Gramatikos norminimas „Gimtojoje kalboje“ (1958–1968 m.)

LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI, XXXI (1994) KALBOS NORMALIZACIJOS KLAUSIMAI RITĄ MILIŪNAITĖ НОРМУВАННЯ ГРАМАТИКИ В «GIMTOJOJE KALBOJE» (1958—1968 рр.) Ще до війни в Литві було засновано Товариство литовської мови (далі — LKD) та його часопис «Gimtoji kalba» (1933—1941 рр., далі — GK), які значно просунули вперед роботу з унормування мови, що після смерті Й. Яблонскіса (1930 р.) дещо занепала. Майже протягом десятиліття колективно обговорювали теоретичні питання унормування мови й ухвалили програму, дбали про впровадження норм у вжиток. Однак 1941 р. ця робота припинилася, оскільки чимало найдіяльніших мовознавців наприкінці війни були змушені залишити батьківщину. 1950 р. у США було відновлено LKD, а з 1958 р. відроджено й упродовж десятиліття видавано «Gimtoji kalba»¹. Спочатку, як і в Литві, найважливішими співробітниками були П. Скарджюс, А. Саліс, П. Йонікас і Л. Дамбріунас (у Литві він підписувався прізвищем Дамбраускас). Майже два з половиною роки редактором працював П. Йонікас за сприяння інших мовознавців, а з 1961 р. видання редагував сам Дамбріунас; статті публікували С. Барздукас, В. Растеніс, К. Ґрінда та кілька інших литовських емігрантів — не лише мовознавців. Цього разу йтиметься про те, як американська GK продовжувала успішно започатковану в Литві роботу з упорядкування літературної мови, приділяючи особливу увагу унормуванню граматики. Зрозуміло, що тривалий час цей часопис не міг потрапити в поле зору сучасних нормувальників нашої мови, тож тим цікавіше простежити, у якому напрямі впорядковували літературну мову за кордоном. Один зі співробітників GK А. Дундулис у 1966 р. у самому часописі критично оцінив тодішній стан роботи з унормування мови: з цього питання, мовляв, «досі майже нічого нового не сказано. У Литві все, подекуди майже дослівно, повторюється з того, що було написано у статтях Йонікаса майже 20 років тому» [66 I 2]². Ми більш-менш знаємо, якою була ситуація в Литві до початку виходу «Kalbos kultūra» у 1961 р.; а чи справді американська GK нічого нового не сказала? GK намагалася зберегти структуру попередниці, але зміст і тематика, хоча й надалі спрямовувалися до мовної практики, істотно змінилися, оскільки треба було зважати на потреби литовців, які опинилися в іншомовному оточенні. Граматичним явищам 1Детальніше про історію видання та тематику цієї GK див.: Miliūnaitė R. Amerikos lietuvių „Gimtoji kalba“ (1958—1968) // Gimtoji kalba. 1991. Nr. 4. P. 6—11. 2 Gimtoji kalba. K., 1933—1941; JAV — 1958—1968. Тут і далі в дужках першою цифрою позначено рік видання GK, другою — номер зошита, третьою — сторінку. 141 У виданні цьому приділялося порівняно багато місця — і в «Куточку запитань», і в багатьох статтях. Особливо цим опікувався Дамбрюнас, сам будучи синтаксистом. Із 186 зібраних рекомендацій щодо вживання граматичних явищ 119 (тобто близько 64%) належать саме йому, близько 10% — С. Барздуку, близько 7% — П. Скарджюсу, а по кілька відсотків — Б. Бабраускасу, П. Йонікасу та іншим. Перш ніж розглянути, на чому ґрунтувалося нормування граматики в GK, варто з’ясувати загальне ставлення співробітників видання до мовних явищ і їх упорядкування. На відміну від литовської GK, де працювали колективно й розробляли програми мовного нормування, в американській GK ця робота фактично перейшла до рук однієї людини — Л. Дамбрюнаса, і характер усього видання найбільше залежав від поглядів самого редактора. Інші співробітники писали майже виключно на практичні теми й не викладали в цій газеті ширших теоретичних міркувань. Ще в Литві Дамбрюнас, надзвичайно активно співпрацюючи з GK у 1934—1937 рр. (а в 1936—1937 рр. також редагуючи її), опублікував теоретичні міркування про роботу з унормування мови. Усі мовні факти щодо літературної мови він поділив на три групи, тобто визнавав існування не лише чітких норм і помилок, а й проміжних явищ [36 III 34]. Розуміючи, що літературна мова ще не надто віддалилася від діалектів, він водночас не закривав шлях різноманітним новаціям у ній і наголошував, що «самий лише аргумент, що люди так не кажуть, сьогодні вже не переконує […]» [34 III—IV 38]. Твердження, що під час унормування мови важливо зважати на тенденції її розвитку [36 III 34], згодом стане одним із найважливіших у його поглядах. Отже, у Литві позиція Дамбрюнаса не надто виразно вирізнялася серед поглядів інших співробітників GK, тоді як в Америці, як показує аналіз його теоретичних міркувань і оцінювання граматичних явищ, опублікованих у виданні, він почав схилятися до крайнощів. В одній зі статей він сам про себе сказав: «Редактор цієї газети в питаннях літературної мови трохи ліберальніший, ніж інші наші мовознавці. Деякі речі він виправдовує, тоді як інші вважають їх помилкою» [67 II 21]. Ще в литовській GK було розглянуто й ухвалено критерії унормування літературної мови [38 IX 143—144], однак до 1961 р. Дамбрюнас уже значно від них відійшов. У цьому сенсі, мабуть, найважливіша його теоретична стаття в GK — «Що є правильним» [61 III—IV 33—35]. Відповідь на запитання в заголовку коротка: «правильним є те, що утворене за правилами». А принципи, на яких ґрунтується встановлення самих правил літературної мови, пояснено докладніше: «можна сказати, керуються демократичним принципом». Суть цього принципу — зважати на поширеність і чистоту вживання: «у літературній мові правильним є те, що є питомим і широко вживається». І поширеність уживання, і чистоту Дамбрюнас вважає відносними поняттями. Умова «що є питомим» не є абсолютною, адже бувають винятки. Так само й мовний факт, якщо він достатньо широко вживається і не є вузьковідомим лише одному діалекту чи говірці, придатний для обґрунтування правила літературної мови; але, з іншого боку, широке вживання розуміють не всі однаково. Проте, за словами Дамбрюнаса, заради точності поширеність уживання завжди можна перевірити: «Якби виявилося, що якийсь вислів уживає, напри- 142 клад, лише чверть або ще менша частина всіх литовців, то його слід вважати нешироко вживаним і неприйнятним для літературної мови, якщо замість нього є значно ширше відомий і вживаний вислів» [61 III—IV 34]. Сьогодні важко уявити, як можна було б на практиці «завжди перевірити» поширеність уживання — просто ще не накопичено достатнього масиву даних (у цьому сенсі дещо краща ситуація з лексикою), а вживання не досліджено настільки добре, щоб можна було оперувати конкретними числами. До речі, із самих рекомендацій Дамбрюнаса видно, де можна схибити, застосовуючи цей принцип у мовній практиці, коли спираються на хибні припущення й лише приблизні дані (наприклад, виправдання прислівників, утворених від прикметників на -inis). Крім того, Дамбрюнас не згадує, що під час статистичного дослідження мовних фактів необхідно зважати на особливості різних мовних рівнів: не надто ризикуючи помилитися, статистично, можливо, можна опрацювати певні варіанти наголошування й відповідно встановити або скоригувати норму літературної мови, але значно складніше застосувати це, скажімо, до синтаксичних явищ. Однак, розуміючи, куди може привести сліпе покладання на поширеність уживання, Дамбрюнас обмежує цей критерій іншим — критерієм чистоти. На його думку, якщо кілька мовних явищ є питомими й однаково широко вживаними, обидва допускаються в літературній мові, тобто визнається співіснування варіантів (наприклад, довгих і коротких форм відмінків та осіб). Проте це не постійний стан. Розглядаючи мову як процес, Дамбрюнас бачить у ній два чинники — статичний і динамічний. Перший становить основу унормування мови, а другий дає їй змогу змінюватися. Найважливіше — визначити, у якому напрямку змінюється мова. Можливо, якесь явище починають уживати дедалі рідше, і немає сенсу спеціальними засобами його відроджувати (наприклад, двоїну чи супін); а якщо якесь явище вживалося вузько, але почастішало, не треба забороняти його утвердження. Інакше це означало б іти проти природного розвитку мови. У статті «Прогрес у литовській мові» [61 I 1—3; 62 II 20—22] Дамбрюнас показує процеси, що відбуваються на різних мовних рівнях, і доходить висновку, що «мова природно прагне до більшої простоти, легкості, ясності й краси. Засобами для цього є відкидання непотрібних форм, скорочення довгих, вирівнювання паралельних форм, запровадження нових утворень, конструкцій або значень» [62 II 22]. Отже, прогрес мови ототожнюється зі спрощенням, і цієї настанови починають дотримуватися, оцінюючи різні мовні явища. Значний вплив на погляди Дамбрюнаса, мабуть, справила теорія прогресу мови данського мовознавця О. Єсперсена, згідно з якою всі мовні зміни є прогресивними, бо допомагають легше спілкуватися. У статті «У якому напрямку відбувається еволюція мови?» [61 II 18—21] Дамбрюнас сам не приховує, що спирається на Єсперсена й поділяє ідею прогресу мови. А розуміння факту й напрямку мовного розвитку, як вважається, дає змогу краще орієнтуватися, розв’язуючи практичні питання літературної мови. Спрощення мовних форм Дамбрюнас, услід за Єсперсеном, вважає беззастережною ознакою вдосконалення мови. Як приклад він наводить англійську мову й порівнює її з литовською. Англійська мова — аналітична — на його думку, накопичує в словах менше ознак граматичних категорій, тому для вираження відношень між словами в реченні вживає 143 більше інших засобів, і це надає їй гнучкості, легкості: «замість наших дванадцяти закінчень орудного відмінка англійська мова обходиться одним прийменником, тобто одним закінченням» [61 II 21]. Як приклад, у якому англійська мова гнучкіша за литовську, Dambrūnas наводить також вислів the exploitation of man by man. Литовською (ще за радянських часів) його перекладали за російською конструкцією: išnaudojimas žmogaus žmogumi, а згодом схаменулися й виправили, але незручно: žmogaus išnaudojimas kito žmogaus. Тут Dambrūnas намагається показати, «як іноді важко обійтися без прийменника», але з погляду сьогодення видається зовсім непотрібним нарікати на негнучкість литовської мови й наслідувати англійську чи російську; у цьому випадку досить сказати лише žmogaus išnaudojimas. Загалом сьогодні такі погляди було б нескладно розкритикувати, хоча б згадавши хрестоматійне твердження, що кожна мова по-своєму досконала. Отже, формула Dambrūnas, яка визначає, що є правильним, характеризує не статичний, а мінливий об’єкт; крім широти й чистоти вживання, вона доповнюється динамічним елементом: «правильним є те, що є питомим, що вживається відносно широко і відповідає напрямові розвитку мови» [61 III—IV 34]. Якщо порівняємо ці критерії з тими, що їх було прийнято в Lietuvoje 1938 року, побачимо, що тут Dambrūnas зробив значний крок назад. Насамперед, тоді правильність, чистота, характерність (названа Dambrūnas відповідністю розвитку мови), доцільність і естетичність були вказані як самостійні критерії, а під час нормування мови, як вважалося, необхідно зважати на весь їхній комплекс [38 IX 144—145]. Dambrūnas робить правильність загальним принципом, до якого зводить критерії чистоти, поширеності та розвитку мови. Таким чином, зникає один із найважливіших критеріїв, визначених P. Jonikas 1938 року, — критерій доцільності; більше не береться до уваги стилістичне розмежування норм. Найважливіше — зовсім не згадується про необхідність підтримувати норми якомога стабільнішими. Установлений тоді в Lietuvoje принцип стабільності вимагав, «щоб усталені в мові явища не вилучалися з неї без чітко виправданих причин» [38 IX 144], і спонукав оцінювати кожне явище, особливо нововиникле, обережно й обдумано. У схемі Dambrūnas прагненням розвитку мови бракує противаги — традиції нормування, яку дотеперішні наші мовознавці більшою чи меншою мірою підкреслювали й підтримували. Розвиток мови — і вдосконалення, і занепад — Dambrūnas пов’язує з мовцями, з їхнім культурним рівнем, який залежить від середовища проживання [63 II 1—3]. Мова поступово розвивається не раптово: «між старим і новим відбувається досить тривале змагання, аж поки новація нарешті не перемагає», а поступові зміни спричиняють не лише письменники й мовознавці, а й загалом усі мовці, увесь народ. Вважаючи творцем мови весь народ і застосовуючи критерій поширеності до вживання «всіх литовців», у цьому погляді Dambrūnas теоретично не віддалився від сформульованого в Lietuvos GK положення щодо критерію вживання літературної мови (кажучи термінами наших днів — джерела норм), проте на практиці надавав йому більшого значення, ніж колишні співробітники GK. Тоді колективно домовилися вважати джерелом норм літературної мови сучасне загальне литовське вживання [36 IV 50; 37 IX 120 та ін.], але, схоже, так і не з’ясували до кінця, що саме являє собою це вживання. 144 Dambriūnas, уже перебуваючи Amerikoje, висловлює думку, що «зазвичай усталюється лише те, що схвалює більшість», тому критерієм літературної мови (тобто джерелом норм) є вживання більшості [62 II 22]. Винятки, що існують у мові, спочатку лише спростовують правила, але коли ці винятки починають уживати багато людей, вони стають звичними й набувають такого самого права на існування, як і факти, охоплені правилами. 1966 року Dambriūnas пише: «мова, якою послуговуються всі, хто її вживає, тобто й письменники-белетристи, поети, філософи, науковці різних галузей, мовознавці та звичайні користувачі» [66 I 12], а за кілька років уточнює це твердження: «Однак користувач користувачеві не рівня. Не можна, наприклад, порівнювати видатного письменника зі звичайним мовцем» [68 I—II 1]. Утім, і таке уточнення мало що прояснює в розумінні джерела норм — вживання більшості — і залишає небезпеку необґрунтованих рішень. У кількох рекомендаціях Dambriūnas порушує ще одну важливу проблему: наскільки сучасне вживання літературної мови можна обґрунтовувати прикладами зі старих писемних пам’яток? Загалом мова старих писемних пам’яток у теорії нормування вважається важливим джерелом норм, але Dambriūnas небезпідставно стверджує, що «мовні приклади Mažvydas чи подібних авторитетів лише свідчать, що так уживали раніше», але аж ніяк не означають, що так треба вживати й сьогодні [65 III—IV 35], адже «критерієм правильності літературної мови є її сучасне, а не історичне вживання» [60 II 36]. Однак, прямо керуючись таким положенням у конкретному випадку, Dambriūnas не зважає на традицію вживання. Наприклад, він обстоює в молитві знахідний відмінок із прийменником у фразі kaip danguje, taip ir ant žemės, який, на його думку, не лише є новішою формою за місцевий відмінок (žemėje), а й широко вживається нині та не вважається жодним полонізмом. Однак цього разу, найімовірніше, мав рацію P. Skardžius, який додав редакційну примітку під статтею Dambriūnas (ще до того, як той став редактором). У ній пояснюється, що місцевий відмінок справді давніший, але й сьогодні ще досить поширений, і що «тут традиція частково підтримує сучасне вживання», тому саме місцевий відмінок доречніше обрати як норму літературної мови, особливо в церковній мові [60 II 37]. Про співвідношення народної та літературної мови Dambriūnas згадує небагато й неконкретно: «сучасне вживання не обов’язково має спиратися на діалектні приклади або принаймні не на будь-які приклади й не в усіх випадках. Літературна мова може мати власні сфери, які іноді не цілком відповідають діалектним прикладам» [64 III 9]. У рекомендаціях до діалектів звертаються лише кілька разів: виправляючи місцевий відмінок у вислові vaikščiojo drabužiuose на орудний drabužiais [65 III—IV 43—44], виправдовуючи конструкцію kad su з напівдієприкметником у підрядному реченні мети [66 III—IV 44—48] і розглядаючи вживання місцевого відмінка абстрактних іменників [65 III—IV 47—50], а також пояснюючи тенденції до скорочення морфологічних форм. * * * Відмінність теоретичних поглядів Dambriūnas від поглядів інших нормувальників мови не могла не вплинути на мовну практику, особливо після того, як P. Jonikas і P. Skardžius залишили редакцію GK. Дослідження рекомендацій GK свідчить, що значна частина граматики 10. Lietuvių kalbotyros klausimai, XXXI 145 Оцінювання явищ порівняно з попереднім, сформованим ще в Литві, суттєво змінилося. Далі буде оглянуто важливіші рекомендації з морфології та синтаксису, з яких видно нетрадиційне оцінювання мовних явищ і його обґрунтування. Розглядаючи процеси, що відбуваються на різних мовних рівнях, Дамбріунас назвав найважливішою ознакою поступу в морфології зменшення кількості мовних форм. У літературній мові більше не слід уживати супін і двоїну, оскільки вони застаріли й лише «обтяжували б пам’ять»; до того ж їх замінюють інші форми, тож їхній надлишок начебто непотрібний. Про стилістичну цінність цих форм, наприклад про доречність їх уживання в розмовній мові чи художній літературі (на цьому наголошували в литовському GK), Дамбріунас не згадує. Рідко вживані форми tedirbie, tedara, оскільки їх заступають простіші форми tedirba, tedaro (tegu daro). Цього разу залишається незрозумілим, за якими критеріями Дамбріунас визначає, яка форма складніша, а яка простіша. Також зазначається, що кількість відмін іменників зменшується, коли нечисленні іменники IV і V відмін отримують закінчення інших відмін. Ще однією морфологічною новацією начебто є поява незмінюваних форм (знову, схоже, за взірець береться нібито прогресивніша модель англійської мови): їх зручніше вживати (dešimt замість dešimties, dvidešimt замість dvi dešimtys тощо). Дещо інакше, ніж було заведено, Дамбріунас дивиться на конкуренцію довгих і коротких форм слів (eit||eiti; geriem žmonėm || geriems žmonėms). Стверджуючи, що «розвиток мови відбувається в напрямі скорочення форм, а не їх подовження» [64 I 15], він за кожної нагоди намагається підтримати короткі форми й зазначає, що такою є і загальна тенденція народної мови [62 I 3]. Крім цього основного мотиву — поступу мови, — наведено ще кілька інших. Короткі форми начебто зручніші (тому особливо придатні для газетної мови) і роблять мову милозвучнішою, адже зникає надто частий звук литовської мови s [62 I 3]. З іншого боку, Дамбріунас не заперечує й правильності довгих форм; загалом уживання цих форм начебто є справою смаку [67 III 36]. Найбільшу частину рекомендацій присвячено різним синтаксичним явищам. Беззаперечними, елементарними синтаксичними помилками Дамбріунас вважає сполучник kad із інфінітивом у підрядному реченні мети, уживання дієприслівника замість напівдієприслівника, орудний відмінок іменної частини присудка там, де іноді потрібен називний, та кілька інших випадків [67 II 21]. А багато помилок, які виправляли здавна, він намагається переглянути, здебільшого пояснюючи це мовними тенденціями розвитку. У досить об’ємній статті «Деякі випадки вживання відмінків», що виходила в кількох випусках GK, докладно описано конкурентні відмінкові форми (наприклад, орудний // називний присудка, давальний мети // знахідний означення тощо), а висновки не завжди збігаються з традиційним поглядом, що склався до того часу, на вживання таких граматичних форм. Важливо, що Дамбріунас намагається охопити всю систему відмінків, шукати зв’язки між її елементами, а не розглядати вживання кожного відмінка окремо й ізольовано. Він зазначає, що поряд з основними значеннями відмінки мають і побічні, які недостатньо чіткі й визначені, і через це сфери вживання окремих відмінків 146 не лише стикаються, а й змішуються. Так відбувається своєрідне змагання відмінків, і, коли мова змінюється, сфера вживання одних відмінків розширюється, а інших — звужується [64 I 1]. З рекомендацій, у яких розглядаються проміжні випадки вживання відмінків, видно, що Дамбріунас нерідко відчуває тонкі відтінки значення й намагається враховувати їх, оцінюючи те чи інше явище. Наприклад, докладно пояснюється різниця між уживанням так званого знахідного відмінка перебування та давального часу. Дамбріунас не погоджується з давальним відмінком, виправленим Яблонскісом у реченні: Išvažiavo kelioms dienoms atostogų. У подібних випадках Яблонскіс скрізь рекомендував знахідний, пов’язуючи його з дієсловами переміщення або руху з префіксами3. Дамбріунас стверджує, що в таких реченнях «сьогодні […] вже загальновживаним став давальний» [62 II 21], а знахідний, що виражає тривалість дії, і дієслово доконаного виду в одному реченні «суперечать одне одному» [64 IV 11—12]. Адже знахідний часу має два різні значення, тобто позначає 1) час, протягом якого хтось діє або щось відбувається, і 2) час, призначений, відведений для того, щоб його провести. Друге значення дуже подібне до значення давального часу, тож давальний дедалі частіше вживають замість цього знахідного, аби уникнути двозначності, спричиненої багатозначністю знахідного. Для пояснення Дамбріунас наводить речення Яблонскіса Važiuosim pas mamą valandėlę і зазначає, що знахідний тут можна розуміти двояко: як відмінок перебування або як так званий знахідний тривалості, що позначає довготу дії. У першому випадку, якщо треба вказати час, призначений для того, щоб його провести, побути, замість знахідного слід ужити давальний. Іноді абстрактне граматичне правило не підходить до кожного конкретного випадку. Розглядаючи вживання родового відмінка з дієсловами із запереченням, Дамбріунас зазначає, що ця закономірність не завжди реалізується на практиці; іноді краще підходить знахідний, і це залежить від конструкції речення, від місця відмінка в реченні та інших обставин [64 I 7—8]. Наприклад, нібито немає потреби «вживати родовий при інфінітиві, коли інший родовий уже стоїть при заперечному дієслові»: nėra reikalo skelbti karą; neturime teisės jį smerkti тощо. Дамбріунас робить висновок, що із запереченням можна вживати обидва відмінки — і родовий, і знахідний, а вибираючи один із них, слід керуватися «індивідуальним мовним чуттям». У сучасній мовній практиці трапляється, що заради уявного усунення вади форми жертвують тонкими відмінностями й відтінками значення, однак при уважнішому розгляді видно, що граматичні правила не можна механічно застосовувати до конкретних випадків і обмежувати природну природу мови. Однак, шукаючи відмінності значень, Дамбріунас не уникає розходжень із критерієм правильності мови та традицією нормування. Докладно розглядаючи вживання місцевого відмінка абстрактних іменників, частину таких місцевих форм, які виправляв ще Яблонскіс, він схильний виправдовувати. На думку Дамбріунаса, варіанти savaitės laikotarpyje і per savaitę нібито неоднозначні, тому обидва можна вживати в літературній мові. Перший нібито означає, що роботу буде виконано протягом тижня, не обов’язково працюючи весь тиждень, а вислів 3 Piročkinas A. Jono Jablonskio kalbos taisymai. K., 1986. P. 175—178. 147 «…тиждень» на тиждень нібито «імплікує працю протягом усього тижня» [65 III—IV 47—50]. Аналогічно міркуючи, нормативними вважають і місцеві відмінки протягом тижня, упродовж тижня, проте сьогодні ми визнаємо лише норму, установлену Яблонскісом. Ще від часів Яблонскіса помилкою одностайно вважали й аж до сьогодні суворо виправляють конструкцію kad з інфінітивом у підрядному реченні мети. Спочатку цю конструкцію вважав неправильною і Дамбрюнас (серед інших помилок указував також kad turėjus gerų kunigų, [...] [60 II 40], але 1966 року вже не виправляв її й намагався довести її прийнятність. Спершу цю конструкцію наведено як можливу заміну іншої помилки — вживання інфінітива з kad у підрядному реченні мети, адже замінити інфінітив умовним способом, особливо в безособових реченнях, не завжди можливо. У реченні Tačiau tų priemonių neužtenka, kad pakelti ekonominę gerovę Дамбрюнас виправляє інфінітив на дієприслівник (kad pakėlus) і додає: «щодо цього останнього вислову (kad із дієприслівником), деякі мовознавці кривляться, але, на мою думку, дарма» [66 I 6—7]. У зошиті III—IV GK того самого року Дамбрюнас докладніше розглядає цю конструкцію й доходить висновку, що вона зовсім не заслуговує на осуд. Розглянувши всі типи підрядних речень (додатка, підмета, способу дії, причини та інші), він констатує, що в усіх них звичайно вживають дієприслівник, тож немає «ані граматичних, ані логічних підстав» робити виняток для підрядних речень мети [66 III—IV 44—48]. Отже, штучно намагаються створити схему й пояснити явища логічними міркуваннями. Цікаво, що такий погляд Дамбрюна прийняли й інші кореспонденти GK. У тому самому зошиті В. Растеніс, виправляючи мову литовської преси у США, вважає обговорювану конструкцію, як і конструкцію з умовним способом, граматично правильною, але стилістично вадливою — «важкою»: у реченні Kad nuraminus vokiečius, Kennedy sugalvojo [...] він пропонує замість підрядного речення вжити давальний відмінок мети з інфінітивом (vokiečiams nuraminti [...]) [66 III—IV 55]. Як нову синтаксичну особливість Дамбрюнас зазначає ширше утвердження відмінків із прийменниками замість давніх безприйменникових відмінків [62 II 20] і вважає це поступом мови: тепер кажемо iš pykčio, o ne pykčiu paraudo, ant žirgo, o ne žirge sėdėjo, žengimas į dangų, o ne dangaus žengimas тощо. Існування цього процесу в литовській мові визнає і П. Скарджюс, але зазначає, що «перетворення давніх відмінків на прийменникові словосполучення ще не завершилося» [60 V 50]. Ще до міркувань Дамбрюна, на початку видання GK, кілька авторів, навпаки, скаржилися на надмірну кількість прийменників, що з’явилася в мові литовських емігрантів під впливом англійської: ateik ant laiko [60 II 26], to nėra į šitą knygą (= šitoje knygoje) [60 II 43]. Однак Дамбрюнас на це не зважає і, беззастережно вхопившись за ідею мовного поступу, ставиться до прийменникової конструкції значно прихильніше, ніж до її варіантної відмінкової форми. Тому для літературної мови він рекомендує вже згаданий вислів ant žemės, o ne žemėje, taip pat tikėti į ką, а не лише знахідний відмінок [65 III—IV 33—38]. * * * З наведених прикладів видно, що в теоретичних міркуваннях і мовних рекомендаціях Дамбрюна досить виразно протиставлено традиції нормування та логічний погляд на мовні явища. Вважаючи логіку основою всіх наук [68 I—II 30], 148 він схилявся й до оцінювання мовних процесів із цих позицій, нерідко заперечуючи усталені й звичні доти мовні факти або виправдовуючи загальновизнані мовні помилки. Згадаймо хоча б погляд Дамбрюна на прислівники, утворені від прикметників із суфіксом -inis (išoriniai, vidiniai). Спираючись на власну формулу правильності, він доводить прийнятність таких прислівників і ставить під сумнів Яблонскіса, який, покладаючись на живу народну мову, уникав таких прислівників; водночас переривається й традиція їх виправлення. Тут доречно згадати твердження наших мовознавців А. Гірденіса й А. Росіна: «норми літературної мови — це не наукові істини, математично доведені, а цінності, і вони можуть міцно триматися лише тоді, коли мовна спільнота поважає традиції та авторитет найвидатніших нормувальників мови й нормативних праць»4. Одним зі способів логізації мовних явищ є так звані мовні аналогії. І під час нормування мови, і під час запровадження норм у вжиток вони часто допомагають пов’язати мовні факти й побачити мову як систему. У мовних рекомендаціях Дамбрюнас особливо полюбляє аналогії. Наприклад, у вислові gyveno primityviausių žmonių gyvenimu він замінює орудний відмінок знахідним (gyveno gyvenimą), спираючись на аналогічні вислови kovą kovoti, miegą miegoti, dainą dainuoti тощо [66 I 7]. Інша річ, що аналогії шукають не завжди вдало. Яскравий приклад — спроба пояснювати синтаксичні явища законами лексики й фразеології. Дамбрюнас зазначає, що деякі чужі вислови можна вживати на тій самій підставі, що й чужі слова, і виправдовує запозичений місцевий відмінок: turi patirtį auklėjime [65 III—IV 48]. При цьому не зважають на те, що слово — своєрідна автономна одиниця мови і, навіть будучи чужим, не руйнує мовної системи такою мірою, як вислів, утворений за чужими законами сполучуваності слів. Тому в мові зазвичай допускають функціонування більшої чи меншої кількості чужих слів (запозичень), тоді як граматичні чужомовні конструкції здебільшого оцінюють негативно. * * * Як оцінити внесок американської GK (по суті — її редактора Л. Дамбрюна) у теорію та практику граматичного нормування? Оскільки в Литві та GK була майже цілком недоступна, впливу ідей Дамбрюна на працю з нормування мови, здається, не було. З іншого боку, було б необачно стверджувати, що в Литві й Америці ця праця розвивалася паралельними, непересічними шляхами. В Америці, наскільки дозволяли можливості, стежили за лінгвістичним життям Литви, анотували й рецензували нові мовознавчі праці, не уникали й критики. Проте цей зв’язок був переважно одностороннім, без відповіді з самої Литви. Отже, залишається поміркувати, як тепер скористатися досвідом мовного редагування GK і яких помилкових шляхів нам слід остерігатися, дивлячись у майбутнє. Як уже зазначалося, Дамбрюнас схилявся до оцінювання мовних явищ, спираючись на суворі закони логіки й маючи на увазі мету розвитку мови — спрощення; у його формулі правильності вже не залишалося місця для традиції нормування та стабільності норм- 4 Girdenis A., Rosinas A. Dar kelios mintys dėl bendrinės kalbos kodifikacijos // Kultūros barai. 1983. Nr. 4. P. 67. 149 для підтримання ладу. Це не могло не призвести до необґрунтованого перегляду деяких норм граматики літературної мови без урахування відносного консерватизму цієї частини мовної системи. Можливо, це навіть видасться парадоксом, однак ще в Литві Дамбраунас у статті «Чи не виправляємо ми часом даремно?» ніби заздалегідь підписав собі вирок: «Щоб правильно зрозуміти життя мови та її явища, потрібно дивитися на них з історичної, психологічної точки зору, а не лише формально-лінгвістично. Застосування до пояснення мовних явищ лише формально-порівняльного методу може бути навіть дуже шкідливим, бо він перешкоджає нормальному розвиткові мови й збіднює саму мову» [35 V 65]. Постає питання, чи якось реагували інші мовознавці на «помилки» Дамбраунаса? Безперечно, реагували, але в самій GK — до того, як Дамбраунас став її редактором, а згодом, очевидно, й в інших виданнях5. У GK лише один раз — 1968 року — Дамбраунас написав відповідь на статтю П. Скарджюса, опубліковану в додатку до «Draugas», де редакторові радили не писати в GK на дискусійні теми, адже видання нібито призначене для широкої громадськості, а не для мовознавчих дискусій. Чи можна знайти щось позитивне в теоретичних міркуваннях і рекомендаціях Дамбраунаса? Варто відзначити його прагнення розглядати мову як явище, що змінюється, і в нормотворчій праці спиратися на сучасне слововживання. Хоча Дамбраунас конкретніше не розрізняв ані мовців (лише наголошував, що «мовець мовцеві не рівня»), ані сфери літературної мови й майже не зважав на особливості мовних рівнів, сама ця ідея, успадкована ще від програми нормування GK у Литві, спонукала по-новому поглянути на процеси, що відбуваються в мові. Інша річ — якими методами (наприклад, статистичними) та критеріями керуються, добираючи мовні факти й визначаючи їхню придатність для літературної мови. Сьогодні подібні думки висловлюють і наші мовознавці6: вказують на необхідність накопичувати масив даних сучасного слововживання, однак стикаються з тими самими нерозв’язаними свого часу проблемами — добором інформантів тощо. Крім того, зазначають, що небезпечно спирати стратегію й тактику нормування лише на традицію, адже можна опинитися перед прірвою між кодифікованою та реальною нормою. Очевидно, тепер нам слід шукати золоту середину, бо на прикладі GK в Америці видно, куди веде надто різка й непродумана відмова від традицій. НОРМУВАННЯ ГРАМАТИКИ В «GIMTOJI KALBA» (1958—1968) Анотація У цій статті розглянуто проблеми нормування литовської граматики в газеті «Gimtoji kalba» (Рідна мова), яку видавали у США в 1958—1968 роках литовські емігранти. Теоретичні погляди редактора цієї газети Леонардаса 5 Наприклад, див.: Skardžius P. Ankstyvesnė ir dabartinė lietuvių bendrinės kalbos vartosena. Čikaga, 1971. P. 32—35, 37—44. 6 Grumadienė L., Stundžia B. Ar tęsiame „Lietuvių kalbos atlaso“ tradicijas? // Gimtoji kalba. 1990. Nr. 5. P. 23—26. 150 Дамбрюнас у багатьох аспектах відрізнявся від інших литовських мовознавців. У своїх теоретичних міркуваннях і рекомендаціях щодо вживання граматичних варіантів Дамбрюнас часом впадав у крайнощі. Хоча в деяких питаннях він виявляв тонке мовне чуття, загалом він оцінював мовні процеси з погляду логіки, а чимало мовленнєвих помилок, які інші мовознавці традиційно виправляли, він визнавав нормативними фактами. Отже, він намагався переглянути традиційну систему литовської граматики й обурювався вимогою зберігати стабільність норм. 185