Rusų bulgaristika ir Lietuva

PERSONALIA | 227 STEPANOV, JU. S. 1965b: Структура французского языка: Морфология, словообразование, основы синтаксиса в современной французской речи, Москва: Высшая школа. STEPANOV, JU. S. 1966: Основы языкознания, Москва: Просвещение. STEPANOV, JU. S. 1970: Литовское yra – 3 лицо глагола „быть“. Baltistica 6 (2), 193–196. STEPANOV, JU. S. 1971: Семиотика, Москва: Наука. STEPANOV, JU. S. 1975a: Методы и принципы современной лингвистики, Москва: Наука. STEPANOV, JU. S. 1975b: Основы общего языкознания, Москва: Просвещение. STEPANOV, JU. S. 1981: Имена. Предикаты. Предложения: Семиологическая грамматика, Москва: Наука. STEPANOV, JU. S. 1985a: В трехмерном пространстве языка: Семиотические проблемы лингвистики, философии, искусства, Москва: Наука. STEPANOV, JU. S. 1985b: Лит. yra, рус. (он) и есть (К вопросу о происхождении). Baltistica 21 (1), 4–13. STEPANOV, JU. S. 1988: Текстовая теория русских падежей в описательном и сравнительно-историческом языкознании. Русистика сегодня. Язык: система и ее функционирование, Москва: Наука. STEPANOV, JU. S. 1989a: Индоевропейское предложение, Москва: Наука. STEPANOV, JU. S. 1989b: Счет, имена чисел, алфавитные знаки чисел в индоевропейских языках. Вопросы языкознания 4, 46–72; 5, 5–31. STEPANOV, JU. S. 1995: Баба-Яга, Яма, Янус, Ясон и другие: К вопросу о „нестрогом“ сравнительно-историческом методе. Вопросы языкознания 5, 3–15. STEPANOV, JU. S. 1997a: Константы: Словарь русской культуры: Опыт исследования, Москва: Языки русской культуры. STEPANOV, JU. S. 1997b: Непарадигматические передвижения ударения в индоевропейском: (1. Вокруг законов Ваккернагеля и Лескина). Вопросы языкознания 4, 5–26. STEPANOV, JU. S. 1998: Язык и метод: К современной философии языка, Москва: Языки русской культуры. STEPANOV, JU. S., PROSKURIN, S. G. 1993: Константы мировой культуры: Алфавиты и алфавитные тексты в период двоеверия, Москва: Наука. Regina Venckutė Kazimieras Garšva Olegas Poliakovas РОСІЙСЬКА БОЛГАРИСТИКА І ЛИТВА З Литвою пов’язані двоє видатних російських учених, фахівців із болгарської мови та культури: уродженець Угорщини, засновник російської болгаристики Юрій Венелін (при народженні — Georgis Hucas), а також один із найвидатніших сучасних московських болгаристів, професор Григорій Венедиктов, який походить із Литви, з околиць Обеляй. Литовським мовознавцям Г. Венедиктов давно відомий завдяки своїм публікаціям «K istorii lituanistiki v Rossii», зокрема матеріалам про литуаністичні матеріали й листування мовознавця Йонаса Юшки, що збереглися в архіві російського мовознавця І. Срезневського, який опікувався ним. Крім того, він не лише активно спілкується з тими, хто плекає литовську культуру в Москві, та балтистами, а й підтримує тісні стосунки з литовськими мовознавцями, надсилає свої праці та іншу цінну літературу. Мовознавець 228 | PERSONALIA досліджує епоху болгарського національного відродження XIX ст., формування та унормування тогочасної болгарської літературної мови, а також різні інші питання історії культури. Про самого вченого, його праці та деякі паралелі між відродженням литовського й болгарського народів уже дещо писали (див. Lietuvių kalbotyros klausimai 30, 1993, 218–220). До речі, там закралася неточність: майбутній мовознавець 1947 року, закінчивши 4-ту (російську) гімназію у Вільнюсі, вирушив вивчати славістику не до Москви, а до тодішнього Ленінграда (Санкт-Петербурга). Після аспірантури він почав працювати в Московському інституті славістики 1956 року. Останнім часом Г. Венедиктов приділяє багато уваги незаслужено забутому, уже згаданому засновникові російської болгаристики Ю. Венеліну (1802–1839), праці якого мали величезне значення для відродження болгарського народу, мови та культури. З цієї нагоди слід згадати дві нові книжки, підготовлені за його сприяння, які дійшли до нас: Ju. I. Venelin v bolgarskom vozroždenii (1998; у ній опубліковано матеріали конференцій, що відбулися 1989 року в Ужгороді та Софії, і повну бібліографію Ю. Венеліна з нагоди 150-ї річниці смерті вченого), а також уперше надруковану першу граматику болгарської мови Ю. Венеліна, написану ще 1834 року (Grammatika nynešnego bolgarskogo narečija, 1997, із великою супровідною статтею Г. Венедиктова про долю граматики Ю. Венеліна). 22 квітня 2002 року минуло 200 років від дня народження Ю. Венеліна. З цієї нагоди варто докладніше нагадати важливі дати життя й діяльності вченого, його найважливіші праці та скромний внесок в історію литовської культури. На жаль, за радянських часів замовчували життя Ю. Венеліна — колишнього священнослужителя, його широкі зацікавлення та вражаючі праці. Тому й відомості, запозичені нами ще зі старої царської енциклопедії, можуть бути неточними (новіших видань знайти не вдалося). Георгіс Гуц народився 1802 року в Угорщині, у поселенні Великі Теби. Навчався в Унгварській гімназії, а потім у вчительській семінарії. Обравши фах священнослужителя й змінивши прізвище Гуц на Венелін, він вступив до Львівського університету, де вивчав філософію. Закінчив університет 1822 року. 1823 року, отримавши місце викладача й вихователя в духовній семінарії, вирушив до Кишинева. Працюючи тут, Венелін познайомився з болгарськими емігрантами й занурився у вивчення їхнього побуту, мови та історії, що визначило його подальше життя. 1825 року Венелін прибув до Москви й вивчав медицину; закінчивши навчання 1829 року, отримав диплом лікаря. Однак лікарем він не працював. Завершивши впорядкування розпочатої праці Стародавні й сучасні болгари з політичного, етнографічного, історичного та релігійного погляду, у їхніх взаєминах із росіянами (Drevnie i nynešnie bolgare v političeskom, narodopisnom, istoričeskom i religioznom ich otnošenii k rossijanam), він подав її фахівцям Академії наук. Праця дістала високу оцінку, і вже 1829 року було надруковано перший том. Монографію повністю опублікували пізніше, уже після смерті автора, тобто 1841 року (т. 1, 241 с.; т. 2, 326 с.; друге видання — 1856 року). 1830 року Ю. Венелін був відряджений до Болгарії, щоб ознайомитися з наявними там книгосховищами, перевірити їх, збирати рукописи й надалі поглиблювати знання болгарської мови, побуту, історії тощо. Однак Венеліну тут не щастило ні перевіряти бібліотеки, ні знаходити якісь важливіші рукописи. Люди потерпали під турецьким ярмом, були залякані чиновниками й не довіряли незнайомому прибульцеві. Ближче він познайомився лише з побутом, культурою, мовою мешканців та проявами відродження. Більше матеріалів він знайшов, пропрацювавши близько 5 місяців у Валахії (Румунії), у бібліотеках та архівах Бухареста. Повернувшись до Москви 1831 року, Венелін присвятив себе науковій праці, на основі зібраних ним матеріалів писав студії, брав участь у дискусіях, публікуючи численні статті. Жив надзвичайно бідно, на мізерні гонорари й пожертви. Помер, не доживши й до повних 37 років, тобто 14 березня 1839 року. Похований на кладовищі Свято-Данилового (Данилового) монастиря в Москві. PERSONALIA |229 Ю. Венелін був ученим із широким колом інтересів. За своє коротке життя він устиг зробити дуже багато. Варто згадати такі його найважливіші й найґрунтовніші праці: Про характер народних пісень задунайських слов’ян (O charaktere narodnych pesen u slavjan zadunajskich, 1835), Про зародження нової болгарської літератури (O zarodyše novoj bolgarskoj literatury, 1838), Волосько-болгарські або дако-слов’янські грамоти (Vlacho-bolgarskie ili dako-slavjanskie gramoty, 1840), Критичні дослідження з історії болгар… (Kritičeskie issledovanija ob istorii bolgar…1849) та ін. Ненадрукованою залишилася лише одна з найважливіших праць Ю. Венеліна — згадана граматика. Своїми працями Ю. Венелін науково обґрунтував існування болгар як самостійного народу й мови з особливою культурною традицією. Отже, своєю науковою і культурною діяльністю він значною мірою сприяв прискоренню болгарського національного відродження. Недарма праці Венеліна вважають програмними: вони окреслили найважливіші орієнтири розвитку болгарського народу, його мови, літератури й культури. До історії литовської культури Ю. Венелін увійшов своєю працею Жителі земель навколо Балтійського моря, тобто лети й слов’яни (Okružnye žiteli Baltijskogo morja, to est’ lety i slavjane, 1846). Летами він називав усіх балтів, точніше — балтійські народи: литовців, латишів і пруссів. Діячі литовської культури (зокрема й мовознавці), говорячи про національний склад населення Литви на початку XIX ст., переважно спираються на цю монографію Венеліна. Литва, на той час уже включена до Російської імперії, була поділена на дві губернії: Віленську та Гродненську. Наводячи приблизний національний склад населення цих губерній, Венелін не був оригінальним. Він спирався на видану 1825 р. у Бреславлі (сучасний Вроцлав у Польщі) працю Geografia wschodniej części Europy (Географія східної частини Європи), тобто на наведені там дані. Оскільки обидві згадані праці нині є бібліографічними рідкісностями, варто хоча б коротко подати ці дані читачеві. Чисельність населення за національностями тут наведено в тому самому порядку, що й у книжці Ю. Венеліна, а в дужках подано обчислені нами відсотки. Гродненська губернія: поляків 80 000 (10%), росіян (росіян) 490 000 (61,25%), литовців 100 000 (12,5%), татар 10 000 (1,25%), євреїв 120 000 (15%); Віленська губернія: поляків 100 000 (8,33%), литовців 780 000 (65%), росіян 130 000 (10,83%), татар 10 000 (0,83%), євреїв 180 000 (15%). Крім того, понад 200 000 людей литовського племені живуть у Східній Пруссії (тобто в Малій Литві). Венелін згадував також Білостоцьку губернію, але про литовців, які там жили, не згадував. Цікаві й інші подробиці. Люди, які живуть у Литві, називають себе lietuvninkais, а свій край — Lietuva. Дані литовської й латиської мов порівнюються з латинською, російською, грецькою та німецькою мовами. Наведено деякі відомості з міфології. Погляди Ю. Венеліна загалом відображають погляди панівного прошарку Російської імперії того часу. Білостоцька, Гродненська та частково Віленська губернії ще в XIV ст. нібито були «чистою Руссю». Лише згодом поляки почали привласнювати цей край. Росіян перетворили на рабів, а поляки утворили верхівку — класи дворян, шляхти й міщан. Давня назва Пруссії, мовляв, — Боруссія, що виникла з Porussia, тобто країна біля Русі. Звісно, Венелін навряд чи міг писати інакше. Ю. Гуц (Венелін) своїми працями заслужив величезну повагу й вдячність болгар. Для болгар він, мабуть, означає більше, ніж Юргіс Зауервейнас для литовців. До того ж відрізнялися час і умови. Російська імперія допомогла болгарам не лише звільнитися від турецького ярма, а й заохочувала та постійно підтримувала їхнє національне й державне відродження. Недарма д-р Й. Басанавічюс, який довго жив у Болгарії та чимало сприяв піднесенню болгарської культури, багато чого там навчився, а згодом застосував ці знання, допомагаючи відновити незалежну Литву. 230 | PERSONALIA Ми можемо лише радіти, що започатковану Ю. Венеліним ниву болгаристики в сучасній Росії продовжує обробляти наш земляк, близький нам мовознавець і колега Г. Венедиктов, який гарно говорить і пише литовською. Алоїзас Відугіріс ВІД ЧАСТОК ДО СИНТАКСИЧНОГО ЦІЛОГО (До 70-річчя професора Вітаса Лабутіса) Різнобічною та багатогранною є наукова й педагогічна діяльність професора Вітаса Лабутіса. Десять років він працював у Інституті литовської мови та літератури, згодом викладав у Каунаському вечірньому факультеті Вільнюського університету, а з 1972 р. — на філологічному факультеті Вільнюського університету. Багато років читав курс синтаксису литовської мови, різні спеціальні курси, керував студентськими науковими роботами та дисертаціями. Обіймав різні адміністративні посади. І водночас інтенсивно займався науковою працею. У бібліографії професора — монографія Синтаксис литовської мови, кілька навчальних книжок і понад півтори сотні статей і статейок! Вітас Лабутіс — один із найвидатніших наших синтаксистів. Однак професора цікавили не лише питання синтаксису. Він писав також на теми морфології, термінології, ономастики, теорії культури мови. З нагоди сімдесятиріччя, вшановуючи професора, було вирішено оглянути найважливіші його дослідження граматики литовської мови та численні публікації на інші теми, зокрема з питань мовної практики й методики викладання, залишивши осторонь. *** На початку самостійної наукової роботи В. Лабутіс узявся за тему граматики литовської мови, яка на той час була ще мало досліджена, — частки. У 1962 р. у продовжуваному виданні Література і мова було надруковано його статтю «Частки та їхнє місце серед частин мови» — перше в литовському мовознавстві дослідження, спеціально присвячене цій частині мови. Його було написано тоді, коли ще не склалося чіткого уявлення про місце часток серед інших частин мови та їхні взаємини з прислівниками й сполучниками. Не було й докладнішого опису значень і вживання часток. У дослідженні розглянуто трактування часток у попередніх працях із литовського мовознавства, описано їхні загальні семантичні й синтаксичні ознаки. Частки, переважно спираючись на критерії розмежування частин мови, що переважали в радянському мовознавстві, вважають окремою частиною мови: їх не можна зарахувати до жодної іншої частини мови, і вони співвідносяться з іншими частинами мови як рівноправна група слів (Labutis 1962: 368). Частки визначаються як «несамостійна частина мови, що виражає додаткові смислові відтінки явищ дійсності або відношень між ними й надає їх окремим членам речення чи всьому реченню» (там само). Частками, зокрема, виражаються модальні, експресивні та емоційні смислові відтінки. Чітких меж, що відокремлювали б частки від інших частин мови, немає: деякі частки можуть виступати і як сполучники, інші важко відрізнити від прислівників, а ще інші перетворюються на афікси або компоненти неподільних сполук. За будовою частки можуть бути простими й складеними.