Heimat und Ausbreitung indogermanischer Stämme im Lichte der Namenforschung

JÜRGEN UDOLPH Центр дослідження імен — Лейпциг Академія наук у Геттінгені Наукові дослідження: історична лінгвістика, назви водойм, топоніми, прізвища. БАТЬКІВЩИНА ТА ПОШИРЕННЯ ІНДОЄВРОПЕЙСЬКИХ ПЛЕМЕН У СВІТЛІ ОНОМАСТИЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ Батьківщина та поширення індоєвропейських племен у світлі дослідження власних назв АНОТАЦІЯ Щоб описати батьківщину та поширення індоєвропейців, насамперед необхідно визначити первісні території розселення окремих індоєвропейських племен. На підставі назв водойм і топонімів, а також добрих і родючих ґрунтів, які уможливлюють безперервне заселення, можна локалізувати слов’ян на північному схилі Карпат, германців — на північ від Гарцських гір, а кельтів — на західному краю Альп. Назви водойм, що належать до давньоєвропейської гідронімії, свідчать також, що майже з усіх територій розселення простежуються давні зв’язки з Балтійським регіоном і балтійськими мовами. Отже, Балтійський регіон є осередком індоєвропейських назв, і ніщо не перешкоджає вважати його вихідною територією та батьківщиною індоєвропейської експансії. Батьківщина поза межами давньоєвропейської гідронімії — чи то в Південній Росії, Малій Азії або на Кавказі — виключена. КЛЮЧОВІ СЛОВА: індоєвропейці, назви водойм, слов’яни, германці, кельти, балти, давньоєвропейська гідронімія, прабатьківщина. АНОТАЦІЯ Якщо прагнути охарактеризувати прабатьківщину та розселення індоєвропейських народів, то насамперед необхідно визначити первісні області поселення окремих індоєвропейських племен. На підставі назв річок і місцевостей, а також завдяки добрим і Stripsniai / Articles 173 JÜRGEN UDOLPH родючим ґрунтам, що уможливлювали безперервне заселення, можна локалізувати поселення слов’ян на північному схилі Карпатських гір, германців — на північ від Гарцських гір, а кельтів — на західному краю Альп. Крім того, назви річок, які можна віднести до давньоєвропейської гідронімії, свідчать про давні зв’язки з країнами Балтії та балтійськими мовами. Отже, країни Балтії є осередком індоєвропейських назв, і мало що заперечує припущення, що ця область була вихідним краєм і прабатьківщиною індоєвропейської експансії. Прабатьківщину поза межами давньоєвропейської гідронімії — чи то в Південній Росії, Малій Азії або на Кавказі — можна виключити. КЛЮЧОВІ СЛОВА: індоєвропейці, гідроніми, слов’яни, германські народи, кельти, балти, давньоєвропейська гідронімія, первісні прабатьківщини. ВСТУП Коли запитують про прабатьківщину та розселення індоєвропейських племен, то йдеться в будь-якому разі про поселення, заселення та міграційні рухи. І поселення, і міграція відбуваються на землі, на ґрунті. За загальним визначенням, поселення — це місце, де люди, здебільшого в будівлях або спорудах, подібних до будівель, живуть разом з метою мешкати й працювати. Коли люди живуть разом у відповідних спорудах, потреба орієнтуватися в довкіллі змушує їх давати йому назви. Називання виконує функціональну роль, і існують визначні дослідження, як-от праця Horst M. Müller і Marta Kutas (1997), автори якої доходять висновку, що витоки пропріальних назв давніші за витоки мови. З іншого погляду на це вже рано звернули увагу Gottfried Wilhelm Leibniz і Jacob Grim. У ширшому контексті J. Grimm пише: «Немає живішого свідчення про народи, ніж кістки, зброя та могили, і цим свідченням є їхні мови» (1848: 5), а в іншому місці: «Без власних назв у найдавніші століття будь-яке джерело німецької мови давно б вичерпалося; більше того, найдавніші свідчення, які ми взагалі можемо навести на її підтвердження, містяться саме в них [...]. Саме тому їхнє дослідження проливає світло на мову, звичаї та історію наших предків» (1848: 133); а конкретно про назви водойм G.W. Leibniz зазначає: «Et je dis en passant que les noms de rivieres, étant ordinairement ceux de la plus vieux langage et les anciens habitans, c’est pourquoy ils meritent une recherche particulaire» (1882: 264). Якщо запитувати про прабатьківщину та виокремлення індоєвропейських мов, то, на мою думку, врахування географічних назв є необхідним. Передусім є такі положення, які 174 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Heimat und Ausbreitung indogermanischer Stämme im Lichte der Namenforschung особливе значення назв для питань ранніх поселень і міграцій полягає в такому: 1) Топоніми виникають лише внаслідок тривалого заселення. Загалом назву визначають не миттєва подія чи особливий випадок, а поступово зростаюча, мовчазно формована й лише поволі усталювана домовленість між носіями діалекту (а саме того, який був живим у цьому місці на час виникнення назви). Це має кілька наслідків. 2) Короткочасне завоювання й окупація країни не призводять до утворення топонімів мовою завойовників і окупантів. Завойовницькі або кочові народи, як-от гуни й монголи, залишають по собі назви лише вкрай рідко, а гідроніми — майже ніколи. 3) Це стосується навіть римської окупації та заселення південної й західної Німеччини. З латини можна пояснити низку топонімів, як-от Кельн і Кобленц (Confluentes), але латинські гідроніми трапляються вкрай рідко. 4) Гідроніми довговічні й стійкі. Особливо виразно в них спостерігаємо явище, надзвичайно важливе для з’ясування того, які народи колись жили на певній території: у разі зміни населення вони зазвичай не зникають, а змінюються під впливом мови нових поселенців і пристосовуються до нової мовної системи. Вони часто зберігаються з надзвичайною стійкістю; важливо, що назви здебільшого передають люди, які ведуть осілий землеробський спосіб життя. 5) Завдяки своїй довговічності географічні назви часто містять апелятиви, які вже давно зникли з живих мов. Це явище відоме з історії всіх мов, однак порівняно з апелятивами виявлення таких слів у назвах має вирішальні переваги, адже завдяки цьому можна значно точніше визначити первісний ареал поширення слова. 6) Слід виходити з того, що гідроніми виникали також у час формування індоєвропейської мови, а також у період її розвитку й експансії. Виявлення цих назв є одним із завдань індоєвропеїстики. Іншим відомим завданням індоєвропеїстики є спроба за допомогою зіставлення відповідних слів, форм і синтагм окремих індоєвропейських мов здійснити якомога переконливішу з погляду історії мови реконструкцію індоєвропейської прамови. Виходять — інакше й бути не може — з окремих індоєвропейських мов. 1 На цьому неодноразово наголошували Ганс Крае та Вольфганг П. Шмід. Straipsniai / Articles 175 JÜRGEN UDOLPH Однак саме цим шляхом слід іти, якщо ми хочемо відшукати ймовірні найдавніші поселення індоєвропейських племен: спираючись на розгляд шарів гідронімів окремих індоєвропейських мов, потрібно спробувати звідти прокласти шлях до давніших шарів назв. Оскільки географічні назви можна також використовувати як свідчення міграцій (Udolph 2008), цей метод цілком обіцяє привести до поступу. Я почну зі слов’янської мови, а потім розгляну германську, балтійську та кельтську. ПОШИРЕННЯ ОКРЕМИХ ІНДОЄВРОПЕЙСЬКИХ МОВ У СВІТЛІ НАЗВ 1. СЛОВ’ЯНСЬКА МОВА Спроби з’ясувати за допомогою географічних назв більше про найдавніші поселення слов’ян і досі ґрунтуються переважно на «методі виключення» Макса Фасмера. Йому вдалося окреслити первісну слов’янську територію, вилучивши всі землі, де в назвах населених пунктів можна виявити угорський, іранський або балтійський субстрат (Vasmer 1971: 101–202, 203–249, 251–534); згодом цей підхід доповнили Vladimir N. Toporov, Oleg N. Trubačev (1962) та O. N. Trubačev (1968). Так М. Фасмер за допомогою методу виключення, який залишається чинним і донині, показав, що слов’янська мова, ймовірно, сформувалася в області на південь від Прип’яті й на захід від Дніпра. Вирішальним поступом, що виходить за межі методу М. Фасмера, ми завдячуємо дослідженням Г. Краге, хоча той майже не займався слов’янським ономастичним матеріалом. Однак він розпізнав основні принципи найменування водойм — і це відкриття стосується не лише дописемних назв окремих мов, яким Г. Краге віддавав перевагу, а й гідронімів загалом, у всіх мовах: «Щодо семасіології та етимології, прадавній і безсумнівно найдавніший шар назв походить від так званих “водних слів”, тобто від позначень “(текучої) води”, “джерела”, “струмка”, “річки” (або “текти”), “водотоку” (або “бігти” тощо, з безліччю тонших і 176 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Heimat und Ausbreitung indogermanischer Stämme im Lichte der Namenforschung тонких відтінків значення, якими рання людина мала у своєму розпорядженні у великій кількості завдяки уважному спостереженню за природою [...]» (1964: 4). А на додаток до цього Г. Краге зазначає щодо питання, як точніше визначити давні місця проживання народу: «Адже там, де у значній кількості трапляються географічні назви певної мови, там мала звучати й сама ця мова, там мали жити носії народу, який нею розмовляв» (1949–1950: 25) К А Р Т А 1. Росія в останні століття перед Р. Х. (M. Vasmer2) Якщо застосувати ці міркування до питання про прабатьківщину та експансію слов’янських племен, то, на мою думку, можна дійти чітких і 2 Vasmer 1971: 96–97. Straipsniai / Articles 177 JÜRGEN UDOLPH однозначних відповідей. Наведені нижче міркування я вже публікував у кількох місцях3, тому далі пропоную лише добірку масштабних зібрань і картографувань. Перш ніж перейти далі, ще одне зауваження щодо питання, чи можна з археологічного погляду щось з’ясувати про батьківщину й розселення слов’ян. Ця проблема пов’язана з іншим питанням, а саме з тим, якою мірою можна говорити про слов’янські племена в часи близько Різдва Христового та до нього. За якими ознаками можна їх розпізнати, або як визначити «слов’ян», «слов’янське» для цього періоду? Якщо я правильно зрозумів дослідження Себастіана Братера (2004), то з археологічного погляду надзвичайно складно, якщо не неможливо, ідентифікувати народ, етнічну групу за допомогою матеріальної культури, тобто встановити чи описати місця їхнього проживання та міграції. І з погляду мовознавства слід також пам’ятати, що фактично неможливо описати, де мешкали слов’янські племена до початку нашої ери. Причина в тому, що до Різдва Христового ще не існувало мови, яку ми могли б назвати «слов’янською». «Слов’янське», тобто спільні мовні риси мовної спільноти, що сформувалася з діалектної території, імовірно індогерманської (або індоєвропейської), ще мало виникнути. Це був процес, який безперечно тривав кілька століть. Тому я з великим скепсисом ставлюся до спроб з’ясувати з археологічного погляду, за допомогою генетичних досліджень, етнології чи історичної науки щось про народ, який зрештою можна визначити лише за допомогою мови. Коротко кажучи: на мій погляд1, плідно підійти до питання про батьківщину й експансію слов’янських племен можна лише з урахуванням мовних, мовознавчих і передусім ономастичних аргументів. Іншими словами: батьківщину слов’янських племен слід шукати там, де в межах діалектної території індогерманських мовців упродовж тривалого, багатовікового процесу розвинулися мовні збіги, властиві лише цій діалектній території. У цьому я дотримуюся давнього погляду М. Фасмера, який був переконаний, що «слов’янську прабатьківщину насамперед [...] можна встановити завдяки ґрунтовним дослідженням запозичених слів та Ortsnamen і якомога повнішому врахуванню всіх давніх історичних і географічних джерел» (1971: 71 [передрук видання 1930 року!]). Повернімося до «водних слів» Г. Краге зі слов’янського погляду. Як можна виокремити з колишньої та сучасної слов’янської території розселення, що охоплювала й охоплює велику територію, ту область, 3 Наостанок: Udolph 2016, 2016a. 178 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Батьківщина й розселення індогерманських племен у світлі ономастики КАРТА 2. Синоптичне узагальнення 37 карт поширення слов’янських водних слів (за Udolph 1979: 322, карта 40) яка могла б бути вихідним пунктом слов’янської експансії, масштаб якої вразив уже візантійських істориків? Широке розселення слов’ян, яке спостерігали фахівці та сучасники (за візантійським джерелом, у 577 році 100 000 слов’ян вторглися до Фракії та Іллірії), мало звідкись початися. Це могло статися лише на північ від Карпат, тобто в області, яка була недостатньо відома античним джерелам. Узагальнене картографування чотирьох десятків слов’янських водних слів та їхніх наявних форм у назвах водойм, Ortsnamen і Flurnamen (карта 2) виразно показує, що територію можна досить чітко окреслити: оскільки територію на південь від Карпат і Бескидів одностайно виключають4, особливого значення набувають скупчення в Україні та Польщі. 4 Щодо тези О. Н. Трубачова, за якою до розгляду можна включити також Паннонію, див. Udolph 1988. Straipsniai / Articles 179 JÜRGEN UDOLPH Існує поширена думка, що слов’янська гідронімія вирізняється певною одноманітністю. Оскільки структура й творення слов’янських назв водойм розвивалися за тими самими критеріями, що й у словниковому складі, це цілком зрозуміло, адже в цих мовах широко поширене суфіксальне словотворення. У назвах водойм широко представлені такі елементи (докладніше див. Udolph 1979: 539–599): утворення з *-(j)-ač-, розширені за допомогою -ov- або -in-, пор. Vod-ač, Il-ač, Gnil-ov-ač, Il-in-jač; *-(j)ak, також у формах -ъn-ak-, -in-ak- та ін., наявне, наприклад, у Solot-in-ak, Gnil-ak, Bagn-ak, Glin-ak, Vod-n-jak, -at-, часто розширеному як -ov-at-, наприклад у Il-ov-at, Schyl-ov-at, Hlin-ov-at; типовим для слов’янської гідронімії є -ica, часто також розширене як -av-ica, -ov-ica, -in-ica, -sk-ica; численні утворення з -(ь)n-ica, пор. Bar-ica, Glin-ica, Kal-ica, Vod-ica, Vir-ica, Topolica, Blat-n-ica, Dubr-ov-n-ica, Lis-n-ica, Izvor-st-ica; досить часто трапляється також -ik-, подекуди розширене як -(ь)n-ik-, -ov-ik-, наприклад у Brn-ik, Bar-n-ik, Brus-n-ik, Glin-ik, Il-n-ik, Jam-n-ik, Lip-n-ik, Il-ov-ik; утворення з -in-, -ina-, -ino-, як-от Berlin, Schwerin, Genthin, переважно мають прикметникове походження й трапляються, зокрема, також у назвах водойм: Ozer-in, Bolot-in, Vod-in-a, Bar-n-in, Bab-in-a, Dobr-in, Radot-in-a, Slatina, розширені за допомогою -ev- і -ov- у Bobr-ov-a, Buk-ov-a, Dub-ov-a, Kalin-ov-a, Lip-ov-a, Vugr-in-ov-o та ін.; назви водойм із -isk- трапляються майже виключно в західнослов’янських мовах: Wodz-isk-a, Bagn-isk-a, Zdro-isk-o, натомість переважає *-iskjo, що в східнослов’янських мовах виступає як -išč-, а в інших — також як -išt-: Ples-išče, Zleb-išče, Ric-išče, Gnoj-išča, Bar-ište, Lokv-išta; -ev-/-ov- зрідка трапляється також як топонімічний словотвірний засіб, наприклад у Duna-ev, Il-ov, Borl-ov, Sopot-ov-i, Bagn-iev-o та ін.; дуже часто трапляється *-ьc-, подекуди розширене за допомогою -in-, -ov-, -a- та інших елементів, пор. Izvor-ec, Strunin-ec, Jezer-ec, Blat-ce, Bar-in-ec, Mor-in-cy, Il-ov-in-ce, Hlin-ov-ec, Strug-ov-ec, Brnj-av-ac; подібне стосується -ъk-/-ьk-, пор. Potoc-ek, Vir-ok, Dunaj-ek, Ozer-ok, Bagn-ko, Bolot-ki, Vod-n-ev-ka, Il-av-ka, Ozer-ov-ka, Bar-ov-ka, Sigl-in-ka, Zvor-n-ky, Hnoj-en-ki, Klucz-ev-at-ka, Gnil-ič-ko, Kal-n-ic-ki, Reč-ul-ka; часто трапляються й прикметникові утворення з *-ъn-, -na, -no: Bar-na, Brez-na, Les-na, Sol-na, Sopot-na, Svib-no, Slatin-ny, Rzec-ny, Hnoj-ny, Il-na, Glin-na, Kal-ne, Zdro-no. Якщо пошукати утворення з цими елементами в слов’янському масиві назв водойм, то різні ареали виявляються вже й серед утворених за їхньою допомогою водних термінів слов’янських мов, які часто й загальновідомі; однак формуються також осередки, що потребують інтерпретації. Ось кілька прикладів: Щоб виокремити давніші типи з-поміж численних слов’янських назв водойм, можна, як вдалося встановити протягом останніх років (Udolph 1997, 180 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Heimat und Ausbreitung indogermanischer Stämme im Lichte der Namenforschung КАРТА 3. Поширення географічних назв, що містять слов’янське reka «річка». Чорні зафарбовані кружки позначають безпосередні утворення; білі кружки — суфіксальні утворення; розмір символів пропорційний назвам водойм, населених пунктів і урочищ (за Udolph 1979: 257, карта 26). 1998), визначити кілька критеріїв, характерних для давніх і давніших утворень. 1) Вони містять архаїчні суфікси, які нині вже не є продуктивними. 2) Вони давніші, якщо утворені від апелятивів, які нині непродуктивні. 3) Вони належать до різних шарів словотворення, ареали яких, однак, частково перекриваються. 4) Вони утворені за допомогою слов’янських суфіксів від дослов’янських, тобто давньоєвропейських, гідронімів. З огляду на сучасне поширення слов’янських мов і наведені вище карти поширення слов’янських назв водойм (карти 2–4), особливий інтерес становлять частини Росії та Білорусі, Україна, Словаччина й Польща. Straipsniai / Articles 181 JÜRGEN UDOLPH КАРТА 4. Поширення ойконімів, що містять слов’янське pok «струмок». Чорні кружки позначають безпосередні утворення; білі кружки — суфіксальні утворення; розмір символів диференційовано за гідронімами, ойконімами та мікротопонімами (за Udolph 1979: 251, карта 25). Щодо окремих пунктів нижче наведу додатковий матеріал, зокрема картографічні дані. 1) Назви містять архаїчні суфікси, які нині вже не є продуктивними. Насамперед слід назвати типовий гідронімічний суфікс -ava, -awa, який трапляється, наприклад, у назвах Vir-ava, Vod-ava, Il-ava, Glin-awa, Breg-ava, Lut-awa, Mor-ava, Orl-awa та інших. Імовірно, це типовий давній слов’янський суфікс у гідронімії; він має виразні зв’язки з доокремомовною індоєвропейською моделлю творення назв (Lupawa, Mora-March-Mähren, Orava, Widawa). Іноді надійно розмежувати їх неможливо (щодо подробиць зібраного матеріалу див. Udolph 1979: 555–558). Картографування цих назв (див. карту 5) показує, що ареал цих давніх назв охоплює передусім простір на північ від Карпат — саме ту територію, яка вже привернула увагу завдяки pok, reka (карти 2 і 3). 182 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Батьківщина й розселення індоєвропейських племен у світлі ономастичних досліджень КАРТА 5. Поширення слов’янських гідронімів, утворених за допомогою суфікса -ava (за Udolph 1997: 51, карта 3). До надзвичайно давніх слов’янських слів і назв належать так звані основи на -ū, які здебільшого мають форми на -ev- або -va (не -ava). Із матеріалу, докладно розглянутого в іншій праці (Udolph 1997: 35–47), наведу тут лише Buga, Moka, Golva, Mosta, Polka, Branev/Brnev, Maia Padava/ Malapane. Слід зазначити, що ці назви часто можна пов’язати зі слов’янськими словами, але не всі з них піддаються такому поясненню, тобто їх не вдається співвіднести зі слов’янським словниковим складом. Це означає, що частина з них, імовірно, давніша. На це також указує те, що в балтійському масиві гідронімів трапляються утворення з дуже подібними суфіксами -uv-, -iv- та -(i)uvē, -(i)uvis; коротко наведу лише Daug-uvā, Lank-uvā, Alg-uvā, Ān-uvā, Gārd-uvā, Lat-uvā, Mīt-uvā, Ring-uvā, Týt-uvā, Vad-uvā, Vārd-uvā, Gil-uvē, Aud-uvīs, Med-uvīs, Dit-uvā. Straisnia / Articles 183 JÜRGEN U DOLPH КАРТА 6. Поширення слов’янських гідронімів та ойконімів; ● = так звані (архаїчні) основи на -ū у географічних назвах; ○ = слов’янські Ponikla, Ponikva, Po-nikiew тощо — «річка, що зникає, підземна річка». Ареал назв (балтійські назви залишилися осторонь) показує (карта 6), що знову простягається смуга із заходу на схід: від центральної Польщі через південну Польщу до території на схід від Києва; Карпати на півдні вона не перетинає. На карту я також наніс назви, похідні від слов’янського ponik, ponikva «річка, що зникає, підземний водотік» (докладно розглянуті в Udolph 1979: 239–245). Хоча вони також відображають основу на -ū-, походження їх усе ж значно пізніше. Це підтверджує і картографування: у центрі розташовані архаїчні утворення на -ū- (частково прозорі з етимологічного погляду), тоді як ponik(va) виразно трапляється в областях, яких слов’яни досягли пізніше, як-от Словенія (тут це термін карстового ландшафту), центральна й західна Польща та Білорусь. І знову північнокарпатський регіон постає як давній слов’янський ареал розселення. 184 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Heimat und Ausbreitung indogermanischer Stämme im Lichte der Namenforschung КАРТА 7 КАРТА 8 КАРТА 7. Поширення географічних назв, що містять слов’янське bagno' «болото, драговина»; зафарбовані чорним кружки = безпосередні утворення; незаповнені кружки = суфіксальні утворення; розмір символів залежить від того, чи йдеться про назви водойм, населених пунктів або урочищ (за Udolph 1979: 334, карта 42). 2) Слов’янські назви водойм мають давніше походження, якщо їх утворено від нині непродуктивних апелятивів. Інакше кажучи, мова, з якої було утворено відповідні назви водойм, мусила ще зберігати слово, приховане в цих назвах. Отже, це, безсумнівно, давніші слов’янські назви. Із численних наявних прикладів я вибрав кілька. Особливо показовим є тут поширення таких назв, як Bagno, Bahnec, Bagie-nice, Bagienek, а також прізвища Baginski, засвідченого й у Німеччині; усі вони пов’язані з українським bahno, польським bagno «болото, торфовище, драговина» тощо. Це слово вже давно відсутнє в південнослов’янській мовній сфері; схоже, воно зникло звідти ще в давнину (докладніше про це, словниковий склад слов’янських мов і похідні від нього назви див. Udolph 1979: 324–336). Відповідні назви, як показує карта 7, трапляються переважно в західнослов’янському ареалі. Тим примітніше поширення на південний схід, виразно простежуване вздовж північного та східного схилів Карпат (пор. карту 8); далі, приблизно на території нинішньої південної Румунії, слово зникає з активного словника, а останні утворені від нього назви залишили свої сліди біля Залізних Воріт. Це поширення виразно вказує на один із шляхів проникнення пізніших південних слов’ян на Балкани. Ще одне важливе спостереження, вирішальне для питання про давні місця проживання слов’янських племен, пов’язане з тим, що Straipsniai / Articles 185 JÜRGEN UDOLPH слов’янський мовний ареал сьогодні розділений Австрією, Угорщиною та Румунією: між західними й східними слов’янами на півночі та південними слов’янами на півдні вже протягом століть немає тісних контактів. Розділення двох слов’янських ареалів проживання, природно, призвело до формування південнослов’янських особливостей, невідомих слов’янським мовам на північ від Карпат. Є випадки, коли ця розбіжність чітко помітна в лексиці, проте корпус назв свідчить про іншу картину. Є апелятиви, зокрема й назви водойм, властиві лише південнослов’янським мовам, але — і це вирішальне — трапляються також у назвах на північ від Карпат. Перш ніж перейти до тлумачення цього явища, наведу відповідний матеріал. Довго дискутована праформа слов’янської групи слів, до якої належать старосербське brna «бруд, земля», болгарсько-церковнослов’янське brъnije «бруд, глина», старослов’янське brъna «бруд», словенське brn «річковий мул» тощо, однозначно з’ясовується із залученням ономастичного матеріалу (докладніше див. Udolph 1979: 499–514; Udolph 1987: 473–479). Часто пропонують реконструкцію *bъrn-, однак їй суперечать західнослов’янські й насамперед східнослов’янські назви водойм, як-от Brynica, Brenica, Branica та Bronica, Bronica, Brono. Крім того, у назвах на північ від Карпат, поряд із наведеною реконструкцією *bъrn-, можна засвідчити також аблаутний варіант *< *brъn- *bъyn- < *brъn- (Brynica, Brynówka, Brynec). Слов’янське *bъyn- вимагає реконструкції *b(h)rūn- і без труднощів співвідноситься з германським *hrūn- у нижньонімецькому brūn-, верхньонімецькому braun. Цей приклад важливий із двох поглядів. По-перше, він показує, що йдеться про південнослов’янську групу слів, яка відсутня в словниковому складі слов’янських мов на північ від Карпат, але залишила там виразні сліди в корпусі назв. Це можна пояснити двома способами. По-перше, можна припустити, що ця група слів окремо розвинулася в південнослов’янських мовах, а згодом південнослов’янські групи рушили на північ і залишили в назвах сліди своїх південнослов’янських особливостей. Це вкрай складне припущення, особливо з огляду на те, що назви brn-, bron-, bryn- широко поширені також на північ від Карпат. Друга можливість полягає в тому, щоб вважати наявність назв на північ від Карпат доказом того, що відповідні слова входили до словникового складу слов’ян, які мешкали там, і саме від них було утворено ці назви. Звідси можна зробити лише такий висновок: назви, засвідчені на північ від Карпат, не походять з якоїсь однієї слов’янської мови — зокрема й не з південнослов’янської, — а 186 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Батьківщина та розселення індоєвропейських племен у світлі дослідження назв КАРТА 9. Поширення слов’янських назв, що містять brn- < *brъn- і bryn- < bьrъn- («болото, багно, мул»); символи відображають різний розвиток у сучасних слов’янських мовах (brn-, brьn-, bron-, bryn-), а їхній розмір градуйовано відповідно до назв водойм, населених пунктів і урочищ. Контур окреслює територію, де трапляється довгоконсонантний варіант brn- (за Udolph 1997: 58, карта 8). одного з праслов’янських етапів, тобто власне праслов’янської або спільнослов’янської мови. Це переконливо підтверджується тим, що основи *brъn- і *bьrn- є рефлексами давнього аблаута (інші приклади наведено нижче), який також мав виникнути лише на давньому етапі розвитку слов’янської мови. Якщо тепер додати розподіл назв і зауважити, що обидва варіанти аблаута трапляються в назвах поряд один з одним лише в певній частині слов’янськомовного простору, то отримаємо ще один переконливий аргумент на користь того, що саме тут — приблизно кажучи, у Південній Польщі та Straipsniai / Articles 187 JÜRGEN UDOLPH Західній Україні (у Богемії, Моравії, Словаччині та Словенії трапляється лише один варіант) — слід шукати батьківщину слов’ян і вихідну область слов’янської експансії. 3) Архаїчні слов’янські назви водойм можна й далі виявляти, простежуючи сліди аблаута. Аблаутні явища існують майже в усіх індоєвропейських мовах; тут наведу лише sing – sang – gesungen, bieten – bot – geboten; англійське sing – sang – sung; литовське žìas ‘зелений’ – žõle ‘трава’; грецьке lego – logos; слов’янське tek- ‘текти’ – tok ‘потік’ (також у potok, див. вище). Однак сліди аблаута у слов’янських мовах — на відміну, наприклад, від германських — можна виявити лише в невеликій кількості, тому й у гідронімії слід очікувати лише небагатьох реліктів. Проте вони мають особливу цінність, тож їх наявності та поширенню варто приділяти особливу увагу. Про *brъn- > brъn-, *brъn- > byrn- я вже говорив вище. Далі наведено інші важливі випадки. Для праслов’янської мови можна реконструювати слово *jbz-vorъ приблизно зі значенням «джерело, низина, долина струмка, криниця, вир», яке збереглося, зокрема, у давньоруському izvor ‘джерело’, українському izvir ‘невеликий гірський струмок’, сербському та хорватському izvor ‘джерело, криниця, вир’. Це слово містить архаїчне складне утворення, адже слов’янська мова знає дієслово vьrěti ‘вирувати’, але не має самостійного *vor- (щодо лексичного та ономастичного матеріалу див. Udolph 1979: 163–170, пор. також Schmid 1994: 260f.). Тому розподіл назв (карта 10) має особливе значення. Припущення, що назви в Карпатському та Бескидському регіонах можуть бути відгалуженнями пізнішого південнослов’янського найменування, виключається з огляду на аблаут, успадкований з індоєвропейського праетапу. Натомість назви, розташовані в басейнах Дністра та Сяну, походять з мовного етапу, на якому ще існувала відповідна апелятивна назва. Це міг бути лише один із праетапів окремих слов’янських мов, тобто, іншими словами, спільний або праслов’янський мовний шар. Крім того, порівняння цієї карти з розподілом назв Bagno (карта 7) показує, що пізніші південні слов’яни скористалися не лише шляхом уздовж Карпатської дуги (пор. карту 8), а й кількома шляхами через територію сучасної Румунії дісталися півдня Балкан. Так само, як і у випадку з *brъn-/*byrn-, поширені назви, що містять виразні сліди давнього аблаута. Йдеться про білоруське krynica ‘невелике озеро; водотік, що виходить із землі, джерело’, українське krynica ‘джерело’, польські krynica, krenica ‘джерело, криниця’, які продовжують праформу *krъnica (щодо подробиць див. Udolph 1994: 367–374). Тут маємо так званий ступінь подовження, який в українському (діалектному) krynycja, kenýc’a ‘джерело’, 188 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Heimat und Ausbreitung indogermanischer Stämme im Lichte der Namenforschung КАРТА 10. Поширення топонімів, що містять слов’янське *jьz-vorb «джерело, криниця»; кружки й трикутники позначають різний розвиток у слов’янських мовах (izvor або zvor), а їхній розмір залежить від типу назви: водної, топоніма чи мікротопоніма (за Udolph 1994: 169, карта 13). Старопольське krnica «русло річки», словенське krnica «глибоке місце у воді, водоверть, глибина річки» мають відповідник із коротким голосним *krūn-. Якщо розглянути поширення назв із krnica, які охоплюють велику територію, та зіставити його з поширенням аблаутного варіанта з коротким голосним (карта 11), стає очевидною область, де обидва варіанти трапляються поруч. Територію, що окреслюється таким чином, безсумнівно слід вважати давньою слов’янською областю розселення. Stripsnai / Articles 189 JÜRGEN U DOLPH КАРТА 11. Поширення топонімів, що містять слов’янські *krun > krьn- або *krūn > kyn (похідні форми) «джерело, криниця, струмок»; чорні зафарбовані кружки = позначають безпосередні утворення; білі кружки = суфіксальні утворення; розмір символів залежить від типу назви: водної, топоніма чи мікротопоніма. Штрихування позначає область, де трапляється лише варіант із коротким голосним *krŭn-/krьn- (за Udolph 194: 169, карта 13). Versuche, die Ethnogenese des Slavischen in das Oka-Gebiet (Gołąb 1992), nach Asien (Kustmann 1996) oder auf den Balkan (Trubačev 1983, dagegen Udolph 1988, 1999) zu verlegen, müssen an diesen Verbreitungen scheitern. Es wäre nötig, sich intensiver mit diesen Fakten auseinander zu setzen, zumal sich ähnliche Erscheinungen auch für die Frage nach Germanenheimat und -expansion nachweisen lassen (dazu s. unten). Ganz ähnlich liegt der nächste Fall. Поряд із відомим російським апелятивом grjaz «бруд, нечистоти, мул», відповідники якого є, зокрема, у білоруському hrjaz «розм’якле місце на дорозі, болото, бруд», українському hrjaz «болото, калюжа, мул» і словенському grẽ̂ «трясовина, мул», яке передбачає праслов’янську реконструкцію *grěz-, слов’янська мова знає також аблаутний варіант *grǫz-, наприклад в українському hruz «болото, трясовина, багно», білоруському hruzá-la, hruzalo «брудне місце, болотиста ділянка», польському grąz, -grzęzu «трясовинне болото» (докладне обговорення у Udolph 1994: 142–152). При цьому слід уже зважати на те, що південнослов’янські мови не знають аблаутного варіанта *grǫz-, тобто не мають частки в цьому праслов’янському аблаутному варіанті. 190 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Heimat und Ausbreitung indogermanischer Stämme im Lichte der Namenforschung КАРТА 12. Поширення топонімів, що містять слов’янські *gręz-/*grǫz- (аблаутні форми) «мул, багно, болото»; квадрати = *gręz-; трикутники = *grǫz-; розмір символів залежить від типу назви: водної, топоніма чи мікротопоніма; штрихування позначає область, де трапляється лише варіант *grǫz- (за Udolph 1997: 59, карта 9). Поширення в назвах цілком відповідає цьому (карта 12): назви розсіяні на великій території, особлива продуктивність спостерігається у східнослов’янських мовах, а південнослов’янські мають лише варіант *gręz-. Отже, слов’янська прабатьківщина на Балканах цілком виключається (йдеться про праслов’янські аблаутні варіанти, продуктивність і дія яких припадають на час задовго до проникнення на Балкани). Слов’янська мова могла розвинутися лише на північ від Карпат. На це свідчить — підсумовуючи — не лише розглянута вище пара слів grązъ/hr̥z, а й вагоміше — раніше розглянуті групи навколо izvor/vorъti, krynica, а насамперед також brъn-/brъn-, яка додатково закріплена в праслов’янському словниковому складі завдяки надійному зв’язку з германським словом на позначення кольору. 4) Відкриття того, що під шаром назв водойм, належних до окремих мов Європи (байдуже, чи йдеться про германські, кельтські, слов’янські або балтійські мови), міститься мережа доокремомовних = давньоєвропейських = індоєвропейських назв, дає нові Stripsni / Articles 191 JÜRGEN UDOLPH Можливості визначення тієї території, де розвинулася індоєвропейська мова. На слов’янській території це можна розпізнати передусім за кількома, але важливими випадками: йдеться про архаїчні слов’янські суфікси, які приєдналися до дослов’янських індоєвропейських коренів, назв або основ. Тоді важливо й вирішально, де розташовані такі назви. Найбільша річка Польщі, Wisła, німецькою Weichsel, має безсумнівно дослов’янську назву, хоч би як її пояснювали (останнє про це: Udolph 1990: 303–311; Babik 2001: 311–315; Bijak 2013: 34). Для питання, яке цікавить нас тут і тепер, неабияке значення має притока Сяну Wisłok, завдовжки близько 220 км, а також Wisłoka, притока Вісли завдовжки близько 165 км. За допомогою того самого суфікса утворені Sanok, місто на Сяні на південний захід від Перемишля; Sanoka, нині вже невідома назва водойми, 148 per fluvium Sanoka, поблизу міста Sanok; а з димінутивним суфіксом до -ok- — притока Сяну Sanoczek (докладніше див. Rymut, Majtán 1998: 222; Udolph 1990: 264–270). Щодо Сяну також упевнені, що це дослов’янська назва. Цього не змінюють і розбіжності в етимологічних поясненнях (короткий підсумок останніх міркувань див. у B. Czopek-Kopciuch 2016: 48, у: Nazwy miejscowe Polski 13, Kraków). До цього ряду із суфіксальним варіантом -oč належать також Liwocz і Liwoczka — назви річок поблизу Кракова; у Длугоша також згадується гірський хребет Бескидів під назвою Lywocz. Усі назви розташовані на півдні або південному сході Польщі, саме в тій місцевості, яка завдяки розглянутим досі слов’янським словам і назвам чітко окреслилася як частина праслов’янської території розселення. На думку укладачів Słownik Prasłowiański (1974: 92), суфікс -ok- є праслов’янським архаїзмом. У ролі апелятива він трапляється, наприклад, у формах swědok, snъbok, vidok, edok, irok, inok та ін.; його архаїчність виявляється, зокрема, й у тому, що він приєднується до архаїчних атематичних основ. Слід чітко наголосити, що наявність дослов’янських, давньоєвропейських назв у гаданій давній або найдавнішій території розселення слов’янських племен — всупереч поширеному раніше погляду — не суперечить припущенню, що ця територія була саме там, а є необхідним наслідком того, що окремі індоєвропейські мови розвивалися не в порожнечі, а формувалися на широкій індоєвропейській основі, на пласті давньоєвропейських назв; можна навіть сказати, що вони мусили так сформуватися. Оскільки -ok- є архаїчним суфіксом, назви, наведені тут, можна віднести до давнішого періоду. Тому вони є 192 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Батьківщина й поширення індоєвропейських племен у світлі досліджень назв КАРТА 13. Експансія слов’янських племен у світлі географічних назв (проєкт) з високою ймовірністю слід вважати сполучною ланкою між давньоєвропейською та слов’янською гідронімією. Підсумок — прабатьківщина слов’янських племен Мій підсумок дослідження назв водойм у зв’язку з питанням про найдавніші території розселення слов’янських племен такий: усі досліджені назви населених пунктів і водойм відповідають передумовам, висунутим для розгляду цього питання з мовного, лінгвістичного й ономастичного погляду, щодо можливої території в цілком певному регіоні: це територія, що передує нанесеній на карту. На простій карті я звів результати поширення слов’янських слів на позначення води та назв водойм (карта 13). Осередок експансії — територія на північ від карт, приблизно між Краковом і Буковиною. Однак слід цілком чітко сказати, що межі не можна окреслити настільки ясно Straipsniai / Articles 193 JÜRGEN UDOLPH і виразно, як це, здається, показує карта. Це спроба просто відобразити ядро картографічних даних. Картографічні дані для кожної назви населеного пункту чи водойми різняться; навряд чи знайдуться дві карти, чиї центри або периферії збігалися б. І все ж я вважаю таке картографування доцільним. Причина в тому, що є ще один аспект, якого я досі не торкався поряд з археологією, генетичними дослідженнями, мовознавством, ономастикою та історією: маю на увазі ґрунтознавство. Ґрунтознавство, якість ґрунту та поширення географічних назв На початку цієї статті я наголосив, що прагну зробити внесок передусім із мовного й ономастичного погляду. Проте в останні роки дедалі очевидніше виявляється — не лише під час збирання й тлумачення слов’янських назв, — що є ще один аспект, який, здавалося б, не має стосунку до географічних назв, але, наскільки мені відомо, має вирішальне значення для ранніх поселень: якість ґрунту. Ще у двадцятих і тридцятих роках минулого століття робили спроби пов’язати певні назви населених пунктів із неоднаковою якістю ґрунту. Відтоді регулярно з’являлися публікації, присвячені цій темі. Тут я не перелічуватиму відповідну літературу, а згадаю лише працю Отто Шлютера (1952–1958). Останнім часом я знову натрапив на висловлювання, які свідчать, що зв’язок між якістю ґрунту та певними типами слов’янських назв населених пунктів слід вважати доведеним. Я наполегливо наголошував на цьому в рецензії (Udolph 2015) і наведу тут кілька речень Вальтера Венцеля: «У Верхній Лужиці ми встановили, що ці чотири типи [назв населених пунктів] траплялися лише в центральних лесових районах із найродючішими ґрунтами, де переселенці оселилися першими [...]. Перебіг заселення вирішальною мірою залежить [також від] [...] якості ґрунту, яка в Нижній Лужиці може суттєво різнитися навіть на невеликих відстанях». В іншому місці сказано ще виразніше: це можна «підтвердити конкретними показниками якості ґрунту з Атласу історії та краєзнавства Саксонії [...]. Якщо порівняти поширення цієї назви [...] з картою ґрунтів В. Стамса [(1998)], причинно-наслідковий зв’язок між якістю ґрунту та типом назви неможливо не помітити» (Wenzel 2014). Згадана карта є в мене, і вражає те, як рівнинна смуга з родючими ґрунтами від Каменца через Баутцен до Герліца збігається з картографічними даними про давні слов’янські назви населених пунктів. При цьому важливу роль відіграє 194 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Heimat und Ausbreitung indogermanischer Stämme im Lichte der Namenforschung КАРТА 14. Поширення лесу у Східній Польщі та Україні. Mi. = Мінськ, Ki. = Київ, темно-сірим = позначено лес завтовшки понад 5 м (за Haase u. a. 2007). також і те, наскільки легко чи важко обробляти відповідні ґрунти. Про випадковість тут не може бути й мови. Спробуймо застосувати ці аж ніяк не нові знання до ґрунтів Польщі та України. Особливо корисним тут є опублікований 2007 року «Атлас лесів» (Haase et al. 2007), з якого я наводжу тут фрагмент. Зіставити поширення лесу на території, що передує нанесеній на карту, зі зібраними в цій статті давніми слов’янськими назвами водойм зовсім неважко. Звичайно, слід також зважати на те, що лесові ґрунти не завжди легко обробляти. Моя обережна спроба залучити до цього питання результати досліджень давніх ландшафтів привела мене до кількох праць, з яких я хотів би вибрати лише кілька коротких уривків. Як неспеціалістові в галузі ґрунтознавства, мені тут варто бути дуже обережним. Проте наведені нижче зауваги загалом підтверджують мої міркування. Так, у Фріца Шеффера (1978: 16–17) читаємо: «Починаючи з неоліту, у Центральній Європі відбулося значне звуження територій, придатних тоді для поселень Straipsniai / Articles 195 JÜRGEN UDOLPH переважні жартівливі ареали [..] відбулися [..]. До сьогодні важкі ґрунти лесових областей, ландшафтів молодих основних морен, маршів і низькогірних районів вважалися сприятливішими для сільськогосподарського виробництва, ніж легкі типи ґрунтів, оскільки вони мають більші запаси поживних речовин для рослин [..]». А кількома сторінками далі Брунк Маєр (198: 119) зазначає, що важкі, багаті на K[алій] ґрунти, попри складність їх обробітку, віддавали перевагу в середньовічні періоди освоєння земель. Проте я хотів би висловити тут ще одну пов’язану з цим думку, яку почерпнув із дискусії з Кірстін Каземір (Геттінген/Мюнстер) про лесові ґрунти та вік Ortsnamen. Уважніше розглянувши поширення Ortsnamen (наприклад, у східній Нижній Саксонії; з погляду іменознавства тут важлива праця: Casemir 2003), можна дійти висновку, що найдавніші германські Ortsnamen, тобто, наприклад, суфіксальні утворення, «розташовувалися не в основних районах лесових улоговин, безперечно найдавніших поселень [..], а на їхніх окраїнах» (Casemir 2003: 40 за Müller 1952: 144). Подібної думки дотримувався Ґергард Обек (цит. за Casemir 1997: 49, прим. 12): перевага якісно гірших ґрунтів для давніших поселень пов’язана з «технічними» можливостями поселенців обробляти землю. Родючі, але водночас важкі ґрунти, характерні для більшості поселень на -būtel, можна обробляти лише за допомогою вдосконаленого реманенту. Тому кращі ґрунти спочатку майже не використовували, а заселяли лише пізніше. Якщо перенести це на поширення лесу в західній Україні та південно-східній Польщі, то впадає в око, що осередок давньослов’янських назв розташований у районі, де поширення лесу поступово «розпорошується» (рис. 14), тобто приблизно на території на захід від Києва, між Краковом на заході та Вінницею й Молдовою на сході. Стисло кажучи: поширення родючих ґрунтів збігається з поширенням архаїчних слов’янських назв. Якщо це правильно, у Передкарпатті можна говорити про зародкову область — точніше, мабуть, про осередковий регіон — слов’янського заселення. Існування дослов’янських, але індоєвропейських назв і гідронімів, структура яких свідчить, що вони виникли на індоєвропейській основі, але згодом набули також слов’янських особливостей, 1 можна — як уже зазначалося вище — розуміти лише так: упродовж тисячолітнього процесу з індоєвропейської діалектної області тут сформувалася та мовна група, яку ми сьогодні слов’янською називаємо. 196 Acta Linguistica Lithuanica xxvi Heimat und Ausbreitung indogermanischer Stämme im Lichte der Namenforschung Оскільки, очевидно, родючий ґрунт міг відігравати певну роль, хочу запропонувати для обговорення таке міркування: родючі ґрунти забезпечують кращі врожаї, знижують загальну смертність і дитячу смертність та спричиняють надлишок населення, який можна зменшити лише поступовим поширенням поселень. Те саме можна помітити, розглядаючи питання про прабатьківщину та експансію германських племен, до якого я зараз перейду. Інтенсивне дослідження географічних назв Східної та Центральної Європи приводить до висновку, що слов’янська мова мала сформуватися з індоєвропейського діалекту (тут відіграють роль давньоєвропейська гідронімія та балто-германсько-слов’янські відповідності) у відносно обмеженому просторі між верхньою течією Вісли та Буковиною; проміжного балто-слов’янського етапу не могло існувати; відбувалися ранні, майже безперервні контакти з балтійськими та германськими племенами; а завдяки потужній експансії було досягнуто пізніших місць проживання східних, західних і південних слов’янських народів. Дуже подібні розселення спостерігалися серед кельтських і германських племен, однак вони передували слов’янській експансії. 2. ПРАБАТЬКІВЩИНА ТА ЕКСПАНСІЯ ГЕРМАНСЬКИХ ПОСЕЛЕНЦІВ ЗА ДАНИМИ НАЗВ Розвиток германської мовної гілки з індоєвропейської прамови, ймовірно, слід датувати ранішим часом, ніж у випадку зі слов’янською. Близько 500 року н. е. у германській мові вже помітні виразні відмінності в мовних структурах, наприклад між східногерманською (готською), північногерманською (рунами, прадавньоскандинавською) та західногерманською мовами. На думку більшості мовознавців, становлення германської мови як самостійної гілки, що спостерігається, зокрема, у впливі першого (германського) пересування звуків, можна датувати приблизно 500 роком до н. е. Його наслідки, на відміну, наприклад, від результатів другого (верхньонімецького) пересування звуків, очевидно, дуже однорідно й без значних розбіжностей охопили всі германські мовні гілки. Я дотримуюся думки, що цей процес мав відбуватися на відносно невеликій географічній території, адже інакше в рефлексах пересування звуків напевно виникли б значніші відмінності. Очевидно, цього не сталося. Постає питання, чи тезу про те, що германська Straipsniai / Articles 197 JÜRGEN UDOLPH що «прабатьківщина» має розташовуватися на порівняно невеликій географічній території, можна підтвердити за допомогою найдавніших типів германських назв поселень і водойм. Коли досліджуєш давньогерманські назви поселень та їхнє творення, невдовзі натрапляєш на давнє, але й досі слушне висловлювання Якоба Ґрімма (1826: 403). Майже 200 років тому він наголосив: «Безперечна тенденція пізнішої мови — відмовлятися від похідних утворень і замінювати їх композитами». Інакше кажучи, похідні утворення, тобто суфіксальні утворення, у германських назвах поселень здебільшого давніші за композити або складні утворення. Отже, дослідження, присвячене давнім місцям проживання германських племен, має зосереджуватися насамперед — хоча й не виключно — на суфіксальних утвореннях. У ґрунтовному дослідженні германських за походженням назв водойм, поселень і польових угідь (Udolph 1994) я розглянув цю проблематику в усій її повноті; невдовзі похідні утворення стали центральною темою подальших праць (Udolph 2004, 2010). Для Нижньої Саксонії слід також зважати на дослідження Reinhold Möller (1992, 2000). Зібрання та карти поширення германських слів на позначення водних об’єктів, як-от hor «болото, трясовина». mar(sk) «внутрішнє озеро, болото», Riede «струмок, потік», суфіксальних утворень із -ithi-, -ing-/-ung-, -st-, -str- та основ назв поселень, як-от -hude «брід, місце для причалювання біля води», *-sējanez/-sēt[j]ōz «поселенці», kot «поселення», tun «місто, поселення», tie «місце зібрань і судових засідань», sel(e) «житло, село, поселення», klint «пагорб, схил», wedel «брід» та багато інших наочно свідчать, що германська мова безперервно розвивалася в межах континентально-германського ареалу, точніше — у південній Нижній Саксонії, західній Саксонії-Ангальт і частинах Тюрингії, на основі чітко розпізнаваного індоєвропейського субстрату. Щоб не виходити за межі цієї статті, я відібрав лише кілька карт поширення й додав до них короткі коментарі. Із цього центрального регіону простежуються ранні зв’язки як на захід (Вестфалія, Фландрія, Північна Франція, Англія), так і на північ (Данія, Швеція, далі — Норвегія). Наведу тут кілька прикладів, починаючи зі зв’язків із заходом. a) герм. *fani/-ja «болото, мочар» Давня назва «болота, мочару», а також «низинних трав’янистих угідь» представлена германським гніздом слів навколо готського fani «мул»; зазвичай реконструюють *fanja. Існують сотні назв із компонентом Fenn; у Німеччині, наприклад, Ackerfenne, Fanhusen, Fehn, Fehnhusen, Venusberg у Бонні, а також Venusbruch і Venushügel поблизу Вернігероде, Vienenburg, 1306 Datum Vineburch. Також 198 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Heimat und Ausbreitung indogermanischer Stämme im Lichte der Namenforschung КАРТА 15. Германське *fanja у назвах населених пунктів і мікротопонімах5 морфологічно давніші типи, як-от Finne у Тюрингії, 1106 року в silva Vin тощо; Vining і Vineberg поблизу Люнебурга; утворення з -r у Fiener Bruch поблизу Ґентіна, 1178 року в palustri silva, que Vinre dicitur; Vinnen (Гюммлінг), близько 1000 року Vinum, Finnum; з формами на -str-: Vinster (Оберланський округ), 893 року (копія 122 року) Veneter, Wenestre, Uenestre, 1312 року та пізніше Vinstern, належать до цієї групи. Відповідники часто трапляються також у Нідерландах, Бельгії та на півночі Франції: Bakeveen; Berken; Diepenveen, серед них назви з apa Venep, близько 960 року Vanapan, Venapen, Venep, 1138–53 років Uene, 1144 року Vene; порівняймо також Venlo. Так само численні свідчення є в Англії: Blacken, Broadans, Bulphan, Coven, Fambidge, Fan, Fanns, Fann’s, Fen, Fenn, Fennes, Fulfen, Gladen, Orsett Fen, Redfern’s, Stringock Fen, Vange, Fencote; часто трапляються назви населених пунктів типу Fenton, 1086 року Fentone тощо. 5 За Udolph 194: 315, карта 31. Stripsni / Articles 199 JÜRGEN UDOLPH КАРТА 16. *hor- у назвах населених пунктів на континенті та в Англії6 Карта показує значне поширення в північно-західній Німеччині, на Нижньому Рейні, у Фландрії та Англії. Шлезвіг-Гольштейн і Ютландія представлені лише незначною мірою. Знову видно, що заселення західногерманськими племенами мало відбуватися через Ла-Манш. б) Досі мало уваги приділяли слову, яке добре засвідчене в німецькій, нідерландській та англійській мовах: давньоверхньонімецьке hor «мул, жижа, бруд, гній, земля», середньоверхньонімецьке hor, hore «болотистий ґрунт, грязький ґрунт, гній, бруд, мул», давньосаксонське hor «гній, бруд», давньофризьке hore «мул, гній», середньонідерландське hore, hor «мул; твань», давньоанглійське hoh, horu «нечистота, брудний». 6 Aus Udolph 1994: 328, Karte 32. 200 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Heimat und Ausbreitung indogermanischer Stämme im Lichte der Namenforschung КАРТА 17. *mar- та *mar-sk- у назвах населених пунктів і урочищ континенту та Англії7 Німецькі назви населених пунктів, як-от Haarbach, Haarhausen, Hamke, Horbach, Harbrücken, Harburg поблизу Гамбурга, Horb, Horburg, Horchheim, Hordorf містять це слово. До цієї групи належать назви з Нідерландів, Бельгії, Люксембургу та Франції: Althorn поблизу Саргемюнда, 783 Horne; Hoerenkreek (Зеландія); Hoorebeke поблизу Ауденарде, Східна Фландрія, 1090 Horenbeca; Horsik у Гелдерланді тощо. В Англії значна частка цих випадків припадає на назви населених пунктів: Harborne; Harlick; Hamers; Harpole, 1086 Harpol; Harwood Gate; Harton, 1249 Horton; Hawley; Hollowmoor; Holyport, 1220 Hoport; Horbling, 1086 Hebeling; Horbury, 1086 Here; Horcott, −feld, −wod; Le Hornede; Horemestel; Horeput; Horfield, 1086 Horefele; Horham, ca. 950 Horham; Horish (Wood); Horley, 1374 Horlawene; Great, Little Horned, 1086 Hornede; 1243–64 Horne, mit Flurn. Horits und Horyt; Horlake; Horel; Horsell, alt Horse, Horsel, zu ae. horsela; Horwell; Horwood, 1086 Horewode; Warpole; Whaley; Worley’s Fm. Численні складні назви з −ton у Horton, 1086 Hortune; 1086 Hortona; 946 (Kopie 13. Jh.) hore tunge позначено на карті окремим символом. 7 Aus Udolph 1994: 375, Karte 33. Stripsni / Articles 201 JÜRGEN UDOLPH Карта поширення показує, що основні зв’язки від Нижнього Рейну до Англії пролягають через південні Нідерланди й Бельгію, а також через Ла-Манш. c) Давнє германське слово, приховане в назвах населених пунктів і споріднене з відповідниками в інших індоєвропейських мовах, — -mar-, споріднене з латинським mare, слов’янським more (Pomore/Pomern), засвідчене також у кельтських назвах населених пунктів, як-от Aremorica. Воно перебуває в аблаутному чергуванні з німецьким Meer < *mari та німецьким Moor < *mōra (так зване утворення з вриддхі); у Німеччині воно трапляється в численних назвах населених пунктів Північної та Центральної Німеччини, як-от Behmer, Betmar, Bleckmar, Bothmer, Dilmar, Ditmer, Eschmar, Fletmar, Friemar, Geismar, Gelmer, Gittmar, Görmar, Hadamar, Heumar, Hörstmar, Horsmar, Horstmar, Homar, Hükesmere, Koor, Leitmar, Lohmar, Ostmar, Palmar, Rethmar, Rettmar, Riethmar, Ringmar (пор. англ. назву населеного пункту Ringmer, давн. Hringara), Rottmar, Schötmar, Schöttmar, Vellmar, Villmar, Versmar, Voßmar, Wechmar, Weidmar, Weimar, Weitmar, Wethmar, Wichmar, Widmar, Wiedemar, Wismar, Wißmar, Wismar, Wittmar, Wolmar, Wudmar, Wymeer. Порівняймо поширення на карті 17. На захід від Німеччини це слово трапляється в назвах Aalsmeer, Alkmaar, Alsmar, Bederme, Bommer, Dossmer, Echemi, Gaasmeer (132 Germ.), Hetere, Hoeme, Homee, Purmer, Schermer, Spilmeri, Wormer, Zonnemere, 119 Sutmera. В Англії воно також дуже поширене: Badesmere, Blakemere, Boldmere, Bradmore, Bulmer, Colmere, Cuckmere, Dodmore, Falmer, Grasmere, Holmer, Homer, Keymer, Marton, Minsmere, Ringmer, Rugmere, Sledmere, Stanmer. Поширення показує, що два великі ареали пов’язані між собою через Ла-Манш: з одного боку — Північна Німеччина, Нідерланди й Фландрія, з іншого — Англія. Шлезвіг-Гольштейн тут не відіграє жодної ролі. d) Водне слово північноморської германської мовної групи, яке неодноразово розглядали з погляду поширення та етимології, — Riede: нижньонімецьке ride, rīde, ren «природний водотік, невелика річка, струмочок на ватах»; середньонижньонімецьке rīde, rē, rīge (ride, rije, rige) «струмок, невеликий водотік, рів»; давньосаксонське ritha, rithe «водотік, невеликий струмок»; фризьке riede «канал, невелика річка на ватах», ryt, ryd(e) «широкий водовідвідний рів»; північнофризьке rīde, riet; давньофризьке red «невеликий струмок» і rīth «струмок»; нідерландське rijt «водотік», rijt, riet «протока на землях поза дамбами», «внутрішня вода в морських глинистих районах поблизу узбережжя»; середньонідерландське rijt f., давньофранкське rīth «торнес». Уже дуже рано це слово засвідчене в англійській мові: ще в давньоанглійській rīd, rīde «невелика річка», rīde «струмок, витягнута вузька низина, старе русло струмка», rīd, rīde, 202 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Heimat und Ausbreitung indogermanischer Stämme im Lichte der Namenforschung К А Р Т А 18. Riede, ride, rithe, riet, rid у географічних назвах8 rīdġ — невелика річка; англійське rithe, ride — «невелика річка, утворена дощем», rigat — «невелике русло струмка, утворене дощем», rithe, ride — «невеликий потік». У Німеччині є численні, частково й нові назви, як-от Achel- riede, Aschriehe, Bargriede, Bassriede, Bickenriede, Bleckriede, Bollriede, Borgrie, Boterriede, Brandriehe, Bruchriehe, Brunriehe, Diekriehe, Eilenriehe, Ellerie, Jachelriehe, Janien, Midel Rie (Midels Rie), Exerie, Feldriehe, Feldrie, Flehmanns Rieh, Flamischen Rie, Weckenlands Rie, Fliesenrie, Fluthrie, Fohlenrien, Fuhlenrie, Fuhenrie, Fule Rie, Die Große Rie, Grotr, Haferrie, Hauenrie, Holtrie та багато інших. До давніших типів належать 726 р. (копія близько 122 р.) Aride (біля Кельна), Brücher біля Ебелена, 876 р. Boratrie, 1290 р. Bruchrie, також Burchtrie, Borntrie; у корвейському свідченні приблизно 826–876 рр. Hrihem (з немотивованим H-). У Нідерландах, Бельгії, Люксембурзі та північній Франції я виявив Bruggerijt, Dieprijt, het Dikke Riet, Munnikenzijlster, Ekkersrijt, Houtrijt, Jutesriet, Peelrijt, Pieperij, Riet, Rijit, Segerijd та ін.; частково це нові утворення. 8 Nach Udolph 1994: 393, Karte 34. Straipsniai / Articles 203 JÜRGEN U DOLPH В Англії є численні й частково дуже давні назви, як-от Aberd; Be- verley Brook, 693 р. (копія XI ст.) beferdi; Blackrith; 972 р. (копія 1050 р.) Bordrödig; Chaureth, 1086 р. Ceuride; Childrey; Coldrey, 973/4 рр. (копія XII ст.) (to) coride; Coleread; Cropredy; Cotered, 1086 р. Clodre; 1228 р. Ealdnereth; Eelrthe, 680 р. н. е. Aelrithe; Efferdy; Erith; Fingrith, 693 р., назва водойми Fuglerdie; Fulredy; Ful- rithe; Goosery; Henred, 984 р. Henna rid; 774 р. Hwelridig; Landrith; Shotery, 699–709 рр. (копія XI ст.) Scottärd та багато інших. Картографування (див. карту 18) показує, що ці назви трапляються насамперед у Північній Німеччині, Нідерландах, Бельгії та Англії. Очевидно, поселенці прибули до Англії через Ла-Манш. e) Одним давнім словом, що об’єднує передусім Північну Німеччину й Англію, є німецьке Hude. Німецькомовна людина знає його лише з географічних назв, насамперед із Buxehude, Fischerhude, Harvstehude та Steinhuder моря. Однак значення цього слова сучасному мовцеві невідоме. Hude трапляється в Північній Німеччині переважно в назвах поселень, розташованих біля водойм; у середньонижньонімецькій мові воно ще засвідчене як hūde — «місце складування деревини, складський майданчик біля водного шляху, поромна переправа». Також у сучасній англійській мові воно невідоме, але в давньоанглійській ще засвідчене: hyð — «місце, де судно пристає до берега, придатний низький берег, невелика гавань». Цікавим є ареал географічних назв. У Німеччині я зібрав, зокрема: Altenhude; Aschenhude; Billerhude; Dockenhuden, 1184 р. Dockenhude; Dodenhude; 1346 р. Eckhude; Fischerhude, 1124 р. Wicheshude; Flemhude; Frauenhude; Grönhude; Harnhude; Harvstehude; Heenhude; Huden bei Meppen, 1037 р. -huhun у свідченні Hlaresuhun; Hodenhagen, 1168 р. (копія XVIII ст.) de Hode тощо; Hude (часто), також з умлаутом Üde; Huen, близько 920 р. Huhun; Huda; Hudemühlen; Kayhude; Nedernhude, Obenhude; Pahlhude; Ritterhude; Stapelhude, 1258 р. in loco qui dicitur Stapelhude; Steinhude біля Steinhuder Meer, друга половина XIV ст. To der Steinhude; Tespehude; Winterhude. У Нідерландах також є географічні назви: Oude Hide in Seeland; Coxde, 1270 р. de Coxhde; Coxde (Koksie); Hude, 1405 р. Hude; Hude dries; Hudestra- te; 1359 р. le Hyde біля Дюнкерка; Nieuwe Yde біля Nieuwpoort/Oostduinkerke, 1277 р. Noua Hide; Raversijde, 1401 р. Wilraues hyde; Lombartside, 1408 р. Lombardsyde; Yde, 1331 р. in die Hide. Важливими й давніми є географічні назви Англії: Adreth, 1169–1172 рр. Alre- heð(a), -hūda; Bablok Hythe; Bladeney, 712 р. (копія XIV ст.) ad portam que dicitur Bladenithe; Bolney, 1086 р. Bolhede; Bulverhythe; Chelsea, 785 р. Cealchyð, Celchyð, 801 р. Caelichyð; 1275 р. Colleshethe; Claythe; Coweithe; Creek- sea, 1086 р. Criceseia; Downham Hythe, 1251 р. Dunham hythe; Earith, 124 р. Her- heth; Erith, 695 р. Eardhy; Fishythe; Frecnythe; Glanty, 675 р. (копія XIII ст.) Glenthe; 204 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Heimat und Ausbreitung indogermanischer Stämme im Lichte der Namenforschung КАРТА 19. нім. hude, англ. hyð тощо в географічних назвах9 Greenhithe; Heath (кілька разів); Hidden, 984 (К. бл. 1240) (innan) Hydene; Hithe Bridge; Hive, 959 (К. бл. 1200) Hyðe; Hive, 1306 atte hethe; Horsith, 1249 Horsyth(e); Hyde, 1333 atte Hithe; Horseway, 1238 Hors(e)hythe; Hullasey, 1086 Hunlafesed; Huyton, 1086 Hitune; Hythe (Суррей), 675 (К. XIII ст.) huþe; Hythe (Кембридж), 1221 Hethelod; Hythe (Кент), 1052 (on) Hype; Hythe (Гемпшир), 1248 (la) Huthe; Knaith, 1086 Cheneide, < cneoyþ; Lakenheath, бл. 945 æt Lacingahið; Lambeth, 1041 Lambhyð; Maidenhead, 1202 Maideheg; Prattshide, бл. 1250 Pratteshithe; Rackheath, 1086 Racheitha; Rotherhithe, бл. 1105 Rederheia; Sawtry, 974 Saltrei’am; Small Hythe, XIII ст. Smalide; Stepney, бл. 1000 Stybbanhyþe; Swavesey бл. 1080 Suauesheda; Welshithe, за твердженням, 675 Weales hūðe. Поширення назв (див. карту 19) чітко показує, що ніщо не свідчить про переселення до Англії поселенців зі Шлезвіг-Гольштейну чи Ютландії. Натомість слід зважати на географічні назви у Фландрії, які, очевидно, утворюють місток між німецькими й англійськими назвами. Ще сто років тому Герман Єллінґгауз визнав, що назви на -hude «є вагомим свідченням походження населення Південної Англії з нижньонімецької рівнини»10. 9 Nach Udolph 1994: 472, Karte 44. 10 In: Anglia 20 (1898) 290. Straipsniai / Articles 205 JÜRGEN UDOLPH КАРТА 20. Поширення hauga- у географічних назвах (за Bischoff 1975, додаток) Карти поширення в межах Германії, як я вже зазначав вище, також засвідчують чіткі зв’язки з північчю. Раніше їх майже завжди тлумачили як експансію германських племен із їхньої північноєвропейської батьківщини в південному напрямку. Однак можна чітко показати, що значно ймовірніше припускати первісну батьківщину в континентальногерманській області (докладніше див. Udolph 1994: 830–918). 206 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Heimat und Ausbreitung indogermanischer Stämme im Lichte der Namenforschung КАРТА 21. Поширення klint у географічних назвах11 a) Завдяки дослідженню Карла Бішафа (1975; див. також Udolph 1994: 859–863) ми маємо точніше уявлення про поширення слова *haugaz у германських мовах; воно, зокрема, засвідчене у давньоскандинавському haugr «пагорб, курган». Слід також звернути увагу на подібні значення в ісландському hau gur, фарерському heyggjur, heygur, норвезькому haug, шведському hög, давньоданському høgh, данському høj. Воно трапляється також у географічних назвах Німеччини; карту поширення подано в Bischoff (1975: додаток). b) Подібним чином поширене й klint — слово, засвідчене переважно на півночі як апелятив: Данське klint «крутий морський берег», шведське klint «вершина пагорба», асимільований варіант у шведському діалектному klett, норвезьке діалектне klett «гірська вершина, крутий морський берег», уже давньоскандинавське klettr «відокремлена скеля», ступенева форма в норвезькому діалектному klant «край скелі, вершина гори» та данське klunt «брила, грудка, кремезна людина». Однак у масиві назв, цьому «цвинтарі слів», воно трапляється також у чималій кількості в континентальногерманській області, як показує карта 21. При цьому його ареал значною мірою подібний до ареалу hauga- 11 Nach Udolph 1994: 868–881, mit Karte 68. Straipsniai / Articles 207 JÜRGEN UDOLPH КАРТА 22. Поширення –leben/–lev у географічних назвах12 До цього належить і часто розглядана та широко цитована основа слова –leben, північногерм. –lev, засвідчена приблизно у 200 топонімах, наприклад Uhrsleben, Erxleben, Eilsleben, Eimersleben; Aschersleben, Oschersleben, Eisleben, Barleben, Roßleben, а також у Данії та Південній Швеції як Bind­slev, Jerslev, Roslev, Falslev, Tinglev та ін.12 В основі лежать гот. laiba «залишок», давньоверхньонім. leiba, давньосакс. lēva «залишок, спадок, спадщина», давньофриз. lāva «спадщина, спадок, право спадкування», давньоангл. lāf «спадщина, спадок», давньоскандинав. leif «залишок», давньодан. kununglef «коронні володіння». У першій частині завжди стоїть особове ім’я в родовому відмінку однини13. 12 Nach Udolph 1994: 503, Karte 47. 13 До останніх праць належить Winkler 2009. 208 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Heimat und Ausbreitung indogermanischer Stämme im Lichte der Namenforschung КАРТА 23. Поширення –wedel–/*wadil– у географічних назвах 14 Незвичне розсіяння назв (пор. карту 22) часто обговорювали, однак найбільша й найповніша книга про ці назви майже не бралася до уваги (Bathe). Якщо врахувати її, більше аргументів свідчить на користь міграції з півдня на північ, а не у зворотному напрямку (пор. Udolph 1994: 497–513). І ще один, останній приклад зв’язків між назвами континенту та скандинавської півночі: у північнонімецьких топонімах припускають середньонижньонімецьке wedel, давньосакс. widil «брід», споріднене з давньоскандинав. vadhell, vadhall, vadhill «мілке місце у фіорді, через яке можна перейти вбрід», норв. val, vaul «мілке місце у фіорді», у топонімах також Voil, Veel, дан. vedel, vejl XVI ст., 14 Nach Udolph 1994: 892–906, mit Karte 71. Straipsniai / Articles 209 JÜRGEN UDOLPH КАРТА 24. Скандинавські слова в німецьких топонімах Топоніми Veile, Veilby, Veielgaard, Veilö, Faareveile; у Данії вони означають передусім «прохід через болотисту місцевість». Зв’язки зі скандинавською північчю, коротко окреслені тут, виявляються також в одній особливості: апелятиви, засвідчені виключно в скандинавських мовах, трапляються й у назвах континентально-германського ареалу (докладно розглянуто й інтерпретовано в Udolph (2000, 2004, 2011). Нині нам відомо понад три десятки таких випадків; до них належать, зокрема, назви Braunlage, Dorstadt/Dorestad, Kösen/Coesfeld15, Ohrum, Oerie, Rhön16, Scheuen, Scheie. Вони можуть походити лише з давньої, спільної або прагерманської доби й свідчать, що апелятиви, покладені в їхню основу, належали до цього давнього шару. Якщо нанести ці топоніми на карту (див. карту 24), виявляється, що існує осередок цих назв, які можна пояснити лише за допомогою скандинавських слів: це східна Нижня Саксонія з прилеглими районами Саксонії-Ангальт, Тюрингії та Північного Гессену. Дуже схожа картина спостерігається, 15 У: Korsmeier 2016: 90–94. 16 У: Ascher 2015: 203f. 210 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Heimat und Ausbreitung indogermanischer Stämme im Lichte der Namenforschung якщо шукати в топонімах континенту апелятиви, які трапляються лише у Скандинавії та алеманській області1718. Суфіксальні утворення Відомо, що в історії германських мов відбулася важлива зміна у творенні іменників: тоді як сьогодні використовують переважно композити, пор. нім. Hand-tuch, Auto-reifen, Haus-wand, англ. main door, forrest path, car tyre, норв. hovud dør, skov vej, bildæk, у ранньогерманський період нові слова утворювали переважно за допомогою суфіксів, тобто шляхом деривації: *gab-lo- «вилка», *ham-ipja- «сорочка». Тому під час пошуку архаїчних германських топонімів особливо важливими є суфіксальні утворення. Вони мають вирішальне значення для визначення найдавніших областей розселення германських племен. Через брак місця тут наведу лише кілька прикладів. а) утворення на -s. У давній період германська мова частково успадкувала утворення на -s зі свого апелятивного складу, а частково створила їх заново. Згадаймо, наприклад, давні успадковані слова, як-от гот. aiz, bariz-eins, rimis, а також частково новотвори (які також можуть ґрунтуватися на давніх s-основах), як-от гот. aqizi, jukuzi, давньоверхньонім. chuburra. Для германської мови характерні також подальші розвитки суфікса -sa/-sō-, наприклад утворення з голосним у середині, як-от давньоверхньонім. bilisa, elira, felis(a). Ганс Крае та Вольфганг Майд (1967: 137) наводять також стислий перелік «давньогерманських імен із s-суфіксом». У ньому поряд з особовими іменами, як-от Gabso, Hariso, Aliso, Thoriso, згадуються й назви річок, як-от Ems und Effze, які цілком слушно пов’язують із матеріалом негерманського походження. Відповідні утворення в корпусі імен дослідили й зібрали Р. Мьоллер (2000) та Й. Удольф (1994: 199–218). Тут я залишаю поза увагою той факт, що утворення на -s трапляються вже серед догерманських водних назв давньоєвропейської гідронімії (коротко розглянуто в Udolph 1994: 199–201). Серед іншого до них належать: зникле поселення Blekisi, 826–876 in Blekisi, зникле поселення Degese, 1196 Degese, Devese, Gebesee поблизу Ерфурта, 802–815 Gebise; Heerse < Herisi, Hünxe, 1092 Hungese, назва водойми Ilse поблизу Боффцена, 1031 Ilisa, Ilvese, 1096 Hil-vise, Klings поблизу Бад-Зальцунгена, 869 Clingison, Leisa на Едері, VIII ст. Lehesi, Lihesi, назва урочища 1692 р. im Letse, назва поселення Linse поблизу Боденвердера, перша половина IX ст. Linesi, Meensen поблизу Геттінгена, 990 Manisi, Resse поблизу Реклінггаузена, X ст. Redese, Reese поблизу 17 Про це див. Kolb 1957 та Alemannien und der Norden 2004. 18 Пор. Udolph 2004a; картування відповідних і доповнених назв див. у Udolph 2010b: 153. Straipsniai / Articles 211 JÜRGEN UDOLPH КАРТА 25. –s-суфікси в географічних назвах Центральної Європи19 Штольценау, XI ст. Raedese, Schlipps біля Фрайзінга, між 851 і 1130 роками Slipfes, Slipphes, Sliphës, Schl ipfs, Seelze біля Ганновера, 1160 р. Selessen, 1187 р. Seles se, польова назва Sötz, болотистий ліс біля Гослара, давня назва Sotisse, Vielshof біля Зальцкоттена, Vita Meinwerci Vilisi. Картування (карта 25) показує картину, вже знайому нам за іншими картами поширення: основний ареал охоплює Південну Нижню Саксонію, захід Саксонії-Ангальт, Північну й Західну Тюрингію, Північний Гессен і Вестфалію. b) –st-утворення Передусім у Балтійському регіоні є численні утворення із суфіксом –st; серед відомих мені, зокрема, такі: у Латвії Līlaste, Lubasts, Lubešta, Mùrmasta, в інших частинах Балтії Ab-istà, Akn-ystà, Arv-õstas, Avin-úostas, Debr-estis, Grab-uostà, Iẽž-esta, Lam-istas, Lauk-ystà, Lok-ystà, Malk-esta, Pekļ-ystà, Sav-istas, Taur-ósta, Uol-astà, Varn-úostas, Ým-asta, в Австрії Aist < *Agist(a), у Франції Autisse < *Altīssa < *Altīstā, у Далмації Bigeste, Ladesta, Triest, Palaeste, Segest-(ica), Penestae, у Венето Este < Ateste. 19 Nach Udolph 1994: 199–218, mit Karte 25. 212 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Heimat und Ausbreitung indogermanischer Stämme im Lichte der Namenforschung Окрім двох окреслених тут центрів — Балтійського регіону та територій навколо Адріатики — є ще один ареал, що має значну частку назв із цим суфіксом: Центральна й Північна Європа. Детальніше поширення показано на карті 26, до якої, зокрема, увійшли: 866 Alesta, назва поселення біля Шарлеруа, Alst, XII ст. Alest, Aalst, назва поселення у Фландрії, 866 р. Alost, Aalst, назва поселення біля Гасселта, 1107 р. Alost, Alste; Aalst у Гелдерні, близько 850 р. Halo-sta, Alst біля Леера, XII ст. Alst; польова назва Apfelstädt, також назва поселення, 775 р. Aplast; Arzbach біля Готи, 1049 р. Arestbach; Beverst біля Тонгерена, 1314 р. Beverst; Vita Meinwerci: Bilisti; польова назва Burdist, 755 р. Burdist (на Рейні); *Agist — можливо, Eekst біля Ассена; Ehrsten біля Касселя, давні назви Heristi, Herste; Elst біля Неймегена, 726 р. Helistê; Ennест біля Ольпе, 1175 р. En-nest; Ergste біля Шверте, 1096 р. Argeste; Euelste біля Паттензена, 1246 р. — Evelste; Exten біля Рінтельна, 896 р. Achreste; назва поселення Forst біля Гольцміндена, *Farista; Haste біля Оснабрюка, 1146 р. Harst; Harste біля Геттінгена, 1141 р. Herste, Harste; польова назва Idesten або Itesten біля Емдена; Innerste, давня назва Indrista; назва водойми, 1106 р. Lammeste біля Ганновера; назва поселення Landas біля Лілля, давня назва Landast; Leueste біля Ганновера, 1229 р. de Leueste; назва поселення Pretitz біля Цингста, IX ст. Bridasti; назва поселення Ranst біля Антверпена, 1140 р. Ramst, 1148 р. Ranst; Riemst біля Тонгерена, 1066 р. Reijmost; Rumst біля Антверпена, 1157 р. Rumeste; Selsten біля Гайленкірхена, *Salist; Thüste біля Гамельна, 1022 р. (F.) Tiuguste, Thiuguste; Villigst біля Ергсте, 1170 р. Vilgeste; Zingst біля Небри, 1203 р. Cindest. Від часу укладання цієї збірки 1994 року до неї додалося багато подальших паралелей, передусім завдяки масштабному дослідженню топонімів Нижньої Саксонії та Вестфалії. Слід зважати на те, що у своїх префіксальних елементах топоніми із суфіксом st демонструють найрізноманітніші варіанти. З достатньою певністю можна засвідчити -est- у Al-est, Ar-est, Id-est-, Lameste, Tind-est-; -ast-, очевидно, наявне в Ap-l-ast, Har-ast-, Landast і Bredh-asti; дуже часто трапляється -ist-: Bil-ist, Burd-ist, El-ist-, Am-ist-, An(d?)-ist-, Arg-ist-, Agr-ist-, Far-ist-inda, Har-ista, Lev-ista, Ram-ista, Sal-ist-, Far-ist, Felg-ist. Різноманітність суфікса цілком відповідає спостереженням щодо апелятивного словника. Відповідні приклади легко виявити передусім у германських і балтійських мовах. Для більшості зібраних топонімів можна зіставити германські відповідники; це стосується, наприклад, таких топонімів, які досить переконливо пояснюються за допомогою германського лексичного матеріалу: Awist, Beverst, Eext, Ehrsten, Idesten/Itzstedt, Landast, Riemst, Selsten/Zelst/Zeelst, Thüste, Villigst, Zingst. Тоді як назви із суфіксом -st трапляються також у негерманському ареалі заселення, з наступним словотвірним елементом ситуація інша. Straipsniai / Articles 213 JÜRGEN UDOLPH КАРТА 26. –st-суфікси в географічних назвах Центральної Європи. ● Назви водних об’єктів, ○ Назви населених пунктів/поселень20 c) –str-суфікс Відповідний словотвірний засіб трапляється лише в германських мовах, наприклад у сфері апелятивної лексики — у гот. awistr, норв. naustr, Laster < *lah-stra-, Polster < *bulh-stra-, давньоскандинав. mostr < *muh-stra-, давньоангл. helustr, heoloster, гот. hulistr «оболонка», давньоангл. gilister, geoloster «нарив». І назви, утворені за допомогою цього суфікса, також обмежені територією (первісного) германського розселення 20 Nach Udolph 1994: 218–243, mit Karte 26. 214 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Heimat und Ausbreitung indogermanischer Stämme im Lichte der Namenforschung КАРТА 27. –str–суфікси в географічних назвах Центральної та Північної Європи й Англії. ● Назви водних об’єктів, ○ Назви населених пунктів/поселень (Карта 27). За переліком 1994 року, до них належать, наприклад, Alster, Elster, Alstern, Alsterån; польова назва Ballestre в Англії, 940 Ballestran; польова назва Beemster біля Алкмара, 1083 Bamestra; Beuster, назва притоки Іннерсте, 1305 Bostere, 1308 Botestere; Emster біля Бранденбурга, стара назва Demster або Emster; норв. польова назва Imstr; Falster; Finster у районі Оберлан, до 893 року Veneter, Wene-stre, Venestre; Fløstr, назва скандинавського острова; Gelster, назва притоки Верри, 1246 inter Gelstram; норв. назва річки Jølstra, *Jøstra; Kelsterbach, назва населеного пункту й польова назва біля Грос-Герау, 830–850 De Gelsterbach; польова назва Lister Straipsniai / Articles 215 JÜRGEN UDOLPH у Вестер-вальді, 1532 in der Lyster; англ. польова назва Medestre, 940 (on) Medestran; назва фіорду Ørstr; Seester(au), стара назва річки Крюкау до Ельби, 1141 iuxta fluu ium Ciestere, разом із назвою населеного пункту Seester, Seesterau; Susteren, назва населеного пункту в Нідерландах; 1277 Rususteren, < польова назва Suster, 714 Svestra; Ulster, польова назва в Рьоні, 819 Ulstra, швед. назва озера Vänstern, норв. польові назви Vinstr, Vinstra, англ. польова назва Winster, 1170–84 (K.) Winster, Wilster → Медем, Wilster Au (Wilsterau) → Штёр, Zester, зникла польова назва в Альтен-Ланді, 1197 iuxta Szasteram, разом зі зниклими назвами населених пунктів Zesterfleth, Sestersvlete. Майже всі ці назви — донині їх стало більше — можна пояснити за допомогою германського лексичного матеріалу. Однак є винятки, наприклад Alster, Elster та Wilster. Тут власне германський суфікс приєднався до догерманської основи *el-/*ol- або *wil-, що свідчить про певну безперервність індоєвропейського та германського розселення в цих географічних регіонах. d) Суфікс -ithi Dieses Suffix wurde schon mehrfach behandelt (Udolph 1991, 1994: 258–288; Möller 1992; Casemir 2003: 438–446). Es ist ein hochaltertümliches Bildungselement, das vor allem in der Namenbildung deutliche Spuren hinterlassen hat. Es ist heute nicht mehr produktiv und ist uns aus den älteren germanischen Sprachen nur noch in wenigen Wörtern bekannt: got. avithi ‘Schafherde’, angelsächsisch gesylhbe ‘Joch Ochsen’, altenglisch winterfylled ‘Oktober’, althochdeutsch winithi ‘Weideland’, juhhidi ‘Gespann’ und einige andere. Хоча в апелятивній лексиці його вже майже не можна розпізнати, що свідчить про відносно давнє походження, у топонімах Північної та Центральної Німеччини він добре відомий. До цієї групи належать близько 200 назв, зокрема досить відомих. Наведемо лише невелику добірку: Birgte, 1088 Bergithi; Bleckede на Ельбі; Bünde, 853 (підробка) Buginithi; Dingden поблизу Бохольта, 1163 Tingethe, від давньоверхньонімецького thing, ding «загальні народні збори»; Döhren, район Ганновера, близько 990 Thurnithi; Essen, IX ст. Astnide; Geesthacht, 1216 in Hachede; Gimbte, 1088 Gimmethe; Grohnde, (1237–47) in Gronde; Helle поблизу Віденбрюка, кінець XII ст. Helethe; Huckarde, район Дортмунда, 947 Hucrithi; Hü sede, XII ст. Husithi; Lengede, 1151 Lencethe; Mengede, район Дортмунда, X ст. Megnithi, Mengide; Meschede, 913 Meschede, 1015–25 Meschethi; Sarstedt, (1046–1056) Scersteti, Scerstete, 1196 Scardethe; Sehnde, 1147 Senethe; Sömmerda, 876 Sumiridi item Sumiridi. Західногерманські поселенці, які з V ст. переправлялися до Англії, перенесли із собою цей словотвірний елемент і, як виразно показує карта 28, створили на острові ще кілька топонімів, перш ніж суфікс перестав бути продуктивним і зник із мови. До цих топонімів, зокрема, належать: у Кенті, наприклад, The Brent, Brent Lane, кінець XIV ст. Bremthe; назва зниклого поселення XIII ст. Bremthe; назва зниклого поселення 1286 року Bremthe; 4. Brent Cottages, 1359 Brencche; 1206 La Brenithe 216 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Heimat und Ausbreitung indogermanischer Stämme im Lichte der Namenforschung JÜRGEN UDOLPH КАРТА 29. Найдавніша територія розселення давньогерманських поселенців, яку можна припустити на підставі архаїчних типів германських топонімів Під щільною мережею топонімів і гідронімів окремих германських мов у Північній і Центральній Німеччині можна виявити велику кількість догерманських гідронімів, наприклад, у дослідженні Кеттнера (1972; див. також Greule 2014); їх можна також встановити за допомогою серії Hydronymia Germaniae, звернувшись до відповідної літератури. Якщо спробувати картографічно представити ареали давньогерманських назв, то, на мою думку, вирішальним є те, що слід знайти спільну географічну основу як для типів назв, що поширюються на захід (наприклад, утворень із суфіксами -ithi, -st- і з апелятивами hor, mar-, Riede, Hude, (h)lar та ін.), так і для суфіксів і слів, що поєднують континентальний германський простір зі Скандинавією. Я спробував описати її (Udolph 218 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Heimat und Ausbreitung indogermanischer Stämme im Lichte der Namenforschung КАРТА 30. Показники врожайності ґрунтів у Нижній Саксонії 1994: 925 і далі) і сьогодні додаю картографічне зображення, яке приблизно окреслює ту територію, яку на підставі географічних назв я маю вважати батьківщиною та ареалом експансії давньогерманських мовців (карта 29). Я усвідомлюю, що ця картографія викликає критику. Проте хочу ще раз наголосити, що гідроніми й топоніми цілком переконливо свідчать на користь цього простору. Є й інший важливий аргумент, на який історики та агрономи неодноразово звертають увагу, — як уже згадувалося вище під час обговорення слов’янського питання: я маю на увазі якість ґрунту, типи ґрунтів. Картографічні матеріали, наприклад, карта типів ґрунтів Нижньої Саксонії, показують майже повний збіг найкращих ґрунтів із згаданими вище архаїчними германськими назвами та ареалом їхнього поширення. Для цього я вибрав карту Нижньої Саксонії, яка Straipsniai / Articles 219 JÜRGEN UDOLPH КАРТИ 31, 32. Поширення -ithi-топонімів і показників продуктивності ґрунтів у Нижній Саксонії показники продуктивності ґрунтів цієї землі демонструють — найкращі ґрунти позначені темними відтінками (карта 30)22. У джерелі, з якого взято цю картографічну роботу, додатково пояснюється: «Лише на узбережжі та на південь від Середньогерманського каналу переважають добрі ґрунти. У піщаному морі геесту й вересу трапляються кілька “жирних плям” із добрими суглинковими ґрунтами, мов небагато жирних плям на бідному супі (Ульцен; Люхов; долини Везера, Лайне й Аллера; Артланд; Гоя—Зіке—Гольденштедт)»23. Відповідність між якістю ґрунтів і давніми топонімами особливо виразно демонструє наведене нижче порівняльне картографування, на якому показано як поширення -ithi-топонімів у Нижній Саксонії, так і показники продуктивності ґрунтів Нижньої Саксонії (карти 31, 32). Отже, ми можемо дійти тих самих висновків, що й під час обговорення слов’янської прабатьківщини: чітко видно, що поширення найкращих ґрунтів Центральної та Північної Німеччини збігається з архаїчними германськими гідронімами й топонімами. Відомо, що на Борден (Зостер-Бьорде, Каленберзька лесова Борде, Гільдесгаймська Борде, Магдебурзька Борде) у північнонімецькому районі давніх морен, на окраїні Середньонімецьких гір, трапляються чорноземні ґрунти, що належать до найкращих у Німеччині. Кожен фермер знає, що означає, коли йдеться про 80 і більше ґрунтових балів 22 Взято з: http://www.nls.niedersachsen.de/Tabellen/Landwirtschaft/internetseite2002/hochschulen.pdf. 23 С. прим. 27. 220 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Heimat und Ausbreitung indogermanischer Stämme im Lichte der Namenforschung йдеться. Як я вже зазначав вище під час обговорення слов’янського питання, добрий ґрунт загалом забезпечує кращі врожаї, ніж бідніші ґрунти. Наслідком є нижча дитяча смертність і вища тривалість життя. Населення зростає, що, своєю чергою, призводить до певного перенаселення, відтоку населення та поширення мови носіїв цієї місцевості. Вражаючі знахідки, як-от у печері Ліхтенштайн біля Остероде, та усвідомлення того, що люди, які жили там 3 000 років тому, й сьогодні мають нащадків у цьому регіоні (це доведено аналізами ДНК; питання розглянув і доповнив з ономастичного погляду Udolph 2009), свідчать, що можна з упевненістю говорити про безперервність заселення в околицях Гарцських гір. 3. КЕЛЬТСЬКИЙ З оглядів стану кельтської топоніміки можна зробити висновок, що існує згода стосовно того, що острівна кельтська мова виникла внаслідок переселення з континенту24. Отже, витоки слід шукати в Центральній або Західній Європі. Для назв водойм континентальних кельтських територій особливу цінність мають дослідження П’єра-Анрі Біллі (1993), Ксав’є Деламарра (2003), Александра Фалілеєва (2006/7), Ранко Матасовича (2009) і Патріка Сімс-Вільямса (2006). Наступна карта ґрунтується передусім на археологічних дослідженнях, але значною мірою відповідає також припущенням мовознавства. Однак вирішальний крок зробив — у цьому я переконаний — Петер Буссе (2007) у короткому дописі до конференції кельтологів; ці міркування є лише першими орієнтирами для масштабнішого проєкту. Він слушно наголошує, що дослідження гідронімів є вкрай необхідним, оскільки це питання «досі не було розв’язане з огляду на проблему кельтомовного заселення» (Busse 2007: 89), адже, на відміну від досліджень індоєвропейських, слов’янських і германських назв водойм, у кельтології на цій ниві майже не проводили досліджень. На його думку, майже всі дослідники оминають цю тему. П. Буссе слушно запитує, чи можуть або повинні археологічні аргументи відігравати роль у питанні про «кельтськість» поселенців. Як головного представника «кельтоскептицизму» він називає Саймона Джеймса (1999). 24 Щодо подальшого див. докладно: Udolph 2009/2011. Straipsniai / Articles 221 JÜRGEN UDOLPH КАРТА 33. Міграції, захоплення земель і вплив кельтів до I століття до нашої ери25 und John Collis (2003), „wobei letzterer ernstzunehmende Einwände gegen die Identifikation von archäologischer Evidenz und ethnischer Zuordnung liefert“. Dieses deckt sich in hohem Maße mit der modernen Forschung in Deutschland, wobei vor allem auf S. Brather (2004) zu verweisen ist. П. Буссе доходить єдиного розумного висновку: якщо шукати кельтів із погляду мовознавства, то це можна робити лише за допомогою мовних аргументів. Але якщо так чинити, то необхідно — і це беззаперечно обов’язково — не лише враховувати географічні назви, а й надавати їм дуже великої ваги. Серед них особливе значення мають назви водойм. На його думку, у питанні про найдавніші місця проживання носіїв кельтських мов важливого значення набуло дещо, що вже намагалися зробити на матеріалі слов’янської та германської мов: оскільки розгортання індоєвропейської мовної сім’ї з індоєвропейської дописемної мовної спільноти 25 З: http://www.timediver.de/Keltenwelt_am_Glauberg.html (дата звернення: 9.6.2017). 222 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Heimat und Ausbreitung indogermanischer Stämme im Lichte der Namenforschung Оскільки діалектна територія формувалася протягом тривалого процесу — безперечно, слід рахувати століттями, — у цій території варто очікувати не лише гідронімів окремих мов, як-от кельтської, балтійської чи германської, а й індоєвропейських доокремомовних реліктів. Цей розвиток має відбиватися в гідронімах, або, інакше кажучи, територія, де є лише назви окремих мов, наприклад лише кельтські, не може бути територією кельтської прабатьківщини. Проєкт Буссе, який він викладає лише в загальних рисах, «має на меті, використовуючи й узагальнюючи результати попередніх досліджень і проєктів на тему „кельтськості“ [...], знайти відповідь на питання, якою мірою гідронімія дає змогу скласти інформативне уявлення про ранню історію заселення кельтомовних груп населення» (Busse 2007: 91f.). Тут, слідом за Г. Краге й цілком слушно, йдеться насамперед про назви водойм, в основі яких лежать слова зі значенням «вода, річка, текти» тощо. Беручи до уваги дослідження з германської, балтійської та слов’янської царин, він формулює такі ключові питання: • Чи можна визначити територію «кельтської гідронімії», яку можна вважати ядром кельтської експансії, тобто прабатьківщиною? • Наскільки це ядро збігається з ареалом гальштатської та латенської культур? Щоб знайти відповіді на ці питання, він розглядає, з одного боку, назви водойм кельтської території докельтського походження, а з другого — кельтські назви. До розгляду, зокрема, залучено Ainos, Aenus, Dubis fl./Doubs, Douglas та споріднені назви, Devy/Devon, Devoke Water, давньоірландське dobur і новофр. Douvre (1128 Dobra), Douvres (бл. 380 Dubris), Verdouble, бл. 79 р. Verno-dubrum тощо; ісп. Dobra та ін., нім. Tauber, англ. Dover; група назв навколо Glanis, Glanum, Glanon, Glan, Glene, Glane; бавар. < *gweh₃w- «бруд», пор. валлійське baw «бруд, грязюка»; borṃ-/borw-/borb- <*bher- «закипати, вирувати, бродити, кипіти» у Borbro (Bourbre), Borvo(n) «божество джерела», Formio, у Франції Bormane (Ain), Bourbonne (Aube), La Bourbre (Isere) та багатьох інших; brig- < *bhrgh- до *bh̉eregh- «високий, піднесений», можливо, у значенні «верхня течія» в Brigia (Braye = Loir), Brigulos (Saône → Rhône) та багатьох інших; esk-/isk- <*peisk-, середньоірл. esc «вода», з Esca/Escia/Hisca (Isch → Saar) та ін.; fruta- <*s(w)rutu-, пор. валлійське ffr-wd, ірландське sruth «стрімкий потік», у Frudis, річці в Бельгіці, та багатьох інших. У висновку результати узагальнено з урахуванням карти поширення: «Як попередній результат можна, беручи до уваги картографічні матеріали, зафіксувати таке: кельтська гідронімія поширена на території, що простягається вздовж північних Альп, Дунаю, верхньої та середньої течії Рейну й Рони, включно з їхніми притоками. Початкова територія Straipsniai / Articles 223 JÜRGEN UDOLPH гальштатської культури не збігається з цією територією, проте найважливіші знахідки західногальштатської культури та ранньої латенської культури виявлено саме тут» (Busse 2007: 97). Тут лише побіжно зазначу, що польський індоєвропеїст Ян Розвадовський (частково опубліковано в Rozwadowski 1948) у своїх дослідженнях, які сягають перших років XX ст., уже відзначив разючі відповідності між гідронімами Балтійського регіону та району Рони, як-от Visentia, Saane, Brenne, Divonne, Isara, Drome, Ivarus та ін. Відтоді це положення вдалося ще більше зміцнити. Так, у Франції виявлено важливі паралелі назв (W.P. Schmid 2004) та в районі Мозеля (W.P. Schmid 1988), а чіткі відповідності між давньоєвропейськими гідронімами в Польщі та Балтійському регіоні, з одного боку, і на Британських островах, у Північній та Південній Франції — з другого (Udolph 1990, узагальнення на с. 332 і далі) засвідчили, що майже вся кельтська територія розселення (менш певно — Піренейський півострів) містить субстрат індоєвропейських гідронімів, що передують виокремленню окремих мов. Якщо спробувати зіставити наявні дослідження гідронімів Європи з дослідженням П. Буссе кельтської гідронімії, на мою думку, можна виокремити такі спільні положення: Гідроніми — найдавніші свідчення людської мови в Європі. Їхнє дослідження є необхідним для вивчення доісторії та ранньої історії. У колишніх районах кельтського заселення на материку (передусім у Північній Італії, Франції та частинах Швейцарії) бракує всебічних досліджень гідронімії. Археологічні результати, на жаль, можна лише обмежено використовувати для відповіді на питання про етнічний поділ ранньої Європи (Brather 2004). Оскільки гідроніми переважно утворені від так званих «водних слів», вкрай необхідним є всебічне дослідження географічної термінології всіх кельтських мов (це, до речі, стосується й германських мов, тоді як у слов’янській царині є зразкові дослідження, присвячені навіть лише назвам водойм). П. Буссе на своїй карті наніс ті назви водойм, які, на його думку, мають значення для визначення найдавніших територій розселення кельтських племен. На основі дослідження П. Буссе та за аналогією з відповідними дослідженнями в галузях германістики й славістики 224 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Heimat und Ausbreitung indogermanischer Stämme im Lichte der Namenforschung КАРТА 34. Картування давньоєвропейських і кельтських назв26 можна сказати: дуже багато свідчить на користь того, що формування кельтської мови відбулося там, де ми можемо спостерігати певне «згущення», підвищену концентрацію давньоєвропейських назв водойм. Вирішальне значення має при цьому наявність паралелей у Балтії та прилеглих до неї регіонах, на які вже вказував J. Rozwadowski (1948). Отже, і щодо питання про пракельтські місця проживання доречне слово, яке вже відігравало роль у питаннях про прабатьківщину германських племен: Ex oriente lux27. З урахуванням цього вже зараз багато що свідчить — і тут загалом можна погодитися з P. Busse — на користь території на захід від Альп. Дослідження в країнах, колись заселених кельтами, добре зробили б, якби приділили назвам водойм більше уваги, ніж досі. 26 Aus Busse 2007: 97. 27 Udolph 1981; Udolph 1985. Straipsniai / Articles 225 JÜRGEN UDOLPH 4. БАЛТІЙСЬКЕ З ПОГЛЯДУ ОНОМАСТИКИ Мовознавці й дослідники власних назв знову й знову наголошують на безперервності історії заселення балтійського ареалу. Значних міграційних рухів майже не простежується, натомість видно процес, що свідчить про істотне звуження колишньої балтійської території розселення (карту, що ґрунтується на публікаціях M. Gimbutas і потребує уточнення в окремих деталях, пропонує W.P. Schmid (карта 35). КАРТА 35. Поширення балтійських назв водойм28 Переважно слов’янські племена асимілювали балтійське населення зі сходу, півдня та південного заходу; це чітко простежується в окремих частинах північного заходу Росії, у Білорусі та на північному сході Польщі. З погляду гідронімії цікавою є карта поширення назв водойм, які, на думку J. Rozwadowski (1948), називають «слов’янськими» 28 Schmid 1976: 15 nach Gimbutas 1963: 30f. 226 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Heimat und Ausbreitung indogermanischer Stämme im Lichte der Namenforschung КАРТА 36. «Слов’янські назви водойм», розглянуті J. Rozwadowski (1948) (карта 36). Однак це аж ніяк не слов’янські, а доісторичні, індоєвропейські назви водойм. Про це свідчать уже заголовки окремих розділів його досліджень, як-от „dreu- (Drwęca, Drawa [...])“, „Isa“, „Isana“, „Isara“, „Oła i jej grupa: pierwiastek el-“, які частково майже тотожні значно пізнішим дослідженням H. Krahe та значною мірою збігаються з його дослідженнями й висновками. У Західній Європі на них зовсім не звернули уваги. Те саме, принаймні частково, показує й карта з новішої публікації (карта 37): на ній чітко видно зростання кількості дослов’янських назв водойм на територіях, що прилягають на північному сході Польщі до колишньої балтійської території розселення; безсумнівно, це зростання продовжується і в прилеглих балтійських районах розселення. Тим часом також з’ясувалося, що назви водойм, які J. Rozwadowski вважав слов’янськими, слід тлумачити інакше: невелика їх частина належить до балтійського субстрату в Росії, Білорусі, Straipsniai / Articles 227 JÜRGEN UDOLPH КАРТА 37. Найдавніші назви водойм у Польщі за З. Бабіком29 у північній Україні та північно-східній Польщі, але значно більшою мірою до масиву так званої Г. Краге давньоєвропейської гідронімії — мережі назв водойм, що мають доокремомовне індоєвропейське походження (Krahe 1949–1965, 1964; Schmid 1994; Udolph 1990).29 І вдалося здобути ще одне важливе нове знання: серед давньоєвропейських, доокремомовних індоєвропейських назв водойм у Європі балтійські назви посідають особливе місце, яке визначив W.P. Schmid (1994: 175–192, 226–247). Гідронімія колишньої та сучасної території балтійського розселення вирізняється, з одного боку, великою щільністю доокремомовних назв, а з іншого — 29 Бабік 2001: 92. 228 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Heimat und Ausbreitung indogermanischer Stämme im Lichte der Namenforschung КАРТА 38. Балтійський осередок у гідронімії30 у творенні назв водойм простежуються сталість і тяглість від найдавнішого індоєвропейського періоду до балтійського періоду окремих мов, а крім того, лише в Балтії серед давньоєвропейської гідронімії трапляються назви водойм, відповідники яких є в багатьох регіонах Європи. Прикладами є, зокрема, Atešys, Atesė — назви водойм у Литві; Etsch/Adige (у давнину засвідчені як Atesis, Athesis), Eisa: Aisė, Limena: Limenė у Литві та ін.; картографічне відображення див. на карті 38. Подібне я зміг встановити й під час дослідження дослов’янських назв у Польщі (Udolph 1990, підсумково: 331 і далі). На основі цього дослідження, зокрема зведень відповідників назв між Польщею та різними регіонами Європи (наприклад, Британськими островами, Західною Європою, Північною Італією тощо, с. 332–338), я уклав картографічне відображення, яке тут і подаю (карта 39). Усе це не випадковість. Балтійський ономастикон, як показали попередні й новіші дослідження, має відповідники в кільці 30 Nach Schmid 1994: 184f. Straipsniai / Articles 229 JÜRGEN UDOLPH КАРТА 39. Відповідності назв водойм Польщі та європейських паралелей31 регіонів — від Британських островів, Франції, Піренейського півострова, Італії, Швейцарії та Австрії, Балкан аж до Східної Європи. Останнім часом ці спільні риси особливо активно виявляли у германській мові, але існують також спільні риси між кількома індоєвропейськими мовами, насамперед між балтійськими, германськими та слов’янськими. 5. СПІЛЬНІ РИСИ В ОНОМАСТИЧНОМУ ФОНДІ ДВОХ АБО КІЛЬКОХ ОКРЕМИХ МОВ Як дедалі виразніше окреслювалося протягом останніх років, три індоєвропейські мовні групи — балтійська, германська та слов’янська — неоднаково тісно пов’язані між собою в ономастичному фонді. Йдеться, з одного боку, про давньоєвропейські індоєвропейські релікти, які 31 Das Material steht bei Udolph 1990: 332–338. 230 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Heimat und Ausbreitung indogermanischer Stämme im Lichte der Namenforschung вирізняються в межах давньоєвропейської гідронімії певними особливостями (морфологією, лексикою), а з іншого — про відповідності між двома з трьох мовних гілок. Нижче я стисло подаю матеріал і особливо відсилаю до літератури, зазначеної в окремих розділах. а) Слов’янсько-германські зв’язки Спробу окреслити стан досліджень у цій галузі кілька років тому я вже зробив (Udolph 2005a). З мовного погляду відповідності можна виявити й в ономастичному фонді; перші переконливі спроби здійснив M. Vasmer. У відносинах між германськими та слов’янськими мовами слід розрізняти два періоди: 1) у пізнішій фазі, приблизно від II ст. н. е., починаються інтенсивніші контакти, спричинені насамперед експансією германських племен у східній частині Центральної Європи; 2) приблизно від V ст. фазу германської експансії змінюють слов’янські переселення, унаслідок яких слов’яни заселяють територію, раніше заселену германськими племенами. Лише останніми роками дослідники виявили в топонімах на території давньогерманського розселення сліди значно давніших контактів, що сягають часу формування германської та слов’янської мов із діалектної області індоєвропейської мови. Йдеться про примітне явище: очевидно, германські за структурою назви піддаються етимологічному поясненню лише за допомогою слов’янських слів (наведені нижче приклади подає, зокрема, Kirstin Casemir 2003); тут назвемо Empelde поблизу Ганновера, давня форма Amplithi, пор. слов’ян. *obl- у полаб. wûmbal «колодязь», болг. vumbel, vubel, vubel’, vôbel, ubel «колодязь або джерело в долині» тощо; Hude «місце складування деревини, штабельний майданчик біля водного шляху, переправа, гавань», засвідчене в численних топонімах Північної Німеччини, імовірно, північноморськогерманське *hūth- und älteres *hunþ-, а відповідне йому за аблаутом слов’янське слово *kǫtъ у рос. kut «кінець річкового рукава, що глибоко врізається в суходіл» тощо; Ilfeld, Ilten, Ilde, Ilsede походять від *Il-feld, *Il-tun, *Il-ithi, *Il-is-ithi; примітною є засоленість ґрунту в Ilten та Ilsede. Германського тлумачення немає. Невимушено напрошується слов’ян. il «глина, мул», наприклад білорус. il «рідкий бруд органічного походження у воді, на дні водойми, болотиста, сіра або білувата земля», споріднене з давньогрец. ἰλύς «мул, екскременти». Цей топонімічний матеріал дає змогу зазирнути в ранній період мовних контактів і свідчить, що германська мова мала формуватися з індоєвропейського діалектного континууму в умовах відносної близькості не лише до балтійської, а й до слов’янської мовної області. Ці спостереження також змушують при розгляді становлення германської Straipsniai / Articles 231 JÜRGEN UDOLPH У взаєминах германської мови зі слов’янською (і балтійською) слід убачати давніші й ранніші зв’язки, ніж із кельтською. Цей факт і сьогодні часто залишається поза увагою. З погляду ономастики між германською та кельтською мовами немає спільних рис. б) Слов’янська–балтійська Тісні зв’язки між слов’янською та балтійською мовами вже понад століття є предметом запеклих і суперечливих дискусій (одне з найновіших узагальнень цих дискусій подає Pietro U. Dini (2005)). Однак досі майже не звертали уваги на очевидний факт: у сфері гідронімії та топонімії — на відміну від лексики — практично не було давніх збігів чи контактів. Балтійська мова як виразний осередок давньоєвропейської гідронімії зовсім інакше, ніж слов’янська, вплетена в мережу індоєвропейських назв водойм; ці взаємини майже не можна порівнювати. З ономастичного погляду балтійська мова має значно тісніші давні зв’язки з германською, ніж зі слов’янською. в) Балтійська–германська Усвідомлення того, що між цими двома мовними гілками мали існувати особливо тісні зв’язки, зовсім не є новим. Ще 1863 року Ernst Förstemann (1863: 258, 331): «Жодна мовна територія не має для нас більшого значення, якщо ми хочемо реконструювати давню історію мови й народу, ніж територія так званих балтійських мов, які [...] особливо близькі до германської [...].» «[...] бо насправді литовська генеалогічно є найближчою родичкою германської серед усіх мов». Узагальнювальне оцінювання, що охоплює історію досліджень, міститься в Udolph 2000, 2005a; крім того, слід звернутися до Casemir, Udolph 2006; Schmid 1994: 334–357; Udolph 1999a; Udolph 2011b; Udolph 2015a. Особливе значення мають тут назви місцевостей і водойм у Північній та Центральній Німеччині, які неможливо пояснити на основі германської лексики, а можна витлумачити лише за допомогою балтійської. Тут я лише побіжно згадаю Ihme, назву водойми в Ганновері: після 1124 року in occidentali ripa Himene fluminis, 1351 року supra aquam dictam Ymene тощо; < *Eimena, пор. балтійські назви водойм Eimūnis, Ejmenis (варіанти Eymenis, Eimenys) і литовське eimenà, -õs, eimenas «потік, струмок». Одним із найважливіших висновків із цих разючих відповідностей є те, що германська мова мала розвиватися у відносній близькості до балтійської (W.P. Schmid). г) Балтійська–слов’янська–германська Ближча спорідненість балтійської, слов’янської та германської мов у межах індоєвропейської сім’ї обговорюється вже кілька десятиліть. 232 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Heimat und Ausbreitung indogermanischer Stämme im Lichte der Namenforschung worden (dazu zuletzt: Dini 2005). Ich beschränke mich in den folgenden Ausführungen auf die Welt der Namen und referiere in aller Kürze Beobachtungen und Erkenntnisse, die ich an anderer Stelle schon mehrfach näher diskutiert habe (Udolph 2005, 2011b, 2015). Є апелятиви, засвідчені лише в трьох мовних ареалах, іноді лише в одній або двох із цих мовних груп. Але утворені від них назви трапляються й поза відповідним мовним ареалом і позначають — краще, ніж апелятиви, — ту частину Європи, у якій балтійська, слов’янська та германська мови сформувалися з індоєвропейської діалектної області. На мою думку, найпереконливішими прикладами є такі. Balge та споріднені назви: нижньонімецьке balge, balje «низьке, болотисте місце, водотік», balge «припливний рукав, невелика канава, струмок на ватах» тощо; як назва засвідчена, зокрема, у Balg, 1288 du dru Balge; 1166 Balga; Balge, близько 1080 Balga тощо; частково також утворені від них за допомогою суфіксів: 1375 Balghede < *Balg-ithi. Сліди виявляються також у Нідерландах, Голландії та Англії. До них споріднені східноєвропейські назви місцевостей і водойм, як-от Bloga, притока Піліци, з назвами місцевостей Blogie Stare, Szlacheckie; Blogie, болото в колишньому Радомському повіті; словацька назва річки Blh, угорська Balog, 1244/1410 Balogh тощо; Balge, назва місцевості й частини Віслинської затоки (з німецької?); Balga, назва річки в Латвії, там же назва місцевості Piebalga; Bologoe, назви місцевостей і озер на північному заході Росії, а також у сілезькій назві водойми Osobloga/ Osoblaha/ Hottzenplotz. *dhelbh- у польському dłubać «видовбувати, довбати», чеському dlub «заглиблення», давньоверхньонімецькому bi-tel-ban «поховати», давньоанглійському (ge)delf «кам’яний кар’єр», нідерландському delf, dilf «ущелина, канава, канал», литовське délba, dálba «ламати́на» засвідчене в численних назвах Північної та Центральної Європи, зокрема в Delf, 1328 in loco Delf nominato; 1238 locum qui Delue dicitur; Delfen; Delft, Delft heide; Delvenau, на початку IX ст. Delbende (назва місцевості); Thulba (ступінь редукції), IX ст. Tulba(m), Dulba; Delft, 1083 Delf, у Східній Європі: Delbenen, Dílbas, Dílbi, Dílbene pl., Dłubnia, Dłubina, Dłubała, *Dolobsk- та багато інших. Карта поширення назв, утворених від *dhelbh- (карта 40), за розміщенням відповідає назвам інших балтійсько-слов’янсько-германських паралелей. Ще один важливий випадок становлять назви місцевостей у давній зоні германського заселення, які можна пояснити лише за допомогою балтійських і слов’янських апелятивів. Тут слід назвати передусім такі назви місцевостей: Ilfeld, назва місцевості на північ від Нордгаузена, 1154 Ilevelt; Ilde біля Боккенема (Гільдесгаймський район), 1065 ad villam Illidi (*Il-ithi); Ilsede біля Пайне, 1053 Ilisede, < *Il-is-ithi; Miele біля Германнсбурга, XIV ст. Yle, 1378–79 van deme Yle; Ilten біля Ганновера, (1225–1247) тощо Ilthene, *Il-tūnā. Straipsniai / Articles 233 JÜRGEN UDOLPH КАРТА 40. Назви місцевостей і водойм, що походять від *dhelbh- Єдине переконливе пояснення знаходимо у слов’янській і балтійській мовах: давньоруське, давньопольське ilb «глина, мул», українське il «мул, глей, глина», білоруське il «рідкий бруд органічного походження у воді, на дні водної ями; болотиста, сіра або білувата земля», російське il «мул» тощо; можливо, споріднене з латиським īls «темний, як ніч», але безперечно споріднене з давньогрецьким ἰλύς «мул, бруд», εἰλύς · μελαν (Гесихій). При цьому впадає в око, що майже для всіх нижньосаксонських назв можна засвідчити поклади солі, частково у вигляді соляних куполів, що сягають майже поверхні. Отже, за назвами та їхнім поширенням можна довести, що догерманський, але індоєвропейський субстрат, розпізнаваний у гідронімії, тісно пов’язаний із балтійським ландшафтом назв водойм — явище, яке ми вже спостерігали й у випадку слов’янської мови. Якщо можна наважитися на датування: перше пересування приголосних та інші процеси, що заклали основи германської мови, перетворивши індоєвропейський діалект, можна датувати приблизно 500 роком до н. е. Назви, які трапляються в центрі Germania і виявляють тісні зв’язки зі слов’янською і насамперед із балтійською мовами, мають належати до давнішого часу 234 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Heimat und Ausbreitung indogermanischer Stämme im Lichte der Namenforschung вважатися. Однак, оскільки вони, своєю чергою, наклалися на давньоєвропейські назви водойм, що існували ще до появи окремих мов, можна припускати безперервність щонайменше до 1000 р. до н. е. Для науки є справжньою удачею те, що ці гіпотетичні припущення, очевидно, знаходять підтвердження. Знахідки в печері Ліхтенштайн поблизу Ост ероде-ам-Гарц, аналізи ДНК скелетів віком 3000 років і сучасних мешканців околиць показали, що можна говорити про безперервність заселення від 1000 р. до н. е. Завдяки дослідженню родинних і географічних назв, насамперед назв водойм Зібер, Одер, Руме та Зезе, вдалося показати (Udolph 2009), що це припущення може бути підтверджене й з ономастичного погляду. Отже, західний край Гарцу можна вважати частиною давньої області германського заселення як з генетичного, так і з ономастичного погляду. Давньоєвропейська гідронімія та прабатьківщина індоєвропейців Дослідження назв водойм Європи, проведені передусім Г. Краге, та їх включення до міркувань про доісторію індоєвропейських мов, висловлених до того часу, В. П. Шмід піддав суворій критиці й зробив вирішальний внесок у запровадження суворіших критеріїв для визначення того, якою має бути назва водойми, щоб її можна було вважати «давньоєвропейською». Відтоді чинними є такі умови: 1) Це назва водойми. 2) Назву не можна пояснити мовою, якою нині розмовляють на її берегах. 3) Вона містить лексему з індоєвропейською структурою кореня та значенням «вода, текти тощо». 4) Її слід пояснювати на основі всього індоєвропейського словника та його морфології, найчастіше як утворення з архаїчними суфіксами (слід очікувати пристосувань до структури й мовних елементів окремих мов). 5) Назву вважають «давньоєвропейською», якщо в Європі є принаймні одна назва, споріднена з нею за коренем і структурою, що відповідає архаїчній формі. 6) Назви мають структуру індоєвропейських іменників, прикметників і дієприкметників, тобто завжди утворені від кореня, а не від слова. 7) Давньоєвропейська гідронімія передбачає єдність усіх індоєвропейських мов (про це свідчать, зокрема, східноіндоєвропейські апелятиви в європейських назвах водойм). Straipsniai / Articles 235 JÜRGEN UDOLPH З цих міркувань випливає, що в Європі не можна сумніватися в існуванні шару або мережі договірних індоєвропейських назв водойм. Критика, що знову й знову спалахує, зазвичай спрямована на окремі назви, але жодним чином не спростовує самого факту. Однак той, хто хотів би атакувати концепцію давньоєвропейської гідронімії або навіть відкинути її (численні праці Гаральда Біхльмайєра, опубліковані останнім часом і сповнені гострої критики, нічого не змінюють у наведених вище принципах), має переконати принаймні в одному: він повинен знати матеріал, на якому ґрунтуються міркування Г. Крае, В. П. Шміда та мої. Жоден із критиків цього не знає. Це стосується майже всіх аргументів, висунутих досі, а також деяких новіших, які я тут коротко назву. • Останнім часом кельтська гіпотеза знову непомітно набуває позицій у Німеччині під час визначення походження назв водойм, як-от у ґрунтовній праці Альбрехта Гройле (2014) про назви водойм Центральної Європи32. Зважаючи на те, що східноєвропейський порівняльний матеріал залучали й залучають недостатньою мірою, слід бути обережними, приписуючи назви до кельтських. • У широких регіонах не вдається виявити договірного мовного матеріалу. Це стосується й спроб Тео Веннемана довести існування баскського, або васконського, договірного субстрату (про це див. найновіші праці в Udolph 2013). • Зовсім з іншого погляду Збіґнєв Бабік (2001) заперечує наявність давньоєвропейського елемента у Східній Європі, зокрема в Польщі. Він вважає, що давньоєвропейська гідронімія становить єдиний шар, поширений на всю Європу, якому не відповідають польські назви водойм. Мовляв, існують вирішальні фонетичні, морфологічні та словозмінні відмінності. Про давні назви водойм у Польщі можна сказати лише, що вони «давні й європейські» (stare i europejskie). Тут висловлено погляд, який прихильники концепції Давньої Європи давно подолали: ми знаємо, що в гідронімії можна спостерігати різні суфікси, різні ступені аблаута й морфологічні особливості, тож жодної «єдності» в розумінні монолітного блоку насправді немає. Щоб визначити прабатьківщину індоєвропейців, необхідно насамперед встановити найдавніші території розселення окремих індоєвропейських 32 Пор. мою докладну рецензію в Beiträge zur Namenforschung, Neue Folge 52 (2017), с. 81–105. 236 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Heimat und Ausbreitung indogermanischer Stämme im Lichte der Namenforschung КАРТА 41. Найдавніші території розселення (слов’янська, германська, кельтська, балтійська) за свідченнями назв Мовні родини слід визначати. Я твердо переконаний, що під час пошуку давніх місць проживання індоєвропейських племен, як і під час (ре)конструкції основ індоєвропеїстики, слід виходити з окремих мов. Наважуся узагальнити на карті викладені досі міркування про прабатьківщини германських, слов’янських, балтійських і кельтських племен (карта 41). Що ми можемо сказати про період, упродовж якого окремі індоєвропейські мовні групи розвинулися з праіндоєвропейської стадії? Слов’янська мова розвинулася приблизно з 500 року до н. е. на північному схилі Карпат. Давніші назви водойм свідчать про тісніші зв’язки з германською та балтійською мовами, а подекуди — лише з балтійською. Отже, ці назви слід датувати давнішим періодом, приблизно 1000–500 роками до н. е. За назвами германську мову можна локалізувати на території на північ, схід і, меншою мірою, південь від гір Гарц. З огляду на перший пересув приголосних та інші процеси, її виникнення з одного Straipsniai / Articles 237 JÜRGEN UDOLPH індоєвропейського діалектного ареалу приблизно до часу близько 500 р. до н. е. Догерманські назви мають бути давнішими й датуватися періодом приблизно 1000–500 рр. до н. е. Формування кельтської мови з одного з індоєвропейських діалектів, імовірно, відбулося в районі Західних Альп; перші передумови можна датувати — я розумію, наскільки спірними є ці пропозиції щодо датування, — часом близько 1000 р. до н. е. Балтійські мови зазнали найменших географічних переміщень, однак первісна територія розселення значно скоротилася внаслідок слов’янської експансії. Проте, порівнюючи назви водойм по всій Європі, ми можемо припустити, що для датування добалтійських реліктів потрібно відступити щонайменше до 500–1000 рр. до н. е. Підсумувавши ці результати, ми приходимо — думаю, це не дивно — до висновку про наявність шару назв водойм індоєвропейського походження, який засвідчено в Центральній Європі приблизно від 1000 р. до н. е. і який, із певною мірою впевненості, визначив схід Франції, центральну й північну Німеччину та схід Центральної Європи. Однак, схоже, можна зробити ще один крок назад у часі. У Європі нам відомі назви, які можна пояснити лише за допомогою східноіндоєвропейських апелятивів (індійських, іранських, тохарських) і які доводять, що давньоєвропейська гідронімія не належить до західноіндоєвропейського «проміжного етапу» (такої думки все життя дотримувався H. Krahe, і її часто поділяють і сьогодні). W.P. Schmid (1994: 129ff.) розпізнав це й на підставі таких паралелей, як sindhu–/*sindhnā – Sinn, Shin, Shannon, indu– – Indura, Indus (Балтія), vār(i)–, vār–, vairi– – Vara, Vaire, Verna, Warme, War-menau, Wörnitz < *Varantia тощо, adu – Adda, Oder, Attersee, -gau, dānu– – Don, Donau та ін., слушно зробив висновок: «Єдина спільна мова, яку передбачає давньоєвропейська гідронімія, — це не що інше, як сама індоєвропейська мова» (Schmid 1994: 129). Оскільки відповідні апелятиви відомі, зокрема, давньоіндійській і давньоіранській мовам, але відсутні в європейських мовах, слід припустити, що словниковий запас, з якого творилися європейські назви водойм, був іще відомий творцям індоєвропейських назв. Отже, для деяких із цих назв ми з упевненістю сягаємо другого тисячоліття до нашої ери. Невизначеність полягає в тому, що ми не знаємо, коли колись живі слова й корені втратили продуктивність у тогочасних індоєвропейських діалектах. Варто ще раз нагадати, що це співвідношення між східноіндоєвропейськими словами та європейськими назвами має паралелі в північногерманських апелятивах у континентально-германських 238 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Heimat und Ausbreitung indogermanischer Stämme im Lichte der Namenforschung назвах, а також у південнослов’янських словах, які трапляються в назвах на північ від Карпат. Підсумовуючи все сказане, можна зробити висновок, що значні частини Західної, Центральної та Східної Європи вкриті мережею індоєвропейських назв водойм, у формуванні яких через відповідні апелятиви брали участь також індоєвропейські мови позаєвропейських і південноєвропейських територій. При цьому не можна забувати, що існування назви водойми, яка походить з індоєвропейської доби, передбачає безперервне заселення її берегів. Перерви в заселенні спричиняють втрату назв і розриви, які ми спостерігаємо на півдні Росії та на південному сході України, де навіть найбільші річки цього регіону, як-от Дніпро, Дністер, Південний Буг, Дон і Волга, змінили свої назви — передусім у нижній течії, тобто в степовій і лісостеповій зоні. Питання про межі давньоєвропейської гідронімії залишається відкритим, однак оцінювати індоєвропейські назви водойм Європи, виходячи з її периферії, не можна (у цьому напрямі спрямовані міркування Untermann 2009). Периферію можна визначити лише тоді, коли стане зрозумілою ситуація в центрі. Щодо питання про давні території розселення індоєвропейських племен із цього випливає насамперед, що їх можна шукати лише в межах ареалу давньоєвропейської гідронімії. З окремомовного періоду, який ми можемо краще оцінити за гідронімією та топонімією, нам невідомо жодного прикладу, коли б індоєвропейська мовна група сформувалася так, щоб цей процес не залишив слідів у топонімічному ландшафті. Для гіпотез, які розміщують індоєвропейську прабатьківщину, наприклад, у Південній Росії та Україні (Gimbutas; курганна культура) або на Кавказі, це означає, що сліди міграції індоєвропейського ядра з цих територій до Європи чи Малої Азії мали б залишитися в географічній номенклатурі. Як усім відомо, цього не сталося. Натомість я знову наголошую на надійному виявленні східноіндоєвропейських апелятивів і коренів у назвах водойм Європи: це переконливий доказ того, що корені індоєвропейських племен, які мешкали в Європі та Азії, слід шукати в Європі. Повторюю: номенклатура Європи свідчить про те, що поширення індоєвропейських племен почалося з цього континенту. Щоб зробити ці висновки, отримані з географічних назв, надійнішими й підтвердити з іншого боку ймовірну, на мою думку, прабатьківщину германців, кельтів і слов’ян, варто звернутися до дисципліни, яка досі не відігравала жодної ролі в усій дискусії про індоєвропейську прабатьківщину: я маю на увазі ґрунтознавство. Straipsniai / Articles 239 JÜRGEN UDOLPH КАРТА 42. Поширення лесу в Центральній Європі33 Я вже використовував досягнення ґрунтознавства вище, порівнюючи германські -ithi-назви з показниками врожайності земель Нижньої Саксонії (карти 29–32). Опублікована десять років тому карта поширення лесових ґрунтів в Азії та Європі (Haase et al. 2007), яку я вже згадував вище у зв’язку з питанням про прабатьківщину слов’янських племен, показує, що широкий пояс лесових ґрунтів тягнеться через Азію та Європу від Китаю аж до Франції. Як же він поширений у Європі, зокрема на тій території, де, на мою думку, містилися давні поселення германських, слов’янських і кельтських племен?33 Для цього я використовую давнішу карту лесових областей Європи, яка, однак, за результатами збігається з новішою картою 2007 року. На неї я наніс, як на мене, найдавніші місця проживання носіїв германських, кельтських і слов’янських мов (карта 42). 33 Джерело: http://www.geographie.uni-stuttgart.de/seminare/lehrpfad/Pleistozän/Loessseite.htm. 240 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Heimat und Ausbreitung indogermanischer Stämme im Lichte der Namenforschung Чітко помітні лесові області Лейпцизької низовини, Магдебурзького, Гільдесгаймського та Зостського берегів, а також Золотої долини на південь від Гарцу. Це саме та область, яка в результаті детального дослідження давньогерманських назв населених пунктів і водойм (Udolph 1994) постала як осередок тяглості германської практики найменування. Знахідки в печері Ліхтенштайн узгоджуються з цим. Подібне карта показує і для прикордонної області Польщі та України. І тут, на північному схилі Карпат, лес і найдавніші слов’янські поселення разюче збігаються. Отже, ґрунтознавчі дослідження підтверджують результати ономастики. У Західних Альпах картина менш однозначна: саме там ми припускаємо існування давніх кельтських заселених ландшафтів. Натомість для ймовірної прабатьківщини слов’янських і германських племен очевидним є збіг із родючими ґрунтами. Звідси постають також міркування про те, як пояснити й зрозуміти грандіозні експансії кельтів, германців і слов’ян — саме в такій часовій послідовності. Оскільки найдавніші географічні назви можна пов’язати з родючими й найродючішими ґрунтами, багато що свідчить на користь такої тези: родючі ґрунти давали людям, які жили 2 000–3 000 років тому й залежали від землеробства, скотарства, рибальства та полювання, кращі врожаї, знижували загальну смертність і дитячу смертність та спричиняли надлишок населення, який можна було скоротити лише поступовим розширенням заселення. Завдяки зростанню населення, яке розмовляло певною мовою — наприклад, праслов’янською, прагерманською, пракельтською або відповідними діалектами цих мов, — ця мова поширювалася на прилеглі території та передавалася їхнім мешканцям. Такі процеси легко зрозуміти, порівнюючи їх із відомими випадками поширення мов і витіснення ними інших мов: згадаймо німецьке освоєння східних земель із витісненням західнослов’янських племен та їхніх мов, слов’янізацію фіно-угорських племен у Росії, а також заселення Америки європейськими поселенцями та поширення їхніх мов. З огляду на це я знову наважуюся наголосити на значенні ономастичних досліджень для з’ясування питання про найдавніші території заселення й вважаю, що цій галузі мовознавства слід приділяти значно більше уваги, ніж досі. Результати дослідження 1) Існують назви водойм, які можна датувати часом виникнення та розвитку індоєвропейських мов. Вони розташовані в Європі. Straipsniai / Articles 241 JÜRGEN UDOLPH 2) Вирішальні процеси розвитку й поширення індоєвропейських мов відбувалися переважно в межах давньоєвропейської гідронімії. Про це свідчать, зокрема, східноіндоєвропейські апелятиви в європейських назвах водойм. Відповідні паралелі у слов’янських і германських мовах також наявні. 3) Доіндоєвропейського шару в назвах Центральної Європи не виявлено. Це дивує, адже там напевно вже жили люди, які не розмовляли індоєвропейською мовою. Не беруся судити, чи пов’язано це з осілістю індоєвропейських племен, на відміну, наприклад, від кочового або напівкочового способу життя давнішого населення. 4) Поселення індоєвропейських племен також упродовж останніх тисячоліть до нашої ери пов’язані з добрими й найкращими ґрунтами. Це збігається — і це має велике значення — з поширенням давніх назв. 5) Реконструкція індоєвропейських праформ ґрунтується на знанні відомих окремих індоєвропейських мов. Однак індоєвропейські назви водойм засвідчені також у «лакунах» між окремими індоєвропейськими мовами. Тому слід очікувати розбіжностей між праформами назв і праформами індоєвропейської реконструкції. 6) Давньоєвропейські назви водойм мають виразний центр у Балтії та в балтійських мовах. Є вагомі підстави вбачати в ньому не лише центр безперервності (W.P. Schmid), а й центр поширення. 7) Пра батьківщина германських племен лежить у межах германської території розселення, прабатьківщина слов’ян — у межах слов’янської території розселення, прабатьківщина кельтів — у межах історично засвідченої кельтської території розселення. Усе свідчить про те, що так само слід вважати й у випадку ймовірної прабатьківщини індоєвропейських племен. Звідси випливає: 8) Гіпотезу про прабатьківщину індоєвропейських мов у Південній Росії, Малій Азії або на Кавказі з погляду ономастики слід рішуче відкинути. Прабатьківщину можна шукати лише в межах давньоєвропейської гідронімії. Вона чітко обмежена Європою. Усе разом свідчить на користь Балтії як прабатьківщини та вихідного ареалу індоєвропейської експансії. 242 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Heimat und Ausbreitung indogermanischer Stämme im Lichte der Namenforschung ЛІТЕРАТУРА Alemannien und der Norden 2004: Alemannien und der Norden. Internationales Symposium in Zürich, hrsg. v. Hans-Peter Naumann (= Reallexikon der Germanischen Altertumskunde, Ergänzungsband 43). Berlin: De Gruyter. Atlas zur Geschichte und Landeskunde von Sachsen 1998: Atlas zur Geschichte und Landeskunde von Sachsen. F: Wirtschaft (Landwirtschaft, Bergbau, Gewerbe, Verkehr). IV: Neueste Zeit. Leipzig: Verlag der Sächsischen Akademie der Wissenschaften. Ascher Diana 2015: Die Siedlungsgeschichte der Rhön aus namenkundlicher Sicht. – Die Rhön – Geschichte einer Landschaft. Petersberg, 201–215. Babik Zbigniew 2001: Najstarsza warstwa nazewnicza na ziemiach polskich. Kraków: Universitas. Bijak Urszula 2013: Nazwy wodne dorzecza Wisły. Potamonimy odapelatywne. Kraków: Wydawnictwo FALL. Billy Pierre-Henry 1993: Thesaurus linguae Gallicae. Hildesheim: Olms. Bischoff Karl 1975: Germ. *haugaz ‘Hügel, Grabhügel’ im Deutschen. Eine Flurnamenstudie. Mainz: Akademie der Wissenschaften und der Literatur. Brather Sebastian 2004: Ethnische Interpretationen in der frühgeschichtlichen Archäologie. Geschichte, Grundlagen und Alternativen. Berlin: de Gruyter. Busse Peter 2007: Hydronymie und Urheimat: Ein neuer Ansatz zur Lokalisierung der Urheimat der Kelten. – Kelten-Einfälle an der Donau. Akten des 4. Symposiums Deutschsprachiger Keltologinnen und Keltologen vom 17.–21. Juli 2005 in Linz. Wien: Verlag der Österreichischen Akademie der Wissenschaften, 89–98. Casemir Kirstin 1997:Die Ortsnamen auf-büttel. Leipzig: Leipziger Universitätsverlag. Casemir Kirstin 2003: Die Ortsnamen des Landkreises Wolfenbüttel und der Stadt Salzgitter. Bielefeld: Verlag für Regionalgeschichte. Casemir Kirstin, Udolph Jürgen 2006: Die Bedeutung des Baltischen für die niedersächsische Ortsnamenforschung. – Baltų onomastikos tyrimai. Aleksandrui Vanagui atminti, sud. Laimutis Bilkis, Alma Ragauskaitė, Daiva Sinkevčiūtė. Vilnius: Lietuvių kalbos institutas, 114–136. Collis John 2003: The Celts: Origins, Myths and Inventions. London: Tempus Pub Ltd. Delamarre Xavier 2003: Dictionnaire de la langue gauloise; une approche linguistique du vieux-celtique continental. 2. éd. Paris: Éd. Errance. Dini Pietro U. 2005: Slawisch-baltische Sprachbeziehungen. – Reallexikon der Germanischen Altertumskunde 29. Berlin – New York, 73–78. Straipsniai / Articles 243 JÜRGEN UDOLPH Falileyev Alexander 2006/7: Dictionary of Continental Celtic Place-Names, Aberystwyth = http://cadair.aber.ac.uk/dspace/bitstream/2160/282/5/ContCelticPNDictionary.pdf; Вступ: http://cadair.aber.ac.uk/dspace/bitstream/2160/282/6/IntroAndElements.pdf; Вибрана бібліографія: http://cadair.aber.ac.uk/dspace/bitstream/2160/282/4/FalileyevBibl.pdf; Карта: http://cadair.aber.ac.uk/dspace/bitstream/2160/282/7/FalileyevMap.pdf. Förstemann Ernst 1863: Die deutschen Ortsnamen. Nordhausen: Ferd. Förstemann´s Verlag. Gimbutas Marija 1963: The Balts. London: Thames and Hudson. Gołąb Zbigniew 1992: The Origins of the Slavs. A Linguist’s View. Columbus (Ohio): Slavica Publ. Greule Albrecht 2014: Deutsches Gewässernamenbuch. Etymologie der Gewässernamen und der dazugehörigen Gebiets-, Siedlungs- und Flurnamen. Berlin/Boston: De Gruyter. Grimm Jacob 1826: Deutsche Grammatik. Zweiter Teil. Göttingen: Dieterich. Grimm Jacob 1848: Geschichte der deutschen Sprache. Leipzig: Hirzel. Haase Dagmar, D. Haase, J. Fink, G. Haase, R. Ruske, M. Pécsi, H. Richter, M. Altermann, K.-D. Jäger 2007: Vornamen Loess in Europe—its spatial distribution based on a European Loess Map, scale 1:2,500,000. – Quaternary Science Reviews 26(9–10), 1301–1312. James Simon 1999: The Atlantic Celts. Ancient people or modern invention. Madison Wis.: University of Wisconsin Press. Kettner Bernd-Ulrich 1972: Flußnamen im Stromgebiet der oberen und mittleren Leine. Rinteln: Verlag C. Bösendahl. Kolb Eduard 1957: Alemannisch-nordgermanisches Wortgut. Huber: Frauenfeld. Krahe Hans 1949–1950: Alteuropäische Flußnamen. – Beiträge zur Namenforschung, 24–51. Krahe Hans 1964: Unsere ältesten Flußnamen. Wiesbaden: Otto Harrassowitz. Krahe Hans, Meid Wolfgang 1967: Germanische Sprachwissenschaft 3: Wortbildungslehre. Berlin: Walter de Gruyter Kunstmann Heinrich 1996: Die Slaven. Ihr Name, ihre Wanderung nach Europa und die Anfänge der russischen Geschichte in historisch-onomastischer Sicht. Stuttgart: Steiner. Leibnitz Gottfried Wilhelm 1882: Die philosophischen Schriften, hrsg. v. C.I. Gerhard, Bd. 5. Berlin: Weidmann. 244 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Heimat und Ausbreitung indogermanischer Stämme im Lichte der Namenforschung Matasović Ranko 2009: Etymological dictionary of proto-Celtic. Leiden: Brill. Meyer Brunk 1978: Bodenkunde und Siedlungsforschung. – Reallexikon der Germanischen Altertumskunde 3. Berlin – New York: Walter de Gruyter, 117–120. Möller Reinhold 1992: Dentalsuffixe in niedersächsischen Siedlungs- und Flurnamen in Zeugnissen vor dem Jahre 1200. Heidelberg: Carl Winter Universitätsverlag. Möller Reinhold 2000: Niedersächsische Siedlungsnamen und Flurnamen mit k-Suffix und s-Suffix in Zeugnissen vor dem Jahr 1200. Heidelberg: Carl Winter Universitätsverlag. Müller Horst M., Kutas Marta 1997: Die Verarbeitung von Eigennamen und Gattungsbezeichnungen. Eine elektrophysiologische Studie. – Studien zur Klinischen Linguistik: Modelle, Methoden, Interventionen, hrsg. v. Gert Rickheit. Opladen: Springer, 147–169. Rozwadowski Jan 1948: Studia nad nazwami wód słowiańskich. Kraków: Nakładem Polskiej Akademii Umiejętności. Rymut Kazimierz, Majtán Milan 1998: Gewässernamen im Flußgebiet des Dunajec. Stuttgart: Steiner. Scheffer Fritz 1978: Boden in Mitteleuropa. – Reallexikon der Germanischen Altertumskunde 3. Berlin – New York: Walter de Gruyter, 108–117. Schlüter Otto 1958: Die Siedlungsräume Mitteleuropas in frühgeschichtlicher Zeit 2: Das mittlere und nordöstliche Mitteleuropa. Remagen: Selbstverlag der Bundesanstalt für Landeskunde. Schmid Wolfgang P. 1976: Baltische Sprachen und Völker. – Reallexikon der Germanischen Altertumskunde 2. Berlin – New York: Walter de Gruyter, 14–20. Schmid Wolfgang P. 1988: Zu einigen keltisch-baltischen Namenentsprechungen. – Studia Indogermanica et Slavica. Festgabe für Werner Thomas. München: Sagner, 49–56. Schmid Wolfgang P. 1994: Linguisticae Scientiae Collectanea. Ausgewählte Schriften. Berlin – New York: de Gruyter. Schmid Wolfgang P. 2004: Versuch über den Namen der Loire. – Sprache, Sprechen, Sprichwörter. Festschrift für D. Stellmacher zum 65. Geburtstag. Stuttgart: Steiner, 291–295. Sims-Williams Patrick 2006: Ancient Celtic Place-Names in Europe and Asia Minor. Oxford: Blackwell. Słownik Prasłowiański 1974: Słownik Prasłowiański 1. Warszawa: Zakład Narodowy im. Ossolińskich. Straipsniai / Articles 245 JÜRGEN UDOLPH Stams Werner 1998: Böden nach Bodenwerten. Beiheft zu: Atlas zur Geschichte und Landeskunde von Sachsen. F: Wirtschaft (Landwirtschaft, Bergbau, Gewerbe, Verkehr). IV: Neueste Zeit. Leipzig: Verlag der Sächsischen Akademie der Wissenschaften. Toporov Vladimir N., Trubačev Oleg N. 1962: Lingvističeskij analiz gidronimov Podneprov’ja. Moskva: Izdatel’stvo Akademii Nauk SSSR. Trubačev Oleg N. 1968: Nazvanija rek pravoberežnoj Ukrainy. Moskva: Izdatel’stvo Nauka. Trubačev Oleg N. 1983: Jazykoznanie i etnogenez slavjan (Drevnie slavjane po dannym ėtimologii i onomastiki). – Slavjanskoe jazykoznanie. IX Meždunarodnyj s-ezd slavistov. Doklady sovetskoj delegacii. Moskva: Nauka 231–270. Udolph Jürgen 1979: Studien zu slavischen Gewässernamen und Gewässerbezeichnungen. Heidelberg: Carl Winter Universitätsverlag. Udolph Jürgen 1981: Ex oriente lux – Zu einigen germanischen Flußnamen. – Beiträge zur Namenforschung, Neue Folge 16, 84–106 (Nachdruck in: Reader zur Namenkunde 3(2) (= Germanistische Linguistik 131–133), Hildesheim, 1996, 671–692). Udolph Jürgen 1985: Ex oriente lux – auch in deutschen Flurnamen. – Gießener Flurnamenkolloquium. Heidelberg: Winter Verlag, 272–298. Udolph Jürgen 1988: Kamen die Slaven aus Pannonien? – Studia nad etnogenezą Słowian i kulturą Europy wczesnośredniowiecznej. Wrocław: Zakład Narordowy im. Ossolińskich, 168–173. Udolph Jürgen 1990: Die Stellung der Gewässernamen Polens innerhalb der alteuropäischen Hydronymie. Heidelberg: Carl Winter Universitätsverlag. Udolph Jürgen 1991: Die Ortsnamen auf –ithi. – Probleme der älteren Namenschichten. Heidelberg: Carl Winter Universitätsverlag, 85–145. Udolph Jürgen 1994: Namenkundliche Studien zum Germanenproblem. Berlin – New York: Walter de Gruyter. Udolph Jürgen 1997: Alteuropäische Hydronymie und urslavische Gewässernamen. – Onomastica 42, 21–70. Udolph Jürgen 1998: Typen urslavischer Gewässernamen. – Praßłowiańszczyzna i jej rozpad. Warszawa: Energeia 275–294. Udolph Jürgen 1999: Die Schichtung der Gewässernamen in Pannonien. – Ural-Altaische Jahrbücher, Neue Folge 15, 90–106. Udolph Jürgen 1999a: Baltisches in Niedersachsen? – Florilegium Linguisticum. Festschrift für Wolfgang P. Schmid zum 70. Geb. Frankfurt/Main [usw.]: Lang, 493–508. 246 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Heimat und Ausbreitung indogermanischer Stämme im Lichte der Namenforschung Udolph Jürgen 2000: Nordisches in niedersächsischen Ortsnamen. – Raum, Zeit, Medium – Sprache und ihre Determinanten. Festschrift für Hans Ramge. Marburg: Hessische Historische Kommission, 59–79. Udolph Jürgen 2000a: Slavjano-germanskie svjazi v severno-nemeckich toponimach. – Ètimologija 1997–1999. Moskva, 185–191. Udolph Jürgen 2004: Nordisches in deutschen Ortsnamen. – Namenwelten. Orts- und Personennamen in historischer Sicht. Berlin – New York: Walter de Gruyter, 359–371. Udolph Jürgen 2004a: Alemannien und der Norden aus der Sicht der Ortsnamenforschung. – Alemannien und der Norden, 29–56. Udolph Jürgen 2005: Slavisch-Baltisch-Germanische Übereinstimmungen in Toponymie und Hydronymie. – Reallexikon der Germanischen Altertumskunde 29. Berlin – New York: Walter de Gruyter, 64–67. Udolph Jürgen 2005a: Germanisch-Slawische Sprachbeziehungen. – Reallexikon der Germanischen Altertumskunde 29. Berlin – New York: Walter de Gruyter, 69–73. Udolph Jürgen 2008: Ortsnamen und Wanderungen der Völker. – Jahrbuch der Akademie der Wissenschaften zu Göttingen 2008. Berlin – New York: Walter de Gruyter, 392–397. Udolph Jürgen 2009: Liechtensteinhöhle, Siedlungskontinuität und das Zeugnis der Familien-, Orts- und Gewässernamen. – Historia archaeologica. Festschrift f. Heiko Steuer. Berlin – New York: Walter de Gruyter, 85–105. Удольф Юрген 2009/2011: Палеоєвропейські гідроніми та питання походження кельтів. – Nouvelle Revue d’Onomastique 51, 85–121. Udolph Jürgen 2010: Morphologie germanischer Toponyme. – Proceedings of the 21st International Congress of Onomastic Sciences 5. Uppsala: Institutet för språk och folkminnen, 254–267. Udolph Jürgen 2010a: Skandinavische Wörter in deutschen Ortsnamen. – Probleme der Rekonstruktion untergegangener Wörter aus alten Eigennamen. Uppsala: Swedish Science Press, 141–158. Udolph Jürgen 2010b: Skandinavische Wörter in deutschen Ortsnamen. – Probleme der Rekonstruktion untergegangener Wörter aus alten Eigennamen. Uppsala: Kungl. Gustav Adolfs Akademien für svensk folkkultur, 141–158. Udolph Jürgen 2011b: „Baltisches“ und „Slavisches“ in norddeutschen Ortsnamen. – Interferenz-Onomastik. Namen in Grenz- und Begegnungsräumen in Geschichte und Gegenwart. Saarbrücken: Kommission für Saarländische Landesgeschichte und Volksforschung, 313–331. Straipsniai / Articles 247 JŪRGEN UDOLPH Udolph Jürgen 2013: (Hrsg.) Europa Vasconica – Europa Semitica? Kritische Beiträge zur Frage nach dem baskischen und semitischen Substrat in Europa. Hamburg: Baar-Verlag. Udolph Jürgen 2015: Rezension zu: W. Wenzel, Namen und Geschichte. Orts- und Personennamen im deutsch-slavischen Sprachkontaktraum als historische Zeugnisse, Hamburg 2014. – Beiträge zur Namenforschung, Neue Folge 51, 242–252. Udolph Jürgen 2015a: Baltisch, Slavisch, Germanisch – Kontakte und Beziehungen aus der Sicht der Onomastik. – Early Germanic Languages in Contact. Amsterdam – Philadelphia: Benjamins, 39–74. Udolph Jürgen 2016: Expansion slavischer Stämme aus namenkundlicher und bodenkundlicher Sicht. – Onomastica 60, 215–231. Udolph Jürgen 2016a: Heimat und Ausbreitung slavischer Stämme aus namenkundlicher Sicht. – Die frühen Slawen – von der Expansion zu gentes und nationes 1: Beiträge zum Schwerpunktthema. Langenweissbach: Beier & Beran, 27–51. Vasmer Max 1971: Schriften zur slavischen Altertumskunde und Namenkunde 1, hrsg. v. H. Bräuer. Berlin – Wiesbaden: Harrassowitz. Wenzel Walter 2014: Namen und Geschichte. Orts- und Personennamen im deutsch-slavischen Kontaktraum als historische Zeugnisse. Hamburg: Baar-Verlag. Батьківщина й поширення індоєвропейських племен у світлі дослідження власних назв АНОТАЦІЯ Юрген Удольф, спираючись на ономастичні дані, узагальнює у своєму дослідженні результати багаторічних студій індоєвропейських племен та їхніх прабатьківщин. Він робить важливі висновки, з якими можна погоджуватися або не погоджуватися, але не варто їх ігнорувати. На думку автора, у Європі зосереджені гідроніми, датовані періодом виникнення й розвитку індоєвропейських мов. Визначальні процеси розвитку й поширення індоєвропейських мов відбувалися переважно в межах гідронімії Старої Європи. Серед іншого, на це вказують і апелятиви східноіндоєвропейських мов, закладені в європейських гідронімах. У слов’янських і германських мовах відповідних паралелей немає. Назви Центральної Європи не засвідчують первісного індоєвропейського шару. Це справді дивує, адже, безперечно, там уже жили люди, які не розмовляли жодною індоєвропейською мовою. Автор не береться вирішувати, чи пов’язано це з осілістю індоєвропейських племен порівняно з кочовим або напівкочовим способом життя попередніх мешканців. У першому тисячолітті до нашої ери виникнення індоєвропейських поселень тісно пов’язане з якістю ґрунту. Це очевидно підтверджує й поширення давніх назв. Автентичних 248 Acta Linguistica Lithuanica LXXVI Батьківщина й поширення індоєвропейських племен у світлі дослідження власних назв Реконструкція індоєвропейських форм ґрунтується на фактах, засвідчених в окремих відомих індоєвропейських мовах. Індоєвропейські гідроніми засвідчені в окремих індоєвропейських мовах. Тому ймовірно, що між формами автентичних назв і реконструкціями автентичних індоєвропейських форм є відмінності. Центром гідронімів Старої Європи беззаперечно є Балтія та балтійські мови. Багато фактів свідчить про те, що там існували не лише континуум (Wolfgangas P. Schmidas), а й центр поширення назв. Батьківщину можна шукати лише на землях гідронімії Старої Європи, розташованих у Європі. Батьківщина германських племен — там, де жили германці, батьківщина слов’ян — там, де жили слов’яни, а батьківщина кельтів — там, де історичні джерела засвідчують їхнє проживання. Звідси випливає, що з погляду ономастики слід беззастережно відкинути виникнення прабатьківщини індоєвропейських мов у Південній Росії, Малій Азії чи на Кавказі. Підсумовуючи, можна стверджувати, що батьківщиною індоєвропейської експансії та її ареалом поширення є Балтія. Надійшло 12 червня 2017 р. JÜRGEN UDOLPH Центр дослідження власних назв — Лейпциг Peterssteinweg 3, D-4107 Leipzig Академія наук у Геттінгені Робоча група з дослідження топонімів між Рейном та Ельбою — ономастика в європейському просторі Robert-Koch-Str. 40, D-48149 Münster [email protected] Straipsniai / Articles 249