Ramaškonių šnektos priebalsinio kamieno daiktavardžių kaityba

ACTA LINGUISTICA LITHUANICA XLVII (2002), 89–102 Відмінювання іменників приголосного типу основи в говірці Рамашконів Нійоле Туомене Інститут литовської мови, Вільнюс У статті розглянуто основні чинники, що сприяють процесам змін і занепаду периферійної литовської говірки Рамашконів (Воронівський район, Білорусь). Це південно-литовська говірка, на яку сильно вплинули сусідні слов’янські мови. Нині соціально домінантною мовою є білоруський діалект, що сформувався на литовському субстраті. Основні фонетичні, морфологічні та лексичні особливості литовської говірки збереглися в мовленні старших поколінь, тоді як у мовленні молодших поколінь спостерігається значна нестабільність. У статті розвиток іменників приголосного типу основи наведено як приклад процесів, що тривають. Порівнюються відмінкові парадигми двох поколінь. До чинників, які зумовлюють зміни, належать зрушення в артикуляційній базі та тенденції до спрощення. Існує багато варіантних форм, а деякі відмінкові форми замінено прийменниковими конструкціями. Вплив літературної мови помітний у мовленні старших поколінь. 1. ПОГЛЯД НА СОЦІОЛІНГВІСТИЧНУ СИТУАЦІЮ В КРАЇ Сучасні праці мовознавців засвідчують активний інтерес до периферійних литовських говірок. Привертають увагу складні процеси взаємодії діалектів, що постійно відбуваються там, а також результати контактів діалектів і мов. Шукають методику, яка дасть змогу виявити особливості й причини змін у говірках, коливання різного характеру, нюанси вимови та механізм поступових перетворень. Однак сучасне становище ізольованих говірок на території Білорусі, відірваних від основного литовського мовного простору, етапи їхніх змін і занепаду, вплив зовнішніх чинників та явища, пов’язані з витісненням однієї мови, досліджено й описано недостатньо. Умови дослідження проблем мовних відносин балтійських і слов’янських мов майже щороку стають складнішими: перешкоди, пов’язані з державним кордоном, особливі методи роботи з інформантами, їхнього пошуку та добору. Останні й найкращі носії живої литовської говірки мають понад 60 років. Можливостей зафіксувати цінні для історії мови факти щороку меншає. Сучасна мовна ситуація на литовсько-білоруському прикордонні змінилася до невпізнання. Те, що пів століття тому між виступом Дієвенішкес1, біля самого кордону Литви, розташованими 1 У околицях Дієвенішкес литовська мова знову здобуває престиж: сфери її вживання досить швидко розширюються. Це контрастує зі становищем литовської мови по той бік державного кордону, де залишилося кілька занедбаних осередків, що ледве жевріють, хоча 60 років тому мовна ситуація на тих територіях була дуже подібною. 90 | NIJOLĖ TUOMIENĖ Про колишні живі острівці литовських говірок в околицях Бенекайняй і Варанава (Гродненська область, Варанавський район), Герананий2 (Війоський район) сучасним дослідникам свідчать праці відомих литовських і зарубіжних мовознавців, фольклористів, істориків. Нині сліди існування литовських говірок у деяких парафіях Армонішкес, Варанава, Родуні вже доводиться шукати в місцевих слов’янських мовах: білоруські говірки багаті на слова литовського походження (див. Grinaveckienė, Mackevič 1988: 123–131; Grinaveckienė, Mackevič 1990: 165–173; 1993: 113–133; 1997: 185–195 та ін.), збереглося нескладянське вживання відмінків і родів іменників (див. Sudnik 1972: 19–22; Jonaitytė, Sudnik 1973: 75–77 та ін.). Значна частина сіл досліджуваного регіону в повоєнні роки повністю втратила живий зв’язок з іншими литовськими говірками та культурним життям Литви й досить швидко асимілювалася. Литовська мова й литовська ідентичність втратили свою цінність. Старше покоління мешканців зазнало також болісного процесу примусового зросійщення. Свідомий перехід до слов’янських мов3 та польської національності значною мірою прискорив інстинкт самозбереження (до того ж люди польської національності отримували певні привілеї: не треба було йти до війська, можна було виїхати до Польщі, тобто втекти від сталінського терору й колгоспів). Молодше покоління, зі згасанням почуття національної самосвідомості та послабленням чи навіть цілковитим зникненням соціального контролю (думки сусідів тощо; докладніше див. Gaučas 1993: 42–101), асимілювалося поступово й природно: спочатку перейшло до литовсько-слов’янського білінгвізму, а згодом — лише до слов’янських мов. У наймолодшого покоління мешканців східної частини Варанавського району нині цілком зникла потреба в литовській ідентичності та литовській мові. Варто зазначити, що сама литовська мова, попри стрімку асиміляцію литовців (безперервна асиміляція завершується за три-чотири покоління), змінювалася порівняно повільно, 2 У виданні «Литовські традиційні топоніми» (Вільнюс: Інститут науки та енциклопедичного видавництва, 2002) назву цього історичного містечка відтворено з наголосом на першому складі, проте в розповідях литовців із місцевих околиць Рамашконіс цей топонім записано також із циркумфлексним наголосом — Герананий. 3 Тут варто дещо докладніше пояснити ставлення місцевих жителів до літературного варіанта білоруської мови та деякі питання, пов’язані з національністю. За словами А. Відуґіріса, через запізніле формування білоруської національної самосвідомості місцеві жителі не пов’язували й досі не пов’язують білоруську мову з мовою білорусів як окремої національності. Її й далі нейтрально називають — простою, місцевою мовою (так називають і білоруські говірки Вільнюського, Шальчинінкського та Ейшишського районів, які, порівняно з досліджуваним регіоном, більше схожі на місцеву польську говірку). Цією білоруською говіркою найактивніше й досі послуговуються селяни. У період полонізації та русифікації населення вона відігравала роль посередника: літературний варіант білоруської мови, яким люди старшого покоління не володіють, і нині не дуже цінують у селах. Престижнішими вважають російську та польську мови. Абсолютна більшість місцевих жителів нині вважають себе поляками за національністю. Від середини XIX ст. завданням костелу, яким опікувалися поляки, було поширення не стільки віри, скільки польськості. Протиставляючи її східнослов’янському православ’ю, католицьку віру почали називати польською вірою («polska wiara»), а католиків вважати поляками (докладніше див. Vidugiris 1988: 21–36) (аж до наших днів корінні литовці, яких у селах залишилося по одному-двоє, не наважуються повернути собі свою природну національність). Однак польська мова й нині не утвердилася міцно на етнічних литовських землях (особливо активно її пропагують і підтримують через костел). Отже, місцеві жителі свідомо розрізняють офіційні назви білоруси, білоруська мова та неофіційні гуд, гудська мова. На їхню думку, білоруською мовою слід називати офіційнішу літературну білоруську мову, не властиву цим околицям (нею користується місцева адміністрація з численними російськомовними домішками). Коли вони кажуть білоруси, то часто мають на увазі чужу місцевим людину іншої віри (православної). Отже, давніша литовська назва гуд означає «місцевий житель, католик», а гудська мова — «місцева білоруська говірка». Тут ужито офіційну традиційну назву мови, прийняту в литовському мовознавстві, — білоруська. У значенні етноніма вжито збережену місцевими жителями давню назву гуд, гуди. RAMAŠKONIŲ ŠNEKTOS DAIKTAVARDŽIŲ KAIT YBA | 91 послідовно. Складні, несприятливі для литовської мови умови в краї Балатнос4 існували кілька століть. На цій невеликій території, можна сказати, сходяться різною мірою змінені стадії колись єдиної мовної ситуації: від цілковитого згасання мови, коли литовською пам’ятають лише назви кількох предметів побуту, до двомовності, яку зберегли тільки старожили. Попри це, у селах східної частини Варанавського району живуть литовці5, які й досі чудово розмовляють рідною дзукійською говіркою (докладніше про місцевих литовців див. Vaišnytė 2002: 545–556). Майже всі вони — найстарші місцеві жителі, які, крім литовської, добре знають, вільно й активно послуговуються іншими властивими цьому краю мовами: місцевою білоруською говіркою (яку вони називають гудською мовою, а чужинці — prósty jazýk, prósta móva), польською і, дещо менше, російською. Варто зазначити, що околиці району 1953 року досліджували білоруські мовознавці, збираючи матеріал для Атласу білоруської діалектології (DABM 59–147). Тоді не помітили, що в цьому краї є люди, які чудово розмовляють і литовською. Це свідчить про дуже давнє одночасне володіння та користування місцевим населенням цими двома мовами (докладніше про функціонування мов у досліджуваному ареалі див. Čekmonas 1988: 37–54). Нині в багатьох селах цього литовського острівця — Біліу, Біліунай, Станішю, Тусамоніс, Дайнаві, Рамашконіс, Навасейду, Даржінінкай, Армонішкес, Парубішкес — залишилося по одній-дві людини, які знають литовську й дедалі рідше нею спілкуються. Активніша традиція литовської говірки нині збереглася в Рамашконісі, тому саме від литовців цього села зібрано найбільше мовного матеріалу: записано десятки годин зв’язних текстів говіркою, а під час спеціального опитування6 укладено парадигми відмінювання іменників та акцентні парадигми. Місцеві жителі околиць Варанава здавна розмовляють кількома мовами (часто в межах однієї розповіді, дискурсу7), як уже зазначалося, адже на цій території литовці та слов’яни живуть упереміш приблизно з IX ст. (див. Zinkevičius 1989: 4–11; Garšva 1989: 28–32). Тому тут досить рано склалися умови для формування нових мовних явищ, кількість яких постійно зростає. Сама литовська мова втратила престиж і статус рівноцінного засобу спілкування в краї Балатнос уже понад 80 років тому. У цій невеликій місцевості від нестійкого білінгвізму (місцями — мультилінгвізму) поступово перейшли до одномовності (докладніше див. Grumadienė 1994: 84): майже в усіх сферах життя краю переважно спілкуються місцевою білоруською говіркою (див. прим. 2) (сфери вживання польської та російської мов порівняно значно вужчі). Поступові зміни ізольованих литовських говірок принесли не лише кількісні, а й якісні перетворення, які неоднаково розподілені на різних мовних рів- 4 Місцеві жителі замість новішої назви районного центру Варанава вживають давню назву Балатна. 5 У паспортах майже всі вони записані поляками; національність їхніх батьків і дідів у документах не зазначена — там зазвичай стоїть риска, хоча найстарше покоління вважає себе литовцями. 6 Опитування проведено за морфологічною анкетою «Програми дослідження литовських діалектів та їх взаємодії» (укладачі D. Mikulėnienė, K. Morkūnas). 7 Зміну мов у двомовному чи багатомовному середовищі мовознавці називають перемиканням кодів — часто йдеться не лише про перемикання кодів різних мов, а й різновидів тієї самої мови. Авторка прочитала доповідь на цю тему 1996 року на науковій конференції Інституту литовської мови «Литовська мова: дослідники та дослідження» (докладніше про перемикання кодів див. Grumadienė 1996, Urnėžiūtė 1998). 92 Nijolė Tuomienė …мові. Мабуть, найбільший і найпомітніший вплив спостерігається у сфері фонетики та лексики. Зміни помітні й у стійкішій морфології говірки. Отже, периферійна говірка Рамашконяй, що належить до південних аукштайтських говірок і відійшла з публічного вжитку, уже не змогла уникнути значного впливу домінантної мови. Нині, коли порушилася функція мови як засобу самоідентифікації, залишився лише один стиль її вживання — побутовий. Міцніша традиція ще зберігається в родинному середовищі, серед близьких людей. Литовська говірка мікроареалу Рамашконяй зазнавала змін під впливом контактів мов і культур та багатогранної взаємодії, що неминуче з них випливає (Grumadienė 2001: 41). Через географічне положення, несприятливі для литовців історичні обставини та інстинкт самозбереження значна частина мешканців сіл Варанавського краю почала спілкуватися в родинах між собою та з дітьми простою мовою, тобто білоруською. Однак литовська мова ще довго існувала й подекуди й досі вживається сусідами та родичами. Національна самосвідомість людей тих самих сіл, які вміють говорити і литовською, і білоруською, є умовною, особливо тепер, і не має великого значення. Проте громада, що зазнала змін, принесла більші чи менші переміни в усі мови, якими послуговуються в краї. 2. СУЧАСНИЙ СТАН ГОВІРКИ. ОСОБЛИВОСТІ ДОСЛІДЖЕННЯ Ця говірка громади, чисельність якої значно скоротилася, може зацікавити мовознавців із кількох причин: а) архаїчністю й унікальністю — це периферійна говірка (докладніше див. Morkūnas 1993: 4–7); б) своєрідним механізмом її змін, природою варіювання та взаємодією з іншими мовами; в) вона може стати ще одним прикладом занепаду, деградації та відмирання говірки (як це сталося з говорами литовських мовних островів Лазунай і Зієтела, див. Vidugiris 1959: 195–213; 1985; 1998). Останніми роками говіркою цього литовського мовного острівця9 цікавляться дедалі менше з різних причин. Досі доводилося читати дослідження периферійних говірок, у яких констатовано варіювання та неоднорідність мови, проте бракує докладнішого аналізу внутрішніх мотивів: що змінюється насамперед і чому. Зазвичай відкидають те, що не є системним і вже не належить до системи литовської мови; форми, які нині вже не фіксуються в говірках, часто реконструюють і відновлюють за характерними для діалекту ознаками. Однак дослідження записаного в останні роки діалектного матеріалу показали: якщо певні особливості вже не фіксуються в живому мовленні, то найчастіше їх уже й не вживають. З іншого боку, вони варіюються або змінюються; наприклад, іменники, що належать до одного типу відмінювання, можуть відмінюватися чи наголошуватися по-різному. 8 Šį terminą pirmasis pavartojo V. Čekmonas (1988: 37–54). Beje, jo straipsnyje aprašytasis Ramaškonių arealas yra daug platesnis. Šnektos duomenys rinkti 1983–1986 metais kompleksinės ekspedicijos metu. Buvo detaliai ištirti Pereigonių (br. Пераганцы), Benekainių (br. Бенякони) bei Varanavo (br. Воранава) apylinkių kaimai. Šiame darbe panaudota medžiaga rinkta praėjus beveik dešimčiai metų – 1991–1999 metais. Per tą laikotarpį žmonių, kalbančių lietuviškai, kaimuose sumažėjo dvigubai, tad ir aprašomasis arealas smarkiai susiaurėjo. 9 Доведено, що серед місцевих жителів досліджуваних околиць дуже мало людей іншого етнічного походження. RAMAŠKONIŲ ŠNEKTOS DAIKTAVARDŽIŲ KAITYBA | 93 Тому під час збирання матеріалу й дослідження периферійних говірок увагу слід зосереджувати не лише на абстрактних моделях зміни мовної системи, а й на самих мовцях, зв’язках мови з її соціокультурним середовищем. У цьому випадку мовні зміни є також показником способу життя та поведінки мешканців етнічних земель Литви, адже мовлення представників тієї самої говірки в сусідніх селах може відрізнятися. Можна сказати, що стан самої говірки Рамашконяй багатогранний і багатошаровий та безпосередньо залежить від пам’яті її носіїв і потреби спілкуватися нею. Тут уживається лише розмовна мова, тобто мова, сповнена повсякденних побутових слів і висловів, інтонацій. У ній багато ненормативних форм та інших індивідуальних явищ, які на перший погляд уживаються спорадично, хаотично. Найповніше говірку Рамашконяй уперше описав 1960 року J. Šukys. Розглядаючи у статті основні характерні для говірки особливості, автор згадує й те, що вже тоді існували відмінності між мовленням старшого та молодшого поколінь. Мабуть, мова відрізнялася незначно, тому докладніше в роботі це питання не розглядається. Можна припустити, що майже п’ять десятиліть тому в досліджених околицях села Рамашконяй застосовували принцип відбору найкращих інформантів, який використовують під час дослідження великих і життєздатних діалектів. Нині застосувати його неможливо — опитують усіх інформантів, яких вдається знайти й залучити до розмови. Потреба у вживанні литовської мови в старшого (понад 80 років) і молодшого (близько 60 років) поколінь різна, тому різні мовні рівні змінилися неоднаково. Порівняння мовлення представників двох поколінь виявляє конкретні зміни та дає змогу визначити, наскільки й у якому напрямі змінився стан говірки. Мовлення найстарших інформантів природне, доволі стабільне й живе, адже представники цього покоління, говорячи литовською, намагаються й мислити тією самою мовою. Крім того, щоб пристосуватися до співрозмовника, вони часто переходять до форм слів і наголошування літературної литовської мови. Якщо в розмові бере участь людина, яка говорить іншою мовою, то з литовської легко переходять на білоруську. Однак білоруські речення часто побудовані за литовськими моделями, деякі слова мають несклов’янські форми тощо. Молодше покоління представників поводиться майже цілком протилежно: хоча вони досить добре говорять литовською, мислять білоруською, а висловлюючи думки, часто дослівно перекладають їх литовською. Для людей цього покоління першою мовою вже є білоруська. Щоб пристосуватися до співрозмовника, вони вживають призабуті слова та їхні форми за аналогією з частіше вживаними словами литовської або білоруської мови. Для молоді й дітей Варанавського краю, які, як уже згадувалося, навчаються в місцевих білорусько-російських школах, литовська мова вже не має жодної цінності. 3. ПАРАДИГМА ІМЕННИКІВ ІЗ ПРИГОЛОСНОЮ ОСНОВОЮ В ГОВІРЦІ НАПРИКІНЦІ XX СТ. Мовні зміни зазвичай раніше й легше помітити у сферах фонетики та лексики. Однак якщо їх фіксують у сферах морфології та синтаксису, це свідчить про нестабільний стан мови загалом. У цій праці розглянуто кілька морфологічних особливостей зникаючої говірки, а саме — приголосний тип відмінювання іменників. Порівнюються багатошарові парадигми цієї основи, нечисленної та значно зміненої, складені на основі мовних записів двох поколінь інформантів: старшого (віком понад 80 років) 94 Nijolė Tuomienė і молодшого (близько 60 років)10. Щоб якомога точніше показати наслідки взаємодії мов і зафіксувати сучасний стан, було підібрано відповідний метод. Оскільки тут наведено хоча й несистематичні, але автентичні словоформи, що вживаються в живому мовленні, історичний порівняльно-реконструктивний метод у цьому випадку не підходив. Сформульовані W. Labovo закони мовної варіативності та зміни дають змогу оцінити результат мовних змін, що відбувалися протягом тривалого часу, сформулювати їхні причини та, у нашому випадку, спрогнозувати можливий вплив цих змін на систему відмінювання діалекту. Мову досліджують, за W. Labovo, у реальному, спостережуваному часі: тобто сучасну литовську мову кількох поколінь білінгвів, які мешкають нині в околицях Varana-vo. Іменникові основи, успадковані з давнини, через різні фонетичні та морфологічні причини дуже рано зазнали змін як у литовських діалектах, так і в літературній литовській мові. Найбільша взаємодія спостерігається між основами, які в мовній системі розташовані поруч або близько одна до одної (Girdenis, Rosinas 2000: 51; Rinkauskienė 1997: 71). Стійкість парадигми залежить від кількості іменників з окремими діалектними основами та частоти їх уживання. Приголосна основа почала руйнуватися в різних індоєвропейських мовах ще раніше (Kazlauskas 2000: 242), тому іменників, які зберегли б парадигму приголосного відмінювання, залишилося мало. У говірці Ramaškon[ių], як і в діалектах більшої частини литовської мовної території, цей тип відмінювання дуже нечисленний і значною мірою занепав — утратив багато справжніх форм, замінених формами продуктивних основ. У говірці трапляються лише його залишки. Причини не є суто внутрішніми, адже слова з і без того нечисленної основи в говірці Ramaškon[ių] додатково витісняються білоруськими запозиченнями. За частотою вживання слова, що належать до досліджуваного типу відмінювання, не такі вже й рідкісні, наприклад: juosmuo, liemuo, raumuo, rėmuo, stomuo, однак у живому мовленні жителів Ramaškonys вони вже не звучать — їх замінили інші слова, нерідко слов’янські. Кожен іменник цього типу відмінювання, як чоловічого, так і жіночого роду, у говірці вже має власний шлях зміни, який досі докладніше не досліджували. Наводиться парадигма зруйнованої приголосної основи, складена з форм чоловічого та жіночого роду, уживаних обома поколіннями інформантів: akmuo, piemuo, šuo, sesuo (наявні паралельні форми докладніше розглянуто в коментарях): 10 Це умовний поділ, покликаний протиставити її старшому поколінню представників. В околицях Ramaškonys уже немає людей молодших за 60 років, які розмовляють дзукійським діалектом. RAMAŠKONIŲ ŠNEKTOS DAIKTAVARDŽIŲ KAITYBA | 95 ТАБЛИЦЯ 1. ПАРАДИГМА ОДНИНИ ІМЕННИКІВ ПРИГОЛОСНОЇ ОСНОВИ старше покоління | молодше покоління; Н. akmũ., pi.mũ., šuvė, sesuvė | ãkmenis, pi.menis, šuvė, sesuvė. / sesærьs¹²; Р. ã:kmeńo, pi.meńo, šù:n'o, sæsærės | ã:kmeńo, pi.meńo, šù:n'o, sæsærė.s / sė:seras; Д. ã:kmeńų, pi.meńų, šun'ų, sæ:serai | dėl_pi.meńo, dėl_šu.n'o, dėl_sæsærė.s; З. ã:kmeni, pi.meni, šù.ni, sæ:serьˑ | ã:kmeni, pi.meni, šù.ni, sæ:serьˑ; Ор. ã:kmeń'u, pi.meń'u, šun'ù, sæ:sera | ã:kmeń'u, pi.meń'u, šun'ù, sæ:sera; М. akmenì(i), van'denì(i) / van'deni:jė | akmenì(i), van'denì(i); Іл. van'denìñ., mė:nasin | van'denìñ. / in_vá.n'deni, mė:nasin / in_mė:nasi; Кл. pi.mũ., šuvė, sesuvė | pi.menis, šuvė, sesuvė. / sesærь.s ТАБЛИЦЯ 2. ПАРАДИГМА МНОЖИНИ ІМЕННИКІВ ПРИГОЛОСНОЇ ОСНОВИ старше покоління | молодше покоління; Н. akmenãi, pi.menãi, šù.nes, sæ:seru.s / sæ:seras | akmenãi, pi.menãi, šù.nes, sæ:seras; Р. akmenũ, pi.menũ, šunũ, sæserũ | akmenũ, pi.menũ, šunũ, sæserũ; Д. akmená.m, pi.mená.m, šunim, sæserèm | dėl_pi.menũ, dėl_šunũ; З. ã:k menis, pi.menis, šunis / šùnes, sæ:serus / sæ:seras | ã:k menis, pi.menis, šunis / šùnes, sæ:serus / sæ:seras; Ор. akmenãi.s, pi.menãi.s, šunimũ, sæsermũ | akmenãi.s, pi.menãi.s, šunimũ, sæsermũ 11Як відомо, у південноавкштайтських говорах закінчення називного відмінка однини слів n-основи — -uo; на південній околиці діалектної території це закінчення вимовляється з початковим j. Для говірки Рамашконіс характерна дуже часта монофтонгізація дифтонгів uo, ie (майже в усіх позиціях), наприклад: у наголошеній позиції найчастіше -ie > ʼi, ʼi, ʼi: uo > ū, ù, ù, ù.; ненаголошені ie > i, uo > u. Випадків із нескладовим j у говірці вже не фіксують. На всій території південноавкштайтського діалекту реєструються лише поодинокі несистемні випадки монофтонгізації ie, uo. 12Перша форма в мовленні молодшого покоління трапляється частіше. 96 | NIJOLĖ TUOMIENĖ старше покоління молодше покоління М. akmenì:sà / akmenì:sa, van'denì:sà / van'denì:sa каменя́:са, во́ди:са ІІ. akmenì:sna, van'denì:sna каменя́:сна, во́ди:сна Кл. pi.menai., šūnes, sē-seras / sē-serəs pi.menai., šūnes, sē-seras / sē-serəs 4. ОСОБЛИВОСТІ ФЛЕКСІЙ 4.1. Чимало праць мовознавців присвячено також вивченню причин ранньої заміни іменників із приголосним типом основи в периферійних говірках іншими типами основ та їхнього занепаду. Архаїчні залишки основ описано в індоєвропейських мовах і литовських діалектах (Sen kus 1959: 167–175; Kardelytė 1959: 175–176; Grinaveckienė 1960: 173–175; Vidugiris 1969: 178–182; Zinkevičius 1966: 256–267; Morkūnas 1969: 114–115, 1989: 96–97; Girdenis, Rosinas 2000: 50–62; Kazlauskas 2000: 242–286 та ін.). У балтійських мовах, як і в слов’янських, форми знахідного відмінка однини й множини іменників із приголосним типом основи та і-основою здавна нічим не різнилися, наприклад, у нашому випадку: одн. знахідний ā·ki, pi.meni-, мн. знахідний akìs, pi.menis; а в білоруській говірці: одн. знахідний z'vér, kámen', мн. знахідний z'verá, kámen'a. Оскільки іменників із приголосним типом основи було значно менше, ніж іменників з і-основою, то в усіх литовських діалектах за аналогією вони почали переходити до і-відмінювання (див. Zinkevičius 1980: 224, 244; Kazlauskas 2000: 245, 246). У міру руйнування самої парадигми і-основи форми приголосного типу основи, залежно від роду іменника, відповідно замінювалися формами продуктивних основ (i)ō, (i)ā, ē (Zinkevičius 1966: 260–267). З наведеної, вже значно порушеної парадигми приголосного типу основи зникаючої говірки13 видно, що форми називного відмінка однини іменників як чоловічого, так і жіночого роду (у живому мовленні, у зашифрованих авторкою текстах) варіюють: 1) у мовленні представників старшого покоління фіксується чимало форм приголосного типу основи: akmū., pi.mū., vandū., taešmū.; 2) молодші майже повністю перейшли до закінчень основи (i)ō: ā-kmenis / akmenì-s, vá.n'denis, mē.nasis, r̄ū.denis, pi.menis / pi.meni-s, tē-šmenis. Перший випадок із -ū. (-uō) — спільна особливість південноаукштайтських говірок (поширених у центральній частині Литви), яку в Рамашконській говірці зберегли найстарші представники. На це могла вплинути й літературна литовська мова. Припущення підтверджують приклади, записані від них 13 Парадигма має показати, які форми найчастіше вживають у мовленні представники обох поколінь. Наведені приклади чергуються в текстах говірки: особливо в оповідях молодшого покоління трапляються паралельні варіанти того самого слова. RAMAŠKONIŲ ŠNEKTOS DAIKTAVARDŽIŲ KAITYBA | 97 мовлення з чітко вимовленим наголошеним кінцевим -uo: akmuõ, ruduõ, piemuõ, sesuõ, tašmuõ, vanduõ14. Інші закінчення основи io-типу -is, -ys, зафіксовані також в окремих місцевостях південноаукштайтського ареалу (LKA 1991: 34), у близькій дієвенішській говірці (Lipskienė, Vidugiris 1967: 195; Mikulėnienė, Morkūnas 1997: 18), у західноаукштайтських говірках (Senkus 1959: 169; Zinkevičius 1966: 260–262; LKA 1991: 34–36), молодше покоління рамашконців уживає досить послідовно, майже без інших паралельних форм. У говірці простежується тенденція узагальнювати закінчення іменників чоловічого роду (усіх типів відмінювання): -(i)as, -is, -ys, рідше -(i)us15. Крім того, білоруська мова не має аналогів литовських закінчень приголосного типу основи. Тож і в литовській говірці обирають продуктивну, легшу для вимови форму, яка в цьому аспекті більше нагадує повсякденну білоруську говірку: при відмінюванні вона мало варіює (або варіює так само, як у білоруській мові, оскільки у свідомості мовця морфологічна аналогія пов’язує закінчення певних відмінків у литовській і білоруській мовах), пор.: біл. kámen' ~ лит. ãkmenis, біл. mėsęc ~ лит. mė̃nesis, біл. vadá ~ лит. vá.ndenis. Очевидно, діє також тенденція до спрощення мови. Як паралельна форма в мовленні найстарших трапляється фонетично змінене закінчення приголосного типу відмінювання -uvà. Із ним нині вживаються два іменники: šuvė / šuvà, sesuvė / sesuvà. Молодші частіше кажуть форму з і-основою: seserìs / seserìs. Особливо широко в аукштайтських і жемайтських говірках поширена двоскладова форма šuvà ‘собака’ (Zinkevičius 1966: 256–257; Morkūnas 1969: 114; 1989: 96; LKA 1991: 34–35, карти 27, 28, 30, 31; Grumadienė 1994: 101 та ін.) через тенденцію уникати односкладової форми називного відмінка однини (Kazlauskas 2000: 270). Форми vanduvà, akmuvà, записані мовознавцями в південноаукштайтській говірці (пор. Markevičienė 1999: 32), у говірці мікроареалу Рамашконіс уже не вживаються16. Слово mėnuo у говірці має два значення: проміжок часу та небесне тіло. У першому значенні представники досліджуваної говірки відмінюють його так само, як іменники основи io-типу: mė̃nasis, mė̃nas'ɔ, mė̃nas'u(i), mė̃nasi, mė̃nas'u, mė̃nasi·i, mė̃nasin, mė̃nasis. Представники старшого покоління вживають у другому значенні форму називного відмінка однини mė̃nas — залишок основи -s-, уживаний у південноаукштайтських говірках і зафіксований у Зієтелі (див. Kazlauskas 2000: 284–286). Лише два слова зберегли давні форми називного відмінка множини з голосним e перед -s: šùnes, sẽ:seras. Інші іменники в зникаючій говірці вживаються вже лише із закінченнями голосного типу основи: pi.menãi, tēšmenãi, van'denãi. 4.2. Іменники жіночого роду duktė, sesuo РОДОВИЙ ВІДМІНОК ОДНИНИ у досліджуваній говірці зберіг родовий відмінок однини зі старими закінченнями приголосної основи – dùkteras, sẽ:seras / seserìs, змінюються лише вимова й наголос. Хоча в сусідніх говірках чоловічого- 14 У текстах говірки трапляється лише поодинокий приклад такої вимови. Найімовірніше, мовці намагалися «говорити правильно». Хоча вимова дифтонгів ie, uo у говірці й досі варіюється та залежить від віку мовців (наприклад, у сусідніх говірках Рудуня й Пелесоси вони здебільшого вимовляються повніше), у Рамашконському ареалі простежується тенденція до монофтонгізації. Ще 1960 року це явище помітив і описав Й. Шукіс. Однією з причин цього явища є відсутність у білоруській говірці відповідників дифтонгів ie, uo. 15 Dėl u, ių kamienų daiktavardžių linksniavimo žr. Tuomienė (2001: 156–170). 16 Найстарші мешканці пам’ятають, що в навколишніх селах (див. назви сіл на с. 89) уживали ці форми. 98 | N I J O L Ė T U O M I E N Ė Іменники чоловічого роду зберегли закінчення приголосної основи akmenės, piemenės, šunės (див. Senkus 1959: 169; Zinkevičius 1966: 258 та ін.); у Рамашконській говірці записано лише один приклад: šūnes. Молодше покоління тут повністю перейшло до форм продуктивнішої основи на ǫ, наприклад: ká.r'ves vá.ikšč'au̯na ‘ходить, пасеться’ a_pi.me-n'o neragė·c ‘не видно’; negė.rk vá.n'den'o bǫ_ō:žu pavi'si. Можна припустити, що утвердженню закінчень основ на голосний сприяла також місцева білоруська говірка (близька вимова); порівняймо: біл. kámenia ~ лит. á.kmen'o, біл. óšeni ~ лит. ruden'o. Скорочена форма приголосної основи без кінцевого e частіше трапляється в мовленні старших людей: akmen.s, pi.men.s, ruden.s, van'den.s (можливо, це також вплив літературної мови). РОДОВИЙ ВІДМІНОК МНОЖИНИ в описуваній говірці, як і в усьому ареалі південних аукштайтів, зберіг форму приголосної основи: dukterų, seserų, šunų, teš'menų, van'denų. 4.3. ДАВАЛЬНИЙ ВІДМІНОК ОДНИНИ й МНОЖИНИ — відмінок, що найбільше змінився в Рамашконській говірці (у всіх типах відмінювання іменників). Поява аналітичних, тобто прийменникових, форм свідчить, що на цей відмінок у говірці найбільше вплинули зовнішні чинники: аналогічна конструкція існує і в білоруській говірці, наприклад: лит. pasak'au. dęl_pi.men'o / dęl_pi.menų, біл. skazála d'l'a_pastuchá / d'l'a_pastuchóu; лит. at'nešę dęl_šun'o, біл. prineslá d'l'a_sabáki. За частотністю прийменникові конструкції переважають усі інші форми давального відмінка. В обох поколіннях дедалі рідше фіксуються інші закінчення, наприклад, як у відмінюванні на i (пор. Senkus 1959: 173; Zinkevičius 1966: 258) ДАВАЛЬНИЙ ВІДМІНОК ОДНИНИ ЧОЛОВІЧОГО РОДУ: á.kmeni, rù.deni, pi.meni, vá.n'deni, ЖІНОЧОГО РОДУ: dùkteri, sæ·seri. Приклади записано переважно з текстів мовлення найстарших людей. Молодші зрідка ще вживають pi.men'u, šun'ù. У давальному відмінку множини іменників чоловічого роду представники обох поколінь поряд уживають відоме й в інших литовських говірках двоїнне наголошене закінчення основи на ǫ -am (без -s): akmená.m, pi.mená.m, teš'mená.m. У говірці дуже рідко трапляється старе закінчення основи на i -im: akmenìm, pi.menìm, šunìm. У мовленні старшого покоління живе закінчення -mu: akmenimù, šunimù, seserimù, dukterimù. Іменники жіночого роду в обох поколіннях уживаються із закінченням основи на i: dukterėm, sæserėm / seserìm. 4.4. ЗНАХІДНИЙ ВІДМІНОК ОДНИНИ не відрізняється від літературної мови: він сформувався внаслідок фонетичного збігу закінчень знахідного відмінка основ на i та приголосну. Змін у говірці не зафіксовано. ЗНАХІДНИЙ ВІДМІНОК МНОЖИНИ в обох поколіннях уживається однаково: á.kmenis, pi.menis, šunis, tæ·š'menis (як у літературній мові). Лише одне слово чоловічого роду šūnes зберегло давнє закінчення приголосної основи, а жіночого роду — sæ·seras. 4.5. Закінчення ОРУДНОГО ВІДМІНКА ОДНИНИ й МНОЖИНИ в Рамашконській говірці найчастіше належить до основи на ǫ. Чоловічий рід: á.kmen'u, akmená.i.s; pi.men'u, pi.mená.i.s; šun'ù; vá.n'den'u, van'dená.i.s. Жіночий рід — із закінченням основи на (i)ā: dùkteræ, sæ·sera. Згадані закінчення нині вживаються також у сучасній литовській літературній мові. Лише старше покоління поряд із новішими формами орудного відмінка множини akmená.i.s, teš'mená.i.s, van'dená.i.s уживає внаслідок системного скорочення закінчення -im, яке, як вважають, походить від основи на i (LKA 1991: 47, карта № 43): akmenìm., pi.menìm., šunìm., van'denìm., seserìm. Від давального відмінка множини воно відрізняється лише інтонацією. Кілька іменників у говірці зберегли старе наголошене закінчення -imu (так само, як у давальному відмінку множини): pi.menimù, šunimù, duk'teræmù. Це закінчення рідкісне, трапляється в мовленні стар- Ramaškonių šnektos daiktavardžių kaityba | 99 у мовленні людей старшого покоління. Ще рідше в говірці трапляється закінчення -i основи на e: dūkterì, sȧ·serì. 4.6. МІСЦЕВИЙ ВІДМІНОК ОДНИНИ. Серед представників обох поколінь записано лише кілька іменників чоловічого роду із закінченням -y(i), загальнопоширеним у діалектах і таким самим, як в іменників основи на i: van'denì, mé·nasì. Найчастіше вимовляється без йота, який має тенденцію зникати (див. Zinkevičius 1966: 185–186, 231, 259; LKA 1991: 51; Kazlauskas 2000: 246). Крім того, таке саме закінчення має місцевий відмінок однини іменників основи на (i)ió: glė·bi ‘в оберемку’, gro·vi ‘у канаві’, mė·ži·(i) ‘на дереві’. Закінчення місцевого відмінка множини -i·sa: akmeni·sà, van'deni·sà, teš'meni·sà характерне також для місцевого відмінка множини іменників інших основ. У сполуці se описувана говірка зазвичай не пом’якшує приголосний. Форми місцевого відмінка з a трапляються вже в давніх писемних пам’ятках. На думку Z. Zinkevičius (1966: 239), їхня поява пов’язана з впливом іллатива. Через взаємодію обох відмінків рефлекс постпозиції *-en було замінено голосним a закінчення іллатива. Наголос також міг бути запозичений з ілатива. У Рамашконській говірці існують паралельні форми: akmeni·sà, van'deni·sà, частіше записані в мовленні представників молодшого покоління. 4.7. ІЛЛАТИВ ОДНИНИ (внутрішній напрямковий місцевий відмінок): akmeniñ., van'deniñ., утворений від знахідного відмінка, має скорочену постпозицію -n. Окитони зберігають наголос у закінченні, баритони — у корені, наприклад, mé·nasin. ІЛЛАТИВ МНОЖИНИ в говірці вживається з найпоширенішою в діалектах постпозицією -na (пор. LKA 1991: 76), яка трапляється і в іменників інших основ, наприклад: van'deni·sną, akmeni·sną, пор. основу на o làukù·sną, mė·ž'u·sną ‘у ліси’ та основу на ã pí·vosną ‘на луки’, основу на ė vùpesną ‘у річки’ тощо. Представники молодшого покоління загалом дуже рідко вживають форми ілатива множини. Замість нього вони використовують прийменникову конструкцію in (i) і знахідний відмінок множини, наприклад: in_vá·n'denis, in_ā·kmenis. Прийменникове вживання ілатива виразніше засвідчують численніші, продуктивніші іменникові основи. 4.8. КЛИЧНИЙ ВІДМІНОК ОДНИНИ і МНОЖИНИ дуже рідко має закінчення основи на ió: pi.meni·. У живому мовленні найчастіше вживають ті самі форми, що й у називному відмінку: pi.mù., šùvč, sæsuvė — старше покоління; pi.menis — молодше покоління. 5. ВИСНОВКИ 5.1. Говірка Рамашконського мікроареалу, що належить до південних аукштайтських говірок і перебуває переважно в стані пасивного вживання, постійно зазнає витіснення слов’янськими мовами. Однак наявні дані підтверджують литовську субстратну основу сучасних литовських говірок описуваних територій; її збереженню сприяли внутрішні особливості литовської мови. Рамашконська говірка досі зберігає основні фонетичні, морфологічні, лексичні та інші риси. Живу основу цієї говірки відображають записи литовського мовлення представників найстаршого покоління. У мовленні умовно молодшого покоління трапляється дедалі більше новацій. Відчувається постійне вагання щодо вибору форми. 5.2. Взаємно впливають одне на одного лише слова певних основ, які в мовній системі перебувають поруч або принаймні неподалік. Найнадійнішим критерієм, що дає змогу встановити взаємну ієрархію основ, мовознавці визнали частотність збігу закінчень (див. Girdenis, Rosinas 2000: 51). Коли фонетично збіглися i та приголосний- 100 | NIJOLĖ TUOMIENĖ Закінчення знахідного відмінка множини основ на -nio поступилися місцем і почали зникати менш численній групі приголосних основ. Огляд приголосних основ периферійної Рамашконської говірки (як жіночого, так і чоловічого роду) виразно засвідчує поступовий перехід приголосних основ як непродуктивного типу до продуктивних типів, найчастіше через проміжний тип основ на į, наприклад: приголосна основа → основа на į → основа на iō. Як і сильні сусідні діалекти (південноаукштайтський, західноаукштайтський каунаський, східноаукштайтський віленський), Рамашконська говірка зберегла закінчення приголосних основ лише в кількох відмінках, наприклад: ОДНИНА НАЗИВНИЙ: akmū., pi.mū.; duktė, sesuo / sesuva; ОДНИНА і МНОЖИНА РОДОВИЙ: akmen.s, pi.men.s; dūkteras, sē·sēras і akmenū, pi.menū, van'denū; duktēru, seserū. Ці форми найчастіше вживає старше покоління носіїв. Активна двомовність краю зблизила артикуляційну базу двох основних уживаних мов (ie, uo монофтонгізація: akmū., pi.mū, vandū.). Тут помітні тенденції до спрощення мовлення (у білоруській мові, якою активно послуговуються в досліджуваному Варанавському краї, аналогій немає). 5.3. На підставі укладеної парадигми відмінювання приголосних основ сучасної Рамашконської говірки та її аналізу можна виокремити такі найважливіші моменти: a) давній тип відмінювання приголосних основ змінився й занепав так само, як і в усіх литовських діалектах: кілька іменників цього типу відмінювання, уживаних у говірці, мають значну варіативність, трапляється багато паралельних форм; b) із закінченням приголосної основи послідовно вживається лише МНОЖИНА РОДОВИЙ: akmenū, pi.menū, van'denū. На інші відмінки більшою чи меншою мірою вплинули сильні голосні типи основ: i, (i)iō; c) вплив літературної мови помітний у мовленні найстарших мешканців краю — носіїв традиційного дзукського діалекту; d) про зміну й занепад говірки свідчить також дедалі частіше вживання прийменникових конструкцій (не лише з іменниками досліджуваної основи). Особливо в мовленні представників молодшого покоління: ОДНИНА і МНОЖИНА ДАВАЛЬНИЙ виражається за допомогою прийменника: dav'au. dėl' pi.men'o; pasak'k. dėl' pi.menū; МНОЖИНА ІЛІЯТИВ дедалі частіше вживається з прийменником in + знахідний відмінок іменника. СКОРОЧЕННЯ bk – літературна мова br. – білоруська мова DABM – Дыялекталагічны атлас беларускай мовы. Мінск: Выдавецтва акадэміі навук БССР, 1963. G. – знахідний відмінок Il. – ілатив In. – інесив Įn. – орудний відмінок K. – родовий відмінок lie. – литовська мова LKA 1991 – Атлас литовської мови. Морфологія. Ред. K. Morkūnas, Vilnius: Mokslas. mot. g. – жіночий рід N. – давальний відмінок RAMAŠKONIŲ ŠNEKTOS DAIKTAVARDŽIŲ KAIT YBA | 101 Ш. – кличний відмінок В. – називний відмінок чол. р. – чоловічий рід одн., мн. – однина (-и), множина (-и) LITERATŪRA ČEKMONAS, V. 1988: Функционирование языков и билингвизм (на материале рамашканских говоров). Lietuvių kalbotyros klausimai 27, 37–54. GARŠVA, K. 1989: Kalbinės situacijos raida pakraščių šnektose. Lietuvių kalbotyros klausimai 28, 12–39. GAUČAS, P. 1993: Lietuvių–gudų kalbų paribio etnolingvistinė situacija 1795–1914 m. Lietuvos Rytai, Vilnius: Valstybinis leidybos centras, 42–101. GIRDENIS, A., ROSINAS, A. 2000: Lietuvių kalbos daiktavardžio linksniavimo tipų hierarchija ir pagrindinės jos kitimo tendencijos (bendrinės kalbos ir žemaičių tarmės duomenimis). Girdenis, A., Kalbotyros darbai 2, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas, 50–62. GRINAVECKIENĖ, E. 1960: Kai kurios Apso tarmės būdingesnės ypatybės. Lietuvos TSR MA darbai. A serija 2 (9), 173–191. GRINAVECKIENĖ, E., MACKEVIČ, J. 1988: Kai kurios baltarusių lituanizmų fonetikos ypatybės. Lietuvių kalbotyros klausimai 27, 123–131. GRINAVECKIENĖ, E., MACKEVIČ, J. 1990: Lietuviškos kilmės leksiniai vertiniai baltarusių paribio šnekto­se. Baltistica 26 (2), 165–173. GRINAVECKIENĖ, E. 1993: Kamuojų apylinkių (Baltarusijos Pastovių raj.) baltarusių šnektos lituanizmai. Lietuvių kalbotyros klausimai 30, 113–133. GRINAVECKIENĖ, E. 1997: Izoliuotų lietuvių šnektų vertiniai etninėse Lietuvos žemėse Baltarusijoje. Lietuvių kalbotyros klausimai 37, 185–195. GRUMADIENĖ, L. 1994: Keletas naujesnių Punsko šnektos linksniavimo ir kirčiavimo ypatybių. Lietuvių kalbotyros klausimai 34, 97–105. GRUMADIENĖ, L. 1996: Sociolingvistinės dabartinės šnekamosios lietuvių kalbos tyrimo aspektas. Lietuvių kalbotyros klausimai 36, 190–198. GRUMADIENĖ, L. 2001: Ar kalbos likimą lemia kalbų sąveika. Paribio tarmių ir kalbų problemos (tarptautinės konferencijos, skirtos Europos kalbų metams, pranešimai), Šiauliai: J. Vasiliausko įmonė, 38–44. JONAITYTĖ, A., SUDNIK, T. 1973: Apie vieną lietuvių lenkų kalbų interferencijos atvejį. Baltistica 9 (1), 75–77. KARDELYTĖ, J. 1959: Daiktavardžių kaitymas Linkmenų tarmėje. Lietuvių kalbotyros klausimai 2, 165–176. KAZLAUSKAS, J. 2000: Rinktiniai raštai 1, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas. LABOV, W. [ЛАБОВ, У.] 1975: О механизме языковых изменений (перевод Е. В. Ладучевой). Новое в лингвистике 7. Социолингвистика, Москва: Прогресс, 199–228. LIPSKIENĖ, J., VIDUGIRIS, A. 1967: Dieveniškių tarmė. Lietuvių kalbotyros klausimai 9, 182–222. MARKEVIČIENĖ, Ž. 1999: Aukštaičių tarmių tekstai 1, Vilnius: Vilniaus universiteto leidykla. MIKULĖNIENĖ, D., MORKŪNAS, K. 1995: Lietuvių kalbos tarmių ir jų sąveikos tyrimo programa. Morfologija, Vilnius: Lietuvių kalbos institutas. MIKULĖNIENĖ, D., MORKŪNAS, K. 1997: Dieveniškių šnektos tekstai, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas. MORKŪNAS, K. 1969: Rytų aukštaičių pietinės tarmės morfologija. Lietuvių kalbotyros klausimai 11, 107–146. MORKŪNAS, K. 1989: Apso lietuvių šnektos daiktavardžių kaityba. Lietuvių kalbotyros klausimai 28, 91–98. MORKŪNAS, K. 1993: Dėl sąvokos periferinės tarmės. Lietuvių kalbotyros klausimai 30, 4–7. RINKAUSKIENĖ, R. 1997: Rytų aukštaičių uteniškių į kamieno daiktavardžiai. Kalbotyra 46 (1), 71–79. SENKUS, J. 1959: Daiktavardžių priebalsinio kamieno linksniavimas kapsų ir zanavykų tarmėse. Lietuvių kalbotyros klausimai 2, 215–230. 102 | NIJOLĖ TUOMIENĖ SUDNIK, T. 1972: Из морфологических наблюдений над говорами литовско-славянского пограничья. Baltistica 8 (1), 19–22. ŠUKYS, J. 1960: Būdingesnės Ramaškonių šnektos ypatybės. Lietuvių kalbotyros klausimai 3, 177–187. TUOMIENĖ, N. 2001: Ramaškonių šnektos u, iu kamienų daiktavardžių linksniavimas. Paribio tarmių ir kalbų problemos (tarptautinės konferencijos, skirtos Europos kalbų metams, pranešimai), Šiauliai: J. Vasiliausko įmonė, 156–169. TUOMIENĖ, N. 2001: Ramaškonių šnektos ō ir (i)ō kamienų kirčiavimo ypatybės. Baltistica 36 (1), 103–114. URNĖŽIŪTĖ, R. 1998: Kodų kaita joniškiečių šnekamojoje kalboje. Kalbotyra 47 (1), 131–140. VAIŠNYTĖ, N. 2002: Balatnos (Varanavo) apylinkės: istorija, kultūra ir kalba iš Ramaškonių gyventojų lūpų. Lydos krašto lietuviai 2, Kaunas: Poligrafija ir informatika, 545–556. VIDUGIRIS, A. 1959: Kai kurios Zietelos tarmės ypatybės. Lietuvių kalbotyros klausimai 2, 195–209. VIDUGIRIS, A. 1969: Zietelos tarmės daiktavardis. Lietuvių kalbotyros klausimai 11, 147–182. VIDUGIRIS, A. 1985: Lazūnų tarmės žodynas, Vilnius: Mokslas. VIDUGIRIS, A. 1988: Iš etnolingvistinių santykių raidos Pelesos ir gretimose apylinkėse. Lietuvių kalbotyros klausimai 27, 21–36. VIDUGIRIS, A. 1998: Zietelos šnektos žodynas, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas. ZINKEVIČIUS, Z. 1966: Lietuvių dialektologija, Vilnius: Mintis. ZINKEVIČIUS, Z. 1980: Lietuvių kalbos istorinė gramatika 1, Vilnius: Mokslas. ZINKEVIČIUS, Z. 1989: Seniausi lietuvių kalbiniai kontaktai su slavais. Lietuvių kalbotyros klausimai 28, 4–11. Nijolė Tuomienė Lietuvių kalbos institutas P. Vileišio g. 5, 2055 Vilnius, Lietuva [email protected] Gauta 2002 07 29