Lietuvių kalbotyra 2002-aisiais metais: Lietuvoje išleisti darbai

ACTA LINGUISTICA LITHUANICA XLIX (2003), 153–170 ОГЛЯД НОВИХ ПРАЦЬ Огляд нових публікацій ЛИТОВСЬКЕ МОВОЗНАВСТВО У 2002 РОЦІ: ПРАЦІ, ВИДАНІ В ЛИТВІ 2002 рік запам’ятався як рік відновлення економіки та спокійнішої наукової праці. У пам’яті закарбувалися широко висвітлені визначні події литовського мовознавства: завершення академічного Словника литовської мови та 400-річчя литовського перекладу Біблії Йонаса Бреткунаса. Вийшло близько десятка мовознавчих книжок, вісім із них розглядаються в цьому огляді. Спочатку йдеться про монографії, далі оглядаються дисертації, що набули форми монографій, наукова публікація старих писемних пам’яток, а завершується огляд вибраними працями. 1. Монографія Аудроне Каукене Історія дієслова литовської мови другий том (Клайпеда: Клайпедський університет, 2002, 400 с.) продовжує дослідження кореневих дієслів литовської мови, опубліковане вісім років тому (Kaukienė 1994). У цьому томі розглядаються дієслова на -a- (або історично на -ō-), що мають у корені короткі i, u та довгі y, ū. Книжка складається з передмови, п’яти розділів, заключних зауваг (литовською й англійською мовами) та списків скорочень. У кожному розділі спершу розглядаються короткі корені, а потім — довгі. Книжка починається етимологічним реєстром дієслів, що розглядаються; його мета — «перевірити й відібрати матеріал, підготувати його до подальшого аналізу на різних рівнях» (с. 3). У реєстрі дієслова насамперед поділяються на регулярні (що позначають активну дію) та нерегулярні (мутаційні й дуративні), а потім — на основні (зафіксовані у словнику сучасної литовської мови) і діалектні (відомі лише з деяких діалектів або писемних пам’яток). Звертається увага на проблему достовірності слова чи форми. Для регулярних дієслів указується етимологія, нерегулярні дієслова лише реєструються. Думки різних авторів щодо походження того чи іншого дієслова, яке розглядається, досить точно переказані. Авторка не уникає демонструвати розбіжності в поясненнях походження, а часом оцінює і їхню достовірність — це робить книжку ціннішою. У другому розділі розглядаються паралельні варіанти теперішнього й минулого часу дієслів на -ō- з іншими основами. Розгляд починається з литовських і латиських діалектних форм (на -iō- та інфіксальних), визначаються спільні варіанти східнобалтійських мов. Далі всі литовські дієслова зіставляються з відповідниками в інших мовах, які мають таку саму структуру кореня. Під час розгляду відповідників теперішнього часу розрізняються дієслова з нульовим формантом, інфіксом, формантами i або n. У цій частині монографії від морфологічного зіставлення споріднених форм фактично переходять до етимологічного порівняння слів, оскільки відповідники в інших мовах зазвичай подаються як лексеми (в одних випадках — форма теперішнього часу, в інших — лише інфінітив). 154 | ARTŪRAS JUDŽĖNTIS Далі в книжці розглядається чергування голосних кореня у формах різних діалектів литовської мови та споріднених словах інших мов — як при словозміні, так і при словотворенні. Діахронічні зміни дієслів одного кореня подаються як колишні синхронні варіанти; наприклад, у випадку bruka: braukia апофонія вважається словозмінною, оскільки «багато таких пар колись мали становити одну парадигму» (с. 119). Цей розділ тісно пов’язаний із попереднім, у ньому повторюються деякі раніше сформульовані твердження: наприклад, при розгляді словозмінного чергування голосних у дієсловах CiC у формах теперішнього часу (с. 122) повторено деякі висновки огляду форм теперішнього часу (пор. с. 100). У книжці неодноразово (с. 100 та в інших місцях) наголошується, що структура розглянутих дієслів (та їхніх відповідників у споріднених мовах) пов’язана з вокалізмом кореня, тому рішення розглядати варіанти кінцевих частин основ та апофонію окремо є сумнівним. У четвертому розділі монографії описується семантика дієслів на ō-. Авторка створила дворівневу семантичну класифікацію дієслів: абстрактні значення утворюють протиставлення активної: самостійної дії або стану та транзитивності: інтранзитивності; конкретні значення поділяються на семантичні підгрупи — перцептивні, руху, біологічні тощо. Історичний аналіз семантики дієслів ґрунтується на первинному значенні кореня та зіставленні з відповідниками у споріднених мовах, а не на методі семантичних полів (пор. Karaliūnas 1987: 26т.). На відміну від Каралюна, який віддає перевагу семантиці, а не морфо(но)логії (пор.: «констатація семантичних філіацій, встановлення спорідненості значень <...> є доказом етимологічної тотожності відповідних, тобто таких, що мають однакове вираження, лексем» 1987: 50), Каукене відводить семантиці дієслів лише допоміжну роль і переносить її огляд на кінець дослідження. Семантичний аналіз дієслів дає авторці змогу дійти висновку, що семантичним ядром дієслів із короткими коренями є так звані контактні дієслова типу kišti із можливою семою впливу, тоді як багатьом дієсловам із довгим вокалізмом властива сема інтенсивності (с. 198–199). Порівнюючи дієслова на ō- та i̯ō-, авторка доходить висновку, що «чим більше різниться обсяг [їхніх] значень, тим більша ймовірність паралельного існування дієслів обох структурних типів» (с. 199). Найбільше місця в книжці (понад третину монографії) відведено розгляду словотвірних зв’язків дієслів із їхніми похідними. Дотримується думки, що вивчення похідних корисне для встановлення походження базових дієслів (с. 201). Похідні описуються за словотвірними категоріями. Розглядаються їхнє творення, значення, вокалізм і наголос. Заключні зауваги книжки починаються з праіндоєвропейського шару дієслів, хоча в монографії про нього майже нічого не сказано... У цій частині книжки цілком достатньо було б узагальнити розвиток дієслів у періоди литовської мови, східнобалтійських мов і балтійських мов загалом. У монографії чимало нових думок, однак, здається, авторка уникає дискусії: погляди інших авторів згадуються й розглядаються рідко (виняток — етимологічний реєстр дієслів). Наприклад, зовсім не згадуються відмінні погляди, викладені в монографії та статтях Каралюна, дуже близьких за тематикою, щодо співвідношення та розвитку дієслів на ō- і i̯ō- у балтійських мовах; його думка про чергування ei: i та ei: y згадується лише у виносці (с. 130–131) тощо. У книжці змішуються синхронний і діахронний рівні дослідження (наприклад, у другому розділі литовські дані різного віку й ступеня достовірності зіставляються з даними індоєвропейських мов різного віку й ступеня достовірності, часом навіть із реконструйованими формами), структурний і словотвірний, структурний та етимологічний, словотвірний та етимологічний аспекти дослідження. Матеріал споріднених мов для праці здебільшого зібрано з етимологічних словників різних авторів і різного часу видання (це найкраще NAUJŲ DARBŲ APŽVALGA 155 (про що свідчить список літератури та джерел). Дослідження граматики індоєвропейських мов, тим паче новіші (наприклад, Koch 1990, Jasanoff 1994 тощо), майже не використовувалися. Чи може такий матеріал бути достатньою основою для задуманого історичного дослідження литовських дієслів в аспектах морфології, морфонології та словотвору? У праці такого типу, якою є розглянута монографія, покажчик слів і форм мав би бути само собою зрозумілим. Попри деякі зазначені тут недоліки, монографія, безперечно, є одним із найважливіших досліджень історії дієслова в балтійських мовах. 2. Книга Антанаса Пакеріса Акцентологія 2: числівник, займенник, дієслово, прислівник, частка, прийменник, сполучник, вигук, звуконаслідувальне слово (Вільнюс: Інститут видавництва науки та енциклопедій, 2002, 630 с.) є продовженням монографії, що вийшла вісім років тому (Pakerys 1994), у якій описано наголошування іменників і прикметників. У другій книзі дотримано тих самих принципів збирання та подання даних. Мета — якнайдетальніше дослідити наголошування слів літературної мови, «не оминаючи рідкісних випадків, виявляючи нерівності й коливання системи» (с. 12). Отже, книга має описовий характер: у ній не слід шукати глибших інсайтів, теоретичних міркувань чи узагальнювальних висновків; усе це автор обіцяє зробити в наступній праці узагальнювального характеру (с. 12). Основу розглянутого матеріалу, як і в першій книзі, становлять дані третього видання Словника сучасної литовської мови (Keinys, ред. 1993). У передмові згадується також четверте видання цього словника, що вийшло кілька років тому (Keinys, ред., 2000), яке «майже збігається з третім виданням цього словника» (с. 12). Залишається незрозумілим, чи врахував автор хоча б виправлені в ньому помилки та описки третього видання: як видно зі «Списку виправлень» (Keinys, ред., 2000: 968), у четвертому виданні словника виправлено також деякі помилки наголошування. До речі, 2002 року вийшла електронна версія четвертого видання Словника сучасної литовської мови (Keinys, ред., 2002), якою автор, мабуть, уже не встиг скористатися. У книзі широко використовуються також дані інших словників, описів діалектів і статей, хоча ніде не обговорюються достовірність цього матеріалу, принципи його подання, ступінь кодифікації тощо. Дані розмовної літературної мови використовуються в праці лише опосередковано — через результати письмового опитування студентів. Така методика дослідження перетворює працю радше на дослідження й опис історії кодифікації наголошування або на зіставлення діалектів (зафіксованих у мовознавчих працях) і кодифікованих варіантів, ніж на дослідження та опис даних реального усного мовлення. У монографії розглянуто й узагальнено великий фактичний матеріал. Його описано, а приклади наведено з огляду на критерії кількості та частотності. Цих критеріїв дотримано навіть надмірно послідовно: дивно виглядає порядок прикладів, записаних поруч вісім, вісім (жіночий рід), дев’ять, дев’ять (жіночий рід), сім, сім (жіночий рід) (с. 15). Уже в передмові помітні певні суперечності у відборі розглянутих прикладів. Оскільки поставлено мету описати наголошування слів літературної мови, зрозуміло, що діалектизми, як і застарілі (та ненормативні) слова Словника сучасної литовської мови, не розглядаються (с. 11). Однак в іншому місці автор наголошує, що в обох частинах книги «наведено чимало діалектних та інших некодифікованих мовних даних», які дають змогу «вловити основні особливості діалектного наголошування» (с. 13). Справді, діалектні фонетичні та акцентні варіанти слів у книзі часто подано як приклади некодифікованої мови. Наприклад, варіанти числівника десять наведено з трьох місць академічного Словника литовської мови, зі словника Дунінінкського говору, діалектних словників Друскінінкая, Лазунів і Зієтели, а крім того, додано майже десяток посилань на публікації інших авторів (с. 17). Тоді незрозуміло, чому відкинуто діалектні форми самого Су- 156 | ARTŪRAS JUDŽENTIS часного словника литовської мови форми (наприклад, не розглянуто порядковий числівник п’ятнадцятий, наведений у цьому словнику з позначкою «східн.» (с. 538)? Автор дотримується принципів традиційної морфологічної, або словотвірної, акцентології: пов’язує наголошування зі словотвором. Наприклад, розгляд наголошування числівників починається з первинних числівників, а далі йдуть похідні, складні та незмінювані зрощені числівники. Утім, авторові не вдається досягти цілковитої послідовності, оскільки поряд із критерієм словотвірного викладу матеріалу використовується також критерій походження слів (про який у передмові не згадано): наприкінці розділу окремо розглянуто наголошування числівників іншомовного походження (с. 25). Останній критерій має перевагу лише під час розгляду первинних числівників іншомовного походження, тоді як у розгляді їхніх похідних перевагу надано словотвірному критерію — похідні з іншомовними суфіксами розглядаються разом із питомими словами відповідної словотвірної структури: мільярд, -а поруч із тисячний, -а (с. 20), мільйон, -а поруч із сотий, -а (с. 21). У розділі про займенники окремо розглянуто первинні, похідні, складні, зрощені, складені, займенники з двома наголошеними компонентами, займенники з формантами займенникового типу та слова, що перейшли в займенники. Очевидно, що в синхронічному дослідженні не може бути таких розділів, як «Зрощені займенники» та «Слова, що перейшли в займенники»: перші можна було б описати як первинні або складні, а другі — як первинні числівники (до речі, навіть історично нелегко довести, що слово сам є займенниковим іменником, а не давнім займенником: Ернст Френкель вважає основним значенням ід. *potis ‘основа, підніжжя’ (Fraenkel 1962: 552), а отже, вважає займенникове вживання первинним). Непослідовно також розглядати окремо від інших складених займенників підрозділ складених займенників — займенники з двома наголошеними компонентами. У розділі про займенники ієрархія критеріїв класифікації неясна. Зміст ще більше її заплутує: у ньому як заголовки одного рівня подано «Складені займенники», «Займенники з наголосом на першому компоненті», «Займенники з наголосом на другому компоненті» та «Займенники з двома наголошеними компонентами» (с. 6). У розділі про частки зрощені слова та складені (аналітичні) частки, судячи з розміру заголовків, вважаються частиною слів або їхніх сполучень, що стали частками, хоча на початку розділу сказано: «Окремо [від решти?] слід згадати складені (аналітичні) та іншомовні частки» (с. 581). Подібні непослідовності є й в інших розділах книги. Порівняно багато місця в монографії відведено даним виразного опитування студентів: майже кожен підрозділ завершується обговоренням тенденцій студентського наголошування. Наведено відносну статистику нормативного наголошування та варіантів, отриманих під час опитування. Однак методику опитування та оброблення його даних описано недостатньо, тому виникають сумніви щодо їхньої надійності. Наприклад, за даними опитування студенти завжди наголошують вісім (49: 0), але кожен із нас чув і варіанти вісім, навіть вісім, які зовсім не відображено в даних опитування (можливо, через його виразний характер, а можливо, опитували лише студентів-литуаністів?). Часом трапляються непослідовно вживані терміни. Так, у розгляді наголошування часток термін первинні (прості) слова протиставляється вже не термінам похідні слова, складні слова (як у попередній частині книги), а терміну слова, що стали частками: його словотвірне значення замінюється історичним (пор.: «у цій праці намагаються відрізняти первинні частки від тих, що виникли внаслідок закріплення окремих слів або їхніх сполучень» (с. 581)). Велика праця, виконана Пакерісом і така, що вимагала неабиякої ретельності та терпіння (список використаної літератури й джерел вражає!). Без жодного сумніву, вона буде корисною для подальших досліджень наголошування в литовській мові (не лише літературній). NAUJŲ DARBŲ APŽVALGA | 157 3. У книзі Юозаса Абаравічюса «Стилістика пунктуації» (Вільнюс: Інститут видавництва науки та енциклопедій, 2002, 288 с.) розглянуто стилістичні можливості пунктуації та стилістичне вживання розділових знаків (пор. с. 7). Це перша монографія такого типу в литовському мовознавстві. Автор обґрунтовує пунктуацію граматичним, семантичним та інтонаційним членуванням тексту і його одиниць (с. 8). Таке розуміння пунктуації близьке до поглядів А. Валецкене (пор. Slizienė, Valeckienė 1992: 128–129; Morkūnas, par., 1999: 585–586) і відрізняється від суто синтаксичної концепції К. Гайвениса та С. Кейниса (пор. Gaivenis, Keinys 1990: 186). У книзі найбільшу увагу приділено семантичним (особливо емоційним та експресивним) й інтонаційним основам пунктуації. Стилістику фактично ототожнено зі стилістичним уживанням мовних одиниць, що створює передумови для її пропедевтичного значення. За такого підходу, мабуть, можна було б виділити також стилістику орфографії (уживання малих і великих літер, написання разом і окремо тощо), просодії (наголошування клітик, інтонація речення тощо) та інші «стилістики». У західному мовознавстві стилістику пунктуації вважають частиною графостилістики (пор. Bußmann, Hrsg., 2002: 265). Теоретичну основу монографії становлять праці російських авторів (особливо часто автор спирається на роботи Н. С. Валгіної та Л. Г. Веденіної). Хоча в бібліографії згадано не одного західноєвропейського автора, який розглядав проблеми пунктуації, їхні погляди зазвичай лише згадуються; переважно на них спираються, а їхні праці цитуються під час розгляду питань історії пунктуації. Книга складається з двох частин. У першій розглядається зв’язок пунктуації та стилістики, визначаються основні поняття, оглядаються функції розділових знаків. Це ніби вступ до подальшого дослідження розділових знаків литовської мови, яке становить другу частину книги. У монографії досить широко розглянуто функції розділових знаків. Їх, названих семіологічними функціями, за класифікацією Р. Макарової виділено аж шістнадцять: розділювальна, відокремлювальна, протиставна, пояснювальна, сполучна, попереджувальна, приєднувальна, перелічувальна, позначення меж, позначення цілості, позначення незавершеності, позначення еліпсису, емоційно-експресивна, модальна, композиційна, емблематична... (с. 12 і далі). Виокремлено функції різного рівня й різного обсягу. Окремі функції визначено недостатньо чітко, їхні взаємини не встановлено. Наприклад, функція позначення незавершеності є лише частиною емоційної та/або експресивної функції; відокремлювальна, сполучна, функція позначення меж і, можливо, інші функції є частинами композиційної функції тощо. Далі в книзі розглядаються факультативна пунктуація, авторська (і авторська) пунктуація, тексти без розділових знаків (беззнакова пунктуація). З теоретичного погляду, мабуть, найретельніше обговорюється поняття авторської пунктуації (с. 37–47), однак її зв’язок із факультативною пунктуацією все одно залишається незрозумілим (в обох розділах ідеться про авторські знаки тощо, пор. с. 26 і далі та 38 і далі). Коротко й цікаво оглянуто походження та розвиток пунктуації в Західній Європі. У другій частині, що становить більшу частину книги, розглядається вживання розділових знаків та їхні стилістичні можливості. У литовській мові виділяють десять розділових знаків. Уживання кожного знака описано окремо: спочатку коротко викладено основне, а потім його розглянуто докладніше. Широко використовуються приклади з художньої літератури. Досить розлогі висновки монографії (с. 245–253) радше варто було б назвати підсумком: у них немає теоретичних узагальнень. Автор уклав досить докладний «Покажчик важливіших термінів, понять і визначень» (с. 271–284). На жаль, він виконує свою функцію лише частково, оскільки побудований не за абетковим, а за систематичним принципом: самому покажчику ще потрібен покажчик або принаймні зміст... Книгу написано жвавою розмовною мовою, багатою на риторичні фігури та стилістично марковану пунктуацію. Така мова дуже доречна для популярної праці, можливо, навчального посібника (за словами ав- 158 | ARTŪRAS JUDŽENTIS тора, її основою є курс лекцій, прочитаний студентам-литуаністам), однак це незвичайна наукова монографія. Як зазначено в передмові, книжка є результатом дослідження пунктуації зі стилістичного погляду, проте її адресовано не науковій спільноті, а викладачам, студентам, редакторам, стилістам, авторам (с. 6). Така подвійна природа книжки не є її перевагою... 4. Книжка Казимераса Ґайвениса Lietuvių terminologija: teorijos ir tvarkybos metmenys (Вільнюс: видавництво LKI, 148 с.) виросла зі статей, написаних у різний час на різні теми (пор. Gaivenis 1979, 1983, 1985, 1994, 1996a, 1996b, 1997, 2000 та ін.). Однак це не збірка статей: попередні публікації перероблено й пристосовано до того, щоб вони стали частинами більшої праці. Книжка має узагальнювальний характер і вінчає чотири десятиліття наукової праці автора в галузі термінології. Саме так характеризує її у передмові й сам автор, наголошуючи, що вона «не є ані підручником із термінології, ані якимось повідомленням про наукове дослідження» (с. 11). Така невизначеність жанру праці, її призначення й адресата дуже шкодить книжці. Переважно вона має ознаки підручника, оскільки в ній викладено елементарні, фундаментальні питання термінології. Однак виклад недостатньо послідовний і продуманий. Наприклад, самого визначення терміна у книжці я так і не знайшов, хоча саме цій темі присвячено перший розділ. Замість визначення наведено кілька суттєвих ознак поняття «термін», ідеться про вузьке (цитуються С. Шалкаускіс та Е. Якайтене) і широке розуміння терміна (цитується Lietuviškoji tarybinė enciklopedija). Уже в першому розділі книжки (с. 17) вживаються невизначені терміни інтенсіоналу, імплікаціоналу, а поняття інтенсії терміна пояснюється лише в третьому розділі (с. 28 і далі). Складається враження, що автор ніби прикривається цитатами й посиланнями, але уникає висловити власну думку, прямо й точно викласти свої міркування. Ґайвеніс вважає термінологію галуззю лексикології, хоча й наголошує, що вона значною мірою залежить від інших наук і обслуговує їх (19). Таке «лінгвістичне» розуміння термінології, що утвердилося в Литві, зазнало безпосереднього впливу праць російських термінологів відповідного напряму (наприклад, В. Даниленко) і близьке до поглядів празьких і канадських термінологів (пор. Laurén, Picht, Hrsg. 1993: 533 і далі). Воно суттєво відрізняється від поглядів Віденської школи та термінологів північних країн, що нині переважають у Західній Європі: згідно з ними, термінологія — це самостійна галузь науки, яка формується на межі мовознавства, логіки, онтології, інформатики й спеціальних наук (Wüster 1974/2001:131 і далі), або сукупність спеціальних наук, мовознавства, загальної теорії науки та філософії (Laurén, Myking, Picht 1998: 47). Істотно різняться й погляди цих напрямів термінології на співвідношення терміна й поняття, термінології та культури мови й унормування (пор. Laurn, Picht, Hg. 1993: 493 і далі). У книжці окремо розглянуто вимоги до термінів (у першому розділі) та принципи творення й унормування термінології (у четвертому розділі). Хоча сам автор вважає загальні вимоги до термінів також критеріями їх оцінювання, а між поняттями «принцип» і «критерій» убачає відношення координації, а не субординації (Gaivenis 1996a: 75–76), заперечити їхній взаємозв’язок неможливо. Розгляд їх у різних місцях призвів до повторів і певної плутанини. Так, принцип правильності виявляється не чим іншим, як вимогою правильності термінів; автор навіть відсилає до відповідної сторінки іншого розділу. Принцип системності в цьому розділі книжки взагалі не розглядається (зазначено лише його зв’язок із правильністю) — очевидно, що він не може бути нічим іншим, як критерієм системності, що висувається до термінів і розглядається в першому розділі. У цих випадках назви критеріїв і принципів збігаються. Але вони можуть і відрізнятися: з пояснення принципу економії («Принцип економії стверджує,» NAUJŲ DARBŲ APŽVALGA 159 що перевагу слід віддавати коротшим мовним одиницям», с. 96) видно, що він збігається з вимогою стислості, яка висувається до термінів. Багато вимог до термінів (правильність, точність, системність, стислість, стилістична нейтральність) відповідають вимогам, які висували до термінів радянські термінологи. Однак поняття «прагматика термінів» уже запозичено із західної термінології (автор згадує прізвища Cabré, Gajdos). Який зміст має це поняття? У статті з такою самою назвою розуміння прагматики термінів зведено до вимог надійності й точності термінів (Gaivenis 2000: 7). У розглядуваній книжці прагматика термінів тлумачиться лише як надійність термінів, а точність термінів розглядається як окрема вимога. Така поверхова спроба поєднати різні мовознавчі традиції не видається вдалою. Надійність термінів можна було б пов’язати також із принципом авторитету: невипадково і в одному, і в іншому підрозділі йдеться про терміни, стандартизовані й схвалені державними установами (пор. с. 33 і 94 та далі). У другому розділі розглядаються джерела литовської термінології. Тут розвиваються погляди С. Шалкаускіса (пор. с. 51, 57–58). Думка автора дещо відрізняється від переліку джерел термінології, наведеного С. Кейнісом: словник літературної мови, народні терміни, словотвір, запозичення термінів, кальки (пор. Keinys 1980: 60–96). Історію литовської термінології докладніше розглянуто в третьому розділі книжки як історію термінографії. У п’ятому розділі «Напрями термінології, школи та видатні дослідники» її схарактеризовано лише загальними рисами. У цьому розділі стисло й досить влучно описано особливості повоєнної литовської термінології: ідеологічні обмеження, залежність від російської термінології, брак іноземної теоретичної літератури. Ці обставини частково відображені й у розглядуваній праці. Теорії Е. Вюстера та Г. Фельбера схарактеризовано надто стисло, обмежившись загальними положеннями. Дещо ґрунтовніше розглянуто монографію С. Ґайди Wprowadzenie do teorii terminu. Значно докладніше розглянуто теорії радянських термінологів — Д. Лотте, Т. Канделакі, В. Даниленко, С. Суперанської, Н. Подольської та Н. Васильєвої. Розділ про теорію термінології С. Шалкаускіса спирається на статтю, опубліковану після послаблення ідеологічного контролю над наукою (Gaivenis 1983). До речі, у книжці помітний вплив поглядів Шалкаускіса на автора; у багатьох аспектах його можна вважати продовжувачем ідей Шалкаускіса: виділяються ті самі основні джерела термінології (навіть їхня ієрархія в книжці така сама, як у працях Шалкаускіса), висуваються загальні принципи чистоти й сталості термінології та зручності словотворення, розглядаються екстенсія й інтенсія термінів. У книжці помітний значний вплив на автора термінологів колишнього Радянського Союзу (особливо Лотте й Даниленко): розгляд співвідношення професіоналізмів і термінології, чотири основні способи творення термінів, нормативне оцінювання термінології. У тих рідкісних випадках, коли в книжці оглядаються погляди західних термінологів, автор спирається лише на вторинні джерела (пор. с. 16, 19, 22, 110–112). Винятком, мабуть, є лише монографія С. Ґайди. У списку літератури я знайшов лише чотири публікації західних термінологів (не рахуючи перекладеного литовською мовою довідника Дж. Готорна Moderniosios literatūros teorijos žinyno). Сьогодні це вже серйозна прогалина монографії (і литовської термінології загалом?), яку необхідно якнайшвидше усунути. До речі, у списку літератури не уніфіковано спосіб подання бібліографічних даних; мені бракувало в ньому праць самого автора. У книжці непослідовно передано власні імена іноземних мовознавців. Їй дуже прислужився б предметний покажчик. Загалом книжка спрямовує читача в минуле термінології, до того, що й як було, а не в майбутнє: у ній не порушуються завдання, що постають перед литовською термінологією, не вказуються її слабкі місця, майже не розглядаються проблемні питання. Це підсумок уже пройденого шляху литовської термінології. 160 | ARTŪRAS JUDŽENTIS 5. Jolantos Gelumbeckaitės книга Синтаксис відмінкових і прийменникових конструкцій у Євангелії від Луки з Біблії Йонаса Бреткуна (Vilnius: Lietuvių kalbos instituto leidykla, 2002, 300 p.) Інститут литовської мови започатковує нову серію «Opera linguistica Lithuanica», у якій планують друкувати монографії, підготовлені на основі захищених докторських дисертацій. Мета цієї серії — зробити цінніші дослідження молодих литуаністів доступнішими для наукової спільноти. Монографію Ґелумбекайте підготовлено на основі дисертації, захищеної 1999 року (науковий керівник — V. Ambrazas). Як зазначено на клапані обкладинки, це «лише трохи виправлена дисертація». Обрана авторкою тема дослідження цікава й актуальна, адже досі в литовському мовознавстві мало синтаксичних студій, що спиралися б на текстологічний аналіз відношень перекладу з оригіналом (або оригіналами). Не дивно, що монографія вже отримала схвальну рецензію (див. Švambarytė 2003). Книга складається зі вступу, двох розділів («Додаток» і «Обставини»), висновків, списку джерел і літератури, пояснень скорочень та резюме німецькою мовою. Вступ і обидва розділи починаються цитатами з листів святого Єроніма. У праці поставлено завдання дослідити синонімію відмінкових і прийменникових конструкцій, а також, зіставивши переклад з оригіналами, визначити появу цих синтаксичних моделей і тенденції їхнього розвитку (пор. с. 11 і далі). У вступі авторка зазначає, що найбільше уваги приділила «співвідношенню залежних від дієслова відмінкових і прийменникових конструкцій, заміні відмінків прийменниковими конструкціями і навпаки» (с. 13), тобто синтаксичній синонімії. Хоча синтаксичні одиниці надалі інтерпретуються семантично, синтаксична семантика не належить до предмета цієї праці. Певна опора на семантичний рівень знадобилася авторці для групування варіантів синтаксичного вираження та аналізу їхніх взаємозв’язків. Для цього цілком вистачило б спиратися на значення дієслів, які приєднують відмінки або прийменникові конструкції, тобто на лексичну семантику (саме так авторка й групує розглядуваний матеріал). Звернення до теорії валентності й запровадження в праці термінів семантичних функцій видається непотрібним і невмотивованим ані з огляду на досліджуваний матеріал, ані з огляду на поставлену мету (варто зауважити, що у висновках праці семантичних понять майже не залишилося). До того ж це спричиняє певну плутанину, оскільки поняття семантичного рівня мови без розбору змішуються з поняттями синтаксичного рівня, тоді як необхідність їх суворо розрізняти неодноразово наголошував і науковий керівник цієї праці Vytautas Ambrazas (пор.: «розрізняти синтаксичний і семантичний рівні на першому етапі аналізу необхідно <...>, щоб точніше визначити їхні відношення» (Ambrazas 1986: 29)). Наприклад, синтаксичне поняття додатка визначається не лише за синтаксичною ознакою (пов’язаний із присудком підрядним зв’язком), а й за семантичними відношеннями — «є його [присудка!] необхідним супутником» (с. 15); відношення між синтаксичними одиницями — присудком і додатками — також встановлюються «за семантичною сполучуваністю дієслів» (с. 15) тощо. Пор. також таке змішування семантичних функцій, синтаксичних функцій (членів речення) та значень відмінків: «У Вульгаті функцію інструментального додатка виконують прийменникові конструкції de+abl. (уживані як синонімічні інструментальному аблятиву й такі, що мають відтінок часткового родового [...])» (с. 81). У монографії авторка розглядає як рівнозначні варіанти синтаксичні конструкції Бреткуна та редакторів його праці (основного тексту й коректур). Таким чином, докупи зведено явища, характерні для різних ідіолектів (можливо, навіть різних діалектів). Праця була б ціннішою, якби мову самого Бреткуна та її варіанти розглядали окремо від мови редакторів перекладу. У першому розділі монографії розглядається вираження об’єктних семантичних функцій в обраному джерелі. В інтерпретації окремих місць перекладу трапляються неточності. Наприклад, у прикладі Лк 2,26 (таблиця 2, с. 38) акузатив Chriſtų керується не заперечним, як стверджується, а стверджувальним дієприкметником regėjęs; частка net у цьому реченні є сполучником, а не заперечною часткою (те саме і у виносці 56 NAUJŲ DARBŲ APŽVALGA 161 на с. 40). У реченні Лк 14, 24 (с. 39) знахідний відмінок після дієслова ragauti пояснюється сполучуваністю цього дієслова. Таке пояснення цілком правильне, але сам приклад зовсім недоречно розглядати разом зі знахідними заперечення, оскільки дієслово в ньому (як і в латинському та німецькому текстах) ужито без заперечення! Форму dufches у реченні Лк 14,26 (с. 39) вважають знахідним заперечення, ужитим у позиції, віддаленій від дієслова, яке ним керує і має заперечне значення. Однак обґрунтованіше вважати її родовим відмінком однини (dufche: dufches), адже відповідники в латинському (а також німецькому) оригіналі теж мають форму однини; крім того, Gallus замінив це слово на fsziwata, яке, безперечно, є родовим відмінком однини (цю редакторську поправку авторка не позначила й не обговорила). Частку neg у реченні Лк 22,68 (таблиця 3, с. 41) слід вважати не заперечною часткою, а сполучником; наступна за нею форма дієслова стверджувальна. Говорячи про слова, які керують додатками з функцією контентиву, згадано також «іменні сполуки з прикметниками психічного, відповідно фізичного стану pilnas, gyvas» (с. 48). Імовірно, тут авторка мала на увазі іменні присудки, які утворюються з названими прикметниками за допомогою зв’язки būti (пор. с. 62); їх можна було б вважати й сполуками, але не іменними, а дієслівними. Орудний відмінок при дієслові pasotinti у Лк 15,16 і сполуці sočiam būti у Лк 16,21 вважається орудним інструментальним (с. 81). Однак тут більше підстав убачати семантичну функцію контентиву, тим паче що в латинському джерелі їм відповідають не аблятиви, а конструкції з прийменником de. У другому розділі, який становить більшу частину монографії, розглядаються адвербіальні семантичні функції. Обставини в цьому розділі просто ототожнюються із семантичними функціями (пор. с. 84–85), однак далеко не всі вони займають аргументні позиції, відкриті предикатами. За традиційною класифікацією обставин виділяються семантичні функції місця, часу, способу, причини й мети. Семантична функція місця поділяється на місце всередині та місце поза внутрішнім простором. Місце між чимось, з огляду на значення синтаксичної конструкції або залежного слова, вважається підкласом місця всередині (с. 116). Місце всередині, своєю чергою, поділяється на місце в обмеженому просторі, місце на площині та місце в середовищі (с. 86). За основу взято лексичну семантику: конкретні іменники, що позначають місце (dangus, tėviškė etc.), віднесено до першої групи (с. 88), а абстрактні (tamsuma) та іменники на позначення осіб — до третьої (с. 106); іменники, що позначають поверхню (patalas) (по суті, це підклас конкретних іменників), виділено в третю групу (с. 104). Крім того, до місця всередині віднесено функцію внутрішнього стану. За основу береться значення залежного іменника, керівного дієслова або конструкції (с. 110–111). Функцію дії у свідомості виділено на основі значення керівного дієслова (verba dicendi, sentiendo, cogitandi) і залежного іменника (зазвичай особового займенника) (с. 114). Місце поза внутрішнім простором детальніше поділяється на місце на поверхні, внизу або збоку. Як бачимо, цю досить складну класифікацію побудовано на різних критеріях, і вона не надто послідовна. Значення внутрішнього стану може відрізнятися від дії у свідомості лише значенням керівного дієслова, тому приклад Діян 19, 21 (с. 111) з verbo cogitandi nudumoio, імовірно, слід віднести до останньої групи. Межа між конкретними й абстрактними іменниками також нечітка, тож приклад Мт 4,16 (sėdėti šešėlyje) (с. 107) мало чим відрізняється від Лк 23,25 (apkal tas buvo turme) (с. 92). Напевно, достатньо було б виділити одну семантичну функцію місця й дослідити вплив семантичних опозицій «всередині»: «не всередині»; «конкретне»: «абстрактне», «живе»: «неживе», «людина»: «не людина» на синтаксичне вираження в перекладі та оригіналах. Більша проблема — неоднорідність критеріїв класифікації: на одному й тому самому рівні класифікації спираються на значення залежного (місце всередині та його підкласи, частково внутрішній стан) або/і керівного (частково внутрішній стан, 162 | ARTŪRAS JUDŽENTIS (виконання у свідомості) значенням слова. В останньому випадку розглядаються вже не семантичні функції актантів, а самі предикати. Семантична функція часу поділяється на два підкласи — визначений проміжок часу та обмежений час. Терміни надто близькі, сама авторка пропонує для них кращі синоніми (с. 185). На вираження функції часу впливають опозиції «момент»: «період» (кількість часу), «поняття часу»: «не поняття часу», які можна було узагальнено розглянути в одному місці. У розділі про обставини часу авторка в кількох випадках виходить за межі теми, обраної для дисертації, і розглядає вираження часу прислівниками (с. 196, 197; таблиці 27 і 30). Такі випадки підтверджують, що матеріал для праці авторка збирала, керуючись (також) латинським, а не (лише) литовським текстом (пор. с. 85). Це, звичайно, не якийсь гріх — текст стає лише цікавішим для читання і зручнішим у користуванні. Висновки монографії (с. 227–249) надмірно розлогі. У дещо іншому порядку, з огляду на співвідношення перекладу з оригіналом, у них повторюється те, що викладено в основній частині. Це радше резюме праці, а не висновки; невипадково саме ця частина праці становить основу німецького резюме (Zusammenfassung!), до якого додано дещо коротший розгляд питань, обговорених у праці. У висновках не варто повторювати загальні методологічні положення (розділи 1 і 2), адже це лише передумови дослідження. Новим у цьому розділі монографії є запропонована авторкою типологія співвідношень перекладу та його джерел (підрозділ 3). Окремо розглянуто кожен тип співвідношень. Лише під час аналізу цих типів і підтипів оцінено обставини та масштаб впливу латинського й німецького оригіналів (с. 245). Цінність монографії полягає в тематичному зібранні даних, їх систематичному викладі (у книзі аж 33 таблиці!), установленні синонімії відмінкових і прийменникових конструкцій у перекладі, послідовному зіставленні перекладу з оригіналами та виявленні їхнього впливу на синтаксис перекладу. 6. Дослідження Даїви Аткоцайте «Просодія та вокалізм південножемайтського расейняйського говору» (Вільнюс: Видавництво Інституту литовської мови, 2002, 224 с.) — друга книга серії «Opera Linguistica Lithuanica», підготовлена на основі докторської дисертації, захищеної авторкою 2000 року. Книга є вдалим прикладом праць школи керівника дисертації — Алекса Гірденіса. З іншими працями цієї школи її пов’язують тематика, спільні теоретичні засади, термінологія, методика дослідження, численні посилання на праці вчителя та інших представників школи. Досить характерним є і список літератури (с. 191–197), у якому майже немає теоретичних праць зарубіжних мовознавців відповідної галузі. Матеріал авторка зібрала самостійно й ґрунтовно дослідила експериментальним шляхом. Результати дослідження узагальнено аж у 44 таблицях і 56 рисунках, сформульовано 12 підсумкових висновків. Самостійність засвідчує і структура книги, яка істотно відрізняється від структури інших праць тієї самої школи, написаних на подібну тематику (пор. Bacevičiūtė 2001, Leskauskaitė 2001, Mažiulienė 1996, Murinienė 2000). Цінними є додані наприкінці книги (с. 205–217) тексти південних жемайтів-расейняйців. Знайти потрібні мовні факти допоможе покажчик топонімів, укладений Віолеттою Мейлюнайте (с. 219–220). Книга Аткоцайте вже дістала ґрунтовнішу рецензію Вітаутаса Віткаускаса (Vitkauskas 2003), тому в цьому огляді її докладніше не розглянуто. 7. Giedriaus Subačiaus У третій книзі серії «Bibliotheca Archivii Lithuanici», заснованої журналом «Archivum Lithuanicum» і підготовленої Гедрюсом Субачюсом, Граматика литовської мови X.D.K.P.S.: початок XIX століття (Vilnius: Інститут видавництва науки та енциклопедій, 2002, 368) опубліковано рукописну польськомовну граматику литовської мови Prawidła lęzyka Litewskiego Czyli Grammatyka Litewska. NAUJŲ DARBŲ APŽVALGA 163 Книга складається з передмови, двох аналітичних статей, коротко викладених принципів підготовки текстів граматики, факсимільного та транслітерованого текстів самої граматики, перекладу граматики, змісту граматики, складеного упорядником за заголовками рукопису, індексу литовських слів і предметного покажчика. Subačiaus straipsnis „X.D.K.P.S. gramatika (apie 1820–1830)“ (p. 10–49) remiasi, kaip pats autorius nurodo, jo monografijos „Žemaičių bendrinės kalbos idėjos. XIX amžiaus pradžia“ septintuoju skyriumi (Subačius 1998, 313–331). Šioje knygoje jis paredaguotas ir papildytas nauja medžiaga apie rankraštį ir jo istoriją. Pastaroji straipsnyje aprašyta ypač išsamiai (skyrius sudaro ketvirtadalį straipsnio). Gyvas pasakojimas skaitytoją intriguoja, kartais net įgauna detektyvo bruožų. Palyginti su monografija, gerokai papildytas skyrius apie gramatikos autoriaus problemą. Jis baigiamas svarbia išvada, kad skelbiamosios gramatika esanti „seniausioji, arba pirmoji, išlikusi žemaitiška lietuvių kalbos gramatika“ (p. 2). Specialiai šiai publikacijai parašytas skyrius apie gramatikos sandarą. Tačiau jis per daug trumpas ir bendras. Nuo pačios gramatikos nagrinėjimo greit nuslystama prie to meto kultūros konteksto (svarstomos galimos įtakos). Skyriuje „Kalbos ypatybės. Tarmės pasirinkimo intencijos“ daromos išvados, kad gramatikoje „ryškios tendencijos rašyti žemaitiškai“ (p. 32) ir „autorius orientavosi į žemaičius“ (ten pat). Tolesniems gramatikos kalbos studijoms svarbus skyrius apie jos aprašymo įvairovę. Silpniausi atrodo baigiamieji straipsnio skyriai, kuriuose autoriaus nagrinėjamos vadinamosios „mąstymo apie bendrinę kalbą kategorijos“ (Subačius 1998: 27t): gramatikos paskirtis ir jos autoriaus bendrinės kalbos samprata, rašomosios ir šnekamosios bendrinės kalbos skyrimas, taisyklių ir vartosenos santykis gramatikoje. Šių temų imtis autorių greičiausiai paskatino Petro Joniko studija (plg. Jonikas 1972: 25t). Šioje straipsnio dalyje daug spėlionių, neapibrėžtų, net neįrodomų teiginių, pavyzdžiui: „Tikriausiai autoriaus sąmonėje garsinis požymis turėjo metonimišką reikšmę – kaip dalis vietoj visumos atstovavo visiems sinkretiškai tesuvokiamiems požymiams“ (p. 40), „Tikėtiniausia, kad autorius turėjo būsimosios bk teritoriją įsivaizduoti sutampančią su Didžiosios Lietuvos lietuviškais etniniais plotais, neišskirti atskirai vien Žemaičių“ (p. 38). У статті бракує відомостей про формат рукопису: без них неможливо встановити, чи відповідає розмір фотокопій оригіналу (пояснюючи принципи підготовки текстів граматики (с. 88), про це нічого не сказано). Неточно стверджувати, що «за авторськими парадигмами шостим відмінком є місцевий» (с. 37). Наприклад, у парадигмі іменника brolis шостим відмінком є орудний (с. 111), у першій парадигмі відмінювання прикметників шостий відмінок однини також орудний, а не місцевий (с. 123), отже, місце цих відмінків у парадигмі автор граматики плутає. У статті безпідставно варіюється написання особових імен, пор.: Sienkiewiczius (с. 15); Kamolowa, Rutkowskis (с. 17) і Malevskis, Čartoriskiui (с. 15); Sobolevskis (с. 16). Під час читання часом заважає авторський стиль (наприклад, фонетичний аспект міг би навіяти бажання запитати, с. 39) або послідовність викладу думок (наприклад, Можна сказати, що автор, розпочинаючи певну нову традицію, закладаючи початок, ядро, ще не претендував на вичерпність чи загальну обов’язковість, с. 37). Немає потреби двічі подавати повні бібліографічні дані всієї цитованої чи згаданої літератури: і у виносках унизу сторінки, і в списку літератури наприкінці статті. Найбільше у статті бракує послідовного, систематичного опису матеріалу литовської мови, наявного в граматиці (є лише аналіз вибраних фонетичних особливостей), а також розгляду будови граматики, її теоретичного апарату (визначень, термінів) і порівняння з іншими граматиками того часу. Приємне враження справляє цікава й корисна стаття Халіни Карась «Особливості польської мови граматики X.D.K.P.S.» (с. 50–87): дослідження польської мови литовських поляків та її взаємодії з литовською мовою 164 | ARTŪRAS JUDŽENTIS у литовському мовознавстві та філології використовують небагато, складається враження, що вони просто невідомі. У статті розглянуто правопис польської мови автора граматики, фонетику, морфологію, деякі синтаксичні особливості, слова, що відрізняються від сучасної польської мови. Здається, авторка мала намір також «охарактеризувати граматичну термінологію, вживану в праці X.D.K.P.S.» (с. 50), але, на жаль, у статті я нічого не знайшов на цю тему. Проаналізувавши польську мову граматики, авторка дійшла важливого висновку, що «граматику написано жемайтським варіантом північних периферійних діалектів польської мови» (с. 84). Статтю Субачюса перекладено досить добре, трапилося лише кілька дрібних огріхів. Наприклад, замість терміна категорія живих істот («це приклад розширення категорії живих істот <…>», с. 71) кращим видається категорія істотності; замість регіоналізм (с. 75 і далі) — регіонізм. У перекладі не дотримано єдиних принципів написання власних імен, пор.: Franciszko Mickeviciaus (с. 60), Franciszko Mickiewicziaus (с. 62) і Franciczeko Zabockio, (с. 61, примітка 30); Adomo Mickevičiaus (с. 82), Kraševskio (там само), але Słowackio (там само) тощо. Відомості з виносок до статті не повторюються у списку літератури — так заощаджуються і місце, і час читачів. Фотокопії граматики, надруковані в книзі, досить якісні. Оригінал переписано ретельно й уважно: переглянувши з десяток сторінок, я помітив лише одну очевидну помилку: Męskego (=Męskiego), с. 113. Граматику Субачюс переклав литовською мовою доволі непогано. Однак у перекладі ще залишилися місця, які варто виправити, наприклад: особливими називаються <…> і активні форми теперішнього часу (=пасивні) дієприкметники (с. 298, примітка 80); третю особу однини й множини литовських дієслів вимовляють однаково. [Особи] (=[Число]) виражаються [=виражається] іменниками, займенниками або займенниковими частками (с. 299); однак будь-який литовський займенник (=прийменник), доданий на початку, усуває кінцеве s або es (с. 314), пор. w litewskim zaś dodany poprzednio jakikolwiek Przyimek; usuwa końcowe s. lub es. (с. 217); чи варто цю примітку почати словом «відвернися»? Іменником, займенником (=прийменником), чи прислівником? (с. 317). У багатьох випадках вдало дібрано відповідники польських термінів, наприклад, розділовий знак (пор. Литовський правопис має такі самі розділові знаки, якими користуються поляки, с. 279) і вказівні займенники, с. 290 і далі (пор. ukazujące Zaimki, с. 139 і далі): останні лише частково відповідають нашим вказівним займенникам. Термін форма, дуже часто вживаний у граматиці, я запропонував би замінити терміном парадигма, наприклад, Pięć Form Regularnych na Imiona Litewkie Rzeczowne перекладати як П’ять регулярних форм литовських іменників (=парадигм⟧) (с. 281); а термін Kon|trukcya (с. 231 і далі) — терміном синтаксис, як і зроблено у предметному покажчику (с. 366). Зміст граматики, укладений Субачюсом (с. 329–333), допомагає зрозуміти її цілісність, будову, пропорції розділів і є дуже корисним для читача. Добре, що упорядник додав до назв розділів про словозміну приклад відповідного слова. Так само можна було коротко пояснити зміст приміток, які автор граматики лише пронумерував, наприклад: примітка 4 [Основні форми дієслів]. Індекс слів, укладений Субачюсом (с. 334–362), значно полегшує пошук потрібного литовського слова чи його форми. Принципи його укладання в книзі не пояснено, тому читач, який шукає, наприклад, зворотні дієслова або іменники з різними закінченнями основ, може витратити більше часу. Форми слів в індексі подано в оригінальному написанні, а заголовні форми транслітеровано. Форми різних основ того самого іменника в індексі наведено в окремих статтях, під різними заголовними словами. Наприклад, форми Akmenis nom. sg. 13, akmeny gen. sg. 13, akmeney nom. pl. (а не sg.!) 13 і Akmeniui gen. pl. 13 записано в статті akmenis NAUJŲ DARBŲ APŽVALGA 165 (щодо транспонування див. далі), а форми akmow nom. sg. 13, akmenis nom. pl. 13 — у статті akmuo (с. 336). У такий спосіб подані форми справляють враження вже не одного, а кількох слів: здається, що автор граматики розрізнив два іменники akmuo і akmenis, які мають те саме значення, але відмінюються по-різному. Послідовно дотримуючись обраного принципу, форму Žmones nom. pl. 72, наведену у статті žmogus (с. 362), також слід було б подати в іншій статті, ніж форму Žmoneys nom. pl. 15, 16. Форми особових займенників першої та другої особи однини й множини (aš ir mes, tu ir jis) наведено в одній статті так, наче це форми однини й множини тих самих займенників (пор. с. 337 і 359). Такий спосіб подання особових займенників міцно вкорінився в литовській лексикографії (пор. Girdenis, Girdenienė 1997: 72t ir 336t). Однак після праць В. Жуліса та А. Росіна обґрунтувати таке рішення було б важко (див. Žulys 1969: 174–175, Rosinas 1995: 35t). Сумніви викликає також транспонування деяких заголовних форм індексу. Непослідовно транспонується форма називного відмінка однини іменників, що мають однакове графічне оформлення — закінчення -is: в одних випадках із коротким -is, в інших — із довгим -ys, пор.: aulys Aulis nom. sg. 87, kadagys Kadagis nom. sg. 91, vėžys Wiežis nom. sg. 99; але brolis Bralis nom. sg. 39, Brolis nom. sg. 6, 10 тощо. Транспонування деяких форм сумнівне, наприклад: із Eyta nom. sg. 89, Eyra [=Eyta] nom. sg. 90 транспоновано eilė (=eila), с. 342 (пор. eilā, Vitkauskas 1976: 84); із дієслівної форми Ketu praes. 1 sg. 91 транспоновано форму із суфіксом ketinti (=ketėti), с. 347 (пор. ketėti, kėta, -ėjo, LKŽ 5: 649); із Kurtas nom. sg. m. 91 — kurčias, -a (=kurtas, -a), с. 347 (пор. kurtas, -à, Vitkauskas 1976: 162; 2 kurtùs, -à, LKŽ 6: 973); із Mądrus nom. sg. m. 93, Mądresnis nom. sg. m. comp. 77 — mandras, -a (=mandrus, -i), с. 348 (пор. mandrùs, -ì, Vitkauskas 1976: 187) тощо. Трапляються помилки й у посиланнях на форми індексу, наприклад: akis у статті 14 akis (с. 336) — це не acc. pl., а nom. pl.; Akmeney у статті 13 akmenis (с. 336) — це не nom. sg., а nom. pl.; слово arba (с. 336) — не прийменник (praep.), а сполучник (conj.) тощо. Наприкінці книги надруковано предметний покажчик до граматики (с. 363–366). Як і зміст граматики, його укладено за заголовками рукопису. Навряд чи читач шукатиме в покажчику такі теми, як національні прикметники, особливі прикметники, сполучний спосіб тощо. Імовірно, кориснішим був би покажчик, укладений відповідно до сучасних термінів опису граматичної будови. Велику й складну роботу, виконану Субачюсом, багато в чому слід оцінити позитивно. Особливо заслуговують на похвалу відтворення рукопису, його презентація та огляд його історії, а також підготовка статті Караса. Тепер цей рукопис литовської граматики легко доступний науковцям, що дає підстави сподіватися на спеціальні дослідження. 8. У перших томах Вибраних статей Зігмаса Зінкявічюса (I: Походження литовської мови та її зв’язки із сусідніми мовами. Історична граматика. Походження діалектів. Діалектологія. Походження писемної мови, Вільнюс: Литовська католицька академія наук, 2002, 646 с.; II: Держава і мова. Мова давніх писемних пам’яток. Писемна мова XVIII–XIX ст. XX століття. Східна Литва, Вільнюс: Литовська католицька академія наук, 2002, 624 с.) повторно публікуються наукові статті, надруковані в різних виданнях протягом чотирьох десятиліть, а також публікації на актуальні для суспільства теми. Наприклад, поряд зі статтею «Про походження литовської писемної мови», опублікованою в Baltistica (I: 516–525), вміщено популярну статтю на ту саму тему із журналу Наука і життя «Як виникла литовська писемна мова» (I: 499–502), а також підготовлену на основі обох статей французьку статтю «Quelques remarques sur les sources de la langue des écrits lituaniens au 166 | ARTŪRAS JUDŽENTIS XVIe et au XVIIe siècles» (I, с. 503–508). Зрозуміло, що в такому збірнику неможливо уникнути повторів, та автор і не мав такої мети (пор. I, с. 7), однак слід визнати, що критерії відбору публікацій не були ані суворими, ані чітко сформульованими. Неясними залишаються сама ідея праці, її призначення та адресат. Емблема Литовської католицької академії наук, редакційна рада й редакційна комісія, формат і стриманий дизайн орієнтують на наукове академічне видання (такі статті становлять більшу частину перших томів). Популярні публікації, призначені для широкої аудиторії, могли б скласти окреме видання або принаймні окремий том цієї праці. Сумнів викликає і рішення автора включити до збірника публічні заяви, яких він сам не писав, а «лише доповнив або відредагував, а в рідкісних випадках — тільки підписав» (II, с. 5). Це рішення обґрунтовується труднощами виокремлення написаного автором тексту в таких публікаціях і близькістю викладених ідей до поглядів автора. Однак публічні заяви можна було відокремити від наукових статей (наприклад, включити їх до запланованого тому розмов із представниками преси). У передмові до першого тому автор стверджує, що передруковані «тексти загалом не редагуються, їх подано такими, якими їх було опубліковано свого часу» (I, с. 8), «місцями лише дещо уніфіковано лінгвістичні терміни» (там само), «виправлено друкарські помилки» (I, с. 9). Ці твердження неточні: тексти, що передруковуються, ретельно переглянула досвідчена редакторка Агота Струбене. Наприклад, порівняння передрукованої в першому томі статті «Східнолитовська мова писемних пам’яток XVII ст., її походження та зникнення» (I, с. 477–499) з її першою публікацією в журналі Baltistica (Zinkevičius 1972) виявило чимало виправлень орфографії, пунктуації та ненормативного вживання з погляду сучасних мовних норм. Під час оновлення орфографії послідовно змінено написання часток galbūt (I, с. 481, 484), слів šiaip jau — разом або окремо (I, с. 486, 487, 488, 491x2, 492 тощо). Тепер назви молитов пишуться з великої літери, наприклад, Viešpaties maldos (I, с. 489), Tikėjimo išpažinimo (там само). Перестаралися, написавши з малої літери до Жовтневої революції (I, с. 490, прим. 80): по-перше, це назва революції, по-друге, виправлено заголовок книжки. У багатьох випадках пунктуацію впорядковано. Більше не відокремлюються antai (I, с. 487, 494), apskritai (I, с. 479), galbūt (I, с. 481, 484), greičiausiai (I, с. 486), taigi (I, с. 481, 488, прим. 68). Натомість вставними словами вважаються й виділяються комами з обох боків matyt (найдавніші рукописні тексти <...> написано, очевидно, ще до формування писемної мови I, с. 481), be abejonės (автор тексту, безсумнівно, походить із території t(v), d(v) > c(v), dz(v) I, с. 484). Більше не відокремлюються або не виділяються комами поширені дієприкметникові й дієприслівникові звороти: Цей словник мав велике значення для унормування східнолитовської писемної мови (I, с. 478), Рухаючись на південь, ізофона нярнішківців поступово зникає в сулинському ареалі (I, с. 486; пор. також I, с. 490, 496). Є й протилежні випадки, наприклад у передруку виділено уточнювальну обставину: Через 72 роки, тобто 1977 року, у Вільнюсі було видано другий східнолитовський катехізис (I, с. 479). Порівняльні звороти більше не відокремлюються (I, с. 477, 485, 494), наприклад: діячі-реформати не оцінили литовської мови як засобу досягнення своїх цілей (I, с. 493). Усунуто дефіс між числівниками по одному-два I, с. 484. У деяких випадках пунктуацію можна було б ще спростити, наприклад у реченні Слід гадати, що після заснування Вільнюської (1387 р.), а згодом і Жемайтської (1417 р.) єпархій уже існували перекладені литовською мовою молитви (I, с. 491). У багатьох випадках під час передруку прагнули поліпшити стиль, наприклад: Я. Якнавічюс, який також походив із місцевості (<місця), розташованої далі від ізофони an || un I, с. 483; які значно варіюють залежно від наголосу й акцентної інтонації (<з огляду на наголос і акцентну інтонацію) I, с. 484; Звичайно, немає сенсу шукати тут витоки цікавої для нас писемної мови (<не доводиться) I, с. 484; околишніх околиць Вільнюса (< околиць) до переходу на сулинську вимову, імовірно (<найімовірніше), належали до ареалу II I, с. 486; де NAUJŲ DARBŲ APŽVALGA 167 шукати витоків мови писемності XVII ст., як ми бачили, немає сенсу (<не доводиться) I, p. 486; ополячення (<процес ополячення) вже торкнулося їх I, p. 492; у громадському житті держави (<державному житті) I, p. 493; єзуїти, усвідомивши важливість поширення істин віри (<релігійних істин) зрозумілою мовою серед усіх мешканців країни (<ширших верств населення) I, p. 493; Автори й перекладачі книжок належали до привілейованих верств мешканців Вільнюса (< були представниками привілейованих верств мешканців Вільнюса) I, p. 493; мова катехизму порівняно однорідна (<уніфікована) I, p. 495; Ступінь її єдності (<однорідності) визначали (<зумовлювали) умови того часу I, p. 495; вони свідчать про значне ополячення литовських священників того часу, які писали ці тексти (<ступінь ополячення) I, p. 497; трапляються й виправлення протилежного спрямування: більшість (<більшість) духовенства, особливо вищого, становили поляки I, p. 492. Виправлено словотвір і вживання деяких форм. Спрощено творення форм вищого ступеня прикметників: ранніший > попередній (I, p. 479, 497), пізніший>пізніший (I, p. 479, 483x2, 484 та ін.); однак залишено у раннішій (I, p. 490), у ранніших (I, p. 495), у пізніших (I, p. 495, примітка 101). Так само виправлено творення прислівників, наприклад: Тут усюди вони вживаються факультативно (<факультативно) (I, p. 486). Безособові форми прикметників найвищого ступеня замінено відповідними прислівниками: У місті Вільнюсі <...> тоді, найімовірніше (<найімовірніша), надмірно вагалися між ч, dž і c, dz I, p. 485; найімовірніше (<найімовірніша) вона проходила північно-західною частиною околиць Вільнюса I, p. 486. Форми чоловічого роду замінено жіночими, наприклад: тут дуже поширені (<поширені) і відповідні форми інших частин мови з прономінальним відмінюванням, що мають йот I, p. 484–485. Виправлено вживання відмінків: немає <...> у багатьох коротких текстах (вони (<у них) могли випадково не потрапити) I, p. 487; писали рідними говорами, розбавленими особливостями інших діалектів (<особливостями) I, p. 497; Зафіксовано такі лексичні виправлення: тут і там миготіли (<проступили) окремі елементи рідного говору (I, p. 481x2; так само виправлено і в I, p. 495); ні (<ані) одна з піддіалектних груп сучасного східноаукштайтського діалекту I, p. 482; З іншого боку (<з іншого боку), таких, що суперечили б вільнюському походженню досліджуваної писемної мови, здається, зовсім немає, принаймні досі не вдалося виявити (<намацати) I, p. 488; Любові до литовської мови <...> у східних литовських текстах не виявляємо (<не намацуємо) I, p. 493–494; релігійні книжки здебільшого призначалися не безпосередньо (<безпосередньо) для простого люду I, p. 494; У перших (<Ранніших) писемних пам’ятках мовних варіантів <...> було значно більше, ніж у пізніших (<пізніших) I, p. 494; вони використовували (<вживали) <...> книжки релігійного змісту I, p. 496. Хоча виправлення здійснювалися ретельно, сумнівні з погляду сучасної норми речі все ж залишилися, пор.: про це йтиметься нижче I, p. 483; на відміну від згаданих вище територій I, p. 485; у цьому краї шукати витоків мови писемності XVII ст., як ми бачили, не доводиться I, p. 487, примітка 67; мова писемних творів К. Сирвіда <...> по суті нічим не відрізняється від мови всієї решти східної писемності XVII ст. I, p. 488. Деякі редакторські виправлення дещо змінюють зміст тексту, пор.: мовні відмінності (вони всі (<зовсім) незначні) I, p. 481; У перших (<ранніх) коротеньких текстах I, p. 483; у виданні «Agenda parva» 1616 р. (<у виданні) I, p. 488, примітка 69 (подібне виправлення зроблено й у I, p. 497, примітці 112); Перші «Отче наш» мали промовлятися (<перекладатися) східноаукштайтським діалектом (<діалектом) I, p. 490; у ньому збільшувалася кількість представників інших діалектів <...> (< представників <...> елемент) I, p. 490 (речення залишилося незрозумілим); [рукописні тексти] залишилися записаними (<вплетеними) на порожній сторінці друкованої книжки I, p. 492; мова цієї літератури <...> є порівняно гармонійною (<уніфікованою) I, p. 494; особа, яка записала «Отче наш» <...> можливо, походила (<походила) з місцевості на північний схід від Вільнюса I, p. 494. 168 | ARTŪRAS JUDŽENTIS Не раз змінено порядок слів автора, наприклад: автор, дослідивши мову катехизму 1605 р. з погляду діалектології, встановив I, p. 481, пор. автор, дослідивши з погляду діалектології мову катехизму 1605 р., встановив Zinkevičius 1972: 83; у церкві св. Йоана та інших церквах протягом цілих 10 років виголошував містянам проповіді литовською мовою I, p. 488, пор.: протягом цілих 10 років виголошував проповіді литовською мовою містянам у церкві св. Йоана та інших церквах Zinkevičius 1972: 90. Порядок слів залишено без виправлень: тут дуже поширені (<поширені) <...> форми з йотом: baltój, baltiej > balčiej, baltuoj I, p. 485–486. Цитати не перевірено й не виправлено під час підготовки статті до перевидання. Наприклад, уже 1972 р., цитуючи статтю К. Яблонскіса, спільна мова замінено на літературна мова (Zinkevičius 1972: 91; пор. I 490), ширшим верствам — на ширші верстви (там само); при перевиданні статті цитату ще й відредагували: Цей діалект <...> не було, звичайно, визначено, він (<вона) сам собою став діалектом центру (I, p. 490). Дещо виправлено й англійський резюме статті I 498–499: у заголовку rise ‘походження’ замінено на origin; Great Dukedom of Lithuania скрізь замінено на Grand Duchy of Lithuania, виправлено кілька синтаксичних конструкцій і по кілька випадків уживання прийменників та артиклів. Під час перевидання виправлено коректурні помилки, наприклад: останні (<pasukutini) (I, p. 485, примітка 59); Gwagnini (<Gwagnin) (I, p. 494, примітка 98), православних (<provoslavų) (I, p. 490). Залишилися й невиправлені помилки: Меркіне (діалект Тургелів (>Тургелі) I, p. 489; aiškai (>чітко) I, p. 494; ці тексти, особливо у XVIII столітті, рясніли полонізмами I, p. 497. Як це часто буває, під час перевидання з’явилися нові помилки. Наприклад, у примітці 52 кабелю не було і не потрібно (I, p. 484); назву праці Й. Отрембського у примітці 34 (I, p. 480) написано з малої літери; у примітці 18 (I, p. 479) у назві перекладу катехизму Р. Белларміна з’явився зайвий кабель (після слова Anno). У передмові автор заявив, що не уніфікуватиме написання іноземних прізвищ та іншомовних особових імен, оскільки воно «в Литві постійно змінювалося, не вирізнялося послідовністю» (I, p. 8). Усе ж уніфікувати написання особових імен під час повторного друку публікацій, опублікованих у різний час, було б не надто складно, а видання стало б ціліснішим і ним було б зручніше користуватися. У виданні не уніфіковано спосіб подання бібліографічних відомостей про публікації, згадані у примітках і списках літератури. У посиланнях залишилися й помилки. Так, у примітці 76 на с. 489 зазначено K. Jablonskis, Senoji lietuviška knyga, Kaunas, 1947, 104–105. Насправді К. Яблонскіс не є автором зазначеної книжки, навіть її редактором (відповідальним редактором був В. Миколайтіс) — у цьому збірнику вміщено його статтю «Життя й оточення Мажвідаса», яку й належало зазначити у примітці. Цю саму помилку повторено також у примітках 90 і 93 статті. Помилки залишилися й у назвах старих литовських писемних пам’яток. Наприклад, у заголовку твору К. Сирвіда Punktų sakymų (с. 478, примітка 8): kazan (>kazan), Jezykiem (>Językiem), після слова Litewſkiem пропущено слово Przez, W Wilne (>W Wilnie), а написання і пропуск кількох діакритичних знаків викликають сумніви. У примітках дивно виглядають позначки друкується біля давно опублікованих і навіть повторно вміщених у цьому самому томі статей самого автора (пор. I, p. 479, 482, 490, 494, 496...). Залишено й посилання на майбутню монографію автора Литовська мова Вільнюса у XVII столітті (I, p. 494, примітка 97), яка, наскільки мені відомо, досі не була опублікована... (імовірно, йдеться про книжку Литовська антропоніміка. Особові імена литовців Вільнюса на початку XVII ст., Вільнюс: Mokslas, 1977). В інших випадках також бракує авторських приміток і зв’язків між статтями, опублікованими в різний час. Наприклад, у примітках 58 і 100 до статті «Східна мова литовських писемних пам’яток XVII ст., її походження та зникнення», надрукованої у першому томі, уточнюються дані про раніше опубліковану й перевидану у другому томі NAUJŲ DARBŲ APŽVALGA 169 твердження згаданої статті «Про діалект катехізису близько 1605 р.» (I, с. 485, 495), однак у відповідному місці цієї статті ті самі твердження не уточнено, не наведено навіть посилань на пізнішу статтю, надруковану в першому томі збірника (пор. II, с. 48, 115). Ці та інші випадки викликають сумніви щодо порядку розташування статей у збірнику. Статті, опубліковані в останньому розділі першого тому «Походження писемної мови», тісно пов’язані зі статтями, передрукованими в розділі другого тому «Мова старих писемних пам’яток», тому було б зручно розмістити їх в одному томі. Збірник статей Зінкявічюса — корисна книжка для кожного лінгвіста (і балтиста). Викладені в цьому огляді зауваження щодо підготовки видання анітрохи не применшують цінності самих статей. Завершуючи огляд, слід хоча б коротко згадати праці з мовознавства, що вийшли 2002 року й не розглядалися в ньому. Це словники: насамперед завершальний, двадцятий, том Lietuvių kalbos žodyno (літера Ž, головний редактор Vytautas Vitkauskas, Vilnius: видавництво Інституту литовської мови, XXII, 1158 с.), друге виправлене видання Sinonimų žodyno Антанаса Ліберіса (редактор Jonas Paulauskas, Vilnius: видавництво Інституту литовської мови, XIV, 586 с.) та електронний варіант четвертого видання Dabartinės lietuvių kalbos žodyno (головний редактор Stasys Keinys, Vilnius: Інститут литовської мови). Про визначні ювілеї мовознавства нагадують збірник статей до пам’ятних дат, упорядкований Зітою Шіменайте та Йолантою Забярскайте, Dvidešimt Lietuvių kalbos žodyno tomų (Vilnius: Інститут литовської мови, 48 с.), а також каталог міжнародної виставки, упорядкований Оною Алекнавічене та Йолантою Забярскайте, Biblijos vertėjas Jonas Bretkūnas (Vilnius: Литовський художній музей, 159 с.). Гарну книжку про лексикографку Броне Восилюте уклали Казіс Моркунас і Клементина Восилюте (Bronė Vosylytė: kelias į didįjį Žodyną, Vilnius: видавництво Інституту литовської мови, 198 с.). LITERATŪRA AMBRAZAS, V. 1986: Lietuvių kalbos sakinio sintaksinės ir semantinės struktūros vienetai. Lietuvių kalbotyros klausimai 25, 4–44. BACEVIČIŪTĖ, R. 2001: Šalių šnektos fonologinė sistema: prozodija ir vokalizmas. Daktaro disertacija, rankraštis, Vilnius: Vilniaus pedagoginis universitetas. BALČIKONIS, J. 1955/1978: Surastas kalbos mokslo dokumentas. Rinktiniai raštai I, sudarė Aldonas Pukis, Vilnius, 246–249. BUSSMANN, H., Hrsg. 2002: Lexikon der Sprachwissenschaft, Dritte, aktualisierte und erweiterte Auflage, Stuttgart: Alfred Kröner Verlag. FRAENKEL, E. 1962: Litauisches etymologisches Wörterbuch I: A – привѣкиuoti, Heidelberg: Carl Winter, Universitätsverlag. GAIVENIS, K. 1979: Bendrieji lietuvių terminijos kūrimo ir norminimo principai. Lietuvos TSR MA darbai A 3 (68), 77–86. GAIVENIS, K. 1983: S. Šalkauskio terminologijos teorija. Lietuvių kalbotyros klausimai 22: Lietuvių kalbos specialioji leksika, 128–136. GAIVENIS, K. 1985: Lietuvių kalbos profesionalizmai. Lietuvos TSR MA darbai A 4 (93), 74–80. GAIVENIS, K. 1994: Tarptautinių terminologijos principų taikymas mūsų terminijai. Lietuvių kalbotyros klausimai 31, 11–17. GAIVENIS, K. 1996a: Apie du terminų norminimo principus. Lituanistica 1 (25), 75–79. GAIVENIS, K. 1996b: Kalbiniai ir loginiai terminų reikalavimai. Terminologija 3, 26–38. GAIVENIS, K. 1997: Terminologizacija ir determinologizacija. Terminologija 4, 4–7. GAIVENIS, K. 2000: Terminų pragmatika. Terminologija 7, 5–8. GAIVENIS, K., KEINYS, S. 1990: Kalbotyros terminų žodynas, Kaunas: Šviesa. 170 | ARTŪRAS JUDŽENTIS GIRDENIS, A., GIRDENIENĖ, D. 1997: 1795 metų „Ziwato“ indeksas, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas. JASANOFF, J. H. 1994: Aspects of the Internal History of the PIE Verbal System. Früh-, Mittel-, Spätindogermanisch, Akten der IX. Fachtagung der Indogermanischen Gesellschaft 1992 in Zürich, hrsg. von G. E. Dunkel, G. Meyer, S. Scarlata, Chr. Seidl, Wiesbaden, 149–168. JONIKAS, P. 1972: Lietuvių bendrinės rašomosios kalbos kūrimasis antrojoje XIX a. pusėje, Čikaga: Pedagoginis lituanistikos institutas. KARALIŪNAS, S. 1987: Baltų kalbų struktūrų bendrybės ir jų kilmė, Vilnius: Mokslas. KAUKIENĖ, A. 1994: Lietuvių kalbos veiksmažodžio istorija I, Klaipėda: Klaipėdos universitetas. KEINYS, S. 1980: Terminologijos abėcėlė, Vilnius: Mokslas. KEINYS, S., red., 1993: Dabartinės lietuvių kalbos žodynas, trečias pataisytas ir papildytas leidimas, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla. KEINYS, S., red., 2000: Dabartinės lietuvių kalbos žodynas, ketvirtas leidimas, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas. KEINYS, S., red., 2002: Dabartinės lietuvių kalbos žodynas, elektroninis ketvirto leidimo variantas, Vilnius: Lietuvių kalbos institutas. KOCH, CH. 1990: Das morphologische System des altkirchenslavischen Verbums I–II, München. LAURÉN, C., PICHT, H., Hrsg. 1993: Ausgewählte Texte zur Terminologie, Wien: TermNet. LAURÉN, C., MYKING, J., PICHT, H. 1998: Terminologie unter der Lupe. Vom Grenzgebiet zum Wissenschaftszweig, Wien: TermNet. LESKAUSKAITĖ, A. 2001: Pietvakarių pietų aukštaičių vokalizmas ir prozodija: fonologinis ir eksperimentinis tyrimas. Daktaro disertacija, rankraštis, Vilnius: Lietuvių kalbos institutas, Vytauto Didžiojo universitetas. MAŽIULIENĖ, I. I. 1996: Centrinės šiaurės žemaičių tarmės prozodija. Instrumentinis ir sociolingvistinis tyrimas. Kalbotyra 45 (1), 30–115. MORKŪNAS, K., par. 1999: Lietuvių kalbos enciklopedija, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas. MURINIENĖ. L. 2000: Akmenės šnektos fonologinė sistema: vokalizmas ir prozodija. Daktaro disertacija, rankraštis, Vilnius: Vilniaus universitetas. PAKERYS, A. 1994: Akcentologija 1: Daiktavardis ir būdvardis, Kaunas: Šviesa. ROSINAS, A. 1996: Lietuvių bendrinės kalbos įvardžiai: funkcija ir semantika, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla. SLIŽIENĖ, N., VALECKIENĖ, A. 1992: Lietuvių kalbos skyryba ir rašyba, Vilnius: Mokslas. SUBAČIUS, G. 1998: Žemaičių bendrinės kalbos idėjos. XIX amžiaus pradžia, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas. ŠVAMBARITĖ, J. 2003: [Rec.:] Jolanta Gelumbecaitė, Linksnių ir prielinksnių konstrukcijų sintaksė Jono Bretkūno Biblijos Evangelijoje pagal Luką. Opera linguistica Lithuanica 1. Vilnius: Lietuvių kalbos instituto leidykla, 2002, 296 p. – Archivum Lithuanicum 5, 2003, 311–314. VITKAUSKAS, V. 1976: Šiaurės rytų dünininkų šnektų žodynas, Vilnius: Mokslas. VITKAUSKAS, V. 2003: [Rec.:] Daiva Atkočaitytė. Pietų žemaičių raseiniškių prozodija ir vokalizmas. Vilnius: Lietuvių kalbos instituto leidykla, 2002, 222 p. – Acta linguistica Lithuanica 48, 185–187. WÜSTER, E. 1974/2001: Die Allgemeine Terminologielehre – Ein Grenzgebiet zwischen Sprachwissenschaft, Logik, Ontologie, Informatik und den Sachwissenschaften. Terminologie und Wissensordnung. Ausgewählte Schriften aus dem Gesamtwerk von Eugen Wüster, hrsg. von H. Picht, K.-D. Schmitz, Wien: TermNet, 131–174. ZINKEVIČIUS, Z. 1966: Lietuvių dialektologija, Vilnius: Mintis. ZINKEVIČIUS, Z. 1972: Rytietiškoji XVII a. lietuvių raštų kalba, jos kilmė ir išnykimas. Baltistica 8 (1), 79–100. ŽULYS, V. 1969: Vadinamųjų nekaitomųjų įvardžių vieta lietuvių kalbos gramatinėje sandaroje. Baltistica 5 (2), 167–177. Artūras Judžentis