Kas yra bendrinės kalbos leksika? Sampratos, nuomonės ir prietarai. Žodyno praktika ir teorija. Vartojimo reikmės ir problemos

LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI XXXVII (1997) LEKSIKOGRAFIJOS IR LEKSIKOLOGIJOS PROBLEMOS Jonas KLIMAVIČIUS ЩО ТАКЕ ЛЕКСИКА ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ? Поняття, думки й забобони. Практика і теорія словника. Потреби та проблеми вживання Це лише заохочення і скромна спроба відповісти на це запитання, особливо на його зворотний бік — що справді не є, що не могло б бути і, найімовірніше, не буде лексикою літературної мови. Відповідь шукаємо, розглядаючи погляди й маніфести щодо творення та розвитку літературної мови впродовж цього століття, особливо намагаючись розвіяти поширені поверхові думки й забобони, зіставити віч-на-віч теорію і практику «Словника сучасної литовської мови», рецензії (навіть одного й того самого рецензента), потреби та проблеми вживання літературної мови. Питання про те, що є або могло б бути л е к с и к о ю літературної мови, постало вже перед Йонасом Яблонскісом у першій нормативній г р а м а т и ц і 1901 року. Відповіді — теоретичні й практичні — майже за століття змінювалися, розвивалися й урізноманітнювалися, ніколи не були цілком ясними; траплялися навіть дуже хибні, невиправдано оптимістичні погляди. І тепер існують різні розуміння, але, можливо, ми вже наприкінці тунелю. Це залежало й залежить від: 1) Від запізнілого й складного формування лексики літературної мови за несприятливих історичних умов — консолідації народу, відновлення держави, культурного життя й освіти; від нерівномірного, часом суперечливого розвитку лексики літературної мови, окремі етапи якого позначали періоди й навіть щаблі як історії народу, так і самої мови, названі різними й справді неоднозначними термінами — писемна, загальна, літературна, а знову загальна; визначені різними конституційними статусами — державна, пригнічувана й спотворювана мовою російських окупантів, а тепер знову державна; від самої природи лексики — вона значно рухливіша, мінливіша й відкритіша до діалектів і запозичень, ніж граматика, особливо в період бурхливого зростання на ранніх етапах становлення літературної мови; від нашого невеликого, але багатодіалектного (безліч говірок, величезні відмінності) народу, на який впливали різні форми двомовності (через діалекти й безпосередньо через літературну мову), — міждіалектні та міжмовні колізії, конфлікти між діалектами й літературною мовою, такі очевидні для Фердинанда де Соссюра (Saussure 1977: 60, 231), деякі наші мовознавці прогледіли або вперто ігнорують: мовляв, діалекти лише збагачують, збагачують скільки й коли завгодно, майже автоматично — безоглядно й сміливо формулюється: система словника вільна, лексику легко залучати з діалектів до літературної мови. 2) Від розвитку лексики літературної мови та лексикографічних результатів її окремих етапів — від їхнього відображення й закріплення як опори для наступного етапу або від 20 неспроможності чи запізнення (можливо, навіть фатального) зробити це. Адже, вже досягнувши етапу державної літературної (вже не писемної) мови, ми не мали її словника (загалом — жодного придатнішого для суспільства, хіба що кілька двомовних), який закріплював би її норми й задовольняв потреби. Невже народові забракло сил створити словники й підготувати лексикографів? На жаль, так, бо постали нові, якісно інші вимоги — до словника літературної мови. Його потребу усвідомили, були задуми й підготовка (це окрема тема). Існували також несприятливі суб’єктивні обставини — рання смерть К. Бюги, непосильне для віку й здоров’я навантаження Я. Яблонскіса, брак нових фахівців, слабкість і молодість лексикографічних установ. Об’єктивно теорія літературної мови розвивалася від граматики; синхронне мовознавство було вужчим і цінувалося менше за історичне. Лише у несприятливому 1954 році вийшов «Словник сучасної литовської мови» — сучасної, а не літературної: тут різниця не лише формальна, а й фактична. Чи не показовим і навіть фатальним для літературної мови є те, що раніше — у 1951 році — вийшов «Словник міжнародних слів» — перекладний, ненормативний, без позначки ntk. (не рекомендоване до вживання), яка застосовується, хоч іще непослідовно й недостатньо, лише у «Словнику міжнародних слів» 1985 року. Величезний ненормативний «Словник міжнародних слів» вийшов ще 1936 року, а менші видання існували й раніше. Чи не одна це з істотних причин того, що літературна мова так переповнена міжнародними словами, що в багатьох сферах вони протягом кількох десятиліть широким фронтом активно витісняють литовські слова? Тепер докладніше про все по черзі. 1. «Якщо в письмовому діалекті бракує якогось слова, відомого лише з інших діалектів, письменник має вживати це слово, звідки б він його не знайшов; <...>; якщо письменникові в і д о м о, що вживане ним слово майже скрізь розумітимуть і н а к ш е, він має, наскільки може, п р и с т о с о в у в а т и с я до читачів і завжди д б а т и, щоб його розуміла більшість» (Jablonskis 1901:60; тут і в інших цитатах курсив мій — J.K.). Прониклива програма! Хоча не все в ній нам цілком зрозуміле: чи м а є письменникові бути відомо, що його слово можуть зрозуміти інакше? Мабуть, так. Яблонскіс навіть не говорить про те, що буде, якщо слово буде зовсім невідомим: для нього значно важливіше, що його можуть зрозуміти інакше, хибно. Практика засвідчила проникливість Яблонскіса. Хто ґрунтовно досліджував, наскільки успішною була ця програма, як її дотримувалися письменники, зокрема Яблонскіс як автор і перекладач (окрема розмова — про нього як укладача словників)? Дослідження проводилися, але є прогалини; синтезу, безумовно, немає — переважають самовдоволені твердження про те, що вдалося, проте дуже бракує антитези — що і ч о м у не вдалося. Набридли нескінченні нарікання на те, що не вдалося або не вдається, без роздумів про причини. Як багато жалілися й нарікали через слова tūlas, támsta; vėlinas; abūojas, -a! Але це те саме, що з шяурного вітру з північного краю, у піснях прибулого утворилося siauras vėjas (Vitkauskas 1975: 64), а також siūras, siūrus, šiūrus, sraujas (хоча LKŽ XIII пояснює: 2. «сильний»), šveras vėjas; тільки тут слово (разом із піснями) перейшло з діалекту в діалект, а там — до літературної мови. А докоряли за той самий камінь спотикання — «незрозуміле, розуміють інакше», — тому слово спотворили: у діалекті було слово, а в літературній мові — значення. Слів північ, північний край не запозичували, бо вони мають своє, чуж 21 навіть не розуміє. Лише тепер, здається, починає прояснюватися, що для літературної мови tūlas, tamsta, vedinas, abuoja не були визнані необхідними. Але під час редагування й далі навчають, що ці слова насправді означають. Є й інший, мабуть, правдивіший урок: не маєш цього слова у своєму діалекті, добре його не знаєш — не вживай, не сміши діалектомовців! «Литва, здається, лише мішечок (маленька), а що до дому, то балакають» (Krūonis, LKŽ XI 793). Діалекти, говірки — багатство, люди — словоохочі, словник — багатий. Але якщо є біда з розумом (серед недалеких), то є вона і з багатством слів. Часом міждіалектні (або ширші, навіть загальні) зіткнення значень помічають і дотепно пояснюють, наприклад: — Йонаю, батько впав із даху. — Здоровим залишився? — Здоровим то здоровим, та мертвим Klp (LKŽ VII 498). А значення слова aplamas «поверховий; необачний, дурний» у DŽ₃ просто висміяло значення 1. «загальний, увесь» у DŽ₁, DŽ₂. Час серйозно поговорити про надлишкове мовне багатство, яке нерідко стає в літературній мові надміром, що їй заважає. Часом діалектні значення одного слова в літературній мові гризуться, мов коти в мішку. Ось dōras у DŽ₃: 1. «моральний» і 2. «придатний, добрий»: <...> «Доброї їжі тут не бракує. Не маю доброго здоров’я. Не проти добра так шаленіє. Я добре (гаразд) не знаю», а dorà 2. «погода, добра погода»: Завтра погоди не буде (погода не налагодиться). Цікаво, чи буде гаразд із тим хворим (чи одужає). До доброї погоди йти (розмовляти). У діалектах doras (і іменник dora) так широко вживається в жмудських говірках, частині (північно-східних) східноавкштайтських, і навіть так: Нема погоди й за парканом Pn. Мої свині не йдуть на добру погоду, і годі Ut. Дров до пуття привезти не можу Pc. Однак значення «моральний» слова dora у діалектах зникло (Sb, Sim, Dkš; JR28, S. Dauk, M. Valanč; dora – SD, Grk, Užv), витіснене варваризмами (š)čyras, čystas, cnatlyvas, zgadnas, cekavas, а недора — також šelmis, laidokas (ledokas), kurva; до того ж частину семантики слова doras перебрали невинний, чистий, непорочний, незаплямований, а слова nedoras — розпусний, розбещений. Тому значення в діалектах і не конфліктують. Невже цього не треба бачити, невже це важко помітити? Подібно слід оцінювати слова blōgas у DŽ₃: 3. діал. «худий, малий», 4. діал. «слабкий (про хворого)» (у DŽ₂, DŽ₁ — не діал.); pýkinti 2. «викликати блювання»; bérgždžias 3. перен. «порожній, безрезультатний»; gáuti 2. «мати, бути зобов’язаним»: Доведеться їхати до лісу. Довелося викликати лікаря; pagauti «почати, взятися»: Усі побігли [та й їх погнали]. Чи нам нічого не говорить те, що сама Žemaitė писала: Через тебе я мусив сам нести так далеко? Це велика тема, але вже можна зробити висновок, що заповіту Jablonskis дотримувалися досить непослідовно. Якщо сьогодні ці слова вже не розуміють інакше, то принаймні не цілком, не легко і не всіма; вони бентежать, непокоять; або людям незрозуміло, чому їх уживають: чому нічого доброго, а не нічого гарного, чому поганий, а не худий, чому нудить, а не нудотно, чому марна, а не порожня робота, чому довелося бігти, а не мусив бігти, чому побігли, а не взялися, кинулися бігти. Ці діалектні значення почастішали в писемних текстах, люди запитують: чому? чи справді так уже можна вживати? Дивись, хтось візьме й виправить нічого гарного на нічого доброго... Звісно, ці діалектні значення однією ногою ступили до літературної 22 мови, але в ній вони переважно книжні. Це питання ще не обговорювали, навіть не порушували, тож багатьом справді здаватиметься парадоксальним, що діалектизм у літературній мові перетворюється на факт книжного стилю. Та насправді статус уживання істотно змінюється. У словнику літературної мови для таких її «діалектизмів» справді доречнішою була б і точніше орієнтувала б користувача (особливо того, хто не знає діалектів) позначка книжн., а не діал. І не слід поспіхом, безоглядно розмножувати такі значення: якщо в діалектах десь є уживаний тракторець, то це лише діалектизм, а в літературній мові — (по) уживаний. У словнику літературної мови варто наводити лише такі значення етнографізмів, наприклад: márška етногр. 1. «полотнина для перенесення корму, трісок чи інших сипких речей; кількість, яку нею переносять», 2. дз., схід. «простирадло», 3. схід., дз. «покривало на ліжко», 4. дз., схід. «тканий підстил», 5. схід., дз. «скатертина», 6. жмуд. «рушник», 7. зах. «невелика сітка без горловини, яку тягнуть двоє, двобродна»; skara 1. «накидка, якою жінки вкривають голову й плечі», 2. жмуд. «ганчірка (зазвичай погана), шмаття», 3. жмуд. «пелюшка», 4. збірн. жмуд. «волокно»: Цьогоріч льон дав добру хустку, покривало 1. «хустка, яку носять» [ось як навіть у тлумаченні потрібне означення — носять!], 2. схід. «шмат полотна, ганчірка (зазвичай погана), лахміття, шматок для витирання» (маленька хустинка «менша хустка, щоб пов’язати голову чи шию», хустинка «маленька хустинка», а маленьке покривальце 1. «маленька хустинка», 2. діал. «шмат полотна; носова хустинка»); помешкання 1. «частина будинку з однією чи кількома кімнатами та кухнею», 2. діал. «житловий будинок, хата, оселя», 3. жмуд. «будь-яка будівля, споруда»; ціп 1. етногр. «знаряддя для молотьби зернових — ціпило, прив’язане до держака», 2. схід. «ціпило цього знаряддя», 3. <…>; ціпильня 1. дз. «держак ціпа», 2. схід. «ціпило ціпа»; обмотка 1. схід. «держак ціпа», 2. жмуд. див. пелюшка. Так є у DŽ₃. Однак і «Словник литовської літературної мови», принаймні доки літературна мова не зміцніє, а її лексика не усталиться, міг би містити хоча б деякі діалектні позначки. Крім етнографізмів, мабуть, не слід уникати й найяскравіших хрестоматійних прикладів: хвоя 1. «голка сосни чи ялини», 2. діал. «гілочка сосни», 3. діал. «шишка» [DŽ₂, див. шишка], 4. схід. «луска риби» [DŽ₃, див. луска, sriegas (риби)] DŽ₃ [а DŽ₂ — без діалектних позначок]; ребро 1. висок. «ребро», 2. жмуд. «кишка» DŽ₃ [DŽ₂ і DŽ₁ 1. «ребро», 2. жмуд. «кишка»; але чи grobas було б словом літературної мови?]; сіяти 3. діал. «садити (картоплю)» DŽ₃ [по суті, так само і в DŽ₁, DŽ₂]; сердитий 3. діал. «злий, запальний» DŽ₃ [DŽ₁, DŽ₂ — схід.]; важкий 5. жмуд. «важкий» [також DŽ₁; DŽ₂ — 6.]. А для звичайного користувача літературної мови це, крім певної практичної користі, було б нагадуванням, що літературна мова виросла не з каменю... 2. «Зазвичай кажуть, що лише великі письменники творять писемну мову, окультурюють і шліфують її. У цьому багато правди. Але темп сучасного життя не чекає повільного впливу навіть доброго письменника. Потрібна мовна культура ззовні, свідома культура», — сказано в маніфесті «Починаючи роботу» в першому числі «Gimtoji kalba» (GK 1933 1). Тут невипадково вжито термін культура мови, хоча його й не розтлумачено. Факт помічено й згадано, але докладніше його не обговорювали й не оцінювали. Чітко бачачи коріння цього терміна в сусідніх народів, по- 23 підставою було б пов’язати його і з уже згаданою колізією Соссюрового протиставлення спільної мови як продукту культури й діалектів як сфери природи (Saussure 1977: 60). Тому «Gimtoji kalba» підкреслює, що не задовольняється виправленням помилок: «Нам недостатньо юрби виправлячів мови, потрібно навчити мови саме суспільство» (GK 1933 1). Тому в маніфесті більше йдеться про формування культурної мови: «Ми дивимося на мову соціологічно. Мова, як і інші явища спільного життя, підпорядковується тим самим соціальним законам. Через це народна мова для нас не є абсолютною міркою культури мови [тобто мірою]; на нашу думку, з неї ми можемо лише розвинути культурну мову. Отже, «Gimtajai kalbai» буде важлива не лише людяність спільної мови [тобто її народність?], а й її культурний поступ. Часом ми зовсім не цінуємо надмірного [тобто зайвого] формального багатства мови [тобто багатства форм; а не сексуальності...] та багатослівності (назв лелеки!)» (GK 1933 2). Gandro історія у спільній мові не позбавлена амбіцій і пов’язана зі складною проблематикою чистоти. Приклад без жодного сумніву — безпроблемно розв’язане самою мовою питання кодифікації запозичення grybas: його надлишкове багатство поповнюють питомі слова kremblys і budis (для винахідливої спроби врятувати для спільної мови слово budis у спеціальному значенні «якийсь гриб-поганка» у DŽ₃ недостатньо діалектної основи — потрібне ще й бодай дещо ширше вживання у спільній мові). Можливо, доречно навести бодай один приклад розвитку культурної мови. Один із найяскравіших випадків, коли слово народної мови не просто переноситься до системи спільної мови, а з нього розвивається потрібна одиниця вираження, такий: «Але, мабуть, хтось скаже: kamšà не зовсім точно відповідає поняттю bū́nos. На це можна відповісти: а pirmininkas і viršininkas відповідали? Адже до Великої війни наші люди зазвичай говорили про старшого косарів або дворових працівників і начальника пастухів. Розповідають, що паневежці навіть під обидва вуса всміхнулися, коли їм призначили першого повітового начальника. Уявної неточності не треба боятися. Слово, увійшовши у вжиток, саме набуває точності» (A.S. – GK 1938 26–27). Тут можна лише додати: по-перше, у діалектах значень слова pirmininko набагато більше — 2. «<...>, управитель», 3. «<...>, передовий», 4.<...>; старший косарів», 5. «пастух, який іде попереду стада» || «пастух», 6. «те, що найкраще, першого сорту» || «перший випуск, краще пиво» LKŽ X; по-друге, pirmininkas і viršininkas вживалися в меншій частині Литви, тому не всі мали нагоду всміхнутися; по-третє, у спільній мові жодної колізії значень немає, бо тут ці слова однозначні (DŽ₃, pirmininkas 2. і 3. — діал.). Успішно започаткований період культури спільної мови перервали окупація і геноцид. 3. 1953 03 18 було передано до набору DŽ₁ — Сталін уже не в Кремлі, але, можливо, ще не в Мавзолеї. До друку підписано 1954 05 13. Датою 1990 01 30 St.Keinys позначив свою «Передмову» до DŽ₃ (я свою приблизно трирічну працю завершив 1988 року перед відпусткою). Хоча згодом, 1992 05 19, 06 17 і 22, відбулися підсумкові засідання щодо деяких семасіологічних слів (у семантиці яких важлива прагматика). Скористаймося дозволом професора Edvardas Gudavičius, який уже відійшов у минуле, порушити питання «що 24 було б, якби було». Скажімо, якби цю хроніку DŽ можна було почати бодай із 1933 року (ще раніші дати, мабуть, надто бентежили б). Можливо, на такий DŽ 1933 року спіткала б доля LKŽ I₁ і II₁, але вже тоді словник спільної мови був би і фактом, і міфом — приводом говорити і добре, і погано (залежно від того, кому). Ось і вся прагматика хроніки DŽ. Лексикографічна ситуація 1954 року така: видано лише 2 томи великого LKŽ, хоча їх і вилучили з філологічного обрію суспільства; зі спеціальної лексикографії після війни був лише виданий 1949 року «Технічний словник» A.Novodvorskis, а довоєнні термінологічні словники були тільки в довідковій бібліотеці редакції LKŽ. DŽ₁ не мав в л а с н о ї картотеки, його уклали за картотекою великого словника — героїчний подвиг укладачів, але водночас і суттєвий недолік підготовки, не усунутий досі. У §1 Вступу до DŽ₁ (розділ «Призначення й обсяг словника») сказано: «<...> крім писемної мови, широко використовують також лексику й фразеологію р о з м о в н о ї мови. Словник <...> має допомогти засвоїти літературну мову, <...>». §3: «Відповідно до практичного, нормативного характеру Словника, до нього входять: 1) слова з політичної, художньої та наукової літератури, якщо вони не надто спеціальні й не належать до рідкісного, індивідуального вжитку; 2) слова народної мови й різних д і а л е к т і в, ш и р о к о з а с в і д ч е н і в літературі або потрібні для вираження певних понять, наприклад buklus, skubrus, namiegas [у тексті Словника: skubruš див. skubus, тоді як DŽ₂ і DŽ₃ показують, що значення відрізняються!]. §4: «До Словника не входять: 1) вузько вживані й мало потрібні літературній мові діалектні слова, наприклад šutrus “гарячий” [хоча šutrą внесено, šutnųš внесено], klūkti “дуже просити” [хоча в тексті Словника... є: klūkti діал. 1. «ловити рибу під льодом, глушити рибу», 2. «дуже просити, випрошувати» (насправді це не 2 значення, а омоніми!)]. Отже, принцип укладання словникових статей у DŽ₁ — краще більше: нехай претендують на місце у спільній мові, нехай конкурують між собою, проходять випробування часом — які «потрібні», а які «мало потрібні». А «слова рідкісного, індивідуального вжитку», мабуть, не є такими в діалектах, а лише в писемних текстах. Вплив картотеки великого словника очевидний. DŽ₁ не фіксує вжиток спільної мови, а творить його, постачає до неї діалектні слова ще й із запасом, із надлишком. Перші рецензенти DŽ₁ також ішли шляхом DŽ₁. Вони намагалися зайти ще далі: «На нашу думку, у тлумачному словнику слід знайти місце й рідкісним діалектизмам, якщо вони трапляються у творах класиків художньої літератури. Тим часом читач не знайде у Словнику ні слів luinas, pylė, repukas... (Donelaitis), ні (iš)drėžėti, snopis... (Žemaitė), ні atvalka, kraiguoti, (nu)piepti, šušėti... (P.Cvirka), ні ydas, pakinys, panuovalis, tun kčiai... (A.Vienuolis), ні plaitytis, priebėga, slambyti, žiubis... (I.Simonaitytė), ні багатьох інших слів народної мови, що трапляються у творах видатних литовських письменників» (Grinaveckis 1955: 3). Насправді читач має десь знайти ці слова у класика чи видатного письменника. Але чи в словнику спільної мови, якщо це не слова спільної мови? Чи годиться до словника с у ч а с н о ї мови вкладати слова Donelaitis і Žemaitė? Швидко розгорнуте видання творів класиків — академічне, шкільне й масове — знайшло добрий вихід — 25 додані словнички, до яких однаково добре пасують і діалектизми, і застарілі слова, і новотвори, і запозичення. Однак і через кілька десятиліть відповідальний редактор DŽ1 (а згодом і DŽ2) міркує: «Можна подавати лише ті [діалектні слова], які ширше вживаються в художній літературі й розмовній мові або для яких немає інших відповідників у літературній мові» (Kruopas 1968: 3). Що означає «ширше вживаються в художній літературі»? Слова щонайменше двох письменників — luinas «безрогий, безрогий бик», pylė «качка», tunčiai «онучі, якими обмотують ноги», slambyti «ходити без діла, тинятися» — «є підстави включити», а слова одного письменника snopis «роззява, витріщака» (Žemaitė), paknys «той, хто копирсається в траві, недотепа» (A.Vienuolis), žiubis «здобич» (I.Simonaitytė) — «надмірно перевантажили б його [тобто Словник]». І така позиція формулюється як висновок: «діалектизми до ЛЖ [тобто словника літературної мови] слід включати обмежено»! Це залежить від загального розуміння відбору слів, яке визначається не лише вживанням у загальній мові, а й ідеалом: «Адже літературна мова, якщо брати реальність, є ідеалом спільної мови, призначеної для потреб суспільства, культури, науки та інших сфер. <...>. І в розмовно-діалектному мовленні, і в художній літературі, і в науковій, і в публіцистичній, і в інших різновидах мови ми зустрічаємо такі слова, які можуть і не належати до загального вжитку, до літературної мови, але становлять значущу й важливу частину словникового складу мови, яка має більшою чи меншою мірою відображатися і в ЛЖ (не лише у великому «Словнику литовської мови»)» (Kruopas 1968: 3). Тут згадано й «частину слів, що перейшли до пасивного запасу», і поширені в писемних текстах діалектизми. Орієнтиром є прагматичні потреби користувача Словника: «Лексична система мови дуже широка, складна й чітко не окреслена, тому словник літературної мови має зважати на це. Лише за такого підходу можна буде, наскільки дозволяє обсяг DŽ, відобразити лексичну систему сучасної литовської мови, до якої як основа входить і лексика літературної мови» (Kruopas 1968: 3). Отже, лексику загальної мови тут розуміють як зародок у лоні лексичної системи всієї мови — несамостійний, такий, що розвивається й ще не відокремився. Однак питання відокремлення й відмежування лексики загальної мови від діалектної дедалі більше прояснюється: «Журналісти, редактори, перекладачі з нетерпінням чекають на великий, ґрунтовний словник синонімів загальної литовської мови. Хочу наголосити на слові з а г а л ь н о ї, адже короткий словничок A.Lyberis, що вийшов десять років тому, хоч і невеликий, поряд зі словами літературної мови містить чимало діалектизмів. Сьогодні було б важко запровадити до загальної мови spagą, žagą, stičią, geinyti, kliūkti та подібні синоніми» (Kirvaitis 1971: 67). Звісно, точніше було б говорити не про складність їх запровадження, а обміркувати, чи потрібні вони загальній мові, чи знайшлася б для них бодай якась ніша. 4. DŽ2 — 1972 рік. Наступні роки в житті мови й народу — наступні сторінки лексикографії: 8 томів LKŽ (VIII — 1970 р.), за абеткою — до літери O включно; тоді здавалося, що це половина словника (нині LKŽ XVII закінчується словом valgy s). Сторінки вступу DŽ2 за структурою подібні до DŽ1, лише приклади інші, і їх багато. Однак у тексті Словника половина прикладів має зовсім інший вигляд: замість ryt. — žem., замість dz. — 26 ryt.! Замість розділу DŽ₁ «Призначення й обсяг Словника» у DŽ₂ — лише «Обсяг Словника» [так само й у DŽ₃], але вже другим реченням зазначено й призначення: «<...> мета — подати слова сучасної литовської літературної мови». Про діалектизми широко йдеться в §2: «Оскільки Словник є практичним, нормативним, у ньому подано слова таких категорій: <...>; 2) слова, що частіше вживаються [DŽ₁ — трапляються ширше] у художній літературі, публіцистиці, пресі та деінде, — слова народного розмовного мовлення [у DŽ₁ лише — народного] та діалектів [DŽ₃ — прагнуть подавати <...> найуживаніші діалектні слова], наприклад: слова жмудського діалекту — atvàrsla «поводи» [у тексті Словника — atvarslai; цей приклад залишився і у вступі DŽ₃], buklùs «кмітливий» [у тексті без жодної діалектної позначки пояснюється як «здібний, кмітливий; підступний», DŽ₃ — «здібний, кмітливий», DŽ₁ — 1. «здібний, кмітливий, тямущий; підступний», 2. діал. «швидко втомлюється, хворіє; слабкий, кволий»; у LKŽ I₁ це омоніми — 1 buklùs (SD, DP, MP, Mž, Vln, KN, B, RB; M.Valanč; Skr, Btg; також bùklas BsP; buklingas PK, K, P, buklystė R, Sch) і 2 buklùs 1. «той, хто боїться зими, холоду, очей; слабкий, зніжений, кволий» Prl, Vrn, Žln, Dsm — у LKŽ I₂ це значення поділено на два, а з 2. «той, хто заїкається» утворено омонім 3 buklùs, šiltìs «старатися» [у тексті — 2 šiltìs, -iasi, šýlėsi «старатися, дбати» без діалектної позначки; DŽ₃ — жмуд.], žãmbas «кут, край» [у тексті — 1. «кут, куток», 2. «край» без діалектної позначки; так само й у DŽ₃]; слова східних аукштайтів — kūtė «хлів» [у тексті — kūtė žr. tvartas; так само й у DŽ₃; слово вживається у північних жмудських і східних говорах], tausóti «шанувати; заощаджувати» [у тексті — 1. «оберігати, охороняти», 2. «заощаджувати» без діалектних позначок; DŽ₃ — 1. «витрачати ощадливо, заощаджувати», 2. «оберігати, охороняти»], verdėnė «джерело» [у тексті — східне «джерело, що б’є, витік»; цей приклад залишився і у вступі DŽ₃ — verdenė «джерело», а в тексті — східне, див. versmė], vil̃gšnas «вологий» [у тексті — vil̃gšnas, vil̃gšnas жмуд. «трохи мокрий, вологий»; DŽ₃ — vil̃gšnas жмуд. «трохи мокрий, вологий»]; слова західних аукштайтів — blį̃sti «темніти» [у тексті — 1. «темніти, хмарніти», 2. жмуд. «стиратися, зношуватися, розмокати»; значення «темніти, хмарніти» із заходу, за даними LKŽ I₂, вживається в KzR, більше на сході — Ktk, Klt, Lkm, Švnč, Dglš, Dkšt, а також SD], dagóti «збирати врожай» [у тексті — «збирати, обчищати врожай» без діалектної позначки; так само й у DŽ₃, без діалектної позначки: вживалося у литовців Пруссії], šãras «корм» [вживалося на західній окраїні, переважно в західних дзуках; у DŽ₃ — не позначено; дзуцькі слова — dyrėti «дивитися» [у тексті — східне 1. «дивитися, чекаючи на когось чи підстерігаючи; витріщатися», 2. «сидіти, причаївшись, байдикувати»; так само й у DŽ₃, але розм.; насправді східне], drėngti «дощити» [у тексті — «йти мокрому снігу, сніжити, дощити» без діалектної позначки; так само й у DŽ₃; насправді вживається у дзуків і трохи на заході, але ввійшло до загальної мови], dudénti «говорити» [у тексті — 4. дзуцьке «говорити, розмовляти»; цей приклад залишився і у вступі DŽ₃], kùšlas «сліпуватий» [у тексті — дзуцьке «сліпий, сліпуватий, косоокий, із порушенням зору»; DŽ₃ — діал. «сліпий, який погано бачить»; за межі території дзуків майже не виходить — сягає Klvr] тощо». Перші рецензенти DŽ₂ із захватом сприйняли надлишкове багатство загальної мови: «[Легалізуючи діалектизми, збагачують лексику літературної мови. <...>. <...>. Подаючи діалектні слова й слова народного розмовного мовлення, у словнику здійснено величезну роботу з відбору слів, уважно прислухаючись до повсякденного вжитку літературної мови-» 27 …ня. У цьому сенсі словник п р а в и л ь н о р о з в’ я з у є, мабуть, найскладнішу практичну мовну проблему нашого часу — в з а є м о д і ю л і т е р а т у р н о ї м о в и й д і а л е к т і в» (Grinaveckienė 1973: 5). Насправді зовсім незрозуміло, як нормативний словник може розв’язати цю взаємодію, — він може лише закріпити результати цього процесу. Говорячи конкретно, рецензентка висловлює з цього приводу й слушні зауваження: «<...> без особливої потреби потрапили деякі діалектизми чи розмовні слова», однак на це питання вона дивиться переважно з погляду стилістики й чистоти словника. «Найважливішим джерелом збагачення Словника, безперечно, є жива народна мова, її діалекти. Усе найкраще, що є в народній мові, вливається в літературну мову й збагачує її новими словами, висловами, новими засобами вираження» (Lyberis 1973: 4). Перелічивши приклади, частина яких справді є лише «джерелами», а не фактами загальнолітературної мови, — aitas «шибеник, непосида», aipti «розпускатися, дурнішати, бешкетувати», apymauda «непотрібна річ, перешкода», aptvarus «обгороджений з усіх боків», — знову висловлюється сподівання: «Можливо, не всі ці та інші наведені у Словнику народні розмовні чи діалектні слова вже увійшли до літературної мови, але вони можуть стати в пригоді як джерело її збагачення» (Lyberis 1973: 4). Звучить стриманіша нота: «Здається, у словнику с у ч а с н о ї мови можна подавати менше застарілих і рідкісних діалектних слів, таких як: blenkti, brotis, dulsus, gabūžas, gybti, grasme, grikas, gūdnas, gvoja, iesmė, kauras, kerslas, kivinklis, kliesnas (= klienas?), kupurna тощо» (Labutis 1973: 2). Jonas Paulauskas нарахував близько 2000 діалектизмів у DŽ2 — «понад 3% усіх слів» (Paulauskas 1974: 42). Він перелічує діалектизми DŽ2, які в DŽ2 «не мають діалектних позначок» (Paulauskas 1974: 42), і, навпаки, ті, яких у DŽ2 уже зовсім немає. «Є й більше таких діалектних слів, яких не було у першому виданні; наприклад, лише ті, що починаються з літери d: deinauti, dygmuo, dykoi, dylatė, dilikas, dosai, dremžti, drepinti, drėžėti, driunyti, dūbla, dūkinuoti, duogas, dvakinti, dvėluoti» (Paulauskas 1974: 43). J. Paulauskas шукає підстави вважати діалектизми словами загальнолітературної мови: «Багато слів із діалектними позначками через їхні специфічні значення можна було б вважати словами літературної мови: вони позначають поняття, для називання яких немає і н ш и х в і д п о в і д н и х слів літературної мови, наприклад: amalas “блискавка без грому” [сх.], čižas “костриця, що прилипла до лляного волокна” [сх.], guogis “непрошений гість на весіллі” [сх.], goža “ряд морських хвиль, що розбиваються” [1. жмуд., 2. геогр.], rytagonė “випас худоби від сходу сонця до сніданку” [сх., дзук.], samplėšinis “лляна тканина подвійного переплетення” [жмуд.], paražos “спадання місяця, початок останньої чверті” [жмуд.], rūgpienis “кисле молоко” [зах.], vientulys “той, хто живе сам, відокремлено, самітник” [сх.]» (Paulauskas 1974: 43). Щасливої розв’язки тут досягають лише goža — діалектизм, який, до речі, уже закріплено в DŽ1 і як науковий термін: 2. геогр. «набіжність морських хвиль (накочування) на мілину чи берег», — та rūgpienis — прозорий за формою діалектизм, який у DŽ3 уже набув статусу слова загальнолітературної мови; це лише т е п е р справді підтверджує і вживання. У DŽ3 уже є й 2amalas, але, можливо, не тому, що немає 28 «інших відповідних» — принаймні «інші» є: крім amalo, amala krečia (meta) є ще rūda (rūdi, rūdis) krečia (meta). Подібне можна сказати й про čižą (крім čižti є також žvigti). Однак і DŽ₃ vientulys має позначку «сх.», а в загальнолітературній мові, крім двозначного atsiskyrėlio — 1. «монах, відлюднений від людей, аскет», 2. перен. «людина, яка уникає товариства й суспільного життя, замкнута» — є й зрозуміліше, прозоріше слово vientulį (і «неодружений»!) — vienšius розм. «той, хто сам, відлюдник» DŽ₃. А guogis і в DŽ₃ має позначку «сх.», бо на заході є kriukininkas [жмуд. ¹ stỹrininkas LKŽ XIII]. Цілком обґрунтовано вважати діалектизми з певним значенням також етнографізмами: sámplėšinis жмуд. етногр. «лляна тканина подвійного переплетення, виткана з чесаного волокна» DŽ₃; rytãgonė сх., дзук. етногр. DŽ₃, хоча прозорість і системність цього слова (пор. naktigonė етногр. DŽ₃) полегшували б його входження до загальнолітературної мови. Цього не можна сказати про жмуд. pãraiz̃os, pãraiz̃os, pãraiza, paraižai, paraižis мотивоване: Kad mėnuo p a r y ž t a, bus paraižos J (LKŽ IX); ¹ ryžti, -ta, -o «бліднути перед спаданням (про небесні світила, особливо місяць)»: Beryžtas mėnuo, kad su saule nesusieina, t.y. eina į tuštumą, dėla, jau bilstėja J (LKŽ XI); paryžti «починати бліднути, спадати (про небесні світила)»: Mėnesį paryžo, mėnesį paėmė delčia Kos 133 (LKŽ XI). Тут далеко не все, та й цього досить. DŽ₃ справді непослідовний: paraižos уже без позначки «жмуд.», а ² ryžti «перетворюватися на останню чверть, спадати, зменшуватися» з позначкою «жмуд.» уміщено замість paryžti з позначкою «жмуд.» у DŽ₂. J. Paulauskas залишився відданим лицарем збагачення, лише дуже стурбованим добором діалектних варіантів: «Тим часом діалектні слова вважалися (і досі вважаються) б а г а т с т в о м литовської мови, щ о п о п о в н ю є с л о в н и к о в и й з а п а с літературної мови. У більшості випадків це правильний підхід. Але за такого трактування лексики діалектів у літературній мові з’явилося багато варіантів, які лише розширюють її словниковий фонд, але нічого не додають до фонду лексичних значень» (Paulauskas 1979: 77). Справді важливий висновок, але надмірність (і нестачу) значень у фонді загальнолітературної мови слід було б дослідити в усіх аспектах, а не лише з погляду варіантів. 5. Нарешті, у статті Antanas Lyberis 1983 року з вдало вибраною назвою «Проблема добору слів у “Словнику сучасної литовської мови”» коротко й чітко сказано те, що давно було потрібно: «Найважливіший критерій добору слів до DŽ — у с т а л е н і с т ь с л і в, ш и р о т а ї х в ж и в а н н я в літературній мові» (Lyberis 1983: 147–148). Докладно перелічуючи діалектизми DŽ, які не набули широкого вжитку в загальнолітературній мові, A. Lyberis вказує на дві причини цього: «Спроби укладачів Словника поширити ці слова в літературній мові не мали успіху. Головна причина цього — їхня рідковживаність і наявність у мові звичніших відповідників» (Lyberis 1983: 149). Правильна думка: у художній літературі діалектизми лише створюють колорит сільського життя, а частина їх у загальнолітературному вжитку виконує функцію етнографізмів. На жаль, колеги, які готували DŽ₃, не почули цих тверезих і точних думок. Схожою була лише одна неакадемічно сформульована, перебільшена заява: «Передусім із DŽ слід було б вилучити чимало діалектизмів і взагалі рідко вживаних, застарілих слів. Слова audrotie, blįsti, dagoti, keleivystė, laiškus, slasnos, 29 «slaptė, šaras, tviega, vystas не зрозуміє жодна людина, яку запитають на вулиці» (Kirvaitis 1984: 55). 6. DŽ3 – 1993 р. Лексикографічне середовище – 15 томів LKŽ, а також словники термінів, фразеологізмів, синонімів та антонімів. Відновлена держава й державна мова отримали словник, укладений у найпохмуріші роки застою й білінгвізму та відредагований у роки відродження. Відбір діалектизмів, на жаль, не змінився, його ще й посилили слововжитком класиків літератури та багатством жмудського діалекту: з 2152 діалектизмів – 698 західноаукштайтських, 687 жмудських, 487 східноаукштайтських, а решта – 280 (за комп’ютерні підрахунки дякую д-р Віді Жилінскене). А приклади у Вступі дуже змінилися. Головний редактор DŽ3 Ст. Кейнис у своєму лексикографічному кредо, сформульованому після завершення роботи над Словником, виправдовує збільшення кількості діалектизмів і навіть приховує його за переконливими застереженнями: «Такими регіональними словами користується кожна людина, яка природно засвоїла рідну мову, особливо ті, хто зростав у середовищі живої (передусім діалектної) мови. <...>. Більша частина лексики мови не знайома всім її користувачам – <...>. <...>. DŽ відмежувався від слів, уживаних у вузькому колі. Тож позначки в DŽ: dz. (дзукійські), ryt. (східноаукштайтські), tarm. (діалектне), vak. (західноаукштайтські), žem. (жмудські), а також додану в третьому виданні позначку aukšt. (аукштайтські), не варто розуміти буквально. Значно точніше вважати такі слова словами літературної мови з обмеженішим уживанням (вони властиві мовленню певного ареалу вживання літературної мови та вихідців із цього ареалу)» (Keinys 1991: 95). Ареали спільної мови – contradicto in se. Своє ставлення тут висловлю за допомогою побажання, складеного з діалектизмів DŽ3: «накиньтеся й гуртом завзято беріться до праці – без ниття, лінощів, безладу й метушні, щоб як слід упорядкувати невпорядкований словник. Працюйте як слід – і матимете успіх» (див. žūti 3)! 7. Що далі? У літературі давно зроблено «Три кроки до фольклору» (назва статті Вітаутаса Кубілюса – "Перемога", 1976, № 10, с. 110–132). Можна вважати, що в літературі зроблено й усі три кроки до народної мови. Яким буде четвертий крок нормативної лексикографії? Черпатимемо з дедалі ширших і глибших потоків лексики спільної мови чи й надалі – з приток і джерел, тобто діалектів? Чи справді словник спільної мови «і надалі має укладатися як словник литовської мови» (Keinys 1991: 34), як комора скарбів народної мови, чи як словник спільної литовської мови – мови освічених людей і культури (а також культурної спадщини народу)? Чи вистачить 50 тисяч словникових гнізд, чи прагнутимемо «принаймні 80–90 тисяч слів» (Kirvaitis 1984: 54)? Чи, піднявшись від 5% термінів у DŽ2 (Kirvaitis 1984: 55) до 8,35% термінів у DŽ3 (число, оприлюднене В. Жилінскене), ми не повинні прагнути світового стандарту – 20% термінів (Kirvaitis 1984: 55)? Звідки взяти ці тисячі й відсотки? Вони чекають на закріплення в нормативному словнику, немов на таїнство конфірмації. Тут слід лише погодитися й із думкою Кейниса: «Особливо важливо системніше подавати лексику, пов’язану з історією Литви (...). У третьому виданні DŽ також прагнуть системніше подавати назви литовських рослин і тварин, слова, що відображають ландшафт Литви» 30 (Keinys 1991: 95). Словник спільної мови справді стане загальним (universalis) лише тоді, коли необхідний мінімум лексики всіх галузей у ньому знайдуть не стільки фахівці цих галузей, скільки такі користувачі, яким потрібно потроху з усіх сфер, – редактори, журналісти, учителі. LITERATŪRA B – Lexicon Germanico-Lithvanicvm et Lithvanico-Germanicvm, darinnen... von Iacobo Brodowskij, Praecentore Trempensi. [XVIII amž. pradžios (1713–1744 m.) rankraštis.] BsP – Lietuviškos pasakos įvairios. Surinko Dr. J. Basanavičius, I–IV dalis, Chicago, 1903–1905. S.Dauk– Simonas Daukantas (1793–1864), jo raštai. DP – Postilla Catholicka... Per Kūnigą Mikalojiv Davkszą... iš lėkiško perguldita... Vilniui Drukárnioi Akadémios... 1599. DŽ₁ – Dabartinės lietuvių kalbos žodynas, Vilnius: Valstybinė politinės ir mokslinės literatūros leidykla, 1954. DŽ₂ – Dabartinės lietuvių kalbos žodynas, Vilnius: Mintis, 1972. DŽ₃ – Dabartinės lietuvių kalbos žodynas, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla, 1993. GK – Gimtoji kalba, Kaunas, 1933–1941. Grinaveckienė E. 1973: Literatūrinės kalbos aruodas. – Literatūra ir menas 6, 5. Grinaveckis V., Palionis J., Urbutis V. 1955: Dabartinės lietuvių kalbos žodynas. – Tiesa 54, 3–4. J – Litovskij slovar’ A. Juškeviča... 1(1), Sankt Peterburg, 1897; (2), Sankt Peterburg, 1904; (3) [2(1)], Petrograd, 1922. Jablonskis J. 1901: Lietuviškos kalbos gramatika. Rašytojams ir skaitytojams vadovėlis. Parašė Petras Kriaušaitis, Tilžėje 1901. – Jablonskis J. Rinktiniai raštai1, Vilnius: Valstybinė politinės ir mokslinės literatūros leidykla, 1957. JR – Svotbinė réda... par Antáną Juškevičę 1870 mėtuse, Kazan', 1880. K – Littauisch-deutsches Wörterbuch von Friedrich Kurschat, Halle a. S., 1883. Keinys S. 1991: “Dabartinės lietuvių kalbos žodynas” ir kalbos normalizacija. – Lietuvių kalbotyros klausimai 29, 92–98. Kirvaitis G. 1971: Laukiame žodynų. – Kultūros barai 4, 67–68. Kirvaitis G. 1984: Kokį norėtume turėti “Dabartinės lietuvių kalbos žodyną”. – Kultūros barai 8, 54–57. KN – Kniga Nobaznistes Krikščioniszkos... antra karta perdrukavota Kiedaynise... 1653. Kos – Litvanica... przez... Ambrożego Kossarzewskiego. (Rankraštis. Autorius gyveno 1821–1880 m.) Kruopas J. 1968: Koks turėtų būti literatūrinės kalbos žodynas. – Literatūra ir menas 42, 3. Labutis V. 1973: Naujas “Dabartinės lietuvių kalbos žodynas”. – Tiesa 99, 2. Lyberis A. 1973: Antrasis žodyno leidimas. – Tarybinis mokytojas 19, 4. Lyberis A. 1983: Žodžių atrankos problema “Dabartinės lietuvių kalbos žodyne”. – Lietuvių kalbotyros klausimai 22, 147–154. LKŽ I₁ – Lietuvių kalbos žodynas 1, Vilnius, 1941. LKŽ I₂ – Lietuvių kalbos žodynas 1, Vilnius: Mintis, 1968. LKŽ IX–XVI – Lietuvių kalbos žodynas 9, Vilnius: Mintis, 1973; 10–15: Mokslas, 1976, 1978, 1981, 1984, 1986, 1991; 16: Mokslo ir enciklopedijų leidykla, 1995. MP – Postilla Lietvwiszka... Wilniwy per Jokubą Morkuną... Metuose... 1600. MŽ – Mažvydas, Kaunas, 1922. P – Jurgis Pabrėža (1771–1849), jo raštai. Paulauskas J. 1974: Aktualios leksikos norminimo problemos ir žodynas. – Kalbos kultūra 31 27, 40–49. Paulauskas J. 1979: Leksikos variantų norminimas. – Kalbos kultūra 37, 77–80. PK – Polski z Litewskim Katechism... Malchérá Pietkiewicziá... W Wilnie... Roku 1598. R – Littauisch-Deutsches und Deutsch-Littauisches Lexicon... von P h i l i p p R u h i g... Königsberg... 1747. RB – L. J. Rhesa. Biblia,... Tilžėje 1824. Saussure F. 1977: Trudy po jazykoznaniju, Moskva: Progress. Sch – Litauisches Lesebuch und Glossar von A u g u s t S c h l e i c h e r, Prag, 1857. SD – Dictionarium trium lingvarum,... Avctore... C o n s t a n t i n o S z y r w i d... Vilnae, apie 1620, 1642, 1713. Sim – S i m u č i o patarlių rinkinys (iš visur). M.Valanč – M o t i e j u s V a l a n č i u s (1801–1875), jo raštai. V i t k a u s k a s V. 1975: Iš kur siauras vėjas? – Mūsų kalba 3, 64. Vln – B a r t h o l o m ä u s W i l l e n t's litauische Uebersetzung des Luther'schen Erchiridions und der Episteln und Evangelien... Göttingen... 1882. WAS IST UNTER DEM WORTSCHATZ DER GEMEINSPRACHE ZU VERSTEHEN Zusammenfassung Die Frage, was unter dem Wortschatz der Gemeinsprache zu verstehen sei, wurde 1901 von dem Grundlegler der litauischen Schriftsprache Jonas Jablonskis aufgeworfen. Eine Antwort suchten auch 1933 die Redaktoren der Zeitschrift “Gimtoji kalba” (“Muttersprache”), da sie sich mit den Problemen der Gemeinsprache befaßten. Doch erst 1954 erschien “Dabartinės lietuvių kalbos žodynas” (“Wörterbuch der litauischen Gegenwartssprache”), dessen Neuausgaben 1972 und 1993 nachfolgten. Die Herausgeber, die Rezensenten, die Forscher schlugen sehr unterschiedliche bzw. widersprüchliche theoretische und praktische Lösungen vor. 32