J. Miliauskas-Miglovara apie lietuvių kalbos tarmes

LIETUVIŲ KALBOTYROS KLAUSIMAI XXXVIII (1997) Бронюс ПРЕСКЕНІС J. МІЛЯУСКАС-МІГЛОВАРА ПРО ДІАЛЕКТИ ЛИТОВСЬКОЇ МОВИ Juozas Miliauskas-Miglovara (1845–1937) jau mokyklos suole skyrė didesnį dėmesį lietuvių kalbai negu jo amžiaus mokiniai. Besimokydamas Biržų reformatų mokykloje iš rusiškų ir lenkiškų gramatikų, galvojo: jei kada būsiąs mokytas vyras, parašysiąs lietuvišką kalbamokslį. Перебуваючи в Ризі, на початку вісімдесятих років він вирішив написати таку працю з мовознавства. Щоправда, спочатку польською мовою. Й. Міляускас постійно наголошував на великому значенні мовознавства. Будучи ревним католиком і вважаючи релігійний світогляд мірилом людської цінності, він називає мовознавство першою наукою. Хоча «наука про духове життя людини, наука віри» є «найпотрібнішою з усіх», однак вона посідає друге місце (VUBRS3: 46). Без мовознавства «й інші науки не можуть належно розвиватися» (VUBRS1: 32). Значення мовознавства таке велике, бо в мові, на думку Й. Міляускаса, відображаються історія та звичаї народу. Духовний скарб литовця передусім криється в мові, сам «литовець є в мові». Тому Й. Міляускас так завзято її досліджував, так захоплено її захищав і популяризував. Міркування Й. Міляускаса литовською та польською мовами про історію литовської мови, діалекти, правопис, граматику й лексику здебільшого залишилися в рукописах. Варто згадати його праці, що зберігаються у Відділі рукописів бібліотеки Вільнюського університету: «Наука литовської мови», «Слово щодо видання литовської граматики», «Слово про чистоту литовської мови», «Помилки литовської мови та письма» та ін. Ці рукописи, хоча й містять чимало повторів і подібностей, становлять близько 480 сторінок. Крім того, деякі мовні погляди викладено в опублікованих листах і книжечці «Відукльський край». Й. Міляускас, який не встиг закінчити навіть чотирьох класів, не був підготовлений до мовознавчих досліджень. Тому «у його мовознавчих поясненнях, особливо в етимологіях, багато дилетантизму, необґрунтованих міркувань і наївних суджень. Однак його прагнення оживляти, збагачувати й розвивати літературну мову, бажання зробити свій внесок у литовську писемність і мовознавство свідчать, що й він, вважаючи себе шляхтичем, /…/ намагався діяти на благо народу й культури свого краю» (Kruopas 1974: 140). У XIX ст. саме життя змушувало розв’язувати проблеми розвитку літературної мови. Від кінця XVII ст. жмудський діалект упродовж тривалого часу, можна сказати, став літературною писемною мовою. В останні десятиліття XIX ст., коли в культурному житті почали активно заявляти про себе західні аукштайти, а цим діалектом з’явилися перші газети, його почали вважати літературною мовою. Кожному, хто писав, треба було не лише вирішити, яким діалектом писати, а й на основі якого діалекту має 231 бути створена літературна мова. Тоді майже кожен письменник, особливо поет, «уславився самоучними студіями мови /…/. За відсутності власних шкіл, які формували б литовський спосіб мислення та мовлення, такі студії були неминучою умовою підготовки до написання литовських віршів і досить довго фігурували як необхідність у біографіях литовських поетів /…/» (Kubilius 1982: 46). Й. Міляускас вважав, що спочатку всі литовці говорили однаково, а згодом мову зіпсував вплив чужинців, і виникли різноманітні діалекти (він називає їх говірками). Діалекти сформувалися за часів кріпацтва (VUB RS⁵: 5). У листі 1923 р. до К. Бугги Й. Міляускас порівнює литовську мову з деревом. Дерево має стовбур, від якого відходять гілки, що захищають його від вітрів. Стовбур нашої мови — це один діалект, а його гілки — інші діалекти (LNB RS: 1). Зазначивши, що в литовській мові безліч діалектів — приблизно стільки, скільки людей розмовляє литовською, — Й. Міляускас усе ж виокремлює дев’ять діалектів: Відукле, Шяуляй, Маріямполе, Тільзіт, Кретинга, Тельшяй, Паневежис, Анікщяй, Мяркіне. Такий поділ не супроводжується ані мовною характеристикою, ані географічним визначенням (Jonikas 1972: 321). К. Яунюс і А. Салис, як відомо, вказували на два основні діалекти. Цієї позиції дотримуються й сучасні мовознавці. У вступі до написаної польською мовою литовської граматики Й. Міляускас зазначає, що кожен діалект на своїх окраїнах має ще й власні піддіалекти, однак не перелічує їх. На його думку, Відукльський діалект охоплює значну частину етнографічної Литви. Це не лише територія між річками Нямунас, Дубиса й Юра, а й околиці Пакапе, Крупяй, Шакінаса та Жагаре; «з невеликими змінами він доходить і до Няріс (Вілії). Це показує, що той діалект охоплював значно більшу територію Литви» (Jonikas 1938: 486). До Відукльського діалекту подібні діалекти Шяуляя, Маріямполе, Тельшяя, Тільзіта й Кретинги. Однак вони більшою чи меншою мірою зазнали впливу німецької та латиської мов. Решта діалектів — Паневежиса, Анікщяя, Мяркіне — «через те, що протягом низки століть були віддаленіші від Відукльського діалекту, більше златишилися й дещо зрусифікувалися» (Jonikas 1938: 486). Уже в перших своїх публікаціях Й. Міляускас віддавав перевагу жмудському діалекту. Саме з нього слід було б узяти правила для мови, що формувалася як літературна, оскільки він не піддався або найменше піддався впливу чужих мов. Висловивши такі думки, спочатку Й. Міляускас пропонує розв’язати це питання шляхом дискусії. Звертаючись до знавців і шанувальників литовської літератури, він просить їх писати «відомим діалектом і за власними правилами», висловлювати з цього погляду думку про твори інших, про загальні, окремі й діалектні особливості литовської мови, «щоб таким чином згодом, зіставляючи різні думки та погляди, можна було виробити загальні правила, найпридатніші для загального вжитку в літературі» (Biržiška 1937: 19). Ще ясніше й точніше це сформульовано в «Писаннях»: «Усі діалекти добрі, і кожен має власну опору. З часом буде загальноприйнятим той діалект, який матиме найширшу й найдоступнішу писемність» (Miglovara 1884: 32). Згодом погляди Й. Міляускаса щодо формування літературної мови ставали дедалі категоричнішими. Якщо спочатку він пропонував шляхом дискусії вирішити, який діалект слід узяти за основу писемної мови, то пізніше, коли вже 232 Майже ніхто не сумнівався в придатності діалекту західних аукштайтів, і він став затятим прихильником Відуклецького діалекту. У листах, розмовах і текстах він раз у раз повторював те саме: писати слід лише цим діалектом. Він наводив кілька аргументів. По-перше, освічені люди здавна вважали Відуклецький діалект справжньою литовською мовою. Саме там уперше з’явилася писемність. По-друге, згодом Ґедимінас та інші правителі віддавали різні розпорядження цим діалектом. По-третє, у першій половині XVIII–XIX ст. литовські письменники визнавали його справжньою литовською мовою. По-четверте, Л. Івінскіс видавав цим діалектом свої календарі. М. Валанчюс (якого Й. Міляускас у всіх випадках вважав найвищим авторитетом), добре знаючи тельшяйський і расейняйський діалекти, «любив визнавати відуклецький діалект» (VUBRS2: 7). Нарешті, дещо згаданим діалектом написав також К. Яунюс. Дуже шкода, що ніхто не написав граматики литовської мови цим діалектом. Отже, з краю Відукле прийшла історія литовського народу та його мови. Край Відукле — серце Литви, етнографічний центр. Давній Відуклецький діалект був не лише першою колискою нашої писемності, але вже тоді було відомо, що він, як стовбур литовської мови, є найкращим і найправильнішим та вирізняється наймилозвучнішим звучанням слів. Щоб показати переваги Відуклецького діалекту, Й. Міляускас переписав ним два строфи «Анікщяйського гаю». На його думку, уривок «моїм письмом викладено ще ясніше, ніж він сам написав» (LMABRS: 4). На думку Й. Міляускаса, чому ми маємо віддавати перевагу «зіпсованим» діалектам, «якщо ще живий і здоровий первісний говор, якого ми не маємо волі зневажити, наче зношений одяг: адже жодна мода не пасує давній і живій мові» (VUBRS4: 12). Інші діалекти відхилилися від своєї первісної форми, від свого стовбура. Перша литовська писемність була «звернута з правильного шляху й спрямована до говорів тільзітців і маріямпольців» (VUBRS: 4). Й. Міляускас зазначає, що всі ми маємо знати діалекти, а «тому, хто пише твір (тобто граматику — B.P.), спершу треба ґрунтовно вивчити мову з усіма діалектами /…/» (Jonikas 1938: 485). Однак це вивчення діалектів, здається, потрібніше для загальної освіченості й ерудиції. А за основу мови маємо взяти її стовбур, тобто Відуклецький діалект. Адже «кожне дерево ми знаємо й оцінюємо за його стовбуром, а не за гілками» (VUBRS4: 9). Відуклецький діалект можна доповнювати іншими діалектами лише в тому разі, якщо «щось у ньому стерлося (зносилося), а в інших збереглося /…/» (Jonikas 1938: 487). Відуклецький діалект — не лише джерело інших діалектів, а й найзрозуміліший для представників усіх діалектів. Слова цього діалекту легко передати латинським алфавітом. Наводяться також приклади з інших мов: у них є кілька діалектів, але пишуть лише одним, визнаним наукою. Замисливши написати граматику литовської мови, Й. Міляускас висловив свою думку про вже написані граматики. Він казав, що багато чого навчився й узяв матеріал із праць А. Шлейхера, особливо з граматик Ф. Куршайтіса. Але авторові граматики, яку він писав, вони здавалися недостатніми, оскільки спиралися не на той діалект. Тому він і вирішив «сам написати граматику, яка краще відображатиме литовську мову» (Jonikas 1938: 483). Погляд Й. Міляускаса на попередні граматики, як і на діалекти, змінювався. Спочатку він оцінював граматики Ф. Куршайтіса й А. Шлейхера порівняно прихильно, згодом 233 вважав їх, а також граматику Й. Яблонскіса, навіть шкідливими для литовської мови, оскільки вони спиралися на діалекти, на які вплинули німецька й польська мови (Kruopas 1975: 130). Й. Міляускасу здавалося, що раніше наша писемність формувалася хоч і повільно, але успішно. На його думку, до другої половини XIX ст. литовська писемність була легкою і зрозумілою, а ситуація змінилася в роки заборони друку. Тоді письменники, які творили раніше, майже відклали перо. Їхнє місце посіли люди, які в російських школах перейняли злий дух і не навчилися як слід говорити й писати литовською. Разом із литовською пресою в Тільзіті в литовській писемності виникла нова течія з різноманітними плутанинами. Коли почала виходити «Aušra», що спиралася на діалект західних аукштайтів, Й. Міляускас надсилав їй не лише тексти жемайтським діалектом, а й пропонував власний правопис. Журнал писав своєму активному співробітникові, що «наш правопис (прямопис, орфографія) встановив Шлейхер /…/» (Aušra: 120), але той і далі не зважав на вказівки редакції. А «Aušra» продовжувала редагувати його твори, написані відуклецьким діалектом. Автор, звісно, був незадоволений цими правками. У «Raštai» Й. Міляускас викладає принципи свого правопису. Надалі він їх дотримується. До кінця життя він був незадоволений і науковими дослідженнями литовської мови, і її практичним ужитком. На його думку, після відновлення незалежності мовна ситуація ще погіршилася. Слова сучасна писемна мова він найчастіше бере в лапки. Це не чиста, а паперова мова, у ній безліч найрізноманітніших плутанин. Й. Міляускас намагається пояснити, чому склалася така просто катастрофічна мовна ситуація. Головна причина — відмова від Відуклецького діалекту в писемному й усному мовленні. «Через відхід від відуклецького говору, — прямо, без жодних обиняків стверджує він у листі до К. Бюґи, — у писемності запанували помилки, які вже неможливо перелічити» (LNBRS: 5). Й. Міляускас, досить докладно описавши погану, на його думку, мовну ситуацію та її причини, вказує й вихід. Він дуже простий. Не треба десь шукати досконалості литовської мови. Вона — у Відуклецькому діалекті, тому треба повернутися до нього як до найзрозумілішого й найкращого діалекту. Й. Міляускас переконаний, що саме його мова, заснована на цьому діалекті, є досконалою. Тому він уперто дотримувався власного відуклецького правопису. Справді, був упертий, як справжній жемайт. Він переживав, що видана його коштом книжечка «Viduklės krasztas» не мала успіху: він носив її по книгарнях, але ніхто не купував. Мабуть, через дивний відуклецький правопис. Однак він був переконаний, що це і є справжній правопис. Даруючи «Viduklės krasztas», він робив напис: «Пишу так, як мало б писатися литовською» (LA), «На мою думку, мій правопис мав би бути загальноприйнятим» (Juškevičius 1995: 112). Він пропонував свій правопис і комісії з реформи литовського правопису. У листі до К. Бюґи він доводить, що «всі наші науки (тут маються на увазі мовознавчі науки — B.P.) іще німі, доки литовська мова в науці про мову залишається невиправленою на підставі одного, найчистішого з усіх, живого литовського говору» (LNBRS: 7). 234 На початку XIX ст. С. Валюнас у віршованому листі застеріг Д. Пошку, щоб той, укладаючи словник, не вважав говірку Відукле еталоном нашої мови: Не сподівайся, /.../ Що Відукле названа з-поміж внутрішніх жемайтів, Що й мова тієї однієї місцевості не зіпсована (Valiūnas 1976: 207). Через сто років для Й. Міляускаса могли написати не один подібний лист. Та він, безперечно, не дочекався б жодного відгуку. У цьому сенсі Й. Міляускас був переконаний у власній правоті. ЛІТЕРАТУРА ТА ДЖЕРЕЛА A u š r a – Auszra. Laikrasztis iszleidžiamas Lietuvos milėtųjų. Tilžėje, 1883, Nr. 4. Б і р ж і ш к а В. 1937: «Рашліавос пацтас» 1883 року. – Mūsų senovė 2, № 1(6), Каунас. J o n i k a s P. 1938: Juozo Miliauskio gramatikos prakalba. – Mūsų senovė 2. Nr. 3(8), Kaunas. J o n i k a s P. 1972: Lietuvių bendrinės rašomosios kalbos kūrimasis antroje XIX a. pusėje, Čikaga: Ped. Lituanistikos institutas. J u š k e v i č i u s E. 1995: Aušrininkų palikimas Kauno technologijos universiteto bibliotekoje. – Knygotyra 22(29), Kaunas. K r u o p a s J. 1974: J. Miliauskio (Miglovaros) leksikografiniai darbai. – Lietuvos TSR Mokslų akademijos darbai. A serija 3 (48). K r u o p a s J. 1975: J. Miliauskio (Miglovaros) leksikografiniai darbai. – Lietuvos TSR Mokslų akademijos darbai. A serija 1 (50). К у б і л ю с В. 1982: Литовська лірика XX століття, Вільнюс: Vaga. LA – Відлуння Литви, 18 березня 1933 року. LMABRS – Відділ рукописів бібліотеки Литовської академії наук, F 267 – 694. LNBRS – Відділ рукописів Національної бібліотеки Литви імені М. Мажвідаса, KB 22–104. М і г л о в а р а Й. 1884: Rasztai, Įvairės eilas. Pirmas pluukštas, Тільзіт. В а л ю н а с С. 1976: На березі моря, Вільнюс: Vaga. VUBRS – Відділ рукописів бібліотеки Вільнюського університету, F D 902. VUBRS₁ – Відділ рукописів бібліотеки Вільнюського університету, F D904. VUBRS₂ – Відділ рукописів бібліотеки Вільнюського університету, F 1 F192. VUBRS₃ – Відділ рукописів бібліотеки Вільнюського університету, F1 D1074 (Різні догми). VUBRS₄ – Відділ рукописів бібліотеки Вільнюського університету, F1 D1074 (Помилки литовської мови й письма). VUBRS₅ – Відділ рукописів бібліотеки Вільнюського університету, F1 D1074 (Усі наші га-дине). Й. МІЛЯУСКАС-МІГЛОВАРА ПРО ЛИТОВСЬКІ ДІАЛЕКТИ Анотація Міркування Й. Міляускаса про литовські діалекти містяться переважно в його рукописах. Він розрізняє дев’ять литовських діалектів: Відукле, Шяуляйський, Маріямпольський, Тільзитський, Кретингський, Тельшяйський, Паневежиський, Анікщяйський, Меркінський, але не наводить їхніх мовних характеристик і не визначає їхніх географічних меж. Й. Міляускас зазначає, що кожен із цих діалектів поділяється на піддіалекти, але не перелічує їх. Коли постало питання про вибір одного 235 діалекту як основи литовської писемної мови, західноаукштайтський діалект, безперечно, вважали найпридатнішим для цієї мети. Однак усупереч цьому твердженню Й. Міляускас наполягав, що на письмі слід використовувати лише Відукльський діалект, і обґрунтовував свої аргументи фактами. Й. Міляускас вважав, що за роки незалежності Литви стан литовської мови ще погіршився, і головною причиною цього було відкидання Відукльського діалекту як у наукових дослідженнях, так і в практичному вжитку. Єдиним виходом із такої ненормальної ситуації було повернення до Відукльського діалекту, яким, на його думку, були написані наші перші тексти. 236