРЛ 15 (Рогожский лѣтописецъ), col. 56. 163 Op. cit., col. 58. 164 Op. cit., col. 59. 83 Військова дружина — озброєна князівська почет — називається Литвою! Помилки бути не може — чітко й недвозначно написано кілька разів. (Саме час згадати українські народні пісні, де Litva називають гурт молодих чоловіків, які нападають і викрадають дівчат, а особливо той факт, що в деяких весільних піснях Litva — це почет нареченого. Аналогія з військовою дружиною очевидна, а внутрішню структуру обох явищ можна описати формулою Primus inter paris — перший серед рівних (князь, наречений — їхній почет). Припустімо, що Lietuva (Litva) спочатку справді було назвою військової дружини, а саме слово було військовим терміном. Зауважено, що через зміну історичних, суспільних і культурних умов військова термінологія, втративши актуальне значення, переходить до сфери звичаїв — передусім весільних. Князь у феодальній Русі був воєначальником і правителем області, а в білоруській народній культурі князь — то молодий, то боярин, старший боярин; княгиня — наречена, молодаⁱ⁶⁵. У давньоруській мові тысяцкий був воєначальником; тепер у російських говірках так називають і хрещеного батька молодого, і головного весільного розпорядникаⁱ⁶⁶. Якщо спочатку Lietuva (Litva) була загоном озброєних чоловіків, почтом вождя племені чи воєначальника, то східнослов’янські племена, які контактували з балтами десь у Подніпров’ї, предки сучасних українців, приблизно у V ст. н. е. і запозичили Litva як назву військового загону, яка згодом у їхній мові й культурі стала весільним терміном, але зберегла давнє значення. Так можна пояснити появу терміна Litva в українських весільних піснях і його специфічного значення. Правду кажучи, те, що в літописах Київської Русі та інших східнослов’янських літописах Litva, зокрема, означає також військову дружину (дружина), — не новина. У своїй відомій двотомній праці про початки литовського суспільства й держави Г. Ловмянський цитує два повідомлення руських літописців. Перше стосується подій 1238 р.: По том же лѣть Даниль же возведе на Кондрата Литвою Минъдога167. — «Данило ж підняв проти Конрада Литву Міндовга». Друге — з 1244 р.: Придоша Литва и воеваша около Пересопницѣ Аишивно Роушькович168. — «Прийшла Литва й воювала біля Пересопниці Айшивно Рушкович». Ці повідомлення Г. Ловмянський тлумачить так: «В обох випадках, як і в багатьох інших, Litva означає не литовське походження і не край, а військові загони, дружини: у першому випадку — Міндовга, у другому — Рушковича»ⁱ⁶⁹. Отже, історикам давно відомий факт, що Lietuva, зокрема, була також назвою військової дружини. Помічені нами повідомлення руських літописів, у яких чітко видно, що Litva — це військовий загін, походять із середини XIV ст.; повідомлення, які розглядає Г. Ловмянський, стосуються подій у Литві першої половини XIII ст.; українські на- 165 ЭСБМ 5, 87. 166 Общая лексика германских и балто-славянских языков, 67; Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка 4, Москва, 1982, 448. 167 ПСРЛ 2, col. 776. 168 ПСРЛ 2, col. 797. 169 Lowmiański H. Studja nad początkami społeczeństwa i państwa litewskiego 2, 331. 84 Ці пісні, у яких згадується Литва, можуть сягати приблизно X ст. Отже, у X—XIV ст. Литва (Litva) була також назвою військового загону, дружини. Водночас вимальовується і характер бойових загонів — їх становила озброєна охорона окремих князів або воєначальників, а під час воєнного походу — почет. Ім’ям князя чи воєначальника називали й сам бойовий загін: *lietuvà Карійотаса, *lietuvà Явнутиса, *lietuvà Герденіса, *lietuvà Рушкавічюса, *lietuvà Міндаугаса... Ці особливості структури основних бойових підрозділів давнього литовського суспільства — дружин, що називалися *lietuvomis, — слід мати на увазі: вони потрібні для розуміння подальшого викладу. Отже, у руських літописах XII—XIV ст. засвідчено такі значення назви Литви (Litva): 1) територія (країна, край), 2) литовці як сукупність, плем’я і 3) бойовий загін, дружина. Тут необхідно наголосити, що в руських літописах, коли йдеться про Литву як дружину, слово litva фактично функціонує як збірний іменник. Як збірний іменник назва litva на позначення литовців як сукупності, як племені, зафіксована також у найдавнішому документі Східної Європи — «Повісті временних літ». Таке значення має вона і в сучасних білоруських та російських говорах, де litvà функціонально відповідає литовським назвам у формі множини litóvcy, litóvki, litóvcy. Тому, намагаючись відповісти на запитання, яке з цих трьох значень назви Литви є найдавнішим, первинним, слід зазначити, що найменше підстав претендувати на це має значення території (краю, країни). Воно видається найпізнішим, похідним від назви племені: очевидно, територію проживання литовців назвали іменем литовського племені. Не менш важливі в цьому відношенні й дані самої литовської мови. За структурою Lietuvà/Lietavà, як уже зазначалося, належить до групи іменників із суфіксом -uva/ava, яким властиве збірне значення. Отже, і litva = *lietuvà спочатку не могло позначати місце (територію). Структурно-семантичні особливості литовської мови передбачають, що *lietuvà мало значення людського загону, гурту, інакше кажучи, бойового загону, дружини. Але чи це значення Lietuva/Lietavà давніше за значення литовців як сукупності, як племені, чи воно первинне — на підставі наявних даних сказати поки що не можна. Потрібно більше фактів, додаткові аргументи. У давній Скандинавії озброєну охорону, дружину називали словом, дуже схожим на назву нашого народу: давньоісл. lið середнього роду «почет, супровід; воїни, військо»170, ісл. lið середнього роду «загін, гурт, натовп; супутники, почет; військо; допомога, підтримка»171, норв. lid (le, li) «те саме»172, давньошвед. lið середнього роду «супутники, почет; військо»173. Дружини з такою назвою мали також деякі континентальні германські племена, наприклад фризи, пор. 170 B a e t k e W. Wörterbuch zur altnordischen Prosaliteratur 1, Berlin, 1965, 380. 171 B ö ð v a r s s o n Á. Íslensk orðabók, Reykjavík, 1992, 580. 172 A a s e n I. Norsk ordbog med dansk forklaring, Kristiania, 1918, 443; topaties, Norsk riksmålsordbok 2, Bærum, 1991, 2972. 173 D e V r i e s J. Altnordisches etymologisches Wörterbuch, Leiden, 1962, 354. 85 давньофризьк. lið «загін, почет»174. Це давній іменник середнього роду (neutrum) германських мов, що походить від іє. *litóm (-om — закінчення наз. — знах. відм. одн.). Співвідношення кінцевих приголосних у герм. *lid-am175 та іє. *litóm пояснюється законом Вернера: це співвідношення цілком таке саме, як, наприклад, у словах ісл. faðir «батько», норв., швед. fader, давньофризьк. feder та іє. *potér (лат. pater, гр. πατήρ, давньоінд. pitár «батько»). Назва дружини в інших континентальних германців, наприклад у німців, походить від того самого кореня, але від іншого ступеня чергування голосних, пор. середньонижньонім. leide середнього роду «почет, що визнав зверхність подорожнього», сучасне нім. Ge-leite «супровід, озброєна охорона, конвой»176. Дан. leide «згода, зобов’язання охороняти», норв. leide, швед. leid «гарантія безпеки (для судна, вантажу чи людини під час війни)» вважаються запозиченнями із середньонижньонімецької мови177. Історико-порівняльний розгляд цих германських слів і ототожнення їх з етнонімом *Leitā (Lietuvà, Lietavà) не викликають значних труднощів. Формально вони відрізняються лише ступенями чергування голосних кореня: давньоісл. lið < *lit-om: середньонижньонім. leide < *lait-: лит. *Leitā, Lietuvà, Lietavà < *Leit-. Таке кореневе чергування голосних властиве навіть словам однієї мови, пор., наприклад, лит. žãibas, діал. žãibti (- sta) «рябіти (про очі)»: діал. žiẽbas «блискавка», žiẽbti (- ia) «палити, розпалювати»: žibėti (žiba) «світитися, сяяти». Розглянуті слова германських мов означають озброєну охорону в дорозі чи поході. Значення назви нашого народу — «озброєний почет, загін воїнів, дружина» — добре засвідчене в руських літописах, а частково й в українських весільних піснях. Отже, значення цих слів германських і балтійських мов однакове. Відповідно, з історико-етимологічного погляду це споріднені слова, що походять від одного кореня — дієслівного кореня зі значенням «іти, вирушати разом, супроводжувати», який добре зберігся в германських мовах: давньоверхньонім. līdan, середньонижньонім. līden «(про)ходити», давньосакс. līthan «те саме», давньоангл. līþan «те саме», давньоісл. liða «іти, вирушати, їхати», гот. leiþan «іти» (< іє. *leita-). Конфігурацію значень увиразнюють каузативи цього дієслова: сучасне нім. leiten «вести, керувати», англ. lead «те саме», норв. leie «вести за руку або на повідку» (від lede), дан. lede «вести, керувати», давньоісл. leiða «зрушити, пустити (до роботи); вести, керувати, правити; супроводжувати» < герм. *laideja178. Серед споріднених лексем в інших індоєвропейських мовах називають тох. A lit-, let-, B lit-, lait- «віддалятися, ухилятися, відступати; падати»179, де lit- може відображати іє. *leit- або 174 Seebold E. Vergleichendes und etymologisches Wörterbuch der germanischen starken Verben, The Hague-Paris, 1970, 329. 175 Seebold E. Op. cit., 329. 176 Kluge F. Etymologisches Wörterbuch der deutschen Sprache 21 Auflage, Berlin-New York, 1975, 433, 435. 177 Nielsen N. Å. Dansk etymologisk ordbog 3. reviderede udgave, København, 1976, 227; Jóhannesson Å. Islandisches etymologisches Wörterbuch, Bern, 1956, 736. 178 De Vries J. Altnordisches etymologisches Wörterbuch, 350, 354; Seebold E. Op. cit., 328—330. 179 De Vries J. Op. cit., 354; Pokorny J. Indogermanisches etymologisches Wörterbuch, 672 (bet plg. 309); Magnússon Á. B. Islensk orðsiðjabók, Reykjavík, 1989, 560. 86 *lit-, o let-, lait- явно продовжують праіндоєвроп. *loit-180. Схоже, що представники цього кореня є і в балтійських мовах. Привертає увагу дієслово з жемайтського діалекту (Als, Šts) litinti (-ina) «тупцювати ногами, ступати», пор. Žąsus sulitino mano javus (притиснули, втоптали, прим’яли до землі) J.Jabl(Als) LKŽ VII 593. Minti також означає йти, вирушати, пор., наприклад, minti (mina, myné) «топтати, розтоптувати...; йти, крокувати»; нім. treten «йти, ступати; наступити»; англ. tread «йти, ступати; наступити, розтоптувати, топтати». Особливо важливо, що його парна форма liténti (-éna) вживається щодо дороги: Aš litenù keli, t.g. praminu J.; Kelis liténtas J. Префіксальна форма pra-liténti має лише таке значення — «протоптати стежку, дорогу» LKŽ VII 588. Адже у скандинавських мовах від кореня *leit- «йти, вирушати разом, супроводжувати» розвинулося значення «дорога», пор. давньоісл. leið fem. «(морський) шлях, напрямок шляху; подорож, рейс» < *loitā. Щоб litinti ir liténti не були якоюсь переробкою синоніма leténti (-éna) «топтати ногами, ступати, тупцювати»181, імовірно, свідчать їхні родичі в латиській мові: lītut «обережно йти, ступати» ME II 475, àiz-lituôt «швидко, спритно втекти, чкурнути» EH I 36. Як видно, континуанти праіндоєвропейського кореня *leit- «йти, вирушати разом, супроводжувати» в балтійських мовах уже не мають відтінку спільного руху, супроводу. Проте в живій литовській мові знаходимо лексеми, що точно зберегли це первісне значення, відновили його та породили інші значення, як видається, у значно пізнішому історичному лінгвоетнокультурному контексті й недвозначно показують, що озброєна охорона, загін воїнів, військо — це не що інше, як ті озброєні чоловіки, які під час походу йдуть, вирушають разом, супроводжують, тобто є супутниками, провідниками, почтом. Це слова паралельного кореня, але з іншим кінцевим приголосним, а саме *lei-d- (*lei-dh-); насамперед це одне з основних дієслів нашої мови lydėti (lydi, -ėjo) «іти, їхати разом із людиною, яка вирушає, до певного місця», а також значно рідші, проте добре відомі в діалектах дієслова lyduoti (-uoja, -avo) «супроводжувати» LKŽ VII 411 (s. v. 2 lyduoti), paléidėti (-ėja) «провести, супроводити» LKŽ VII 233 та léisti (-džia, -do) «супроводжувати (того, хто йде)» LKŽ VII 250; точніше кажучи, це частина багатозначного дієслова léisti (-džia), що розвинулася від *lei-d- (*lei-dh-) «йти, вирушати разом, супроводжувати». У поетичній литовській мові широко вживаються похідні від них (pa)lydėjas, (pa)lydovas, lyd uonėlis, lydūnėlis «той, хто супроводжує, провідник» palýdas (palýdas) «супутник», palydninkas, palydūonis «те саме» LKŽ VII 402, 410, IX 258–259. Те, що термінологія військових і весільних звичаїв у багатьох випадках пов’язана й збігається, ще раз підтверджують похідні від pa-lydėti palýdas (palýdas) «учасник весілля, який супроводжує нареченого чи наречену, провідник», palydà «супровід нареченої чи нареченого на весіллі», palydijà «те саме» LKŽ VII 257–258182. Особливо значущим є збірне значення 180 Ван Віндекенс А. Ж. Тохарська мова у зіставленні з іншими індоєвропейськими мовами 1, Лувен, 1976, 263. 181 Як іноді безпідставно вважають, Fraenkel E. Litauisches etymologisches Wörterbuch, 360. Про семантичне зближення слів із подібною фонетичною оболонкою див. LKK 14, 1973, 147. 182 Palydis «озброєний супровід, ескорт» LKŽ VII 258 відоме лише з творів L. Ivinskio, тому не варто на нього твердо покладатися. 87 Похідне зі збірним значенням і закінченням *-ā paludā точно відтворює дериваційний процес, що відбувався в таку віддалену епоху, до якої сягає лише лінгвістичний аналіз: тоді від дієслівного кореня *leit- «йти, вирушати разом, супроводжувати» за допомогою того самого закінчення збірного значення *-ā (< праіндоєвроп. *-aH) формувалася назва війська *leitā. Паралелізм аломорфів досліджуваного кореня *lei-t- і *lei-d- охоплює також кореневу інтонацію: léit-, пор. Lietuvà, знах. відм. Liẽtuvą, лат. leitis «литовець» (але є й циркумфлексна форма, пор. Lietuvā, знах. відм. Liẽtuvą, лат. Lietava); léid-, пор. léisti (-džia) «супроводжувати», лат. laīsties «швидко їхати, скакати верхи, вирушати, мчати». Первісно довгий вокалізм кореня в балтійських мовах відображений гострою інтонацією, але це аж ніяк не перешкодило появі лексем із коротким вокалізмом: лит. pralītėnti (-ēna) «протоптати стежку, дорогу», litinti (-ina) «тупцювати ногами, ступати», лат. litūot «обережно йти, ступати», aiz-litūot «швидко, спритно втекти, чкурнути» так само співвідносяться з léit- «йти, вирушати разом, супроводжувати», як лат. lidēt (-u, -ēju) «летіти, мчати», liduôt «літати», lidināt (-āju) «літати (особливо про яструба)» — з laīsties (-žuôs) «швидко їхати, скакати верхи, вирушати, мчати».183. Різниця між лексемами, утвореними від цих аломорфів, імовірно, полягала переважно у сфері вживання: лексеми належали до різних мовленнєвих (мовних) стилів. Лексеми з leit-, схоже, не належали до побутової лексики; вони були військовими термінами. Вища, престижна конотація військової термінології, певна сакральність, імовірно, й зумовили те, що більшість загальновживаних слів із leit- не збереглася до наших днів. Детальний лінгвістичний аналіз показує, що етимон *Léitā (Lietuvà, Lietuvā), тобто, так би мовити, справжнє значення слова, обґрунтоване його походженням від кореня, було «загін воїнів, дружина». Те, що *Léitā (Lietuvà, Lietavā) спочатку було назвою загону воїнів, війська, засвідчують не лише етимологічні відповідники в германських мовах, а й самі слова литовської мови. Тепер ми можемо відповісти на питання, яке значення назви Литви є первинним — литовців як племені, тобто етнічне, чи певної соціальної групи. Литовцям як етносу назву дала назва війська. Існування в давньому литовському суспільстві війська, яке називали *léitā, *lietuvā (= слов. litva), *lietavā, є фактом, підтвердженим даними культури, історії та мови. Можливо, як припускав A. Salys, суфікси -uvā/- avā були додані пізніше, коли зі входженням слова *léitā до класу іменників жіночого роду його збірне значення почало тьмяніти, і тому виникла потреба його увиразнити. Отже, первісною формою було *léitā «воїни, почет, військо». На підставі даних давньоіндійської, грецької та, частково, германських мов вважають, що в праіндоєвропейській прамові збірні форми із закінченням *-ā (< *-aH) уживалися як форми множини іменників o-основ середнього роду (neutrum). Ба більше, збірні форми протиставлялися формам однини також місцем наголосу184. Тому 183 Словник латиської мови К. Мюленбаха. Відредагував, доповнив і продовжив Я. Ендзелін, Рига, 1925—1927, 413, 466. 184 И л л и ч—С в и т ы ч В. М. Именная акцентуация в балтийском и славянском, Москва, 1963, 53—55. 88 *leitä» воїни, почет, військова дружина» можна трактувати як множинну форму германського *litóm» почет, воїни, військо» (> давньослов. lĭd середнього роду). Співвідношення місць наголосу в них було б таким самим, як, наприклад, у давньоіндійському cakrám середнього роду «колесо воза» і xúxla множини «колеса». Ступені чергування голосних кореня залежали від місця наголосу й тому закономірно розподілилися: наголошена коренева морфема мала повний ступінь чергування голосних (leit-), ненаголошена — нульовий (lit-). Так би мовити, давні литовці й германці позначали військову дружину тим самим словом. Ба більше, в обох суспільствах дружину називали ім’ям вождя. Ми вже згадували, що у XIII—XIV ст. в Литві ім’ям князя або воєначальника називали й сам бойовий загін: *lietuva Каріота (=litva), тобто дружина; *lietuva Явнута, *lietuva Герденіса, *lietuva Міндовга... Подібну картину бачимо й у давній Скандинавії. Дружин було багато, тому, щоб їх розрізняти, до lĭð додавали ім’я вождя, наприклад, у рунічних написах i liÞi kuÞuis «у дружині Ґудвера» i liÞi frekis «у дружині Фрейґейра» (зміст написів: «загинув, служачи у дружині такого-то вождя»)185. Окрім почту, військового загону, давньоскандинавське lĭð означало також людей при дворі правителя, слуг і челядь. У сагах є й слово на позначення одного члена почту: lĭða чоловічого роду — «той, хто належить до почту, чоловік із почту»186. Подібне було й у давньому литовському суспільстві. *Léitä та похідним від нього *leitįai позначали озброєний почет, його членів, воїнів. Але тим самим словом *leitįai (> leičiai) називали також чоловіків, які доглядали за кіньми, та інших помічників і слуг. Це добре засвідчують литовські слова, що ввійшли до білоруської мови, пор. лейть, лейть «чорнороб при дворі». Звідси також стає зрозумілим, що назва доглядачів князівських коней leičiai (лейти, лейтеове), зафіксована в судових актах XV—XVI ст., з погляду походження належить до розглядуваної тут словотвірної сім’ї кореня *leit- «іти, вирушати разом, супроводжувати». Лит. *léitä «почет, військовий загін, військо», *leituvā «те саме» = давньорус. литва «дружина», *leitavā «почет, воїни, військо» з пізніше доданими суфіксами -uvā/- avā та давньоісл. lĭð «супутники, почет; воїни, військо», давньофризьк. līd «загін, почет» < праіндоєвроп. *litóm, середньонижньонім. leide «почет, що визнав зверхність подорожнього», сучаснонім. Ge-leite «супровід, озброєна охорона, конвой» < праіндоєвроп. *lait-; історично це споріднені, однокореневі слова, які утворюють ексклюзивну лексичну ізоглосу балтійських і германських мов. Це слова військової термінології. Тут слід зазначити, що балтійські й германські мови об’єднують також інші слова на позначення військових понять, які точно збігаються не лише за значенням, а й за основою. Такими, наприклад, є назви війни й війська: лит. kārias «війна; військо; загін, полк», kāris «військо, військовий полк, гарнізон, табір; війна» (уживаються в давніх литовських писемних пам’ятках), лат. karš «війна; військо», прус. kargis «військо» (засвідчено kragis Elb. 410; літера g, очевидно, позначає приголосний j) < *karja- (пор. caria-woytis «огляд війська») та давньоверхньонім. heri (сучасне Heer «військо»), давньо 185 R u p r e c h t A. Die ausgehende Wikingerzeit im Lichte der Runenin- schriften, Göttingen, 1958, 62—66. 186 B a e t k e W. Wörterbuch zur altnordischen Pros literatura 1, 380, 382. 89 саксон. heri, давньоісл. herr чоловічого роду «військо; загін, народ», рунічн. данськ. harja, рунічн. швед. harija, гот. harjis «військо» < герман. *harja- < праіндоєвроп. *korio-. Збіг балтійських і германських мов і в цьому випадку вражає, хоча це й не ексклюзивна ізоглоса. Адже слово з його основою засвідчене також у кельтських і грецькій мовах: середньоірл. cuire чоловічого роду «загін, полк», галльськ. corio- «воїн; військо», гр. χοίρανος «воєначальник» < *χορία-. Литовське слово з основою на -o kāras «збройне зіткнення, битва, поле бою; військо (у словниках Ф. Нессельмана й Ф. Куршайтіса)» і давньоперс. kāra- «військо» з подовженим кореневим вокалізмом, крім того, поєднує балтійські мови з іранськими187. Етимон цієї групи індоєвропейських слів невідомий. В. Мажюліс висунув варті уваги думку, що первісним значенням балтійського *kaȓia- було «похід військового загону»188. Насамперед на це вказують дані прусської мови, що вирізняються великою архаїчністю, а саме karyago «військовий похід (reise)», назва з суфіксом -aga, утворена від балтійського *kaȓia-. Якщо це так, етимон для розглядуваної групи слів легко знайти в самій литовській мові — це дієслово kárti (kãria, kórė) «подорожувати туди й назад, ходити або їздити повторно» LKŽ V 338, широко вживане у верхньолитовських говірках, але не чуже й жемайтам. Лише в цьому контексті з’ясовується значення локатива однини karā від лат. karš «війна; військо» в загадковому вислові Kurt (= kur tad) kaŋā tik ātri atnāca!, що виражає здивування: «Як рано ви прийшли!» EH I 590. Отже, виникнення й цих військових термінів також пояснювалося б тим самим семіотичним ономасіологічним процесом (індоєвропейський корінь *kor(H)- «(повторно) йти, вирушати, подорожувати»), а семантична паралель між словами з *leit- і словами з *kor(H)- у балтійських і германських мовах була б очевидною. Виявляється, що ця паралель — і це надзвичайно важливо! — сягає глибших пластів ментальності й мови північно-західних індоєвропейців. З германського *harja- «воїни, військо» собі назву утворило одне германське плем’я (або племінне об’єднання) — харії Таціта, харіни Плінія189. Кельтське *korjo- «загін воїнів, військо» входить також до складу назв двох кельтських племен: Tricorii, Petrucorii, тобто три й чотири полки воїнів190. Насправді це не назви військових формувань, а племен як етносів, адже в суспільстві того часу (у перших століттях нашої ери) військова сила ще не відокремилася від племінної організації191, тож зрозуміло, що назва загону воїнів водночас була назвою всього племені або групи близькоспоріднених племен — племінного союзу. Такі процеси та їхня динаміка були властиві й північно-західним індоєвропейцям, які жили далі на схід, — балтам; відмінність полягала лише в тому, що ці етноономасіологічні процеси кодувалися іншою, але синонімічною кореневою 187 Pokorny J. Indogermanisches etymologisches Wörterbuch, 615—616; De Vries J. Altnordisches etymologisches Wörterbuch, 224—225; Fraenkel E. Litauisches etymologisches Wörterbuch, 220; Mažiulis V. Prūsų kalbos etimologijos žodynas 2, Vilnius, 1993, 119—121; Топоров В. Н. Прусский язык. Словарь (I—K), Москва, 1980, 221. 188 Mažiulis V., Op. cit., 120. 189 Much R. Harii. — Reallexicon der germanischen Altertumskunde, hrsg. von J. Hoops 2, Strassburg, 1913—1915, 450. 190 De Vries J. Op. cit., 224. 191 Łowmiański H. Początki Polski 1, 236. 90 mi *leit- «іти, їхати разом, супроводжувати», і як їхній результат збірні загальні іменники *lėita (*leituva, *leitavā) «супровід, загін воїнів, військо» перетворилися на назву племені *léita (*leituva, *leitavā) «литовці», пор. літописне литъва «литовці» у Нестора. ПОХОДЖЕННЯ НАЗВИ ЛИТВИ Короткий виклад Намагаючись з’ясувати походження та первісне значення Lietuvà «Литва», слід враховувати два фундаментальні факти. По-перше, у давньоруських літописах Litva (= Lietuvà, пор. Litòva у літописі Нестора) часто означає почет князя або воєначальника, загін воїнів-супровідників (дружину). По-друге, подібні слова зі схожими значеннями є у скандинавських та деяких інших германських мовах: ісл. lið «слуги, почет; військо», давньофризьке lid «загін, почет», середньонижньонімецьке leide «слуги, почет, свита». З погляду мовознавства ці германські слова та лит. Lietuvà, імовірно, є спорідненими. Спочатку *leituva/*leitavā/*léita «почет (князя, вельможі або воєначальника), свита, охорона» могло бути одним із низки збірних іменників із суфіксом -uva/-ava, добре засвідченим у сучасній литовській мові; пор. bernavà «гурт молодих чоловіків», brolavà, brólūvà «усі брати й сестри, а також їхні дружини й чоловіки та діти» тощо. 91