Jungties konstrukcijos ir jų gramatinis kontekstas

Acta Linguistica Lithuanica LXI (2009), 113 – 156 Конструкції з дієсловом-зв’язкою та їхній граматичний контекст ROLANDAS MIKULSKAS Інститут литовської мови Мета статті — зробити внесок у створення задовільної класифікації конструкцій із дієсловом-зв’язкою. Автор починає з зауваження, що вербоцентрична теорія граматики мало сприяє належному аналізу конструкцій із дієсловом-зв’язкою та споріднених конструкцій. Огляд функцій, які виконує дієслово «бути» в розглядуваних конструкціях, засвідчує семантичну взаємозалежність між значенням дієслова та синтаксичною рамкою (структурою аргументів). З огляду на цю взаємозалежність найперспективнішим видається підхід конструкційної граматики або когнітивної граматики. Автор доводить, що для пояснення властивостей окремих конструкцій мало що дає множення лексичних значень дієслова «бути»; натомість увагу слід зосередити на аспектах синтаксичної та семантичної структури, найважливіших для предикації, та на їхньому зв’язку з функцією всієї конструкції. Зокрема, стосовно конструкцій із дієсловом-зв’язкою особливу увагу слід приділити семантичним та/або референційним властивостям іменних предикатів (прикметникових або іменникових). 1. ВСТУП: ТРУДНОЩІ СИНТАКСИЧНОГО АНАЛІЗУ КОНСТРУКЦІЙ ІЗ ДІЄСЛОВОМ БУТИ1 1.0. Конструкціями зв’язки зазвичай називають такі речення, як Йонас сумний, Йонас — учитель і Йонас — той учитель, який прищепив нам любов до рідної мови. За подальшої типологічної класифікації перші два речення деякі автори відносять до конструкцій зв’язки аскриптивного типу, а останнє — до еквативного типу (пор. Holvoet & Čižik-Prokaševa 2005: 79). Задля цілісності граматичного опису конструкції зв’язки нерідко розглядають- 1Щиро дякую Крістіні Ленартайте, яка уважно прочитала первісний варіант цієї статті й висловила цінні зауваження. Звичайно, за недоліки статті відповідальність несу лише я. 113 ROLANDAS MIKULSKAS міркують поряд з іншими конструкціями близької структури, предикативну основу яких також становить особова форма дієслова бути. Зазвичай це локативна конструкція (Зошит є в шухляді / біля книжки; її різновид зі значенням комітативності Jonas yra su Birute), екзистенційна конструкція (У шухляді / біля книжки є зошит), посесивні конструкції володіння та належності (відповідно У дитини нежить / температура і Ця шапка — Антанаса), активна конструкція перфекта (Я ніколи в житті не куштував жаб), пасивні конструкції перфекта й імперфекта (Місто було повністю зруйноване під час нічного авіанальоту; Учителя Йонаса любили всі діти) та деякі інші різновиди цих конструкцій. У літературі проводять різні типологічні паралелі як між щойно переліченими типами конструкцій, так і між ними та згаданими раніше конструкціями з дієсловом-зв’язкою. Зокрема, безсумнівною є спільна онтологія екзистенційних і локативних конструкцій (пор. Holvoet 2005: 139–147). Інші два згадані типи посесивних конструкцій — володіння та належності — можна порівняти з цими двома типами щодо немаркованого актуального членування, значення дієслова та, зрештою, синтаксичної інтерпретації (там само, 147–153). Деякі випадки активних і пасивних конструкцій із предикативними дієприкметниками цілком слушно можна вважати різновидом конструкції зі зв’язкою аскриптивного типу та прикметниковим предикативом (пор. Jonas visada yra tvarkingai apsirengęs ir Jonas visada yra tvarkingas; Butas visai yra apleistas ir Butas yra prastas). 1.1. Коли речення розуміють як пропозиції, що передають певний зміст, під час їх поділу на типи насамперед звертають увагу на призначення, або функцію, передаваної ними пропозиції. Наприклад, окремі типи неперехідних речень призначені для ствердження стану, у якому перебуває референт іменника-суб’єкта (Картопля вариться), існування (У Росії ще залишилася картопля), статичного положення (локалізації) (Книжка лежить на столі), приписування цьому референтові певної властивості (Кімната затісна) тощо. Говорячи про типи синтаксичних конструкцій, передусім спираються на синтаксичну інтерпретацію речень, які їх реалізують. Так зрозумілий тип речення може реалізуватися кількома синтаксичними конструкціями; наприклад, пропозиція, що констатує посесивне відношення володіння між двома сутностями, може реалізуватися двома конструкціями — [NPNOM має NPACC (GEN)] і [NPDAT є NPNOM (GEN)]), пор. Дитина має нежить / температуру і У дитини нежить / температура. Прихильники моделі залежнісної граматики, які сповідують вербоцентричну модель речення, син- 114 Jungties konstrukcijos ir jų gramatinis kontekstas При синтаксичній інтерпретації конструкцій спираються на залежнісні зв’язки, що випливають із семантики дієслова речення, і на їхній основі визначають граматичні функції синтаксичних одиниць. Такий синтаксичний аналіз важче здійснити у випадках, коли дієслово речення не має багатої семантики, а для вираження предикації речення використовуються різноманітні елементи, що доповнюють семантику цього дієслова. Труднощів синтаксичної інтерпретації не уникнути й під час аналізу речень із дієсловом būti, значення якого, навіть у найзагальніших рисах, часто важко вловити. Наприклад, у працях з граматики литовської мови, де йдеться про конструкції зв’язки, значення констатації тотожності між двома (референтними) сутностями (яке по суті збігається з функцією зв’язки в логічній структурі пропозиції) визнається лише за дієсловом būti в еквативній конструкції, тоді як дієслово būti в аскриптивних конструкціях (у тому розумінні, яке тут мається на увазі) вважається «семантично порожнім» (пор. Holvoet & Judžentis 2003: 32; Holvoet & Čižik-Prokaševa 2005: 79–80). Зрозуміло, що за такого аналітичного підходу комплементу дієслова «тотожності» в еквативній конструкції Йонас — та людина, про яку ти говорив — та людина, про яку ти говорив — доводиться надавати статус аргументу так само, як і іменній групі підмета речення Йонас. Набагато важче, дотримуючись цієї логіки, визнати статус аргументу за прикметниковими або іменниковими комплементами «семантично порожніх» зв’язок в аскриптивних конструкціях, тим паче що їх, як тут і визнається, доречніше називати предикативами. Задля цілісності опису конструкцій зв’язки автори праць з граматики литовської мови пропонують визнавати певні «значення еквативного типу» і за дієсловами аскриптивних конструкцій (Holvoet & Čižik-Prokaševa 2005: 80). Інтуїтивно рішення приписати всім дієсловам конструкцій зв’язки певне значення «тотожності» видається обґрунтованим (у третій частині статті я повернуся до цієї проблеми й спробую переконливіше обґрунтувати цю інтуїцію). Однак згадані автори замовчують наслідки такого рішення: так і залишається незрозумілим, чи «підвищуються» комплементи новостворених предикатів «тотожності» в аскриптивних конструкціях до статусу аргументу, чи й надалі залишаються предикативами. 1.2. Подібного шляху синтаксичної інтерпретації дотримуються у працях з граматики литовської мови і зіставляючи речення екзистенційних конструкцій та конструкцій локативного типу У шухляді є зошит і Зошит є в шухляді (Holvoet 2005: 139–147). У першому реченні дієслову būti визнаючи «екз- 115 ROLANDAS MIKULSKAS значення «існування», локатив stalčiuje стає «периферійною обставиною». У другому реченні, не маючи жодних підстав приписувати дієслову būti якесь значення, той самий локатив неминуче стає «обов’язковою обставиною», оскільки без неї не було б виражено основну предикацію речення (точніше кажучи, цю предикацію виражає локативна морфема імені, що доповнює дієслово). Оскільки предикацію існування будь-якого об’єкта дійсності важко уявити без його локалізації, інтуїтивно такий синтаксичний аналіз видається невідповідним справжньому стану речей. До того ж такий самий розподіл граматичних функцій в обох типах конструкцій, здається, випливає з тієї самої семантики дієслова būti, що охоплює і твердження про існування локалізованого предмета, і локалізацію предмета, який існує. Інакше кажучи, такому дієслову в обох конструкціях — екзистенційній і локативній — слід приписати значення «локалізованого / локалізовуваного існування». 1.3. За тією самою логікою, синтаксично інтерпретуючи в працях граматики литовської мови конструкцію володіння типу mihi est (давню, але досі вживану в литовській мові) (Йому було лише сім років) та конструкцію належності (Ця ручка моя), ці дві посесивні конструкції з погляду типології доводиться оцінювати по-різному. Якщо дієслову būti у першій конструкції визнається значення «існування», то посесор, закодований іменником у давальному відмінку, jam, має статус аргумента, і ця посесивна конструкція вважається різновидом екзистенційної конструкції. Якщо ж дієслову būti у другій, конструкції належності, не визнається жодного конкретного значення, то посесора mano, закодованого родовим відмінком, доводиться вважати «обов’язковим модифікатором», прирівнюючи таким чином це ім’я за граматичною функцією та синтаксичним статусом до «обов’язкової обставини» локативної конструкції, — унаслідок такої синтаксичної інтерпретації розглядувана конструкція стає ближчою до конструкції локативного, а не посесивного типу (див. Holvoet 2005: 151–153). Можна обґрунтовано запитати, чи допомагають паралелі, проведені під час такої синтаксичної інтерпретації між конструкціями з очевидно різним призначенням, належно оцінити їхню типологічну належність? Адже аналіз можливих інтерпретацій таких речень, як Зелені очі Онуте, показує, що за сприятливих контекстуальних обставин родовий відмінок посесора в них може мати й статус аргумента (Mik alskas 2006b: 41–50). Про те, що родовий відмінок «висунутого» посесора міг би без втрат замінити давальний відмінок «висунутого» посесора (який по суті збігається з давальним відмінком давньої конструкції типу mihi est), говорить і Holvoetas (ibid., 159), 116 Jungties konstrukcijos ir jų gramatinis kontekstas розглядаючи зафіксований у діалектах приклад Bijūnėliui žali lapai, пор. Bijūnėlio žali lapai. Справді, хоча генітив і давальний відмінок литовської мови з функційного погляду утворюють досить чітку опозицію, у деяких синтаксичних контекстах ці відмінки кодують дуже близькі значення. Наприклад, позначену давальним відмінком роль предикатного бенефіціанта можна без значної втрати значення перекодувати у відповідного генітивного посесора, пор. Šis kambarys yra jums / jūsų. (ситуація розподілу кімнат між гостями). Навіть адномінальний генітив у деяких випадках можна інтерпретувати як зовнішнього (на рівні речення), а не внутрішнього (на рівні іменної групи) посесора, пор. Profesoriaus portfelis pūpso ant stalo ir Asistentas palaikė profesoriaus / profesoriui portfelį, — лише в першому реченні статус атрибутивного генітива не викликає сумнівів. Таке контекстуальне зближення функцій генітива й давального відмінка не повинно дивувати: адже давальні ролі — реципієнт, адресат, бенефіціант та експерієнцер, — які передбачають непряму участь у події, профільованій реченням, легко можуть розширюватися до ролі посесора2. Хоча це функційне зближення генітива й давального відмінка, що виявляється лише в специфічних синтаксичних контекстах, є в мові доволі маргінальним, воно могло б спонукати спробувати інтерпретувати генітив і в згаданій конструкції посесивної належності (Šis rašiklis yra mano) як зовнішнього посесора, визнавши за ним статус аргументу. Такий аналіз цієї конструкції був би бажаним, адже тоді обидві розглядувані конструкції — володіння та належності — можна було б вважати двома різними інстанціаціями, по суті, того самого посесивного відношення. На жаль, як побачимо далі (розд. 2.2.2.1), уважніший розгляд структури й генези конструкції належності робить такий бажаний напрям аналізу малоймовірним: предикативна функція генітива та його «атрибутивна» природа в цій конструкції не дають змоги беззастережно вважати його аргументом дієслова būti і змушують шукати інші альтернативи інтерпретації цього генітива. 2Вагомий аргумент на користь функційної близькості генітива й давального відмінка в індоєвропейських мовах наводить гіпотеза, висунута Джеффрі Гейгом, щодо походження ергативних конструкцій минулого часу в іранських мовах. За словами цього лінгвіста, ергативне вирівнювання (англ. alignment) у конструкціях минулого часу розвинулося з конструкції давньоперської мови типу manā kartam (яку давно обговорюють у літературі й тлумачать по-різному), що від самого початку була конструкцією зовнішнього посесора (External Possessor Construction). Саме цей генітив (manā), що має в конструкції статус зовнішнього аргументу, природно перебрав функції давального відмінка, який уже зник у давньоперській мові, насамперед — бенефактивну (Haig 2008: 41–88). 117 ROLANDAS MIKULSKAS 1.4. Цей короткий огляд проблем, що виникають під час застосування методу дієслівно-центричного аналізу до конструкцій із дієсловом būti, показує, що для адекватного визначення типологічної належності таких речень ресурсів самої лише дієслівної семантики недостатньо. Інсайти щодо структурних спільностей між окремими типами розглянутих конструкцій, які генеруються під час такого аналізу, іноді навіть можуть затінювати функції, які ці конструкції виконують у мові. Щоб типологічні характеристики, приписувані цим конструкціям, більше відповідали їхньому інтуїтивно зрозумілому призначенню, слід пильніше розглянути семантичну природу дієслівних комплементів і референційні властивості іменників, уживаних у них. Визначити тип тієї чи тієї конструкції допомагають також властивий реченням, що її інстанціюють, порядок слів і відповідне йому немарковане актуальне членування. Усі ці чинники так чи інакше відображають призначення окремих типів конструкцій у мові, інакше кажучи, функційно вмотивовані. Говорячи про важливість актуального членування речення для типології речень, хочеться зауважити, що немаркованим слід вважати лише актуальне членування, яке корелює з означеністю превербального іменника та неозначеністю поствербального іменника. Лише таке актуальне членування можна вважати властивістю семантичної структури речень, класифікованих у типологічному аспекті (обґрунтування цієї думки див. Mikulskas 2006b: 34–41). Типологію конструкцій-зв’язок, яку буде представлено в третій частині цієї статті, обґрунтовано не стільки синтаксичною інтерпретацією, що випливає із семантики їхніх дієслів, скільки розкриттям семантичної природи предикативів і функційним аналізом референційних властивостей іменників, уживаних у цій позиції. Але перед тим, у другій частині, спробуємо глибше розглянути семантику дієслова būti, уживаного в усіх згаданих вище конструкціях. 2. СЕМАНТИЧНІ ВЛАСТИВОСТІ ДІЄСЛОВА BŪTI 2.0. Лише докладніше дослідивши семантичні властивості дієслова būti, уживаного в згаданих раніше конструкціях, ми ясніше побачимо, якою мірою це дієслово можна вважати чинником, що визначає синтаксичну рамку конструкцій (тобто структуру аргументів), або, термінами формальної семантики, семантичним функтором (цей термін широко вживають і автори праць із граматики литовської мови, див. Hov oet & Judžentis 2003: 15t.; Holvoet & Semėnienė 2004: 15; Hov oet & Judžentis 2005: 16t.). Безперечно, застосування до дієслова речення терміна «семантичний функтор» передба- 118 Jungties konstrukcijos ir jų gramatinis kontekstas чає дієслівно-центричну модель речення. Прихильники застосування цієї моделі спираються на припущення, що структура аргументів, яку субкатегоризує дієслово речення (англ. subcategorization frame), передбачувана (виводиться) з його так званого лексичного значення. Зрозуміло, що застосування дієслівно-центричної моделі в синтаксичному аналізі є проблематичним, коли лексичне значення дієслова важко визначити (це ми вже бачили на прикладах, розглянутих раніше). Але чи в усіх випадках, коли дієслово речення семантично видається повнозначним, з його значення можна вивести ті особливості синтаксичної структури, які зрештою й визначають типологічну належність цього речення? Інакше кажучи, чи синтаксичний аналіз, що спирається на розуміння дієслова речення як семантичного функтора, адекватно розкриває структурні й семантичні особливості конструкції, яку інстанціює це речення? 2.1. У мові легко знайти конструкції, дієслова яких було б неточно називати семантичними функторами, адже «структура аргументів», яку субкатегоризують ці дієслова, не на сто відсотків передбачувана з їхньої семантики. Гарним прикладом у цьому сенсі є так звані локативні альтернації: ми могли б обґрунтовано стверджувати, що конфігурації аргументів у цих альтернувальних конструкціях значною мірою залежать від того, який елемент ситуації, профільованої реченням, кодується як прямий додаток, а значення дієслова вже коригується відповідно до конструкції (стверджуючи це, ми разом з Adele Goldberg (1995) визнаємо своєрідність значення конструкції як синтаксичної структури та пріоритет цього значення над значенням дієслова речення), пор.: (1) Батько із сином (за день) склали дрова конусом (тобто певну кількість порубаних дров (купу) склали конусом). (2) Батько із сином (за день) склали конус дров. Дієслова цих конструкцій можна відповідно визначити як (su)krau-ti1 «розкладати (розсипані предмети) у формі конуса» та (su)krau2 «формувати конус (із розсипаних предметів)» (можливість в обох реченнях вставити обставину часу, що модифікує тривалість дії складання, показує, що ця дія не є миттєвою: її результат досягається не відразу, а поступово, помалу формуючи й збільшуючи конус дров). Отже, розглядаючи ці альтернувальні конструкції, точніше було б говорити про взаємну, а не односторонню залежність, що пов’язує їхні дієслова з відповідними структурами аргументів, сен- 119 ROLANDAS MIKULSKAS tyki, t. y. ne apie prado ir priedo (angl. head: dependent) santykį (plg. Croft 2001: 248). Žinoma, nereikėtų išleisti iš akių, kad abiejose konstrukcijose vartojamų veiksmažodžių krauti1 ir krauti2 reikšmės pagrįsta gali būti laikomos dviem skirtingomis vienos, bendresnės, reikšmės realizacijomis. Pagrindas tokios bendros reikšmės postulavimui atsiranda, kai suvokiame, kad alternuojančių konstrukcijų perteikiami semantiniai turiniai tėra to paties (malkų krovimo į kūgį) scenarijaus skirtingi aspektai (ar profiliai). Ši bendroji reikšmė (ją Seizi Iwata, skirdamas nuo frazės lygmens reikšmės (angl. Phrase Level Meaning), siūlo vadinti leksinio prado lygmens reikšme (angl. Lexical Head Level Meaning); žr. Iwata 2005: 361–363) apima būtinuosius to krovimo scenarijaus elementus: krovėją, kraunamą objektą, būdingą krovimo formą, atitinkamai įkūnijančius bendresnius semantinius vaidmenis — agentą, muverį, (paskirties) lokatyvą. 2.1.1. Ще складніше поняття семантичного функтора застосувати до дієслів так званих дитранзитивних (із подвійним додатком) конструкцій англійської мови та дієслів каузованого руху, що чергуються з цими конструкціями, пор.: (3) Вона подарувала своєму хлопцеві новий Mercedes. (4) Вона подарувала новий Mercedes своєму хлопцеві. Важко було б стверджувати, що зміни структури аргументів у цих двох конструкціях і пов’язані з ними відмінності значень конструкцій виводяться з нібито того самого дієслова to give. Обґрунтовано можна стверджувати, що відмінності значень згаданих конструкцій зумовлені різними структурними рамками, у яких ужито по суті той самий предикат, відповідно [give NP NP] і [give NP [to NP]]: у цих структурах позицію прямого додатка займають іменники, що репрезентують різні семантичні ролі, відповідно реципієнта або переміщуваний об’єкт. Звичайно, щоб бути точними, слід визнати, що значення дієслова to give у розглянутих конструкціях певною мірою залежить від властивої кожній із них своєрідної «субкатегоризаційної рамки». Ця залежність виразніша, коли в згаданих конструкціях уживаються дієслова, що сильніше підкреслюють траєкторію переданого об’єкта, наприклад: (5) Вони надіслали мені ще одну брошуру. [send₁ NP NP] (6) Ми надіслали нового листа всім претендентам. [send₂ NP [to NP]] Можна стверджувати, що у значенні предиката send₁ виразнішим є семантичний компонент впливу на реципієнта (його особисту сферу), оскільки в реченні про- 120 Jungties konstrukcijos ir jų gramatinis kontekstas фільованої ситуації граничним орієнтиром (прямим додатком) обрано самого реципієнта, тоді як у значенні предиката send2, коли граничним орієнтиром профільованої реченням тієї самої ситуації обрано переміщуваний об’єкт, підкреслено траєкторію його руху (до реципієнта). Однак і в цьому разі можна припустити, що у свідомості мовця цілком реально існує загальніше значення send, яке охоплює обидва ці значення й позначає каузований агентом рух переміщуваного об’єкта з його сфери до сфери реципієнта. Та навряд чи було б точним стверджувати, що таке абстраговане значення санкціонує структуру аргументів тієї чи іншої конструкції. З іншого боку, оскільки про окремі семантичні варіанти дієслова to send (send1 і send2) у розглянутих конструкціях є підстави говорити лише тією мірою, якою їх підтверджують різні структурні рамки цих конструкцій, називати ці предикати семантичними функторами можна лише з великими застереженнями (пор. Langacker 2008: 239–244). Здається, точніше було б сказати, що лексичне значення дієслова to send (визначене певною семантико-інтерпретаційною рамкою) сумісне із семантичними специфікаціями обох конструкцій. 2.1.2. Далі, намагаючись визначити можливі значення дієслова būti у різних конструкціях, спиратимемося на практику синтаксичного аналізу розглянутих конструкцій, що чергуються. Робимо це з двох причин. По-перше, очевидно, що значення, які можна приписати згаданому дієслову, значною мірою залежать від характеру конструкцій, у яких воно вживається. По-друге, деякі конструкції з дієсловом būti ми цілком обґрунтовано можемо вважати такими, що чергуються: наприклад, можна припустити, що співіснування двох конструкцій — екзистенційної та локативної — має своєю raison d’être наголошувати на різних аспектах по суті тієї самої ситуації «локалізованого існування». Групуючи на подібних підставах й інші згадані конструкції, ми зможемо приписати дієсловам у кожній із таких груп загальніші значення, уникаючи тим самим постулювання «беззначеннєвих» лексем у тих випадках, коли конкретніше значення дієслова būti складніше визначити3. 2.2. Перейдімо до докладнішого розгляду значень дієслова būti, які воно має в уже згаданих конструкціях. Важко уявити, як ту чи іншу а- 3 Цю принципову позицію обираємо, дотримуючись фундаментального постулату когнітивної граматики — вимоги змістовності (інакше — Символічної тези), яка забороняє використовувати в граматичному описі беззначеннєві мовні одиниці (докладніше див. Langacker 1987: 97–98; Taylor 2002: 38–60; пор. Mikulskas 2006a: 40). 121 ROLANDAS MIKULSKAS Конфігурацію структури аргументів можна було б вивести з наведених далі конструкцій дієслова būti, пор.: (7) Йонас сумний. (8) Йонас — учитель. (9) Йонас — той учитель, який прищепив нам любов до рідної мови. (10) Зошит у шухляді / біля книжки. (11) У шухляді / біля книжки є зошит. (12) У дитини нежить / температура. (13) Ця шапка належить Антанасу. Ці речення, досить різні за структурою та призначенням, об’єднує те, що, очевидно, початок (clausal head) їх усіх утворює складене дієслово (як побачимо далі, це твердження не стосується конструкцій (11) і (12)). Воно складається з фінітної форми дієслова būti та комплемента цього дієслова, що позначає зміст предикації речення. Як бачимо з прикладів, комплементом дієслова būti може бути номінатив прикметника або іменника (узгоджений із суб’єктом), непрямий відмінок іменника чи прийменникова конструкція. У моделі граматики залежностей головними компонентами перелічених вище конструкцій (початком речення) вважаються лише дієслова-зв’язки, а їхні обов’язкові комплементи (комплементи локативної природи, виражені непрямими відмінками або прийменниковими конструкціями, можуть також називатися обов’язковими обставинами, обов’язковими модифікаторами чи предикативними модифікаторами; останній термін, наразі лише як робочий, обрано в Нова граматика литовської мови, див. Holvoet & Mikulskas 2009b: 8–12) тут намагаються прирівняти за рангом до суб’єктного комплемента дієслова (пор. Holvoet & Čižik-Prokaševa 2005: 74–80). Для такого синтаксичного аналізу розглядуваних речень дієслово-зв’язку необхідно вважати семантичним функціонатором, тобто приписати йому певне значення, яке дає змогу вважати комплементи зв’язки būti її залежними компонентами, або аргументами. Справді, зважаючи на комунікативне призначення розглядуваних конструкцій і приписуючи їм відповідно до цього значення, ми могли б приписати відповідні значення й їхнім зв’язкам. Так, у конструкції (7) дієслову būti можна було б приписати значення «аскрипції», у конструкції (8) це дієслово мало б значення «інклюзії», а в конструкції (9) воно виражало б референтну тотожність суб’єкта й предикативного іменника; цьому дієслову можна було б приписати значення «еквації». Як побачимо далі (розд. 3.4–3.4.2), є підстави говорити 122 Jungties konstrukcijos ir jų gramatinis kontekstas про структурну й онтологічну спільність цих трьох конструкцій, приписуючи їм (а отже, і їхнім зв’язкам) ширше значення «тотожності». Ці три конструкції ми також могли б називати загальніше конструкціями тотожності. З іншого боку, у конструкціях тотожності виявляється структурна функція дієслова būti — функція зв’язки (пор. лат. orig. copula — зв’язок, скріпа, сполучення, з’єднання). У розглядуваних конструкціях це дієслово, загалом кажучи, позначає певний зв’язок (відношення тотожності) між двома сутностями. Тому можна сказати, що ці дві сутності, закодовані в реченні іменником у позиції суб’єкта та прикметником або іменником у позиції предикатива, становлять необхідні аргументи, або структурну рамку, дієслова būti, ужитого в конструкціях тотожності. Однак у цьому випадку точніше було б говорити про взаємну залежність предиката «тотожності» та відповідної структурної рамки (конструкції тотожності). 2.2.1. Конструкція (10) репрезентує тип локативних речень, а конструкція (11) — тип екзистенційних речень. Особливості цих типів речень, їхні відмінності та спільні риси останнім часом досить широко аналізувалися й обговорювалися в литовській літературі (пор. Holvoet 2005: 139–147; Mikulskas 2006b: 34–41). Неважко побачити структурну спільність таких конструкцій, як (10) і (11), та зрозуміти їхнє спільне онтологічне підґрунтя. Справді, десь може бути локалізована лише та річ, існування якої не викликає сумнівів (те, що існування референта іменника-суб’єкта в локативній конструкції пресупонується, засвідчує визначена інтерпретація цього іменника на початку речення), а твердження про існування речі важко уявити без її локалізації, хай навіть у найзагальніший спосіб. Логіка взаємного зв’язку існування речі та її локалізації проста: якщо річ узагалі існує, то зазвичай вона існує в якомусь конкретному місці (звісно, у реченні це місце може бути лише неявно присутнє або сприйматися узагальнено). Відмінні значення цих конструкцій зумовлені передусім зворотним порядком слів у них і відповідним немаркованим актуальним членуванням, що дає змогу інтерпретувати іменник-суб’єкт у локативній конструкції як визначений, а в екзистенційній — як невизначений. (Ефект невизначеності, пов’язаний з екзистенційною предикацією, широко обговорюється в літературі, див. Lyons 1999: 236–246; пор. Mikulskas 2006b: 36–38). Їхнім дієсловам можна приписати відповідно значення «локалізації» та «існування». Особливо легко приписати дієслову būti значення «існування», коли в розгортанні дискурсу воно опиняється у фокусі, або ремі, пор.: (14) [Чи є в шухляді зошит для рахунків?] Так, той зошит у шухляді є. 123 ROLANDAS MIKULSKAS Хоча порядок слів у цьому реченні формально нагадує порядок слів у локативних реченнях, його актуальне членування є маркованим (на це вказує і дієслово, виділене контрастним наголосом): екзистенційний характер речення легко розпізнати — його рему становить лише предикат є, який підтверджує існування (зошита) (у шухляді). Цей приклад спонукає звернути увагу на одну важливу особливість екзистенційної конструкції, яка відрізняє її від інших конструкцій, розглянутих тут: у ній предикація існування виражається по суті одним дієсловом būti. Для розуміння цієї предикації місце речі, існування якої стверджується, може й не уточнюватися. Натомість в інших конструкціях, зокрема й у трьох раніше розглянутих конструкціях тотожності, вживання дієслова būti без відповідного комплемента важко уявити. І це зрозуміло, адже ці комплементи є невіддільною частиною предикації, що виражається цими конструкціями. Наприклад, у конструкціях (10), (12) і (13) основне предикативне навантаження припадає навіть не на іменний комплемент, а на його відмінкову морфему або прийменник. Усе це дає підстави вважати, що в екзистенційній конструкції виявляється інше основне значення дієслова būti (поряд зі згаданим у розд. 2.2 значенням «тотожності») — значення «існування». А в генетично близькій до екзистенційної локативній конструкції дієслову būti можна приписати значення «локалізації» лише метонімічно, адже тут завдання вказати локалізацію референта суб’єкта, що є основною предикацією, виконує морфема локатива іменника, який виступає предикативним модифікатором, або прийменник, що керує цим іменником. Тому можна навіть стверджувати, що принаймні онтологічно екзистенційна предикація є первинною щодо локативної, навіть якщо з погляду формального вираження нерідко буває навпаки: у літературі зазначається, що для вираження екзистенційної предикації часто використовують структурні можливості локативних конструкцій. Як приклад часто наводять екзистенційні конструкції англійської мови there is / there are (пор. There is still hope; There is only one God.): часткове пояснення застосування локативів у цих конструкціях для вираження екзистенційної предикації полягає в дії концептуальної метафори ІСНУВАННЯ Є ЛОКАЛІЗАЦІЯ (ТУТ) (пор. The baby has arrived, тобто з’явилося на світ, прийшло до існування) (Radden & Dirven 2007: 277). Оскільки ми не вміємо стверджувати існування речі, водночас не припускаючи її локалізації, структурна близькість обох типів конструкцій є зрозумілою. Однак якщо є підстави стверджувати, що значення «існування» є основним для дієслова būti, то є підстави й стверджувати, що онтологічно екзистенційні конструкції є первинними щодо- 124 Jungties konstrukcijos ir jų gramatinis kontekstas відповідних локативних конструкцій. Структурну близькість екзистенційних і локативних конструкцій (принаймні в литовській мові) можна пояснити тим, що інтерпретація змісту предикацій, виражених обома типами конструкцій, спирається фактично на ту саму концептуалізаційну основу, суттєвими елементами якої є існування речі в дійсності та локалізація речі в дійсності. Екзистенційна конструкція стверджує факт реальності речі — її існування в дійсності. Водночас вона вводить її і в «дійсність» дискурсу (звідси й вимога попередньої невизначеності референта). Під час формування локативної пропозиції на основі екзистенційної, за альтернативного актуального членування, твердження про існування вилучається з профілю речення (тепер воно лише припускається). Після переорієнтації синтаксису екзистенційної конструкції на вираження локалізації в новій (локативній) конструкції дієслово būti закономірно втрачає і свою первинну функцію ствердження існування. Варто звернути увагу, що разом із цією втратою предикат, пристосований до потреб вираження локалізації речі, звільняється від важливого для екзистенційного предиката обов’язку квантифікувати річ, існування якої стверджується. В екзистенційній конструкції ця квантифікація виражається через невизначеність іменника-суб’єкта і чітко виявляється при вживанні множини іменника або запереченні предиката, коли цей іменник неминуче набуває форми родового відмінка неозначеної кількості⁴, пор. У шухляді є зошити; У шухляді є (якийсь) зошит > У шухляді немає (жодного) зошита. Референт іменника-суб’єкта локативної конструкції принципово не може бути квантифікований, оскільки тут він однозначно ідентифікований; тому при запереченні предиката конструкції іменник зберігає форму називного відмінка, пор. (Той) зошит не в шухляді. Щоправда, це речення звучить неприродно, але лише тому, що в локативній конструкції природно заперечувати не її дієслівний предикат, а локатив, який виражає в ній основну предикацію, пор. (Той) зошит не в шухляді. Значення «локалізації» дієслову локативної конструкції, як уже зазначалося, можна приписати лише опосередковано, шляхом метонімії⁵. Тут де- 4 Тест родового відмінка при запереченні досить успішно (принаймні в російській і литовській мовах) застосовується для діагностики екзистенційних предикатів (див. Holvoet 2005: 141–145). 5 Кажучи, що значення «локалізації» приписується дієслову būti в локативній конструкції шляхом метонімії, я аж ніяк не хочу заперечити реальність цього значення. Таке формулювання має на меті підкреслити несамостійність цього значення, його суто колокативну природу. Само собою зрозуміло, що у словосполученнях, а тим паче в колокаціях, значення слів частково або повністю «накладаються» одне на одне. У когнітивній гра- 125 ROLANDAS MIKULSKAS Слід зауважити, що в деяких випадках дієслово локативної конструкції зберігає первинне значення «існування», пор.: (15) [Де (ще) є зошит?] (Їх (= зошитів) є) у шухляді. Призначення таких речень, як це, — підтвердити ймовірне існування предмета. Завдяки структурним можливостям локативної конструкції це здійснюється в реченні надзвичайно ощадливо — із зазначенням місця перебування цього предмета. Отже, таке речення формально є локативним, однак з функційного погляду його слід вважати екзистенційним (докладніше про специфіку таких речень див. Mikulskas 2006b: 40–41). Спільна онтологія локативної та екзистенційної конструкцій дає змогу стверджувати, що значення їхніх дієслів походять від загальнішого значення дієслова būti, яке можна визначити як «локалізоване / локалізовуване існування». 2.2.2. Конструкції (12) і (13) репрезентують різні різновиди посесивних речень. Ними відповідно виражаються відношення володіння та належності. Теорія валентності, яка обґрунтовує утворення складних мовних структур із простіших одиниць у граматиці (Langacker 1987: 277–327), пояснює це явище «перекриття» термінами семантичного уточнення, або елаборації: один (зазвичай змістовніший) мовний вираз, приєднуючись до іншого (зазвичай абстрактнішого) мовного виразу, семантично уточнює, або елаборує, відповідну семантичну субструктуру останнього, яка описується як схематичний нарис змісту першого виразу й називається місцем елаборації (англ. elaboration site, скорочено — e-site). Звичність сполучення (або його граматичність) залежить від когнітивної виразності субструктури, що елеборується, яка, своєю чергою, залежить від закріпленості в ужитку сполучень такого типу (узусу). Використовуючи ці когнітивні терміни для опису сполучуваності дієслова būti з локативом у локативній конструкції та для обґрунтування значення «локалізації» дієслова, що виникає в цьому сполученні, пояснення виглядало б приблизно так. Незмінне просторове відношення між двома сутностями, позначене локативною морфемою (або відповідним прийменником) (у конструкції — між двома іменними референтами), елеборує відповідну семантичну субструктуру дієслова būti, сутність якої полягає лише у схематично профільованому просторовому відношенні. Оскільки дієслово в конструкції має особову форму, воно позначає певний процес, профіль якого, висловлюючись когнітивними термінами, становить одна й та сама схематична просторова конфігурація, послідовно сканована з плином часу. Саме цей профіль дієслова būti, якого воно набуває у сполученнях із локативами, дає змогу говорити про значення «локалізації» цього дієслова. Утворюючи сполучення дієслова зі схематичним значенням «локативного» та локатива з конкретним значенням, формують локативний предикат, що успадковує від особової форми дієслова процесуальний вимір, або, простіше кажучи, часовий вимір (у випадку інфінітива (пор. Dešimtą valandą turi būti institute) просторові конфігурації, розташовані на часовій осі, сприймаються холістично, тож тут слід говорити про одночасність відношення, профільованого складеним предикатом (būti institute); пор. Langacker 2008: 118. 126 Jungties konstrukcijos ir jų gramatinis kontekstas Предикативне відношення володіння в давній конструкції типу mihi est литовською мовою виражається рідко — замість неї запроваджено конструкцію типу habere, пор. Дитина має нежить / температуру (Holvoet 2005: 148–151). Предикативне відношення належності в мові також може виражатися експліцитно — уживанням у реченні дієслова priklausyti, пор. Ця шапка належить Антанасу. На перший погляд здається, що дієслова būti в обох розглянутих конструкціях вимагають комплементів, тож можна було б стверджувати, що предикати цих конструкцій є складеними, відповідно — dat. + būti і būti + gen. Тоді дієсловам būti у цих конструкціях, подібно до локативної конструкції, можна було б метонімічно приписати відповідно значення «володіння» та «належності». Цей метонімічний підхід, звісно, не є найкращим способом опису значення дієслова в реченні (визначаючи лексичне значення дієслова būti через функцію його комплемента, ми нічого нового про його семантику не розкриваємо). Крім того, початкова позиція давального комплемента в першій конструкції спонукає вважати, що цей комплемент не утворює з дієсловом būti складеного предиката: предикатом речення є лише дієслово būti, а давальний комплемент є аргументом цього предиката. Звісно, тоді дієслову būti у конструкції (12) потрібно приписати самостійне значення. І для цього є підстави. На типологічні паралелі між посесивними, екзистенційними та локативними конструкціями давно звернули увагу в літературі (див. Clark 1978: 87; пор. Holvoet 2005: 148–153). Посесивну конструкцію типу mihi est і раніше розглянуту екзистенційну конструкцію поєднує спільна специфіка немаркованого актуального членування: в обох випадках іменник-підмет подано в ремі, а позицію теми в одному випадку займає давальний аргумент, в іншому — локатив. Є підстави вважати, що в обох конструкціях дієслово būti має по суті те саме значення «існування». Онтологію такого значення в розглянутій посесивній конструкції можна обґрунтувати так: конструкцією типу mihi est виражається пропозиція «інтенціонального» («бенефактивного»?) існування, інакше кажучи, тут стверджується існування чогось, спрямованого в особисту сферу посесора6. Логіка тут проста: якщо предмет існує в чиїйсь особистій сфері (Є В КОГОСЬ), то ця особа розпоряджається цим предметом, тобто ВОЛОДІЄ ним. Такий зв’язок між посесивною та екзистенційною пропо 6 Це твердження підтверджується тим, що литовська мова зберегла конструкції володіння типу mihi est переважно саме в тих випадках, коли давальний посесор може сприйматися також як бенефіціант (маліфіціант), що зазнає впливу посесуму, або як експерієнцер; пор. також Мамі буде радість, що ти повернувся! 127 ROLANDAS MIKULSKAS Зближення позицій не повинно дивувати, адже й у деяких конструкціях із дієсловом turėti фактично стверджується не про володіння чимось, а про перебування чогось у чиїйсь особистій сфері, пор.: (16) Namuose turime pelių. «Посесор» mes, імплікований закінченням дієслова в цьому реченні (разом зі своїм житловим середовищем — namuose), насамперед допомагає локалізувати місце перебування мишей, отже, як і часто в інших посесивних конструкціях, фактично виконує лише функцію точки відліку (reference point) (докладніше про роль цього когнітивного поняття в процесах сприйняття та його важливість в онтології посесивних конструкцій див. Langacker 2000: 171–202). Важливо зауважити, що локатив у таких реченнях, як (16), є необхідним елементом, або невід’ємною властивістю цієї (фактично екзистенційної) конструкції: тут він уточнює сферу дії точки відліку, позначеної іменником-посесором, або, інакше кажучи, визначає поле когнітивного пошуку. Саме обов’язковість локатива в цій конструкції змушує вважати її радше екзистенційною, ніж посесивною, тим паче що й локативною таку конструкцію вважати не можна: адже реченням Namuose turime pelių ми повідомляємо майже те саме, що й екзистенційним реченням Mūsų namuose yra pelių, лише в першому реченні, вживаючи предикат turėti, додатково виражаємо стурбованість через перебування мишей у житловому середовищі «посесора» (mes); інакше кажучи, перебування мишей удома для його мешканців певною мірою є «актуальним», можна сказати, воно спрямоване на їхню особисту сферу. Отже, тут маємо твердження про подібне «інтенціональне» існування, як і в раніше розглянутій конструкції типу mihi est: лише в одному випадку з первісно посесивної конструкції (16) виводиться імплікація про ствердження існування, а в іншому, навпаки, з первісно екзистенційної конструкції (12) імплікується посесивне відношення. Слід звернути увагу, що мовну функцію й типологічну належність конструкцій визначають саме ці імплікації, а не «лексичні» значення вживаних у них дієслів. Цей факт наводить на думку, що для визначення типу тієї чи тієї конструкції, крім значення вживаного в ній дієслова, не менш важливими стають інші семантичні елементи, які визначають напрям її концептуалізації (а отже, і загальне значення, або функцію), як-от модифікатори місця чи тривалості дії тощо, які прихильники вербоцентричної моделі часто відносять до периферії предикації речення. Важливість таких «периферійних» елементів для альтернативної інтерпретації складених предикатів і, відповідно, концептуалізації всієї конструк- 128 Jungties konstrukcijos ir jų gramatinis kontekstas ції ми зможемо ще раз побачити згодом, аналізуючи конструкції з предикативними дієприкметниками (див. розд. 2.5.1.1., 2.5.2.). 2.2.2.1. Виявилося, що немає жодних вагоміших підстав інтерпретувати генітив конструкції належності (13) (Antano) як зовнішнього посесора, надаючи йому статус аргументу дієслова būti: очевидно, що генітив разом із цим дієсловом утворює складений предикат конструкції. Не хотілося б метонімічно приписувати дієслову цієї конструкції й значення «належності», адже в конструкції належності іншого типу його експліцитно виражає саме дієслово priklausyti. Як уже зазначалося, у літературі наголошується на структурній подібності конструкції належності з предикатом būti + gen. до раніше розглянутої локативної конструкції з предикатом būti + lok. Зауважують, по-перше, що обидві конструкції пов’язує подібна немаркована модель актуального членування: і посесорні, і локативні іменники виступають ремами цих конструкцій; по-друге, основне предикативне навантаження в обох конструкціях припадає на морфему непрямого відмінка (або відповідного прийменника) іменникового комплемента дієслова būti: у першому випадку — на посесивний генітив, у другому — на локатив (або локативний прийменник). Структурну паралельність обох конструкцій можна буде чітко побачити, якщо звернути увагу на те, що значення, відповідні морфемам відмінків (або прийменників), які виражають у них основну предикацію, є для цих морфем природними: так само як функція локатива невіддільна від позначення місця, функція генітива невіддільна від вираження спорідненості, власності (належності), частини / цілого або, ширше, посесивного відношення. Постає питання, чи можна знайти належне семантичне пояснення структурній подібності конструкції належності до локативної конструкції. Інакше кажучи, чи є вагоміше функціональне й когнітивне підґрунтя для «локативної» інтерпретації розглядуваної посесивної конструкції? Адже якби конструкцію належності можна було вважати різновидом локативної конструкції, тоді й дієслову būti у ній можна було б без жодних труднощів приписати значення «локалізації», до того ж зменшивши в описі кількість омонімічних форм цього дієслова. Дослідимо цю можливість. Нагадаємо, що посесивне відношення найчастіше прийнято виражати генітивом в атрибутивній іменниковій групі; можна навіть стверджувати, що в конструкції належності, яка нас цікавить, уживання генітива в предикативній позиції запозичене з відповідної атрибутивної іменникової групи, тобто Antano kepurė > Ši kepurė yra Antano. Когнітивна- 129 ROLANDAS MIKULSKAS У когнітивній граматиці аналіз посесивної іменникової групи ґрунтується на згаданому понятті точки відліку (reference point) (Langacker 1991: 167–180). Суть цього аналізу полягає в припущенні, що в посесивній іменниковій групі генітивом (англійською — морфемою -’s або прийменником of) кодується не лише і не стільки посесор, скільки когнітивно помітніший об’єкт, який полегшує ідентифікацію іншого об’єкта, важливого для учасників комунікації. Отже, так звана посесивна конструкція використовується в мові також для потреб іменникової референції: денотат генітива в ній часто позначає не стільки відношення володіння, скільки полегшує розпізнавання референта іншого іменника («посесуму») (справді, у реченні Kažkas pavogė berniuko dviratį не обов’язково йдеться про велосипед, який належав хлопчикові, — це міг бути й позичений у друга велосипед; пор. також із цього погляду речення Mano traukinys atvažiuoja lygiai dešimtą). Важливо зауважити, що хоча когнітивне поняття точки відліку має значення для не однієї граматичної конструкції, його можна визначати незалежно від мовного вираження, оскільки воно відображає загальну специфіку процесу сприйняття: одні (менш знайомі) об’єкти ми зазвичай розпізнаємо через інші (більш відомі нам) об’єкти, які так чи інакше з ними пов’язані й можуть на них указувати. Функцію точки відліку легко інтерпретувати й «локативно», тим паче що в багатьох випадках, особливо коли зміст посесивної предикації становить відношення цілого й частини, локативне значення іменника, закодованого генітивом, та функція точки відліку в посесивній конструкції природно збігаються, пор. svetainės langas, stalo kraštas тощо. Зважаючи на когнітивне призначення іменникової посесивної конструкції, можна стверджувати, що «посесум» у ній природно локалізується в оточенні когнітивно доступнішого «посесора». Слід припустити, що й у предикативній позиції генітив, виражаючи відношення належності, цілком зберігає цю загальнішу когнітивну функцію точки відліку. Однак призначення розглядуваних конструкцій — не уточнення референції посесуму: тут він виражається іменником-підметом з означеним описом, отже, його референт принаймні в актуальному дискурсивному просторі вже ідентифікований. Пояснення, що шапка в реченні (13) локалізується відносно Антанаса, було б значно натягнутим. І це зрозуміло: хоча генітив у конструкції належності етимологічно може бути пов’язаний із генітивом відповідної атрибутивної групи, сама конструкція має в мові інше призначення. Зазвичай до цієї конструкції вдаються, коли під час комунікації виникає потреба вказати власника вже відомої учасникам комунікації речі. Тому в конструкції належності посесум прототипово є 130 Jungties konstrukcijos ir jų gramatinis kontekstas неживий предмет, а посесор — особа або (рідше) тварина (пор. Цей повідець є нашого Піфа). Функцію розглядуваної конструкції іконічно відображає й актуальне членування речення, яке її інстанціює, не позначене спеціально: у ремі називається власник предмета, важливий для комунікантів. Про те, що призначення вираженого в конструкції належності посесивного відношення в мові відрізняється від призначення в атрибутивних іменникових словосполученнях, свідчать і семантичні обмеження, чинні для цієї конструкції. Конструкцією належності зазвичай не виражають відношень так званої невідчужуваної власності (англ. inalienable possession), або частини й цілого, пор. Твої очі красиві, але ??Красиві очі — твої.7 А генітив атрибутивного іменникового словосполучення, яке профілює саме відношення частини й цілого, як ми бачили, природно може інтерпретуватися «локативно» — як точка відліку для об’єкта, локалізованого в просторі. Усе це свідчить, що немає ані функціональних, ані когнітивних підстав інтерпретувати генітив посесора в конструкції належності як точку відліку місцезнаходження посесуму, названого іменником у позиції суб’єкта. Саме з огляду на ці семантичні мотиви ми не можемо вважати розглядувану конструкцію різновидом локативної конструкції. Тоді дієслову būti у цій конструкції залишається метонімічно приписати несамостійне значення «належності»8, хоча, як ми бачили, у мові є дієслово priklausyti, здатне передавати це значення самостійно, без підтримки конструкції. Але така синонімія дієслів, уживаних у різних конструкціях, створює труднощі лише для того, хто й далі вперто дотримується тези про дієслово речення як семантичний функтор. 2.3. Розглянувши семантичні властивості дієслова būti в конструкціях (7)–(13), бачимо, що предикативний потенціал цього дієслова дає мало підстав для типологічної класифікації розглядуваних конструкцій. Лише конструкцій (11), 7 Dėl ribotos tokių pasakymų kalboje galimybės žr. Mikulskas (2006b. 42–43). 8 Звичайно, якби ми уважніше розглянули онтологію конструкції належності, то могли б вважати «ad hoc» приписуване її дієслову būti значення «належності» певним різновидом або інстанціацією одного з фундаментальних значень цього дієслова — значення «тотожності», добре засвідченого в копулярних конструкціях, пор. Цей капелюх є Антанаса належність, — таке розширення конструкції (13) не цілком довільне, оскільки воно добре узгоджується з атрибутивним походженням її генітива. З іншого боку, надмірне наголошення на цій онтологічній паралелі затьмарило б посесивне призначення розглядуваної конструкції та відповідні аспекти її синтаксичної й семантичної структури, що й визначають її ідентичність. 131 Rolandas Mikulskas (12) «екзистенційним» предикатам можна було б визнати відносну самостійність, яка дає змогу надавати їхнім комплементам статус аргументів9. Значення дієслова būti в інших розглянутих конструкціях надто залежать від характеру конструкції, у якій їх ужито. Ні наявне в цих конструкціях значення «тотожності», ні значення «локалізації», ні значення «належності» дієслова būti не є достатньо самостійним, щоб йому можна було заздалегідь приписати якусь аргументну структуру («субкатегоризаційну рамку»): саме по собі це дієслово навряд чи можна вважати семантичним функтором синтаксичної структури — фінитного речення, як це нерідко роблять, аналізуючи речення, що починаються зі змістовніших дієслів із лексичним значенням. Здається, у конструкціях тотожності, локативних і належності має сенс говорити лише про синтаксичну дистрибуцію СКЛАДЕНИХ ПРЕДИКАТІВ. Справді, у конструкції (асриптивній), що приписує референтові іменника в позиції суб’єкта певну ознаку, наприклад, Учень має рацію, саме предикативний прикметник, який називає цю ознаку, а не керуюча ним копула визначає, якими семантичними властивостями має володіти іменник, щоб займати позицію суб’єкта. Це означає, що в цій та подібних конструкціях відношення комплементації пов’язує іменник у позиції суб’єкта (учень) не безпосередньо з дієсловом būti, а з усім складеним предикатом (būti teisam). Відповідна конституентна структура (порядок утворення речення з компонентів) формально відображає такий синтаксичний аналіз розглядуваних конструкцій, пор. [MokinysSUBJ [yra [teisus]]PRED], або [NPSUBJ [V [Adj]]PRED. Зрозуміло, що за такого аналізу конструкцій тотожності дієсловом, яке утворює початок речення (англ. clausal head), вважатимемо не дієслово-копулу būti, а всю складену структуру, утворену цим дієсловом із прикметниковим чи іменниковим комплементом. Власне кажучи, у контексті такого синтаксичного аналізу називати дієслово būti «копулою» не зовсім точно (цей традиційний термін запозичено з аналізу тотожнісної пропозиції як логічної структури), адже тут його первинна функція полягає не в поєднанні двох сутностей тотожнісної пропозиції, а в наданні процесуального, або часового, виміру предикації речення, вираженій прикметником чи іменником (предикативом), — ця істотна властивість дієслова необхідна для фінитного речення (тобто такого, яке за допомогою граматичних показників часу, особи й модальності пов’язується з мовленнєвою 9 Однак і ці предикати не можна вважати повноцінними семантичними функторами щодо таких аргументів, оскільки їхня екзистенційна інтерпретація значною мірою залежить від прагматичних властивостей конструкцій, у яких їх ужито, як-от порядку слів у реченні та відповідного йому немаркованого актуального членування. 132 Jungties konstrukcijos ir jų gramatinis kontekstas ситуація («основа», англ. ground, утворити). Щоб увиразнити граматичне призначення дієслова бути у розглядуваних конструкціях, ми могли б назвати його граматичним специфікатором. У нині підготовлюваній Новій граматиці литовської мови специфікатором називають дієслово бути у складі складеного предиката в активному реченні перфекта, пор. Я ніколи в житті не їв жаб. Термін «специфікатор» тут застосовується також до аналізу інших сполучень, компоненти яких посідають різне становище щодо внутрішніх і зовнішніх синтаксичних зв’язків. Спираючись на запропоновані Арнольдом Цвіккі критерії визначення функтора, бази й основи (Zwicky 1993: 292–315), у Новій граматиці під час опису синтаксису згаданих сполучень розрізняють внутрішню основу сполучення та зовнішню основу сполучення (або базу). Специфікатор виконує роль основи лише всередині сполучення (див. Holvoet & Mikulskas 2009a: 10–13). У творенні перфектних форм литовської мови дієслову бути зазвичай приписують функцію допоміжного дієслова, яка по суті збігається з визначенням граматичного специфікатора. Так само специфікаторами можна було б назвати й допоміжне дієслово бути у пасивних конструкціях (перфектних та імперфектних), пор. Місто під час нічного нальоту було повністю зруйноване; Будинок усе ще добудовували, коли сталася аварія. Проте, говорячи про конструкції тотожності, ми дотримуємося традиційного терміна «зв’язка». Хоча граматична функція дієслова-зв’язки бути безсумнівна й може бути зіставлена з функцією допоміжного дієслова бути у згаданих аналітичних формах10, його структурна функція в конструкціях тотожності також очевидна — вона дає змогу говорити про відносну самостійність такого дієслова стосовно другого компонента складеного предиката й приписувати йому згадане значення «тотожності». Додатковий аргумент на користь розрізнення дієслова-зв’язки та допоміжного дієслова (специфікатора), як побачимо далі (розд. 2.5.1–2.5.2.1), дає також можлива альтернативна інтерпретація конструкцій із предикативними дієприкметниками. Когнітивний аналіз складених предикатів, уживаних у цих «двозначних» конструкціях, дає змогу розрізнити дві семантичні структури дієслова бути: одну, коли воно виконує тут функцію допоміжного дієслова, і зовсім іншу, коли виступає зв’язкою. 10 Термін «аналітичні (дієслівні) форми» для позначення сполук дієслова būti із дієприкметниками я й далі вживаю через його звичність; це не означає, що таким формам надається особливий парадигматичний статус у литовській мові (пор., інакше, Holvoet & Semėnienė 2004: 36–41). 133 ROLANDAS MIKULSKAS 2.4. Сказаного про семантику дієслова būti має бути достатньо, щоб зробити висновок: із цього дієслова не можна судити про характер конструкцій, у яких його вживають, а розрізняючи типи конструкцій із дієсловом būti, на його семантичні властивості можемо спиратися лише незначною мірою. Дієслово būti набуває більш-менш чітких обрисів лексичного значення лише тоді, коли його вжито в конкретній конструкції. Отже, значення конструкції абсолютно або майже абсолютно домінує над цією лексемою. Послуговуючись термінами граматики конструкцій, відповідні конструкції можна визначити як синтаксичні структури, зорієнтовані на потреби дискурсу, з функційно мотивованим актуальним членуванням і своєрідним значенням. У граматиці конструкцій дотримуються погляду, що до конструкцій із відносно самостійним значенням можуть інтегруватися лише ті дієслівні лексеми, семантика яких, або, точніше, семантико-інтерпретаційні фрейми, представлені цими лексемами, дає змогу це робити (Принцип семантичної узгодженості (The Semantic Coherence Principle); Goldberg 1995: 50). Залежно від значення (від характеру семантико-інтерпретаційного фрейму) по суті те саме дієслово може інтегруватися в кілька конструкцій (пор. альтернувальні конструкції, розглянуті в розд. 2.1–2.1.1). Оскільки в конкретній конструкції можуть уживатися лише предикати певної семантики, то з перспективи дієслова можна стверджувати, що характер конструкції також принаймні частково залежить від значення дієслова. Визначаючи значення дієслова būti, навряд чи можна було б спиратися на якісь легко розпізнавані семантико-інтерпретаційні фрейми, що структурують знання про певні ситуації позамовної дійсності. Через надто абстрактне значення можливості «семантичної сумісності» цього дієслова надзвичайно широкі, і конкретно вони виявляються лише тоді, коли його вживають в одній чи іншій раніше розглянутій конструкції. Наприклад, можливість ужити дієслово būti в асриптивній або еквативній конструкції свідчить про сумісність його значення з певною семантикою пропозиції тотожності, а можливість ужити це дієслово в локативній або посесивній конструкції типу mihi est — про сумісність його значення з певною семантикою пропозиції існування. Задля справедливості слід зауважити, що можливі певні зміни внутрішньої семантичної структури дієслів, уживаних у відповідних конструкціях, пов’язані лише з вибором їхньої граматичної форми. Ці зміни можуть навіть визначати морфосинтаксичну форму комплемента дієслова, відповідно коригуючи й синтаксичну форму самої конструкції, пор.:» 134 Jungties konstrukcijos ir jų gramatinis kontekstas (17) Сину, будь сильним. (18) Будь людиною, не поводься так. Імператив дієслів, ужитих у цих реченнях, зумовлює не лише їхні аспектуальні властивості, а й зміни їхнього лексичного значення. Ця форма по суті імперфективного дієслова būti позначає дію перфективної природи (тобто таку, яку в принципі можна завершити або тривалість якої можна обмежити). Тому предикат būk тут означає активну дію, що передбачає контроль з боку суб’єкта. Значення цього предиката в наведених прикладах можна було б відповідно визначити як «поводитися певним чином» і «поводитися як хтось». Однак було б надто сміливо стверджувати, що ці зміни значення дієслова, пов’язані з вибором його граматичної форми, істотно змінюють структуру аргументів конструкції, а отже, і її типологічну належність. 2.5. Набагато серйозніші наслідки для типологічної належності конструкцій тотожності може мати альтернативна інтерпретація їхніх складених предикатів. У літературі широко обговорюються випадки, коли учасники, що становлять семантичну основу таких предикатів (здебільшого перфективного значення), у відповідних конструкціях можуть сприйматися і «прикметниково», і «дієслівно». Наприклад, у працях із граматики литовської мови (Holvoet & Pajėdienė 2004: 134), розглядаючи два можливі тлумачення речення Я переконаний, що є і добрі, і погані люди, зазначають, що речення розуміємо по-різному залежно від того, чи сприймаємо дієприкметник įsitikinęs як прикметниковий предикатив, керований зв’язкою esu, чи розуміємо сполуку esu įsitikinęs як аналітичну форму дієслова (яку тут схильні називати дієслівною сполукою). Отже, в одному випадку маємо конструкцію асриптивного типу, в іншому — конструкцію перфекта. Розгляньмо докладніше такі чергування конструкцій. 2.5.1. Насамперед розгляньмо вживання дієприкметників активного стану у відповідних конструкціях. Зазвичай подвійно можна інтерпретувати утворені від інтранзитивних дієслів форми таких дієприкметників, оскільки вони можуть фіксувати кінцевий стан референта суб’єктного іменного виразу, який зазнав впливу певної дії. Ця фіксація набутого суб’єктним референтом стану становить семантичну основу «прикметникової» інтерпретації відповідної дієприкметникової форми. Варто зазначити, що такий дієслівний прикметник може також займати характерну для цієї частини мови атрибутивну позицію в іменниковій групі, пор. Люди, переконані у власній правоті, нам не потрібні. Внутрішню семантичну структуру складеного предиката, інтерпретованого «прикметниково»,» 135 ROLANDAS MIKULSKAS предиката esu įsitikinęs можна описати когнітивними термінами так. Перфективна форма дієприкметника įsitikinęs тут профілює лише кінцеву (результативну) стадію акту переконання: цей профіль можна прирівняти до профілю інших прикметників, що позначають статичне відношення. Суть внутрішньої семантичної структури дієслова esu, яке надає цій прикметниковій предикації процесуального виміру, полягає в тому, що з плином часу (у думці) сканується той самий профіль абстрактно осмислюваного статичного відношення (отже, це дієслово позначає імперфективну дію). Утворюючи складений предикат, конкретний зміст дієприкметникової форми семантично уточнює, або елоборує, відповідну абстрактну субструктуру дієслова. Субструктура, що елоборується (місце елоборації), обирається довільно, оскільки всі елементи внутрішньої структури імперфективного дієслова (усі позиції абстрактно осмислюваного статичного відношення, що профілюються) залишаються незмінними з плином часу. 2.5.1.1. «Дієслівну» інтерпретацію відповідної дієприкметникової форми можуть зумовлювати на перший погляд незначущі елементи речення, зазвичай віднесені до периферії його синтаксичної структури, пор. Не раз esu įsitikinęs, kad esama ir gerų, ir blogų žmonių. У цьому реченні адвербіальний модифікатор ne kartą, позначаючи повторюваність події, профільованої складеним предикатом esu įsitikinęs, у минулому водночас указує, що кожна така повторювана подія мала свій початок і кінець, тобто певну тривалість. Когнітивними термінами кажучи, у цій складеній формі дієприкметник профілює всі стадії акту переконання, які, утворюючи складений предикат, елоборують усі відповідні елементи внутрішньої структури дієслова esu; їх можна уявити як позиції певного (лише абстрактно осмислюваного) дієслівного відношення, що послідовно сканується та змінюється з плином часу. Дієслово būti із такою семантичною структурою, як і належить допоміжному дієслову, є нейтральним щодо перфективності / імперфективності. Те, чи позначає складений предикат перфективну чи імперфективну дію, залежить лише від аспектуальної природи дієслова, яке становить дериваційну основу дієприкметника й основу його семантичної інтерпретації: наприклад, предикат (не раз) esu įsitikinęs позначає перфективну дію, а предикат (не раз) esu girdėjęs (tą melodiją) — імперфективну дію11. 11 Perfektyvumą / imperfektyvumą čia ir kitur suprantu langakeriškai (Langacker 2002: 85–91), kaip veiksmažodžio žymimo proceso vidinę sandarą charakterizuojančią sąvoką, kuri nepainiotina su kalbamomis analitinėmis formomis reiškiamo 136 Jungties konstrukcijos ir jų gramatinis kontekstas 2.5.2. «Прикметниково» можуть інтерпретуватися також пасивні дієприкметники в пасивній конструкції. Тоді ця конструкція по суті нічим не відрізняється від конструкції зв’язки з асриптивним предикативом. Пасивні дієприкметники, які займають позицію прикметникового предикатива в конструкції зв’язки, так само, як і інші прикметники, можуть уживатися й атрибутивно, пор.: (19) Ми побачили, що місто повністю зруйноване. (20) Повністю зруйноване місто мало жахливий вигляд. (21) Ці гриби їстівні. (22) Їстівні гриби нам відомі. «Дієслівно» інтерпретовані пасивні дієприкметники перетворюють конструкцію зв’язки на пасивну конструкцію. Таку інтерпретацію, окрім сприятливого контексту, можуть зумовлювати адвербіальні модифікатори, що уточнюють тривалість дії, яку передбачає дієприкметник12, пор.: (23) Місто під час нічного авіанальоту було повністю зруйноване. (24) Зібрані та засолені пізньої осені, ці гриби у зимові місяці їдять із великим смаком. Складені присудки цих речень було зруйноване та є їстівними слід розглядати як аналітичні форми дієслів, що становлять основу творення дієприкметників (зруйнувати та їсти). Когнітивний опис утворення таких форм багато в чому міг би бути подібним до опису утворення аналітичних дієслівних форм із активними дієприкметниками, наведеного раніше. Насамперед зауважимо, що поняття перфекта. Останнє зазвичай характеризується здатністю дієслівної фрази за допомогою більш чи менш граматикалізованих засобів фіксувати важливість для комунікантів дії, що відбувалася / відбулася до моменту мовлення. Оскільки категорія перфективності / імперфективності визначає властиві конкретному дієслову можливості вираження виду, її не слід ототожнювати з категорією граничного / процесного виду, яка фіксує дихотомію реалізації цих можливостей (пор. Mikulskas 2005: 26–27). 12 Такі модифікатори можуть уживатися не з предикатами всіх типів. Наприклад, із двох речень Селище з усіх боків було оточене лісами та Утікач нарешті був оточений поліцією лише в другому тривалість дії, позначеної складеною дієслівною формою був оточений, може модифікуватися. Через специфіку предикації протяжних об’єктів (див. Mikulskas 2005: 32–38) у першому реченні та сама форма може позначати лише статичне просторове розташування (розміщення лісів кільцем навколо селища). Через це семантичне обмеження «дієслівна» інтерпретація дієприкметникової форми в розглядуваній конструкції по суті збігається з її «прикметниковою» інтерпретацією (про це явище докладніше див. Langacker 2002: 145–147). 137 ROLANDAS MIKULSKAS подібно до раніше розглянутого випадку з пасивними дієприкметниками, інтерпретованими «дієслівно», інтегрований дієслово būti стає байдужим до розрізнення перфективності / імперфективності — складений предикат успадковує ці аспектуальні властивості від дієслова, що утворює робочу основу дієприкметника (пор. buvo (sugriautas / griaunamas ir buvo matytas / matomas), тож таке дієслово būti цілком слушно можна назвати допоміжним дієсловом або специфікатором13. Пасивна конструкція з пасивними дієприкметниками минулого часу відрізняється від відповідної конструкції з пасивними дієприкметниками теперішнього часу тим, що перша конструкція, як і раніше розглянута конструкція з активними дієприкметниками, пристосована до вираження перфекта. Оскільки перфектний дієприкметник цієї конструкції, профілюючи лише останню стадію дії, якої зазнає суб’єктний референт, що в активній конструкції відповідає пацієнсу, здатний фіксувати кінцевий стан цього пацієнса, такий дієприкметник легко може сприйматися як прикметник, і тоді пасивна конструкція перетворюється на атрибутивну конструкцію зв’язки. 2.5.2.1. Можливість ад’єктивної інтерпретації пасивних дієприкметників теперішнього часу, найімовірніше, слід пов’язувати з можливістю модальної інтерпретації атемпорального комплексного дієслівного відношення, позначуваного цими формами, що в разі пропозицій загального характеру виникає після вилучення з профілю речення агентивного аргументу, пор.: Ці гриби лісові мешканці завжди їли > Ці гриби завжди їли > Ці гриби їстівні (тобто ці гриби можна їсти). Цей ланцюжок можливої семантичної еволюції показує, яким чином дія, якої постійно зазнає пацієнс (гриби), може переінтерпретуватися як можливість або придатність цього пацієнса зазнавати такої дії, і ця властивість дієслівного походження вже належить до семантичної сфери прикметникової денотації. Дієприкметник пасивного стану теперішнього часу, що інтерпретується «як прикметник», так само, як і його «дієслівний» відповідник, профілює всі стадії дії, якої зазнає пацієнс (звісно, вони сприймаються холістично, як того й вимагає атемпоральна природа дієприкметників; див. Langacker 2008: 117–122), лише, на відміну від останнього випадку, усі стадії дії, передбаченої таким «прикметником», сприймаються як тотожні. Інакше ка- 13 На те, що під час утворення аналітичної форми семантична структура допоміжного дієслова лише пристосовується до дієприкметникової форми, інтерпретованої «дієслівно», вказує той факт, що ці форми самі можуть виконувати роль предиката в нефінітних реченнях, пор. Ilgai tardomas, jis pagaliau prisipažino. 138 Jungties konstrukcijos ir jų gramatinis kontekstas жучи, із семантичної структури такого щойно утвореного дієслівного прикметника усувається ідея розвитку, важлива для перфективної дії (звісно, якщо саме дієслово, від якого утворено дієприкметник, є перфективним, але пор. наведений далі приклад (26)). Тому під час «прикметникової» інтерпретації профіль усієї низки тотожних дієслівних відношень (стадій дії) по суті прирівнюється до постійного (статичного) відношення, вираженого прикметниковою предикацією14. Про те, що дієприкметники пасивного стану теперішнього часу, які інтерпретуються «як прикметники», у конструкціях зі зв’язкою мовці сприймають уже майже як звичайні прикметники, свідчать і випадки ступенювання цих форм, пор.: (25) Šios knygos yra labiausiai perkamos / perkamiausios. (26) Šie ledai yra vaikų mėgstamiausi. Речення (26) цікаве тут іще й з іншого погляду: у ньому, на відміну від інших розглянутих випадків, досі вживається генітив агентивного походження (коротше — агентивний генітив) (vaikų). Однак, схоже, тут усе не зовсім так, як видається на перший погляд. Синтаксичний статус цього генітива вже не такий, як у генітива агенса у відповідній пасивній конструкції Šie ledai vaikų yra mėgstami (ar Vaikų šie ledai yra mėgstami), адже в реченні (26) він утворює з дієслівним прикметником важко розкладене словосполучення. На це вказує неприродність форми найвищого ступеня в пасивній конструкції, пор. Šie ledai vaikų yra labiausiai mėgstami, але?Šie ledai vaikų yra mėgstamiausi (??Vaikų šie ledai yra mėgstamiausi). У літературі такий агентивний генітив, пов’язаний із пасивним прикметниковим дієприкметником, описують у термінах включення, або інкорпорації (див. Keenan & Dryer 2007: 344–345; пор. Holvoet 2001: 47). Розглядаючи походження генітива агенса в пасивних конструкціях балтійських мов, Axel Holvoetas звертає увагу на те, що латиська мова зберегла архаїчні конструкції зв’язки типу [māja [ir [tēva celta]]], у яких агентивний генітив частково включений у фрази пасивних перфектних дієприкметників (інтерпретованих «прикметниково» в предикативній позиції — R. M.). За словами Holvoetas, такий генітив подвійної природи — частково посесивний, частково агентивний («авторський») — у литовській 14 Прикметникова предикація зазвичай виражає відношення між денотатом іменника та певною ділянкою в якісному просторі (кольору, смаку, запаху тощо) або певною точкою нормативної шкали в кількісному просторі (довжини, висоти, ширини тощо) (див. Langacker 2008: 116). 139 ROLANDAS MIKULSKAS У мові шляхом реаналізу, найімовірніше, стали повноцінним генітивом агенса посесивні конструкції, пор. [namas [buvo [tėvo pastatytas]]] > [namas [buvo [tėvo] pastatytas]] (докладніше див. Holvoet 2001: 45–58). У литовській пасивній конструкції позиція генітива агенса не фіксована, і конструкцію походження за таких обставин важко ідентифікувати. Однак, як показує приклад (26), час від часу в мові може використовуватися конструкція з частково інкорпорованим генітивом. Імовірно, це (часткове) включення генітива до предикативної дієприкметникової фрази є вторинним і пов’язане з атемпоралізацією форм пасивного дієприкметника в пасивній конструкції. У реченні (26), на відміну від речення (21), коли форма теперішнього пасивного дієприкметника інтерпретується як «прикметник», генітив агенса не можна усунути через семантичну специфіку дієслова megti, що передбачає оцінювача: замість усунення цей генітив пов’язується з предикативною фразою. Значення такого «агентивного» генітива можна зіставити з функцією dativus iudicantis, який також часто вживається з показниками ступеня (Holvoet & Čižik-Prokaševa 2005: 89), пор. Šie ledai yra vaikams skaniausi. Щоправда, позиція такого давального відмінка в реченні не є суворо фіксованою (пор. Šie ledai vaikams yra skaniausi; Vaikams šie ledai yra skaniausi). Коли форми теперішнього часу пасивного дієприкметника інтерпретуються «прикметниково», то й інтегрована з ними фінітна форма būti відповідно перетворюється з допоміжного дієслова на зв’язку з властивою їй семантикою недоконаного виду15. 2.5.3. Аналіз конструкцій із дієприкметниковими предикатами лише підтвердив факт, який уже раніше виразно окреслився: для типологічної класифікації як зв’язки, так і близьких до неї конструкцій важливі не стільки їхні фінітні дієслова, скільки 15 Недоконаність є семантичною властивістю не лише зв’язки, а й дієслів būti в інших раніше розглянутих конструкціях; передусім у цьому аспекті зі зв’язкою можна порівняти дієслова локативних і посесивних конструкцій, які надають часової вимірності постійному просторовому чи посесивному відношенню, позначеному їхніми комплементами. Те, що в деяких конструкціях ці дієслова за допомогою певних граматичних засобів (наприклад, уживання імператива, оптатива або кондиціонала (пор. Jeigu tu būsi (būtum) kantrus, aš tau viską papasakosiu (papasakočiau))) можуть набувати доконаного виду, лише підтверджує їхню недоконану природу. Отже, дієслова būti не лише у зв’язці, а й в інших конструкціях, що профілюють статичний процес, у цьому аспекті можна протиставити допоміжним дієсловам аналітичних форм, які профілюють динамічний процес і є нейтральними щодо опозиції доконаного й недоконаного виду. 140 Jungties konstrukcijos ir jų gramatinis kontekstas семантичні можливості інтерпретації її комплемента та інші чинники, що корелюють із цими можливостями й сприяють тому чи іншому концептуалізуванню конструкцій (вони можуть бути зафіксовані й як постійні елементи конструкції, як-от обставини часу в конструкції перфекта, пор. Per ilgą savo gyvenimą visko esu matęs, або обставини місця в екзистенційній конструкції, пор. Mūsų sodyboje turime šeškų). У третій частині статті подано докладну класифікацію конструкцій зі зв’язкою, що ґрунтується саме на аналізі семантичних і референтних можливостей інтерпретації компонента предикації, вираженої розглядуваними конструкціями, і дає змогу розкрити характер цієї предикації. Розглядаючи типологічні властивості конструкцій зі зв’язкою, їхні предикатні комплементи називатимемо обов’язковими предикативами, підкреслюючи тим самим, що природа комплементарної предикації, яку вони виражають, по суті така сама, як і в комплементів інших дієслів із неповною семантикою, пор. Jonas yra liūdnas і Jonas atrodo liūdnas. Називаючи прикметникові елементи конструкцій зі зв’язкою (обов’язковими) предикативами, ми також відмежовуємо їх від дієприкметникових комплементів аналітичних форм дієслова в активних (перфектних) і пасивних (перфектних і імперфектних) конструкціях. Застосування поняття предикатива до прикметникових і іменникових комплементів конструкцій зі зв’язкою (особливо якщо пов’язувати його з вільними предикативами) також передбачає певну, хай і незначну, самостійність вираженої ними предикації та предикації тотожності, вираженої дієсловом-зв’язкою būti, в архітектоніці складеного предиката, адже відповідні компоненти аналітичних форм у цьому аспекті безперечно тісніше пов’язані між собою. 3. ТИПОЛОГІЯ КОНСТРУКЦІЙ ЗІ ЗВ’ЯЗКОЮ 3.0. Як бачимо, інтерпретаційні відмінності дієслова-зв’язки būti не можуть бути самостійним критерієм розрізнення типів конструкцій зі зв’язкою. У цій ситуації, здається, значно доцільніше обрати критерієм класифікації семантичні або референтні властивості комплементів зв’язки — прикметникових чи іменникових предикативів, — які виражають у таких реченнях основну предикацію і створюють передумови для вираження пропозиції того чи іншого типу за допомогою по суті тієї самої за структурою конструкції зі зв’язкою. Саме через цю обставину всі речення зі зв’язкою інтуїтивно сприймаємо як реалізації одного структурного архетипу, пристосованого до вираження пропозицій тотожності. 141 ROLANDAS MIKULSKAS 3.1. Імовірно, не помилимося, стверджуючи, що центр цього структурного архетипу (або, сказати б, його прототип) становлять речення, що належать до аскриптивної конструкції, у якій виражена прикметником основна предикація (прикметниковий предикатив) приписує референтові іменника-підмета певну якісну або кількісну ознаку, пор.: (27) Це рішення було дурним. (28) Дерево високе. (29) Будинок дерев’яний. Як і дієслово, прикметник є частиною мови відносної природи: він локалізує абстрактно сприйманий предмет у певному якісному чи кількісному просторі, а часто й вимірює його відносно тієї чи іншої якісної або кількісної шкали, що передбачає певну норму. З його відносної природи випливає і предикатний потенціал прикметника: як і дієслово, прикметник у реченні може виражати основну предикацію. Прикметник у позиції предикатива називає стан референта, позначеного іменником-підметом, а тривалість цього стану в часі (процесуальність) тут допомагає виразити фінітна форма дієслова-зв’язки. З огляду на все це, схильність прикметників до предикативного вживання не повинна дивувати. Як відомо, у позиції предикатива прикметники можуть виражати не лише основну (первинну), а й додаткову (вторинну) предикацію (Holvoet & Tamulionienė 2005: 117–121; Holvoet & Mikulskas 2009b: 5–8). 3.2. Складніше пояснити предикативну функцію іменників, або, ширше кажучи, іменних слів, уживаних у конструкціях зі зв’язкою. Адже визначальною функціональною ознакою іменника цілком заслужено вважають референтність, тобто відсилання до сутностей реального світу. У реченні референтність іменникової фрази (тобто іменного слова) слід розуміти як указування на референти учасників дієслівного відношення або їх ідентифікацію в реальному світі. Отже, очевидно, що призначення іменників у мові (за винятком деяких випадків¹⁶) — позначати не відношення між сутностями, а самі сутності. Натомість предикатний потенціал дієслів і прикметників (а ширше — також прийменників і прислівників) пов’язують саме з вираженням того чи іншого відношення. Однак наведені далі речення цілком звичні в мові, пор.: 16 Маємо на увазі іменники, що передбачають відношення частини й цілого, спорідненості чи інші соціальні відношення, як-от (valties) dugnas, (nuotakos) tėvas, (būrio) vadas тощо (докладніше див. Holvoet & Mikulskas 2009a: 16–17). 142 Jungties konstrukcijos ir jų gramatinis kontekstas (30) Йонас — учитель. (31) Йонас — наш учитель. (32) Йонас — наш учитель литовської мови. (33) Цього кварталу Йонас — наш учитель литовської мови. (34) Йонас — той учитель, який прищепив нам любов до рідної мови. Природно запитати, як іменники невідносної природи в цих реченнях можуть виражати основну предикацію? Перш ніж спробувати відповісти на це запитання, спершу звернімо увагу на те, що й «іменникова» предикація в наведених тут реченнях не є однорідною. З функційного погляду ці речення можна поділити на ті, що виражають відношення включення між своїми іменниковими референтами, і ті, що виражають відношення тотожності між такими референтами; останні, на противагу аскриптивним, називають також еквативними реченнями. Перший тип найвиразніше представлено реченням (30), а другий — реченням (34). Інші речення можна віднести до обох типів: їхня інтерпретація залежить від зовнішніх (контекстуальних) обставин. Формально кажучи, обидва речення позначають відношення тотожності між дескрипціями, які задають іменники суб’єкта та предикатива. Структурну тотожність обох типів речень підтверджує також можливість двояко інтерпретувати деякі випадки. Однак призначення таких речень, як (30), — сказати, що референт іменника суб’єкта є членом ширшого класу референтів, позначеного іменником предикатива. Для вираження такого відношення включення не обов’язково, щоб іменник суб’єкта в конструкції зі зв’язкою позначав унікально ідентифікований референт, а іменник предикатива інтерпретувався неозначено, як у прикладі (30): достатньо, щоб обсяг референції другого іменника був ширшим, ніж першого, пор.: (35) Дельфіни — ссавці. Обидва іменники в цьому прикладі, найімовірніше, слід інтерпретувати неозначено, хоча форми множини в таких узагальнених твердженнях можуть позначати як певну, неозначену кількість референтів, що відповідають дескрипції типу, так і всіх референтів, що відповідають цій дескрипції типу, тобто виступати назвою унікального класу референтів (пор. Mikulskas 2006a: 52–54). Через ширшу референцію іменника предикатива, що санкціонує відношення включення, предикативний потенціал речень першого типу зрозуміти легше, ніж речень другого типу, у яких (як, наприклад, у реченні (34)) стверджується тотожність двох унікально ідентифікованих референтів. 143 ROLANDAS MIKULSKAS Можливо, саме тому перші інтуїтивно часто зараховують до аскриптивного типу конструкцій зі зв’язкою (пор. Holvoet & Čižik-Prokaševa 2005: 79). Справді, коли референт іменникової групи суб’єкта в таких реченнях зараховується до ширшого класу референтів, метонімічно його можна пов’язати з істотною ознакою членів цього класу. Коли предикативний іменник в інклюзивній конструкції та предикативний прикметник в аскриптивній конструкції пов’язані словотвірним відношенням, такий метонімічний зв’язок між членом класу та ознакою, що його конституює, стає майже неминучим, і значення обох конструкцій мало відрізняються, пор.: (36) Petras yra kvailys. (37) Petras yra kvailas. Однак далеко не в усіх випадках можна констатувати такі пари, засновані на словотвірному відношенні, на підставі яких ми могли б зарахувати конструкції зі зв’язкою, що виражають відношення включення, до аскриптивного типу. Крім того, важко не зважати на той факт, що функціональне навантаження зв’язки в конструкціях аскриптивного й інклюзивного типів різниться: у конструкції першого типу призначення цієї фінітної форми дієслова насамперед граматичне, а в конструкції другого типу вона ще й виражає онтологічно важливе для всієї пропозиції відношення тотожності17. Адже погодьмося, що логічно відношення включення є лише різновидом загальнішого відношення тотожності: референт іменникової групи включається до ширшого класу на підставі певної узагальненої характеристики (дескрипції типу), ототожнюючись з іншими членами цього класу. Отже, ми наблизилися до думки, що два раніше виокремлені типи речень зі зв’язкою — інклюзивні та еквативні — об’єднує не лише іменниковий предикатив, а й спільна онтологія. Здається, речення зі зв’язкою та іменниковими предикативами варто розглядати як один тип. Утім, залишається без відповіді питання: як іменники не-реляційної природи здатні виражати основну предикацію таких речень? Інакше кажучи, звідки береться їхній предикатний потенціал? 17 Звичайно, з огляду на це, аналізуючи конструкції зі зв’язкою та іменниковими предикативами, ми могли б приписати їхнім зв’язкам значення «включення» або «тотожності», але тоді дуже віддалили б їх від аналогічних конструкцій із прикметниковими предикативами, у яких функцію зв’язки насамперед розпізнають як граматичну. Тож, щоб розглядати всі конструкції зі зв’язкою як, по суті, один і той самий структурний архетип, у всіх випадках слід наголошувати на структурній, а не семантичній функції зв’язки в них. 144 Jungties konstrukcijos ir jų gramatinis kontekstas 3.2.1. Якщо зміст дескрипцій, наданих іменниками в позиції предикатива, ми розуміємо як інстанціювання імплікованого ними типу18 (а інстанційований приклад завжди вказує на свій тип), то їхній реляційний характер легко довести: такі іменники репрезентують відношення між окремим (інстанційованим) представником типу та самим типом (або між відповідними дескрипціями). Ефект включення (і предикатний потенціал іменникового предикатива) створюється завдяки включенню референта іменника-підмета до ширшого кола референтів, визначеного дескрипцією цього типу, через відношення тотожності з інстанцією типу. Зі зрозумілих причин вказівку предикативного іменника на дескрипцію типу (і реляційний характер цього іменника) легше сприйняти в тих випадках, коли його інтерпретують неозначено й неспецифічно, тобто як іменник, що позначає довільно обраного представника типу19. Але й означені предикативні іменники так званих еквативних конструкцій по-своєму вказують на дескрипції відповідних типів (хоча б тому, що за означенням референти цих іменників є унікально ідентифікованими інстанціями власних типів). Оскільки в цих конструкціях дескрипція типу, що її надає предикативний іменник, має значно вужчу референцію, ніж у випадку неозначеності (наприклад, у реченні (34) її надає вся обмежувальна група вчитель, який прищепив нам любов до рідної мови, що практично може мати тут лише одного референта), виражене ними відношення включення важче сприйняти — тут його зведено до мінімуму. Однак відмінність між дескрипцією типу та інстанцією цього типу, важлива для реляційного розуміння предикативного іменника, і в цьому випадку можна легко збагнути, особливо якщо ця інстанція, як у прикладі (34), експліцитно позначена показником означеності той. Отже, в обох випадках можна говорити про реляційний характер іменника та зумовлену ним предикативність, яка виникає через його синтаксичну позицію — предикатива. 18 Plačiau apie tipo ir jo instanciacijos skirtį žr. Langacker (1991: 51–73); plg. Mikulskas (2006a: 34–35). 19 Відношення тотожності, позначене в реченнях такого типу, як Jonas yra mokytojas, можна трактувати і як безпосереднє включення індивіда (Йонаса) до загальнішого класу (вчителів), який у цьому випадку позначав би простий іменник (не іменникова група!) вчитель. На користь такого аналізу свідчать і приклади з деяких артиклевих мов, пор. фр. Jean est professeur (але пор. англ. John is a teacher), однак його важче застосувати до еквативних конструкцій, означений іменник-предикатив у яких указує на дескрипцію типу лише опосередковано — через інстанціювання унікально ідентифікованого представника цього типу (пор. Langacker 1991: 69). 145 ROLANDAS MIKULSKAS 3.2.2. Варто сказати кілька слів про такі речення, як (31), (32) і (33), які залежно від того, чи інтерпретується їхній предикативний іменник як означений, чи неозначений, можуть відповідно тлумачитися як такі, що виражають відношення еквації або включення. Розглянемо ці приклади по черзі. Речення (31), здається, однаково легко піддається обом інтерпретаціям. Адже ідеалізована когнітивна модель ШКОЛИ (ICM; Lakoff 1987: 68–76), важлива для інтерпретації цього речення, загалом підтримує таку ситуацію, коли референт посесора наш (шкільний клас) може мати більше ніж одного вчителя, тому посесивна дескрипція наш учитель не обов’язково позначає унікально ідентифікованого індивіда. Натомість та сама ICM ШКОЛИ спонукала б тлумачити дескрипцію наш учитель литовської мови у реченні (32) як означену, і тоді речення виражало б еквативне відношення тотожності, оскільки клас середньої та старшої школи зазвичай має одного вчителя з певного предмета. Однак і в цьому реченні референт згаданої дескрипції може не бути унікально ідентифікованим, наприклад, якщо посесор наш тут позначає всіх учнів школи, адже в школі може бути кілька вчителів литовської мови. На перший погляд, аналіз речення (33) не мав би відрізнятися від аналізу щойно розглянутого речення (32). Однак, здається, у прикладі (33) тип учителя, на який указує дескрипція наш учитель литовської мови, радше сприймається як певна роль, яку протягом конкретного періоду виконує, або інстанціює, єдиний індивід. Цей випадок у літературі відомий як означеність ролі20, специфіка якої — можливість існування єдиного референта — наближає речення (33) до еквативної конструкції. 3.2.3. Підсумовуючи сказане, конструкції зі зв’язкою можна поділити на два основні типи: аскриптивні та конструкції типу тотожності. Їхня відмінність по суті залежить від того, що виступає предикативами — прикметники чи іменники. Така типологія конструкцій зі зв’язкою, що спирається на різні частини мови, є цілком зрозумілою й умотивованою тим, що прикметники через свою реляційну природу загалом схильні до пре- 20 Fauconnier (1985: 35–81) išvesta vaidmens (angl. role) ir jos vertės (angl. value) skirtis laikytina skirties „tipas vs. instancijacija“ specifine atmaina. Vaidmens apibrėžtumas išplaukia iš jo unikalumo tam tikros istoriškai nulemtos pasaulio tikrovės tipe. Vaidmens apibrėžtumą natūraliai perima ir jo vertės, įgyjamos per to pasaulio tipo instancijas konkrečiu laikotarpiu (plačiau žr. Langacker 1991: 71–73; plg. Mikulskas 2006a: 54–55). 146 Jungties konstrukcijos ir jų gramatinis kontekstas у позиції предикатива виражати основну предикацію речення, тоді як іменники набувають такої здатності лише посівши позицію предикатива. Далі, залежно від того, чи іменний предикатив у них інтерпретується як визначений або невизначений, конструкції тотожності можна поділити на конструкції еквативного та інклюзивного підтипів. 3.3. Нарешті, слід також розглянути деякі периферійні випадки конструкцій із зв’язкою, у яких предикативами виступають лише власні назви, пор.: (38) Дозвольте представитися, я — Jonas Petraitis. (39) Я — Jonas. (40) Мене звати Jonas. (41) Моє ім’я — Jonas. (42) Наш учитель — Jonas Petraitis. Власні назви зазвичай забезпечують дескрипцію визначеності, тобто їхній референт є особою, яку можна однозначно ідентифікувати. Однак це не обов’язково так. Референт власної назви може бути невідомим слухачеві; тоді мовець уживає цю назву з показником невизначеності, пор. Наш учитель — такий собі Jonas Petraitis, — у цьому прикладі референт власної назви є специфічною, але невизначеною особою. Однак легко уявити речення зі зв’язкою, у якому власна назва інтерпретується неспецифічно, пор. Ці двоє бешкетників — Сутки, — у цьому прикладі іменник-предикатив указує на цілу сім’ю чи рід, до якого зазвичай належить більше ніж двоє членів, тому інклюзивний характер пропозиції тут легко зрозуміти. Здається, значно проблематичнішим є аналіз тих конструкцій зі зв’язкою, у яких власна назва в позиції предикатива позначає єдиного референта, хай і невизначеного. Як слід розуміти реляційний характер таких іменних предикативів? На яку дескрипцію типу вказує власна назва або який тип може інстанціювати денотат власної назви? Хай якою семантично бідною є дескрипція типу, репрезентованого власною назвою, теоретично вона має значення. Розгляньмо в цьому аспекті речення (38): вимовляючи його, суб’єкт я, імовірно, хоче повідомити слухачеві не своє ім’я, а представити себе як особу, однозначно пов’язану з цим ім’ям. Однак, крім однозначної ідентифікації, ім’я Jonas Petraitis також позначає, що його носій — чоловік литовської національності. Крім національності й статі, а іноді й походження чи суспільного становища, зменшувальна форма імені може також позначати молодий вік його носія (пор. Antanukas, Petraičiokas) та інші подібні речі, на які 147 ROLANDAS MIKULSKAS зазвичай, уживаючи імена, ми не звертаємо на них уваги. Однак ці «несуттєві» речі становлять емпіричну основу, хай і мінімальну, для встановлення відношення інстанціації між репрезентованим ними типом особи та її конкретним представником. Типову дескрипцію, яку надає власне ім’я, особливо легко розпізнати тоді, коли це ім’я в суспільстві пов’язується з історично значущою роллю його носія. Предикативний потенціал такого імені, вжитого в позиції предикатива, очевидний, пор.: (43) Він — Вітаутас Ландсбергіс, і цим усе сказано. Зрештою, імплікації, пов’язані з власними іменами, можуть започаткувати вживання власних імен у загальному значенні. Коли такі імена виступають предикативами в конструкціях із копулою, сумнівів щодо їхнього предикативного потенціалу вже не виникає, пор.: (44) Цей мій хлопець — справжній Ейнштейн. 3.3.1. Речення (39) можна вважати відповіддю на запитання Як вас звати? або відповіддю на запитання Хто ви? У першому випадку аналіз речення слід пов’язати з аналізом таких речень, як (40) і (41), а в другому — з розглянутим аналізом речення (38). Справді, інакше, інтерпретуючи речення (39), його предикатив Йонас позначає конкретного індивіда, якого, крім того, імпліцитно можна однозначно ідентифікувати як згадану раніше особу; цю імплікацію впізнавання можна вважати описом типу, інстанційованого власним ім’ям, — за потреби її можна виразити й експліцитно, пор.: (45) Я той Йонас, який телефонував вам учора. 3.3.2. Оскільки розглянуті речення виражають відношення тотожності між двома однозначно ідентифікованими референтами — особами, їх цілком обґрунтовано можна вважати інстанціаціями конструкції з копулою еквативного підтипу. Речення (42) по суті нічим не відрізняється від таких речень, якщо тільки ми не вважатимемо його відповіддю на запитання Як звати вашого вчителя? Однак на перший погляд здається, що в цьому реченні виражене відношення тотожності між двома іменними референтами відрізняється від розглянутих раніше випадків. Справді, якщо вважати це речення відповіддю на запитання Хто ваш учитель?, його підметовий іменний вираз є неозначеним і, очевидно, має ширшу референцію, ніж власне ім’я в позиції предикатива. Співвідношення обсягу іменних виразів у такому реченні є 148 Jungties konstrukcijos ir jų gramatinis kontekstas протилежним до того, що спостерігаємо в раніше розглянутих випадках вираження відношення включення (пор. Йонас Петрайтіс — (наш) учитель). Однак якщо підметовий іменний вираз наш учитель у розглядуваному реченні трактувати як певну роль (пор. розд. 3.2.2), яку в конкретний період може виконувати (інстанціювати) лише один індивід (навіть якщо той невідомий слухачеві), то проблема онтологічної можливості відношення тотожності між двома референціями, що видаються різними за обсягом, зникає: відношення тотожності виражається між двома специфічними референтами, причому референт власного імені в позиції предикатива ще може бути однозначно ідентифікованою особою. 3.3.3. Коли речення (39) означає те саме, що й речення (40) та (41), відношення тотожності в ньому виражається не між референтом однозначно ідентифікованої особи мовця (я) і носієм власного імені (Йонас) — конкретною особою чоловічої статі, що інстанціює чоловічого індивіда (литовця), — а між (однозначно ідентифікованим носієм імені) та самим ім’ям. Інакше кажучи, тут ціллю пропозиції тотожності стає не сама особа, а лише певний, апелятивний, її аспект. Цей аспект експліцитно виражено в парафразах речень (40) і (41). Пам’ятаймо, що в тому чи тому аспекті референт підметового іменного виразу (конкретна особа) може категоризуватися й в інших реченнях із копулою інклюзивного значення, наприклад, із зазначенням її професії, соціального чи сімейного статусу тощо (пор. Я вже пенсіонер / дідусь). Зрозуміло, що референтом іменного виразу-предикатива в таких реченнях, як (39), (40) і (41), є саме власне ім’я, а не однозначно ідентифікована сутність, пор.: (46) Я — Йонас, і мій сусід також Йонас. (47) Мене звати Йонас, і мого сусіда також звати Йонас. Відносний характер власних імен, що виступають предикативами (та їхній предикативний потенціал) у розглядуваних реченнях можна було б пояснити тим, що тут вони виражають відношення між ім’ям, наданим конкретній особі (Йонас), і місцем, яке це ім’я посідає в іменнику (релігійна традиція, поширеність тощо), або його імплікаційним потенціалом (історичні, культурні асоціації тощо) — саме ці речі й становлять типову дескрипцію власного імені per se. Усі такі речення цілком обґрунтовано можна віднести до конструкції з копулою інклюзивного підтипу типу тотожності, але, зберігаючи їхню специфіку, можна виокремити їх як різновид апелятивних речень із копулою. Отже, і периферійні випадки конструкцій із копулою так чи інакше можна віднести до типів і підтипів, розглянутих раніше. 149 ROLANDAS MIKULSKAS 3.4. Типологічно класифікуючи конструкції зі зв’язкою на основі семантичних (частиномовних) та/або референційних властивостей уживаних у них предикативних слів, ми інтуїтивно керувалися припущенням, що виокремлені типи й підтипи конструкцій є різними інстанціаціями, по суті, одного й того самого структурного архетипу. Саме на цьому припущенні ґрунтувалося вживання в обговоренні термінів «прототип» і «периферія». Однак, обговорюючи особливості вираження предикації в різних конструкціях зі зв’язкою та їхніх різновидах, ми звернули увагу й на відмінне призначення цих конструкцій у мові, яке мотивує ці особливості. Власне, назви виокремлених типів і підтипів конструкцій зі зв’язкою — аскриптивна, інклюзивна, еквативна конструкція — утворені на основі їхнього різного призначення. Тож цілком доречно запитати: чи мають щось спільне між собою конструкції, які мають однакову форму — X є Y, але різне призначення? Інакше кажучи, чи об’єднує обговорені типи конструкцій зі зв’язкою якесь спільне значення, що дає змогу віднести їх усі до тієї самої категорії, наприклад, конструкцій зі значенням тотожності? Це фундаментальне питання. Справді, залежно від відповіді на нього ми говоритимемо або про омонімію цілком різних конструкцій, або про окремі типологічні інстанціації тієї самої конструкції. 3.4.1. Обговорюючи різні різновиди речень зі зв’язкою та іменними предикативами, ми наголошували на їхній онтологічній спільності, що дає змогу говорити також про їхнє спільне структурне значення — відношення тотожності. Але ж саме це відношення тотожності по-своєму обґрунтовує й онтологію речень зі зв’язкою та прикметниковими предикативами. Як ми вже зазначали, предикація, виражена прикметником, має відносний характер. Простіше кажучи, цю предикацію не можна осмислювати (і характеризувати) автономно, як самостійну властивість, а лише як (якісну або кількісну) характеристику певної речі. Отже, у семантичній структурі прикметника завжди передбачено місце для абстрактно осмислюваної речі, і ми не надто відступимо від істини, якщо структуру речення Jonas yra protingas зобразимо як Jonas yra protingas daiktas (žmogus). Отже, можна стверджувати, що приписування властивості референтові іменного виразу суб’єкта в реченнях аскриптивного типу також реалізується через твердження відношення тотожності. Лише один учасник цього відношення тотожності перебуває не у фізичній дійсності, а є референтом іменника, який мається на увазі при предикативному прикметнику й інстанціюється лише в ментальному просторі імплікацій. Однак і в реченнях зі зв’язкою інклюзивного підтипу становище в цьому аспекті подібне: можна обґрунтовано припустити, що один з учасників відношення тотожності, профільованого такими реченнями, 150 Jungties konstrukcijos ir jų gramatinis kontekstas — референт іменного предикатива — інстанціюється в дійсності лише з міркувань структури. Справді, включення референта іменного виразу суб’єкта до ширшого класу референтів, що задовольняють певний тип дескрипції, або, інакше кажучи, його віднесення до певного типу однорідних сутностей, що існує лише в ментальному просторі, структурно можливе в конструкції зі зв’язкою лише через вільно обраного представника цього типу, інстанційованого в дійсності для цієї мети. У ширшому розумінні така «структурна» інстанціація і становить функційну мотивацію неспецифічної референції неозначеного іменного виразу (пор. Langacker 1991: 68). Зрозуміло, що референт такого іменного виразу не існує поза межами речення і також є ментальним феноменом, хоча й дещо в іншому сенсі, ніж субстантивний елемент, імплікований семантичною структурою предикативного прикметника. 3.4.2. Підсумовуючи, можна стверджувати, що в розглянутих випадках конструкцій зі зв’язкою профільоване відношення тотожності є спільним для всієї категорії елементом значення, який дає змогу поряд із згаданими раніше конструкціями зі значенням місця, існування та належності говорити й про конструкції зі значенням тотожності; дієсловам-зв’язкам у них усіх притаманна, по суті, та сама структурна функція вираження тотожності (або значення «тотожності»). Однак цей спільний елемент значення, що обґрунтовує структурний архетип конструкцій зі зв’язкою, не перешкоджає їхній функційній диференціації. Як ми бачили, залежно від того, з чим ототожнюється референт іменного виразу суб’єкта в конструкціях зі зв’язкою, вони можуть виконувати функції приписування властивості референтові, включення референта до класу або зіставлення двох специфічних референтів, тобто еквації. 4. ЗАКЛЮЧНІ ЗАУВАЖЕННЯ 4.1. Статтю хочеться завершити загальнішими міркуваннями про те, наскільки предикативний потенціал дієслова būti сприяє функційній диференціації конструкцій, у яких воно реалізується. Адже для адекватної класифікації цих конструкцій, з одного боку, потрібно зважати на їхнє призначення, а з іншого — важко не брати до уваги виявлену під час аналізу певну онтологічну спільність конструкцій із різним призначенням, що дає змогу об’єднати їх у певні структурні архетипи. Аналіз можливих значень дієслова būti у різних конструкціях, здійснений у другій частині статті, 151 ROLANDAS MIKULSKAS дає змогу визначити його предикативний потенціал, або діапазон значень, опорними точками якого є значення «існування», чітко засвідчене в екзистенційній конструкції, та значення «тотожності», яке легко розпізнати в конструкціях зі зв’язкою. «Лексичні» значення дієслова būti в інших розглянутих конструкціях, визначаючи які, «тавтологічно» доводиться спиратися на семантику їхніх комплементів або відповідну функцію конструкції, за походженням можна було б пов’язати з одним або іншим із зазначених базових значень. Справді, як ми бачили, є підстави пов’язувати дієслова в локативній конструкції та конструкції посесивного типу mihi est, кожне по-своєму, з предикацією існування (див. розд. 2.2.1, 2.2.2), а дієслово в конструкції належності — з предикацією тотожності: адже можна стверджувати, що відношення належності в останній конструкції реалізується подібно до щойно (розд. 3.4.1) розглянутої аскриптивної конструкції зі зв’язкою — шляхом констатації тотожності двох сутностей, одна з яких лише імплікується (див. прим. 8). Це наводить на думку, що всі розглянуті конструкції можна вивести з двох структурних архетипів — екзистенційного та тотожності. Оскільки предикативний потенціал дієслова būti досить обмежений, конструкції, пристосовані до різних комунікативних потреб, могли утворюватися на основі згаданих структурних архетипів шляхом «внутрішньої» перебудови базової структури — реінтерпретації — або шляхом «зовнішньої» перебудови базової структури, скажімо, через зміну за потреби окремих її елементів (наприклад, якщо в архетипну структуру тотожності замість предикатива «вписати» генітив посесора, утворюється конструкція належності) та/або зміну її немаркованої актуальної членованості (найвиразніший приклад — випадок екзистенційної versus локативної конструкцій). 4.2. Те, що одну й ту саму базову структуру, відповідно перебудувавши, можна пристосувати до потреб кількох різних пропозицій, виразно засвідчують різні можливості інтерпретації речень на зразок Onutės (yra) žalios akys, докладно обговорені останнім часом у литовській науковій літературі (див. Holvoet 2005: 153–159; Mikulskas 2006b: 41–50). Найчастіше речення цього типу ми інтерпретуємо як конструкцію приписування певного атрибута особі — тоді, слід гадати, її утворено з відповідної конструкції зі зв’язкою шляхом винесення теми (пор. Onutės akys yra žalios). Однак за сприятливого контексту згадане речення може набути посесивного тлумачення, близького до конструкції володіння типу mihi est. Справді, конструкція Onutei yra žalios akys для литовської мови 152 Jungties konstrukcijos ir jų gramatinis kontekstas ще не є цілком чужою, хоча вже звучить незвично. Не можна відкидати думку, що зі зникненням у литовській мові давньої конструкції володіння типу mihi est давальний відмінок у ній принаймні епізодично, коли це дозволяв контекст, міг замінюватися родовим (про можливість функціонального зближення цих відмінків див. розд. 1.3). З ужитку її витісняла новіша конструкція типу habere, що дедалі більше утверджувалася. Отже, подвійне тлумачення згаданої базової структури (Onutės (yra) žalios akys) можна пов’язати з двома джерелами її походження. Спираючись на згадані тлумачення, ми могли б стверджувати, що в мові існують дві омонімічні конструкції — приписування атрибута особі та посесивна конструкція володіння (звісно, стверджуючи це, ми мали б заплющити очі на той факт, що лише перше тлумачення є достатньо звичним у вжитку, щоб його без сумніву можна було назвати значенням конструкції). Тоді дієслово būti у цих омонімічних конструкціях слід пов’язувати з двома різними значеннями базових структур — «тотожності» та «існування». Однак ці значення можна «побачити» лише за одного чи іншого (формально) тлумачення того самого речення. Отже, хоча таким чином їх «розпізнають» як властиві згаданим конструкціям, навряд чи вони мають якусь прогностичну цінність для встановлення тотожності цих конструкцій. 4.3. Так само й у конструкціях, розглянутих у статті, «розпізнавані» «базові» значення дієслів, успадковані від вихідних структур, навряд чи можуть суттєво допомогти у встановленні тотожності цих конструкцій. Навіть розпізнані, ці значення мало що говорять про призначення нових конструкцій, у яких уживаються ці дієслова. Крім того, як ми не раз переконувалися, зі зміною функції конструкції часто змінюються й семантичні властивості її дієслова: наприклад, дієслово локативної конструкції, онтологічно (а можливо, й етимологічно) пов’язане з предикацією існування, через визначеність її суб’єктного іменника вже не має необхідної для дієслова екзистенційної конструкції властивості квантифікувати референт цього іменника (див. розд. 2.2.1). Утім, семантика дієслова būti лише пристосовується до значення конструкцій, пристосованих / пристосовуваних до різноманітних комунікативних потреб. Для визначення тотожності конструкції набагато важливішими є ті елементи її синтаксичної та семантичної структури, які зумовлюють саму придатність цієї конструкції до виконання конкретної мовної функції, інакше кажучи — її функційну адекватність. Саме на ці елементи й варто звернути пильнішу увагу, типологічно класифікуючи конструкції. 153 Rolandas Mikulskas LITERATŪRA Clark, E. V. 1978: Locational: Existential, locative, and possessive constructions. In: Greenberg, Ferguson & Moravcsik, eds., 1978, 85–126. Corbett, G. G., Fraser, N. M. & McGlashan, S. 1993: Heads in Grammatical Theory. Cambridge: Cambridge University Press. Croft, W. 2001: Radical Construction Grammar: Syntactic Theory in Typological Perspective. Oxford: Oxford University Press. Fauconnier, G. 1985: Mental Spaces: Aspects of Meaning Construction in Natural Language. Cambridge, Mass.: MIT Press (Bradford Books). Goldberg, A. E. 1995: Constructions: A Construction Grammar Approach to Argument Structure. Chicago: University of Chicago Press. Greenberg, J. H., Ferguson, Ch. A. & Moravcsik, E. A., eds., 1978: Universals of Human Language. Vol. 4: Syntax. Stanford: Stanford University Press. Haig, G. L. J. 2008: Alignment Change in Iranian Languages: A Construction Grammar Approach. Berlin – New York: Mouton de Gruyter. Holvoet, A. 2001: Once More the Baltic Genitive of Agent. Baltistica 35.1, 45–58. Holvoet, A. 2005: Intranzytivinių sakinių tipai: egzistenciniai, lokatyviniai ir posesyviniai sakiniai. In: Holvoet & Mikulskas, red., 2005, 139–160. Holvoet A. & Čižik-Prokaševa, V. 2005: Papildiniai ir aplinkybės. In: Holvoet & Mikulskas, red., 2005, 65–92. Holvoet, A. & Judžentis, A. 2003: Sintaksinių ryšių tipai. In: Holvoet & Judžentis, red., 2003, 11–35. Holvoet, A. & Judžentis, A. 2005: Sintaksinės priklausomybės tipai: papildymai ir patikslinimai. In: Holvoet & Mikulskas, red., 2005, 11–38. Holvoet, A. & Mikulskas, R., red., 2005: Gramatinių funkcijų tyrimai, Vilnius: Lietuvių kalbos institutas. (Lietuvių kalbos gramatikos darbai, 3.) Holvoet, A. & Mikulskas, R., red., 2006: Daiktavardinio junginio tyrimai. Vilnius: Lietuvių kalbos institutas. (Lietuvių kalbos gramatikos darbai, 4.) 154 Jungties konstrukcijos ir jų gramatinis kontekstas Holvoet, A. & Mikulskas, R. 2009a: Sintaksine priklausomybė (nepublikuotas rankraštis). http://www.lki.lt/LKI_LT/images/Padaliniai/Gramatikos_skyrius/Priklausomybe.pdf Holvoet, A. & Mikulskas, R. 2009b: Gramatinės funkcijos (nepublikuotas rankraštis). http://www.lki.lt/LKI_LT/images/Padaliniai/Gramatikos_skyrius/Gramatines%20funkcijos.pdf Holvoet, A. & Pajėdienė, J. 2004: Laiko kategorija ir laiko formos. In: Holvoet & Semėnienė, red., 2004, 121–140. Holvoet, A. & Semėnienė, L. 2004a: Linksnio teorijos pagrindai. In: Holvoet & Semėnienė, red., 2004, 11–33. Holvoet, A. & Semėnienė, L. 2004b: Rūšies kategorija: mediumas ir pasyvas. In: Holvoet & Semėnienė, red., 2004, 35–60. Holvoet, A. & Semėnienė, L., red., 2004: Gramatinių kategorijų tyrimai, Vilnius: Lietuvių kalbos institutas. (Lietuvių kalbos gramatikos darbai, 2.) Holvoet, A. & Tamulionienė, A. 2005: Antriniai predikatyvai. In: Holvoet & Mikulskas, red., 2005, 117–137. Iwata, S. 2005: Locative alternation and two levels of verb meaning. Cognitive Linguistics 16.2, 355–407. Keenan, E. L. & Dryer, M. S. 2007: Passive in the world’s languages. In: Shopen, ed., 2007, 325–361. Lakoff, G. 1987: Women, Fire, and Dangerous Things: What Categories Reveal about the Mind. Chicago – London: University of Chicago Press. Langacker, R. W. 1987: Foundations of Cognitive Grammar, vol. 1: Theoretical Prerequisites. Stanford, California: Stanford University Press. Langacker, R. W. 1991: Foundations of Cognitive Grammar, vol. 2: Descriptive Application. Stanford, California: Stanford University Press. Langacker, R. W. 2000: Grammar and Conceptualization. Berlin – New York: Mouton de Gruyter. 155 ROLANDAS MIKULSKAS LANGACKER, R. W. 2002: Concept, Image, and Symbol: The Cognitive Basis of Grammar. 2nd ed. Berlin / New York: Mouton de Gruyter. LANGACKER, R. W. 2008: Cognitive Grammar: A Basic Introduction. Oxford: Oxford University Press. LYONS, CHR. 1999: Definiteness. Cambridge: Cambridge University Press. MIKULSKAS, R. 2005: Išilginių objektų predikacijos pobūdis. Subjektyvaus judėjimo sąvoka. Acta Linguistica Lithuanica 52, 23–39. MIKULSKAS, R. 2006a: Apibrėžiamųjų būdvardžių aprašo perspektyva. In: HOLVOET & MIKULSKAS, red., 2006, 33–65. MIKULSKAS, R. 2006b: Pastabos dėl sintaksinio dviprasmiškumo sąvokos ir kiti susiję dalykai. Acta Linguistica Lithuanica 55, 1–53. RADDEN, G. & DIRVEN, R. 2007: Cognitive English Grammar. Amsterdam–Philadelphia: John Benjamins Publishing Company. SHOPEN, T. 2007: Language Typology and Syntactic Description. Vol. 1: Clause Structure. 2nd ed. Cambridge: Cambridge University Press. TAYLOR, J. R. 2002: Cognitive Grammar. Oxford: Oxford University Press. ZWICKY, A. M. 1993: Heads, bases and functors. In: CORBETT, FRASER & McGLASHAN, eds., 1993, 292–315. Rolandas Mikulskas Lietuvių kalbos institutas P. Vileišio 5, 10308 Vilnius, Lietuva [email protected] 156