Zur Vorgeschichte des Inessivs im Urostbaltischen

ACTA LINGUISTICA LITHUANICA LI (2004), 59 – 67 До передісторії інесива в прабалтійській мові1 ILJA SERŽANT Universität zu Köln У статті розглянуто передісторію інесива у східнобалтійських мовах. Показано, що форма інесива однини основ на ā на *-āi̯ēn є морфологічно дуже давнім утворенням, яке мало виникнути до втрати ларингалів у балтійських мовах і, мабуть, є найдавнішою серед форм інесива. Той факт, що постпозиція інесива *-ēn також не має ясного пояснення в балтійських мовах, дає підстави шукати пояснення, що сягає праіндоєвропейської мови. Безпосередню паралель можна знайти у давньоіндійській мові, де закінчення локатива однини основ на ā -āyām є фонетично точним відповідником балтійського *-āi̯ēn. В індоарійській мові постпозиція -ām також обмежена локативом основ на ā та ī (останні не збереглися в балтійських мовах). Дистрибуція постпозиції та її фонетична форма вказують на праіндоєвропейську постпозицію *-ēm — факультативний додатковий показник локатива. 0. ПОПЕРЕДНІ ЗАУВАЖЕННЯ Давнє закінчення локатива литовської та латиської мов, вбудоване у форму інесива однини основ на ā і реконструйоване як *-āi («´» позначає акут), пор. лит. galvoj-è та латис. galvā, у такій формі не трапляється в жодній іншій індоєвропейській мові. У тих індоєвропейських мовах, де зберігся контраст між довгими й короткими дифтонгами, знаходимо короткий дифтонг *-ai, пор., наприклад, грец. діал. βοταμι̯ων, де -ε < *-ai < *-eh₂-i (Rix 1976: 133). Отже, реконструкція прабалтійського *-āi (наприклад, у Stang 1966: 199) потребує пояснення. 1. ОДНИНА ОСНОВ НА *ā-, *-i̯ā- (è) 1.1. Закінчення інесива є тут давнім не просто тому, що містить нескорочене *-āi- (так Zinkevičius 1982: 21). Закінчення локатива *-āi̯-, що входить до його складу, МОЖНА пояснити лише як передголосний варіант сандхі індоєвропейської морфеми локатива: *-ah₂-i̯-V > *-ā́j-V. Привертає увагу, що ми знаходимо його саме в передголосній позиції, тобто перед часткою або постпозицією інесива *-ēn (про цю реконструкцію див. нижче). Інакше *-āi- через інше складоподілення взагалі не виникло б. 1 Тут ідеться про розширену редакцію двох доповідей: «Некоторые заметки о восточнобалтийском локативе», XXXIII Міжнародна філологічна конференція, Санкт-Петербург, 5–6 березня 2004 року, секція «Балтійські мови: історична граматика, історія літературної мови», а також «Dažas piezīmes par latviešu lokatīvu», 40-та конференція «Artura Ozola dienas», Рига, 19–20 березня 2004 року. Щиро дякую проф. J. L. García-Ramón (Кельн), проф. D. Petit (Париж) і проф. A. Holvoet (Вільнюс) за цінні критичні зауваження та іншу допомогу, хоча вони не в усьому погоджувалися зі мною щодо цієї праці. 60 | ILJA SERŽANT Хоча теоретично можливо, що варіант із передвокальним сандхі виник і перед іншими словами, що починаються з голосного, той факт, що він зберігся саме перед і.-є. *-ēn, свідчить про дуже давнє закріплення постпозиції і.-є. *-ēn за давньою локативною формою. Ймовірно, це сталося ще до зникнення ларингалів, завдяки чому варіант із передвокальним сандхі взагалі міг зберегтися. 1.2. Очікуваний при цьому варіант сандхі перед приголосним і.-є. *-eḥ₂-i > *-ai > урбалтійське *-ai (?) можливо, досі зберігся у формах адесива, пор. mergaīp / mergāip < *-ai-p. 1.3. Крім того, про давність форми інесива однини ā-основ свідчить таке: за наявності варіанта передвокального сандхі *-āj у 2-му акцентному класі, згідно із законом де Соссюра, перед приєднанням постпозиції слід було б очікувати перенесення іктуса на закінчення, тобто *raṅk-oj > **raṅkój. Після розширення форми за допомогою *-ę ця форма мала б стати **raṅkojē або, за аналогією з мобільними формами, де діяв принцип маргінальності², **raṅkojē. Однак такого акцентування не засвідчено, тож слід припустити, що розширення на *-ę відбулося до дії закону Соссюра, оскільки в трискладових словах закон Соссюра не діяв між першим і середнім складами. 1.4. З огляду на те, що закінчення інесива -oje, здається, є давнім, тут можна зробити ще одне зауваження щодо латиської мови. Слід виходити з того, що й у пралатиській існувала подібна аломорфія локатива (*-ai перед # або K, *-āj-V). При цьому другий варіант *-ai після загального скорочення кінцевих голосних у пралатиській мав дати *-i, що, щоправда, не засвідчено, але безперечно підлягає реконструкції. Однак це *-i фонетично збігалося також із локативним закінченням o-основ *-o-i > *-ie > *-i; оскільки це закінчення було неоднозначним³, закінчення ā-основ за такою схемою перенесли на o-основи: ā-основи o-основи Первинне закінчення *-i *-i Розширене закінчення *-ājī (< *-ājén) x x = *-ājī. Лише злиття первинних закінчень локатива o- та ā-основ уможливило перенесення розширеного закінчення ā-основ на o-основи в латиській мові⁴. Отже, латиська мова опосередковано також свідчить, по-перше, про те, що в уробалтійській- 2 Згідно з цим принципом, рухомий наголос у трискладових словоформах міг наголошувати лише перший або останній склад, але ніколи не середній; пор. Stang (1966: 290 und 490 Anm. 1); Zubatý (1896: 276). 3 Вона збігалася з давальним однини та називним двоїни ā-основ, локативом однини o- та ā-основ і називним множини o-основ. 4 Vanags (1994: 125) erklärt die Gleichheit der Lokativendungen der o- und ā-Stämme durch den phonetischen Zusammenfall der alten Illativendungen -an > -ā und *-ana > *-ān > -a. Dies kann aber nicht für diejenigen Mundarten gelten, die die alte Lokativendung bewahrt haben, z. B. die Endung des Lok. Sg. der o- und ā-Stämme -ę < -ai < -āji im Niederlettischen. ZUR VORGESCHICHTE DES INESSIVS | 61 з одного боку, існувало подвійне відображення індоєвропейського закінчення локатива однини ā-основ, а з іншого — розширений литовський локатив однини o-основ miškė має бути зовсім недавнім (див. 2.1.3). 2. ІНШІ ЗАКІНЧЕННЯ ІНЕСИВА Нижче (2.1–2.3) буде показано, що давня постпозиція *-ę́ спочатку існувала ЛИШЕ в локативі однини -ā-основ (і *-i̯ā- (-ē)-основ) і порівняно пізно поширилася за аналогією на множину, а також на однину й множину інших основ. 2.1. Однина *o-основ 2.1.1. Давнє індоєвропейське закінчення локатива однини збереглося в застиглих формах, як-от namiẽ, ankstĩe (засвідчених у Zinkevičius 1966: 209 § 278), а також в адесиві однини namiẽp(i). За інтонацією, виходячи з щойно згаданих первинних форм, слід реконструювати циркумфлекс. Це точно продовжує індоєвропейське закінчення локатива *-o-i > *ōi > iẽ. Розвиток можна уявити, слідом за Stang (1966: 182–3), таким чином: *-oi (пор. вед. aśve < *eḱu̯oi) > *-ai > *-ę̄ > -iẽ. Звичайне закінчення інесива — -e, наприклад miškè («у лісі»). Це закінчення містить первісне індоєвропейське закінчення, яке додатково, як і всі інші локативи, було розширене постпозицією інесива *-ę́⁵ (пор. Stang loc. cit.). Цю форму інесива (miškè) слід пояснювати так: *miškē (< *-ai < *-o-i) + ę́ > *miškē⁶ > (закон Лескієна) miškè (Stang loc. cit.), або ж > miškì у тих говорах, де кожне *en > i. Звідси випливає, що розширення o-основ за допомогою *-ę́ відбулося порівняно пізно. Виникнення форми mišk-è на ранішому етапі, коли *-ai (< праіндоєвропейське *-oi) ще було дифтонгом, було б незрозумілим, оскільки *-ai + ę́ дало б **-aję. На користь цього свідчить також той факт, що в литовській мові збереглася велика кількість застиглих локативів однини *o-основ, на відміну від -ā-основ. 2.1.2. Приєднання постпозиції *-ę́ мало відбутися до дії закону Соссюра або під час неї, оскільки лише внаслідок злиття закінчення *-ę̄ і постпозиції *ę́ у rate (2-й акцентний клас) міг виникнути акут у другому й останньому складі, що є передумовою для зсуву. До контракції іктус не зсунувся б, оскільки під час зсуву за де Соссюром він не може перестрибувати через проміжні склади. 2.1.3. На відносно пізнє походження й суто литовський розвиток інесивної форми основ на *-o опосередковано вказує також ситуація в латиській мові (пор. 1.4). 5 Тут і далі <´> позначає інтонацію (акут), а не іктус. 6 Der Einwand von Mažiulis (1970: 133.1), nach dem eine Kontraktion unbedingt zirkumflektierte Intonation hätte ergeben müssen, ist nicht ganz berechtigt. Es geht hier erstens um eine wesentlich spätere Kontraktion, als z. B. diejenige der indogermanischen Vokale (wie z. B. im Dat. Sg. der o-Stämme *-o-ei), und zweitens erfolgte hier die Anfügung des *-ę̄n in Analogie zu dem Lok. Sg. der ā-Stämme, folglich kann man hier auch die analoge Übertragung der akutierten Intonation auf das Kontraktionsergebnis (*-ę́-én > *-ēn analog zum Lok. Sg. der ā-St. *-āj-én > -én) nicht ausschließen. 62 | ILJA SERŽANT Тут, імовірно, взагалі не існувало аналогічної форми; натомість латиська мова просто вжила тут форму інесива -ā-основ. 2.2. Закінчення інесива i- та u-основ 2.2.1. Індоєвропейське закінчення основ на u було *-ōu, пор. ai. sūnāu, sl. сынѫ; отже, лит. sūnujè/sūnųjì, верхньолатиськ. tirguô (< *tirgôji) та ін. є молодими, оскільки -j- постпозиції можна пояснити лише з лок. одн. основ на -ā- або -i-. Локатив *sūnù, що, наприклад, міститься у sūnujè/sūnųj, також можна пояснити лише законом Лескіна з *-ōu-#7. Розширення -je мало з’явитися пізніше. 2.2.2. Інакша ситуація з i-основами. Сучасне закінчення -yje (avyjè) тут, щоправда, перебудоване за аналогією до інших основ і тому є молодим, однак у жемайтському діалекті знаходимо для нього -ie < -ē (Zinkevičius 1966: 231), у деяких латиських говірках -ie, -ē (Endzelin 1951: 412), а також у катехізисі Мажвідаса nakteie, schirdie, naktie, ma-nieie (Stang 1966: 209, 211); ці форми походять від *-ējē або частково *-iejē, а отже, містять давнє закінчення локатива однини основ на i *-ēi, пор. вед. agná, гр. давньоатт. πόλη8. Важко з певністю вирішити, чи ці форми належать до i-основ, чи запозичені через основи *-(i)jas з основ на -ē9. Розширення на *-ē можна пояснити, виходячи з варіантності попередньої форми *-ējē і *-iejē (Stang 1966: 210f), припустивши, що давня форма локатива *-ēi була розширена за допомогою -je, абстрагованого від локатива однини основ на ā, і спочатку розвинулася у *-ējē10. Однак згодом окремі говірки по-різному обробили цю форму: одні її спростили — *-ējē > *-ēje > лит. -ēje, > лат. -ē, тоді як інші зберегли дифтонг, а згодом закономірно змінили його на -ie-: *-ējē > *-iejē > -ie. Жемайтське закінчення -ie (< ē < *ēje) також могло бути перенесене з основ *(i)jo до i-основ; у *ijo-основах воно, своєю чергою, могло походити від основ на ē, які частково збігаються в жемайтській і латиській мовах (Endzelin 1922: 31). Треба припустити такий або подібний розвиток, інакше постала б проблема: довелося б відносно-хронологічно датувати розширення на *-ē — абстраговано: *-jē — у різних областях двома віддаленими в часі моментами: або періодом існування *ēi (жемайтські й латиські говірки), або періодом існування ié (латиські говірки). Однак слід зважати, що між ними відбувся складний розвиток: *ēi > *ei > *ē > ié. Незалежно від того, якому припущенню віддати перевагу, 7 Zinkevičius (1982: 27) erklärt diese Endung als in Analogie zu den i-Stämmen (-i) entstanden, wo sie aber auch (Zinkevičius 1982: 20–21) aus den konsonantischen Stämmen stammen soll. Die beiden Formen lassen sich doch aber unter Heranziehung des Leskienschen Gesetzes lautgesetzlich erklären: -u (< *-ūo < *-ōu), -i (< *-ie < *-ēi). Zumal die Zwischenstufen -uo und -ie verbaut in den lettischen und žemaitischen Mundarten überliefert sind. 8 Давнє закінчення безсумнівно збереглося в інфінітивах на *ti, пор. лит. північно-західножемайтське -tę, зворотне -teis. 9 Пор. debesesu у катехізисі Мажвідаса, 291₃ (apud Kazlauskas 1958: 82): локатив множини із закінченням основ на ē- (< *ijā-), яке належить до — синхронно розглянутої — i-основи (первісно s-основа). 10 Nur so rekonstruiert sie Kazlauskas (1968: 154). Anders Stang (1966: 210). ZUR VORGESCHICHTE DES INESSIVS 63 Слід припустити, що розширення на *-ę́/-ję відбулося значно пізніше, ніж у локативі однини основ на -ā, а саме за аналогією до останніх. 2.3. Інесив множини Давнє закінчення множини збереглося лише в небагатьох говірках, пор. šird-išū, rañkosu (Zinkevičius 1966: 237). Тут спочатку форми основ o-, i- та u за звучанням уподібнили до ілатива множини, за такою аналогією до основ на ā: ілат. мн. -osna / лок. мн. -osu: ілат. мн. -uosna (-ysna, -üsna) / лок. мн. x, x = -uosu (-ysu, -ūsu → -uose / -uosū за зразком основ o), пор. Stang (1966: 186, 213, 218)¹¹. Це сталося також у латиській мові, пор. dārbūos. В основ на -ā давнє індоєвропейське закінчення локатива множини збереглося незміненим лише в небагатьох говірках, пор. Тверечюс (Otręb ski 1934: 228) šakāšū, -ui, run̄kāšui. -i тут виникло за аналогією до скорочених форм локатива однини run̄kāi < rañkoje. У більшості говірок і в літературній мові кінцеве -u в закінченнях усіх основ замінилося на -e інесива однини, пор. rañkose, а в інших — на -a ілатива множини (Stang 1966: 186). Імовірно, спочатку було оновлено форму множини основ на -ā: rañkosu > rañkose (заміна, а не додавання: **rañkosve), а потім і форми інших основ. Отже, утворення з розширенням *-ę́ є молодими у формах множини інесива. 3. ПРАБАЛТ. ПОСТПОЗИЦІЯ *-ēn 3.1. Наведені міркування ведуть до реконструкції інессивної постпозиції прабалтійської мови як *-ēn (< *ḗ): a) форма інессиву однини vaik-i у тих говірках, де *-en > i і *-an > u, а також розширені форми прикметника, пор. dangųje jis, свідчать на користь носового в кінці слова (пор. Stang 1966: 182); b) інтонацію в інессиві однини основ на *o слід реконструювати як акутну під впливом закону Соссюра. Це підтверджується також тим, що в усіх формах інессиву мав діяти і закон Лескіна (кінцеве акутоване *-ę́ > -e). Порівняймо тут форми знахідного й орудного відмінків однини основ на -ā: знах. одн. rañką (< *-ań < *-am < *-eh₂m) на противагу оруд. одн. rankà (< *-án < *-ān). Отже, якщо припустити, що акутна інтонація виникла лише в однині основ на -o внаслідок контракції, постає труднощі: інші — неконтраговані — форми локатива закінчуються не на **-ę (< **ēn), а на -e (< *ę < *ēn). Оскільки інтонацію можна реконструювати як акутну, для прабалтійської мови можна виходити з *-ēn (Stang 1966: 128). 11 Zinkevičius (1966: 238) dagegen meinte, daß der Lok. Pl. auf -uose auf dem Akkusativ Plural und der Postposition *-ēn beruhe. Diese Meinung hat Stang (loc. cit.) mit schlagenden Argumenten kritisiert. Zu Stangs Erklärung könnte man noch einen formalen Grund hinzufügen: man findet keine Formen vom Typ **ratūose/ **ratuoše (2), wie sie nach Zinkevičius’ Erklärung ähnlich wie im Illativ Plural (s.d.) hätten entstehen müssen. Später schließt sich Zinkevičius (1982: 28) der Meinung Stangs an. 64 | I L J A S E R Ž A N T 3.2. Крім того, слід зважати на те, що постпозиції в литовській, а також у пралатиській мові зазнали особливого ослаблення порівняно з відповідними (прийменниками або) префіксами, пор. лит. dievóp(i) (не з -piē), латис. mājup «додому» (< *pi, не *-pie, яке дало б > **-pi) на противагу priē / (pie), латис. pie, слов. прu, лит. raṅkon(a) на противагу лит. nuõ, латис. nùo, слов. на. Закон Лескіна не пояснює цього ослаблення, оскільки всі щойно згадані слова мають циркумфлексну інтонацію. Це ослаблення має бути дуже давнім, оскільки воно відображає індоєвропейське чергування голосних. Лит.-латис. nuo в обох мовах скоротилося б до nu, а не до -na. Форму *na можна пояснити як балтійський ступінь повного ступеня до *nō, що витлумачується як подовжений ступінь (< (?) *noH, *nō). До цієї групи належить також і.-є. *som «разом», яке в префіксальній формі при іменниках у литовській, латиській і слов’янській мовах має повний ступінь, пор. лит. sañdas, латис. sùods (< *sā́nds), а в інших випадках — латиський префікс sa- (< *sam-), слов. сѫдъ, на противагу прийменниковій формі литовської su (латис. ar — не споріднене) і слов. съ. За аналогією до добре засвідченого в латиській префікса je- (< *en-) можна було б очікувати ослаблену постпозицію, а саме *-in (< *-n), представлену також у литовській як прийменник į¹². Однак маємо *é < *-én. По-перше, цей факт свідчить проти етимологічного зв’язку між *-é та і.-є. *en, латис. ie-, а по-друге — на користь того, що утворення інессиву однини основ на ā слід вивести за межі цієї системи чергувань голосних, оскільки, як показано в 1.1 і 1.3, ця форма була успадкована вже в такому вигляді з прамови. 4. ПОЗАБАЛТІЙСЬКЕ ПОРІВНЯННЯ 4.1. Внутрішньомовне дослідження форм локатива й інессиву в балтійських мовах показує, що форма інессиву однини основ на -ā (а також основ на -ē < *-ijā) є найдавнішою серед форм інессиву, і то зі значним відривом. Її вік сягає часу до занепаду ларингалів. Від цієї форми елемент *-é (або, абстраговано, -je) поширився на всі інші закінчення локатива, і так у прабалтійській мові виник «маркований локатив», тобто інессив. Питання про походження та етимологію цієї постпозиції досі не розв’язане. Stang (1966: 182) пов’язує її з прийменником *h₁(e)i(ī) (латис. ie-kšā, гр. ἐν, εἰς, лат. in тощо). Однак труднощі полягають у тому, що, як зауважує й сам Stang (loc. cit.), для нашої постпозиції на підставі акута слід реконструювати довготу (*ēn) (3.2). Але прийменник *en у такому вигляді в індоєвропейській мові не трапляється. 4.2. Тут, з огляду на первісний розподіл (лише локатив однини основ на -ā¹³) і звуковий склад¹⁴, я хотів би встановити прямий зв’язок балтійської постпозиції *ēn 12 Girdenis (1980) stellt fest, daß in der Mundart bei Kretinga (im Ziwatas, XVIII Jh.) für die aukšt. Präposition į die Präposition y gebraucht wird, die auf *en zurückgeht. Daneben, jedoch seltener, kommt auch i = aukšt. į vor. Diese Allomorphie bezeugt m. E. nur, daß in dieser Mundart die ursprüngliche Verteilung der Voll- (*en) und Nullstufe (*n̥) nicht mehr aufrechterhalten ist. 13 У давньоіндійській мові постпозиція -ām первісно вживалася також при основах на ī (devyām) і з займенником (tāsyām). Основи на -ī в балтійських мовах не збереглися, а займенникове відмінювання в локативі однини в балтійських мовах було замінене іменниковим (Stang 1966: 244-245). 14 Urbaltisches auslautendes *-m wird lautgesetzlich zu *-n (Stang 1966: 114). ZUR VORGESCHICHTE DES INESSIVS 65 Зв’язок із давньоіндійською постпозицією -ām (пор. вед. śénā (ж. р.) «військо», місц. одн. śénāy-ām) можна встановити, причому спільною праформою слід вважати праіндоєвропейське *ēm. Те, що ця постпозиція трапляється лише в цих двох мовних сім’ях, можна пояснити тим, що в дописемний період її вживали лише факультативно поряд із формою місцевого відмінка без постпозиції, як це, очевидно, слід припускати і для прабалтійської, і навіть для пралитовської та пралатиської мов; імовірно, вона слугувала для уточнення місцевих відношень. 4.3. На архаїчність розширення -ām в індійській мові вказують такі факти: a) розширена форма є обов’язковою не лише в класичному санскриті, а й у ведійській мові в місцевому відмінку однини основ на -ā. Як правило, пізніші розширені форми інших відмінків трапляються лише в одній із двох мов; b) die bisherige Erklärung (Wackernagel–Debrunner 1930: 121; Thumb-Hauschild 1959: 46–7) des indischen Elements -ām (in senāyām), die von einer etymologischen Zugehörigkeit zur avestischen Postposition (im Indischen Prä- und Postposition) -ā / ā ausging, stößt auf erhebliche Schwierigkeiten, und zwar muß diese Hypothese von einer doppelten Erweiterung – zunächst um -ā (das auch im Avestischen als Post- und Präposition bzw. Präfix fungiert), dann noch um ein unklares -am –, ausgehen. Bei einer solchen, erst indischen Kontraktion sollte prinzipiell auch die zweisilbige Lesung in den vedischen metrischen Texten auftauchen, da ja hier chronologisch viel frühere, indogermanische Kontraktionsfälle (z.B. Genetiv Plural *-o-om > *-ōm) zum Teil noch zweisilbig sind. Dies ist jedoch nicht der Fall. Oldenberg (1888: 185) erwähnt in seiner Liste aller Fälle, bei denen die zweisilbige Lesung im Vedischen vorkommt, den Lok. Sg. nicht. Тоді як в індійській мові постпозицію *-ēm містить лише форма місцевого відмінка однини основ на -ā- та -ī15, а інші форми місцевого відмінка лише зрідка уточнюються за допомогою -ā, наприклад вед. місц. мн. ápsv-ā, в іранській мові, а передусім у давньоперській, подібно до балтійських мов, за допомогою останньої постпозиції сформувався «інесивний» ā, про що свідчить те, що в давньоперській постпозиція -ā стала обов’язковою при більшості закінчень місцевого відмінка. Отже, схоже, що в авестійській і давньоперській мовах у місцевому відмінку однини основ на -ā постпозиція -ā витіснила давнішу постпозицію *-ēm >, успадковану в цій формі ще з індоєвропейської мови, — **-ām. 5. ПІДСУМКИ Дослідження прабалтійського місцевого відмінка однини основ на -ā приводить до таких висновків: 1) Збереження передголосного варіанта сандхі морфеми місцевого відмінка *-eh₂i-V саме в передголосній позиції свідчить про те, що форма інесива однини основ на -ā у балтійських мовах є дуже давньою. 2) Для прабалтійської мови наявність нерозширеного закінчення необхідно встановити на підставі адесивних форм 15 Möglicherweise enthält nach Wackernagel–Debrunner (1930: 121) die Form des D. Abl. Instr. Du. auf -bhyām ebenfalls diese Postposition. 66 | ILJA SERŽANT як *-ai (1.2). На жаль, тип інтонації визначити неможливо. Однак можна припустити, що йшлося про циркумфлектоване *-ai. У такому разі це закінчення продовжувало б індоєвропейське локативне закінчення *-eh2-i перед паузою або приголосним. 3) Історико-мовне зіставлення всіх сучасних форм інесива показало, що форма інесива однини ā-основ є найдавнішою і що вона стала вихідним пунктом для поширення абстрагованого постпозитиву *-ḗ або -ie. 4) Пункти 1 і 3 відкривають можливість пов’язати форму інесива однини на урбалтійському *-ājēn на підставі фонетичної та дистрибутивної відповідності з давньоіндійською формою локатива на -āyām. Для цього необхідно припустити, що давньоіндійський розподіл постпозитивів -ā і -ām, на відміну від іранських мов, є первісним (lectio difficilior), що узагальнення постпозитиву -ā в іранській мові для маркованого локатива ґрунтується на пізнішій аналогії, а також що нерозширена форма локатива ще зберігала життєздатність і в індоіранській мові. BIBLIOGRAPHIE ARUMAA, P. 1930: Litauische mundartliche Texte aus der Wilnaer Gegend. In: Eesti Vabariigi Tartu Ülikooli Toimetused. Acta et Commentationes Universitatis Tartuensis, B Humaniora XXIII. Dorpat (Tartu). ENDZELIN, J. 1922: Zur baltischen Deklination der „ablautenden“ (i)jo-Stämme. Kuhns Zeitschrift 50, 13–35. ENDZELIN, J. 1951: Latviešu valodas gramatika, Rīga: Latvijas valsts izdevniecība. GIRDENIS, A. 1980: Dėl vieno prielinksnio formos XVIII a. šiaurės žemaičių kretingiškių tarmėje. Baltistica 16 (2), 111–115. KAZLAUSKAS, J. 1968: Lietuvių kalbos istorinė gramatika, Vilnius: Mintis. MAŽIULIS, V. 1970: Baltų ir kitų indoeuropiečių kalbų santykiai (Deklincija), Vilnius: Mintis. ME = Mülenbachs-Endzelīns: K. MÜLENBACHS, Latviešu valodas vārdnīca. Rediģējis, papildinājis, turpinājis J. ENDZELĪNS. 2. negröts izdevums. 6 Bde. Čikāga: Baltu filologu kopa, 1954. OLDENBERG, H. 1888: Die Hymnen des Rig-Veda. Met­rische und textgeschichtliche Prolegomena, Berlin: Wilhelm Hertz. OTRĘBSKI, J. 1934: Wschodniolitewskie narzecze Twereckie. Część I: Gramatyka, Kraków: PAU. RIX, H. 1976: Historische Grammatik des Griechischen. Laut- und Formenlehre, Darmstadt: Wissenschaftliche Buchgesellschaft. ROSINAS, A. 1999: Ines yvo ir adesyvo formų kilmės ir raidos klausimu. Baltistica 34 (2), 173–183. SERŽANT, I. 2003: Intonationen in den suffixalen und Endsilben im Lettischen. Synchronie und Diachronie. Baltu filoloģija 12 (1), 83–123. SERŽANT, I. 2004 К вопросу об образовании адессива. Acta Linguistica Lithuanica 51, 49–57. STANG, Chr. S. 1966: Vergleichende Grammatik der baltischen Sprachen, Oslo etc.: Universitetsvorlaget. THUMB–HAUSCHILD 1959: Handbuch des Sanskrit. Eine Einführung in das sprachwissenschaftliche Studium des Altindischen von Albert Thumb. II. Teil: Formenlehre. Dritte stark umgearbeitete Auflage von Richard Hauschild, Heidelberg: Winter. TOPOROV, V. V. 1968: Локатив в славянских языках, Москва: Наука. VIDUGIRIS, A. 1959: Kai kurios Zietelos tarmės ypatybės. Lietuvių kalbotyros klausimai 2, 195–230. WACKERNAGEL–DEBRUNNER 1930: Altindische Grammatik von Jacob Wackernagel. III. Band: Nominalflexion–Zahlwort–Pronomen von Albert Debrunner und Jacob Wackernagel, Göttingen: Vandenhoeck u. Ruprecht. ZUR VORGESCHICHTE DES INESSIVS 67 Vanags, P. 1994: Die Entwicklungstendenzen der Kasusendungen in den ältesten lettischen Sprachdenkmälern. Linguistica Baltica 3, 121–130. Zinkevičius, Z. 1966: Lietuvių dialektologija, Vilnius: Mintis. Zinkevičius, Z. 1982: Lietuvių kalbos postpoziciniai vietininkai. Baltistica 18 (1), 21–38. Zubátý, J. 1896: Baltische Miszellen. Indogermanische Forschungen 6, 269–307. Ilja A. Seržant Gauta 2004 11 04 Universität zu Köln Institut für Linguistik Historisch-Vergleichende Sprachwissenschaft D-50923 Köln [email protected]