Dar kartą dėl sintaksinių ryšių skirstymo

Pastabos У Туві є piršys чол. р. мн. (1) навіть біля Варняй (LKŽₓ 26 подає?piršis). Кіньми зазвичай опікувалися чоловіки, які широко вживають форму piršys, piršims, тобто piršys чол. р. одн., невідомо звідки відому. У книжці є ще й чимало помилок наголошування: bruõžas = bruóžas, ruožas = ruõžas, rašliavà = rãšliava, Ežerūnà = Ėžerūna, tù lydžiu = tuõ lydžiu, skėtra = skė́tra (1) ж. р. одн. і skėtrà ж. р. (4), aržuolas = áržuolas, ž. puõkai = puo kai ž. Vytautas Antanas Vitkauskas Інститут литовської мови вул. П. Вілейшіо, 5 LT-10308 Vilnius, Lietuva Ще раз про класифікацію синтаксичних зв’язків 2006 року вийшло четверте, виправлене видання Граматики сучасної литовської мови. Оскільки головний редактор цієї граматики нещодавно (Ambrazas 2005: 168) визнав, що в попередніх виданнях DLKG застосовуване «... морфологізоване протиставлення керування й прилягання виявилося малозмістовним для дослідження синтаксичної системи литовської мови та її розвитку», захотілося подивитися, як типи підрядного зв’язку визначено в новому, виправленому виданні. Виявляється, що й у цьому виданні досі розрізняють ті самі узгодження, керування та прилягання. Наведемо їхні визначення по черзі: «Узгодження — це вибір морфологічної форми залежного слова (відмінка, числа, роду) відповідно до головного слова...» (DLKG4, с. 480); «Керування — це вибір залежного слова, зумовлений валентністю головного слова. Залежним словом найчастіше виступають відмінкові форми іменників або займенників [...]. Ним може бути й незмінна форма слова» (там само, 480). «Прилягання — це вибір форми залежного слова відповідно до її значення, не зумовлений валентністю головного слова» (там само, 481). Для зручності порівняймо наведені тут визначення з визначеннями, поданими в попередніх виданнях. Визначення узгодження порівняно з попередніми виданнями не змінилося, але визначення керування та прилягання раніше звучали так: «Керування — це вибір відмінкової форми залежного слова, зумовлений валентністю головного слова». (DLKG1, 480). 104 Pastabos «Прилягання — це приєднання, не виражене флексійним закінченням залежного слова. У цьому сенсі прилягання протиставляється узгодженню та керуванню, взятим разом» (там само, 481). Одразу впадає в око, що в новому виданні подано визначення різного характеру: визначаючи узгодження та прилягання, ідеться про вибір форми залежного слова, а говорячи про керування — про вибір самого залежного слова. Очевидно, що якщо не обмежувати керування лише керуванням відмінком (як це робилося в попередніх виданнях DLKG), вибір слід розуміти як семантично адекватний вибір частини мови та лексичного змісту: дієслово norėti, наприклад, відкриває позицію для пропозиційного аргументу, вираженого іменником (noriu miego) або інфінітивом (noriu miegoti); цю позицію може, але не обов’язково має, займати слово, що відмінюється. За подібними принципами визначити узгодження було б неможливо, тому керування визначається синтаксично, а узгодження — морфологічно. Визначення прилягання залишається туманним. У конструкції noriu miegoti слово miegoti вибирається відповідно до валентності керівного слова, а в конструкції varinė rankena ФОРМА слова varinė вибирається відповідно до головного слова. Виникає питання, у якому сенсі в словосполученнях perpus mažesnis, žvilgsnis atgal ФОРМА слів perpus ir atgal вибирається відповідно до значення цієї форми. Про яку форму тут ідеться? Адже слова atgal ir perpus є незмінними! Отже, тут повторюється та сама ситуація, яка й спонукала авторів DLKG уточнити визначення керування: оскільки поняття прилягання охоплює і конструкції типу kelia vome pernai, ir kelia vome miškais, то насправді його визначення слід було б доповнити тими самими словами, які було додано й до визначення керування (наводимо їх лише у зворотному порядку, що відображає порядок, у якому на с. 480–481 подано приклади): «Залежним при приляганні словом найчастіше виступає незмінна форма слова [...]. Ним можуть виступати також відмінки іменників або займенників». Але тоді зовсім незрозуміло, чому в одному випадку стверджується, що вибирається залежне слово, а в іншому — форма залежного слова. Спробуймо практично застосувати наведене визначення прилягання: у словосполученні ilgesingas žvilgsnis морфологічна форма слова ilgesingas вибирається відповідно до головного слова, а в словосполученні žvilgsnis atgal форма слова atgal вибирається не відповідно до валентності головного слова і взагалі не відповідно до головного слова, а «відповідно до її значення». Яку форму слова atgal тут мають на увазі — морфологічну чи якусь іншу? Очевидно, морфологічну, оскільки іншої автори не згадують (хоча лише у випадку узгодження вони уточнюють, що мають на увазі морфологічну форму). Однак ця морфологічна форма не може бути пов’язана з ознаками відмінка, роду й числа, бо слово atgal, звісно, їх не має. До речі, якби воно їх мало, то, найімовірніше, узгоджувалося б за ними з 105 Pastabos головним словом. Отже, залишається незрозумілим, яку саме форму слова atgal вибирають не відповідно до головного слова. Щоправда, говорячи про такі словосполучення, як atsisėdom pailsėti, можна було б стверджувати, що ця морфологічна форма — інфінітив. Але тоді незрозуміло, чому у випадку прилягання використано інше формулювання, ніж у випадку керування. У визначенні керування додається, що «керованим словом найчастіше виступають відмінки іменників або займенників [...] Ним може виступати й незмінна форма слова». У цьому випадку «незмінний» фактично означає «незмінний за відмінками». Але навіть якщо у випадку прилягання обрати ширше розуміння «змінюваного слова», ніж у випадку керування, включивши до нього ще й особові та неособові форми дієслова, визначення прилягання все одно залишається неясним, оскільки читачеві ніхто не пояснює, яку ще іншу, крім морфологічної, форму може мати слово atgal. Чому у визначенні прилягання йдеться про вибір ФОРМИ залежного слова, а не про вибір самого слова, нескладно здогадатися. Адже якби прилягання визначалося як вибір залежного слова, не зумовлений валентністю головного слова, то узгодження було б підтипом прилягання, і довелося б розрізняти узгоджене й неузгоджене прилягання; або, ще краще, слід було б вилучити узгодження зі списку типів приєднання та прийняти запропонований у працях Lietuvių kalbos gramatikos (пор. Holvoet, Judžentis 2003, Holvoet, Judžentis 2005) поділ на керування й модифікацію. Щоб цього уникнути, ідеться про вибір форми. Чи є таке рішення кращим, можна сумніватися. Адже якщо слово atgal має якусь морфологічну форму, що вибирається відповідно до значення цієї форми, то, можливо, і слово ilgesingas (крім уже згаданих ознак відмінка, роду й числа) має таку форму, а тоді й за цим визначенням узгодження є лише підтипом прилягання? Оскільки постульовану авторами DLKG морфологічну форму слова atgal не видно неозброєним оком, ми не можемо підтвердити таку думку, але й не можемо її відкинути. Загалом не можна сказати, що нове визначення протиставлення керування й прилягання є менш морфологізованим, ніж попереднє. Насправді менш морфологізованим є лише визначення керування, тоді як визначення прилягання залишилося таким самим морфологізованим, як і раніше. Власне кажучи, протиставлення тут зовсім зникло, оскільки обидва визначення говорять про цілком різні речі: в одному випадку — про вибір залежного слова, в іншому — про вибір форми залежного слова. По суті, зникло й протиставлення прилягання та узгодження, бо якщо у визначенні узгодження йдеться про «вибір морфологічної форми відповідно до головного слова», то, мабуть, це слід розуміти так, що цю форму вибирають відповідно до форми головного слова, а не до його валентності (яка для узгодження зовсім неважлива); щоб прилягання становило протиставлення узгодженню, його слід було б визначити як вибір форми не відповідно до 106 Pastabos форми головного слова. Однак висунуте у визначенні «вибирати форму не відповідно до валентності головного слова» насправді не відмежовує прилягання від узгодження, оскільки цей критерій підходить для обох типів приєднання. Отже, хоча визначення типів приєднання, порівняно з попередніми виданнями DLKG, істотно змінилися, загальна кількість внутрішніх суперечностей залишилася приблизно такою самою або навіть дещо зросла. І надалі ми уважно стежитимемо за розвитком поняття приєднання, застосовуваного в цій надзвичайно важливій для університетського викладання граматиці. Цікаво, як визначатимуть типи приєднання в наступних виданнях Dabartinės lietuvių kalbos gramatikos, яких у майбутньому, безперечно, вийде ще багато. Ambrazas, V. 2005: [Rec.] Axel Holvoet, Artūras Judžentis, red., Sintaksinių ryšių tyrimai, Vilnius: Lietuvių kalbos institutas, 2003. Acta Linguistica Lithuanica 52, 167–170. Holvoet, A., Judžentis, A. 2003: Sintaksinių ryšių tipai. In: A. Holvoet, A. Judžentis, red., Sintaksinių ryšių tyrimai, Vilnius: Lietuvių kalbos institutas, 11–35. Holvoet, A., Judžentis, A., 2005a: Sintaksinės priklausomybės tipai: papildymai ir patikslinimai. In: A. Holvoet, R. Mikulskas, red., Gramatinių funkcijų tyrimai, Vilnius: Lietuvių kalbos institutas, 11–38. DLKG1 = Vytautas Ambrazas, red., Dabartinės lietuvių kalbos gramatika. Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla, 1994. DLKG4 = Vytautas Ambrazas, red., Dabartinės lietuvių kalbos gramatika. Ketvirtoji pataisyta laida. Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas, 2006. Axel Holvoet Lietuvių kalbos institutas P. Vileišio g. 5 LT-10308 Vilnius, Lietuva Щодо Хрестоматії діалектів литовської мови рецензії1 Очевидно, що кожна книжка живе лише тоді, коли має зв’язок із читачем. Бажання всіх авторів і упорядників — почути якомога більше відгуків про підготовлене видання. Хрестоматії діалектів литовської мови (Вільнюс: Інститут литовської мови, 2004, 328, 1 Acta Linguistica Lithuanica 52, 170–174. 107