Nuo dalelyčių iki sintaksės visumos

230 | PERSONALIA Ми можемо лише радіти, що булгаристичну ниву, започатковану Ю. Венеліном, у сучасній Росії продовжує обробляти наш земляк, близький нам мовознавець і колега Г. Венедиктов, який гарно розмовляє і пише литовською. Aloyzas Vidugiris ВІД ЧАСТОК ДО ЦІЛІСНОЇ СИНТАКСИ (До 70-річчя професора Вітаса Лабутіса) Багатогранна, розгалужена наукова й педагогічна діяльність професора Вітаса Лабутіса. Десять років він працював в Інституті литовської мови та літератури, згодом викладав у Каунаському вечірньому факультеті Вільнюського університету, а від 1972 р. — на філологічному факультеті Вільнюського університету. Багато років читав курс синтаксису литовської мови, різноманітні спеціальні курси, керував студентськими науковими роботами й дисертаціями. Обіймав різні адміністративні посади. І водночас інтенсивно займався науковою працею. У бібліографії професора — монографія Синтаксис литовської мови, кілька навчальних книжок і понад півтори сотні статей та статейок! Вітас Лабутіс — один із найвидатніших наших синтаксистів. Однак професора цікавили не лише питання синтаксису. Він писав також про морфологію, термінологію, ономастику, теорію культури мови. Вшановуючи професора з нагоди сімдесятиріччя, маємо намір оглянути важливіші його дослідження граматики литовської мови та численні публікації на інші теми, залишивши осторонь, зокрема, питання мовної практики й методики викладання. *** На початку самостійної наукової праці В. Лабутіс узявся за тему граматики литовської мови, на той час ще мало досліджену, — частки. У 1962 р. у періодичному виданні Література і мова було надруковано його статтю «Частки та їхнє місце серед частин мови». Це було перше в литовському мовознавстві дослідження, спеціально присвячене цій частині мови, написане тоді, коли ще не склалося чіткого погляду на місце часток серед інших частин мови та їхнє співвідношення з прислівниками й сполучниками. Не було й докладнішого опису значень і вживання часток. У дослідженні розглянуто тлумачення часток у попередніх працях литовського мовознавства, описано їхні загальні семантичні й синтаксичні ознаки. Частки, здебільшого з огляду на критерії розмежування частин мови, поширені в радянському мовознавстві, вважаються окремою частиною мови: їх не можна віднести до жодної іншої частини мови, а з іншими частинами мови вони співвідносяться як рівноправна група слів (Labutis 1962: 368). Частки визначаються як «несамостійна частина мови, що виражає додаткові смислові відтінки явищ дійсності або відношень між ними та надає їх окремим членам речення чи цілому реченню» (там само). Частки виражають, серед іншого, модальні, експресивні й емоційні смислові відтінки. Чітких меж, що відокремлювали б частки від інших частин мови, немає: деякі частки можуть уживатися і як сполучники, інші нелегко відмежувати від прислівників, а ще інші перетворюються на афікси або компоненти неподільних сполук. За будовою частки бувають простими й складеними. PERSONALIA 231 Значення й уживання одного різновиду часток — уточнювальних часток кількості, які становлять підгрупу логічно-смислових часток, що є більшим семантичним розділом часток, — докладно описано у статті «Уточнювальні частки кількості в литовській мові» (Labutis 1963a). В академічній граматиці, що вийшла через вісім років, автор поділяє й описує ті самі частки подібним чином, але стисло, приділяючи менше місця смисловим відтінкам і синонімії. Розглянуту тему продовжує і ніби становить її другу частину стаття «Складені частки литовської мови» (Labutis 1964a), опублікована професором наступного року, у якій їхню структуру й функціонування досліджено тими самими методами, що й самостійні слова. За ступенем злиття компонентів складені частки поділяються на зрощені й сполучення. Зрощеними називають «своєрідні складні слова, компонентами яких є колишні самостійні частки» (там само: 119). У цій частині праці багато прикладів термінологічного вжитку й історичних приміток. Окремо розглядається наголошування зрощених часток. Сполученнями часток називають структурно ще не остаточно злиті, але вже семантично нероздільні частки, що утворюють лексичну одиницю (там само: 128). Таких часток у литовській мові небагато. Значно частіше вживаються сполучення часток, компоненти яких слабше пов’язані між собою, а тому легше відокремлюються. Приблизно в той самий час у статтях, опублікованих у виданні Культура мови, докладно розглянуто значення, уживання й правопис часток gi, ne (Labutis 1963b, 1964b). У пізнішій публікації, до речі, пропонується перекладати литовською російський протиставний сполучник же не часткою gi, а сполучниками o, bet, tačiau (1964b: 31). Дослідження часток литовської мови професор узагальнив у дисертації кандидата філологічних наук Частки сучасної литовської мови, захищеній 1965 р. На основі дисертації підготовлено опис часток як окремої частини мови для другого тому Граматики литовської мови (Labutis 1971). Хоча теоретичні засади цього розділу граматики дуже близькі до академічної граматики російської мови (пор. Vinogradov, Istrina, ред. 1960), за великою кількістю автентичного матеріалу й докладністю аналізу він її перевершує. Наведене визначення часток мало відрізняється від поданого в першому дослідженні, лише дещо коротше, пор.: «Частки — це несамостійні слова, що надають окремим словам, словосполученням або цілому реченню додаткових смислових відтінків» (Labutis 1971: 543). Основних ознак часток також указано менше: семантична й синтаксична несамостійність, семантична й смислова неконкретність (у першому дослідженні обидві ці властивості слушно наведено як одну) та морфологічна незмінність і простота структури. Новим у граматиці є ґрунтовний опис значень часток. Значення стає навіть найважливішою основою їхньої класифікації. У цьому плані насамперед виокремлюються три великі групи часток: логічно-смислові, модальні, а також емоційні й експресивні частки. Частки кожної групи за вираженими смисловими відтінками поділяються на менші групи, а ті — на підгрупи. Наприклад, логічно-смислові частки, які «надають самостійним словам різноманітних логічно-смислових відтінків» (там само: 45), поділяються на уточнювальні, видільні та заперечні частки. Уточнювальні частки поділяються дрібніше на уточнювальні частки кількості й ступеня та тривалості. У граматиці майже кожну частку описано окремо: визначено виражений нею смисловий відтінок, особливості вживання, наведено приклади вживання з художньої літератури й діалектів. Окремо в граматиці розглянуто вживання в значенні часток інших частин мови — прислівників, займенників і форм дієслова, — наголошування та будову часток. У розділі наведено багато цінних прикладів уживання часток… 232 | PERSONALIA ного матеріалу. Не скрізь дотримано рамок синхронного опису (походження часток розглянуто в окремому параграфі), часто виходять за межі загальнолітературної (термінами граматики — літературної) мови (разом з іншими питальними й сумнівними частками описано також діалектні begu, bau (там само: 558–559) тощо). В окремих випадках можливі й інші інтерпретації розглянутих слів (пор. Girdenis, Žulys 1973: 205), однак загалом семантичний аналіз часток у граматиці тонкий і докладний. В однотомних граматиках литовської мови Grammatika litovskogo jazyka (Ambrazas, ред. 1985) і Dabartinės lietuvių kalbos gramatika (Ambrazas, ред. 1994) розділи про частки значно коротші, а опис набагато стисліший. У них дещо уточнено визначення частки: це «незмінна самостійна частина мови, що складається з незмінюваних слів, які надають іншим словам, словосполученням або реченням додаткових смислових відтінків» (Labutis 1994a: 432). Новим в однотомних граматиках є терміни первинних і вторинних часток. На ці дві групи їх поділяють за функціональним зв’язком з іншими словами або просто за походженням. Такий поділ не узгоджується з обраним синхронним характером опису граматичної будови мови. В однотомній литовській граматиці (Ambrazas, ред. 1994) зник термін складених часток — за будовою всі частки поділяються на три групи: прості, складні та складені з кількох слів. Особливо скоротився опис значень часток. За значенням, хоча й умовно, розрізняють дев’ять груп часток: уточнювальні, видільні, вказівні, заперечні, стверджувальні, питальні й сумнівні, бажальні, емоційні та підсилювальні частки. Порівняно з тритомною граматикою, у цій граматиці більше немає групи порівняльних і спонукальних часток; відповідні частки віднесено до питальних і сумнівних та бажальних. В однотомних граматиках змінилася інтерпретація деяких часток, значно зменшилася кількість прикладів їх уживання. Angliškoje akademinėje lietuvių kalbos gramatikoje (Ambrazas, ed. 1997) V. Labučio pavardės tarp autorių nėra, tačiau dalelyčių skyrius joje (ten pat: 395–403) nedaug tesiskiria nuo ankstesnėse gramatikose Profesoriaus duoto šios kalbos dalies aprašo. *** Інша тема, якою професор зайнявся ще під час роботи в Інституті литовської мови, — номінативні речення. Ця тема цілковито захопила В. Лабутіса виром синтаксичних проблем, який уже не відпускав професора протягом усього подальшого наукового шляху. Професор дослідив номінативні речення у статті з однойменною назвою, опублікованій 1967 року. Майже через десятиліття вийшов третій том академічної граматики, у якому В. Лабутіс написав розділи про номінативні, неповні та безсполучникові речення. У статті номінативними реченнями названо «односкладні речення, утворені іменником або вжитим як іменник іншим словом у називному відмінку» (1967: 117). Номінативним реченням властива особлива інтонація. Головний член номінативного речення не вважається ні підметом, ні присудком, а лише може бути відносно зіставлений з ними (пор. іншу думку J. Balkevičius 1963: 148–149). Хоча головний член речення може мати означення, проте в таких реченнях, на думку професора, завжди «важливо наголосити на самому існуванні предмета чи явища, а не висувати на перший план його ознаку» (Labutis 1967: 119). Цим номінативні речення відрізняються від двоскладних неповних, які також можуть складатися з одного іменника в називному відмінку. За структурою номінативні речення поділяються на непоширені й поширені. До номінативних не належать речення, у яких частка при головному члені особливо наголошується, увиразнюється (Antai duona, pasi-imk!), а також ті речення, у яких наголошується слово, що виражає ознаку й стоїть разом з іменником у називному відмінку PERSONALIA | 233 або стан (Rytas puikus; Stori marškiniai, bet savi.). У таких випадках порядок слів не відіграє вирішальної ролі (там само: 123). За виконуваними функціями у статті розрізняються три групи номінативних речень: екзистенційні, або констатувальні наявність предмета чи явища, з виразною комунікативною функцією, та емоційні, або оцінні, номінативні речення. Від екзистенційних номінативних речень відрізняються неповні двоскладні речення з називним відмінком, чітко пов’язаним предикативними відношеннями з дієсловом попереднього речення, наприклад: Kadaise, labai seniai, šiame miške dievai gyvenę. Savotiški dievai. До номінативних не належать і речення, утворені словами зі значенням оцінки (Dildė kaip laikai? Meistras!), модальними словами, привітаннями, побажаннями (Gėda. Sveika, teta). Lietuvių kalbos gramatikoje номінативні речення описано подібно до статті. У граматиці зазначено, що номінативними реченнями зазвичай починають або висловлюють нову думку. Цим вони відрізняються від неповних речень, якими зазвичай продовжують думку попереднього речення (1976a: 625–626). До речі, неповні, еліптичні та безчленні речення у граматиці також описав В. Лабутіс (1976a: 635–653). За функцією та значенням номінативні речення у граматиці також поділяються на три групи — екзистенційні (або описові й оповідні), розпізнавальні, повідомлювальні, вказівні та називні, а також емоційні (здивування) речення. У граматиці докладніше, ніж у статті, досліджено номінативні компоненти складного речення (там само: 633–635). В однотомній Dabartinės lietuvių kalbos gramatikoje такі речення Н. Сліжене вважає іменниковими безособовими реченнями, у яких «називний відмінок іменників зазвичай уживається без зв’язки» (Ambrazas, ред. 1994: 617). Погляд професора на статус номінативних речень і їхнє місце в граматичній системі мови змінювався. У статті «Номінативні речення» та Lietuvių kalbos gramatikoje вони разом із безособовими становлять групу односкладних речень. У цих працях, відмежовуючи номінативні речення від безособових, спиралися на формальний критерій: іменник або вжите як іменник інше слово в називному відмінку, що виступає головною частиною номінативного речення, не могло узгоджуватися з розумінням безособового речення, «головна частина якого, відповідна присудку <…>, не може пов’язуватися з називним відмінком суб’єкта» (Dumašiūtė 1976: 610). У монографії Lietuvių kalbos sintaksė (1994/1998/2002) професор уже вважає номінативні речення безособовими (1994: 134–136). Це ґрунтується на тому, що іменник у називному відмінку, який утворює предикативний центр номінативного речення, «не має чіткого показника особи» (там само). *** Особливо багато часу професор присвятив розгляду проблем словосполучень у литовській мові. Передусім тут варто згадати дослідження Žodžių junginių problemos (Labutis 1976c). Разом із третім томом академічної граматики, що вийшов того самого року, це одна з перших узагальнювальних праць (крім робіт Бр. Калінаускаса, див. Kalinauskas 1963, 1972), присвячених розгляду словосполучень литовської мови. Словосполучення як синтаксичну одиницю, а рівень словосполучень як окремий рівень дослідження синтаксичної будови литовські мовознавці почали розрізняти й досліджувати лише після Другої світової війни, переважно під впливом російського мовознавства, зокрема академічної граматики російської мови (Vinogradov, Istrina, ред. 1960). Мета дослідження — розглянути теоретичні проблеми вивчення словосполучень. На думку автора, лише з’ясувавши принципи унормування синтаксису, можна уточнити норми вживання словосполучень (пор. там само: 81). У книжці стисло оглянуто історію дослідження словосполучень і описано його основні напрями. Визнається, що зміст і вираження мови 234 | PERSONALIA плани не завжди є симетричними, а також ставляться завдання системно описати явища синтаксису й належно враховувати роль семантики в синтаксисі (там само: 16). Далі в дослідженні широко розглядаються зв’язки слів і поняття словосполучення, оглядаються будова та значення словосполучень. Найбільше місця в книжці присвячено зв’язкам слів. Їх розглянуто на основі теорії валентності. Це один із перших прикладів її застосування в литовському мовознавстві (після статті Е. Генієне 1971 р., що викликала великий інтерес, див. Geniu šienė 1971). Валентність вважається синтаксичною і семантичною властивістю слова (Labutis 1976c: 23). Її визначено як «здатність слова або його форми сполучатися з іншим словом чи відповідною його формою» (там само: 18). Розрізняються лексична і граматична валентність. Далі розглядається лише остання. Розрізняються два рівні граматичної валентності: формальний і реляційний (що відповідають синтаксичній і семантичній валентності Н. Сліжене). Виокремлюються дванадцять основних випадків реляційної валентності (семантичних відмінків або функцій). Наголошується на необхідності відрізняти зв’язки між словоформами від зв’язків між членами речення. Поняттям «зв’язки слів» і «відношення слів» надається різний зміст. У книжці зв’язки слів класифікуються за способом їх вираження, синтаксичною рівноправністю пов’язаних одиниць і напрямом зв’язку. Окрім традиційних типів зв’язку слів — узгодження, керування та прилягання — В. Лабутіс виокремлює і четвертий тип — координацію словоформ. Останню визначено як «можливе (але не обов’язкове) взаємне пристосування форм слів, що мають самостійні категорії» (там само: 31). Між собою можуть координуватися форми називного відмінка підмета й особова форма дієслова (у Я. Балкявічюса цей зв’язок вважається випадком узгодження) або дві форми іменника (у Граматиці литовської мови цей зв’язок називається кореляцією). В. Лабутіс визначає керування як «вибір відмінка іменникового слова для певної синтаксичної та семантичної функції відповідно до значення іншого слова або якогось іншого семантичного елемента» (там само: 33). Розрізняються сильне і слабке керування, хоча й наголошується, що чіткої межі між ними немає. Нечіткі й межі між слабким керуванням і приляганням. За характером і напрямом зв’язку автор розрізняє підпорядкування, сурядне поєднання та взаємозумовлений зв’язок слів. Як особливі випадки підпорядкування згадуються притягання слів (це певний проміжний тип зв’язку слів, у Граматиці сучасної литовської мови вважається узгодженням присудкового означення з підметом або додатком) і апозитивне підпорядкування. Взаємозумовленим називається зв’язок називного відмінка підмета з особовою формою дієслова, що виконує функцію присудка. Після розгляду співвідношення словосполучень із реченням і окремим словом подається визначення словосполучення: це, мовляв, «найменша синтаксична й семантична одиниця рівня зв’язків слів, що відображає відношення між двома самостійними словами» (там само: 45). На відміну від Я. Балкявічюса в Синтаксисі сучасної литовської мови (Balkevičius 1963: 42), Б. Калінаускаса в Синтаксисі словосполучень литовської мови (Kalinauskas 1972: 1) та академічній Граматиці литовської мови (Ul vydas, red. 1976: 9), В. Лабутіс вважає словосполучення не лише складником речення, а й (і насамперед) одиницею синтезу мовлення, утвореною поєднанням самостійних слів (у цьому погляди професора близькі до поглядів школи Ф. Фортунатова). Як і в Я. Балкявічюса та Б. Калінаускаса (1972: 10), словосполученнями вважаються передусім слова, пов’язані підрядним зв’язком (як і в академічній граматиці російської мови, пор. Vinogradov, Istrina, red. 1960: 1, 41–44), але, на відміну від академічної граматики литовської мови, де А. Валекене вважає словосполученнями також словоформи, пов’язані предикативним і сурядним зв’язком, пор. Valeckienė 1976: 9). Словоформи, пов’язані предикативним зв’язком і виконуючі функції підмета та присудка, вважаються словосполученнями лише зі значними застереженнями; через їхні специфічні особливості пропонується розглядати їх окремо від усіх інших словосполучень (Я. Бал- PERSONALIA | 235 кявічюса вони вважаються реченнями). Розглядаються терміни синтагми й конструкції та їхнє співвідношення зі словосполученням. На думку автора, для позначення групи слів, пов’язаних синтаксичним зв’язком, найкраще підходить термін синтаксична конструкція або синтаксична структура. Розглянуто поняття парадигм, деривації та трансформації словосполучень. Далі досліджується структура словосполучень. Частини двочленного словосполучення називаються компонентами (пор. компоненти у синтаксичних працях Я. Балкявічюса та Б. Калінаускаса). Розрізняються головний і залежний компоненти словосполучення (як і в Граматиці литовської мови). Словосполучення (на дещо іншій основі, ніж у Я. Балкявічюса) поділяються на прості й складні (подібно до Б. Калінаускаса, пор. 1972: 11–12). Словосполучення з одним головним словом і кількома синтаксичними зв’язками різного змісту утворюють ланцюжки словосполучень. У Я. Балкявічюса такі синтаксичні одиниці вважаються складними словосполученнями (Balkevičius 1963: 44tt); так само і в Б. Калінаускаса (1972: 12). Будова словосполучень розглядається за допомогою їхніх морфологічних моделей — це одна з перших спроб у литовському мовознавстві в такий спосіб формалізувати системний опис синтаксичних одиниць. У розділі про дієслівні словосполучення В. Лабутіс, спираючись на переважне дієслівне значення, розглядає також віддієслівні іменники, у яких зберігається валентність твірного дієслова (такі словосполучення класифікуються й у Я. Балкявічюса (пор. 1963: 43); інакше — у Б. Калінаускаса). Так само іменники, утворені від прикметників і такі, що зберігають їхнє керування, разом із залежним компонентом розглядаються разом із прикметниковими словосполученнями. Напівдієприкметники й дієприслівники утворюють словосполучення з дієсловом лише тоді, коли не виступають окремим членом речення. Словосполучень не утворюють іменники, що виконують функцію підмета, та прикметникові слова, співвіднесені з ними й виступаючі іменною частиною присудка (А. Валекене вважає їх складними словосполученнями з предикативним означенням, див. Valeckienė 1976: 19–20; Б. Калінаускас вважає їх словосполученнями з предикативним називним стану, що виконує функцію іменної частини присудка, Kalinauskas 1972: 73). За значенням словосполучення поділяються на шість груп: суб’єктні, об’єктні, обставинні, атрибутивні, комплетивні та предикативні (пор. виокремлювані Б. Калінаускасом предикативні, атрибутивні, об’єктні й реляційні (адвербіальні) словосполучення) (Kalinauskas 1972: 16–20). Об’єктні словосполучення залежно від значення головного й залежного компонента та їхнього взаємного відношення докладніше поділяються на словосполучення з прямим, адресатним, інструментальним об’єктом і на словосполучення з об’єктним змістом дії (стану, явища). У розділі про атрибутивні словосполучення виокремлюються посесивні (посесивні) або присвійні словосполучення. Звертається увага на те, що атрибутивні словосполучення можуть мати суб’єктне, об’єктне або обставинне значення. Комплетивними називаються словосполучення, у яких «залежний компонент передає зміст того, що виражається головним компонентом» (Labutis 1976c: 78). Типовими комплетивними словосполученнями вважаються ті, що виражають кількісний зміст, наприклад: кілограм масла, повний води (у Граматиці литовської мови вони описані як словосполучення, що виражають кількісні відношення; Valiulytė 1976: 202–203). Особова форма дієслова самостійного значення, фазового або модального, що утворює складений присудок, разом із залежним від неї іменним словом або інфінітивом утворює предикативні словосполучення (особливість словосполучень, які утворюють фазові дієслова з інфінітивом, підкреслює також Е. Валіулітє, див. Valiulytė 1976: 175). Б. Калінаускас не вважає словосполученнями фазові й модальні дієслова, які з інфінітивами утворюють складені присудки (1972: 15, 166–167). Розрізняються два різновиди таких словосполучень — стану, або екзистенційні, та словосполучення доповнення однієї дії іншою. У синтаксисі Я. Балкявічюса окремої класифікації словосполучень за значенням не подано. Оскільки він розрізняє прості й складені члени речення, значення словосполучень описано у відповідних розділах про члени речення. 236 | PERSONALIA Різні словосполучення Професор досліджував і в наукових статтях та доповідях на конференціях. Мабуть, найбільше уваги приділяв іменниковим словосполученням із родовим відмінком. У статті «Деякі конструкції віддієслівних іменників із родовим відмінком» (1974a) розглянуто, як різні лексичні та граматичні чинники впливають на синтаксичну структуру й семантику конструкцій із віддієслівними іменниками. Детальніше описано три конструкції Ng Nv трансформації: Ng V, VNg і VNg. Суб’єктні конструкції найчастіше утворюються абстрактними іменниками від неперехідних дієслів із різними лексичними значеннями; значення залежного члена в таких конструкціях не має істотного значення. Об’єктні конструкції зазвичай утворюються абстрактними іменниками від перехідних дієслів, а залежним членом таких конструкцій зазвичай є назви неживих предметів. У тезах доповіді «Віддієслівні іменники литовської мови та їхня валентність», виголошеної на конференції Питання лексики та синтаксису (1974b), насамперед розглянуто саме поняття валентності. Розрізняється суб’єктна, об’єктна та циркумстантна валентність віддієслівних іменників. Конструкції з такими іменниками розглядаються від форми до значення; найбільшу увагу приділено конструкціям із родовим відмінком. Значення цих конструкцій залежить від словотвірного й лексичного значення головного іменника та форми, граматичного й лексичного значення залежного слова. Straipsnyje „Tiesioginio objekto, tikslo ir kiekio kilmininkų valdymas“ (1976) analizuojami keli bendrai kalbai aktualūs kilmininko vartosenos atvejai. Kai neigiamas modalinis veiksmažodis eina su bendratimi, jos valdomas objekto linksnis – kilmininkas arba galininkas – dažnai priklauso nuo atstumo iki neiginio. Su veiksmažodžiu žiūrėti bendrai kalbai teikiamas kilmininkas, nes jis turi tikslo semą: žiūri televizoriaus, kino, spektaklio… Šis siūlymas kitų kalbininkų buvo kritikuotas (žr. Ambrazas 1976, Balkevičius 1976) ir bendrinėje kalboje neprigijo. Su abstrakčios reikšmės daiktavardžiais reikšmė, įtaka, įspūdis, poveikis ir pan. siūloma vartoti kilmininką, kai norima išryškinti neapibrėžto kiekio atspalvį, ir galininką, kai tas atspalvis nesvarbus. Straipsnyje pabrėžiama semantinės motyvacijos svarba norminant sintaksės reiškinius. Семантика й синтаксис таких конструкцій, пов’язаних парадигматичними відношеннями, як Собака гризе кістку, Кістка гризеться собакою, Собакою гризена кістка, розглядаються у статті «Семантика і вибір форм в активних, пасивних і субстантивних конструкціях» (1979a). На думку автора, кожну із зазначених конструкцій доцільно вважати реалізацією окремої семантичної та граматичної моделі (там само: 57), а не виводити з однієї базової структури, як це роблять представники генеративної граматики. Окремо розглянувши глибинну й поверхневу семантичну структуру кожної конструкції та виявивши чинники, що визначають вибір морфологічних форм, В. Лабутіс доходить висновку, що синтаксична семантика є багатошаровим ієрархічним явищем і «має вважатися „рушійною силою“ не лише на так званих глибинних, а й на поверхневих рівнях» (там само: 58). Straipsnyje „Kilmininkas ir savybiniai įvardžiai“ (1980) dėl įvardžių mano, tavo, savo vietos gramatinėje sistemoje polemizuojama su V. Žuliu, kuris juos laiko asmeninių įvardžių kilmininkais (Žulys 1969). V. Labučio nuomone, šias formas įtraukti į įvardžių aš, tu, savęs paradigmas trukdo jų leksinė reikšmė – posesyvumas. Teigiama, kad sintagminiu požiūriu šios formos gali būti laikomos sustabarėjusiais kilmininkais, tačiau semantiniu požiūriu jos esančios savybiniai įvardžiai (Labutis 1980: 56). Autoriaus nurodomos ir silpnosios tradicinės interpretacijos pusės; vis dėlto ji laikoma parankesne praktikos reikalui, mokyklai. PERSONALIA 237 Уживання родового відмінка кількості та частини описано у статті «Керування й семантика так званих родових відмінків кількості» (1981a). Обидва різновиди родового відмінка виступають у тих самих синтаксичних позиціях підмета й прямого додатка. Родовий відмінок, що позначає кількість, у словосполученнях з іменниками чи прислівниками зі значенням кількості керується ними; його ранг у синтаксичній структурі речення ніби «понижується». Слово, що позначає об’єкт, не індивідуалізоване й репрезентує клас предметів. Родовий відмінок частини без слова, що позначає кількість, характеризується як маркований член опозиції. Він уживається, коли «хочемо показати, що дія стосується частини прямого об’єкта, а не цілого» (там само: 197). Уживання родового відмінка частини в позиції прямого додатка обмежується різними, ще не до кінця з’ясованими чинниками, а в позиції підмета родовий відмінок частини «вживається лише в екзистенційних реченнях і деяких реченнях, що позначають рух» (там само: 198). У статті також полемізується щодо розуміння категорії визначеності й невизначеності. *** У багатьох публікаціях В. Лабутіс розглядав спеціальні проблеми синтаксису литовської мови та питання методики синтаксичних досліджень. Професор чимало писав про синтаксичні зв’язки між словами, особливо про узгодження та керування. Цю тему розглянуто в деяких уже згаданих публікаціях (1974b, 1976, 1981a; див. також 1982). Крім того, для словничка лінгвістичних термінів, надрукованого в журналі Mūsų kalba, Професор написав статтю про узгодження (1974c). У ній узгодження визначено як «пристосування форм слів із несамостійними категоріями до форм інших слів» (там само: 45). У литовській мові прикметники, дієприкметники, прикметникові числівники та займенники узгоджуються з іменниками чи іншими словами, ужитими як іменники. Автор наголошує, що узгодження не є повним уподібненням форм; у мові поширені також випадки так званого неповного узгодження. Від узгодження відрізняється коригування форми іменного присудка з підметом — його пропонується називати координацією або кореспонденцією (у Синтаксисі литовської мови це називається корелюванням), а відношення прикладки до означуваного слова — паралелізмом форм (пізніше автор називає це відношення опозицією). Координація форм підмета й присудка, вираженого особовим дієсловом, має інший характер: ці форми узгоджуються лише за категорією числа (там само: 47). Матеріал статті автор згодом використав для написання ширших праць — дослідження Проблеми словосполучень (пор. Labutis 1976c: 28–30) і монографії Синтаксис литовської мови (1994: 30–33). Дослідження керування віддієслівних іменників спонукали до зацікавлення теорією валентності. Поняття валентності, або сполучуваності слів, Професор розглядав у книжках (1976, 1994), більшою чи меншою мірою воно обговорюється й в інших публікаціях (наприклад, 1974b). У тезах доповіді на міжнародній конференції балтистів «Валентність — семантичні ролі — семантична структура речення» (1985a) ці три явища характеризуються як різні, хоча й взаємопов’язані, граматичні стратегії, що діють у мовній системі. Валентність вважається проєктом синтагматичної взаємодії слова як лексичної одиниці мовної системи; у ньому передбачаються кількість і зміст необхідних, імовірних або лише можливих взаємодій слова, а також орієнтири їх реалізації мовними елементами. Семантичні ролі визначаються як відображення типізованих позицій пізнаних елементів дійсності в певних ситуаціях. Семантична структура речення — це схема певного типу речень. Перед діахронною лінгвістикою ставиться завдання «з’ясувати, наскільки і як упродовж віків у конкретній мові можуть еволюціонувати валентнісні проєкти окремих лексем 238 | PERSONALIA не лише щодо формального вираження, а й щодо змісту, які можливі зрушення закономірностей репрезентації семантичних ролей» (там само: 66). Minėtina ir N. Šližienės Lietuvių kalbos veiksmažodžių junglumo žodyno (Šližienė 1994) pirmojo tomo recenzija (Labutis 1995). Joje atidžiai išnagrinėta knygos sandara, skirtingų lygmenų valentingumo pateikimas ir kai kurios teorinės nuostatos. Argumentuotai svarstomas žodyno paskirties ir veiksmažodžių atrankos kriterijų neapibrėžtumas, nurodomi semantinių funkcijų skyrimo, žodžių reikšmių atrankos ir nusakymo trūkumai, nepakankamas leksinio valentingumo pateikimas. Recenzento pabrėžiama išsamaus nagrinėjamų veiksmažodžių reikšmės aprašymo svarba, siūloma pirma pateikti semantinį veiksmažodžių valentingumą, o tik po jo – sintaksinį, keliami būtinųjų ir fakultatyviųjų valentinių palydovų atribojimo sunkumai. Дослідження синтаксичних зв’язків безпосередньо пов’язані зі сферою синтаксичної семантики. Взаємодію синтаксису й семантики, роль семантики в дослідженнях синтаксису Професор наголошує в багатьох публікаціях (пор. 1979a, 1980, 1981a, 1981b). На конференції Питання синтаксису й семантики у прочитаній доповіді «Семантика й добір форм слів» (1982) зв’язки слів за стратегіями добору форм слів поділено на два типи. Формально-граматичний тип спирається на лексичні й морфологічні класи слів, їхні словозмінні категорії; до цього типу належать узгодження та кореляція. У разі семантико-формальної стратегії форми слів добираються залежно від семантики, що відображає відношення між елементами дійсності, та граматичної структури мови; зв’язками слів цього типу є керування та прилягання. Необхідність спиратися в дослідженнях синтаксису на семантику й рухатися не лише від вираження до значення, а й у зворотному напрямку, наголошується також у доповіді «Деякі особливості синтаксичної норми відмінкових конструкцій», прочитаній на конференції Мовна норма і функціональні стилі. У тезах конференції (1984) показано складний взаємозв’язок одиниць синтаксису й семантики, розкрито передумови виникнення синтаксичних синонімів. Висунуто потребу в словнику сполучуваності слів литовської мови. Apžvalginiame straipsnelyje „Sintaksinė semantika (semasiologija)“ (1983) ši kalbotyros kryptis apibūdinama kaip „sintaksės tyrimas pagal tiesioginį kalbos vienetų ryšį su jais žymimais tikrovės daiktais, procesais, reiškiniais“ (1983: 11–12), nusakomi pagrindiniai jos principai. У статті «Деякі типи синтагм із кількісним значенням у російській і литовській мовах», написаній разом із G. V. Maksimova (Maksimova, Labutis 1985), досліджується семантичне узгодження дієслів доконаного виду з їхніми прямими додатками (щодо кількості). Детальніше розглянуто словосполучення литовської та російської мов, утворені дієсловами, що мають у семантичній структурі логічну ідею множинності (наприклад: зловити птахів, вирубати верболіз тощо). На відміну від російської мови, значення множинності й подільності в литовській мові передаються не лише префіксами дієслів із відповідним коренем, а й водночас ітеративними суфіксами (-yti, -inėti тощо). У новіших працях помітний великий інтерес Професора до іншої теорії сучасних граматичних досліджень — функціональної граматики. Особливості функціонального підходу до мови, призначення функціональної граматики та деякі методичні питання роз’яснено у статті «Мовна практика й функціональна граматика» (1994c). Курс функціональної граматики литовської мови для магістрантів Вільнюського університету Професор читає й досі, тож можна сподіватися на появу нових його праць у цій галузі. PERSONALIA 239 Приблизно від кінця сімдесятих років Професор дедалі частіше розглядає проблеми речення. У доповіді «Предикативність і словосполучення», виголошеній 1979 року на конференції Актуальні проблеми мовознавства, обстоюється думка, що саме предикативність відмежовує речення від словосполучення. Не слід виокремлювати тип предикативних словосполучень, адже це стерло б межу між словосполученням і реченням, а це, на думку професора, — вже пройдений етап розвитку синтаксичної науки (1979b: 49). Програмною можна назвати статтю «Можливості й завдання опису синтаксису» (1981b), надруковану 1981 року в Мовознавстві. У ній показано розмаїття методик синтаксичного опису та складність самого описуваного явища. Розглянуто розуміння фундаментальних понять синтаксису — речення, словосполучення. Знову наголошено на важливості поєднання синтаксису й семантики: на думку автора, «у синтаксичній семантиці найважливішими є значення синтагматичних (або синтаксичних) відношень <…> і значення категорій, пов’язаних із предикативністю речення» (там само: 57). Ґрунтовно описати синтаксис можна лише поєднуючи два протилежні напрями дослідження: рухаючись і від значення до форми, і навпаки — від форми до значення. На думку автора, необхідно розрізняти два рівні синтаксичного аналізу — форм слів і словосполучень та речення. Скептично оцінюються спроби «об’єднати висновки різних, часом просто протилежних за принципами досліджень синтаксису» (там само: 59). Наприкінці статті сформульовано найактуальніші завдання науки про синтаксис литовської мови: «1) удосконалювати й поглиблювати традиційну науку про синтаксис сучасної литовської мови; 2) серйозно взятися за дослідження уявного синтаксису <…>; 3) створювати історичний синтаксис литовської мови <…>; 4) типологічно зіставляти факти синтаксису литовської мови з фактами інших мов <…>; 5) досліджувати й описувати рівні синтаксису литовської мови в різних напрямах, за різними принципами й аспектами; 6) досліджувати семантичну синтаксичну структуру (синтаксичну семантику); 7) долучатися до обговорення теоретичних питань синтаксису» (там само: 59). Майже всі ці завдання у своїй науковій праці взявся виконувати й сам Професор. *** Багаторічну наукову й педагогічну діяльність Професора увінчує фундаментальна праця Синтаксис литовської мови. Це не лише підручник для закладів вищої освіти, а й наукова монографія, синтез попередніх досліджень, що охоплює весь спектр синтаксичних явищ. Менш ніж за десятиліття вийшло вже три видання цієї книжки (1994, 1998 і 2002). Синтаксис зв’язків і сполучень слів у монографії вважається однією з основних частин науки про синтаксис; їм присвячено окремий розділ. Розуміння валентності в монографії дещо відрізняється від викладеного у праці Проблеми словосполучень: валентність розглядається як зумовлений лексикою підхід до синтагматичних відношень (1994: 23). На думку автора, валентність не може розкрити структуру речення, оскільки вона «не має безпосереднього зв’язку ні з орієнтацією предикованої ознаки на акт мовлення (предикативністю речення), що визначає сутність речення, ні з інтонацією речення» (там само). Такий погляд відрізняється від викладеного Н. Сліжене та В. Амбразасом у Граматиці сучасної литовської мови (пор. Ambrazas, ред. 1994: 587 та наст.). Як ширше поняття, від валентності в монографії відмежовується сполучуваність слів. Синтагматичні відношення розмежовуються зі смисловими зв’язками: перші встановлюються між словами та їхніми формами як випадки безпосереднього смислового співвідношення, а другі — між складниками речення. На жаль, цю відмінність викладено недостатньо чітко (пор. там само: 42, прим. 2). У новій книжці відношення іменної частини присудка й предикативного означення до дієслова вже розглядається не як притягання слів, а як різновид прилягання (там 240 | PERSONALIA Отже: 37). Формальні відношення між словоформами в монографії розмежовуються так само, як і в дослідженні Žodžių junginių problemos, лише термін координація замінено, імовірно, кореляцією, запозиченою з академічної граматики. Розуміння цього відношення по суті залишилося таким самим, як і раніше, однак у підручнику виокремлено більше його типів; наприклад, кореляцію вбачають і між незмінюваними словоформами, що виступають підметом і присудком: Sunku šieną vežti; Gyventi – tai ne duoną kepti (там само: 41–42). У монографії поняття керування дещо уточнено: визначаючи це синтаксичне відношення, зазначено, що керованими можуть бути не лише відмінки, а й прийменникові конструкції. Прилягання можливе також у змінюваних словоформ: не лише в предикативних (або присудкових) означеннях і іменних частинах присудка, а й в обставинних іменниках у називному відмінку та порівняльних членах речення (зворотах): Kas rytas bėgo su kitais vaikais į mokyklą; Per kitas dvi pamokas jis sėdėjo kaip medinis (там само: 37–38). Словоформи, пов’язані відношенням двобічного зв’язку, у монографії чіткіше, ніж у Žodžių junginių problemose, зараховуються до класу словосполучень, хоча й вважаються специфічними словосполученнями (там само: 45–47). Словоформи, пов’язані сурядним відношенням, як і раніше, вважаються однорідними членами речення, що утворюють певні конструкції, але не словосполучення (там само: 46). У монографії чіткіше визначено співвідношення понять граматичної конструкції та словосполучення: останнє поняття вужче, словосполучення вважаються двокомпонентними конструкціями, що мають певну синтаксичну й семантичну самостійність (там само: 44). Словосполучення класифікуються за структурними, формальними та семантичними критеріями. У розділі про дієслівні словосполучення з’явилися нові групи словосполучень із дієприкметником і копулятивних словосполучень. Останні утворюються з дієслова з несамостійним значенням (зв’язки), слова, що виступає іменною частиною присудка, та словоформи, яка виступає підметом. Словосполучення, утворені віддієслівними іменниками, у монографії описуються не в розділі про дієслівні (як раніше), а в розділі про іменникові словосполучення. За значенням виокремлено п’ять типів словосполучень; комплетивні словосполучення не утворюють окремого типу — тепер їх розглядають у розділі про об’єктні словосполучення (там само: 84). У підручнику речення визначається з погляду семантики, формальної структури та предикативної будови. Найважливішими його властивостями вважаються предикативність і окрема інтонація (там само: 108). Наголошується на комунікативному призначенні речення (там само: 109). Речення утворюються за схемами формальної та семантичної структури й мають певні тенденції щодо порядку слів (там само: 107). За будовою, відповідно до кількості предикативних центрів, речення поділяються на прості й складні, а за кількістю членів предикативного центру — на двоскладні, односкладні та безчленні (або нерозчленовані). За зв’язком предикативного центру з граматичною категорією особи як двоскладні, так і односкладні речення поділяються на особові й безособові. Цим монографія відрізняється від інших описів синтаксичної будови литовської мови. Односкладними особовими вважаються речення з невизначеним або невідомим та узагальненим діячем — так звані неозначено-особові й узагальнено-особові речення (там само: 126–127). Особовими означено-особовими називаються речення з вираженим виконавцем дії — вони вважаються двоскладними реченнями (там само). У підручниках Й. Балкявічюса, В. Сіртаутиса та Ч. Гренди особовими означено-особовими називаються речення, підмет у яких не виражений, хоча й мається на увазі за формою особи присудка або з контексту (див. Balkevičius 1963: 133–134; Sirtautas, Grenda 1988: 22–23); у їхніх підручниках ці речення вважаються односкладними. Безособові речення із суб’єктом, який, на думку Професора, «семантично втягується в предикативний центр» (Labutis 1994: 125), хоч і з певними застереженнями, вважаються двоскладними. Словоформи, що утворюють предикативний центр безособових речень, вказують на відсутність зв’язку з граматичною категорією особи (там само: 127–128). Автор поділяє безособові речення на чотири типи: прості, PERSONALIA 241 інфінітивні, номінативні та безчленні речення. У підручнику Сіртаутиса й Гренди лише перші вважаються безособовими. Балкявічюс зараховує до безособових також інфінітивні речення, а академічна граматика в цьому аспекті найближча до праці професора. Предикативний центр простих безособових речень найчастіше утворюють безособові дієслова або форми прикметників середнього роду (там само: 128). Окремо розглядаються три проблемні типи простих безособових речень. По-перше, безособове речення може мати формальний підмет, виражений інфінітивом, наприклад: Заборонено автотранспорту з’їжджати з асфальту. Такий інфінітив, ужитий після форми середнього роду, «більше тяжіє до присудка», тому, на думку автора, такі речення доцільно вважати безособовими (там само: 131). По-друге, безособовими слід вважати речення, що мають родовий відмінок суб’єкта, а присудок у них виражений дієприкметником середнього роду, наприклад: Вона зрозуміла, що сюди приходять убивці (там само: 132). Подібність до безособових речень мають також речення з дієсловами, вжитими в предикативному центрі й такими, що виражають існування, виникнення, зменшення або збільшення чогось, та родовим відмінком невизначеної кількості, кількісного вмісту або заперечення, наприклад: І шуму ж було;А в нас бруду по коліна (там само: 132–133). По-третє, безособовими слід вважати речення, у яких присудком є «інфінітив дієслів, що позначають відчуття, із факультативною особовою формою дієслова», а об’єкт виражений непрямим відмінком або підрядною частиною, наприклад: У тому краї зовсім не було видно вітряків (там само: 132). Інфінітивні речення вважаються безособовими, оскільки інфінітив «безпосередньо не вказує на зв’язок із граматичною категорією особи» (там само: 132). Звертається увага на такі речення, інфінітив у яких «синтагматично не співвідноситься з суб’єктом у давальному відмінку і [вони] можуть бути реконструйовані не як безособове, а радше як двоскладне речення: Дядько тупнув ногою: — Лягай! (J. Mikel.) Такого хлопця відпустити! (J. Balt.)» (там само: 133). Безчленними реченнями вважаються граматично «нерозчленовані висловлення, утворені словом, що не виступає членом речення, або дуже тісним поєднанням таких слів» (там само: 137). Їх також називають квазіреченнями, оскільки вони не мають структурної моделі, властивої реченню. Те, що безчленні речення вважаються безособовими, з’ясовується лише з діаграми (там само: 138). Від безчленних речень відмежовуються й окремо розглядаються неповні речення. Вони відповідають члену речення або частині складного речення. Характерна ознака таких речень — залежність від контексту чи ситуації, без яких вони просто незрозумілі. Якщо неповні речення мало пов’язані з контекстом, маємо їх особливий різновид — еліптичні речення (там само: 142). Розуміння та класифікація безчленних і неповних речень у професора В. Лабутіса близькі до тих, що подані в підручнику Й. Балкявічюса (пор. Balkevičius 1963: 151–155). Від опису відповідних речень у підручнику В. Сіртаутиса й Ч. Гренди воно відрізняється більше: в останньому еліптичні речення не вважаються підвидом неповних; від неповних відмежовуються (за функцією) й окремо розглядаються приєднувальні речення (парцеляція) (Sirtautas, Grenda 1988: 28–29). Dabartinės lietuvių kalbos gramatikoje неповні речення та інші фрагменти речень вважаються випадками реалізації граматичної форми речення в мовленні; вони не утворюють окремих структурних типів речень, тому мають бути об’єктом дослідження тексту, а не синтаксису — у граматиці від них абстрагуються (Ambrazas, red. 1994: 476). Складне речення в книзі визначається як «складна одиниця комунікації (висловлення), утворена з двох або кількох предикативних структур, що повідомляє про дві чи кілька ситуацій та їхній зв’язок» (Labutis 1994: 145). Складні речення класифікуються й описуються подібно до Dabartinės lietuvių kalbos gramatikoje: спочатку виокремлюються сполучникові й безсполучникові речення; далі перші поділяються на підрядні та сурядні, а другі групуються за членами 242 | PERSONALIA характер смислових відношень. Сполучними словами в монографії вважаються не лише відносні займенники, а й деякі частки, що виконують функції сполучників (там само: 150). Окремо розглядаються двоскладні та багатослівні складні речення. У книжці подано структурну й функціональну класифікацію підрядних речень. За будовою розрізняються розчленовані (з підрядною частиною, що стосується всього речення) та вбудовані (з підрядною частиною, що стосується окремого слова) підрядні речення. Останні поділяються на пояснювальні та поширювальні речення. Підрядна частина пояснювальних речень розкриває зміст дієслів, прикметників або абстрактних іменників головної частини. Підрядна частина поширювальних речень може бути відносною, з’ясувальною або означальною. Відносними, або характеризувальними, називають частини, приєднані відносним займенником чи прислівником і співвіднесені в головній частині з відповідним словом (там само: 159). З’ясувальні частини починаються сполучниками kad, jog; ними «ширше розкривається те, що в головній частині виражено прикметником або прислівником неповно, із займенником, який сигналізує про цю неповноту, toks, tas, або прислівниками taip, tiek» (там само: 159). Такі підрядні частини можуть приєднуватися до займенника чи прислівника й безпосередньо. На відміну від Dabartinės lietuvių kalbos gramatikoje, Професор зараховує до з’ясувальних і такі порівняльні речення, «підрядна частина яких приєднується до прикметника чи прислівника, особливо до їхнього вищого ступеня» (там само: 159–160). Означальні підрядні частини виражають ознаку предмета, пов’язуються з іменником головної частини й найчастіше починаються займенником kuris (там само: 160). Розчленовані підрядні речення далі класифікуються за функцією підрядної частини щодо всього речення. Дотримуються думки, що підрядні частини складнопідрядних речень часто є синонімічними й конкурують із відповідними членами речення. Явних синонімів серед підрядних частин не мають підмети, додатки й присудки, виражені звичайними формами (там само: 162). Загалом структурна класифікація складнопідрядних речень по суті відповідає класифікації, поданій в академічній Dabartinės lietuvių kalbos gramatikoje. Складносурядні речення за структурою поділяються на речення відкритої та закритої, гнучкої та негнучкої структури. За змістом взаємодії частин розрізняються чотири типи складносурядних речень: єднальні, розділові, протиставні та пояснювальні. На відміну від академічної граматики, В. Лабутис не виокремлює окремого типу складносурядних речень із пояснювальними частинами. Частини, пов’язані сполучником o, можуть утворювати єднальні або протиставні складносурядні речення (там само: 166, 169). Безсполучникові речення, як і в академічній граматиці, розглядаються окремо від сполучникових. Їх групують за структурою (відкриті та закриті) і за характером виражених ними семантичних відношень. Безсполучникові речення з одним підметом Професор вважає не складними, а простими реченнями з однорідними групами слів (там само: 175). Приєднання (як і вставлення) у підручнику вважається окремим типом синтаксичних відношень і протиставляється як підрядності, так і сурядності, навіть безсполучниковому поєднанню (там само: 175). Складними приєднувальними вважаються речення досить різноманітної будови: як поєднані сполучником ir (nepatinka, ir tiek), відмінковими формами займенника kas і прислівником kaip (вони відповідають приєднувальним підрядним реченням у Dabartinės lietuvių kalbos gramatikos), частками ypač, tik, bent, nebent поєднані частини (Koks ponas, toks tarnas, – tik prekių ieško), і навіть деякі безсполучникові речення (Bet jam neišeina taip kaip tėvui, net visai nepanašu). Багаточастинні складні речення, подібно до безсполучникових речень складної будови та змішаних речень в академічній граматиці, у монографії розглядаються за способами поєднання (будовою). Другу частину книжки присвячено членам речення. На думку Професора, «концепція синтаксису, що оминає хоч один член речення, не розкриває до кінця тих синтаксичних явищ, якими займається теорія членів речення PERSONALIA | 243 » (там само: 192). Найважливішою ознакою члена речення вважається його синтаксична функція в реченні. Член речення визначається як «слово, форма слова, їхнє сполучення або словосполучення, яке в реченні виконує певну функцію щодо всього речення та безпосередньо за змістом і граматично співвідноситься з іншим елементом речення того самого рівня» (там само: 197). Наприклад, у В. Амбраза член речення вважається одиницею будови речення, яку виокремлюють за синтаксичними зв’язками форм слів (Morkūnas, red. 1999: 546). За будовою члени речення поділяються на прості й складені. На відміну від Lietuvių kalbos gramatika та В. Сіртаутаса (Sirtautas, Grenda 1988: 53), сполучення слів, що утворюють член речення, вважаються простими. Підмет і присудок вважаються головними членами речення одного рангу. Додаток або обставина, пов’язані з усім реченням, називаються ситуа́нтами (там само: 204). Наголошується, що через специфіку синтаксичних явищ у конкретних випадках не завжди можна однозначно визначити член речення. Часто навіть важливіше «показати шлях його визначення, виклавши свої аргументи» (там само: 210). Підмет В. Амбраз визначає як член речення, пов’язаний із присудком синтаксичним зв’язком взаємної співвіднесеності (Ambrazas 1999). У В. Лабутиса підметом називається головний член речення, «який разом із присудком формує предикативний центр речення й називає предмет або явище, якому під час побудови речення приписується ознака, орієнтована відповідно до ситуації мовлення» (Labutis 1994: 211). На думку Професора, визначення підмета не можна ґрунтувати на називному відмінку, хоча він і є базовою формою підмета. У особових реченнях підметом може бути не лише називний відмінок і словосполучення з називним відмінком, а й родовий відмінок невизначеної кількості або частини та збірної множини, наприклад: Rudenį atvažiuodavo į girią vyrų; Cinoko dar neišvirė, o Baltaragio jau sėdo valgyti. Особовими вважаються речення з дієсловами būti, atsirasti, kilti, didėti, mažėti тощо, вжитими у формі третьої особи, і родовим відмінком підмета, наприклад: Kiekvienoje dirvoje yra kūkalių; Tuoja ant stalelio atsirado visokių valgių ir gėrimų. Обґрунтуванням є можливість ужити з тією самою формою дієслова називний відмінок або словосполучення, що містить називний відмінок. Родовий підмет може також виражати носія означальної ознаки, наприклад: Senosios būta šnekios. На думку В. Лабутиса, підмет можуть мати й безособові речення. Ним може бути інфінітив або інфінітивна конструкція, наприклад: Išeiti į gatvę jai vienai buvo uždrausta; форми середнього роду, наприклад: Viena teb uvo aišku...; займенники kas, viskas, niekas, наприклад: Bet kas buvo įsakyta, tai turėjau atlikti (там само: 223). Безособовими вважаються також речення з пасивним станом і родовим відмінком додатка, наприклад: Ar ir ten žmonių gyvenama? (там само: 224). Особовими або безособовими можна вважати речення з узгодженим прикметником у ролі іменної частини присудка та родовим відмінком, наприклад: Sesers būta labai gražios (там само). Безособовими вважаються й речення з дієсловами rūpėti, parūpti тощо та підметом у називному відмінку, наприклад: Mergoms tik ištekėti rūpi, daugiau nieko (там само). Речення з дієсловом būti у заперечній формі та родовим відмінком, наприклад: Tokių žmonių, kaip buvo Jurgaitis, jau nebėra, вважаються безособовими, оскільки «не змінюючи присудка, тут неможливо замінити родовий відмінок, адже його зумовлює заперечення» (там само: 220). Функцію підмета в реченні може виконувати й предикативна частина — підрядне речення. Підметові підрядні речення в книжці розглядаються як один зі способів вираження підмета. Присудком у книжці вважається «головний член речення, що визначає предикативний центр речення і виражає приписувану комусь ознаку, орієнтовану відповідно до мовленнєвого акту» (там само: 226). Поняття присудка пов’язане з поняттям підмета, тому в безособових і номінативних реченнях головний член лише з певними застереженнями вважається присудком. За будовою присудки бувають простими й складеними. Перші, подібно до класифікації В. Сіртаутаса й Ч. Гренди, поділяються на прості (пор. чисті присудки у Сіртаутаса й Гренди), складені та аналітичні. Останні утворюють складені дієслівні форми — складені часи та пасивні 244 | PERSONALIA …модальний різновид. Дотримуються думки, що за такого присудка підметові приписується одна ознака, а його «обидва компоненти пов’язані на рівні морфології, між ними немає синтагматичного зв’язку» (там само: 231). Складені присудки, дотримуючись традиції, започаткованої Я. Яблонським, поділяють на зведені та складені іменні. Іменну частину складеного іменного присудка називають предикативом. У монографії, яку тут розглядаємо, предикативне (або предикатне) означення розуміється вужче, ніж в академічних граматиках (Ulvydas, red. 1976: 437–454; Ambrazas, red. 1994: 490), та в підручнику Сіртаута й Гренди (1988: 91–92): називний відмінок прикметникового слова, пов’язаний із самостійним дієсловом, вважається другим, додатковим присудком (Labutis 1994: 250–252). У розділі про присудок розглядаються також підрядні речення присудка. Межу між порівняльними зворотами й підрядними реченнями порівняльного типу присудка проведено інакше, ніж в академічних граматиках: останні вбачають там, де «порівняння утворює принаймні одна з головних частин речення» (там само: 255). Отже, неповним підрядним реченням вважається і порівняння як Mykolas у реченні Aš noriu būti toks mokytas, kaip Mykolas. Описуючи зв’язки форм присудка з формами підмета, поняттям узгодження (прикметникових слів) і кореляції (іменникових слів і особових форм дієслова) надається різного значення. Спираючись на позицію підмета в пасивній трансформації, прямими додатками, крім знахідного відмінка, Професор вважає лише родові відмінки заперечення й невизначеної кількості (там само: 268). Родовий відмінок при дієсловах зі значенням прагнення, нестачі, боязні тощо вважається непрямим (інакше, ніж у Dabartinės lietuvių kalbos gramatikoje, пор. Ambrazas, red. 1994: 488). За відношенням до присудка розрізняють не лише прямі й непрямі, а й додатки при сторонніх діях. Вони «найчастіше є додатковими, другими додатками — уживаються з присудками, які вже мають прямий або непрямий додаток, а іноді — інший додаток при сторонній дії» (Labutis 1994: 274). Складені додатки з напівдієприкметником чи дієприкметником (конструкції з подвійними відмінками), що утворюють вторинний предикативний центр, автор називає зведеними додатками (термін Я. Яблонського). У тому самому розділі розглянуто також підрядні речення прямого, непрямого додатка та додатка при сторонній дії. За значенням розрізняють обставини місця, часу, причини, умови, допусту, мети, якості й кількості, а також відповідні підрядні речення. Докладно описано семантичні підгрупи та способи вираження кожного типу обставин і підрядних речень. Наприклад, підрядні речення якості поділяють на дві підгрупи: власне якісні та порівняльні. Власне якісні підрядні речення за будовою поділяють на вбудовані, або замісні (Aš gyvensiu, kaip negyveno niekas), описові (Ne viskas taip klojosi, kaip jiems regisi) та співвідносні (Kaip dirba, taip turi). Поширені дієприкметникові, напівдієприкметникові та дієприслівникові обставини розглянуто окремо; обговорено проблему їхньої самостійності в реченні (а отже, і пунктуації). Широко розуміючи вставні конструкції, автор виокремлює три їхні групи: граматично пов’язані з членами речення та не пов’язані з ними; як окремий різновид вставних конструкцій розглядаються також звертання. Окремий розділ присвячено авторському й неавторському мовленню, пов’язаному зі структурою речення. У монографії впадає в око послідовне розмежування структурного й синтаксичного аналізу. Упродовж усієї книжки значну увагу приділено пунктуації та питанням мовної практики. Основи пунктуації окремо викладено в заключному розділі книжки. *** Професор цікавився також історією досліджень синтаксису литовської мови. Так, у статті «Синтаксис у граматиці Д. Клейна» (1990) розглянуто структуру й основні поняття синтаксичного розділу нашої першої друкованої граматики. Висловлено слушні зауваги щодо перекладу цієї латинської грамати- PERSONALIA |245 ки литовською мовою. На думку автора, Д. Клейна можна вважати «зачинателем опису вживання відмінків і деяких інших форм литовської мови, який висунув цікаві й досі важливі факти цієї галузі та вказав орієнтири їхньої наукової інтерпретації» (там само: 117). Не можна не погодитися й із важливістю розгляду попередніх описів граматичної будови литовської мови, на якій наголошено у статті: «Не дослідивши докладно й не оцінивши всебічно всі наші граматики, навіть окремі їхні розділи, ми не матимемо справжньої історії литовської мовознавчої науки. А без неї й сучасна граматична наука нерідко „відкриває“ вже давно відомі речі або робить необґрунтовані висновки» (там само: 118). Історії нашого мовознавства присвячено також ювілейну статтю «„Литовська граматика“ — сто років» (2001). У ній оглянуто обставини появи першої граматики Я. Яблонського, її теоретичні засади, структуру, найважливіші визначення й термінологію. Підкреслено нормативний характер граматики; В. Лабутіс оцінив її як «працю, що заклала підвалини нашої традиційної граматичної науки, окреслила не одну принципову настанову цієї науки, не втратила й нині своєї цінності щодо вживання, з’ясування та утвердження норм багатьох окремих мовних явищ» (там само: 14). *** Професор В. Лабутіс опублікував рецензії на чимало праць із литовського мовознавства. S. Krinickaitės knygelė Kalbų raiškos savitumas (1984) recenzento vertinama kaip bandymas užpildyti lietuvių kalbos gretinimų su kitomis kalbomis spragą (1985c). Tačiau grožinės literatūros originalų ir vertimų lyginimai, Profesoriaus nuomone, „nėra labai patikimas kelias pereiti prie kalbų raiškos savitumų ir net prie būdingų kalbos modelių“ (ten pat: 29). Lietuvių ir rusų kalbų gretinimo vaizdas būtų tikresnis, jeigu savitumai autorės būtų rodomi bendrybių ir panašumų fone. Knygelėje kartais nedaroma skirtumo tarp meninės kalbos faktų ir kalbos sistemos savitumų, kliūva pernelyg platūs apibendrinimai. Recenzijoje „Žodžių dažnio žodynus panagrinėjus“ (1999a) aptariami Laimos Žilinskienės ir Vidos Grumadienės parengti dažniniai dabartinės rašomosios lietuvių kalbos žodynai mažėjančio dažnio (1997) ir abėcėlės (1998) tvarka, daugiausia dėmesio skiriama pastarajam. Žodyne pasigendama buitinio stiliaus leksikos, daugelio kasdien vartojamų žodžių: buitinių realijų, augalų bei gyvūnų pavadinimų, kultūros srities ir su intelektine veikla susijusių žodžių, abejojama dėl tekstų atrankos principų. Dėl šių priežasčių siūloma jį laikyti ne dabartinės lietuvių kalbos, o keturių funkcinių stilių žodynu (p. 108). Recenzuojamame žodyne pasigendama žadėtų tikrinių žodžių dažnio duomenų. Neaiškūs kalbos dalių nustatymo kriterijai, todėl kalbos dalių statistikos lentelės nekelia pasitikėjimo. Su rūpesčiu konstatuojama, kad žodyne gausu nenorminių žodžių, todėl norminimo reikalui, V. Labučio nuomone, žodynas „labiau tiktų kaip klaidų šaltinis“ (p. 112). Recenzijoje daroma išvada, kad žodyno sudarymo principai autorių nepakankamai apmąstyti, pats „žodynas ir jo atramos taškai, deja, dažniau nuvilia nei džiugina“ (p. 113). J. Balkevičiaus Lietuvių kalbos predikatinių konstrukcijų sintaksė (1998) trumpai apžvelgiama Gimtosios kalbos žurnale (Labutis 1999b). Jame paskutinis žymiojo sintaksininko veikalas ypač vertinamas kaip „savita sintaksės mokslo studija, kurioje nuosekliai plėtojama vientisa verbocentrinio sakinio pamato koncepcijų visuma“ (1999b: 14). Kiek išsamiau ši studija ir kiti J. Balkevičiaus darbai aptarti Baltistikoje paskelbtame drauge su B. Stundžia parašytame nekrologe (Labutis, Stundžia 2001). 246 | PERSONALIA В одному огляді навряд чи можливо охопити все розмаїття наукових праць Професора. Така й не мета цієї статті. Хотілося бодай приблизно показати напрями й методи досліджень граматичної структури литовської мови, здійснених Професором, розкрити розвиток його наукових поглядів. Ґрунтовний аналіз і оцінка праць В. Лабутіса — завдання майбутнього. З нагоди сімдесятиріччя хочеться побажати шановному Професорові ще багато творчих років — ad multos annos! LITERATŪRA AMBRAZAS, V. 1976: [Diskusijos]. Mūsų kalba 4, 30–31. AMBRAZAS, V., red. 1985: Грамматика литовского языка, Вильнюс: Мокслас. AMBRAZAS, V., red. 1994: Dabartinės lietuvių kalbos gramatika, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla. AMBRAZAS, V., ed. 1997: Lithuanian Grammar, Vilnius: Baltos lankos. AMBRAZAS, V. 1999: Veiksnys. Morkūnas, K., red. 1999: Lietuvių kalbos enciklopedija. Parengė..., Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas, 698. BALKEVIČIUS, J. 1963: Dabartinės lietuvių kalbos sintaksė, Vilnius: Valstybinė politinės ir mokslinės literatūros leidykla. BALKEVIČIUS, J. 1976: [Diskusijos]. Mūsų kalba 4, 32–33. BALKEVIČIUS, J. 1998: Lietuvių kalbos predikatinių konstrukcijų sintaksė, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas. DUMAŠIŪTĖ, Z. 1976: Vienanariai sakiniai. Beasmeniai sakiniai. Ulvydas, K., red. Lietuvių kalbos gramatika 3. Sintaksė, Vilnius: Mokslas, 608–625. GALKINA-FEDORUK, E. M., 1960: Частицы. Vinogradov, V. V., Istrina, E. S., red. Грамматика русского языка 1. Фонетика и морфология, Москва: Издательство Академии Наук СССР, 637–649. GENIUŠIENĖ, E. 1971: Lietuvių kalbos veiksmažodžių sintaksinė klasifikacija. Kalbotyra 23(1), 7–16. GIRDENIS, A., ŽULYS, V. 1973: [Rec.], Lietuvių kalbos gramatika 1–2. Baltistica 9 (2), 203–214. GRUMADIENĖ, L., ŽILINSKIENĖ V. 1997: Dažninis dabartinės rašomosios lietuvių kalbos žodynas (mažėjančio dažnio tvarka), Vilnius. GRUMADIENĖ, L., ŽILINSKIENĖ V. 1998: Dažninis dabartinės rašomosios lietuvių kalbos žodynas abėcėlės tvarka, Vilnius. KALINAUSKAS, Br. 1963: Žodžiai ir žodžių junginiai sakinyje. Dobrovolskis, B., sud. Kai kurie gramatikos ir stilistikos klausimai, Kaunas: Valstybinė pedagoginės literatūros leidykla, 3–23. KALINAUSKAS, Br. 1972: Lietuvių kalbos žodžių junginių sintaksė, Vilnius. KRINICKAITĖ, S. 1984: Kalbų raiškos savitumas, Vilnius: Mokslas. LABUTIS, V. 1962: Dalelytės ir jų vieta kalbos dalių tarpe. Literatūra ir kalba 6, 354–370. LABUTIS, V. 1963a: Lietuvių kalbos kiekio patikslinamosios dalelytės. Lietuvos TSR mokslų akademijos darbai, serija A, 2 (15), 215–226. LABUTIS, V. 1963b: Dalelytės ne funkcijos ir rašyba. Kalbos kultūra 5, 46–52. LABUTIS, V. 1964a: Lietuvių kalbos sudėtinės dalelytės. Lietuvių kalbos morfologinė sandara ir jos raida (Lietuvių kalbotyros klausimai 7), 119–131. LABUTIS, V. 1964b: Dalelytės gi reikšmės, vartojimas ir rašyba. Kalbos kultūra 6, 28–33. LABUTIS, V. 1967: Nominatyviniai sakiniai. Lietuvių kalbos gramatinė sandara (Lietuvių kalbotyros klausimai 9), 117–131. LABUTIS, V. 1971: Dalelytė. Ulvydas, K., red. Lietuvių kalbos gramatika 2, Vilnius: Mintis, 543–576. LABUTIS, V. 1974a: Kai kurios veiksmažodiniu daiktavardžių konstrukcijos su kilmininku. Kalbotyra 26 (1), 25–36. PERSONALIA | 247 LABUTIS, V. 1974b: Lietuvių kalbos veiksmažodinių daiktavardžių ir jų valentingumas. Leksikos ir sintaksės klausimai. Tarpmokyklinės mokslinės konferencijos pranešimų tezės, Šiauliai: Šiaulių K. Preikšo pedagoginis institutas, 140–145. LABUTIS, V. 1974c: Derinimas. Mūsų kalba 6, 45–48. LABUTIS, V. 1976a: Nominatyviniai sakiniai. Nepilnieji sakiniai. Eliptiniai sakiniai. Benariai sakiniai. Ulvydas, K., red. Lietuvių kalbos gramatika 3. Sintaksė, Vilnius: Mokslas, 625–653. LABUTIS, V. 1976b: Tiesioginio objekto, tikslo ir kiekio kilmininkų valdymas. Mūsų kalba 4, 4–10. LABUTIS, V. 1976c: Žodžių junginių problemos, Vilnius: Vilniaus universitetas. LABUTIS, V. 1979a: Semantika ir formų parinkimas aktyvinėse, pasyvinėse ir substantyvinėse konstrukcijose. Kalbotyra 30 (1), 57–62. LABUTIS, V. 1979b: Predikatumas ir žodžių junginys. Aktualiosios kalbotyros problemos. Mokslinės konferencijos pakvietimas-programa ir tezės. 1979 m. kovo 28–29 d., Vilnius: Vilniaus V. Kapsuko universitetas. LABUTIS, V. 1980: Kilmininkas ir savybiniai įvardžiai. Baltistica 16 (1), 53–57. LABUTIS, V. 1981a: Vadinamųjų kiekio kilmininkų valdymas ir semantika. Baltistica 17 (2), 194–199. LABUTIS, V. 1981b: Sintaksės aprašymo galimybės ir uždaviniai. Kalbotyra 32 (1), 54–61. LABUTIS, V. 1982: Semantika ir žodžių formų parinkimas. Sintaksės ir semantikos klausimai. Respublikinės mokslinės konferencijos, skirtos TSRS įkūrimo 60-mečiui, pranešimų tezės, Šiauliai: Šiaulių K. Preikšo pedagoginis institutas, 31–33. LABUTIS, V. 1983: Sintaksinė semantika (semasiologija). Mūsų kalba 3, 9–12. LABUTIS, V. 1984: Некоторые особенности синтаксической нормы падежных конструкций. Языковая норма и функциональные стили. Программа-приглашение и тезисы докладов республиканского симпозиума. 3–4 октября 1984 г., Vilnius: Vilniaus universitetas, 20–22. LABUTIS, V. 1985a: Valentingumas – semantiniai vaidmenys – semantinė sakinio struktūra. Tarptautinė baltistų konferencija 1985 m. spalio 8–12 d. Pranešimų tezės, Vilnius: Vilniaus valstybinis V. Kapsuko universitetas, 65–66. LABUTIS, V. 1985b: Частица. Ambrazas, V., red. Грамматика литовского языка, Вильнюс: Мокслас, 357–362. LABUTIS, V. 1985c: [Rec.], Stasė Krinickaitė. Kalbų raiškos savitumas. Mūsų kalba 4, 28–30. LABUTIS, V. 1990: Sintaksė D. Kleino gramatikoje. Baltistica 26 (2), 114–118. LABUTIS, V. 1994a: Dalelytė. Ambrazas, V., red. Dabartinės lietuvių kalbos gramatika, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla, 432–437. LABUTIS, V. 1994b/1998/2002: Lietuvių kalbos sintaksė. [Cituojama pagal antrąjį pataisytą leidimą], Vilnius: Vilniaus universiteto leidykla. LABUTIS, V. 1994c: Kalbos praktika ir funkcinė gramatika. Gimtoji kalba 1, 1–5. LABUTIS, V. 1995: [Rec.], Pirmasis lietuvių kalbos valentingumo žodynas. Kalbotyra 44 (1), 101–104. LABUTIS, V. 1999a: [Rec.], Žodžių dažnio žodynus panagrinėjus. Kalbos kultūra 72, 107–114. LABUTIS, V. 1999b: [Rec.], J. Balkevičius. Lietuvių kalbos predikatinių konstrukcijų sintaksė. Gimtoji kalba 5, 13–14. LABUTIS, V. 2001: „Lietuviškos kalbos gramatikai“ – šimtas metų. Kalbos kultūra 74, 8–14. LABUTIS, V., STUNDŽIA, B. 2001: Jonas Zemvaldas Balkevičius (1923–2000). [Nekrologas], Baltistica 35(2), 2000, 260–263. MAKSIMOVA, G. V., LABUTIS, V. V. 1985: Некоторые типы синтагм с количественным значением в русском и литовском языках. Baltistica 21 (2), 176–183. SIRTAUTAS, V., GRENDA, Č. 1988: Lietuvių kalbos sintaksė, Vilnius: Mokslas. SLIŽIENĖ, N. 1994: Lietuvių kalbos veiksmažodžių junglumo žodynas 1: A–M, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla. ULVYDAS, K., red. 1976: Lietuvių kalbos gramatika 3. Sintaksė, Vilnius: Mokslas. 248 | PERSONALIA Valeckienė, A. 1976: Sintaksiniai žodžių junginiai. Ulvydas, K., red. Lietuvių kalbos gramatika 3. Sintaksė, Vilnius: Mokslas, 9–20. Valiulytė, E. 1976: Veiksmažodiniai junginiai. Daiktavardiniai junginiai. Ulvydas, K., red. Lietuvių kalbos gramatika 3. Sintaksė, Vilnius: Mokslas, 20–234. Vinogradov, V. V., Istrina, E. S., red. 1960: Грамматика русского языка 2. Синтаксис, 1–2, Москва: Издательство Академии Наук СССР. Žulys, V. 1969: Vadinamųjų nekeičiamųjų įvardžių vieta lietuvių kalbos gramatinėje sistemoje. Baltistica 5(2), 167–177. Artūras Judžentis