Naujų darbų apžvalga

ACTA LINGUISTICA LITHUANICA XLV (2001), 207–219 ОГЛЯД НОВИХ ПРАЦЬ Огляд нових публікацій ЛИТВА Двохтисячний рік залишився в пам’яті позначеним наближенням рубежу тисячоліть, економічним застоєм, що охопив країну (а отже, і браком коштів), а також кризою організації й адміністрування науки. І все ж навіть у ці несприятливі для науки роки в Литві вийшло не так уже й мало мовознавчих видань. Здається, оглянути їх буде зручніше, умовно поділивши на три групи: нові дослідження, наукові видання старих писемних пам’яток і публікації спадщини литовського мовознавства. Монографії Нових монографічних досліджень у 2000 році з’явилося небагато, і це, мабуть, відображає сучасний стан литовського мовознавства. Найсерйознішою працею в цій галузі я вважаю монографію Саулюса Амбразаса «Розвиток словотвору іменників II. Іменникові похідні литовської мови». (Вільнюс: Інститут видавництва науки та енциклопедій, 2000, 352 с.). Цією книжкою автор послідовно продовжує свої історичні дослідження словотвору литовської мови, які веде вже близько двох десятиліть. 1993 року їх було узагальнено в першому томі монографії. У ньому розглянуто дієслівні похідні литовської мови. У вступі, вміщеному на початку тому, автор обговорив найважливіші поняття словотвору та принципи історичного словотвору литовської мови. Їх дотримано й у цьому, другому, томі, присвяченому розгляду іменникових похідних. Монографія заслуговує на увагу і, безперечно, матиме не одну ґрунтовну рецензію мовознавців, тому я обмежуся лише кількома заувагами загального характеру, занотованими на берегах під час її перегляду. Автор виокремлює сім категорій іменників, утворених від іменних основ: назви ознак, носіїв ознак, збірні назви, назви місць, назви осіб і тварин жіночої статі, назви осіб і тварин чоловічої статі та демінутиви. Ця класифікація словотвірних категорій дещо відрізняється від наведеної у вступі до згаданого першого тому (пор. I, 10): там назви за статевою відмінністю об’єднано в одну категорію, проте окремо виділено категорії назв осіб за місцем проживання та назв дітей за батьками. Цілком зрозуміло, що за вісім років праці думка автора з цього питання могла змінитися, однак ці зміни залишилися без пояснення, а нову класифікацію не обґрунтовано. У книжці після короткої передмови окремо розглянуто кожну словотвірну категорію. Єдиного плану тут немає: розгляд починається з основних словотвірних типів, а далі переходить до інших, або ж матеріал викладено за хронологічним принципом; проте центр категорії зазвичай чітко окреслено, а основні, найпродуктивніші типи кожної категорії виокремлено досить ясно. Словотвір іменників автор досліджує ґрунтовно, спираючись на багатий матеріал діалектів і найважливіших давніх литовських писемних пам’яток. Розглядаючи основні типи творення назв ознак, автор без потреби виокремлює (§ 3) засновані на середньоаукштайтському діалекті XVI–XVII 208 | ARTŪRAS JUDŽENTIS а. твори (постилію М. Дауκшаса, Новий Завіт С. Б. Хилінського, катехізис М. Пяткявічюса). Згадані автори середнього варіанта писемної мови писали мовою, підґрунтям якої були піддіалекти західноаукштайтського говору (сучасні жителі Шяуляя). Пізніше (наприклад, у примітках на с. 18, 21 тощо) автор монографії саме так їх і ідентифікує. Підсумовуючи, продуктивні похідні литовської мови з -ysta, -ystė, яких, за словами автора, багато й у західноаукштайтському наріччі XVI–XVII ст., але майже немає в латиській мові, а в прусській знайдено один похідний утвір cristionisto E 794, зроблено висновок: «Усе це дає змогу шукати центр цієї інновації в західних діалектах балтійських мов» (с. 200). Але ж західноаукштайтське наріччя є діалектом литовської мови — східнобалтійської мови, тому цей висновок видається недостатньо обґрунтованим або неточно сформульованим (також і на с. 20). Про демінутиви із суфіксами -ikas, -ikė пишуть, що вони «очевидно, найхарактерніші для діалектів західнобалтійських мов, які здавна зазнавали впливу слов’янських мов» (с. 89). Цей висновок обґрунтованіший за попередній, оскільки в текстах прусської мови похідні утворення з *-iko переважають серед усіх демінутивів, тоді як у латиській мові такі демінутиви рідкісні (с. 88). Крім прусської мови, вони досить поширені в деяких жмудських і західноаукштайтських говірках. Отже, ці говірки вважають західнобалтійськими діалектами, як і прусську мову. Найімовірніше, тут мається на увазі субстрат куршів, скальвів і надровів, однак автор ніде про це не згадує. За словами автора, словотвірна категорія назв місцевості, утворених від іменників, «цілком нова, сформована на ґрунті литовської мови» (с. 63; подібно й на с. 207). На такий погляд указують основні суфікси цієї категорії -idė/-ydė, -udė; -inis, -inė. Однак суфікси, віднесені до периферії цієї словотвірної категорії, вживаються для творення назв місцевостей і в латиській мові: пор. laukums, klājums; maiznīca, viesnīca; augstiene, priediene, можливо, навіть bagažnieks тощо. Автор нічого не згадує про співвідношення цих латиських словотвірних типів із литовськими. Чи це результат паралельного розвитку, чи витоки спільної словотвірної категорії? У книжці вміщено досить ґрунтовний німецькомовний підсумок (с. 326–345), завдяки якому вона доступніша не лише дослідникам балтійських, а й індоєвропейських мов загалом. Користуватися монографією всім їм дуже допоможуть покажчики литовських словотвірних афіксів (с. 235–240) і литовських слів (охоплено слова, розглянуті в обох томах монографії, с. 241–325). Книжку завершує список виправлень помилок, виявлених у першій частині монографії (1993) (на жаль, досить довгий). Ця монографія — справді цінна праця з балтійського мовознавства. Під назвою «Студія мовознавства» вийшла й нова книжка Зигмаса Зінкявічюса Литовські молитви (Вільнюс: Інститут видавництва науки та енциклопедій, 2000, 272 с.). Її написано на основі попередніх праць автора та інших мовознавців й істориків. Тема цікава, мало досліджена; аналіз коротких текстів молитов розкриває загальну картину розвитку литовської мови. Книжку написано жвавою, емоційною мовою, місцями — у публіцистичному стилі. Майже чверть її обсягу присвячено історичним питанням, яких у цьому огляді не торкаємося. Книжка цікава й корисна, а її основна думка про вплив німецької мови на наші найдавніші молитви переконлива. Проте читача стомлюють повтори, є й недостатньо обґрунтовані твердження. Пишучи про литовську мову XIII–XV століть, автор здебільшого спирається на дані лінгвістичного експерименту. Іноді це єдиний аргумент автора. Однак такий експеримент, хоча й цікавий і можливий як своєрідна наукова гра, не має доказової сили; його результати, мабуть, не набагато надійніші за казки, написані А. Шляйхером у середині XIX ст., реконст- NAUJŲ DARBŲ APŽVALGA 209 Дані реконструйованої індоєвропейської прамови. Текст, отриманий у такий спосіб реконструкції, не можна вважати первісною формою литовських молитов і датувати XIII–XIV ст. чи пізнішими століттями, вносячи його до «Хронологічної таблиці змін тексту молитов» (с. 200–226). У розділі «Християнізація Литви та молитви» розглянуто зміни в мові молитов, спричинені польською мовою, до їх письмової фіксації. Оскільки в цьому розділі немає жодних посилань, невідомо, на що спирається автор, стверджуючи, що розглянуті кальки виникли ще до перших рукописних записів або книжок. Тим паче, що далі в книжці, схоже, всі ті самі випадки розглядаються під час аналізу мови пізніших джерел. Не завжди достатньо враховано вплив оригіналу на перекладені литовські тексти. Наприклад, конструкцію без сполучника у Žemčiūgos teologiškos žegnonėje Вайшнора, 115b₁₈, вважають архаїзмом (с. 138), хоча і в латинському оригіналі в цьому місці сполучника немає. Проаналізувавши мову молитов Мажвідаса, З. Зінкявічюс, зокрема, доходить таких висновків: «До свого катехізису Мажвідас умістив той [варіант Символу віри], який сам знав, найімовірніше засвоєний від матері, лише дещо пристосувавши його до тексту Сеключяна» (с. 128); «ніяк не можна стверджувати, що Символ віри Мажвідас переклав із катехізису Сеключяна» (с. 127). Свої твердження автор обґрунтовує розбіжностями між катехізисами Мажвідаса та Сеключяна. Видатний дослідник мови творів Мажвідаса Chr. Stangas у дослідженні Die Sprache des litauischen Katechismus von Mažvydas, опублікованому в Осло 1929 року, зіставивши текст Мажвідаса з можливими оригіналами, дійшов такого висновку: «Mžv. da die litauische Tradition berücksichtigt hat, wo er es, ohne von seinen Vorlagen (Seklucjan 1545 und Malecki) abzuweichen, tun konnte» (с. 16). У своєму дослідженні Stangas встановив, що в деяких випадках, коли Мажвідас відходить від Сеключяна, він спирався на катехізис Малецкого. Ці випадки становлять щонайменше половину прикладів, на які (с. 127 і 128) спирається З. Зінкявічюс, тому наведені висновки недостатньо обґрунтовані. Не зазначено, звідки взято тексти, цитовані в розділі «Молитви у XVIII–XIX ст. у Малій Литві та за межами етнічних земель». Цитування оригіналів не обійшлося без помилок. Наприклад, у переписаних «їхнім тогочасним правописом» (с. 98) молитвах із катехізису Даукши слово mûłłų написано з однією ł, у слові Szwiętoĩ немає діакритичного знака над o, замість ſédi написано ſėdi, слово Szwiętą написано з малої літери, а в слові ſwiętą після ę вже немає діакритичного знака; ще кілька орфографічних випадків є спірними. У прикладах із Žemčiūgos teologiškos Симона Вайшнора (с. 138) також допущено кілька помилок: написано chrikſcʒonilchkoië, а має бути Chrikſcʒonilchkaië; крім того, кілька разів неточно вказано місце прикладів. У книжці матеріал зі старих писемних пам’яток подано кількома різними способами: в одних випадках — так, як написано в оригіналі, в інших — переписано сучасним правописом, ще в інших — відновлено відповідно до сучасної літературної мови. Далеко не завжди зрозуміло, який саме спосіб подання автор обрав у конкретному випадку. У книжці подано резюме німецькою, польською та російською мовами. Джерела наведено впереміш із літературою. Список літератури вибірковий: у ньому, наприклад, немає згаданого дослідження Ch. Stangas, спеціально присвяченого мові катехізису Мажвідаса. Користуватися книжкою допомагають додані покажчики: «Слів, форм і фраз» (с. 254–262) та «Прізвищ (особових імен)» (с. 263–267). Монографію Vido Kavaliausko Bendrinės lietuvių kalbos priesaginių veiksmažodžių kirčiavimas (Вільнюс: Algarvė, 2000, 232 с.) підготовлено на основі нещодавно захищеної докторської дисертації. Про це сам автор зазначив у передмові (с. 8), і це особливо очевидно зі вступу (с. 9–18), у якому збережено обов’язкову для дисертацій структуру: об’єкт і мета роботи, актуальність і новизна тощо. Навіть теоретичне й практичне значення роботи описано (с. 18) відповідно до цих вимог. Справді, усе можна було викласти коротше й витонченіше. Втім, таке швидке підготування тексту дисертації до друку та його публікація — цілком гідна схвалення справа і приклад для наслідування. 210 | ARTŪRAS JUDŽENTIS йніше й витонченіше оформити. Загалом таке швидке підготування тексту дисертації до друку та його публікація — цілком гідна схвалення справа і приклад для наслідування. У книжці розглядається наголос у дієсловах, утворених за допомогою дев’яти найчастотніших суфіксів (-uoti, -inti, -(i)oti, -ėti, -auti, -telėti, -inėti, -enti і -yti). Наголос похідних із кожним суфіксом пояснюється їхнім словотвором, морфонологічними, граматичними й семантичними особливостями; враховується акцентна сила суфіксів та інші чинники. Фактичний матеріал узято з третього видання Dabartinės lietuvių kalbos žodyno (1993). В окремих випадках автор користувався також двома попередніми виданнями цього словника та іншими нормативними працями з литовського наголосу, зокрема багатотомним Lietuvių kalbos žodynu. Дані уточнювалися за допомогою Atgaliniu dabartinės lietuvių kalbos žodynu. Книжку поділено на дев’ять частин відповідно до розглянутих суфіксів дієслів. Порядок суфіксів визначався їхньою продуктивністю. Такий порядок незручний: наголос похідних зі структурно близькими суфіксами -ėti, -telėti і -inėti краще було б розглянути один за одним. Кожну частину книжки, а часто й менші розділи та підрозділи починають оглядом попередніх досліджень, через що не уникнуто зайвих повторів (пор. с. 47–49 і 51). Через стислість викладу та численні посилання в таких оглядах можна заплутатися (пор. с. 26–28). Частини книжки мають висновки, які, своєю чергою, узагальнено в підсумкових висновках (с. 212–220); у них результати дослідження подано за групами відповідно до акцентних властивостей суфіксів. Книжку завершує резюме французькою мовою (с. 221–223) та список цитованої літератури (с. 224–230). Певні сумніви викликають часті зауваження автора щодо норм наголошування. Вони не підкріплені спеціальними дослідженнями: у книжці наголос дієслів сучасної літературної мови розглядається на основі даних нормативних праць (їх часто порівнюють із даними інших нормативних або теоретичних праць), а не живого мовлення. Отже, у багатьох випадках пропонується змінити норму, наведену у третьому виданні Dabartinės lietuvių kalbos žodyno, переважно на підставі аналізу даних самого словника. Чи не замкнене це коло? За такого підходу визначальними стають не факти живої мови й не основа норми в діалектах, а загальні принципи послідовності та системності. Варто звернути увагу й на інше: не все, що подано в Dabartinės lietuvių kalbos žodyne, є фактами літературної мови: там є також діалектизми й архаїзми. У книжці всі дані цього словника зазвичай розглядаються як рівноцінні, такі, що належать до однієї системи: «Тут <…> розглядається наголос усіх суфіксальних дієслів, наведених у „Словнику сучасної литовської мови“ (1993)» (с. 8). Тому висновки можуть бути неточними. Наприклад (с. 24–25), розглядається наголос двох дієслів із суфіксом -uoti – gruoduoti ir varpučiuoti. Вони є винятком із загального правила, за яким суфіксальні дієслова, утворені від іменників, мають наголос на суфіксі. Однак обидва згадані дієслова — діалектизми (на це вказує й сам автор), тому їх не слід розглядати на одному рівні з іншими відповідними похідними й включати до загальних статистичних підрахунків. Автор своєрідно розуміє порівняльний метод: мовляв, це зіставлення фактів, наведених у науковій літературі, діалектних варіантів наголошування та норм літературної мови тощо (с. 18). У книжці багато статистичних даних, досить вправно поданих у вигляді таблиць і кольорових діаграм. Мова плавна й правильна. Помічено лише кілька коректурних помилок: у реченні «DŽ₃ fiksavęs daugelio veiksmažodžių kirčiavimo gretybių» (с. 31) замість daugelio має бути daugelį, або замість gretybių — gretybes; незрозуміле речення «Tai apsunkina aiškinantis tokių veiksmažodžių priesaginio kirčiavimo priežastis» (с. 76) — можливо, тут щось пропущено? NAUJŲ DARBŲ APŽVALGA 211 Як одна з перших праць молодого науковця, книжка справляє добре враження й дає підстави сподіватися на подальші ґрунтовні та ретельні дослідження литовського наголошування. Aldona Paulauskienė. Lietuvių kalbos kultūra (Kaunas: Technologija, 2000, 256 p.). Autorė pratarmėje rašo, kad ši knyga „leidžiama ne kaip įprastas vadovėlis, o kaip populiariai parašyta monografija“ (p. 7) ir „gali būti vadinama ir originaliu socialinės lingvistikos darbu“ (p. 8). Vis dėlto knyga visų pirma skiriama studentams (p. 7), todėl šioje apžvalgoje plačiau neaptariama. Видання давніх писемних пам’яток Навіть у скрутні часи, хоч і не без перешкод, тривало видання давніх литовських писемних пам’яток. Організатор цієї роботи — Vytautas Ambrazas; його прізвище згадується і в передмовах до обох видань, що вийшли 2000 року. Першою з’явилася підготовлена Guido Michelinio книжка Твори Мартінаса Мажвідаса та їхні джерела (Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas, 2000, 731[1] p.). Титульні сторінки книжки вводять в оману: це не авторська праця, наприклад монографія про твори Мажвідаса та їхні джерела, — у ній надруковано факсиміле творів Мажвідаса та їхні оригінали. Мічеліні є упорядником або підготовником книжки та її редактором; його перу належать вступна стаття (с. 8–18), текстологічні примітки, перелік текстів Мажвідаса за першими рядками (с. 715–725), список використаних джерел (с. 726–729) і вибрана бібліографія (с. 729–730). У книжці зібрано всі твори Мажвідаса: катехізис (с. 61–139), передрукований з примірника Торунського університету; Giesme S. Ambraßejaus (с. 141–153), передрукована з примірника бібліотеки Корніка; Forma Chriksitima (с. 155–196), передрукована з примірника Торунського університету; Paraphrasis (с. 197–210), передрукована з примірника Уппсальського університету, і Gesmes Chriksčioniskas (с. 211–654), передруковані з книжки Й. Герулі 1923 року Mosvid. Die ältesten litauischen Sprachdenkmäler bis zum Jahre 1570 (Heidelberg: Winter). Крім того, наприкінці видання вміщено фотокопії листів Мажвідаса з берлінського архіву (с. 655–693). Уперше в книжці поруч із усіма литовськими текстами подано їхні джерела. Добираючи їх, упорядник спирався на попередні дослідження Chr. Stang, P. U. Dini, D. Pociūtė, J. Trilupaitienė, а за потреби перевірив і уточнив їх. Дослідження мелодики збірки пісень Мажвідаса та встановлення джерел мелодій — переважно заслуга Мічеліні. Оскільки примірник катехізису Мажвідаса з Торунського університету зовсім недавно опубліковано у факсимільному вигляді, і він досі легко доступний усім, у цьому виданні доречніше було б надрукувати інший, вільнюський примірник, публікація якого 1974 року має гіршу якість. У вступі до книжки, написаному литовською, німецькою (с. 19–31; переклала Saskia Drude) та англійською (с. 32–43; переклав Jonas Steponaitis) мовами, найбільше місця відведено збірці пісень Мажвідаса. Розглянуто її зміст і структуру, обговорено проблему упорядника, зазначено джерела текстів і походження мелодій пісень. Текст написано досить заплутано, не уникнуто повторів. Тут узагальнено статті автора, опубліковані в науковій періодиці у 1997–1999 роках, хоча є й нові твердження та висновки. У вступі коротко розглянуто й критично оцінено праці попередніх дослідників спадщини Мажвідаса. Ґрунтовне дослідження Йонаса Пальоніса «Правопис Мартінаса Мажвідаса» (с. 44–60), спеціально написане для цього видання, підвищує цінність книжки й закладає підвалини для подальших досліджень мови творів Мажвідаса. Факсиміле творів Мажвідаса надруковано в книжці за фотознімками видавництва „Baltų lankų“, використаними в його книжці 1993 року Martynas Mažvydas. Katekizmas ir kiti raštai. 212 | ARTŪRAS JUDŽENTIS У новому виданні ці фотографії дещо зменшені, тому дрібніший або пошкоджений текст (наприклад, у катехизмі та «Пісні» S. Ambraziejaus) важко читати. Факсиміле титульних сторінок у виданні, навпаки, збільшені, що також віддаляє їх від оригіналу. Оригінали перекладів упорядник подає сучасними латинськими літерами, а в інших випадках їхній правопис модернізує. Під час переписування оригіналів (принаймні польських) не вдалося уникнути помилок. Наприклад, у книзі, підготовленій S. Rospond за передруком 1948 року Druki mazurskie XVI w., під час переписування катехизму J. Sekluciano 1545 року замість zlonkov з’явилося zlonkov (с. 77); після слова Cwartha немає крапки (с. 78); замість Siodmy має бути Syodmy (с. 79); замість Dziewiąt. має бути Dziewiąte. (с. 80); замість арабської 1 має бути j (с. 81); між словами wszechmogącego і stworzyciela пропущено зворотну косу риску \ (там само); замість Trzecy має бути Trzeczy (там само); замість Syodmi. має бути Syodmy. (с. 82); замість Wierzę – wierzę (там само, двічі) переставлено місце нумерації строф молитви Oicže nasz, у третій її строфі пропущено дві зворотні косі риски (с. 83); таку саму риску пропущено між словами bożego і pod (с. 85); абзац, що починається словами To jest \ o ciele, мав починатися з нового рядка (там само); після слова Christusa не залишено пробілу (там само); замість novy має бути nowy (с. 87); замість bysciekol iek має бути bysciekolwiek (с. 89); замість Nieczyn має бути Nieczyn (с. 101). Ці помилки змушують сумніватися в точності переписування й інших поданих оригіналів — латинських і німецьких. У тих випадках, коли оригінали текстів Mažvydas або їхні факсиміле були доступні упорядникові, їхнє фототипічне відтворення лише підвищило б достовірність текстів і цінність книги. Наприклад, чому б не скористатися нагодою і не надрукувати факсиміле катехизму J. Sekluciano хорошої якості, нещодавно знайдене в бібліотеці Литовської академії наук (до речі, це той самий примірник, чиї фотокопії S. Rospond опублікував 1948 року)? У примітках під фотокопіями упорядник виправляє друкарські помилки й пояснює важкочитані місця текстів (пор. с. 68). Таких приміток небагато. Перегляд приміток до катехизму Mažvydas викликав сумніви щодо деяких виправлень і відновлень. У деяких примітках поруч із виправленим або поясненим словом у дужках наведено інші його форми: kragis у MK 184 виправлено на kraugis, а поруч дописано (= kraughis) (с. 78); так само важкочитаний випадок у MK 2510–11 пояснено як schwentagi, а поруч дописано (= schwentaghi) (с. 85); flad у MK 2118 виправлено на siad, а поруч дописано (= sėdi) (с. 81); fauweta у MK 3014 пояснено як sau weta і дописано (= wieta) (с. 90); ij ftai tima у MK 3122–23 виправлено на ijstatitima, а поруч дописано (= ijstatitima) (с. 91). Що означають форми, вписані в дужках? Можливо, це виправлення виправлень? У дослідженні, надрукованому в цій книзі, Palionis встановив, що j/j у Mažvydas позначалася не лише сімома способами, але й «розподіл графем і сполучень графем (диграфів), що її позначають, у різних виданнях був нерівномірним» (с. 49). Крім того, там само зазначено, що «у MK j частіше позначалася графемами j, g та диграфом ij». Тому виправлення schwentagi = schwentaghi і kraugis = kraughis безпідставні. Виправлення форми weta на wieta також сумнівне: літерою e «часто позначався, особливо в MK, ще й дифтонг [ie]» (с. 46). Тим паче безпідставне виправлення siad = sėdi, оскільки фонема /ė/ «у перших писемних пам’ятках Mažvydas (MK, GA) графічно не позначалася» (с. 46). У розглянутих примітках диграф Mažvydas ij також переписується як ij: наприклад, випадок у MK 283–4 передано як presiprawijges (с. 88), а не як presiprawyges. Однак у переписаному польському джерелі, надрукованому поряд із фотокопією, точно такий самий диграф ij (з тієї самої друкарні) послідовно передається літерою y (пор., наприклад, переписані слова Ktorzij, thijm, godnij тощо на тій самій сторінці). У примітках упорядника є також помилки: glauſti у MK 106 помилково виправлено на klausyti (з y); щодо випадку в MK 2513 помилково написано, що «бракує знака переносу після testament» (має бути: після NAUJŲ DARBŲ APŽVALGA 213 testamen) (с. 85); žadžius у MK 288 помилково виправлено на žodžius tus (з o замість a) (с. 88); Schwetąje у MK 454 помилково виправлено на Schwetąje (з a замість ą) (с. 105). Пояснюючи співвідношення передрукованих текстів з оригіналами, упорядник безпідставно урізноманітнив підписи під фотографіями, пор.: дослівний переклад, по суті дослівний переклад, переважно дослівний переклад, майже дослівний переклад, не цілком дослівний переклад; вільно перекладено, вільніший переклад, досить вільний переклад, частково вільний переклад, вільний переказ; вільна переробка, вільний переклад-переробка. Чи всі вони позначають різні співвідношення перекладу з його джерелами? Надрукований наприкінці книги список текстів Mažvydas за першими рядками відрізняється від подібного «Списку церковних гімнів Прусської Литви XVI–XVII ст.», укладеного Dainora Pociūtė (див. Pociūtė, D. 1995: XVI–XVII a. protestantų bažnytinės giesmės, Vilnius: Pradai, 147–178), тим, що до нього включено частини месової псалмодії, які Pociūtė не вважає самостійними гімнами; крім того, у ньому стисло охарактеризовано співвідношення оригіналу та перекладу кожного гімну. До речі, ці характеристики не цілком збігаються з відповідними примітками до факсиміле. Книгу видано коштом Державної комісії з литовської мови при Сеймі Литовської Республіки (художник Alfonsas Žvilius). Це справді цінне видання з балтістики. Воно замінює видання Martynas Mažvydas. Katekizmas ir kiti raštai (Vilnius: Baltos lankos, 1993), однак не замінює видання 1974 року Martynas Mažvydas. Pirmoji lietuviška knyga (Vilnius: Vaga). Книга, підготовлена J. Gerulis, Mažvydas. Seniausieji lietuvių kalbos paminklai iki 1570 metams (Kaunas: Švietimo ministerijos leidinys, 1922), та її гейдельберзьке видання 1923 року мають цінність першоджерела — принаймні поки не знайдено Gesmes Chriks<em>cz</em>oniskas, що зберігалися в Königsberg. Mik alojaus Daukšos 1599 metų Postilė ir jos šaltiniai. Видання підготував Jonas Palionis (Vilnius: Baltos lankos, 2000, 1331[5] p.). Видання відкривають передмови литовською (с. 7–8) і німецькою (с. 9–10) мовами, далі подано список скорочень (с. 11–12) та вступну статтю «Постилія 1599 року та її видання» (с. 13–22). За ними йдуть «Текстологічні коментарі» (с. 23–35). Із 36-ї сторінки починається паралельний факсимільний текст перекладу та його оригіналу. Радість, викликана виходом нового наукового видання постилії Daukša, швидко затьмарює прикрість через низьку якість друку. За основу цього видання Постилії взято примірник, що належав Otonas Praniauskas і зберігається в Національній бібліотеці імені Martynas Mažvydas Литви. Під час видання Постилії 1926 року цей примірник був допоміжним: із нього перефотографували лише деякі аркуші та останню сторінку «Помилок». Отже, ці два видання спираються на різні примірники перекладу. На думку Palionis, найкраще збереженим і найповнішим у Литві є примірник Simono Stanevičiaus (пор. с. 1), тож закономірно постає питання, чому саме цей примірник не став основою нового видання — можливо, якість відбитків була б кращою? Можна лише припускати, що цьому завадили підкреслення й виправлення, залишені Simonas Stanevičius у цій книзі (с. 7). Порівняння нового видання з виданням 1926 року (Daukšos Postilė. Fotografuotinis leidimas, Kaunas: Lietuvos universiteto leidinys) показує, що якість обох видань щонайбільше однакова (хоча їх розділяє три чверті століття!). Це особливо очевидно при порівнянні сторінок 279–280 і 620–621, які в обох виданнях передруковано з того самого оригіналу: з чотирьох сторінок лише перша, здається, краще відтворена в новому виданні; решта три чіткіші в книзі 1926 року. Порівняймо ще кілька місць в обох виданнях: у фразі už tą didį susimilimą io 549 у попередньому виданні видно всі носові літери, тоді як у новому — лише в слові didį; у новому виданні зовсім не видно діакритичного знака над літерою e у слові bedrinikais6₁₆; у слові kantrumas9₂₇ перша літера k уже зовсім нерозбірлива, тощо. 214 | ARTŪRAS JUDŽENTIS Дауґша, найімовірніше, перекладав постилію з другого видання Вуєка Малої католицької постилії, а остаточно редагував переклад, спираючись на її третє видання, — такого висновку дійшли, зіставивши структуру творів, їхній зміст і розбіжності між текстами (с. 17–20). На підставі цього висновку в книзі поруч із перекладом фотокопіювальним способом передруковано польський текст третього видання постилії, взятий із мікрофільму, який для Інституту литовської мови з бібліотеки Ягеллонського університету в Кракові дістав Войцех Смоцінський. На жаль, польський оригінал у цьому виданні низької якості й у багатьох місцях зовсім нечитабельний (пор. хоча б с. 133 (43), 293 (131): літери «розпливлися», без серединок, діакритичні знаки нечіткі). Зовсім незрозуміло, чому для видання не використали наявні у бібліотеці Вільнюського університету примірники оригіналу (за інформацію про них дякую Юрґісу Пакерісу): якісний, хоч і дещо дефектний другий наклад із колекції Юрґіса Лебедиса, що зберігається в читальному залі лінгвістичних студій (шифр 25 SK-15) і нині реставрується; отже, можливо, розібраний і зручний для фотографування третій наклад (шифр II 5343); а також нещодавно відреставрований четвертий наклад, що зберігається у відділі рідкісних видань (шифр II 1658)? Вони полегшили б роботу упорядника та видавництва, а якість відбитків, імовірно, була б незрівнянно кращою. Текст польського оригіналу упорядник подає, розбивши його на сторінки відповідно до литовського тексту. Такий поділ може бути лише умовним через відмінності у граматичній будові й лексиці мов або через вільніший переклад. У деяких випадках він викликає сумніви: наприклад, на стику сторінок 245 і 246 зникає вказівний займенник (найімовірніше, to). Чи не простіше було б не розбивати рядки, а подати весь останній рядок наприкінці сторінки й повторити його на початку наступної? Наприкінці вступної статті Паліоніс порушує питання про перекладача постилії. Вартий уваги такий його висновок: «читаючи текст DP і зіставляючи його з оригіналом, помічаємо, що насправді деякі його місця за певними мовними особливостями істотно відрізняються» (с. 21). У розділі «Текстологічні коментарі» упорядник указує на помітніші відмінності між перекладом Дауґші та трьома виданнями оригіналу: пропущені або додані перекладачем місця, неточності перекладу. Ці відмінності наведено послідовно за місцем у тексті, без тематичного групування. Одні з них важливі для встановлення оригіналу перекладу (його видання), інші лише відображають техніку перекладу (пор. примітки 12, 40, 54, 72, 76, 92 та деякі інші). У розділі «Errata» (с. 1304–1331) надруковано «очевидніші помилки перекладача або друку». Складаючи список виправлень, Паліоніс, як сам зазначає, спирався на виправлення Едуарда Вольтера. Від деяких виправлень відмовилися, водночас список Вольтера доповнили виправленнями помилок на сторінках 457–630, яких бракувало. У списку виправлено не лише помилки факсимільного відтворення перекладу в цьому виданні, а й помилки видання 1926 року (їх позначено зірочками). До списку не включено виправлення помилок, які сам Дауґша помітив у «Paklydimus teip pataisik». Їх також не надруковано фотокопіювальним способом, отже, у новому виданні їх зовсім немає: читач знову має шукати видання 1926 року, де згаданий список займає п’ять сторінок. До речі, у цьому списку є й цікаві діалектологічні зауваги. У списку скорочень (с. 11) впадають в око помилки: пояснення скорочень adj. і conj. не відповідають їм. Не можна не погодитися з думкою упорядника, що мову перекладу ще потрібно ґрунтовно й усебічно дослідити. Саме наукове видання перекладу закладає підвалини для таких досліджень. На жаль, розглянуте видання не виправдовує покладених на нього сподівань. Критичними виданнями старих писемних пам’яток користуються десятиліттями, тому їх слід готувати надзвичайно уважно й ретельно. Під час презентації книги і упорядник, і керівники видавництва скаржилися на брак часу й коштів, виділених Міністерством культури на видання, — можливо, ста тисяч літів. Утім, схоже, найбільше нашій видавничій галузі бракує елементарної відповідальності. NAUJŲ DARBŲ APŽVALGA | 215 Вибрані твори За оглядові роки вийшло порівняно багато наукових публікацій, присвячених спадщині нашого мовознавства. Вони ніби компенсували брак нових фундаментальних досліджень. Це вибране академіка Казиса Улвідаса Прислівники литовської мови (упорядкувала Елена Валіулюте, Вільнюс: Інститут видавництва науки та енциклопедій, 2000, XXXIII+463[1] с.) і Йонаса Казлаускаса Вибрані твори (I. Історична граматика литовської мови. Факсимільне видання. Підготував до друку Альбертас Росінас, Вільнюс: Інститут видавництва науки та енциклопедій, 2000, XXIV+414[2] с.; II. Статті, рецензії, культура мовлення… Упорядкував і підготував до друку Альбертас Росінас, Вільнюс: Інститут видавництва науки та енциклопедій, 2000, 324 с.). Спираючись на ці видання, зручно обговорити деякі загальні питання укладання й редагування таких публікацій, тому обидва розглядатимуться впереміш, за темами. Принципи укладання розглянутих видань різні. До вибраного Йонаса Казлаускаса ввійшли загалом усі наукові та науково цінні праці, а до вибраного Казиса Улвідаса — статті й студії з питань прислівників і адвербіалізації. Обраний тематичний принцип укладання останньої книги виправдовує, наприклад, передрук цілого розділу з другого тому академічної Граматики литовської мови та зовсім недавно опублікованої студії «Незмінювані частини мови в перших граматиках литовської мови». Це далеко не вся наукова спадщина Улвідаса. Окрему книгу, немов продовження цієї, склали б численні його статті з питань культури мовлення. Обидва видання об’єднує те, що в них немає нових праць, опублікованих із рукописів. Обидві книги, як і належить, починаються вступними статтями, у яких оглянуто життя і працю класиків нашого мовознавства. Вступи до книг написали їхні учні — уже відомі мовознавці й авторитети у своїх дослідницьких галузях: до книги Улвідаса — Вітаутас Амбразас і Елена Валіулюте, а до книги Казлаускаса — Алексас Ґірденіс і Альбертас Росінас. У вступних статтях не обмежуються звичайним оглядом праць Улвідаса чи Казлаускаса, а розкривають теоретичні засади їхньої наукової роботи й методику дослідження, дають короткі, але влучні оцінки їхніх праць. Наприклад, про редаговану Улвідасом Граматику литовської мови сказано: «не теорія опису граматичної будови, а послідовно досліджене розмаїття граматичних явищ робить цей твір надійним підґрунтям і для унормування мови, і для подальших досліджень» (с. XXVI). Такі оцінки, дані в обох книгах визнаними вченими з певної часової перспективи, самі по собі цікаві й цінні, адже розкривають подальший розвиток нашого мовознавства. Вступні статті до розглянутих видань мають і суттєві відмінності, зумовлені поглядами їхніх авторів. Описуючи життя Улвідаса, не обмежуються самими фактами й датами, а прагнуть розкрити риси видатного мовознавця; його згадують як учителя й колегу, діяча культури та суспільства (пор. особливо с. XXIV–XXV). Такий підхід відображено й у фотографіях (с. XII–XXIII), де бачимо Улвідаса з колегами-науковцями й співробітниками, у родинному колі та з учнями, за робочим столом і на відпочинку. У книзі Казлаускаса, навпаки, майже нічого не сказано про особисте життя покійного, його манеру спілкування та риси характеру: автори статті чітко відмежовують ці аспекти від його наукового й громадського життя та свідомо оминають їх. У цій книзі мені дуже бракувало фотографій Казлаускаса в університеті, зі студентами, на вихідних… Гарні родинні фотографії та портрети на титульних сторінках затьмарюють фотокопії атестатів і дипломів (аж сім!), зображення пам’ятників і меморіальних таблиць. Упорядники дотримувалися подібних принципів редагування передрукованих текстів. У вибраному Улвідаса тексти відтворено зі сканів (текст книги підготувало до друку видавництво Інституту литовської мови); у них виправлено «помічені коректорські помилки чи очевидні описки, а також 216 | ARTŪRAS JUDŽENTIS та ще деякі редакційні дрібниці. Уніфіковано лише кілька орфографічних моментів з огляду на зміни, подані в «Орфографії та пунктуації литовської мови (1992)», — зазначено в передмові (с. V). Монографію Казлаускаса Історична граматика литовської мови у першому томі праць передруковано факсимільним способом, і втручання упорядника у передрук не відчувається. У другому томі статті, рецензії та публіцистику заново набрано й відредаговано упорядником: як зазначено в передмові (II, с. 5), «де-не-де виправлено помічені коректурні помилки та імена авторів, згаданих у текстах». Заявлені упорядниками принципи редагування книжок не викликають серйозних сумнівів. Чи послідовно їх дотримувалися? Щоб відповісти на це запитання, я уважніше перечитав і звірив з оригіналами по кілька статей із кожного видання. З книжки Улвида я вибрав «Про прислівникове вживання знахідного відмінка однини в сучасній литовській мові» (с. 203–214) і «Особливості семантики прислівників походження орудного відмінка множини» (с. 253–267); із книжки Казлаускаса — статті «Про етимологію назви куршів» (с. 148–152), «Можливості й межі встановлення відносної хронології змін у балтійських мовах» (с. 174–178), «О месте возвратной морфемы и ее ударении в литовском языке» (с. 127–133), а також рецензії на ці праці: Chr. S. Stang. Vergleichende Grammatik der baltischen Sprachen (с. 246–261); I. Duridanov, Thrakisch-Dakische Studien (с. 289–291); Baltų ir slavų kalbų ryšiai (с. 291–294). Одразу слід сказати, що в останній книжці, де складні тексти набирали заново, помилок залишилося мало. Однак і в ній, і в іншому виданні є помилки та інші сумнівні місця. Щодо орфографічних питань, у Валіуліте досить послідовно в корені слова різати та його похідних замість į пишеться j (с. 207, 262 та ін.); замість також пишеться двома словами також (с. 207, 208, 212, 255, 256 та ін.); замість час від часу пишеться час не час (с. 264). Виправлено орфографічну помилку пропускається > пропускається (с. 265); курсивом надруковано приклад на дотик (с. 260). Однак деякі дрібниці лишилися невиправленими: замість дієслівною увагою сполуки має бути дієслівним компонентом сполуки (с. 265); замість у стійких – у придорожніх кущах (с. 263); курсивом слід було надрукувати приклад підлітками (с. 265). У прикладі із бажанням (с. 261) місце діакритичного знака залишилося без змін. У книзі Казлаускаса виправлено написання російських слів суффиксальная (с. 129) і распространения (с. 130). У переглянутих текстах, і, мабуть, у всьому томі, Росінас залишив написане за старою орфографією слово pjauti (с. 149, 150, 294), а також його похідні й топоніми з відповідним коренем; можливо, скрізь (с. 251, 256, 260) залишено написання двома словами; форми прикметника архаїчний залишено без j (с. 252, 256, 257, 258 та ін.); разом пишеться надто (с. 292). Щодо пунктуації, у книжці Литовські прислівники послідовно прибрано коми перед і після порівняльних зворотів зі сполучниками kaip, negu (с. 204, 208, 209, 212, 254, 255 та ін.), а також коми при переліках і зворотах, що вводять приклади, зі сполучником kaip (с. 208, 209, 213, 254, 265, 266 та ін.). Однак такий самий зворот (с. 265) залишено відокремленим: be tokių <…> lyčių, kaip akim aktais <…>. За новими правилами пунктуації кому не слід було б ставити між сполучником і вставним словом priešingai у реченні <…> laiko prieveiksmiai <…> linksnio reikšmės nė kiek nesustiprina, o, priešingai, ją dar nustelbia <…> (с. 208); вставним словосполучення apskritai paėmus також не є і його не слід відокремлювати комами в реченні Panagrinėję įnagininko linksnio, apskritai paėmus, ir atskirų jo rūšių santykį su prieveiksmiais <…> (с. 266). У працях Казлаускаса деякі пунктуаційні виправлення також внесено: після назви «Література і мова» поставлено лапки (с. 249), додано пропущені коми наприкінці підрядного речення після слова lie kana (с. 128) і між однорідними членами речення після esti (12 k.) (с. 260). У переглянутих текстах Казлаускаса залишилися невиправленими такі пунктуаційні випадки: слово matyt і далі виділене комами з обох боків, хоча в реченні воно є присудком, а не вставним словом (с. 253); на тій самій NAUJŲ DARBŲ APŽVALGA 217 сторінці вставне слово priešingai залишилося невідокремленим; зайва кома після словосполучення dėl lingvistinės analizės netobulumo (с. 289), після слова būtent (с. 293), перед порівняльним зворотом negu J. Pokornas (с. 294) і перед дієприслівниковою конструкцією remiantis tuo metodu (с. 178). У цій книжці також не виправлено кілька сумнівних із погляду культури мовлення місць: за сучасними мовними нормами знахідний відмінок після заперечного дієслова слід було б замінити родовим (пор. neturi ką nors bendra, с. 151); у звороті Kaip nežiūrėtum (с. 258) слід було б змінити префікс дієслова; конструкцію prieita įdomių reikšmingų išvadų (с. 293) треба виправити. Проблема, спільна для багатьох подібних видань, — редагування посилань і цитат. У працях, що передруковуються, трапляються помилки, допущені їхніми авторами під час цитування або простого згадування інших публікацій. На мою думку, їх обов’язково слід виправляти — якщо не в основному тексті, то принаймні в примітках, інакше вони й надалі вводитимуть в оману науковців, які користуються передрукованими працями. Хто, як не редактор, має виконати цю нелегку, але важливу роботу? На жаль, саме в цих випадках в обох розглянутих книжках залишено чимало помилок. У книжці Улвида залишилися невиправленими skanas замість skanās (с. 210, примітка 16 і с. 274, примітка 7), Litauisches замість Litauisches (с. 210, примітка 15), Delbruck замість Delbrück (с. 263, примітка 6). У цитаті з праці Буґи замість vakar має бути *vakar (с. 210); крім того, у посиланні на працю Виноградова (с. 207) не виправлено помилкове зазначення сторінок: замість 308–381 має бути 380–381. У наш час, цитуючи оригінали, вже не можна виправдовуватися браком літер; на жаль, у прикладі, взятому з Ендзелінса, над i у слові šuorit так і не поставили знак ^ (с. 208); у цитаті з Ригішкського Йонаса (с. 209) не відновлено два наголоси (і не позначено пропуск трьох слів); особливо багато розбіжностей у прикладах із Донелайтіса, які цитує Улвида (з книжки Френкеля) (с. 214): тут не лише пропущено діакритичні знаки, а й змінено оригінальне написання; подібним чином лише приблизно процитовано працю Отрембського (с. 204): у семи словах є сім розбіжностей з оригіналом. Не уніфіковано порядок оформлення приміток Улвида: у примітках до тієї самої статті Шапіри (с. 204 і 205) номер журналу в одному випадку подано римською, а в іншому — арабською цифрою; у другій примітці після скорочення номера не залишено пробілу. У книжці Казлаускаса посилання також дещо виправлено: наприклад, Stavski виправлено на Stawski (с. 148). Однак у посиланнях — і в тексті, і в примітках — залишилися неточності: Vien замість Wien; Kraków замість Kraków; werden замість werden (с. 148); wie ir Bedeutungverwandtschaft залишилося невиправленим на wie ir Bedeutungverwandtschaft (с. 149); скорочення Lit. et Vb. (с. 150) не виправлено на Lit. et. Wb.; не виправлено неправильно написане прізвище Toivoven — має бути Toivonen (с. 248); не перевірено посилання на сторінки: на с. 291 замість 7–99 має бути 7–100; на с. 293 замість (с. 96 і далі) має бути (с. 90 і далі). У цій книжці залишилося невиправленими й кілька серйозніших помилок у посиланнях: у рецензії Казлаускаса закралася помилка, що «закінчення форм знахідного відмінка множини ą-основи -as Ч. Станг виводить із *-ās» (с. 256). Насправді на зазначеній сторінці Станг виводить відповідне закінчення з *-āns; що це помилка, видно й із подальшої аргументації самого Казлаускаса. На с. 252 у словосполученні «розпочалася фонологізація нового звука ē- (> ei)» читача вводить в оману змінений напрямок значка: було ē- (< ei) (с. 252). У рецензіях Казлаускаса упорядник розставив посилання на сторінки за зростанням (наприклад, с. 256). Чи був авторський порядок невипадковим? Як редакторові чинити з помилками у прикладах, наведених у працях, що передруковуються, або в їхньому оформленні? Перевірка прикладів — складне завдання, яке часто навіть неможливо виконати. Проте, на мою думку, очевидні помилки слід виправляти й у цих випадках (принаймні в примітках). Ось приклади Улвида, що залишилися без пояснень (імовірно, пояснення випали під час набору текстів): padaržinsaliais (після нього перед наступним прикладом навіть не поставлено кому; с. 264), suskydaïs (після нього також немає коми; с. 265). Сумнів викликає те, що автор подає поруч як різні приклади didkūliais 218 | ARTŪRAS JUDŽENTIS і dūtkūliais (значення в обох однакове; с. 259); там само наведено форми з тим самим значенням strimgalviais і strimgalviais (без знаків наголосу); двічі в тому самому рядку повторено форму kìtandie (с. 211). Сумніви викликають наведені поруч реконструйовані форми anañde, anañdei, anañdiej ir anañdėj (с. 211). Ще одне невеличке зауваження. Оскільки статті для книжки Ulvydo взято з різних видань і написано в різний час, у них різняться способи подання прикладів і зазначення їхніх значень (вживаються різні лапки тощо). Книжка була б ціліснішою, а читачеві було б зручніше, якби під час перевидання ці та інші подібні моменти уніфікували. Окремо слід обговорити проблему редагування термінології у виданнях наукової спадщини. У цьому сенсі упорядники розглянутих книжок діють по-різному. Rosinas, хоча й непослідовно, осучаснює деякі терміни, уживані Kazlauskas: замість circumflektinė priegaidė — cirkumfleksinė (с. 255, 256 та ін.), замість izoglosių — izoglosų (с. 290). Однак prosodija (с. 246), kardinalinis kirčio pobūdžio pakitimas (с. 178) залишено без змін. Valiulytė зберегла всі терміни Ulvydo, хоча деякі з них сьогодні видаються не бездоганними, пор.: individualiniai dariniai (с. 266), formalines reikšmes silpnėjimą (с. 205), formalinius ypatumai (с. 208), predikatyvinė prieveiksmių vartosena, predikatyviškai vartojamų <...> prieveiksmių (с. 256), predikatyviniai junginiai (с. 265), bendratinė kalba (с. 253). Гадаю, що останнє рішення прийнятніше. Уживана термінологія та її система відображають розвиток мовознавства, а також культури мови, погляди автора, його самоідентифікацію з тією чи іншою мовознавчою школою, витоки його теоретичних поглядів тощо. За потреби редактор може пояснити застарілі терміни в примітках і навести їхні сучасні відповідники. Під час перевидання розглянутих видань з’явилася ще одна-дві нові помилки, яких не було в попередніх виданнях, — вельми небажана, але важко уникна річ: у книжці Ulvydo замість нечіткого n у слові drusčin з’явилося n: druscin (с. 208), замість колишнього Rygiškių написано Rygrškių (с. 253, примітка 1). На с. 292 книжки Kazlausko наприкінці речення після слова rezultatas замість колишньої крапки поставлено крапку з комою; правильно процитовані слова з постили Daukšos kelės, kėlės ir kėles (з твердим l) у збірці помилково переписано з l (с. 130); дієприкметник без жодної потреби замінено особовою формою turi (с. 252, примітка 19). Бажано було б, щоб під час передруку текстів редактори наводили також бібліографічні дані пізніших видань цитованих або згаданих у них праць (якщо такі є). Наприклад, у тих випадках, коли Kazlauskas посилається на свої праці, передані до друку, але опубліковані лише згодом, стали б у пригоді редакторські примітки з їхніми точними бібліографічними даними або принаймні посиланням на відповідне місце в розглядуваній книжці. Упорядники розглянутих видань по-різному вчинили з резюме статей іноземними мовами: у Rosinas їх залишено, у Valiulytė — ні. Гадаю, що резюме роблять видання доступнішими для іноземних читачів, а крім того, зазвичай у них виокремлено найважливіші думки праць і нові положення, тому підтримую перше рішення — резюме варто залишати. У науковому виданні мовознавчої спадщини дуже бажані покажчики — предметний або принаймні словниковий. У цьому сенсі книжка Ulvydo має перевагу: у ній є покажчик прислівників, розглянутих або згаданих у книжці, на укладання якого пішло багато часу (с. 388–429; його уклала Elena Valiulytė за допомогою операторки Živilė Mockevičiūtė). У книжці також уміщено загальний список скорочень джерел, підготовлений упорядницею (с. 361–375), і бібліографію Ulvydo за період від 1931 до 2000 року (с. 376–387; її уклала Irena Andriukaitienė). На думку Rosino, бібліографію Kazlausko, «що показує сукупність опублікованих, відредагованих і укладених ним (або спільно з іншими) праць» (II, с. 6), слід підготувати пізніше. Гадаю, таку бібліографію цілком можна було надрукувати в розглядуваній книжці. Тим паче, що вже виконано значну частину підготовчої роботи: підготовлена Vincas Urbutis NAUJŲ DARBŲ APŽVALGA 219 «Бібліографія друкованих праць Jono Kazlausko» (Baltistica VII (1), 1971, 11–16), вийшли відповідні томи бібліографічних покажчиків Lietuvių kalbotyros. На основі цих двох книжок, що вийшли 2000 року, було розглянуто лише деякі аспекти наукового видання мовознавчої спадщини. Упорядкування й редагування таких видань — нелегка, трудомістка робота, що потребує ґрунтовних знань, але водночас має вагоме значення. Нове явище в литовському мовознавстві — вибрані праці Alekso Girdenio Kalbotyros darbai (I: 1962–1974, 420 с.; II: 1975–1987, 416 с., Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas, 2000). У виданні повторно надруковано вже раніше опубліковані статті, рецензії, лінгвістичні нотатки й навіть діалоги професора, який і далі активно працює в науці та педагогіці. Майже всі статті й рецензії опубліковано в престижних виданнях Kalbotyra і Baltistica, які й сьогодні легко доступні. Ініціаторка видання та головна редакторка — Danguolė Mikulėnienė. Вона також очолює Державну комісію литовської мови, яка підтримала видання книжки. Упорядник праць — сам автор. Як зазначено в передмові, до видання «включено майже всі мовознавчі праці, написані приблизно за сорок років наукової діяльності» (I, с. 11). Тексти не переробляються, дрібних коментарів уникають, виправляють лише окремі місця, і тільки в необхідних випадках додають короткі примітки або посилання на пізніші праці. Заплановано видати три томи праць. Оскільки третій том, що охоплює період 1988–2000 років, не міг вийти вже у 2000 році, нагода докладніше написати про це видання ще буде. Artūras Judžentis