Lietuvių kalbotyra 2003-aisiais metais: Lietuvoje išleisti darbai

ACTA LINGUISTICA LITHUANICA LI (2004), 125–139 ОГЛЯД НОВИХ ПРАЦЬ Огляд нових публікацій ЛИТОВСЬКЕ МОВОЗНАВСТВО У 2003 РОЦІ: ПРАЦІ, ВИДАНІ В ЛИТВІ Дві тисячі третій рік не був щедрим на праці з литовського мовознавства. У Литві датовані цим роком видано й розглянуто тут три монографії (Вітаутаса Карделиса, Ріти Мілюнайте, Юозаса Юркенаса), три збірники статей (Проблеми лексикографії та лексикології, Дослідження синтаксичних зв’язків, 3-й том Вибраних статей Зігмаса Зінкявічюса) і публікацію давнього литовського ономастикону (Йонаса Пальоніса Особові назви та топоніми парафії Пуніа другої половини XVII ст.). 1. Монографія Вітаутаса Карделиса Особливості фонології слов’янізмів у східноаукштайтських говірках (Вільнюс: Видавництво Вільнюського університету, 2003, 195 с., ISBN 9986-19-562-4 [Наукові праці філологічного факультету Вільнюського університету]) підготовлена на основі дисертації, захищеної 1999 року. Вона складається з передмови, вступу і трьох розділів. Наприкінці книги надруковано розгорнуте німецькомовне резюме праці, перекладене Бірном Вімером (с. 146–158), обширний список літератури (с. 159–168), пояснення скорочень (с. 169) та алфавітний список слов’янізмів (с. 170–195), у якому наведено граматичні форми кожного слов’янізму, наголос, значення та можливі джерела запозичення. У передмові (с. 9–10) обґрунтовано актуальність праці: хоча слов’янізми литовської мови вже досить ґрунтовно досліджено, однак досі «бракує структурних і особливо діахронічних досліджень слов’янізмів. Однією з найменш досліджених галузей є фонологія слов’янізмів» (с. 9). У досить розлогому вступі (с. 11–33) розглянуто напрями дослідження слов’янізмів литовської мови, проблематику, методичні принципи дослідження та реконструкції. Основним методом дослідження обрано внутрішню реконструкцію; дослідження розглядається як вступ до подальших і ширших досліджень інтеграції слов’янізмів (с. 27). Досліджуваний матеріал відібрано з огляду на першоджерела (пор. с. 27–28), тому він надійний і не викликає сумнівів. Наприкінці вступу стисло оглянуто принципи фонологічної реконструкції (с. 29–33). Привертає увагу те, що автор відчув потребу у вступі наголосити на таких фундаментальних теоретичних питаннях, як відмінна хронологія запозичень або системність фонологічної інтеграції. У першому розділі книги «Фонологічна система говірок» (с. 33–44) стисло розглянуто найважливіші й розрізнювальні особливості говірок, дистрибуцію фонем, диференційні ознаки та фонологічну систему. У другому розділі «Особливості вокалізму слов’янських мов» (с. 44–62), який разом із попереднім становить вступну частину дослідження, розглянуто необхідні терміни й класифікації слов’янських мов, а також подано огляд системи голосних слов’янських мов. Розділ інформативний, проте дещо надто розлогий і не позбавлений повторів. У третьому, основному, розділі «Розвиток інтеграції слов’янізмів» (с. 62–145) досліджено якісну й кількісну інтеграцію слов’янських голосних та її розвиток, узагальнено вплив слов’янізмів на систему вокалізму говірок. 126 | ARTŪRAS JUDŽENTIS Дослідження якісної інтеграції починається з голосних o, e. Визначаються основні закони інтеграції в наголошеній позиції — «слов’янське o → наголошене напівдовге ā. у слов’янізмах», «слов’янське e → наголошене напівдовге ē. у слов’янізмах» — і показано їх переформування в закони «слов’янське o → наголошене напівдовге u̯ō. у слов’янізмах», «слов’янське e → наголошене напівдовге i̯ē. у слов’янізмах». Переконливо розкрито причини переформування законів — прогалина в підсистемі напівдовгих голосних говірок (нестача голосних середнього піднесення) (с. 89). Відносна хронологія, що відповідає зміні законів інтеграції: слов’янізми з наголошеними напівдовгими ā., ē. нібито давніші, а з наголошеними напівдовгими u̯ō., i̯ē. — новіші (с. 76). Неетимологічні закони «слов’янські o, e → наголошені напівдовгі ū., ī. у слов’янізмах» виникли внаслідок розвитку систем вокалізму слов’янських мов: під час запозичення голосні типу u та i, що походили з «єрів», згодом у цих мовах злилися з o та e (с. 78–81). Слов’янізми з вокалізмом такого походження утворили найдавніший шар слов’янізмів у говірках: їх нібито запозичили ще до XII століття. Слов’янізми в говірках із наголошеним довгим ie: на відміну від пояснення Бюги, їх пов’язують не з дифтонгізаційною вимовою колишнього слов’янського «ятя», а з розвитком самого голосного ie: у говірках: під час запозичення найближчим до «ятя» був вузький голосний переднього ряду середнього піднесення говірок *e., з якого згодом у наголошеній позиції розвинувся ie: (с. 84–85). У цій аргументації, здається, недостатньо враховано хронологію та семантику запозичень. Розглядаючи закони інтеграції слов’янського голосного a, вдало показано їхню зміну, поштовхом до якої стала зміна *a → ɒː у говірках (с. 89–91). Переконливо показано взаємозв’язки між переформуванням законів інтеграції слов’янських голосних o, e, a та розкрито мотиви, зумовлені розвитком вокалізму говірок. Спираючись на попередній розподіл голосних *a: і *e: у говірках (після м’яких приголосних, у позиції нейтралізації, міг уживатися лише голосний *e:), відкинуто пояснення Бюги, нібито слов’янізми, які мають у говорах різні відповідники слов’янського ja, запозичено не в один і той самий час (Būga 1912/1958: 347). Виникнення закону інтеграції «слов’янське y → наголошений дифтонг ui у слов’янізмах» пояснюється фонологічними причинами. Відкинуто думку Бюги, що ui у слов’янізмах могло виникнути зі слов’янського задньорядного y (1912/1958: 348), і висунуто гіпотезу, що воно «могло утворитися тоді, коли į, u із сонантів перетворилися на голосні. Після зміни статусу į, u голосне u могло утворити перший компонент дифтонга» (с. 103). Таке пояснення походження дифтонга ui не надто переконливе. Розглядаючи кількісну інтеграцію, авторка книжки, на відміну від Бюги (1912/1958: 344), пояснює відмінності в кількості голосних у слов’янізмах не довготою чи короткістю самих слов’янських голосних, а розвитком фонологічної системи говірок. Слов’янізми з голосними різної довготи нібито були запозичені в різний час і відображають розвиток системи вокалізму говірок: раніше наголошені короткі голосні в говірках ще не подовжувалися й не були напруженими, тому за диференційною ознакою напруженості слов’янські i, y, u були ближчими до довгих голосних говірок iː, uː. Пізніше, коли в говірках утворилися напружені напівдовгі iː, uː., згадані слов’янські голосні сформували з ними кореляції (с. 111–113). Відповідники в ненаголошеній позиції було пристосовано до наголошених. Нове пояснення видається переконливим, однак його слід було б підкріпити також дослідженнями хронології та семантики слов’янізмів. Зміна законів, яку простежують у розвитку кількісної інтеграції, пояснюється історичною зміною фонологічного центру інтеграції: спочатку його утворювала підсистема довгих голосних, згодом — напівдовгі голосні. Зміну фонологічного центру зумовила кількісна зміна вокалізму — подовження коротких i, u у наголошеній позиції до напівдовгих (с. 116–119). Аргументовано й проникливо пояснюється інтеграція слов’янських голосних a, ja в ненаголошеній позиції: під час інтеграції голосних низького піднесення найважливішими були не кількісні ознаки (або ознаки напруженості), а якість (с. 122–124). Підсумовуючи вплив слов’янізмів на систему вокалізму говірок, зазначено, що він не був значним: «усі голосні в слов’янських запозиченнях інтегрувалися в систему, пристосувалися до її синтагматичної та парадигматичної моделі відносин» (с. 124). NAUJŲ DARBŲ APŽVALGA | 127 Систему доповнюють лише два елементи — напівдовгі ie., uo., можливі як у наголошеній, так і в ненаголошеній позиції. В етюді «Про сполучення le, re, se у слов’янізмах» (с. 126–138) розглядається так зване затвердіння приголосних l, r, s у східноавкштайтських говорах. У висновках дослідження (с. 138–145), що становлять заключну частину третього розділу, знову розглянуто закони інтеграції та їхній розвиток. Визначено відносну хронологію всіх законів. Надійно датуються лише ті слов’янізми найдавнішого шару, у яких слов’янські «єри» передано наголошеними напівдовгими (і, залежно від позиції, ненаголошеними короткими) ů, į. Після подовження коротких голосних u, i у наголошеній позиції утворилися нові закони інтеграції, які позначають також межу нового шару слов’янізмів. Найновіший шар слов’янізмів почав формуватися після переходу говіркових a·, e· → ɔ·, ɛ·. Дослідження, виконане Вітаутасом Кардялісом, вирізняється системністю, ґрунтовною аргументацією, проникливістю та зваженою обережністю. Завдяки послідовному опрацюванню великого й надійного діалектного матеріалу, новим ідеям і вагомим висновкам ця праця має значення для литовської діалектології, історичної фонології, лексикології та етимології. Книжку рецензували Данґуоле Мікуленене та Олег Поляков. Її видання профінансували Міністерство освіти і науки Литовської Республіки та Державна комісія литовської мови. Докладнішу рецензію на монографію опубліковано в журналі Baltu filologija (Judžentis 2004). 2. Монографія Ріти Мілунайте Основи унормування граматики литовської мови (Вільнюс: Видавництво Інституту литовської мови, 2003, 332 с., ISSN 1648-3316, ISBN 9986-668-47-6 [Opera Linguistica Lithuanica 3]) також ґрунтується на дисертації, захищеній у Вільнюському університеті 1992 року. Протягом цілого десятиліття ця праця «так і залишалася єдиною захищеною дисертацією безпосередньо з галузі культури мови» (с. 5). Її опубліковано в тому вигляді, в якому її було написано; лише за потреби у примітках подано редакторські зауваження (с. 6). Досліджувана праця складається з передмови, чотирьох розділів і висновків. Наприкінці книжки надруковано список джерел і літератури (с. 301–306), відомості про статті авторки, опубліковані до захисту дисертації та після нього (с. 306–307), досить докладний виклад праці англійською мовою (с. 309–323) і підготовлений авторкою покажчик осіб (с. 325–328). Зміст праці, зручний для користування, розміщено на початку книжки (с. 7–11). У передмові до книжки (с. 13–17) викладено концепцію формування та розвитку літературної мови. Коротко оглянувши історію литовської літературної мови, авторка доходить висновку, що «сьогодні чимало мовознавців дотримуються думки, що цілісної наукової теорії унормування литовської літературної мови ще не створено» (с. 13–14), тож у практичній нормотворчій роботі «кожен мовознавець спирається не лише на усталені традиції унормування, а й на власний досвід, інтуїцію, мовне чуття, на ґрунт своєї говірки» (с. 14). Об’єктом дослідження обрано «не саму мовну систему, а мотиви свідомого впливу мовознавців на літературну мову та регулювання її норм» (с. 14–15); відповідно визначено цілі праці — спробувати розкрити методи (мотиви) оцінювання граматичних явищ і знайти закономірності унормування граматики (с. 15). Далі в передмові перелічено джерела даних дослідження, описано методику, структуру та апробацію праці. У першому, вступному, розділі книжки (с. 19–53) розглянуто теоретичні аспекти унормування граматики, схарактеризовано джерела рекомендацій і методику їх дослідження, визначено основні поняття (граматика, сучасна мова, норма, варіант, унормування). Розгляд починається з найзагальніших питань — нормативної лінгвістики, рівнів мови, мовних змін і функціонування, розвитку мови. Обговорено причини й передумови мовних змін, розглянуто питання мови 128 | ARTŪRAS JUDŽENTIS проблема вдосконалення. Ці теми розглядаються з опертям на теоретичну літературу сімдесятих і вісімдесятих років (переважно російську та чеську), у якій часто й далі обговорюються лінгвістичні ідеї першої половини XX ст. Визначено часові межі синхронного вивчення граматичної системи: 60-річний період від смерті Jablonskis до відновлення незалежності (1930–1990 роки). Охарактеризовано поняття мовної норми, важливе для всієї праці: розуміння мовної норми Празькою школою та Eugenio Coseriu нібито є недостатнім, «потребує суттєвого доповнення й уточнення» (с. 32), оскільки не враховує протиставлення народної мови й літературної мови, однією з найважливіших ознак якої нібито є свідоме прагнення дотримуватися мовних норм. Оскільки в книжці не розглянуто поняття літературної мови, протиставлення народної й літературної мови залишається не зовсім зрозумілим. З іншого боку, роль «свідомого творення та регулювання» (с. 32), принаймні на сучасному етапі розвитку літературної мови, видається перебільшеною. Влучно відзначено схильність практиків культури литовської мови ототожнювати мовну норму з кодифікацією (с. 33). Запропонована концепція реальної норми літературної мови, яка «існує в полі напруження між уживанням літературної мови та впливом кодифікації (тобто кодифікованої норми)» (с. 35), не видається ані цілком зрозумілою, ані потрібною. Ще менш зрозумілою вона стає, коли стверджується, що сучасна реальна норма літературної мови «існує настільки, наскільки її підтримують кодифікація та свідомо сформовані звички» (с. 37). Авторка (як і багато практиків культури мови) розуміє кодифікацію як частину нормотворчої діяльності, один із її етапів (інші — уточнення кодифікованих норм і впровадження їх у вжиток) (с. 42). У вступі описано джерела досліджуваних рекомендацій: Rinktiniai raštai Juozas Balčikonis і журнали Gimtoji kalba (1933–1941), Gimtoji kalba (1958–1968), Kalbos kultūra (1961–1990), Mūsų kalba (1968–1989); наведено статистику опублікованих у них рекомендацій (с. 50). Стисло оглянуто рекомендації з граматичного нормування в журналі Kalba, що виходив у 1930 році. Наприкінці вступу розглянуто методику дослідження мовних виправлень, визначено поняття рекомендації, її мотиву та деякі інші поняття. Другий розділ «Огляд нормування граматичних явищ» (с. 55–213) — найбільший, він становить половину всієї книжки. У ньому прагнуть з’ясувати, «на чому ґрунтувалося нормування конкретних граматичних явищ, розглянутих у зібраних рекомендаціях» (с. 55). На початку розділу розглянуто методологічні зауваги, поняття граматичного варіанта, класифікацію варіантів і питання інтерпретації рекомендацій. Наголошується, що оцінювання граматичних явищ у книжці не коригується, а лише робиться спроба зрозуміти думку автора. Варіантні граматичні явища поділено на п’ять груп: спочатку розглянуто форми слів, далі — словосполучення й конструкції, непрямі компоненти речення, складні речення та порядок слів у реченні. Розділ завершується узагальнювальними заувагами. Інтерпретації розглянутих граматичних виправлень бракує критичної оцінки. Необґрунтовані або недостатньо обґрунтовані рекомендації розглядаються разом із добре аргументованими. Наприклад, пропозицію не вживати складносурядні речення зі сполучним словом kai tuo tarpu для вираження зіставлення, оскільки це сполучне слово з’явилося внаслідок перекладів (с. 189), класифіковано як обґрунтовану вимогою чистоти мови. Однак, не оцінивши, чи достатньо обґрунтована рекомендація і чи доведено іншомовне походження відповідних речень, її інтерпретація втрачає підґрунтя. Те саме стосується й інших випадків (речень із jei(gu)…, tai; kuomet; tegu(l);, підрядних допустових речень із дієслівним префіксом be-): класифікація рекомендацій за мотивами, наведеними самими авторами, без урахування обґрунтованості цих мотивів, видається беззмістовною. Сама авторка зауважує, що «ненормативність і традиція виправлень самі по собі не є достатньо інформативними» мотивами виправлень (с. 196). Авторка не завжди враховує хронологію виправлень, яка мала б бути досить важливою для дослідження. Наприклад, речення з NAUJŲ DARBŲ APŽVALGA 129 сполучниками o taip pat, за даними авторки, першим почав виправляти Aldonas Pupkis (1970 року й пізніше), однак огляд виправлень починається зі Stasys Keinys (1977) та Angelė Kaulakienė (1983) (с. 189). Ця частина праці є добрим тематичним реєстром граматичних рекомендацій за охоплений книжкою період. В узагальнювальних заувагах до розділу варіантні граматичні явища поділено на формальні й функціональні та розглянуто їхню дистрибуцію з погляду реальної норми літературної мови. Оскільки в праці не враховано обґрунтованість рекомендацій, стан дослідження оцінюваних явищ і зазначені самою авторкою психологічні чинники (пор. с. 212), запропонована система ступенів оцінювання варіантних граматичних явищ (с. 209–212) не видається достатньо обґрунтованою. У третьому розділі (с. 215–278) порівнюються мотиви розглянутих граматичних рекомендацій. Наприклад, виокремлено такі мотиви виправлень Juozas Balčikonis: жива мова, художня література й давні писемні пам’ятки, авторитет Jonas Jablonskis, правильність, чистота, функціонально-стилістична доцільність та деякі інші (мовне чуття, мовний етикет). У розділі не враховано точність і обґрунтованість мотивів, наведених у рекомендаціях. Четвертий розділ «Принципи та критерії граматичного нормування» (с. 279–292) має узагальнювальний характер. У ньому розглядаються принципи й критерії, якими керувалися автори проаналізованих рекомендацій. Розгляд починається з аргументації за сферою вживання, тобто з джерела норм. Інші принципи й критерії оцінювання згруповано на основні (системність, правильність, чистота) та допоміжні (мовне чуття, мовний етикет, естетичність мови, мовна економія, зручність уживання, ясність). Основні критерії нібито «орієнтовані на сутність мови», а допоміжні — «на користувача мови» (с. 283). Окремо від решти розглядаються «найзагальніший принцип, орієнтований на користувачів мови, — доцільність» (с. 288) і нестандартні способи обґрунтування рекомендацій. Розкривається сутність перелічених принципів і критеріїв, показано їхню взаємодію та часто нечіткі межі. У висновках книжки (с. 293–300) нагадуються найважливіші положення виконаної праці. У цій частині книжки принципи нормування літературної мови (стабільність норм і врахування змін у вжитку) чи не найвиразніше відмежовано від критеріїв; перший принцип вважається важливішим (с. 296). У висновках є проникливі зауваги авторки про неоднакове оцінювання того самого явища в різних рекомендаціях і суб’єктивні причини такого оцінювання (с. 295), про досить апріорні теоретичні міркування останніх десятиліть щодо принципів і критеріїв нормування літературної мови, недостатньо підкріплені фактичними даними (с. 297), про те, що кожне мовне явище має свої особливості вживання й оцінювання (с. 298), а тому неможливо встановити універсальну схему принципів і критеріїв для всіх граматичних явищ (с. 299), а також про неможливість провести чіткі межі між функціональними стилями літературної мови (там само). Досліджений матеріал дає авторці підстави стверджувати, що «у нормотворчій праці не вдалося уникнути непослідовностей, а подекуди й дещо поверхової, недостатньо науково обґрунтованої аргументації» (там само). Наголошуючи на важливості метамови нормотворчої праці — деяким виправленням, серед іншого, бракує «чіткішої й точнішої термінології (у сенсі системи понять культури мови), яка дала б користувачеві мови змогу однозначно усвідомити цінність того чи іншого явища» (с. 299), — авторка дещо перебільшує роль мовознавців і створюваної ними термінології. Дослідження Ritos Miliūnaitės виконано сумлінно й ретельно, воно викликає довіру. Наведені в ньому визначення основних термінів і пояснення понять стануть у пригоді подальшому розвитку прикладної лінгвістики. Для дослідників граматичної будови сучасної литовської мови ця книжка корисна як реєстр варіантних граматичних явищ, що відображає рівень їхнього вивчення. Для соціолінгвістів і мовознавців- 130 ARTŪRAS JUDŽENTIS Для істориків мовознавства вона корисна для пізнання стану культури литовської мови в середині та другій половині XX століття. Книга, безперечно, має особливе значення для подальшої роботи з кодифікації літературної литовської мови. Видання книги підтримало Міністерство освіти і науки Литовської Республіки. Монографію прорецензовано в журналі Kalbos kultūra (Labutis 2004). 3. У написаній російською мовою книзі Juozo Jurkėno Baltų ir slavų antroponimikos pagrindai (Основы балтийской и славянской антропонимики, Vilnius: UAB Ciklonas, 2003, 194 p., ISBN 9955-497-40-8) досліджується давній литовський іменник. У ній узагальнено багаторічні дослідження автора (пор. публікації у списку літератури, с. 186–187). Ще 1980 року в Москві він захистив докторську (нині — докторську габілітаційну) дисертацію «Апелятивна онімізація та розвиток антропонімічних систем індоєвропейських мов». Питання, розглянуті в книзі, належать до сфери перетину мовознавства, історії культури, етногенезу і навіть психології (пор. с. 10). Поєднання культурологічного й лінгвістичного начал підкреслено також на четвертій обкладинці, де книгу представлено як опис шляхів і способів реконструкції мислення, відображеного у власних назвах, що дійшли до нас. У передмові (с. 9–10) пояснюються обставини, що спонукали автора взятися за вивчення давньої антропонімії: це невдоволення дослідженнями балтійської та слов’янської антропонімії, які, хоча й не викликають заперечень, виконувалися за однією методикою. Важливо було знайти відповіді на запитання, чому власні назви утворюються лише на основі певних апелятивів і чи можна вважати достатньо обґрунтованими й прийнятними етимології, що спираються тільки на формальну подібність кореня антропоніма та відповідного апелятива. Автор дотримувався думки, що виникнення власної назви визначається не стільки формою апелятива-мотиватора, скільки його семантичною структурою. Давню європейську антропонімічну систему прагнули описати комплексно, з різних аспектів. У книзі поставлено завдання визначити певну кількість коренів зі спільними семантичними компонентами, схильних перетворюватися на антропоніми; виокремити гнізда слів споріднених мов, від яких у різних мовах утворюються особові імена; привернути увагу до можливостей і перспектив ареальних досліджень антропонімів; сформулювати попередні зауваги щодо точок дотику та взаємодії балтійської і слов’янської антропонімії («Вступ», с. 14). Дослідження складається із шести розділів. У першому, спираючись на погляди мовознавців, філософів і культурологів різних часів та шкіл, розглянуто місце власних слів у лексичній системі («Місце власних слів у лексичній системі мови», с. 16–20). У другому розділі «Методологічні проблеми антропоніміки» (с. 21–35) наголошено на недостатності етимології, що ґрунтується лише на формальному боці мови, а також розглянуто запозичення в антропонімії, взаємовплив антропонімічних систем, включення елементів однієї антропонімічної системи до іншої, омонімію тощо. Те, що Томас Гамкрелідзе та В’ячеслав Іванов (1984) називають моделлю світу (міфологією та ритуалом), Юркенас пов’язує з когнітивним аспектом мови (пор. с. 39), тому в розділі «Когнітивні аспекти антропонімії» (с. 36–46) досліджує роль семантичних опозицій і семантичних компонентів у давній антропонімії. Основний і найбільший — четвертий розділ книги «Система одиниць, які відіграли особливу роль у формуванні антропонімії індоєвропейських мов» (с. 47–115). Оскільки етимологію власних слів розуміють як встановлення моделей онімізації загальних слів, що стали їхньою основою (с. 47), основну увагу в цьому розділі зосереджено на принципах відбору слів, схильних перетворюватися на власні назви (онімізуватися). Визначені Гамкрелідзе та Івановим (1984) елементи індоєвропейської моделі світу NAUJŲ DARBŲ APŽVALGA 131 зіставляються з компонентами давньої антропонімії різних індоєвропейських мов; автор прагне укласти синоптичну схему лексики, що відіграла провідну роль у процесі формування антропонімії індоєвропейських мов (основні риси цієї схеми наведено на с. 49). Відповідно до запропонованої схеми загальні слова з певними значеннями послідовно зіставляються з антропонімами різних індоєвропейських мов, які мають корінь із відповідним значенням (с. 53–115). Авторських коментарів небагато; не розглянуто ні словотвір, ні етимологію наведених антропонімів, а джерело, звідки їх узято, вказано далеко не завжди (наприкінці книги додано загальний список джерел). Наприклад, так виглядає гніздо антропонімів, пов’язаних із литовським naujas та його відповідниками в інших індоєвропейських мовах, наведене в підрозділі «Вік, зміна поколінь» (с. 108): Лит. naujas «новий», дав.-прус. nauns те саме, старослов. новъ, грец. νέος «новий, молодий», лат. novus, «новий», дав.-ірл. næue те саме, гот. niujis те саме, дав.-верх.-нім. niuwi те саме тощо. // антропоніми: лит. Naujalis, Naujikas, Navūlis; дав.-прус. Nawne, Naw-sude, Naw-tarre, Naw-tinte; білор. Новак, Новак, польськ. Nowo-siodł, Nowosz; герм. Nivo, Nevo, Nivilo, Neu-fred, Niwi-rat, Niwi-rich, Niv-ulf, Niujila, Newio-gast, Nevitta; кельт. Neus, Ne vica, Nevilla, Nevio-dūnon, Novantius, Novānus, Novaros, Novellius, Novios; грец. Νέ-ανδρος, Νεο-κλῆς, Νεο-φίλη, Νέας. Після розгляду давніх компонентів індоєвропейської антропонімічної системи автор переходить до ареальних досліджень іменника («Ареальне дослідження як пошук залишків найдавнішого стану антропонімії», с. 116–134). Він спирається на заклик Казимераса Буґи зіставляти назви річок між собою і лише після встановлення їхнього поширення переходити до етимології — зіставлення із загальними словами (1961: 510). На думку Юркенаса, деякі двоосновні особові імена та їхні скорочення є реліктами давнього європейського іменника (с. 119). Виокремлення й дослідження архаїчного шару антропонімів може надати додаткову інформацію про походження та розвиток давньої системи власних назв. До таких реліктів віднесено корені особових імен ar-, bur-, daun-, gail-, leik-/lik-, sei-/sai-, sal-, sar- (с. 120–130). Звернуто увагу на те, що нові антропоніми виникають не лише шляхом словотвору й основоскладання, а й унаслідок змішування особових імен із різних антропонімічних рядів (с. 131). Спільні риси європейських антропонімічних систем Юркенас пояснює поширенням певних власних назв, що існували раніше, або генетичною спорідненістю. Результати своїх досліджень він вважає доповненням до праць Ганса Крахе та Вольфганга П. Шмідта (с. 134). У розділі досить часто повторюються думки, висловлені автором раніше. В останньому, шостому, розділі книги («Антропонімія як джерело інформації про найдавніші мовні та культурні зв’язки балтійських і слов’янських народів», с. 135–153) наголошено, що результати досліджень давніх особових імен не підтверджують генетичної близькості балтійської та слов’янської мов. Багато балтійських особових імен, імовірно, архаїчні, тоді як в антропонімічній системі слов’ян більше інновацій (с. 135–136). На думку автора, для встановлення взаємного впливу антропонімічних систем балтійських і слов’янських мов слід дослідити їхні власні слова (або їхні компоненти), що мають однакову форму. Ці форми часто мають різну етимологію, але можуть бути спорідненими або запозиченими. Словотвірне, типологічне й ареальне дослідження антропонімічних систем дає змогу встановити взаємини між ізоморфними компонентами іменника й уточнити їхню етимологію. Провідну роль у таких дослідженнях відіграє визначення місця антропоніма в усій системі особових імен. Юркенас наводить приклади розгляду таких ізоморфних компонентів балтійських і слов’янських особових імен — аналізує корені особових імен but-, bub-, liaud-, nan- і vaid- (с. 144–152). У підсумкових заувагах (с. 154–165) узагальнено розглянуту працю. Одним із найважливіших законів розвитку антропонімії Юркенас вважає конвергенцію, спричинену формальним антропоні- 132 | ARTŪRAS JUDŽENTIS подібності слів, що походять від різних апелятивів. Важливу роль у формуванні лексики різних мов відіграли мовні контакти. Метою типологічних досліджень вважається створення гіпотетичної моделі антропонімізації апелятивів. Наразі можна встановити лише систему досить часто вживаних коренів, які можна виокремити в антропонімії багатьох індоєвропейських мов. Систему балтійської антропонімії становлять досить архаїчні одиниці. Їхнє дослідження може бути важливим для реконструкції системи індоєвропейських власних імен. Книга завершується литовським (с. 166–170) та англійським (с. 171–176) резюме, списками скорочень (с. 177–179), джерел (с. 180–182) і літератури (с. 183–190). Як додаток наприкінці книги подано список антропонімів та їхніх компонентів, пов’язаних із двома й більше рядами онімії (с. 191–193). Монографія справляє суперечливе враження. Широкий розмах, далекосяжні ідеї, цікаві пояснення розвитку давньої антропонімії не узгоджуються з досить вільною та однобічною інтерпретацією фактичного матеріалу, коли недостатньо уваги приділяється етимології та словотвору особових імен окремих мов. Найкращих результатів, мабуть, можна було б очікувати від різнобічних досліджень давньої антропонімії, у яких бралися б до уваги як питання її семантики, так і її вираження. Книгу рецензували Сімас Каралюнас і Олег Поляков, її видання підтримано коштами державної програми Литовської Республіки з використання та розвитку державної мови на 1996–2005 роки. 4. У збірнику статей Проблеми лексикографії та лексикології (упорядкував Центр лексикографії Інституту литовської мови, редакційна колегія: Pietro U. Dini e. a., Vilnius: Lietuvių kalbos instituto leidykla, 2003, 344 p., ISBN 9986-668-53-0) надруковано двадцять сім статей на різні теми історичної та сучасної лексикографії. За тематикою їх згруповано в чотири розділи. Кожна стаття має список літератури (а за потреби — і скорочень) та англійське або німецьке резюме. Замість звичного для подібних збірників статей вступу в книзі вміщено статтю Evalda Jakaitienė «Цілі й завдання сучасної лексикографії» (с. 9–14). У ній розглядаються найзагальніші питання теорії та практики лексикографії. Лексикографію визначено як «наукову творчу діяльність прикладного характеру, що спирається на дані й твердження науки» (с. 12). Виокремлено етапи лексикографічної діяльності, сформульовано завдання теорії лексикографії. Розглянуто співвідношення теорії та практики лексикографії, роль словників, сенс і цінність праці лексикографів. Загальні питання, розглянуті у статті, можна було б тісніше пов’язати із сучасним станом литовської лексикографії. У першому розділі «Історія лексикографії» опубліковано статті Pietro U. Dini і Diego Ardoino, Vidmantas Kuprevičius, Virginija Stankevičienė, Vilma Šaudina, Angelė V і Vilutytė-Rimševičienė. Серед інших виділяється стаття Onos Kažukauskaitės «Не Юмскіс, а Івінскіс» (с. 19–31). У ній переконливо показано, що так званий «словник Юмскіса» є не чим іншим, як «Польсько-литовським словником» Laurynas Ivinskis. Слід погодитися й із висновком авторки, що настав час видати цей рукописний словник. Другий розділ, названий «Сучасна лексикографія», найбільший у книзі. Окремо хотілося б розглянути статті Aloyzas Gudavičius, Evalda Jakaitienė та Jolanta Viburytė. У статті Aloyzas Gudavičius «Національний аспект дефініції значення слова» (с. 61–69) до лексикографії застосовано ідеї когнітивної лінгвістики. Найбільше автор спирається на праці Annos Wierzbickos. Національний характер визначення значення обґрунтовується «словами, якими називають звичні, повсякденні предмети й явища, явища матеріальної та духовної культури народу», NAUJŲ DARBŲ APŽVALGA 133 багатша семантична структура, міцніші асоціативні зв’язки з іншими словами (пор. с. 63). Таке розуміння національного характеру дефініції та відповідний принцип національного характеру усвідомлюються надто вузько й прямолінійно; здається, їх просто запозичено з іншого напряму сучасного мовознавства — етнолінгвістики. Наприкінці статті сам автор пов’язує характер дефініцій значень також із призначенням (типом) словника. У статті Evaldos Jakaitienės «Homonimija paraleliniuose lietuvių kalbos žodynuose» (с. 70–79) узагальнено досвід практичної роботи. Розглянуто конкретні проблеми та способи їх розв’язання, виявлено розбіжності між лексикологією та лексикографією (або між теорією і практикою лексикографії). Було б цікаво з цього погляду порівняти словники литовської мови з відповідними словниками інших мов. Jolanta Viburytė розглядає визначення масті тварин у «Lietuvių kalbos žodyne» (с. 119–135). Здійснивши семантичний аналіз статей, присвячених відповідним словам, вона вказує на недоліки наявних визначень і пропонує визначати масть тварин за схемою «шерсть певного кольору». У визначеннях бажано використовувати звичні назви кольорів і відтінків. Стаття має аналітичний характер; зібраний матеріал ретельно розглянуто за встановленими критеріями, а зроблені висновки стануть у пригоді майбутнім лексикографам. До аналітичних примикають також опубліковані в цьому розділі статті Vilijos Sakalauskienės, Agrio Timuškos, Jolantos Zabarskaitės. Статті Jurgitos Mikelionienės, Olego Poliakovo та Ievos Zuicenos мають оглядовий характер. У третьому розділі «Лексикологія та етимологія» опубліковано дві історичні статті (Berndo Gliwos і Jono Klimavičiaus). Не цілком обґрунтовано до цього розділу потрапила стаття Mildos Norkaitienės «Lietuvių zoonimai. Kiaulių (Sus domesticus) vardai». У ньому також опубліковано досить поверхову статтю Vidos Rudaitienės «Lietuvių kalbos savitumas ir Vakarų kalbos» та більшу за обсягом публікацію Zitos Šimėnaitės «Frazeologizmų su daiktavardžiu širdis semantika». Праця Berndo Gliwos «Ar lietuvių ragana ‘ведьма; witch; Hexe’ buvo ‘regėtoja’? (с. 159–169) привертає цікавими спостереженнями, добрим знанням історії питання та досліджуваного матеріалу. Однак текст дещо розтягнутий і важкуватий для читання. Запропонована нова етимологія слова ragana — *«померлий; блукаючий дух померлого; привид» — не видається достатньо обґрунтованою семантично. Ще більше сумнівів викликає зв’язок raganos з латинським regina «володарка» тощо. Цікавих думок не бракує й у статті Jono Klimavičiaus «AUKA, APIERA, ATNAŠA: istorijos ir vartosenos bruožai» (с. 170–194). На його думку, твердження Kazimiero Būgos, що auka є напівновотвором Simono Daukanto, слід скоригувати: надійніше вважати, що Daukantas утворив це похідне з формантом -а з aukuoti або відновив колишнє слово. Читачеві статті доводиться досить важко продиратися крізь хащі фактів, адже думка автора губиться в надмірі даних. У четвертому розділі книги «Діалектологія: лексика говірок» зібрано публікації досить різної тематики. Стаття Aurelijos Genelytės «Augalų liaudiškų pavadinimų darybinė motyvacija: šiaurės panevėžiškių ir kitų lietuvių kalbos tarmių lyginamasis aspektas» (с. 271–306) ґрунтується на багатому автентичному матеріалі, який цікаво проаналізовано. Теоретична частина статті слабкувата, заважає непослідовна класифікація мотивації, а заявленому в назві порівняльному аспекту говірок приділено мало уваги. Стаття не містить висновків і завершується лише певними узагальнювальними заувагами. У статті Rolando Mikulsko «Tarminių nominacinių sistemų funkcionavimo bruožai» (с. 322–332) виявляються оригінальне мислення та проникливість автора. Дещо сухувато стаття почи- 134 | ARTŪRAS JUDŽENTIS Теоретичні положення, розглянуті на початку, дають змогу майстерно проаналізувати конкретний діалектний матеріал: пор. етюд про семантичний аналіз жмудських kibeklis: kebeklis та східноаукштайтських vagis: kebeklis форм. У розділі також опубліковано праці Казимираса Гаршви, Аделе Юдекене, Геновайте Качюскене та Яніни Швамбарите. Стаття Алойзаса Відугіріса «Про назви priegalvio ir pagalvės у Зієтелі та інших литовських говірках» більше пасувала б до третього розділу книги. Як свідчить короткий огляд, опубліковані у збірнику статті різняться тематикою, методологічними засадами та характером. Є проблемні аналітичні наукові статті, однак чимало й оглядових. Деякі статті близькі до публікацій мовних даних. Досить виразні зв’язки теоретичних ідей і методики зі школами російського мовознавства; лише зрідка автор спирається на новішу спеціальну західну літературу. Збірник формує доволі стримане уявлення про сучасний стан теорії литовської лексикології та лексикографії. Проте й у ньому є проблиски, які дають підстави сподіватися на швидше оновлення цих галузей нашого мовознавства. Видання книги підтримала Державна комісія з литовської мови. 5. У книзі «Дослідження синтаксичних зв’язків» (редактори Axel Holvoet, Artūras Judžentis, Вільнюс: Інститут литовської мови, 2003, 216 с., ISSN 1648-8628, ISBN 9986-668-51-4 [Праці з граматики литовської мови 1]) надруковано статті працівників відділу граматики Інституту литовської мови. Це перший том серії, у якій публікують теоретичні засади авторів нової граматики литовської мови, що готується до видання (редакційна колегія серії: Axel Holvoet, Artūras Judžentis, Bonifacas Stundžia). У збірнику надруковано сім статей, написаних Axel Holvoet, Artūras Judžentis і Loreta Semėnienė. У статтях спираються на ідеї основних мовознавчих теорій другої половини XX століття — структурної, генеративної та когнітивної. Їх застосовано для опису граматичної будови литовської мови. Статті містять численні примітки, у яких нові погляди співвіднесено з уже усталеними в литовському мовознавстві. У книзі справді чимало нового. Ось деякі приклади: виокремлюють лише два типи підрядного зв’язку — керування і модифікацію; узгодження (як і керування відмінком) вважають не типом синтаксичного зв’язку, а лише його показником (Axel Holvoet, Artūras Judžentis, «Типи синтаксичних зв’язків»; Loreta Semėnienė, «Узгодження прикметника»). Для визначення головного компонента словосполучення запроваджено поняття семантичної функціональності (Axel Holvoet, Artūras Judžentis, «Типи синтаксичних зв’язків»); замість предикативного означення та іменної частини складеного присудка виокремлюють вільні й обов’язкові предикативи (Axel Holvoet, «Вільні предикативи та їхні синтаксичні зв’язки»). Тему й рему речення пов’язують не зі старою та новою інформацією, а розглядають як одиниці семантичної структури речення; запроваджено поняття багатошарового актуального членування (Axel Holvoet, «Проблеми актуального членування»). Речення зі сполучником nes пропонують вважати сурядними, а не підрядними; безсполучникові речення розглядають як різновид сурядних речень (Axel Holvoet, «Сурядні та підрядні речення з погляду форми й функції»). За позицією, яку вони займають у складному реченні, підрядні речення поділяють на іменникові, прикметникові та прислівникові (Axel Holvoet, Artūras Judžentis, «Основи опису складнопідрядного речення»). Сурядні словосполучення (крім іменникових) вважають редукованими сурядними реченнями (Axel Holvoet, Artūras Judžentis, «Основи опису сурядного зв’язку»). Наприкінці книги (с. 205–210) подано бібліографію основних праць, на які спираються або з якими полемізують у статтях. Відповідні поняття, сполучники або співвідносні NAUJŲ DARBŲ APŽVALGA 135 Знайти слова читачеві допоможуть укладені Веславою Чижик литовський та англійський покажчики (с. 211–216). Підготовлені Акселем Холвоетом англійські резюме статей надруковано разом (с. 199–203). Дослідження граматичної будови мови не може бути завершеним. Кожне покоління мовознавців пише граматику, у якій викладає свій погляд на досліджувані питання і так чи інакше розширює обрії нашого пізнання мови. Автори нової граматики, які виклали свої погляди в оглянутому збірнику статей, сподіваються на увагу читачів і зауваження, що дадуть змогу поліпшити граматику. 6. У третьому томі «Вибраних статей» Зигмаса Зінкявічюса («Антропоніміка. Інша ономастика. Рецензії. Персоналії. Про наукові конференції. Мовна практика. Дидактика мови. Статті, безпосередньо не пов’язані з литовським мовознавством»; Вільнюс: Литовська католицька академія наук, 2003, 759 [1] с., ISBN 5-420-01506-4, том 3, ISBN 5-420-01493-9, загальний) опубліковано публікації досить різноманітної тематики й жанрів. Основна тема передрукованих у ньому наукових статей — литовська ономастика. До тому увійшли вісімнадцять великих і коротших статей з питань антропонімії та стільки ж коротших статей про топоніми, міфологічні імена, етноніми, назви свят тощо. Вартим схвалення є те, що до всіх статей і коротких публікацій додано англійські резюме. Цікаві й цінні рецензії автора — жанр, що зникає з литовського мовознавства. У цьому томі праць надруковано аж п’ятдесят одну! Рецензії розташовано за датою першої публікації. Багато інформації містить розділ персоналій: у ньому дев’яносто дві короткі статті про шістдесят осіб — майже енциклопедія дослідників литовської мови. Статті зручно впорядковано за абеткою, відповідно до прізвищ згаданих у них осіб. Далі йдуть огляди конференцій та інші статті. Принципи підготовки передрукованих публікацій такі самі, як у перших двох томах (пор. Judžentis 2003: 165–169). Орфографію та пунктуацію впорядковано відповідно до змінених правил, виправлено слововживання та вживання форм, що не відповідають сучасним нормам, деякі словотвірні випадки й порядок слів, усунуто коректурні помилки. Як це іноді трапляється, одна-дві коректурні помилки редакторка Агота Срюбене та коректори не помітили. Наприклад, під час передруку статті «Система патронімічних антропонімів у Литві» не виправили підпис під картою (с. 31), де замість надрукованого суфікса -atis мало б бути -aitis. У третьому томі впорядковано (хоч і не до кінця) порядок подання бібліографічних відомостей про публікації у примітках. Зібрані в одному місці ономастичні дослідження видатного мовознавця, рецензії та персоналії полегшать працю дослідників мови й навчання магістрантів та докторантів: їм більше не доведеться шукати ці матеріали в різних періодичних виданнях, часом уже добряче пожовклих і зношених. 7. У публікації Йонаса Пальоніса«Антропоніми й топоніми парафії Пуніа другої половини XVII ст.» (Вільнюс: Інститут видавництва науки та енциклопедій, 2003, 204 с. ISBN 5-420-01517-X) оприлюднено й досліджено власні назви, внесені до метричних книг шлюбів і хрещень, що зберігаються в архіві церкви Пуніа. Околиці Пуніа — батьківщина упорядника, край зі славетним минулим біля великих Неманських петель. Пальоніс скромно називає видання книжечкою або студією, а його цінність вбачає у списках антропонімів і топонімів, під час укладання яких обмежився «реєстрацією та реконструкцією і не вдавався до пояснень їхнього походження» (с. 7). У книжці надруковано тексти двох типів: три п’ятих обсягу становить опублікований матеріал — списки антропонімів другої половини XVII ст. (с. 67–153) і топонімів (с. 158–175), а також антропонімів середини XVIII ст. (с. 186–203); решта книжки — студія упорядника. 136 | ARTŪRAS JUDŽĖNTIS Після передмови (с. 7–8), списку скорочень (с. 8) і змісту (с. 9) вміщено карту «Приблизні межі парафії Пуніа у XVII ст.» (с. 10), з якої видно, що тоді ця парафія була значно більшою, ніж тепер. Далі йдуть примітки про минуле Пуніа (розділ «Дещо про Пуніа та її парафію», с. 11–17) і бібліографічні описи досліджуваних джерел (розділи «Метрична книга шлюбів (1658–1688)», с. 18–22, та «Метрична книга хрещень (1659–1672)», с. 22–26). У цих розділах коротко описано формули записів про шлюби та хрещення, цікаві для мовознавців, і повністю процитовано кілька прикладів таких записів (с. 22 і 24–25). Між 16-ю і 17-ю сторінками книжки вклеєно чотири аркуші з якісними кольоровими фотографіями (фотографувала Віргінія Валукене). Оскільки факсиміле джерел не публікуються, такі фотографії (хай навіть зменшені) дуже потрібні: вони дають змогу краще, ніж словесні описи, уявити досліджувані джерела. До речі, підпис на першому аркуші з фотографіями, імовірно, неточний: здається, опубліковано зображення не тієї самої (як стверджується) книжки. Мовний аналіз опублікованих антропонімів і топонімів починається з орфографії (розділ «Особливості написання антропонімів і топонімів», с. 26–29). Хоча орфографія досліджуваних джерел була дуже мінливою і встановити якісь суворіші принципи неможливо, усе ж вона «ґрунтувалася на тогочасній латинській і польській графічній та орфографічній традиції, властивій рукописам» (с. 26). Окремо розглянуто характерні випадки полонізації литовських власних імен (розділ «Полонізація литовських антропонімів і топонімів», с. 29–40). Зазначено, що «загалом ступінь полонізації топонімів вищий, ніж антропонімів» (с. 30). Розрізняють фонологічну й морфологічну полонізацію. Із морфологічних явищ розглянуто усічення закінчень антропонімів, заміну закінчень антропонімів і топонімів та вживання слов’янських патронімічних суфіксів. Далі антропоніми й топоніми описано окремо. Починається розгляд із перших. Загалом у двох джерелах розшифровано близько 2070 прізвищ (по батькові не відокремлено від прізвищ), із них приблизно 800 (понад третина!) немає у «Словнику литовських прізвищ» (розділ «Загальна характеристика антропонімів», с. 41). Розглянуто хресні імена (с. 42–45), литовські (с. 46–59) і нелитовські (с. 60–64) прізвища. Встановлено популярність хресних імен серед чоловіків і жінок тогочасної парафії Пуніа (найчастіше траплялися — Йонас та Крістіна). Литовські прізвища поділено на двоосновні, одноосновні та прізвиськові; одноосновні — на ті, що мають нерозширену основу, та прізвища з префіксальним, суфіксальним або флексійним способом творення. Найдокладніше розглянуто найчастотніші — суфіксальні патронімічні й непатронімічні — прізвища. У другій половині XVII ст. парафія Пуніа була неоднорідною в етнічному й мовному відношенні, тому в книжці коротко оглянуто слов’янські, татарські та єврейські прізвища. Алфавітний список антропонімів, знайдених у досліджуваних джерелах, займає більшу частину книжки — від 67-ї до 153-ї сторінки. Заголовну форму антропоніма подано в називному відмінку. Якщо в джерелах антропонім записано у формі іншого відмінка, його називний відмінок однини відновлюють. Якщо в метричних записах не знайдено чоловічої форми антропоніма, її відновлюють (із *) за наявними формами жіночого роду. Після заголовної форми (або форм) наведено сучасні прізвища, що відповідають їй або близькі до неї, із «Словника литовських прізвищ». Якщо антропонім, знайдений у метричних книгах, відсутній у цьому словнику, його відновлюють «за моделями, властивими подібним відомим антропонімам» (с. 65). Крім того, якщо діалектний наголос антропоніма відрізняється від поданого у згаданому словнику, дотримуються саме діалектного, а не словникового наголосу. Після відновлених сучасних литовських форм антропонімів подано посилання на місце й час їх фіксації. У гнізді наведено всі зафіксовані варіанти заголовної форми антропоніма. Жіночі антропоніми подано лише NAUJŲ DARBŲ APŽVALGA 137 у гнізді, оскільки «іноді за зігнутою формою жіночого прізвища важко визначити стать, особливо дівоче прізвище, через різноманітність литовських суфіксів» (с. 66). Частина згаданих принципів подання особових імен (особливо відновлення родової форми заголовного слова та сучасних литуанізованих форм, подання їхнього діалектного наголошення) не відповідає науковим принципам публікації давніх власних імен і пояснюється орієнтацією на місцевих мешканців околиць Пуні, бажанням спростити подання особових імен. З цієї причини в списку відновлено чимало сумнівних заголовних форм і їхніх сучасних відповідників. Ось кілька прикладів. З особового імені CZERKASOWA відновлено форму *CZERKASOW (с. 80). Чому відновлена форма подана без закінчення (пор. *CHUMIN із CHUMINOWNA, с. 79)? З особового імені TRABOWNA відновлено форму *TRAB і наведено (зі знаком питання) її сучасний відповідник — прізвище Trabas (с. 143). Чому в цьому випадку відновлена форма не має закінчення (пор. *TUMAS із TUMOWNA, с. 143; *TALKUS із TALKOWNA, с. 142 та багато інших)? Обраний сучасний відповідник цього особового імені (до речі, не зафіксований у Lietuvių pavardžių žodyne) не єдиний можливий — не менш правдоподібними були б відповідники Trobas чи Trobus (їх також немає в Lietuvių pavardžių žodyne). Далі в книзі розглянуто топоніми (розділ «Загальна характеристика топонімів», с. 154–156, і вступні примітки до розділу «Список топонімів», с. 156–157). Обговорюється походження та форма (словотвір) 298 топонімів. Виявлено близько 60 топонімів, не внесених до Lietuvos TSR administracinio-teritorinio suskirstymo žinyną. Алфавітний список топонімів (с. 158–175) укладено за принципами, подібними до тих, що застосовано щодо особових імен: як заголовну форму подано вжитий в актах або відновлений називний відмінок, а в квадратних дужках зазначено сучасну нормативну форму, відому авторові з ужитку й перевірену за Lietuvos TSR administracinio-teritorinio suskirstymo žinyną. У цьому списку також є сумнівні відновлені форми. Добрим прикладом може бути BIRSZTAN, уже згаданий у розділі про слов’янізацію власних назв (с. 35), відновлений за записами ex BIRSZTANY, de BIRSZTANY, de BIRSZTAN і de BIRSZTANI (с. 159). Щонайменше в трьох із цих конструкцій ужито множину топоніма, проте упорядник, орієнтуючись на сучасну нормативну форму, відновлює однину (пор. CZESANY, відновлений із de CZESAN, с. 160; NARUNY — із д. в. NARUN, с. 166 та ін.). У списку трапляються також відновлені, але не позначені зірочкою (*) форми топонімів (BALBIERISZKI, BUYWIDY та ін.). Наприкінці книги вміщено перекладений Іреною Мейкшинайтє німецькою мовою підсумок «Personen- und Ortsnamen der 2. Hälfte des 17. Jahrhunderts aus der Gemeinde Punia» (с. 176–182) і список літератури (с. 183–185). Як додаток надруковано «Список особових імен із метричних книг шлюбів парафії Пуні за 1732–1759 рр.» (с. 186–203). Підготовлена Йонасом Пальонісом публікація має безсумнівну наукову цінність — у ній уперше оприлюднено особові імена й топоніми парафії Пуні другої половини XVII ст., їх розглянуто й описано з різних поглядів. Видання мало на меті зробити цінний матеріал з ономастики доступним фахівцям — дослідникам ономастики; з іншого боку, сподівалися зацікавити громадськість зв’язком оприлюднених даних із конкретним місцем та історичністю осіб, згаданих в актах (пор. с. 204). Справді складно (якщо взагалі можливо) однією публікацією задовольнити професійні потреби мовознавця й цікавість місцевих мешканців: упорядникові довелося обрати золоту середину, тобто компромісний шлях. Видання не є ані науковим критичним перевиданням писемної спадщини, ані популярною публікацією для широкого загалу, проте має риси, властиві обом типам видань. Фахівцеві насамперед бракуватиме факсиміле досліджуваних джерел — з огляду на невеликий обсяг книжечки (здається, 64 і 93 сторінки з рукописним текстом) опублікувати їх було б не складно й не надто дорого. Тим більше, що до опублікованих списків увійшло не все, а подані форми власних імен мають неоднакову надійність: 138 | ARTŪRAS JUDŽENTIS «До списків особових імен і топонімів внесено не всі слова цього типу; крім того, деякі з них могли бути відновлені неточно» (с. 20); «нерозбірливі або такі, що викликають численні сумніви, особові імена не реконструйовано й до списку не внесено» (с. 64). Якби книгу видали відповідно до вимог до наукових видань, вона була б ціннішою: з наукового видання завжди можна підготувати популярнішу публікацію, але зворотний шлях, на жаль, неможливий. Книгу рецензувала Віталія Мацієяускене, розділ особових імен переглянув і надав упорядникові поради Бронюс Савукінас. Видання підтримала Державна комісія литовської мови. На завершення огляду хотілося б згадати прикладні праці з литовського мовознавства — граматику, словники та бібліографічні покажчики. Мейлуте Рамонене та Йоана Прибушаускайте Praktinė lietuvių kalbos gramatika (Вільнюс: Baltos lankos, 2003, 256 с., ISBN 9955-584-36-X) призначена для тих, хто вивчає литовську мову. Граматичну структуру в ній описано у функційному аспекті. Irenos Ermanytės Antonimų žodyne (Vilnius: Lietuvių kalbos instituto leidykla, 2003, XXIII, 584 p., ISBN 9986-668-52-2) abėcėlės tvarka pateikiamos antonimų poros iliustruojamos gyvosios kalbos, Lietuvių kalbos žodyno, jo kartotekos, grožinės literatūros ir smulkiosios tautosakos pavyzdžiais. Knygos pabaigoje įdėta antonimų lizdų rodyklė. Žodyną redagavo Jonas Paulauskas, jo rengimą ir leidybą rėmė Valstybinė lietuvių kalbos komisija. Zanavykų šnektos žodyno (teksto autorės Janina Švambarytė, Giedrė Čepaitienė, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas, 2003, 830 p., ISBN 5-420-01504-8) pirmasis tomas apima A–K raidžių žodžius. Tai išsamusis tarminis žodynas, atspindintis XIX a. antrosios pusės–XX a. zanavykų šnektos leksiką, gramatikos, iš dalies ir fonetikos ypatybes. Žodžiai jame pateikiami laikantis panašių principų kaip Lietuvių kalbos žodyne. Šis žodynas – kolektyvinis daugelio žmonių darbas, kuriam duomenis organizuotai pradėta rinkti dar 1987 metais. Žodyną redagavo Aldonas Pupkis (vyriausiasis redaktorius) ir Klementina Vosylytė. Išėjo net trys lietuvių kalbotyros bibliografijos rodyklės: Lietuvių kalbotyra, 1981–1985: Literatūros rodyklė, sudarė Regina Sedekerskytė, Adelė Ubeikaitė; spaudai parengė Lina Kanopkienė (Vilnius: Lietuvos mokslų akademijos biblioteka, Lietuvių kalbos institutas, 2003, 339 p., ISBN 9986-498-28-7); Lietuvių kalbotyra, 1991–1995: Literatūros rodyklė, sudarė Sigita Dagienė, Jolanta Matuzaite; atsakomoji redaktorė Rasa Pukėnienė (Vilnius: Lietuvos mokslų akademijos biblioteka, Lietuvių kalbos institutas, 2003, 544 p., ISBN 9986-498-32-5); Adelė Ubeikaitė, Lietuvių kalbotyra, 1944–1972: Literatūros rodyklė: Papildymai, redagavo Kazys Morkūnas, Algirdas Sabaliauskas (Vilnius: Lietuvių kalbos instituto leidykla, 2003, 396 p., ISBN 9986-668-46-8). Lietuvių kalbotyros bibliografija šiuo metu turbūt yra viena geriausiai sutvarkytų mūsų bibliografijos sričių. Ateina metas parūpinti elektroninę XX a. lietuvių kalbotyros bibliografiją su įvairiomis paieškos galimybėmis. LITERATŪRA BŪGA, K. 1912/1958: Lituanica. In: id., Rinktiniai raštai I, sudarė Z. Zinkevičius, Vilnius: Valstybinė politinės ir mokslinės literatūros leidykla, 339–383. BŪGA, K. 1923/1961: Upių vardų studijos ir aisčių bei slavėnų senovė. – In: id., Rinktiniai raštai III, sudarė Z. Zinkevičius, Vilnius: Valstybinė politinės ir mokslinės literatūros leidykla, 493–550. GAMKRELIDZE, T. V., IVANOV, V. V. 1984.: Индоевропейский язык и индоевропейцы. Реконструкция и историко-типологический анализ праязыка и протокультуры. Часть вторая: Семантический словарь NAUJU DARBŲ APŽVALGA 139 общеиндоевропейского языка и реконструкция индоевропейской пракультуры, Тбилиси: Издательство Тбилисского университета. Judžentis, A. 2003: Lietuvių kalbotyra 2002-aisiais metais: Lietuvoje išleisti darbai. Acta Linguistica Lithuanica 49, 2003, 153–170. Judžentis, A. 2004: [Rec.] Vytautas Kardelis, Rytų aukštaičių šneketų slavizmų fonologijos bruožai, Vilnius: Vilniaus universiteto leidykla, 2003, 195 p. (Vilniaus universiteto Filologijos fakulteto mokslo darbai). Baltų filologija XIII (2), 151–155. Labutis, V. 2004: [Rec.] Studija apie gramatikos norminimo pagrindus. Kalbos kultūra 77, 67–75. Artūras Judžentis