Socialinės ir pedagoginės‑psichologinės daugiakalbystės problemos

LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI, XXVIII (1989) KALBŲ RYŠIAI IR SĄVEIKOS ДВОМОВНІСТЬ, ВЗАЄМОДІЯ МОВ. ЛИТОВСЬКА МОВА ВІТАУТАС ШЕРНАС СОЦІАЛЬНІ ТА ПЕДАГОГІЧНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ БАГАТОМОВНОСТІ У Радянському Союзі є 127 мов: 36 іберійсько-кавказьких, 25 тюркських, 24 індоєвропейські, 22 монгольські, тунгуські, маньчжурські, 20 фіно-угорських. Відомо чимало держав (Канада, Швейцарія, Індія, Бельгія, Китай, Індонезія, Пуерто-Рико, Туреччина та ін.), у яких різні народи розмовляють своїми мовами (держави багатонаціональні, але народи одномовні). Радянській країні також властива регіональна одномовність. Росіяни становлять близько половини населення Радянської країни: 52,4%, тобто 137 397 000 із 262 085 000 (1979 р.). Серед двомовних — росіяни становлять 3,6% (Вестник 1980, 41, 42). Є й багатомовність1, коли в одній республіці, наприклад у Радянській Литві, функціонує кілька її типів: литовсько-російський, російсько-литовський, литовсько-польський, польсько-литовський тощо. Щоб досліджувати взаємодію мов багатомовної республіки, потрібно враховувати їхні соціальні та педагогічно-психологічні2 явища, закономірності, особливості. Деякі соціальні проблеми багатомовності. Вони такі ж давні, як і саме людство. За сімдесят років у Радянській країні тут уже багато досягнуто: на X з’їзді партії, за участю В. Леніна, було затверджено програму освіти народів Росії, завдяки якій виникли передумови для розвитку культури й мов окремих народів і народностей, розширилися сфери вживання цих мов; документацію рідною мовою вели в усіх галузях народного господарства, на заводах; вимагалося призначати на відповідальні посади людей, які добре володіють мовою місцевих жителів, знають їхню психологію та побут. Різними мовами почали видавати художню, науково-популярну літературу, публіцистику, періодику. Усе це сприяло розквіту рідної мови. Однак сьогодні, перед ухваленням закону про державну литовську мову, склалася зовсім інша ситуація: сфери вживання рідної мови дуже звузилися, керівники могли її не знати тощо. «Практика національних відносин багато чим завдячує нашій теоретичній думці. Адже це факт, товариші, що замість активно досліджувати реальні явища націона- 1 Терміном «багатомовність» (рос. многоязычие, нім. Mehrsprachigkeit, англ. multilingualism, фр. polyglossie) позначаємо практичне (не теоретичне) використання кількох мов із різною метою (слухання, говоріння, письмо, читання, переклад або всі види мовленнєвої діяльності разом). За потреби багатомовність можна поділяти на тримовність, чотиримовність тощо. Говорячи про вивчення 3–4 мов у школі, ми умовно також уживаємо термін «багатомовність» (шкільна, а не соціологічна). За кордоном багато авторів уживають термін «двомовність» незалежно від кількості мов. Мабуть, поняття двомовності найзручніше застосовувати, розглядаючи історичні, генетичні та структурні відносини лише двох мов. 2 Можливі й інші підходи: історичний, географічний, соціологічний, лінгвістичний, графічний (за походженням писемності) тощо. 135 У сфері національних відносин […], деякі фахівці з суспільних наук нашого суспільства тривалий час створювали трактати «вітального» характеру, які часом більше нагадували піднесені тости, ніж серйозні наукові дослідження. Треба визнати, що помилки, яких припускалися у сфері національних відносин, та їхні прояви залишалися в тіні або про них не було прийнято говорити» (Gorbačiovas 1987 01 27). Недоліки суспільних наук у дослідженні національних відносин властиві й соціолінгвістиці, аналізу соціальних проблем багатомовності: 1. Національним меншинам Радянської країни, які становлять половину (47,5%) населення всієї країни (за даними перепису 1979 р.), крім рідної мови, потрібно знати російську, а росіянам, полякам та іншим меншинам, які проживають у Литві, — добре знати державну литовську мову. Система народної освіти СРСР досягла того, що литовці добре вивчають російську мову. Але в нелитовських школах Литви державну литовську мову поки що вивчають дуже погано. Однак якого типу двомовності ми прагнемо: 1) адекватного паралельного вживання двох мов (A і B); 2) асиміляції мов, коли мова A поступається місцем мові B; 3) змішування мов, коли з мов A і B утворюється нова мовна система? У цьому питанні в країні немає спільної позиції. У 1950—1965 роках тривала кампанія — через журнал «Русский язык в национальной школе» та інші канали — за змішування мов у свідомості білінгва, однак від такої мови A чи B потерпає виробництво, порушується комунікація, оперативне передавання інформації і, особливо, самі мови. Було помічено й інший напрям двомовності: асиміляцію мов. Уже на початку сімдесятих років 60—70% опитаних комі, марійців, мордвинів, удмуртів, осетинів, чеченців, бурятів, інгушів і кабардинців вільно володіли рідною та російською мовами (Дешериев 1973, 93). Дані переписів населення 1959, 1970 і 1979 рр. свідчать, що дедалі менше представників окремих народів указують мову своєї національності як рідну, пор. (відповідно до років перепису): 54,9%—51,3%—43,1% евенків; 93,9%—81,6%—78,3% чукчів; 81,4%—58%—46,4% евенків; 86,3%—69,1%—55,8% нанайців; 76,3%—49,5%—30,6% нівхів. Однак схаменулися, і 1980 р. було ухвалено постанову ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про заходи щодо подальшого розвитку економіки та соціальної сфери районів проживання народів Півночі». У цій постанові йдеться також про необхідність різних заходів, які допомогли б розвивати мови народів Півночі та лінгвістично й соціологічно досліджувати впорядкування їхньої писемності. Отже, радянський уряд відкинув і асиміляційну двомовність, адже «національні відносини в нашій країні — це живе питання реального життя. Ми маємо бути надзвичайно уважними й тактовними в усіх сферах, що стосуються національних інтересів і національних почуттів людей» (Gorbačiovas 1987, 54). Варті уваги слова Ч. Айтматова: «…деякі вічно квапливі кажуть, що національні мови непотрібні […], закликають швидше злитися. Такий національний нігілізм, хоч і прихований під удаванням інтернаціоналізму, насправді ще реакційніший, ніж сам націоналізм […]. Світ прекрасний тим, що він різномовний і багатоликий. Таким його створила сама природа» (Известия 1987 06 20). Кожен народ хоче жити, зберігати свою мову. Асиміляційна політика властива капіталістичному світові, «схожому на млин», який перемелює національні відмінності (див. Ленін 1959, 34). Ленінській мовній політиці… 136 …чужа асиміляційна двомовність, асиміляційна політика. І це величезне досягнення Радянської влади, її ленінської мовної політики, скарб культури країни, предмет гордості. Ще В. Ленін указував, що, розглядаючи питання мовної політики, не можна протиставляти національне загальнонаціональному, їх потрібно поєднувати (Ленин (М., 1982). Т. 45. С. 240). Виховувати любов до свого народу, своєї мови — не націоналізм. Прийнятним є третій напрям двомовності: адекватне паралельне вживання мов A і B, але кожної — за її призначенням: скажімо, литовської як державної мови — у республіці, а російської — як засобу спілкування між народами СРСР. Потрібні узгоджені зусилля соціологів, педагогів і психологів, щоб цілеспрямованіше формувати цей тип двомовності серед жителів республіки. Освітні, культурні та виробничі установи, підприємства й організації повинні всебічно сприяти реалізації розробленої науковцями концепції, а водночас необхідно перекривати шляхи змішуванню мов у свідомості людей. 2. Двомовність може бути однобічною (жителі A двомовні, B — одномовні) і двобічною, коли жителі A та B двомовні. Дані перепису 1979 р. свідчать, що російською як другою мовою на території Литовської РСР вільно володіють 48% населення, з них 52,2% литовців, 61% поляків, 44,9% білорусів, 46,3% українців, 29,8% євреїв, 34% латишів, 49,7% татар, 35% циган, 65,4% представників інших національних меншин, які проживають у республіці. Литовською як рідною або другою мовою вільно володіють 85% населення: добре нею володіють 55,8% латишів, 45,5% циган, 36% росіян, 32,5% євреїв. Загалом двомовні жителі інших національностей становлять 28,1%. У нашій республіці переважає однобічна двомовність: аж 52,2% литовців вільно володіють російською, тоді як росіяни (36%), поляки (11,6%), білоруси (12,9%) й українці (15,5%) володіють мовою місцевого населення у 1,5–3–4 рази рідше. Очевидно, Литва гостинна до приїжджих, як і до їхньої культури (Liekis 1987 12 12). Варто згадати й такі слова В. Леніна: «Оскільки пережитки націоналізму є своєрідною формою захисту від великоросійського шовінізму, рішуча боротьба з великоросійським шовінізмом — це найнадійніший засіб подолати націоналістичні пережитки» (Ленин 1978, 334—335). Як свідчать матеріали всесоюзної конференції «Розвиток національних відносин в умовах зрілого соціалізму», організованої ЦК КПРС, потрібно не тільки добре вивчити російську мову як засіб спілкування народів СРСР, а й прагнути, щоб «росіяни та представники інших національностей, які закінчують школи республіки, добре володіли мовою корінної національності (знали й відчували її психологію, побут і культуру та з повагою до них ставилися. — В. Ш.). Це дасть змогу активніше залучати їх до народного господарства, партійного й державного апарату та сфери культури» (Воспитывать … 1982, 52). Це також має велике значення для поліпшення інтернаціонально-патріотичного виховання жителів республіки в дусі взаємної поваги й толерантності. Сприяти формуванню двосторонньої двомовності закликає і постанова ЦК КП Литви, ухвалена навесні 1987 р., «Про заходи щодо вдосконалення національних відносин у республіці та підвищення ефективності інтернаціонального й патріотичного виховання», де, зокрема, сказано: «Всебічно допомагати […] вивчити литовську мову тим жителям республіки, які її ще не знають» (Tiesa, 1987 04 02). Цю думку закріплено й у законі про литовську мову як державну. Прийнятним є напрям взаємної двомовності, за якого ті, хто контактує, володіють мовами одне одного. Щоб домогтися, аби жителі республіки інших національностей вивчили литовську мову 137 необхідно: сформувати систему потреб у литовській мові; підготувати й видати підручники литовської мови як нерідної для самостійного вивчення та додати до них відповідну фонохрестоматію; зобов’язати видавництва періодично забезпечувати жителів республіки словниками та словничками (литовсько-російськими тощо); збільшити кількість годин навчання литовської мови в російських і польських середніх школах, зрівнявши її з кількістю годин, відведених на російську мову в литовських школах; розпочати підготовку вчителів литовської мови та літератури для російських і польських шкіл; у початкових класах дозволити викладати литовську мову лише фахівцям із литуаністики; домагатися, щоб представники інших національностей, які закінчили базові школи республіки, могли й надалі вивчати основні предмети литовською мовою у PTM, технікумах і вищих навчальних закладах; заохочувати написання дисертацій із методики викладання литовської мови та літератури в російських і польських школах; відкрити російські й польські школи з поглибленим вивченням литовської мови. Редакції «Czerwony sztandar», «Tėvynės šviesa», «Komjaunimo tiesos», «Sovietskaja Litva», «Švyturio» та ін. мають ширше популяризувати вивчення литовської мови серед поляків і росіян республіки, сприяти формуванню мотивів і потреб у вивченні цієї мови, надавати методичні рекомендації. 3. За даними, зібраними К. Гаршвою та Й. Трифоновим у 1985–1986 рр., із 1075 опитаних 78,2% зазначили, що хочуть навчитися говорити, читати й писати російською, 6% — читати й писати, 11,8% — лише спілкуватися. 73,2% росіян вказали на потребу навчитися говорити, читати й писати литовською, 3,4% — лише читати й писати, 18,6% — лише спілкуватися, а 4,6% не відповіли. Наведені дані свідчать, що головною метою навчання російської мови в загальноосвітніх і спеціальних середніх школах республіки має бути комплексне навчання: не лише усного мовлення, як рекомендовано в чинній програмі російської мови для V–IX класів шкіл із литовською мовою викладання, а й читання та письма. Таку саму мету слід ставити й у програмах литовської мови для шкіл із російською та польською мовами викладання. 4. Розбудовуючи національну школу, необхідно невідкладно розширювати дослідження тримовності. Залучати до них не лише педагогів, а й психологів, фізіологів і соціологів. Адже науковці республіки, країни й світу категорично виступають проти навчання другої, третьої мови, доки в психіці учнів не закріпилася рідна мова, доки вона не стала засобом спілкування, доки не розпочалося вивчення писемної рідної мови (див. Jacikevičius 1970, 27, 51, 80, 250, 255; Русский язык в национальной школе 1987, 21; Вайнрайх 1979, 129–131, 139–142; Balčikonis 1978, 106; Daukšytė 1980, 141; Laužikas, Ulvydas, Vabalas-Gudaitis, Komenskis, Sauvugeot та ін.). Наскільки мені доводилося помічати під час дослідження вивчення кількох мов, вивчення трьох мов у ранньому дитинстві може спричинити різні небажані фізіологічні й психічні явища, особливо в учнів зі слабшою психікою, гіршим здоров’ям, повільнішим ростом тощо: під час письма змішуються алфавіти мов, у психіці учнів плутаються поняття й мовні системи. Така стихійна багатомовність заважає вивчати російську, рідну та інші мови. Водночас це може спричинити в учнів заїкання, сповільнити розвиток дитячої психіки й пізнавальних здібностей, адже дитині доводиться витрачати багато сил і часу на засвоєння нового матеріалу, що спричиняє інтерференцію. І ще: скільки зусиль знадобиться від учителя й дітей, щоб зберегти в пам’яті інформацію, набуту на уроках мов?! А яке практичне значення для формування особистості дитини матиме те, що в початкових класах вона, скажімо, вивчить 200 російських 138 чи інших слів? Єдиною перевагою могло б бути лише те, що правильну вимову іноземної мови засвоювати легше. Хіба не більше користі дав би інтенсивний курс іноземних мов, зосереджений у V–XII класах?.. 5. Намагаючись навчити кількох мов, іноді належно не навчають жодної: ні рідної, ні російської. Учні не лише не вміють зв’язно висловлювати свої думки, а й залишаються малограмотними. Це особливо властиво учням тих литовських шкіл, де сильне російське або польське мовне середовище. Наприклад, учні І курсу однієї з PTM у Вільнюсі писали звичайний диктант із литовської мови для IX класу, який учитель оцінив так: 22 одиниці та 4 двійки. Ніхто не отримав ні трійки, ні четвірки. Очевидно, для учнів литовських шкіл у російському чи польському мовному середовищі необхідно посилити навчання литовської мови, створити умови для відвідування відповідних факультативів із литовської мови тощо. 6. У 1913 р. В. Ленін у статті «Критичні нотатки з національного питання» писав: «Усунути будь-який феодальний гніт, гноблення будь-яких націй, будь-які привілеї однієї нації або однієї мови — це безсумнівний обов’язок пролетаріату як демократичної сили» (Ленин 1983. Т. 24. С. 128). За кількістю виданих книжок наша республіка значно відстає від середнього показника по країні, РТФСР, Естонії та інших республік (пор.: 1985 р. у ТСРА було видано 778 книжок на 100 жителів, у РТФСР — 1206, у Латвійській РСР — 664, в Естонській РСР — 1131, а в Литовській РСР лише 612). Литовська РСР відстає також за виданням періодики, наукових книжок і брошур (див. Liekis 1987 12 12). Крім того, книгарні районів, наприклад Алітуса, Расейняя та ін., а також деяких міст завалені книжками литовських письменників російською мовою, які мало хто купує, тоді як навіть за великого бажання не дістанеш творів цих авторів литовською мовою. Книжки видають і розповсюджують, недостатньо зважаючи на попит на них. Якщо РТФСР у 1988 р. мала видати 16 навчальних збірників іноземними мовами обсягом 160 друкованих аркушів, то Литовська РСР — лише один (раз на 3—5 років) обсягом 5 друкованих аркушів, та й той ротапринтом. Ці та подібні явища створюють певний дисонанс, порушують заповіт В. Леніна пролетаріату як демократичній силі — усунути «привілеї однієї нації або однієї мови», негативно позначаються на вихованні інтернаціональних почуттів. Ми ні на хвилину не повинні забувати, «що живемо в багатонаціональній державі, де всі економічні й соціальні, культурні та правові рішення завжди безпосередньо зачіпають і національне питання. Діймо по-ленінськи: максимально розвиваймо потенціал кожної нації, кожного народу Радянського Союзу» (Горбачев 1987, 54). Сильна нація — сильна держава! Деякі педагогічно-психологічні проблеми багатомовності. Зверну увагу на найважливіші питання навчання кількох мов. 1. У психіці поліглота мовні явища, за Л. Щербою, утворюють певні системи асоціацій, які можуть по-різному співвідноситися між собою: 1) обидві мови утворюють дві окремі автономні системи асоціацій, не пов’язані одна з одною (автономні сфери мислення, чиста двомовність); 2) формується одна спільна, недиференційована, змішана система асоціацій. У цьому разі «кожен елемент мови має […] свій безпосередній еквівалент в іншій мові, переклад не становить для мовця жодних труднощів […] 139 Можливо, було б неточно сказати, що люди, про яких ми говоримо, знають дві мови: вони знають лише одну, проте ця мова має дві форми вираження, і використовується то одна, то інша». (Щерба 1958, 48). Ця форма багатомовності спричиняє мовну інтерференцію в психіці індивіда. Практика свідчить, що стихійна багатомовність зазвичай буває змішаною. За її умов мовлення людини, яка вивчила мову, сповнене лексичних, синтаксичних і вимовних запозичень. Л. Щерба визнає єдиний спосіб обмеження змішаної багатомовності — «свідоме спирання на рідну мову учнів» (Щерба 1958, 57). Отже, педагогічне формування багатомовності тісно пов’язане з перенесенням внутрішніх закономірностей і правил однієї мови (інтерференція та транспозиція) на іншу у сфері вимови, лексики, фразеології, граматики, правопису, графіки, пунктуації та стилістики (див. Взаимодействие… 1971; Шярнас 1976, 150—189; Šernas 1979, 35—39 та ін.). Отже, викладання й вивчення мов у республіці мало б сприяти формуванню свідомої, координованої багатомовності та перекривати шляхи стихійній багатомовності в психіці школярів і студентів, однак фактично цього нині не відбувається. У цьому переконуємося, проаналізувавши програми й підручники з литовської, російської, іноземних та інших мов. 2. Школяреві, студентові швидше вивчити інші мови (на думку 87 учителів литовської, російської та іноземних мов) допомагають: уміння користуватися потенційним словником, коли невідомі похідні слова розуміють на основі вивчених основних слів цієї мови (так вважають 76% опитаних учителів); міжнародна лексика (82,7%); оперативне користування словником (74,8%); образне мовлення, уміння його розвивати (50,8%); досвід синтаксичного розбору речень (74,8%); нетерпимість до мовних недоліків (77,3%); розвиток пам’яті учнів (89,3%); навички оцінювання (68%); уміння логічно мислити (89,3%); навички конспектування (68%) і рецензування (65,3%); техніка читання та розуміння прочитаного (88%); навички виразного читання (78,7%); застосування корекції та автокорекції (77,3%); навички техніки письма (90%); орфографічна пильність (88%) та ін. Боротися з явищами мовної інтерференції, як свідчать відповіді згаданих учителів литовської, російської та іноземних мов, допомагають практичне зіставлення мовних систем і явищ; переклади з литовської іншими мовами або з інших мов литовською; ситуативні вправи; вправи лише однією мовою; застосування моделювання; контрастивні, фонетичні, стилістичні вправи; всебічний аналіз тексту. Подолати інтерференцію явищ внутрішньої системи нової мови допомагають малюнки (скажімо: žámok і zamók). 3. Урахування цих принципів лінгводидактики, їхніх правил, характерних для навчання рідної, російської чи іноземної мови (докладніше див. Шярнас 1976, 100—190): функціонально-евристичний принцип, що вимагає: а) створювати систему навчання, спираючись на функціональну граматику та мовний мінімум, широко застосовувати різні евристичні методи навчання, алгоритми, схеми; б) поєднувати свідоме й інтуїтивне вивчення мови, пов’язуючи його зі сферою підсвідомого; в) дбати про повторення явищ мови, що вивчаються, у вправах і про поступове ускладнення цих вправ; принцип інтеграції, який засвідчує, що необхідно навчати мови комплексно, відповідно до конкретних цілей, постійно враховуючи взаємозв’язки та взаємозумовленість різних видів мовленнєвої діяльності й мовних рівнів, використовувати й розвивати різні пізнавальні здібності учнів: мислення, уяву, емоції, волю, увагу, пам’ять 140 (зорову, слухову, моторну; короткочасну й довготривалу); постійно поєднувати дедуктивне та індуктивне введення нового мовного матеріалу і його систематизацію, розвивати мовленнєві навички; принцип формування позитивної установки, що вимагає створення трьох рівнів формування та регулювання установки: a) когнітивного (пізнавального), пов’язаного з інтеріоризованими ціннісними цілями, смисловою установкою учня або студента; b) стану позитивних емоцій, афекту, мажору (постійної позитивної готовності до діяльності); і c) діяльності (творчої, мовленнєвої, розумової, навчальної тощо), коли людина із задоволенням втілює свої цілі та задуми (див. Šernas, Ramoškienė 1987, 168–177; Šernas 1987, 110–112); ситуативно-тематичний принцип, який вимагає забезпечити створення й використання навчальних і природних ситуацій спілкування, цілеспрямовано збагачувати мову та духовний світ особистості відповідно до визначених тем; урахування взаємодії мов і культур у навчанні, обґрунтоване відповідними теоріями (Шярнас 1976, 150–188). Розгляд соціологічних проблем показує, що потрібно вдосконалювати, аби й надалі поліпшувати функціонування мов у республіці. Аналіз педагогічних і психологічних проблем відкриває реальні шляхи формування у свідомості індивіда узгодженої, координованої багатомовності з метою якнайшвидшого викорінення дуже поширеної в Литві стихійної, змішаної багатомовності. LITERATŪRA Leninas V. Nacionalinės politikos ir proletarinio internacionalizmo klausimai. V., 1959. Leninas V. TSKP apie proletarinį internacionalizmą. V., 1978. M. Gorbačiovo kalba TSKP CK sausio plenume // Tiesa, 1987. Sausio 27. Gorbačiovas M. Spalis ir persitvarkymas: revoliucija tęsiasi. V.: Mintis, 1987. Balčikonis J. Rinktiniai raštai. V., 1978. T. 1. P. 106. Daukšytė J. Lietuvių ir rusų kalbų mokėjimo lygio, kaip ankstyvosios ir vėlyvosios dvikalbystės formavimosi rezultato, palyginimas // Mokymo ir auklėjimo klausimai. V., 1980. P. 77–78. Jacikevičius A. Daugiakalbystės psichologija. V.: Mintis, 1970. Liekis A. Spauda ir kultūra // Literatūra ir menas, 1987. Gruodžio 12. Šernas V. Brolybės ir draugystės kalba // Komunistas, 1983. Nr 10. P. 25–28. Šernas V. Kai kurie pedagoginiai ir sociologiniai kalbų mokymo aspektai daugiakalbystės sąlygomis // Socialinės lingvistikos problemos: Lietuvių kalbotyros klausimai, XIX. V.: Mokslas, 1979. P. 35–40. Šernas V. Teigiamos nuostatos sudarymo pedagoginiame procese principas // Harmoningai išsivysčiusios visuomeniškai aktyvios studento asmenybės ugdymas vykdant TSKP XXVII suvažiavimo nutarimus. V., 1987. P. 110–112. Ленин В. И. Полн. собр. соч. Т. 45. Вестник статистики. 1980. № 7. С. 41, 42. Взаимодействие языков в процессе обучения / Под ред. В. Шярнаса. Вильнюс, 1971. Воспитывать убежденных патриотов-интернационалистов. М., 1982. Дешериев Ю. Развитие национальных языков и языка межнационального общения // Коммунист. М., 1973. № 1. Русский язык в национальной школе (проблемы лингводидактики). / Под ред. Н. М. Шанского и М. З. Бакеевой. М.: Педагогика, 1977. 141 Шярнас В., Рамошкене А. Принцип создания педагогической установки как основа развития самостоятельной учебной деятельности // Науч. тр. вузов ЛитССР. Педагогика. Т. 22. 1987. С. 168–179. Шярнас В. Очерки по лингводидактике. Вильнюс: Мокслас, 1976. Щерба Л. В. Избранные работы по языкознанию и фонетике. Л., 1958. Т. 1. СОЦИАЛЬНЫЕ И ПЕДАГОГИКО-ПСИХОЛОГИЧЕСКИЕ ПРОБЛЕМЫ МНОГОЯЗЫЧИЯ Резюме На основе исследования, анализа социальных явлений в республике и стране делается несколько выводов, важных для дальнейшего функционирования дву- и многоязычия среди населения республики, корректировки создавшегося состояния (конкретные цели и задачи обучения русскому, литовскому как второму; необходимость исследования раннего массового трехъязычия; необходимость корректировки издательской работы, оказавшейся в Литве на более низком уровне, чем в других республиках, и др.). В статье выдвигаются и некоторые, наиболее важные, педагогико-психологические положения, имеющие большое теоретическое и практическое значение для согласованного, координированного изучения нескольких языков (учет принципов лингводидактики, использование филологического и культурного опыта обучаемых и др.).