Ondřej Šefčík, Bohumil Vykypěl, Hrsg. „Grammaticus. Studia linguistica Adolfo Erharto quinque et septuagenario oblata“

196 | RECENZIJOS («рухатися») і eiti II («мати обов’язки»); iššukti I («видалити, обертаючи» тощо) та iššukti II («відхилитися вбік»); iššaukti I («відкликати») та iššaukti II («бути здатним виразити»). Зазначені непослідовності у відображенні семантики слів та інші неточності не применшують цінності словника. Уже сам той факт, що укладачі словника уточнили семантичну структуру значної кількості слів, свідчить про їхню рішучість довести, що укладання литовських словників на засадах сучасної лексикографії — не сизифова праця: за наявності концепції лексичної семантики й лексикографії та величезного корпусу потрібні лише час і ретельність. Розглянуті новації першого Литовсько-норвезького словника свідчать, що вже не задовольняються простим повторенням досвіду лексикографії інших мов: цим словником у литовській лексикографії закладаються основи концепції сучасної лексикографії. На перший погляд скромний двомовний словник за якістю граматичної та семантичної інформації про слова обох мов посідає місце серед найкращих праць литовської лексикографії. Теоретичні ідеї лексикографії з нього могли б запозичити й укладачі Словника сучасної литовської мови, готуючи нове видання словника, а також укладачі словників литовської та інших іноземних мов. Dalia Barauskaitė Mikkelsen Dommervænget 26 C, 1.tv. 4000 Roskilde, Danija [email protected] Надійшло 2002 07 03 ОНДРЖЕЙ ШЕВЧИК, БОГУМИЛ ВИКИПЄЛЬ, РЕД., GRAMMATICUS. STUDIA LINGUISTICA ADOLFO ERHARTO QUINQUE ET SEPTUAGENARIO OBLATA. Brno: Masarykova universita, 2001, 234 p. Про привід, з нагоди якого виходить присвячений ювілярові збірник, що є предметом цієї рецензії, достатньо свідчить уже його назва. Достатньою підставою для рецензування його в цьому журналі є не лише те, що шановний ювіляр, професор Адольф Ергарт, колишній завідувач кафедри порівняльного мовознавства Брненського університету, завжди приділяв особливу увагу балтистиці (про це свідчать його вступні праці з литовської мови та порівняльного балтійського мовознавства, пор. Erhart 1956, 1984), а й надзвичайно широка представленість балтистичної проблематики в цьому збірнику. На початку наведемо короткий огляд змісту книжки. Значне місце в ній посідає етимологічна проблематика. Спеціальні дослідження в цій галузі представили Eva Havlová («I.e. kořen *al- a germánské názvy pro ‘věk’», с. 56–63), Helena Karlíková («K staroslověnskému substantivu spodъ», с. 99–104), Boris Skalka («St[aro]sl[ov ěnské] setъ/seti semper provocans», с. 144–148) та Pavla Valčáková («Regarding P[roto-]S[lavic] *ědъ», с. 201–205). У деяких статтях особливу увагу приділено окремим ділянкам індоєвропейського лексикону або лексикону однієї з індоєвропейських мовних гілок. Ідеться про дослідження Václav Blažek («Indo-European kinship terms in *-ə₂ter», с. 24–33) та Ilona Janyšková («Etymologie názvů tisu ve slovanských jazycích», с. 91–98). Поряд з індоєвропейською етимологією представлено також дравідійську та алтайську (Jaroslav Vacek, Recenzijos | 197 «Dravidian and Altaic ‘hot – fire – heat’», с. 175–200). Загальнішими питаннями етимологічного методу займається Karl Horst Schmidt, який на прикладі картвельсько-індоєвропейських паралелей показує, наскільки важливо під час етимологізування враховувати рекурентні й універсальні типи семантичної мотивації («Etymologie und semantische Parallele», с. 135–143). До прикордонної галузі між порівняльною граматикою та порівняльною історією релігій належить внесок Vladimir N. Toporov «Dr.-ind. prathamá- k rekonstrukcii odnogo iz variantov indoevropejskoj koncepcii «pervogo»», с. 165–174. З галузі індоіранської філології слід відзначити студії Vít Bubenik («On the Remaking of the Middle Voice in Indo-Iranian», с. 34–44) та Ondřej Šefčík («Word Borders in Old Indo-Aryan», 156–164). Слов’янський синтаксис представлений працями Radoslav Večerka («Poznámky k disjunktivnímu/alternativnímu li v staroslověnštině», с. 206–210) та William R. Schmalstieg («A Common Mistranslation of a Few Lines in the Igor Tale», 131–134). Останній на численних паралелях показує, що прийменникові сполуки otъ nego, які в більшості перекладів передано аблативно, у реченні з «Слова о полку Ігоревім» (vidě těmoju vъše svojě voě prikryty «бачив, як увесь його військо було нею покрите темрявою») насправді слід розуміти радше як агентивні. Прийменник otъ тут слугує для підсилення агентивного родового відмінка — явища, яке Schmalstieg докладно розглянув також у зв’язку з балтійськими даними (особливо литовськими). Із галузі синхронічного синтаксису слід згадати студію Stanislav Žaža про вживання дієслів зі значенням «давати» у чеських і російських функціонально-дієслівних сполуках («K funkci slovesa dát – дамъ v češtině a ruštině», с. 226–232). До жодної більшої тематичної групи не належать внески Ludmila Buzássyová та Eva Pallasová. Перша розглядає питання латинської парадигматики («Parisylabá v latinčine», с. 45–55), друга — ранню історію слов’янського мовознавства, а саме трактування словотвору в Miklosich (Jskoni bě slovo – Počátky slovanské slovotvorby», с. 120–135). Цікаві питання індоєвропейського синтаксису відмінків розглядає Helena Kurzová у своїй статті «Zur Syntax und Semantik der indogermanischen Kasus» (с. 106–119). Стаття починається розглядом «основних відмінків», тобто називного й знахідного. Щодо прамовної системи авторка в семантиці цих відмінків виокремлює передусім категоріальні аспекти, тобто ті, що пов’язані з категоріальними ознаками іменникових груп. Кожен іменник, як вважається, був позначений насамперед як істота або неістота, і лише з цього категоріального маркування постали конфігураційні функції: «… відмінки [використовувалися] також семантично для вираження позиції іменникових учасників у ситуації, описаній реченням. Маркуванням як s-називний і m/n-знахідний істоти позначалися як такі, що посідають протилежні позиції в ситуації, описаній висловленням» (с. 107). Звідси виникла «пізніша функціональна ідентифікація індиферентного відмінка середнього роду («абсолютива» без протиставленого йому ергатива) з називним, з одного боку, і знахідним, з другого» (с. 106). Значущість категоріальних ознак, мабуть, ніхто не заперечуватиме, але абсолютив без протиставленого йому ергатива — поняття, досить дивне з функціонального й типологічного погляду. Абсолютив сам по собі є конфігураційним поняттям відмінка, оскільки позначає немаркований член у будь-якій (перехідній або неперехідній) конфігурації. Немаркованим, звісно, є єдиний актант неперехідних структур, але й у перехідних структурах зазвичай або 198 | RECENZIJOS агенс, або об’єкт формально є немаркованим у тому сенсі, що немаркований відмінок збігається з відмінком неперехідного суб’єкта. Оскільки і істоти, і неістоти мали з’являтися в перехідних і неперехідних структурах, можна, мабуть, постулювати називний як відмінок одушевленого неперехідного суб’єкта, а абсолютив — як відмінок неістотного об’єкта в перехідних структурах. Таким чином, ми отримуємо, по суті, систему з називним маркуванням для істот і ергативним маркуванням для неістот. Авторка, здається, дещо легковажно оминає питання типологічної правдоподібності такої системи. Крім того, у її статті є міркування про конструкції з обміном учасників (circumdare urbem muro: circumdare murum urbi), про відмінне синтаксичне трактування середнього роду (мається на увазі відсутність диференціації відмінків у середньому роді, що, наприклад, виявляється на противагу id gaudeo vs. gaudeo de aliqua re), про зв’язок між соціативом і двоїною, про подвійний знахідний тощо. Авторка дотримується думки, що, імовірно, сходить до Meillet: прамова не мала дієслівної флексії у власному розумінні, а відмінки були «… самостійно маркованими формами для референційної структури ситуації» (с. 117). Серед історично засвідчених індоєвропейських мов авторка також розрізняє такі, що мають більш або менш «розвинену формалізацію речення». Але чи підпорядковуються «прамови» іншим законам, ніж історично засвідчені мови? Звісно, можна розрізняти семантично марковані й суто конфігураційні відмінки: так, знахідний як суто конфігураційний відмінок може протиставлятися партитивному родовому (маркованому щодо квантифікації; пор., наприклад, лит. gerti vandenį: atsigeri vandens) або давальному (маркованому щодо незначного ступеня чи часової обмеженості зазнавання впливу; пор. латис. sist suni ‘einen Hund schlagen’: iesist sunim ‘einem Hund einen Hieb versetzen’). У багатьох випадках, однак, дочірні мови запровадили нові розрізнення такого типу. Це особливо стосується таких архаїчних мов із розвиненими системами відмінків, як балтійські та слов’янські. Якщо система відмінків спрощується, стає менше й можливостей семантичного розрізнення в межах синтаксичної категорії (суб’єкта, об’єкта тощо), що й створює враження «розвиненої формалізації речення». Не надто правдоподібно, що функції граматичних відмінків (називного, знахідного, родового, давального) можна було б визначити в якійсь мові цілком асинтаксично; припущення ж, що прамова в цьому аспекті відрізнялася від історично засвідчених мов, суперечить неявно визнаному ще молодограматиками принципу одноманітності законів мовного розвитку («uniformitarian principle»). У своїй статті «Přemýšlení (nejen) o litevském kondicionálu» (с. 64–90) Tomáš Hoskovec критикує традиційну теорію виникнення литовсько-латиського кон’юнктива, водночас не пропонуючи власної спроби пояснення. Висновок автора такий (для зручності цитую французький реферат): «Dans le système panchronique du verbe lituanien, il n’y a rien sur quoi puisse s’appuyer la théorie, qui fait pourtant grande tradition en linguistique comparée, selon laquelle le conditionnel lituanien serait issu d’une soudure du supin (présumé lituanien) avec une forme ancienne (présumée indo-européenne) du verbe être» (с. 89). Однак існування такої «системи панхронічного дієслова» вкрай сумнівне. Синтаксична зміна спирається на механізм структурної переінтерпретації (реаналізу): певна конструкція A отримує нове структурне тлумачення, хоча в її сутності нічого RECENZIJOS | 199 змінюється. Це переосмислення веде до формулювання нового граматичного правила, яке, так само як і первісне, здатне породжувати вихідну структуру A, але, крім того, здатне породжувати структуру B, для якої первісного структурного правила вже недостатньо. Первісне структурне правило, на яке спиралася A, мовцям уже не розпізнати. Унаслідок цього граматика кожного покоління принаймні в деяких сферах відрізняється від граматики попередніх поколінь, а первісну систему може осягнути хіба що мовознавець. Поняття панхронічної мовної системи, здається, суперечить поняттю мовної зміни. Свій методологічний підхід автор формулює так: «sledujeme, podle jakých principů se jednotlivé indoevropské jazyky coby systémy aktualizovaly z jisté společné potence výrazových prostředků, ptáme se, jak uvnitř jednoho jazyka charakterizovat individuální nakládání s morfologickým materiálem, který má obdobu i v jiných jazycích» (S. 72). У багатьох аспектах цей підхід може бути слушним, але ніхто не здатен визначити, де закінчується прамовна система і починаються системи окремих мов. Адже початок писемної фіксації окремих мов — це, з погляду розвитку мовної системи, суто довільна межа. Крім того, тут, здається, не залишається місця для таких важливих у історичній морфології та синтаксисі механізмів, як реаналіз і ресегментація. До речі, Гоко́вець має рацію, наголошуючи, що в реконструкції походження литовсько-латиського кондиціонала ще лишається кілька нерозв’язаних питань. Однак для найважливіших елементів цієї реконструкції Станг запропонував надзвичайно цінну спробу пояснення, і певною мірою дивує, коли автор поводиться так, ніби досі ніхто не намагався зробити семантично й синтаксично правдоподібним утворення кондиціонала на основі супіна («O co by se vůbec opřela sémantika supínového syntagmatu?», S. 86). Водночас деякі питання, порушені в статті, заслуговують на серйозне обговорення. Так, автор запитує (S. 86), як пояснити, що первісний супін зберігся, замість того щоб цілком поглинутися новим кондиціоналом. Найімовірніше, на це питання можна відповісти так. Згідно з блискучою гіпотезою Станга, супін, подібно до того, як це сталося з інфінітивом у слов’янських мовах, у реченнєвих конструкціях із кореферентними підметами заступив первісний дієприкметник, тоді як відповідну форму допоміжного дієслова būti було приєднано до сполучника: пор. лит. *jei-b(i) valgytų замість *jei-b(i) valgęs та давньорус. čto-by ěstъ замість čto-by elъ (Stang 1966: 429–431). Спочатку ця конструкція, мабуть, була нефінітною, адже сенс такої заміни міг полягати лише в тому, щоб забезпечити підрядні речення мети нефінітним відповідником. Відразу впадає в око, що балтійські форми кондиціонала вже не можуть уживатися нефінітно (конструкція на кшталт *Reikia dirbti, kad valgytų ‘треба працювати, щоб їсти’ в сучасній литовській мові неможлива), тоді як відповідні слов’янські (російські та польські) речення з інфінітивом і досі є нефінітними (рос. Nado rabotat’, čtoby est’). Отже, найімовірніше, супін у цій конструкції переосмислили як фінітну форму 3-ї особи, після чого ця форма стала основою нової парадигми. Коли цей процес завершився, первісний зв’язок із супіном, який і далі був нефінітним (попри гадану панхронічну мовну систему), став нерозпізнаваним, і тепер маємо лише випадок цілком нешкідливої омонімії. Якби цієї фінітизації не відбулося, виникнення нового кондиціонала, звичайно, мало б призвести до зникнення старого супіна. Інше заперечення автора — а саме, що неможливо... 200 | RECENZIJOS вважати односкладові послідовності bim(e), bit(e) формами дієслова būti, не слід сприймати надто серйозно, адже скорочення в енклітичній позиції очевидне. Тож ніщо не перешкоджає порівнянню з латис. biju (пор. нещодавню працю Smoczyński 1999). Ніхто не заперечує, що форма 1-ї особи однини на -čia, -čiau потребує окремого пояснення, і Станг також цього не заперечує. Неясно, чи надає автор якогось значення давньолитовським свідченням, адже особливості давньолитовського написання, як-от -i- у (giwen)tumbim порівняно з новолит. (gyven)tumėme, оголошуються несуттєвими, якщо «панхронічний» розгляд мовної системи й без того дає змогу провести структурний аналіз, прийнятний з погляду автора. Литовського кон’юнктива, а саме вже згаданого вище питання походження загадкової форми 1-ї особи однини, торкається також Zigmas Zinkevičius («Pastabos lietuvių kalbos 1. sing. cond. formų istorijai», S. 224–225). Він наводить нові факти з литовських діалектів, які свідчать про те, що -čia як давніша форма протиставлена аналогічним новотворам -čiau і (рідше) -čiu. Це суперечить погляду, якого дотримуються різні дослідники, нібито -čiau виникло внаслідок нерегулярного (зумовленого частотністю) скорочення -tumbiau. У статті «Argument laryngalistyczny w etymologii bałto-słowiańskiej» (S. 149–155) Wojciech Smoczyński розглядає кілька коренів, що закінчуються на ларингал, які в балто-слов’янській мові внаслідок перенесення межі морфем увібрали в себе первісний формант — і то в такий давній період, що з першого погляду можна було б подумати, ніби йдеться про успадковані аблаутні співвідношення. Так, лит. sietas ‘сито’ (латис. siēts), наприклад, передбачає вторинно розширений корінь *seh₂i-, відокремлений шляхом перенесення межі морфем у первісному -ie-теперішньому часі *sē-jo- (корінь *seh₁-, пор. sē-ti). Подібно, слов’янське zbjati (поряд із пізнішим zijati) узгоджується з теп. žęjo лише за умови припущення, що *gʰeh₁- у первісному -ie-теперішньому часі розширилося до *gʰeh₁i-, з оновленим ступенем редукції *gʰih₁- (замість *gʰh₁i-); це припущення веде також до подальшого висновку, що лит. žiōti є новим утворенням, що виникло через синкопу з *žiōjoti (пор. niók-oti < *nijok-oti, від nijóks ‘ні один’). Ларингалістична реконструкція дає підстави для нового тлумачення й лит. siuvu (поряд зі старослов. šijǫ): *si̯u- слід пояснювати не (як припускав Траутманн) сегментацією перед приголосним у формі *sīu-, а його регулярним походженням від *siuH-é-, де u було вставлено як зівозаповнювач після випадіння ларингала. Отже, лише старослов. šijǫ можна пояснити узагальненням форми перед приголосним; пор. збережене *šъv- у дієприкметнику минулого пасивного стану šъv-enъ. Отже, балто-слов’янські чергування ūC: uuV, iC: iiV слід розглядати як безпосередній наслідок випадіння інтервокальних ларингалів. На завершення своїх міркувань про ларингали Смочинський пропонує остаточно відкинути балто-слов’янську основу Траутманна *sātu- як основу і для лит. sótus, і для слов’ян. syťъ. Останнє автор тепер порівнює з хет. sunnai ‘наповнює’ < *sunh₃-, від іє. *seuh₃- ‘бути повним’, нульовий ступінь якого, ймовірно, зберігся у віддієслівному прикметнику *suh₃-tó- ‘повний, насичений’. У першій частині своєї статті «Zwei lettonistische Bemerkungen» (S. 211–223) Bohumil Vykypěl намагається уточнити семантичні підстави граматикалізації в латиській мові прикметникових утворень типу лит. ilgōkas ‘досить довгий’ як компаративів. У другій частині він розглядає латиську посесивну конструкцію man ir ‘mihi est’ та її хронологічне співвідношення з литовським і давньопрусським tureti відповідно RECENZIJOS 201 turīt(wei) ‘мати’ відмінне. На думку автора, латиська конструкція є давнішою, а литовська та давньопрусська здійснили перехід від присвійної конструкції типу mihi est до типу habeo, який часто спостерігається. Свідченнями цього є збережена як релікт литовська конструкція man yra (у північнолитовських говірках, що межують із Латвією) та численні сліди вживання лит. turēti у первісному значенні ‘тримати’. Виклад автора надзвичайно переконливий, і дедалі очевиднішим стає, що висловлене різними дослідниками (Veenker, Rūķe-Draviņa) припущення, ніби латиське man ir є новотвором, що виник під впливом балтійсько-фінських мов, слід відкинути. Це відображає дуже поширену в балтістиці тенденцію без ґрунтовнішого дослідження тлумачити будь-яку відмінність між литовською та латиською як новотворення в латиській. Заміна первісного turēt ‘мати’ на man ir є неправдоподібною з трьох причин: (1) типологічно добре засвідчений лише перехід від ‘mihi est’ до ‘habeo’; (2) оскільки процес граматикалізації загалом незворотний, усунення первісної присвійної конструкції з turēt ‘мати’, ймовірно, не призвело б до його повторного запровадження в первісному значенні ‘тримати’; і (3) засвідчене тут і там давньолатиське turēt ‘мати’, мабуть, є прикладом того, що Harris і Campbell (1995: 55) називають «exploratory expressions». Певна конструкція може спочатку використовуватися як пробний засіб вираження якогось граматичного значення, а згодом або граматикалізуватися, або залишитися ситуативним утворенням. Давньолатиське turēt ‘мати’ — це, ймовірно, спроба граматикалізації, яка не закріпилася. Звичайно, слід також зважати на можливість того, що turēt ‘мати’ в давньолатиських текстах було створено як перекладний відповідник німецької присвійної конструкції: як зауважує автор (с. 220), точне відтворення німецької конструкції у Teuw neues wairak Dewes turret вимагало вживання особового дієслова, оскільки būt + давальний відмінок уже один раз виступало в реченні як модальне дієслово. Як видно з наведеного вище огляду, цей багатий і цінний збірник, з виходом якого ми можемо привітати і ювіляра, і редакторів, містить багато нового й вартого прочитання в галузі балтістики. ЛІТЕРАТУРА ERHART, A. 1956: Litevština. Praha: Státní Pedagogické Nakladatelství. ERHART, A. 1984. Balt­ské jazyky. Praha: Státní Pedagogické Nakladatelství. HARRIS, A. C., CAMPBELL, L. 1995: Historical syntax in cross-linguistic perspective. Cambridge: University Press. (Cambridge Studies in Linguistics, 74.) SMOCZYŃSKI, W. 1999: Geneza starolitewskiego conditionalis na -biau, -bei, -bi-, Acta Baltico-Slavica 24, 13–18. STANG, Chr. S. 1966. Vergleichende Grammatik der baltischen Sprachen. Oslo–Bergen–Tromsö: Universitetsforlaget. Axel Holvoet Lietuvių kalbos institutas Vileišio g. 6, 2055 Vilnius, Lietuva [email protected] Gauta 2002 04 26