Knyga apie rytinių slavų kalbų susidarymą

КНИГА ПРО ФОРМУВАННЯ СХІДНОСЛОВ’ЯНСЬКИХ МОВ Ф. М. Филин, Образование языка восточных славян, Москва—Ленинград, 1962. 294р. Хоча книга Ф. Філіна1 присвячена висвітленню етапів історії слов’янських, особливо східнослов’янських, мов, у ній часто йдеться також про балтійські мови. Питання формування праслов’янської мови тісно пов’язане з проблемою найдавніших взаємин балтійських і слов’янських мов. Тому Ф. Філін приділяє контактам балтійських і слов’янських мов більше уваги (с. 123—130). Усім відомо, що балтійські мови найближчі до слов’янських. Ф. Філін зазначає, що щодо виникнення та характеру цієї близькості (цим словом він, очевидно, називає специфічні спільні риси балтійських і слов’янських мов, тобто такі спільні риси, які не властиві іншим групам індоєвропейських мов) висунуто діаметрально протилежні гіпотези. На його думку, такі значні розбіжності в поглядах зумовлені тим, що мовознавство поки що не має об’єктивного критерію для визначення ступеня спорідненості мов. Тому під час з’ясування лінгвогенетичних взаємин можливий і суб’єктивізм. Особливо варто наголосити на думці Ф. Філіна, що такого об’єктивного критерію немає з двох причин: по-перше, порівнювані явища як елементи мовної системи ще недостатньо досліджені; по-друге, невідома відносна хронологія явищ. Ф. Філін рішуче виступає проти концепції балто-слов’янської прамови, яка, на його думку, не має міцного наукового підґрунтя. На його погляд, повчальним є той факт, що прихильники цієї концепції не можуть реконструювати балто-слов’янську прамову; на практиці досліджень вони обходяться праслов’янською та праіндоєвропейською мовами. Ф. Філін має рацію, кажучи, що теоретичним міркуванням прихильників гіпотези балто-слов’янської прамови властиві тенденційність у доборі й тлумаченні фактів, апріоризм та антиісторизм. Як приклад такого антиісторизму й нехтування хронологією явищ він наводить твердження, яке обстоює В. Георгієв: литовська мова, якій властивий консерватизм фонетики й морфології, нібито майже може замінити не зафіксовану письмово спільну праслов’янську мову. Недоліки методу прихильників гіпотези балто-слов’янської прамови особливо виразно виявляються в тому, що вони ніяк не можуть дійти згоди щодо часу існування та розпаду прамови. Французький славіст А. Ваян вважає, що за часів Тацита й Птолемея балти та слов’яни ще говорили однією мовою, яка розпалася в перших століттях нашої ери, коли германські племена (готи й гепіди) накотилися на балтів і слов’ян. Й. Сафаравич припускає, що розпад балто-слов’янської прамови спричинила навала іранських племен (скіфи — від VII ст. до н. е., сармати — у III—IV ст. до н. е.). Т. Лер-Сплавінський відносить розпад балто-слов’янської прамови в далеке минуле, приблизно до 1500—1300 рр. до н. е. В. Георгієв стверджує, що балто-слов’янська прамова існувала в III тисячолітті до н. е. і розпалася вже на початку II тисячоліття до н. е. 1 У литовській мовознавчій літературі про неї вже писали; див.: K. Korsakas, Lyginamoji kalbotyra ir tarybinės lietuvių filologijos uždaviniai, „Lietuvių kalbotyros klausimai“, t. 6, Vilnius, p. 5—20. 240 Ф. Філін не погоджується і з протилежним поглядом, який переважно обстоює А. Зен, згідно з яким балтійські та слов’янські мови відокремилися від індоєвропейської мовної спільності незалежно одна від одної і тіснішого контакту між ними взагалі не було. Погляд самого Ф. Філіна на найдавніші взаємини балтійських і слов’янських мов не є новим. Автор вважає, що ще в межах індоєвропейської мовної спільності сформувалася група діалектів, носії яких мали досить тісні й тривалі контакти. Споріднені діалекти, не будучи ізольованими від інших індоєвропейських діалектів, збагатилися особливими новотворами й зазнали багатьох спільних змін. У цій групі індоєвропейських діалектів перебували предки прабалтійської та праслов’янської мов. Після розпаду індоєвропейської мовної спільності виокремилися прабалтійська та праслов’янська мови, системи яких, не будучи тотожними, залишилися подібними до наших днів. З цього Ф. Філін робить висновок, що контакти балтійських і слов’янських мов із незначними перервами тривали протягом усієї їхньої історії, оскільки інакше вони мали б утратити й свою мовну спільність (відповідно, балто-слов’янські інновації). На нашу думку, така концепція давніх мовних взаємин балтів і слов’ян проста й зрозуміла; вона достатньо пояснює виникнення ізоглос, що перетинають ареал балтійських і слов’янських мов. Дискусійним є твердження Ф. Філіна, що близькість балтійських і слов’янських мов (відповідно, балто-слов’янські інновації) свідчить про тісні контакти між давніми балтами та слов’янами в останні століття до нашої ери й перші століття нашої ери, оскільки нібито надто очевидними є новотвори в фонетиці, морфології та лексиці цих мов. Здається, ці новотвори збереглися б до наших днів і в тому разі, якби на межі ер контакти між балтійськими та слов’янськими мовами повністю припинилися, адже балто-слов’янські інновації, принаймні за імпульсом їхнього виникнення, очевидно, є наслідком набагато давніших епох. Твердження про тісні контакти між балтійськими та слов’янськими мовами на межі ер знадобилося Ф. Філіну для того, щоб, спираючись на нього, визначити прабатьківщину слов’ян. Про те, що басейн річки Прип’ять справді міг бути районом активних контактів балтійських і слов’янських племен до початку слов’янської експансії на північ і північний схід, свідчить наявна там балтійська та слов’янська топонімія. Як позитивну рису слід відзначити критичність автора. Однак часом вона перетворюється на заперечення. Так, навівши гіпотези походження етноніма slovėne, автор не знаходить жодної надійної й відкидає їх усі, водночас сам не береться пояснити це питання. На нашу думку, автор, імовірно, помиляється, стверджуючи, що «slovėne виведення від Slova або від якоїсь іншої подібної назви місцевості є апріорним і недовідним» (с. 56). Slovėne утворення від Slova (пор. полабське Zlowe, нім. Schlawe, кашубське Slow-no) цілком можливе з погляду слов’янської деривації, пор. poliane: pole, gorozane: gorod, seliane: selo2. Такий словотвірний тип мають і найближчі родичі слов’янських мов — балтійські мови. Аналогії з балтійських мов можуть дещо пояснити й походження згаданого слов’янського етноніма. У литовській мові суфікс -ėnas досить широко вживається для позначення походження жителів певної місцевості, наприклад, žmo- 2 Plg. K. Būga, Rinktiniai raštai, III, Vilnius, 1961. d. 714. 16. Lietuvių kalbos morfologinė sandara ir jos raida 241 людей, які жили біля річок Gāmē та Nōtē, почали називати gamēnais і notēnais. Згодом від цих загальних назв утворилися й власні: Gamėnai, Notėnai3. Цікаво, що слов’янський топонім Slova має відповідник у балтійських мовах, пор. лит. Slavė (ліва притока Швянтої; Анікщяй, село Славенай). Як жителів берегів Slavės називали slavėnais (звідси згодом назва села Slavėnai), так само жителів Slovos могли називати slov-ėnė4. До речі, у литовській топонімії корінь *k’lotu-/*k’leu- досить поширений5. Важко повірити й твердженню Ф. Філіна, що етнонім анти походить із тюркських мов (с. 61). Крім того, навряд чи можна погодитися з автором у тому, що слов’яно-індійсько-іранські контакти, завдяки яким у цих мовах виникло чимало спільних ізоглос, розпочалися лише в середині I тисячоліття до н. е., коли скіфи й сармати переселилися до степів Південної Росії (с. 139). Нам здається, що ці контакти можуть бути набагато давнішими. Інакше спільні ізоглоси цих мов не сягали б ареалу давньоіндійської мови. Окремі твердження в книзі вже застаріли й відкинуті новішими дослідженнями, наприклад, віднесення куршів до прибалтійсько-фінського племені6 (с. 130), твердження, ніби безпосередні балтійсько-іранські мовні зв’язки непомітні7 (с. 142). Зазначимо ще кілька незначних неточностей, що трапляються в балтійському (переважно литовському) матеріалі. Автор вважає слово krėvs (с. 62) литовським. Однак, за наявними в нас даними, такої форми цього слова не мають ані литовці, ані латиші. У латиській мові є лише krieūs «росіянин». К. Буга вживав для позначення росіян слова krėvis, kriēvas. Форми krēvis «росіянин» і krieviai «східнослов’янські племена» відомі з творів С. Даукантаса й, імовірно, є його неологізмами8. Жодна з наведених форм не відома литовській мові, тому краще на них не покликатися. Деякі запозичення Ф. Філін вважає давніми литовськими (балтійськими) словами. Ось кілька прикладів такого типу: Лит. aduos, adua «ледве» (с. 198) — це слов’янізм, пор. рос. odua, білорус. odua (так само, як ledua походить від рос. ledua, пол. ledwo). 3 Plg. Pr. Skardžius, Lietuvių kalbos žodžių daryba, Vilnius, 1943, p. 238; Ю. Бальчиконис, Названия литовских населенных пунктов от названий рек и озер, „Lingua Posnaniensis“, t. 7, Poznań, 1959, p. 248 tt. 4 Пор. J. Otrębski, Die Herkunft der Bezeichnung slovėne „Lingua Posnaniensis“, т. 7, с. 263 і наст. 5 Plg. Lietuvos TSR upių ir ežerų vardynas, Vilnius, 1963, p. 166 tt. 6 Про куршську мову як балтійську див. J. Endzelin, Über die Nationalität und Sprache der Kuren, „Finnischugrische Forschungen“, т. 12, 1912, с. 59—72; Zu den kurischen Bestandteilen des Lettischen, „Indogermanische Forschungen“, т. 33, 1913, с. 96—104; V. Kiparsky, Die Kurenfrage, „Annales Academiae Scientiarum Fennicae“, т. 42, 1939; K. Būga, Lietuvių kalbos žodynas, Kaunas, 1924, с. LXXXIX-CXXXIII (= K. Būga, Rinktiniai raštai, III, Vilnius, 1961, с. 156—251, з літературою з цього питання); E. Fraenkel, Die baltischen Sprachen, Heidelberg, 1950, с. 60—62. 7 Про балтійсько-іранські мовні контакти див. B. H. Топоров, О. Н. Трубачев, Лингвистический анализ гидронимов Верхнего Поднепровья, Москва, 1962, с. 231 і зазначену там літературу. 8 Plg. Lietuvių kalbos žodynas, VI, Vilnius, 1962, p. 558, 576. 242 Лит. bōgnas (с. 122) bognà, bagnà, bagmà «болото, трясовина» також є слов’янізмом, пор. слов. *bagno. Лит. *aornas (с. 145), найімовірніше, є друкарською помилкою замість (i)ōvaras, (i)ōvaras (давн. лит. jāvaras, jāvoras) «платан, чорна тополя», що є германізмом (пор. давньоверхньонім. āhorn), запозиченим через слов’янські мови (пор. білорус. javor і польськ. jawor «клен»)9. Лит. karštas, kerštas, karštas «сторож» (с. 172) прийшло з угро-фінських мов через слов’янські мови (пор. рос. korsta, kerstā, білорус. korsta; ест. kirst і фін. kirstu «скриня»). Лит. kárpa, kárpė, kárpis, karpas «Cyprinus carpio» (с. 116), найімовірніше, є слов’янізмами (пор. польськ. karp «короп»). Лит. midùs (с. 93) «мед. медове вино» слід вважати германізмом (пор. гот. *midus, давньоверхньонім. metu) поряд із балтійським medùs. Трапляються неточно записані й акцентовані литовські слова: tūksantis, trūdėsintys (с. 38), miesą (с. 93), mūsos (с. 102), spiau (с. 105), taūkas, káūti (с. 107), žirnis (с. 113), kumėlė (с. 114). Слід писати й наголошувати так: tūkstantis, trys dešimtys arba trisdešimt, mėsą (зн. в. одн. mėsą), mūsos (р. в. мн. musų) або māsas, mūsai, mūsai, spiaujų, tāūkas, káūti, žirnis, kumėlė. У деяких випадках слід було б модернізувати написання наведених литовських прикладів: скажімо, замість aszwa, š (с. 93) слід писати ašū, šuō. Також, здається, ми не маємо права читати назву прусської риби suckis (Ельбінгський словничок, 560) як žūlis (с. 133). Розглядувана праця Ф. Філіна дає чітке уявлення про формування, розвиток і розпад праслов’янської мови та виникнення окремих (східнослов’янських) мов. Вона також висвітлює доісторичні зв’язки слов’янських мов з іншими мовними (наприклад, балтійськими) утвореннями. Книга Ф. Філіна, написана популярно, доступна не лише фаховому читачеві. Працівникам литовського мовознавства варто було б замислитися над створенням подібної праці, у якій у популярній формі висвітлювалися б етапи історії балтійських мов, походження й розвиток литовської мови, її зв’язки з іншими мовами. S. Karaliūnas 9 Plg. E. Fraenkel, Litauisches etymologisches Wörterbuch, Heidelberg-Göttingen, p. 195. 10 Žr. K. Būga, Rinktiniai raštai, II, Vilnius, 1959, p. 710. 16*