Lietuvių „dativus cum infinitivo“ ir latvių infinityviniai santykiniai sakiniai

ACTA LINGUISTICA LITHUANICA LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI XLII (2000) Axel HOLVOET Lietuvių kalbos institutas, Vilnius ЛИТОВСЬКИЙ DATIVUS CUM INFINITIVO І ЛАТИСЬКІ ІНФІНІТИВНІ ВІДНОСНІ РЕЧЕННЯ У цій статті розглядається розвиток деяких інфінітивних конструкцій у литовській і латиській мовах, особливо з огляду на литовську конструкцію dativus cum infinitivo та її генетичні відповідники в латиській мові1. У литовській мові вживаються два варіанти конструкції dativus cum infinitivo, що виражають призначення об’єкта: в одному випадку іменник у давальному відмінку виконує функцію об’єкта, наприклад, nupirkau arklį laukams arti, в іншому — функцію суб’єкта, наприклад, įpyliau pieno šuniukams užlakti (приклади за Vytautas Ambrazas 1995). Однак ці варіанти походять від однієї конструкції. Здається, що dativus cum infinitivo виник у той час, коли інфінітив ще був іменною формою, найімовірніше давальним відмінком назви дії [nomen actionis]2, отже, його можна охарактеризувати як «подвійний давальний відмінок призначення (мети), залежний від ядра речення» (Ambrazas 1995: 79). Тому лише згодом, коли інфінітив перетворився на суто дієслівну форму, міг сформуватися вторинний зв’язок між інфінітивом та іменником — як між присудком і залежним від нього об’єктом або суб’єктом. Тепер, коли інфінітив утратив свою первісну іменну природу, ми вже можемо говорити про функцію об’єкта чи суб’єкта, яку іменник виконує щодо інфінітива. Зміна природи інфінітива може створити умови для подальшого розвитку конструкції dativus cum infinitivo, а зрештою — і для її зникнення. Саме такий процес відбувся у слов’янських мовах, де dativus cum infinitivo засвідчений, але нині вже ніде не вживається (свідчення зі старослов’янської та старочеської мов і літературу цитує Ambrazas 1995: 83). У латиській мові відповідники є лише для другого з названих варіантів: як реліктове явище засвідчений dativus cum infinitivo, у якому давальний відмінок виконує функцію суб’єкта інфінітива (див. Endzelīns 1951: 990): lai paliek galotnīte putniņiem uzmesties «щоб залишилася верхівка, де пташкам сісти». 1 Автор вдячний проф. Vytautas Ambrazas, який люб’язно погодився прочитати й прокоментувати першу редакцію цієї статті. За неточності та помилки, що залишилися у статті, відповідає лише автор. 2 Пор. Stang (1966: 447–448), Ambrazas (1995: 74–75). 105 Схоже, що в літературній латиській мові та більшості латиських діалектів перший варіант з об’єктним давальним відмінком не має відповідника3. Згадане речення засвідчене також із відносним займенником kur перед інфінітивною конструкцією (див. Endzėlins 1951: 990): lai paliek galotnīte, kur putnam uzmesties ‘щоб залишилася верхівка, де птахові сісти | де птах міг би сісти’. Так утворюється інфінітивне відносне речення — синтаксичний тип, дуже характерний для латиської мови, але майже невідомий у литовській. Точніше кажучи, у литовській мові (подібно до слов’янських мов) уживається лише один його варіант, у якому відносне речення залежить від формально невираженого суб’єкта екзистенційного речення (наприклад, є | немає чого їсти) або від формально невираженого об’єкта посесивної конструкції з дієсловом мати (наприклад, маю | не маю чого їсти); про ці конструкції див. Ambrazas ir kt. 1994: 670. Відповідники цього варіанта знаходимо вже в старослов’янській, а також у сучасних слов’янських мовах, пор. ст.-сл. ne imatъ česo ěsti, l. (nie) mają co jeść тощо. У латиській мові такі відносні речення можуть означувати також іменники, наприклад, Es paņēmu grāmatas, ko lasīt atpūtas laikā ‘Я взяв книжки, щоб читати (| які можна читати) під час відпочинку’. Такі інфінітивні відносні речення відрізняються від звичайних відносних речень (у яких функцію присудка виконує особова форма дієслова) тим, що виражають не реальний стан, пов’язаний із позначеним означуваним іменником об’єктом (наприклад, Grāmatas, ko es lasu ‘Книжки, які я читаю’), а лише можливість, пов’язану з цим об’єктом, його призначення (Grāmatas, ko lasīt ‘книжки для читання, книжки, які можна читати’). Оскільки латиські інфінітивні відносні речення не мають відповідників ані в литовській, ані в слов’янських мовах, можна припустити, що такі речення є новоутвореннями цієї мови. Очевидно, за функцією вони дуже близькі до конструкції давального відмінка з інфінітивом. Обом конструкціям властива проміжна функція між означенням і обставиною мети. Vytautas Ambrazas пише про давальний відмінок з інфінітивом, що ця конструкція лише зрідка має суто означальну функцію (наприклад, у таких реченнях, як Ця сокира для рубання дров зовсім затупилася), а зазвичай «пов’язана з дієсловом і керованим ним іменником або займенником», наприклад, Привіз жердин, щоб установити огорожу (Ambrazas 1995: 77), отже, її функція близька до обставини мети. Латиські інфінітивні відносні речення формально пов’язані з іменником, як і відносні (означальні) речення, але можуть розумітися також як обставинні речення, пор.: paņēmu grāmatas, ko lasīt atpūtas laikā | paņēmu grāmatas, lai tās lasītu За інформацією, наданою Lidija Leikuma, конструкції dativus cum infinitivo з давальним відмінком у функції об’єкта трапляються також у латгальських діалектах. Поки не буде опубліковано дані про характер і поширення цієї конструкції в латгальських діалектах, важко оцінити їхнє значення для інтерпретації розвитку конструкції dativus cum infinitivo у латиській мові. 106 atpūtas laika. Латиські інфінітивні відносні речення належать до типу речень, які F. R. Palmeris (Palmer 1986: 178–179) називає «відносними реченнями мети» (relative purpose clauses). У реченнях цього типу, що посідають проміжне місце між означальними (відносними) реченнями та адвербіальними реченнями мети, уживаються дієслівні форми, властиві адвербіальним реченням мети: часто це інфінітив, але трапляється також кон’юнктив або перифрастичні конструкції з оптативним значенням4. Між давальним відмінком з інфінітивом і латиськими інфінітивними відносними реченнями є й відмінності: у першому випадку давальний відмінок може позначати лише діяча або об’єкт дії, тоді як у другому таких обмежень немає. Оскільки інфінітивні відносні речення, залежні від невираженого суб’єкта екзистенційної конструкції (речення типу є що їсти), засвідчені в литовській і слов’янських мовах, можливо, що такі речення поширилися далі в латиській мові й почали вживатися також для означення іменників. Проте в такому разі інфінітивні відносні речення мали посісти місце інших, давніших конструкцій, і видається цілком імовірним, що їх почали вживати саме замість інфінітивних конструкцій. Суб’єкт дії інфінітива в латиських інфінітивних відносних реченнях, якщо він виражений формально, завжди позначається давальним відмінком, як і в будь-якому іншому інфінітивному реченні. Тому інфінітив із давальним відмінком замінюється інфінітивним відносним реченням без додаткових морфосинтаксичних змін: достатньо вставити перед інфінітивом відносний займенник або прислівник (galotnīte putnam uzmesties → galotnīte kur putnam uzmesties). У тих випадках, коли давальний відмінок виконує функцію об’єкта, відмінність між обома конструкціями виразніша, оскільки об’єкт інфінітива в інфінітивному відносному реченні виражається не давальним, а знахідним відмінком: Nopirku zirgu, ar ko laukus art. Латиські інфінітивні відносні речення мають бути досить давнім явищем, оскільки вони, імовірно, приховано присутні й у структурі сучасного дебітива. Як відомо, дебітив походить від складного речення з відносним реченням, а префікс дебітива jā- (у деяких діалектах ju-, що походить від первинної форми знахідного або орудного відмінка *juo) є слідом відносного займенника. Конструкція lauks ir jāar мала виникнути з 4 У латинській мові тут уживався кон’юнктив, наприклад, Scribebat... orationes, quas alii dicerent ‘Писав промови, які мали виголошувати інші’ (Cicero, Brutus, див. Palmer 1986: 178). У сучасній латиській мові у відносних реченнях мети поряд з інфінітивом уживається також дійсний спосіб із часткою lai, яку часто вважають замінником наказового способу 3-ї особи, наприклад, nolēma iecelt kasieri, kas lai to naudu uzglabātu (A. Deglavas) ‘вирішив призначити касира, щоб той зберігав ці гроші’. Дистрибуцію інфінітива та конструкцій із lai у латиських відносних реченнях мети не досліджено. 107 структури, що передували *ir lauks juo art, kur *juo відповідає сучасному відносному займеннику kuo. Щоправда, у сучасній мові префікс ją- додається не до форми інфінітива (за винятком форми jabūt «треба бути», яка ґрунтується саме на інфінітиві), а до форми 3-ї особи теперішнього часу. Не всі дослідники поділяють висунуту Prellwitzo і Endzelyno думку, що форма 3-ї особи посіла тут місце колишнього інфінітива. Mühlenbachas (Mühlenbach 1907: 322) вважав, що префікс дебітива від початку додавався до форми 3-ї особи, ужитої в безособовому значенні, і man (ir) jubrauc тлумачив як «у меня есть, на чем ездят». Здається, і Fraenkelis схилявся до того, щоб вважати форму 3-ї особи первісною основою дебітива, оскільки він зіставляє латиський дебітив із конструкціями, що трапляються в литовських діалектах і містять форму 3-ї особи замість інфінітива, як-от jam nebebus, kas ėda «er wird nichts mehr zu fressen haben, jam nebebus ko ėsti» (Fraenkel 1928); із цього можна зробити висновок, що він убачав між ними генетичний зв’язок. Однак досі не доведено, що згадані конструкції литовських діалектів є давніми. Із діалектів Віленського краю Fraenkelis також цитує конструкцію nėr kam ažtaria rūsičios žadėlios «nicht einer ist da, der... für mich Fürsprache einlegen könnte bei zornigen Worten» (Fraenkel 1936); подібну конструкцію наведено і в «Граматиці сучасної литовської мови»: Nėr kam turgun važiuoja (Ambrazas і спів­автори 1994: 671). Уживання давального відмінка тут зрозуміле лише за умови, що ми погодимося: форма 3-ї особи посіла місце інфінітива: nėra kam turgun važiuoti, nėra kam užtarti. Форма 3-ї особи, найімовірніше, закріпилася тут тому, що вживалася в конструкціях, де відносний займенник позначав виконавця дії, наприклад nėra kas dirba «non est, qui laboret» (пор. Ambrazas і спів­автори 1994: 671). Отже, згадані литовські конструкції не є достатньою підставою відкидати висунуту Prellwitzo і Endzelyno думку про те, що префікс дебітива jā- спочатку додавався до інфінітива, хоча й видається, що сам Endzelynas згодом відмовився від своєї попередньої думки, імовірно під впливом Fraenkelio (див. Endzelīns 1951: 885–886; автор тут не повторює попередньої думки, натомість цитує конструкції, наведені Fraenkelio з литовських діалектів). Причини заміни інфінітива формою 3-ї особи в латиському дебітиві досі не з’ясовано. Можливо, причини цієї заміни були подібними до тих, що зумовили залучення форми 3-ї особи до згаданих литовських конструкцій, проте певні аргументи свідчать проти цього. Як уже зазначалося, литовські конструкції nėra kam turgun važiuoja, nėra kam užtaria мали виникнути під впливом конструкцій, у яких відносний займенник позначав виконавця дії (наприклад, nėra kas dirba), а такі конструкції не могли вплинути на подальший розвиток дебітива, оскільки жоден варіант дебітива на них не ґрунтується. По-перше, як показують форми префікса (*juo, *jā), дебітив походить від конструкцій із знахідним, орудним або родовим відмінком у відносному реченні; слідів називного чи давального відмінка (які відповідають подібним формам у литовських конструкціях nėra kam užtarti / nėra kas užtaria) тут не виявляємо. По-друге, виникненню особливої литовської діалектної конструкції jam nebebus, kas ėda могло сприяти те, що в литовській мові ще цілком 108 живе явище називного відмінка об’єкта: уживання називного kas тут, найімовірніше, слід зіставити з конструкціями типу kas reikia daryti, kas buvo daryti (див. Ambrazas 1995: 91–93). Такий називний відмінок об’єкта міг виникнути у відносних реченнях з інфінітивом (nėra kas ėsti = nėra ką / ko ėsti), до яких згодом було залучено форму 3-ї особи (nėra kas ėda ‘nėra ko ėsti’). У латиській мові такий вплив називного відмінка об’єкта видається малоймовірним. З іншого боку, те, що первісною основою дебітива було саме відносне речення з інфінітивом, можна обґрунтувати кількома аргументами: 1) реліктовою формою jabūt5; 2) тим, що й нині в латиській мові вживаються інфінітивні відносні речення, які можуть бути безпосередньо пов’язані з первісними, що збереглися у складі дебітива в реліктовому вигляді, і відрізняються лише тим, що основу відносного займенника *yo- було замінено на займенникову основу *kʷo-; 3) тим, що для відносних речень мети, до яких належать розглядувані тут відносні речення, характерніше вживання не дійсного способу, а інших форм дієслова6; 4) тим, що в деяких випадках відносні речення мети з інфінітивом засвідчені і в литовській, і в слов’янських мовах. Якщо думка Prellwitzo і Endzelyno про інфінітивну конструкцію як основу латиського дебітива правильна, можна вважати, що латиські інфінітивні відносні речення є досить давнім явищем, яке сягає доісторичного періоду розвитку цієї мови. На це вказує архаїчне вживання займенникової основи *yo- у значенні відносного займенника замість пізнішої *kʷo-7, реліктово збереженої у складі дебітива. Однак у балтійській прамові їх, імовірно, ще не було: там інфінітив 5 Таких реліктових форм могло виникнути більше, але оскільки в давніх латиських текстах багато морфологічних помилок, їх інтерпретація залишатиметься дискусійною. Неясними є, наприклад, ужиті Elgerio форми daudze man no jums iarunat und iatēsōt (Evangelia et epistolae 19r), якщо поруч знаходимо й mums nenek wairak iarunna (ibid. 12r, žr. Evangelien und Episteln ins Lettische übersetzt von Georg Elger... Bd. 1. Texte, hrsg. von Kārlis Draviņš, Lund 1961). 6 V. Ambrazas також згадує конструкції з дієприкметником теперішнього часу, які він слушно зіставляє з dativus cum infinitivo та з латиськими конструкціями, від яких походить дебітив: nebuvo kas bedirbęs, nėra kas valgą (див. Ambrazas 1990: 115–116). Загалом уживання дієприкметників у відносних реченнях можна вважати архаїчним явищем, успадкованим від прамови (пор. Ambrazas 1989; 1990: 121–122), тому a priori видається не зовсім імовірним, що дієприкметники проникли до згаданих конструкцій недавно, посівши місце інфінітива. Радше можна було б очікувати заміни дієприкметників іншими формами, а не їх подальшого поширення. Однак називний відмінок об’єкта в дієприкметниковій конструкції nėra kas valgo «немає чого їсти», імовірно, пов’язаний із первісним уживанням інфінітива замість пізнішого дієприкметника, адже його важко пояснити інакше, ніж як слід nominativus cum infinitivo. У тих випадках, коли відносний займенник виконує функцію підмета (nebuvo kas bedirbęs), уживання дієприкметника видається архаїзмом. Під час залучення форми 3-ї особи замість дієприкметників подібний процес міг відбуватися одночасно і в інфінітивних відносних реченнях. 7 Хоча взаємозв’язок між основою відносного займенника *yelo- та основою вказівного займенника *i- у балтійських мовах не цілком зрозумілий (див. Brugmann 1911: 331, 347–348, Stang 1966: 233–234), не викликає сумніву, що відносне вживання основи *ye/o- успадковане від прамови, а тому архаїчність уживання займенникової основи, збереженої у складі дебітива, не викликає сумнівів. A. Rosinas (1975: 169) заперечує відносне вживання займенника jis, ji (який він не відрізняє від відносного *ye/o-) у балтійській прамові, але не бере до уваги походження латиського дебітива. 109 найімовірніше, ще була формою номінального характеру. Первісний номінальний характер інфінітива засвідчує саме литовський dativus cum infinitivo. Згаданий структурний тип *ir lauks juo art згодом набув модального значення: у сучасній мові lauks ir jaur просто означає «потрібно орати поле». Однак у деяких говірках первісне значення цих конструкцій збереглося частково; це ілюструє раніше згаданий варіант речення з дебітивом замість інфінітива (див. Endzelīns 1901: 73 = 1971: 149–150): lai stāvēja virsūnīte putniņiem jāuzmetas. Labai įdomus yra Mühlenbacho (1907: 316–317) iš Vietalvos tarmės cituojami panašaus debityvo vartojimo pavyzdžiai. Šioje tarmėje įvyko dviejų debityvo variantų diferenciacija: vienas iš jų, su priešdėlio forma jā-, turi dabartinės latvių bendrinės kalbos debityvo modalinę funkciją: man nau jābrauc ‘я не должен ехать’. Другий варіант, із формою префікса ju-, зберіг первісну функцію інфінітивного відносного речення. У прикладах, цитованих Мюленбахом, префікс ju- виконує функцію інструменталя: man nau jābrauc ‘мне не на чем ехать’; brāl’am nau zirga jūecē ‘у брата нет лошади, чтобы боронить’; ienas ūdeni jumazgājas ‘принеси воды для мытья’; būtu mums bijs pūlvers jušain ‘если бы у нас был порох, чтобы стрелять’. Таку функцію має і форма з префіксом, оскільки префікс ju-, скорочений у проклітичній позиції з *juo, можна трактувати або як акузатив, або як інструменталь (щодо форми акузатива *juo, яка формально відповідає литовській формі жіночого роду ją, див. Stang 1966: 437, Endzelīns 1951: 518). Серед прикладів, цитованих Мюленбахом, ми не знаходимо таких, у яких префікс ju- можна було б розуміти як акузатив, — можливо, тому, що акузатив об’єкта витіснив генітив, який проник із заперечних конструкцій (щодо узагальнення форми префікса jā- пор. статтю Holvoet, передану до друку). Варіант із відносним займенником у функції об’єкта і став основою дебітива як модальної конструкції: про це свідчить і приклад із говірки Вієталви man nau jābrauc ‘я не должен ехать’. У цьому варіанті модальне значення згодом витіснило первісне значення, яке ще збереглося в конструкції старих латиських текстів teems ne bij ja-ehd ‘вони не мали чого їсти’ (Біблія Глюка, Марка VIII.1, див. Mühlenbach 1907: 319). Первісне значення зберіг варіант, засвідчений у говірці Вієталви, із займенником в інструменталі, який згодом перетворився на префікс *juo- > ju-. Саме цей варіант можна зіставити з литовським варіантом dativus cum infinitivo, у якому давальний відмінок виражає 110 об’єкт дієслова. Оскільки префікс *juo- > ju- тут є інструменталем, а не акузативом об’єкта, позиція об’єкта при цьому адномінальному дебітиві залишається вільною, і її може займати іменник в акузативі: panām kač pavadu zirgu jusapin ‘возьми хоть повод, чтобы им запутать лошадь’ liet. pasimk nors pavadį arkliui supančioti. Panašų pavyzdį (iš dainos teksto) cituoja Endzelynas (1901: 73 =1971: 149; 1951: 973) iš kitų tarmių (čia apibendrinta priešdėlio forma jā-): devu savu kamelinu ruožu dārzu jāecē liet. daviau savo arklei rožių sodui akėti; lai stāv [nauda]... guovi jānopeŗk liet. tegu būna pinigų karvei nusipirkti. Подібні дебітиви з префіксом jā- у значенні інструменталя засвідчені також у текстах старолатиської мови, зокрема в «Євангеліях і посланнях» Ельгера: vnd kad tems ne by iamākla, abbems pedewwe ‘non habentibus illis, unde redderent, donavit utrisque’ (64v = Lk 7, 42). Цілком імовірно, що саме конструкції з інструменталем відносного займенника спочатку були одним із головних варіантів інфінітивних відносних речень; цим і пояснюється їхня граматикалізація, тобто виникнення особливо аглютинативної граматичної форми внаслідок злиття займенника й дієслова. Цей тип, імовірно, споріднений із литовським dativus cum infinitivo як його генетичний відповідник. Обидві конструкції походять від прамовних конструкцій з інфінітивом у значенні мети (призначення), які в латиській мові були замінені шляхом введення інструменталя відносного займенника. Литовській конструкції з чистим інфінітивом мети (без суб’єкта або об’єкта) у говірці Вієталви відповідає дебітив без об’єкта з префіксом ju-: брат не має коня орати = *brāl’am nav zirga juo ecēt > brāl’am nau zirga juecē. Прамовну інфінітивну конструкцію тут було замінено введенням відносного займенника; як і в конструкціях з іменником у функції суб’єкта інфінітива, більше нічого змінювати не довелося. Литовському інфінітиву з давальним відмінком у функції об’єкта відповідає у Вієталві варіант дебітива з ju-, у якому об’єкт стоїть в акузативі: візьми повід, щоб спутати коня = *paņem pavadu zirgu juo sapīt > paņem pavadu zirgu jusapin. Тут потрібно було не лише ввести займенник, а й змінити відмінок, оскільки іменник став об’єктом інфінітива відносного речення. Очевидно, що відсутність у латиській мові конструкцій dativus cum infinitivo з об’єктом у давальному відмінку пов’язана саме з цим процесом; незрозуміло лише, на якій стадії цього процесу було введено об’єктний акузатив. Є дві можливості: 1) об’єктний акузатив було введено до інфінітивних відносних речень і лише 111 згодом інфінітивні відносні речення витіснили давню dativus cum infinitivo (зв’язок між виникненням інфінітивних відносних речень і зникненням dativus cum infinitivo у цьому разі був би опосередкованим); або 2) відносний займенник було просто включено до конструкції dativus cum infinitivo, а вже потім давальний відмінок було замінено знахідним. На користь цього останнього припущення свідчить місце вставленого займенника: у конструкціях із додатком займенник, найімовірніше, міг злитися з дієсловом лише за умови, що первісний порядок слів був *panem pavadu zirgu juo sapīt, а не *panem pavadu juo zirgu sapīt. Якщо засвідчений у наведених вище прикладах порядок слів не є випадковим і додаток (zirgu, ruožu dārzu, guovi) завжди стояв перед комплексом займенника й інфінітива, то пізніший додаток інфінітива спочатку не був додатком, а залежав від того самого іменника, з яким перед вставленням займенника безпосередньо пов’язувався й інфінітив (як давальний мети або призначення). У такому разі своєї нинішньої відмінкової форми (знахідного відмінка) він міг набути лише пізніше, після виникнення інфінітивного відносного речення, а первісна його відмінкова форма мала бути іншою: найімовірніше, це був давальний відмінок. Це означає, що конструкція panem pavadu zirgu jusapin могла походити безпосередньо від конструкції dativus cum infinitivo. Те, що обидва варіанти dativus cum infinitivo мали існувати вже в прабалтійській мові, а згодом у латиській мові їх було замінено іншими конструкціями, з огляду на дані литовської та слов’янських мов є a priori правдоподібним. Схоже, що й самі дані латиської мови дають змогу простежити сліди цієї конструкції в розвитку інфінітивних конструкцій латиської мови. Отримано 1999 05 25 LITERATŪRA A m b r a z a s V. 1989: Baltic languages and the reconstruction of the Indo-European complex sentence. – General Linguistics 29, 52–59. A m b r a z a s V. 1990: Sravnitel’nyj sintaksis pričastij baltijskich jazykov / Vergleichende Syntax der baltischen Sprachen, Vilnius: Mokslas. A m b r a z a s V. 1995: Lietuvių kalbos bendraties konstrukcijų raida. – Lietuvių kalbotyros klausi- mai 33, 74–109. A m b r a z a s V. ir kt. 1994: Dabartinės lietuvių kalbos gramatika, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla. B r u g m a n n K. 1911: Grundriss der vergleichenden Grammatik der indogermanischen Sprachen, Bd. II, 2. T., Strassburg: Karl J. Trübner. E n d z e l ī n s [Endzelin] J. 1901/1971: Ursprung und Gebrauch des lettischen D जैbitivs. – Be- zenbergers Beiträge 26, 66–74. (Perspausdinta: idem, Darbu izlase 1, Rīga: Zinātne, 143–150.) E n d z e l ī n s [Endzelin] J. 1905/1971: Zur Entstehung des lettischen D जैbitivs. – Bezenbergers Beiträge 29, 320–321. (Perspausdinta: idem, Darbu izlase 1, Rīga: Zinātne, 288–289.) E n d z e l ī n s J. 1951: Latviešu valodas gramatika, Rīga: Latvijas Valsts izdevniecība. 112 Fraenkel E. 1928: Litauische Beiträge. – Indogermanische Forschungen 46, 44–57. Fraenkel E. 1936: Der Stand der Erforschung des im Wilnagebiete gesprochenen Litauischen. – Balticoslava 2, 14–107. Holvoet A. (atiduota spaudai) On the rise and grammaticalisation of the Latvian debitive. – Linguistica Baltica. Mühlenbach [Mjulenbachъ] K. 1907: O debitivė. – Izvĕstija Otdĕlenija russkago jazyka i slovesnosti Imperatorskoj Akademii Nauk 12/3, 313–333. Palmer F. R. 1986: Mood and modality, Cambridge: University Press. Prellwitz W. 1904: Zur Entstehung des lettischen Debitivs. – Bezenbergers Beiträge 28, 319. Rosinas A. 1975: Ar baltų *i-, *io- resp. *i, *iā- kamienai buvo reliatyviniai? – Baltistica 11 (2), 165–170. Stang Chr. S. 1966: Vergleichende Grammatik der baltischen Sprachen, Oslo etc.: Universitet-sforlaget. THE LITHUANIAN DATIVUS CUM INFINITIVO AND THE LATVIAN NON-FINITE RELATIVE CLAUSES Summary The dativus cum infinitivo, an archaic infinitive construction which probably arose from a double dative of purpose (the dative being originally the dative of a verbal noun), is well retained in Lithuanian but has hardly left any traces in Latvian. Of the two varieties attested in Lithuanian, with the dative as subject of the infinitive (įpyliau pieno šuniukams užlaki ‘I poured out some milk for the dogs to lap’) and with the dative as its object (nupirkau arklių laukams arti ‘I bought a horse to plough the fields with’) only the former is vestigially attested in Latvian. In the paper an attempt is made to bring this fact in connection with the development of non-finite relative clauses in Latvian. In Lithuanian (as in Slavonic) the occurrence of such clauses is restricted to but a few types, and in Latvian their scope was probably extended as relative pronouns were inserted in constructions with infinitives expressing purpose. In reconstructing this process, evidence may be drawn from some dialectal varieties of the debitive, which, in a fossilised shape, represents an original non-finite relative clause type with the relative pronominal stem *ye/o-. In the dialect of Vietalva an adnominal variety of the debitive with the prefix ju- (an original instrumental) is attested, in which an object may occur (paņam kač pavadu zirgu jusapin ‘take with you a lead to shackle the horse with’). This seems to correspond exactly to the Lithuanian dativus cum infinitivo with the dative as an object (pasimk pavadį arkliui supančioti), not only functionally, but also genetically. Though the original dative was replaced with an accusative as the original infinitival construction developed into an infinitival relative clause, a direct connection with the dativus cum infinitivo is suggested, among other things, by word order, as the incorporation of the relative pronoun into the verbal forms (*juo sapīt > jusapin) suggests an original word order *paņem pavadu zirgu juo sapīt, where the second noun, before being reinterpreted as an object in the relative clause, must have been in adnominal position, and must therefore have been in the dative rather than in the accusative. 113