Björn Wiemer & Markus Giger. „Resultativa in den nordslavischen und baltischen Sprachen. Bestandaufnahme unter arealen und grammatikalisierungstheoretischen Gesichtspunkten“

Acta Linguistica Lithuanica LIV (2006), 123 – 129 Рецензії Огляди BJÖRN WIEMER & MARKUS GIGER Результативи в північнослов’янських і балтійських мовах. Огляд з ареального та граматикалізаційно-теоретичного погляду München: LINCOM Europa, 2005, viii + 143 S., ISBN 3-89586-476-5 (LINCOM Studies in Language Typology, 10) У мюнхенському видавництві LINCOM Europa, чий внесок у видання праць із лінгвістики загалом заслуговує на високу оцінку й захоплення, нещодавно вийшла цікава славістично-балтистична книжка: Бйорн Вімер (Констанц) і Маркус Ґіґер (Прага) докладно розглянули результативи в північнослов’янських і балтійських мовах. Автори мали намір узагальнити попередні дослідження, заповнити наявні прогалини й докладніше висвітлити менш досліджені окремі теми. За теоретичну основу вони взяли відому типологію результативних конструкцій ленінградської школи В. П. Недялкова та С. Є. Яхонтова (Nedjalkov 1983, 1988). Тож я залишаю осторонь розгляд загальнотеоретичних питань, пов’язаних із темою книжки, оскільки зрештою це було б близько до рецензування праць Недялкова та Яхонтова. Можливо, читачеві цієї рецензії варто лише коротко нагадати, що в цій концепції різниця між результативом і перфектом полягає приблизно в аспекті, з погляду якого розглядається семантика дієслова: коли дієслово вжито у результативній формі, увагу зосереджено на стані, що передбачає зміну; натомість коли його вжито у формі перфекта, увагу зосереджено на зміні, яку передбачає певний стан. Очевидно, результатив і перфект — це два боки однієї монети, що, відповідно, може бути джерелом динаміки всієї аспектуально-темпоральної граматичної категорії. Поряд із результативом і перфектом є також статив, який, на відміну від результативу, більше не вказує на зв’язок зі зміною стану. З огляду на свою семантику результативні й перфектні або стативні форми дієслова, звісно, взаємодіють також із різними типами діатези, а утворювані за їхньою участю конструкції можуть бути суб’єктно-орієнтованими, об’єктно-орієнтованими, первинно або вторинно посесивними. Цей вельми примітний континуум між аспектом і діатезою в різних мовах членується по-різному. У відповідних місцях рецензованої монографії це наочно показано на матеріалі північнослов’янських і балтійських мов. 123 Цей вельми примітний континуум між аспектом і діатезою в різних мовах членується по-різному. У відповідних місцях рецензованої монографії це наочно показано на матеріалі північнослов’янських і балтійських мов. Іншим теоретичним складником підходу Вімера та Ґіґера є припущення, що, іншими словами, різна в різних мовах взаємодія (взаємовплив) між лексичним наповненням дієслова та семантикою утвореної результативом конструкції відображає місце результативу у відповідній системі дієслівних граматичних категорій (або, якщо виходити з операційного погляду, дає змогу зробити висновок про це місце). Отже, лексичні властивості дієслів відіграють значну роль. Акціональні компоненти у значенні дієслів можуть впливати на їхню поведінку в результативно-перфектних конструкціях: певні (трансформативні, мутативні, термінативні) компоненти сприяють сполучуваності з результативом, інші (конклюзивні, семельфактивні) менш сприятливі, а ще інші (інгресивні, егресивні тощо) — несприятливі. Однак міра сполучуваності між лексичною та граматичною категоріями залежить також від ступеня граматикалізації граматичної категорії: що більш граматикалізована категорія, то менше лексичних обмежень накладається на її вживання. Тут автори, слідом за Фолькмаром Леманном (1999), говорять про експансію в лексиконі. Цей граматикалістський погляд можна також пов’язати зі структуралістським поняттям нейтралізації: граматичний статус мовного елемента обернено пропорційний кількості парадигматичних відношень нейтралізації, у яких він перебуває; ці відношення, своєю чергою, можуть бути зумовлені синтагматичним зв’язком із лексичним елементом або лексичною категорією (пор. Vykypěl 2006: 50). У загальнішому плані можна сказати, що чим більш граматикалізований елемент, тим менше свобода вибору між членами категорії залежить від наміру мовця назвати щось певним чином. Водночас необхідно розрізняти два типи відношень: між категоріями та між елементами. З погляду мовної структури можна припустити, що відношення, врегульовані (обов’язкові) різною мірою, існують лише між категоріями, тоді як регулювання сполучень елементів із різних категорій належить до мовного узусу (узусу мовної структури). У мовному узусі деякі з таких сполучень елементів можуть ставати більш або менш обов’язковими, тоді як інші можуть бути виключені. Однак з погляду мовної структури це ґрунтується на властивостях елементів, визначених внутрішньою структурою відповідних категорій, або — якщо ці властивості проявляються — на їхній семантиці (у плані змісту). Такі явища, як керування чи валентність, полягають у тому, що один елемент змісту «вимагається» іншим; але це «вимагання» як відношення між елементами (а не між категоріями) можна вважати заданим конвенцією узусу: сполучення між елементами змісту, які не відповідають вимогам керування чи валентності, вважаються «безглуздими», тобто такими, що не формують і не можуть формувати сенсу, частини (актуального) світу (за допомогою мовних елементів та їхніх різноманітних сполучень світ формується в різний спосіб як сенс). (Пор. Vykypěl 2006: 48–50, 70.) Подібним чином сполучення дієслова з певним значенням і результативу також можна вважати «безглуздим», і таке сполучення можна використовувати для різних актуалізацій та експресивних відтінків висловлення, адже мовець завжди має свободу вибору між членами обов’язкової категорії. Обов’язковість категорії означає обов’язковість саме цієї категорії (у нашому випадку — категорії часу й виду), а не її членів (у нашому випадку — результативу). Тут постає загальна проблема оцінювання так званої граматичності або прийнятності різних конструкцій з окремими членами певних категорій — знайома кожному, хто бодай раз запитував носія мови про його думку щодо того чи іншого речення. Така граматичність утворює функціонально-стилістично, діастратично, діалектально тощо іноді нечітко, але все ж структурований континуум. Варто наголосити, що автори рецензованої книжки у своєму викладі ретельно враховують такі чинники. 124 У мовному узусі деякі з таких сполучень елементів можуть ставати більш або менш обов’язковими, тоді як інші можуть бути виключені. Однак з погляду мовної структури це ґрунтується на властивостях елементів, визначених внутрішньою структурою відповідних категорій, або — якщо ці властивості проявляються — на їхній семантиці (у плані змісту). Такі явища, як керування чи валентність, полягають у тому, що один елемент змісту «вимагається» іншим; але це «вимагання» як відношення між елементами (а не між категоріями) можна вважати заданим конвенцією узусу: сполучення між елементами змісту, які не відповідають вимогам керування чи валентності, вважаються «безглуздими», тобто такими, що не формують і не можуть формувати сенсу, частини (актуального) світу (за допомогою мовних елементів та їхніх різноманітних сполучень світ формується в різний спосіб як сенс). (Пор. Vykypěl 2006: 48–50, 70.) Подібним чином сполучення дієслова з певним значенням і результативу також можна вважати «безглуздим», і таке сполучення можна використовувати для різних актуалізацій та експресивних відтінків висловлення, адже мовець завжди має свободу вибору між членами обов’язкової категорії. Обов’язковість категорії означає обов’язковість саме цієї категорії (у нашому випадку — категорії часу й виду), а не її членів (у нашому випадку — результативу). Тут постає загальна проблема оцінювання так званої граматичності або прийнятності різних конструкцій з окремими членами певних категорій — знайома кожному, хто бодай раз запитував носія мови про його думку щодо того чи іншого речення. Така граматичність утворює функціонально-стилістично, діастратично, діалектально тощо іноді нечітко, але все ж структурований континуум. Варто наголосити, що автори рецензованої книжки у своєму викладі ретельно враховують такі чинники. Ще один факт, на який варто звернути увагу, полягає в тому, що автори цілком природно включили до розгляду поряд із північнослов’янськими мовами обидві балтійські мови. Мені здається, що порівняльні дослідження слов’янських і балтійських мов (а також окремих слов’янських мов між собою!), які не мають на меті різноманітні історико-порівняльні реконструкції, проводяться недостатньо інтенсивно (особливо славістами), хоча вони дуже важливі. У цьому контексті потенційного читача варто також коротко ознайомити зі змістом книжки. У першому розділі (Вступ: окреслення… 125 У вступі та постановці завдання (с. 1–11) стисло викладено й обґрунтовано теоретичні засади та завдання праці. У другому розділі (с. 13–28) розглянуто результативні конструкції в стандартній російській мові. Далі, у третьому розділі (с. 29–41), описано ситуацію в північних (західних) російських говірках, яка часом істотно відрізняється від ситуації в стандартній російській мові. У четвертому розділі (с. 43–51) викладено матеріал про балтійські мови. У п’ятому розділі (с. 53–57) розглянуто білоруські результативи. Шостий розділ (с. 59–68) присвячено українським результативам, сьомий (с. 69–81) — польським (цікавим і важливим у цих розділах є зіставлення українських і польських результативних конструкцій на -no/-to, якого доти радше бракувало). Цінним є восьмий розділ (с. 83–86), присвячений колишнім балтійсько-слов’янським мовам (полабській, померанській, словінській) і сучасній кашубській. У дев’ятому розділі (с. 87–95) розглянуто чеську мову, у десятому (с. 97–100) — словацьку. Сорбську мову розглянуто в одинадцятому розділі (с. 101–106). Варто зазначити, що порядок розгляду окремих мов обрано дуже раціонально: мови йдуть одна за одною так, що їх поєднують важливі спільні риси в царині результативів. У дванадцятому розділі (с. 107–121) подано «узагальнення фактів, деякі висновки, гіпотези й відкриті питання». Однак він містить не лише підсумок і перспективи, а й ґрунтовний повторний розгляд деяких питань, наприклад розвитку акціональних властивостей результативу у взаємодії з лексичним значенням дієслова. До цього додається наочна таблиця з типами діатези результативів та їхніми морфологічними особливостями (с. 122–123), а також чотири вдалі карти, які інформативно показують ареальне поширення результативних конструкцій (с. 125–133). Є й список літератури (с. 135–143), щоправда, у ньому, на жаль, бракує кількох цитованих праць (с. 24: Bulachovskij 1954; с. 33: Moser 1998; с. 88, прим. 82: Šipková 1993). Якщо я сказав, що заслуговує на похвалу те, що автори включили до своєї праці також литовську й латиську мови, то певною мірою прикро, що в монографії не знайшлося хоча б трохи місця й для балтійсько-фінських мов. Зіставлення з ними, безперечно, було б дуже цікавим і захопливим. Можна було б, наприклад, поміркувати, як пов’язані латисько-литовська, діалектна білоруська й північноросійська результативні конструкції esse + дієприкметник минулого часу активного стану, які й самі автори (с. 43, 111) характеризують як помітні на тлі 126 стандартних північнослов’янських мов, із перфектом лівської, естонської та фінської мов, який також утворюється за допомогою конструкції esse + дієприкметник минулого часу активного стану. Крім того, прискіпливий дослідник (історично-порівняльного мовознавства) додав би, що твердження про етимологічну спорідненість балтійського та слов’янського дієприкметників минулого часу активного стану (с. 44, 112) не цілком правильне, адже з історичного погляду балтійський дієприкметник є суплетивним: хоча в усіх відмінках, окрім називного відмінка однини й множини чоловічого роду, він, як і слов’янський дієприкметник, походить від індоєвропейського *-w(e)s-, у формах називного відмінка чоловічого роду містяться тема ē як показник минулого часу та суфікс -nt- як показник активної діатези. З балтистичного погляду цікаві також міркування про нестандартні результативні конструкції литовської мови з turėti (с. 47–48 і 109): з одного боку, про рідко засвідчену конструкцію з дієприкметником минулого часу пасивного стану, але особливо — про конструкцію з дієприкметником минулого часу активного стану, якій досі приділяли менше уваги, ніж вона заслуговує. Щодо виникнення такої конструкції в литовській мові прихильник ареальної лінгвістики чи навіть лінгвістики мовних союзів міг би, очевидно, припустити, що йдеться про певне накладання двох ареалів із різними перфектно-результативними конструкціями: «західноєвропейського» ареалу (WE) з habere + дієприкметником минулого часу пасивного стану (PPP) та «північно-східноєвропейського» (NOE) з esse + дієприкметником минулого часу активного стану (PPA): Відтак відкривається також можливість, можливо, й далі інтелектуалізувати (граматикалізувати) відмінність між būti + PPA та turėti + PPA, припустивши, що перша конструкція виражає перфект, а друга — результатив. З балтистичного погляду цікаві також міркування про евіденціал і наратив у північноросійських та білоруських діалектах (с. 38–39 і 55), які утворюються за допомогою порівнянних безособових і перфектних конструкцій, як і в балтійських мовах. І тут можна встановити зв’язок із балтійсько-фінськими мовами, на що вказують і автори. 127 Усе це — захопливі теми з балтистики (хоча й не лише з балтистики!), що заслуговують на подальший, докладніший розгляд. Насамкінець додам іще одне зауваження із сорбістики. У підрозділі про розмежування результативу й пасиву в сорбській мові читаємо: «Тому обидві літературні мови характеризуються результатами зіткнення діалектної системи (відповідної німецькій) із системою без спеціального допоміжного дієслова для акціонального пасиву, яке відоме чеській мові» (с. 102–103). Гадаю, такий погляд, за якого літературна (стандартна) мова постає як наслідок зіткнень і взаємодій різнорідних, а часом і протилежно спрямованих сил — як динамічна, функціонально-стилістично стратифікована сутність, поділена на кілька систем, які можуть конкурувати між собою, — зокрема в дусі празького синхронного динамізму мовної системи, є адекватнішим за інші більшою чи меншою мірою задекларовані або несвідомо статичні моделі, байдуже, пуристичні вони чи, навпаки, «антипуристично демістифікаційні» (остання тенденція останнім часом, принаймні серед деяких дослідників, схоже, стає дедалі виразнішою у випадку сорбської мови). Якщо мову загалом, а сорбську зокрема, розуміти як засіб комунікації, покликаний виконувати різноманітні функції, то ані «природна», «нештучна» розмовна система з «німецьким» розрізненням результативу й пасиву, ані «чиста», «справді слов’янська» стандартна система з «чеською» відсутністю чіткої формальної відмінності між результативом і пасивом не є кращими. «Кращою» є національна мова, стратифікована функціонально-стилістично, у розумінні празької теорії мовної культури: мовна культура має прагнути функціональної диференціації, багатства мовних засобів та їх адекватного вжитку. Отже, у випадку результативу й пасиву у верхньолужицькій мові це може означати, наприклад, що паралельно існують три функціонально-стилістично відмінні підсистеми, описані авторами також на с. 103 (пор. також с. 120): розмовна система, у якій пасив і результатив розрізняються, а пасив утворюється за допомогою запозиченого з німецької допоміжного дієслова hodwać (< нім. werden); публіцистично-стандартна система, у якій пасив і результатив також розрізняються, але пасив виражається за допомогою незапозиченого допоміжного дієслова buch, bu тощо; і, нарешті, система художньої літературної мови без розрізнення пасиву й результативу. Як і в усіх цікавих працях, звичайно, і в обговорюваній 128 У книжці можна запропонувати альтернативні рішення або інтерпретації щодо деяких окремих питань. Однак і з цієї причини цю працю варто наполегливо рекомендувати кожному, хто цікавиться розглянутою темою: вона майже вичерпна, пропонує низку нових рішень і порушує нові теми. ЛІТЕРАТУРА Lehmann, V. 1999: Sprachliche Entwicklung als Expansion und Reduktion. In: T. Anstatt, Hrsg., Entwicklungen in slavischen Sprachen. München: Otto Sagner (Specimina Philologiae Slavicae. Supplementband 66), 169–254. Nedjalkov, V. P., Hrsg., 1983: Tipologija rezul’tativnyx konstrukcij (rezul’tativ, stativ, passiv, perfekt). Leningrad: Nauka. Nedjalkov, V. P. ed., 1988: Typology of Resultative Constructions. Amsterdam– Philadelphia: John Benjamins. Vykypěl, B. 2006: Essais zur Prager Typologie (mit einer Bibliographia typologica Pragensis). München: LINCOM Europa. (LINCOM Studies in Language Typology, 14.) Bohumil Vykypěl Ústav pro jazyk český AV ČR etymologické oddělení Veveří 97, CZ-60200 Brno [email protected] 129