Metaforizavimo strategija J. Baltušio kūriniuose

LIETUVIŲ KALBOS SANDAROS TYRINĖJIMAI LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI, XXVI (1987) II JUOZAS ABARAVČIUS СТРАТЕГІЯ МЕТАФОРИЗАЦІЇ У ТВОРЧОСТІ Й. БАЛТУШІСА Про метафору написано багато. Підраховано, що якщо кількість праць, присвячених метафорі, зростатиме такими темпами, як нині, то 2039 року загальна кількість дослідників метафори перевищить чисельність населення світу того року1. У такий прогноз важко повірити. Але й окремі бібліографії засвідчують вражаючу кількість праць про метафору. Скажімо, у бібліографії В. Шиблза 1971 року, що охоплює праці західними мовами, метафорі присвячено 3 тисячі позицій2. Тому навіть відомий фахівець із метафори не завжди може тішити себе ілюзією, що говорить про те, чого ще не було внесено до теорії метафори. Не претендуючи тут на значну теоретичну новизну, спробуємо розглянути метафору у творах Й. Балушіса з погляду комунікативної стратегії. Стратегія тут розуміється як таке впорядкування мовних одиниць, таке їх розташування відповідно до задуму й плану письменника, завдяки якому не лише передається художня інформація, а й здійснюється вплив на сприйняття та реакції читача. «Комунікація» і «метафора». Що спільного може бути між цими поняттями? Чи може метафора бути надійним засобом комунікації? Адже вжити метафору — означає вжити слово не за його прямим призначенням, або, за словами Й. Пікчилінгіса, «вчинити переворот у його семантиці». Вона є засобом вторинної номінації та характеристики. Обґрунтовано стверджують, що семантична двоїстість метафори не узгоджується зі звичним комунікативним призначенням головних елементів речення — суб’єкта й предиката: для позначення предмета мовлення вона нібито надто суб’єктивна, а для вираження предиката — надто «нечітка», неоднозначна3. Однак з погляду художньої комунікації метафора в тексті є прагматичною інструкцією для читача. Здається, влучно формулює її А. Окопень-Славінська: свідомо говорю саме таким незвичним (метафоричним) способом: хочу, щоб ти зрозумів, що я маю на увазі4. У багатьох випадках метафору у творах Й. Балушіса можна було б аналогічно описати такою умовно абстрагованою прагматичною інструкцією для читача: це я навмисно пишу метафорично, бо хочу так передати по-своєму сприйняту й відчуту сутність зображуваних явищ. Читачу, запам’ятай те, що сказано словом у переносному значенні 1 Див. Slawiński J. Prawdziwie poruszeni informacją. — Teksty: Teoria literatury. Krytyka. Interpretacja, 1980, Nr. 6 (54), s. 1. 2 Shibles W. A. Metaphor: An Annotated Bibliography and History. — Whitewater (Wisconsin), 1971. 3 Арутюнова Н. Д. Метафора. — В кн.: Русский язык. Энциклопедия. М., 1979, с. 140. 4 Okopien-Slawinska A. Metafora bez granic. — Teksty..., 1980, Nr. 6 (54), s. 26. 71 і його контекстом. Таке стратегічне прагматичне налаштування на метафоризацію, сказав би я, ґрунтується на численних метафорах-персоніфікаціях, особливо розгорнутих. Типовим тут був би такий приклад: Ліс заплакав. Великі, прозорі його сльози тремтіли на кожній гілочці й кожному листочку, стікали хрустким звивистим стовбуром, виблискували на косах верболозу, чіплялися за молоді пагони сосен і довго звисали на кінчиках голок, а потім падали на землю, глухо постукуючи об вовчу траву. Плакав ліс R IV 555. Щоб зрозуміти, чому письменник несподівано змінює код думки — замість того, щоб змалювати досить сильний дощ (адже «насунули чорні, густі хмари» і вже «почало мрячити»), він «заплакав» лісом, а розгорнута метафора зображує «його сльози», — потрібно оцінити всі сигнали семантичної важливості такої інформації. І не лише ті, що передаються персоніфікацією та її складниками («ліс заплакав», «великі, прозорі його сльози», «плакав ліс»…), а й семантичні імпульси ширшого контексту («сонце сходить якесь жовтувате, сонне», «метушаться неспокійні ворони», «трава при дорозі так глухо шелестить», «глухо шумить дощ у листі» тощо). Усіма цими сигналами важливості змісту, художньою цілісністю образу й деталей письменник ніби промовляє: ліс оплакує найкращу «людину» пастушка Йонаса. Отже, щоб як слід зрозуміти, що письменник закодував метафоричним контекстом, потрібно мати перед очима весь так званий інтерпретатором тексту горизонт «значень» метафори, або, інакше кажучи, «ореол асоціацій». Звісно, щоб стратегічні настанови письменника, прагматична інструкція були осмислено закодовані в метафоричному контексті й згодом виявляли бажаний горизонт значень та асоціацій, потрібні певні умови. Насамперед мають бути «експоновані» надійні сигнали семантичної зв’язності й контекстуальної мотивації6 — взаємопов’язані компоненти важливого смислу, сформовані самою метафорою, її оточенням та їхньою взаємодією. Читачеві особливо уважним треба бути тоді, коли метафоризація — що властиво Ю. Балтішу — здійснюється одночасно, охоплюючи номінації, назви кількох реалій, але контекстуальна мотивація поєднує семантичні сигнали важливості змісту в єдине ціле. Такий тип метафоризації знаходимо, наприклад, у «Сказанні про Юзу». Згадаймо картини наприкінці роману, коли «прийшла ще одна зима». «Несподівана, незвана. Спочатку хмари, переповнені до краю, олов’яні. Не небом пливли, а черевами тиснули землю й розверзалися, обрушившись на поля за Кайрабалею і на саму Кайрабале. І не зливами чи просвітами лили, а справжній потоп шумно вивергали зі своїх надр». Далі зображено, як лютий вітер закрутив Кайрабалею, як усе живе під її кригою скував тріскучий мороз, як навколо «заграли й завили вовки ночами». І нарешті образи, побачені Юзою, який «утратив сон», у своєму «напівсні» — видіння й дійсність. «Молодий [місяць], прояснений першими морозами, справжній наречений, вирушив свататися. Підкрався до вікон хати, завзято зазирав усередину. Мовчить і дивиться. Дивиться. І хата ніби вже не та. Наче снить, наче когось чекає R VI 248. 5 Тут і далі приклади взято з «Творів» письменника (R): Baltušis J. Raštai. — V., 1981–1983, t. 1–8 (римська цифра позначає том, арабська — сторінку). 6 Okopien-Sławińska A. Op. cit., s. 27. 72 Такою не надто збалансованою, більшою мірою одночасною, асоціативною, ситуативною персоніфікацією явищ дійсності, пов’язаних із чуттєвим сприйняттям Юзи, розгорнутим метафоризуванням читача готують до приходу Вінчюнене, її останньої розмови з Юзою. Метафора особливо інтенсифікує семантичні процеси, на які «стратегічно» спрямовано весь мовний механізм твору. Великою, наприклад, є сила метафори посилювати й змінювати тональності оповіді. Так, після того як «заплакав ліс», конкретний, реалістичний спосіб зображення змінюється скорботнішою, ліричною тональністю. А згадані персоніфіковані образи явищ природи та метафоричний опис видінь Юзи посилюють тональність невиразного очікування, яка згодом переходить у суворий тон розмови Вінчюнене з Юзою. Характерно також, що письменник, метафоризуючи, створює індивідуальний «характер» явищ і проявів природи: «... стоїть білосорочковий берізка, наче косар літнього ранку, тремтить осика, мов сварена дівчина, а там, дивись, зупинилася ясенева молодь, горнеться крушина до тоненької верби...» R IV 42. Такому метафоризуванню властиві переліки одночасних проявів «природної вистави», пластичність рельєфних деталей картини, індивідуальні «характери» дерев, рослин і тварин, створені метафоризацією та персоніфікацією уважно помічених особливостей («стоїть білосорочковий берізка», «тремтить осика»...). А суб’єктивне компонування особливостей таких характерів, прикмет своєрідності в предмет і цілісну картину робить їх індивідуальними, неповторними. Іноді під час метафоризації активуються семи слова, що надають деталі символічного значення. За народною символікою таке значення має кров верб — верби, які взимку червоно «справжніми шапками квітів» цвітуть. Пор.: Щойно першого літа після вербової крові війна звалилася людям на голови R VI 143. Смисл розгорнутих метафор і символів можна визначити, спираючись на сигнали про важливість змісту художньої інформації, що випливають із семантичного потенціалу слова та його взаємодії з контекстом. Горизонт значень, що виникає внаслідок цієї взаємодії, так само як і стратегічні настанови письменника, варто мати на увазі навіть тоді, коли редагуємо окреме слово тексту. І поки що дещо абстрактні твердження про стратегічні настанови можна конкретизувати. Адже маємо також думки самого письменника про окремі образи, деталі творів тощо. Деякі з цих думок письменника можна обґрунтовано вважати типовим поясненням «прагматичної інструкції». Тут доречно згадати полеміку, спричинену деякими виправленнями мови «Проданих літ». Академік Й. Балчиконіс, як відомо, серед іншого виправив і таке речення зі згаданого роману: «у затінку малинника співає (= дзижчить, дзумкає) п’яний від сонця комар»⁷. Письменник Й. Балтушис не раз згадував це виправлення. «Щойно я вписав у „Проданих літах“ речення, — пояснював письменник, — „у затінку малинника співає п’яний від сонця комар“, мені відразу пояснили, що комар не може співати, він може тільки дзижчати». Письменник вдячний мовознавцям, які розкрили «велику таємницю комариного дзижчання», але не може скористатися їхніми доказами, бо якщо написати «дзижчить п’яний від сонця комар», то збід- 7 Балчіконіс Й. Дещо про мову «Проданих літ». — У кн.: Вибрані твори. В., 1978, т. 1, с. 288. 73 … образ, що мав постати, змальовував «п’янку красу літнього полудня, невичерпну ситість сонячного тепла, велике свято всієї природи». А такий образ письменникові, очевидно, був потрібен, щоб підкреслити нікчемність старого Дірди. Недарма ж після цього образу йдуть хвороба та смерть Дірди8. Отже, висловлено цілком конкретну прагматичну «директиву» письменника щодо того, як слід розуміти обране метафоричне, персоніфіковане значення слова. Читач, звісно, може спиратися лише на абстраговану таку «директиву» твору чи його фрагмента. Але спиратися на неї потрібно. Тут не ставиться за мету бути якимось арбітром у полеміці, тим паче тим, хто промовляє останнє слово. Але здається, що з волі письменника yodas може й співати. Такий варіант значення тут підказує навіть мінімальний контекст «п’яний від сонця». Інакше — не зважаючи на специфіку белетристики, мотивацію метафоризації та її цілі, — можна вимагати, хоча невідомо, чи з повагою до права персоніфікації й антропоморфізації, щоб істоти природи «говорили» лише «своїм голосом», — наприклад, вовки не «заграли й завили ночами», а вили, щоб сірий кінь не «зітхав, а іржав у стайні». А письменник своє кредо — «тільки...» — іноді послідовніше мотивує й підкреслює. Ось так він починає розділ роману: «І почув якось уночі: зітхає сірий кінь у стайні. Важко зітхає. Справжнім людським голосом» R VI 101. Обґрунтовано стверджують, що метафоризація стимулює властивості реалій, а не значення слова9. Це особливо доречно сказати про стимули метафорики Ю. Бал і̨ушиса. Нерідко письменник, так би мовити, «малює з натури» метафоричний рельєфний образ, породжений безпосереднім враженням. Ось який пластичний образ хмар, побачених під час польоту до Америки: «... а внизу, скільки сягає око, простягаються спокійні снігові поля хмар. Подекуди крізь них прориваються фантастичні скелі, місцями тягнуться гірські хребти з глибокими темними ущелинами й пологими передгір’ями, а деінде, дивись, підводять до сонця виснажені руки добродушні велетні...» R III 112. Осмислюючи спонтанно породжене враження письменника, метафори часто стисло передають факт дійсності, позначений ситуаційним сприйняттям. Ось як осмислюється миттєве враження в контексті, де зображено, як Юза хоче витягти з трясовини тіло Карусе: Навіть зітхнула Карусе. Ніби й справді зітхнула. І чекала, щоб Юза поклав її в домовину, збиту власними руками з просмолених дощок R VI 87. Метафора допомагає осмислити те, що й без того привертає увагу читача. Будучи своєрідною домінантою думки, вона водночас добре поєднується з реальними поняттями. Зрозуміло, що простір художнього тексту, на який семантично впливає метафора, стає важливим смисловим структурним елементом цілого. Паралелізм між основним значенням слова, що метафоризується, та його модифікованим, переносним значенням створює двоїстість референції, а разом із нею — і емфазу, що виникає внаслідок зіставлення нового метафоричного «бачення» зі звичним сприйняттям. Напр.: Зачепив Юза шматочком стільника цієї кашки — і в роті, на язиці й під язиком. І відразу в нього блискавки в очах, та такі, що земля захиталася під ногами й ніч- 8 Baltušis J. Apie kūrybinį darbą. – Kn.: Raštai. V., 1959, t. 3, p. 71–72. 9 Арутюнова Н. Д. Указ. соч., с. 140. 74 тіс звалився згори. Юза навіть не дістав до криниці, упавши ницьма біля Павірве. (...) довго пив воду, що відгонила мулом, а руками набирав її й обливався де міг, аж поки не вщухли блискавки, і він знову побачив сонце над Кайрабале R VI 108–109. Як видно з цього та багатьох інших прикладів, метафора є способом гармонізації, сигналом важливості змісту; їхнє розташування вибудовується в посилювальному чи послаблювальному порядку. Значна частина метафор у творах J. Bal tušio має функцію характеристики особи, описує зовнішні та внутрішні риси. Наприклад: Казите від того вечора наче похнюплена, тож і ходила похмура. R V 233. Стара стала недоброю, обличчя — сама земля, губи бліді, у кутиках почорнілі. R V 115. Юза давно мовчить, клекоче гнів. R VI 106. Наче жива постає перед очима [Вінчюне] всі ці роки в Кайрабале. Десятки довгих років, гострою кропивою вросла в саму кров Юзи, невиривна, найсолонішим потом невимивна… R VI 148. Характеризувати відчуття особи допомагають синестетичні метафори, засновані на взаємодії значень слів, що належать до різних сенсорних тематичних груп. Їхню основу частіше становлять «видимі» запахи (пор.: «…теркий полин і гірку руту, що потонули у величезному дьогтьовому вогнищі, можна було вловити носом» R V 141, рідше — чутні образи та інші «комбінації відчуттів». Звісно, не слід стверджувати, що всі метафори J. Bal tušio надзвичайно оригінальні. Частина їх, особливо пов’язаних із зображенням стихії людського побуту (а не природи), має характер конвенційних образів. Основний образ зазвичай є результатом уживання народних постулатів метафоризації, нерідко — стійких стереотипів. Щоправда, у багатьох випадках образ стереотипу активізується, «оновлюється» й завдяки незвичному контексту набуває сугестивності. Згадаймо стереотипи метафор із уже наведеного прикладу — «блискавки в очах», «земля хиталася під ногами», «ніч звалилилася», «вщухли блискавки». Їх активізують незвична ситуація й контекст, а також елемент гіперболи. Письменник не уникає звернення до народної символіки, семантики конвенційних образів. Такий характер метафоризації умовно можна було б описати такою стратегічною настановою письменника: він користувався універсальнішими способами народної метафоризації та іншими засобами вираження, адже вони містять засоби виразності, конденсації думки й сугестії, що не поступаються найоригінальнішим прийомам. Ці засоби відповідають предметно-конкретному способові зображення письменника, образному характеру мислення. Лише кілька прикладів: «До осені пролежав Алексиюкас, поки загоїлися порізи R I 235. Лаукієне шаленіла R I 255. І бачив: він (Юза) тут уже не свій, відрізаний шмат R VI 38. Не сказав би, що дуже вже палко палала від кохання, а все ж виривала й не вирвала, і жалю до Юзи не задушила…» R VI 39. Основою таких метафор є конвенційні уявлення й образи. Але їх поєднання та контекстуальне осмислення все одно відображають певне розуміння явищ світу й інтерпретацію, часто свідчать про успадковане від традиції «одухотворення» побутових і культурних явищ, надають їм універсуму, відмінного від реального. І так, поєднуючи стереотипні, конвенційні засоби вираження думки з оригінальними, письменник створює аж ніяк не стереотипний, нестандартний ефект. Звісно, тради- 75 Некреативне використання засобів вираження може посилювати інерцію думки. Письменник уникає її, розвиваючи образну основу стереотипів і дуже суб’єктивно компонуючи їх у художню цілісність. Крім того, інерцію думки більше навіюють не метафоризація, а прояви метонімії. За словами Зьомека, метафора прагне «перекласифікувати вже пізнаний світ», тоді як метонімія є певним записом культурних текстів. Адже її переносна семантика з обмеженою й точною конотацією береться з парадигми. Тому метонімія є значно консервативнішою10. Уже давно утвердився погляд, що метафора переважає в поезії, а метонімія — у прозі. У творах Ю. Балтушиса переважає метонімічний спосіб мислення, а отже, і семантична фігура метонімії. Саме з її традиційним консерватизмом можна пов’язати більші небезпеки інерції думки письменника. Але сама фігура може бути й ні до чого. Важливо, як її вживають. Загалом горизонт метафоричних значень та асоціацій у творах Ю. Балтушиса особливо широкий там, де пластично, стереоскопічно виразно зображено реалії природи, де вони персоніфікуються, «одухотворюються». Метафори, особливо розгорнуті, надзвичайно активізують тут семантичні процеси контекстів, пов’язані зі стратегічними настановами письменника. Менше оригінальних метафор письменник створює там, де зображує побут людей, життя персонажів. Письменник значною мірою спирається також на семантику конвенційних метафоричних образів і символіку народного походження. Активізується асоціативність традиційних значень таких засобів, їхня семантика творчо розвивається. СТРАТЕГІЯ МЕТАФОРИЗАЦИИ В ПРОИЗВЕДЕНИЯХ Ю. БАЛТУШИСА Резюме У статті розглядається своєрідність метафоризації у творах Ю. Балтушиса. В аспекті комунікативної стратегії автора метафори, особливо розгорнуті, незвично інтенсифікують семантичні процеси — посилюють або змінюють тональність (іноді код) оповіді, актуалізують символічні смисли й асоціації народних найменувань явищ, є засобом гармонізації сигналів «важливості» змісту та засобів його вираження. За допомогою метафор змальовуються яскраві індивідуалізовані реалії природи. Утілюючи спонтанно виникле враження, метафора часто є конденсацією характеристики певного явища, факту та його ситуативного сприйняття. Зображуючи побут людей, письменник творчо використовує й розвиває семантику конвенційних метафоричних і символічних образів. 10 Žr. ir plg. Ziomek J. Metafora a metonimia. – Pamiętnik Literacki, 1984, XXV, z’ 1, s. 206.