Lithuanian “būti” with the infinitive as a modal expression and its Latvian counterparts

ACTA LINGUISTICA LITHUANICA XLIV (2001), 71–87 Литовське būti з інфінітивом як модальний вираз та його латиські відповідники AXEL HOLVOET Інститут литовської мови, Вільнюс У балтійських мовах бути + інфінітив нині вживається як модальна конструкція, що виражає необхідність. Вона розвинулася з екзистенційної конструкції з būti, розширеної інфінітивом мети (namas yra statyti ‘є будинок, який треба збудувати’ → ‘будинок можна/слід збудувати’). Ця конструкція, спочатку нечітка щодо розрізнення можливості й необхідності, згодом спеціалізувалася на вираженні необхідності. Початковий називний відмінок при būti був переосмислений як об’єкт і замінений знахідним. Тоді як тип, що виражає необхідність, є продуктивним і в литовській, і в латиській мові, лише литовська зберегла початкову конструкцію з називним відмінком як вираз можливості (man namai matyti ‘я можу бачити будинок’). У літературі іноді наводять латиські відповідники цієї конструкції, але вони становлять інший синтаксичний тип, який є новацією латиської мови: його характеризує називний відмінок замість початкового давального для агенса/модального суб’єкта, а також інший статус заперечення: zirgam vezumu nepavilkt → zirgs vezumu ne pavilkt. 1. КОНСТРУКЦІЯ būti + ІНФІНІТИВ У НАУКОВІЙ ЛІТЕРАТУРІ Уживання балтійського būti і слов’янського byti з інфінітивом для вираження можливості або необхідності добре відоме. У граматиках, а також у монографіях з історичного й синхронного синтаксису його іноді називають так, як це зроблено тут (тобто конструкцією з дієсловом «бути»); наприклад, Miklosich (1926: 859) пише: ‘das subjectlose verbum substantivum bezeichnet in verbindung mit einem infinitiv die notwendigkeit oder möglichkeit und negativ die physische oder moralische unmöglichkeit einer handlung’. Подібний опис можна знайти у Brugmann (1916: 923–926). В інших випадках відсутність явно вираженого дієслова в теперішньому часі (estb, yra, ir тощо) спонукає авторів, які розглядають цей тип, називати його предикативним інфінітивом (щодо латиської мови див. Endzelin 1951: 991; щодо литовської — Ulvydas, ред., 1976: 323)1. Якщо поряд із конструкцією 1 У деяких працях (переважно російських) базову структурну тотожність конструкцій із явно вираженими формами дієслова «бути» та без них не ігнорують, але обидві описують як різновиди «незалежного інфінітива» (пор. Borkovskij, ред., 1978: 278–283). Такий підхід, очевидно, ґрунтується на припущенні, що форми минулого й майбутнього часу дієслова byti, ужиті з інфінітивом, не є самостійним дієсловом, а лише показниками часу. 72 | AXEL HOLVOET кція без явно вираженого теперішнього часу дієслова «бути» має відповідну конструкцію з явно вираженою часовою формою (скажімо, литовське Man buvo eiti ‘я мав піти/мав був піти’ поряд із Man važiuoti ‘я мушу/маю їхати’), тоді очевидно, що перша конструкція містить нульову реалізацію форми третьої особи теперішнього часу дієслова «бути» (така нульова реалізація добре відома в обох живих балтійських мовах, а також у кількох слов’янських мовах), і що маємо справу з різновидами однієї конструкції, а не з двома різними конструкціями. Однак не всі часові форми вживаються з однаковою регулярністю (наприклад, конструкція може фактично обмежуватися теперішнім часом, тобто різновидом без явно вираженої форми «бути»); крім того, можуть виникати додаткові функціональні відмінності, які здатні затушувати фундаментальну тотожність конструкцій, що містять певну форму дієслова «бути», і тих, що її не містять2. Щодо литовської мови, і Palionis (1972), і Ambrazas (1995) доходять висновку, що немає підстав розмежовувати ці два типи. Інакше кажучи, man važiuoti слід структурно інтерпретувати як man (yra) važiuoti (для давньоруської мови на це вже вказував Potebnja 1958: 394). Ще однією причиною, чому окремі різновиди розглянутого тут типу іноді виокремлюють як самостійні конструкції, є те, що в них трапляються додатки в різних відмінкових формах. У литовській мові (як реліктове явище — у латиській) та в деяких слов’янських діалектах знаходимо підмет у називному відмінку поряд із додатком у знахідному відмінку при інфінітиві: мені будинки будувати поряд із мені будинки будувати «я маю збудувати будинок / мав би збудувати будинок» (приклади, використані для представлення цих моделей, наведено за Ambrazas 1995). Якщо називний відмінок тлумачити як підмет, а знахідний — як додаток (що певною мірою правильно, але означає розгляд явищ із різних етапів розвитку мови на одному рівні, оскільки тут відбувається повторний аналіз первісного підмета як додатка, див. нижче), то неможливо однаково пояснити обидва типи. Це спонукало Fraenkel (1928: 118–119) стверджувати, що інфінітив прийти та як бути, так прийти є підметом бути, тоді як у їм буде радісна година до Бога йти інфінітив виражає присудок, підметом якого є година (Fraenkel 1928: 14; обидва приклади з Вольфенбюттельського постилу, без точного зазначення місця). Інтерпретація інфінітива як підмета при būti (запропонована Fraenkel для kaip bua iam ataiti) не може бути точним описом найдавнішого етапу розглядуваної тут конструкції, оскільки балтійський і слов’янський інфінітив первісно був давальним відмінком віддієслівного іменника на -ti-, а його початкове вживання обмежувалося тим, що нині називають інфінітивом мети. Реконструюючи найдавніші етапи балтійських інфінітивних конструкцій, слід завжди зважати на порівняно недавнє походження інфінітива як дієслівної форми та на спектр можливих синтаксичних функцій, які інфінітив спочатку міг виконувати завдяки своїй морфологічній природі, тобто як давальний відмінок віддієслівного іменника. Там, де інфінітив функціонує як підмет у значенні заповнення позиції підмета в називному відмінку (як у Turėti daug dėdžių [...] nemažą garbės ir malonumo ‘мати багато дядьків [...] — неабияка честь і приємність’ — Vaižgantas, цит. за Ulvydas, ред., 1976: 292), такий стан речей є порівняно недавнім розвитком. Ambrazas (1995) distinguishes, within the syntactic type under consideration here, two subtypes: (man) yra / Ø / buvo / bus namai matyti and (man) yra / Ø / buvo / bus namai 2 Як приклад можна навести функціональне розрізнення між конструкціями з нульовою формою дієслова «бути» (формами теперішнього часу) та конструкціями з формою майбутнього часу būs у латиській мові (див. нижче). ЛИТОВСЬКЕ b6bti З ІНФІНІТИВОМ 73 statyti. Беручи до уваги походження балтійського інфінітива, він аналізує конструкцію (man) yra / / buvo / bus namai matyti як розширений різновид конструкції з повнозначним дієсловом і підметом у називному відмінку. Згодом підмет у називному відмінку зазнав переаналізу й почав функціонувати як додаток до інфінітива. Це одне з джерел характерного для балтійських інфінітивних конструкцій додатка в називному відмінку. Заміна додатка в називному відмінку додатком у знахідному відмінку породила новіший різновид (man) yra / / buvo / bus namus statyti. Поряд із наведеними вище моделями з перехідним дієсловом Амбразас розглядає модель із неперехідними дієсловами: (man) yra / / buvo / bus eiti. Ця модель, безсумнівно, має пізніше походження і, очевидно, розвинулася на основі перехідної моделі після того, як відбувся переаналіз. Пояснення Амбразаса цього процесу як випадку переаналізу (що загалом відображає пояснення Бругмана 1916: 925) є переконливим, хоча пропонувалися й альтернативні пояснення: Тімберлейк (1974) пояснює додаток у називному відмінку як ареальну конвергенцію, що поєднує фінську, балтійську та північноросійську мови. Як зазначив Амбразас, ці два пояснення не обов’язково суперечать одне одному. Реконструкція Амбразаса є найправдоподібнішим поясненням цього вираження необхідності, адже конструкція з дієсловом «бути», поєднаним з інфінітивом мети або з іншою рівнозначною конструкцією, що виражає мету, є поширеним засобом вираження можливості та/або необхідності; пор. англійське what is to be done, німецьке die Frage ist nicht zu lf6sen тощо. Можна припустити, що такі конструкції виникають як екзистенційні, а згодом переосмислюються як модальні; тобто первісною моделлю є yra namai statyti / matyti, що означало б приблизно «є будинок, який треба побачити/збудувати». Інакше кажучи, namai спочатку було підметом екзистенційної конструкції. Тому гіпотеза Тімберлейка потрібна не стільки для пояснення походження вживання називного відмінка, скільки для пояснення збереження називного відмінка після переосмислення конструкції як модального виразу, тобто його збереження на етапі, коли підмет у називному відмінку вже став додатком у називному відмінку. Саме таку роль Амбразас (1997: 99) приписує фінському субстрату/адстрату. 2. ПРОБЛЕМА бути ЯК МОДАЛЬНОГО ДІЄСЛОВА Хоча зміна статусу називного відмінка в namai yra statyti (тобто його переаналіз як додатка в називному відмінку та подальша заміна додатком у знахідному відмінку) є зрозумілою, у літературі досі не приділяли уваги змінам статусу дієслова «бути». Спочатку це було повнозначне дієслово, що виражало екзистенційний предикат. До переаналізу підмета в називному відмінку як додатка мав бути певний період, коли первісна синтаксична структура речення зберігалася, але в семантичній структурі вже відбувся зсув: уся конструкція набула значення вираження можливості або необхідності. Подібну ситуацію можна спостерігати в інших конструкціях, які набули або набувають модального значення. Так, наприклад, у балтійських і слов’янських конструкціях, де до імпліцитного підмета екзистенційної конструкції приєднано інфінітивне підрядне означальне речення, розвинулося модальне значення (відсутності необхідності). Литовське n1ra ko skaityti, латвійське nav ko las2t означає «немає чого читати», а також «немає сенсу читати (щось або якийсь конкретний текст)». 74 | AXEL HOLVOET Останнє прочитання веде до вживання цієї конструкції в модальній функції; у такому разі відносний займенник втрачає свій граматичний зв’язок із додатком інфінітива skaiytyti, lasīt, і інфінітив може мати власний додаток: Nēra ko skaiytyti tokių knygų, Nav ko lasīt tādas grāmatas3. Введення додатка (відмінного від відносного займенника) при інфінітиві є прикладом актуалізації, що настає внаслідок модального переосмислення конструкції. Ті випадки, коли нового додатка не вводять, хоча інфінітив є перехідним (частково внаслідок еліпсису, наприклад, nėra ko skaiytyti «немає чого читати» або «немає сенсу читати [це]», тобто щойно згадану книжку), тепер синтаксично двозначні; однак очевидно, що мав існувати проміжний етап до синтаксичних змін, коли відбувся лише зсув значення. Подібну ситуацію можна реконструювати для namai statyti «є будинок, який треба збудувати», «будинок слід збудувати». Це нове модальне значення, своєю чергою, спричинило синтаксичний переаналіз: yra почало функціонувати як засіб вираження модальності, тобто як модальний предикат, аргумент якого виражався вкладеною структурою [namai statyti]; це, своєю чергою, призвело до переаналізу namai як додатка в називному відмінку та до його подальшої заміни формою знахідного відмінка. Цей процес цілком паралельний процесу, що стосується дієслова turėti «мати». Можна припустити, що конструкція turiu duonos valgyti спочатку також містила давальний відмінок мети: «у мене є хліб, щоб їсти» → «я мушу їсти хліб». Насправді первісне значення (що передбачає членування [(turiu duonos) valgyti])) і досі співіснує з новим ([turiu [duonos valgyti]]). Нині значення модального дієслова («мусити, бути зобов’язаним, слід») приписують turėti як окреме значення поряд із його основним посесивним значенням; з огляду на базову семантичну подібність «habeo» і «mihi est» (які слід описувати як синтаксичні конверси, як наголошував Бенвеніст 1966), подібне модальне значення можна було б приписати й дієслову «бути». Тлумачення būti як модального дієслова, звісно, потребує подальшого пояснення. Дієслово turėti відповідає нашим уявленням про модальні дієслова, оскільки виявляє деякі риси, характерні для того, що в генеративній граматиці називають компонентом AUX: воно ніби стоїть осторонь синтаксичної структури речення й не впливає на неї. У цьому сенсі воно подібне до показника часу й способу, які також нерідко виражаються допоміжними дієсловами. Отже, тут можна говорити про модальне допоміжне дієслово. Очевидно, випадок būti інший, оскільки воно, схоже, впливає на синтаксичну структуру. Однак вимоги та конвенції, пов’язані з генеративним способом опису, тут не мають значення. Модальне дієслово типово репрезентує модальний предикат з одним пропозиційним аргументом, синтаксичним відображенням якого є вкладене речення. Тут я припускатиму, що такий предикат може впливати на призначення відмінкових форм. Варто зазначити, що це припущення необхідне для пояснення синтаксичних властивостей латвійського дебітива: це форма, функція якої є суто модальною, тобто вона виражає модальний предикат. Однак вона змінює призначення відмінкових форм. Система модальних предикатів (на відміну від модальності речення) ґрунтується на центральних значеннях необхідності й можливості. Власне модальні дієслова зазвичай спеціалізуються на 3Пор. також російське нечего читать такие книги, де заперечне повнозначне дієслово нет злилося з відносним займенником у те, що нині в цьому конкретному вживанні вважають предикативним виразом зі значенням «немає сенсу (щось робити)». LITHUANIAN būti WITH THE INFINITIVE 75 значень необхідності або можливості. Ці два модальні значення, звісно, взаємопов’язані кількома способами через дію заперечення. Зокрема, слід відзначити такі еквівалентності: ‘□¬p’ = ‘¬◇p’ (‘необхідно, щоб не¬p’ = ‘неможливо, щоб p’) ‘¬□¬p’ = ‘◇p’ (‘необов’язково, щоб не¬p’ = ‘можливо, що p’) Хоча в мовах зазвичай спостерігаються різноманітні формальні обмеження щодо введення заперечення в конструкції з модальними дієсловами, у принципі заперечення можна додати або до модального дієслова (ЗОВНІШНЄ ЗАПЕРЕЧЕННЯ), або до інфінітива (ВНУТРІШНЄ ЗАПЕРЕЧЕННЯ), як це показано в наведених нижче литовських прикладах: jis negali ateiti (‘¬◇p’) ‘йому неможливо прийти’ ‘/неможливо, що він прийде’ jis gali neateiti (‘◇¬p’) ‘йому можливо не прийти’ ‘/можливо, що він не прийде’ jis negali neateiti (‘¬◇¬p’) ‘йому неможливо не прийти’ ‘/неможливо, що він не прийде’ Однак у виразах необхідності заперечення часто може інтерналізуватися, тобто формально приєднуватися до модального дієслова, тоді як семантично його тлумачать як таке, що стосується інфінітива. Наприклад, структурне значення jis neturi ateiti — ‘¬□¬p’, тобто ‘йому не обов’язково приходити’ = ‘йому не потрібно приходити’, але воно може також означати ‘□¬p’, тобто ‘йому необхідно не приходити’, ‘йому не слід приходити’. Окрім коротко схарактеризованих тут модальних дієслів, можна відзначити низку альтернативних засобів вираження необхідності й можливості. Наприклад, у латині значення необхідності часто виражається конструкцією з предикативним герундієм: Karthago delenda est ‘Карфаген має бути зруйнований’. Структурним і функціональним відповідником латинської конструкції з предикативним герундієм є латиська конструкція з пасивним дієприкметником теперішнього часу: Siens ir pļaujams ‘сіно треба косити’. Латиська конструкція цікава тим, що може слугувати прикладом виразу, значення якого коливається між необхідністю й можливістю. Дієприкметник або, точніше (оскільки суто дієприкметникове вживання цієї форми трапляється рідко), дієприкметниковий прикметник на -ms позначає загальну схильність об’єкта зазнавати певного типу дії, але точне тлумачення цієї схильності як можливості (‘який можна косити’) або необхідності (‘який треба косити’) залежить від контексту. Ця невизначеність зберігається в тих випадках, коли дієприкметниковий прикметник уживається в копулярній конструкції, і Siens ir pļaujams також може мати обидва значення — можливості й необхідності. У конструкціях із дієсловом ‘бути’ та інфінітивом мети подібна модальна невизначеність засвідчена в кількох мовах; пор. німецьке Die Frage ist zu lösen ‘Проблему можна розв’язати’ або ‘Проблему треба розв’язати’. Спеціалізація таких конструкцій як засобів вираження необхідності, ймовірно, пов’язана з їхньою дедалі більшою граматикалізацією. Імовірно, саме так слід пояснювати спеціалізацію латинської конструкції з предикативним герундієм як засобу вираження необхідності. Латиська конструкція з пасивним дієприкметником теперішнього часу 76 | AXEL HOLVOET здається, проходить подібний процес. У тих випадках, коли конструкція з пасивним дієприкметником є копулярною, її значення також коливається між можливістю й необхідністю, але коли вона перестає бути копулярною і починає функціонувати як власне МОДАЛЬНА КОНСТРУКЦІЯ, зберігається лише прочитання необхідності. Так буває, коли конструкція такого типу утворена від неперехідного дієслова, тож називного суб’єкта немає, а тому конструкцію вже не можна тлумачити як копулярну: Ikviens jau zināja, kurā baznīcā viņam ejams (P. Rozītis) ‘Але кожен із них знав, до якої церкви йому належало піти’. Можна знайти й інші приклади модальних конструкцій, які спочатку мають невизначене значення між необхідністю й можливістю, а згодом зазнають спеціалізації4. Конструкції, що розглядаються в цій статті, належать до таких. 3. ДВА ЕТАПИ ГРАМАТИКАЛІЗАЦІЇ būti + ІНФІНІТИВА ЯК МОДАЛЬНОЇ КОНСТРУКЦІЇ Балтійські конструкції з būti та інфінітивом, схоже, підтверджують уявлення про первісно недиференційовану конструкцію, здатну до двоякого модального тлумачення (можливість або необхідність), що розвивається в напрямку модально однозначної конструкції, яка виражає лише необхідність. Випадки значення можливості слід тлумачити як залишкові й непродуктивні. Почну виклад із латиської мови, де конструкції, що розглядаються тут, трапляються частіше, ніж у литовській (хоча вони також виявляють сліди деяких нових, специфічно латиських змін, які розглядатимуться нижче). У литовській мові конструкції з явними формами būti тепер є винятковими; вони добре засвідчені у творах Бреткунаса (пор. Palionis 1972: 125–126). У латиській академічній граматиці (1959: 622) стверджується, що «споріднені значення» неминучості й неможливості виражаються предикативним інфінітивом. Наводяться такі приклади: (1) Ātrāk par nākamo pavasari... naudu neredzēt. «До наступної весни на гроші годі й сподіватися». (2) Jums manu ilgu mūžam nesaprast. (Rainis) «Ви ніколи не зрозумієте моєї туги». Очевидно, що тут ми маємо справу не з двома спорідненими, але окремими конструкціями, як, здається, припускає формулювання Академічної граматики. Звісно, можливі два різні формулювання, оскільки неможливість p можна також сформулювати як неминучість ¬p. Якщо тепер припустити, що наведені тут конструкції є прикладами būt з інфінітивом, а не незалежних предикативних інфінітивів, тоді наявність заперечення при інфінітиві свідчить про те, що йдеться про внутрішнє заперечення, і що «¬◊p» («неможливо, щоб p») виражається як «□¬p» («необхідно, щоб не¬p»), і Звісно, це не означає, що такі модально нечіткі конструкції неодмінно мають зазнати такої спеціалізації або що вони неодмінно мають розвинутися у вирази необхідності, а не можливості. Наприклад, німецький «модальний інфінітив» (ist zu lösen) не виявляє ознак еволюції в жодному напрямку: він, схоже, є цілком стабільним виразом як можливості, так і необхідності (пор. Van der Auwera & Plungian 1998: 100–103). LITHUANIAN būti WITH THE INFINITIVE | 77 Отже, значення дієслова būti у конструкції [BŪT] + NEG-INF — це необхідність, а не можливість. Отже, (1) і (2) репрезентують ту саму конструкцію, що виражає необхідність, що й (3): (3) Ai vecais bāleliņ, Tev manam tēvam būt, Tev manim zirgu pirkt, Tev atvest līgaviņu. «Ой, мій старший братику, ти маєш бути мені за батька, ти маєш купити мені коня й привести [мені] наречену» (BW 13796) Коли заперечення додається до модального дієслова būt, теоретично можна очікувати два значення: «¬□p» або, у разі послабленого чи внутрішнього заперечення, «□¬p». Насправді в засвідчених випадках, коли дієслово виражене явно, трапляється лише останнє значення: (4) Nevienam svēšam nebīj redzēt, ka Slaucēja madāma ēda [...] (Р. Блауманіс) «Жоден чужинець не мав бачити, як їла пані Слаучея [...].» (5) Tev nebūs raudāt, mīļā dvēsele... (Райніс, цит. за Bergmane e.a., 1959: 623) «Ти не повинен/не повинна плакати, моя люба душе». Формальне приєднання заперечення до інфінітива (*tev būs neraudāt), схоже, не засвідчене й очевидно є зайвим, оскільки відповідне значення виражається конструкцією з послабленням заперечення (tev nebūs raudāt). З іншого боку, остання конструкція не має відповідника в теперішньому часі: конструкції *Tev nav raudāt «тобі не слід плакати» немає. У значенні, якого ми очікували б від такої конструкції (з урахуванням послаблення заперечення), завжди вживається майбутній час дієслова būt. Очевидно, тут у заперечних конструкціях відбулася спеціалізація часових форм. Уживання майбутньої форми būs у конструкціях на зразок Tev nebūs zagt «Не кради» семантично не мотивоване, оскільки в узагальненому висловленні деонтичної необхідності ця модальність зазвичай не розглядається як така, що виникає в майбутньому, не охоплюючи момент мовлення; майбутній час модального дієслова зазвичай уживається лише у випадку динамічної модальності (пор. Тобі не слід красти vs Тобі доведеться красти). Очевидно, заперечна форма майбутнього часу витіснила заперечну форму теперішнього часу в деонтичному значенні. У теперішньому часі можливе лише внутрішнє заперечення. Очевидно, цей розподіл деонтичних і динамічних значень поширився із заперечних конструкцій на стверджувальні, тож Tev būs strādāt «Ти маєш працювати» тепер також спеціалізоване на деонтичному значенні5. У литовській мові, схоже, спостерігається така сама модель із запереченням. Заперечення можна додати до būti як модального дієслова; значення є деонтичним і отримує інтерпретацію «□¬p» (із послабленням заперечення). У сучасній литовській мові ця конструкція вже не є продуктивною. У наведеному нижче прикладі nebuvo означає «не слід було»: (6) Kaip nuseidau nuo žirgelio, nebuvo vadinti, kaip įėjau į seklyčią, nebuvo sodinti. (Ambrazas 1995: 94) 5 У старіших латиських граматиках būs з інфінітивом іноді описується як майбутній імператив; пор. Andronov (1999: 161–163). 78 | AXEL HOLVOET «Коли я зліз із коня, не слід було запрошувати мене увійти; коли я зайшов до вашого дому, не слід було пропонувати мені сісти». Якщо заперечення є внутрішнім, значення є динамічним, а «□¬p» використовується для вираження неможливості («¬◇p»). Тоді заперечення додається до інфінітива, а дієслово «бути» не має поверхневої реалізації: отже, варіювання часу неможливе. У литовській граматиці ця конструкція описується як конструкція з предикативним інфінітивом (пор. Ulvydas, ed., 1976: 323): (7) Seserys atšoko: jo (žalčio) nebįsvaryt! (Salomeja Nėris, цит. за Ulvydas, ed., 1976: 323) «Сестри відсахнулися: змія вже не прогнати». (8) Arkliui nepavykti vežimo. «Кінь не може тягнути воза». Значення неможливості, звісно, можливе лише тоді, коли заперечення є запереченням дієслівної групи, а не тоді, коли його сфера дії взагалі не охоплює дієслівну групу. Наприклад, у (9) заперечення є внутрішнім у тому сенсі, що воно не належить до модального дієслова (невираженого дієслова būti), але в його сферу дії входить лише прислівник visuomet, а не дієслово: (9) Ne visuomet gi ir mums jungą vilkti. (A. Vienuolis, цит. за Ulvydas, ed., 1976: 616) «Та й нам не завжди доведеться тягнути ярмо». Хоча значення неможливості можна вивести зі значення необхідності описаним вище способом, значення можливості, очевидно, так не вивести. Тому модальне дієслово būti(i) «мусити» не може входити до конструкцій типу namai matyti, інакше цьому дієслову слід приписати й інше значення, а саме можливість. Але, імовірно, підстав для цього немає. Тип namai matyti має як синтаксичні, так і семантичні особливості: найважливіша з них — послідовне збереження називного відмінка (Ambrazas 1995: 90). Оскільки називний відмінок репрезентує давніший етап розвитку розглядуваних тут конструкцій, видається цілком обґрунтованим припустити, що модальне значення цієї конструкції також відображає давніший етап її граматикалізації як модального виразу. Нечітке розмежування можливості й необхідності нечасто трапляється у спеціалізованих лексичних засобах вираження модальності, тобто в модальних дієсловах. Проте воно, схоже, властиве різним конструкціям на початковому етапі їхньої граматикалізації в модальній функції. Вище зазначалося, що тип yra namai matyti / statyti, імовірно, виник як екзистенційна конструкція: «Є будинок для будування/оглядання». Поки конструкція зберігала екзистенційний характер, її модальне значення також залишалося неоднозначним: yra namai statyti могло означати «є будинок, який треба збудувати», тоді як yra namai matyti водночас могло тлумачитися як «є будинок, який можна побачити», тобто «будинок можна побачити». На пізнішому етапі, коли переважило модальне значення й namai statyti почали тлумачити як вбудовану інфінітивну підрядну частину (з додатком у називному відмінку), цю неоднозначність було усунуто на користь значення необхідності. Як паралель можна навести латиські конструкції з пасивом теперішнього часу LITHUANIAN būti WITH THE INFINITIVE 79 згадані вище дієприкметники: у своїй первісній формі (як копулярні конструкції) вони є неоднозначними щодо можливості й необхідності, але на більш просунутому етапі граматикалізації спеціалізуються на значенні необхідності. Тип namai matyti, таким чином, є реліктовим, і цей факт відображається також у лексичних обмеженнях, яким він підлягає: нині цей тип, схоже, обмежений невеликою групою дієслів чуттєвого сприйняття6. For Latvian, Endzelin (1951: 992) cites one example that can be compared to the Lithuanian type namai matyti: (10) pazīt man(i) brāļu māsas: pilni pirksti gredzentiņu BW 6259, 4 «Я можу впізнати сестер моїх родичів: їхні пальці повні перснів». Цей тип, як і відповідна литовська конструкція, є пережитком з функційного погляду: первісне значення можливості зберігається в одного (або, можливо, кількох) дієслів, що виражають чуттєве сприйняття або пізнання. У латиській мові ця конструкція повністю зникла з сучасної мови, тоді як її литовський відповідник, хоч і зазнав нині лексичних обмежень, усе ще цілком живий. Синтаксично латиська конструкція була уподібнена до продуктивного типу, що виражає необхідність, а називний відмінок замінено знахідним; цього не видно в (10), але це виявляють інші варіанти BW 6259 (наприклад, pazīt bija kunga riju «можна було впізнати панський тік»; pazīt man brāļa māsu «я можу впізнати сестру мого родича»), а також інші контексти (pazīt bija pora egli melnajām skujinām «можна було впізнати ялину, що росла на болотистому ґрунті, за її чорними голками»). Такого уподібнення не відбулося в литовській мові, де в реліктовому типі, що виражає можливість, зберігається називний відмінок. 4. ОСОБЛИВІ РОЗВИТКИ В ЛАТИСЬКІЙ МОВІ Наведений вище приклад (10) є точним відповідником реліктового литовського типу, що виражає можливість. Однак Мюленбах (Endzelin & Mühlenbach 1928: 194) і Endzelin (1951: 992) наводять цілу низку прикладів, які нібито відповідають типу namai matyti. Серед них лише (10) є стверджувальним і його можна правдоподібно інтерпретувати як вираження можливості. Решта прикладів — усі заперечні, тож немає підстав відрізняти їх від конструкцій на кшталт (1–2), які насправді виражають значення необхідності. Їх згадано разом із уживанням pazīt у (10), оскільки вони також містять дієслова сприйняття. Однак при докладнішому розгляді латиські конструкції, 6 У слов’янських мовах також можна знайти певні сліди обмеження вживання byti + інфінітив як виразу можливості дієсловами чуттєвого сприйняття. Щодо давньоруської мови див. Borkovskij, ed. (1978: 280). У польській мові первісні інфінітиви widać «можна побачити», słychać «можна почути», czuć «можна відчути запах», znać «можна помітити» досі вживаються з być «бути» (яке опускається в теперішньому часі), як у widać było «можна було побачити» тощо. У них первісний називний відмінок замінено знахідним, наприклад, słychać muzykę «музику чути, можна почути». Однак синхронно їх уже не вважають інфінітивами, частково тому, що дієслова, від яких вони походять (widać, słychać), вийшли з ужитку. У сучасній граматиці польської мови widać і słychać описують як незмінювані дієслова, що вживають być як допоміжне дієслово часу й способу. 80 | AXEL HOLVOET або принаймні частина з них, видаються іншими за своєю природою. Поверхову подібність до (10) спостерігаємо в: (11) ķēniņa dēla ne redzēt, ne dzirdēt «Принца ніде не видно й не чути». (12) no tās reizes vilku ne redzēt, ne dzirdēt «Відтоді вовка не було ні видно, ні чути». (13) sauli nekur manīt «Сонця ніде не видно». (14) uzsviedis tik augsti, ka gandrīz ne saredzēt «Він підкинув це так високо, що його ледве було видно». Порівняно з (1, 2) і (10) ці конструкції мають вельми своєрідну природу. Вражає те, що в (11–12) і (14) перед дієсловом немає префіксованого заперечення. У (13) ми очікували б nemanīt, а не manīt (пор. es viņu nekur nemanīja), а замість ne saredzēt ([neˈsaredzēt]) у (14) очікували б nesaredzēt ([ˈnesaredzēt]). Заперечення стосується всього речення, а тому має бути проклітикою⁷ і приєднуватися префіксом до дієслова, як у випадку з neredzēt у (1) та nesaprast у (2). Це не єдина нерегулярність. Найбільше спантеличує вживання відмінкових форм. У (10) підмет стоїть у давальному відмінку, як і в (1) та (2). Однак є конструкції, де вжито називний відмінок, який семантично функціонує не як об’єкт інфінітива (як у литовській конструкції jau namai matyti), а як його агенс. Наведу відповідні приклади з Endzelin (1951: 992): (15) zirgs tādu vezumu neparko pavilkt «Немає жодної змоги, щоб кінь зрушив із місця такий віз». (16) ķēniņa dēli... tuvumā ne rādīties «Не може бути й мови про те, щоб принци з’явилися десь поблизу цього місця». Якщо (11–14) структурно еквівалентні литовській конструкції jau namai matyti, у якій агенс, якщо його виражено явно, може стояти лише в давальному відмінку (man bus namai statyti), то й агенс при інфінітиві, як очікується, має виражатися давальним відмінком. Якщо це так, тип (15–16) слід відмежувати від типу, представленого в (11–14). Але чи справді ми маємо підстави розділяти ці дві групи конструкцій у латиській мові? Зауважмо, що трапляються випадки, коли явний підмет-агенс у називному відмінку відсутній, але прикладки до «нульового підмета» все одно стоять у називному відмінку: (17) була така лазня, де пізно ввечері й подумати не можна було самому з’явитися «Була така лазня, куди пізно ввечері й подумати було страшно йти самому». 7 Тут, як і в багатьох інших випадках, проклітика не означає, що слово ненаголошене. Латиське реченнєве заперечення утворює акцентну одиницю разом із дієсловом, а оскільки наголос у межах акцентної одиниці зазвичай падає на перший склад, насправді наголошеним є саме заперечення. LITHUANIAN būti WITH THE INFINITIVE 81 Називний відмінок viens pats (замість vienam pašam) чітко вказує на те, що маємо справу з НУЛЬОВИМ ПІДМЕТОМ У НАЗИВНОМУ ВІДМІНКУ: якби він був виражений явно, то стояв би в називному відмінку, так само як у литовській конструкції jau namai matyti агенс, якби його було виражено, стояв би в давальному відмінку. В обох випадках нульовий підмет, очевидно, з’являється замість вираженого підмета, щоб указати на узагальненого агенса, тобто namai matyti означає «будь-хто може побачити будинок», а латиське ne domāt означає «не можна було навіть мріяти щось зробити, не можна було навіть подумати про щось». Конкретний (неузагальнений) підмет, очевидно, стояв би в називному відмінку, що дало б (18) — структуру, аналогічну до (15–16): (18) син короля... не думати самому з’являтися А повне синтаксичне представлення (17) має враховувати наявність нульового підмета, позначеного як такий, що стоїть у називному відмінку (підмет не має поверхневої реалізації, але зумовлює вживання називного, а не давального відмінка як відмінка узгодження предикативного іменного компонента): ∅nom не думати самому з’являтися тоді як для литовської конструкції можна запропонувати абстрактну модель такого типу: ∅dat namai matyti Тепер стає зрозуміло, що для (11) слід постулювати глибинну структуру, цілком відмінну від структури литовської конструкції, а саме: ∅nom сина короля ні бачити, ні чути Щоправда, серед наведених Ендзеліном прикладів із нульовим підметом лише один, а саме (17), містить синтаксичні свідчення на користь нульового підмета в називному відмінку. В інших прикладах, таких як (13) і (14), маємо лише непрямі свідчення: місце заперечення та його статус дають змогу визначити ці речення як такі, що належать до того самого типу, що й (17), а отже, і до того самого типу, що й (15), (16). Такий висновок не видається необґрунтованим, оскільки всі приклади вказують на тісний зв’язок між місцем і статусом заперечення, з одного боку, та підметом у називному відмінку — з іншого. Природу цього зв’язку буде розглянуто нижче. Питання, на яке тут слід відповісти, полягає в тому, чи пов’язані історично клаузи цього типу, цілком невідомі литовській мові (як і слов’янським мовам), із литовським типом (man) namai matyti, чи вони є цілком незалежним розвитком латиської мови. З огляду на загальну функціональну подібність спокусливо припустити, що латиський тип виник із давнішого типу, відповідного литовському, у якому агенс при інфінітиві міг виражатися давальним відмінком. Очевидно, причиною виникнення типу клаузи з підметом у називному відмінку стала повторна інтерпретація різновиду з 82 | AXEL HOLVOET узагальнений нульовий підмет: ∅dat було переаналізовано як ∅nom, після чого можна було вводити виражені підмети у називному відмінку. Цей переаналіз нульового підмета як називного (тобто нульового підмета, який займає місце підмета в називному відмінку й вимагає називного відмінка для узгодження іменної частини присудка), безперечно, пов’язаний із появою узагальнених нульових підметів однини — ознаки, характерної для латиської мови, але відсутньої в литовській. Нульові підмети в латиській мові розглянуто в Holvoet (1995), однак основні положення варто тут коротко повторити. І литовська, і латиська мови мають неозначені нульові підмети, тобто конструкції, у яких позиція підмета в називному відмінку з особовою формою дієслова залишається незаповненою, а підмет тлумачиться як неозначений, але референційний, наприклад kur (∅nom) medžius kerta, ten skiedros lekia, латис. kur (∅nom) malku cērt, skaidas lec. Однак латиська мова розрізняє два типи неозначених підметів: один із них синтаксично має форму множини8 і позначає референційний підмет (зазвичай групу людей); інший синтаксично має форму однини й позначає нереференційний (узагальнений) підмет. Такий узагальнений нульовий підмет однини часто вживається з модальним дієсловом, як-от varēt «могти, бути здатним», як показано в (19). Зверніть увагу, що з погляду узгодження нульовий підмет поводиться як підмет чоловічого роду однини в називному відмінку (пор. називний відмінок чоловічого роду однини traks). (19) Varēja traks palikt no dusmām. (A. Eglītis) «Можна було розлютитися від гніву». Можливо, нульові підмети однини такого типу поширилися й на конструкцію būt + інфінітив, утворивши структурну модель, проілюстровану в (11–14). Ще одна особливість цього процесу потребує синтаксичного пояснення: загадкове функціонування заперечення. Як видно з наведених вище прикладів, усі вони певним чином заперечні, однак тип заперечення відрізняється від того, якого можна було б очікувати на підставі таких прикладів, як (1), (2). У типі з давальними підметами (який має структурні відповідники в литовській мові) звичайне проклітичне заперечення приєднується до інфінітива (neredzēt, nesaprast). Чому маємо Zirgs tādu vezumu ne pavilkt, а не *Zirgs tādu vezumu 'nepavilkt зі проклітичним запереченням? Це заперечення подібне до емфатичної заперечної частки ne «навіть не, анітрохи не», як у прикладі Kārlēnu nevarēja vairs ne pazīt «Уже було неможливо навіть упізнати маленького Карліса». Але цю емфатичну заперечну частку ne вживають лише тоді, коли до дієслова додається звичайне (проклітичне) заперечення (neteica ne vārda «не сказав ані слова»), або до головного дієслова, якщо частку ne додано до вкладеного інфінітива (nevarēja ne pazīt «не міг навіть упізнати»). Крім того, у (13) не виявляється жодних слідів емфатичної заперечної частки. Тому функціонування заперечення в (11–14) важко пояснити, якщо не припустити, що воно приєднане до якогось абстрактного дієслова, яке не з’являється в поверхневій структурі: zirgs ne-∅ pavilkt vezumu. Коли вживається неозначений займенник або співвідносний прислівник, заперечення приєднується до нього, як у (13) і (15). Про синтаксичну множину нульового підмета свідчить форма дієприкметника у складених дієслівних формах, наприклад Mani apzagaši «Вони мене пограбували», «Мене пограбували». У більшості випадків нульові підмети однини й множини формально не розрізняються через омонімію форм 3-ї особи однини й множини, проте відмінність між обома типами нульових підметів виявляється у випадках іменного узгодження. LITHUANIAN būti WITH THE INFINITIVE | 83 Можливе пояснення може бути таким. Передусім слід зазначити, що конструкція з давальним відмінком досі існує в сучасній латиській мові. Її проілюстровано вище в (2). Її глибинну структуру можна подати так9 (зауважте, що головна частина містить модальне дієслово з нульовою реалізацією — модальне дієслово, яке ми ототожнюємо з дієсловом būt і якому приписуємо лексичне значення «бути необхідним»): У різновиді, в якому давальний відмінок було замінено називним, дієслово būt як модальне дієслово замінило інше абстрактне модальне дієслово з нульовою реалізацією, яке відрізняється від būt своїми синтаксичними властивостями: з būt модальний суб’єкт (особа, на яку покладено необхідність) стоїть у давальному відмінку; абстрактне модальне дієслово, що заступило būt, сполучається з модальним суб’єктом у називному відмінку. У цьому відношенні воно поводиться як таке модальне дієслово, як varēt «могти, бути здатним». На цьому етапі заперечення підноситься, тобто займає позицію, відведену для модального дієслова, і функціонує як зовнішнє заперечення. Це модальне дієслово слід було б глосувати як «могти, бути здатним», оскільки за зовнішнього заперечення значення неможливості вже не можна вивести зі значення необхідності. Таке піднесення потрібно припустити, адже заперечення, приписане вкладеній частині (внутрішнє заперечення), мало б мати форму, характерну для заперечення частини: тобто проклітично приєднуватися до інфінітива. Правила розташування заперечення в тих випадках, коли вживається неозначений займенник або прислівник, такі самі, як у конструкціях із вираженим модальним дієсловом (Sauli nevar nekur 9 У цьому попередньому поданні глибинної синтаксичної структури давальний підмет приписується головній частині, а підмет інфінітива вважається опущеним, оскільки він кореферентний із давальним підметом головної частини. Можна було б також віднести його до вкладеної частини й припустити, що модальний предикат має лише один пропозиційний аргумент. Обидва варіанти більшою чи меншою мірою довільні; те саме можна сказати й про інші безособові модальні дієслова, як-от vajadzēt: У Tam vajag notikt «Це має статися» можна припустити або що давальний відмінок керується дієсловом vajag (як у Man vajag naudas «Мені потрібні гроші»), або що він репрезентує підмет інфінітива. 84 | AXEL HOLVOET manīt), але, очевидно, існує правило вилучення, що усуває одне із заперечень, звідси Sauli nekur manīt замість *Sauli nekur ne manīt. Але якщо така зміна аналізу справді відбулася в типі речень, що відповідає литовському arkliui vežimo nepavilkti, то чому первісну модель (із суб’єктом у давальному відмінку) зберегли поряд із новим типом (із суб’єктом у називному відмінку)? Можливе пояснення полягає в тому, що нова конструкція не була функціонально еквівалентною старій у всіх відношеннях. Насправді Ендзелін двічі згадує конструкцію SUBJ + ne + INF, не розглядаючи питання, чи може існувати зв’язок між двома вживаннями10. Окрім конструкцій, що виражають можливість, її також згадано у зв’язку з оповідним інфінітивом (Endzelin 1951: 991). Оповідний інфінітив замінює фінітну дієслівну форму (минулий час) із суб’єктом у називному відмінку, наприклад: (20) Šis... tūlin no dūkstes ārā, zirgam mugurā un skriet nu uz mājām (folk tale) «Він вискочив із болота, скочив на коня й помчав додому». Але Ендзелін додає, що «бувають також випадки, коли у російському перекладі перед інфінітивом можна поставити дієслово хотеть» („citūr infinitīvam krievu tulkojumā var priekšā likt verbu хотеть“) (Endzelin 1951: 991), і наводить такі приклади: (21) Brencis bija tāds pamulkis, un māte neparko viņu laist (folk tale) «Бренцис був доволі недалеким хлопцем, і мати й чути не хотіла, щоб його відпустити». (22) izteic visu, kā noticis, ķēniņš gandrīz ne ticēt (folk tale) «Він розповідає все точнісінько так, як сталося, а король не хоче цьому вірити». (23) saukuši, lai nevedot..., bet jaunkungi ne dzirdēt (folk tale) «Вони кричали, що не хочуть, аби їх забирали із собою, але молоді пани й слухати не хотіли». Як бачимо, за формальними ознаками цей тип цілком тотожний типу, розглянутому вище, який, як зазначалося, виражає (не)можливість. Однак від оповідного інфінітива, проілюстрованого в (20), він відрізняється обов’язковою наявністю заперечення. Це заперечення цілком паралельне тому, яке спостерігаємо у згаданих вище конструкціях, що виражають неможливість, а саме: воно (принаймні формально) тотожне емфатичному неклітичному запереченню ne «навіть не». Спосіб, у який подано обидві конструкції — ту, що виражає волевиявлення, і ту, що виражає неможливість, — свідчить про те, що Ендзелінові неважко було визначити, з яким типом він має справу. Чи справді різниця така чітка? Чи можна поза всяким сумнівом установити, що ķēniņš ne ticēt у (22) означає «не хоче вірити», а не «не може повірити»? Імовірно, ні, адже жодних формальних відмінностей, пов’язаних із будь-яким із цих тлумачень, немає. Якщо можливі обидва тлумачення, то конструкція, очевидно, неоднозначна. В інших випадках прийнятним є лише одне тлумачення, 10 Unlike Mühlenbach (Endzelin & Mühlenbach 1928: 195), who cites the volitional type in close connection with the type allegedly expressing possibility, without suggesting a link with the narrative uses of the infinitive. LITHUANIAN būti WITH THE INFINITIVE 85 наприклад, у (23) має сенс лише «не хотіли слухати». Отже, видається, що існує одна синтаксична модель (SUBJnom + ne + INF), яка, в принципі, допускає неоднозначність між небажанням і неможливістю. Яке з двох прочитань є доречним, зазвичай можна встановити з контексту, але, ймовірно, немає формальних критеріїв, які дали б змогу їх розрізнити. Звичайно, слід поставити питання, чи немає генетичного зв’язку між волітивним типом, проілюстрованим у (21–23), і наративним типом, проілюстрованим у (20), як припускав (хоча й не стверджував прямо) Endzelin. У такому разі не було б підстав припускати повторний аналіз, запропонований вище. Тип із називним підметом розвинувся б із наративного інфінітива, добре засвідченого також в інших мовах. На наявність зв’язку між наративним інфінітивом і волітивним типом у викладі Endzelin вказує існування того, що, як видається, є перехідним типом: у наведеному нижче прикладі Endzelin (1951: 991) стверджує, що інфінітив позначає задуману, а не фактично виконану дію: (24) Skrien divas stirnas; dēli tūlīn šaut, bet stirnas lūdzās. «Пробігли дві козулі; сини вже збиралися стріляти, але козулі почали благати про пощаду». Теоретично можна уявити, як волітивне значення розвивається з наративного інфінітива, що описує «задуману дію», але тоді можна було б очікувати, що спершу сформувався стверджувальний тип, а заперечний різновид виник як подальший розвиток. Насправді волітивний тип, здається, буває лише заперечним. Заперечний наративний інфінітив важко уявити, тож зв’язок між волітивним типом і наративним інфінітивом є щонайменше проблематичним. Крім того, навіть якщо припустити, що існував волітивний тип *dēli nešaut «сини не хотіли стріляти», усе одно немає пояснення типу з нульовими підметами в називному відмінку, адже конструкції з нульовими підметами в називному відмінку, що виражають небажання, не засвідчені: засвідчено лише тип, який виражає неможливість. Тому ми змушені шукати зв’язок з іншим типом речення, який точно відповідає моделі «SUBJnom + ne + INF», а саме з типом, що виражає неможливість. Важко встановити, чи могли конструкції з наративним інфінітивом слугувати моделлю для перебудови конструкцій, які спочатку характеризувалися вживанням підмета в давальному відмінку. Якщо такий вплив був, він міг полягати у виникненні типу речення із синтаксичним нулем замість модального дієслова: zēni šaut «А тоді хлопці почали стріляти». zēni ∅ šaut «А тоді хлопці захотіли почати стріляти». Однак вважати, що тип, який виражає неможливість, також розвинувся з наративного типу, було б необґрунтовано: зрештою, між двома типами, що виражають неможливість, є тісна подібність і функціональна відповідність, а саме: (a) zirgam vezumu nepavilkt (із проклітичним запереченням) 86 | AXEL HOLVOET (b) zirgs vezumu ne pavilkt (із непроклітичною заперечною часткою) «Кінь не може тягнути воза». Отже, я припускаю, що (a) і (b) генетично пов’язані, тобто що (b) виникло з (a); у цьому процесі могли брати участь деякі інші конструкції, генетично не пов’язані з (a), — як у плані формальної будови конструкції, так і щодо її несподіваного волітивного прочитання. Тут слід зробити ще одне зауваження щодо відносної хронології. Зауважмо, що для того, аби відбувся процес заміни Ønom на Ødat, спочатку треба було звільнити синтаксичну позицію, первісно призначену для називного відмінка, що виражав об’єкт дії (як у лит. namai matyti). Інакше кажучи, заміна первісного називного відмінка, залишки якого збереглися в литовському типі man (yra) namai statyti, на знахідний (як у лит. man (yra) namus statyti) мала завершитися до введення нової іменної групи в називному відмінку. Це означає, що синтаксично на час, коли відбулася реаналіза Ødat як Ønom, не могла зберегтися конструкція типу namai matyti як окремий залишковий тип поряд із граматикалізованими виразами необхідності. Семантично, схоже, збереглися певні сліди первісної нечіткості типу, представленого лит. namai matyti, якщо pazīt у (10) виражає можливість. Як зазначалося вище, первісна конструкція з давальним відмінком збереглася поряд із новою. Ми спостерігаємо процес розщеплення синтаксичної структури на дві окремі структури, а не розвиток однієї структури в іншу. Щоб первісна конструкція збереглася, нова мала достатньо відрізнятися від неї формально й функціонально. Ці відмінності можна підсумувати так: (1) відмінкове маркування (називний на противагу давальному), (2) статус заперечення (непроклітичне), (3) семантична нечіткість (неможливість або негативна волітивність на противагу неможливості як єдиному можливому прочитанню), (4) можливо, у межах загального значення неможливості існували відмінності між кількома типами модальності, які новий тип міг виражати, а старий — ні, або навпаки; однак це питання слід дослідити окремо. 5. ВИСНОВКИ Розглянута в цій статті конструкція є спільною рисою литовської та латиської мов. Її найдавніша форма збереглася лише в литовській мові: це конструкція з підметом у називному відмінку, вживана зі зв’язковим дієсловом та інфінітивом мети: namai (yra) statyti «будинок має бути збудований». Ця конструкція була модально нечіткою між можливістю та необхідністю — риса, що часто спостерігається в модальних конструкціях на основі дієслова «бути» з інфінітивом у кількох європейських мовах. Уживання цієї конструкції для вираження можливості є синтаксичним пережитком, збереженим переважно в литовській мові та обмеженим лексично (дієсловами сприйняття, як у namai matyti «будинок можна побачити»). У подальшому розвитку цієї конструкції būti почало функціонувати як модальне дієслово, що виражає виключно необхідність, і це єдине продуктивне вживання в історичний період. Прочитання можливості більше немає; є лише прочитання неможливості, похідне від необхідності («□¬p» = «¬◇p»). Синтаксичним наслідком цього процесу стала реаналіза називного відмінка як додатка інфінітива та його заміна знахідним (хоча в литовській мові називний додаток частково зберігся). LITHUANIAN būti WITH THE INFINITIVE 87 У межах заперечних конструкцій, що виражають неможливість, у латиській мові спостерігається також особливий розвиток, не засвідчений у литовській, а саме виникнення конструкцій із підметом у називному відмінку замість підмета в давальному, наприклад, zings vezumu nepavilkt замість zirgam vezumu nepavilkt. Ця конструкція характеризується також певними особливостями функціонування заперечення. Механізм її виникнення неясний. Більшість конструкцій, наведених у літературі як відповідники литовської конструкції, що виражає можливість (namai matyti), насправді належать до цього типу й мають бути відмежовані (як новація) від литовських конструкцій, від яких вони структурно відрізняються. Це важливо зазначити у зв’язку з литовським типом namai matyti, оскільки дослідники, які спиралися щодо латиських даних на публікації Mühlenbach і Endzelin (пор., наприклад, Ambrazas 1995: 90), були введені в оману й повірили, що між литовськими та латиськими конструкціями, які виражають (не)можливість, немає принципової різниці. REFERENCES AMBRAZAS, V. 1995: Lietuvių kalbos bendraties konstrukcijų raida. Lietuvių kalbotyros klausimai 33, 74–109. AMBRAZAS, V. 1997: Lietuvių kalbos papildinio vardininko su bendratimi kilmė. Lietuvių kalbotyros klausimai 38, 93–103. ANDRONOV, A. 1999: „Vajadžibas izteiksme“ latviešu valodas gramatiskajā tradīcijā (jeb The fluctuating fortunes of the Latvian debitive). Baltu filoloģija 8, 1998, 154–177. AUWERA, J. VAN DER, PLUNGIAN, V. A. 1998: Modality’s semantic map. Linguistic Typology 2, 79–124. BENVENISTE, E. 1966: ‘Etre’ et ‘avoir’ dans leurs fonctions linguistiques. Bulletin de la Société de Linguistique de Paris LV, 1960; here cited after: Problèmes de linguistique générale, Paris: Gallimard, 187–207. BORKOVSKIJ, V. I., red. 1978: Историческая грамматика русского языка. Синтаксис. Простое предложение. Москва: Наука. BRUGMANN, K. 1916: Vergleichende Laut-, Stammbildungs- und Flexionslehre [...] der indogermanischen Sprachen. II. Lehre von den Wortformen und ihrem Gebrauch. 3/2, Strassburg: Trübner. ENDZELĪNS, J. 1951: Latviešu valodas gramatika, Rīga: Latvijas valsts izdevniecība. ENDZELĪNS, J., MÜHLENBACHS, K. 1928: Latviešu gramatika. 4. iespiedums, Rīga: Valters un Rapa. FRAENKEL, E. 1928: Syntax der litauischen Kasus, Kaunas: Valstybės spaustuvė. HOLVOET, A. 1995: Indefinite zero subjects in Latvian. Linguistica Baltica 4, 153–161. MIKLOSICH, F. 1926: Vergleichende Grammatik der slavischen Sprachen. IV. Syntax. Manuldruck der Erstausgabe von 1868–1874, Heidelberg: Carl Winter. PALIONIS, J. 1972: Über einen Typ des Infinitivsatzes im Litauischen. Baltistica, I priedas, 125–129. POTEBNJA, A. A. 1958: Из записок по русской грамматике. Том I–II. Общая редакция... В. И. Борковского, Москва: Государственное учебно-педагогическое издательство. TIMBERLAKE, A. 1974: The nominative object in Slavic, Baltic and West Finnic, München: Sagner. (Slavistische Beiträge, 82.) ULVYDAS, K. ed. 1976: Lietuvių kalbos gramatika 3. Sintaksė, Vilnius: Mokslas. Axel Holvoet Lietuvių kalbos institutas Antakalnio g. 6, 2055 Vilnius, Lietuva [email protected] Gauta 2001 05 26