„Bendrinės kalbos“ samprata Lietuvos Respublikos teisės aktuose ir kalbos politikos kontekste

ДАІВА ВАЙШНЕНЕ Литовський університет освітніх наук ПОНЯТТЯ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ В ПРАВОВИХ АКТАХ ЛИТОВСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ ТА В КОНТЕКСТІ МОВНОЇ ПОЛІТИКИ КЛЮЧОВІ СЛОВА: державна мова, мовна політика, літературна мова, стандартна мова, нормативність мови. У статті розглядаються терміни, що позначають статус литовської мови та її функції і вживаються в правових актах Литовської Республіки та документах мовної політики (настановах щодо мовної політики, постановах Державної комісії з литовської мови) (державна мова, літературна мова, правильна мова тощо), їхні визначення та особливості вживання. Основну увагу приділено поняттю терміна літературна мова, його функціональності та контексту вживання. Оглянуто визначення цього терміна, наведені в різних джерелах (термінологічних словниках, Банку термінів Литовської Республіки тощо), обговорено його співвідношення з іншими поняттями, що позначають статус і функції мови. ВСТУП Системність і точність визначень виокремлюють як одні з найважливіших логічних вимог до якісного терміна. Оцінюючи ці властивості термінів, зважають на їхню однозначність і семантичну визначеність, наукову обґрунтованість логічних відношень між термінами та більш-менш однакове найменування (Gaivenis 2014: 211, див. також 236–237). Водночас Казімєрас Гайвеніс, розглядаючи ознаки якісного терміна, звертає увагу на те, що в практичній роботі з унормування термінології важко досягти однозначності та визначеності значення, і навіть терміни, які існують тривалий час, фахівці відповідної галузі можуть розуміти й уживати неоднаково (Gaivenis 2014: 206–207). Цих недоліків термінології не позбавлена й сфера мовної політики: дискусії щодо унормування мови, мови публічних написів або написання іншомовних власних назв іноді виникають не лише через оцінювання мовного явища, а й через різне розуміння обговорюваного об’єкта. Слід визнати, що на негативні мовні стереотипи чи упередження, усталені в суспільстві, значною мірою впливає також невизначеність змісту основних понять мовної політики BENDRINĖ KALBA 90 (2017) www.bendrinekalba.lt ISSN 2351-7204 DAIVA VAIŠNIENĖ. Bendrinės kalbos samprata Lietuvos Respublikos teisės aktuose ir kalbos politikos kontekste | 2 1, а також безвідповідальне вживання термінів без чітких визначень2 (щодо різного тлумачення кількох термінів мовної політики пор. Valotka 2015). Праць, присвячених аналізу системи понять і термінології у сфері мовної політики, де йшлося б про визначення термінів, особливості їх поширення чи ієрархічні відношення, небагато (частіше обговорюють добір доречніших відповідників терміна3). Бракує точних визначень понять і під час розгляду складніших питань мовного права: Закон про державну мову (далі — ЗДМ) було ухвалено 1995 року, а на той час ще не було звичним окремо розглядати поняття безпосередньо в законі. Отже, терміни сфери мовної політики поки що чітко й системно не визначені в жодному правовому акті. Щоправда, терміни з визначеннями подаються в проєкті Конституційного закону про державну мову (далі — КЗДМ), який обговорюють і оновлюють уже понад десятиліття, але досі не ухвалили. Важливо й те, що ЗДМ, ухвалений понад двадцять років тому, не охоплює деяких сучасних сфер і функцій уживання литовської мови (наприклад, пов’язаних зі статусом литовської як офіційної мови Європейського Союзу та цифровими технологіями), а отже, не регулює й не називає пов’язаних із цими сферами явищ. У ЗДМ зовсім не згадується термін літературна мова, яким позначається найважливіший для суспільного життя різновид мови. Академічні та публічні дискусії про функції різних мовних різновидів, їхній зв’язок із нормативністю, питаннями ідентичності чи індивідуального самовираження спричиняють ще більшу плутанину й протистояння, якщо немає згоди щодо визначення поняття літературна мова та сфери її вживання. За словами Арнольда Пірочкіна, «багато хто — не лише звичайні люди, а й дипломовані філологи — має досить неточне уявлення про літературну мову» (Piročkinas 2011). Цей висновок доповнюють і новіші дослідження: реальний зміст поняття літературної мови учасники дослідження сприймають неоднозначно (Aliūkaitė 2011: 216), або ж літературна мова стає 1 Наприклад, обговорюють, чи охоплює поняття державної мови також діалекти (пор. «державною є литовська мова, яку розуміють як літературну мову. Чи входять до державного статусу литовської мови також діалекти? Загалом — так. Окремо — начебто ні» (Daujotytė 2013). Імовірно, на такі сумніви впливають і публічні дискусії, у яких пропонують дескриптивне тлумачення призначення літературної мови, поверхово розуміють цілі державної мовної політики та намагаються протиставити літературну мову діалектам чи іншим мовним різновидам (пор. Vaicekauskienė 2010: 166; Vaicekauskienė, Sausverde 2012). Так формується конфліктний дискурс, який нав’язує ототожнення литовської мови лише з літературною мовою та розвиває образ агресивного домінування літературної мови. 2 Невизначеність поняття терміна «публічні написи» зумовила рішення в судовому спорі щодо публічних написів іншими мовами. У справі N-62-2354-11 «Щодо ухвали Вільнюського окружного адміністративного суду від 25 жовтня 2010 р. у справі про адміністративне правопорушення D. G.» констатовано, що визначення публічних написів не розкрито ні в Законі про державну мову, ні в підзаконних актах, тому однозначно стверджувати, що написи іншою, ніж державною, мовою із зазначенням маршруту та назви автобусного парку на автобусах відповідають публічним написам, згаданим у частині 1 статті 17 Закону про державну мову, неможливо. Хоча Державна комісія з литовської мови розглянула термін «публічні написи» та внесла його визначення до Банку термінів, доки не ухвалено Конституційний закон про державну мову, у якому цей термін було б наведено з визначенням, питання його правового статусу не вирішене остаточно. 3 Plg. Cidzikaitė 2002; Valotka 2015. BENDRINĖ KALBA 90 (2017) www.bendrinekalba.lt ISSN 2351-7204 DAIVA VAIŠNIENĖ. Bendrinės kalbos samprata Lietuvos Respublikos teisės aktuose ir kalbos politikos kontekste | 3 локалізованим кодом, застосовуваним у системі регіональних варіантів (Aliūkaitė, Merkytė-Švarcienė 2012: 172). У каламутних водах різних термінів, що позначають те саме або дуже подібне явище, чи невизначених понять легко загубити суттєві ознаки явища, висуваючи на перший план другорядні, упереджено інтерпретувати зміст понять, пристосовувати його до зручних ідеологій4, за потреби ототожнювати загальну мову з нормативною мовою, а в інших випадках уживати той самий термін, говорячи лише про універсальний різновид мови, зрозумілий усім і вживаний усіма. У цій статті порушується питання, чи є зрозумілими й однозначними мовознавчі терміни, що позначають статус мови та істотні характеристики її вживання, коли вони потрапляють до правових актів та інших документів мовної політики, і чи однаково їх розуміють укладачі правових актів і фахівці з мови. Мета статті — розглянути систему термінів, утворених із родового слова мова, які вживаються у правових актах і документах мовної політики, а також особливості їх поширення та вживання. Більше уваги приділено розумінню терміна загальна мова, його функціональності та контексту вживання. Розглянуто визначення цього терміна, наведені в різних джерелах (термінологічних словниках, Банку термінів Литовської Республіки)5, та обговорено його зв’язки з іншими поняттями, що позначають статус і функції мови. ОЗНАКИ Й ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ ЗАГАЛЬНА МОВА Згідно з поясненням, наведеним Пранасу Скарджюсу, який 1927 року почав уживати термін загальна мова6, можна виокремити дві істотні ознаки поняття загальної мови: 1. Комунікативна, або ознака загального вжитку («це спільний засіб взаємного спілкування всіх литовців, комунікативний засіб, уживаний усно й письмово для загальнокультурних 4 Можливо, навіть нескінченну ідеологічно розпалювану суперечку дескриптивістів і прескриптивістів про те, чи «литовська загальна усна й писемна мова є „ідеальною мовою“, до якої мають прагнути всі литовці» (Vaicekauskienė 2010: 166), чи все ж таки вміння правильно говорити є «специфічною лінгвістичною компетенцією, специфічним лінгвістичним капіталом», який «так само, як і інші види капіталу — фінансовий, культурний, соціальний, — нерівномірно розподілений між різними соціальними групами» (Baločkaitė 2014), могла б розв’язати чітка й однозначна дефініція того, що становить зміст поняття загальна мова і хто повинен дотримуватися мовних норм. 5 У цій статті переважно спиралися на термінографічні джерела та правові акти, тож не ставили за мету подати й оцінити все розмаїття визначень загальної мови, наведених у мовознавчих працях. 6 «Нинішню мову, якою повсюдно користуються литовці, з огляду на її структуру й розвиток, насправді найкраще називати загальною, або спільною. Це спільний засіб взаємного спілкування всіх литовців, комунікативний засіб, мова, якою користуються усно й письмово для загальнокультурних і цивілізаційних потреб життя, і яка зовсім не збігається з жодним литовським діалектом <...>. Ця мова, що походить із розмовної мови людей, свідомо розвивається й удосконалюється, аби якнайкраще відповідати загальному вжитку; це культурна мова.» (Skardžius 1997: 635). Ця цитата взята з публікації 1974 року «Загальна й літературна мова», опублікованої в журналі Aidai (№ 8, с. 345–350). BENDRINĖ KALBA 90 (2017) www.bendrinekalba.lt ISSN 2351-7204 DAIVA VAIŠNIENĖ. Bendrinės kalbos samprata Lietuvos Respublikos teisės aktuose ir kalbos politikos kontekste | 4 і мови, уживаної для цивілізаційних потреб життя»7 розмежовує загальнолітературну мову як різновид мови й діалекти («вона зовсім не збігається з жодним литовським діалектом»)8, а також усі інші різновиди мови. 2. Кодифікаційна, або нормативна, ознака («мова, що постала з народного розмовного мовлення, свідомо культивується й опрацьовується, щоб якнайкраще відповідати загальнолітературному вжитку; тобто це культурна мова») підкреслює нормативний характер загальнолітературної мови. З визначення, запропонованого P. Skardžius, важко сказати, якій із цих ознак було б надано перевагу, якби потрібно було обрати найважливішу рису загальнолітературної мови9. З іншого боку, навряд чи таке питання могло постати в перші десятиліття ХХ століття, коли литовська загальнолітературна мова лише починала функціонувати як кодифікована структура, водночас поповнюючись, упорядковуючись і впроваджуючись. Хоча за основу було обрано діалект західних аукштайтів (каунасців), під час опису загальнолітературної мови в граматиках та інших нормативних працях доводилося заново виявляти й визначати внутрішні зв’язки між мовними явищами, заповнювати прогалини системи10. Отже, належало встановити чіткі правила й норми, що визначають відмінності між загальнолітературною мовою та іншими різновидами мови, а також розпочати широке поширення унормованої мови, насамперед закріпивши її вживання в нормативно-правових актах, що регулювали освіту11. Хоча de facto загальнолітературна мова в міжвоєнний період набула своєї культурної форми й виокремилися основні сфери її вжитку, сам термін не мав правового обґрунтування і в нормативно-правових актах не використовувався. 7 Ознаку загальності підкреслює й Petras Jonikas, зазначаючи, що загальнолітературна мова — це «мова, призначена для культурних і цивілізаційних потреб життя всього народу» (Jonikas 1972: 2). 8 Варто наголосити, що ця настанова зовсім не протиставляла загальнолітературну мову діалектам. A. Salys якраз обурювався відокремленням загальнолітературної мови від живої народної мови: діалект мав би стати опорою мовного мислення та бути пов’язаним із навчанням загальнолітературної мови, пожвавлюючи мовне чуття інтелігенції й підвищуючи рівень володіння писемною мовою (Salys 1979: 15–16). 9 Можна погодитися, що для P. Skardžius було важливо підкреслити спільність мови як чинник, що об’єднує державу (Smetonienė, Smetona, Valotka 2016: 6), проте тут же наголошується, що комунікативна мета мови нерозривно пов’язана з її якістю, яка допомагає зрозуміти, «як і що слід писати або говорити, якщо ми хочемо, щоб інші могли легко нас зрозуміти» (Skardžius 1997: 52). Пор. Peteris Aueris характеризує стандартну мову трьома взаємодоповнювальними ознаками: а) нею користуються мовці більш ніж одного мовного регіону; б) її вважають престижним різновидом мови (H-variety) і використовують у писемності; в) вона є об’єктом кодифікації та розвитку (Auer 2005: 8). 10 За словами A. Salys, «завдання творення загальнолітературної мови полягає в тому, щоб знайти або створити рівновагу: те, чого бракує, додати, а зайве — відкинути» (Salys 1979: 13). 11 Taip siekta parengti visuomenę bendrinės kalbos priėmimui (plg. Smetonienė 2014). Visuotinis lietuvių kalbos vartojimas reglamentuojamas 1922 m. priimtame Pradžios mokyklų įstatyme, o kodifikuotos, taisyklingos kalbos reikalavimai nustatomi teikiant nuorodas į norminamuosius leidinius, pavyzdžiui, Pradžios mokslo departamentas prašo pradžios mokyklose remtis Jono Jablonskio gramatika: „Departamentas yra patyręs, kad lietuvių pradedamosiose mokyklose vartojama nepakankamai vienoda rašyba, tūlose mokyklose ir nepakankamai taisyklinga kalba. Pašalinti šitoms mūsų švietimo [švietimo] ydoms Pradžios Mokslo Departamentas prašo visus pradedamųjų mokyklų mokytojus ir mokytojas kaip oficialiuose raštuose, taip mokymo reikalais tesekti tomis kalbos taisyklėmis ir rašyba, kurios yra išdėstytos P. Kriaušaičio ir Rygiškių Jono Lietuvos kalbos gramatikoje (Vilniuje, 1919 metai, Lietuvių Mokslo Daugijos [Draugijos] leidiny).“ (LVŽ 1919 8: 8). BENDRINĖ KALBA 90 (2017) www.bendrinekalba.lt ISSN 2351-7204 DAIVA VAIŠNIENĖ. Bendrinės kalbos samprata Lietuvos Respublikos teisės aktuose ir kalbos politikos kontekste | 5 У радянський період за традицією російського мовознавства пропонували й упроваджували термін літературна мова, однак у Литві цей термін так і не закріпився12. Запропонований Pranas Skardžius термін загальнолітературна мова почали повертати в мовознавчу науку із сьомого десятиліття ХХ століття (Piročkinas 2011; Pupkis 2005: 43). Загальне вживання терміна утверджувалося поступово: у виданому 1990 року Словнику мовознавчих термінів (далі — KTŽ) обидва терміни подано як синоніми, однак їхнє ієрархічне співвідношення все ще простежується: перевагу надано терміну літературна мова — зі статті загальнолітературна мова, де її визначено як національну літературну мову, що має писемну й усну форми (KTŽ 1990: 37), — дається посилання на значно докладніший опис поняття у статті літературна мова. У ній зазначено, що літературну мову, яка стала національною та набула усної форми, нерідко називають терміном загальнолітературна мова, а частина мовознавців у всіх випадках уживає цей термін замість терміна літературна мова (KTŽ 1990: 119). Оскільки KTŽ досить довго був єдиним систематичним джерелом мовознавчої термінології, імовірно, саме він визначив дефініції та поширення понять, уживаних для потреб мовної політики, що формувалася. Можна припустити, що з двох ознак загальнолітературної мови, висунутих P. Skardžius, автори KTŽ обрали формулювання національна мова13 у визначеннях обох термінів, висунувши на перший план саме загальність мови. Нормативна ознака чіткіше вказана лише в розгорнутому визначенні літературної мови: «зразкова, унормована, стандартна мова нації або народу» (KTŽ 1990: 119). Варто звернути увагу, що в цьому визначенні вжито також словосполучення стандартна мова, яке, хоч і не виділене як окремий термін, безпосередньо пов’язане з наведеним у KTŽ англійським відповідником загальнолітературної (а також літературної) мови — standard language. Ще одним структурним компонентом поняття загальнолітературної мови могло б бути поняття нормативна мова. У словнику це словосполучення вжито під час визначення норми (KTŽ 1990: 134)14. У виданій 1999 року Енциклопедії литовської мови подано вже лише термін загальнолітературна мова (літературну мову схарактеризовано як замінник періоду радянської окупації (LKE 1999: 386). Визначаючи поняття («більш чи менш унормована мова, призначена для писемності всього народу, його суспільного життя та культурних потреб» (LKE 1999: 87)), знову повертаємося до P. 12 Termino kritiką žr. Pupkis 2005: 42–43. 13 У KTŽ визначено як «спільну мову нації, одну з її розрізнювальних ознак» (KTŽ 1991: 128). 14 «Нормативна мова (також літературна) нерідко допускає певні варіанти (синоніми) і не в усіх випадках є суворою» (KTŽ 1990: 134). До речі, таке формулювання могло б означати й те, що поняття нормативна мова і літературна мова не є цілком тотожними. BENDRINĖ KALBA 90 (2017) www.bendrinekalba.lt ISSN 2351-7204 DAIVA VAIŠNIENĖ. Bendrinės kalbos samprata Lietuvos Respublikos teisės aktuose ir kalbos politikos kontekste | 6 Функційне виокремлення мови, яку Скарджюс пропонує вживати для «загальнокультурних і цивілізаційних життєвих потреб», а нормативний компонент поняття окреслено досить розпливчасто15. У Банку термінів Литовської Республіки можна знайти два визначення літературної мови пізнішого періоду: 1) загальніше поняття літературної мови, подане у сфері освіти й науки, згідно з яким це «загальновживаний різновид мови, більшою чи меншою мірою унормований, що має найвищий престиж і найвищий суспільний статус у мовній спільноті та використовується як мова писемності, суспільного життя, освіти, культури, засобів масової інформації, літератури й освічених верств суспільства. <...> Літературної мови навчають у школах; її як іноземної мови викладають носіям інших мов» (LTŽ 2012). У визначенні важливішою є настанова, що цей різновид мови є загальновживаним, тоді як нормативний компонент поняття, як видається, не є абсолютним і повторює частину визначення, поданого в Енциклопедії литовської мови (тобто «більшою чи меншою мірою унормований»); 2) у сфері мовної політики в Банку термінів наведено визначення літературної литовської мови з проєкту Закону про державну мову та її вживання – «правильна литовська мова, усна або писемна, що ґрунтується на нормах словника, граматики, правопису й пунктуації литовської мови та призначена для потреб суспільного життя». У другому визначенні більше наголошено на правильності й нормативності, тоді як обсяг уживання абстрактніше окреслено через призначення літературної мови «для потреб суспільного життя»16. Отже, двочленність запропонованого П. Скарджюсом визначення літературної мови, хоча й із більшим наголосом на одній із двох ознак, зберігається і в пізніших джерелах. Імовірно, щоб уникнути двозначності, у прийнятому 1995 року Законі про державну мову термін літературна мова зовсім не вживається, а в інших правових актах функції загальновживаного та/або унормованого різновиду мови описуються шляхом додавання вказівок на правильність чи нормативність до словосполучень литовська мова та державна мова, завдяки чому ці поняття набувають ознак, властивих літературній мові17. ЛИТОВСЬКА МОВА І ДЕРЖАВНА МОВА Положення Конституції Литовської Республіки «державна мова – литовська мова» пов’язує ці два поняття відношенням тотожності в тих випадках, коли йдеться про вживання мови 15 Daugiau apie termino ir apibrėžties raidą žr. Smetonienė, Smetona, Valotka 2016: 7–8. 16 Подібно сутність літературної мови визначив Алексас Гірденіс: «Літературна (писемна) мова є мовою суспільного життя нації (писемності, школи, літератури, засобів масової комунікації)» (Girdenis 2000: 316). Алдонас Пупкіс більше наголошує на функційних сферах: це мова, «якою користуються для задоволення потреб спілкування (комунікації), мислення, політичного, економічного й культурного життя всього народу, вираження національної ідентичності та репрезентації» (Pupkis 2005: 30). 17 На думку П. Скарджюса, літературну мову, маючи на увазі її правильність, зручніше й точніше називати литовською мовою, «якою вони [литовці] не лише спілкуються між собою, а й виявляють свої характерні риси» (Skardžius 1997: 54, 113). BENDRINĖ KALBA 90 (2017) www.bendrinekalba.lt ISSN 2351-7204 DAIVA VAIŠNIENĖ. Bendrinės kalbos samprata Lietuvos Respublikos teisės aktuose ir kalbos politikos kontekste | 7 у суспільному житті Литви. У Законі про державну мову, який закріплює статус державної мови, самі словосполучення державна мова і литовська мова здебільшого вживаються як синоніми. Однак загальна картина правових актів, що регулюють уживання мови, виявляє ознаки семантичної диференціації цих термінів. Словосполучення державна мова у правових актах указує на статус литовської мови (пор. статтю 14 Конституції Литовської Республіки), а словосполучення литовська мова, розширене означальними словами, зазвичай уживається в положеннях, пов’язаних із правильністю мови та її унормуванням. Інакше кажучи, питання загального вжитку (статусу) досить цілеспрямовано відмежовуються від кодифікації та поширення: у першому випадку йдеться про статус і вживання державної мови, а в другому – про навчальний предмет, нормативне вживання литовської мови тощо. 18 Щоправда, поняття державної мови і литовської мови у правових актах докладніше не розглядаються, тому слід визнати, що вибір того чи того терміна радше інтуїтивний, ніж ґрунтується на якихось об’єктивних критеріях. Термін державна мова (у Банку термінів Литовської Республіки визначається як мова внутрішнього офіційного та публічного спілкування країни, особливий статус якої закріплений у державних законах (LTŽ 2012)19) є основним у Законі про державну мову. Лише в трьох статтях, де йдеться про дотримання мовних норм і вимоги до правильного мовлення, згадується литовська мова: 1) «Стаття 16. Назви всіх підприємств, установ і організацій, що діють у Литовській Республіці, утворюються відповідно до норм литовської мови <...>»; 2) «Стаття 19. Держава дбає про престиж правильної литовської мови, створює умови для збереження мовних норм <...>»; 3) «Стаття 22. Засоби масової інформації Литви (преса, телебачення, радіо тощо), усі видавці книг та інших видань зобов’язані дотримуватися норм правильної литовської мови». Вирізняється формулювання статті двадцять першої, яка встановлює вимоги до володіння мовою для працівників освіти, державного управління та інших сфер і поєднує вимоги до правильності з указівкою на статус: «вимоги до володіння правильною державною мовою включаються до положень про атестацію державних службовців, педагогів, працівників засобів масової інформації та видавничої справи <...>.» 18 Такий розподіл уживання термінів свідчить, що аргументи Ірени Сметонене, Антанаса Сметони й Аудрюса Валотки на користь відмови від терміна державна мова (за їхнім твердженням, його вживали щодо шкіл, де литовську мову викладали як державну, але після уніфікації навчальних програм і запровадження одного іспиту термін став непотрібним і залишився лише в назві Закону про державну мову (Smetonienė, Smetona, Valotka 2016: 11)) не є обґрунтованими. Слід звернути увагу, що цей термін уживається й в інших правових актах (передусім у Конституції Литовської Республіки), а також без нього було б складно описати функцію мови, що використовується для потреб державного управління (інакше кажучи, держави). 19 В Енциклопедії литовської мови подано менш узагальнене визначення: «мова, що офіційно використовується в суспільному житті держави, у школах, пресі та інших засобах масової інформації, державних установах і службовому листуванні» (LKE 1999: 683). BENDRINĖ KALBA 90 (2017) www.bendrinekalba.lt ISSN 2351-7204 DAIVA VAIŠNIENĖ. Bendrinės kalbos samprata Lietuvos Respublikos teisės aktuose ir kalbos politikos kontekste | 8 В інших законах також найчастіше вживається термін, що позначає статус мови, наприклад, у положеннях Закону Литовської Республіки про освіту20, пов’язаних із цілями освіти або правом здобувати освіту державною мовою. У цьому законі литовська мова згадується як навчальний предмет у закладах освіти Литви та інших країн («Стаття 25. Литуаністична освіта та можливість вивчати литовську мову»), а під час обговорення питань правильності та нормативності мови вживається словосполучення правильна литовська мова: «Стаття 49. <...> 2. Учитель зобов’язаний: <...> 2) формувати в учнів міцні моральні, громадянські, національні та патріотичні переконання, повагу до батьків, забезпечувати розвиток здібностей особистості учнів, пов’язаних із їхньою культурною ідентичністю, зрозуміло й чітко викладати навчальний зміст правильною литовською мовою, якщо нормативними актами встановлено, що відповідний навчальний зміст викладається литовською мовою.» Аспект статусу державної мови наголошується в Законі про захист прав споживачів (у статті 16 зазначено, що «гарантія якості має бути державною мовою»). Цей термін уживається також у розділі XXV Кодексу адміністративних правопорушень Литовської Республіки, де йдеться про стягнення за невиконання постанов Державної комісії з литовської мови щодо вживання державної мови та питань правильності мовлення, а також приписів посадових осіб Державної мовної інспекції щодо вживання державної мови. У статті 3.282 Цивільного кодексу Литовської Республіки, яка регулює мову записів актів цивільного стану, зазначено, що «записи актів цивільного стану вносяться литовською мовою». Формулювання, вжите у статті 9 Закону про державну службу, яка встановлює вимоги до прийняття на посади державних службовців, а саме, що особа, яка приймається на посаду державного службовця, має «володіти державною литовською мовою», можна вважати надмірним, оскільки литовська мова і є єдиною державною мовою.21 Цікаво порівняти, які тенденції у виборі термінів — тих, що позначають статус мови, її функції тощо, — та який їхній розподіл властиві основним законодавчим актам інших держав, особливо тих, що мають подібну історію мовної політики та суспільного розвитку, пов’язаним із уживанням мови. 20 У Законі про освіту згадується також термін рідна мова, який зазвичай уживається щодо осіб, для яких державна мова не є рідною. Подекуди таке розмежування державної та рідної мов (наприклад, у статті 30 встановлено право навчатися державною та рідною мовами) не є чітким і логічним, оскільки для багатьох громадян саме державна мова і є рідною. 21 У підзаконних нормативних актах — постановах Уряду, наказах міністрів і керівників установ — вибір термінів здебільшого відповідає розглянутим тенденціям. Державна мова зазвичай згадується в положеннях, пов’язаних із вимогами до володіння мовою та її вживання (наприклад, у постанові Уряду Литовської Республіки від 19 травня 2010 року № 553 «Про затвердження опису порядку розгляду скарг, отриманих регулятором ринку залізничного транспорту»; у наказі головного державного інспектора праці Литовської Республіки від 23 червня 2017 року № EV-77 «Про затвердження опису порядку організації та проведення перевірки знань з питань безпеки та здоров’я працівників у Державній інспекції праці»), тоді як литовська мова частіше згадується як мова навчання або перекладу. BENDRINĖ KALBA 90 (2017) www.bendrinekalba.lt ISSN 2351-7204 DAIVA VAIŠNIENĖ. Bendrinės kalbos samprata Lietuvos Respublikos teisės aktuose ir kalbos politikos kontekste | 9 Latvijos Respublikos valstybinės kalbos įstatyme (1999) vyrauja terminas valstybės (valstybinė) kalba (valsts valoda). Žodžių junginys latvių kalba (latviešu valoda) vartojamas rečiau – nusakant šios kalbos valstybinį statusą (1 str.), kalbant apie konkrečius kalbos vartosenos, taisyklingumo reikalavimus (23 str.) ar norminimo dalykus (pvz., asmenvardžių rašybą 19 str.) bei mokslo tyrimus (24 str.). Dažniau valstybinė kalba minima Švietimo, Aukštųjų mokyklų, Imigracijos įstatymuose, o, pavyzdžiui, Pilietybės įstatyme kalbama tik apie latvių kalbą, išskyrus piliečio priesaikos tekstą, kuriame pasižadama stiprinti latvių kaip valstybinę kalbą. Estijos Respublikos kalbos įstatyme (2011) terminas valstybės kalba (riigikeel) pasirodo tik vieną kartą, nusakant estų kalbos statusą. Kituose straipsniuose kalbama tiesiog apie estų kalbos (eesti keel) vartojimo nuostatas. Regis, Estija pratęsia Skandinavijos valstybių, kurių nacionalinės kalbos neturi valstybinių kalbų statuso, tradiciją vartoti patį kalbos pavadinimą be papildomų statuso nuorodų, o prireikus nusakyti esmines administracines ar kitokias kalbos funkcijas. Pavyzdžiui, Suomijos Respublikos kalbos įstatyme (2003) vartojamas terminas, kurį tiksliausiai atitiktų terminas nacionalinė kalba (suomių kansalliskieli / švedų nationalspråk). Švedijos Karalystės kalbos įstatyme (2009) švedų kalba minima kaip pagrindinė kalba (huvudspråk), taip pat nurodoma, kad ji oficialioji Europos Sąjungos kalba (officiellt språk). Slovėnijos Respublikos įstatyme dėl viešojo slovėnų kalbos vartojimo (2004) vartojamas oficialiosios kalbos (uradni jezik) terminas, tokį pat statusą kai kuriose savivaldybėse turi mažumų kalbos – italų ir vengrų. Lenkų kalbos įstatyme taip pat minima tik lenkų kalba (język polski22 (dar vartojamas terminas administracinė kalba (język urzędowy), nurodant kalbos vartojimo sritį). Įstatyme dėl valstybinės Slovakijos Respublikos kalbos (1995) nuosekliai vartojamas terminas valstybinė kalba (štátny jazyk). Beje, nors ir tiesiogiai nevartojamas bendrinės ar koks panašios reikšmės terminas, šio įstatymo vienuoliktasis straipsnis nurodo, kad daugumoje valstybinės kalbos vartojimo sričių valstybinė kalba turėtų būti suprantama kaip kodifikuota, taigi jai galioja taisyklingumo kriterijai. З розглянутих випадків можна припустити, що терміни, вживані в нормативних актах, і вибір законодавців наголошувати чи не наголошувати на важливості статусу мови свідчать не лише про правові, а й про політичні чи соціальні настанови, пов’язані із закріпленням статусу мови в суспільстві, а також про традиції мовного планування та регулювання. Отже, якщо вживання мови 22 Термін державна мова державна мова уживався в декреті, прийнятому 1945 року, який регулював використання мови в державних і самоврядних установах (див. Dekret z dnia 30 listopada 1945 r. o języku państwowym i języku urzędowania rządowych i samorządowych władz administracyjnych). BENDRINĖ KALBA 90 (2017) www.bendrinekalba.lt ISSN 2351-7204 DAIVA VAIŠNIENĖ. Bendrinės kalbos samprata Lietuvos Respublikos teisės aktuose ir kalbos politikos kontekste | 10 Традиція використання для потреб держави довша, а мовна ідентичність стабільніша, тому частіше в законодавчих актах називають саму мову, а не наголошують на її державному статусі. Очевидно, це основна причина, чому в законодавстві Литви (як і Латвії та Словаччини) схиляються до терміна, що наголошує на статусі, державна мова, а не до нейтрального номінативного позначення мови23. Хоча обсяг цих понять загалом збігається, аналіз контексту все ж виявляє певну семантичну відмінність: компонент загального вжитку, правових відносин частіше виражається терміном державна мова, тоді як вимоги до правильності чи навчальний предмет позначаються поняттям литовська мова: описуючи співвідношення між загальною та писемною (тобто офіційною, уживаною в документах) мовою, П. Скарджюс пропонував залишити державну мову осторонь, зазначаючи, що в Литві вона зрозуміла для всіх інших потреб (Skardžius 1997: 35). Отже, саме словосполучення литовська мова (найчастіше уточнене й розширене, наприклад, правильна литовська мова) зазвичай уживається в законодавчих актах для позначення кодифікованої мови. ПРАВИЛЬНА ЛИТОВСЬКА МОВА І ЗАГАЛЬНА МОВА У Законі про державну мову термін загальна мова зовсім не вживається, що дає змогу уникнути й амбівалентності цього поняття, зумовленої взаємодією раніше розглянутих ознак — комунікативної та кодифікаційної. Імовірно, саме тому в інших законодавчих актах на позначення нормативної мови найчастіше обирають ясніше й конкретніше формулювання правильна литовська мова, яке точніше відповідає кодифікаційній ознаці поняття загальної мови. Як уже зазначалося в попередньому розділі, словосполучення правильна (литовська) мова уживається в Законі про державну мову та Законі про освіту24. Інший термін, що позначає вимогу щодо кодифікованої мови, норми загальної мови, уживається в Законі про основи законотворчості («Стаття 14. 1. Проєкти законодавчих актів готуються з дотриманням норм загальної литовської мови та правничої термінології»), Цивільному кодексі Литовської Республіки («Стаття 2.40. Утворення найменування юридичної особи. <...> 2. Найменування юридичної особи має бути утворене з дотриманням норм загальної литовської мови й не може складатися лише із загального слова (слів), що безпосередньо вказує на вид предметів діяльності чи послуг, або лише з топоніма, або лише з іншого слова, яке не має розрізнювальної 23 У 1993 році під час розгляду проєкту Закону про державну мову Александрас Ванагас пропонував, щоб цей закон міг називатися просто Законом про литовську мову (протокол засідання Державної комісії з литовської мови при Сеймі Литовської Республіки, що відбулося 3 червня 1993 р., № 21). 24 В інших законодавчих актах також можуть установлюватися спеціальні мовні вимоги, що застосовуються в певних сферах використання; наприклад, наказом міністра освіти і науки Литовської Республіки від 8 березня 2017 р. № V–149 «Про затвердження положень про докторантуру» встановлено, що «Текст дисертації пишеться литовською або, за згодою комітету докторантури, іншою мовою. <...> Дисертація має бути написана правильною мовою». BENDRINĖ KALBA 90 (2017) www.bendrinekalba.lt ISSN 2351-7204 DAIVA VAIŠNIENĖ. Bendrinės kalbos samprata Lietuvos Respublikos teisės aktuose ir kalbos politikos kontekste | 11 ознаки»). Формулювання з цього законодавчого акта перенесено до Положення про Реєстр юридичних осіб («761. Адміністратор Реєстру, отримавши документи, зазначені в пункті 76 цього Положення, у порядку, установленому Правилами ведення Реєстру, звертається до Державної комісії з литовської мови за консультацією щодо відповідності найменування юридичної особи нормам загальної литовської мови»). У документах, що реалізують мовну політику, загальна мова також уживається нечасто. У Настановах щодо державної мовної політики на 2003–2008 рр. (затверджених постановою Сейму Литовської Республіки від 3 червня 2003 р. № IX-1595) ідеться переважно про державний статус мови, а загальна мова згадується під час опису співвідношення кодифікованого різновиду мови з діалектами, тобто з виокремленням ознаки загального вжитку. Щоправда, термін загальна мова частіше трапляється в постановах Державної комісії з литовської мови, у яких безпосередньо йдеться про унормування мови, наприклад, «Про литовський правопис і пунктуацію» (затверджено постановою від 19 червня 1997 р. № 60), «Про назву спільної валюти Європейського Союзу литовською мовою» (затверджено постановою від 28 жовтня 2004 р. № N-10 (99)). УЗАГАЛЬНЕННЯ Державна комісія з литовської мови у 2015 році, розглядаючи пропозиції до проєкту Конституційного закону про державну мову, рекомендувала не визначати безпосередньо в законі поняття загальнолітературна мова25, а залишити конкретніший термін, доречніший для нормативно-правового акта й безпосередньо пов’язаний із кодифікацією мови, — норма загальнолітературної мови. Інакше кажучи, проблема визначення та обсягу поняття загальнолітературної мови і надалі залишалася б предметом академічних дискусій про взаємодію мовних різновидів і нормативність, тим більше що знову загострюються дискусії про співвідношення понять стандартної та загальнолітературної мови, про те, чи потрібно відмежовувати кодифіковану мову від загальновживаного різновиду мови тощо.26 Поки тривають наукові дискусії, у нормативно-правових актах доводиться вживати інші терміни або описові словосполучення. Вибір термінів зі спільним родовим словом мова та їх розподіл можна описати відповідно до співвідношення понять (див. Gaivenis 2015: 212). 25 Аргументи, наведені Державною комісією з литовської мови: «За пропозицією Юридичного департаменту Сейму частину 3 статті 18, у якій згадано це поняття, слід перенести до преамбули, а в ній доцільніше вживати абстрактніше поняття — унормована мова» (хоча, мабуть, саме загальнолітературна мова має ширше значення, ніж унормована (кодифікована) мова). 26 Наприклад, чи справді «загальнолітературна мова також була певним періодом її [мови] розвитку, але він, як і в інших країнах, завершився» (Smetonienė, Smetona, Valotka 2016: 8), і чи можна розв’язати суперечність між правильністю та вживанням, установивши, що «нормується лише стандартна мова. <...> Вона є бажаним ідеалом, якого навряд чи коли-небудь буде досягнуто» (Smetona 2014). BENDRINĖ KALBA 90 (2017) www.bendrinekalba.lt ISSN 2351-7204 DAIVA VAIŠNIENĖ. Bendrinės kalbos samprata Lietuvos Respublikos teisės aktuose ir kalbos politikos kontekste | 12 1. Поняття литовська мова і державна мова вживаються як рівнозначні (тотожні), однак слід зважати на відмінності контексту: у нормативно-правових актах державна мова найчастіше вказує на статус литовської мови, тоді як литовська мова зазвичай уживається в положеннях, пов’язаних із навчанням мови або її поширенням. 2. Співвідношення понять литовська мова і загальнолітературна мова можна описати як відношення включення: загальнолітературна мова є одним із різновидів литовської мови. Залежно від того, який аспект — комунікативний чи кодифікаційний — підкреслюється, поняття загальнолітературної мови може тлумачитися ширше або вужче. 3. Якщо наголошується на комунікативній функції мови (загальному вживанні та спілкуванні), найважче визначити співвідношення між загальнолітературною мовою та правильною литовською мовою, що ґрунтується на кодифікації. Розуміння цього співвідношення є надзвичайно важливою складовою суспільної просвіти та взаєморозуміння, адже уявлення про загальнолітературну мову різняться не лише в мовознавчих працях. Наприклад, у регіонах молодші люди, особливо освіченіші та ті, хто не ототожнює себе з діалектом, називають загальнолітературною мовою такий різновид мови, який не відображає основних місцевих діалектних рис. Можна припустити, що на такий погляд впливає й сформована під час навчання литовської мови жорстка опозиція загальнолітературна мова: діалект. Інакше кажучи, різновид мови, що відрізняється від традиційного діалекту, такі мовці зараховують до загальнолітературної мови як засобу загального спілкування. Сумнівно, що науковий термін регіолект, яким позначають такі різновиди, був би зрозумілим і прийнятним для суспільства. Дуалізм терміна загальнолітературна мова може перешкоджати взаєморозумінню та прийняттю положень, що визначають нормативне вживання мови. Можливі рішення: 1) обрати запропонований термін стандартна мова (Smetonienė, Smetona, Valotka 2016); 2) послуговуватися описовими словосполученнями або пристосувати для цієї мети поняття нормативна мова (мовна норма), яке вживається рідше. LITERATŪRA A l i ū k a i t ė D. 2011: Jaunųjų žemaičių raiškos idealai: sąmoningosios nuostatos. – Respectus Philologicus 20 (25), 209–220. A l i ū k a i t ė D., V a l i k o n ė J. 2012: Bendrinės kalbos ir tarmės domenai. – Verbum 3, 7–20. A l i ū k a i t ė D., M e r k y t ė-Š v a r c i e n ė E. 2012: Bendrinės kalbos regionai jaunųjų lietuvių kalbos bendruomenės narių požiūriu: kompetencija ir vaizdiniai. – Kalbos kultūra 85, 155–177. BENDRINĖ KALBA 90 (2017) www.bendrinekalba.lt ISSN 2351-7204 DAIVA VAIŠNIENĖ. Bendrinės kalbos samprata Lietuvos Respublikos teisės aktuose ir kalbos politikos kontekste | 13 Auer P. 2005: Europe’s sociolinguistic unity, or: A typology of European dialect/standard constellations. – Perspectives on Variation – Sociolinguistic, Historical, Comparative. Sudarė Nicole Delbecque, Johan van der Auwera, Dirk Geeraerts, 7–42. Baločkaitė R. 2014: Quo vadis, lietuvių kalba? – Šiaurės Atėnai. Prieiga internete: http://www.satenai.lt/2014/09/29/quo-vadis-lietuviu-kalba/ (žiūrėta 2015 09 01). Cidz ikaitė D. 2002: Anglų kalbos terminai common language, national language, literary language, King’s language, standard language ir jų lietuviški atitikmenys. – Archivum Lithuanicum 4, 273–282. Daujotytė V. 2013: Poezijos ištarmės. – bernardinai.lt. Prieiga internete: http://www.bernardinai.lt/straipsnis/2013-06-19-viktorija-daujotyte-poezijos-istarmes/103001 (žiūrėta 2017 05 24). Girdenis A. 2000: Kalbotyros darbai, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas. Jonikas P. 1972: Lietuvių bendrinės rašomosios kalbos kūrimasis antrojoje XIX a. pusėje = The formation of written standard Lithuanian in the second half of the nineteenth century, Chicago, Ill.: Pedagoginis lituanistikos institutas. LVŽ 1919: Laikinosios Vyriausybės žinios, 1919 m. liepos 1 d., Nr. 8. Prieiga internete: http://www.epaveldas.lt/object/recordDescription/LNB/C10000143886 (žiūrėta 2015 10 19). Pupkis A. 2005: Kalbos kultūros studijos, Vilnius: Gimtas isn žodis. Piročkinas A. Kas yra bendrinė kalba? – Lietuvos aidas, 2011 m. kovo 15 d. Prieiga internete: http://aidas.lt/lt/tautos-mokykla/article/1006-03-15-kas-yra-bendrine-kalba (žiūrėta 2015 10 23). Salys A. 1979: Raštai I. Bendrinė kalba, Roma: Lietuvių katalikų mokslo akademija. Skardžius P. 1997: Bendrinė ir literatūrinė kalba. – Rinktiniai raštai 2, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas. Smetona A. 2014: Kalba nėra vyžota vertybė. – Universiteto žurnalistas, 2015 m. gegužės 7 d. Prieiga internete: http://www.universitetozurnalistas.kf.vu.lt/2015/05/kalba-nera-vyzota-vertybe/ (žiūrėta 2015 09 01). Smetonienė I. 2014: Kalbos vieta valstybių politikoje: standartinių kalbų susikūrimas. – Parlamento studijos 16. Prieiga internete: http://www.parlamentostudijos.lt/Nr16/16_kalba_2.htm (žiūrėta 2015 10 29). Smetonienė I., Smetona A., Valotka A. 2016: Dėl standartinės kalbos termino. – Lietuvių kalba 10, 1–14. Prieiga internete: BENDRINĖ KALBA 90 (2017) www.bendrinekalba.lt ISSN 2351-7204 DAIVA VAIŠNIENĖ. Bendrinės kalbos samprata Lietuvos Respublikos teisės aktuose ir kalbos politikos kontekste | 14 http://www.lietuviukalba.lt/index.php/lietuviu-kalba/article/view/217 (žiūrėta 2015 09 01). T u m ė n a s S. 2007: Kalba ir tarmė: dvikalbystė ar tik lingvistinis dž iazas? – Acta humanitarica universitatis Saulensis 3, 142–153. V a i c e k a u s k i e n ė L. Lietuvių kalbos norminimo šimtmetis. Daug ideologijų ir šiek tiek vartosenos. – Naujasis židinys–Aidai 5–6, 165–172. V a i c e k a u s k i e n ė L., S a u s v e r d e E. 2012: Lietuvos tarmių rezervatas: socialiniai ir geografiniai tarmės mobilumo ribojimai tiesioginių tyrimų duomenimis. – Taikomoji kalbotyra (1). Prieiga internete: http://taikomojiikalbotyra.lt.azalija.serveriai.lt/1t/2012/12/lietuvos-tarmiu-rezervatas-socialiniai-ir-geografiniai-tarmes-mobilumo-ribojimai-tiesioginiu-tyrimu-duomenimis (žiūrėta 2017 05 24). V a l o t k a A. 2015: Kalbos politikos ir kalbos planavimo terminai. – Parlamento studijos 18, 84–101. ŠALTINIAI Augstskolu likums (Latvijos Respublikos aukštųjų mokyklų įstatymas). Prieiga internete: http://likumi.lv/doc.php?id=37967 (žiūrėta 2015 10 29). Dekret z dnia 30 listopada 1945 r. o języku państwowym i języku urzędowania rządowych i samorządowych władz administracyjnych (Krašto liaudies tarybos prezidiumo 1945 m. lapkričio 30 d. dekretas dėl valstybės ir savivaldybių administracinių valdžių valstybinės ir administravimo kalbos. Prieiga internete: http://isap.sejm.gov.pl/isap.nsf/download.xsp/WDU19450570324/T/D19450324L.pdf (žiūrėta 2015 10 29). Imigrācijas likums (Latvijos Respublikos imigracijos įstatymas). Prieiga internete: http://likumi.lv/doc.php?id=68522 (žiūrėta 2015 10 29). Izglītības likums (Latvijos Respublikos švietimo įstatymas). Prieiga internete: http://likumi.lv/doc.php?id=50759 (žiūrėta 2015 10 29). Keeleseadus (Estijos Respublikos kalbos įstatymas). Prieiga internete: https://www.riigiteataja.ee/akt/123032015257 (žiūrėta 2015 10 29). Kielilaki (Suomijos Respublikos kalbos įstatymas). Prieiga internete: http://www.finlex.fi/fi/laki/ajantasa/2003/20030423 (žiūrėta 2015 10 29). KTŽ 1990: Kalbotyros terminų žodynas. Sudarė Kazimieras Gaivenis, Stasys Keinys, redagavo Kazys Morkūnas, Kaunas: Šviesa. BENDRINĖ KALBA 90 (2017) www.bendrinekalba.lt ISSN 2351-7204 DAIVA VAIŠNIENĖ. Bendrinės kalbos samprata Lietuvos Respublikos teisės aktuose ir kalbos politikos kontekste | 15 Lietuvos Respublikos administracinių nusižengimų kodekso patvirtinimo, įsigaliojimo ir įgyvendinimo tvarkos įstatymas. Prieiga internete: https://www.e-tar.lt/portal/lt/legalAct/4ebe66c0262311e5bf92d6af3f6a2e8b/MBSfYstJwG (žiūrėta 2017 06 01). Lietuvos Respublikos švietimo ir mokslo ministro 2017 m. kovo 8 d. įsakymas Nr. V-149 „Dėl mokslo doktorantūros nuostatų patvirtinimo. Prieiga internete: https://www.e-tar.lt/portal/lt/legalAct/3abcb2a0049611e79ba1ee3112ade9bc (žiūrėta 2017 06 26). Lietuvos Respublikos švietimo įstatymas. Prieiga internete: http://www3.lrs.lt/pls/inter2/dokpaieska.showdoc_l?p_id=458774 (žiūrėta 2015 12 03). Lietuvos Respublikos teisėkūros pagrindų įstatymas. Prieiga internete: https://e-seimas.lrs.lt/portal/legalAct/lt/TAP/TAIS.429713?positionInSearchResults=6&searchModelUUID=ea851780-69e9-43ec-89a9-286ed25b8520 (žiūrėta 2017 06 26). Lietuvos Respublikos terminų bankas. Prieiga internete: http://terminai.vlkk.lt/pls/tb/tb.search (žiūrėta 2015 12 03). Lietuvos Respublikos valstybinės kalbos įstatymas. Prieiga internete: https://www.e-tar.lt/portal/lt/legalAct/TAR.0B0253BB424C/TAIS_170492 (žiūrėta 2015 12 03). Lietuvos Respublikos valstybinės kalbos konstitucinio įstatymo projektas. Prieiga internete: http://www3.lrs.lt/pls/inter/dokpaieska.showdoc_l?p_id=448209&p_tr2=2 (žiūrėta 2015 12 03). Lietuvos Respublikos vartotojų teisių apsaugos įstatymas. Prieiga internete: https://www.e-tar.lt/portal/lt/legalAct/TAR.D790096B17EE/dMEBWudMWk (žiūrėta 2015 12 03). Lietuvos Respublikos Vyriausybės 2010 m. gegužės 19 d. nutarimas Nr. 553 „Dėl geležinkelių transporto rinkos reguliuotojo gautų skundų nagrinėjimo tvarkos aprašo patvirtinimo“. Prieiga internete: https://www.e-tar.lt/portal/lt/legalAct/TAR.35260B69187F/usrRRrZiNO (žiūrėta 2017 06 26). Lietuvos Respublikos vyriausiojo valstybinio darbo inspektoriaus 2017 m. birželio 23 d. įsakymas Nr. EV-77 „Dėl žinių darbuotojų saugos ir sveikatos klausimais tikrinimo valstybinėje darbo inspekcijoje organizavimo ir vykdymo tvarkos aprašo patvirtinimo“. Prieiga internete: https://www.e-tar.lt/portal/lt/legalAct/f4e2658057e311e7846ef01bfffb9b64 (žiūrėta 2017 06 26). Lietuvos vyriausiojo administracinio teismo 2011 m. gruodžio 23 d. nutarimas (byla N-62-2354-11) „Dėl Vilniaus apygardos administracinio teismo 2010 m. spalio 25 d. nutarties BENDRINĖ KALBA 90 (2017) www.bendrinekalba.lt ISSN 2351-7204 DAIVA VAIŠNIENĖ. Bendrinės kalbos samprata Lietuvos Respublikos teisės aktuose ir kalbos politikos kontekste | 16 D. G. administracinio teisės pažeidimo byloje“. Prieiga internete: http://eteismai.lt/byla/12488001392033/N-62-2354-11 (žiūrėta 2017 05 24). Lietuvos Respublikos vyriausiojo valstybinio darbo inspektoriaus 2017 m. birželio 23 d. įsakymas Nr. EV-77 „Dėl žinių darbuotojų saugos ir sveikatos klausimais tikrinimo valstybinėje darbo inspekcijoje organizavimo ir vykdymo tvarkos aprašo patvirtinimo“. Prieiga internete: https://www.e-tar.lt/portal/lt/legalAct/f4e2658057e311e7846ef01bffb9b64 (žiūrėta 2015 12 03). Lietuvos Respublikos Vyriausybės 2003 m. lapkričio 12 d. nutarimas Nr. 1407 „Dėl Juridinių asmenų registro nuostatų patvirtinimo“. Prieiga internete: https://www.e-tar.lt/portal/lt/legalAct/TAR.9E302593CE80/MwWFezpYlh (žiūrėta 2015 12 03). Lietuvos Respublikos Vyriausybės 2010 m. gegužės 19 d. nutarimas Nr. 553 „Dėl geležinkelių transporto rinkos reguliuotojo gautų skundų nagrinėjimo tvarkos aprašo patvirtinimo“. Prieiga internete: https://www.e-tar.lt/portal/lt/legalAct/TAR.35260B69187F/usrRRrZiNO (žiūrėta 2015 12 03). LKE 2008: Lietuvių kalbos enciklopedija. Sudarė Kazys Morkūnas, redagavo Vytautas Ambrazas. 2-as patiksl. ir papild. leidimas, Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas. LTŽ 2012: Ramonienė M., Brazauskienė J., Burneikaitė N., Daugmaudytė J., Kontutytė E., Pribušauskaitė J. 2012: Lingvodidaktikos terminų žodynas, Vilnius: Vilniaus universiteto leidykla. Pilsonības likums (Latvijos Respublikos pilietybės įstatymas). Prieiga internete: http://likumi.lv/ta/id/57512-pilsonibas-likums (žiūrėta 2015 10 29). Språklag (Švedijos Karalystės kalbos įstatymas). Prieiga internete: https://lagen.nu/2009:600 (žiūrėta 2015 10 29). Valstybinės kalbos politikos 2003–2008 m. gairės (patvirtinta Lietuvos Respublikos Seimo 2003 m. birželio 3 d. nutarimu Nr. IX-1595). Prieiga internete: http://www.vlkk.lt/kalbos-politika/lietuvos-kalbos-politikos-gaires/valstybines-kalbos-politikos-2003–2008-m-gaires (žiūrėta 2015 11 02). Valstybinės lietuvių kalbos komisijos prie Lietuvos Respublikos Seimo 1997 m. birželio 19 d. nutarimas Nr. 60 „Dėl lietuvių kalbos rašybos ir skyrybos“. Prieiga internete: https://e-seimas.lrs.lt/portal/legalAct/lt/TAD/TAIS.41265 (žiūrėta 2017 06 26). Valstybinės lietuvių kalbos komisijos 2004 m. spalio 28 d. nutarimas Nr. N-10(99) „Dėl Europos Sąjungos bendrosios valiutos pavadinimo lietuvių kalboje“. Prieiga internete: BENDRINĖ KALBA 90 (2017) www.bendrinekalba.lt ISSN 2351-7204 DAIVA VAIŠNIENĖ. Bendrinės kalbos samprata Lietuvos Respublikos teisės aktuose ir kalbos politikos kontekste | 17 http://www.vlkk.lt/vlkk-nutarimai/nutarimai/del-europos-sajungos-bendrosios-valiu tos-pavadinimo-lietuviu-kalboje (žiūrėta 2017 06 26). Valsts valodas likums (Latvijas Republikas valstybinės kalbos įstatymas). Prieiga internete: http://likumi.lv/doc.php?id=14740 (žiūrėta 2015 10 29). Ustawa z dnia 7 października 1999 r. o języku polskim (1999 m. spalio 7 d. įstatymas dėl lenkų kalbos). Prieiga internete: http://isap.sejm.gov.pl/DetailsServlet?id=WDU19990900999 (žiūrėta 2015 11 02). Zákon Národnej rady Slovenskej republiky o štátnom jazyku Slovenskej republiky (Slovakų Respublikos Nacionalinės Rados įstatymas dėl Slovakų Respublikos valstybinės kalbos). Prieiga internete: http://www.zakonypreludi.sk/zz/1995-270 (žiūrėta 2015 10 29). Zakon o javni rabi slovenščine (ZJRS) (Slovėnijos Respublikos įstatymas dėl viešo slovėnų kalbos vartojimo). Prieiga internete: http://www.uradni-list.si/1/objava.jsp?urlurid=20043841 (žiūrėta 2015 10 29). Gauta 2017 10 04 Priimta 2017 12 08 DAIVA VAIŠNIENĖ Lietuvos edukologijos universitetas Lietuvių kalbotyros ir komunikacijos katedra T. Ševčenkos g. 31, LT-03111 Vilnius [email protected] BENDRINĖ KALBA 90 (2017) www.bendrinekalba.lt ISSN 2351-7204 DAIVA VAIŠNIENĖ. Bendrinės kalbos samprata Lietuvos Respublikos teisės aktuose ir kalbos politikos kontekste | 18 THE CONCEPT OF STANDARD LANGUAGE IN THE LEGISLATION OF THE REPUBLIC OF LITHUANIA AND IN THE CONTEXT OF LANGUAGE POLICY Summary The publication raises the issue of whether the linguistic terms that describe the status of language and its key usage characteristics are used in the legislation and other language-policy documents clearly and unambiguously, whether the legislators and the general public understand them equally. The goal of the article is to discuss a system of the terms that include the related word language and that are used in the legislation and language-policy documents, as well as their dissemination and usage features. A lot of attention is paid to the concept of standard language, its functionality and usage context. The definitions of this term (provided in glossaries, the Term Bank of the Republic of Lithuania) are reviewed, also its relationship with other concepts describing the status and functions of a language is discussed. Pranas Skardžius, the author of the term bendrinė kalba (standard language), distinguished two features of it: 1) The communicative, or commonly used, feature separates standard language as a language branch from all other language branches (in the broad sense, the full set of all regional, social and functional variants); 2) The codification, or correctness, feature emphasises the prescriptive nature of standard language (vs. dialects, jargon, etc.). The binarity of Skardžius’ definition, only emphasising one of the features a bit more, is also preserved in later sources: glossaries, encyclopedias. The Law on State Language does not include the standard language term at all, therefore its ambivalence is avoided. Other legislation indicating codified language usually uses a clearer and more specific definition correct Lithuanian language which more accurately reflects the codification feature of the concept of standard language. The term standartinė kalba (standard language) has not yet taken root in Lithuania but the relationship between the concepts of standard and national (or commonly used) language are more and more discussed, including whether we need to distinguish codified language from commonly used language variant (standartinė kalba vs. bendrinė kalba). The duality of the term used in both senses may be an obstacle when communicating. Several solutions are proposed to emphasise the aspect of codification: to accept the newly proposed BENDRINĖ KALBA 90 (2017) www.bendrinekalba.lt ISSN 2351-7204 DAIVA VAIŠNIENĖ. Bendrinės kalbos samprata Lietuvos Respublikos teisės aktuose ir kalbos politikos kontekste | 19 term standartinė kalba, to work around the issue by using descriptive word combinations, or to apply a less often used concept of codified language (norms of language) for this purpose. KEYWORDS: official language, language policy, standard language, correctness. BENDRINĖ KALBA 90 (2017) www.bendrinekalba.lt ISSN 2351-7204