Svarbus latvių dialektologijos žingsnis

žmūne DP 313₁₀, 314₁₆, šūne Mit II 40 (перша з цих форм згадується також самим автором у I 139, II 171). Безпідставно на с. 295 критикується академічний «Словник литовської мови» за те, що форму М. Даукши nuentė́mus DP 592 у ньому вважають дієприкметником; автор вважає, що її написано помилково, і поділяє її на дієприслівник та давальний відмінок займенника (nu-ėnt jemus). Тут, імовірно, маємо такий самий абсолютний дієприкметник у давальному відмінку без займенника, як bekalbanczėm DP 159₁₂, regintiemus DP 228₃₇, tarintiemus BB Apd 27, 13 тощо; див. LKK V 106—107. До позитивних якостей книжки слід віднести ретельний добір прикладів, чудову технічну підготовку й редагування всього тексту, що дає читачеві змогу швидко й легко знаходити потрібні дані. На завершення хотілося б побажати, щоб «Посібник з литовської мови» А. Зено відчинив двері до литовської мови якомога більшій кількості її друзів і дослідників у всьому світі. V. Ambrazas ВАЖЛИВИЙ КРОК У ЛАТИСЬКІЙ ДІАЛЕКТОЛОГІЇ M. Rudzīte, Latviešu dialektoloģija, Rīgā, 1964, 432 p. Останніми роками діалектологія балтійських мов справді пережила надзвичайно плідний період. На тлі численних статей і монографій, присвячених окремим говіркам, нарешті з’явилися давно очікувані узагальнювальні праці з діалектології: литуаністи можуть радіти «Діалектології литовської мови» З. Зінкявічюса (Вільнюс, 1966), а латвісти — «Latviešu dialektoloģija» М. Рудзіте. Ці дві книжки, написані, щоправда, за різними методами й частково з різною метою, є своєрідною енциклопедією діалектології балтійських мов, без якої не зможе обійтися жоден дослідник цих мов. Марта Рудзіте успішно працює в галузі латиської діалектології вже близько півтора десятиліття: 1958 року було опубліковано її ґрунтовний опис кількох сусідніх говірок північної Латвії¹ (цю працю ще 1954 року було захищено як кандидатську дисертацію²), а 1963 року вийшла укладена нею хрестоматія текстів латиських говірок, призначена для навчальних потреб³. Крім того, великою заслугою М. Рудзіте перед латиською діалектологією є те, що під її керівництвом випускники Ризького університету підготували чимало якісних описів своїх рідних говірок, які за науковою цінністю не поступаються багатьом опублікованим працям із латиської діалектології. Однак найбільшим внеском М. Рудзіте в латиське мовознавство й балтистику загалом є її книжка «Latviešu dialektoloģija». Уже сам обсяг цієї праці — 432 сторінки — досить промовисто свідчить, що авторка виконала справді величезну роботу. За досить чітким планом вона описує основні діалекти латиської мови — середній (vidus dialekts, с. 59—146), лівський (lībiskais dialekts, с. 147—255), верхньолатиський (augšzemnieku dialekts, с. 257—405). Щоправда, докладно описано лише фонетику й морфологію діалектів, а питань синтаксису тут майже не порушено (характерно, що ця «біда» не оминула й «Діалектологію литовської мови» З. Зінкявічюса — очевидно, для синтаксису балтійських мов досі ще не настали світліші часи!). 1 M. Rudzīte, Ziemeļvidzemes izloksnes Braslavā, Vecatē, Baunās un Vilzēnos, „Valodas un literatūras institūta raksti“, VI, Rīgā, 1958, p. 101—256. 2 М. Рудзит, Говоры северной части Видземе (Браславский, Вецатский, Баунский, Вилзенский), Автореферат, Рига, 1954. 3 M. Rudzīte, Latviešu izloksņu teksti, Rīgā, 1963, 108 p. (išleista rotoprintu). 197 Балтистам, можливо, трохи прикро, що М. Рудзите написала не дослідження з латиської діалектології, а підручник із діалектології для студентів. Дидактичні цілі змушували її викладати деякі елементарні питання діалектологічної науки; крім того, профіль підручника ніби сковував думки авторки, обмежував її самостійність. Здається, вона свідомо уникала складніших питань історії діалектології, найчастіше задовольняючись посиланнями на праці свого видатного вчителя, академіка Я. Ендзеліна. Таким чином авторка, не бажаючи кривдити своїх студентів, часом трохи «скривдила» дослідників балтійських мов. Однак, мабуть, кожен зрозуміє, що в одній і тій самій книжці догодити і одним, і другим надзвичайно важко. Так чи інакше, праця М. Рудзите завдяки своєму багатому, дуже систематично викладеному матеріалу (тут вона справді далеко виходить за межі підручника) є вагомим кроком у латиській діалектології, і її авторка заслуговує на щиру подяку всіх балтистів. Хотілося б також звернути увагу на кілька дрібниць, що впали в око під час перегляду сторінок цієї праці. Авторка досить докладно наводить літературу з кожного розглянутого питання, однак, говорячи про проблему куршів (пор. с. 32, 64), чомусь не вказує найґрунтовнішої праці, присвяченої цій проблемі, — «Kurenfrage» В. Кіпарського (Helsinki, 1939). Також, можливо, без потреби вона ставить куршів в один ряд із пруссами (пор. с. 20), ніби відокремлюючи їх від таких балтійських племен, як сели чи земгали. Термін krustoties у значенні, в якому його вживає М. Рудзите (пор. с. 34), не зовсім вдалий, оскільки останнім часом у мовознавстві його вживають у дещо іншому значенні4. A. Sabaliauskas НОВИЙ СЛОВНИК ТОПОНІМІВ B. A. Никонов, Краткий топонимический словарь, Москва, 1966, 510 р. У нашій країні видано чимало топонімічних словників. З’явилися й такі, які за своїм профілем можна вважати попередниками рецензованої праці1. Однак більшість із них явно вже не відповідала вимогам нашої країни та світової топономастики, хоча деякі вийшли порівняно недавно. Тому підготовка нового словника, укладеного на основі сучасної науки про топоніміку, була вельми актуальною. Нещодавно виданий «Короткий словник топонімів» В. Никонова охоплює близько чотирьох тисяч назв населених пунктів, річок, озер, морів і океанів, країв, народів та інших об’єктів усього земного світу. Неважко уявити, яку величезну роботу виконав автор, добираючи, а іноді й пояснюючи географічні назви десятків мов світу. Література з топоніміки дуже обширна, але її якість неоднакова. Крім того, рівень топономастики в різних країнах дуже різниться. Тому труднощі «відбору» й оцінювання літератури на практиці нелегко подолати. Згадані причини, без сумніву, зумовили те, що й у словнику В. Никонова не все досконале, не всі… 4 Plg. О. С. Ахманова, Словарь лингвистических терминов, Москва, 1966, р. 417. 1 М. Н. Мельхеев, Географические имена. Топонимический словарь, Москва, 1961; М. С. Боднарский, Словарь географических названий, изд. 2-ое, Москва, 1958; А. А. Ивановский, Географические имена, Москва, 1914 та ін. Також пор. J. Haliczer, Słownik geograficzny. Pochodzenie i znaczenie nazw geograficznych, Tarnopol, 1935. 198